Коваленко Владимир Владимирович : другие произведения.

Правда - кривда

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 4.35*5  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Роман о жизни, о человечности и об умении бороться за своё счастье. На "СамИздате" выложена только первая часть.

Правда - кривда.

Роман.

Змiст.

   Вступ 2
  
   Дитинство
   I Ранок 6
   II Бабуся 9
   III Рибалка 17
   IV Похорони 25
   V Школа 40
   VI Мiсто 46
   VII Сашко 58
   VIII Свята 73
  
   Пiдлiтковий вiк
   I Буденнiсть 84
   II Переїзд 96
   III Перелом 108
   IV Рiшення 121
   V Вiдьма 132
   VI Вибори 161
   VII Початок 169
   VIII Кохання 181
  
   Юнiсть
   I Унiвер 195
   II "Сан-Ремо" 209
   III Буцегарня 219
   IV Готель 240
   V Випускний 257
   VI Горе 274
   VII Купала 287
   VIII Зустрiч 302
  
   Епiлог 314

Вступ

   Нiч була темна. Хмари затягли все небо i темним простирадлом розтяглися вiд краю до краю i не було їм нi початку, нi кiнця. Вiтер спiвав свою одвiчну пiсню, граючи по небу i по землi. Вiн то пiдiймав угору стовпчики снiгу, то бiгав мiж бадиллям сухої трави, намагаючись, мабуть, дiстати сплячу землю. Та даремно. I, нiби з жалю, що не дiстав, лине вздовж йому одному вiдомому шляху, дме. Вiтер i темрява. Що ще може так лякати дитину? Що ще може так збудити палку дитячу уяву? Мабуть багато чого, але саме зараз...
   Дмитрик не знав нiчого страшнiшого. Виглянувши у малесеньке вiконце бiля свого дитячого лiжка, вiн мiг побачити тiльки це. Свiтло, що давала маленька гасова лампа, вiдбивалося вiд вiконного скла i вимальовувало лише перелякане обличчя маленького хлопчика. А ще - темряву i снiгову ковдру, з якою грався вiтер.
   I навiщо бабуся розповiдала йому саме сьогоднi цю страшну казочку? Яка ж таки темрява страшна! Навiть сусiдської огорожi не видно. Жах. Щось рипнуло в сусiднiй кiмнатi. Дмитрик одразу завмер i насторожився. Одразу ж дитяча увага перемкнулася на цей новий звук. Вже не лякали нi темрява за вiкном, нi виючий вiтер. Що це? Дмитрик заплющив очi, щоб нiщо не заважало слухати. Напруга була такою, що вiн навiть дихати перестав. Ось звук знову повторився.
   - А може це та сама вiдьма, що краде дiтей? - почав вигадувати малий. - А може домовик, або привид? Йо-о-о-ой...
   У сусiднiй кiмнатi щось знов рипнуло, потiм почулися якiсь шаркаючi звуки, нiби хтось у довгiй сукнi тихенько танцює. Навiть почало чутися якесь буркотiння... Цей голос... Бабуся, яка iнодi залишалася на нiч, так не балакає та i ходить вона вже ледь-ледь, не те, щоб так м`яко танцювати. Та i взагалi, не було її сьогоднi... Дмитрик вже злякався не на жарт. Вiн навiть спiтнiв весь. Жах став ще бiльшим, коли вiн зрозумiв, що звуки наближаються до його кiмнати.
   Аж ось, раптом, скрипнув замок у сiнях, гупнули дверi i хтось важко затупотiв.
   - Явився - почув Дмитрик стомлений голос матерi. - Нарештi, дочекалися явище! Не шуми, дитину збудиш.
   - А що таке? Чому це я мушу до себе в хату тихо нишком заходити?! - гаркнув тато.
   - От йолопе! Та кажу ж тобi - тихiше ти за ради Бога! Дитина спить! От Iроде...
   Знову почалась сварка мiж батьками. Знову мати плакала у сусiднiй кiмнатi. Знову п`яний батько варавив та грозився всiх повбивати. Знову. Але сьогоднi Дмитрик радiв тому, що тато так пiзно прийшов додому. Бо саме вiн прогнав ту страшну примару, яка хотiла добратися до нього. Хлопчаку дуже закортiло у цю мить кинутися до батька на руки, обiйняти i мiцно притиснутися до нього. У кiмнатi батькiв палала гасова лампа. Лаялися живi люди. I все - не було бiльше нi страшного шарудiння, нi вiтру за вiкном, нi темряви. Дмитрик заснув.
   Лiсова галявинка, м`яка травичка навкруг. Зеленi дерева. Ялинки стоять струнко, тягнучись кудись угору, намагаючись дiстатися своїми верхiвками самого Сонця... Вiн йде. Нi, не йде. Вiн нiби летить над травою, така вона м`якенька, така вона пухнаста. Здається, вiн просто переставляє ноги, а все навкруг саме лине на нього. I лине з такою швидкiстю, що якщо ВIН схоче, зможе обiгнати навiть вiтер. Яка краса навкруги! Угорi шумлять гiлки, граючись iз вiтром, спiвають пташки. Здається, що в свiтi нема нiчого гарнiшого за цi спiви. Свобода, безмежнiсть, воля! Здається, немає нi кiнця, нi краю цiй СВОБОДI. Аж ось ялинки скiнчилися i Дмитрик зрозумiв, що вiн вже несеться гаями. Берiзки, осики, тополi... Як же красиво. По небу порхають маленькi спiвуни - пташки. Гайдаються вiд вiтру тополi, а вiн все мчить вперед. Аж ось хлопчик опинився знову у гущавинi лiсу. Вiн зупинився. "Скiльки ж я вже бiжу?" - мiркував хлопчик. Але, не дивлячись на те, що стiльки бiг, вiн анi трiшечки не втомився, навiть не запихався. Густа зелена трава приємно лоскотала голi колiна. Така м`яка та пухнаста, вона несла прохолоду i додавала сил. Така пахуча i зелена - вона нiби дихала, коли хилилася пiд грайливим вiтерцем. Дмитрик заплющив вiд насолоди очi, набрав повнi груди такого свiжого та духмяного повiтря i довго стояв, розкинувши руки. Стояв i просто слухав пiсню природи, живої, цiлющої природи. Потiм розплющив очi, видихнув i посмiхнувся. Озирнувшись навкруг, зрозумiв, що стоїть посерединi невеличкої галявинки. Поруч iз ним - маленький ставок, рясно вкритий очеретом. Очерет, ряска, кувшинки, бiлi й такi велетенськi. Жаби спiвають своїх гучних пiсень, намагаючись перекричати усiх iнших одразу. Над ставком гудуть бабки, їх тут безлiч. З країв галявинку оточили кущi, над якими схилили свої руки-гiлки смереки. А потiм, трохи далi, зелена темрява. Нескiнчений лiтнiй спiв птахiв, стрекотання коникiв, кумкання жаб, хитання зеленого моря пiд ногами i навкруги, i нескiнчене блакитне небо над самiсiнькою головою.
   - Добридень, - почувся чийсь тоненький спiвучий голос позаду. Дмитрик озирнувся i побачив дiвчинку. Вона стояла по той бiк ставочка, дивилась на нього i посмiхалась. Зелене марево трави дiставало їй майже до поясу. Дiвчинцi було десь стiльки ж рокiв, як i Дмитрику, так йому здалося. Густющу гриву темного, хвилястого, нiби морськi хвилi, волосся прикрашав барвистий вiнець iз лiсових трав i квiтiв. Ця хвиля стелилася аж до землi, деiнде прикриваючи оголене дитяче тiло.
   - Ти що, не розумiєш мене? - смiялася дiвчинка. Вона пiдперла свої боки ручками i лукаво дивилася на хлопчика.
   Дмитрик вiд такої несподiванки навiть не знав, що i вiдповiсти. Раптово опинитись тут, на цiй галявинцi, а тут ще i якась дiвчинка. Вiн опустив очi. I тiльки зараз збагнув, що, як i дiвчинка, стоїть зовсiм голий. Але соромно чомусь зовсiм не було. Навпаки, бути тут в одежi! Сама думка про це стала огидною. Вiн скривив рота.
   - Чому кривишся? - ображено запитала дiвчинка. Посмiшка зiйшла з її дитячого личка.
   - Вiтаю, - невпевнено сказав Дмитро. - Нi, я тебе розумiю... Просто... Просто.. - вiн не знав, що слiд казати. - Просо я неодягнений.
   - Ну то й що? - дiвчинка почала смiятися. - Я теж не одягнена, ну то й що?
   - Нiчого... Просто незвично якось.
   - Ну, це тобi не звично, а менi - дуже звично!
   - Я - Дмитрик, а тебе як звуть?
   - Мене? Дiдусь кличе Данкою.
   - А ти хто? - це питання давно вже розпирало хлопчика.
   Данка не поспiшала вiдповiдати, вона довго дивилася на Дмитрика, якось зовсiм по дорослому дивилась. Її величезнi темно-блакитнi очi так тягли до себе. Хотiлось поринути в цей погляд i розтанути в ньому. Хотiлось бачити тiльки цi очi, такi одночасно теплi i прохолоднi, дорослi i дитячi. Дивилась вона так на малюка, а потiм просто вiдвела свiй погляд i засмiялась.
   - А як ти сам гадаєш? Хто я?
   Марення одразу ж пройшло i Дмитрик знову розмовляв iз дiвчинкою.
   - Мабуть ти звичайна дiвчинка? - зацiкавлено спитав Дмитро.
   Дiвчинка посмiхнулася, жартiвливо похитала голiвкою.
   - Можливо, а може i нi... Ким би ти хотiв, щоб я була?
   - Ну, можливо ти - фея, менi бабуся читала казочку, там були феї.
   - А ти хто? I хто твоя бабуся? - жартiвливо перекрививши Дмитрика, спитала Данка.
   - Я? - нiби не зрозумiвши питання, Дмитрик почухав чуприну. А потiм згадав, що вчила казати матуся на той випадок, коли губися. - Я - звичайний хлопчик. Мене звуть Охрименко Дмитро Петрович. Я з села Варiвка, Сумського району. Ось. А бабуся - вона, насправдi, прабабуся, вона в мене - незвичайна! Вона, вона, вона в мене стiльки знає!
   Дмитрик аж почервонiв i запихався. А Данка посмiхнулася i пiдiйшла до нього. Коли вона йшла, трава нiби сама розкривала свої обiйми для її нiг i одразу змикалась, нiби взуваючи дитячу нiжку у зеленi черевички, а її волосся стелилося по зеленiй ковдрi соковитої трави.
   - А батьки в тебе є? - нiжним дитячим голосом спитала дiвчинка.
   - Є! Мама - працює дояркою в колгоспi, i тато. Вiн у мене тракторист! Ось тiльки мати часто скаржиться, що вiн дуже сильно пияче. - понуро закiнчив хлопчик. - А ти? Твiй дiдусь? Твої батьки?
   Данка сумно понурила свої оченята, i тяжко зiтхнула.
   - Батькiв у мене немає. Я одна у свого дiдуся. I вiн у мене - найкращий!
   Присiла, обiйнявши колiна рученятами. Поклала голiвку на колiна i завмерла. Дмитрику здалося, що вона почала плакати. Вiн на мить спробував уявити, як воно, без мами. Як це, прокинутися i не побачити своєї рiдної ненечки, яка тебе завжди попестить, завжди заспокоїть, коли тобi погано. Якi добрi i нiжнi руки у матусi! Який рiдний голос! Нi, вiн навiть i уявити не хотiв, що колись може прокинутися зi знанням того, що бiльше нiколи не побачить своєї матусi. Це так жахливо! Коли вiн повернувся iз своїх роздумiв на галявинку, з очей падали сльози. Дуже хтiлося якось розрадити Данку. Щось зробити, або сказати, щоб їй не було так боляче. Хотiлося, але що тут можна сказати? Та й нiчого не поробиш, коли воно вже так сталося. Але й стовбичити тут, коли поруч хтось, кому зараз гiрко, теж не хотiлося. Дмитрик вважав себе чоловiком, а батьки i бабуся вчили, що чоловiк має захищати слабких. Йому стало соромно плакати при незнайомiй дiвчинцi. Розтерши сльози кулачком, вiн обiйняв дiвчинку за плечi.
   - Данко, а давай пограємось?
   Данка якось раптом завмерла, нiби й дихати перестала. Потiм, розрiвнявши плечi, повiльно почала пiдводитись, вiдвернувшись вiд хлопчика. Пiдвелась. Данка стояла спиною до нього, понуривши голiвку, та тремтiла. Дмитрик обережно взяв дiвчинку за руку i повернув до себе обличчям. Вона не сперечалась. Її маленька ручечка була холодною та трiшечки вологою. Голiвка нахилена униз. Вона стояла, заплющивши очi, та на щiчках залишилося декiлька прозорих краплинок.
   - Давай пограємось? - знову запропонував Дмитрик.
   - Давай, - сумно вiдповiла дiвчинка, - а в що гратимемо?
   - Давай у ладок? - запропонував Дмитрик i, не чекаючи вiдповiдi, легенько торкнувся Даниного плеча. - Ти - ладка. I одразу почав тiкати вiд здивованої дiвчинки.
   Та не довго вона була здивованою. Вже наступної митi дiвчинка щодуху пустилася за Дмитриком. Вони довго гралися на лiсовiй галявинцi. Довго бiгали, пiдiймаючи до неба рiзнобарвних бабок та метеликiв. Коники гурбою вистрибували iз-пiд самих нiг, шукаючи собi нову травинку-сцену. Не дивлячись на довге волосся, Данка виявилася дуже спритною. Бiгала вона чи не швидше за Дмитрика, хоча й дiвчинка. Трава зовсiм не шкодила її рухам, рясна трав'яна ковдра нiби сама вiдкривала перед дiвчинкою свої обiйми. Волосся теж зовсiм не шкодило їй. Воно якимсь дивом, майже не ворушачись, розтiкалося по її тiлу, притискувалось до нього i лежало, у який би бiк вона не бiгла, та як би швидко не розверталася. Проте Дмитрику доводилось дуже високо пiдстрибувати угору, бо дуже вже трава височила. Не звик вiн бiгати по таким травам. Та й розвертатися дуже швидко теж не виходило.
   Так вони грались. Данка, спочатку мовчки бiгала по галявинцi, а потiм, як i Дмитрик, радiсно смiючись. Як i не було щойно нiякого суму. Тiльки радiсть, лiто, дитинство, свобода! Нарештi Дмитрик не витримав i просто звалився у пухнасту траву. Вiн лежав важко дихаючи, але продовжував смiятись.
   - Нi, Данко, вже бiльше не можу! Вже зовсiм втомився.
   Дiвчинка пiдбiгла до нього i нахилилася. Дивно, але вона зовсiм не втомилася. Її радiсна посмiшка грала на обличчi весiнньою веселкою, а щiчки палали мов вечiрнє Сонечко.
   - Ну добре, не можеш, то й залишишся ладкою!
   - Ой, справдi бiльше не можу, давай перепочинемо. Ти так гарно бiгаєш! Я так i не вмiю! - сумно промовив хлопчик.
   - Гаразд, вiдпочинь.
   Данка лягла поруч iз хлопчиком. Лягала на живiт, щоб добре бачити Дмитрика. Її теплi, по дитячому нiжнi руки почали гладити хлопцевi чуба.
   - Цей дотик, вiн, нiби дотик маминих рук. - Дмитрику здавалось, що вiн зараз летить разом з птахами по небу. Як же йому зараз було хороше.
   - Дмитрик...
   - Так, Данко...
   - Спасибi тобi.
   - За що?
   - За те, що повеселив мене, погрався зi мною.
   - Нi, це тобi спасибi, Даночко. Спасибi, що так весело з тобою. Що погралась.
   Данка поклала пiдборiддя на руки i якось дуже пильно подивилась на Дмитрика.
   - Що таке? Що сталось? - почав хвилюватись хлопчик.
   - Нi, нiчого. Не хвилюйся. Я просто думаю. Знаєш, ти якийсь особливий, незвичайний.
   - Та нi, я - звичайний. Данко, а давай з тобою дружити?
   Дiвчинка здивовано подивилась на хлопчика. В її очах було справжнє здивування i якась невпевненiсть. На хвилинку вона вiдвернулась вiд хлопчика. Потiм знову повернула обличчя i зiгрiла хлопчика своєю усмiшкою.
   - Ти цього справдi хочеш?
   - Так, звичайно що хочу. Менi ще нiколи i нi з ким не було так чудово, як з тобою.
   - Ну, гаразд, давай дружити.
   Дiвчинка сiла навколiшки i дуже пильно подивилася на Дмитрика.
   - I все ж ти - дуже незвичайний хлопчик. Ти - дуже добрий. Будь ласка, залишайся таким i надалi, щоб не трапилось.
   Дмитрик нiчого не зрозумiв, але сказав - "Так, я таким i буду". У цi хвилини йому зовсiм не хотiлося нi про що сперечатись i нi про що питати. Просто хотiлось отак лежати на галявинцi, дивлячись у небо, дихати цим духмяним та прозорим повiтрям, слухати цей голос, що в одну мить став рiдним. Зараз нiщо його не турбувало.
   - Дмитрик, я хочу тобi дещо подарувати.
   Хлопчик одразу зацiкавлено сiв поруч iз дiвчинкою.
   - Подарувати? Менi?
   - Так, подарувати, саме тобi, - посмiхнулася Данка.
   - А за що? Новий рiк i рiздво вже минули, а мiй день народження ще не скоро.
   - Нi, я хочу подарувати тобi щось просто так, - засмiялася дiвчинка, - вiзьми оце!
   Вона простягла до Дмитрика долонi, в яких лежало щось незрозумiле.
   - Ось, вдягни це собi на шию.
   Хлопчик обережно взяв те, що пропонувала дiвчинка. Це була гiлочка, прив`язана з одного боку трав'яним шнурком. Гiлочка осини приємно пахла, невеличкi сучечки стирчали у рiзнi боки. Маленький розглядав дарунок, намагаючись збагнути, що це. Дiвчинка зрозумiла його намагання i вирiшила пояснити.
   - Це - оберiг. Вдягни його собi на шию i носи. Вiн завжди буде с тобою. Вiн оберiгатиме тебе у лиху годину. Не бiйся. Взагалi нiчого не бiйся!
   Її очi пильно стежили, поки Дмитрик намагався просунути голову крiзь петлю. Потiм вона нахилилася до нього i поцiлувала у щiчку: "А це - зiгрiватиме серце, коли не матимеш нiякої розради". I знову посмiхнулась, дивлячись на здивованого хлопчика.
   - Спасибi, Данко. - Хлопчику було якось незручно, нiби вiн щойно збагнув свою наготу. - Знаєш, а менi зовсiм нiчого тобi подарувати. Але дуже хочеться.
   - Не хвилюйся, ти вже i так менi багато чого подарував! - пiдбадьорила Данка. - Менi нiчого не треба, в мене тут є все, а те, чого не вистачало, ти менi сьогоднi дав. Спасибi тобi.
   Дмитрику було дуже незручно, вiн був такий вдячний Данцi i не знав, як передати їй своє захоплення i подяку. Оберiг зручно розташувався посеред грудей, зiгрiвав i заспокоював. Зелений трав'яний шнурочок був зовсiм не вiдчутний для тiла. В душi було так приємно вiд того, що хтось, просто так, зробив такий подарунок. Незвичний, неочiкуваний, але такий милий i приємний.
   Дуже хотiлось хоча б щось зробити для Данки, але що? Простими словами вдячностi всього не передати. Дмитрик взяв маленькi дiвчачi рученята, поцiлував теплi нiжнi долонi i притиснув їх до свого серця.
   - Знаєш, менi нiхто ще просто так не робив дарункiв, тiльки бабуся. Дякую!
   Данка нiжно посмiхнулася Дмитриковi, подивилась йому в очi. Цей погляд сягав у саму душу.
   - Так, я все знаю. А зараз - лягай i трiшки вiдпочинь, тобi вже скоро час прокидатися.
   Дмитриковi щось захотiлося заперечити, але Данка не дала цього зробити. Її рученята вмить стали не по дитячому дужi. Вона поклала хлопчика на траву, а пальчик притулила до самiсiньких губ.
   - Шшшшшшшш, не шуми i не сперечайся.
   Потiм лагiдно посмiхнулася i знову почала гладити Дмитрика по волоссю. Вiд цих дотикiв хлопчик знову полинув угору, до Вирiю. Але дещо його все ж турбувало, i вiн не мiг не запитати...
   - Даночко, а ми з тобою ще побачимось?
   Чомусь ця думка його дуже сильно хвилювала. Здавалось, нiби це єдина зустрiч в його життi. I ось так, щойно знайшовши такого гарного друга, доводиться прощатися з ним i нiколи його вже не побачиш. Було дуже сумно i дуже цього не хотiлось.
   - Що ти, Дмитрику, звичайно побачимось. Ти тiльки мусиш цього захотiти. Дорогу сюди ти вже запам'ятав, то ж не турбуйся.
   Вона знову посмiхнулася йому, зовсiм як мати посмiхається. А потiм - заспiвала. Вона спiвала якусь сумну, але дуже добру пiсню. Її голос вбирав у себе все навкруг. Хлопчик заплющив очi, намагаючись вловити цю пiсню, але вона була невловима, як степовий орел. Пiсня линула в усi боки, то затихала, то знову набирала сили та пiдiймалася вище хмар, досягаючи самого Сонця. I не можна було зрозумiти слiв цiєї пiснi. Вона була нiби i рiдна, i, водночас, якась зовсiм чужа. Слова були нiби i зрозумiлi, але зрозумiти їх Дмитрик не мiг. А мотив... Вiн був якийсь особливо-неповторний. Це - нi на що не схожа пiсня, але з нею спiвало все тiло. Кожна волосинка на головi, i навiть кожний удар серця - все рухалось в такт тому спiву. Потiм все навкруги вкрило туманом. Зникло сонячне свiтло, зникла галявинка, зникли Данинi рученята. Залишився лише туман. Навiть пiсня стала якась далека. Вона ще лунала, але якось тихiше, нiби її спiвали з-пiд землi. Густий туман був скрiзь, але свiтла було досить. Та й сам вiн був теплим i пухким, як пухова перина. Навiть значно м`якiшим за траву. У ньому так приємно було спати. Дмитрик вмостився як найзручнiше.
   - Синку, прокидайся... - пролунало десь здалеку.
   Нi, що це? Я ж сплю! Тут так затишно , тепло i спокiйно!
   - Синку, прокидайся! - вже десь зовсiм поруч. Знову вiдчувається дотик нiжних рук. Мабуть Данка вiдпочила i знову вирiшила його трiшки попестити. Але де вона? I звiдки вона взяла той оберiг? У неї ж, здається, нiчого в руках не було, скiльки ми не грали, i на шиї теж нiчого не висiло.
   - От сонько, прокидайся. Вже час вставати! - Це точно голос мами.
   Дмитрик розплющив очi. Над ним схилилась мати. Вона нiжно гладила його по волоссю i звала.
   - Дмитрику, синочку, прокидайся. Давай, давай. Вже час.
   Вставати з лiжка не хотiлось. Зовсiм поруч був цей пухнастий туман, тiльки заплющ очi - i ти знову там. У вухах досi лунала Данина пiсенька, а поруч iз лiжком - холодна темрява. Дмитрик на хвилинку знову заплющив очi. Так хотiлося ще трiшки понiжитися у цьому теплому, нiжному маревi.
   - Синку, любий, прокидайся вже, менi нiколи. - голос матусi був нiжний, але досить наполегливий.

Дитинство

I Ранок

   Нiчого не вдiєш, час вставати. Дмитрик сiв у теплому лiжку, почав протирати оченята кулачками. За вiкном було ще темно. Його завжди кликали прокидатися до свiтанку. Батьки прокидались рано i йшли працювати. Дмитрик вже звик до такого розкладу. Але як же не хотiлось зараз залишати тепле лiжко. Хлопчина солодко позiхнув i потягнувся.
   Потiм почав щось шукати у себе на грудях i на шиї. Але нiчого там не знайшов, злiз iз лiжка i почав якомога швидше вдягатися.
   - Отже, це був лише сон..., - сумно промовив собi хлопчина.
   Одягнувшись, Дмитрик вийшов до сусiдньої кiмнати, що освiтлювалася гасовою лампою. Дерев'яна пiдлога, що так цiкаво скрипiла пiд ногами, старi, вкритi вiзерунками плiсняви вицвiлi шпалери. Велика страшна шафа, скрипучий, як пiдлога, стiл зi стiльцями, напiврозваленi крiсла, на яких так цiкаво стрибати. Чепурненько вибiлена стеля. У кiмнатi порядок i чистота, наче i не було вчорашнiх iгор. На нього вже чекав батько. Вiн, як i завжди, сидiв за столом, розвалившись на стiльцi у брудному одязi, вiд якого неприємно пахло. Дмитро пiдбiг i обiйняв тата, та болiсно зажмурився, бо мало не обдерся об батькову щетину. На чоловiчому обличчi чiтко вимальовувалася гримаса незадоволення.
   - Нарештi, дочекалися. Ти ще довше спати не мiг?
   Дмитрику було незручно. Невже вiн i дiйсно так довго вставав та одягався? Хлопчик понурив очi униз. Було дуже страшно дивитися на батька. Десь глибоко у серединi почало прокидатися почуття провини. Але все ж так хотiлося знову опинитися у теплому лiжку, заплющити очi та знову з`явитися на галявинцi бiля Данки. Знову погратися iз нею.
   - Чого до хлопця iз самого ранку причепився? - рiзкий голос матерi вивiв хлопчика iз солодкого напiвсну, вiдкрив очi ранковим реалiям.
   У кiмнату увiйшла матуся. Дмитро помiтив втому на рiдному обличчi, сумнi очi. Волосся охайно укладене пiд рябенькою хусткою. Але Дмитрик добре знав, що у рясному темно-русявому волоссi вже дуже багато сивих прядок. Хлопчик iнколи бачив, як матуся намагається висмикнути їх. Морщиться вiд болю, але смикає. Нажаль, їх стає дедалi бiльше. Та й волосся вже починає рiдiшати. В усякому разi, так вона скаржилася бабусi. Мати завжди охайно вдягається, навiть коли просто йде на роботу. Вона i батька намагається вдягти краще, та тато дуже вже неохайний. Завжди забруднить чистi штани, або заляпає все, у що вдягнений.
   - Що, забув коли сам малим був? Теж мабуть iз лiжка ставати не хотiв?
   - Та годi тобi. Дай iз сином побалакати.
   - Ти б краще ввечерi, пiсля роботи, не по сусiдах, а додому йшов i iз сином тодi балакав. А зараз на, снiдай, та треба вже йти, бо запiзнимося.
   У матусиних руках опинилася таця iз снiданком на трьох. Не багато. Трiшки вареної картоплi iз пiджаркою з цибулi, три бутерброди iз шматочками копченого домашнього сала. Звичайний снiданок, але яке ж духмяне те смажене сало, вкрите хрусткою темною скоринкою, а як пахне пiдсмажена цибуля у тарiлочцi з картоплею! У Дмитрика аж слинка потекла.
   - Добре, мати, давай вже скорiше снiдати, - пролунав голос батька вже спокiйний i, навiть, лагiдний. - Ти, Дмитро, руки вже помив?
   - Так, тату, помив, - збрехав Дмитро. Дуже вже не хотiлося пiсля теплого лiжка копирсатися у крижанiй водицi.
   - Тодi добре, сiдай бiля мене.
   Хлопчик сiв бiля батька. Той одразу поклав свою мозолясту та сильну руку йому на голову, та трiшки жартiвливо потрiпав чуприну. Малий посмiхнувся батьковi у вiдповiдь. Настрiй одразу полiпшився, i захотiлось обiйняти батька. Той теж посмiхнувся у вiдповiдь.
   - Сину, ти там слухайся бабусю, допомагай їй. Вона старенька вже.
   - Так, тату, звичайно.
   Дмитрик дуже любив свою бабусю. Йому подобалось проводити час пiд її наглядом. Старенька завжди дозволяла йому гратися, навiть, як могла, теж брала участь у його забавках. Нiколи його не лаяла, тим бiльше нiколи не била. Завжди розповiдала йому щось цiкаве. Коли хлопчик був iз нею, час линув якось iнакше. Дмитро вже зовсiм замрiявся, що ж такого цiкавого чекатиме на нього у бабусi, аж мати його погукала.
   - Дмитрику, їж! Та й ти, теж, досить язиком плескати! Швидше їж i ходiмо вже! Часу зовсiм обмаль.
   Мати швидко почала їсти. Батько теж нахилив голову до тарiлки. Але їв повiльно, з неохотою. Якось кривлячись щоразу, коли нахиляв голову. Хлопчику теж нiчого не залишалося, як взяти в руку виделку й почати їсти. Страва була дуже смачна. Нiчим не гiрша, нiж виглядала, а, навiть, навпаки, ще смачнiша. Картопля так i танула в ротi, а духмяне копчене сало нiби само казало: "З`їж мене". А в думках з`явилась лiсова галявинка, ладки iз дiвчинкою - Данкою i та незнайома пiсня. Але яка саме? Нi, згадати її малий не мiг. А нi слiв, а нi мелодiї. Єдине, що згадувалось, це почуття спокою, сили та величi. Якось воно так вийшло, що все зникло iз тарiлки. Дмитрик навiть i не вгледiв, як за своїми думками все поїв.
   - От молодець! - похвалила матуся. - Що це таке, що ти сьогоднi так добре їси?
   Легка посмiшка на красивому обличчi мами, нiжна рука торкається щоки.
   - Почекай синку, зараз принесу пареного молока. Будеш?
   Який же нiжний у матусi голос, коли вона не сварить. Такому голосовi не можна сказати нi. Дмитрик сонно киває головою.
   - От i добре. Який же ти в мене молодець! Справжнiй мужчина!
   Мати задоволено пiдвелась, зiбрала брудний посуд i зникла десь за дверима.
   - Слухай, синку, я хочу тобi дещо сказати. - Батько говорить тихо лагiдним голосом, але обличчя у нього дуже похмуре. - Я маю тобi сказати дещо. Дещо дуже важливе. Розумiю, ти ще маленький, тому навряд зараз зможеш зрозумiти все те, що я хочу тобi сказати... Але спробуй просто це запам`ятати. Потiм, коли станеш дорослим, певен, що ти все зрозумiєш.
   Десь за дверима почулося ляскання посуду. "Мати миє посуд", - подумав хлопчик, але що ж такого йому хоче сказати батько? Вiд зацiкавлення вiн навiть рот вiдкрив. Сон одразу як рукою зняло.
   - Так ось, сину... - тим же спокiйним голосом продовжував батько. - Перше, це люби i поважай свою матiр! Вона тебе народила, дала життя, тому вона для тебе єдина найближча людина! Та й взагалi, поважай усiх жiнок, бо вони теж чиїсь матерi i дали комусь найдорожче - життя. I дають вони його в таких муках...! Тому ти, як що хочеш бути дiйсно справжнiм чоловiком, маєш не тiльки їх поважати, а й захищати. Запам`ятав?
   Дмитрик кивнув головою. Так, вiн все запам`ятав. Але йому було дуже цiкаво, як же це так кожна жiнка дає комусь життя? Цього вiн не розумiв. I ще, у нього одразу виникло безлiч питань: "А дiвчат теж слiд поважати i захищати?", "А бабусi, вони теж дають життя?". Ще багато чого лiзло в голову, та перебивати батька хлопчик не наважився. За дверима знову пролунали якiсь звуки, певно мати грiла горщик iз молоком. Батько звiв брови, нахилився ближче до хлопчика i продовжував шепотiти.
   - Є ще дещо, сину, ти це теж мусиш запам`ятати i почати виконувати прямо зараз, якщо хочеш бути справжнiм чоловiком, а не шмаркачем! Розумiєш, справжнiй чоловiк завжди намагається дотримати свого слова! Тому ти маєш не тiльки давати обiцянки, але i виконувати те, що пообiцяв. Розумiєш? Це є велика вiдповiдальнiсть! Розумiєш, перед тим, як щось пообiцяти, ти повинен все як слiд обмiркувати, чи зможеш ти виконати, чи нi? Якщо бачиш, що нi - краще нiчого не обiцяй! Розумiєш, що я кажу, чи нi?
   Батьковi очi зараз палали зсередини якимось дивним полум`ям. Нiби хтось у них засвiтив невеличкi лiхтарики. I цi очi зараз пильно дивилися прямо в оченята маленького хлопчика. Здавалось, що вони дивляться не в очi, а в саму душу. Саме так дивилася на нього i Данка там, десь далеко, зовсiм не тут. А може i зовсiм не дивилась? Хлопчику стало трохи страшно пiд батьковим поглядом. Але вiн добре зрозумiв те, що щойно почув вiд батька.
   - Так, тату, я вас розумiю. I я не хочу бути шмаркачем! Я буду справжнiм чоловiком! Коли виросту, я зроблю дуже багато корисного! Ось побачите!
   Батько засмiявся.
   - Ну добре, добре! Звичайно будеш! Я у цьому i не сумнiваюся. Iнакше i бути не може, ти ж мiй син!
   Батькове обличчя зараз сяяло. Мозолястi, такi мiцнi руки, обiйняли Дмитрика, притиснули його до себе, а потiм вiдпустили. Але обличчя продовжувало сяяти. Батько усмiхався.
   Дмитрик сидiв i мрiяв стати таким же дужим, як i батько, а ще дуже хотiлось навчитися усмiхатися ось так, як зараз усмiхається його тато. Вiн теж засмiявся у вiдповiдь, намагаючись скопiювати батькову посмiшку.
   - Що це у вас так весело? - У дверях знову з`явилася матуся iз глечиком i стаканами на тацi. - Ви скажiть, так i я посмiюся!
   На самому кращому в свiтi обличчi, обличчi матусi теж веселкою засяяла посмiшка. Тацю поставила на стiл, потiм обережно розлила молоко i сiла сама.
   - Що ж тут у вас такого сталося? Розповiдайте вже.
   - Та нiчого, - смiючись вiдповiв батько. - Що, ми вже iз сином i посмiятися не можемо?
   - Авжеж, можете. Але щось менi пiдказує, що в даному випадку диму без вогню не буває. - Посмiхаючись промовила матуся.
   - Та нiчого такого. - татове обличчя стало трохи суворiшим, навiть якась гримаса жартiвливої образи з`явилася. - Просто ми iз сином домовлялися у вихiднi сходити порибалити на ставок. От i все. Сама ж менi нещодавно казала, щоб iз сином побалакав, а не по сусiдах... Чи вже i сама забула?
   - Та нi, не забула. - мати трохи здивовано подивилася на батька, потiм на Дмитрика i знову повела очi на батька. - Приємно таке чути. Порибалити? От i добре. А зараз - допивайте вже! Запiзнюємося.
   Допили молоко. Мати прибрала зi столу глечика i спорожнiлi стакани. Батько пiдморгнув синовi i знову посмiхнувся. Дмитрик трохи здивовано стежив за батьком. Вiн зовсiм не зрозумiв дiї тата, але було дуже приємно. Так, це був особливий ранок.
   Вдягалися дуже швидко. У тiсних сiнях було важко рухатися так, як цього хотiла мати, але Дмитрик намагався. Нарештi одягнувся, з допомогою матерi зав`язав собi на шиї шарф i вся сiм'я вийшла на темне морозне подвiр`я.
   - Ой, як холодно, - поморщився Дмитрик.
   - Нiчого, синку, давай зараз швиденько йтимемо, от i зiгрiємося, - посмiхнулася у вiдповiдь матуся. - Петре, ти там скоро? Сiни зачинив? Давай хутчiше, спiзнимося!
   Тато зачинив вхiднi дверi, спустився з ганку i пiдiйшов до Дмитрика, який пританцьовував на мiсцi, та стурбованої матусi.
   - Та нiчого, Галю, навiть якщо i спiзнимося? Сьогоднi такий чудовий ранок, цим треба скористатися. Ходiмо вже.
   Уся сiм`я гуртом вийшла на занесену снiгом вулицю. Мати смiялася i грала iз Дмитриком у здоганялки. Батько дорогою весь час жартував i пiдбадьорював Дмитрика. Хлопчику спочатку було дуже незручно бiгти по морозу. Хоча це було далеко не вперше, але кожного разу вiн знову вiдчував цей холод. Темрява теж трiшки лякала, але поруч були обидва батьки. Зазвичай, вони просто мовчки вiдводили його до бабусi, а самi далi прямували до себе на роботу. Але сьогоднi був дуже особливий ранок. Дмитрик вже й забув, коли його мати так щиро i безтурботно смiялася, а тато - жартував. Вiн взагалi не пам`ятав, коли батько не лаявся iз матусею, а щоб вони обидва iз ним ось так просто гралися. Дмитрик був щасливий. Вiн вiдчував, що зараз щасливий не тiльки вiн один, а всi: татусь, матуся, i, напевно, цiлому свiту зараз дуже хороше, бо цей ранок - дуже особливий! Навiть Новорiчнi свята, i тi чимось поступаються цьому дню. I нiщо: нi темрява, нi вiтерець, нi холод, нi снiг, що дiстає майже до колiн, нi навiть сама зима - не заважають його сiм`ї бути щасливою. Йому - бiгати, батьку - жартувати, матерi - просто бути матiр`ю. Вони наче йшли, наче - бiгли, а Дмитрику хотiлося прямувати так iз батьками ще i ще. Наздоганяти свою маму, чути жартiвливий голос батька, матусин смiх. Вiн так поспiшав наздогнати маму, що навiть спiтнiв. Iз рота при диханнi й кожнiй новiй порцiї веселого смiху вилiтали клубки пару. Вони нiби намагалися розтопити кригу зими i вкрити собою все перед очима, але пiдiймалися стовпчиками вгору i танули в передсвiтанковiй темрявi. Та на змiну їм з`являлися iншi стовпчики, разом iз маминими i батьковими. Нажаль, така довга дорога скiнчилася швидко. Хлопчик навiть набiгатися не встиг.

II Бабуся

   Бабуся вже чекала на них бiля хвiртки. Дмитрик побачив її заздалегiдь i побiг до любимої старенької. Вона теж пiшла на зустрiч правнуковi. Невдовзi зустрiлися. Дмитрик мiцно - мiцно обiйняв її. Вiд бабусиної куфайки пахло часником, цибулею i ще чимось, чим саме, Дмитрик не знав. Але це були приємнi запахи i дуже приємне вiдчуття - обiймати свою улюблену бабусю!
   - Дмитрику, сонечко, - слабеньким голосом прогукала бабуся. - А я на тебе вже давно чекаю. Чому ви так довго?
   - Доброго ранку, бабусю. - мама з татом вже теж пiдiйшли.
   - Доброго ранку, Марiє Михайлiвно. - Батько привiтався iз сяючою посмiшкою на обличчi.
   - I вам доброго ранку. А що так довго сьогоднi? I чому такi веселi?
   На бабусиному обличчi теж з`явилася така ж посмiшка-веселка. Вона дивилась на подружжя, поклавши руки на Дмитриковi плечi. Її обличчя почало сяяти. Старенька була приємно здивована. Дмитрик ранiше нiколи не бачив її такою.
   - Та нiчого особливого не трапилось, не хвилюйтесь, Марiє Михайлiвно, просто сьогоднi добрий ранок. От нам i весело! Мабуть, тому i спiзнилися.
   - Бабусю, будь ласка, нагляньте за Дмитриком, а нам слiд вже йти. - Трохи стурбовано попросила мати.
   - Авжеж, нагляну... Йдiть i не хвилюйтесь. Ходiмо Дмитрику до хати, бо холодно на подвiр`ї. До речi, ви, як завжди, ввечерi зайдете?
   - Так, бабусю, якщо, Бог дасть, все буде добре.
   - От i добре, чекатимемо на вас ввечерi. До побачення.
   - До побачення, - хором гукнули батьки i швидко попрямували по протоптанiй стежцi у темряву. Дмитрик швиденько побiг через двiр до бабусиної хати. Нарештi вiн дочекався, i тепер бабуся знову розповiдатиме йому стiльки всього!
   Темнi i теплi сiни. Скрiзь пахло рiзними травами. Скiльки разiв вiн сюди заходив? Здавалося, що вiн тут знає все, але якби щось потрiбно було знайти, то, мабуть , i не змiг би. Дмитрик вже роздягався, коли до хати увiйшла бабуся.
   - Який ти швидкий, Петрику, ой, Андрiйко, нi, - Дмитрику. Зараз поп`ємо чаю, а потiм допоможеш менi по господарству? Курочок треба погодувати, кроликам травички дати.
   Бабуся дуже часто плутала iм`я Дмитрика. Йому навiть здавалось, що вона це навмисно робить, щоб подратувати. Як це так можна, забути чиєсь iм`я? До того ж таке просте! Але ображатись на бабусю вiн не мiг, бо дуже вже сильно її любив.
   - Так, бабусю, як скажете. Бабусю, а чому ви мене весь час iншим iменем називаєте? - таки не втримався вiн.
   - Ой, онучку, не ображайся, будь ласка! - схвильовано почала бабуся. - То я не навмисно. Ти ж знаєш, я в тебе вже дуже старенька, а старi люди завжди все плутають. Це само виходить. А ти що, ображаєшся на мене?
   - Та нi, бабусю, що ви? Звичайно нi! Просто цiкаво було. Ви ж мене часто якось iнакше кличете.
   - Ну як же ж я тебе можу кликати? - засмiялася бабуся. - Петрик - це твiй батько, Андрiйко - то мiй чоловiк покiйний, Царство йому Небесне!
   Бабуся на мить знову стала серйозною. Перехрестилася, потiм якось сумно зiтхнула, та й знову подивилася на хлопчика.
   - А ти - Дмитрик, мiй єдиний i улюблений онук!
   - А Сергiйко? - якось сором`язливо запитав маленький.
   - А Сергiйко - це твiй дiд, теж нинi покiйний, Царство йому Небесне.
   Бабуся знову перехрестилася. Знов чомусь засумувала.
   - Та й годi вже, ходiмо чай пити! Хочеш?
   Хлопчик кивнув головою i побiг на кухню. Бабуся попрямувала слiдом своєю неспiшною ходою, схилившись уперед i пiдтримуючись за все, що траплялося пiд руки. Хата, як i все навкруги, Дмитриковi здавалася дуже великою, майже неосяжною. Кухня здавалася дуже просторою та затишною. I ще хлопчик помiтив, що вiн завжди рухається набагато швидше, нiж батьки, i, звичайно, нiж бабуся. Але у дорослих все якось вправнiше виходило. От i зараз, вiн встиг не тiльки прибiгти, а й пробiгти декiлька кiл на кухнi, доки бабуся допливла до плити та й не наготувала чаю. Чай, як i завжди, у бабусi був незвичайним. Вона не визнавала нiякого звичайного чаю. Для неї цей напiй - це сумiш усiляких рослин. Вона довго намагалася пояснити хлопчиковi, чому робить саме такий чай, але так i не змогла. Просто вiн дуже любив цей смачний та духмяний напiй, пiсля якого хотiлося побiгати та погратися. Коли вiн питав, що бабуся туди кладе, то чув у вiдповiдь: "Гiлочки вишнi, малини, чебрець, ромашку, та свою вдячнiсть рiднiй землi".
   Дмитрик iз насолодою випив чашку смачного напою з пирiжками. До речi, пирiжки бабуся теж пекла надзвичайнi, як взагалi все, що вона готувала.
   - Ну що, онучок, сонечко вже встає! Ходiмо iнших годувати?
   - Ходiмо, бабусю.
   I вони разом попрямували до сараю. Дмитрик, як i завжди, бiг попереду бабусi. Вiн любив гратися iз "мешканцями" старенької. Кури, гуси, кролi - все це було досить цiкаво! Особливо, коли вони були маленькими.
   Це вже стало своєрiдним ритуалом. Щоранку, окрiм вихiдних i свят, хлопчик приходив до бабусi, снiдав, або просто пив чай, потiм йшли годувати бабусину худобу, пiсля чого можна було погратися. Частiше за все гратися доводилося самому iз собою, бо бабуся займалася домашнiми справами. Але Дмитрик весь час вiдчував , що вона за ним стежить, якось вже встигала, не дивлячись на свiй похилий вiк.
   Цей день був не виключенням. Тому хлопчик, як звичайно, грав у хатi сам iз собою. Сьогоднi вiн був генералом i командував вiйськами-солдатиками. Вiн охороняв свiй табiр вiд нападу звiрiв-гiгантiв, якими, до речi, теж вiн командував. У сусiднiй кiмнатi тяжко дихала бабуся. Вона щось робила, та у хлопчика був вiльний час i вiн повнiстю поринув у вiйну. Зараз Дмитро не мiг нi на що вiдвертати увагу, бо велет-кiт намагався перескочити через "стiну" табору. Ось тут знадобилося все вмiння його бравим "солдатам", якi почали вести вогонь прямо по величезнiй звiринi. В цей же час варвари зi списами та мечами кинулися тiснити його з бокiв. Часу було досить мало, бо вже на пiдступах до "фортецi" з`явився ще один, велет-заєць. Та й кiт теж почав ухилятися вiд прямих пострiлiв снайперiв i кидатися на варварiв. Термiново знадобилася допомога "танкiв" та титанiв-неандертальцiв. Битва тривала i важко було передбачити, хто ж переможе. Снайпери стрiляли по зайцю-велету, танки вели вогонь по велету-коту. Неандертальцi завалювали його камiнням та намагалися втримати на мiсцi. Воїни-варвари загинули всi. Хлопчику здавалося, що весь свiт навколо завмер. Зникли всi звуки, i на змiну їм прийшли звуки бою. Були лише фортеця, його воїни i його велети. Дмитрик чiтко вирiшив, що потрiбно врятувати фортецю, та перемогти солдатам.
   - Андрiйко... чи той, Дмитрику, ти не хочеш менi допомогти? - голос бабусi висмикнув хлопчика iз-за стiн фортецi саме в той час, як солдати-люди вже почали перемагати. Велет-заєць так i не добiг до стiни, бо снайпери почали влучно стрiляти йому по лапах, а велета-кота почали перемагати неандертальцi зi списами. Хоча той i змiг розвалити танк.
   I саме в цей час бабусi знадобилася допомога.
   - Бабусю, а можна ще трiшки почекати? Я ще не догрався! - почав благати малий.
   - Онучок, рiдненький, а може потiм дограєшся? У тебе ще ж так багато часу попереду, а менi хто ж допомагатиме поратися?
   Хоча Дмитриковi дуже не хотiлося припиняти гру, але вiдмовляти бабусi хотiлося ще менше.
   - Гаразд, допоможу, - крiзь зуби процiдив маленький i пiдвiвся. - А що треба робити, бабусю?
   - От i молодець, синку, от i добре! А робити? Та нiчого складного. Просто допоможеш менi обiд приготувати, та i вечерю для батькiв приготуємо. Хочеш же матусi догодити?
   - Так, звичайно, - без зайвого бажання промовив хлопчик i попрямував слiдом за бабусею до кухнi. Це був один iз тих випадкiв, коли Дмитрик бiгти зовсiм не хотiв. Тому взявся за нiж i сiв бiля бабусi, коли та вже чистила картоплину, обережно знiмаючи лушпиння на пiдстелений папiр.
   - Дивися, синку, чисть так, як я тобi показувала. Пам`ятаєш? Так, обережно. Дивись, не порiж пальця! Так, та й лушпиння не розкидай, бо з нього зваримо курям їжу.
   Дмитрик чистив картоплю. Намагався робити це як слiд i точно повторити рухи бабусi. Виходило, але яка ж то нудна справа, чистити картоплю. Бабуся щось почала наспiвувати собi пiд нiс, а Дмитриковi стало зовсiм сумно.
   - Бабусю, га, бабусю, розкажiть що-небудь, будь ласка.
   - Та що ж тобi, дорогенький, розказати?
   - Та що-небудь, у вас це так добре виходить. Ви ж стiльки знаєте!
   - Ну добре, розповiм, тiльки скажи про що? - засмiялася старенька.
   - Ну, наприклад, про домового. Ви менi колись почали розповiдати, i не встигли. Пам`ятаєте?
   - Так, звичайно! Здається пригадую. Ну гаразд, слухай.
   Бабуся поправила червону хустинку, трiшки прокашлялася, посовалася на стiльцi, вмощуючись зручнiше, i почала розповiдати.
   - Домовик - це господар у домi. Саме вiн, а не людина. Живе вiн довго, набагато довше за будь-яку людину. Навiть iнодi довше, нiж сама хата. Буває таке, що коли невдячнi "господарi" переїздять до нової оселi, а домовика не кличуть, той зостається i стереже старий будинок. Iнколи нових господарiв зi свiту зживає, так ображається на весь рiд людський. Нiхто не може у такiй хатi жити довго. Тiкають люди. Не витримують. I стоїть покинута оселя. Стоїть довго. Коли ж стiни заваляться до самiсiнького фундаменту, а мiсце заросте травою - кудись собi зникає. Ось так, онуче. Гаразд, картоплi для юшки ми вже начистили. Будемо починати готувати?
   - Так, бабусю, але ж ви так мало розповiли, - розчаровано i скривджено заявив малий. - Менi ж так цiкаво! А звiдки цi домовi беруться? Чому люди тiкають? Якi вони з себе, тi домовики? Розповiдай, бабусю, будь ласка!
   Наполегливий тон улюбленого дитяти змусив бабусю продовжити розповiдь, але вона не поспiшала. Потерла старенькi зморщенi руки об край фартуха. Поплямкала беззубим ротом.
   - Розумiєш, Петрику, чи той, Дмитрику, готувати їжу слiд iз гарними думками. Слiд дякувати Господовi, думати про добрi вчинки, бажати чогось доброго. Тодi i їжа буде смачнiша i кориснiша.
   - Ну то й що? - не зрозумiв, до чого веде бабуся, хлопчик. - Що тут такого? Розповiдайте!
   - Розумiєш, синку, домовики, вони хоч i справжнi господарi, та вони не завжди добрi. Вони рiзнi i вчинки в них бувають також рiзними. Та й взагалi...
   Бабуся повернулася до iкони, перехрестилася та вклонилася зображенню. Потiм повернулася до малого, який, витрiщивши очi, дуже уважно її слухав, навiть рота вiдкрив. Посмiхнулась, i тiльки пiсля цього тихенько, майже пошепки, закiнчила думку.
   - Та вiн, розумiєш, вiн не зовсiм чистий. Тобто вiн - скорiше нечисть. Тому Боговi, напевне, не дуже до вподоби, а якщо так, то не гоже нам, християнам, та ще й Православним, усяку нечисть до їжi кликати! Не по Божому це! Розумiєш?
   Хлопчик здивовано дивився на бабусю. Iз усього, що вона сказала, вiн майже нiчого не зрозумiв. Бабусина промова лише тiльки сильнiше розпалила вогонь дитячої цiкавостi. Дмитрику вже аж свербiло почути про домовика. У головi вже крутилося безлiч питань... Але ж так не хотiлось сперечатись iз бабусею. Як же ж попросити її продовжити розповiдь?
   - Нi, бабусю, не зрозумiв, - опустивши очi, вимовив Дмитрик.
   Бабуся важко зiтхнула, похитала головою. Що ж тут можна сказати? Як пояснити маленькому хлопчиковi основнi засади добра i зла? Як, коли навiть дорослi... Нi, особливо дорослi, взагалi не можуть зрозумiти? Як можна сумiстити такi рiзнi, але однаково стародавнi традицiї? Сумiстити й передати малечi? Як зберегти свiй свiтогляд i не знищити свiтогляд дитини? Бабуся не знала. Дивлячись в очi хлопчику, вона змогла лише ще раз похитати головою та поправити хустинку.
   - Бабусю, а ви казали, що домовики... ну, що вони всi бувають рiзнi? - хлопчина i не збирався вiдступати без бою.
   - Так, казала, - приречено видихнула бабуся.
   - Ну, тодi, - трохи впевненiше почав наполягати Дмитрик, - тодi, може ви розкажете про гарних домовикiв? Про тих, що не гнiвають Бога, й тих, що роблять добрi вчинки, допомагають людям.
   Дмитрик ще не зовсiм усвiдомлював, хто такий Бог, але вiн бачив, що його дуже поважає бабуся. Поважає - i боїться. Навiть портрет його багато разiв бачив, на iконах. Їх було дуже багато у бабусi. У кожнiй кiмнатi у куточку вони висiли разом iз бiленькими рушничками. У нього вдома вони теж були, але не в такiй кiлькостi. Загалом, що Бога треба поважати, Дмитрик вже зрозумiв, ось i вирiшив пiти до заповiтної мети завдяки Йому, Боговi. Бабуся зрозумiла, що змiнити тему розмови цього разу не вдасться. Посмiхнулася кмiтливостi Дмитрика, пiдвела руки вгору, нiби "здаюсь", i стомленим голосом продовжила:
   - Добре, переконав. Буду розповiдати. Але якщо їжа буде не смачна, або стане зле - я тебе попереджала!
   - Гаразд! Згоден! - радiсно застрибав на мiсцi маленький.
   - Слухай вже, в`юн! I не забувай допомагати менi варити юшку! Дивись, щоб пiна не йшла з каструлi. Домовик частiше за все показується людям як старенький дiдусь, але дуже маленький. Або як кiт, тiльки той кiт ходить на заднiх лапках. А дiд Грицько, пам`ятаєш його? У нього у голубнику, на горищi, теж домовик жив. Грицько казав, що той допомагав йому за пташками доглядати. Ой i давно ж це було... Так ось, цi домовики (тi, якi добрi) стежать за порядком у оселi. Що як вимито, як стоїть i, особливо, де стоїть. Якщо добрий господар у домi, то й домовик до нього добре вiдноситься. Допомагає людинi. Речi по мiсцях розставляє. До речi, якщо домовик якусь рiч на якесь мiсце "опридiлив", тобто поставив, то краще туди її надалi i ставити. Бо все одно буде її на те мiсце совати.
   - А чому вiн її туди ставляє?
   - Тому що йому краще знати, де якiй речi мiсце. Бо речi, як що вони не на тих мiсцях стоять, то можуть накликати лихо на господаря. I взагалi, якщо щось у домi б`ється, або ламається саме по собi, то його краще одразу викинути з хати! Домовики охороняють оселю вiд злих "очей". Тому слiд придивлятися i прислухатися, що вони пiдказують! А вони завжди пiдказують. Ще вони допомагають знайти загубленi речи. Ось, наприклад, загубив ти десь у домi ключi. Шукаєш-шукаєш, а знайти сам не можеш. Лягаєш уночi спати, а з зранку прокидаєшся, а ключi вже на столi, або на шухлядi лежать. Хоча вчора там їх i близько не було. Ось так! А ще, коли добра господиня - то уночi любить коси їй плести. Прокидається жiнка уранцi, а волосся все у рiдку косу заплетене, та так вправно, людина так i не зможе. Довго тодi ходить iз заплетеним волоссям.
   - Оце цiкаво! А що, коли не до вподоби господиня?
   - Коли господиня не вправна, або взагалi, ледача, то може i почати душити її увi снi. Це вiн її так виховує, щоб вправнiшою ставала. Взагалi, домовик ледарiв не любить. Любить, щоб усе було до ладу. Так ось, взагалi, користь велика вiд домовика у домi... Дивись, цибулька на сковорiдцi пiдгорає! Слiд олiйки долити i перемiшати. Так, молодець. Гарно виходить! Дякувати Боговi, нiчого не пiдгорiло i дуже смачно пахне. Iз чим юшка буде? Яку засипку кластимемо?
   - Мабуть гречку?
   - Добре, давай гречку. Зараз, стривай, дiстану торбинку. Там у мене вже перебрана лежить. Ой, як важко нахилятися менi стало. Та, дякувати Боговi, сила поки ще є, ногами ходжу. Ось, бери.
   Важко дихаючи, бабуся розгорнула торбинку i вiдсипала трохи гречки. Хлопчик обережно засипав її у окрiп i додав пiджарки.
   - Добре, синку, через декiлька хвилин буде готове. Давай готувати стiл. I дивись, попереджаю одразу, коли я їм - я глухий i нiмий! - застерегла Дмитрика бабуся вiд подальшого допиту. - Усi питання - пiсля їжi. Бери нiж i обережно нарiзай хлiб. Так, молодець, рiж обережно, щоб крихти не сипалися.
   Дмитрик нарiзав хлiб i поклав його на тарiлочку. Тарiлочку перенiс на кухонний стiл, а крихти хотiв змести у помийне вiдро. Бабуся його зупинила.
   - Ти що робиш? Хiба можна хлiбом розкидатися? - тремтячими руками вона згребла маленькi крихти i обережно все вiдправила до рота, навiть жодна крихта на пiдлогу не впала. Потiм промовила: "Добре, сiдаймо їсти. Й будь ласка, синку, нiколи в життi не викидай i не розкидай хлiба. Це - наш найбiльший скарб!".
   - Добре, бабусю, але чому? Його ж вдосталь. А крихти, ви ж самi казали, що треба стежити, щоб стiл був чистий, без крихт, бо таргани заведуться, - образився хлопчик.
   - Так, казала. I треба слiдкувати. Але не доведи Господи тобi, або твоїм нащадкам, пiзнати, що таке голод. Бо пiсля нього зовсiм по-iншому починаєш ставитися до хлiба.
   - Бабусю, а ви що, знаєте, що таке голод? - зацiкавився малюк.
   - Так, - пiсля тривалої паузи тихенько прошепотiла бабуся, - я знаю, що таке голод. Добре, годi! Сiдай-бо до столу i починаємо їсти. Куди? А Отче наш?
   Дмитрик пiдвiвся над тарiлкою, що ароматно димила густою бiлою парою, склав руки, як i бабуся, i разом завели: "Отче наш, iже єсi на нєбєсi, да святиться iм`я твоє...амiнь". Хором закiнчили.
   - Добре, Дмитрику, тепер давай вже їсти. Смачного!
   - Дякую, бабусю. I вам смачного!
   - Дякую, любий. Давай, хто швидше поїсть? Пам`ятаєш, там курочки та кролики теж чекають, щоб поїсти. Зголоднiли вже мабуть, тому треба швиденько нам все поїсти i нагодувати їх.
   Пiсля обiду хлопчик допомiг бабусi нагодувати й усiх iнших мешканцiв. Вiн сам нiс величезну каструлю iз кашею. Ледь донiс, така важка вона була, та нiчого - зате бабусi легше. Назбирали свiженьких яєчок. I хоч бабуся весь час скаржилася, що щось кури погано несуться, та Дмитриковi здалося, що яєць дуже багато. Потiм, як i звичайно - вiдпочинок. Нарештi додому завiтав кiт Мурик. Перевiрив свою миску, пiдiбрав все, ще й вилизав її. Потiм дiловито вмостився на лiжку iз Дмитриком й почав вмиватися. Хлопчику було трохи смiшно спостерiгати за цим i хотiлося послухати щось цiкаве вiд бабусi.
   - Бабусю, розкажiть менi щось, будь ласка.
   - Ой, онучку, що ж тобi такого розказати?
   - Ну, ви менi про домовика ще не все розповiли.
   - Та що ж я таке пропустила?
   - Ну, ви не сказали, звiдки вони взагалi беруться, i я не зрозумiв, чому, коли вiд них стiльки користi, вони все одно вважаються нечистою силою?
   - Ох, розумнику ти мiй. Гаразд. Я ж сама не все знаю, та те, що знаю, розповiм. Слухай, тiльки спробуй заснути. Я теж втомилася i хочу трiшки перепочити.
   Хлопчик, погоджуючись, кивнув головою. Притиснув до себе Мурика, зручнiше вмостився в лiжку i приготувався слухати, аж очi заплющив.
   - Добре. Звiдки вони, з людей нiхто, напевно, не знає. Проте подейкують, нiби домовики - то є духи, душi давно померлих, що колись побудували цю хату, а потiм в тiлi домовикiв охороняють свою оселю. Не знаю, наскiльки то правда, але так говорять люди. Я ж мiркую, що це не зовсiм так. Певне, то є якiсь окремi iстоти, якi iснують по невiдомими нам законам. А чому їх, як i русалок, водяникiв, лiсових кличуть нечистими, так це тому, напевно, що цi iстоти ховаються вiд сонячного свiтла, а iз заходом Сонця вони починають з`являтися. Ось, мабуть, так. В усякому випадку, я бiльше нiчого про те не вiдаю.
   - Бабусю, а ви, особисто, коли-небудь бачили домовика?
   - Так, колись давно бачила. Я тодi ще маленька була. Як же ж давно це тiльки було... - старенька заплющила втомленi очi. На її обличчi з`явилася посмiшка. Мабуть, так вона посмiхалася, коли була ще зовсiм маленькою дiвчинкою. Колись, коли ще цей невiдомий свiт здавався їй неосяжним i свiтлим, великим, щирим i захищеним. Захищеним Богом, батьком, матiр`ю. Безтурботним i безхмарним, сповненим дитячих свiтлих мрiй i нездiйсненних сподiвань. Колись вона була там... Бабуся сумно видихнула. Вiдкрила очi. Вона знову знаходилася у кiмнатi, поруч iз онуком, який не засне, доки вона не задовольнить його таку чисту, щиру дитячу цiкавiсть.
   - Жив тодi дядько Iван, батько дiда Грицька. Пам`ятаєш дiда Грицька? Так от, ми ще зовсiм малi були. Часто гралися. Дiтей тодi було дуже багато, не те що зараз. Тому сумувати нам не доводилося. Так от, гралися ми якось iз Грицьком у схованки у нього у дворi. Вiн жмурився, а я замислилася, не знала куди бiгти ховатися. Коли бачу, що у хату вiдчиненi дверi. Не довго думаючи, забiгла у дiм, а там, у сiнях, дивлюсь - драбина на горище приставлена, а в дверцятах стоїть дядько Iван, посмiхається та рукою махає: йди, мов, до мене. А вже ж надвечiр дiло було. Якось моторошно. Та чую, що Грицько вже скiнчив рахувати i ходить за дверима, шукає нас. От я i подерлася нагору. А там - дядько Iван стоїть i посмiхається. Бере мене за руку i веде у куточок, там у нього голуб'ятня була. Нахилився до мене й питає у самiсiньке вухо: "Дiвчинко, ти у домовикiв вiриш?".
   - Так, - кажу я перелякано.
   - А ти їх коли-небудь бачила?
   - Нi, дядьку Iване, не бачила. Нiколи в життi не бачила.
   - А як побачила б, злякалася?
   - Ой, навiть i не знаю, якби сама, то точно перелякалась би.
   - А коли б я поруч був, або ще хтось iз дорослих?
   - Тодi, мабуть, не дуже, - вiдповiла я.
   - Гаразд, - каже вiн, сам рукою бiк пiдпирає, а iншою - вуса крутить. Стоїть, смiється, а потiм знову питає у мене. - А хочеш зараз домовика побачити?
   - Так, - кажу. А самiй же ж страшно. Колiна так i тремтять. Але цiкавiсть була набагато сильнiшою, нiж той страх, тому я сказала: "Так, дядьку Iване, хочу! Покажiть менi його, будь ласка.".
   - Ну, гаразд, дiвчинко, ходiмо, тiльки не кричи, навiть якщо чогось i злякаєшся.
   I повiв вiн мене у сам голубник. Дивлюсь, а там серед пташиного пiр`я стоїть блюдечко iз молочком. Я спочатку так нiчого i не розгледiла. А потiм, коли трiшки придивилась, Боже, я ледь не заверещала! Я побачила маленького чоловiчка. Вiн стояв поруч iз блюдечком. Стояв i дивився на мене. Був схожий на котика. Все обличчя волохате якесь, сiреньке. У вишитiй сорочинi та ще й взутий у черевички. Котик котиком, хвостика лишень немає. Стоїть собi, дивиться на мене знизу вгору. Очi так i свiтяться. Руки у боки. Та й руки якiсь дивнi у нього. Нiби i руки як руки, звичайнi, але щось не так. Навiть не збагну, що саме, але щось не так i все. Та й очi теж, дивнi. Нiколи в життi я бiльше таких не бачила. Нiби i звiрячi, та, водночас - людськi. Подивилися ми кiлька хвилин один на одного, а потiм дядько Iван мене тихенько за плечi вiдтягнув. Сам низько вклонився домовику i повiв мене до виходу.
   - Ну що, побачила?
   - Так, - пошепки кажу я, - побачила, дякую.
   - А ти молодець, я думав доведеться тобi рота рукою прикрити, щоб не галасувала. А ти - анi пари з вуст! Молодець, дiвчино! То як, сподобався тобi домовик?
   - Так, дядьку Iване, дуже сподобався. Вiн такий маленький, на котика схожий.
   - Так, трохи схожий. Тiльки ти краще нiкому не розповiдай, що його бачила. Це я тобi, сам не розумiю чому, вирiшив показати "господаря". Та й дивно, що вiн погодився тобi показатися. Це дуже рiдко буває, щоб вiн перед кимсь з`явився. Моя жiнка його нiколи не бачила, хоча частенько вiн їй коси плете. Ось Грицько - той декiлька разiв бачив.
   - Дядьку, а чому вiн вам з`являється? - запитала я, бо коли малою була, такою як ти, може, навiть трiшки молодшою, то дуже цiкава була.
   - Ну, певне тому, що подобаюсь я йому. Годую його постiйно. Не шкодую для нього молока та меду. Та й пряники часто видiляю для нього та його родини.
   - Так у нього i родина є?
   - Так, звичайно! Жiнка - домовиха, та й дiти - домовички! Ось так! I всiх їх вiн годує. I нас також годує, а ми йому вiддячуємо! Добре, а тепер спускайся, тiльки обережно, бо вже всi хвилюються.
   Ось так я й побачила домовика.
   - Бабусю, - засинаючи промовив малий, - а у вас у домi домовичок теж є?
   - А з чого ти взяв таке? Є, напевно.
   - Та просто я бачив блюдечко, за шухлядою, а в ньому - весь час свiженьке молочко.
   Бабуся засмiялася. Видно було, що їй i самiй дуже сподобалося розповiдати цю iсторiю.
   - От розумнику ти мiй! А може то я для Мурика наливаю?
   - Так у Мурика своє блюдечко є. I стоїть воно на кухнi, бiля мийки, а туди, вiн певно i не пiдлiзе. I я ще пiд шухлядою пряники iнодi бачу.
   - Ти диви: все ти бачиш, все розумiєш. Зовсiм дорослим вже став. Так швидко? Господи, i коли тiльки нашi дiти встигають рости? Гаразд, ти вже все зрозумiв. Тепер, давай поспи трохи. Менi теж перепочити треба. Так важко - я вже зовсiм втомилася.
   Дмитрик мiцнiше обiйняв Мурика, який щось собi муркотiв, та й заснув. Вiн i сам не збагнув, коли встиг втомитися, але заснув легко i безтурботно. Бабуся трохи посидiла бiля нього. Похитала сивою головою, зняла хустку i лягла у лiжко, яке стояло поруч iз тим, де мирно сопiв Дмитрик.

