Закрию сердце на замок, i душу втiшно пригорну.
Не плачся, миленька, тепер вiд тебе горе вiдверну...
Не бiйся мене, цим кiлком я хоч тебе i простромлю,
Але принаймi хоча б так ти бiльш не упадеш в iмглу.

Не зафарбує тебе чорним, не зломить бiльше гiркота,
Вiднинi будеш ти закрита, а що було - то не бiда.
Ми все забудем, рани зживим, i ясно глянем на цей свiт,
Ну й що, як все в тобi згорiло? Тобi лиш пам'ятати слiд,

Що той кiлок iз кров'ю з тебе, iз бiллю вижене все зло,
Усю ненависть, всi прокляття, i як би не було воно
Я вiрю, що десь буде щастя, я лиш приглушу почуття...
Аби любити свiт цей бiлий - не всi ще люди iз гнилля.

Не всi, душе моя, бажають забити й плюнути в тебе,
Не всi ще прогнили iз серця, а може хтось тебе вiзьме,
Прошепче подихом гарячим, що не втiчемо ми нiкуди,
I ти повiриш, й я повiрю... Бо є ще в свiтi добрi люди.