Пахав у полi Вiл старенький,
                 Робив вiн це багато лiт,
                 Тягнув на собi плуг крiпенький,
                 Не мав часу й води попить.
    
                 Трусились нiженьки слабеньки,
                 Не мiг вiн шагу вже ступить
                 Захоркавя i впав бiдненький,
                 Лежить i ледвеньки хрипить.

                 Сидiв на тому волi Овiд
                 Великий чорний та гладкий,
                 Вже насоктався,падло,кровi,
                 Та крилоньки порозпустив,

                 Аж як звалилася скотина,
                 Як начав овiд той орать:
                 -Чого розлiгся ти,блядино!?
                 Ану бiгом,бля,працювать!

                 Ти ж подивися,гад,на мене
                 Я тут iз самого рання,
                 Кручюся мовби навiжений,
                 Це що по-твоєму -хуйня?

                 Я трьох волiв уже облазив,
                 I стьльки ж можу ще узять,
                 Та хулi iз тобой балакать,
                 Не остогидло тобi спать?!

                 Отак заходився той овiд,
                 Ще пару раз вола куснув,
                 Допив вiн рештки його кровi,
                 Та в небо високо чкурнув.

                 Та пролетiвши кiлька крокiв,
                 Упав на iншого вола,
                 Бо жити без кровi воловiй,
                 Не може довго сука та.