***

   - Онучку, пiдводься, любий, вже скоро матуся прийде.
   Голос бабусi був напрочуд гучним. Дмитрик аж злякався i одразу пiдхопився. Бабуся стояла поруч нього та гладила його по руцi. Кiт кудись втiк.
   - Чого ти? Не лякайся, це я. Чи може тобi щось наснилося?
   Для Дмитрика все поступово ставало чiтким та зрозумiлим, реальним. Що саме йому наснилося, вiн не пам`ятав, але почувався дуже бадьоро. Трiшки тягнуло ще поспати, та за хвилину прийшло нове бажання - пiдвестись i побiгати. Позiхнувши, хлопчик вилiз з лiжка й почав кволо одягатися.
   - Нi, бабусю, нiчого менi не наснилося. Хочу пограти!
   - От, добре, одягайся i йди на двiр. Я зараз теж пiду. Хочу трохи повiтрям подихати.
   - Бабусю, а як же кури?
   - А що з ними, рiдненький?
   - Та годувати ж, напевно їх потрiбно?
   - А, ось ти про що, - бабуся посмiхалася. Не хвилюйся, господарю ти мiй, я їх вже нагодувала. Не хотiла тебе будити, бо ти так солодко спав!..
   Дмитрик одягався, бабуся гладила його волосся. Її руки, як завжди, трохи тремтiли. Дмитриковi було дуже цiкаво, чому вони тремтять, та на всi питання i бабуся й батьки вiдповiдали, що вона вже старенька, i таке трапляється у стареньких людей.
   - Бабусю, а я скоро постарiю?
   - Ой, онуче, - злякано стрепенулася бабуся, - чого це ти про це думаєш? Ти ж iще зовсiм маленький! Рано тобi про це ще навiть думати. Тобi, спочатку, вирости треба, стати на ноги, самому створити сiм`ю, зростити дiтей, а вже потiм, можна i про старiсть думати!
   - Бабусю, а чому ви таке кажете? Хiба я не на ногах стою?
   - Ой, Дмитрику, - бабуся смiялася. Її стареньке обличчя засяяло веселкою. - Не в тому розумiннi. Нiчого, трiшки пiдростеш, сам зрозумiєш, що я мала на увазi.
   - Бабусю, а ви швидко постарiли?
   - Ой, та де там? Я цiле життя прожила, навiть багато життiв, перш нiж постарiти. Якось воно само у свiй час прийшло. Всi навкруги чомусь по iншому почали звертатися... Та нiчого, не хвилюйся, тобi до старостi ще дуже далеко.
   Дмитрик бiгав по вулицi, грався iз бабусею у здоганялки, й одразу намагався сховатися вiд неї. Грати в такi iгри з бабусею було не цiкаво. Вона завжди вiдставала. Бiгав вiн i мiркував над всiм, що розповiдала бабуся. Багато чого не мiг зрозумiти, та особливо не мiг збагнути, коли ж саме до нього має прийти та сама старiсть. Особливо турбувати свiй розум не хотiлося. Хотiлося рухатися. Знайшов якийсь уламок дубця, який вмить перетворився в автомат. Бабуся вибула з гри, бо вiйна - то справа чоловiкiв! Та й взагалi, старим на нiй робити нiчого. Це чоловiкам потрiбно їх захищати. Ось i "захищав" вiн свою бабусю вiд нападiв ворожої сили. Цiллю ставало все, що мало необачнiсть потрапити на очi. Дiсталося i горобцям, i Мурику, який несподiвано з`явився на шляху маленького воїна. А ось у будинку навпроти, де мешкала родина Семенюкiв, розташувався ворожий табiр. Цей будинок був обстрiляний весь.
   Оце iгри! Оце й справдi цiкаво!
   Темнiшало. Ворожий будинок вже був обстрiляний декiлька разiв. Ворог був знищений. Якщо i не весь, то бiльшої частини вже точно не iснувало. Проте деякi "залишки ворожої сили" намагалися влучити в хлопчика, що гайсав у сусiдньому дворi. Коли ж Дмитрик "вбив" усiх, то здалося, нiби ще не награвся, тому вороги кинули додатковi сили...
   - Дмитрику, дивись, мати йде! - вiдiрвала його вiд запеклої битви бабуся. - Iди, зустрiчай!
   Випустивши декiлька контрольних пострiлiв по будинку, хлопчик iз почуттям виконаного обов`язку попрямував до хвiртки. Матуся прийшла, як i завжди, чимось стурбована. Обiйняла маленького, потiм подякувала бабусi.
   - Галю, доню, що знову таке? - стурбовано запитала бабуся.
   - Та нi, бабусю, нiчого. Просто день важкий сьогоднi. Як у вас справи?
   Вiд ранкового пiднесеного настрою не лишилося анi краплини. Вона нiби нiчого не помiчала. Щось розповiдала, щось питала, але Дмитрик вiдчував, що вона не тут. Нiби є щось, що її кудись кличе. Першою спитала бабуся.
   - Галю, доню, а що Петре? Вiн не з тобою?
   - Та... як i завжди... каже, що нiколи, дуже багато роботи. Це взимку, уявляєте?
   Бабуся стурбовано похитала головою.
   - Так, доню, розумiю.
   - Сьогоднi, певне, знову доведеться чекати на "явище"! Сподiваюсь, хоч не так пiзно прийде.
   Бабуся тiльки хитала опущеною головою. Дмитрик теж щось вiдчував. Нi, не розумiв, а саме вiдчував! Матусин бiль, що щось негаразд. Якось воно не так, як має бути. Але що саме, i як воно має бути, вiн не розумiв.
   - Гаразд, доню, я вам вже вечерю приготувала, може у мене повечеряєте?
   - Дякую, бабусю, та ми, певне, вже пiдемо, бо в нас не топлено. Доки доберемося, доки протопимо. Самi ж розумiєте, вдома безлiч справ.
   - Так, люба, звичайно розумiю. Гаразд, йдiть, нехай щастить вам. Вiзьмiть вечерю iз собою.
   - Дякую, бабусю. За все дякую. Вибачте менi за незручностi. - Стомлено подякувала матуся, взяла в одну руку принесену бабусею торбинку, в iншу - руку Дмитрика i попрямувала до хвiртки.
   - Та що ти, доню? Якi незручностi? Господи, що ти таке говориш? Приходь ще, i онука менi теж приводь. На здоров'я вам. Бережи вас Господь! - Бабуся навздогiн перехрестила Галину i Дмитрика, а сама кволо попрямувала до свого будинку.
   Йшли мовчки. Така знайома дорога здалася нескiнченною та сумною. Мати не вiдпускала руку Дмитрика. Нi розмов, нi iгор, навiть поглядiв не було. Мати просто йшла весь шлях мовчки, понуривши голову. В її очах щось блистiло. Нарештi прийшли. Було дуже холодно i темно. Роздягатися Дмитрик не хотiв. Мати i не наполягала на цьому. Вона одразу попрямувала до котла. Гасова лампа вже свiтилася. Через деякий час свiтло лампи вже горiло у всiх кiмнатах. Мати розiгрiла бабусину вечерю, подала на стiл. Їли теж мовчки. Вiрнiше, їв тiльки Дмитрик, мати дивилась кудись в одну точку i лише iнодi вiдправляла до рота шматочок пирiжка, або ложку сметани. Потiм почала прибирати у хатi. Дмитрик, як мiг, допомагав їй: витирав пил, допомiг наносити iз колодязя води. Через деякий час у хатi все знову сяяло, вода гуркотiла на плитцi у величезному чанi, а матуся знову ледь помiтно посмiхалася. Дмитрику i самому стало веселiше. Знову повернулося бажання погратися.
   - Мамо, а що ми сьогоднi робитимемо?
   - Як що? - не зрозумiла питання жiнка. Її голос був тихим, а слова лунали якось повiльно. - Зараз помиємося, а потiм... Потiм можеш ще трiшки погратися, або почитаю тобi що-небудь, а потiм - спати.
   - Мамо, а ви теж будете спати?
   - Ой, синку, дай Боже. Та менi доведеться дочекатися твого батька.
   - Добре, матусю. А ви можете мене ще трохи повчити читати?
   - Звичайно, розумнику ти мiй, - посмiхнулася матуся, - бачу, ти вирiшив навчитися читати ще до школи? Це добре, що ти в мене такий розумний.
   Далi все вiдбулося, як i передбачила матуся. Нiчого вражаюче-особливого не сталося. Вимитий Дмитрик вiдправився у лiжко. Мати показала йому ще декiлька лiтер. Пiсля чого вiн сам спробував шукати знайомi букви та читати їх по складах. У нього знову все вийшло, i вийшло добре! Чим хлопчик дуже порадував свою матусю. Потiм йому дуже захотiлося, щоб батько був поруч, але той ще не повернувся. Ще Дмитрику хотiлося, щоб мати теж скорiше лягла, бо вiн бачив, як вона стомилася. Мати, ледь пересувалася, очi вже злипалися. Майже весь час вона солодко позiхала. Хлопчик заснув, так i не дочекавшись батька. Ще один день скiнчився i над стомленою дитиною знову запанував свiт благодатних марень. Тих, що приносять вiдпочинок, додають сил i бажань.

III Рибалка

   Наступнi днi минули як завжди. Дмитрик прокидався рано вранцi, снiдав, потiм мати вiдводила його до бабусi, де вiн проводив весь день. Наставав вечiр, i все знову повторювалося. Дмитрик навiть не замислювався над тим, що його оточує i що навколо дiється. Були лише заплаканi очi матусi, її стомлений голос. Частенько вона сварила його, iнодi вiн так до кiнця i не розумiв, за що саме. Але щоразу вiн просив вибачення та обiцяв, що бiльше так не робитиме. Були в цьому свiтi ще й бабусинi розповiдi. Її кволенький старенький голос лунав скрiзь, навiть в думках. Так, всi думки Дмитрика озвучувалися саме голосами бабусi, або матусi. Рiдше вiн мiркував про себе своїм голосом, i майже нiколи - голосом батька. Тата наступнi кiлька днiв хлопчик майже не бачив. Чути - iнодi чув, коли той приходив. З`являвся ж вiн дуже пiзно. Чув його крики вночi. Чув плач матерi. З ранку вислуховував вiд батька наступну порцiю незадоволень поведiнкою. Зрозумiти, чим саме незадоволений його тато, хлопчик не мiг, але ж намагався зробити якiсь висновки. Найчастiше всi незадоволення i звинувачення батька мали характер: "Що ти собi думаєш? В мене через тебе голова болить! Чому на тебе мати скаржиться?". На запитання: "На що саме скаржиться матуся?", - нiчого бiльш детальнiшого, нiж : " Ти менi ще помудруй! Дуже розумний знайшовся!", - почути хлопчик не мiг. Тому й гадав, що все, за що буркотiла на нього вчора матуся, вже вiдомо батьковi, за що той його i лає. Матуся постiйно, коли була поруч, захищала Дмитрика, але тодi батько починав ще лаяти i її. Мовляв: "Чому лiзеш, коли я iз сином розмовляю?!". Знову починалися сварки. Матуся брала Дмитра i вiдводила до бабусi. Батько йшов на роботу сам. Хлопчик вже навчився сприймати цi сварки як належне. В життi було безлiч значно цiкавiших речей, нiж батькiвськi сварки, але те, що мати плакала, було для хлопчика дуже неприємно!
   Минали днi, коли одного разу хлопчика збудив батько, а не мати. I збудив дещо ранiше нiж звичайно.
   - Пiдводься, годi вже спати.
   - Тату? - спитав спросоння Дмитрик. - Що трапилося? Де матуся?
   - Та ставай вже, годi спати! Ти що, забув? - суворо спитав батько.
   - Нi, нiчого не пам`ятаю, - намагаючись щось згадати, здивувався хлопчик.
   - Ну як це ти не пригадуєш? - образився батько. - Який сьогоднi день? Забув, чи що?
   - Не пам`ятаю. А який сьогоднi день?
   - Отакої. Ти що, зовсiм все забув? А ще кажеш, що мрiєш стати справжнiм чоловiком. Сьогоднi субота! Що, забув, про що ми з тобою домовлялися?
   - Здається пригадую, - Дмитрик радiсно пiдскочив з лiжка i почав швиденько вдягатися. Сон як рукою зняло. Малий аж тремтiв вiд нетерпiння. Як це таке могло статися? Батько дiйсно пропонував сходити порибалити у вихiдний. Хлопчик на це вже i не сподiвався. Ще вчора вiн заснув, не дочекавшись батька, а сьогоднi..!
   - Тихiше ти, дай матерi поспати! Вдягнешся - iди швиденько поснiдаєш, я приготував. Тiльки вдягайся теплiше, бо на вулицi холодно.
   Дмитрик влiзав у одяг з такою швидкiстю, на яку тiльки був здатен, навiть ще швидше. Швиденько пiдбiг до тарiлки i поїв. Потiм вмився та вдягнув ще один вовняний батькiвський светр. I хоч той був занадто великий, та все ж теплiше, нiж в одному. Коли вийшли з хати, матуся ще спала.
   - Тату, а матуся не буде хвилюватися? - схвильовано запитав хлопчик.
   - Та нi, мабуть не буде. Я записку на столi лишив, то ж не повинна вона хвилюватися. Ходiмо, свiжим зимовим повiтрям подихаємо. Доки до ставка дiйдемо, вже почне розвиднятися.
   На дворi було темно. На небi вже не було видно Зорi, але Сонце пiдiйматися ще не хотiло. Не те що рибалки. Дмитрик йшов не поспiшаючи, поруч iз батьком, який нiс рибальську валiзу.. Холодне ранкове повiтря обпалювало легенi, струмочки пару вилiтали з носа, зiгрiваючи обличчя. Поруч йшов батько. Iз його нiздрiв виривалися такi ж самi струмочки пару. Дмитрик згадав, як нещодавно вони так само йшли до бабусi. Тiльки поруч йшла матуся. I йшли вони не рибалити. А цiкаво, чи спить зараз бабуся? Чи, може, вже прокинулася? Та яка взагалi-то рiзниця? Дмитрика зараз бiльше цiкавили паровi струмки. Вiн почав уявляти з себе дракона, який видихає вогонь та розтоплює кригу десь у горах. Поруч з ним зараз летить батько i їм треба дiстатися до крижаного озера. Його треба розтопити та звiльнити чарiвну принцесу. Ось тiльки що з нею робити потiм, Дмитрик ще не придумав, але ж, певне, принцеси теж люблять грати у здоганялки?
   Ставок знаходився за селом. Вiн лежав у глибокому яру. Шлях до нього проходив вздовж лiсосмуги, яка вiддiляла поле вiд дороги. Дерева стояли вкритi ранковим iнеєм. Вони, нiби казковi темнi велети, вдягненi в пухнастi шуби, височiли над вкритими бiлою ковдрою полями. Цi вартовi непохитно стояли бiля дороги, захищаючи невiдомо кого, невiдомо вiд чого, але водночас прикрашали одноманiтний пейзаж зимового поля.
   Нарештi рибалки дiсталися до спуску в яр. Батько зупинив жвавий бiг Дмитрика i пiшов попереду, обережно розгрiбаючи бiлий снiг. Сонце почало лiниво виповзати з-за горизонту, тому стало набагато виднiше. Стежки не було видно, проте заячих слiдiв було безлiч. Батько обережно штовхнув Дмитрика в плече i вказав на них.
   - Он там, бачиш, заєць ночiвлю собi влаштовував. А он там - кору iз берези пообсмикував. Їжi, мабуть, не вистачає. Ходiмо, тiльки обережно ступай. Бачиш, снiг досить глибокий, а стежку ще нiхто протоптати не встиг.
   Снiг дiставав до колiн, а важкий незручний одяг заважав рухатись. Схил був досить крутий, тому Дмитрик йшов повiльно i обережно. Дуже вже не хотiлося падати при батьковi. Якось спустилися, пiшли по вкритому льодом ставку. По краю ставка стояло сухе бадилля очерету. На рiвнiй поверхнi скрiзь було видно заячi слiди. Батько чомусь незадоволено зморщив лоба. Потiм пiдiйшов до якогось горбка i почав його обережно розгрiбати.
   - Дивись, тут була ополонка, - повчально сказав вiн. - Треба обережно її розчистити. Бачиш, як замерзло?
   Вiн ножем довбав кригу i снiг, аж доки з лунки не почала вилiтати вода. Потiм черпаком витягнув весь снiг.
   - Гаразд, тепер достатньо чисто, - задоволено посмiхнувся вiн. - Сядеш тут. Це буде твоє мiсце.
   Розкрив свою рибальську валiзу, витягнув звiдти зимову вудку. Дiстав невеличкий складний стiлець. Посадив Дмитрика, допомiг йому налаштувати вудку, наживив на гачок мотиля.
   - Добре, сину, тепер сиди, рибаль, - поплескав малого по плечу й пiднявся, - я пiду по ставку походжу. Треба лунки трiшки попробивати та прочистити. Бачиш, яка крига мiцна та товста?
   - Так, тату, бачу, - закивав хлопець.
   - Гаразд, тодi я пiшов, а ти рибаль. Я потiм приєднаюсь до тебе. Коли що трапиться, гукай мене. Гаразд?
   - Гаразд, тату, - нетерпляче закивав Дмитрик, йому кортiло якомога швидше почати рибалити. I хоча вудка вже стояла над лункою, а гачок з приманкою - занурилися у воду i стояв десь бiля дна, все одно здавалося що тато заважає i тому риба не хоче брати.
   Нарештi батько пiшов. Першi кiлька хвилин Дмитрик, не вiдриваючись, стежив за кивком. Всi його думки були лише про те, яка риба зараз зловиться. Дитяча уява вимальовувала усiляких велетiв, якi спiймаються на гачок. А може, йому вдасться спiймати казкову щуку? А може, навiть, i золоту рибку? Дитяча уява почала видумувати усiлякi бажання. Вiд цукерок, до чогось надзвичайного. Такого, чого вiн i придумати не мiг. Потiм, раптово, вiн збагнув, що залишився один. Одразу стало моторошно. Хлопчик почав зиркати навколо, шукаючи поглядом батька. Таки знайшов, на протилежному боцi. Батько стояв навколiшки, схилившись над крижаним горбиком. Потiм наламав оберемок очерету i встромив його прямо у лунку. Пiдвiвся, озирнувся, помахав хлопчиковi рукою й пiшов далi. Стало легше. Страх змiнився спокоєм i Дмитрик, нарештi, перевiв подих i подивився на кивок. Одразу стрепенувся, бо кивок смикався то вниз, то вгору. Хлопчик одразу ж пiдхопився i почав тягти вудку. Тягти було незручно, але змiг таки. Витягнув! Йому пощастило спiймати... Цього разу це був лише невеличкий карасик. Але скiльки ж було радощiв дивитися на свою здобич. Карась безпорадно стрибав по снiгу, хапав ротом повiтря, переляканi очi дивилися на маленького хлопчика. Дмитрик ледь-ледь змiг зняти того бiдолаху з гачка. Карасик був зовсiм маленький, трiшки менший за долоню Дмитрика, та це не завадило йому пишатися трофеєм, як, певне i будь-якому iншому рибалцi своїм уловом. Ось тiльки карась поплутав геть усю волосiнь. Як хлопчик не намагався її розплутати, нiчого не виходило, та й пальцi занiмiли, вiн їх вже майже не вiдчував. Дмитрик сiв на стiлець, укутав руки у теплi рукавички i безпорадно почав дивитися в очi трохи притихлому карасевi. Радiсть змiнилася смутком.
   Нарештi повернувся батько.
   - Що сидиш, рибалко? - весело запитав вiн.
   - Та ось... - вказав хлопчик на лiд.
   Батько засмiявся. Взяв у руки вудку, роздивився волосiнь, потiм оглянув трофей.
   - Що, оцей звiр тобi так волосiнь поплутав? - поблажливо запитав вiн.
   - Угу, - шмигнув носом хлопчик. - Вiн. Я намагався розплутати, та... Але... руки занiмiли i я не змiг.
   - Нiчого, не хвилюйся, - заспокоїв батько. - Впораємося. Тiльки знаєш що? Давай ми цього кита повернемо до ставка?
   - Чому? - незадоволено загукав хлопчик. Його образило бажання батька. Як це так? Чому вiн має вiдпускати те, що з таким трудом спiймав? - Я не хочу його вiдпускати!
   - Я розумiю, - спокiйно промовив батько. - Але поглянь, який вiн маленький? Зажарити його не вийде. Що ж там залишиться? Голiвка та хвiст?
   Дмитрик невпевнено подивився на карася, потiм на батька. Хлопець був збентежений. З одного боку батько говорив дiло. Та з iншого - це ж був його УЛОВ! I вiддавати своє просто так хлопчик не мав бажання.
   - А якщо я його вiдпущу, то вiн розповiсть усiм iншим рибам i вони не будуть клювати! - нарештi заявив Дмитрик.
   - Та де там, не хвилюйся, не розповiсть! - завiрив тато. - Крiм того, помiркуй, вiн же зовсiм маленький. Його, напевне, чекає вдома мати. Хвилюється, де вiн? Що з ним? А вiн так зголоднiв, що бачиш, на який великий гачок попався, як i до рота такий влiз? Твоя мати, напевно, теж хвилювалася б, якби ти де дiвся.
   Цi слова справили на Дмитрика неабияке враження. Дiйсно, а як почувалася б його мати, коли б вiн скочив у якусь халепу?
   Малюк невпевнено подивився на карасика, що з останнiх сил намагався ковтнути повiтря й жалiбно бив хвостиком об лiд. Хлопчику стало його дуже шкода.
   - Гаразд, тату, давай його вiдпустимо. - Нарештi дав згоду Дмитрик. - Випусти його, будь ласка.
   - Е нi, дорогенький, оце вже не годиться! Сам вловив, сам вирiшив - то сам i вiдпускай! Взагалi, вчись самостiйно приймати рiшення i доводити їх до кiнця!
   Дмитрик благаючи подивився на татка, та той залишився непохитним. Карасик вже й стрибати припинив. Просто лежав на льоду i, мабуть, прощався iз бiлим свiтом.
   - Ну ж бо, вирiшуй вже що-небудь! Якщо вiдпускаєш, то вiдпускай. Якщо ж нi - то доведеться Муриковi бабусиному гостинця принести. Вiн, певно, подякує.
   Оце вже нi! Маленького, якого мати вдома чекає i Муриковi? Та нiзащо!
   Дмитрик вхопив руками бiдолашну рибку й швидким рухом занурив її у ополонку. Карась, завмер i не ворушився. Вiн просто жадiбно ковтав воду, нiби не мiг повiрити, що нарештi дихає i врятований. Потiм перевернувся на живiт, трохи походив по колу, нiби дякуючи за порятунок, а тодi одним рухом рiзко пiшов пiд лiд. Дмитрику стало трохи сумно. Але вiн щиро радiв, що встиг таки врятувати нещасну рибу. Але ж сам залишився без улову. Сумний, вiн сiв на стiлець i про щось замислився.
   - Та не сумуй ти так! Ти вiрно вчинив.
   Батько дуже швидко розплутав волосiнь. Начепив нового мотиля на гачок i простягнув вудку Дмитрику.
   - Ось, тримай, малий. Ти - молодець! I не сумуй, - повторив тато. - Розумiєш, синку, до природи треба ставитися з повагою, тодi i вона тобi вiддячить. Якщо вже й таку маленьку рибку лишати життя, то що ж то буде? Уяви, якщо виловити всю рибу, навiть маленьку, то що ж тодi залишиться? Вiрно, порожнеча. А тобi сьогоднi хочеться рибку половити, i завтра теж хотiтиметься. Так, чи нi? Так, бачу що так. I що? Прийдеш ти тодi, а там - нiчого немає, то що робитимеш?
   - Пiду на iнший ставок, - невпевненим голосом сказав Дмитрик.
   - Добре, а там теж живуть такi ж люди, якi теж так само мiркують, i в них теж - пусто? Що тодi?
   - Не знаю, - вiдверто здався хлопчик й шморгнув носом.
   - От бачиш, синку, природу треба любити, поважати i берегти. То тiльки злодiї все пiд корiнь зносять! А люди, тi хто справдi, люди, дбають i про наступний день. I про нащадкiв дбають. Намагаються їм щось залишити. Отак ось, синку. Гаразд, лови, я поруч буду.
   Вiдверто кажучи, бажання далi рибалити у Дмитрика зникло. Йому стало шкода всю рибу. Вiн згадував тi широко розплющенi очi маленького карасика, його безпораднiсть на льоду, рот, що безмовно вiдкривається, намагаючись ковтнути повiтря i покликати когось на допомогу. Тiльки ось кого кликати? Нi, безумовно, бажання рибалити зникло. Вiн просто сидiв i дивився у воду. Дмитрик мiркував, як же живеться там у водi рибам та iншим iстотам. Їм же, напевне, холодно? Йому так i в фуфайцi на два светри, та ще й двоє штанiв, i то холодно. А вони - зовсiм голi! Оце бiдолахи.
   Вiн про щось хотiв спитати у батька, але той цикнув на нього.
   - Цить, коли рибалиш, менше язиком плескай! Всю рибу перелякаєш! - пошепки сказав той.
   Отак i сидiли вони. Сонце вже височiло над яром. Дерева блищали iнеєм. Хоча зимове Сонце вже досить непогано грiло, та повiтря було легке та морозне. Дмитрик дуже змерз й почав цокотiти зубами. Всi думки були про те, як би скорiше потрапити додому.
   - Синку, ти що, вже змерз? - запитав його батько.
   - Тттт-ак! - тремтячим голосом вiдповiв Дмитрик.
   Батько одразу кинув вудку та пiдскочив до нього.
   - А ну давай, вставай негайно! Давай, стрибай на мiсцi! Давай, рухайся, не стiй стовбуром! Чому менi не сказав ранiше, що змерз?
   - Ттта ви жжж казаллли, щоб я мовчаввввв.
   - Ой, лишенько. Пробач менi. Давай разом пострибаємо. Або нi - краще пробiжись уздовж ставка туди - сюди, одразу зiгрiєшся. А я тим часом все запакую. Давай!
   Дмитрик побiг. Дiйсно, вже через декiлька хвилин йому стало тепло. А коли прямував назад, було вже навiть жарко. Вiн зовсiм захекався, коли, нарештi, пiдбiг до батька. Той вже закiнчував складати вудки.
   - Швидко ти в мене бiгаєш, - похвалив вiн сина. - Молодець! Я ще навiть все зiбрати не встиг. Почекай мене. Нi-нi, тiльки не стiй, сходи на протилежний бiк, а потiм повертайся. Тiльки йди хутко.
   Дмитрик послухався батька, хоча i не розумiв, навiщо йому безцiльно ходити вперед-назад. Коли повернувся, батько вже скiнчив пакувати валiзу й чекав на нього.
   - Тату, а можна ще раз подивитися на наш улов?
   - Може краще вдома?
   - Та нi, я дуже хочу.
   - Ну гаразд, зараз.
   Батько вiдкинув кришку валiзи i дав зазирнути хлопчику всередину. Там, у спецiальному вiддiленнi, лежав весь їхнiй улов. Улов був невеликий. Лише декiлька карасикiв. Дмитрик уважно його роздивився, потiм розчаровано подивився на батька, нiби питав: "I це все?". Батько у вiдповiдь розвiв руками, нiби виправдовуючись, мов: "Скiльки встигли!". Хлоп`я знову зазирнуло у батькову валiзу.
   - Тату, а давайте ми їх вiдпустимо? - з почуттям запитав Дмитрик.
   Щиро кажучи, йому вже було дуже шкода бiдолашної риби, що вже мерзла лежала всерединi валiзи.
   - Ти що? - здивувався батько. - Як це так, вiдпустимо? Що, всю?
   - Так, всю. Вона ж маленька! - засмучено вiдповiв Дмитрик.
   - Та нi, не можна. Ми ж мусимо щось i матерi показати. А так, уяви сам, спитає вона у нас: "Де ви були?", - а ми їй, - "на рибалцi". А вона у нас i спитає: " То де ж той ваш улов?" А ми їй що? Скажемо, що вiдпустили? Та вона ж з нас тодi хтозна скiльки глузуватиме. Ти ж сам знаєш, яка вона язиката. Не вiдчепиться тодi. Окрiм того, вiдкрию тобi маленьку таємничку, можливо колись вона тобi у нагодi стане. Так ось, жiнки - вони не люблять, коли чоловiки повертаються з порожнiми руками. Не питай, сам не знаю чому так, певне вважають, що чоловiк - це "здобувач". Тому краще йти до них хоч з чимось, щоб щось їм до рук сунути. У них тодi настрiй пiднiмається. Розумiєш?
   Дмитрик кивнув головою, хоча поки мало що зрозумiв. Хоча все запам`ятав. Потiм його голова знову зникла в батьковiй валiзi. I через деяку мить вiн знову з`явився, але цього разу у нього в руках був маленький карасик. Вiн був трохи бiльшим за його перший улов. Тiльки цього зловив батько. Рибка нерухомо лежала на дитячiй долонi. Вона була трохи бiльша за неї, та найменша з усiх спiйманих.
   - Гаразд, тату, давайте хоча б цю вiдпустимо. Вона ж така маленька, у неї, певне, теж мати хвилюється? - благальними очима хлопчик чекав вiдповiдi батька.
   - Гаразд, вiдпусти цього невдаху, - нарештi дав свою згоду батько пiсля якихось роздумiв.
   Дмитрик радiсно опустив карася у лунку й почав чекати. Але той, на вiдмiну вiд попереднього, нiкуди не тiкав. На боцi плавав у лунцi. Малюк дивився на рибу, нiчого не розумiючими. Вiн його почав занурювати рукою. Але марно. Пiдiйшов батько.
   - Що, не хоче пливти? - спитав вiн.
   Дмитрик лише ображено прикусив нижню губу. Вiн не знав, що вiдповiсти батьковi i не знав, що робити далi.
   - Тату, менi здається, що вона навiть не дихає, - нарештi знайшовся Дмитрик. - Вона що, вже померла?
   - Не дихає, кажеш? Нiчого. Нi, не померла. Просто вона заснула, а потiм ще й замерзла. Зараз, почекай трiшечки. I не треба її занурювати. Просто почекай.
   Дмитрик почав чекати, але спочатку нiчого не траплялось. Потiм, якось несподiвано карась поворухнувся й почав ковтати воду.
   - Ось бачиш, прокинувся, зараз, ще трiшки почекай.
   Хлопчик, загамувавши подих, iз вiдкритим ротом спостерiгав, як траплялося маленьке диво. Мертва риба оживала у нього на очах. Карась деякий час просто жадiбно ковтав воду, лежачи на боцi, й майже не ворушився. Потiм обережно, але рiзко почав рухати хвостиком. Спробував перекинутися, але не змiг. Його знову перекинуло на бiк. Трохи вiдпочивши i наковтавшись води, вiн повторив спробу. Цього разу карасик перекинувся значно вдалiше. Навiть зануритися спробував, але вода чомусь не хотiла приймати його у свої обiйми. Вiн знову сплив на поверхню, продовжуючи жадiбно ковтати повiтря. Дмитрик не мiг вiдiрвати очей вiд цього видовища. Йому дуже хотiлося, щоб карась таки змiг попливти у свiй свiт.
   - Ходiмо вже, малий. Не хвилюйся, все iз ним буду гаразд.
   - Тату, будь ласка, давай ще трiшечки почекаємо? - почав благати Дмитрик.
   - Ну гаразд, але не довго, бо холодно, та i мати на нас вже чекає.
   Дмитрик знову перевiв свiй жадiбно-стурбований погляд до лунки. Якраз вчасно, бо карась знову почав перекидатися. Але цього разу вiн це робив вже спокiйно. Поволi перекинувся на живiт i почав занурюватися. Занурювався повiльно, якось величаво, ходячи по колу. З кожним колом вiн йшов все глибше i глибше, нiби урочисто прощався зi своїм рятiвником. Аж потiм одним швидким рухом пiрнув углибину i зник.
   Дмитрик ще деякий час, сидячи навприсядки, дивився у спустiлу полонку, чогось чекав. Дуже кортiло ще хоч раз побачити врятованого карасика. Але карасику, певно, не хотiлося бiльше траплятися на очi людям. З жалем зiтхнувши, хлопчик пiдвiвся i пiшов до батька.
   - Ну що там? - поцiкавився той.
   - Не знаю, вiн поплив собi кудись, - сумно вiдповiв Дмитрик.
   - Нiчого, малий, не сумуй, - важка батькова долоня лягла на плече хлопчика. - Я впевнений, що вiн тобi дуже вдячний. Гаразд, давай швиденько пiдемо додому.
   На пагорб Дмитрик ледь злiз. Аж упрiв. Важкий одяг заважав йти. Навiть спускатися було важко, а пiдiйматися... Дмитрик iз заздрiстю дивився на батька, який спокiйно йшов угору iз важкою валiзою. Вiн не просто йшов, а ще, смiючись, пiдбадьорював Дмитрика, який ледве встигав слiдом. Малий спробував йти, як i батько, трiшки розхитуючись, допомагати при кожному кроцi собi всiм тiлом. Спочатку не дуже виходило, але коли, нарештi, вийшло, то йти стало набагато легше i цiкавiше. Вiн навiть пожалкував, що пагорб виявився таким маленьким.
   Вийшли на протоптаний шлях. Обтрусилися. Звiдси вже було видно Варiвку. Сонячний день дозволяв добре розгледiти все навкруги. Бiлий снiг, де-не-де посiчений чорно-бiлими стрiчками лiсосмуг, iскрився i виблискував в сонячних промiннях. I неможливо було сумувати у такий яскравий день. Нi, це було б злочином! Дмитрик йшов поруч з батьком i посмiхався. Настрiй став просто чудовим. Вiн вже уявляв, як зрадiє мати, коли вони покажуть свою здобич. У батька теж був чудовий настрiй. Вiн йшов i радiв чомусь своєму. Зазвичай з ранку його обличчя було зморщеним, а сьогоднi воно виблискувало радiстю. Чисте, прозоре повiтря додавало сили. Хотiлося дихати цiєю морозною свiжiстю i чистотою.
   Попереду по трасi проїхала якась машина. Хоча вона була i далеко, але тихенькiй гуркiт все одно було чутно аж сюди.
   - Ну ось, бачиш, iномарка вже їде. Щось раненько вони сьогоднi. Певне, до баби Валi прямують.
   Батько сплюнув собi пiд ноги. Посмiшка з його обличчя зникла, як i не було. Дмитрик ледь мiг розгледiти звiдси контури машини. Вона повiльно рухалась по трасi. Темна пляма на бiлiй ковдрi. Якого ж вона хоч кольору? Нi, Дмитрик розгледiти не мiг. Чи то сiро-блакитна, чи просто срiбляста?
   - Тату, а що то за iномарка? Красива! - захоплено спитав Дмитрик.
   - Красива, - незадоволено погодився батько. - Не знаю. Звiдси не видно, що то за птах такий. Та прямує до сусiднього села. Точно, до баби Валi, будь вона не ладна! - з почуттям закiнчив батько.
   - Слухай, малий, я тобi зараз дещо скажу, а ти - мотай на вус! Будь дуже обережним iз бабою Валею. Я тобi вже казав про це, пам`ятаєш? Тримайся вiд неї якомога далi! Зрозумiв? - Тон батька був дуже суворим i стурбованим.
   - Гаразд, - невпевнено пообiцяв Дмитрик, - але чому?
   - Тому що вона - вiдьма. Розумiю, тобi ще важко це зрозумiти, але вона - дуже сильна i небезпечна. Ти ж не хочеш, щоб трапилось щось лихе?
   - Нi, звичайно не хочу.
   Дмитрику дiйсно нiчого лихого не хотiлося, але вiн не мiг збагнути, яким чином старенька жiнка може заподiяти йому якесь лихо. Вiн її декiлька разiв бачив здалеку. Нiчого такого лихого в нiй не розгледiв. Навпаки, вона йому здалася досить привiтною жiнкою, бо йшла собi i перша вiталася з усiма стрiчними. Посмiхалась i щось жваво розповiдала.
   - Гаразд, не турбуйся. Все одно зараз нiчого ще не зрозумiєш, бо ти ще замалий. - Вiдвернув вiд роздумiв батько. - Просто тримайся вiд неї якнайдалi i все буде гаразд. I ще одне, коли будеш гратимешся iз кимсь, то й близько до її хати щоб не пiдходили!
   - Так, тату. Не буду, - сумно вiдповiв Дмитрик.
   По трасi знову щось зашумiло. Це вже був автобус. Це точно з мiста їде. Дмитрик мовчки поглядом супроводив автобус, який повiльно повз по невидимому шосе, доки той не зник за вкритим лiсосмугою пагорбом. Знову стало тихо. Весь шлях до дому йшли мовчки. Батько мiркував про щось своє, а Дмитрик дуже зголоднiв, тому всi думки були про те, чим же зараз їх нагодує матуся.
   В домi голосно грало стареньке радiо. На кухнi гуркотiв холодильник.
   - О, нарештi дали струм! - зрадiв батько. - Тепер вже буде веселiше. А де ж це твоя мати? Галю, ти де? Зустрiчати нас думаєш?
   Всупереч розповiдi про жiнок, мати їх зустрiла лише одним питанням: " Де це ви так довго?". Про улов i про все iнше питань не було. Єдине, що вона сказала, що вже почала дуже хвилюватися, i спитала, чи будуть вони щось їсти? Спитала у батька, бо Дмитрика одразу вiдправила мити руки i сiдати за стiл.
   Хлопцевi дуже хотiлося розповiсти матусi про врятованих карасiв, розказати, як же красиво навкруги, що вiн бачив. Але матуся лише схвильовано бiгала iз кiмнати в кiмнату, змушуючи Дмитрика переодягати теплi речi i збирала снiданок на стiл. Батько розташувався поруч, коли Дмитрик вже доїдав останню картоплину. Вид у нього був стурбований i дещо похмурий. Мати знов з`явилася iз їжею для батька, i, тiльки пiсля цього присiла поруч.
   - Ну то розповiдайте, рибалки, що ви там спiймали? - нарештi запитала вона.
   Дмитрик аж засовався на стiльцi вiд нетерплячки i бажання все скорiше розповiсти, але перебивати старших не мiг. Його цьому ще iз самого малечку вчили батьки i бабуся. Тому вiн лише слухав i нетерпляче чекав, коли ж звернуться безпосередньо до нього, або дозволять розповiсти. Батько побачив i зрозумiв благальнi погляди малого.
   - У сина краще запитай, вiн тобi все розповiсть, а улов - подивись у валiзi. Валiза у сiнях стоїть, - батько посмiхнувся й потрiпав хлопчика по волоссю.
   Мати з посмiшкою подивилася на малого.
   - Гаразд, рибалко мiй любий, розповiдай, що ж ви там такого наловили..?
   Дмитрик довго i жваво все розповiдав матусi. Навiть пiдстрибуючи разом зi стiльцем, вiн розмахував руками i все розказував i показував. Батько ледь зi столу вiд смiху не впав. Мати намагалася щосили втримати серйознiсть на обличчi, та смiх все одне виривався.
   - Гаразд, - закiнчивши снiданок, батько, смiючись, пiднявся зi стiльця. - Дякую за снiданок i за розповiдь. Пiду я у справах.
   - Куди це ти зiбрався? - смiх одразу зник, голос матусi став схвильованим. - Сьогоднi ж вихiдний! А хто рибу буде чистити?
   - Слухай, заспокойся! Ось малий, вiн ловив - вiн i почистить. Там її небагато! I не рикай на мене! Я сказав, що пiду у справах - то пiду! I не сперечайся!
   Розвернувся i вийшов у сiни. На очах матерi з`явилися сльози. Та вона повернулася до Дмитрика, намагаючись посмiхатися.
   - Ну що, рiдненький? Нiчого, якось впораємося, - промовила вона тремтячим голосом. Потiм таки не витримала i, прикривши обличчя хусткою, вiдвернулася вiд хлопчика, вискочила до кухнi.
   У хатi настала тиша. Дмитрик не багато зрозумiв iз того, що побачив, але збагнув, що тато чимось образив маму. Правда, чим саме - зрозумiти не мiг. На душi стало дуже сумно. Нiби посеред сяючого сонячного дня хтось згасив Небесне Свiтило, i пiтьма вкрила все небо i землю. Що робити, хлопець не знав. Та вiн добре чув, як на кухнi надривно плаче мати. I йому було боляче i образливо вiд цього. Це було неможливо слухати. Хотiлося щось зробити, якось заспокоїти маму. Може повернути батька? Та це марно, якщо вiн щось вирiшив, то його не переконаєш, лише гiрше стане. Хлопчик сумно зiтхнув i попрямував до кухнi.
   Мати сидiла, поклавши голову на стiл i охопивши її руками. Все її тiло здригалося вiд кожного подиху. Вона плакала. Її хлюпання i тяжкi зiтхання було добре чутно. Дмитрик пiдiйшов до матусi i поклав свої руки їй на плечi. Вона на мить завмерла. Жiноче тiло на мить перестало здригатися.
   - Що тобi, синку? - спитала вона стомленим i якимось чужим голосом.
   Дмитрик не знав, що їй вiдповiсти. Вiн лише притиснувся всiм своїм тiлом до гарячої спини i обiйняв її, наскiльки рученят вистачало. Мати знову заридала. Дмитрик заплющив очi. Вiн не знав, що ще зробити i чим можна розрадити матусю.
   - Матусю, не хвилюйтесь ви так. Не треба! - тремтячим голосом почав вiн невпевнено. - Я й сам можу рибу почистити. Якщо хочете, навiть посмажу сам.
   Мати повернула до нього заплакане обличчя. Пiд її поглядом Дмитрик опустив голову. Чомусь вiд цих заплаканих очей з`являлося почуття якоїсь провини. Нi, спокiйно витримати такого погляду найрiднiшої жiнки в свiтi вiн не мiг. Сльози самi покотилися градом iз його очей. I до почуття провини ще додалося почуття сорому.
   - Ну що ти, дорогенький мiй! - зачастила матуся. Її обличчя одразу аж посвiтлiшало. - Ну що ти, синочку, рiдненький, не треба. Чого ти плачеш? Господи, та що ж це таке робиться!
   Дмитрик прикусив нижню губу i щосили заплющив очi. Не допомогло. Сльози полилися ще дужче. Поцiлунки та обiйми матусi навпаки, не заспокоювали, а лише розпалювали бажання плакати ще бiльше.
   - Ну що ти, дорогенький мiй, заспокойся, будь ласка. Бог iз нею, з тiєю рибою. Якось впораємося. - Мати палко притиснула хлопчика до себе.
   Дмитрик вiдчув гарячий подих у себе на плечi i дуже запашне матусине волосся. ЇЇ руки мiцно тримали його, притискали до себе, гойдали з одного боку в iнший. Мати плакала i шепотiла: "Чорти б узяли ту кляту горiлку!"
   - Щастя ти моє, рiдненький. Наснага ти моя! - трохи заспокоювалася мати. - Зовсiм ти в мене вже дорослий. Справжнiй чоловiк!
   Нарештi вона звiльнила Дмитрика зi своїх мiцних обiймiв. Але не вiдпускала його вiд себе. Так вони сидiли довгий час, обiймаючись. Сльози маленькими краплинками лилися з очей, та це вже було не те. Заспокоювались.

IV Похорони

   Весна була досить холодна. На дворi стояла мряка. Бабуся сказали, що весна цього року буде затяжна, тому не слiд поспiшати щось висаджувати. Проте на вiкнах як у бабусi, так i у себе, вдома, стояли ящики з розсадою.
   Був ранок. Дмитрик сидiв у своїй кiмнатi й читав якусь книжку. За цей час вiн багато чого навчився. Тепер вiн знав майже всi лiтери, що давало йому змогу читати все, що хотiв, самостiйно. Не треба було чекати, доки хтось знайде для нього час. Правда, був один недолiк. Дмитрик швидко втомлювався, i тому читати самому швидко набридало. Весь цiкавий свiт, який виникав, коли читав хтось - зникав вiд зусиль згадати якусь лiтеру, чи правильно прочитати по складах якесь слово. Ось i зараз йому вже набридло напружуватися. Казковий книжковий свiт не ставав перед очима, тому хлоп`я вiдклало книжку й думало, чим би себе зайняти. Виходити на двiр не хотiлося. Гратися старими iграшками - теж. Пiдiйшов до вiкна, сiв i почав дивитися на двiр.
   Сiрiсть картини за вiкном гарного настрою не додавала, але ж там, за вiкном, вiдбувалося якесь життя. Траплялися випадковi перехожi. Було цiкаво, як вони одягненi, як рухаються. Потiм Дмитрик почав згадувати нещодавнi свята.
   8 Березня... Так, тодi було все значно веселiше. Тодi вони святкували всiєю родиною. Батько гарно вдягся, зробив собi та Дмитриковi зачiску. Пояснив, що матусю й бабусю слiд поздоровити. Дiстав заготовленi вранцi гiлочки верби, котики, i вiддав їх синовi.
   - На, поздоровиш матусю. Ти, певне щось теж приготував, якийсь подарунок?
   Звичайно, що приготував! Вiн цiлих два днi малював у знайденому у бабусi старенькому альбомi два малюнки кульковою ручкою. Дуже хотiв намалювати фломастерами, або хоча б красками... Та, на жаль, фломастери бiльше майже не малювали, а краски скiнчилися. Проте вiн натрапив на декiлька кулькових ручок. Спробував, виявилося, що ними малювати значно зручнiше. Ось так i з`явилися на свiт два шедеври дитячого мистецтва, з кривенькими лiтерами для пояснення, хто малював i де хто є.
   Мати дуже зрадiла подарунку. Потiм зiбралися i пiшли у гости до бабусi. Поздоровили i її. Малюнок Дмитрика бабуся одразу розташувала на найвиднiшому мiсцi, на шафi, поруч iз фарфоровим святковим сервiзом.
   Потiм - святковий стiл. Смачнючi страви. Пiднесений настрiй. У всiх.
   Навiть батько, зазвичай суворий, лагiдно розмовляв iз бабусею, жартував iз мамою, весь час пiдморгував Дмитриковi. Було тепло i затишно. На вулицi ще лежав снiг, що тiльки-но починав танути. Свiтило весняне сонце, i все навкруги починало прокидатися.
   Раптовий стук вивiв Дмитрика iз теплих спогадiв. Хтось стукав до них у хату. Хлопчик вийшов у сiни. Матуся вже розмовляла iз схвильованою сусiдкою, бабою Машею. Та тремтячим голосом схвильовано щось розповiдала. Все питала, чи вдома Петро.
   - Так, бабо Маша, заспокойтесь, сiдайте будь ласка, вiн на горищi, зараз я його покличу.
   - Ой лишенько, ой горе, - причитала жiнка.
   - Може ви хоч води нап`єтеся?
   - Ой нi, Галю, нiколи менi, краще поклич швидше Петра.
   - Гаразд, тiльки ви заспокойтесь.
   Мати полiзла на горище шукати батька. Дмитрик залишився наодинцi iз жiнкою. Вона пильно подивилася на хлопчика.
   - А ти чого тут крутишся, коли дорослi розмовляють? - непривiтно та суворо звернулася вона до нього.
   Дмитрик одразу почервонiв. Йому стало незручно пiд сверблячим поглядом цiєї старої жiнки. Про те вiн був у себе вдома, матуся його не вiдправила, тож вiн вирiшив, що має повне право тут знаходитися.
   - А чому менi не можна тут бути? - спитав Дмитрик.
   - Ти диви який! - одразу вишкiрилася стара. - Це тебе так батьки виховують?!
   Її гладке обличчя почервонiло, немов буряк. Очi стали маленькими i дуже колючими. Стало ясно, що вона вже готова напасти на хлопця й вiдшмагати його просто зараз.
   - Вiтаю вас, Марiє Олександрiвно! - привiтний голос батька пролунав для неї наче грiм серед ясного неба. Та аж ойкнула. - Що там такого трапилося?
   - Як що? - не зрозумiла одразу баба Маша. Вiд хвилювання вона нiби забула, навiщо прийшла. Нарештi оговталась. - Ой, Петрику, горе у нас трапилось велике.
   На її обличчi одразу з`явились сльози. Вона покривилася, нiби цiлий лимон проковтнула. Червоними, вкритими зморшками руками розв'язала хустку, потiм закрила лице.
   - Горе в нас, Петрику, - повторила вона. Батько терпляче чекав, коли ж вона нарештi скаже про горе. - Марфа...
   Вона почала надривно плакати. По обличчю батька Дмитрик зрозумiв, що сталося дiйсно щось серйозне i батько вже збагнув, що саме. Матуся теж ахнула, притисла руки до грудей, потiм закрила долонями обличчя i присiла на стiлець. Дмитрику теж стало нiяково. Неприємний холодок пробiг пiд шкiрою. Передчуття чогось недоброго змушувало серце калатати.
   - Що сталося iз бабою Марфою? - сухий голос батька вивiв всiх iз мовчання.
   - Нема, нема бiльше баби Марфи. Померла вона сьогоднi! - прокричала баба Маша.
   Дмитрику стало зовсiм моторошно. Зуби аж зацокотiли. Мати i баба Маша кричали, заливаючись сльозами. Батько схилив голову та стиснув кулаки.
   - Зрозумiло, - спокiйним голосом сказав чоловiк. - Галю, вiдведи Дмитрика до себе в кiмнату, А ви, Марiя Олександрiвна, голову попередили?
   - Ще нi, не встигла. Я лишень по сусiдам пройшлася.
   - Зрозумiв. Може я чимось можу допомогти? Родичiв попередив хто?
   Подальшої розмови Дмитрик не чув. Мати його вiдвела i наказала сидiти у себе в кiмнатi. Iз сiней лунали жiночiй плач i голосiння. Але зрештою все стихло. У кiмнату зайшов батько. Вiн був спокiйний, але якийсь незвичайний.
   - Дмитрику, синку, зараз ти одягнешся i мати тебе вiдведе до бабусi. Сьогоднi побудеш iз нею. Ввечерi я тебе заберу. Завтра, - батько втомлено заплющив очi i видихнув. Запахло чимось неприємним, - завтра буде поховання. Це не забавка, не розвага. I це - не для дiтей. Але ховатимуть подругу твоєї бабусi, тому нам нi на кого тебе залишити. Напевне, тобi доведеться бути там присутнiм. Розумiєш?
   - Так, тату, розумiю, - вiдповiв Дмитрик, нахиливши голову.
   - Гаразд, тобi зараз треба пiдтримати бабусю, бо померла її подруга, певне, лiпша подруга. Я хочу, щоб ти був весь час поруч iз нею i допомагав в усьому, якщо знадобиться. Тепер вдягайся швиденько, бери теплi речi i виходь, мати на тебе чекатиме у сiнях. Я пiшов, бувай.
   Батько пiдвiвся i пiшов iз кiмнати. Дмитрик почав швиденько вдягатися. Руки тремтiли, iз них все випадало. Холод всерединi заважав рухатися. Та якось вже вийшло одягтись. Мати, як i попередив батько, вже одягнена чекала його у сiнях.
   До бабусi йшли мовчки. Мати важко дихала. Пiд ногами хлюпала грязюка, перемiшана iз залишками снiгу. Краплi пекучого холодного дощу так i прагнули влучити пiд теплий одяг. Крiм того, злий стрiчний вiтер горстками кидав його голками-краплями прямо в обличчя. Дорога до бабусi, здавалася нескiнченною та дуже слизькою. Незручнi колошi були дуже слизькими. Йти доводилося, напружуючи всi м`язи, i дуже обережно.
   Доки дiсталися будиночка бабусi, Дмитрик тричi ледь не гепнувся. Ото була б морока. Та, дякувати Богу, в останню мить хлопчик якось викручувався та знову знаходив рiвновагу.
   Нарештi дiсталися бабусиної оселi. Бабуся вiдчинила дверi на стук матерi, здивована - вона зрадiла, що до неї завiтали i запросила всередину.
   - Проходьте, проходьте, любi мої, не стiйте на порозi. Той, Галю, доню, що трапилось? Сьогоднi ж, нiби, вихiдний?
   - Так, бабусю, вихiдний! - голос матерi тремтiв. - Сядьте, будь ласка.
   Обличчя бабусi одразу стало серйозним. Вона без сперечань сiла.
   - Що таке трапилося? Щось iз Петром?
   - Та нi, дякувати Богу, iз Петром все гаразд. I у нас, нiби нiчого страшного не трапилося, - скоромовкою заторохтiла мати i одразу осiклася.
   - Ну, хоч у вас все гаразд, - з полегшенням зiтхнула бабуся. - Тож ж таки трапилося? Розповiдай вже.
   - Розумiєте, - матуся глибше вдихнула, - баба Марфа сьогоднi вранцi померла!
   Бабуся одразу не зрозумiла що почула. Її обличчя не змiнювалося. Потiм, раптово, до старенької почав доходити змiст почутого. Її старенькi руки схватили голову i почали гайдатися разом iз нею. Бабуся плакала, але плач той був якийсь приглушений. Сиплим голосом вона сказала лише одне слово: "Господи!". Але сказала його iз таким надривом, що Дмитрик ледь сам не розплакався. Мати кинулася обiймати бабусю, але та зупинила її в останню мить.
   - Нi, доню, не треба! Не треба! Зi мною все гаразд. Марфа своє вже вiджила. Менi теж скоро, певне, на Той свiт збиратися доведеться. Вона, здається, молодша за мене була? Якого ж вона року? Здається двадцять дев`ятого? Так. Нiчого, гарно пожила.
   Бабуся вже заспокоїлась. Вона лише тiльки тремтiла, але вже досить спокiйно розмовляла iз онукою.
   - Хто сказав, що померла?
   - Баба Маша до нас вранцi приходила.
   - А, то така... Їй тiльки дай щось проковтнути, тепер точно не нудьгуватиме.
   - Та що ви таке кажете, бабусю? Хiба ж так можна?
   - Те що знаю, те й кажу! А що менi можна казати, а що нi, навчатимеш мене, коли до моїх рокiв доживеш! - суворо промовила бабуся. - Дiтей її попередили?
   - Так, баба Маша побiгла телефонувати їм. I одразу до голови зайде, треба ж акти складати i таке iнше...
   - Зрозумiло. Коли ховати будуть?
   - Сподiваються, що завтра вранцi. Петро пiшов труну майструвати, а подружки її пiшли тiло мити. - Мати розплакалась.
   - Тихiше ти! Хто займатиметься похованням?
   - Не знаю. Нiби Петро взявся. До речi, Петро попросив бабу Машу з'їздити у Вiри, батюшку запросити.
   - Оце дiло! - задоволено сказала бабуся. - Життєвий шлях вона вже пройшла, тепер головне - щоб про душу хтось подбав. Гаразд, доню, тобi, певне, треба ще багато чого за сьогоднi зробити?
   - Так, бабусю. Я ще мушу усiх сусiдiв оповiстити, на поховання покликати. А ще в неї були подруги у Миколаївцi, Петро каже, що їх теж слiд попередити, бо баба Маша одна все не встигне зробити.
   - Так, це було б не погано. Гаразд, не буду тебе затримувати. Йди собi, Господь з тобою.
   - А як же ви?
   - Оооо, не хвилюйся за мене, рiдненька моя, зараз я ще помирати не збираюсь, - легенька холодна усмiшка промайнула на побитому старiстю обличчi. - Не хвилюйся, йди.
   - Гаразд, до побачення, по Дмитрика Петро обiцяв ввечерi зайти.
   - Добре, нехай не поспiшає.
   Мати пiшла. Дмитрик залишився iз бабусею.
   Пiдiйшов, торкнувся її руки. Старенька подивилась йому у самi очi i , навiть, посмiхнулась.
   - Не турбуйся, солоденький мiй, зi мною все гаразд. Ти снiдав? Нi? Ходiмо, я тебе, краще чимось пригощу.
   Дмитрик взявся за бабусину руку i попрямував до кухнi. Вiн не знав нi що казати, нi що робити. Бабуся була, напевно, єдиною людиною, кого ця новина не змiнила. Якщо звiстка i схвилювала її, то вона дуже швидко опанувала себе. Тепер старенька бiльше турбувалася про нього, Дмитрика, а не про саму себе.
   - Бабусю, а чому ви не плачете? - Дмитрик таки не втримався.
   - Ой, онучку, а що тут плакати? Я за своє життя знаєш скiльки виплакала? Менi вже i плакати нiчим. Сльози скiнчилися. А те, що Марфа померла, так всi ми - смертнi й рано чи пiзно - всi там будемо. Що вже тут поробиш?
   - Так, але ж то... Менi страшно, - зiзнався хлопчик.
   Бабуся обiйняла його i поцiлувала у голову.
   - Синку, звичайно ти її лякаєшся. Це я вже надивилася за своє життя на цю смерть! Стiльки вже перебачила, передивилася..? Краще тобi всього того нiколи не знати i не бачити! Стiльки смертей я бачила, ти, навiть, i уявити не можеш. Тому не лякаюся я її. Коли вона i до мене, нарештi, завiтає, може хоч там перепочину?
   Як i обiцяв, батько зайшов ввечерi. Сонце вже зайшло. Свiтла знову не було весь день, тому бабуся скрiзь позапалювала гасовi лампи. Дмитрик вiдчував, що хоч бабуся i не виказує, але їй дуже сумно. Її очi, що весь час весело посмiхалися присутностi онука, були пустi. Навiть тодi, коли вiн до неї звертався i намагався розвеселити.
   - Вiтаю, вас, Марiє Михайлiвно, - стримано привiтався батько.
   - Вiтаю, Петрику, - бабуся стримано посмiхнулася у вiдповiдь. - Ти за Дмитриком?
   - Так, вже пiзно, йому вже скоро час лягати спати.
   - Гаразд, забирай. - Якось зовсiм сумно i безбарвно погодилась бабуся. - Дорече, як там справи? Все встигли?
   Батько трохи зам`явся. Погляд, спрямований в пiдлогу, навiть Дмитрику дав зрозумiти, що не все гаразд.
   - Розумiєте, Марiє Михайлiвно, все гаразд, окрiм одного. Свiтла i зв`язку iз самого ранку не було... А ви ж знаєте, що одна донька баби Марфи живе у Сумах, а iнша - в Харковi, як i син. Зв`язатися iз ними ми не змогли.
   Бабусине обличчя аж почорнiло. Дмитрик дуже злякався за неї. Скiльки вiн її знав, нiколи не бачив її у такому станi. Очi, що нiчого не виражають, а лише порожньо дивляться кудись, навiть не зрозумiло, куди саме; пiдборiддя, яке рухається, нiби намагається щось пережувати беззубим ротом, руки, якi стиснули одна одну десь перед животом та стятi шкiрою, що зараз бiльше нагадувала папiр.
   - Нi, нi, не хвилюйтесь так, бабусю! - перелякано загукав батько. - Не все так погано, як вам здалося. Я вiдправив бабу Машу до мiста, координати її дочки знайшли у голови. Тож завтра вранцi хоч одна донька мусить приїхати! Ви ж самi знаєте бабу Машу?! Вона ж не вiдступить вiд свого, хоч танком на неї при! Тож привезе. А з iншими дiтьми трохи згодом теж якось зв'яжемось.
   Бабуся потроху заспокоювалася. Обличчя знову посвiтлiшало, очi дивилися вже на Дмитрового батька, а руки нарештi опустилися вниз.
   - А що iз батюшкою?
   - Баба Маша домовилася, завтра вранцi приїде першим же автобусом. Його зустрiнуть i проведуть. Поховання призначили завтра на десяту ранку. Фельдшер вже засвiдчив причину смертi, тож всi документи зiбрано, i згода вiд голови теж є.
   - А труна? А могила? - тремтячим голосом спитала бабуся, схоже, вона починала втрачати рiвновагу i на очах, нарештi, почали з`являтися сльози.
   - Труну ми iз Сергiєм зробили. Могилу - завтра вранцi з ним, i ще iз Федором i Андрiєм пiдемо готувати.
   - Гаразд, - хитнула головою бабуся i почала плакати. - Забирай вже онука, i годi дивитись на мене!
   Дмитрик не хотiв в жодному разi кидати бабусю наодинцi в такому розпачi, але те, що вiн мiг зробити - це лише зацьковано переводити очi з бабусi на батька. Схоже, батько теж не палав бажанням кудись йти отак, просто зараз. Вiн стояв, посупившись, i переминався iз ноги на ногу. Кулаки стискали капелюх. Вiн мовчав, певне теж шукав якихось слiв.
   - Тату, - першим не витримав Дмитрик, - можна я залишуся сьогоднi тут, iз бабусею?
   Батько розгублено дивився на сина, вiдкрив рота, але слова завмерли. Бабуся незадоволено подивилася на онука, але теж завмерла, бо не знала що сказати, та плакати все одно перестала. Нарештi все ж знайшла що сказати.
   - Взагалi то, може ви обидва мене вiдпустите до тiла баби Марфи? Петре, хто там на нiч залишився?
   - Подруги, сусiдки. Вони там свiчок наставили... ну, самi ж все розумiєте.
   - Гаразд, то може проведете мене до її хати? Хочу з Марфочкою попрощатися. Хоч востаннє подивлюся я на неї.
   - Згода. Ми вас чекатимемо, - сказав тато i подивився на Дмитрика.
   - От i добре. Я зараз зберуся.
   Збиралася бабуся довго. Дуже довго, навiть значно довше, нiж це робить Дмитрик. Але чекали її мовчки. Вона ж кректала i причитала. Iнодi зупинялась i просто плакала на пiв-русi. Потiм, нiби знову повертаючись у реальний свiт, повiльно починала рухатися знову. Нарештi зiбралась, i з приреченим видом пiдiйшла до чоловiкiв.
   - Дякую, що дочекалися мене. Я вже готова i можу йти. Давайте посидимо на дорогу?
   Присiли на хвилинку. Потiм пiдвелися й мовчки пiшли на двiр.
   Холодна темрява непривiтно зустрiла їх мжичкою. Бабуся йшла дуже повiльно. Батько пiдтримував її з одного боку, з iншого - прилаштувався Дмитрик i теж допомагав старенькiй. Руки цiпенiли, хоча i був вже початок квiтня, та холодне повiтря все нiяк не бажало дати сонячним променям зiгрiти землю, що вже прокинулася вiд сну. Грязь i сльота - ось все, що породжувала земля. Дощi змiнювалися заморозками, а потiм, вдень, все знову пливло пiд ногами. Зараз Дмитрик теж йшов i вiдчував, як все навкруг починає холодiти.
   - Мабуть вночi знову морозець буде? - порушив мовчання батько.
   - Так, певне буде. Воно, може i добре? - припустила бабуся.
   I знову тиша. Будинок баби Марфи був недалеко вiд будинку Охрименкiв, i йти до нього було досить недовго. Але сьогоднi шлях здавався нескiнченним. Дмитрик весь змерз, поки, нарештi, не дiйшли. У хатi було повно сусiдок, та Дмитрика туди не пустили. Батько передоручив бабусю жiнкам, а сам взяв Дмитрика за руку i бадьоро повiв додому.
   - Що, малий, сильно змерз?
   - Тттак - процокотiв зубами хлопчик.
   Йому здавалося, що холод вже оселився всерединi нього. Було ще холоднiше, нiж на морозi. Вогкий сирий вiтер вже давно залiз пiд одяг i тепер пробирав аж до самiсiньких кiсток. Коли, нарештi, прийшли додому, Дмитрик вiд радощiв не знав що й робити.
   - Чому так довго? - стурбованим i дуже втомленим голосом спитала матуся.
   - Галю, зiгрiй, будь ласка, швидше чаю з калиною для Дмитра.
   Поки мати швиденько почала заварювати чай, батько все їй пояснив. Потiм поцiкавився, як справи у неї.
   Виявилося, що мати не тiльки "всiх оббiгала" й "з усiма домовилася", але й почала готувати поминальнi страви. Людей буде дуже багато.
   - Петре, Петре, ти ж i сам добре знаєш, на весiллi i на похованнi у нас збирається все село. Людей буде багато. А пом`янути треба! I пом`янути треба як слiд, бо дуже гарною людиною була баба Марфа!
   - А де ж поминати будуть? Ви що?
   - Петре, не лiзь в жiночi справи! Я i ще декiлька жiнок наготуємо їжу, потiм, коли тiло винесуть i пiдуть ховати, накриємо стiл у хатi бабусi Марфи. Звичайно, посуду може не вистачити на всiх, та що ж поробиш, доведеться якось дiлитися.
   - На харчi хоч вистачає?
   - Так, всi ж гуртом зiбрали. Не багато, та у кожного щось же в домi є. Тож дiлилися не тiльки грошима. Тiльки випити ось... самогон бурячний, i все. Цукор дорогий, та й немає нi в кого. Сам знаєш.
   - Так, знаю, - сумно сказав батько та стиснув кулаки.
   - Не злись, Петре. Самотня була баба Марфа. Хоча й дуже добра людина була. Нiколи нiкому не скаржилася нi на що. - Мати знову почала плакати, й одразу заспокоїлась. - Гаразд. Супом iз хлiбом, та узваром iз пирiжками якось вже точно пом`янемо!
   - Та що вже там... Пляшка горiлки i огiрок теж знайдуться! - пiдбадьорив батько.
   Дмитрику не спалося. Мати пiвночi провозилася на кухнi. Батько намагався допомогти їй i теж лiг пiзно. Дмитрика ж вони вiдправили спати одразу, як напоїли неприємним на смак чаєм з калиною. Лягти хлопець лiг, а ось заснути...
   Думки важкими вантажiвками з гуркотом лiзли у голову, пiдвозили туди все новi i новi порцiї вуличного бруду. Дмитрик перевертався iз одного боку на iнший, намагаючись сховатися вiд них. Та вони не вщухали. I не було спасiння вiд тих думок про смерть, про життя.
   Вiн все намагався уявити, яка вона, смерть. В уявленнi Дмитрика вона була такою холодною, брудною, зi страшним обличчям. Вона була неминуча. Переслiдувала кожного, вiрнiше, знаходилася за спиною у кожного i, якщо дуже швидко обернутися, то можна її побачити. Хлопчик похолов, зуби цокотiли. Перегортався у лiжку дуже повiльно, з заплющеними очима про всяк випадок. "Ким же вона може бути, тая смерть?" - уявляв малий. Уявляв i дуже лякався своїх фантазiй. Його захоплювала мужнiсть бабусi. Дмитрик все нiяк не мiг збагнути, як це вона зовсiм не боїться смертi? I взагалi, навiщо жити, коли в кiнцi все одно на всiх чекає - СМЕРТЬ!? Проте бабуся весь час навчала його, що жити треба добре. Так яка ж то рiзниця? I що значить добре, чи не добре? Дмитрик аж спiтнiв. Пiднялася температура i йому стало аж зле. Та думки все одно не залишали малого у спокої. Все сунули й сунули.
   - Ось добре, - мiркував Дмитрик, - бабуся кажуть, що треба жити добре, любити i поважати усiх iнших людей, не робити нiкому зла. А що таке - зло? I як можна любити всiх людей, навiть чужих i тих, кого навiть не знаєш? Не зрозумiло, - засмутився хлопчик.
   Навiть, коли ти все робитимеш як слiд, це ж все одно не врятує вiд смертi!? Хлопчика дуже лякала сама думка того, що пiсля смертi на тебе чекають лише холодна брудна земля, темрява... i все. Окрiм того, це - неминуче. Ще бiльше лякало те, що вiн розумiв, що це чекає i на нього.
   Вiн заплакав. Що ж там бабуся казали, що на якомусь небi є Бог, який все бачить? Вони навiть казали, що пiсля смертi людина потрапляє до Нього, на Небо. Так, згадав, Дмитрик аж зрадiв. Звичайно, жити слiд добре, щоб догодити Богу. I що Вiн чекає на усiх саме там! Тобто, смерть - це ще не кiнець? I хто ж такий, цей Бог? Бабуся щось розповiдала, частенько згадували Його у розмовах, але Дмитрик нiчого не розумiв. А ось тепер, тепер йому аж кортiло щось почути про Нього. Вiд самих думок про Бога всерединi наче стало легше. Вiн поступово заспокоювався. Вже не було так страшно, як декiлька хвилин перед цим. Думки про Бога приносили лише приємне тепло i спокiй. Разом з ними Дмитрик вiдчув солодку втому. Стало тяжко думати. Очi вже самi не хотiли розплющуватися, а тiло наповнила важкiсть. Нарештi хлопчик заснув. Заснув глибоко i спокiйно.

