Тетяна БЛИЩИК

По колу за сонцем 

У вирiй летiли лелеки. 
Над сумом криницi 
Схилилися два журавлi, 
Сховалось дитинство. 
Втекло десь далеко-далеко. 
Лишилися мальви
I грудка сирої землi.

...Палало багаття гарячим нетлiючим богом, 
Сушилися шкури убитих ще зранку тварин, 
Жiнки метушилися, плем"я збиралось в дорогу, 
Приносили жертву, шукали у травах полин. 
Смiливi й безстрашнi, їх кликали степу простори, 
Мисливцi i воїни - зброя в них змалку в руках. 
I море по литки i навiть по плечi їм гори, 
Звитяга i мужнiсть не вiдають, що таке страх. 
Майбутнє шляхами стелилось для них на свiтаннi,
Вперед мчали конi, скрипiв навантажений вiз,
У заспанiм небi купалася зiрка остання,
Тiкав ховрашок, переляканий стуком колiс.
Все далi у степ просувалися вершники-скiфи,
Смiялися соняхи, килим плела ковила...
Могутнiй народ (iз легенди чи, може, iз мiфiв?)
Вiд Чорного моря iсторiя нам привела.
То ще не держава, та є у нiй вiйсько i влада,
I сила обряду - найвищий одвiчний закон,
На степу просторах здiймається скiфська Еллада,
На схилах курганiв мурує новий пантеон...
Життя входить в русло: весь день до самого смеркання 
Фiгура Дажбога iз пагорба дивиться в даль, 
Жiнки варять їсти, мужчини всi на полюваннi, 
Майструє рiзьбяр для вождя золоту пектораль, 
Колишуть степи босоноге маленьке хлоп"ятко, 
Пасуться буй-тури, ширяє у небi орел... 
Усе це повториться, буде кiнець у початку, 
Лiтопис минувшини в витоках першоджерел. 
А поки що вiтер з обличчям старого Стрибога 
Читає волошкам нестворений скiфський Коран; 
Каскади Славутича, наче у вiчнiсть пороги, 
Вартує, мов Сфiнкс, чорноокий безмовний курган. 
I знає лиш сонце: цим небом нестимуть лелеки 
Весну i надiю у рiдний барвiнковий край, 
Тут свiт проторує дорогу з варягiв у греки 
I iнша епоха в минуле обронить: "Згадай..." 
Сьогоднi чи завтра, та витiснять скiфiв сармати, 
За плином столiть миготiтиме низка епох: 
Прийдуть роксолани, а готiв долатимуть анти, 
Закон переможцiв пiдтвердить язичницький бог. 
З цеглинок вiкiв побудують слов"янську державу 
Могутнi народи, онуки вселенських свiтiв, 
Заграє вогнями новiтньої ери заграва, 
До iншого вiдлiку лишиться декiлька днiв...
Пульсують комети у сотнях Галактик по жилах, 
По хвилi Славутич пливе за крутий горизонт. 
I куриться ладан в єпископських панiкадилах, 
Чекає на князя святий iмператорський трон. 
Ще мить - i у небо зiрветься стотисячним звуком 
Гучне "Алiлуя!", "Хвала!" заспiвають ченцi,
Священик хреститиме всiх пресвятим Божим Духом, 
Молитвою серця, розп"яттям у правiй руцi. 
Вiдслужать молебень за прахристиянським обрядом 
Священнослужителi в ризах iз золота кожен, 
Посиплються в воду фiгури божкiв темним градом, 
Кричатимуть русичi з берега: "Видибай, боже!"
Прибудуть до Києва диво-майстри з Вiзантiї, 
Зведуть сонцесяйний, прикрашений фресками храм, 
Розпишуть iкони. Зневiри i страху стихiї 
Розвiє собор - український новий Авраам. 
Змiцнить Володимир - володар в коронi й порфiрi -
Праруську державу, i велич її, i могуть, 
На срiбних скрижалях карбованi символи вiри 
Святими вогнями в майбутнє освiтять нам путь...
Бурхливим потоком спливають роки за роками, 
Софiївськi банi - одвiчнi нащадки столiть 
Мовчать про поразки. Мовчать про трагедiї й драми. 
На вартi безсмертя замислена пам"ять стоїть. 
