Аннотация: З чергового, десятого лiтературного альманаху Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею
Десята сходинка
З чергового, десятого лiтературного альманаху Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею Рiвненсько§ областi
Радивилiв, 2011
Редактор та упорядник Володимир Ящук
Андрiй Мошкун
(11 клас)
Мова державна. Але...
Як на мiй погляд, укра§нська мова в нашiй державi, попри зафiксований у Конституцi§ державний статус, переживає скрутнi часи, вiдходить на другоряднi позицi§. Лише менше половини книг, газет та журналiв в Укра§нi видаються державною мовою, i це впадає у вiчi в будь-якiй книгарнi, у першому-лiпшому газетному кiоску. Засилля росiйсько§ мови спостерiгається i на телебаченнi.
Але найбiльший бiль та занепокоєння у мене викликає те, що багато хто з-посеред корiнних укра§нцiв забувають батькiвську мову. Навiть декому з мо§х ровесникiв у цiлковито укра§номовному Радивилiвському районi здається, що розмовляти по-укра§нськи стало немодно i несучасно. Рiдко зустрiнеш молоду людину, яка розмовляє 'чистою' укра§нською мовою, а не суржиком. Що вже казати про значною мiрою росiйськомовну схiдну Укра§ну. I це величезна проблема всiє§ нацi§, народу.
Утвердити державнiсть Укра§ни, вважаю, можливо лише через збереження надбань §§ культури, укра§нсько§ мови, цим визначається i репутацiю нашо§ кра§ни на мiжнароднiй аренi. Чи може Укра§на самоствердитись як сучасна держава з високорозвиненою культурою, якщо жителi цiє§ кра§ни забувають сво§ звича§ i традицi§, забувають свою iсторiю? Варто лиш згадати, скiльки зусиль було потрачено, скiльки своє§ кровi пролили патрiоти-укра§нцi для того, щоб наша мова не залишилася в iсторi§, а послугувала чинником проголошення незалежностi Укра§ни.
Нинiшнє напiввизнане-напiвневизнане становище укра§нсько§ мови - не лише вiдгомiн iмперського ставлення Росi§ до нашого народу в часи царизму i бiльшовизму, проблема iснує й через те, що влада недостатньо пiдтримує укра§нського книговидавця, укра§номовну пресу, не переймається вiдсутнiстю повноцiнного укра§нського кiно. Укра§нськi книги коштують дорожче, нiж завезенi з-за кордону росiйськомовнi. Укра§нськi бiзнесмени, якi нажили свiй капiтал, нерiдко обкрадаючи укра§нський народ, на превеликий жаль, з бiльшим бажанням вкладають кошти у розвиток росiйсько§ естради, росiйського кiно, анiж укра§нського мистецтва, укра§нського книговидання.
Звернiмо увагу на наших чиновникiв, представникiв шоу-бiзнесу, спортсменiв , - велика §х частина не лише не розмовляє укра§нською мовою публiчно, а й не володiє нею. А цi ж люди щоденно виступають по телебаченню, на прес-конференцiях. Який приклад вони подають? Я розумiю, що нереально i недоцiльно вимагати вiд вихiдцiв iз iнших кра§н, iмiгрантiв розмовляти по-укра§нськи, адже ця мова не є для них рiдною i зручною. Це потрiбно, насамперед, вимагати вiд себе, вiд сво§х рiдних та знайомих. Тож закликаю всiх небайдужих: робiмо все вiд нас залежне, щоб мова нашо§ нацi§ розвивалася i жила, була справжньою вiзитною карткою Укра§ни в свiтi.
Марта Пукас
(11 клас)
***
Лiтнiй джаз на вулицi о другiй ночi.
Блаженний ритм. Мелодiя дощу.
Збiгають по вiкнi останнi ноти...
Вiн щойно стих, а я 'на бiс' кричу.
А я кричу i прошу знову.
Я пiсню цю найбiльш люблю.
У текстi там, не випадково,
Слова про тебе, в другому рядку.
Слова про тебе, темп вiдвертий.
Я просто слухаю. Мовчу...
О другiй ночi звуки iнструментiв.
То лiтнiй джаз.
Мелодiя дощу.
***
Тiло бронзове ширить тепло,
Заворожує м'якiстю лiнiй...