***

   Дмитрика розштовхали iз самого ранку. Сонце ще i не збиралось прокидатися, а батьки вже були на ногах. Поки батько будив Дмитрика i допомагав йому вдягатися, мати щось готувала їм на снiданок. Дмитрик, хоч i ходив по хатi, та очi весь час заплющувалися самi по собi. Батько кожного разу легенько штовхав малечу, та казав, щоб той швидше прокидався. Мати вже накрила на стiл. Батько встиг умити хлопчика холодною водою, допомiг вдягтися, та сон не хотiв вiдпускати дитину iз своїх обiймiв.
   - Синку, прокидайся! - нiжний маминi голос лунав водночас зовсiм поруч, i десь далеко.
   Дмитрик знову розплющив очi i збагнув, що вже сидить за столом, а перед ним парує тарiлка з картоплею.
   - Сонечку, давай, їж. Треба наїдатися, бо скоро вже не пообiдаєш. Доки бабу Марфу не поховають i не почнуться поминки, їсти не зможеш. Тож давай, через "не хочу" i через "не можу". Давай, любий!
   Дитинi дуже хотiлось спати, а не їсти. Та вiн дивився на стурбоване обличчя матусi i сперечатися нiяк не моглося. Дмитрик почав проштовхувати їжу в себе. Потiм ще й запив чаєм з калиною. Пiсля снiданку одразу вийшли. Свiже прохолодне ранкове повiтря бадьорило, вiдганяло сон. Батько одразу пiшов iз лопатою на кладовище. Мати ж iз Дмитриком попрямували до будинку померлої.
   Дмитрику було трохи моторошно, та дiватися було нiкуди. Мати мовчки вела його по пiдмерзлiй за нiч землi. Вранцi шлях здався набагато менший, нiж по вчорашнiй мряцi. I вiтер вже не пролазив у нутрощi, а весело вiяв, наповнюючи тiло силою.
   Бiля будинку вже назбиралося чимало людей, здебiльшого жiнок. Вони невеликими групами стояли бiля дверей i вiкон. Про щось гомонiли. Мати привiталась з усiма.
   - Добридень, сусiдоньки. Як там наша бабуся?
   Сусiди закивали головами у вiдповiдь. Одна бабуся iз ключкою у руках, баба Таня, швиденько зашкутильгала до Дмитрика з матусею.
   - Нiчого, доню, нiчого. Ми за нею наглядали. Тримається. Ти як, до хати будеш заходити? Марфу, Царство їй Небесне, вже помили, одягли i у труну поклали. Прощатися будеш?
   Мати невпевнено подивилась на дверi, потiм на Дмитрика i якось нерiшуче похитала головою. Та баба Таня здається зрозумiла, у чiм рiч.
   - Йди, доню, не хвилюйся. Я за малим нагляну. Якщо хочеш, то i на похоронах теж подивлюсь. Я тут вже усю нiч iз Марфою просидiла, - на очах старенької проступили сльози, - прощалася. Досить з мене, дозволь краще за дитиною наглянути.
   Мати пильно подивилась на бабусю, потiм на Дмитрика. Було видно, що їй вже хотiлося пiти усередину. Матуся добре знала бабу Марфу. Часто iз нею спiлкувалася i бувала у хатi.
   - Мамо, йдiть, я вас на вулицi почекаю, не хвилюйтесь, - попросив нарештi матусю хлопчик.
   - Так, так, не хвилюйся. Тут же людей повно.
   Мати здалася, але в останню мить спохопилася. Щось її все одно турбувало. Очима вона почала когось видивлятися у натовпi.
   - Нiчого доню, не хвилюйся, - зрозумiла, кого та шукає, баба Таня, - її тут немає. Йди спокiйно, я нагляну за хлопцем, навiть якщо вона з`явиться.
   Мати щось хотiла заперечити, але суворий тон баби Танi її переконав i та, нарештi, зайшла у хату. На якусь мить Дмитрика овiяло теплим повiтрям iз розчинених дверей. Пролунав чийсь тихенький плач, та наступної митi все знову стихло, i Дмитрик залишився стояти i думати, кого ж це так боїться мати. Вiн уважно роздивлявся всiх присутнiх. Тих, кого бачив i знав, намагаючись збагнути, кого ж тут нема, хоча має бути. Але марно. По-перше, усiх вiн не знав, а по-друге, не знав, хто зараз знаходиться у хатi. Тому просто, без мети, тинявся двором, прислухаючись до балачок, що лунали вiд рiзних гурткiв людей. Балакали про рiзне, та переважно розмови зводилися до того, що нещасна баба Марфа прожила все життя в нестачi, а померла - самотня, хоча була золотою людиною. А негiдники-дiти покинули свою рiдну матiр напризволяще. Звичайно, були i тi, хто знав напевно, вiд чого саме померла старенька. Але думки не збiгалися, тому суперечки весь час виникали одна за одною. Поступово пiдтягувалися ще люди. Дмитрик знав майже усiх. Усi питали, чи батюшка тут?
   Баба Таня пристроїлась до одного гурту i про щось жваво розмовляла з жiнками. Але хлопчик вiдчував, що все одно вона пильно стежить за кожним його рухом. Дiтей не було. Гратися було нi з ким, i тому хлопчик дуже сумував. Просто безцiльно ходити по колу набридло, а слухати, про що розмовляють дорослi, якось не дуже тягло. Отак ось вiн i стояв посеред двору, мiркуючи, куди себе подiти. Надворi вже розвиднилось. Сире, вкрите хмарами небо не передбачало нiчого приємного. Сiрi кудлатi хмари незчисленним вiйськом сунули над самiсiнькою землею. Несподiвано подув теплий вiтерець. Стало набагато теплiше i приємнiше. Люди теж починали нудьгувати. Дехто заходив у хату, дехто - виходив. Всi нервували. Дмитрик теж вирiшив трошки поблукати двором, разом iз дорослими. Але це теж швидко перестало цiкавити, бо вони ходили безцiльно i, до того ж, дуже повiльно. Хлопчик присiв на випадкову колоду й почав дрiмати. Тiльки-но сон покликав його у якусь далеку, казкову подорож, аж, раптом, чийсь стурбований голос пробудив Дмитрика. Якась жiнка досить голосно прогукала:
   - Дивiться! Он де, нарештi батюшку ведуть! Давайте, ставайте, давайте зустрiнемо його!
   Подвiр'я прокинулось. Одразу всi заметушились, жiнки почали перекликатися, вишукуватися уздовж стежки. Навiть якiсь маленькi сварки почали виникати з приводу того, хто з ким мусить стояти. Але, коли скрипнула хвiртка i бородатий чорнявий чоловiк, вдягнений у довге чорне вбрання, вступив у двiр, усi замовкли i низько вклонилися. Вiн дуже поважно йшов через весь двiр до дверей, гордовито пiдкинувши уперед бороду i з усiма неспiшно вiтався. Дехто намагався поцiлувати йому руку, дехто хрестився, та пiдняти голови усi чомусь боялися. Дмитрик дивився i не мiг збагнути, що ж так сильно лякає людей у цьому чоловiковi? Так, звичайно, дещо страшне було. Взагалi-то цей чоловiк своєю постаттю нагадував Карабаса-Барабаса, але не така ж вже у нього довга борода... Та й хрест виблискує на грудях... Взагалi, цей чоловiк i його хода тiльки розвеселили малюка i вiн посмiхнувся. Слiдом за "Барабасом" прямували двi жiночки у свiтлих хустинках. Вони швиденько крокували за ним, намагаючись не вiдставати. Нiби лякались людей, що стояли навкруги. Люди пiдiймались одразу за спиною чорнявого батюшки i кидали якiсь дуже заздрiсно-неприємнi погляди на жiнок у хустинках. Нарештi Батюшка вiдчинив широким жестом дверi. Зсередини пролунав задоволений вигук. Дверi зачинилися за мить, одразу за "бiлими хустинками" i подвiр'я знову прокинулось. Всi почали сходитись ближче до дверей. Дехто намагався тихенько зазирнути у вiкно. Люди гомонiли.
   - Ось де ти. Нарештi розшукала! - за плече Дмитрика взяла баба Таня. - Дякувати Боговi, знайшовся-таки.
   - Бабу Таню, а цей чоловiк, у чорному - то i є батюшка? - знайшов у кого спитати хлопчик.
   - Так, батюшка, а що, хочеш щось спитати?
   - Так. Чому, коли вiн зайшов, то усi так полякалися? Вишикувались, вклонилися i навiть боялися очi пiдвести на нього? Я не можу збагнути, чим вiн такий страшний.
   - Та що ти, дурненький, - розсмiялася стара. Її смiх чимось нагадував куряче квоктання. - Його не бояться, а поважають!
   - А за що поважають?
   - А поважають за те, що вiн - слуга Божий! Ти знаєш, хто такий Бог?
   - Так, бабуся весь час про нього згадують, - бадьоро вiдповiв Дмитрик.
   - От молодець вона в тебе! Так от, за те й поважають, бо вiн пов`язує людей з Богом, бо служить Йому за людей. Розумiєш?
   Досить складно. Дмитрику було важко зрозумiти, про що саме веде рiч старенька, але збагнув, що праця цього чоловiка, певно, дуже вiдповiдальна. Тому його треба поважати, як i всi. Вiн кивнув головою у вiдповiдь бабусi.
   - А хто тi жiнки, у бiлих хустках?
   - Це - його служки, вони у хорi спiвають, допомагають батюшцi служби правити.
   - Он як, зрозумiв.
   З будинку почувся спiв. Жiночi голоси тягли дуже красиву i сумну мелодiю. На дворi дехто почав плакати. Дмитрик прислухався до спiву. Слiв вiн не чув, але саме звучання голосiв, мелодiя, вони заворожували. Хлопчик заплющив очi i почав уявляти, нiби вiн стоїть перед Богом, i навкруги лунає такий спiв.
   Раптом загуркотiв двигун i до хвiртки пiд`їхала незнайома машина. З легковика вилiзла баба Маша i ще якийсь незнайомий чоловiк. Гуртом вони допомогли вийти якiйсь жiнцi, вдягненiй у все чорне, з такою ж чорною хусткою на головi. Жiнка не могла сама устояти на ногах. Вона ридала. Руки були мiцно притуленi до обличчя, а тiло, коли її майже несли, тiльки здригалося. Жiнки одразу кинулись на допомогу, звiльняючи прохiд у будинок. Баба Маша щось казала, але щось казали всi, тому у гомонi не можна було нiчого розiбрати.
   - Ну, дякувати Богу, хоч одну дочку розшукали, - перехрестилася баба Таня i полегшено зiтхнула. - Тепер вже зовсiм добре. Хоч хтось iз рiдних з тiлом проститься i проведе у останню путь.
   Тим часом жiнку внесли у будинок. Одразу звiдти пролунав дуже гучний i приречений жiночий крик.
   - Нiчого, нехай покричить трошки, - сказала баба Таня, - воно полегшає. Тож нехай. А ти краще не слухай, давай трiшки вiдiйдемо?
   Дмитрик одразу погодився. Дуже вже неприємне та важке враження створював похорон. Сон кудись подiвся остаточно. Натомiсть свiже повiтря збуджувало апетит. Вони пiдiйшли до хвiртки, i Дмитрик iз задоволенням почав роздивлятися машину.
   Таких нi в їхньому, нi в сусiднiх селах не було. Навiть у голiв. Дуже гарна машина! Яскраво-синя, вона хоч i заляпалася брудом, та все одно виглядала вражаюче. Чоловiк, що привiз жiнок, чомусь дуже швидко рухався. Постiйно комусь щось пiдказував. З вiдчиненого багажника дiставав вiнки i хустинки. Роздавав їх людям, що стояли навколо машини. Баба Таня пiдозрiло на нього дивилась, потiм не витримала i запитала:
   - Пробачте, ви не схожi на Наталиного чоловiка..?
   - Так, не схожий, - посмiхнувся чоловiк.
   Чомусь Дмитрику вiн одразу сподобався. Його щира посмiшка в русявi вуса, блиск рiвних бiлих зубiв... Дмитрику i самому захотiлося, щоб у нього теж були такi вуса. А цiкаво, коли б у батька були вуса, як би тодi виглядала його посмiшка? Трохи пофантазувавши, Дмитрик вирiшив, що так само, i посмiхнувся чоловiковi у вiдповiдь.
   - Я дуже вибачаюсь, - наполегливо продовжувала допит баба Таня, - але ким ви тодi Наталцi доводитесь?
   Вусатий пiдморгнув Дмитрику i втомлено почав пояснювати старенькiй. Штовханина навколо його авто миттєво припинилася. Усi затихли i дуже уважно слухали.
   - Нiчого, я - приятель Наталi, знайомий. Вона попросила мене допомогти.
   Баба Таня захитала головою, нiби зрозумiла. Але щось їй все ж не давало спокою.
   - Вибачте, що питаю, але де чоловiк Наталi?
   Чоловiк тяжко зiтхнув. Одразу вiдповiдати вiн не хотiв. Озирнувся по сторонах, нiби когось виглядаючи. Спробував до когось звернутися, щоб щось пiдказати, та пильний погляд старої примусив його все ж таки вiдповiдати.
   - Слухайте, шановна, а ви що, у прокуратурi працюєте? Я ж вам нiчого поганого не заподiяв. Наталя теж. Я точно її чоловiка не вкрав, - вiн знову посмiхнувся, його очi засвiтилися. - Вона з чоловiком вже третiй рiк як не живе разом. I вже понад рiк, як розлученi. Вибачте, але далi, краще, нi про що мене не питайте. Та й взагалi, Вам не здається, що зараз є бiльш важливi проблеми, нiж дiзнатися, хто кому ким приходиться?
   Вусатий знову пiдморгнув Дмитрику i, посмiхаючись, пiдiйшов до авто. Баба ж Таня аж завмерла. Її очi потупилися, обличчя скривилося.
   - Он воно що! - прошепотiла вона. - Як же це так? Оце тобi й маєш.
   Дмитрик пiдiйшов зовсiм близько до авто. Зазирнув у салон. Дуже вже йому кортiло посидiти за кермом, чи хоча б поруч iз водiєм. I чому, цiкаво, у батька з матiр`ю такої немає? Вони ж стiльки працюють... А може цей чоловiк працює бiльше за них? Хлопчик iз захопленням дивився на вусатого дядька, який жваво щось пояснював усiм, хто стояв iз вiнками. До нього пiдiйшов Семенюк, сусiд Дмитрика, i почав про щось казати одному вусатому. Пiсля короткої розмови чоловiки потиснули руки i вусатий жваво пiдiйшов до машини.
   - Що, хлопче, подобається моя машина?
   - Так, дуже подобається! - iз захопленням вiдповiв Дмитрик. - А як вона у вас називається?
   - Ооо, це - "Opel", - пояснив одразу чоловiк. - А де твоя бабуся?
   - Моя бабуся у хатi, з бабусею Марфою прощається.
   - Не зрозумiв. А та жiночка, що з тобою стояла?
   - Та нi... То сусiдка. Вона наглядає за мною, бо батьки похорони готують, - як мiг, пояснив хлопчик.
   - Зрозумiло, а звати тебе як?
   Хоча батьки i забороняли йому розмовляти iз незнайомими, та Дмитрику дуже сподобався цей дядько. Хотiлося iз ним познайомитися, може на машинi покатає..? Потайки почав сподiватися хлопчик, хоча i не поспiшав називатися.
   - Дмитриком його звуть! - пiдiйшла баба Таня. - А чого питаєте?
   - Просто познайомитись думав. Я бачу що це - єдиний малюк тут.
   - Ой, i не кажiть, - запричитала стара. - Така бiда з дiтьми, така бiда!
   - А що ж таке з ними?
   - Та, їдуть усi до мiста, а тут лише старi залишаються! Скоро i народжувати нiкому буде. У нас, у Варiвцi, лише кiлька пiдлiткiв, та ось, Дмитрик, i залишились.
   - Ой, певно сумно тобi одному тут? - це вже вусатий до Дмитрика.
   - Так. Та нiчого. У мене бабуся є! I iграшок багато! - похвалився малий.
   Вусатий тiльки сумно посмiхнувся. Нiчого не сказав. Баба Таня теж стала сумна, тiльки головою хитала.
   - А чому Наталочка дiтей не взяла? - спитала старенька.
   - Дiтей вона колишньому лишила. Не хотiла травмувати. Ми ж нiчого не знали, що тут коїться, що треба буде робити. Помiркувала вона i вирiшила, що краще вже лишити їх у Сумах.
   - Може воно, дiйсно, так i краще? - погодилася бабуся. - А iнших родичiв не повiдомили часом?
   - Так, не хвилюйтесь. Iз Харковом зв`язалися. Всiх повiдомили. Тiльки сьогоднi, певне, не встигнуть вони. Але завтра мають приїхати родини брата i сестри.
   - От i добре, баба Марфа вже давно казала, що дуже скучила за своїми дiточками i онуками. Тепер може хоч на своїй могилi всiх разом побачить... - Останнi слова вилiтали з баби Танi зi сльозами, а потiм схвильовано додала - ви ж залишитесь до завтра?
   Вусатий понуро опустив голову. Помовчав, i лише потiм вiдповiв.
   - Нажаль, я залишитись не зможу. Пробачте, але справи. Проте Наташа залишиться! Я вам обiцяю! Не хвилюйтесь. Я завтра ввечерi по неї заїду. Нагляньте, будь ласка, за нею, доки мене не буде? Я завтра i дiтей її привезу. Нехай на могилу до бабусi прийдуть.
   На дорозi з`явилася вантажiвка. Водiй сигналив. Вусатий одразу вскочив у свого "Opel-я" i вiд`їхав, а з вантажiвки вийшов батько.
   - Ну що, синку, як тут справи?
   Дмитрик радiсно пiдбiг до нього i обiйняв. Може, звичайно, у вусатого i гарнiша машина, зате у батька вона набагато бiльша!
   - Так, тату, все гаразд.
   - От i добре, синку, а зараз дай менi, будь ласка, iз мамою поговорити.
   Батько ненадовго зник у хатi, а коли вийшов, то плач з будинку пролунав з новою силою. Потужною хвилею вiн рознiсся по подвiр`ю, пролунав по спустiлому селищу i полинув у безкрайнi простори полiв. Батько мовчки пройшов двором i сiв у кабiну. З будинку почали виходити люди. Дехто йшов сам, декого вели пiд руки. Усi вишукувалися уздовж стiн будинку, навiть тi, хто був на подвiр`ї. Баба Таня взяла Дмитрика за руку i теж повела його до стiни.
   - А що трапилося? - нiчого не зрозумiв хлопчик.
   - Нiчого, малий, просто зараз тiло виноситимуть.
   - Ну то й що?
   - Не можна покiйнику дорогу перебiгати! I поперед нього бiгти теж не слiд! - пояснила бабуся.
   Тим часом iз будинку винесли декiлька табуретiв i стiльцiв. Поставили їх посеред двору. Потiм з`явилася i труна. Її обережно несли чотири чоловiки. Дмитрик їх знав. Це сусiди. Його батько дуже часто проводив iз ними час. Вони працювали разом, разом й пили, якщо вiрити словам матусi. Зараз вони обережно поставили труну з тiлом баби Марфи на табурети й непомiтно вiдступили кудись подалi, нiби їх i не було. Тiло почали обступати незчисленнi сусiдки. Вони плакали, ридали, розмахували руками, усiляко показували свою тугу. Вийшла "жiнка у чорному". Вiрнiше - вивели пiд руки. З одногу боку її пiдтримувала матуся, з iншого - бабуся. Слiдом йшов батюшка зi своїми помiчницями у бiлих хустинках. Дмитрик вже зовсiм iнакше дивився на цього чоловiка. Хотiлося вклонитися йому, як iншi. Тим часом вiн допомiг улаштуватися жiнцi у чорному i бабусi на стiльцях, щось тихенько сказав на вухо жiнцi, що ридала над труною. Потiм щось сказав бабусi Дмитрика. Вона кивнула головою i про щось його попрохала. Вiн теж кивнув у вiдповiдь i вiдiйшов з помiчницями за спини сидячих. Вийшла баба Маша з великою свiтлиною баби Марфи, прилаштувала її на стiльцi, поруч iз труною. "жiнка у чорному" лягла обличчям на покiйну, обiйняла труну i надривно плакала. Просила за щось пробачення, просила не покидати її. Питала, чому покинула їх так рано. Вусатий опинився бiля неї i поклав свою долоню їй не плече.
   Ранковий туман розвiявся. Було досить тепло. Набагато теплiше, нiж вчора. Вiтру майже не було. По небу неспiшною ходою урочисто пливли свинцевi хмари. Пiд`їхав голова на своїй "копiйцi". Вийшов i стримано привiтався з усiма. Побачив Дмитрового батька i попрямував до нього. Але голова приїхав не один. Коли з його машини неспiшно вилiзла баба Валя, по натовпу хвилею промайнув тихий гул.
   - А вона звiдки тут взялася? - схвильовано питали люди.
   - Ну от, цього нам тiльки ще i не вистачало! - сплюнула пiд ноги баба Таня.
   А баба Валя спокiйно йшла по двору, привiтно з усiма вiтаючись. Натовп здригнувся i якось посунувся вiд жiнки, яка крокувала до труни. Дмитрик стояв подалi вiд того мiсця. Люди стояли впритул i не давали йому змоги як слiд розгледiти анi труну, анi бабусю Марфу, яка у нiй покоїлась. До того ж "жiнка у чорному", коли схилилась, сховала весь вiльний простiр. Але тепер люди розходилися. З`являлися вiльнi промiжки мiж ними i Дмитрику стало краще видно. Сiре небо, сiро-чорнi люди, чорна земля i яскраво-червона труна iз бiлоснiжною бiлизною. Дмитрик пильно роздивлявся - що ж там. Вiн нiколи не бачив покiйника. До того ж дитячу цiкавiсть розпалювало ще й те, що через натовп вiн не мiг нiчого побачити. А баба Таня стояла поруч i не пiдпускала його ближче до покiйної. Тепер же, нарештi, з`явилася така можливiсть, i малюк вирiшив не втрачати нагоди.
   Тим часом баба Валя пiдiйшла до труни i просто стала на мiсцi. Вона дивилась i скорботно хитала головою. Бабуся Дмитрика, не вiдриваючи погляду, дивилася на бабу Валю. "Жiнка у чорному" на якусь хвилинку вiдпустила свої обiйми i теж подивилася заплаканими очима на бабу Валю. У цю мить Дмитрик, нарештi, вгледiв, що хотiв. Вгледiв i похолов. Те, що лежало у трунi, вкрите бiленькою вишитою хусткою iз якоюсь розписаною паперовою стрiчкою на лобi, нiяк не могло бути бабою Марфою! На бiлоснiжному фонi страшною маскою вiдбивалася якась жовто-синя пляма, яка лише вiддалено нагадувала людське обличчя. Хоча Дмитрик стояв доволi далеко, але добре змiг розгледiти профiль. Очi, що навiки зiмкнулися, сивi брови, що майже не видiлялися, нiби їх не було взагалi; губи, що синiми смугами розрiзали восково-жовте обличчя, посiчене темним павутинням зморшок. Ця маска була зовсiм не схожа на привiтне обличчя баби Марфи, а цi стиснутi губи зовсiм не були схожими на тi, що завжди привiтно посмiхались. До того ж, це блiде жовте пiдборiддя, пiдв`язане тугим вузлом хустки - це точно не може бути бабою Марфою. Це - якась маска! Але чому ж усi присутнi кажуть, що це - баба Марфа?
   Дмитрик не мiг бiльше на це дивитися, вiн спробував вiдвернутися. Але це страшне марення не хотiло зникати. Повiльно, дуже повiльно йому вимальовувалася червоно-бiла межа труни i простирадла. Ось до них ще домiшався цей жовтувато-блiдий колiр. Це руки покiйної, якi здалися Дмитрику курячими зцiпленими лапками. I як вiн ранiше їх не помiчав? Нi, це не можливо. Дмитрик не витримав i взагалi заплющив очi. Сльози капали, але хлопчик ще щiльнiше затискав очi. Аж закректав вiд напруги.
   - Навiщо? - пролунав у вухах чийсь благаючий крик. - Навiщо, бабо Валю? Навiщо вона залишила мене?
   Дмитрик розплющив очi. Це кричала "жiнка у чорному". Вона дивилася на бабу Валю iз таким благанням, що малюку стало не пособi.
   - Скажiть, будь ласка-а-а-а!?
   Баба Валя не витримала погляду. Посмiшка зникла з обличчя i вона стояла, нахиливши голову. Щось переминала у руках. А потiм не витримала i вiдiйшла подалi, заховалася у натовпi. Пiдiйшов голова i тихенько сказав, що вже час виносити тiло на кладовище. Стогiн, плач i крики пролунали з новою силою i потужнiстю.
   Знову з`явилися чоловiки. Обережно пiдняли труну над головами , так, що всiм стало видно, що в нiй лежить, i, неспiшно понесли її геть iз двору. Перед ними йшли люди з вiнками, що вишукувалися по двоє. А ще йшла якась старенька бабуся, хлопчик її не знав, котра кидала пiд ноги ялинковi i вербовi гiлочки. Слiдом за труною з`явилася i така ж червоно-бiла кришка. Її теж несли чотири чоловiки. Далi вели пiд двi руки "жiнку у чорному". Далi - йшли всi iншi. Батюшка iз помiчницями одразу попрямував до машини вусатого, i, не питаючи дозволу, одразу сiв на переднє сидiння "Opel-я". Жiночки у бiлих хустиночках розташувалися на задньому. Тим часом труну з покiйною поставили у кузов вантажiвки. Поруч поставили вiнки, кришку i стiльцi. Вантажiвка загуркотiла i дуже повiльно поїхала вперед.
   Люди йшли слiдом, не поспiшаючи. Пiд ногами булькала багнюка. Небо дивилося на людей сiрими хмарами. Дмитрику було дуже тяжко. Не стiльки вiд незручної i слизької дороги, i, навiть, не вiд незручних калош, скiльки вiд неприємних вражень. Вiн йшов i думав, як це так, риба, та може ожити, а людина? Чому покiйник зовсiм не схожий на живу людину? Вiн прямував, нi на кого не дивлячись, i ,водночас, бачив усiх, хто йшов. Людськi ноги квасили чорну рiдоту, поступово рухаючись вперед, в якомусь неприродному ритмi. Всi дивились собi пiд ноги i, здається, нiчого не помiчали навколо себе. Донька баби Марфи трiшки притихла. Дмитрика знову почали переслiдувати чорнi тягучi думки. Аж раптом вiн помiтив якийсь швидкий рух. Хлопчик одразу насторожився i вдивився в натовп. Його увагу привернула баба Валя, яка непомiтними для iнших людей кроками наблизилася до дядька Федора, сусiда Дмитрика через три хати. Вiн, як i всi, понуро опустивши голову, у старенькiй сiро-безколiрнiй фуфайцi, повiльно крокував уперед, тримаючи шапку у руках. Поруч йшла його дружина, тiтка Оксана, у такiй самiй фуфайцi. Баба Валя пристроїлась позаду i знову повiльно попрямувала разом з усiма. Вона щось шепотiла собi пiд носа, крокуючи слiд в слiд за подружжям. Її тiло похитувалося в такт з тiлами iнших, а потiм, вона зробила лише один швидкий i непомiтний для iнших рух - нiби вудила накинула на дядька Федора. Хоча Дмитрик йшов позаду неї i трохи осторонь, та йому здалося, що вiн дуже чiтко побачив, як її дурнувата посмiшка на якусь мить зникла, натомiсть губи щось дуже швидко прошепотiли. В очах блиснула така злiсть, що холод пройшовся по спинi. Потiм вона знову притиснула руки до грудей, нахилила голову, ще трохи пройшла, перш нiж почала вiдставати вiд дядька Федора i тiтки Оксани. Дмитрик озирнувся по сторонах, намагаючись побачити, чи бачив це ще хтось. Даремно. Цього, нажаль, нiхто крiм нього не бачив.
   Колона людей продовжувала неспiшним кроком рухатися за вантажiвкою.
   Кладовище знаходилося недалеко, за селом, на невеличкому пагорбi. Нарештi попереду з`явилася залiзна огорожа входу. Хрести стирчали у рiзнi боки iз землi. Зовсiм скоро Дмитрик змiг побачити i самi могилки. Рiзнi, зовсiм рiзнi. Деякi - iз хрестами, деякi - iз пам`ятниками. Деiнде траплялися i просто наваленi землею пагорбки. Вантажiвка заглухла. Колона людей теж зупинилася. Кiлька жiнок iз стiльцями побiгла мiж могил, потiм, неспiшно понесли труну.
   Труну обережно розташували на стiльця бiля свiжої виритої ями. Батюшка щось почав читати, певне, якусь молитву. Зробив кiлька кiл навколо труни з покiйною, лише потiм дозволив прощатися з тiлом. Вперед вийшов голова, почав казати щось про складний життєвий шлях, який пройшла покiйна, скiльки добрих справ зробила. Взагалi, Дмитрик мало що розумiв iз того, що казали дорослi. Та ось настав час, коли сказали, що треба вже й ховати. З неба почали крапати ряснi прозорi краплини, нiби хмари теж прощалися з покiйною. Це були не крижанi краплини рiдкого холоду, а, навпаки, першi в цьому роцi теплi краплi справжнього дощу.
   - Забивайте вже кришку, - промовив голова.
   - Нi, чекайте, ще не всi попрощалися! - благаючи почала знову ридати "жiнка у чорному".
   Дмитрик, який весь час намагався не дивитися у бiк труни, все ж подивився, як люди пiдходили до труни по черзi i цiлували покiйну у лоб. Дехто - у щоки. Дощовi краплини вже встигли перетворити бiлоснiжне сукно у пожовкле, та все одно червоно-бiла труна сама кидалася у очi. Коли до труни наблизилася баба Валя, всi якось аж вiдступили. Батюшка навiть у iнший бiк вiдвернувся, почав щось роздивлятись. Його помiчницi теж притиснулися ближче до нього й почали щось видивлятися. Баба Валя дуже хутко опинилася бiля самої труни.
   - Не дозволю! Не дозволю!
   Це кричала баба Таня. Вона усiм тiлом лягла на покiйну i з такою ненавистю дивилася на бабу Валю, що та аж розгубилася. Натовп теж замовк. "Жiнка у чорному" нiчого не розумiючими очима дивилася то на бабу Таню, то на бабу Валю, але не плакала. Поруч iз бабою Танею стала бабуся Дмитрика.
   - А ну йди геть - нечиста! - баба Таня вже погрозливо трусила над головами паличкою. - Не дозволю!
   - Таню, ти що? - перелякано запитала баба Валя, задкуючи пiд таким натиском.
   - Не дозволю тобi з покiйної шнурки забирати!
   - Та ти що? Що ти таке кажеш?
   - Ти i сама знаєш, про що я! Йди собi геть. Не треба нам тут порчу наводити! Все одно не дозволю я тобi щось з покiйної брати.
   Вона самотужки розрiзала якiсь шнурочки, якi, виявляється зв`язували покiйнiй руки i ноги. Обережно поклала їх пiд покривало i наказала забивати кришку. Потiм труну обережно поклали до ями i почали закидати землею. Баба Таня стояла непохитно i не зводила очей з баби Валi. Та ж злобно зиркала на неї у вiдповiдь, але стояла мовчки. Нiчого не дочекавшись, розвернулася, махнула рукою та пiшла собi геть з кладовища.
   На мiсцi ями за кiлька хвилин з`явився невеличкий насип. Батюшка, нiби прокинувся, почав швидко ходити навколо могили, щось спiваючи i встромляючи лопату в землю так, що на нiй утворювалися риски у формi хреста. Потiм такий самий хрест, тiльки бiльший, намалював на самiй могилi, повернувся i швиденько попрямував до "Opel-я". Помiчницi попрямували слiдом.
   Тим часом прилаштували свiтлину баби Марфи, розставили вiнки. "Жiнка у чорному" все ще плакала, але вже не так сильно.
   Люди поступово почали розходитися, а на душi у Дмитрика стало набагато свiтлiше. Нiби отой весняний дощ змивав увесь бруд, який вкрив дитяче серце.
   До будинку, де мешкала покiйна, верталися повiльно. Батько пiдiйшов до бабусi, переговорив з нею про щось швиденько, пiсля чого сiв у вантажiвку й поїхав. Вусатий кудись повiз батюшку iз помiчницями, голова теж поїхав собi. Люди невеличкими компанiями крокували по рiдкiй землi. Дмитрик йшов поруч iз своєю бабусею i бабою Танею. Дощ припинився, сонце, нарештi, звiльнилося iз полону хмар i в сiро-блакитному небi засяяла перша веселка. Йти одразу стало веселiше. Дмитрик, вже iз задоволенням вiд того, що все, нарештi, скiнчилось, що, нарештi, побачив таке довгоочiкуване сонце, крокував разом з усiма на поминки. "Жiнку у чорному" ще трохи пiдтримували сусiдки, але вона вже доволi впевнено йшла сама, понуривши голову.
   - Молодець ти, Таню! - почала нарештi розмову бабуся.
   - Та що там?
   - Нi, молодець! Не дала тiй клятiй гадюцi мотузок з покiйної вкрасти! I не злякалася ж!
   - Та що там... Пiзно вже менi лякатися. Я вже своє вiджила. Сама знаєш: дiтей виростила, онукiв дочекалась, допомагаю, як можу. Що менi вже лякатися?
   - Твоя правда, подруго. А, до речi, коли до тебе дiти приїдуть?
   Баба Таня замовкла, щось пожувала беззубим ротом, потiм дуже тихо вiдповiла.
   - Мали б уже приїхати, та, певно, справи якiсь затримали.
   - Так, звичайно, а де вони в тебе? Здається, у Києвi?
   - Так, i дочка i син там. Онуки вже у iнститутах навчаються! Тож, може через навчання i не можуть приїхати. А взагалi, давно я їх вже не бачила, - дуже сумуючи закiнчила старенька.
   - Твоя правда, подруго. А коли ж ти їх востаннє бачила?
   - Минулого лiта приїздили, усi гуртом. Онук в мене вже такий дорослий та сильний, а онучка, ну така ж вже розумниця. Такi вродливi..! Аж очей не вiдведеш. Майже тиждень гостювали. Яка ж я рада була. Ось чекаю, може знову приїдуть?
   - Дай Боже! - посмiхнулася бабуся. - А листи хоч часто присилають?
   Баба Таня нову вiдповiла не одразу, та коли знову почала говорити, слова злiтали iз такою несамовитою тугою, що хотiлося плакати.
   - Давно вже не писали. Останнi листи отримала на Новий Рiк. Вiтали мене, писали, що у них все гаразд. Передали безлiч гарних побажань: бажали здоров`я, сили, обiцяли приїхати коли зможуть. I все. Бiльше нiчого не отримувала. Може, це через пошту? Ти ж знаєш, як погано вона працює? - iз сподiванням спитала старенька.
   - Так, так! - закивала одразу бабуся. - Звичайно, це через нашу пошту. Наше село i стоїть же не на головнiй трасi. Та й що то за село? Десь iз сотню будинкiв? Звичайно, нiхто не поспiшатиме iз листами. До речi, ти б сама написала листа.
   - Та написала я вже листа. Навiть вiдправила.
   - Давно?
   - Три тижнi тому, - сумно вiдповiла баба Таня.
   Дмитрику було зовсiм не цiкаво слухати нуднi, як йому здавалося, розмови дорослих i вiн перемкнув свою увагу на iнших людей. Вони, тим часом, трохи прискорилися. Почалися жвавi розмови. Багато хто вже йшов i жартував iз сусiдами. Куди тiльки подiлася та розпач, з якою цi люди йшли ховати свою сусiдку? Де тi сльози та похмурi обличчя? Трапилось так, що iз "жiнкою у чорному", що йшла i плакала, залишилося лише кiлька людей - сусiдки, що вели її, бабуся, баба Таня i сам Дмитрик. Усi iншi поспiшали на поминки, навiть не обертаючись на тих, хто йшов позаду.
   Дмитрика дуже здивувало таке ставлення, вiн вже нiчого не розумiв. Ще зовсiм нещодавно люди згадували, яка була покiйна за життя, як вона себе поводила. Всi спiвчували горю близьких, доньки, подруг... А зараз? Зараз про покiйну майже нiхто, здається, i не згадував. Усi просто спiлкувалися зi знайомими, плiткували, про щось розпитували. Здивування Дмитрика стало ще бiльшим, коли вiн зайшов у хату, щоб пом`янути покiйну. Людей було дуже багато. Поминали стоячи, бо в маленькiй хатинцi нiде було розвернутися. Столи кудись прибрали, як i стiльцi. Столи стояли на кухнi. На столах розклали поминальнi страви. Черга людей стояла, щоб взяти свою порцiю. Горiлка, вiрнiше - самогон, стояв розлитий у чарочки, поруч з тарiлками супу. Черга помiтно штовхалася. Хтось, навiть, лаявся. Мати, яка готувала поминки, побачила Дмитрика i пiдiйшла до нього iз тарiлкою супу i шматочком хлiба.
   - Ось тобi, синку, помини бабусю Марфу. Слiд сказати: "Царство небесне бабусi Марфi", а потiм можна i поїсти.
   Дмитрик виконав усi повчання матусi i почав їсти. Господи, як же вiн зголоднiв i змерз. Гаряча їжа одразу полiпшила настрiй i збудила апетит.
   - Зголоднiв, любий мiй синочку? - посмiхнулася матуся i погладила його по волоссю. - Нiчого, потерпи, я ввечерi тебе добре нагодую, а зараз поїж хоч це. Я тобi ще узвару з пирiжком дам, теж слiд буде пом'янути.
   - Ну де ти там, Галю! -хтось голосно погукав матусю. Миттю вона зникла з протилежного боку столiв.
   Дмитрик їв i спостерiгав, як поводяться люди. А вони поводили себе дуже цiкаво. Пропустили "жiнку в чорному", сусiдок i бабусь, почали знову про щось сперечатись. Чоловiки брали їжi мало, переважно лише шматок хлiба, клали на нього шматочок огiрка, брали чарчину самогону, знову ставали у чергу. У черзi знаходили собi "компанiю", випивали "за упокiй", пiсля чого про щось жваво розмовляли, не звертаючи нi на кого уваги, лише слiдкували, як рухається черга, щоб знову взяти собi чарочку. Жiнки теж не гидували самогоном. Брали чарчину, правда, брали i їжу, та й у чергу на друге коло не ставали. Ставали десь бiля пiдвiконня i поминали за "Царство небесне". Їли жваво, обговорюючи насущнi проблеми. Частенько посилали когось за наступною порцiєю, але не одразу, а згодом, вдосталь поспiлкувавшись. Дмитрик вже давно поїв суп, а посуд вiддав матерi, проте люди все ще "поминали". Розходитися не поспiшали. Приїхав голова iз "вусатим". Їм теж налили випити i дали чим закусити. Голова випив не одразу.
   - Шановнi, прошу уваги! - гучно заговорив голова. - Прошу послухати мене. Шановнi, сьогоднi вiд нас пiшла дуже визначна людина! За свiй складний життєвий шлях Марфа Олексiївна багато чого побачила i багато чого зробила...
   Далi голова повторював майже все те, що казав на кладовищi, але його слухали дуже уважно. Вiн говорив доволi довго i не зрозумiло для Дмитрика, але урочисто i красиво. Малюк аж заслухався, але той закiнчив словами: "Царство небесне" i випив. Присутнi не чекали запрошення й одразу приєдналися до нього. Знову почались розмови. Все частiше лунав чийсь смiх. Потiм про покiйну перестали навiть i згадувати. Тим часом на столi з`явилася товчена картопля з пiджаркою, цiлi пляшки з самогоном, пирiжки i глечики з узваром. Люди знову почали шикуватися у черги. Почалися сварки за мiсця мiж жiнками i за пляшки з самогоном мiж чоловiками i жiнками. Дехто iз чоловiкiв почав брудно лаятися. Але були i такi, що тихенько брали по кiлька пирiжкiв iз собою, випивали склянку узвару i йшли з хати. Дмитрику дiсталися пирiжки iз капустою i квасолею. Доки вiн їх їв, запиваючи склянкою смачного узвару, люди почали поступово розходитися. Йшли по домiвках переважно жiнки. Чоловiки ж, нiби радiли, що залишаються без зайвих бажаючих на горiлку, ледь не пританцьовували. Деякi жiнки голосно скаржилися, що не вдалi поминки, нiби їжi - мало, пити - нiчого, печива з медом - не було, посидiти - нiде, навiть посуду, i того не вистачає! Та коли проходили повз "жiнки у чорному", всi висловлювали свої спiвчуття. Наказували триматися i казали, що поховали добре, пом`янули, тож тепер все буде гаразд. Жiнка ж сидiла мовчки. Вона нiби почорнiла. Обличчя стало сiрим, очi зовсiм втратили колiр i просто почорнiли. Вона сидiла дуже тихенько, нiби боячись поворухнутися. Лише хиталася iз боку в бiк i кивала головою, коли до неї зверталися. Вона сидiла тут, але Дмитриковi здавалося, що вона зараз не в цiй кiмнатi, а десь у зовсiм iншому мiсцi, нiби душа її вирвалася зсередини i полетiла у якiсь невiдомi, далекi краї. Можливо туди, де вона ще маленькою бавилася зi своєю матiр`ю, Марфою. Туди, де нiжнi материнськi руки пестили її, а мужнi i сильнi руки батька - тримали. Туди, у ту далеку країну, де всi ЖИВI i ЩАСЛИВI! А тут залишилося саме тiльки тiло, яке нiчого не розумiє, але єдине, що може - це рухатися, як лялька.
   Очi жiнки сiпнулися, нiби Дмитрик i справдi потрапив у її думки i якимось чином забрав її звiдти, на них знову з'явилися сльози. Її знову намагалися заспокоїти, але даремно. Жiнка плакала, старенькi бабусi сидiли мовчки i лише похмуро водили очима, жiнки у кiмнатi чогось сварилися, чоловiки пили , жартували, смiялися.
   Нарештi Дмитрик опинився у себе вдома. Радостi не було меж. Але сумний осад на душi все одно залишився. I цей осад був не через те, що поховали бабу Марфу. Нi, адже вiн її майже не знав. Осад залишився вiд того, що вiн не мiг зрозумiти, як може так швидко змiнюватися настрiй людей? Як слiд вести себе на похоронах? Чому, коли однi плакали i сумували, iншi пиячили i чомусь радiли? Що такого зробила баба Валя дядьку Федору? Що все ж таки зробила, Дмитрик був у цьому впевнений. Хотiлося спитати у дорослих, але вирiшив спитати потiм, у бабусi. Вирiшив, що краще за неї все одно нiхто нiчого не пояснить. I що такого хотiла зробити та ж баба Валя, коли їй завадила баба Таня? Навiщо їй знадобилися тi мотузки?
   З такими тяжкими думами Дмитрику довелося чекати аж до вечора, сидячи у своїй кiмнатi. Ввечерi з`явилася матуся i вiн iз задоволенням пiдбiг до неї, щоб допомогти приготувати вечерю. Мати повернулася дуже втомлена, їй довелося допомагати "жiнцi у чорному" все перемити, тому з радiстю погодилася на допомогу сина у приготуваннi їжi. Правда, майже не розмовляла. Казала, що дуже втомилася, скаржилася, що люди довго не хотiли розходитися, та ще й дiйшло до того, що двоє чоловiкiв почали спiвати пiд парканом. Довелося ще наливати, щоб заспокоїлися. Сказала, що бабуся вирiшила залишитися на нiч з Наталею, дочкою бабусi Марфи. Спитала, чи не дуже зголоднiв Дмитрик i, почувши вiдповiдь, що нi, далi розмовляти вiдмовилась.
   Трохи пiзнiше прийшов батько. Прийшов тверезим. Мати цьому зрадiла, аж заплакала.
   - Петрику, це ти? Господи, як добре, що ти вже вдома! Зараз повечеряємо.
   Батько теж був втомлений i розмовляти не хотiв. Лише сказав, що встиг таки нагодувати бабусиних мешканцiв, тож все гаразд. Далi все робили мовчки. Мовчки їли, мовчки Дмитрик пiшов спати. Вкладаючи малого спати, єдине, що сказала втомлена мати, було: "Дякувати Боговi, ще один важкий день, нарештi, скiнчився".