Вона пам"ятає про мудрi часи Ярослава, 
Вона " Руську правду " умiла колись цитувати, 
Пила перемогу iз келихiв чесної слави, 
Давилась з розпуки, як брат воював проти брата. 
Всього не злiчити: не знає iсторiя лiку, 
Подiї i дати брели у сумнiй чередi. 
Здавалось - назавжди, молилися, щоб не навiки 
Конати пiд гнiтом, коритися ханськiй ордi... 
Всього не потрiбно, так може розбити паралiч, 
Так можна схопити найважчої мiри невроз. 
Страшна в нас iсторiя. Був тодi, правда, ще Галич 
I Русь пiдiйняв вiн iз рабопослушницьких поз. 
Були ще герої: князi i вiд роду, й по духу - 
Острозькi i Галицькi... Пастир овець своїх вiв. 
Зусиллями нацiї призупинилась розруха... 
Мов згадка про Галич - оточений левами Львiв. 
...Сурмили у сурми, у такт вiдбивали в литаври, 
Козацтво збиралося знову рушати в похiд. 
Як скажуть, то й в пекло, в вогонь, в лабiринт Мiнотавра
Не двiчi ж вмирати, то й смертi боятись не слiд. 
Смiшнi вiдчайдухи: закрутить за вухами вуса, 
Рушницю у руки i люлька набита в зубах, 
Поклониться братству, i шабля - найкраща матуся.
Шукай вiтра в полi, чи пак, козака у степах. 
Смiливi та мужнi, удачi ловцi - запорожцi, 
Розумнi, як лиси, швидкi та меткi, як хорти. 
Усi їхнi статки: по люльцi на душу й по ложцi. 
Кохали - до смертi, а друзi - неначе брати. 
Вони би й злiпили все те, що до них роздiлили, 
Вони би й златали, та порванi в клоччя шматки. 
Один проти сотнi, - погодьтесь, нерiвнi то сили, 
А втрачений шанс не повернеш уже повiки. 
Були тодi гетьмани. Люди умiння i хисту, 
Водили до бою козацькi загони, полки, 
Та в програнiй битвi уже не лишалося змiсту. 
Дарма над могилами навхрест прибитi кiлки. 
Засмученi постатi тихо снують, наче тiнi: 
Хмельницький, Мазепа, Апостол. В очах - бiль зими. 
Нi, нi, не картаю, пробачте, ви, може, й не виннi. 
Так легко судити. А дiйсно, змiнили б щось ми? 
Пiд стягами волi боротись було не даремно, 
За мурами Сiчi шукало притулку життя, 
Та свiчка погасла. Ураз навкруги стало темно. 
Зломились надiї. Все зникло в пiтьмi небуття. 
Зруйновано Сiч. Потрощили дзеркала свободи, 
А скiльки ж то рокiв, щоб друзки докупи зiбрать? 
Убивши державу, не знищила влада народу, 
Душа його вiчна. Нехай i розгромлена рать. 
Упав бастiон, проте цегла - то ще не основа, 
Фундамент не знищений, але його й не вiзьмеш. 
У немiчнiм тiлi є сила нетлiнного слова. 
Його не здолаєш. Духовна свобода без меж. 
I хоч офiцiйно вкраїнцiв назвали рабами, 
Царi нас боялись - й ненависть та їх неспроста. 
Це ззовнi: пустими стоять у риштованнi храми, 
Та серце нуртує. Душа в нас, душа не пуста! 
Попанщено села. Попанщено луки i ниви, 
Озера i рiки, дороги, долини, лiси... 
Без панського дозволу навiть нi пiвкроку влiво, 
Як панi не згоднi, то й яблучка вже не з"їси. 
В холодному вiдчаї стигла з розпуки Вкраїна, 
Потомленi руки самi опускалися вниз. 
I вже не держава - безколiрний спогад, руїна. 
Смiється iз тебе останнiй невдаха харциз. 
Не мертва, ти спала, прокляття давило гiпнозом.
Вiд муки безсилля ти з розпачу входила в транс, 
Дрiмала свiдомiсть, вiд горя притуплювавсь розум. 
Ти майже вмирала. Пани ж грали у преферанс...
Сльозилися очi, набрякли вiд працi судини 
I люди терпiли. Не вперше, мiй Боже, не раз. 