Океан - бездоганне тло -
Стрункiсть нiг обволiкує пiнно.
Темнi пасма падуть до плечей,
Вiтер лiтнiй §х нiжно цiлує...
А усмiшка крiзь сотню ночей
Власний сонячний шлях проторує!
Карi очi горiння iдею
Всю собi, видається, привласнять...
Я б хотiла вас назвати своєю,
Та й чужа ви не менше прекрасна!
***
Так пахне нiч в байдужостi всiх слiв.
Я просто знала: ти колись вернешся.
Тепер вже й серпень нам до нiг зомлiв.
Й шаленим щастям боляче смiється.
Так пахне зрада. Мучить тво§ сни.
А сам, як потяг - з iншого вокзалу...
Вертався, йшов, i знов хотiв прийти...
Ти тiльки думав - я давно вже знала.
***
Я для тебе шоколад, що розтанув на губах,
Не шукай мою прихильнiсть i любов у сво§х снах.
Наше щастя проминуло, розлетiлось, як пiсок,
Потекло, як туш з очей, замкнулось на замок.
I не треба дорiкати! Так, я знаю, що погана!
Я не ангел, не богиня, я не зiрка iз екрану.
Не буди мене щоночi i у слухавку не дихай,
Все одно не повернуся, твiй вагон уже по§хав.
Я навчилась не тонути в почуттях i виживати,
Ти повiр менi, так легше в цьому свiтi iснувати.
Ти нiкому зразу всю свою любов не вiддавай.
Ти вiзьми й вiддай частину, собi решту заховай.
Бо якщо для тебе доля розставання знов готує,
Ти готовим будеш й сильний бiль уже ти не вiдчуєш.
Та як стук ваших сердець буде грати в унiсон,
Ти зрозумiєш, що кохаєш, що це реальнiсть, а не сон,
Просто вiзьми §§ за руку, легенько обiйми,
Зiгрiй повiтрям теплим й нiжно в очi зазирни.
Якщо потонеш в цих очах, не старайся виринати,
Своє щастя ти повинен у руках сво§х тримати!
I не шукай моє§ постатi, не я твоя Джульєтта,
Я всього лиш промайнула в життi тво§м, як комета.
Ти будь мудрим астрономом: не дивись на те, що згасло,
Поверни свiй телескоп й дивись на те, що горить ясно.
Пiд зiркою тiєю мрiя збудеться твоя...
Бо повiр, саме вона - твоє кохання, а не я.
***
Сонце i вiтер,
Губи i очi,
Ти помiж лiтер,
Снишся щоночi.
Нiч i свiтання.
Сонце i зорi,
Моє кохання -
Мушля у морi.
Сонце i небо,
Щоки, долонi,
Жити без тебе -
Гинуть в полонi.
Мiсяць i промiнь,
Зорi i Сонце,
Чую я гомiн -
Там, за вiконцем.
Сонце i тиша,
Очi, як зорi...
Я тобi пишу:
'I love you. Sorry'.
***
Усе? Неначе епiлог?
Невже так швидко ми згорiли?
Хiба правий отой пророк?
Що звiв давно вже нас iз вiри?
Усе живе - типу життя?
А наче щастя - нi, не щастя...
Ми навiть маєм майбуття,
А там - смутний, зажурний нестям.
Хiба? Невже кiнець? Уже?
Нi, ми не встигли ще пожити!
Нуртує все, цвiте, живе,
Не хочу! Тiльки не вмирати.
Куди подiвся весь сюжет?
Прокрутка швидко догорiла,
Уже кiнець, програв квартет,
Душа, отямившись, зомлiла.
Не плач! Не треба! Все! Кiнець!
Це ж був нещасний мук вiнець,
Не буде скрут, проблем, брехнi.
Настане крах вiчнiй вiйнi.
Ти хочеш жити? Та невже?
Не упирайся сво§й волi,
Нехай тече журби 'струєць' -
I вiддаси потiк той долi.
Нi! Хочеш жити! То живи!
I знову, знову почекай,
Роздмухуй полум'я вiйни,
Живи, як в далi водограй.
Останнiй раз, вiзьми й живи,
А пiсля - ти його згадаєш,
Життя безмежне i твоє,
I кожен день новий стрiчаєш,
Нiхто його не забере!