V Школа

   Нарештi прийшов той день, коли Дмитрик пiшов у перший клас. Цього дня вiн дуже чекав. Нервував вже декiлька днiв i от, нарештi, дочекався. Пiсля спекотного лiта i нескiнченних розповiдей бабусi про те, що школа - це казкове мiсце, де людинi дарують найцiннiше - знання, хлопчику кортiло опинитися там якнайшвидше.
   - Онучку, школа - це таке мiсце..! - захоплено розповiдала бабуся. -Там ти пiзнаєш багато нового i цiкавого.
   - Та що ж там такого можуть розповiсти? Ви менi набагато цiкавiше розказуєте!
   - Ой, що ти, що ти, - бабуся аж руками заперечливо замахала. - Там набагато цiкавiше розповiдатимуть! Там такi люди... Вони стiльки про все знають! Їх вчителями звуть. Вони на будь-яке твоє питання зможуть вiдповiсти! - переконувала бабуся.
   I от тепер ця мить наблизилась. Хлопчику хотiлося швидше опинитися у цьому казковому мiсцi, поруч iз такими розумними людьми - вчителями. Вiн вже не один раз обмiрковував, на якi питання йому термiново потрiбно почути вiдповiдь, бо як можна жити, не знаючи на них вiдповiдей? Їх було декiлька. По-перше, його цiкавило, як вiн сам з`явився на цей свiт, по-друге - що чекатиме його пiсля смертi, бо бабуся нiяк не могла чiтко пояснити, i по третє -чи можна зробити так, щоб люди взагалi не помирали i жили щасливо? Отакi питання турбували його дитячий розум i серце.
   Дитяча уява вимальовувала образ казкового палацу, в який йому сьогоднi доведеться йти, i до якого вiн ходитиме наступнi одинадцять рокiв. Дмитрику навiть уявити було важко, скiльки це - одинадцять рокiв? Нещодавно йому виповнилося лише шiсть. Одинадцять? - це ж цiла вiчнiсть! Так здавалося йому, але вiн з радiстю чекав часу, коли зможе переступити ту межу, що вiддiляла його вiд цiєї вiчностi. I от, дочекався!
   Як звичайно, мати збудила дуже рано. Але цього разу Дмитрик одразу пiдхопився i почав вдягатися. Мати тiльки мовчки спостерiгала за цим i тихенько смiялась. Потiм накрила на стiл i пiшла чепуритися. Дмитрик їв швидко, з апетитом. Батько теж з посмiшкою спостерiгав, як син ковтає все, що лежить у тарiлцi. Потiм, коли Дмитрик скiнчив, запитав.
   - Що це ти сьогоднi такий веселий? Усе їси, i не спиш над тарiлкою?
   - Я ж сьогоднi у школу йду! - пояснив Дмитрик. - У мене тепер нове життя починається!
   - Хто ж це тобi таке сказав? - засмiявся тато.
   - Бабуся, - засмутився хлопчик, - вони казали, що тепер я стану зовсiм дорослим i багато всього дiзнаюся. А хiба нi?
   - Ну що ти? Звичайно, звичайно. Просто менi якось i не вiриться, що ти вже такий дорослий. Ну гаразд. Ти вже поїв? Тодi починай вдягатися. Тобi тепер i виглядати потрiбно, як дорослому!
   Дмитрик знову побiг до себе у кiмнату, де на нього вже чекала новенька сорочка. Лежала на лiжку i чекала, коли ж її надiнуть? Поруч iз нею висiли на спинцi лiжка новесенькi штанцi. Хлопчик швиденько вдягнув все i побiг до сiней чекати матусю. Вона вийшла у дуже красивiй рiзнокольоровiй сукнi, з дивною зачiскою. Очi пiдмальованi, губи пiдкрашенi.
   - Ну що, синку, ходiмо?
   З кiмнати вийшов i батько. Вiн захоплено подивився на матусю, потiм на Дмитрика i дуже широко посмiхнувся.
   - Галю, яка ж ти в мене тiльки вродлива... А ти, малий, такий дорослий у цьому одязi. Заждiть, дайте я на вас хоч подивлюся.
   Мати почервонiла i засмiялась, Дмитрику теж стало трохи нiяково.
   - Зажди, Дмитрик, давай я тобi зачiску зроблю.
   У матусиних руках невiдомо звiдки з`явився гребiнець i пляшечка з чимось густим. Через кiлка хвилин волосся на головi Дмитрика лежало бездоганно. Нiкуди не лiзло i, навiть, не ворушилося.
   - От i все! - задоволено сказала матуся. - Тепер точно можна йти, ось тiльки давайте присядемо на хвилинку?
   Всi мовчки сiли, посидiли, потiм хутенько пiдвелися i матуся з Дмитриком вийшли на сонячну вулицю. Дмитрик йшов якомога швидше. Постiйно обганяв матусю, весь час питав, чи далеко ще йти? Матуся лише посмiхалася. Казала, що йти ще далеко i що ходити доведеться щодня, тож шлях треба запам`ятати як слiд. Дмитрик запам`ятовував. Вiн звертав увагу на кожен будинок, на кожну огорожу. Але дорога нiяк не закiнчувалася.
   - Мамо, а мамо, а нам ще довго йти? - питав маленький.
   - Так, синку, заспокойся, школа аж у Мар`ївцi. Йти - декiлька кiлометрiв. Тож дихай повiтрям, можеш побавитись.
   Дмитрику стало трiшки нiяково. Звичайно, вiн розумiв, що школа не у його селi. По-перше, про це казали усi дорослi: матуся, бабуся, навiть сусiдки, по-друге - вiн досить добре знав своє село, знав, хто де мешкає i нiякого будинку, хоч якось схожого на школу, вiн не бачив. Але щоб вона знаходилась так далеко..? Навiть коли казали, що це у сусiдньому селi, малюковi здавалося, що це має бути зовсiм близько, добiгти можна за кiлька хвилин, але щоб настiльки далеко!.. Їх наздогнали сусiдки.
   - Вiтаємо, Галю! Це ти що, на роботу вже з охороною ходиш? - засмiялася тiтка Оксана.
   - Та ще й така причепурена! Звичайно, перед таким кавалером, - тiтка Ганна лукавим поглядом вказала на парадно вдягненого Дмитрика. - Аби знала, що з таким кавалером йтиму, то i сама б вдяглася як слiд!
   - Так, йдемо, - засмiялася мама. - Сьогоднi у нас дуже вiдповiдальний день, подруги!
   - Та ти що? I що ж це за день у нас такий вiдповiдальний? - Очi тiтки Ганни, посмiхаючись, пильно дивилися на Дмитрика. Хлопчик аж збентежився.
   - Та ви що, подруги? Сьогоднi ж - перше вересня! У нас сьогоднi цiле нове життя починається!
   - Он воно що! - знову обiзвалася тiтка Оксана. - А то ми оце дивимося, куди вони так поспiшають?
   - Так! - жваво пiдхопила тiтка Ганна. - Дiвчата, а згадуєте, як i ми колись йшли вперше до школи? А потiм, потiм, пам`ятаєте останнiй дзвоник? Випускний бал? Гм... Якi ж ми тодi були молодi...? А дiти? Пам`ятаєте, як дiточок своїх вiдводили до школи?
   Дмитрику це все було не цiкаво. Йти i слухати про сина тiтки Ганни, котрий вже закiнчив школу ще два роки тому i залишився жити з нею, не цiкаво було слухати i про сина тiтки Оксани, який теж вже закiнчив школу, а ось дочка - та ще навчалась. Хлопчика це зовсiм не цiкавило. Знайшовши собi дубця, вiн весело йшов уздовж шляху, уявляючи рiзних монстрiв i одразу знищуючи їх влучним ударом щойно пiдiбраної "зброї", яку жива дитяча уява перетворила на меч. Але дещо його все ж зацiкавило. Вiн i не помiтив, коли розмова зайшла про дядька Федора.
   - Оксано, а що ж твiй Федiр, все нiяк не облишить бiгати до баби Валi? - обережно, пошiпки поцiкавилася тiтка Ганна.
   - Ой, краще не питайте! Не псуйте настрою, - сумно вiдповiла жiнка.
   Дмитрик добре пам`ятав, що баба Валя щось зробила дядьку Федору. Хлопчик навiть бабусi розповiв, але та суворо заборонила йому говорити про це будь-кому, навiть мамi.
   - Нiкому нiчого не кажи, що ти щось бачив! Розумiєш? Не верти головою! Раз кажу, що не треба, то не треба! Коли буде треба, самi здогадаються, а ти - щоб нiхто не знав, що ти щось бачив! Запам`ятай це! Обiцяй, що нiкому не розповiдатимеш!
   Дмитрик пообiцяв, хоча стало страшно. Його лякало не те, що може зробити баба Валя, а те, як цього боїться бабуся. Тобто, треба боятися баби Валi, тому й зараз хлопчик йшов i лише прислухався до того, що розповiдають дорослi.
   - Слухай, Оксано, кажу тобi, обпоїла вона його чимось! Це така вiдьма! Треба сходити до баби Олi, вона може щось зробить? - порадила тiтка Ганна.
   - Та ходила я вже... - ледь не плачучи вiдповiла тiтка Оксана. - Все даремно!
   - Та хоч що вона сказала? - не хотiла заспокоюватися тiтка Ганна.
   - Нiчого путнього не сказала. Почала зливати, а я бачу, що очi в неї стали переляканi, коли щось там вгледiла. Припинила все i почала казати, що нiчого не може зробити, що щось дiйсно є, але що саме, краще менi не знати, а вона, нажаль, безсила. I допомогти менi не зможе.
   - Ще б пак! Хiба ж з бабою Валею може хто-небудь тягатися? - з почуттям фиркнула тiтка Ганна. - До неї навiть з мiста крутi приїздять! Бандити рiзнi, рекетири, чи ще хто - прости Господи! Глянути на них страшно, не те щоб розмовляти! Та ще й геть усi на iномарках.
   - Та годi вже вам! - нарештi втрутилася матуся. - Досить вже, зараз хлопця менi налякаєте! I не переймайся ти так сильно, Оксано, якось воно все владнається.
   - Так, владнається, коли Федiр хату добудує i сарай полагодить! - здається тiтка Ганна зовсiм не збиралася припиняти розмови.
   - Гаразд, дiвчата, нам далi, до Мар`ївки. Пiшли ми з Дмитриком. Щасти вам!
   - I тобi теж, подруго! А що, сьогоднi на ферму не прийдеш?
   - Та нi, сьогоднi нi. Треба ж синовi все показати, пояснити, про все домовитися.
   Тiтки звернули праворуч, а Дмитрик з матусею попрямували далi, уздовж шляху. Втоми Дмитрик не вiдчував i був ладен бiгти всю дорогу.
   Першi будинки Мар`ївки наближалися дуже швидко. Лiсосмуга вже давно скiнчилася i навколо стояли зоранi поля. Ще досить спекотне повiтря несло з полiв аромат соломи та теплої землi. Пташки спiвали свої нескiнченнi пiснi, а на душi теж було тепло i хороше. Трепетно. Ось Дмитрика з матусею знову накрили тiнi дерев, що росли уздовж шляху, приховуючи невеличкi будиночки разом iз похиленими обшарпаними огорожами. Дмитрик ще прискорився, але озирнувся, побачив, що матуся не встигає i з розчаруванням знову збавив ходу. Один будинок змiнювався iншим, двiр за двором, а де ж тая школа? Хлопчик вже i уявити не мiг, як в такому мiсцi може знаходитись ШКОЛА. Але дивився дуже уважно в усi боки. Нарештi вони вийшли на вулицю, що була ширша за звичайну. З правого боку Дмитрик побачив двоповерхову будiвлю за охайними залiзними гратами. Єдина вимощена стежка вела до ганку i по обидва боки була вкрита пожовкло-зеленою травичкою. Ця будiвля одразу привернула увагу хлопчини. До того ж бiля неї зiбралася купа святково вдягнених людей.
   - Ну ось, синку, нарештi ти дочекався. Оце i є школа.
   Нi, не може цього бути! До останньої митi Дмитрик сподiвався, що школа знаходиться десь у iншому мiсцi. Нi, звичайно, Дмитрику сподобалася i будiвля, i мiсце, але ж як на нього, школа мала б бути якоюсь казковою спорудою. I стояти вона б мала десь на пагорбi, так, щоб її бачили з усiх бокiв. А це - якась вона маленька, та й не така красива, як собi уявляв хлопчик. Iз роздумiв Дмитрика вивела матуся.
   - Ну що, роздивився? Ходiмо до твоєї групи. I з вчителем одразу познайомимось.
   Так, вчителi! Ну вони вже, напевно, як чаклуни з книжок - мудрi старцi iз довгими сивими бородами. Так думав маленький. Матуся тим часом пiдвела його до якоїсь кiпки таких же дiток, як i сам Дмитрик. Поруч iз ними хлопчик побачив дорослу, але молоду жiнку. Вона одразу впала йому у око. Вiн дивився, як виблискують бiлi перли рiвнесеньких зубiв з пiд яскраво-червоних повненьких губ, що посмiхалися, утворюючи двi маленькi ямочки на блiдо-рожевих щоках. З-пiд чорних довгих вiй хитрувато дивилися карi очi. Довге темно-русяве волосся зiбране у довгу тугу косу. Бiленька сорочечка, темна коротка спiдниця, яка височiла над рiвними довгими ногами. Дмитрик ще нiколи не бачив таких гарних i струнких нiг. Взагалi то вiн їх зовсiм нiколи не бачив. А тут вiн дивився i не мiг вiдвести погляду вiд цiєї жiнки. У нього аж подих сперло, настiльки вона вiдрiзнялась вiд iнших жiнок. Тим часом матуся пiдiйшла саме до цiєї жiночки i заговорила з нею.
   - Вибачте, ви вчителька?
   - Так, - дзвiнким голосом вiдповiла жiнка i посмiхнулася.
   - Тодi, будь ласка, може ви пiдкажете, це ж перший А?
   - Так, це перший А. Ви, я бачу, привели нам нового учня?
   Дмитрик, який не мiг вiдвести очей вiд нiг цiєї жiнки, навiть не одразу збагнув, що вона звертається саме до нього. Коли ж заглянув у її очi, то нiчого вiдповiсти не змiг, лише почервонiв i сховався за матусиними ногами. А жiнка привiтно посмiхнулася, цього разу вже йому, особисто. Дмитрик сховав обличчя i не знав що робити. По-перше, ця жiнка аж нiяк на вчительку не була схожа, як йому здавалося, по-друге, йому дуже кортiло, щоб саме ця жiнка його навчала, бо дуже вона йому сподобалась, i, по-третє, вiн вже взагалi нiчого не розумiв. Просто стояв, сором`язливо закусивши пальця, крадькома поглядав на жiнку.
   - Який вiн у вас сором`язливий, - знову почала вона розмовляти з матусею.
   - Так, вiн у мене грався переважно з бабусею. Ми з Варiвки, доречi. Дiтей у нас майже не має, та й молодi теж лишилось не багато.
   - Так, розумiю, зараз усi до мiста тiкають. Там перспективи бiльшi.
   - Так. А чи не ви будете вчити мого сина?
   Жiнка у короткiй спiдницi голосно засмiялася, знову показавши усiм присутнiм бiлi перлини зубiв.
   - Можливо i я буду, але не зараз, а у старших класах. А поки що ваш син навчатиметься у Iвана Федоровича, он де вiн стоїть, бiля дерева.
   Матуся подякувала i пiшла до Iвана Федоровича, прихопивши i Дмитрика, а незнайому вчительку у чорнiй спiдницi про щось питав вже хтось iнший.
   От Iван Федорович дiйсно виглядав нiби з казки. Йому лише довгої бороди не вистачало. Сивенький, вiд нього чимось приємно пахло. Вiн теж посмiхався, як i всi навколо. Дмитрик познайомився iз ним i мати знову пiдiйшла до дiтей.
   - Знайомся, Дмитрику, з цими дiтками. Тобi доведеться вчитися разом з ними багато рокiв. Тут ти собi зможеш знайти гарних друзiв, тож давай, веселiше i дивись, уважно слухай, що говоритиме Iван Федорович. Зараз вже почнеться перший дзвоник, я вiдiйду, а ти вже тут якось сам...
   Матуся поцiлувала Дмитрика у голову, вiдiйшла до iнших дорослих, якi стояли поряд, трохи позаду вiд дiтей. Подивилася на Дмитрика дуже уважно. А коли заграла музика i чорнявий чоловiк щось почав говорити, просто заплакала. А коли мiцний парубок взяв собi на плече якусь маленьку дiвчинку iз дзвоником i та почала їм дзвонити - просто заридала. Дмитрику, звичайно, пояснювали i розповiдали, що таке буде, i що це зветься "Першим Дзвоником", але чомусь вiн так i не зрозумiв того захоплення, з яким дорослi це пояснювали. Усi дорослi плескали у долонi, плакали, смiялися, про щось розмовляли один з одним, а сам Дмитрик, з нетерпiнням чекав, коли ж уже вчителi почнуть вчити!
   Потiм Дмитрика разом з iншими, тепер вже учнями, вiдвели до кабiнету. Дмитрик прямував темним коридором по червонiй пiдлозi, а дошки скрипiли i рипiли пiд ногами. Їхнiй кабiнет знаходився на першому поверсi, поруч iз входом. Хлопець, як i наказала мати, сiв одразу ж на першу парту, бiля вiкна. I почався перший, такий очiкуваний урок.
   Щиро кажучи, Дмитрик зовсiм розчарувався першим днем. Вчителi - не такi, як вiн уявляв, сама будiвля школи - теж. Вона швидше нагадувала великий будинок, анiж казковий палац, як уявлялося. Та й вчителi виявилися звичайними людьми. З мiсця, яке сам собi обрав хлопчик, вчитель пересадив. Тепер Дмитрик мав сидiти не за першою, а аж за п`ятою партою. Що правда, бiля вiкна. Тi питання, якi вiн першочергово хотiв задати вчителю, i, обов`язково отримати вiдповiдь, так i залишилися не озвученими. Не було часу для того, щоб щось питати, а на тi питання, якi все ж вдалось задати, вчитель вiдповiв: "Не поспiшай, хлопче, вчитимешся, багато чого сам зрозумiєш". Така вiдповiдь аж нiяк не влаштовувала Дмитрика. Вчитель щось довго розповiдав, але все те, нажаль, мало цiкавило малюка.
   Нарештi перший урок скiнчився i дiти пiшли на перерву. Надворi сяяло сонце, тепле повiтря хитало ще таке зелене листя. Гули бабки, десь зовсiм поруч квоктали кури та гиготали гуси. А трохи збоку, поруч зi школою, у тiнi, стояла невеличка кiпка людей, серед яких на нього чекала i матуся. Вона радiсно зустрiла Дмитрика.
   - Ну що, синку, сподобалося перше заняття? - iз сяючою посмiшкою на обличчi спитала матуся.
   Мати i бабуся завжди вчили казати правду, будь що! Але хiба можна сказати те, що думаєш, коли вiд тебе так чекають почути зовсiм iншу вiдповiдь? Хiба ж можна встояти перед цим сяючими промiнням, такими рiдними очима? Хiба ж можна псувати лише одним словом такий настрiй? Дмитрик вiдкрив рота...
   - Так, матусю, дуже сподобалося! - разом з дитячою посмiшкою вирвалося до неба.
   I погляд матерi засяяв ще сильнiше, навiть сльози проступили, не в силах стримувати це сяйво. Радостi не було й меж. Вона обiймала, пригортала свого любого синочка. Потiм довго розпитувала про те, що казав вчитель? Де посадив, який клас? Про що вчитель розповiдав? Напевно довелось би переказувати геть усе. Та пролунав дзвоник i Дмитрик побiг до свого класу.
   Матуся чекала, доки не скiнчилися уроки, а потiм повела Дмитрика додому. Дорогою вони не сумували. Дмитрику набридло сидiти в класi майже нерухомо i мовчати. Тому вiн iз задоволенням йшов з матусею i розмовляв з нею. Матуся, здається, теж втомилася стояти на подвiр`ї, вона з задоволенням слухала розповiдi малюка, багато питала i багато чого сама розповiдала. Переважно згадувала тi часи, коли її саму вiдводила бабуся, що вже померла, до першого класу. Плакала, радiла. Знову радiла i плакала. Згадки... Самi лише згадки, приємний сум за тими часами, котрi, як казала сама матуся, ще вчора були, а сьогоднi - лишилися лише самi згадки, хоча все навкруг, нiби таке саме. Звiсно, хлопчик нiчого не мiг зрозумiти з цих розповiдей i намагань щось пояснити. Не мiг вiн збагнути i того, як це пройшло стiльки часу, а мати кажуть, нiби це було лише вчора. Як i бабуся, тi теж кажуть, нiби вчора це було, а виявляється, що це було так давно, що Дмитрик навiть i уявити собi не може коли.
   Шлях додому, нiби блискавка, непомiтно проминув. Хлопчик i помiтити не встиг, як вони вже опинилися у Варiвцi i пiдходили до бабусиної хатинки. Вона їх вже зустрiчала, стоячи бiля хвiртки. Потiм знову лунали нескiнченнi питання, розповiдi, згадки, розмови i знову згадки. Дуже смачний обiд, потiм знову - розмови, розмови i згадки, потiм знову питання i розмови. Увечерi, коли вже повернулися вiд бабусi, те ж саме знову повторилося, але цього разу вже при батьковi. На щастя, вiн не став допитувати хлопчика, як матуся i бабуся. Батько лише стримано посмiхався i запитав, чи сподобалося йому. Далi, лише слухав, що розповiдали син i матуся. Коли, нарештi, вони втомилися, спокiйно запитав у матусi:
   - Ти казала, що дали перелiк пiдручникiв, якi треба купити?
   - Так, десь у мене у сумочцi лежить... А що?
   - Зошитiв, здається, я достатньо на перший час купив?
   - Так, має вистачити. Петре, а що ти хочеш? Там же пiдручники, якi не обов`язково купувати...
   - Галю, давай я вже сам вирiшуватиму, що обов`язково, а що нi? - Спокiйно промовив батько. - Я запитав, ти - вiдповiла.
   - Петре, а що, у тебе якiсь грошi з`явилися?
   - Ну, трохи вийшло пiдробити. Небагато, i не сподiвайся, та на пiдручники i на одяг для малого має вистачити. Але треба вiдпрацьованих грошенят дочекатися! Голова обiцяв десь через тиждень виплатити. Пшеницю вже давно зiбрали. Деякi поля вже переорати встигли. Каже, що на якусь частину зерна i покупця знайшов. Тож, нарештi, якусь живу копiйчину побачимо! Вам теж повиннi сплатити все, навiть борги частково погасити обiцяв.
   - Ох як добре! - засяяла матуся, плеснула долонями, обiйняла татуся.
   - Та ну тебе, чого лiзеш до мене! - спробував вiдштовхнути вiд себе матусю батько, але якось це у нього було не по-справжньому, бо матуся мiцно обiйняла його i Дмитрика.
   Навчатися Дмитриковi набридло вже через тиждень. Дуже хотiлося бiгати, гратися. Але його примушували малювати якiсь палички, вчити лiтери, якi вiн вже i так добре знав. Читати по складах, це тодi, коли на нього вдома чекали книжки про лицарiв. Вчили й рахувати, малювати, навiть спiвати. Так, спiвати i малювати було досить цiкаво, але знову ж таки, малювати i спiвати доводилося те, що вимагав вчитель, а не те, що хотiлося. Взагалi, Iван Федорович знав дуже багато, як здавалося Дмитриковi, але дiлитися знанням не поспiшав. На якiсь питання, якi не стосувалися уроку, вiдповiдати не хотiв, навiть журив за це. Бiльше за все пригнiчувало те, що доводилося сидiти аж по сорок п`ять хвилин - цiлий урок. А якщо хтось починав крутитися, одразу ж Iван Федорович дуже суворим голосом робив зауваження. Були, звичайно, i перерви, яких Дмитрик не мiг дочекатись. Ось коли починалося справжнє життя! Тодi хлопчик бiгав разом з усiма iншими, смiявся, грався - взагалi, отримував те, чого ранiше не було - спiлкування зi своїми однолiтками. У цi хвилини Дмитрик був по справжньому щасливий. Так, заради цих хвилин, i саме заради них, варто було ходити до школи. Так тодi здавалося малюку. Вчительку у короткiй спiдницi Дмитрик теж частенько бачив. Щоправда, спiдницi вона такої вже не вдягала, але її гарнi нiжки частенько цокотiли довгими каблучками по дерев`янiй пiдлозi. Коли Дмитрик її бачив, вона весь час знаходилася у оточеннi вже дорослих учнiв, старшокласникiв. Вони постiйно про щось розмовляли, тримали у тiсному колi. Вона спокiйно розповiдала i привiтно посмiхалась. Виявилося, що вона носить окуляри, мабуть зiр слабенький був, як думалося Дмитрику. Пiдiбране темне волосся, окуляри, бiла блуза, спiдниця до колiн, гарнесенькi нiжки у чобiтках на високих пiдборах, доброзичлива посмiшка, ямочки на щоках, красивi губи у яскравiй помадi, бiлi рiвнi перлини зубiв. Нi, все ж таки вона дуже сильно подобалася Дмитриковi. Вiн навiть заздрив старшокласникам, бо з ними ВОНА розмовляла, а на нього, на жаль, зовсiм не звертала уваги. На нього, маленького хлопчика, що крадькома зиркав на неї з усiх бокiв. Поступово Дмитрику стало набридати спостерiгати за нею. Крiм того, поруч iз ним постiйно був хтось iз однокласникiв, якi намагалися у щось погратися, тому навiть просто помилуватися вродою вчительки Дмитрик не мiг.
   З`ясувалося, що клас, у якому навчався хлопчик, був зiбраний, бiльш того - єдиний початковий клас. Тобто у цьому класi почали навчання дiти з декiлькох селищ. Дмитрик - з Варiвки, дехто з Михайлiвки, та переважна бiльшiсть, звичайно, з Мар`ївки. У класi було бiльше дiвчаток, нiж хлопчикiв. Та Дмитриковi це все було байдуже! Головне - це те, що можна було з кимсь гратися. З кимсь таким же швидким i кому це було цiкаво. Парту Дмитриковi довелося подiлити iз дiвчинкою. Їх з першого ж дня вчитель посадив разом, за одну парту. Дiвчинку звали Оленкою. Дмитрик з радiстю сiдав з нею за парту. Вiн, певне, був би радий сiсти за парту будь з ким, а от Оленку щось не зовсiм задовольняло. Вона чомусь кривилася кожного разу при першiй же нагодi, намагалася вiдвернутися вiд Дмитрика. Хлопчик не мiг зрозумiти чому, але ж таке вiдбувалося. Розмовляла вона iз ним без задоволення. Розповiдала про себе теж не дуже багато. Та, на щастя, були там i товариськi дiти.
   Так трапилось, що матуся приводила Дмитрика до школи рано, задовго до початку занять. Хлопчику це не подобалося, але ж матуся пояснювала, що їй на роботу слiд йти, ферма - не дуже далеко вiд школи, тому спокiйнiше почуватиметься, коли хоч до школи доведе. Дмитрик не мiг зрозумiти хвилювань матусi, але й турбувати зайвий раз її не хотiв. От i ходили вони щоранку разом до школи, але повертатися Дмитриковi доводилося самому. Хоча сам вiн йшов лише вiд головної траси, а до неї - завжди знаходилися попутники. Та не лише вiн один приходив так рано. Декiлькох однокласникiв i однокласниць батьки теж приводили до школи ранiше нiж треба. Звiсно ж, щоб не сумувати, починалися iгри. I саме тодi Дмитрик збагнув, що починає товаришувати саме з цими дiтьми. Якось так воно виходило, що їхнi iгри не закiнчувалися до початку занять. Вони продовжувалися на перервах, та й пiсля закiнчення навчань теж не дуже хотiлося розходитися по домiвках. Був там один хлопчик, Сашко. Вiн був найменшим хлопчиком у класi. З нього навiть глузували iншi дiти. Та Сашко не дуже цим переймався, до того ж вiн був найпрудкiшим у класi. Дмитрик, як не намагався, все нiяк не мiг наздогнати Сашка, а той лише посмiхався i пiдбадьорював. Сашко одразу сильно сподобався Дмитриковi, а той, певне, Сашковi. Сашко мешкав у Миколаївцi, тому до траси хлопчаки йшли разом. Звичайно, що до траси прямувало значно бiльше учнiв, але цi двоє все одно йшли плiч-о-плiч i розмовляли, а то й бiгали один за одним, граючись у здоганялки. Це було дуже весело.
   - Дмитрику, - через кiлька днiв сумiсного походу до траси запитав Сашко, - а давай ми будемо друзями?
   Дмитрик одразу радiсно закивав головою, навiть не роздумуючи.
   - Так, звичайно давай, я буду дуже радий! - палко погодився Дмитрик. - Сашко, а ким твiй батько працює?
   - Вiн у мене ранiше був ковалем! - iз захопленням вiдповiв товариш. - Але тепер доводиться комбайнером працювати, ну, i коли щось там полагодити треба... А твiй?
   Дмитрик розповiв. Потiм вони довго розпитували один одного про родини, потiм почали сперечатися, чиї батьки кращi, та дорога швидко скiнчилася i довелося кожному iти своїм шляхом. Нi, все ж таки Сашко Дмитриковi дуже сподобався. Сподобалися i його батьки. Тепер у головi малюка лунала лише одна думка, як би зробити так, щоб товаришувати почали i їхнi батьки? Над цим складним питанням хлопчик мучився весь день.
   Було у школi ще дещо, що аж нiяк не подобалося хлопчику. Але це було не зовсiм пов`язане iз самою школою. Справа в тiм, що Дмитрику дуже не подобалися домашнi завдання. Мало того, що доводилося висиджувати пiвдня майже нерухомо, так ще доводилося сидiти над завданнями i вдома. Матуся ще перевiряла потiм, чи як слiд вiн все зробив. Вимальовувати палички вдома було зовсiм не цiкаво. Робити це не було нiякого бажання, але матуся наполягала. Бiльше того - примушувала, переконувала, що це необхiдно. Та Дмитрик не мiг зрозумiти, чому воно таке необхiдне? Адже малювання паличок i складання чи вiднiмання зовсiм не вiдповiдали на тi питання, якi цiкавили зараз. Отак i минали першi днi "нового" життя хлопчика. З одного боку - радiснi, веселi i захоплюючi, а з iншого - такi важкi i одноманiтнi.
   Дмитрик дiлився майже усiма своїми думками i таємничками iз Сашком, той вiддячував тим же. От i зараз, Дмитрик дiлився тим, що на цих вихiдних батько пообiцяв взяти його iз собою до мiста, щоб купити там речi.
   - Уявляєш? - фантазував Дмитрик. - Поїхати до Сум! Я ще нiколи не бачив мiста! А тут ще й щось куплять менi!
   - Так, добре тобi, - трохи засмучено сказав Сашко. - Мiй батько теж нiби збирався поїхати до мiста, але не певен, що захоче мене брати iз собою. А я теж нiколи там не був. Кажуть, там такi великi будинки є, багатоповерхiвками їх називають. Вони такi величезнi, по телебаченню їх показують, от би й менi побачити?
   - Так може ти свого тата зможеш умовити?
   - Та що ти? Вiн у мене такий, що коли щось вирiшить, краще не суперечити!
   - Такий суворий?
   - Не те щоб дуже суворий, просто не любить, коли не по його я щось роблю. Та нiчого, все одно я спробую з ним домовитися. Можна я скажу, що тебе, мого друга, батько бере?
   Дмитрик погодився. На тому i розiйшлися. Наступного дня Сашко радiсно повiдомив, що батько погодився взяти i його з собою, бiльше того, цiкавиться, як Дмитриковi батьки планують дiставатися до мiста, може можна якось з`їздити разом?
   Це було просто чудово! Вiд радощiв Дмитрик не знав куди й подiтися. Усе виходило! Вiн їде до мiста разом з батьком, i не сам, а з другом! А ще їх батьки познайомляться, це саме те, чого Дмитрик i прагнув, але не знав як досягти. Вiн вже уявляв цю зустрiч i подорож. Вона була просто казковою. Навчання вже майже не цiкавило. Дмитрик сидiв, слухав, щось записував, навiть вiдповiдав на питання Iвана Федоровича, але то все було пусте! Подумки вiн вже линув у подорож, вже був десь там, поза межею шкiльної сутностi, десь на межi дитячої уяви i дiйсної можливостi, яка могла вiдбутися. Очiкування були казковi. На перервах i дорогою додому вiн майже не грався, а спiлкувався iз Сашком, обговорювали усе, що робитимуть. Дитячi уяви вимальовували такi картини свiтлих пригод, що просто не могли бути реальнiстю. Але вони дiйсно iснували, хоч i у дитячий уявi. У бабусi Дмитрик розпитував про мiсто, але виявилося, що вона їздила до мiста лише кiлька разiв. Востаннє там була дуже давно, ще задовго до народження Дмитрика. Проте багато розповiла про сусiднi села. Найбiльшi, звичайно, Вiри та Постольне. Говорила, все що треба, можна знайти i там, навiщо взагалi до мiста їхати? Сказала лише, що мiсто Суми - це далеко. Матуся ж сказала, що краще буде, коли Дмитрик дочекається i сам все побачить на власнi очi. Лише зауважила, що Суми - гарне мiсто, але людей там дуже багато i попросила, щоб Дмитрик був обережним.

VI Мiсто

   Ранкове сонячне промiння в`янучого, але ще досить переконливого лiта, ледь торкнулося бiленького лiжка, але там вже нiкого не було. Дмитрик закiнчував снiдати i нервував через поїздку. Батько про щось домовлявся з матусею, зайвий раз перевiряли, чи нiчого не забули з того, що треба купити. Ще зайвого разу перерахували новенькi гривнi i тiльки потiм трiшки заспокоїлися. Тим часом Дмитрик вже закiнчив снiдати i встиг, навiть, зiбратися у подорож. Батько глянув на годинник, трохи помiркував, щось у головi прикинув i сказав, що бiльше чекати нiчого, слiд рушати.
   Хлопчик вкотре бiг знайомою дорогою. Вiн бiльше тижня ходив нею до школи. Батько йшов спокiйно, широким помiркованим кроком. Дмитрик же встигав нарiзати кола бiгом. Вiн то забiгав далеко вперед, то знову повертався, намагаючись примусити тата йти швидше. Хлопчик дуже хвилювався. Вiн не лише хотiв потрапити до мiста. Звичайно, транспорт ходив i досить непогано. Сiсти вони могли, але Дмитрику було необхiдно сiсти саме на один автобус, особливий. Особливим вiн був через те, що у ньому мусили їхати Сашко з батьком. Через Дмитрика i Сашка батьки домовились, о котрiй годинi i яким автобусом поїдуть. Саме через це малюк так хвилювався. Дуже скоро вони стояли бiля траси. Нiби й зовсiм швидко дiсталися, але Дмитрику здавалося, що все одно спiзнилися. Батько помiчав хвилювання хлопчика, звичайно, був дуже не задоволений такою поведiнкою, але мовчав. Лише раз, коли Дмитрик черговий раз нарiзав коло уздовж траси, батько таки не втримався i спитав:
   - Що, синку, чи то правду люди кажуть, що для скаженої собаки десять миль - не крюк?
   Дмитрик не зрозумiв питання, але зрозумiв батькове незадоволення. Насупився i мовчки пiдiйшов до тата. Батько черговий раз сплюнув на узбiччя.
   - Нiчого, не хвилюйся! Ми прийшли вчасно. Це автобус запiзнюється, може щось зламалось. Та нiчого. Друга твого ми все одно не проґавимо!
   Знову тиша навкруги. Лише дерева хитають своїми, поки ще зеленими, головами, пташки спiвають свої нескiнченнi пiснi. Iнодi шумлять по дорозi шини легковичкiв. Та загалом - спокiй навкруги. Але зараз цей спокiй лише зайвий раз напружував Дмитрика. Вiн постiйно прислухався до кожного шереху, до кожного нового гулу. Дякувати Боговi, через кiлька хвилин з-за повороту, нарештi, повiльно виповз автобус. Хлопчик ледь не пiдскочив вiд щастя.
   У салонi автобусу, звичайно, вiльних сидячих мiсць вже не було, тим бiльш бiля вiкна. Зате там були Сашко i його батько - чорнявий велет. Дмитрик, коли його побачив, ледь не перелякався i сам. Коли батько Сашка почав щось казати густим низьким басом, у хлопця взагалi душа ледь у п`яти не пiшла.
   - Оце i є твiй новий друг? - посмiхаючись промовив чорнявий велет, коли Сашко кинувся, ледь не спотикаючись, назустрiч Дмитриковi. - Дивись обережнiше, не забийся i людям голови не повiдбивай!
   Водiй подивився на двох хлопчакiв з палаючими очима, потiм визирнув з мiсця i подивився на салон.
   - Ну що, хлопцi, бачу вперше у мiсто їдете? - запитав хитрувато водiй.
   - Так, дядечку водiй, - хором вiдповiли малюки.
   - Ну, тодi, якщо батьки не заперечуватимуть, йдiть до мене, тут мiсця трохи є, ви мусите помiститися. Хоч шлях побачите!
   - Та нi, ми не заперечуємо, - за обох вiдповiв велет. - Андрiй, дуже приємно, - це вже вiн, посмiхаючись, тиснув руку Дмитровому батьку.
   - Петро, менi теж дуже приємно познайомитися.
   Дмитрик i Сашко розташувалися на невеличкому майданчику бiля водiя. Батьки розташувались десь зовсiм поряд. Було добре чутно, як вони з чогось смiються. Автобус загуркотiв i поїхав уперед, до мiста. Це лише з далеку здавалося, що автобуси ледь їдуть. Коли Дмитрик опинився поруч з водiєм, здалося, нiби дерева i шлях самi несуться на них. Тепер вiн вважав, що автобус летить щодуху, аж у головi запаморочилося вiд такої швидкостi. Та як же красиво було навкруги! Дерева рiвними рядами проносилися з обох бокiв, небесна блакить здавалася нерухомою, але легкi сiруватi хмаринки неслись разом з автобусом, нiби граючи з ним у здоганялки. Тi, що були позаду - намагалися наздогнати i обiгнати, тi якi попереду - просто, з видом переможцiв гордо пливли по небосхилу, навiть i не думаючи вiдставати або уповiльнюватися. А за рiденькими рядками лiсосмуги виднiлися поля, подiленi стрiчками дорiг i таких же лiсосмуг. Деякi поля, вже переоранi, чорнiли крiзь дерева, деякi ще були вкритi зеленню, траплялися i залитi золотом. Вiд траси то з одного, то з iншого боку вiддiлялися i тiкали кудись у далечiнь смуги дорiг, певне до якихось сiл, припустив Дмитрик. По однiй з таких йому щодня доводилося прямувати до школи, а пiсля неї - додому.
   - Це ж скiльки селищ навкруг! - обiзвався Дмитрик. - Сашко, ти тiльки уяви!
   - Так! - у тон погодився Сашко.
   Дiтлахи жадiбно, з вiдкритими вiд захвату ротами уважно спостерiгали за кожним новим краєвидом, що швидко змiнювали один одного. Говорити тут було нi про що. Водiй зi смiхом поглядав на дiтлахiв, що крутили в усi боки головами з розкритими ротами.
   - Це ще що, хлопцi, от мiсто побачите! От тодi дiйсно буде вiд чого роти порозкривати!
   Хлопцi здивовано перевели погляди на нього.
   - А що дивитесь? Ви коли-небудь багатоповерхiвки бачили?
   - Так, бачили! - вiдповiв Сашко, - по телебаченню!
   - Тю! Та це не те! - зi смiхом повiдомив водiй. - Одне дiло, то по телебаченню побачити, а зовсiм iнше - самому! Там у одному такому будинку живе стiльки ж людей скiльки, наприклад, у невеличкому селищi! А якi там магазини... А якi будiвлi! - водiй зовсiм захопився розповiддю. - Я вже багато рокiв людей воджу, вже стiльки нових мiсць передивився! Де я тiльки вже не був, чого тiльки не бачив!
   Хлопцi iз задоволенням слухали розповiдi водiя. А тим часом перед очима все змiнювалося. Автобус то плив по трасi, то зупинявся, щоб пiдiбрати людей. Вже набився повний салон. Люди гомонiли. Голосiв тата та дядька Андрiя вже не було чутно. Поруч стояла якась бабуся iз величезними кошиками. Невеличка, поперек себе ширша, вона важко дихала i щось постiйно незадоволено бубонiла дуже неприємним голосом. Весь час намагалася потiснити хлопчикiв. Чимось вони їй заважали. Та водiй голосно попередив її, щоб стояла спокiйно i не штовхалася! Вона спробувала пiдняти галас, але рiзкий бас дядька Андрiя одразу вирiшив усi питання i подальший шлях вона вже нiкому не заважала.
   Автобус їхав, а хлопцi все засипали водiя питаннями, що це за автобус, який прилад що показує, та з якою швидкiстю їдуть? Виявилося, що їдуть вони хоча i швидко, як спершу здалося Дмитриковi, та легковички з легкiстю їх обганяють. I взагалi, автобус був дуже стареньким. Та це не цiкавило Дмитрика. Йому дуже подобалось знаходитись тут, бачити весь шлях, краєвиди, що постiйно змiнювалися. Вiн вже уявляв, що це вiн сидить за кермом такого ж автобуса i везе людей. Взагалi, вiн скрiзь їздить, добре знає усi дороги та шляхи. Так, це було по-справжньому цiкаво. Саме тому Дмитрик вже для себе чiтко вирiшив, що коли виросте, то точно буде водiєм автобусiв.
   Нарештi водiй повiдомив, що пiд`їжджають до мiста. Ось за черговим поворотом на пагорбi з`явився пам`ятний знак, на якому було написано величезними лiтерами "Суми". Хлопчаки повiдкривали роти. Їхнi очi жадiбно дивилися на всi боки, намагаючись роздивитися мiсто. Але нiчого нiби i не змiнилося. Автобус спокiйно спускався з гори, по обидва боки ворушилися дерева лiсосмуг, десь попереду виднiлися поля, а збоку - звичайнi будиночки, як i в рiдному селищi. Хлопчаки розчаровано подивились один на одного, потiм на водiя.
   - Нiчого, нiчого. Це ще не зовсiм мiсто. Чому такi сумнi?
   - А де ж великi будинки... i все iнше? - запитав Дмитрик.
   - А, он воно що! Не хвилюйтесь, краще дивiться, бачите, зараз залiзничнi колiї будемо переїздити. По ним потяги ходять.
   I справдi, попереду щось з`явилося. Це i були залiзничнi колiї. Автобус зупинився, легковички, якi їхали попереду, теж зупинилися. Дмитрик i Сашко знову, нiчого не розумiючи, дивились один на одного. Потiм десь здалеку почувся гудок. Почав наближатися стукiт. Земля трошки захиталась пiд ногами у хлопцiв. Аж ось вилетiв величезний потяг. Зi страшним гуркотом та стукотом вiн нiсся уздовж колiй, а за ним - безлiч вагонiв. У хлопчакiв навiть подих перемкнуло. Iз розкритими ротами вони спостерiгали за цим небаченим видовищем, навiть не ворушилися. Водiй тiльки тихенько смiявся i поглядав то на хлопцiв, то на потяг. Нарештi усi вагони промайнули, гуркiт поступово стихав. Пiд ногами нiчого не тряслось. Автобус тихенько рушив далi.
   - Що, сподобалось? - посмiхаючись спитав водiй. - Це що, далi ще цiкавiше можете побачити. Щоправда, заїхали ми до мiста з того боку, де вам навряд щось ще сподобається. Багатоповерхiвок - нема, хоча є багато пiдприємств. Ви, напевне, таких будiвель ще нiколи не бачили. Ви взагалi то як, по дiлу до мiста чи на прогулянку?
   - Нi, що ви, звичайно по дiлу! - наввипередки захитали головами дiтки. - Нам скупитися треба.
   - А, ну тодi зрозумiло. Нiчого, зараз до автовокзалу пiд`їдемо, а там можна i пiшки до ринку прогулятися. Там уже красивiшi будiвлi стоятимуть. Хоч подивитесь.
   Дiйсно, Дмитрик був дещо розчарований. Вiн чекав на величезнi будинки, фонтани, красивi будiвлi - все, про що розповiдали дорослi. Але автобус їхав по дорозi, з обох бокiв якої стояли невеличкi будиночки. Потiм з одного боку з`явилися теплицi. Величезнi i багато. Дмитрик стiльки нiколи i не бачив. Потiм почали траплятися будинки. Десь здалеку Сашко помiтив великий цегляний будинок. Далi були велетенськi будiвлi без вiкон з одного боку i меншi, але з вiкнами - з iншого. Потiм магазини, якiсь будiвлi, яких не було навiть у Постольному. Дмитрик i Сашко рахували поверхи i хвалилися, у якому будинку бiльше. А далi - далi знову звичнi маленькi цеглянi одноповерховi будиночки. Щоправда, огорожа рiвненька, дерев'яна, деiнде траплялися i шифернi, i, навiть, залiзнi огорожi. Проте в цiлому - нiчого вражаючого. Переїхали через мiст i хлопцi побачили невеличкий струмочок.
   - Дядечку водiю, а що це таке?
   - Це - рiчка Сумка, - спокiйно пояснив вiн. - Нажаль, вона зараз дуже маленька. Десь вище за течiєю дамба стоїть. Знищили люди рiчку, хоча ще на початку столiття по нiй баржi ходили. А зараз тхне, як вiд вигрiбної ями.
   - А чому ж тодi люди рибу ловлять? - невпевнено запитав Сашко, бо уздовж берега стояли декiлька рибалок з вудками.
   - Еге ж бо, стоять. Сказано - мiськi. Сподiваюсь, вони хоч не собi, а котам ловлять.
   Далi знову почали з`являтися звичайнi одноповерховi будинки з огорожами. Iнодi з`являлися й двоповерховi цеглянi будинки. Вони стояли за височенними залiзними парканами. Вони - вражали. У селi такого i у голови не було. Хоча його цегляний одноповерховий будинок вважався дуже великим. Що здивувало Дмитрика, це те, що на вулицях майже не було видно людей. Батьки розповiдали, що в мiстах дуже багато людей. Але те, що вiн бачив, було протилежним. Всi, хто траплявся - це кiлька рибалок i кiлька випадкових перехожих.
   Тим часом автобус пiд`їхав до великої i дуже гарної будiвлi. Там було багато iнших автобусiв. Обережно водiй завiв автобуса на подвiр`я за цим будинком.
   - Усе, хлопцi - це кiнцева зупинка! - весело сказав водiй. - Це i є "Автовокзал", вважайте що приїхали. Бажаю вам щасливо закiнчити справи.
   Жiнка з кошиками повiльно спустилася по сходах, важко дихаючи, щось постiйно незадоволено буркотiла собi пiд нiс. Прибрала кошики i повiльно попрямувала кудись собi, сильно розхитуючись при кожному кроцi. Поступово салон пустiв. Хлопчики почекали, доки не вийдуть усi, а потiм самi з жалем вийшли з автобуса. Виходити не хотiлося. Кататися на автобусi дуже сподобалося, до того ж довга, як усi казали дорога, скiнчилася так швидко. Якраз тодi, коли малюки щойно розохотились. Дверi автобуса зачинилися за спинами дiтей, а на подвiр`ї стояло багато людей. Дiйсно, Дмитрик стiльки рiдко коли бачив. Усi з валiзами, кошиками, сумками, рюкзаками. Хто сидiв, хто стояв. Старенькi i молодi, i такi, як батьки - усi такi рiзнi i цiкавi, певно чогось чекали. Дмитрику захотiлось щось утнути i вiн вирiшив трiшки поглузувати з тiєї товстої бабусi iз кошиками. Схилившись уперед, вiн присiв у колiнах i, сильно хитаючись, почав ходити на мiсцi. Важко дихаючи при кожному кроцi, вiн так старанно кривив її ходу, що Сашко не стримався i почав голосно риготати, а Дмитрик, невiдомо за що, одразу отримав добрячого стусана вiд батька по потилицi.
   - Ти що? Зовсiм здурiв, чи що?! - суворо запитав батько. - Ти що, захворiв? Чи тобi вже дорослих кривити стало дозволено?
   - Та нi, татку, то я просто пожартувати хотiв, - пригнiчено намагався виправдатися хлопчик.
   - Дивись менi, ще один такий жарт - бiдний будеш у мене! А зараз, дивись менi - бо вернемось назад без усяких подарункiв i покупок! Зрозумiв мене?
   - Так, тату, вибачте, бiльше не буду.
   Це було так принизливо. Бiда не в тiм, що батько дали стусана, а в тiм, що зробив вiн це у присутностi Сашка i його батька. Звичайно, Дмитрик усвiдомив, що уткнув дурницю, i що був не правий, але ж у серцях щось почало неприємно ссати. Хотiлось заплакати, та було дуже соромно. Вiн щосили закусив собi губу. Рiзкий бiль струмом пройшов через усе тiло, та пiдступнi сльози все ж вирiшили поступитися йому. Образу замiнив бiль, а сльози вийшли лише густим рум`янцем на щоках.
   - Гаразд, кавалерiя, - прогудiв батько Сашка. - Що далi? Чекатимемо на транспорт чи самотужки пiдемо?
   - Андрiю, а що дiти захочуть, покататися чи пiшки?
   Дiйсно, хотiлося ще покататися, але пройтися пiшки i як слiд все роздивитися теж дуже хотiлося. Що ж обрати?
   - Тату, а ми на тролейбусi поїдемо? - спитав Сашко.
   - Так, якщо їхати, то на тролейбусi, - посмiхнувся велет.
   - Дмитрику, давай поїдемо. На тролейбусi покатаємось! - почав тягти за руку Сашко.
   Звичайно, як вiн i сам одразу не збагнув, що коли їхати, то на тролейбусi! Це ж дiйсно цiкаво! У селi такого дива точно немає. Тому i роздумувати нiчого.
   - Так, краще на тролейбусi поїхати, - тихенько, бо ще соромився, погодився Дмитрик.
   Дивитися у очi iншим було важко, та перша, найважча хвиля вже минула. Тим бiльше, що Сашко з ним спокiйно говорить, нiби нiчого i не трапилося, дядько Андрiй теж нiяк не виказував свого незадоволення. Усвiдомивши це, одразу стало якось легше. Рум`янець поступово спадав з дитячого обличчя i знову захотiлося просто посмiхнутися. Хлопчик разом з усiма радiсно попрямував на зупинку.
   Але, мабуть, везiння на сьогоднi скiнчилися. Виявляється, що iз струмом були проблеми i у мiстi. Якщо у селах його взагалi не було i Дмитрик вже бiльше мiсяця не мiг навiть лампочки увiмкнути, то у мiстi струм давали, але з великими перебоями. Вмикали i вимикали, коли заманеться. I коли вимикали, то, звiсно, нiкому не було вiдомо, коли знову увiмкнуть. Це все їм пояснили мiсцевi мешканцi на зупинцi, коли намагалися дочекатися тролейбуса. А вся бiда в тiм, що тролейбуси теж працюють на електричному струмi. Пiшли пiшки. Та розчарування тривало не довго. Варто було лише перейти кiльцеву дорогу, як Дмитрик i Сашко побачили попереду першу багатоповерхiвку. Вони ледь не бiгли, але ж батьки своєчасно попередили їх про бiганину. Довелося не бiгти а йти поруч з батьками. Коли наближались, будинок зростав не тiльки вверх, а й уздовж. Коли пiдiйшли до перехрестя шляхiв, хлопцi знову, вже в котре за ранок, повiдкривали роти. Будинок був не великий, а величезний.
   - Ого, Дмитрику, ти поглянь, яка краса! - iз захопленням Сашко почав показувати на балкони руками.
   - Так, вiн величезний! - у тон погодився Дмитрик. - Цiкаво, а скiльки ж людей у ньому живе?
   - Багато, синку, дуже багато, - вiдповiв тато. - Напевно стiльки ж, скiльки i в Миколаївцi.
   - Та ви що? Не може цього бути! - засумнiвався Дмитрик. - Як таке можливо?
   В його уявi одразу ж виникли образи людей, котрих вiн частенько бачив у Миколаївцi. Їх помешкання. Нi, у головi нiяк не вкладалось. Будинок, звичайно дуже великий, але ж для кожної людини потрiбен простiр, чи не замало все ж таки простору у цього будинку на всю Миколаївку?
   - Тату, а як вони там умiщаються?
   - Це - запросто. Такi будинки - подiленi на квартири, а у кожнiй квартирi - живе родина. Це як наш будинок, який теж подiлено на кiмнати.
   Нi, для Дмитрика це було дуже складно, але вiн щось таки збагнув i вiдставати вiд батька так просто не хотiв.
   - Тату, так це ж що, виходить, що у них так мало мiсця?
   - Так, синку, мiсця, здається дiйсно малувато, про те у них є балкони, їм не потрiбно кожного року дах крити, стiни бiлити й пiдмазувати. А головне - у них у кожного є вода. Уявляєш, у кожнiй квартирi є вода - i гаряча i холодна. До того ж каналiзацiя є! Це значить, що не треба у разi чого на двiр ходити. Усе, що треба - пiд боком у однiй квартирi зiбране!
   - А чому ж тодi, якщо тут так гарно жити, у нас нiхто таких будинкiв не будує? I ось, бачите, де ми йдемо - стоять майже такi, як i у нас, будинки?
   - Еге ж бо, синку, дорого це, такi будинки обходяться. До того ж, уяви, нам, навiть якщо менший побудувати, все одно порожнi квартири залишаться. Людей у нас мало, а будинок - штука дуже дорога. А оцi будинки, що ми зараз поруч iз ними йдемо, називаються "приватнi". А люди тут живуть лише тому, що свого часу просто не встигли побудувати новi багатоповерхiвки саме для таких людей. А зараз... Зараз нiде нiчого не будується. Ось так, синку. Дорече, ось ми йдемо мимо лiкарнi.
   Дмитрик i Сашко дуже уважно дивилися на цю будiвлю. Звичайно, вона була значно менша вiд багатоповерхiвки, але теж велика. Не те що у них, у Варiвцi, єдиний фельдшер на два села, та й той приймає переважно у себе вдома, а то сидить у будинку сiльради, теж одноповерховому i такому маленькому.
   Виявляється, що у мiстi багато дерев, вони теж зростають уздовж шляхiв. Великi, ряснi i кучерявi - вони височать над маленькими будиночками, i кидають рясну тiнь на шлях. Величнi, але маленькi у порiвняннi з будинками. Проте iнодi трапляються i зовсiм великi дерева, такi, що верхiвкою доходять аж до п`ятого - шостого поверху.
   А ось iще одна багатоповерхiвка! Вона ще довша за попередню. Батько каже, що це - одразу кiлка будинкiв, якi зiбранi до купи. На першому поверсi суцiльнi магазини. Такi красивi i рiзноманiтнi, тягнуться уздовж всього будинку, кiнця не видно, бо будинок завертає у бiк, а де закiнчується, не видно. I Сашко з Дмитриком ледь встигають перевести подих вiд захоплення, як батько вказує на якусь велику будiвлю на протилежному боцi дороги i каже, що це - мiська школа. Оце так школа! Три поверхи, поруч спортивнi майданчики. У такiй школi Дмитрику дуже захотiлося навчатися. По-перше, вона була бiльше схожа на якусь особливу будiвлю, нiж рiдна школа. По-друге, тут бiльше дiтей має вчитися, тобто, веселiше.
   Не встиг Дмитрик як слiд роздивитися школу, як дядько Андрiй вже гукав своїм басом:
   - Дивiться краще он туди! Бачите, яка церква стоїть?
   Дмитрик, як, напевне, i Сашко, вперше бачили церкву. Дмитрика вразила її самобутня краса. Ранiше йому не доводилося бачити подiбних будiвель. А тут - неймовiрна краса, а ще вiд церкви вiяло миром i спокоєм, а легенький вiтерець приносив якийсь дуже приємний, але невловимий аромат. Золочена верхiвка вiдбивала променi ранкового Сонця, вибiленi стiни несли у самiсiньку дитячу душу якесь вiдчуття чистоти. Хотiлося зупинитися бiля неї, подивитися як слiд, але батьки пiдганяли.
   - Ходiмо, не хвилюйтеся, зараз ми її обiйдемо, ще роздивитесь.
   - Так що, хлопцi, сподобалась? - знову прогудiв дядько Андрiй. - Це Iль`їнська церква. Правда, красива? Нажаль у нас, у селi, нiчого подiбного не має. Можливо i люди б добрiшi були.
   Хлопчики йшли мовчки, з усiх бокiв розглядаючи церкву i запам`ятовуючи кожен куточок будiвлi. Дмитрику особливо сподобалася золочена верхiвка i те, як вона сяє.
   Поруч iз нею - багатоповерхiвки. Вони нiби намагаються задавити невеличку церкву. Трохи далi стоять тролейбуси, прямо на дорозi бiля зупинки. Дмитрик сподiвався, що вони хоча б пiдiйдуть до них, але батьки завернули їх у бiк. Довелося йти уздовж багатоповерхiвки. Добре, що хоч церкву було видно. Та невдовзi зникла й вона. Чергова багатоповерхiвка, черговi будiвлi. Та ось батько знову штовхає i каже, що це - ще одна школа.
   - Гiмназiя, - поправляє дядько Андрiй.
   Ця гiмназiя була значно гарнiша, нiж попередня школа. Менша заввишки, та значно милiша оку. Майже одразу за будiвлею гiмназiї знаходився ринок.
   - Ось, оце i є - ринок, - повiдомив зайвий раз Дмитрику батько. - Нарештi дiсталися. Не втомились, хлопцi?
   Обидвi дитячi голови весело хитаються. Дмитрик, нiчого не розумiючими, очима дивився навкруги. Матуся попереджала, що на ринку завжди багато людей i треба бути уважним. Не вiдставати вiд батька. Та зараз величезна i гарна споруда ринку була порожня. Величезна кiлькiсть палаток та торгових рядкiв стояли зовсiм порожнi. Родини неспiшно крокували мiж пустих рядiв, озираючись навкруги.
   - Тату, а де ж люди? - не витримав тишi i спитав Дмитрик. - Може тут щось трапилося?
   - Та нi, синку, все гаразд, просто ми занадто рано прийшли сюди.
   - Так як же зарано? Вже ж сонце як високо здiйнялося? Де ж люди?
   Батько мовчки сплюнув. Та на допомогу одразу пришов дядько Андрiй. Його густий бас заполонив тишу i на мить здалося, що ринок зовсiм не пустий.
   - Це, Дмитрику, у нас, у селах вже день, а для мiських - це ще майже нiч! Люблять вони спати. Тим бiльше, вихiдний сьогоднi. Нiчого, он де, бачиш, люди вже стоять, а он де - вже возика з речами до палатки повезли. Гадаю, хвилин через тридцять i людей бiльше з`явиться.
   Дiйсно, Дмитрик одразу i не вгледiв кiпки бабусь, якi шикувалися уздовж вулицi бiля чергових багатоповерхiвок. Щось дiставали iз своїх торбин та кошикiв. Роздивився хлопчик i ту товсту бабусю, котра їхала разом з ними i через яку отримав такого добрячого стусана.
   - Ну що, давайте походимо, роздивимося. Можна й усередину зайти. Малi, ви як? - запропонував тим же самим гучним голосом дядько Андрiй.
   Звичайно, малi нiяк не заперечували. З вiдкритими ротами i широко розплющеними очима ходили по колу усерединi круглої будiвлi. Ще нiколи у життi Дмитрику не траплялося бувати всерединi такої просторої i великої будiвлi. Вся кругла споруда дiлилася на кiлька кiл. На зовнiшньому, зi сторони вулицi, розташувалися палатки. Усерединi, зi сторони зовнiшнього кола, розташувалися вiддiлення з лавами. Вони були вiдгородженi скляними стiнами. Потiм просто розташувалися лави, їх було дуже багато, а у кiнцi, на внутрiшньому колi, торгiвельнi будки. В самiсiнькому центрi величезного даху була просто дiрка, через яку було видно чисте блакитне небо. Все викладено красивим кахелем, просторе, велике. Виявилося, що ринок має ще i пiдвал. Широкi сходи вели униз, до темного примiщення. Такий завбiльшки, як i сам ринок, пiдвал був весь у торгiвельних лавах. А у центрi знаходився фонтан. Щоправда, вiн чомусь не працював, але тут теж було досить гарно. Малi, трiшки обдивившись, почали проситися нагору. Там було значно цiкавiше.
   Коли пiднялися, то, нарештi, стали траплятися люди. Чоловiки з тачками пiдвозили рiзноманiтнi товари до лав. Знiмали великi ящики i валiзи i знову кудись швиденько їхали, а за лавами вже стояли продавцi. Вони тiльки починали розкладати те, чим мали торгувати. По примiщенню залунала гулка луна. Родини вирiшили пiти на вулицю. Там просторiше i вони менше заважатимуть людям. Але на подвiр`ї теж все раптово ожило i почало рухатися. Безлiч людей iз величезними тачками пiд`їжджали до палаток i вiд`їжджали вже порожнi. Продавцi сварилися з ними i мiж собою. Першi покупцi вже намагалися роздивитися, що їм пропонують i теж про щось сперечалися з продавцями.
   - Нарештi прокинулися, - зрадiв батько. - Ну що, ходiмо за покупками?
   - Та нi, Петре, давай краще ще трiшки почекаємо, нехай люди облаштуються i заспокояться. Ми ж нiкуди не поспiшаємо? - пробасив дядько Андрiй.
   Доки чекали, на очах у здивованих хлопчакiв ринок оживав. Продавцi вже розвiсили товар по полицях, люди з тачками траплялися дедалi рiдше, натомiсть все частiше з`являлися простi покупцi iз валiзами, чи просторуч. Продавцi заспокоїлися i вже у чомусь намагалися переконати покупцiв. Нарештi батьки вирiшили, що вже саме час пiти по покупки i рушили до "клiтки", майданчику, захищеному залiзною сiткою. Речей там було дуже багато! Найрiзноманiтнiший одяг, вiд нижньої бiлизни, до теплих шуб i пальто. Спiдницi, ременi, взуття, джинси, сорочки, кофти, светри, шарфи, шапки - обирай, якi забажаєш. Батько хотiв знайти Дмитрику зручне взуття, щоб взимку до школи ходити. "Не у калошах же ж по багнюцi швендяти?" - казав вiн матерi. Ось i шукали. Дядько Андрiй теж нiчого проти купiвля взуття Сашковi не мав. Тому ось так, дружним гуртом i ходили родини взад-вперед помiж рядами у "клiтцi", щось видивляючись, до чогось прицiнюючись.
   Людей у клiтцi було дуже багато. У постiйнiй штовханинi батько i дядько Андрiй намагалися щось таки угледiти на торгiвельних лавах. Вгледiти могли, та коли питали "скiльки це коштує?", чомусь вiдходили з сумними обличчями. Люди, прилавки, обличчя, валiзи, шум та галас - усе це вже злилося у якийсь нескiнчений потiк. Дмитрик ще нiколи в життi не бачив одразу стiлькох людей, до того ж кожна людина була чимось стурбована, чимось своїм. Кожен йшов зi своїми думками i дбав лише про те, щоб щось з`ясувати саме для себе. На двох маленьких хлопчикiв нiхто й уваги не звертав. Увесь час їх намагалися кудись вiдштовхнути, вiдтерти вiд батькiв, щоб лише тiльки наблизитися до того, що десь побачили. На щастя, дитячi руки дуже мiцно тримали батька, а коли хтось iз натовпу занадто нахабнiв, дядьку Андрiю варто було лише подати голос. Дмитрика здивувало те, що на ринку зараз була переважна бiльшiсть жiнок. Вони з пустими очима та сумними нерухомими обличчями вешталися помiж тих лав. Йшли, нiчого перед собою не помiчаючи. Навiть коли дядько Андрiй щось їм казав, лише незадоволено фиркали, трохи вiдходили, але наступної митi знову штурмували прилавок, тiльки з iншого боку.
   - Хлопцi, тримайтесь мiцнiше, - гучно сказав дядько Андрiй, коли чергового разу їх хтось спробував вiдтерти вiд батькiв. - Зараз, напевне, ще бiльше людей з`явиться.
   Дмитрик аж злякався. "Куди ж iще бiльше?" - думав вiн. Здавалося, що людей - цiле море. Просторi мiжряддя раптово стали вузькими. Вони давили з усiх бокiв. До того ж люди, якi постiйно штовхали, стояли на проходi, йшли проти течiї. Це було тяжко. Дiти втомилися. Хотiлося пiти геть звiдси. Пiти туди, де немає такого шуму i штовханини, туди, де затишок та спокiй, де вдосталь мiсця для всiх. Але батьки впевнено вели їх вiд прилавка до прилавка. У них була мета i вони точно хотiли її досягти. Жалiтися їм на втому Дмитрику не хотiлося. Вiн подивився на Сашка, той теж ледь стримував сльози. Ще менший на зрiст, вiн обома руками вчепився у величезну батькiвську руку i весь час намагався її не втратити.
   Нарештi пiсля чергового ряду, що лишився позаду, батьки зупинилися.
   - Слухай, Андрiю, тобi не здається, що тут все занадто дороге? Може ходiмо у якесь iнше мiсце?
   - Так, дорогувато. Гаразд, давай з "клiтки" вийдемо, можливо у звичайних палатках дешевше щось знайдемо?
   На тому i погодилися, а Дмитрик ледь не стрибав вiд радощiв. Та коли вийшли з "клiтки", хлопчик лише побачив, що з одного натовпу, що гуркотiв, потрапили у iнший. Такий же самiсiнький. Щоправда, тут було трохи бiльше вiльного мiсця. Ось де довелося частiше зупинятися. Нарештi, на питання: "Скiльки це коштує?",- батьки бiльш-менш задоволено кивнули. Далi вже дiтям доводилось розбуватися i мiряти взуття. Новенькi черевики були дуже гарнi. Дмитрик iз задоволенням їх взував, та нажаль, не всi вони були зручними. Навiть тi, якi нiби самi сидiли на нозi, батько чомусь вибраковував.
   Так тривало ще нескiнченно довгий час. Дмитрик вже ледь ноги волочив, про Сашка i казати годi. Але все одно родини йшли i йшли помiж нескiнченних рядiв торгiвельних палаток. Iнколи вертаючись назад, iнколи - йдучи далеко уперед. Обiйшли вже майже все зовнiшнє коло. Батьки були дуже незадоволенi.
   - Що ж вони купують? - скаржилися один одному. - Навiть дiтям не можуть нормальне взуття привезти. Або зовсiм нiяке, або розмiр не той, або цiну луплять, нiби не дитинi купувати, а президенту.
   - Так, - погоджувався дядько Андрiй. - Мабуть краще б було жiнкам поїхати. Вони в цьому краще розбираються. У них взагалi, хист до "тряпок". Та й погодься, торгуватися ми не вмiємо.
   Нарештi щось пiдiбрали. Вiдверто кажучи, Дмитрик настiльки втомився, що нiякого задоволення вiд покупки не отримав. Сашко теж. Його сумнi, втомленi очi ледь не блистiли вiд слiз. Потiм зайшли у "круг", дядьковi Андрiю щось знадобилося там купити. Дмитрик знову, вже вкотре, вiдкрив рот, бо навкруг все змiнилося. Торгiвельнi лави були вкритi рiзнобарв`ям усiлякого товару. Зелене, жовте, червоне, бiле - геть усе, куди не кинь оком. А натовп, немов бджоли у вулику, так i копошився, наче єдине цiле. Ворушився i гудiв. Простора будiвля вiдтепер перетворилася на дуже тiсну i незручну. Вiд постiйної штовханини болiли плечi. Рука затекла вiд того, що так мiцно тримався за батька. Але хлопцi терпiли. Батькам це все теж набридло. Навiть дядько Андрiй дедалi частiше пiдвищував голос. Дякувати Боговi, що це тривало не дуже довго. Як тiльки дядько Андрiй вгледiв лаву з пряностями, одразу ж попрямував туди, розштовхуючи людей, що постiйно намагалися завадити рухатись i створювали зайву штовханину. Лiзли пiд ноги, раптово зупинялись, рiзко поверталися, а то й просто застигали на мiсцi. Дядько Андрiй обережно, але дуже рiшуче вiдштовхував їх убiк, або просто зупинявся на мить, коли черговий "покупець" розвертався з очима, що нiчого перед собою не бачать, i стукався лобом у широкi груди. Хоча натовп рухався i копошився, але це вiдбувалося дуже повiльно, немов увi снi.
   Нарештi скупилися i вийшли з оточення цих сонькiв. Ринок лишився позаду. Дмитрик i Сашко ледь перевели подих. Нарештi ця кара скiнчилася. Вони вже не радiли, що взагалi сюди приїхали. Блiдий Сашко важко дихав i дивився на батька благаючими очима.
   - Тату, ми бiльше туди сьогоднi вертатися не будемо? - тремтячим голосом спитав Сашко.
   - Та нi, сюди вже вертатися певне не будемо. Щось у мене бажання такого бiльше немає. Петре, ти вже на ринку все купив?
   Тато кивнув головою. Потiм додав:
   - Так, на ринку, здається, все. Тепер потрiбно книжки купити, у магазинi. Ви пiдете, чи вже додому їхатимете?
   - Е нi, разом приїхали, разом i поїдемо. Крiм того, якщо якiсь додатковi пiдручники, так i менi ж для Сашка потрiбно купувати. Ходiмо вже краще разом.
   Разом i пiшли. Денне вересневе сонце хоч i не палило, як лiтнє, але припiкало досить добряче. Дуже хотiлось пити. Хлопцi втомились i зголоднiли. На щастя, дорогою трапилася якась жiночка iз великим ящиком. Батько i дядько Андрiй накупили бiляшiв i, нарештi, дали поїсти хлопчакам. Дмитрик уминав за обидвi щоки. Цi бiляшi здалися найсмачнiшою у свiтi їжею. Сашко теж не хотiв вiд нього вiдставати.
   - Петре, ти гляди як уминають! Вдома, мабуть так не їдять. Аж за вухами свистить. - Смiявся дядько Андрiй.
   - Так. Мабуть зовсiм у цих людських хащах зголоднiли. Нехай їдять, ще походити доведеться.
   Потiм, коли зайшли до магазина, купили ще й пити. Ось що таке справжнє задоволення. Сили знову з`явилися. Сашко аж повеселiшав i знову бадьоро бiг поруч iз батьком. Дмитрик теж бадьоро йшов i вертiв головою. А подивитися було на що. Навколо дуже красивi будинки. Таких вiн нiколи i не бачив.
   - Що, синку, подобається? - спитав батько. - У нас таких у селi немає?
   - Так, немає. - Iз захопленням пiдтвердив Дмитрик.
   - Зараз ми йдемо по центральнiй площi цього мiста. Дивись, роздивляйся.
   Дiйсно, Не дуже великi, але дуже гарнi будинки у кiлька поверхiв стояли по обидва боки широкої асфальтованої вулицi. Машини тут не їздили, а люди тихою ходою, неспiшно, прямували хто куди. Першi поверхи будинкiв займали магазини. З рiзноманiтних вiтрин на Дмитрика дивилися зовсiм рiзнi малюнки. Магазини були великими, як на Дмитрика, i святковими. Сашко гайсав туди-сюди i постiйно розпитував про щось батька. Дмитрика теж багато чого цiкавило, але зараз вiн був пiд таким впливом, що єдине що мiг, це просто йти i роздивлятися, роздивлятися й милуватися, роздивлятися i запам`ятовувати. Ось вони пiдiйшли до величезної церкви. Дмитрик аж дихати припинив. Така велична, вона бiлим свiтлом стояла зовсiм поруч, вiдкривши темнi ворота i сяючи золотом куполiв на сонцi. Безлiч голубiв лiтали й ходили прямо поруч iз нею. Бабуся якось казали, що голуби - то улюбленцi божi серед птахiв. Бабуся, ось кого б сюди треба! Вона б, напевно, дуже зрадiла. Не хотiлось вiдводити погляду вiд такої краси, та батьки вели далi. А далi все знову змiнювалося. Пам`ятники, знову магазини, величезнi вiтрини, рiзнi кольори i зовсiм новi враження. Щодалi - цiкавiше.
   Дорога, вiрнiше перехрестя. Знову гуркiт машин навкруги. Нарештi до зупинки пiдiйшов тролейбус i хлопцi з подивом дивляться на цю рогату "iстоту". А далi - далi такої краси Дмитрик нiколи в життi не бачив. Небувалої краси залiзнi цепи, деревця, старовиннi будiвлi, i ще дещо.
   - Тату, а що це?
   - Це, синку зветься "Альтанкою", запам`ятав? А це, поруч iз нею, - батько вказав на старовинну будiвлю, дуже схожу на церкву - це краєзнавчий музей. Там далi - скоро побачиш, стоятиме театр. Побачиш, там ростуть дуже красивi дерева. Блакитнi ялинки, карликова горобина. Ну, сам побачиш.
   Так, вiн дiйсно побачив. Вiд простору та величностi будiвель у Дмитрика аж у головi запаморочилось. Краса театру iз чорними мармуровими сходами, черговий пам`ятник чоловiковi, якраз поруч iз блакитними ялинками, височiнь багатоповерхiвок, що нависали над вкритою плитами просторою площею. Пiд багатоповерхiвками, вiрнiше, на перших поверхах, знову-таки знаходились магазини. Дмитрик такого дива нiколи не бачив, навiть уявити не мiг, що магазини бувають такої краси, та ще й у два поверхи. Вiн зрадiв ще дужче, коли з`ясувалося, що батько веде їх у один з таких магазинiв. У найвiддаленiший, що розташовувався у самому кiнцi площi. Дмитрика вразив внутрiшнiй простiр магазина та його розмiр. Кам`янi сходи, по яких можна було бiгати i гратися досхочу у здоганялки гуртом. Грай, всi помiстяться. Стеля, яка сягала у височiнь, була десь там, де хлопчик зовсiм не звик її бачити. Хотiлося щось сказати, та що тут скажеш? Язик нiби прирiс. А коли, нарештi, пiднялися на другий поверх... Дмитрик аж зiмлiв. Стiльки книжок вiн нiколи не бачив. Цiлi стелажi, полицi, шафи! Малюк йшов i дивився на рiзнобарвнi обкладинки, намагаючись прочитати хоча б назви, але очi самi так i розбiгалися. Сашко теж тихенько йшов поруч, майже навшпиньки.
   Але батьки там довго не затримались. Швиденько пiдiйшли до продавщицi, сказали, якi саме книжки їм потрiбнi. Та кивнула головою i вже через декiлька хвилин батьки з дiтьми прямували сходами вниз.
   - Ну що, Петре, ти з Дмитриком не дуже додому поспiшаєш? - спитав дядько Андрiй, коли всi вийшли з магазина.
   - В загалi-то поспiшаємо, а що?
   - Та просто може давай дiтей у "Дитячий" парк зводимо? Хай хоч подивляться, що це таке. Коли їм ще станеться сюди потрапити...
   Батько замислився. Дмитрик почув слово "ПАРК" i йому дуже захотiлося побачити, що це таке. Ще кортiло походити по магазинам. Тут було стiльки всього, що вiн нiколи i не бачив. На полицях i на вiтринах - нова технiка, якiсь пристрої, одяг, було й таке, що вiн i не знав як зветься. Та заважати батьковi чухати потилицю - це потiм зайвий раз червонiти вiд сорому.
   - Гаразд, Андрiю, ходiмо, тiльки не довго. Бо я жiнцi пообiцяв бiйця завидна привезти, щоб вона не дуже хвилювалась.
   - Гаразд, ми теж хочемо по свiтлому додому доїхати. Так, Сашко? - звернувся вiн, посмiхаючись, до Сашка.
   - Так! - бадьоро закивав головою той.
   - Ну, то ходiмо ж, чого чекаємо? - засмiявся велет i попрямував уздовж багатоповерхiвок з магазинами по вкритiй плитами площi.
   Сашко зовсiм розвеселився. Вiн бiгав навкруг Дмитрика, весь час розповiдав, у якому будинку вiн житиме, коли виросте. Який будинок красивiший, який бiльший. Дмитрик теж щось говорив, щось вiдповiдав, та його бiльше зараз цiкавили самi краєвиди. Вiн намагався запам`ятати кожну деталь, кожен будинок, кожен магазин. Спочатку здалося, що вони просто вертаються, але потiм з`ясувалося, що вони рухаються у iнший бiк, нiж прийшли. Ось дiйшли до "альтанки". Гарнi дерева, ряди лав, кам`янi сходи, потiм - пiдземний перехiд. Сашко вiд захоплення аж ойкнув i заплескав у долонi. Хотiв до нього пiдбiгти, та дядько Андрiй швиденько заспокоїв розпалене дитя. Тепер вже Сашковi довелося трiшки почервонiти вiд сорому.
   Цiкаво, ти йдеш, а над тобою гудуть машини. У пiдземцi темно i затхле повiтря. До того ж стоїть якийсь сморiд. Як вiд нужника. Але все одно цiкаво. Коли ще доведеться таке побачити? Тому Дмитрик йшов собi поруч iз батьком мовчки. Сашко ж менш стримував емоцiї.
   - А чому тут так темно? I чому тут так воняє?
   - Отака вона мiська культура, синку, - сплюнув дядько Андрiй. - Краще не питай. А свiтло, так його ж i у нас немає. Ну, ти ще малий, пiдростеш - сам все зрозумiєш.
   Чому всi дорослi кажуть завжди одне i те саме, коли у них щось питаєш? - думав про себе Дмитрик. Вiдверто кажучи, за кiлька тижнiв навчання у школi бажання щось питати потроху зникало. Просто набридло вже крiзь чути одне i те саме. Тому вирiшивши для себе, що краще спочатку вирости, а вже потiм - про все у них спитати! Дмитрик вирiшив просто почекати. Але й справдi, низька стеля i затхле смердюче повiтря не сприяли покращенню настрою. Хотiлося швидше вийти на свiже повiтря, на свiт Божий.
   Нарештi знову сонячнi теплi променi грають веселкою навкруги. Свiже повiтря розносить вiтерець. Але Дмитрику чомусь здалося, що у мiстi не таке повiтря, як вдома. Тут воно все одно якесь не зовсiм свiже. I чому вiн ранiше цього не помiчав? А перед ними було щось... Дмитрик не втримався.
   - Тату, а що це таке гарне?
   - Це фонтан. А он де бачиш чоловiка? Це Садко, а поруч - русалки. Це скульптурою зветься.
   Дмитрик i Сашко пiдiйшли до "фонтану". Довго дивилися на нього. Батьки теж пiдiйшли до них i спокiйно спостерiгали за хлоп`ятами. Сашко злiз на сходинку i крокував нею туди-сюди.
   - Тату, а чому у фонтанi води немає? - засмучено спитав Дмитрик. - Вона ж повинна тут бути?
   - Знаєш, синку, не пощастило тобi. Народився ти не там де треба було. Менi iнодi здається, що у нашiй державi взагалi нiчого немає i нiколи нiчого як слiд не працює!
   Дмитрик, звичайно, не зрозумiв таку вiдповiдь. До чого тут мiсце народження? I чому нiчого не працює? Але ж питати далi злякався, бо побачив, як одразу погiршився настрiй у батька та у дядька Андрiя. Постояли, подивились на порожнiй фонтан i пiшли далi. Будинки один краще iншого все з`являлися i з'являлися. Сашко бiг поряд, невтомно i з захопленням вказував на них i порiвнював.
   - Тату, а що у цiй будiвлi? - спитав Дмитрик, коли пiдiйшли до просторого кiлькаповерхового маєтку, до якого з усiх бокiв вели сходи.
   - Це, Дмитрику, бiблiотека! Тут дуже багато книжок i усiлякої лiтератури.
   Краса i величнiсть будiвлi вражала. Простора, з вимощеною плитами площею i великими вiкнами, вона височiла над шляхом i була зовсiм iнша, нiяк не схожа на iншi будiвлi. А далi - ще дивнiше. Дмитрик i Сашко з вiдкритими ротами наближалися до наступної будiвлi. Вона велично височiла над усiма iншими забудовами. Невеличкi балкони рiвними рядами прямували кудись угору i сонце вiдбивалося яскравим сполохом у склi. Свiтло-сiра, вона урочисто сяяла, нiби знала, що рiвних їй поблизу немає.
   - Тату, а це що? - першим не витримав Дмитрик.
   - Це - готель, синку. Тут люди, що приїздять у мiсто з iнших мiсць, вiдпочивають. Що, сподобалась будiвля?
   - Так, тату, дуже! А ми можемо тут зупинитися?
   - На жаль нi, синку. По перше нам нiколи, по друге - це дуже дорого.
   - А чому iншi можуть там зупинятися?
   - Бо у тих, хто тут зупиняється, бiльше грошей i вiльного часу.
   - Тату, а чому у них бiльше грошей? Хiба ви погано працюєте?
   - Годi вже! - не стримався батько. - Чому? Чому? Виростеш, сам збагнеш! А коли багато знатимеш - ранiше постарiєш!
   Дмитрик аж злякався. Невже чим бiльше знаєш, тим ранiше старiєш? I як же ж бабуся казали, що йому ще дуже далеко до старостi? I взагалi, знову цi нескiнченнi "чому", i "як же ж так" i "у кого ж спитати"?! На щастя не довго довелося над усiм цим мiркувати. За готелем вiдкрився зовсiм новий, неповторної краси краєвид, i не було вже змоги нi про що iнше думати! До того ж набридливий Сашко весь час штовхав у бiк пальцем, тикав то у один, то у iнший бiк. I знову почав бити себе у груди i розповiдати про будинок, у якому житиме, коли виросте. Дмитрик щось намагався заперечити, але марно. Сашка переспорити було майже не можливо. Та й взагалi, Дмитрик казав лише у якому будинку хотiв би жити. Натомiсть Сашко переконував, що саме тут вiн житиме i що це найлiпше мiсто у свiтi, гарнiшого нема! Та вже через кiлька хвилин вiн знаходив iнше "найлiпше мiсце" i починалося все спочатку. До того ж це, нове, було гарнiшим за попереднє. То вiн кiлька хвилин тому просто погано усе розгледiв! Дорослi лише смiялися з дитячих суперечок.
   - Може вже краще купиш собi по квартирi у кожнiм домi i житимеш по тижню у кожнiй? - жартiвливо прогудiв дядько Андрiй.
   - Та нi, навiщо у кожнiм? - не зрозумiв Сашко. - Менi у цьому мiсцi хочеться! Воно найкраще i будинок найкращий! Навiщо менi iншi?
   Дорослi лише голосно смiялися. Дмитрик не мiг зрозумiти чому, а Сашко, тим часом, розпалився ще дужче, аж почервонiв i знову почав вихвалятися.
   А мiсцевiсть навколо дiйсно була неповторної каси! Вже вкотре за сьогоднiшнiй день Дмитрик не знав, як вгамувати свiй подив. Дiйсно, навiщо його вгамовувати чи приховувати? Широченна заасфальтована дорога, чепурненькi багатоповерхiвки, що стоять на пагорбi, вкритому величними деревами. Знову фонтани, якi чомусь не працюють. Площi, машини, доволi симпатичнi будiвлi, що чимось схожi на бiблiотеку, i, водночас - зовсiм не схожi. Рiзнi, але величнi i неповторнi. Мiст через невеличкий струмок, який батько чомусь назвав "рiчкою". А далi... Далi - зовсiм iнший, нереальний свiт!
   Коли Дмитрик побачив те, що батьки назвали парком "Казкою", перше враження було єдине - "Цього не може бути!"... Невже вiн дiйсно потрапив у казку? Середньовiчнi фортецi, що розташовувалися у гаю, невеличкий корабель, що стояв бiля берега невеличкого ставка, старовиннi гармати, залiзнi цепи, статуї - усе це виглядало казково. Дмитрик iз Сашком наввипередки кинулися сходами вниз. Втерпiти i зiйти спокiйно сил просто не було. Хотiлося все помацати власноруч, злiзти на казкову цегляну фортецю, уявити себе лицарем, пiратом - взагалi хотiлося УСЕ! Батьки лише гукнули, щоб вони дуже не поспiшали i не лiзли нiкуди без них.
   Перша ж фортеця, до якої вони пiдбiгли - здалася найкращою! Дочекались, доки батьки пiдiйдуть i побiгли сходами. Виявилося, що тут були i гiрки, з яких iз задоволенням можна з`їхати униз. Серце аж вискакує з грудей, а вiтерець приємно обдуває розпалене дитяче обличчя, а потiм - знову бiгти, ще далi, ще вище! На найвищу вежу. По гвинтових сходах, по вузькому коридору. Затуляти нiс i обличчя вiд нестерпного смороду, схожого на той, що був у пiдземному переходi, а ще - у туалетi. Але потiм - свiже повiтря i ти вже на вежi дивишся на батькiв, якi чекають унизу. А тобi хочеться сягнути ще вище i звiдти голосно гукнути! Так, щоб весь свiт почув. Потiм - знову затулений нiс i спуск униз. А далi - голоснi гукання батькам i запрошення пiднятися разом з ними. Покiнчивши iз однiєю фортецею, малята попрямували до наступної.
   Дорогою, над якою схилялися могутнi крони дерев. бiгли швиденько. Батьки, звiсно, не встигали за швидким бiгом малюкiв. Дмитрик помiтив, що батько з дядьком Андрiєм про щось жваво говорять, посмiхаються i дружньо хлопають один одного по плечах. Нарештi, напевно, вони потоваришували! Це дуже добре. I якось воно вже так вийшло, що за своїми думками i за сперечаннями з Сашком, Дмитрик не помiтив кiпки хлопцiв, що прямували прямо до них. У спортивних штанях, з цигарками i пляшками у руках, вони голосно щось гукали i дуже брудно лаялися. Голомозi голови вертiлися у рiзнi боки. Були вони якiсь усi однаковi, нiби вiйськовi. Потiм декiлька iз них вiддiлилися вiд натовпу i попрямували прямiсiнько до них. Сашко раптово притих i завмер на мiсцi. Нiчого такого у тих хлопцях не було, але вiд них вiяло якоюсь ворожiстю i люттю. Дмитрик з Сашком завмерли, нiби скаменiли i дивилися, як до них наближаються. Стало трохи страшно, але не бiгти ж? А потiм, потiм Дмитрик вiдчув теплi i мiцнi батькiвськi руки у себе на плечах i побачив дядька Андрiя, що став на дорозi мiж молодиками i ними. Тi ж одразу зупинилися. Iз основного натовпу пролунав чийсь рiзкий оклик i неприємний смiх. Декiлька з тих, що прямували на Сашка i Дмитрика, трохи вiдхилились i пiшли собi кудись убiк. Дмитрик, Сашко, батько i дядько Андрiй ще деякий час пильно стежили за цими молодиками. Доки вони не зникли з очей. Тiльки потiм Дмитрик i Сашко перевели подих.
   - От покидьки! - пробасив дядько Андрiй. - Зовсiм уже знахабнiли! Вже серед бiлого дня навiть до дiтей чiпляються!
   - Так, справжнi виродки! - зiтхнув батько.
   - Тату, а хто це був? - запитав Сашко трохи тремтячим голосом.
   - Це синку виродки пiшли! Босяки. Певне мiсцевi. Бандити малолiтнi.
   - Татко, а чому їх так багато i де ж мiлiцiя? Чому бандити спокiйно собi ходять вдень? - це вже цiкавився Сашко.
   - А Бог їх знає куди та мiлiцiя дивиться, синку. Добре, пройшли, то нехай собi йдуть. Ходiмо гратися, тiльки далеко краще не вiдбiгайте.
   Хлопцi кивнули головами i пiшли собi. Тiльки вже не бiгли, а просто йшли, частенько обертаючись, поглядали на батькiв. Дмитрик помiтив, що статуї, якi стояли по рiзнi боки вiд дороги - чомусь побитi, лавки - зламанi. Дерев`яна фортеця теж бiльше схожа на руїни.
   - Тату, а чому ця фортеця така? - запитав Сашко.
   - Та, певне, такi ж ось босяки i роздовбали! У головах нiчогенько немає, лише дурна сила в руках! От i шукають, до чого б її прикласти.
   Дмитрику це здалося дивним, адже до цього вiн думав, що цю фортецю спецiально такою побудували, бо так - цiкавiше по нiй лазити! Як по справжнiсiньким руїнам. Та нiчого не вдiєш.
   - Тату, а корабель, теж вони розламали? - знову спитав Сашко.
   - Синку, я не можу с впевненiстю сказати, що це саме вони зробили. Але певен, що зробили виродки, схожi на тих.
   Пiсля напiврозваленої дерев`яної фортецi був корабель. Дивно було скакати по ще цiлим дошкам палуби, дивитися на обламану щоглу. Та нiчого, можна легко уявити, що корабель пiсля пiратського обстрiлу, який готується дати останнiй бiй ворожiй фортецi. Цiкава гра, та хочеться подивитися усе, що тут є.
   Далi дерев`яний мiст, з величезними залiзними цепами i чорнi середньовiчнi гармати. А ще далi - чергова цегляна фортеця, але трохи вища вiд попередньої, з залiзними шпилями на баштах. Але у середину нiяк не потрапити. Довелося йти далi. Знову така ж фортеця, та на цю можна залiзти. Знову гвинтовi сходи, розмальованi i розписанi усiлякими брудними висловами стiни, смердючi вузькi проходи, де цiлими купами покоїться звалене смiття. Нарештi вони пiдiйшли до краю, де зубцями височiли стiни i подивилися униз. Маленькi чарiвнi ставочки, через якi були перекинутi невеличкi мiсточки. Враження - нiби ти дiйсно в казцi. Трохи постояли i вирiшили спускатися, бо особливо робити тут на горi було нiчого. Коли спустилися, Дмитрик нарештi збагнув, що йому конче необхiдно справити потребу. Та от прикрiсть, туалети виявилися чомусь зачиненi. На щастя, неподалiк рясно росли кущi i деревця, утворюючи невеличкi хащi.
   Верталися до автовокзалу якомога хутчiше. Дмитрик дуже втомився. Навiть Сашко вже не бiг попереду, а спокiйно йшов поруч iз дядьком Андрiєм. I головне - здебiльше мовчав. Дмитрик йшов i вирiшував, вiд чого ж вiн втомився бiльше: вiд прогулянки, чи вiд вражень? Але це зовсiм не заважало по дорозi дещо запитувати у батька, та все запам`ятовувати.
   Нарештi довгоочiкуваний автовокзал i автобус, де можна зручно сiсти бiля вiкна. Сашко з дядьком Андрiєм розташувалися позаду. Шлях додому пройшов спокiйно i без пригод. Людей вже було не так багато, як уранцi, тому всi спокiйно сидiли на своїх мiсцях. Так, сидiти бiля вiкна було досить цiкаво, але їхати поряд iз водiєм Дмитриковi сподобалося значно бiльше. "Нi, все-таки я буду водiєм, коли виросту!" - вирiшив про себе зайвий раз хлопчик.
   Вдома на них вже чекала схвильована матуся. Довелося все їй розповiсти, ледь поїсти встиг. Вже ввечерi втома таки знесилила Дмитрика i, не вiдчуваючи нiг, стомлений до нестями, але щасливий, вiн пiшов спати.