Пани крiпака не вiдносили в касту людини. 
Чомусь всi мовчали. Не витерпiв тiльки Тарас. 
Слова Кобзаря вибухали, мов атомнi бомби, 
В рядках "Заповiту" - про волю ожив манiфест, 
Селянин став месником, вже не напiвмертвим зомбi, 
А проти гнобителiв меч пiдiйняв на протест. 
I хоч не здолати страшного нещадного звiра, 
I хоч за свободу Тарас поплатився життям.
Та знов вiдродилась у правду, у завтрашнє вiра. 
На гору Чернечу стежина веде з майбуття. 
Хоч як нас ламали, та iншої долi немає: 
В нас сила в братерствi, єднання нам зцiлює дух, 
Печать незалежностi золотом стяг наш вiнчає, 
А вiра в майбутнє - дорога до миру i злук. 
Якi б перепони не ставило нам неминуче, 
Дистанцiя довга, лиш щойно почався пробiг, 
Маршрут пролягає крiзь урвища, хащi i кручi, 
А виживе той, хто здолати терпляче це змiг. 
I бiгли їх тисячi... Вслiд їм ревли постанови, 
Сичали накази, шипiли удави рядкiв, 
Давив циркуляр забороною рiдної мови, 
Мовчали арбiтри. Ховались за брили вiкiв. 
У Бiблiї пам"ятi - ворог паплюжив сторiнки, 
Обличчя стирав: Котляревський, Шевченко, Франко, 
Брудними чорнилами креслив iм"я Українки, 
В рядках епiлогу дописував чорний закон, 
Мiнялись правителi, наче картоннi фiгури, 
Подiї i факти складалися в калейдоскоп. 
Комусь - жезл влади, а для України - тортури... 
Сумнi емiгранти втiкали до iнших Європ. 
Змарнiла вiд муки колись кольорова палiтра, 
Земля захлинулася, з рiчки поллялася кров, 
Десь там, в тридцять третьому? бились порожнi макiтри, 
Бо їжу ковтнув ненажерливий голодомор. 
А потiм над степом зловiсно гримiли гармати, 
Поранена доля писала до вiчностi лист, 
Над вбитими дiтьми приречено квилила мати,
Глумивсь над Вкраїною лiтньої ночi фашист.
...Засипали оплески залу Верховної Ради,
Затвердили врештi омрiяний ерами акт,
Позаду засiдання i безкiнечнi наради,
Хоч акт - це початок, та все-таки це уже факт.
Цей день в лiточисленнi видiлять "жирним" курсивом.
До всiх континентiв щаслива прийде новина.
Пора Українi по-справжньому жити, красиво,
Ми так цього ждали - епоха пройшла не одна.
I хоч не за день побудується власна держава,
I хоч розбудова триватиме цiлi роки,
Та ми незалежнi i ми заслужили це право,
За нами - свобода, добробут i мир навiки.
Ще стiльки роботи: i сотнi прийняти законiв,
Затвердити статус, державну символiку й гiмн,
Синiв України поставлять на захист кордонiв,
1 власна мiлiцiя наш вартуватиме дiм.
Ще буде в державi: i нацiональна валюта,
Своя Конституцiя, волi гарант - Президент.
Ми все переможемо: i негаразди, i скруту,
Розв"яжем конфлiкт чи, як виникне, то й iнцидент.
Я знаю: ми будем, утвердимось, станем на ноги,
У нас є iсторiя, в єдностi наша могуть,
Дорогою долi, до свiтла, до правди, до Бога
Архангели радостi з нами невпинно iдуть.
Ми вiчнi, як небо, нам щедро свiтитиме сонце,
Нам води Днiпровi нестимуть вселенське тепло,
Заграє веселкою щастя в дитячiй долоньцi.
Добро переможе. На хвильку хоча б зникне зло.
В свiтанки пiд зорями, у калинову надiю,
У казку над плесом, в латаття на соннiй водi,
У тебе, народе мiй, я до безпам"ятi вiрю,
Майбутньому вiрю, а ще, Україно, тобi.
Й нехай це столiття вiдоме технiчним прогресом,
Та в пам"ятi степу зринає стара пастораль:
Закоханий майстер дарує красунi принцесi
Iз золота рiзьблену, вiчну, як свiт, пектораль.