***
Чорний кiт хтиво глянув i швидко побiг поперек,
В окулярах водiй знов не встиг зупинитись на 'зебрi',
Повний мiсяць завзято нахмуренi хмари пере,
I гiгантськi мурахи на 'хаммерах' §здять по ребрах.
Теплий комiр пальта, надто втомлений погляд - нi руху, нi звуку,
Кимось зiрване дихання, пара iз рота, мов дим теплостанцiй.
Осiнь тихо на ринок виводить жовтаву перуку.
Листя ходить на курси й вивчає сучасно-повiтрянi танцi.
Кроки тихi й повiльнi змiнились на швидкiсно-довгi,
Не змiнилась лише дестинцiй мо§х амплiтуда,
Кiлометри туди i назад бездумково прочовгав.
Осiнь вмiло чарує й виводить на ринок магiчностi вуду...
***
Трава шкребоче леза тво§х струн,
Слова ростуть грибами мiж дощiв,
Старий мольфар - обiзнаний чаклун,
Закутаний тенетами плащiв.
А ти бредеш стежинами дорiг
Крiзь вiчну мерзлоту холодно§ вiйни,
Акорд торпедний знов на душу лiг,
Зашифрувавши синє небо в тво§ сни,
I, як завжди вночi, бракує тем,
Бракує лiтер, подихiв, думок,
Красивих фраз, небачених дилем,
Але все бiльше - пива й цигарок,
I пальцi краються об струни i траву,
I хлюпа кров в цей божевiльний натюрморт...
Старий мольфар промовив: 'Я живу!'
I приструнив фiнальний свiй акорд.
***
Мене влаштовує щирiсть твого кохання
I всi кордони твого милосердя,
Виходжу за рамки свого сподiвання,
З серця виходжу я, з передсердя,
Зосереджую погляд на всiх тво§х iдеальностях,
Ти обрав мене, я обрала насолоду,
Ти досконалий в сво§х безкра§х безкрайностях,
Я покохала тебе не тiльки за вроду.
Ми зiллємось з тобою у полум'§ пристрастi,
Обєднаємо нашi холоднi серця
I в межах незрозумiлостi нашоi блискостi
Ми роман наш доведемо до кiнця.
Зiгрiємо подихом замерзлi кiнцiвки,
Розiрвемо нитки, що стримують нас.
Ми побачимо слiд нещодавно згорiло§ зiрки,
Вiдчуваючи, що вогонь кохання несподiвано згас.
***
Вiн полонив §§ так нiжно
i водночас брутально:
слова, слова!
I сану iнквiзиторського
чорна риза - променистий шовк
i вогнищ сяйв,
мов ореолiв, чи то аур,
що наче змiями
лискучими сплiтались.
Слова, слова! -
пекуча сповiдь, пекло каяття...
Вiн забував, що плоть -
нiщо, що лиш душа
цiни не має..
Червоне й чорне:
князь, священик
чи монах - хто вiн? -
Любов, життя чи смерть?
Вiн шепотiв слова
про те, як розтерзає,
пустить з тiла кров,
немов дренаж,
ласкав i мучив
язиком вогню - вiн брав,
вiн брав-палив
§§ усю живцем i виганяв
з-пiд шкiри єресь.
Вiн шепотiв, вiн заклинав,
як екзорцист, вiн обiцяв,
що вийде полрнянка з себе,
що звiльниться - ввiйде
крiзь браму скрну до Едему...
Патрiотизм?
Занадто багато про це говориться. Занадто багато говориться пустого й високопарного. Занадто багато пафосу, аполоґетичностi i загальних гiрко-медвяних слiв про безсмертних геро§в.
При цьому - жодних конкретих доказiв!
Це - слабина укра§нсько§ нацi§. А найголовнiше те, що не своя, а запозичена, насаджена i чужорiдна; слабина говорити багато i не робити нiчого. Хiба справжнiй патрiотизм - у побудованих на один кшталт шаблонно-популяризаторських гаслах 'Не словом, а дiлом!', 'Стабiльнiсть i добробут!'? Хiба цi пустопорожнi обiцянки спроможнi на щось iнше, крiм зомбування замучених агiтацiєю i поганим життям щасливих громадян?