VII Сашко

   I знову школа. Знову цей довгий шлях до неї, нуднi уроки i та сама дорога додому. Єдина радiсть - це новий друг Сашко та iншi дiти, з якими можна гратися на перервах. Яка ж розумна людина придумала тi "перерви"? I дякувати Богу, що з`явився такий друг, як Сашко! Хоча й маленький, та дуже кмiтливий. З ним завжди весело i зовсiм не хочеться прощатися пiсля школи. Кожен ранок - це радiсть вiд того, що можна буде з ним побiгати, погратися. Щодня вiн розповiдає щось нове i цiкаве. А поїздка до мiста... Розмови про неї не припинялися i через тиждень. Жвавий та розумний, вiн щиро дiлився усiма своїми думками iз другом - Дмитриком. Маленький, але з вiдкритим i чистим серцем та палкою уявою - ось яким сприймав Сашка Дмитрик. Сталося так, що Сашко виявився набагато пруткiшим та швидшим за Дмитрика. Через це майже завжди брав гору у перегонах та iнших iграх. Але Дмитрик зовсiм не ображався на нього. Хiба можна через таке ображатися на друга? Iншим однокласникам Сашко теж подобався. Деякi дiвчата прозвали його "Мишеням", та вiн, здається, зовсiм не ображався. Лише весело смiявся, коли його так називали. Не було у цiм свiтi речей, якi б могли образити це янгольське створiння у людськiй подобi. Дзвiнкий голос та смiх Сашка гучнiше всiх лунав на перервах, розпалюючи азарт до iгор у iнших.
   Десь через тиждень пiсля подорожi до мiста Сашко прийшов чомусь дуже похмурий. Цiлий день майже не розмовляв та грався на перервах без зайвого натхнення i особливого задоволення. Коли уроки скiнчилися i вiн, як i завжди, пiшов з Дмитриком додому, нарештi вiдповiв на наполегливi питання друга.
   - Та все гаразд. I батько мене не карав. Нi, тут iнша iсторiя трапляється.
   - Та що ж таке трапилось? - не хотiв вiдставати Дмитрик. I Сашковi таки довелося розповiсти все.
   - Розумiєш, у нашої корови останнiм часом молоко стало зникати. Ну, мамо казали, може вона захворiла. До фельдшера навiть ходили питатися. Нiчого. Той каже, що вона цiлком здорова. А молока - нема. До того ж корова якась втомлена постiйно стоїть.
   - I давно така бiда? - зацiкавився Дмитрик. Бабуся йому про таке не розповiдали, мати теж.
   - Не зовсiм. Взагалi-то десь тижнi три вже йде. Пам'ятаєш, мiй батько, ще у мiстi лiки якiсь купував?
   - Так, щось пригадую. Так то для неї?
   - Так, саме для неї. Та воно нiчого не допомогло. А далi... Потiм, десь тиждень тому, одразу як ми з мiста повернулися, почали ще i яйця зникати.
   - Оце тобi таке! - Дмитрика ближче до Сашка пiдiйшов. - Як це так, зникати?
   - А ось так, зникають - i все тут. Навiть нашi кращi кури-несушки i тi, кричати кричать, коли на сiдало йдуть, а коли злазять - яйця немає.
   - Оце таке! А куди ж вони дiваються?
   - А хто зна! Спочатку думали, може самi кури клюють. Та де там, шкарлупи нiде немає. Тодi подумали, може собака який тягає, або щур? Знову нi! Собака усю нiч на прив`язi просидiв, а щурiв батько ще навеснi всiх потравив. Не встигли б вони так швидко вирости i наплодитися.
   - То що ж воно тодi таке?
   - Не знаю, - похмуро вiдповiв Сашко.
   - I що ж ви збираєтесь робити?
   - Спочатку треба знайти, хто цим займається! - впевнено сказав Сашко. - Батьки пiдозрюють, що це вiдьма молоко та яйця краде.
   - Он як! - з поважним страхом видохнув Дмитрик.
   - Так! I я обов`язково вистежу її! Нiкуди вона вiд мене не дiнеться! Я на неї спецiально чекатиму.
   - Ну ти молодець! А не страшно тобi? Чи ви вдвох з батьком засiдку хочете влаштувати?
   Дмитрик чомусь опустив голову i якийсь час просто мовчки йшов, покусуючи нижню губу, а потiм тихо i сумно заговорив знову.
   - Розумiєш, Дмитрику, мiй батько не зовсiм у вiдьом вiрить. Це матуся припустили, що може бути вiдьма, а тато, навпаки, твердять, що то все погане харчування, або якийсь чужий собака робить. До того ж немає нiяких слiдiв бiля сараю. А матуся рано встають худобу годувати, i нiколи нiчого не помiчали. I я вiрю матусi! Тому влаштувати засiдку я сам придумав, без батька.
   - Гаразд, а як же ти думаєш її влаштувати? - поцiкавився Дмитрик.
   - Ще не придумав. Але щось таки напевно придумаю. Навiть якщо усю нiч спати не доведеться! Проте, коли спiймаю тую вiдьму..! Тодi i батько повiрять, що вони iснують i в селi мене всi поважатимуть! Та головне - молоко i яєчка знову з`являться.
   На тому й розiйшлися по домiвкам. Дмитрик йшов i трiшечки заздрив смiливостi i рiшучостi свого товариша. Звичайно, вiн вже здогадувався, хто може красти молоко i яєчка, та не мiг наважитись розповiсти друговi про свої пiдозри.
   Тиждень потроху минав. День за днем дiтлахи приходили до школи. Щоранку Дмитрик питав Сашка про справи. Щодня Сашко вiдповiдав, що нiчого не змiнилось. У класi з нього вже почали глузувати й дражнити. Гратися з iншими дiтьми вiн не хотiв. Увесь час дуже серйозно про щось думав. Розмовляв без охоти, навiть з Дмитриком. Хлопчик хотiв чимось допомогти друговi, але не знав чим. Злi дитячi жарти Сашко зносив спокiйно.
   - Нiчого, нiчого, - казав вiн, - ось спiймаю вiдьму, тодi зовсiм по iншому спiватимете! Тодi я вже точно з вами гратися не схочу!
   Дмитрик не витримав i, йдучи чергового разу додому, розповiв Сашковi про бабу Валю. Той дуже спокiйно до цього вiднiсся. Сказав лише, що сам про неї чув, але не любив вiн зайвих балачок.
   - Мало хто про кого що каже? - сказав вiн. - Треба все своїми очима побачити, перш нiж у чомусь звинувачувати!
   - Та кажу ж тобi, - шепотом промовив Дмитрик, - що я на власнi очi бачив! Менi теж про неї розповiдали! I я теж думав, що це якiсь дорослi жарти, а вона - звичайна жiнка. Та коли бабу Марфу ховали... Я ж на власнi очi бачив, як вона щось зробила дядьковi Федору! Чи ти менi не вiриш?
   - Та чого ж не вiрю? А що з ним сталось? - Сашко теж перейшов на шепiт.
   - А те i сталось... Мамо кажуть, що вiн нiби сказився. Весь час до баби Валi бiгає. Щось їй по господарству робить. Пiсля роботи одразу до неї прямує, свiй дiм обминає. Вертається тiльки пiзно ввечерi. Голодний, але п`яний. Нiчого майже не їсть i увi снi з кимсь розмовляє. Зранку знову, як звичайний чоловiк, от тiльки i сам не розумiє, чому до тiєї баби Валi бiгає. А потiм все повторюється. Вже, кажуть, нiби сарай їй добудовує. Отакої воно.
   - Так, цiкаво, - вимовив пiсля паузи Сашко. - Ну нiчого, пiсля того, як я її схоплю на "гарячому" - не викрутиться вона! Батько їй усi кiстки переламає. Вiн сам казав: "Ось би трапився менi той гад, хто таке робить - усi кiстки попереламую!".
   - Гаразд, Сашко, здається, нам знову час розходитись по домiвкам?
   - Так, слiд. Бувай, друже, - без особливої охоти попрощався Сашко.
   - Бувай! - трiшки жвавiше вiдповiв Дмитрик i попрямував шляхом додому. Потiм зупинився, обернувся i гукнув Сашка.
   - Сашко! Я тебе хочу попросити...
   Друг зупинився i повернувся до Дмитрика. Вiтер розшарпав на Сашковi чуприну. Дмитрик пiдiйшов до нього.
   - Сашко, будь ласка, нiкому не розповiдай того, що я тобi розповiв. Розумiєш, бабуся менi заборонили про це комусь розповiдати. Я навiть матусi про це не казав...
   - Так, не хвилюйся, - на Сашковому обличчi з`явилася посмiшка. Вiн пильно подивився Дмитриковi у самiсiнькi очi. Потiм знову посмiхнувся i попрямував своєю дорогою додому. - Бувай! - лише донеслося до Дмитрика.
   Дмитрик ще деякий час стояв i дивився на спину товариша, що з кожним кроком вiддалявся. Дивився, i Сашко здавався йому таким маленьким, беззахисним. А ще, ще Дмитрику було чомусь соромно. Чому, вiн так i не мiг зрозумiти, як не намагався. Але це почуття так i не хотiло вiдступати. Весь почервонiв, вiдiрвав погляд вiд друга i попрямував до себе. Дорога сьогоднi здалася довгою i сiрою. До того ж з`явилось дивне вiдчуття, нiби вiн чи не в останнє бачить свого друга. Нарештi з`явилися хатинки Варiвки. Нарештi вiн побачив будиночок бабусi. Таки дiйшов. А ось i бабуся, стоїть бiля хвiртки i чекає на нього. Її посмiшка i веселе вiтання. Поганий настрiй, сумнi думи одразу вiдлiтають у рiзнi боки! Тепер все добре, тепер все гаразд, бо з ним бабуся, бо вiн вже вдома!
   Минули вихiднi. За ними поступово промайнули ще кiлька навчальних днi. Погода стояла сонячна i тепла, все було як звичайно, та вiдносини iз Сашком чомусь трiшки зiпсувалися. Вiн став якийсь мовчазний. Весь час ходив насуплений i чимось невдоволений. Розмовляв з неохотою. На жарти дiтей вiдмовчувався i тiльки кривився. Навiть сперечатися йому не хотiлося. Дорогою додому Сашко йшов якомога швидше, Дмитрик ледь встигав за своїм товаришем. На його нескiнченнi питання Сашко лише вiдповiдав: "Нi, нiчого ще не придумав.", "Так, молоко продовжує зникати, як i яйця.", та, "Нiчого, все одно я її спiймаю! Ось тодi ви всi в мене побачите, як глузувати!".
   Та одного ранку Дмитрик застав Сашка дуже збудженим. Той дуже старанно, за допомогою рук i усього свого тiла, щось намагався розповiсти "ранковiй групi", як самi себе назвали дiтлахи. Дмитрик ще не встиг розпрощатися iз матiр`ю i пiдiйти до дiтлахiв, як Сашко сам кинувся йому назустрiч. Широко розплющенi дитячi очi i розпалене обличчя - Сашко сам пiдбiг до Дмитрика i голосом, що запинався, почав щось розповiдати. Але усупереч всiм намаганням товариша, Дмитрик нiяк не мiг збагнути, що саме хоче розповiсти Сашко.
   - Стривай, Сашко, я нiчого не розумiю. Що ти таке говориш?
   - Я, я, я спiймав її! - гукав вже рiвнiшим голосом малюк. - Я спiймав ту кляту гадину!
   Дмитрик здогадався про що хоче розповiсти товариш. Але вiд усвiдомлення цього пiдступний холодець зимовою памороззю пройшовся по спинi. Не може бути! Нi, цього просто не може бути!
   - Та ти що? Як це тобi вдалося?
   - Та ти знаєш, я i сам не розумiю, - засмутився Сашко. - Воно якось само вийшло. Просто рано-вранцi вирiшив вийти, на двiр сходити. Ну, зараз ще тепло, та й сiрiло вже. Ось тому i вирiшив вийти. А потiм бачу, чомусь дверi до сараю трiшки вiдчиненi, хоча я точно пам`ятав, що мати щовечора зачиняли їх, навiть на замок зачиняли! Ось я ж i вирiшив перевiрити, хто там такий. Коли навшпиньки пiдiйшов, то почув, що кури чомусь занепокоєно квокчуть... - Тим часом юрба дiток оточили товаришiв. Дехто з них вже вкотре з розплющеним ротом слухав розповiдь Сашка. - А воно ж страшно! Стою я i чекаю...
   - Та годi вже! - обурено почали гукати слухачi. - Скiльки вже можна! Розповiдай вже, що ж там було?!
   - Так ось, - нiби не помiчаючи нiчого, продовжував Сашко, особисто для Дмитрика, - стою я i думаю, що ж далi робити? Хочу заглянути хто там, але там темно, якось моторошно. Та i мiсця дуже мало, не розвернешся, коли що... Вирiшив трiшки почекати. Сховався за туалетом, у кущах, i чекаю. Коли чую, кури почали лiтати i сильно кричати. Потiм корова якось тихенько та сумно заревiла, i знову тиша. На вулицi тепло, а в мене аж зуби цокотять! Побачив цеглину бiля себе. Взяв i чекаю. А сам бачу, бiля сараю вила стоять. Ну думаю, батька кликати вже запiзно, а тiкати - не хочу! Вирiшив хоч побачити, хто це у нашої корови молоко краде!
   - Та розповiдай вже швидше! - наполягали дiти. Дехто, переважно дiвчатка, навпаки, iз захопленням слухали i охали. Одна не втрималась i запитала: "I навiщо воно тобi? Це ж так жахливо! Я б не витримала. А чому ти не погукав нiкого на допомогу?".
   - I дiйсно, чому не погукав? - перепитав Дмитрик.
   Сашко замовк. Нахилив голову i почухав чуприну. Очi втратили те божевiльне сяйво, вiн озирався довкола, нiби шукаючи пiдтримки.
   - А що тут такого? Не гукав, бо я ж чоловiк! Чого я, як маленький, маю кликати когось кожен раз, коли менi страшно?
   Усi присутнi хлопцi одразу прикусили язики. Дiвчатка iз почуттям зойкнули. До кiпки дiтлахiв поступово пiдходили новi слухачi. Усiм було цiкаво, що ж там вiдбувається, але прохань повторити все з початку не лунало. А Сашко, трiшки перевiвши подих, тим часом продовжив розповiдь.
   - Так от, сиджу я i чекаю. I щойно сонце визирнуло iз-за обрiю, дверi до сараю вiдчинились.
   - Що, самi собою вiдчинилися? - запитав хтось iз натовпу.
   - Не знаю, може i самi, - обурено вiдповiв Сашко. - Так от, я сиджу i дивлюсь, що ж воно далi буде! Чекати довелось не довго. Дивлюсь, а з сараю вилазить здоровенна жаба! - Дiвчатка перелякано запищали. Дехто скривився.
   - I що ж то за жаба? Як це вона вилiзла? - хлопчаки хоч i стояли з вiдкритими ротами, та все ж зберiгали спокiй.
   - Не знаю, правду кажу. Але жаба та була величезна! Я ранiше таких нiколи i не бачив. Вона була така велика, як собака. I, до речi, вилiзла вона теж якось по собачому, не стрибаючи! Сама вся сiра i в буграх якихось! Ой, люди, ну i огидна ж вона була, скажу я вам!
   Дехто iз дiвчинок вiдвернувся i розплакався. Одна навiть вiдiйшла вiд усiх i почала собi тихенько рюмсати. Iншi ж продовжували зацiкавлено слухати.
   - Вийшла вона i дивиться навкруги - знову завiв Сашко свою розповiдь, не звертаючи нiякої уваги на дiвчат. Вiн продовжував дивитися лише в очi Дмитриковi, а сам аж тремтiв. - Я ж за тiєю тварюкою спостерiгаю. А вона, клята, повiльно так, по-господарськi, роздивилася все i завернула собi у бiк огорожi. Дивлюся я, а повзе вона повiльно, нiкуди не поспiшає. Позаду у неї щось схоже на хвiст по землi сунеться. Ну, вона якраз до мене спиною повзе, я ж iз кущiв вилiз i думаю, що з нею робити? Батькiв гукати? Так втекти може. I часу в мене обмаль, бо вже от-от огорожi дiстанеться. Ще добре, що не бачить мене.
   - Ну кажи вже, що ти з нею зробив? - залунало з усiх бокiв.
   - Ну, вирiшив каменюку в неї кинути, а сам по вили побiгти. Вона саме збиралася через огорожу стрибати, а я у неї кусок цеглини запустив. Точно влучив! Та аж кавкнула у польотi. Вона такого не чекала, засмикалась, та й зачепилась за край огорожi. Потiм чую, що щось об землю бухнулось. Мабуть, добряче в неї вцiлив! Ну, а я, тим часом, за вила. Думаю, зараз швиденько доб`ю тварюку, а потiм батька позву. Ну не буде ж вона пiсля такого падiння на мене нападати? Вже, напевне, тiкає кудись. Я хотiв вийти i добити її, щоб бiльше нi вона, нi її рiд до нас у двiр не заходили!
   Сашко раптом замовк. Усi терпляче чекали продовження, але мисливець на нечисть чомусь не поспiшав. Навпаки, замiсть розповiдi вiн закусив губу i уважно роздивлявся коло слухачiв.
   - Ну кажи вже, добив, чи вона втекла? - нарештi хтось не витримав i вирiшив порушити тишу. - Так, розповiдай вже швиденько! Давай, давай, розповiдай! - один за одним приєднувалися до прохання всi присутнi.
   - А що казати? Вила у нас дуже важкi! Поки взяв, поки вiдпер хвiртку, думав, що вона вже втекти встигла! I дiйсно, коли вийшов - нiякої жаби нiде не було.
   - Тю, так ти її проґавив? - розчаровано зауважив хтось iз натовпу.
   - Чому проґавив? - Сашко гидливо подивився на того, хто зауважив. - Я ж кажу, що жаби, чи хто там був, нiде немає! Проте я бачу, що уздовж сусiдської огорожi баба Валя шкутильгає, та за бiк тримається.
   - А вона звiдки там взялася? - спитав все той же прискiпливий голос iз натовпу. - I де ж та жаба подiлася? Знайшов?
   - От i менi ж цiкаво стало, що там баба Валя робить? I чому вона за бiк тримається? I чому шкутильгає?
   - Було б тобi у неї спитати... Може вона ту гидоту сховала? - почав насмiхатися той же хлопчик.
   - Ти не дуже смiйся, бо бiля огорожi я чiтко бачив слiд, а потiм... А потiм вiн зникав. I була там лише баба Валя. До того ж вона побачила мене. Подивилась... Дуже недобре подивилась, ще й кулаком пригрозила.
   - Отак просто пригрозила? Чого б це вона тобi? - хлопець, певно, i не думав заспокоюватися.
   - Нi, не просто. Вона ще спитала, чому це я так рано швендяю, де мене не просять, а вже потiм пригрозила.
   - Тож ти хочеш сказати, що то баба Валя була жабою? - розсмiявся все той же хлопчак. - Ходiмо вже звiдси, бо вiн зараз ще чого набреше!
   - Я не брешу! Це ти, коли не знаєш, а чомусь кажеш! А я правду розповiв, - образився Сашко.
   Недовiрливий хлопчина пiшов собi кудись убiк. Дехто з натовпу теж пiшов слiдом. Але бiльшiсть, переважно дiвчата, таки залишилися. Сашко зовсiм розчервонiвся.
   - Чому менi нiхто не вiрить? Я ж не брешу!
   - Гаразд, гаразд, - поспiшила на допомогу сусiдка Дмитрика по партi, - ми тобi вiримо, розповiдай вже, будь ласка, що ж далi було?
   - А що далi? Далi я повернувся в дiм. Мати вже прокинулись i готували на кухнi. Я розповiв. Вони чомусь розплакались i побiгли до батька. Той одразу вискочив на вулицю, та коли повернувся, то сказав що нiкого не бачив. Усi як крiзь землю провалилися. Потiм довго мене розпитував. Я все йому розповiв. Мати ще дужче заплакали, але вiн менi чомусь не повiрив i сказав, що це менi скорiше за все просто наснилося, бо ще дуже рано. Ось, тiльки сонце з-за обрiю вийшло. Ну скажiть, чому менi нiхто не вiрить? Чому? Дмитрику, хоч ти менi вiриш?
   Дмитрик стояв, понуривши голову. Чи вiрив вiн Сашку? Ще б пак! Сам на власнi очi бачив, як баба Валя щось зробила з дядьком Федором. Щоправда, так i не зрозумiв, що саме, але вiдчував, що щось дуже недобре. I взагалi, йому було дуже страшно. Вiн не розумiв, чого саме боїться, але ця баба Валя починала навiювати на нього якийсь забобонний жах. Хотiлося просто про неї не згадувати, нiби вона i не iснує. Але вона iснувала. Зараз її бачив i його товариш. I що ж сказати Сашковi? Правду, чи збрехати? Та i як йому можна не вiрити? Вiн же повiрив Дмитрику!
   - Так, друже, я тобi вiрю, - сумно вiдповiв Дмитрик. - Я тобi, звичайно, вiрю. Та може не треба про це всiм розповiдати? - майже пошепки запитав вiн.
   - Чому? Це ж правда? I чому всi навкруг ставляться до мене, як до маленького? Чому я мушу робити вигляд, що нiчого не було? Чому мушу мовчати, чи брехати? Дмитрику, хiба тебе батьки вчать брехати?
   - Нi, Сашко, - тiльки i змiг з себе видавити Дмитрик. Дехто iз дiвчат вiдвернувся i тихенько плакав. Оленка, сусiдка Дмитрика по партi, погладила Сашка по руцi.
   - Сашо, ми тобi вiримо, але ходiмо вже, бо всi зiбралися. Скоро вже дзвоник.
   Навчання? Яке там може бути зараз навчання? Дмитрик усi уроки просидiв, нiби у маревi. Думки линули одна за одною. Те, що розповiв Сашко, водночас i приваблювало, i лякало. Невже баба Валя, дiйсно, як у казцi, може перетворюватися на жабу? Якщо й може, навiщо їй красти молоко i робити зле людям? Та бiльш за все турбувало питання, чи зробить вона щось лихе Сашковi? Ой, не даремно вона кулаком грозилася... Що ж тепер робити? У Сашка батько дужий, може вiн з тiєю бабою зможе впоратися?
   Ще бiльше Дмитрика схвилювало ставлення iнших учнiв до Сашка. Вже пiсля першого ж уроку, пiд час перерви, дiти зовсiм не помiчали хлопцiв, якi сидiли, посупившись i понуривши голови. Сашко зовсiм не бавився. Його жвавi очi бiльше не свiтились. Яскрава i вразлива посмiшка, яку вiн, певне, перейняв у свого батька-велета, бiльше не з`являлася на дитячому обличчi. Вже пiсля другого уроку з нього багато хто почав глузувати. Дiти тикали у його бiк пальцем i вигукували: "Що, сидиш, вiдьму полюєш? Чи може жабу видивляєшся?".
   - Не чiпайте його! - вигукував Дмитрик, але дитячий смiх ковтав усе. Були лише безглуздi дитячi жарти, образа та бiль. Смуток. Смуток вiд того, що твiй друг зараз страждає. Страждає вiд того, що сказав правду, а йому нiхто не вiрить! Бiль вiд того, що ти все бачиш, але не знаєш, як розрадити, допомогти друговi. Навiть не розумiєш, як його пiдтримати. А вiн сидить зовсiм поруч, так близько, i, водночас, так далеко. Так i бабуся iнодi сидять, про щось своє думають, але потiм все минає, її просто слiд погукати... Нi! Будь там що, але товариша Дмитрик вирiшив не кидати у жодному разi! Якщо потрiбно, сидiтиме поруч, якщо потрiбно, буде мовчати, але просто БУДЕ поруч!
   - Сашко, - наважився погукати тихенько Дмитрик свого товариша на перервi пiсля третього уроку, - а, Сашко!
   - Що тобi? - дуже тихо вiдгукнувся той.
   - А про що ти зараз думаєш?
   - Багато про що. Та щиро кажучи, мене лякає те, що я ледь не вбив бабу Валю.
   - Як це, ледь не вбив?
   - Ну, розумiєш, я ж каменюку кидав у жабу, якби знав, що вона може бути людиною... Я, певне, не наважився б.
   - А що б ти тодi з нею робив?
   - Ну, напевне, поговорив би iз нею... Тата погукав на допомогу. Але ж та тварюка... I баба Валя... Як таке можливо? I чому саме нашi корови та кури? I навiщо вона взагалi таке робить?
   - Не знаю, але сам помiркуй, якщо вона дiйсно може робити таке... Про це ж у казках написано, то тодi виходить, що i все iнше - теж можливе?
   - Мабуть так, ну то й що? Все одно це десь далеко, а у нас - лише баба Валя, i та лиха якась.
   Як же важко сьогоднi було досидiти до закiнчення занять. Вчитель щось розповiдав, щось треба було рахувати, читати якусь нецiкаву книжку. Проте думки, думки були десь зовсiм у iншому мiстi. Всю увагу учня - Дмитра займали чаклуни та феї. Подумки вiн повертався до Сашка та до усього, що сталося. Вiн пишався тим, що у нього в товаришах такий вiдважний хлопець, як Сашко. Дмитрик сам уявляв, як би вiн дiяв, коли б таке трапилося з ним. I все частiше зупинявся на думцi, що швидше за все, просто погукав би на допомогу когось. Але... Хто його знає? Про це думати не хотiлося. Зараз же вiн був вдячний друговi за те, що той дав таку тему для роздумiв, пiдтвердив те, що казки iснують, хоча дорослi у них i не вiрять! Нарештi довгий день навчань скiнчився. Додому друзi, як завжди, йшли разом. Але цього разу їх супроводжували чiпкi погляди iнших дiтей. Дехто вiдверто посмiхався, дехто прискiпливо фиркав, були й такi, хто дивився iз спiвчуттям, повагою. Та Дмитрик намагався не звертати на це уваги. Проте Сашко йшов дуже схвильований. Вiдчувалось, що його весь час щось бентежить.
   - Що з тобою таке? - спитав Дмитрик.
   - Ти бачиш, як на нас усi дивляться?
   - Так, бачу, ну то й що? Ми ж з тобою удвох йдемо, а до iнших, щиро кажучи, менi якось байдуже. Нехай дивляться, коли їм так хочеться.
   - Нi, я не через те. Просто не розумiю, чому менi нiхто не вiрить? I чому бiльшiсть на мене дивиться, як на якогось дивака? Я не розумiю, чому, коли я кажу правду, то всi думають, що я збрехав, а коли брешу - то мене карають?
   - Не знаю, - щиро зiзнався Дмитрик. - Вiдверто кажучи, зi мною таке теж iнодi трапляється... Сам не розумiю чому так. А ще, iнодi, коли я про щось розповiдаю, наприклад, про ту ж саму бабу Валю, то просять, щоб "тримав язика", а чому, нiхто не пояснює. Кажуть, що сам потiм зрозумiю. А от коли те саме "потiм" настане, нiхто не розповiдає!
   - Так, у мене теж таке було. От i сьогоднi матуся сказала, щоб я нiкому нiчого не казав. А батько взагалi суворо заборонив навiть розмовляти про те, що у нас щось зникає! А чому? Не розумiю.
   - А чому ж ти розповiв? Чому батькiв не послухався? - здивувався Дмитрик.
   - А що менi робити? Я вже дорослий! Чого я винен мовчати i щось приховувати, особливо якщо це є насправдi? Чому дорослi можуть розмовляти i казати що хочуть, а менi забороняють? Я ж сам чув, як мати iз сусiдками розмовляли, жалiлася на корiв i курей, а ще казали, що це, мабуть вiдьма робить.
   - I що? - iз цiкавiстю запитав Дмитрик.
   - Цiкаво, але їй чомусь усi вiрили! Щоправда, перелякалися, хреститися почали, а потiм пошепки почали скаржитися на вiдьминi витiвки.
   - А якi витiвки? Ти чув?
   - Та все я чув. Матуся iз ними якраз бiля огорожi розмовляли, а я з iншого боку грався. Огорожа у нас у тiй частинi невисока, тому я все добре чув. А розповiдали вони рiзне. Когось чоловiк покинув, у когось у городi не вродило. Дехто зовсiм спився - i в усьому цьому вiдьма винна. Казали, що до якоїсь жiнки чужого чоловiка приворотом переманила, а бабi Парасцi город наврочила, тепер там нiчого не родить. А у дiда Миколи - сад "зiпсувала". Тепер всi дерева просто квiтнуть, а плодiв не дають. I знову ж таки говорили, що таке можуть зробити тiльки або баба Валя, або баба Оля. Ще чомусь i своїх сусiдiв згадували, казали, нiби це вони заздрять. Слухай, Дмитрик, а дiйсно, чому так трапляється, що дорослi можуть казати будь-що, навiть якщо бояться, а нам - весь час забороняють?
   - Не знаю, Сашко, мене це теж бентежить. А ще я нiяк не можу зрозумiти, чому вони постiйно забороняють на кривого казати "кривий", на старого - "старий" на рудого - "рудий"? Самi ж це говорять постiйно. Якось спитав про це у бабусi. Вони менi вiдповiли, що так не можна казати, бо це ображає людей, що дуже погано. Але я так i не зрозумiв, чому саме? Невже, якщо кривого не називати "кривим", то вiн вирiвняється? А може старий помолодшає? I чому позаочi усi весь час так друг друга кличуть?
   - Так, твоя правда, а то буває ще й таке, коли починають лаятися, такими словами один одного називають... А нам потiм кажуть, що так робити не можна. Дивно все навкруг якось. Нiчого не розумiю. Гаразд, друже, вже час розходитися.
   - Може ще трiшки постоїмо i поговоримо? - з благанням запропонував Дмитрик.
   - Вибач, але сьогоднi не можу. Щось голова розболiлася i у животi щось... Я краще додому пiду.
   - Гаразд, - засмутився Дмитрик, але бiльше наполягати не став. - До побачення.
   - Так, друже, до побачення.
   Сашко швиденько розвернувся i попрямував у свiй бiк. Дмитрик ще деякий час дивився в сторону свого товариша. Чомусь сьогоднi зовсiм не хотiлося його залишати. Тим бiльше, що саме сьогоднi вони вперше за останнiй тиждень поспiлкувалися "душа в душу". Та нiчого не вдiєш. Ранiше чи пiзнiше, а до ому йти все одно доведеться.
   Цього разу шлях додому промайнув швидко i непомiтно. Вiн промайнув у роздумах. Дмитрик продовжував мiркувати над тим, про що щойно розмовляв з товаришем. Вiн шукав вiдповiдей, але не знаходив їх. А потiм, як завжди, зустрiч iз бабусею. Вона зустрiла його обiймами i привiтною посмiшкою. Дмитрик, звичайно, все їй розповiв. Старенька слухала мовчки, не перебиваючи. Лише частенько ойкала, хитала головою та весь час хрестилася. Сама за цей час швиденько накрила на стiл i запросила їсти. Навiть за їжею дивилася на онука i слухала його дуже уважно. Дмитрик намагався переказати все, що розповiв Сашко. А ще подiлився своїми думками.
   - Бабусю, чому так? Чому правдi нiхто не вiрить, а за кривду - постiйно б`ють? I чому всi тепер вважають Сашка диваком? I навiщо ви тодi менi заборонили розповiдати про бабу Валю?
   Бабуся дуже пильно подивилася на онука. Важко зiтхнула i похитала головою. На очах з`явилися сльози i Дмитрику одразу стало якось нiяково. Вiн збентежився. Вiн нi в якому випадку не хотiв хвилювати бабусю. I що ж тепер робити?
   - Онучку, онучку, - нарештi важко зiтхнула бабуся, - як же швидко ти ростеш! Краще тобi у це все i не лiзти. Розумiєш, життя таке! Так у людей ведеться споконвiку. А правда, правда це така рiч, яка має бути, але її ти нiколи не дочекаєшся.
   - Чому, бабусю? Я не можу вас зрозумiти?
   - А ти i не зрозумiєш зараз, бо ще дуже маленький. Поки краще i не намагайся. Повiр менi, я вже прожила дуже довге життя. Жити треба просто, нiкуди не лiзти i нi в що не втручатися. Багато чого було у нас. Багато чого бачили, тому слухай, що кажу. От Сашко твiй розповiв правду, тепер з нього всi глузують, i глузуватимуть аж до кiнця його днiв. А що тiй бабi Валi? Їй нiхто нiчого не зробив? I не зробить! Тому i заборонила я тобi про те розповiдати! Якби хоч комусь сказав - одразу почали б з тебе глузувати i плiткувати. I чого б ти добився? Тiтка Оксана хоч так, хоч iнакше дiзналася, що чоловiку пороблено. Зробити вона все одно нiчого не може, а якби ти про те сказав, так ще i винним мiг би стати.
   - Але чому? Бабусю, що ви таке кажете? - Дмитрик аж рота вiдкрив. Для нього то було щось зовсiм нове. Нiколи ранiше з ним про таке не розмовляли i, звiсно, нiчого подiбного вiн не чув. - Але ж всi знають, що вона вiдьма! I дорослi про це мiж собою постiйно розмовляють! Чому ж тодi нам не можна?
   - А тому що дорослi не розповiдають про таке на людях, а плiткують мiж собою! Такi всi дорослi. Так вже люди влаштованi. I взагалi, це те, що ти сам з часом зрозумiєш, зараз просто слухай, що тобi дорослi кажуть. Слухай мовчки, погоджуйся, хитай головою i мовчи! Розумiєш? Тодi тебе i поважатимуть, i нiхто не глузуватиме.
   - А чому ж всi мовчать, чому нiхто нiчого бабi Валi не каже?! - намагався щось заперечити Дмитрик. - I що, ви теж так влаштованi?
   - Так, ВСI так влаштованi! А баба Валя що робила, те й робитиме! I нiхто їй нiчого не зробить, ти вже менi повiр, малий! Сам - не смiй до неї лiзти i взагалi, будь що казати про неї! Зрозумiй, нiхто нiчого їй не робитиме, бо всi її бояться.
   Такого Дмитрик аж нiяк не чекав. З ним ще нiколи нiхто так не розмовляв. Вiн сидiв з розплющеними очима i, не моргаючи, дивився на бабусю. По-перше, вiн мало що змiг сприйняти з щойно почутого, а по-друге, просто вiдчував, саме вiдчував, що щось щойно вiдбулося. В одну мить вiн вiдчув прiрву, яка виросла мiж ним i бабусею. Вперше у життi Дмитрик зовсiм не розумiв свою любу бабусю. Бiльше того, на якусь мить йому здалося, що поруч iз ним зараз сидить зовсiм стороння, чужа людина.
   Потiм бабуся вiдправила його робити уроки, попросила допомогти по господi. I всi, такi любi й звичнi заняття, сьогоднi стали надзвичайно складними. Розмовляти зовсiм не хотiлось. Усi думки змiшалися i утворили якусь брудну мiшанину, з якої було важко вибратися. Ввечерi Дмитрик був у себе вдома. Матуся повернулась дуже втомлена, приготувала вечерю i лише спитала, чи зробив вiн уроки.
   - Так, матусю, зробив, коли був у бабусi.
   - Гаразд, синку. Тодi можеш займатися своїми справами, - ось i все, що сказали йому матуся.
   Дмитрик пiшов до себе у кiмнату. Там вже свiтила гасова лампа, тому вся кiмната сяяла червоним, теплим свiтлом. Але на душi легше не ставало, було моторошно. Взявши чергову книжку про лицарiв, Дмитрик з усiх сил намагався поринути у той чудовий свiт, та не мiг. Потiм повернувся тато, як звичайно - п`яний. А далi - як завжди: почалися крики, чвари i погрози. Це тривало довго, дуже довго, нескiнченно довго! Тато лаяв матусю, та звинувачувала його у чому тiльки можна i називала по-рiзному. Батько змушував матусю "заткнутися", а та ще бiльше розпалювалася i вже тремтячим вiд слiз голосом розпитувала: "Чи довго це ще триватиме?", "Коли вже все це скiнчиться?" i "Коли, нарештi, ти вже заллєшся тiєю отрутою?". Дмитрик лежав у лiжку з книгою у руках, за зачиненими дверима. Нiби й один у кiмнатi, але як же важко просто читати. "Нi, це майже неможливо! I чому вони так сваряться? Боже, як же все чутно, хоч i дверi зачиненi, та все одно, хiба ж можна так голосно кричати? Матуся знову плачуть, тато ж кричить так, що навiть у кiмнатi Дмитрика його голос лунає гучним вiдлунням. Книжка нiби й цiкава i захоплива, але ж хiба її прочитаєш? I чому дорослi так поводяться? Вони що, навмисно роблять все навпаки тому, чому навчають нас? Коли ж все це нарештi припнеться?".
   Крики за дверима лунали довго, а безпорадний Дмитрик все лежав iз затиснутою у руках книжкою. Вiн не знав що зробити, щоб батьки не сварилися. У такi митi вiн навiть сходити по потребi боявся. Малюк думав, чому двi найдорожчi для нього людини роблять зараз так боляче одне одному? А ще, вiн знову й знову пригадував слова i повчання бабусi. Здається, зараз вiн починав потроху розумiти те, що вони казали.
   Та за дверима, нарештi, все нiби стихло. Лише iнколи мати схлипувала. Батька взагалi вже не було чутно i втомлений вiд батькiвської сварки i вiд власних думок, Дмитрик заснув. Заснув, навiть не поклавши книгу на мiсце, а так i залишивши її у мiцно стиснутих руках.
   Наступний ранок нiчим особливим не вiдрiзнявся. Все було як завжди. Знову школа, яка вже встигла порядком набриднути.
   От i всi дiти. Вiрнiше, майже всi. Сашка чомусь не було. Та нiчого, можливо спiзнюється? Дмитрик вирiшив погратися з iншими дiтьми, не чекаючи на товариша. Але час минав, а Сашко так i не з`являвся. Дмитрика це почало непокоїти. Сашко не з`явився i на початок занять. Такого на пам`ятi хлопчика ще не траплялося. Вiн почав хвилюватися. Навiть вчитель поцiкавився, де Сашко i що з ним сталося. Але нiхто нiчого не знав. Сашко так i не з`явився цього дня. Дмитрик. Вчитель кликав до дошки, щось постiйно питав. Дмитрик щось вiдповiдав. Йому здавалося, що тiло зараз живе своїм, власним життям, а думки - вони зараз шукали вiдповiдi лише на єдине питання: "Що iз Сашком?". Перерви мiж уроками стали найтяжчим часом. Гратися зовсiм не хотiлося, тому Дмитрик був змушений сидiти i спостерiгати, як усi iншi бавляться i грають. Все так, нiби нiчого не трапилось i нiчого не змiнилося. Не мiг вiн зрозумiти, чому тi "друзi", якi ще тиждень тому бавилися iз Сашком, i вiн був основним в усiх iграх, i всi тiльки й хвилювались, щоб вiн з ними грався, а зараз про нього нiхто навiть i не згадує. Чому всiм, крiм нього, байдуже, що сталося з товаришем?
   До бабусi ледь дiстався пiсля закiнчення занять. Йшов, не розбираючи дороги. Думки, одна гiрше одної, весь час переслiдували Дмитрика. Сум i страх заполонили дитячу душу. Вiд хвилювань за Сашка навiть сльози на очах з`явилися. Що ж таке з ним трапилось? Бабуся, як завжди, чекала онука бiля хвiртки. Здалеку побачила, як вiн плететься з понурою головою. Сама пiшла назустрiч.
   - Що трапилося, онучку?
   - Сашко... - єдине, що змiг видавити з себе Дмитрик i гiрко заплакав.
   - Гаразд, любий, ходiмо додому, там все розповiси.
   Жорсткi бабусинi руки обiйняли хлопця за плечi i повели його до чорної пащi - дверей. Дмитрик нiчого не бачив. Усi очi залили сльози. Бабуся спокiйно завела його у кiмнату, допомогла роздягтися й роззутися. Обiйняла онука, притисла до себе i просто чекала, погойдуючи його. Так i сидiли деякий час, поки Дмитрик не вiдчув полегшення. Тiльки потiм, коли вгледiла увагу у очах свого улюбленця, бабуся почала питати.
   - Петре, чи той, Дмитрику, що ж там таке сталося? Може ти розкажеш своїй бабусi?
   - Саш-шко... - тремтячим голосом спробував щось пояснити Дмитрик, та знову замовк. У серединi калатало так, що вiн просто не мiг говорити.
   - Тихiше, тихiше, любий! - схвильовано зачастила бабуся. - Заспокойся. Нiчого. Все буде гаразд! Ти тiльки заспокойся. Що ж там таке iз Сашком? Напевне, посварилися?
   Дмитрик лише головою захитав. Щось спробував вiдповiсти, але не змiг.
   - Гаразд, нiчого, не поспiшай, я зараз пiду чаю приготую, з м`ятою, смачни-и-ий! Сам спробуєш...
   Бабуся попрямувала до кухнi, а Дмитрик залишився наодинцi. Жах i розпач знову накотилися на нього. Не в силах всидiти, хлопчик побiг слiдом за бабусею. Вона лише спокiйно посадила його поруч iз собою, а сама швиденько почала "чаклувати" над плиткою. Щось кип`ятила, дiстала iз пакунку духмяне зiлля. Швидкими рухами сполоснула його i знову сiла бiля хлопця.
   - Зараз вода закипить. Почекай трiшечки.
   Рука бабусi з тремтячими пальцями пестила волосся малюка. Вона спiвала i знайома пiсня повiльно линула з її уст. Старечий, сиплий голос, що тремтiв, здавався зараз найпрекраснiшим у свiтi, а пiсня, слiв якої i не розбереш, була такою теплою, спокiйною. Вона заспокоювала. А потiм пили духмяний чай. Пiсля цього хлопець заспокоївся i змiг бiльш-менш спокiйно говорити.
   Розповiв про свої жахи i припущення. Бабуся слухала дуже уважно. Тiльки головою хитала i хрестилася весь час, як i завжди, звичним рухом. Коли хлопець закiнчив, то вiдчув якесь полегшення, а бабуся довго мовчала, над чимось мiркувала. Потiм, нарештi, заговорила:
   - Нiчого, синку, поки що рано хвилюватися. Ти ще нiчого не знаєш. Можливо там нiчого страшного i не трапилось? А, навiть, коли i трапилось, то ти вже нiчим не завадиш. В усякому випадку я думаю, що вже завтра ти про все дiзнаєшся, а зараз - заспокойся. Йди-но сюди я тебе краще обiйму.
   Бабуся по-материнськи пригорнула до себе Дмитрика, почала його гойдати. Нарештi вiн зовсiм заспокоївся. От тiльки довго гайдати його бабуся не могла. Втомилася швидко. Та й того було досить. Слiдом за спокоєм Дмитрик вiдчув i втому. Старенька поклала онука спати, а сама пiшла поратися по господарству. Про домашнi завдання бабуся навiть i не спитала. Але як слiд обмiркувати це Дмитрик вже був не в змозi, бо тихенькою кiшечкою до нього пiдкрався сон.
   Спав вiн мiцно аж до самого вечора. А потiм, як звичайно, прийшла матуся, бабуся їй тихенько щось пошепотiла на саме вухо i та, нi про що не питаючи, повела Дмитрика додому. Потiм - вечеря. Матуся з лагiдною посмiшкою нарештi запитала, чи не треба чого робити на завтра до школи? Так, робити було що. Розгорнувши зошити, хлопчик продемонстрував, скiльки завдань вчитель задав додому.
   - Синку, любий, я розумiю, що ти зараз дуже переймаєшся, але домашню роботу все ж таки хтось мусить робити?
   Дмитрик лише приречено кивнув головою i попрямував iз гасовою лампою до себе в кiмнату. Тiльки вiн зосередився на завданнях, як повернувся тато. Як завжди, свiй прихiд вiн вiдзначив незадоволеним криком. Потiм, не звертаючи уваги на прохання матерi, ще дуже довго варавив, називав усiх брудними словами i лаяв усе i всiх. А потiм, коли вже матуся не витримала i не сказала, щоб вiн тихiше лаявся, бо син уроки вчить, зовсiм розлютився i попрямував прямiсiнько до Дмитрика. Вiдчинив дверi, вiдштовхнув матусю, що намагалася його стримати i почав розпитувати сина.
   - А чому це ти ще завдання не зробив? Чому? Чому вiдвертаєшся? Я до кого звертаюсь? Ти що, хочеш дурнем вирости?
   Дмитрик не знав, що вiдповiти. Єдине, що вiн знав напевне, це те, що батько зараз дуже страшний i якийсь чужий, наче дикий звiр. Коли вiн це зрозумiв, то замiсть слiв просто почав хлюпати носом. Матуся вже вчепилася батьку за комiр i намагалася витягти його з кiмнати.
   - Чого ти до дитини лiзеш, виродку? Менi нерви псуєш, так тепер ще i до дитини причепився! А ну облиш його!
   Батько незграбно махнув руками i звiльнився вiд захвату, а матуся вiдлетiла у кут i розтяглася на пiдлозi. Дмитрик весь аж затремтiв. Наступної ж митi вiн кинувся до матерi. Вона плакала i стогнала. Пiдбiг, обiйняв її i почав плакати. Батько, хитаючись, пiдiйшов до них.
   - Не чiпай мами! - щосили закричав хлопчик. Сльози котилися з очей градом. Було дуже страшно i соромно, але вiн не мiг нi сховатися, нi вiдступити. - Не смiй чiпати матусi! - i потiм зовсiм тихенько, - будь ласка...
   Чи то голосний окрик малюка, чи то ридання жiнки, що лежала на пiдлозi, але батько зупинився. Стих, стояв i дивився на малюка i свою дружину. Потiм, якось по-ведмежи щось пробурчав, розвернувся i, важко перевалюючись, пiшов геть з кiмнати. Мати i хлопчик ще деякий час обiймалися, сидячи на пiдлозi. Потiм матуся трохи заспокоїлася, пiдвелася i почала заспокоювати Дмитрика.
   - Нiчого, синку, нiчого, тепер все гаразд. Заспокойся, будь ласка. - Її руки нiжно торкалися дитячих, вкритих сльозами щiчок. - Нiчого, заспокойся, любий, тепер все скiнчилося.
   - Мамо, ти не забилася? - хлюпаючи носом поцiкавився маленький.
   - Нi, синку. Нi, любий! Зi мною усе гаразд, не хвилюйся, - вона взяла його на руки i вiднесла до стола, де стояла гасова лампа i лежало домашнє завдання, - давай разом подивимося, що там в тебе?
   Вони довго сидiли над домашнiм завданням, мати й син. Нiжний голос матерi заспокоював i надавав сил. Коли, нарештi, все було написано й прочитано, матуся пiднялась i сказала, що вже час лягати спати. Сама вона, хитаючись, пiшла з кiмнати. Коли вiдчиняла дверi, то Дмитрик почув, як хропе батько. Дмитрик i сам дуже втомився. Тому лiг i майже одраз заснув. Без думок, без роздумiв, i, навiть, без снiв. Вiн просто провалився у якусь чорну прiрву.

***

   Наступного дня, коли Дмитрик вже був у школi i весь горiв вiд хвилювання, вчитель сказав, чому Сашка немає у школi.
   - Приходила мати Сашка Чередниченка i сказала, що вiн захворiв. Тож найближчим часом ми його навряд чи побачимо...
   Так, невже лише це? Дмитрик нiчого не розумiв. Хоча вiн i заспокоївся, бо вже знав напевно, що трапилось, але ж це його товариш, людина! I чому вчитель так спокiйно про таке говорить? Якщо ми його скоро не побачимо, то, напевне, сталося щось серйозне? Проте, не дивлячись на безлiч питань, Дмитрик трiшки розслабився. Тепер вiн розумiв те, що розповiдав вчитель i про що питав. Та вже пiсля першого ж уроку, на перервi, вiн пiдбiг до Iвана Федоровича з розпитами.
   - Так, Дмитро, - спокiйним рiвним голосом вiдповiв той. - Вчора приходила мати Сашка й попередила, що вiн захворiв. Лiкар його дивився. I лiкар гарний, Якiв Юхимович! Каже, що нiчого такого складного, звичайне отруєння... Так, з ним все буде гаразд, тiльки треба трiшки дома вiдлежатись. Так, це менi мати Сашка сама розповiла, тож заспокойся, з ним дiйсно все буде гаразд. Але, щиро кажучи, менi дуже приємно, що ти так турбуєшся про свого товариша. Це дуже гарна риса, яка притаманна саме людинi, а не тваринам!
   Пiсля розмови з вчителем Дмитрик остаточно заспокоївся, дiйсно повiрив, що все буде гаразд. На перервах навiть спробував грати, але без Сашка воно було якось не так... I взагалi, без нього було дуже незвично.
   Тиждень промайнув як один довгий i важкий день. Батько трохи заспокоївся й почав повертатися додому тверезим. Матуся дуже радiла. Дмитрик теж радiв вiд того, що вiдчув спокiй. Але Сашко не йшов у нього з голови. Що ж з ним насправдi трапилось? Це було єдине, що не давало йому спокою. До цього вiн i не здогадувався, що для нього значить Сашко i як же без нього порожньо. Вiд цього нiкуди не подiнешся. Вiн нiби грав з другими хлопчиками й дiвчатками, бiгав, смiявся, навiть жартував, але все те було iнакше, не так як з ним, Сашком. Йому Дмитрик мiг довiрити майже все, тодi як iншi дiти були просто дiтьми. З ними вiн просто грався, а з Сашком - вiн нiби потрапляв у iнший свiт. Крiм того, це був його перший i поки що єдиний справжнiй друг! Без нього Дмитрику було дуже самотньо i кепсько. За тиждень вiн збагнув, як сильно сумує за Сашковими жартами, смiхом. За тим запальним настроєм, яким той мiг подiлитися з усiма iншими. Поруч iз ним навiть iгри здавалися цiкавiшими, а уроки - не такими нудними. Нi, Дмитрик не мiг цього витримати.
   -Мамо, - якось звернувся вiн до матерi, - а можна я до Сашка у гостi сходжу? Вiдвiдаю. Давно вже його не бачив. Ви ж ходите до хворих подружок, навiдуєте їх?
   - Так, ходимо, навiдуємо, - погодилась матуся, - навiть i не знаю. Сходи, напевне, але ж треба щоб тебе хтось провiв до нього. Самого я тебе не пущу!
   - А хто ж мене вiдведе? - засумував малюк.
   - Нiчого, постривай, завтра субота, а там - недiля. Я спробую знайти кiлька вiльних годин, якщо ти менi допоможеш по господарству...
   - Звичайно допоможу! - зрадiв Дмитрик.
   Звичайно, заради цього вiн був ладен зробити що завгодно, любу роботу. На душi знову стало радiсно й тепло. А ще, тепер i матуся познайомиться з батьками Сашка. I це дуже подобалось Дмитрику. Нарештi вiн зможе поговорити iз товаришем!
   Ось вони прийшли у сусiднє село, Соколине. Розпитали у людей де знайти оселю Чередниченкiв. Нарештi знайшли потрiбну оселю. На вулицi було досить прохолодно. Погода зненацька зiпсувалася i холодний вiтер дув вже декiлька днiв.
   У Сашка огорожа була вища нiж у них. Та й хатинка з бiлої цегли здавалася вищою i свiтлiшою, нiж його, або бабусина. Матуся постукалася у залiзнi ворота. У дворi голосно загавкав басом собака. Через кiлька хвилин з хати хтось вийшов i втомлений жiночiй голос заспокоїв собаку. Хвiртку вiдчинила невисока жiнка. Мабуть це i була матуся Сашка. Мати i Дмитрик привiталися iз нею.
   - Ось, вирiшив навiдатись до хворого друга, - вказала мати на Дмитрика, - чи можна?
   - А, то ти i є Дмитрик? - сумно запитала жiнка, але її обличчя все ж торкнулася легка посмiшка. - Сашко про тебе багато розповiдав. Звичайно заходьте. Вiн буде дуже радий. Але, Дмитрику, вiн зараз дуже слабкий, тому дивiться, обережнiше там...
   Дмитрик вже злякався. Що ж таке з Сашком? Тим часом вони пiднялися сходами на ганок. У дворi Дмитрик встиг розгледiти велику собаку, здається вiвчарку. У сiнях було темно i пахло якимись травами. Тiльки почали роздягатися, коли...
   - Мамо, хто там прийшов? - почув Дмитрик знайомий голос. Почув i майже не впiзнав. Сашко так нiколи не говорив. Але ж ось вiн, йде до них з хати.
   Друзi кинулися назустрiч одне одному. Обiйнялися i довго щось одночасно розповiдали, не звертаючи уваги нi на батькiв, нi на те, що самi нiчого не розумiють. Матерi лише посмiхалися. Коли хлопцi розчепили руки i трохи заспокоїлись, матуся Дмитрика передала йому торбинку, яку приготували ще з самого ранку.
   - Ось, Сашко, це тобi! - з гордiстю хлопець передав торбинку хворому товаришу.
   - Дякую, - розгубився Сашко, - а що це?
   - Це - гостинець! Усi дорослi, коли йдуть до когось, то беруть iз собою гостинцi! Тим бiльше, коли у гостях хтось хворiє, - пояснив Дмитрик.
   - Дякую! - вже веселiше подякував малий. Його блiде обличчя вкрилося легеньким рум`янцем.
   - Сашко, а чого це ти гостей на порозi тримаєш? - запитала його мати. - Ану давай, запрошуй у хату!
   Сашко трохи розгублено постояв, та все ж запросив пройти у кiмнати.
   - А де ваш чоловiк? - поки проходили запитала мати Дмитрика.
   - На роботу Андрiя термiново покликали. Обiцяли живими грошима заплатити, - вiдповiла тiтка Наталя (так звали Сашкову мати).
   Будинок у Сашка здався Дмитрику бiльшим нiж у них. Особливо йому сподобався рiзнобарвний пухкий килим, котрий лежав на пiдлозi. Потiм Сашко показав товаришевi свої iграшки. Їх у нього виявилася цiла купа. Дмитрик таку кiлькiсть уявити навiть не мiг. Особливо сподобалися модельки авто i, звичайно, колекцiя "зброї".
   Вони довго гралися, але спершу Дмитрик запитав, що ж таке трапилося. Сашко вiдповiв, що i сам нiчого не розумiє. Пiсля чого почалася справжня гра. Але Дмитрик грав в пiввуха, бо почув, як мати запитала про те ж саме у тiтки Наталi. Та щось почала розповiдати, та з того, що змiг зрозумiти Дмитрик, виявилося, що навiть i сам лiкар не може точно сказати, що саме iз Сашком трапилося. А потiм, поступово, почали про щось шептатися. Нi, тут вже нiчого не розбереш i хлопець цiлком зосередився на грi.
   Знову прийшло те знайоме вiдчуття насолоди вiд гри з другом. Але хлопчина помiтив, що Сашку важко гратися, навiть здалося, що тому i посмiхатися боляче. Але вони гралися досить довго. Батьки пiшли у iншу кiмнату, залишивши їх наодинцi. Побавившись ще трiшки, хлопцi повсiдалися на диван i знову повернулися до розмови.
   - Сашко, що ж це таке робиться?
   - Не знаю, Дмитрику. Я i сам нiчого не розумiю. Лiкар iнодi приходить до мене. Знаєш, вiн дуже добрий i розумний! Обдивляється мене, слухає потiм щось каже матусi i йде собi. Щоправда, вiн менi кожного разу цукеркою пригощає.
   - А я тобi теж цукерок принiс! А ще - яблук i пирiжкiв. Пирiжки - смачнючi! Їх моя бабуся пекли.
   - Добре, я люблю пирiжки, - усмiхався Сашко, а потiм додав, - i цукерки також! До речi, ти знаєш, а молоко припинило зникати у корови! I яйця кури знов почали нести. Таки, мабуть, налякав я ту кляту вiдьму!
   - Так, налякав! Молодець! - запевнив Дмитрик. - Сашко, знаєш, я дуже сумував без тебе. Я зрозумiв, що ти для мене - друг... Бiльше того, я розумiю, що ти мiй єдиний друг! Я хочу тобi сказати, що нiколи тебе не покину!
   - Дмитрику, ти у мене теж єдиний друг. Я теж дуже скучив за тобою. Знаєш, якось тут лежав i думав, як погано, коли ти сам, один. I ще я дуже боявся...
   - Чого ти боявся? - Дмитрик аж нахилився ближче до Сашка.
   - Боявся того, що нi ти, нiхто iнший до мене не прийде. Що я нiкому не потрiбен i що всi з мене тiльки глузують!
   - Нi, що ти? Як я мiг не прийти?! А iншi... Моя бабуся кажуть, що всi люди такi: люблять поглузувати, намагаються бути як всi. Але ж ти - не такий як всi! Ти - особливий, бо ти - мiй друг. I менi байдуже, що там хто казатиме!
   - Дякую, друже. Я теж тебе нiколи не покину! - запевнив у вiдповiдь Сашко.
   - Хлопцi, йдiть-но обiдати! - гукнула друзiв тiтка Наталя.
   Без зайвих сперечань i роздумiв друзi попрямували до кухнi, де все було заслане густою ароматною парою, а на столi димiли тарiлки iз супом. Поруч стояли глечики iз картоплею. У Дмитрика аж слина побiгла. Та довелося помити руки у крижанiй водi, перш нiж дiтей допустили до столу.
   Все було таким смачним, що само ковталося, навiть жувати не було змоги. Не встигли поїсти першу страву, як повернувся батько Сашка. Хлопець радiсно вибiг йому назустрiч. З сiней пролунав знайомий густий бас. Потiм дядько Андрiй з`явився на кухнi разом iз Сашком. Привiтався, його доброзичлива посмiшка зiгрiвала i була заразною, бо Дмитрик теж посмiхнувся у вiдповiдь.
   Трiшки потiснилися, впускаючи до столу й господаря, i вся родина почала обiдню разом. Пiсля супу батьки повели неспiшну розмову, а хлопцi слухали. Спочатку були звичайнi, не цiкавi розмови про справи, про роботу i господарство. Потiм тiтка Наталя поскаржилася, що Сашко може дуже вiдстати вiд навчань, бо до школи невiдомо коли дозволять ходити. I що ж тепер робити?
   - Мамо, мамо, - швиденько заговорив Дмитрик, не чекаючи на дозвiл, - а можна менi..?
   Закiнчити йому не дала мати. Вона суворо погрозила пальцем.
   - Ти що? Чого це ти без дозволу улазиш у дорослi розмови? Та ще й у гостях, тим бiльше - за столом! Що це таке?
   Дмитрик почервонiв, насупився. Так, вiн повiв себе трохи легковажно. Скiльки ж разiв йому розповiдали, що дуже негарно лiзти i перебивати будь-кого, а особливо дорослих. Але, на щастя, дядько Андрiй прийшов на допомогу.
   - Та нехай скаже що хоче. Кажи вже, хлопче, що там у тебе?
   Дмитрик подивився на матусю, та, погоджуючись, кивнула головою.
   - А що, коли я пiсля занять приходитиму до Сашка i разом ми вчитимемо уроки?
   - Оце такої! - посмiхнувся дядько Андрiй, - а ти сам добре вчишся? Все розумiєш?
   - Вчиться-то вiн у мене добре, - вiдповiла за хлопця матуся, - але ж це... Напевно вам буде не зручно, та й коли ж це вiн додому повертатиметься? Окрiм того, самого я тебе не вiдпущу!
   Дмитрик знову насупився. Оце так, хотiв допомогти товаришевi, а матуся забороняє. Мiж тим за столом почалися пересуди запропонованого Дмитриком. Батьки Сашка були i не проти такого, навiть зрадiли. Почали пояснювати, що це ж добре, i, до речi, Сашко навiть їсти краще став i пожвавiшав у присутностi товариша. Але матуся була проти такого. Казала, що не хоче вiдпускати дитину одну хто-на куди, та ще й до самого вечора. Довго сперечались, вмовляли, але, нарештi, коли вже пили чай, таки вмовили матусю дозволити Дмитрику приходити. Домовилися, що пiсля школи вiн одразу йтиме до Сашка, а ввечерi хтось з дорослих його обов`язково доводитиме до дому. Оце було радощiв!
   Пiсля обiду дiти знову пiшли у кiмнату Сашка гратися. Батьки ж попрямували у вiтальню поговорити. Дмитрик знову грався з насолодою. Сашко теж грався iз задоволенням. На мить знову повернувся той прудкий i швидкий Сашко, який грався бiля школи. На щоках виступили рум`яна, в очах з`явився колишнiй вогник, а з його уст знову вилiтав дзвiнкий смiх. Але, як здалося Дмитрику, гралися вони не довго. Матусин голос повернув їх iз чарiвних свiтiв у маленьку кiмнату.
   - Дмитрику, синку, ходiмо. Нам вже час додому йти.
   Дмитрик сумно зiтхнув, мовчки попрямував до сiней вдягатися. Хлопцi довго прощалися. Батьки ж мовчки спостерiгали за дитячими "ритуалами". Сашковi батьки вже посмiхалися. Сашко ж знову трiшки засумував, та все одно це був той Сашко, а не хворий, яким вiн був зранку.
   - Так коли на тебе чекати, Дмитрику? - привiтно запитала тiтка Наталя.
   - Мамо, а можна я до Сашка завтра пiсля школи зайду? - трiшки з осторогою запитав хлопчик.
   - Так, синку, якщо ти недовго, - дозволила матуся, переглянувшись iз тiткою Наталею.
   - Тодi завтра i прийду, - весело вiдповiв Дмитрик. Сашко знову повеселiшав, та й у нього самого настрою значно додалося.
   - Гаразд, домовились? - посмiхнулась тiтка Наталя, - тодi до завтра.
   - До побачення i дякуємо за обiд, все було дуже смачно, - попрощалися Охрименки i вийшли на холодну вулицю.
   Мабуть нещодавно йшов дощ, бо весь двiр був у водi. На вулицi теж стояли калюжi. Холодний i вологий вiтер злився на всiх навкруг, але зараз хлопчик зовсiм не помiчав його. Слизький, вкритий осiнньою мрякою шлях додому здався дуже швидким i легким. Весь шлях Дмитрик бiг поперед матерi. Всi його думки тепер були про те, як вiн допомагатиме друговi у навчаннi. З матусею майже не балакав. Єдине, це дякував за те, що вiдвела його до друга. Тепер вiн був цiлком задоволений. Єдине, це матуся спробувала у нього щось розпитати про родину Чередниченкiв, але даремно. Розмовляти зараз будь з ким Дмитрик був не налаштований. Тому вiн щодуху чкурнув уперед, а потiм вичiкував доброго моменту, щоб спробувати налякати матусю. На зворотному шляху навiстили й бабусю. Та, як i завжди, дуже зрадiла приходу родичiв. Матуся все їй розповiла, коли закiнчила, то виявилося, що бабуся не згодна, щоб Дмитрик ходив до того друга. Але чому саме - так i не пояснила. В усякому разi Дмитрик не зрозумiв того, що вона казала. Але матуся сказала, що вони вже про все домовилися, i цього разу Дмитрик вiд щирого серця зрадiв, що саме його мати - i є його мамою, а не бабуся, як йому iнколи ранiше хотiлося. Вiд бабусi вийшли вже по темному. Бабуся лише зайвий раз сказала, що вона заперечує "походам" пiсля школи. Та цього разу матуся таки не вiдступила, на велику радiсть для Дмитрика.
   Наступного дня одразу пiсля занять у школi Дмитрик щодуху побiг до Сашка. Весь день вiн намагався уважно слухати вчителя i запам`ятати все, що вiн казав. Питання вiн намагався задавати не тiльки коли сам чогось не зрозумiв, а й намагався вiдшукати тi питання, якi могли б з`явитися i у Сашка. I ось, нарештi, шлях до Сашкового дому. Звичайно, Дмитрику дуже кортiло не стiльки "позайматися" уроками iз товаришем, скiльки пограти разом з ним. Але ж вiн дав обiцянку допомогти товаришевi i порушувати її зовсiм не хотiв. Хвiртку вiдчинила старенька, зовсiм незнайома жiнка, як виявилося - бабуся Сашка. Дмитрику вона чомусь не зовсiм сподобалась. Вона дуже рiзко вiдрiзнялася вiд його бабусi. Ця одразу ж почала розпитувати хто вiн, звiдки i чого прийшов. Пiсля довгих пояснювань (виявилося, що вона ще й недочувала), йому таки дозволили увiйти. Але погратися хлопцям вона не дозволяла. Дуже суворо вона стежила за тим, чим вони там займаються. Сидiла у крiслi бiля столу, за яким працювали дiти i виходила з кiмнати лише тодi, коли готувала обiд. Але малюки були дуже задоволенi хоча б тим, що могли просто бачити один одного i трiшки спiлкуватися. Про завдання Дмитрик теж не забував. Домашнi завдання хлопцi робили разом. Дмитрик навiть попросив, щоб Iван Федорович давав завдання не тiльки йому, а ще й для Сашка. Той спочатку чомусь здивувався, але потiм погодився i дуже зрадiв. Завдання були не складними i не дуже вiдрiзнялися вiд його власних. Пояснювати вiн намагався як вчитель, майже слово в слово. Як здалося Дмитрику, Сашко все розумiв i навiть сам виконував завдання. Вперше за кiлька мiсяцiв Дмитрик був задоволений тим, що навчається. Йому було дуже радiсно проводити час з товаришем. Сашку, здається, теж це сподобалося, бо вiн був веселий i з радiстю робив всi завдання. Нажаль днi вже покоротшали i за вiкном темнiло значно швидше, нiж на початку шкiльного року. Тiтка Наталя i дядько Андрiй теж радiли тому, що хлопцi разом.
   - Тепер хоч не вiдстанемо в навчаннi вiд iнших, - жартувала вона, коли проводила Дмитрика до будинку бабусi.
   Щоправда, iнколи його проводив i дядько Андрiй. З ним, звичайно, було значно цiкавiше йти темними вулицями i шляхами. Коли бабуся познайомилася iз батьками Сашка, то теж припинила буркотiти, що Дмитрик ходе до якогось друга. Щоправда, одного разу, коли Дмитрик не встиг виконати всi завдання у Сашка i йому довелося доробити їх у бабусi, похитала головою i сумно сказала: "Оце тобi такої. Я вчилася при гасовiй лампi. Дочку свою до школи вiдправила - i та навчалася при нiй. Мати твоя тiльки при нормальному свiтлi вчилася, хоча теж iнодi пiд лампою сидiла. А тепер ось i ти в мене перед нею сидиш. Боже, Боже, що ж то воно з нами далi буде?". Та це було лише один раз, бо Дмитрик намагався все зробити разом з Сашком ще вдень. По-перше, вiн не хотiв турбувати бабусю, по-друге - боявся, що матуся подумає, що вiн погано вчиться, не встигає i заборонить ходити до Сашка, i по-третє - батько знов почав пиячити. Вiн приходив до дому трiшки ранiше, нiж звичайно, але вже п`яний. Лаявся, але не так сильно як звичайно, але ж i цього було достатньо.
   Так тривало десь зо два тижнi. За цей час Сашковою персоною зацiкавилася лише Оленка. Якось, граючи на шкiльному подвiр`ї, вона пiдiйшла до Дмитрика i сором`язливо запитала, що там iз Сашком. А коли вiн їй усе розповiв, попросила передати йому вiтання i побажання швидше одужувати. Й одразу ж кудись втекла. А Сашковi i справдi ставало краще, коли Дмитрик почав до нього ходити. Це помiчав не тiльки вiн, але й батьки Сашка. Тож одного разу вiн, як вже i звик, з добрим настроєм прийшов до Сашка. Але цього разу хвiртку вiдчинила його мати. Вигляд у неї був дуже стурбований, а очi - заплаканi.
   - Що сталося, тiтко Наталю? - перелякано запитав хлопчик.
   Та спочатку нiчого не сказала, потiм гiрко заплакала i нарештi сказала. Цi слова стали громом посеред ясного неба.
   - Дмитрику, Сашковi вночi стало дуже погано i батько повiз його до мiста у лiкарню!

VIII Свята.

   Нарештi прийшли Новорiчнi свята! Дмитрик дуже чекав на них. Й хоча за вiкном снiгу зовсiм не було, настрiй все одно був святковий. Новорiчнi свята - це ще й канiкули! I яка розумна людина придумала тi канiкули? Як би не вони, Дмитрик, напевне, зовсiм би знудився у школi. Сидiти на уроках i постiйно писати було дуже важко. Весь час хотiлося рухатися i зайнятися чимось цiкавiшим, нiж математика, або мова. А так - є канiкули! Є, звичайно ще й вихiднi, та це не те. У вихiднi ти єдине що встигаєш, це почитати щось, що до душi i допомогти батькам по господарству. Але зараз йшли свята. Настрiй у всiх був пiднесений, бо чи не в перше за пiвроку дали "свiтло", i всi дорослi безперервно дивилися телевiзор. Дмитрик теж не вiдставав. Це було справжнє диво для нього, бо в останнє його вмикали... вже навiть i не пам`ятає коли. А тут - i цiкавi фiльми, i мультики i пiснi по всiх трьох каналах. Щоправда батькам все ж доводилося вранцi i ввечерi ходити на роботу. Свята - не свята, а худобу треба годувати та й за тракторами наглянути, щоб нiчого не зайнялося, як пояснили батьки. У той час коли їх не було, Дмитрик мiг вдосталь поласувати телебаченням i дивитися що хотiв.
   А ще свята - це столи зi смачною святковою їжею, дуже цiкавим напоєм - шампанським, яке вистрелює бульбашками i пiниться у кубках. Батько цього року привiз кiлька пляшок i вiдкрив одну на Новий рiк. Тодi бабуся, аж вуха затулила та чомусь злякалася, коли воно стрельнуло, а Дмитрик лише зрадiв... По телебаченню показували черговi "Старi пiснi про головне...". Батьки дуже уважно слухали, навiть пiдспiвували. Так приємно згадувати такi митi.
   А ще Новий рiк - то подарунки! Цього року Дiд Мороз поклав Дмитрику пiд ялинку цукерок, трiшки мандаринок, iмпортних жуйок з цiкавими наклейками i дуже красивий пiстолет. Годi вже й казати, як вiн тому зрадiв. Весь ранок потiм розпитував у батькiв i бабусi про того дiда Мороза. Дуже вже жалкував що не побачив його i не подякував. А ще жалкував, що не змiг погратися з онучкою того дiда, Снiгуронькою. Але бабуся присягалася, що на власнi очi бачила дiда, i, навiть "балакала" iз ним. За те вiн i їй вiддячив, подарував новий теплий платок. I так тодi було тепло та весело!
   А зранку, коли поснiдали i Дмитрик трохи втомився вiд допитiв, пiшли по друзях батькiв, заходили на подвiр`я, вiтали всiх, отримували вiтання вiд господарiв, жартували, бажали один одному щастя. Багато хто запрошував до себе в дiм та пригощали усiлякими стравами зi свого столу. Батько випивав чарчину самогону та заїдав його шматом м`яса з хлiбом i соленим огiрком. Дмитрику наливали iноземнi напої, такi як, "Coca-Cola", або "Sprite", пригощали цукерками.
   А потiм вони пiшли у гостi до Сашка. Оце було дуже цiкаво i весело. У той день вони пробули у Чередниченкiв аж до вечора, а потiм, Сашко iз батьками пiшов проводити родину Охрименкiв. Дорогою спiвали й жартували. Так, таке не можливо забути. Проте радощi такi теплi спогади приносять безлiч.
   Настрою додавало ще й повiдомлення по радiо, про те, що заняття для початкових класiв вiдмiняються через якусь епiдемiю. Тому канiкули будуть ще на цiлий тиждень довшими. Навiть на Старий Новий рiк можна буде погуляти! А ще - цього року вiн обов`язково пiде щедрувати! Так вiн для себе вирiшив i з батьками, навiть, домовився.
   А ще Рiздво! Так, це свято! Звичайно, воно трiшки поступалося Новому року, але теж було теплим й затишним. Матуся приготувала дванадцять пiсних страв. Особливо сподобалася Дмитриковi кутя, яка займала центрове мiсто, i смачний узвар. Бабуся, звичайно, теж була на святковiй вечерi. Потiм ще довго розповiдала про Хреста, пригадувала, який вiн був добрий i навчала, що треба намагатися бути схожим на нього. По телебаченню, навiть, фiльм про нього показували. Дмитрик дуже уважно його дивився, але, чомусь, мало що зрозумiв. Сподобалось лише те, що Iсус зцiлював безлiч людей i допомагав тим, хто просив про допомогу. Усе iнше здавалося йому складним i не зрозумiлим. Особливо вiн не зрозумiв те, за що ж його розiп`яли, але коли Iсус воскрес - дуже зрадiв. Чому так сталося, вiн так i не зрозумiв. Спитав у бабусi i вона цiлий вечiр розповiдала, що це так треба було, що Вiн загинув за нашi грiхи i ми маємо бути йому вдячнi. Ще, як виявилося для хлопчика, саме сьогоднi люди i святкували Його День Народження! Бабуся ще довго розповiдала про Хреста. Наприклад, що Вiн є Син Божий, а потiм, почала говорити, що це i є Господь Бог. Взагалi, пiд кiнець розповiдi Дмитрик зовсiм заплутався i втомився. Пiшов спати так, здебiльшого, нiчого i не зрозумiвши. Засинав лише з однiєю думкою: "Невже у дорослому життi все так складно й заплутано?". Вiд цього йому стало трiшки страшно.
   Нi, все ж таки жаль, що цi свята так швидко проходять. Ось, залишився лише Старий Новий рiк i все... Потiм лише 8-ме Березня, ну, ще, звичайно днi народження, але ж, чомусь, саме зимовi, Новорiчнi свята приносили якесь невловиме тепло у серце. Самi лише спогади про них викликали посмiшку на його, дитячому обличчi, i на похмурих обличчях дорослих теж. Навiть, бабусине вкрите зморшками обличчя якось розгладжувалося i розквiтало ледь вловимою посмiшкою. Батько не пиячив як до цього. Матуся сама наливала йому, коли сiдали за стiл, вiн пив i їв, але ж не "напивався", як казали матуся. От Дмитрик i гадав, чому так? Нiби й п`є, а не напивається? Всiм весело, сам же жартує! I чому ж не можна так завжди? Так, мабуть свiт дорослих дуже складний i хлопчина не мiг його зрозумiти, як не намагався. Проте весь час дорослi тлумачили, що вiн обов`язково зрозумiє, коли подорослiшає.
   Таки вiрно вони iз Сашком думали, що дорослi - дуже дивно поводяться i, чомусь, зовсiм не так, як вчать їх, дiтей. Хоча, звичайно, вони вже i не дiти! А потiм Дмитрик пригадав що трапилося iз Сашком, те, як ходив допомагав йому вчитися. Довго, майже мiсяць його товариш пролежав у лiкарнi. Коли ж, нарештi, його вiдпустили додому, то Дмитрик побачив дуже зблiдлого i худорлявого хлопчика, який ледь ходив. Проте лiкарi сказали що йому вже покращило. Покращило?! I знову Дмитрик не мiг зрозумiти, чому дорослi таке говорять. Мало що його товариш ледь ходив, так вiн ще й iнколи просто падав, весь починав труситися. Правда за кiлька хвилин це миналося, але ж вигляд вiн мав пiсля цього - кепський. А ще дуже часто йшла кров носом. I, взагалi, навiть блiда шкiра нiби пожовкла. Дзвiнкий голос втратив свою прозорiсть i дзвiн. Єдиний раз, коли Дмитрик бачив його посмiшку i чув смiх - був саме той день, коли його родина пiшла до родини Чередниченкiв, на Новий рiк. Що трапилося з його другом, напевне нiхто не знав. Лiкарi ставили безлiч дiагнозiв: вiд харчового отруєння, до епiлепсiї. Але, напевно нiчого не казали. Мати й батько дуже переживали через сина, та, нажаль, нiчого не могли вдiяти. Правда, люди почали плiткувати, нiби то вiдьма Сашку поробила. Так, звичайно, про те, що вiн бачив бабу Валю бiля своєї огорожi знали i голосно обговорювали всi. Про те що це саме вона, у виглядi жаби, крала молоко i яйця - потайки шепотiлися й хрестилися.
   - Так, це та баба Валя, - вже багато разiв чув у спину Дмитрик, коли йшов iз Сашком до нього додому, пiсля занять. - Так, бiдолашна дитиночка! Навiщо ж вона з ним так? Хоч би дитину пожалiла!
   Та Сашко намагався не звертати на це уваги.
   - Мало про що люди говорять?! - пояснював вiн Дмитрику, - розваг їм не вистачає, от i плiткують собi...
   Щоправда одного разу зiзнався, що це батько йому суворо заборонив про бабу Валю що-небудь розповiдати. А чому - звичайно не пояснив. Та Сашку вже й самому не хотiлося нiкому нi про що розповiдати.
   А ще, частенько, до них у школi приєднувалася i Оленка. Вона пiдходила з яблуком, або цукеркою. Давала її Сашку, казала, що це мати її просила передати, а потiм просилася з ними пограти. Звичайно ж у гру її брали, от тiльки бiгати Сашко не мiг. Як вiн казав, сили не було. Тому переважно всi iгри були або сидячими, або стоячими. Та Оленку це не засмучувало. Однолiтки не дуже посмiхалися iз Сашка. Мiж собою шепотiлися про щось, певне нагадуючи що сталося. На Сашка дивилися з повагою та острахом. Та, нажаль, були й такi, якi вiдверто насмiхалися над ним. Бiльше всього насмiхався Василь, той, що ще тодi, коли Сашко розповiдав про вiдьму на шкiльному подвiр`ї, з недовiрою насмiхався над ним.
   - Ну що, як там вiдьма? Ще не спiймав? - пустував вiн. - Що ж це так, чи ти її, чи вона тебе спiймала? А може то ти все вигадав? Бiльше нiяких жаб з хвостами не бачив? - Зло жартував вiн у компанiї кiлькох своїх друзiв.
   Дмитрик не мiг цього витримати. Не хотiв вiн такого анi бачити, анi чути, як на очах ображають друга. Не витримавши чергових насмiшок-знущань, вiн налетiв на Василя й побив того. Це була перша бiйка. До цього, Дмитрику жодного разу не доводилося битися з кимсь. Одне дiло бавитися i мiрятися силами, але це було зовсiм iнше! Це, нi на що не схоже вiдчуття! Лють i ненависть - ось що вiн вiдчував, коли лупцював того Василя на шкiльному подвiр`ї. Одразу зiбралася цiла купа "глядачiв". Усi почали пiдбадьорювати й посмiюватися, а також радити що ж робити далi. Хоча Дмитрик нiколи ранiше не бився й Василь був майже такий же дужий, та лють надала стiльки сили, що мабуть нiхто не змiг би встояти. Дуже швидко Василь опинився на землi, а Дмитрик, осiдлавши його, лупцював кулаками по чому доведеться. Вiн, навiть не бачив, куди б`є. У цю мить вiн взагалi нiчого не бачив i не чув окрiм Василя, який був у цю мить єдиним "ворогом". А потiм, коли Василь нарештi заплакав, лють одразу зникла. Єдине що залишилося, це сором i бiль. Так, боляче було вiд того, що довелося бити людину. Всi навкруг хлопали його по плечу, пiдбадьорювали, казали який вiн молодець, а Дмитрик намагався знайти поглядом Сашка. Пiдiйшов до нього, а потiм... потiм йому стало дуже соромно, бо весь натовп стояв i обговорював бiйку. Вiн шукав очима Василя, та той невiдомо де зник. Нарештi пролунав рятiвний дзвоник i всi побiгли на заняття.
   Василь з`явився на урок весь забруднений, з розбитими губами. На питання Iвана Федоровича тiльки мовчав. Про те дiвчата таки розповiли що сталося i наступного дня до вчителя прийшлось йти батькам Дмитрика, хоча йому i так було дуже соромно. А Василь? Його просто було жаль. Дмитрик тодi соромився сам себе. Довго корив себе тим, що зробив комусь боляче. Потiм, навiть намагався пiдiйти до Василя, та той почав його обзивати i гнати вiд себе. Проте ображати Сашка припинив. I його друзi теж припинили насмiхатися. Вiд матерi тодi добряче влетiло. Навiть пригадувати не хочеться.
   По телевiзору почалися мультики i хлопчик вийшов iз своїх спогадiв. Оце справжня насолода! Але довго дивитися не довелось, бо повернулися батьки. Потiм потрiбно було йти допомагати матусi, та подумки вiн вже чекав Старого Нового року. Крiм того, дуже вже хотiлося побачитись iз Сашком. Добре, що вже не так довго залишилося чекати. Ось би ще трохи снiгу, щоб веселiше було...

***

   Так, за вiкнами була справжня зима. Снiг йшов iз самого ранку. Великими пластiвцями вiн падав з сiрих небес, утворюючи цiлi замети. Морозець теж був. Щоправда не великий, та то й краще, адже ж як же йти колядувати, коли дуже холодно? А так, Дмитрик радiв.
   Неймовiрно, бабуся прийшла до них з самого ранку. Вони ще заздалегiдь домовлялися про святкування. Старенька принесла iз собою деяку одежу, спецiально для щедрувань. Вперше Дмитрик примiряв шаровари. Якi ж вони красивi! Старенький кожушок, що знайшла бабуся у своїх величезних "засiках", вiн там зберiгався, певне ще з часiв її молодостi.
   - Ось, онуче, примiр оце, - протягла вона хлопчику свiтло-сiрий кожушок та таку ж шапку. - Це ще вiд твого дiда збереглося. I як тiльки моль не з`їла?
   - Дякую, бабуся! - подякував хлопчик, мiряючи "обновки". - А з чого це вони зробленi? Такi м`якенькi та теплi?
   - Це, синку, з вiвцi зроблене. Зараз такого вже напевно i не роблять. А от ранiше - це був справжнiй скарб! Бо зими були не такi як зараз, а значно холоднiшi, та й снiгу було... Такi замети намiтало, що, навiть дверей не вiдчиниш! I ходити у таких от кожушках було дуже зручно, бо вони одразу й грiють i рухатися не заважають.
   - А чому зараз їх не роблять, коли вони такi зручнi? - розгублено запитав Дмитрик.
   - Не знаю, онучку, навiть i не питай. - важко зiтхнула старенька. - Напевне це зараз не модньо.
   Ще вона дiстала льняну сорочку розшиту червоними та чорними нитками. Красивий узор йшов уздовж комiру, та по пазухам, а ще на манжетах. На грудях - взагалi вишитий малюнок - якiсь фiгури, нiби восьмикутнi зiрки, якiсь смуги та квiточки, обшитi чорною стрiчкою. Дмитрик аж рота вiдкрив вiд захоплення, таке вiн лише кiлька разiв бачив та й то, по телебаченню.
   - Бабусю, а це у вас звiдки? - вгамовуючи подих спитав Дмитрик.
   - Та це ще вiд мого чоловiка залишилося. Колись такi на свята вдягали. Цю - я йому власноруч на наше весiлля вишивала. - бабуся на хвилинку заплакала, згадавши свого покiйного чоловiка. - А зараз воно нiкому нiчого не потрiбно. Може хоч тобi у нагодi стане? Примiр, звичайно, вона завелика ще на тебе, та нiчого, рукава пiдкотиш, низ у шаровари сховаєш, поясом пiдв'яжеш... Нiчого, пiдiйде.
   Старенька довго обдивлялась онука, прискiпливо допомагаючи йому все вiрно вдягти. Вона, нiби на мить повернулася у минуле, у свою молодiсть, а можливо, навiть у дитинство. Її обличчя засяяло якимось новим, теплим свiтлом, зморшки на мить розгладились, а голос, нiби пом`якшав. Дмитрик зараз не мiг пiзнати свою бабусi. Її руки вправно та швидко, без зайвих рухiв, допомогли вдягти синi шаровари, заправити усередину сорочку, щоб було зручно рухатися, рукава пiдколола булавками, сказала, що так буде краще. Потiм, допомогла умотати червоний пояс, пояснила, як треба його зав`язувати, потiм, допомогла вдягти кожушок. Наприкiнцi простягла шапку i йокнула, сплеснувши у долонi.
   - Йди-но подивись на себе у дзеркало! - лише сказала вона.
   Коли Дмитрик пiдiйшов до дзеркала, то одразу, i не пiзнав себе. З-пiд волохатої шапки на нього дивився, якийсь невiдомий чолов`яга. Лише добре придивившись вiн такi пiзнав себе i посмiхнувся, пiсля чого почав позувати сам собi. То ставив руки в боки, то обертався, то намагався потанцювати. Одежа й справдi була дуже зручна, до того ж ще й приємно пахла якимись травами. У нiй вiн виглядав, як герой iсторичних фiльмiв.
   - Оце так, справжнiй козак! - похвалила матуся, яка теж вирiшила вийти з кухнi i подивитися на свого синочка. - Оце парубок, хоч зараз сватiв до любої дiвчини засилай!
   Вона смiялася, бабуся теж посмiхалася. Всi були задоволенi, от тiльки Дмитрик, хоча й радiв, але ж дочекатися не мiг, коли нарештi зiйде перша зiрка i можна буде йти щедрувати. Авжеж, хiба ж тут всидиш?
   - Стривайте, а що наш парубок взує? - спитала мати. - Пiд такi шати, звичайнi калошi не вдягнеш!
   Так, дiйсно iз взуттям були проблеми. Весь гарний настрiй одразу, як рукою зняло. Так завжди, готуєшся, готуєшся, а потiм щось знайдеться, якась дрiбничка, яка все зiпсує! Дмитрик насупився i мовчки вiдiйшов вiд дзеркала. Хотiлося замкнутися у себе в кiмнатi i нi кого не бачити.
   - Стривай, синку, - гукнула його матуся. - Не засмучуйся. Ще є час. Бабусю, може у вас щось iз взуття залишилося?
   - Та де там, доню? Де ж ти у тi часи у нас, селян, взуття бачила? До самих морозiв босонiж по двору бiгали, лише коли вже снiг падав так тодi чоботи взували. Та й то, такою цiннiстю вони були! Нi, доню, люба, нажаль нiчого не залишилося.
   -Так, зараз теж не напасешся. - Похмуро зiтхнула матуся. - Нiчого, взути ж є що? Так, а давай ми хоча б спробуємо? Дивися, цi чоботи, досить нiчого!
   Матуся витягла чоботи, якi Дмитрик вдягав на свята. Чорнi, з досить високими задниками. Коли взув, то виявилось, що вони не так вже й погано виглядають.
   - Звичайно, це не те, але теж нiчого. - Задовольнилася бабуся.
   Матуся теж, погоджуючись кивнула головою.
   - От бачиш, синку. Знайшли вихiд iз становища. А ти хвилювався!
   - Так, онучку, бачиш, все гаразд. Добре, а тепер, давай роздягайся, бо до вечора ще далеко. Зараз ходiмо, пообiдаємо, а потiм ще раз повторимо тi щедрiвки, що вивчили. Згоден?
   Дмитрик згiдно кивнув i попрямував на кухню, де вже, розповсюджуючи по всiм кiмнатам аромат, смачно пахнув супець iз гусям. Матуся вiдправила його з бабусею мити руки, а сама розливала запашну страву у тарiлочки. У Дмитрика вже аж слини текли. Ще, вiн уявляв що ж буде на вечерю? А завтра на снiданок? Ще мимоволi згадалася та, новорiчна курка та варена картопля.
   Пiсля обiду, хлопчик, як i домовлялися, повторив для бабусi геть усi щедрiвки, що вивчив.
   - Нiчого , онучку, не хвилюйся, ось увечерi дiвчата щедрувати прийдуть, а уранцi вже й ви, чоловiки по дворах пiдете. Я оце згадую, коли молода була, як же ж нам тодi весело було! Як же ми вже виряджалися та як голосно спiвали... А як з парубками, на Щедрий вечiр, це на рiздво, колядувати ходили...
   - А що, хiба ще i на Рiздво можна ходити? - здивувався хлопчик - Менi ж i ви i матуся розповiдали, що на Старий Новий рiк треба ходити...?
   - Звичайно, розповiдали, - смiючись погодилась бабуся. - Але ранiше, коли я ще була молодою, то всi ходили з колядою на Рiздво Христове, тодi, навiть веселiше здавалося, бо i дiвчата i парубки ходили разом. Тодi, навiть з вертепом ходили.
   - А що це, вертеп? - Дмитрик цим дуже зацiкавився.
   - Вертеп, це ми перевдягалися, несли "Рiздвяну зiрку", кликали музик i ходили по дворам, спiвали i несли звiстку про народження Сина Божого. Та не тiльки спiвали, то було дуже весело, бо ми ще i грали, обирали якiсь ролi, жартували, пустували, витанцьовували та взагалi, несли радiсть i самi радiли, а за це - пряниками та усiлякими солодощами нас пригощали господарi. Нi, тодi зовсiм iншi часи були... I люди були значно добрiшими i дружнiшими. Не то що зараз. - Бабуся сумно зiтхнула.
   - А що ж з щедрiвками? - вирiшив поцiкавитися зайвого разу Дмитрик.
   - А що з ними? - Здивувалася бабуся. - Щедрували, звичайно, на Старий Новий рiк, збиралися з подружками i йшли дворами, спiваючи. А потiм, вранцi, частенько з хлопцями сперечалися, хто бiльше защедрував. Звичайно ж, це теж було весело, але менi особисто, бiльше на Рiздво колядувати подобалося.
   Дмитрик сидiв i обмiрковував почуте. Як це так, чому ж це вiн проґавив таке свято, як Рiздво? Нi, звичайно, вiн його зустрiв, але ж i не пiдозрював, що на рiздво ходять-колядують. А ще "ВЕРТЕП", досить цiкаве слово, вiн про таке нiколи ранiше i не чув. I чому про це нiколи ранiше не розповiдали? А ще бiльше його цiкавило те, чому, коли це так весело, то тепер нiхто цього не робить? Вiн, все ж не втримався i запитав у бабусi.
   - Часи, синку були такi. Тодi все забороняли, ось i не ходять тепер, бо, напевне, забули вже люди.
   - А чому забороняли? Це ж так радiсно? Чи ви робили щось погане?
   - Нi, любий! Що ти? Нiчого поганого ми, звичайно, не робили. - засмутилася бабуся. Видно було, що їй про це болiсно згадувати i розповiдати. - Просто тодi нами керували такi люди, якi забороняли це.
   Дмитрик нiчого не зрозумiв з такої вiдповiдi. Вона лише викликала море нових запитань, але матуся трiшки пригрозила пальцем i хлопчик вирiшив поки-що втриматися вiд подальших розпитiв. "Нiчого, я потiм якось спитаю" - вирiшив вiн про себе.
   Нарештi повернувся з роботи батько. З усiма привiтався. На його обличчi сяяла посмiшка. Навiть, матусю у щоку поцiлував. Пошарпав сина по головi i запитав, чи всi готовi до свят? Звичайно ж, до свят були готовi всi. Матуся вже допiкала пряники з медом i вареники з сиром. Бабуся похвалила Дмитрика, розповiла як йому пасує святкова одежа, i взагалi, який вiн молодець. Батько засмiявся i ще раз пошарпав хлопчика по чупринi.
   - А що там зараз по телебаченню? - Поцiкавився вiн вмикаючи телевiзор.
   Звичайно, свiтло знову почали вимикати, але iнодi, на кiлька годин воно все ж таки з`являлося. Цього разу пощастило. Воно щойно з`явилося.
   - Молодцi, хоч на святковий вечiр може щось зможемо подивитися. - задоволено сказала матуся, визирнувши з кухнi.
   Бабуся теж задоволено посмiхнулася й прилаштувалася у крiслi, ближче до телевiзора. Дмитрик же взяв стiлець i навпаки, вiдсiв подалi. На екранi знову з`явилися Новорiчнi святковi передачi. По всiх каналах спiвали i танцювали, розповiдали якiсь iсторiї з яких всi смiялися. Дмитрик теж пiдсмiювався, разом iз дорослими, хоча до кiнця i не розумiв, над чим саме тi смiються? Щоправда деякi жарти дуже сподобались i були зрозумiлi. А коли деякi дядечки, по телебаченню, починали кривитися, вiн ледь по полу не катався. Матуся теж приєдналася до них.
   А за вiкном, тим часом, зовсiм непомiтно стемнiло. Телебачення розважало невелику родину Охрименкiв, як, напевне тисячi iнших родин, а мiж тим, наближалася казкова святкова нiч. Нiхто, навiть i не помiтив, коли дiвочий спiв несподiвано залунав пiд вiкнами, нагадавши про те, що вже пора святкувати по-справжньому!

Щедрий вечiр! Добрий вечiр!

Добрим людям на здоров`я!

   Лунало за вiкнами жiночими голосами. Дмитрик першим пiдбiг до вiкна. Бiля огорожi вiн розгледiв кiлькох жiнок, якi стояли цiкаво вдягненi.
   - Маму, Тату, швидше! - закричав хлопчик i пальцем почав тикати у вiкно, туди, де стояли щедрувальницi.

Чи дома, дома пан господар?

   Лунало тим часом з вулицi. А вся родина вже збиралася вийти на подвiр`я i привiтати щедрувальниць. Тим часом на вулицi жiнки не замовкали i продовжували спiви. Дмитрик першим вискочив на подвiр`я, вкрите пухнастою ковдрою снiгу. Вiн боявся проґавити хоч щось.

Ой я знаю, що вiн дома,

А сидить вiн на кiнцi стола.

   Посмiхаючись продовжували жiнки. А коли з`явилися всi iншi члени родини, вони продовжили.

А на йому шуба люба,

На поясi калиточка,

В калиточцi сiм шелягiв,

Свому, тому по шелягу,

А нам, братця, по пирогу.

   Закiнчили свiй спiв жiнки i весело загомонiли за огорожею. Батько засмiявся.
   - Вдома, вдома, заходьте у двiр! Чому там стоїте?
   Жiнки зайшли на подвiр`я. Тепер Дмитрик мав змогу як-слiд роздивитися їх. П`ять жiнок, вони здалися йому незнайомими. Їх обличчя були дуже сильно розфарбованi, яскрава помада, розмальованi очi, густо вкритi рум`янами щоки. Крiм того на них був, якийсь, трохи дивний одяг. Тулуби, чимось схожi на той, що нещодавно примiряв вiн сам, довгi темнi сукнi та теплi яскравi хустки на головах. Проте, здається його батьки впiзнали "ряджених". Пiдморгували їм i весело пересмiювалися.
   - Дмитрику, синку, ти сходи i як слiд одягнись. - наказала матуся i Дмитрик з неохотою попрямував у хату. Проте вiн намагався вдягтись, якомога швидше, щоб нiчого не проґавити.
   Слiдом зайшла матуся i назбирала у тарiлочку пряникiв та пирiжкiв. Вона погладила хлопчика по головi, посмiхнулася i почекала поки той вдягнеться. На подвiр`я вийшли разом.
   - Ось де, пригощайтесь гостi дорогiї. - простягла матуся дарунки гостям.
   - Ой яка добра господиня в цьому дворi, заспiваймо щедрiвочку i для неї? - засмiялася одна з гостей. - А чому б i не заспiвати? - вiдгукнулися iншi. I почали...

Ой знати, знати, що за господиня,

Щедрий вечiр, що за господиня.

В неї челядка вся в злотi ходить,

Щедрий вечiр. Вся в золотi ходить.

В неї коники всi воронiї,

Щедрий вечiр, всi воронiї.

В неї возики всi кованiї,

Щедрий вечiр, всi кованiї.

   - Ой, дiвчата, погляньте, та тут i бабуся яка добра є! Заспiваймо i для бабусi? - не зупиняючись, лише дружно всi засмiялись i заспiвали й для бабусi.

Чи вдома, вдома панi бабуня?

Що ж вони роблять, що ж вони дiють?

А вони дiють - золото вiють,

Золото вiють, срiбло палають.

Ой прийшли до них онученьки iх:

- Дайте нам, бабусю, хоч одвiрочку,

Хоч обвiй очку, хоч одмiрочку,

А ми понесем до золотаря,

Поробим вiночки на голiвочки.

   - Гарно спiваєте дiвчата! - задоволено посмiхнувся батько. - От вам i од мене, гостинець, щось собi придбаєте!
   Вiн залiз у кишеню й щось поклав у торбину щедрувальниць. Тi засмiялися, задоволено подякували йому за дарунок.
   - Ой, дiвчата, ви погляньте, а який же у господаря парубок є? - знову загукала та сама жiнка. - За такого парубка люба дiвчина замiж пiде! Гей, а чи є серед нас дiвчата? Може одразу й засватаємо? - Всi жiнки голосно засмiялися.
   Дмитрик же, навпаки, засоромився. Було якось нiяково вiд таких слiв, вiн аж трохи зiмлiв. Та батько врятував.
   - Нi, дiвчата, ще зарано йому, ще хата не готова до невiстки! Та й де ж це таке бачили, щоб жiнка до чоловiка сваталася га? Ви що?
   - Та нi, пане-господар, то ми просто жартуємо! Давайте краще для парубка коляду заспiваємо?
   - Давайте! - вiдповiли хором iншi.

В полi, в полi плужок ходить

Щедрий вечiр, добрий вечiр!

Добрим людям на весь вечiр!

- Ори, синку, цю нивку.

Та посiєм пшениченьку.

З колоска- то жменьочка.

А з снопочка - четверточка.

А з другого - жита много.

   I знову смiх. Дмитрик дослухався до кожного слова, бо для нього ще нiколи не спiвали щедрiвок. А жiнки, закiнчивши спiв i смiючись, тим часом прощалися з господарем, господинею, бабусею, з двором. Низько вклонились i пiшли до хвiртки. Батьки i Дмитрик вiдповiли щедрувальницям таким же поклоном. Пiсля чого батьки попрямували у дiм, а Дмитрик вискочив на вулицю, подивитися куди ж пiшли жiнки далi. А тi йшли собi спiваючи по вулицi. Прямували вони до сусiдської хати. Там їх певно вже чекали, бо хвiртка була вiдчинена i з двору вже гукали. Жiнки зайшли на поклик i з двору почали спiвати, а Дмитрик, трохи засумувавши, повернувся до себе.
   Вiн вiдверто насолоджувався снiгом i морозцем. Вже уявляв, як завтра гратиметься. Нахилився i спробував злiпити снiжку. Вдалося, а потiм, спробував її катати по снiгу. Вона потроху збiльшувалася. Добре, виходить завтра можна буде злiпити снiгову Бабу. Або цiлу фортецю! Радощам не було i меж. Хлопчик подивився на небо вкрите безлiччю сяючих крапок. Але деiнде вiн бачив i темнi плями. Сьогоднi хлопчик зрадiв i їм, бо вони грозили висипатися на землю снiговим роєм. А як вiдомо, забагато снiгу для дiтей нiколи не буває. Та й бабуся ж розповiдали, що ранiше снiгу було дуже багато, от Дмитрика i цiкавило, як же саме багато може бути? Йти до дому не хотiлося. Малюк все стояв i чогось чекав. Взагалi, вечiр був якимось чарiвним. Щедрувальницi, снiг, нова одежа, батьки, та й взагалi, очiкування того, коли сам ходитиме по хатам - все це було якимось дивним, незвичайним. Та на дворi все ж таки було досить прохолодно. Вiдчинилися дверi i матуся погукала його додому, вечеряти. Довелося вертатися, хоча хотiлося ще трiшечки постояти на дворi, запам`ятати цю чудову мить.
   В хатi вже всi сидiли за накритим столом, посмiхалися. Стiл стояв навпроти телевiзора, а батьки продовжували обговорювати щедрувальниць. Дмитрика усадили у самому центрi, як раз навпроти телеекрану. Там, саме показували якесь застiлля. Вiдкупорювалися пляшки шампанського, на столах стояли рiзноманiтнi страви. Чоловiки i жiнки, дуже красиво зодягненi, щось розповiдали, вiтали з Новим роком.
   - Та нi, кажу ж тобi, що то була Оксана! - Сказала бабуся батьку.
   - Так, звичайно ж вона, - смiючись погодився вiн. - А iнших впiзнали?
   - Звичайно ж що впiзнала! Я хоч i стара, та ще, дякувати Богу, не слiпа i не дурна! Хох. Ой i дiвчата. Та таке ж вже нащедрували... А спiвають як? Майже як ми у молодостi. - Теж смiючись вiдповiла бабуся.
   А от Дмитрик значно посмутнiв. Як це вiн мiг нiкого не впiзнати? Навiть тiтку Оксану, яку добре знав. Як таке могло бути? Невже вiн дурний? Та на щастя з сумних роздумiв вивела матуся. Вона поставила у центр столу дуже смачну печену курку. Покликала всiх їсти. Тепер у Дмитрика аж слинки потекли! Помолились, як наполягала бабуся, потiм почали вечерю. Дмитрик одразу ж накинувся на геть усе, та через кiлька хвилин зрозумiв, що не впорається, мабуть знову поскупився. А батько вiдкупорив останню пляшку шампанського i розлив по бокалах, сину ж налив фанти.
   Поступово всi наїлися, слухали i смiялися жартам, що лунали з телевiзора, а потiм знову заговорили за щедрувальниць i про те, як же Дмитрик ходитиме засiвати.
   - Що це Оксана сьогоднi така весела була? Чи Федора попустило? - Припустила матуся.
   - Та де там, - розчаровано махнув рукою батько. - Вчора його бачив. Знову нi живий нi мертвий, як дурний все одно. Щось собi пiд нiс бурмотить, а пiсля роботи одразу у бiк баби Валi прямує.
   - Ой бiдний! - Запричитала бабуся.
   - Бiдна Оксана, оце так лихо! Яка ж вона терпляча тiльки!? А ще бачите, ходить i щедрiвки спiває з подружками-сусiдками. - Сумно похитала головою матуся. - Оце така доля жiноча! I ворогу не побажаєш!
   - Гаразд, ви краще скажiть, як ви хлопця вiдпустите? - Перевiв розмову батько.
   - А що? Нехай йде з сусiдами. Дядько Микола збирається йти, з ним, напевно, ще хтось пiде, от i наш нехай сходе. - Спокiйно вiдповiла матуся.
   - Гаразд, бачу, коли не втрутитися, то у вас, жiнок, все навмання йтиме! - Засмiявся батько. Мати вже набрала повнi груди повiтря, та жартiвливо пiдперла руками боки, проте батько не дав їй нiчого сказати. - Я вже був у Миколи. Вiн з Сергiйком i Данилом йдуть iз самого ранку. Домовилися зiбратися десь о третiй-четвертiй годинi ранку бiля Миколиного двору.
   Дмитрик аж пiдстрибнув вiд радощiв! Як же добре, i який же сьогоднi казковий вечiр? Поки що все виходило i все вдавалося! Вiн пiдбiг i обiйняв батька. Матуся просто смiялася разом з бабусею, чи то над телевiзором, чи то просто, вiд радощi. А Дмитрик ледь втримував сльози бо вже i не пам`ятав, коли востаннє вся родина отак веселилася. Це дуже радувало, грiло серце i додавало снаги. А тим часом, на дворi знову почулися жiночi голоси, i знову Дмитрик першим пiдбiг до вiкна.
   - О, це вже, напевне iз сусiднього села до ас щедрувальницi прямують! - оголосив всiм батько.
   Цього разу Дмитрик нарахував аж з десяток розфарбованих i чимось схожих одежею на попереднiх, жiнок. Та хлопець все ж вгледiв кiлькох жiнок, що стояли у звичайному, звичному його оку одязi. Знову веселi жарти, спiви i теплi побажання, подарунки i м`який та пухнастий снiг. Хiба що на небi з`явилося бiльше темних плям, вказуючи на те, що снiг буде вже напевно. А потiм знову теплий дiм, чай з пряниками, вареники i блакитний екран. Потiм... Дмитрик втомився настiльки, що не зважаючи на нетерпiння скорiше пiти засiвати, на переповненнi почуттями i бажаннями, думками, все ж не витримав i заснув, вибивши перед цим обiцянку з усiх дорослих, що вони його розбудять, коли треба буде йти та щедрувати.

***

   - Синку, любий, вставай. - нiжний голос матерi кликав з райдужних дитячих снiв. - Синку, прокидайся! Чи ти передумав йти засiвати?
   Так, якийсь тихенький голос, десь глибоко у серединi, нашiптував: "Не треба йти, краще залишайся у вдома. Ти ще маленький задля цього, а якщо вже так треба, то пiти можна i наступного року, або, хоча б пiзнiше, коли виспися". Так, дiйсно дуже не хотiлося покидати тепле лiжко з "приспаними" подушками, та все ж таки бажання пiти переважило. Тому в останнє солодко потягнувшись, хлопчик все ж розплющив заспанi очi й подивився навколо. Як завжди, на столi горiла гасова лампа, на стiльцi, бiля лiжка матуся вже розвiсила "засiвальний" одяг.
   - Вставай вже, сонько, - посмiхнулася матуся хитаючи й жартiвливо розштовхуючи маленького. - Чи ти вже вирiшив нiкуди не йти?
   - Оце вже нi, матусю, зараз вдягнуся. - напiвсонним голосом вiдповiв Дмитрик.
   Вдягатися виявилося дуже складно, навiть складнiше нiж удень. Очi злипалися, тiло не хотiло слухатися та й до того ж, Дмитрик постiйно позiхав. Побачивши це, матуся знову розсмiялася та допомогла маленькому "парубку" вдягтися. Увiйшов батько i поцiкавився, чи готовий Дмитрик йти? Потiм взяв його за руку i майже потягнув на вулицю. Нарештi, свiже морозне повiтря вiдiгнало сон. З небес рiвними смугами неквапом йшов бiлими пухнастими пластiвцями снiг. Пiд ногами смачно хрумтiв такий же бiлий, казковий снiг, а морозець доброзичливо пощипував за щiчки. Хлопчик поспiшав за батьком, який жваво йшов по темнiй вулицi.
   - Хутчiш, бо нас нiхто не чекатиме! - прикрикнув батько на Дмитрика, що ледь встигав за ним.
   Той ще додав ходу. Така швидка хода по заметах остаточно вiдiгнала бажання спати й додала бадьоростi i веселого настрою. Щоправда хлопчик трохи запихався стрибаючи по снiговим заметам. Та на щастя бiгти довелося не далеко. Бiля огорожi дядька Миколи вже стояли двi похмурi тiнi. Батько та син пiдiшли, привiталися.
   - Чи не нас чекаєте? - посмiхаючись запитав батько - Ми не спiзнилися?
   - Нi, все гаразд! - весело вiдгукнувся один iз чоловiкiв, це був дядько Павло, сусiд дядьки Миколи через двi хати, Дмитрик його добре знав. - Ми тут Миколу стоїмо чекаємо.
   - Так, мабуть дружина не хоче вiдпускати його. - з веселим реготом додав дядько Степан, теж вiдомий Дмитрику сусiд.
   - Та годi вже тобi, пустуне! - жартiвливо смiючись заспокоїв свого товариша дядько Павло. - А ви що, теж з нами зiбралися?
   - Та нi, ось, помiчника вам привiв, дуже щедрувати хоче. - вказав батько на хлопчика, який трохи сором`язливо поглядав на сусiдiв.
   - Ну, з таким помiчником, певне що без подарункiв не вiдпустять! - знову зареготав дядько Степан. - Багато сьогоднi защедруємо, нутром вiдчуваю! Нi, ви тiльки погляньте, який у парубка одяг! Нi, безперечно, сьогоднi ми усiм покажемо!
   - Та годi вже тобi пустувати! - дядько Микола вийшов iз двору. - Вiтаю!
   У вiдповiдь друзi почали його засипати зернами пiд щирий смiх. Дмитрику теж одразу стало весело. Дивно, але дорослi теж iнодi можуть вести себе як дiти I чомусь вiд цього йому стало так добре, хотiлося смiятися i смiятися. А ще вiн вiдчув близькiсть з цими людьми.
   - Та стривайте ви, - тим часом благав дядько Микола, - ви хоч до дому зайдiть та у сiнях засiйте. Навiщо даремно зерно переводите?
   Усi дружньо, без зайвих запрошень попрямували до нього у хату, де привiталися сиплячи зернятка жита жiнцi дядьки Миколи, тiтцi Машi, прямо у обличчя. Вона, як не дивно тiльки засмiялася. Її руки грайливо затуляли обличчя, в той час, як вона посмiхалася.
   - Та годi вже вам, заходьте у дiм, зараз я вас чимось пригощу! - жартiвливо спробувала вона вiдкупитися вiд чоловiкiв.
   - Почекай, Машо, - дядько Степан i не думав вiдпускати її так швидко, - дай ми тобi як слiд защедруємо!
   Потiм Дмитрик ще деякий час спостерiгав за дорослими, за тим, як вони сипали зерна в усi кути, вiдпустивши, нарештi бiдну жiнку, бажали усiляких благ господi i господарям. Потiм отримали за це по чарчинi вiд тiтки Машi, пiсля чого дуже щиро їй подякували i, навiть ще повеселiшали, як здалося хлопцю. Лише пiсля цього, рушили у "похiд". Батько перед тим, як пiти додому попросив дядьку Миколу наглянути за Дмитриком, побажав вдалих засiвань.
   Четвiрка людей прямувала по вкритому заметами селу. З неба падав маленький снiг, морозне повiтря обiцяло гарну погоду, а веселий настрiй обiцяв вдале проведення часу, як здавалося хлопчиковi. Вони йшли вiд хати до хати, вiд оселi до оселi. Дмитрика здивувало те, що не у кожнiй на них чекали. Iнколи попадалися зачиненi хвiртки i їх зустрiчало лише зле гавкання собак. Чомусь хлопчик вважав, що в цей день усi повиннi впускати щедрувальникiв, адже кожна людина хоче щастя, а щедрувальники, безперечно, мають принести щастя у дiм, як розповiдали бабся i мама. Та бiльше все ж було дворiв гостинно вiдкритих для них. Заходили, стукали у дверi. Виходив господар, з яким завжди весело вiталися i питали, чи пустить засiяти? Звичайно, їх пускали. А далi, вже у сiнях i у самiй хатинi ретельно сiяли сiм`я, по всiх куточках та й наспiвували:

Сiю, вiю, посiваю,

З Новим роком поздоровляю.

Щоб було в ас в стiжку,

В мiшку,

I в коморi,

I в оборi,

В ложцi, в мисцi,

I в колисцi.

   Дмитрик разом з усiма наспiвував, щиро сипав з мiшечка, який матуся прилаштувала до пояса, та й до країв наповнила рiзноманiтними зернами: житом, вiвсом, просом. Посипали ще i добрих господарiв, що б тi здоровiшi були, як казав дядько Степан. За це отримували рiзнi маленькi подаруночки. Дмитрику, звичайно, дiставалися солодощi. Не подобалося тiльки те, що дорослi були одягненi у звичайний одяг. Лише вiн виглядав, як бiла ворона у своєму старовинному одязi. Проте, це одразу привертало увагу господарiв, його iз захопленням розглядували i уважно слухали побажання. I, звичайно ж, не обдiляли подарунками. Через деякий час дядько Микола вже проштовхував Дмитрик уперед, доручивши йому бути "ватажком", тим самим дозволивши йому обирати засiвалку i першому ж ї заводити. Малюку було дуже весло i цiкаво розпочинати засiвати i слухати, як дядько Микола iз сусiдами пiдхоплюють одразу за ним. Бiльше всього йому подобалася засiвалка:

Сiйся, родися, жито, пшениця,

Часник - як бик

Цибуля - як дуля!

   Це коротеньке побажання вiн завжди встигав промовити сам, вiд душi сиплючи зернятка в усi боки, крiм того, ця засiвалка дуже смiшила його. Дитячий прозорий та чистий смiх розпалював бажання смiятися й в iнших. Так i ходили. Дуже швидко скiнчилися хати у селi. Дмитрик, навiть нiколи i не замислювався над тим, яке ж маленьке у нього селище. А тепер... Вiн тiльки в азарт увiйшов, а геть сi будиночки були вже обiйденi i "засiянi". Навiть до нього до дому заскочили i засiяли. А тепер чоловiки стояли i вирiшували, куди йти, у Мар`ївку, чи Соколине. Звичайно ж, малюку хотiлося йти у Соколине, до Сашка, але ж не лiзти у розмову дорослих? Ось i стояв хлопчик у сподiваннях i дитячих бажаннях.
   - Тож, - питав дядько Степан у iнших, - куди пiдемо? Щось, вiдверто кажучи до дому йти не дуже хочеться, зарано ще. Окрiм того, завдяки Дмитрику, погляньте скiльки ми сьогоднi нащедрували.
   Вiн вказав на тугеньку торбинку, що нiс дядько Микола. Звичайно, бiльшою частиною там були солодощi, але тiтка Оксана пригостила засiвальникiв i доброю пляшкою горiлочки, чому тi, звичайно, дуже зрадiли, навiть бiльше, нiж Дмитрик солодощам.
   - Навiть i не знаю... - Розгублено почухав потилицю дядько Микола. Дядько Павел теж розгублено дивився на iнших. - Так може ми того, спитаємо у малого? Вiн вже сьогоднi бiльше всього насiяв.
   - А що, дiйсно! - пiдхопив i дядько Павел. - Спитаймо у нього!
   - Чом би й нi? - теж не став сперечатися дядько Степан. - Кажи малий куди нам далi йти?
   - У Соколине! - одразу випалив Дмитрик, не вiрячи у своє щастя.
   - Ну, туди, так туди. - паiдбив пiдсумок дядько Микола.
   I чоловiки повернули у бiк Соколиного. Дмитрик побiг попереду iнших, так поспiшав привiтати свого товариша. Нарештi снiг припинив йти бiлими плямами з неба. Хмари розiйшлися, та все одно ранкових зiрок не було видно. Мiсяць теж зник, тому у сутiнках чоловiки обережно йшли за швидким малюком, що стрибав по наметам, нiби зараз було денне свiтло на дворi.
   - Дмитре, не поспiшай так! Ми за тобою не встигаємо. - Гукнув хлопця, що забiг далеко вперед дядько Микола.
   Дмитрик послухався i помiтно збавив ходу. Розташувався посерединi колони, перед дядьком Степаном, що йшов останнiм. Повiльний рух навiював нудьгу, тому щоб вiдвернутись вiд нудної ходи вiн почав згадувати та порiвнювати рiзнi помешкання, у яких був. До речi, йому дуже сподобалося заходити у рiзнi будинки односельцiв. Хлопчика дуже цiкавило якi ж вони у серединi, бо вiн майже щодня бачив їх зовнi, а ось у серединi... Такий шанс у нього з`явився лише сьогоднi. Звичайно, до деяких будинкiв вiн потрапляв i так, коли його матусю хтось iз сусiдiв запрошував до себе, але ж то не те. Та й було таке лише кiлька разiв. Часу у матусi було замало для того, щоб по гостях ходити. В усякому разi, вона так вiдповiдала на дитячi запитання. А так, сьогоднi вiн, нарештi, задовольнив свою цiкавiсть. Звичайно, крiм тих кiлькох будинкiв, ворота i хвiртки яких були зачиненими. Це, чомусь виявилися найзаможнiшi будинки у селищi. У їх господарiв, навiть свої авто були. А так усi будинки, де Дмитрик побував, були майже однаковi, хоча i вiдрiзнялися. Кiмнати були схожi, але у кожному домi висiли рiзноманiтнi картини, шпалери теж були найрiзноманiтнiших кольорiв... Єдиним будинком, що дуже сильно вiдрiзнявся вiд iнших - був двоповерховий будинок голови. Значно бiльшим нiж iншi, а шпалери сподобалися Дмитриковi найбiльше за всiх. Так, у такому будинку вiн би жив iз задоволенням! Раптом, вiд роздумiв i мрiй хлопчика вiдiрвало те що вiн налетiв на дядька Павла, який прямував попереду. Чоловiки, чомусь, раптово зупинились. Хлопчина спочатку не змiг зрозумiти, що ж таке трапилось? Вiн перевiв очi на дядька Степана, але той перелякано дивився уперед, нiчого не помiчаючи перед собою. Дмитрик теж подивився у тому ж напрямку, але нiчого не мiг розгледiти. Дуже вже заважали спини дядькiв Миколи i Павла. Довелося вiдiйти трохи у бiк. А коли вiдступив на крок вiд стежки, одразу все зрозумiв, цього разу без жодних питань. На зустрiч їм, розмахуючи руками прямувала баба Валя.
   Дмитрик, як, напевне i всi iншi, злякався i завмер на мiсцi. Так вiн i залишився стояти з широко розплющеними очима i вiдкритим ротом. Хотiлося втекти вiд неї, вiд зими, заховатися собi пiд тепленьку ковдру, у кiмнатi, де свiтить червоним живим свiтлом гасова лампа i де лунає матусин голос. Хотiлося, але ж ноги, нiби примерзли до мiсця. Тим часом баба Валя швиденько наближалася.
   - I чого її несе нелегка до нас? - нарештi вийшов iз зцiпенiння дядько Микола. - Дмитрику, Хлопче, ти чому висунувсь? Ану давай швиденько ховайся за нами. Степане, а ну становися уперед.
   Дядько Степан мовчки вийшов уперед i чоловiки вистроїлися шеренгою, закривши собою Дмитрика. Тим часом баба Валя, важко дихаючи пiдбiгла до чоловiкiв. Дмитрик, який стояв позаду, визирав на неї з-за нiг чоловiкiв.
   - Як добре, що нагнала таки вас. - першою заговорила баба Валя. - I навiщо ж ви так поспiшаєте? На силу вас нагнала! А де це ваш хлопчик?
   Коли вона згадала про нього, у Дмитрика серце ледь у п`ятки не пiшло, але соромитися перед дорослими чоловiками зовсiм не хотiлося, тому хлопчик стримався вiд того щоб втекти, або заплакати. Вiн продовжував тихенько стояти за чоловiками.
   - Вiтаємо Вас, зi святом. - нарештi сухо вiдповiв дядько Микола. - А що таке трапилося, бабо Валю?
   - Ой, дякую, дорогенькi! - ожвавилась та. - Нi, не хвилюйтеся, нiчого такого не сталося, так, нiби все гаразд.
   Здавалося, нiби баба Валя нiяк не може встояти на мiстi. Вона весь час переминалася з однiєї ноги на iншу, вертiла головою та чухала свої руки, напевно, вiд холоду. Її темнi-темi очi, так i буравили кожного iз присутнiх. Нiби й посмiхалася, та її важкий погляд Дмитрик вiдчував, навiть стоячи за спинами чоловiкiв. I вiд того погляду у нього мороз бiг по шкiрi i починали самi собою цокотiти зуби.
   - Я просто хотiла вас про дещо попросити... - продовжувала мiж ти вона солодким голосом, навiть трiшки нахилилася уперед, нiби голову схиляла перед чоловiками.
   - Слухаємо Вас уважно. - дозволив їй продовжувати дядьо Микола.
   - Та, розумiєте, дуже вже хотiла вас попросити зайти до мене i засiяти! - почала торохкотiти баба Валя. - Розумiєте, чомусь ви до всiх зайшли, а мою хату чомусь обминули. Мабуть тому що ще не дiйшли, бо вона ж у мне як раз за селищем стоїть, десь мiж Соколиним i Варiвкою. От я i подумала, як що ви трохи завернете i до мене зайдете... То це було б дуже чудово!
   Що? Йти у такий свiтлий празник до неї? Та це ж не те що неможливо, а взагалi, не прийнятне! - Так думав Дмитрик. Образа та злiсть потроху зiгрiвали його тiло. Пiдступна дрож зникла, зуби бiльше не цокотiли. Натомiсть у тiлi з`явилося приємне тепло i якась рiшучiсть.
   Та чоловiки продовжували мовчати. Стояли, понуривши голови, а дядько Микола лише розгублено чухав потилицю. " I чого вони мовчать? Чому не проженуть цю гадину?" - мiркував Дмитрик. Але нi шукати вiдповiдей на цi питання, нi тим бiльш, чекати вiн не мiг. Зробивши крок з-за спин чоловiкiв, вiн вийшов у перед дивлячись прямiсiнько у очi бабi. На мить озернився i побачив там, чомусь, лише переляканi здивованi очi чоловiкiв. Чомусь це ще бiльше розлютило i надало рiшучостi.
   - Нi, нiкуди ми з вами не пiдемо! - чiтко i гучно вимовив хлопчик. Лише здивоване зiтхання почув за спиною.
   - Що? Що ти сказав? - баба Валя вiд здивування навiть рот скривила i завмерла, а потiм перевела свiй погляд на чоловiкiв - Що це таке?
   - Я вам повторюю, - спокiйно, майже по складах промовив Дмитрик. - Нiкуди ми з вами не пiдемо! I засiвати - теж не будемо! I взагалi, повернiть здоров`я Сашку i iншим, у кого що забрали!
   Дмитрик нiби говорив сам, але було таке враження, що йому хтось пiдказує, що треба казати, нi, навiть говоре за нього, вiн лише рот розтуляє. Тим часом баба Валя зайшлася якимось дивним смiхом. Вона, нiби квоктала, а може iкала. Проте її здивований погляд постiйно бiгав вiд Хлопчика на чоловiкiв, а потiм - навпаки. Її очi так i метали iскри лютi i ненавистi.
   - Ах ти ж жабеня мале! - Нарештi прошипiла вона - Та я тобi зараз!
   Вона стиснула свої долонi у кулаки i двинула на Дмитрика, але той i не подумав тiкати. Баба Валя щось забубонiла собi пiд нiс i завела руку для того, щоб вдарити Дмитрика, але наступної ж митi схопилася за серце. А Дмитрик лише вiдчув легкий укол у серце, так, нiби через нього щойно хтось електричний струм пропустив.

Пiдлiтковий вiк

I Буденнiсть.

   - Гей, Сергiю, заходь з того боку, зараз вiн йтиме!
   П`ять пiдлiткiв розташувались по кущах, що росли уздовж шляху. Весiннє яскраве сонечко лило свої свiтлi променi на набряклi бруньки, якими були вкритi всi навколишнi дерева та кущi. Поки-що холодний вiтерець вiяв по ще темнiй землi, просушував її, готуючи рiдну для нових зелених сходiв. I хоча навкруги ще було досить прохолодно, та на сонцi вже ставало достатньо тепло, навiть жарко.
   - Та нi, не там, от бовдур! - незадоволено вилаявся худорлявий пiдлiток з коротко пiдстриженим русявим волоссям. - Кажу ж тобi, нахилися i пiдiйди сюди, бо тебе там видно!
   - Та годi тобi, Василю, нiкуди вiн вiд нас не втече! - ображено вiдгукнувся невисокий бiлявчик з округлим обличчям. - Та, навiть якщо i побiжить, все одно ж нагонимо!
   - Ти що, сперечатися зi мною будеш? - розлютився Василь, - ти що, Колобок, по печiнках замiсть Бидла вирiшив отримати?
   - Та нi, не хочу. - вiдверто закивав головою Сергiй-Колобок.
   - Я чомусь теж так подумав! А ви чого виперлися? Кабан, Дух, Жмєря ви що, теж по пицi хочете? А ну позаховувалися й сидiть менi тихiше!
   - Слухай, Боссе, а чи не забагато ти розкомандувався? - суворо запитав високий повненьких хлопчик, теж з русявою коротко остриженою головою i перебитим набiк носом.
   - Нi, Кабан, не забагато, чи ти хочеш зi старшими розмовляти? Чи менi сказати їм, що ви слухати не хочете? Порахуй, скiльки тобi вiдробляти доведеться за недодачi...
   Василь-Босс, раптом, обiрвав речення. Кабан понуро схилив голову i сплюнув собi пiд ноги. Нi, старших вiн боявся i вiдповiдати перед ними аж нiяк не хотiв. Присутнi швиденько розбiглися кожен по своїм закуткам i причаїлися. Раптово тишу розiрвав шкiльний дзвоник, який сповiстив про те, що ще один шкiльний день, для радощiв декого з учнiв, нарештi скiнчився.
   - Все, затихли, зараз з`явиться! - про всяк випадок скомандував Василь.

***

   З дверей шкiльної будiвлi почали вискакувати дiтлахи. Спочатку наймолодшi, потiм вже, бiльш спокiйно i бiльш згуртовано - дорослiшi. Дитячий радiсний смiх лунав шкiльним подвiр`ям i розлiтався вiдлунням на прилеглi будiвлi i огорожi. Жвавий рух поступово розтiкався i рiдшав щодалi вiд школи. Коли, нарештi все вгамувалося i притихло, з дверей поважною ходою вийшов Вiн. Високий пiдлiток, звичайно ж, не красень. Вiн хоч i мав гарний зрiст, та невеличкий животик трохи псував вигляд. Русяве волосся, зачесане назад, нiс картоплею та ще й з веснянки що густими краплинами сидiли на ньому. Вийшов на подвiр`я, озирнувся навкруги i неспiшною ходою попрямував собi до шляху.
   - Дмитрик, зачекай-но! - чорнява дiвчинка з заплетеним у двi тугi косицi волоссям й яскраво-карими очима гукнула i побiгла до нього.
   Дмитрик зупинився i дочекався, поки його наздоженуть. Привiтно посмiхнувся, та от, лише глибинний сум в очах робив цей погляд зовсiм дорослим.
   - Оленка, що трапилось?
   - Дмитрик, не треба йти зараз! - пошепки почала благати Оленка. - Не ходи, будь ласка! Там Василь iз своїми посiпаками... Вони чекають на тебе. Сашко чув, як вони ще зранку домовились...
   - Цiкаво, - з сумною посмiшкою вiдповiв Дмитрик, - хоч би й чекають? Це що, вперше? Не хвилюйся за мене, будь ласка.
   - Та що ти кажеш? Краще перечекай! Їм набридне й пiдуть собi!
   - Так, сьогоднi набридне, завтра, а що менi робити пiсля завтра? Так, мовчиш... Нiчого, менi воно не вперше. Якось вже пройду я "Алею очiкування", нiчого, краще вертайся, зараз Сашко йтиме. Ви ж разом йдете? До речi, чому вiн сам менi не розповiв?
   Оленка засмучено дивилась на хлопця. Так, у неї на очах почали з`являтися сльози, а зiницi, мов загнаннi звiрятка бiгали iз боку вбiк, все не могли знайти собi мiсця. Дiвчина закусила губу. Нарештi це допомогло i вона взяла таки себе у руки.
   - Ти ж знаєш, що той, хто хоч щось проти них скаже... або чимось допоможе... Сам же знаєш, що на того чекає? А Сашко, вiн сам нiчого зробити не може.
   - Так, звичайно, нiчого не зможе. - Дмитрик поблажливо, майже по-батькiвськи, поплескав дiвчину по плечу, посмiхнувся. - Гаразд, Оленко, дякую що попередила, а тепер краще йди, бо Сашко чекатиме.
   Дмитрик розгорнувся i попрямував-таки собi до "Алеї очiкувань", залишивши дiвчину позаду. Вона так i завмерла на мiсцi, дивлячись йому в слiд. А Дмитрик, тим часом, йшов i вiдверто насолоджувався гарною дниною. Так, чудова погода: сонечко, що яскраво палає та щиро дарує своє тепло всiм, без виключень, i добрим i злим, вродливим i виродкам. Вiтерець, що грайливо трiпав волосся й здiймав маленькi стовпчики пилу. Деревцям, що стояли навкруг. Веснi, що квiтла та сяяла.
   Так. Дiйсно дуже гарний день... Навiть якщо доведеться битися, навiть якщо чергового разу принизять i поб`ють. Нi, звичайно, бути побитим - це ще не приниження. Тi, хто зараз чекав на нього це добре розумiли. Головне задоволення їм приносило спостерiгання людських страждань, коли людина "ламається", стає нездатною чинити спротив. Ось тодi вони отримують справжнє задоволення. А що на нього сьогоднi чекатимуть вiн здогадувався й сам. Не даремно ж Василь зi своїм кодлом пiшов з останнього уроку? Це теж добре, хоч на останньому уроцi нiхто не заважав i Дмитрик таки змiг щось зрозумiти. Звичайно це завжди виходило, коли вдавалося направити свої думки на заняття, а не на те, щоб обмiркувати де зараз вороги i як краще дiстатися додому.
   Хлопець не боявся нi бiйок, нi програшiв. Вiн просто ненавидiв насилля. Йому було огидно битися i взагалi, кривдити будь-кого. Звичайно, батько був дуже ним не задоволений. Все корив, що, мов, у матiр свою пiшов, битися треба, а ти - ляси з ними точиш!
   Бився вiн, як мiг. Бився, стримуючи i огиду i бiль, та все одне це не допомагало. Василь зiбрав собi гарну компанiю... Однолiткiв зi свого села. Та ще й на рiк молодших змiг до себе у банду записати. Звiсно ж, що за ним теж хтось стояв, та не ВIН чiпав Дмитрика i iнших, а саме Василь. Побої i побори вони знущались i з iнших, молодших учнiв. Не чiпали лише старших, бо, певно, там були свої "пастухи". Так, гарна днина, та ось настрiй псується... Ще й Сашко... Чому сам не пiдiйшов? А Оленка ще й захищає! Попаде... А самiй, нiби не може попасти? Так вона ж взагалi, дiвчина, а вiн - чоловiк, а не хоче, чомусь, казати, навiть те, про що Дмитрик i сам здогадується.
   Iз роздумiв хлопчину вивело шарудiння у кущах та якийсь хрускiт. Так, звичайно ж вони вже тут, на нього чекають. Господи, i коли вже це нарештi скiнчиться? Дмитрик на мить збавив ходу i уважно придивився. Зрозумiло. П`ять дебiлiв влаштували засiдку. Вони хоча б подивилися як сидять! Звiдси все ж видно! Гаразд, якщо вони сподiваються, що вiн почне тiкати... Дуже вони помиляються. I спокiйною ходою хлопець попрямував прямiсiнько у засiдку. На зустрiч йому, з кущiв вийшов Василь, але Дмитрик не став зупинятися i спокiйно крокував уперед. За Василем, з обох бокiв почали виходити i iншi "шпигуни". Вони почали оточувати хлопця.
   - Ну що, Бидло? - iз злiстю, розтягуючи слова промовив Василь, - як сьогоднi, платити думаєш, чи знову тобi морду набити?
   Дмитрик мовчи стояв i дивився на шантажистiв. Сьогоднi п`ятеро. Лише п`ятеро! Так, за звичай їх не менш сiмох, а то й чоловiк п`ятнадцять "пасе" когось, переважно його. Так, i полюбляють же вони його! Хлопчина, оцiнюючи обдивився молодих виродкiв що поступово змикали коло i пiдходили все ближче до нього.
   - Чому мовчиш, Бидляро? - Iз посмiшкою спитав Босс. - Що, вiд страху язика проковтнув, лошара?
   Дмитрик стояв i дивився на цього виродка, який на одинцi навряд би наважився, навiть пiдiйти до нього, але тут... У купi з iншими виродками - вiн зовсiм нiчого не лякався! Ще, навiть став їх лiдером. Тримав при собi цiлий гурт. Та раптом думка обiрвалася, в очах потемнiло а у вухах щось задзвенiло. Одразу ж Дмитрик зрозумiв, що його вже хтось вдарив по потилицi. Розумiння цього прийшло ранiше, нiж вiн вiдчув бiль.
   - Чого мовчиш, лох?! Чи нормальнi пацани не до тебе звертаються? - почувся голос, що ламався. Це, певно, Жмєря, хлопець, що був на рiк старший за Дмитрика. - Тобi що, добавити?
   Лють поступово почала наповнювати свiдомiсть Хлопчини. Можливо вiн чергового разу буде битим, але ж неможна дозволяти так iз собою поводитися! Лють?! Нажаль лють вже йшла не сама, як колись. До неї вже давненько починала додаватися й сумiш страху. Так, їх бiльше, звичайно, вони сильнiшi, та головне не це. Господи, як же огидно битися! I чому вони не заспокояться? I чому вони щоразу обирають мене? Наступний удар, ще сильнiший за попереднiй, вiдiгнав усi дуки та нарештi змусив Дмитрика звернути увагу на виродкiв.
   - Ти що, падло, нас не поважаєш? - знову цiкавився Жмєря. - Вiдповiдай, коли до тебе пацани звертаються!
   - А що вам вiдповiсти? - голос зрадницьки тремтiв. - Ви вже i так все вирiшили. Чого ж ви ще вiд мене чекаєте? Що я не скажу, ви все одно мене слухати не станете.
   - Ти поглянь, розумне, падло! - це вже смiявся Кабан. - А ти спробуй! Може в тебе щось i вийде?
   - Ти грошi принiс чи нi? - суворо спита Василь.
   - Я ж вам казав, що грошей в мене не має i носити їх вам я не збираюсь! - хоч i не дивлячись їм у вiчi, та все ж впевнено вiдповiв Дмитрик. - Можу це лише повторити!
   Наступної ж митi вiн вже опинився на землi. I як тiльки цим покидькам вдалося такого велета завалити? Напевне, хтось нирнув у ноги, а хтось iнший - штовхнув. Та це вже не мало значення, бо все тiло аж здригалося вiд численних ударiв, якi болем розходилися скрiзь. Били ногами, штовхали, м`яли, навiть, товклися. Били не дивлячись куди, навмання, аби больнiше. Дмитрик як мiг намагався закритися. Ховав обличчя, голову. Та це не дуже допомагало. Пiдлiтки, вiдiгнавши перший порив i лють, почали бити бiльш обдумано. Вони вже не заважали один одному, лупили по черзi, вказуючи куди битимуть й похвалялися, коли влучали.
   Здається, це було цiлу вiчнiсть! Це було боляче, та ще бiльше це принижувало! А Дмитрик катався по землi i не мiг, навiть на ноги пiдвестися. Вiн вже нiчого не бачив i не чув. Були лише образа, бiль та єдине бажання, щоб все це скорiше скiнчилося. Раптом удари припинилися. Серед шуму у головi вiн почув, як хтось кричить йому на вухо: "Нiчого, паскудо, ми з тобою наступного разу розберемося!". А потiм, раптово, настала тиша. Хлопчина навiть повiрити не мiг. Невже скiнчилося? Цього разу його били з особливою люттю. Спробував вiдiрвати руки вiд обличчя. Яскраве свiтло з болем рiзонуло по очах, сповнених сльозами. Нi, вiн не плакав... поки що.
   - Гей хлопче, з тобою все гаразд? - чиясь мiцна рука обережно пошарпала його по плечу. - Ти встати сам можеш?
   Дмитрик обережно пiдняв важку голову. У вухах сильно дзвенiло. Спробував обережно розплющити очi. Господи, як же боляче, i майже нiчого не видно. Але наступної митi очi вже сприймали навколишнє, хоча й болiли. Вiн побачив чоловiка, що схилився над ним. Спочатку, навiть не мг зрозумiти хто це, i що за форма на ньому.
   - Як ти, живий? - м`яким тихим голосом запитав чоловiк. - Де болить?
   Так, це ж дiльничний, нарештi Дмитрик впiзнав дядьку Миколу. Болить? Вiн би лiпше поцiкавився де не болить! Та що ж зробиш, треба ж тепер якось до дому йти. Дмитрик спробував встати. У ротi одразу стало вогко й солоно. У головi трохи паморочилося, ноги болiли, та в цiлому вiн таки змiг пiднятися, хоч i за допомогою дiльничного, дядьки Миколи.
   - Ти як, йти зможеш? У головi не паморочиться?
   Дмитрик лише похитав головою. Розмовляти зараз було неприємно. До того ж вiн боявся вiдкрити рота, бо пiдступнi сльози так i хотiли пiти геть з очей. Нiчого, до дому вiн, певне, добереться.
   - Так, там здається Василь був, i Сергiй Одарчин? Хто ще? Кажи, бо я не встиг розгледiти. Дуже швидко вони тiкали.
   - Нiчого. - єдине що змiг видавити з себе хлопець, та й то, дихання аж сперло.
   - I чого вони тебе? Певне грошi збирали?
   - Та що вам казати? - Дмитрик сплюнув криваву слину собi пiд ноги. - Ви i самi все знаєте.
   - Знати я все знаю, та от поки такi, як ти, мовчать - зробити нiчого не можу! Розповiдай вже! Ходiмо, заяву зараз напишеш, потiм нехай батьки твої зайдуть, я цим пройдисвiтам тодi покажу!
   Дмитрик лише похитав головою.
   - Вибачте, i, дякую за те, що врятували мене.
   - Що! Вибачте?! Бачиш як воно виходить, вони тебе б`ють, а ти їх ще й прикриваєш! Що це за люди такi? А дякуй не менi, а Оленцi. Це вона мене покликала, ще пощастило, що поруч був, на дiльницю йшов. А так було б тобi, розумнику! Гаразд не хочеш - не треба! Твоє дiло. Але ж iз батьками їхнiми я все ж таки побалакаю, та й сам дiзнаюся хто там ще, такий лихий був!
   - Дякую, та може краще не треба? - зацькований почав Дмитрик. Вiн не звик до того, коли хтось йому допомагає. - Вони вже сьогоднi на мiсяць вперед лютi зiгнали... може заспокояться i самi?
   - Що? Нi, ну ви тiльки погляньте на нього! - вже не стримуючи лютi пiдвiв дядько Микола. - Гляди там, так i заспокояться! Гаразд, хлопче, йди собi додому, а ними я сам займуся!
   Що ж, примушувати вговорювати себе двiчi хлопець не хотiв, то й пiшов, шкутильгаючи удовж алеї. Та невдовзi зупинився. Хотiв як слiд себе обдивитися. Не чиститись же при дiльничному? Озирнувся навкруги, на щастя нiкого поруч не було. Та все ж зайшов у кущi, про всяк випадок. Голова дуже болiла, та коли мацав її, то знайшов величезну гулю, що ховалася пiд кучерявим волоссям, та ще провiв кiлька разiв рукою по чужiй слинi. Таки цi виродки знову його обплювали! Господи, i навiщо ж Ти терпиш таку наволоч? I взагалi, звiдки вона береться? Дмитрик звiв очi долу, сумно зiтхнув та продовжив оцiнювати свої ушкодження. Хоча по обличчю й били, та здається синцiв, на щастя, майже немає, лише губи розбитi, та й то, iз середини. Це, як вважав Дмитрик, було добре. Адже вiн не хотiв, щоб матуся дiзналися про те, що його б`ють. Взагалi, вiн не хотiв щоб через нього хоч хтось хвилювався. А матуся... у неї своїх турбот вистачає. Одежа, звiсно ж, вся забруднена i в землi. А ще на нiй безлiч слiдiв вiд взуття. Дмитрик почав ретельно чиститися. Дуже вже йому не хотiлося бути ганчiркою для взуття, а коли вже так сталося що ним витерли чоботи, так хоч наслiдки слiд прибрати. На щастя, хоч цього разу одяг цiлий. Поки чистив, вiдчував як болять боки та руки, але що ж тепер поробиш? Добре хоч що зараз через одяг синцi не так помiтнi. Може i пощастить цього разу й матуся нiчого не побачить. Нарештi вiдчистивши одяг i привiвши себе у належний вигляд, пiдлiток вийшов з кущiв i пiшов уздовж алеї, на шлях.
   Йшов, ледь накульгуючи, та все ж сам. Бiль у головi поступово проходив, дякувати Боговi, та й серце вже не виламувало грудну клiтину. Хлопець йшов, а у головi його вертiлося питання: "Чому це дiльничний з ним так ввiчливо розмовляв?", "Чому вiн його не вилаяв як слiд?", "Чому взагалi, втрутився?" "Чому втрутилася Оленка?". Знову цi нескiнченi "дитячi" чому?! - Досить! - Вiн продовжив свою неспiшну ходу додому.
   Згодом почав пригадувати, як i з чого починалися його цькування. Звичайно, про сумне думати не хотiлося, та дурнi думки i спогади самi лiзли в голову. Якось так сталося, що одного разу, коли їх щойно перевели у четвертий клас, Дмитрик побачив, як кiлька старших хлопчакiв притисли Василя. Звичайно, Василя вiн не дуже полюбляв, пам`ятав, як той косився на Сашка, але ж щоб кiлька хлопцiв били одного... таке здалося хлопцю неприпустимим. Вiн влiз у самий центр гурби. Схопив за руку, що тримала Василя за грудки i почав наполягати щоб того вiдпустили, що це - не чесно. Так, навiть пригадувати не хотiлося, яку маячню вiн тодi нiс. Малий був, дурний. Ще й здивувався, чому тi стоять i смiються. А потiм вперше його пнули. Вiн, звичайно, спробував дати здачi, та де ж там... А потiм, коли натiшилися iз ним самi, наказали вiдлупцювати ще й Василю. Так, вiн iз задоволенням кинувся у бiй, чим здивував Дмитра. А тi, стояли i смiялися. Їх регiт, мабуть до смертi стоятиме у вухах. Коли ж натiшилися й цим, то похлопали задоволеного Василя по плечу i сказали, що вiн їм пiдходить. Пiшли i забрали його iз собою. Сашко ж за цим всiм спостерiгав у кiлькох кроках. Вiн так i не поворухнувся. Лише на очах з`явилися сльози. Дмитро так i не зрозумiв - тодi не розумiв, як не розумiв i зараз, чому тодi Василь кинувся його лупцювати. Спершу думав, що вiн просто намагався врятуватися, але ж пiсля цього бiйки стали майже щоденними. Таки, напевно, Василю це все приносило якесь задоволення. Крiм того, всi школярi були розбитi на невеличкi ватажки, бо навчалися разом, а жили у рiзних селах. От i намагалися цькувати один одного, щоб показати, хто з них крутiший. От i чiпляли всiх, хто пiд руку траплявся. Дмитрику в цьому не пощастило, бо вiн єдиний хто жив у Варiвцi. Були, звичайно кiлька чоловiк звiдти, та вони були дорослiшi за нього i навчалися не з ним.
   Якщо iнших, могли покарати лише "свої", бо коли чiпляв хтось з iншого села, вся гурба ставала на захист, а от за Дмитрика нiхто не заступався. Змушений вiн був вирiшувати свої проблеми самотужки. Та тодi його мало ще чiпляли. Казали, ще замалий, нехай трошки пiдросте.
   Василь же тим часом змiг зiбрати бiля себе коло однолiткiв, навiть став їхнiм ватажком. Спочатку бiйки з ним були один на один. Звiсно ж, Дмитрик тодi легко перемагав. Та бився вiн, на вiдмiну вiд Василя без лютi. Лише захищався i щадив його, не хотiв сильно бити. Та невдовзi, разом з Василем його почали чiпляти ще кiлька однолiткiв. Чiпляли переважно поодинцi, а билися разом. Тодi вже стало важко, одному проти двох чи трьох. Та все одно, бився вiн без лютi, просто, щоб його облишили i не чiпали. Навiть iнодi вдавалося перемагати. Та невдовзi над ним таки стали брати гору. Чiпляли гуртом i на мiстi били, теж гуртом. На кожнiй перервi намагалися затягти на пустир, за школою, де й влаштовували бiйку, вiрнiше - показове побиття. На пустирi вже було безлiч глядачiв. Всi ватажки шкiльних груп та їх головнi пiдлабузники збиралися там, палили цигарки i, звiсно ж, ловили кайф вiд побоїв. Потiм задоволено хвалили Василя та його посiпак. От тодi вже почала з`являтися справжня лють, та разом iз нею з`явилися i сором, i страх. Бо тi виродки не лише били його тiло, вони усiляко ображали, принижували, тим самим - калiчили душу, а то було значно болючiше. Дiйшло до того, що вони просто плювали на нього при дiвчатах. Тiкали, коли вiн починав гнатись за ними, та насправдi то була лише пастка, бо через мить його оточували товаришi, якi починали його бити. А коли вiн падав на пiдлогу, чи-то землю, просто топталися й плювали на нього, на прощання. Зробивши те iз задоволенням йшли на урок i реготали. Коли ж на уроцi вчитель питав у Дмитрика, чому той такий брудний, вiдповiдали за нього, нiби то вiн на перервi своїм одягом у туалетi прибирався.
   Так, звичайно ж, i до цього Дмитрик не любив школу. Але вiдтодi вiн її просто зненавидiв. Вiн почав ненавидiти перерви, дзвоники, уроки, взагалi все що з нею пов`язане. На уроках вiн не мiг нi про що думати крiм того, якби пережити наступну перерву. Та згодом його почали караулити i пiсля урокiв, коли йшов додому. Почали вимагати грошi, якщо хоче щоб його не чiпали. Звичайно, щось подiбне вони робили майже з усiма учнями, та не так. Їх просто попереджали, що коли не платитимуть, то з ними буде те саме що й з Биком - так тодi його прозвали. Переважна бiльшiсть справно приносила пiсля цього грошi. Вiн же - не хотiв. Взагалi, таке у нього навiть у головi не вкладалося. "Чому" i "навiщо" - цi питання кожної митi лiзли в голову. Та зробити, нажаль, вiн нiчого не мiг. Щоправда нi копiйочки тим гадам не вiддав.
   Сашко, якось вiдсторонився вiд нього. Чомусь намагався пiти до iнших дiтей. Чiпляли i його, та Дмитрик тодi iз червоними очима кидався на кривдникiв. Сашка вiдпускали, та всю лють i силу вимiщали на Дмитру. Згодом, на Сашка, як i на всiх iнших, просто перестали звертати увагу. Вiн, пiсля хвороби став зовсiм iнший. Був дуже кволий, певне, до кiнця так i не видужав. Часто хворiв, не жартував i був тихший води нижчий трави. Потiм, якось зовсiм припинив спiлкуватися iз Дмитриком. Додому ходив сам, або з кимсь iншим, не чекав поки Дмитру товктимуть пику. Взагалi трапилося так, що Дмитро лишився на самотi iз своїми проблемами.
   Хлопчик знову сумно зiтхнув. Нарештi вдалося хоча б на мить вийти iз своїх спогадiв. Озирнувся навколо. Сонечко продовжувало сяяти i якось не клеївся сумний настрiй iз таким погожим днем. Дмитрику стало огидно. За все огидно. Цей стан раптово найшов на нього, а разом iз ним, новою хвилею пiдступив смуток i вiдчуття самотностi. Добре що хоч Сашка не чiпляють... А тепер вiн ще й з Оленою зустрiчається. Гарна дiвчина! Вона ще з першого класу до нього пiдходила. Товаришували з нею. Спочатку втрьох, а потiм, коли Сашко вiддалився, вона залишилася iз ним. Хоча iнодi все ж пiдходила до Дмитрика. Нi, з цього вiн не сумував. Вiн дуже радiв за Сашка. Йому було дуже приємно, що така гарна дiвчина обрала його... як же хочеться сказати товариша, та чи лишився вiн "товаришем"? А може йому Дмитрик став таким огидним, що через це й розмовляти не хоче? Так, хлопець це розумiв, адже й сам собi був огидний. Розумiв те, що не такий , як iншi. Жити з цим було дуже важко, та нiчого не мiг iз собою зробити. Не мiг вiн зрозумiти, що саме їм керує, звiдки приходять тi думки, за якi, навiть Оленка iнодi смiялася i називала диваком. Та хай там що... Краще вже "Дивак", нiж "Бик", або, "Бидло" як його почали кликати тi виродки. Дмитрик був сам собi огидний. Огидний через те, що Бог дав йому силу, та вiн, навiть не мiг впоратися з кiлькома покидьками; нiби й розумом надiлив, та що з ним робити, вiн теж поки що не знає. Взагалi, вiд розуму ще бiльше проблем виникає. Як тiльки iншi люди живуть собi спокiйно, не замислюються над всiм? Оце, напевно, щастя. А ще, коли кажуть "плати" - несуть грошi, не караючи себе, спокiйно, нiби й не замислюючись. Коли треба битись - б`ються. I лють коли треба з`являється. А у нього... Коли треба розлютитися i вбити, не може навiть вдарити, а коли б`ють iнших - от тодi вже i йде лють, навiть вiдчуття страху кудись зникає. Що ж це таке? Чому вiн, якийсь "неправильний", як його бабуся частенько кличе. Чомусь iншим, як здавалося хлопчику, жити набагато легше, нiж йому. Може бабуся таки правду говорять, що це все через ту бабу Валю? Не злюбила вона Дмитрика пiсля тих Новорiчних свят. Образу стерпiти не змогла! Щиро кажучи, хлопець тодi дуже злякався. Чекав, що з ним трапиться щось схоже на те, що трапилося iз Сашком, але днi минали а вiн себе дуже добре вiдчував. Натомiсть баба Валя на кiлька тижнiв зникла, навiть, подейкували, нiби та у мiсто до лiкарнi їздила. Тодi нiчого не трапилося, може ж то таки вона щось йому зробила? А можливо то все просто вигадки? Нi, це вже йдуть хапання за соломинку. В усьому, що з ним сталося Дмитрик вiдчував лише свою провину. Та, нажаль, не знав як виправитися.
   Хлопчина знову важко зiтхнув i озирнувся навколо. Шлях здавався нескiнченним. Йти було важко, бо почали сильно болiти боки. Ноги, нiби трiшки розiйшлися, та лякало те, чи зможе вiн спокiйно стояти на них завтра вранцi. Дуже не хотiлося б хвилювати матусю. Їй i так, через батька дiстається. Постiйно п`є, а потiм воду варить вдома. Прискiпується до всього i усiх. Чiпляється з-за кожної дрiбницi i лає її на чому свiт стоїть. Хоч би через нього, Дмитрика, вона не засмучувалася... Про те, що батько i його самого чiпає, хлопець не думав. Просто сприймав це, як належне. Звик вже. Та школа... Нi. Це не життя, це пекло. Саме так Дмитрик його i уявляв. Там не було нiякої смоли, нiяких чортiв, а був будинок школи, заповнений Василями, Жмєрями, Кабанами i тому подiбними.
   Додому вже хоч i не далеко, та все ж швидко йти вiн зараз не мiг. Кульгавiти ж не хотiв. Що вдома скажуть? Зрозумiти, звичайно ж, нiхто не зрозумiє, бо вiн i сам не мiг себе зрозумiти. Вiдчуття самотностi нестримною хвилею пiдкотило аж до самого горла i Дмитрик не мiг бiльше втримувати слiз. Вiдiйшов на узбiччя, нирнув у хащi кущiв, що росли разом iз лiсосмугою i просто заплакав. Думалося про те, яка ж то тяжка в нього доля i як же важко жити на свiтi. Серце рвалося вiд думок про матусю, про те, що все одно треба йти додому, а потiм, завтра - знов прийдеться йти до клятої школи! Вихiднi ще так далеко. Вiн взагалi чекав-дочекатися не мiг вихiдних та канiкул. Тодi, нарештi, хоч на кiлька днiв вiн отримував вiдносний спокiй. Дякувати Богу, скоро вже почнуться польовi роботи i вiн знову поїде на тракторi, оратиме землю. У школi можна буде просто вiдмiчатися й отримувати завдання. Тут вже, якщо постаратися, то можна i не натрапити на тих виродкiв. Головне - вдача i спритнiсть!
   Потроху хлопчина заспокоювався. Та й соромно це, чоловiку плакати. Почав згадувати нескiнченнi бойовики, що показували по телебаченню. Там герої взагалi не плакали, та й, на додачу, товкли пики всiм, хто їх ображав. До того ж не мала значення їх кiлькiсть i озброєнiсть. Десь, якоюсь часткою душi вiн їм заздрив. Хоча з iншого боку смiявся з людської витривалостi та кiлькостi куль у магазинi. Хлопчина посмiхнувся, нiби знову все гаразд. Трiшечки перечекає, поки очi не побiлiють та спокiйно пiде додому. Сонечко починало хилитися до заходу, вiтерець хитав кущi та верхiвки дерев, приємно остуджував гаряче обличчя та очi, що болiли. Через кiлька хвилин Дмитрик вже посмiхався i крокував додому.
   Як i зазвичай, бiля своєї хатинки на нього чекала бабуся. Старенька посмiхалася, побачивши єдиного улюбленого онука. Ще здалеку замахала йому рукою. Дмитрик цього соромився, та що ж поробиш, бабуся досi вважала його тим маленьким хлопчиком, що приходив до неї у гостi.
   - Онучку! А я на тебе вже чекаю... Чого ти так довго?
   - Вiтаю, бабусю, нiчого. Просто у школi трохи затримався. Хотiв трiшки iз завданнями розiбратися. - вiдповiв хлопець, ховаючи погляд в землю. На щастя бабуся, нiби цього не помiтила. Продовжувала розмову, навiть посмiшка нiкуди не зникла. Дякувати Богу.
   - Синку, може зайдеш до мене сьогоднi? Хоч пообiдаємо разом?
   - Дякую, бабусю, та нажаль сьогоднi, напевно не зможу, мати просила щоб по господарству допомiг...
   - Га? Синку, кажи будь ласка голоснiше, погано чую, що там таке?
   Дмитрик спокiйно, але голоснiше повторив i посмiшка одразу зникла з бабусиного обличчя.
   - Ну, якщо треба то це ж таке... - iз сумом погодилася старенька. - Тодi звичайно ж, йди.
   - Добре, бабусю, до побачення. Не хвилюйтесь, iншим разом я обов`язково до вас зайду. - заспокоїв стареньку хлопець, посмiхнувся i попрямував до дому.
   Дякувати Богу, бабуся нiчого не помiтила. Хоча, зазвичай помiчає все. Може i вдома пронесе? Може й матуся нiчого не помiтить? Обличчя нiби цiле, кiлька гуль на головi, але вони пiд волоссям. Губи розбитi iз середини, напевно трошки розпухлi, та може й не дуже помiтно? Головне - не шкутильгати. Ще, бажано очi не показувати, бо якщо у них зазирне... Очi, то єдине, що майже завжди видавало Дмитрика. Тодi матуся про все допитувала, плакала, скаржилася батьку, просила щоб вiн допомiг, та той лише вiдмахувався. Казав, нехай сам вчиться розбиратися! На додаток ще їй самiй наказав не втручатися. Вона довго плакала, лаяла Дмитрика, та все одно нiчого не змiнювалося, тiльки гiрше становилося на душi. "Боже, хоч би нiчого не побачила сьогоднi!" - бажав Дмитрик, заходячи до себе у дiм.
   - Синку, це ти? - Почув вiн голос матусi, що лунав iз кухнi.
   - Так, матусю, я. - Якомога спокiйнiше вiдповiв Дмитрик.
   - Щось ти сьогоднi довгенько.. Щось трапилось?
   - Нi мамо, - жваво вiдповiв хлопчина. - Просто пiсля занять треба було ненадовго залишитися... По завданням дещо з`ясувати.
   - А, гаразд. Ти вже переодягся?
   - Нi мамо. Ще не встиг. - Як же добре, що вона зараз не бачить, як вiн кривиться, коли перевдягається. Треба швиденько, щоб не зайшла. - Зараз я пiдiйду.
   - Нiчого, як закiнчиш, будь ласка сходи у сарай, погодуй корову та курей. Глянь ще, як там порося?
   - Гаразд, мамо! - Весело вiдповiв Дмитрик.
   Швиденько взяв у сiнях каструлю iз товченою картоплею, у сумiшi iз зернами й бiгом побiг у сарай. Кури кинулися на зустрiч господарю, ледь не збивши з нiг. Корова уважно подивилась, та весело замукала. Дмитрик швиденько наповнив товченкою корито i кури наввипередки кинулись клювати їжу. Пiдiйшов до корови, обережно провiв рукою по її шиї, помацав роги. Посмiхнувся, пiшов далi i заглянув у загородку, де хрюкало порося. Корито було пусте, каструля iз водою теж спорожнiла. Дмитрик вирiшив досипати залишок товченки поросятi, а порожню каструлю забрав, щоб наповнити свiжою водою.
   Якось так сталося, що господарством у себе вдома Дмитрику довелося займатися нещодавно. Кiлька рокiв тому. Його батьки чомусь вважали, що роблячи в колгоспi можна i не тримати худобу вдома, хоча сарай, звiсно, був. Вважали, що все що потрiбно можна взяти i в колгоспi. Та за останнi роки колгосп, нажаль, збiднiв, та взагалi, перестав iснувати як такий. З отриманням Україною незалежностi, колгоспи стали iменуватися КСП, хоча по сутi то було й залишається те саме. Ось тiльки батько, якось пояснив, що ранiше було держзамовлення, всерадянського значення. Тобто керували чого i скiльки сiяти. Проте чи виросте чи нi, мало кого цiкавило. Тепер же кожне КСП змушене самотужки все сiяти i продавати. Хоча насправдi, все, як i ранiше, керується з областi. Рiч втiм, що ранiше зарплатню сплачували як слiд, то тепер же мало що платили копiйки, та й тi з затримкою.
   Хлопець пам`ятав, коли пiшов до школи, грошi зовсiм перестали давати. Голова розплачувався крупами, цукром, чим завгодно, тiльки не гривнями. Взагалi, Дмитрик так до кiнця i не змiг усього зрозумiти, а головне - чому так. Та тiльки якось батьки зiбралися, й вирiшили завести кiлька поросят та десятки зо два курей. З курми допомогла бабуся, а поросят, якось вже дiстав батько. "пiдшабашив", як вiн вiдповiв здивованiй матусi. Та перед цим довелося як слiд посадити i доглянути город. Тут теж знадобилися грошi, та на щастя неподалiк були дачнi дiлянки, а їх, звiсно, треба орати... За живу копiйчину батько переорав кiлька городiв i родина таки змогла купити все необхiдне. Хоча рiк чи два Дмитрику було дуже важко з одягом. Вiн швидко рiс, а на нову одежу i взуття грошей завжди не вистачало. Ходити довелося аби в чому. Це тодi викликало лише зайвi проблеми у школi. Хоча, всi ходили приблизно як i вiн, та чомусь саме на нього завжди звертали увагу.
   Дмитрик набрав каструлю свiжої теплої водицi у сiнях, та зморщивши лоба, сильно болiли ребра, пiдняв та понiс до сараю. Звичайно, наглядати за господарством та худобою дуже важко. До того ж це забирає багато часу, але дає i якусь копiєчку. Крiм того - все своє. Не треба нiчого купувати, окрiм хлiба. А от продати є що. Щоправда тi люди, якi приїздили з мiста восени за поросятами, платили копiйки. Десь гривень триста за порося, яке важило бiльше центнера. На ринку ж у мiстi воно коштувало десь гривень до двадцяти за кiлограм. Та й сало йшло гривень по вiсiм. Батьку тодi це дуже не сподобалось i вiн вирiшив бiльше не мати з ними справ. Вигодовували одне порося i м`яса родинi вистачало на рiк. До того ж були й кури i з`явилися гуси. Про це Дмитрику було дуже приємно згадувати. Вiн любив худобу. От тiльки вбивати її було дуже складно для нього. Батько плював та лаяв на нього не один раз, та хлопчина нiчого не мiг iз собою зробити. Рука сама опускалася, коли зазирав у очi тварини чи птицi. Це, хоч i прикрiсть для родини, та не смертельна. Згодом, матуся взагалi покинула працювати на фермi, адже та майже зовсiм розвалилася, а грошей нiхто не платив. Проте, перед тим як пiти звiдти, привезла молоденьку корову.
   Була зима на дворi, а ферма зовсiм не топилася, до того ж дуло там з усiх щiлин. Худоба почала гинути. Загинула майже вся. Голова тодi сказав, або давайте все заб'ємо, або, якщо хтось хоче - нехай забирає собi, може виходе, це замiсть сплати за роботу. Так i розрахувалися.
   Корова була зовсiм квола, навiть ходити не могла. Батько тодi дуже лаяв матiр, бо невiдомо чим вона хвора, навiть забити її та й то неможливо! Але мати з Дмитриком тодi якось її виходили. Кликали лiкаря Якова Єфимовича. Той спочатку обурювався, бо вiн же фельдшер, людей має лiкувати, а не худобу, та матуся все ж його вмовила. Допомiг вiн. Якiсь антибiотики вколов. Загалом, вилiкували таки корову, Машкою її матуся назвала. Як же тодi зрадiли, коли вже наступної осенiти вона почала молоко давати. Та не просто молоко, а дуже смачне, до того ж багато. Потiм, на родинних зборах батько вмовив матую зовсiм пiти з ферми. Дома, мовляв, господу заведемо. Вже й зараз господа чимала, доглядати як слiд треба, а прибуток з того що вже мають, нiяк не менший вiд того, що вона заробляє, працюючи на фермi. Таки вмовив.
   Спочатку матуся дуже часто i сильно плакала, вiдчувала постiйний страх та сумлiння, чи правильно зробила? Але з часом зрозумiла, що працювати на себе лiпше, нiж не вiдомо на кого. До того ж худоба доглянута, завжди сита i в теплi. Та й любила вона все живе. Дмитрик, мабуть, теж у неї вдався. Тягнулася до нього всяка живнiсть. Вiд звичайної курки, до корови - всi привiтно його зустрiчали, у якому б настрої до них не прийшов.
   Город, а його було десь соток сорок, теж треба було доглядати. Чим Дмитрик разом iз мамою i займався. Щоправда, крiм свого огороду були ще поля, якi просили зорати й засадити всiх хто може, бо людей не вистачало. Так вже повелось, що з весни, iз самого початку сiвби, i до пiзньої осини Дмитрик був дуже зайнятий. За кермо трактора вiн сiв коли йому сповнилося сiм рокiв. Спочатку пiд наглядом батька, а потiм вже й самотужки. Це було дуже цiкаво. Дуже подобалося хлопчику, єдине, що було не зовсiм приємне, це те що слiд було ставати до схiд сонця, а приходив додому, коли воно вже сiдало. А там - свiй город, а потiм - ще й бабусин. Треба ж допомогти старенькiй? Крiм того, праця на землi вiдволiкала вiд буденних проблем та неприємностей у школi. Було безлiч часу на роздуми, коли сидиш за кермом та обробляєш цiле поле. Якось воно все само виходило у хлопчини.
   -Дмитрику, де ти там, синку? - погукала його матуся. - Ти що там, заснув? Йди їсти, їжа вже на столi стигне.
   - Так, мамо, зараз йду.
   Якомога швидше, але обережно, так, щоб йти рiвно, вiн попрямував на кухню. Омив руки, та сiв за стiл. Матуся iз втомленим обличчям, але посмiхаючись, сiла бiля нього. Пригладила у нього на головi кiлька розпатланих прядок волосся.
   - Їж, любий. Ти вже в мене зовсiм дорослий став.
   Цiєї митi маминi очi опинилися якраз навпроти очей Дмитрика, близько, дуже близько. Небезпечно близько! Нi, не можна допустити щоб вона дивилася у очi. Одразу все помiтить. Дмитрик швидко вiдвiв погляд та втупився у тарiлку з борщем. Вхопив ложку й почав працювати нею, нiби насправдi зголоднiв. Здається подiяло, матуся склала руки бiля грудей, трiшки вiдхилилася, та все ж нiкуди не йшла. Вона взагалi полюбляла спостерiгати, як вiн чи батько, коли той тверезий, їсть. Бабуся теж казали, що подобається спостерiгати за чоловiком, коли той їсть. Звiдки така причуда у жiнок Дмитрик, звiсно не мiг збагнути, та заважити не хотiлось. Нехай дивляться, якщо так подобається. Смачний борщ насправдi викликав апетит i хлопцю, вже навiть змушувати себе не доводилось.
   Матуся сидiла мовчки. Чекала поки вiн не доїсть. Потiм сказала, що зараз подасть i друге, коли у хвiртку хтось постукав. Дмитрик спробував пiднятися... Господи, як же боляче у стегнах! Вiн ледь не закричав, та втримався. Матуся випередила його махнувши долонею, щоб сидiв та побiгла на двiр, накинувши ходою фуфайчину. Чи помiтила вона щось? Напевне що нi, однак у майбутньому треба бути бiльш обережним! От виродки, чого вони взагалi до людей чiпляються? Чому такi жорстокi? I чому вiн такий слабкий!?
   Тим часом з двору пролунали чиїсь шаги та почувся жiночiй плач. Через кiлька хвилин матуся привела тiтку Оксану, тримаючи її пiд руку. Сусiдка не те що плакала, а ридала. Дмитрик знову спробував пiдвестись, знову бiль i вiн сiв. Тiтка Оксана жестом вказала, щоб вiн сидiв. З її вуст доносилося якесь не членороздiльне бубнiння, схлипи.
   - О Господи, та що ж таке трапилося? - перелякалася матуся.
   Швиденько взяла ключi вiд комори й на хвилинку зникла, залишивши ридаючу жiнку на одинцi з сином. Дмитрик сидiв, гадаючи що ж сталося i як можна розрадити сусiдку. Тiтка Оксана йому дуже подобалася. Весела, бойова - вона завжди намагалася розвеселити всю округу, надихала оточуючих на якiсь дiї. Нiколи не плiткувала! В усякому випадку Дмитрик її за цим нiколи не помiчав. До того ж її снага до життя запалювала бажання жити i у Дмитрика, адже iнодi йому хотiлося пiти з нього. Що ж могло довести цю, як здавалося хлопцю, невиправну оптимiстку до такого стану? Нарештi з`явилася матуся iз пляшкою мутного первачка. Нiби сам по собi на столi з`явився огранений стакан зi словами: "Господи, Господи!", матуся наповнила його мутненькою рiдиною.
   - Пий! - на здивування впевненим i, навiть, рiзкуватим голосом наказала матуся.
   Вмовляти тiтку Оксану не довелося. Випила стакан горiлки, навiть не стала його нiчим занюхувати. Умить перед нею, на столi з`явилася тарiлка iз духмяними смаженими шкварочками, шмат хлiба, тарiлка солоних огiркiв.
   Матуся рухалась по кухнi, нiби в неї виросли крила за плечима. Без зайвих рухiв, нiчого не чiпляючи, вона ставила перед тiткою Оксаною все новi й новi тарiлки iз їжею. Одночасно знову наповнила стакан перваком i сiла поруч iз нею.
   - Синку, будь ласка, пiди поки до себе, їжу я тобi потiм передам. - пошепки попрохала вона Дмитрика.
   - Нi, нi, нi! - одразу заперечила тiтка Оксана. Здається, горiлка все ж допомогла їй трохи, дала змогу говорити. - Нехай вiн залишиться, будь ласка!
   - Гаразд, нехай, тiльки не треба так хвилюватися. Ти випий ще, подруго!
   - Гаразд, вип`ю, тiльки ти й собi чарку налий! - наполегливо попрохала тiтка Оксана.
   Довелося матусi знову пiдводитися та наповнювати ще один огранений стакан, для себе. Сусiдка тим часом ще трохи заспокоїлась. Хоча й хлюпала носом, та вже хоч не ридала. Навiть сльози припинила крапати. Дмитрик просо сидiв навпроти й ковиряв у тарiлочцi картоплю. Щось апетит пропав зовсiм. Бiльше його зараз цiкавило, що ж сталося iз сусiдкою.
   - Гаразд, сусiдко, давай за нас, жiнок! - запропонувала тост матуся, пiдносячи свiй "келих" до сусiдчиного.
   Чохнулись, випили. Матуся одразу ж пiднесла до носа шматочок шкварки. Iз задоволенням занюхала, потiм, смакуючи хрусткою скоринкою, обережно вiдправила його у рот. Тiтка Оксана спершу пiднесла до носа руку, потiм, через кiлька секунд взяла огiрок, занюхала ще й його, пiсля чого iз смачним хрумом вiдкусила таки шматочок. Дмитрик бачив, що вона на очах заспокоюється, до того ж запахи i спостерiгання за жiнками знову пробудили у ньому апетит.
   - Тож що там в тебе таке трапилося? Розповiдай, подружко! - Вiдправляючи у рот черговий шматочок шкварки поцiкавилася матуся. Її обличчя непомiтно почало червонiти, а у очах з`явився веселий блиск.
   - Та що тобi сказати, подружко? Знову Федiр... - сумно, але звично вiдповiла сусiдка. Тепер вже й вона дiсталася до шкварок i хрумтiла ними разом з матусею. - Немає толку вiд чоловiкiв!
   - Зрозумiло... Дмитрик, будь ласка, залиш нас.
   - Нi, нi, нi! Хай залишиться! - знову запротестувала сусiдка. - Коли чоловiк сидить поруч, розумiєш, подруго, СИДИТЬ ПОРУЧ! Це мене заспокоює. Я вже й забула, коли отак сидiла пору iз чоловiком, а вiн їв! Їж, Дмитрику, будь ласка, голубе, хоч ти порадуй мене! - Вона знову почала плакати, але вже не так шалено як тодi, коли тiльки прийшла.
   Дмитрик, хоч i так сидiв з виделкою у руках, та все ж вирiшив, про всяк випадок, покивати на знак згоди головою, та й демонстративно наштрикнув шматочок шкварки, приєднався до хрумкотiння. Тiтка Оксана кивнула головою, на знак подяки й посмiхнулась.
   - Оксано, а що таке з Федором? Вiн що, не їсть зовсiм? Чи що там таке сталося? Я, звичайно дещо чула... Сама знаєш, сусiдки плiткують рiзне... Та я ж, звичайно, в усе не вiрю.. - уповiльнено почала матуся, та на додаток, ще налила по стакану перваку.
   - А йому що, не можна? - тiтка Оксана вказала на Дмитрика, що здивовано дивився на неї. - Нехай з нами вип`є, за компанiю!
   - Н, нi! - запротестувала матуся. - Вiн у мене не п`є! Вiн молодець! Нам у домi i одного п`яницi вистачить!
   - Ну що ж, - сумно погодилася сусiдка, - тодi дiйсно молодець. Гаразд. подруга, за нас?
   Знову випили великими ковтками, поморщились та знову захрумтiли шкварками. Матуся вже зовсiм почервонiла, чергову шкварку кiлька разiв намагалася наштрикнути виделкою, та не могла влучити. Незадоволено вiд когось вiдмахнулася i взяла шматочок просто рукою. Тiтка Оксана трималася набагато краще. Вона спокiйно хрумтiла огiрком, з посмiшкою спостерiгаючи за подругою.
   -Ой, подруго, навiть i не знаю що тобi сказати, та здогадуюсь що ти чула... - нарештi зовсiм спокiйним, буденним голосом заговорила сусiдка. - Мiй остаточно з глузду з`їхав. Я вже й забула, коли востаннє бачила що вiн їсть. На роботу йде - я торбинку готую, нiби iз собою бере. А снiдати не хоче, навiть за стiл не сiдає! Додому тiльки пiзно в вечорi приповзає, як п`яний, тiльки ось духу того не вiдчуваю я вiд нього. Я ж питаю, чи пив? Та нi, каже - не пив. А тiльки язик заплiтає, як у чумного. Уночi весь час смикається, сам собi щось бормоче, а iнодi, навiть по хатi ходе! Розумiєш, подружко? Так, вiн не просто ходе, а щось таке виробляє, нiби будує щось у повiтрi. Iнодi кричить, щоб цеглини швидше несли, одяг свiй шукати починає. Я ж лежу i за усiм тим спостерiгаю, а у самої, аж мурашки по тлу вiд страху йдуть! А вiн, пiд самий ранок, знову роздягається й у лiжко лягає. А я вже лежу, мене всю колотить. Так заснути не можу! Такий страх мене бере, ти i не уявляєш подружко!
   Тiтка Оксана знову тяжко зiтхнула. Дмитрик так i завмер з виделкою, на якiй красувався шматочок шкварки, коли таке почув. Його мати, слухала втамувавши подих. Лише iнколи хрестилася, пригадувала Господа, а iнодi просто ахала. Та обличчя в неї дiйсно було перелякане. Тiтка Оксана налила ще по однiй та жестом запросила подругу. Випили.
   - А що ж дiти твої? - схвильовано запитала матуся.
   - Та що вони? Ти ж знаєш, старший, Андрiй - у мiстi, на навчаннях. Вiн до мене майже не навiдується. Та й що йому тут робити? Там вiн хоч у вiльну хвилинку вiдпочине, чи пiдробить десь, копiйчину яку заробить. Знаєш, навiть менi iнколи якусь копiйчину перекине. А донька, та теж до мiста рветься. Що їй тут робити? А поки що я їй у окремiй кiмнатi стелюсь. На нiч вона ще на ключ дверi зачиняє! Господи, як же тiльки страшно з таким чоловiком пiд одним дахом жити!
   Вона знову заплакала, почала причитати, та швиденько заспокоїлась. Продовжила розповiдь.
   - Я вже до нього i так, i сяк. Допитуюсь, що ж з ним таке, а вiн тiльки, як дурний, або чумний який сидить. Нiчого, каже, все гаразд. Сам, каже, нiчого не розумiє i зробити нiчого не може. Нiби якась сила примушує його. Та в самого тi очi позападали, ледь ноги сує, схуд, аж почорнiв весь. Митися - зовсiм не миється! Води, нiби боїться. Питаю, каже що просто не хоче, й так чистий. А про їжу теж вiдповiдає, що їв, зараз не хоче.
   - Слухай, подруго, а що люди говорять, нiби твiй Федiр одразу пiсля роботи до баби Валi бiжить? - Мати нахилилась до сусiдки. Їсти вже нiхто не їв, та розмова тривала. Матуся, про всяк випадок, ще наповнила стакани, хоча пити не поспiшали. Наповнила, не для того, щоб випити, адже i так жiнки вже добряче сп`янiли, а тому, бо люди кажуть, пустi стакани на столi - то погана прикмета.
   - Так, це правду люди кажуть. Тiльки не пiсля роботи, а частенько пiд час роботи, а iнодi, навiть замiсть неї! Голова скаржиться на нього, та нiчого вдiяти не може. Звiльняти? А куди? Людей i так не вистачає. А цей до того ж - спецiалiст! Руки - золотi!
   - Так, твiй Федiр, якщо зробить, так воно наче намальоване! - погодилась матуся.
   - Так! А що з того толку? Бачила, яку домину вiн тiй клятiй вiдьмi побудував? У два поверхи! А до неї тi вантажiвки з матерiалами все їдуть i їдуть! Сарай тепер їй будує. Навiщо вiн їй!? Не їсть, не спить! Так i ноги скоро протягне! - бiдолашна сусiдка знову заплакала.
   - I що, весь час такий? - Трохи згодом запитала матуся.
   - Та нi, подружко, розумiєш, iнодi йому нiби й легше становиться. Спершу миється, стрижеться, потiм просить поїсти. Господи, яка ж я тодi щаслива... - тiтка Оксана з почуттям притиснула руки до грудей, мрiйливо заплющила очi. - стає звичайним чоловiком. Уночi спить - гарматою не збудеш, їсть, на мене увагу привертає, з дiтьми спiлкуватися починає. Весь час вибачається, що так поводився, присягається, що бiльше такого не повториться... Та, нажаль, минає мiсяць-другий, i знову все повторюється. Спочатку. Господи, я так не можу. Збожеволiю я так, сусiдко!
   - Оксанку, Оксанку. Навiть i не знаю чим тобi розрадити... - сумно пожалiлась матуся, може ще по однiй?
   Сусiдка шмигнула носом та погоджуючись кивнула. Тремтячою рукою взяла стакан та випила не чекаючи на матiр. Знову почали хрумтiти шкварки. Дмитрик мовчки спостерiгав за жiнками. Його особистi проблеми, навiть бiль в усьому тiлi вiдступили, як i не було. Натомiсть перед ним зараз сидiла беззахисна, втомлена вiд проблем жiнка, яка потребувала допомоги, та як же їй допомогти?
   - Чи можу я щось для вас зробити? - дуже тихо, але впевнено спитав хлопчина.
   -Дмитрику, голубе мiй, та чим же ти менi допоможеш? Прийшла ось до вас, виплакалась, подiлилася наболiлим i вже менi легше на душi! Легше, бо знаю, що ви не будете плiткувати, та насмiхатися з мене за спиною.
   Вона вдячно поклала свою долоню Дмитрику на зап`ясток, трошки притиснула i посмiхнулася.
   - Дякую тобi, i тобi, Галю, теж! Ви менi дуже допомогли, справдi. Коли б не ви, мабуть з глузду б сьогоднi з`їхала, а так нiчого, виплакалась ось, виговорилась, а на душi вже i легше! Дякую вам. А вiдьма та клята... - вона суворо погрозила кулаком у повiтря. - Отримає вона ще вiд мене! Скiльки ж вона ще зло те творитиме? Коли вже набридне їй над Федором знущатися! Я вже i на колiна перед нею ладна впасти, аби звiльнила його та повернула менi чоловiка!
   На очах з`явилися сльози, та цього разу вона таки їх втримала. Взялася за голову, розправила хустку. Потiм вдячно подивилася на Дмитрика i Галю. Так i сидiли кiлька хвилин мовчки. Кожен думав про своє, лише iнодi покачувалися на мiсцi. Десь на кухнi невтомно тiкав годинник, а сонце за вiкном вже котилося до заходу. День помiтно додався, але щ не був лiтнiм. З двору знову пролунали глоси голодної худоби.
   - Вибачте. Пiду зараз худобу нагодую. - вибачився хлопець, обережно виходячи iз-за столу.
   Вiн направився у сарай, прихопивши iз собою каструлю з їжею, та пластмасову коробку, для яєць. Вийшов на двiр, де його одразу освiжило прохолодне повiтря. Так, в день сонечко добре прогрiвало все навколо, та на-нiч, коли воно ховалось, холодний, не прогрiтий за день вiтерець знову остуджував все навколо. Ось i зараз вiн вiяв, попереджаючи, про нiчнi заморозки. Яскравий, бордово-червоний захiд лише пiдтверджував це. Дмитрик так i не помiтив, скiльки ж часу вони отак просидiли. Вже вечiр, а йому здалося, нiби сусiдка щойно пришла.
   Коли Дмитрик повернувся у хату з коробкою, заповненою яйцями, сусiдка ще сидiла i тихенько про щось розмовляла з матусею. Хлопчина обережно поставив яйця, вибачився та пiшов до своєї кiмнати, треба ж i уроки колись робити, бо ще, може, знову свiтло вимкнуть.
   Мати з сусiдкою ще деякий час посидiли на кухнi, потiм вiн почув, як гупнули дверi у сiнях, потiм почув як скрипнула хвiртка. Пiдiйшов до вiкна, подивився. Сонце вже майже сiло, а тiтка Оксана неспiшно, трохи похитуючись пiшла у свiй бiк. Помилувавшись ще трохи видом з вiкна, Дмитрик повернувся до алгебри, та скучної фiзики. Хоча наука "фiзика" його не дуже цiкавила, та ось викладачка.... В неї були закоханi напевне всi учнi школи чоловiчої статi. Вiн її запам`ятав ще з самого першого дня, коли прийшов до школи. Вона ще тодi йому дуже сподобалась, а коли вiн трiшки пiдрiс i вона почала читати фiзику, алгебру та геометрiю... У нього аж подих спирало, коли дивився на неї. Тiльки у неї була така лукаво-весела посмiшка, яка не сходила з обличчя. I тiльки вона могла звертатися до всiх так, що кожен вважав, що звертається вона лише до нього. А як вона рухалася... Вiд згадки про неї хлопець вiдчув, як внутрiшнє тепло пiднiмається по всьому тiлу i теплою ковдрою окутує не лише тiло, а й душу. А якi в неї чарiвнi очi? Коли у них дивишся, то за тоненьким склом окулярiв, нiби бiсенята скачуть. У її очах завжди жило якесь свiтло. Крiм того, її присутнiсть можна було вiдчути по запаху. Тiльки вона пахла таким нiжним ароматом. Та клятий Василь зi своїми нелюдами! Вони завжди спостерiгали хто i як на неї дивиться. Якщо щось не так... Крiм того їхнi постiйнi побої вiдбили усяке бажання про щось думати. Та яке там бажання? Вони геть вiдбили навiть почуття впевненостi у собi. Звичайно, Дмитрик розумiв, що вона на нього й дивитися не стане, та рiзниця у вiцi, i багато ще чого... Та все одно, вiд спогадiв про Ольгу Iванiвну ставало свiтлiше на душi. Вона була як шедевр, цiнна картина, на кору можна лише дивитися, недоторканно.
   Неприємнi згадки про Василя вiдiзвалося рiзким болем у застиглих боках. Так, годi вже витрiщатись у вiкно, час нарештi сiдати за уроки. Хлопчина сiв за своє "робоче" мiсце. Вiдкрив книжку, дiстав зошит, щось розв`язувати почав. Думок було багато, та чомусь досить мало з них були про фiзику та алгебру. Набридло, вирiшив зайнятися мовою. Вiдкрив пiдручник, коли до кiмнати зайшла мати.
   - Що, синку, вже уроки вчиш?
   - Так, мамо, а що?
   - Та нi, нiчого, я просто зайшла... - матуся пройшлася по кiмнатi, подивилася, потiм стала бiля стiльця що стояв поруч iз Дмитровим "робочим" столом. Було видно, що вона не просто так зайшла, а таки чогось хоче.
   Дмитрик вiдклав пiдручник та уважно подивився на матусю. Розгорнувся обличчям до неї.
   - Мамо, що трапилось?
   - Нiчого синку. - жiнка потупила очi у пiдлогу. - Просто чи можу я в тебе дещо попросити?
   - Так, мамо, звичайно... - Дмитрик уважно її слухав.
   - Просто, як ти сам бачив, приходила тiтка Оксана до нас у гостi... - нiби Дмитрик при цьому не був присутнiм, почала мати. - Так от, ми з нею... посидiли... i менi дуже б не хотiлося, щоб твiй батько про це щось знав. Особливо не хотiлося б, щоб вiн дiзнався, що у нас у домi є самогон.
   - Звичайно, не хвилюйтеся мамо, вiд мене вiн нi про що не дiзнається.. Але ж на кухнi, певно, Залишився запах тай їжа...
   - Нi, я вже там дверi на двiр вiдчинила i все вивiтрилось. Їжу я теж прибрала й посуд премила!
   Матуся посмiхнулася та вийшла з кiмнати. Коли виходила, Дмитрику здалося, що вона вже зовсiм не хитається. А очi в неї знову були звичними, як завжди темними, глибокими i трохи сумними. Куди й подiвся весь хмiль? Взагалi, вона виглядала так, нiби нiчого не сталося. Що ж, хоч якесь задоволення у його матусi за сьогоднi. Певно, що коли вiн пiшов жiнки встигли про щось своє перемовитись. Та було одразу помiтно, бо настрiй у матусi досить добрий. Дмитрик аж посмiхнувся коли матуся зачинила за собою дверi. I чого вона так хвилюється? Хлопчина нову навис над столом цього разу вже остаточно вирiшивши таки зайнятися уроками.

II Переїзд.

   Дмитрику нарештi вдалося знайти потрiбний "настiй". Завдання по алгебрi вже були розплутанi, хоча й у чорновому варiантi, завдання з мови - пройденi, вправи - виконанi. Творiв поки що нiяких не було i хлопчина вирiшив, щоб не втрачати хвилю одразу зробити й фiзику, щоб одним махом. Складно було вчитися. Спочатку мати могла допомогти. Що було не зрозумiло - пояснювала, та згодом, завдання ставали дедалi складнiшi i у матусi опустилися руки. Те що було написано у книжках-пiдручниках, було мало зрозумiлим. А на уроках, звiсно, голова була забита не новим матерiалом. От i доводилося самотужки, сидячи вдома, у безпецi, все наздоганяти i розплутувати. Гуманiтарнi предмети, такi як iсторiя, лiтература, географiя, бiологiя Дмитрик навiть i не вивчав удома. Виявилося, що з нього було цiлковито досить того, що вiн чув на заняттях. От-би i з iншими предметами так... Та, як вiдомо, нема в життi щастя! Тi предмети, якi подобались, хлопець запам`ятовував самi собою, а от точнi науки... Тут була проблема. Дуже складно вони давалися. Хоча все ж таки давалися! Щоправда доводилося багато часу придiляти на те, щоб у них розiбратися. Зараз ще нiчого, а от скоро прийдуть земельнi роботи, от коли вже дiйсно не до навчання буде. А щоб вiд урокiв звiльняли, так то сам голова, особисто вчителiв просить, мовляв людей не вистачає, та й треба-то лише на кiлька днiв... Кiлька днiв, зазвичай не вистачає, от i доводиться десь тижнi зо два у школу лише навiдуватися, коли час з`являється. А землю хлопчина полюбляв. Йому радiсно було спостерiгати, як з неї з`являються першi паростки, як вона прокидається i починає родити.
   Вже було зовсiм темно коли стукнула хвiртка. Дмитрик на мить вiдiрвався вiд фiзики, певно батько додому йдуть. Пiсля чого знову зосередився на завданнях. Та за мить почув, як батько загаласував у сiнях. Мати щось почала кричати у вiдповiдь. Та батько не заспокоювався. Ось задзвенiло порожнє вiдро, здається хтось його пнув. Потiм з силою гупнули дверi.
   - Де вiн?! - галасував батько. - Де? Чого ти його ховаєш?!
   - Облиш хлопця! - намагалася захистити сина матуся - Вiн уроки вчить! Чого ти вiд нього хочеш? Дай же ти йому спокiй!
   - Що, знову його ховаєш вiд мене? Це все твоє, жiноче кляте виховання!
   Батько увiрвався до кiмнати Дмитрика. Обличчя його палало багрянцем у очах застигла лють. За ним слiдом заскочила матуся, яка одразу стала мiж ними. Її розчервонiле обличчя iз сповненими страхом очима так i поверталося з одного на другого.
   - Що ти робиш? - прошипiв батько. З рота почала крапати пiна.
   - Вчуся. - здивовано вiдповiв Дмитрик. У головi вертiлося лише одне питання: "Що могло трапитись?".
   Зазвичай, коли батько приходив у дiм п`яний, а це траплялося майже щодня, вiн все одно вiв себе спокiйнiше. Ще нiколи отак не вривався до хлопця у кiмнату. Ранiше вiн тероризував матусю, сидячi або на кухнi, або у гостьовiй кiмнатi, i тiльки потiм, вдосталь набавившись переходив i до Дмитрика. Але сьогоднi таки щось трапилось.
   - Ах, ти уроки вчиш!? - знову прошипiв батько. З його уст зiрвалося кiлька крапель пiни, яка полетiла на матусю.
   - Звичайно, вчить! А я тобi що казала? - зачастила матуся, обома руками виштовхуючи батька з кiмнати. - Петре, ходiмо звiдси. Будь ласка, прошу тебе! Не треба хлопцю заважати! Будь ласка, ходiмо у iншу кiмнату.
   Батько застиг на мiстi. Витрiщився на хлопця, потiм, майже безумними очима подивився на жiнку. Обережно, важко хитаючись попрямував iз кiмнати. Мати поспiшала за ним слiдом. Вона пiдпирала його у спину, намагаючись швидше виштовхати геть. Лише на мить вона подивилася на хлопця, та зробила знак, щоб той сидiв тихiше. Вiн так i зробив. Хлопчина прислуховувався до кожного шереху, що лунав iз сусiдньої кiмнати. Звiсно, вже було не до занять уроками. Дмитрик, аж очi заплющив, щоб нiчого не заважало чути, що ж вiдбувається. Ось, нарештi, шаги i незв`язне буркотiння стихли.
   - Ти їстимеш? - суворо спитала мати.
   У вiдповiдь батько щось незв`язне пробурчав. Хлопчина почув кроки. Це матуся швиденько побiгла на кухню. Батько сидiв незворушно. Лише iнодi грюкав ногою об пiдлогу, певно намагався самотужки пiднятися. Через кiлька хвилин стукнули дверi, пiсля чого знову пролунали швидкi легкi кроки - це матуся пiдiйшла до нього. Певно вже з їжею.
   - Петре, давай, роздягайся. Зараз їстимеш. Ти хоч руки помий, бо брудний сидиш, як свиня!
   - Вiдчепись вiд мене - дура! - голосно вiдрiзав батько. - Чого витрiщилась?
   - То ти їстимеш? Де тобi накрити, тут чи на кухнi?
   - Давай на кухнi. - вже спокiйнiше вiдповiв той.
   Знову кроки, але вже дуже важкi, кректання матерi. Мабуть знову на собi батька тягне. Дмитрик сидiв у кiмнатi й чогось чекав. Напевне спокою? А можливо ще чогось, чого, навiть сам не усвiдомлював. Проте всi вiдчуття його загострилися до неймовiрностi. Напружившись, вiн змiг почути навiть те, що вiдбувалося на кухнi. Вiн чув, як лунали якiсь звуки. Ось, скрипнула табуретка, ось щось залiзне, певно виделка впала зi столу. Ось батько грюкнув по столу кулаком i щось прокричав, але розiбрати слiв було неможна. Мати почала причитати й спiшно молитися Богу. Потiм тиша. I через кiлька хвилин хлопець почув як батько їсть. Вiн сильно бив ложкою по краю фарфорової тарiлки. Їжу не вiдправляв до рота, а нiби цiдив її крiзь зуби. Така надчутливiсть не тiльки нагострила слух хлопчини, а ще й пiдвищила чутливiсть тiла. Давлючий бiль у боках i ногах знову нагадав про себе. Дмитрик аж зморщився. Нi, так далi не можна. Вiн розплющив очi. Здається все було досить спокiйно, то ж хлопчина дозволив собi трiшки розслабитись. Звичайно, займатися алгеброю вiн не мiг, але вiдкрити пiдручник, наприклад з iсторiї - це можна. Приємно i цiкаво. Так i зробив. Знайшов пiдручник з iсторiї, вiдкрив його на сторiнках середньовiччя, бо дуже вже подобалась йому епоха лицарiв, i занурився у написане.
   Та не довго змiг вiн насолоджуватися романтичними часами, лицарями, фортецями i прекрасними принцесами. З кухнi знову пролунав крик. Тут вже нiяк не треба було напружуватися щоб щось почути. Батько орав так, що вiд стелi шпалери вiдлiтали. Дмитрик насторожився. Книжка одразу опинилася на своєму мiстi, а хлопчина весь аж пiдiбрався й чекав. Вiн аж тремтiв, бо батько лаяв саме його.
   - Це все ти, дурепо й твоє бабське виховання! Взяла, тварина, i зiпсувала менi хлопця!
   - Господи, заспокойся ти! - намагалась щось вставити мати. - Та чим же я його зiпсувала?
   - Чим? Тим що з нього бабу виростила! Усе сюсюкалися з ним ходили! Ще стара та твоя... Теж! Баби i є баби! Що з вас взяти?
   - Та що ж такого ми зробили, поясни ж ти заради Бога! - вже зi сльозами на очах благала матуся.
   - А тим i зiпсували, що бабу з чоловiка зробили! Що це за хлопець, який не може за себе постояти? Га!? У тебе, клята суко питаю! - батько аж шипiв. Стiл знову жалiбно задзвенiв вiд його стусана. - Чого витрiщилась?
   - Петре, благаю заспокойся - знижуючи вiд слiз голос застогнала мати. - Та чим же, за ради Бога, ми так завинили? Нехай вже я, а до чого ж тут бабуся?
   - Мовчати, тварюка, коли я говорю! - ще голоснiше заволав чоловiк. I знову обрушив свого кулака на стiл так, що той аж затрiщав. - Це ваше кляте виховання! Ти знаєш, що сьогоднi ТВIЙ синуля вiдзначився?!
   - Петре, благаю тебе, досить вже мене мучити. Що ми тобi зробили? Гаразд, хочеш ти знайти у чомусь винного, нехай то буду я, але ж не чiпай нi хлопця, нi бабусi! - мати кричала крiзь сльози. Її голос тремтiв i часто зривався. - Що зробила тобi дитина? Вiн i вчиться, i по господi допомагає, i на полi з сими рокiв працює, як i ти, на тракторi робить! Чемний, усi сусiди хвалять його! Чим же вiн тобi так не догодив?
   - А ти що, не знаєш, що сьогоднi було? Чи ця баба тобi нiчого не розповiв? Зараз я йому!
   Зазвичай всi сварки закiнчувалися лише криками й взаємними образами. Батько нiколи не дозволяв собi когось бити. Навiть коли Дмитрик був зовсiм маленьким. Вiн його нi коли не бив. Пити - пиячив, каламутив воду постiйно, не давав спати, ображав - проте не бив! Та сьогоднi... Дмитрик вiдчував, що сьогоднi станеться щось жахливе. Бо батько вже зайшов занадто далеко, а вгамовуватися ще не збирався.
   - Нi, не ходи туди, не треба! - щосили закричала мати. - Не чiпай його! Не треба зараз! Будь ласка, давай завтра уранцi про все поговоримо!
   Та сьогоднi на батька благання, бiдолашної жiнки не дiяли, бо вiн з видом розлюченого бика увiрвався у кiмнату до хлопця, вiдсторонивши дружну, яка намагалася завадити. Ось тут страх не те що пiдкрався, вiн скував хлопцевi все тiло. Куди дiвся той бiль у боках? Дмитрик пiдвiвся, дивлячись у червонi очi людини, яка була його батьком. Пiдвiвся й так i залишився стояти, бо все тiло, нiби зцiпенiло. Але, водночас, його усього колотило. Вiн з надiєю i жалем подивився на матiр. Та, плачучи повисла на батьку. Її волосся геть-усе розтрiпалося, очi були заплющенi, рот застиг у якiйсь неймовiрнiй гримасi. Та батько зовсiм не звертав на неї нiякої уваги. Вiн впритул пiдiйшов до тремтячого хлопця, взяв для себе стiлець i хитаючись рухнув у нього.
   - Ну, СИНКУ, розповiдай... - на здивування спокiйно запитав вiн.
   - Щ-що саммме? - ледь видавив iз себе Дмитрик.
   - А то ти не знаєш? - здивовано розвiвши руки запитав батько - Давай розповiдай, як тебе сьогоднi зi школи проводили!
   Попав, зрозумiв хлопець, але як же батько дiзнався? Вiн на мить глянув у очi батька, але не змiг витримати того палаючого червоним полум`ям погляду людини, якого вважав рiдним. А той, нiби насмiхаючись чекав. Навiть руки бiля грудей склав i посмiхнувся, але якось зовсiм недобре, не так як звичайно, а по-звiрячому.
   - Ну, то чого мовчиш? Чи нема хоробростi навiть розповiсти? Давай, розповiдай про свої "геройства", а ми тут iз матiр`ю послухаємо.
   - Облиш, Петре, давай краще завтра зранку поговоримо?! - щойно почувши про себе матуся кинулася на колiна перед батьком, що сидiв навпроти тремтячого хлопця.
   - Е нi! - той просто вiдсунув мати убiк. - Нехай зараз розповiсть! Давай, герою, розповiдай... i негайно!
   Хлопець лише очима лупав. Вiдкрив рота щоб щось вiдповiсти, та слова самi кудись зникли. Та й що тут розповiси? Виправдовуватися? А як тут виправдаєшся? Та й, до того ж, який у тому сенс? Коли все одно батько вже щось для себе вирiшив, а зараз просто грав. Хлопець якимось чином це вiдчував, але що можна зробити не знав. До того ж страх остаточно вiдiбрав дар мови.
   - Ну, чого очi ховаєш? Ти ж у нас - герой! Давай, розповiдай матерi, як тебе сьогоднi дiльничний до дому проводжав! Ти у нас тепер великою людиною став! Так?
   - Дiльничний? - це вже втрутилася у розмову мати. - Господи, синку, що трапилося?
   Дмитрику хотiлося щось пояснити, сказати хоч щось, та не було сили навiть рота вiдiмкнути. Вiн нiби одразу забув як розмовляти. Розумiв, що матерi треба хоч щось пояснити, вона ж на його боцi. Розумiв, але не мiг. Клята безпораднiсть, нiби всi сили з нього повитягувала. А мати ридала. Iз надiєю i благанням дивилась то на Дмитра, то на свого чоловiка. Дмитрик вже жалкував що не розповiв їй усе одразу, як прийшов. Так хоча б вона знала, що саме треба сказати батьку. Вона завжди це знала... А так... Дмитрик тепер не знав що робити. Просто продовжував стояти понуривши голову та сховавши очi вiд батькiв. Те приниження, якого вiн зазнав вдень, зараз пiдсилилось до нестями. Йому хотiлося крiзь землю провалитися, тiльки б не бачити i не чути докорiв батькiв. Йому вистачало й тої кари, яку вiн сам собi призначав, але, нажаль, земля розверзатись пiд ним аж нiяк не хотiла.
   - Бачиш, жiнко! Тепер вiн вже i тобi вiдповiдати не хоче! Що, виродку, смiливостi не вистачає?! - батько знову кричав. Спробував встати, але не змiг. - Так от, МАТУСЯ, знай! Твiй синок сьогоднi отримав добрячих стусанiв вiд кiлькох недомiркiв! Що, соромно тобi?
   Останнє призначалося лише для Дмитрика, бо батько ткнув пальцем йому у груди. Якраз влучив у болюче мiсце. Дмитрик ойкнув, та одразу прикусив поранену губу. Перестарався i знову вiдчув у ротi смак кровi. Заплющив очi i трошки вiдступив назад. Це лише дужче розлютило батька.
   - Ти ганьбиш моє iм`я! - цього разу батько пiднявся на ноги i нахилився у бiк Дмитрика. - Що, не в змозi за себе постояти, клятий виродку?
   Вiн темною скелею навис над хлопцем. Весь немалий зрiст Дмитрика i його вага, здавалось кудись подiлись. Хлопчина вiдчував зараз себе не бiльшим за мураху. Весь стиснувся, позаду, нiби з`явилася стiна. А батько все продовжував тiнню збiльшуватися над ним.
   - Що не можеш вже кiлькох недомiркiв побити? Чому мочиш, коли з тобою батько розмовляє? - у батька знову на губах з`явилася пiна, а кулаки стиснулися, аж кiсточки заскрипiли.
   Раптом,з боку, бiлою тiнню з`явилася якась перепона. Це мати кинулася на допомогу сину. Вона стала мiж ними, прикривши собою своє дитя i вчепилася у руки п`яного чоловiка.
   - Не смiй! - голосно заверещала мати. - Чуєш, не смiй! Не дозволю! Не чiпай його!
   Та батька вже було не зупинити. Вiн лише заричав, наче скажений звiр. Весь зморщився, з уст полетiла пiна, прямо на заплакане обличчя жiнки. А потiм, раптом бiла лелека-мати кудись подiлась. Хлопчина спочатку, i не зрозумiв що саме трапилося. Просто вмить мати перестала кричати, полетiла у бiк, сильно зачепивши рукою хлопчину по головi, i розтяглася у кутi, на пiдлозi. Хлопчина подивився на неї нiчого не розумiючими очима, потiм перевiв погляд на батька. Вперше вiн бачив як батько пiдняв руку на мати. Так, звичайно вiн iнодi бачив сусiдок, що ходили iз синцями, та тi весь час казали, нiби самi ненароком на щось налетiли, хоча, звичайно, всi навкруги шепотiли у спину, що знову чоловiк буянив. Це звiсно було, але щоб отак, на очах у хлопця чоловiк бив жiнку... Такого вiн ще не бачив. До того ж, вiн навiть у кошмарному снi не мiг уявити, що ЙОГО батько колись битиме матусю! Вiд здивування й страх кудись подiвся. Залишилася лише розгубленiсть. Та недовго тяглася ця пауза. Усi роздуми зайняли лише кiлька митей, поки Дмитро переводив очi вiд матерi, що тiльки починала стогнати у кутi, на батька, який продовжував стояти i дивитися прямо на хлопця. Наступної митi свiтло згасло.
   Приємне вiдчуття прохолоди. Жодних думок, жодних звукiв, лише пiтьма та приємне вiдчуття польоту. Та вже через якусь мить, десь здалеку наздоганяють якiсь звуки. Ще мить i приходить розумiння того, що це не просто звуки, а крик. Жiночiй крик. Але звiдки вiн тут? Пiсля першого ж роздуму у головi з`являються дзвоники. А разом з ними втрачається вiдчуття польоту. Натомiсть знову повертаються усi iншi вiдчуття, разом з болем. Дмитрик вiдчув, що лежить на чомусь твердому й холодному, до того ж у незручнiй позi. Десь у горi кричiть якась жiнка. Нi, це кричить його мати! Дмитрик застогнав i спробував пiдвестись. У головi шумiло й дзвенiло так, наче шкiльний дзвоник було вмонтовану у середину голови i здавалася вона зараз такою важкою. Непiд`ємною. Думки плутались i хлопець знову почав втрачати свiдомiсть. Але наступний крик жiнки знову вернув його у реальнiсть.
   Обперся руками у пiдлогу й спробував сiсти. Почало виходити, хоча голова вже не шумiла, а гудiла. Через той гул вiн ледь чув крики матерi. Хоча сiсти i вдалося, та пiднiматися голова чомусь не хотiла. Хлопець ковтнув i одразу вiдчув солоний присмак кровi. До того ж слина була дуже тягуча, проходити в середину не хотiла. Тодi вiн просто сплюнув перед собою. Щось липке залишилося на губах та поповзло униз, по пiдборiддю. Дмитрик спробував це витерти, та зрозумiв, що знову падає, ледь вiдiрвавши руку вiд рятiвної пiдлоги. Знову на мить повернулось вiдчуття польоту, але лише на мить, бо кiнчилося воно болем i черговим дзвоном у головi. Проте дихати стало легше, ковтати теж. Дмитрик вирiшив спочатку розплющити очi. Свiтло вiд електричної лампи боляче рiзало по очах. Вiн аж застогнав. Але через мить таки знову спробував розплющити їх. Тепер вже це вийшло значно краще. Обережно вiн змiг вiдкрити очi, але спочатку нiчого не зрозумiв. Так, вiн щось бачив, але що, не мiг збагнути. Лише через кiлька довгих секунд, коли як слiд усе роздивився, нарештi зрозумiв, що лежить на пiдлозi, пiдпираючи спиною стiну. Побачив саму лампочку, що так боляче свiтила, стiлець, стiл, шафу. Потiм його увагу привернула бiла пляма, яка впиралася у якусь чорну пляму. До того ж кричала. Хлопець ще бiльш напружив очi. Це мати. Вона стояла перед батьком i швидко розмахувала руками. Швидко, дуже швидко, боляче швидко. Так боляче, що довелося знову заплющити очi i застогнати. Але це допомогло. Дзвiн на мить стих i хлопець змiг нарештi зрозумiти що саме вона кричить.
   - Вбивце! - надриваючи голос кричала матуся. Кричала так голосно i страшно, що навiть у Дмитра все похололо у серединi. - Клятий вилупок! Господи, та ти ж сина вбив! Ох-хо-хо, хлопчику, синку, Дмитрику! Вбивце! Будь ти проклятий!
   - А ну заглохни, шалаво! - рявкнув батько так, що перекрив жiночiй голос. - Зараз i тебе вб`ю!
   Дмитрик знову сiв, перед очима лiтали дивнi казковi метелики. Дзвiн став тоненький, надокучливий, хоча це вже можна було терпiти. Батьки припинили й дивитися у його бiк. Сварячись та погрожуючи один одному, вони лише розмахували руками. Дмитро спробував потрусити головою щоб вiдiгнати тих метеликiв. Вдалося, тiльки картинка, дивно зупинялась на якусь мить, коли вiн рiзко повертав голову. У вухах заклало, а дзвiн знову пiдсилився. Застогнав, щоб перевiрити чи чує вiн сам себе. Таки чув, але одразу все навколо стихло. Хлопець знову подивився на батькiв. Вони дiйсно завмерли i дивилися на нього. Мабуть вiн все ж занадто голосно стогнав. Мати, розплющивши рот завмерла i дивилася широко розплющеними очима. На щоцi в неї проступила темна пляма. Батько ж зиркав сповненими лютi очима, а губи стислися у якоїсь нелюдськiй i, навiть не звiрячiй гримасi. На нього й глянути страшно було, не те щоб розмовляти. Та Дмитрик бачив, як схвильовано затремтiла губа у матерi, як з її очей струмком потекли сльози. Нi, не можна хвилювати її так сильно.
   - Зi мною все гаразд, мамо... - якомога спокiйнiше спробував сказати Дмитрик.
   Не змiг. Голос пiдступно тремтiв. Спробував пiдвестись, щоб показати що дiйсно все гаразд. Намацав позаду стiну i обережно почав ставати. У головi паморочилося, але дихалося надзвичайно легко. Кисень нiби не вiдчувався, як входив у легенi. Дмитру майже вдалося повнiстю стати на ноги коли батько з нелюдським риком знову кинувся на нього, занiсши кулак для чергового удару. Та матуся опинилася на шляху у батька ранiше нiж той сподiвався. Пiдставила своє плече. Вiд удару її аж пiдкинуло i бiдолашна врiзалась у Дмитрика, що ледь стояв на ногах, тримаючись за стiну. Та й матуся змогла якимсь дивом дотягнутися до чоловiка. Бо вiн теж, похитнувшись трохи, вiдiйшов назад. Мати скривилась вiд болю, осiла не припиняючи шепотiти.
   - Нi, не смiй його чiпати! Не дозволю..!
   Дмитрик дивився i не вiрив своїм очам. Такого просто не могло бути! Що ж робити далi? Одразу перед очима повстали Василь зi своїми посiпаками, згадалися тi табу, один з яких - "Поважай батька й мати своїх". Так, поважати, але ж як ця повага може зарадити зараз? Лють i образа на батька пiдiймалися угору. Дмитрик обережно вiдсунув вiд себе мати, щоб не заважала, спробував встати. Вийшло! До того ж доволi легко. Злiсть додала сили. Очi знову бачили ясно, а зайвi думки облишили побиту голову. Вiн розправив плечi i перевiв погляд на батька. Якраз вчасно. Бо той вже розганявся i замахувався для чергового удару.
   - Ах ти курво! Я тебе зараз прикiнчу! - проревiв вiн невiдомо кому саме, чи хлопцю чи жiнцi.
   Дмитро кинувся йому на зустрiч. Кинувся не стiльки щоб вдарити, а щоб захистити матусю. Вийшло! Вiн з такою силою налетiв на батька, що той аж вiдлетiв до протилежної стiни й посунувся униз. Правда й хлопцю перепало. Батько дiстав його кулаком у обличчя, та то було не те, як уперше. Такi удари Дмитро мiг витримати, i не один.
   - Ах ти ж виродок! -проричав батько пiдводячись на ноги. - Ти на батька руку пiдняв? Та я тебе зараз вб`ю!
   Знову кинувся на Дмитрика розмахуючи кулаками. Хлопець вiдскочив, але побачив, що мати знову втрутилася. Вона лiзла прямо пiд удари батька, навiть не захищаючись, лише плакала, та щось надривно кричала. Лють остаточно залила очi хлопцю. Вiн щосили вдарив батька. Бив, заплющивши очi, просто навмання, а потiм знову кинувся уперед. Вдалося й це. Вiн улучив батьку у голову, а коли кинувся, то навалився як раз на спину тому й вдало схопив руки. Мати, тим часом, вже знову опинилася на пiдлозi. Хлопець щосили стиснув батька, але де там. Той, як розлючений ведмiдь крутився i ричав на мiстi. Потiм рiзко почав бiгти задом, поки хлопець не вiдчув удар об стiну. У головi знову задзвенiло i в очах з`явилися знайомi метелики. Руки самi собою ослабили захват i батько вирвався. Далi почався справжнiй жах. Бо на хлопця одразу ж з усiх бокiв почали сипатися удари. Один за одним. Кожен з них озивався рiзким болем в усьому тiлi. Тепер Дмитро чiтко уяснив рiзницю мiж тим, коли його "пинали" однолiтки i як вибивав дух батько. Дмитрик вже не мiг стояти на ногах. Його, як ганчiр`я кидало з боку в бiк. Єдине що вiн вiдчував, це бiль у боках. Батько бив так, що пiсля кожного удару перекривало дихання. Та вiн не зупинявся. Це продовжувалося безкiнечно довго. Поки, нарештi, до хлопця не прийшло рятiвне забуття. Останнє що вiн пам`ятав, це були крики матерi, а потiм... Потiм благосна, i, така очiкувана темрява розкрила перед ним свої обiйми.

***

   Перше що вiн вiдчув це постiйний ниючий бiль. Вiн, спочатку, десь далеко, але невпинно наближався до хлопця, заповнював усю свiдомiсть. Згодом уся тиха темрява заполонилася болем. Зрештою, Дмитро знову вiдчував своє тiло яке нило i болiло як нiколи ранiше. Потiм повернувся i мир звукiв, а разом iз ним i страх. Страх вiд невiдомостi, що трапилось i що буде далi? Спробував розплющити очi - не змiг. Про те ця спроба вiдiзвалася у тiлi новим спалахом болю. Хлопець застогнав. Спробував вiдкрити рота. Губи болiли неймовiрно. Було незручно ними ворушити. Знову у ротi з`явився солонуватий присмак. Хлопець завмер. Спробував щось зрозумiти. Думки, хоча й плуталися, та все ж потроху ставали бiльш осмисленими. Трiшки напружившись Дмитро вiдчув пiд собою м`яку поверхню лiжка, спробував себе помацати Знову бiль, проте руки рухалися, принаймнi одна. Так, вiн був роздягнений. Лише майка та труси. Нiчого не зрозумiвши вiн спочатку спробував щось збагнути, потiм спробував пiдвестись. Яскравий спалах болю знову пройшов через усе тiло. Вiд ребер до самих кiнчикiв пальцiв. Хлопчина застогнав i рухнув головою на подушку. Спробував як слiд дихнути, теж не вийшло. У ребрах, нiби щось клацнуло i нестерпний бiль знову пройшов по тiлу. Дмитро не витримав i знову застогнав, цього разу вже голоснiше. На кухнi щось впало, пролунали чиїсь кроки, скрипнули замикаючись дверi. Чиїсь легкi i швидкi кроки через усю кiмнату, наближалися прямо до нього.
   - Синку, любий, ти вже отямився? - схвильований голос матерi - Як почуваєшся?
   - Мамо? Де я? Що сталося? - ледь виштовхуючи з себе слова пошепки спитав хлопчина.
   - Синку, ти вдома. Той клятий виродок довго тебе бив! Я нiчого не могла зробити, сама непритомна лежала... - мати заплакала, але все ж продовжила крiзь гiркi сльози, - потiм... Я не знаю скiльки часу пройшло, та я все ж пiдвелась. Цей звiр ще тебе трiпав. Я почала кричати, кинулася на нього. Вiн таки почув мене. Вiдпустив тебе. Почав кричати, що це все я винна. Господи, у чому ж я такому винна? Та облишив вiн тебе, а сам кудись на двiр пiшов.
   Я, коли на тебе подивилась... - мати сховала обличчя у долонях, почала стогнати. -Господи, на тебе було страшно дивитися. Той виродок тебе всього побив. Я, навiть подумала, що ти вже не живий! Схопила тебе, коли чую, ти тихенько стогнеш. Ще питаєш у мене, чому я плачу? Синку, рiдненький, а чому я можу пакати? Пiдняла тебе, роздягла, обмила кров на тiлi та й поклала у лiжко. Ти як лiг, так одразу й притих. Я бiля тебе усю нiч просидiла, прислухалася чи ти дихаєш. Потiм, з самого ранку до фельдшера збiгала, покликала. Оце щойно прибiгла, снiданок готую. Вiн зараз має прийти, так я хоч нагодую його. Синку, ти що будеш?
   Дмитрик почувався так погано, що єдине чого прагнув - це вiдпочинку. До того ж плач i розповiдь матерi викликали лише зайвий головний бiль. Тепер у головi щось дзвенiло й паморочилося. Проте чутливiсть потроху поверталася. Вiн спробував поворушитися у лiжку, цього разу вийшло краще. Тiло хоча й болiло, але вже не так нестерпно, до того ж хлопцю, навiть вдалося стати на лiкоть. Щоправда очi дуже злиплися й не хотiли вiдкриватися. Вiн вiдчував, як набрякло обличчя, розпухлi губи ледь ворушилися.
   - Нi, мамо, дякую. Я вiдпочину.
   Мати нову заплакала та запричитала, але пiдвелась, вийшла. Хлопчина спробував облизнути палаючi губи, знову вiдчув присмак кровi i бiль. Вирiшив що краще поки не рухатися. Просто лiг i спробував подумати по щось приємне. Нажаль нiчого на думку не спадало. До того ж бiль дуже заважав зосередитися. Проте, згодом, вiн почав вщухати, думки почали уповiльнюватися, знову прийшла спокiйна темрява. Але це була вже не та приємно холодна та пуста пiтьма. Тут були i яскравi спалахи-образи, i звуки, до того ж вона була якоюсь теплою, заспокiйливою.
   Поспати Дмитру вдалося недовго. Взагалi йому здалося, що вiн щойно поринув у сон, коли вiдчув, що йому хтось робить боляче. Вiн знову застогнав i прокинувся.
   - Вiтаю вас, юначе. - Чемний спокiйний чоловiчий голос пролунав бiля самого вуха. - Вибачте, що потурбував ваш сон...
   - Х-хто ви? - ледь розмикачi злиплi губи спитав Дмитро.
   - Синку, не хвилюйся, це лiкар. - замiсть невiдомого вiдповiла матуся. Голос її був хоч i стурбований, та вже не тремтiв.
   - Так, шановний юначе, я лiкар i том буду змушений зробити вам боляче. Доведеться потерпiти. Зараз я буду вас мацати, а ви кажiть менi де болить. Згода?
   Дмитрик спробував кивнути, та у головi знову почало паморочитися. Вiн скривився. У вiдповiдь почув як лiкар важко зiтхнув. Далi той почав мацати й щупати усе тiло. Майже кожного разу його дотик супроводжував рiзкий бiль. З заплющених очей, навiть почали крапати сльози. Але пiсля огляду хлопчина вiдчув, що тiло стало рухатися значно легше. До того ж бiль трохи вщух. Навiть очi трiшки розплющилися. Хоча щось побачити було важко, бо все пливло перед очима. Лiкар щось тихенько наспiвував собi пiд нiс. Раптом, у хвiртку хтось сильно постукав.
   - Господи, хто це? - Стурбувалась мати, - пiду подивлюсь.
   Лiкар на мить затих, потiм знову почав щось наспiвувати. Клацнула металева застiбка, почулося неприємне шарудiння, певно лiкар шукав щось своє. Раптом у сiнях почулися чиїсь важкi кроки i стурбований голос матерi. Потiм, через якусь мить у кiмнату хтось зайшов, лiкар на мить вiдiрвався вiд шарудiння
   - А, Миколо Андрiйович, вiтаю вас. - привiтався вiн.
   - I я вас вiтаю, Якiв Єфимович. - Дмитро впiзнав голос дiльничного. - Як пацiєнт, житиме?
   - Слава Богу, вiн швидше живий, нiж мертвий. Хоча, звичайно, не заважало б його у лiкарню вiдвезти.
   - Що з ним? - серйозним тоном запитав дiльничний.
   - Остаточно, звичайно важко сказати, але попереднє обстеження показало, що є струс мозку, можливо переламана лiва рука, кiлька зламаних ребер, а в iншому... Переважно лише синцi та забої. - зовсiм спокiйно та рiвно вiдповiв фельдшер.
   Мати, коли почула, почала тихенько плакати та причитати. Дiльничний важко зiтхнув. Хлопчина ж лежав й думав про те, скiльки зайвих турбот через нього. Навiщо хоч дiльничного покликали? Що ж тепер буде? А у лiкарню як дiстатися? Тревога у серединi Дмитра зростала i крiпла. Серце почало калатати у грудях, чим викликало рiзкий бiль. "Ну от, вже навiть хвилюватися не можна" - подумав про себе хлопчина.
   - Вибачте... - знову пролунав голос лiкаря, - розумiєте, я ще не закiнчив iз пацiєнтом... Чи не могли б ви залишити нас на деякий час, менi конче необхiдно закiнчити обстеження.
   - Так, звiсно. - погодився дiльничний i хутко пiднявся iз стiльця й звернувся до матерi. - Чи не могли б ви пiти зi мною... Треба скласти протокол i ви менi все розповiсте.
   - Ой, Господи, ходiмо на кухню! - швиденько вiдповiла матуся. - Ходiмо зi мною, ви снiдали? Там у мене якраз снiданок готовий Давайте зараз поїсте, а я вам все розповiм..?
   Дiльничний погоджуючись прокашлявся й пiшов слiдом за матусею. Хлопчина ж залишився наодинцi iз лiкарем, який знову почав прощупувати його тiло. Це було боляче, але хлопець тримався. Лiкар же спокiйно робив свою справу, буркотiв щось собi пiд нiс, чи-то якусь пiсеньку? Потiм дiстав якiсь склянки, порiзав бинту й почав обробляти тiло хлопця. Дмитрик морщився вiд болю, бо лiки обпiкали усе тiло. Але це допомагало. Коли лiкар дiстався обличчя, хлопець аж закричав, проте по завершенню, очi трохи вiдкрилися i вiн змiг дещо бачити.
   - Що робитимемо з рукою, юний друже? - ввiчливо поцiкавився лiкар.
   - А що з нею?
   - Наскiльки я розумiю, вас турбує постiйний ниючий бiль у лiвiй руцi? Так? Ось, а це свiдчить проте, що кiстка зламана, до того ж трiшки зрушена. Гаразд, я зараз прийду, а поки що, давайте я вам зроблю невеличкий укол...
   Лiкар обережними рухами щось вколов, пiсля чого вийшов на кухню. Дмитро нарештi вiдчув полегшення. Вперше за весь ранок. Губи припинили весь час болiти, до того ж, здавалося, нiби трiшки спухли пiсля обробки. Очi можна було трiшки вiдкрити i вони вже не так сльозилися. Тiло теж могло потроху рухатися, а дзвiн у головi кудись зник. Цiлком все стало набагато краще, от тiльки весь час трохи нудило.
   Чув вiн добре. До того ж мати на кухнi дуже голосно сперечалась iз дiльничним, а тихий голос фельдшера, мабуть тiльки його не було чутно. Проте мати дуже голосно вiдповiдала на тихi запитання i все було зрозумiло.
   - Будь ласка, не треба! - Вмовляла дiльничного матуся. - Ну як же я можу пiдписувати заяву? Що ж то люди скажуть?
   - Так, а що ж ви вiд мене тодi хочете? - заперечував дiльничний - Що я можу зробити без заяви? Та взагалi, як це так, важкi тiлеснi є, а заяви - немає? Вам взагалi, хлопця у лiкарню везти треба i акт складати! Та й на себе тiльки погляньте... Все обличчя у синцях. Ну як це так, не хочу нiчого пiдписувати?
   - Ну як я можу таке пiдписати? Це ж Петра посадять, рокiв п`ять дадуть? Нi, Якiв Єфимович, не можу!
   Фельдшер щось доволi довго пояснював. Було чутнiше його спокiйний голос, про те що саме вiн казав розiбрати було неможливо.
   - Так i я про те ж кажу, - перебив його дiльничний, - звичайно, хлопцю треба до лiкарнi! А там запитають, звiдки такi травми? Що ви тодi скажете? Що вiн з даху впав? Там же працюють не дурнi люди, якi можуть вiдмовитися його лiкувати, або викличуть правоохороннi органи. А тi, потiм, з мене спитають, чого прогледiв? А заяву все одно будуть вимагати, щоб ви пiдписали!
   - Все одно я нiчого не пiдпишу! Я вас прошу, щоб ви тiльки поговорили з Петром, налякали його! А як же ж так... У тюрму? А ви, шановний лiкарю, хiба ви не можете все як-слiд зробити? Ви ж лiкар!
   - Та ви що? - фельдшер пiдвищив голос так, що стало добре чути i його. - Ви що, не розумiєте, що у вашого хлопця струс мозку? Це вже до нейрохiрургiчного вiддiлення треба звертатися, щоб вони його хоча б обстежили! До того ж поламанi ребра й рука. А можливо i ще якiсь внутрiшнi ушкодження! Це теж треба перевiряти, бо їх просто так не виявиш! Чи ви вважаєте, що у лiкарнi просто так кладуть? Та й взагалi, ваш чоловiк ледь не вбив вашого ж сина, вас побив, а ви ще намагаєтесь його "вiдмазати"?!
   - Допоможiть... - мати знову почала кричати й плакати. - Допоможiть, благаю! Ну що менi робити?
   - Писати заяву! - одразу пiдказав дiльничний. - Пiдпишете i Петро вас бiльше не турбуватиме!
   - Нi! - щосили закричала мати - Нi! Я не можу!
   Далi вона гiрко заплакала. Микола Андрiйович про себе вилаявся, потiм кiлка хвилин скаржився фельдшеру на те, якi ж тiльки люди дурнi i що зовсiм стало неможливо працювати. Потiм, коли вже було чутно його важкi кроки, що прямували до сiней, додав: " Божевiльний дiм! Що мати, що син!". Потiм пiшов, голосно хлопнувши дверима. Мати ще деякий час плакала, потiм трохи заспокоїлась. Довго ойкала, тяжко дихала, та все ж трохи вгамовувалася.
   - Лiкарю, благаю вас, допоможiть менi! - надривно почала просити лiкаря. - Допоможiть моєму синовi! Ви ж лiкар, ви ж усе можете!
   - Нажаль я можу далеко не все. - зiтхнув Якiв Єфимович. - Я всього лише фельдшер. Зрозумiйте, вашiй дитинi потрiбне квалiфiковане обстеження, а не мiй огляд. У таких випадках, я взагалi маю оказувати лише першу допомогу, обробити рани i вiдправити його у мiсто. Я взагалi не маю нiякого права лiкувати, бо я - не лiкар! Ну скажiть менi, будь ласка, що я робитиму, коли не дай Боже, щось трапиться? У мене ж у самого є дружина й дiти! Хто про них дбатиме, коли мене заберуть?
   У вiдповiдь мати лише гiрко заплакала. Деякий час сидiли мовчки. Дмитро лежав i йому було страшно. Лякала сама ситуацiя у яку вiн потрапив. Та ще бiльше переймався через маму. Їй зараз було найважче. Йому-то що, вiн лежить собi, хворий, а от усi проблеми вирiшувати зараз доводиться лише їй. Вiн добре розумiв те, як вона переймається через батька, i те, що вона хвилюється за нього самого. Дуже хотiлося обiйняти її зараз, заспокоїти. Сказати, що все з ним буде гаразд, якось розрадити.
   - Благаю вас, лiкарю, допоможiть! - ледь чутно, але з таким надривом, що у хлопця ледь серце не зупинилося, знову почала благати мати. - Хрестом Богом молю, допоможiть синовi. Я для вас все зроблю, що не скажете! Все вiддам, хоч останнє забирайте, тiльки допоможiть...
   - Ну що менi з вами робити? - спокiйно, але дуже вдумливо почав через мить Якiв Єфимович - Що менi, накажете робити? Як я це вiдмiчу у документах? Менi що написати, що ваш син впав iз драбини? Що у нього лише синцi та подряпини? Йому лiки потрiбнi!
   - Я все пiдпишу, все куплю сама! - голосно погодилася мати, - я на все згодна, тiльки допоможiть, благаю!
   - Гаразд, стривайте! Та що ви таке кажете? Пiдписувати вам було потрiбно, коли дiльничний тут був! Тепер вже, навiть якщо наздоженете його вiн нiчого не робитиме для вас! Я його добре знаю, дуже вiн принциповий. Гаразд, тiльки повнiстю пiд вашу вiдповiдальнiсть... Тiльки одразу попереджаю. Коли щось не вийде - до мене нiяких претензiй! Вiдмову вiд госпiталiзацiї тiльки пiдпишете i все. Лiкування, звичайно, за ваш рахунок. I ще одне... Кiстки я пiдлiкую, а от з головою... Я все ж таки наполягаю, щоб ви хлопця показали спецiалiсту.
   - Гаразд, гаразд, - заторохтiла жiнка, - я на все згодна. Скiльки я вам буду винна за лiкування?
   - Та заждiть ви! Я ще, навiть не починав. Розрахуєтесь, головне, щоб вам хоч на лiки вистачило!
   - Може ви поснiдаєте? Поки ще їжа тепла...
   - От жiнки! Дозвольте, я спочатку iз сином вашим закiнчу, а вже потiм поїм, якщо ви вже так наполягаєте.
   Лiкар увiйшов у кiмнату. Обличчя, зазвичай спокiйне, зараз почервонiло, а очi були, переляканi. Дмитро повернув до нього голову i гiрко посмiхнувся.
   - Дякую, лiкарю, зi мною все гаразд. Тiльки болить все, та це пусте, до весiлля заживе! - Спробував пожартувати хлопчина.
   - Пройде, а як же! - погодився лiкар. - Тiльки от зараз менi доведеться ще вам дещо болюче зробити... А ви, шановна жiнко, вийдiть будь ласка на кухню i не заважайте!
   Коли мати вийшла лiкар пiдiйшов до хлопця, взяв його лiву руку, оглянув. Потiм обережно перехопив обома руками, почав потроху її вертiти. Пiсля цього, одним рiзким та швидким рухом смиконув i потягнув. Нестерпний бiль хвилею пройшов через усе тiло, аж подих сперло. Дмитрик ледь свiдомiсть не втратив. Закашлявся, бо сiпнувся так, що почали болiти поламанi ребра. Потiм, одразу, як лiкар вiдпустив поламану руку, вiдчув полегшення. Рука вже так не болiла. Щоправда дуже заболiли ребра, бо вiн глибоко задихав.
   - Так, гаразд, юначе, - поклав руку на плече лiкар, - все гаразд, ви були достатньо мужнiм, навiть не кричали, та зараз почекайте, я вам шину на руку ще накладу, так швидше загоювалося.
   Лiкар зашарудiв у своїй валiзцi, щось звiдти дiстав, зiгнув, потiм приклав до руки хлопця якусь пластину, обережно перемотав її бинтами, i лише потiм дозволив опустити руку.
   - Гаразд, юначе, тепер дозвольте я займусь вашими ребрами!
   Це було дує боляче, але хлопчина терпляче чекав поки лiкар не перев`язав бинтами грудну клiтину, а потiм, на додачу дав випити ще й лiки. Потiм зайшла мати, забрала iз собою лiкаря.
   Вони ще деякий час посидiли на кухнi, пiсля чого Якiв Єфимович ще раз заглянув у кiмнату до Дмитра, який вже засинав, побажав швидкого одужання i попрощався. Дмитро у вiдповiдь посмiхнувся i подякував. Йому вже стало значно краще. Тiло майже не болiло а у головi вже не дзвенiло, проте прийшла якась легка порожнеча. Думки уповiльнилися i весь свiт навколо здався яскравiшим, рiднiшим i простiшим. За якусь мить Дмитро заснув.

***

   Прокинувся хлопчина легко. Тiло вже болiло ще менше. Пов`язка допомагала дихати, принаймнi ребра не вiдгукались болем при кожному вдиху. Проте хлопця вже пiдперло. Спробував пiдвестись, вийшло, хоча у головi запаморочилося та все навколо почало хитатися. Трохи звикнувши до нового свiтосприйняття, хлопець спробував встати з лiжка. Хоча рiзки бiль у ногах й змусив його сiсти. Пiдступила нудота. Хлопець одразу напружився й застогнав. На кухнi щось бухнуло i до нього у кiмнату одразу заскочила мати.
   - Синку, що таке? Ти вже встав?
   - Так, - дуже тихо вiдповiв хлопчина. - Я довго спав?
   - Весь день, а що таке? Може тобi допомогти?
   Казати зайвих слiв не хотiлося. Бо не те що розмовляти, навiть дихати на повнi груди було боляче. Подивившись у вiкно, хлопчина побачив як сiдає сонце, але на дворi ще добре видно. Посидiвши трохи порозмислив i зрештою таки вирiшив попросити матусю про допомогу. Вона допомогла йому вдягтися , пiдставила плече й допомогла йти. У головi паморочилося, сильно нудило, але все одно слiд було розходитися. Крiм того, хлопчина вiдчув, що зголоднiв i хоче їсти. Швиденько мати накрила стiл, допомогла хлопцю їсти, адже якось незвично було їсти однiєю рукою.
   - Батько не прийшов? - спитав Дмитро у матерi, яка сидiла навпроти нього i пильно стежила, як вiн пiдносить ложку до рота.
   - Нi, його ще не було. Синку, а про що вiн там молов учора у вечорi?
   Дмитрик припинив їсти. Потупив очi у тарiлку. Так, доведеться про все розповiсти. Але ж як не хочеться...
   Мати слухала уважно, спокiйно. Навiть, коли Дмитро зупинявся, морщився, або запивав з келиха, спокiйно чекала. Коли ж скiнчив вона теж нiчого не спитала. Лише потупилась i сидiла ледь хитаючись на стiльцi.
   - Гаразд, - нарештi сказала вона. - I давно це з тобою вiдбувається? Так ? Чому ж ти тодi менi про це нiчого нiколи не розповiдав?
   - Не хотiв вас турбувати, мамо. - сумно вiдповiв хлопець.
   - Синку, рiдненький, та що ж ти таке кажеш? Я тебе прошу, будь ласка, коли iз тобою щось трапляється, розповiдай менi про це. Я ж твоя мати i ти менi не байдужий.
   Потiм знову стихла. Довго сидiла з пустим обличчям i думала про щось своє. Навiть щось сумно наспiвувала собi пiд нiс. Та коли Дмитро закiнчив їсти одразу схопила його за здорову руку.
   - Пробач менi, синку, пробач будь ласка, - мати плакала, та тулилася обличчям до руки сина. - Пробач! Я не могла вдiяти iнакше. Пробач!
   - Тихiше, тихше, мамо! - нiчого не розумiючи хлопчина притиснувся до жiнки. - Усе гаразд. Про що ви? Я вас люблю!
   - Про що? - ридаючи перепросила мати.
   Хлопець сидiв бiля неї. Чекав доки вона не заспокоїться. Зрештою мати вгамувалася й вiдпустила хлопця вiд себе. Дмитро дуже зрадiв, коли змiг самотужки пiднятися i шкутильгаючи дiстався до своєї кiмнати. Лягати не хотiлося, бо вже аж боки позатiкали, та й набридло весь час лежати. Тому сiв бiля вiка й довго милувався залишками заходу сонця. Навiть коли вже зовсiм смеркло все одно сидiв й милувався темрявою. Чогось чекав. Мати частенько заходила до нього. Обережно обiймала. Питала, чи не хоче чогось. Пропонувала лягти у лiжко. Та хлопець вiдмовлявся. Вiн чекав, чекав на те, що все ж таки зайде батько. Так, не дивлячись на все, вiн почав хвилюватися за нього. Мати теж не знаходила собi мiсця. Зрештою, вже пiзно у вечорi, у хвiртку хтось постукав. Мати одразу вибiгла на подвiр`я, Дмитро ж затамувавши подих чекав. Та по легким крокам здогадався, що це не батько. У кiмнату ввiйшла бабуся. Вона одразу кинулася обiймати хлопця, причитати над ним i плакати. Потiм обiйняла матусю.
   - Господи. Що ж той Iрод накоїв? За що ж вiн так, будь вiн неладний!? Господи, за що ж така кара? Чим же вони завинили? У чому хлопець винен?
   - Дякую бабусю, що прийшли до нас. - подякувала мати, беручi стареньку пiд руки й виводячи її з кiмнати. - Ходiмо краще у iншу кiмнату, поговоримо.
   - А ви знаєте що з тим мурлом? - зупинившись на мить спитала бабуся. - Кажуть на роботi сиднем сидить i весь день п`є. От Господи, за що ж така кара?
   Нарештi мати вивела стареньку i хлопець знову залишився наодинцi. Знову сiв бiля вiкна. На дворi вже зовсiм стемнiло, нiчого не вгледиш, та все ж кидати пригрiте мiсце зовсiм не хотiлося. Принаймнi тепер хоч вiдомо що з батьком. На душi було сумно та й взагалi, робити нiби нiчого, сидиш отак от, сиднем. Спробував взяти книжку, та очi майже одразу почали щипати й сльозитися. Вирiшив просто трохи походити по кiмнатi. Зрадiв тому, що це вдається майже безболiсно, хоча м`язи на ногах i нагадують про себе при кожному кроцi. До того ж у головi швидко почало паморочитись, знову повернулася нудота. Ледь встиг до "гарного" мiсця. На щастя, коли повертався, його перестрiла мати, поцiкавилась, чи все гаразд. Пiд час розмови втрутилася бабуся й наказала їй запросити хлопця посидiти разом з ними. Дмитро дуже цьому зрадiв, адже бути на самотi йому дуже набридло.
   Зручно розташувавшись у старенькому крiслi, при цьому трiшки постогнавши вiд болю, хлопець почав слухати й насолоджуватися людською мовою. Так добре, що не треба було пiдслуховувати, нервувати через крики та галаси. Бабуся дуже спокiйно розмовляла з матiр`ю. Якимсь чином бабусi вдалося її заспокоїти. Виявилося, що розмовляли вони про зовсiм побутовi проблеми, обговорювали переїзд! Звичайно. Для хлопця це стало повною несподiванкою. Вiн i гадки не мав що матуся прийняла таке рiшення, а головне, коли вона встигла його прийняти? Не зрозумiв вiн й те, чому вона його не попередила, проте, треба було мiркувати над проблемами, якi зараз обговорювали жiнки.
   - Так ти, доцю, кажеш, - спокiйно цiкавилась глухенька бабуся, - що хочеш перевезти усi свої речi?
   - Так, бабусю, хочу, якщо ви не проти.
   - Ну що ти, чому ж я маю бути проти? Тiльки ти ж сама знаєш, що хатинка у мене маленька, мiста обмаль.
   Так, це дiйсно було правдою. Бабусина хатинка, яка у дитинствi здавалася хлопчику майже царськими хоромами, тепер дiйсно сприймалася, як невеличка халупка. Усi три малесенькi бабусинi кiмнатки були майже повнiстю заставленi старими речами. Шафи, напiврозваленi крiсла, старий, вже темний вiд часу, металевий посуд, фарфоровий посуд, нескiнченнi торбини, невiдомо чим забитi. У двох кiмнатках стояло аж чотири сторiчнi лiжка, завжди охайно засланi новенькими вкривалами, а у залi стояв ще й напiврозвалений диван. Два непрацюючих лампових телевiзори, один працюючий. На кухнi стояло аж два холодильники, один з яких теж не працював i використовувався як шафа. Безлiч ганчiрок. Крiм того, на хатi теж стояли цiлi шухляди невiдомо чим заповненi, але розлучатися з усiм цим "скарбом" бабуся на вiдрiз вiдмовлялася! Розмови про те, щоб навести там лад точилися вже давно. Старенька лише сказала, що доки вона жива, щоб не смiли нiчого чiпати! На тому й закiнчили.
   - Галю, ти дуже не хвилюйся, - спокiйно, але вперто стояла на своєму бабуся, - що ти iз собою братимеш? А головне, навiщо? Лiжка у мене є. бiлизна до них теж. Посуд? Так у мене його на всiх вистачить, назбирала за своє життя... Ще й у спадок вам перейде! Хiба що одяг який, та взуття?
   - А хлопцю, вiн як же? Йому ж вчитися десь треба? У нього теж речей багато. Що з цим робити? А тут залишатися... Я не можу бiльше. Ви ж самi бачите що робиться.
   - Бачу, бачу, доню, не хвилюйся. Все я розумiю. Ти ось тiльки менi скажи, ти ж говорила, що потихеньку переїхати до мене хочеш? Говорила? Так, казала. А як же ти потихеньку переїдеш iз великими речами? Хто їх нестиме? Онучок? Так вiн сам, он, подивись, ледь ноги пересуває. Сусiди? Так вони одразу плiтки такi рознесуть, що й жити не захочеться!
   Мати не знала що й сказати. Так i сидiла мовчки, по-дитячи понуривши голову. Дiйсно, бабуся мала рацiю, сусiди такi язикатi, що пальця у рот не клади, вiдкусять по саме плече! До того ж Дмитро не мiг зрозумiти, навiщо взагалi переїздити? Батько? Так вiн же по тверезому, напевне сам жалкуватиме, що таке накоїв. Хоча, звiсно, якщо вiн вже здiйняв руку на матiр... цього хлопець зрозумiти не мiг i не хотiв. Винним в усьому вiн вiдчував себе i тiльки себе. Кляв себе за свою м`якiсть та слабкiсть, за те, що не може дати вiдсiч виродкам, як тi герої бойовикiв, що показують по телебаченню. Це все було йому зрозумiло, хоча й не приємно. Але за що ж бити жiнку? Взагалi, хiба ж можна її бити, навiть коли вона у чомусь i винна? НI, звичайно нi! Саме цi думки полонили зараз усе хлопчаче єство. Вiн аж дихати частiше й глибше почав, та клятий бiль змусив вiдiгнати вiд себе такi думки. Хлопець знову сидiв поряд з жiнками i слухав що вони говорять.
   - Так, бабусю, ви правi, - сумно, не пiдводячи очей, говорила матуся, - ми, мабуть, вiзьмемо завтра лише одяг та найнеобхiднiше. Проте, куди ж подiти худобу? Корову, свиню, курей? Господи, що ж робити? Навiщо таке на мою голову впало?
   Мати гiрко плакала, затуливши очi долонями. Бабуся сидiла i не заважала їй, навiть хлопця зупинила щойно той смикнувся у бiк матерi. Дiйсно, тут було над чим помiркувати. Щиро кажучи, хлопчина намагався знайти якийсь вихiд iз ситуацiї, та нажаль, на думку нiчого не спадало. Тому вiн лише жалiбно дивився на бабусю з нiмим благанням про допомогу. Так вона мудра, стiльки бачила, вона просо мусить знайти вихiд. Час плинув, а бабуся лише чекала. Нарештi мати потроху сама почала заспокоюватися.
   - Гаразд, доню, - нарештi продовжила розмову бабуся, - звичайно корови та свинi ми забрати не зможемо. Сама знаєш, сарайчик у мене маленький, хiба що курей та козу яку тримати можна. Проте, ти ж можеш вiд мене ходити, навiдувати до себе у дiм, одразу ж i за худобою наглянеш i корову подоїш, курей та гусят можна й порiзати... якщо вже така твоя воля, хоча навiщо їх одразу рiзати, коли ти все одно змушена сюди навiдуватися?
   - Нi, бабусю! - сумним, але дуже впевнено вiдповiла мати. - Таке задля мене не прийнятне! Розумiєте, я його взагалi бачити не хочу. Я краще знову на роботу влаштуюсь, мене вже давно на ферму знову кличуть, вони там геть-усi валяться, тому робiтницi потрiбнi, як нiколи! А худоба..? Хай як хоче! Я йому вже казала, попереджала про...
   Матуся чомусь рiзко обiрвала себе на пiвсловi, навiть губу закусила. Бабуся кинула на неї рiзкий погляд, нiби про щось здогадалася, але потiм вiдвернулася, а Дмитрик взагалi не зрозумiв що за нiмий дiалог вiдбувся щойно мiж жiнками. Жiнки ще деякий час розмовляли, матуся часто плакала, але вже не так гiрко. Дмитро бачив, що вона остаточне прийняла для себе якесь рiшення i тепер переконати у чомусь iншому її просто не можливо. Довго сидiти разом з ними вiн не мiг, бо дуже швидко вiдчув втому. У головi знову почало паморочитися i хлопчина пiшов до себе у кiмнату. До того ж, завтрашнiй день обiцяв бути тяжким, та i йти було потрiбно далеченько, чи вистачить сили? З такими не дуже радiсними думками хлопчина заплющив очi та й заснув пiд тихеньке гомонiння жiнок за дверима.

***

   Ранок видався сонячним. Дмитро солодко потягнувся у лiжку, вiдчуваючи як солодка втома змiнюється таким очiкуваним напруженням м`язiв. Нарештi бiль у тiлi трохи вщух. Хоча ребра продовжували болiти, не даючи хлопчинi дихати на повнi груди, проте гулi на головi майже зникли, а розпухлi губи вже значно поменшали i не болiли. У головi було значно яснiше, нiж у вечорi, нiчого не дзвенiло i не пливло перед очима. Насолодившись довгоочiкуваним полегшенням, Дмитро обережно сiв у лiжку. Навiть посмiхнувся, наскiльки легко йому це вдалося. Ще й у головi не паморочилося. Спробував стати на ноги. Вдалося, i цього разу, вже майже безболiсно. Бiльше того, тiльки встав, як вiдчув нестримне бажання ходити, рухатися. Саме тiло потребувало вiд нього руху, бо так можна i зовсiм усi боки собi вiдлежати! Сам вдягнувся. От тiльки нахилятися, i, потiм пiдводитися було дуже боляче. Зламаннi ребра ще нагадували про себе, тому хлопчина вирiшив не поспiшати. Обережно, самотужки пройшовся по всiх кiмнатах, нiби перевiряючи чи все на своїх мiсцях. На справдi ж, йому лише хотiлося походити на самотi, сказати "До побачення" усiм речам. Нi, кудись переїздити йому не хотiлося, навiть до своєї любимої бабусi. Вiн звик до думки, що його дiм - його фортеця, хоч би що там не було. До того ж, тут вiн вирiс. Тепер же його змушували тiкати, навiть iз власної фортецi. Важко зiтхнувши хлопчина одразу зморщився вiд болю i попрямував до кухнi, де вже шумiли жiнки.
   - Доню, - тихим голосом питалася бабуся, - снiданок вже готовий? Коли Дмитрика будемо будити?
   - Так, бабусю, снiданок вже майже готовий, а ось хлопця давайте трохи згодом збудемо. Нехай ще поспить. Сьогоднi для нього буде дуже важкий день.
   - Доброго ранку всiм! - бадьоро привiтався Дмитрик. - Нi, не треба мене будити. Я вже готовий. Скоро будемо йти?
   Вiн лише посмiхнувся, коли здивованi жiнки одночасно перевели на нього враженi погляди. На запитання про самопочуття лише вiдмахнувся, мовляв до весiлля все загоїться, попросив собi їжi i спитався про те, якi речi має взяти.
   Швидкий снiданок, ще швидшi збори. Виявилося, що мати ще з вечора все зiбрала i поклала у торбини, якi вже чекали бiля дверей. Затримавшись лише для того, щоб присiсти на хвилинку, перед дорогою, родина неспiшною ходою рушила вулицею до бабусi. Легкi, але такi незручнi тюки доводилося неси у руках, бо звалити, навiть таку легку ношу, що складав лише тiльки одяг, собi на плечi, Дмитро ще не мiг. Проте на свiжому повiтрi вiн почувався ще краще. Хоча бачив, як сором`язливо мати й бабуся озираються навкруги. Згодом вже йому самому почало здаватися, нiби ворожi очi стежать з сусiдських вiкон за кожним їхнiм кроком. Вiн йшов i озирався довкола. У кожному вiконцi-бiйницi, що суворо визирали над пiв-розваленими, сiрими вiд вiку огорожами, йому бачилися якiсь тiнi, нiби хтось, приховуючись стежив за ними. На щастя їм майже нiхто не зустрiчався, лише кiлька стареньких сусiдок, бабусиних знайомих, сидiли у таку ранню пру бiля своїх подвiр'їв, грiючи на весняному сонцi свої кiсточки, милуючись його свiтлу, свiту весняних звукiв, запаху рiдної землi. Звичайно, хто-на скiльки ще разiв їм так випаде можливiсть милуватися усiм цим. От i вбирають все довколишнє у себе: жадiбно, ненаситно. Хлопчина це розумiв. Звiсно, йому було жаль цих стареньких, проте сьогоднi... Вiн добре розумiв, що старенькi, пiв-слiпi очi бачать значно бiльше, нiж хотiлося б. Сидять, посмiхаються привiтно вiтаються, але вже єхидно питають, куди це у таку рань, та ще й з торбами? Дивляться на Дмитрика, сумно хитають головами. Про те, що вони перекажуть мiж собою, а ще далi, що плiткуватимуть думати не хотiлося зовсiм. Нажаль, язики у них були без кiсток, як вже не раз переконувався хлопчина. Мати теж це розумiла, тому страх у очах вже посилився. Кожного разу вона перелякано озиралася то на хлопця, то на бабусю. Дмитро спокiйно дивився їй у очi, намагався посмiхнутися, мовляв, менi байдуже, нехай дивляться, а бабуся просто тупила очi у землю й йшла, нiби нiчого не помiчає.
   На велику радiсть, усе має свiй кiнець. От i Дмитро з жiнками нарештi дiстався бабусиної оселi. Звично скрипнула погано змазана хвiртка, на зустрiч вибiг голодний кiт - Мурик. Бабуся, важко дихаючи, вiдперла вхiднi дверi i першою увiйшла у дiм. Кiт кинувся їй прямо у ноги, наввипередки, ледь не вронив стареньку. Потiм зайшла матуся, а Дмитро не поспiшаючи зайшов у сiни i запер за собою дверi. Одразу стало легше. Звичнi, вiдомi ще з самого раннього дитинства запахи, незмiннi речi, якi стоять нерухомо на своїх мiсцях. Лише порожнiх коробок, та газет, нiби побiльшало, а так все як i у дитинствi. Жiнки одразу попрямували на кухню, хлопчина ж вирiшив зачекати поки що у кiмнатi. Коли сiв у стареньке крiсло, зрозумiв, що весь спiтнiв i втомився. Дихати було важко, у головi знову паморочилося, пiдступила нудота. Крiм того, тiльки сiв, як почали нити ноги. Вирiшив трохи розiбрати свої згортки. Обережно, щоб не робити рiзких рухiв поклав одну з торбин на крiсло, сам опустився поруч навколiшки. Серед бiлизни йому трапилися банне полотенце, мило й щiтка iз зубною пастою. Дивлячись на них хлопчина згадав, що за останнi днi так i не знайшов часу i можливостi, щоб як-слiд помитися чи хоча б почистити зуби. Тепер же, коли все, нiби владналося, i час з`явився, i можливостi - вирiшив виправити свою недбалiсть.
   Старенький умивальник стояв бiля сiней, поруч iз кухнею. Над ним висiло, таке ж старе, потемнiле вiд часу дзеркало. Хлопчина пiдiйшов до нього i зазирнув у нього. Звiдти на хлопчину дивилося зовсiм чуже, вкрите синцями обличчя iз спорожнiлими очима. Дмитро заплющив очi, намагаючись вiдiгнати марення, проте картини бiйки iз батьком знову повстали перед ним. Разом з ними прокинулось i сумлiння. Вiн почув докiр батька: "Ти що, вже на рiдного батька руку пiдняв?" - пролунало, наче вирок, за цим, нiби блискавка, а потiм хлопця знову знудило.
   Вiн стояв розчервонiлий, весь палаючий iз середини перед стареньким дзеркалом, безсилий подивитися на себе. Його лякало те, що мiг там знову побачити. Тепер хлопчина ненавидiв себе, вважав останнiм зрадником i грiшником. Як же вiн мiг пiдняти руку на рiдного батька? Чому його земля досi тримає? Чому не помер ще тодi, коли повертався зi школи? На душi було тяжко, Дмитрик тремтiв. Страх i розпач заполонили доки ще дитячу душу. Докiр i сумлiння гризли серце, не залишаючи живого мiсця. Дмитро стояв перед стареньким дзеркалом iз заплющеними очима. Стояв i думав. Думав про те, як же тепер житиме? Чому це трапилося саме з ним i чому Бог не забере його до себе? Та чи взагалi, хотiтиме його бачити бiля Себе пiсля того що вiн накоїв? Хлопчина стояв i тремтiв, а зовсiм поруч двi жiнки: одна стара, зi зморщеним, мов вiковий папiр обличчям i iнша, поки ще молода, але iз стомленими очима, поралися на кухнi, готуючи обiд. Пересуджували мiж собою та тихенько жартували.

лютий - листопад 2008року.

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   168
  
  
  
Оценка: 4.35*5  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"