Кот : другие произведения.

Початок невiдомого

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 3.00*3  Ваша оценка:

0x01 graphic

Початок невiдомого

Beginning of unknown

KoT

Цю книгу я присвячую моїй коханiй - моїй Олi

  --
  --
  --
  --
  --
  
  
   Завжди, коли людина створює свiт, свiй таємний свiт - вона повинна вiдповiдати за нього, вiдповiдати за кожну хвилину. Адже, вона навiть не пiдозрює, що все що створить думка - оживає. Цей свiт живе своїм життям. Там, далеко, за безкраїми горами живуть люди, звiрi, або ж просто iстоти, що вважають тебе Богом, вважають єдиним найвищим створiнням. Дехто пише про "це", дехто хоче показати "це" своїми словами на аркушi паперу...
   Ми не можемо бути iдеальними, але ми прагнемо цього, всiєю душею прагнемо цього. I тому змiнюємо щось в собi, змiнюємо думку. Ми iнколи дещо "затираємо" i на це мiсце ставимо щось iнше, що здається нам кращим, iдеальним... А що вiдбувається у тому далекому свiтi, коли ми це робимо?...
   Ми, вигадуючи щось, частiше за все, ставимо себе на мiсце того юнака чи дiвчини, чи iстоти, створiння... I прагнемо втiлити в те життя всi свої думки, риси, кожну секунду своїх радощiв, страждань, змiн. А що трапиться, якщо "той далекий свiт" ми знайдемо i зустрiнемо там "цю" створену, нами ж, людину?...
   Не завжди, наша фантазiя, нашi думки живуть нашим часом. Вони можливо десь далеко загубленi в часi. А час - рiч незрозумiла. Чи то минуле, чи теперiшнє, чи майбутнє. А що станеться, коли час "нашого" свiту i те життя, де ми зараз - зустрiнуться?...
  

(КоТ)

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  -- Обранi
  -- I
  -- Янголи
   Немає нiчого страшнiшого за те, що знаходиться за межею нашого всесвiту. А, як би не хотiлося, цей iнший всесвiт iснує. Я не знаю, чи є щось iнше, крiм двох свiтiв, якi роздiляє Сяйво. Кажуть проходячи його повiльно, можна побачити янголiв. А чи правда це? Нiколи не вiрила в нiсенiтницi, щодо iснування янголiв чи демонiв. Та яка в них рiзниця? Що тi, що тi - усi однаковi. Та янголи добрi, а демони злi. Я, коли була ще маленькою i мала маленькi бiлi крильця, чула вiд бабусi дуже багато iсторiй про янголiв та демонiв. Вона завжди сидiла у невеличкому крiслi, бiля камiну. Їй було завжди холодно, чи то можливо смерть стояла завжди бiля неї? Бабусинi крила вже були сiрi i пониклi. Та розмiри залишалися такими, як у дорослої людини. Великi, в два чи три рази бiльшi за саму людину. Та це не головне.
   Бабуся розповiдала, що янголи схожi на людей, та не мають крил. Колись давно, ще свiт був єдиний, а не роздiлений як зараз, жили люди. Вони мали такi ж бiлi i великi крила, вони лiтали високо у небо. Та це був розбещений свiт, створений нашим Творцем. Вони не любили один одного, не були разом i завжди сварилися i лаялися. Та спустився з неба Бог i наказав їм йди з свiту, йти куди зможуть, аби вiн їх не бачив. I обiцяв їм страшне покарання, якщо вони його не послухаються. Так i вийшло, люди не послухалися Вищого. Вони не стали нiчого шукати, вони нiкуди не йшли. Вони вважали його слова нiсенiтницею. Адже, як можна кудись пiти з цього свiту? Немає нiчого крiм нього! Так цi люди i кричали до неба, до Творця. Немає iншого свiту, звикай до нас! Бог, розумiючи свою помилку, розумiючи те, що вiн створив - почав мiняти Створене.
   I виникло Сяйво, що розiрвало свiт на два зовсiм рiзних, на два неоднакових свiтiв. Цi свiти були - Олз i Орбод. Олз був темний i завжди був покритий темрявою, лиш iнколи його простори освiтлювалися яскравим сяйвом. Орбод - був свiтлий i прекрасний свiт, там був день. Лиш iнколи Орбод вкривався темрявою, страшенною темрявою, мов плащ смертi.
   - А куди Бог вiдправив тих приречених людей?, - питала я, слухаючи бабусю.
   Творець зненавидiв тих людей, зненавидiв те, що колись створив. Вiн вiдправив їх у Сяйво, що затемнювало свiт Орбод з його сторони i шалено освiтлювало свiт Олз.
   - Але ж, мiж цими свiтами немає нiчого?, - питала я, не розумiючи -, Сяйво - це ж тiльки тоненька стiна зi свiтла та темряви. Я нiколи не бачила нiчого всерединi!
   Там був третiй свiт, як казала бабуся, тiльки потрапити до нього не можна.
   А також Творець наклав на "тих" людей покарання. Вiн лишив їх крил. Довго не могли вони оговтатись вiт цих змiн. Довго не могли зрозумiти, де вони i чому той третiй свiт такий мертвий i несе "не життя".
   - Багато часу минуло з того, - казала тихо бабуся, засинаючи, - та тi люди змiнилися, вони стали справдi добрими i вiдкритими. Вони назвали себе янголами, тому що вважали, що не достойнi називати себе людиною. Та не всi...
   - А як це - не всi?, - з божевiльною цiкавiстю питала я, та не розбудити стару вже. Бабуся мала дуже мiцний сон.
   Я тихенько виходила з кiмнати, коли бабуся засипала, розповiвши менi кожну iсторiю не до кiнця. Я виходила надвiр та йшла до поля, яке охоплювали в коло величезнi дерева. Це було моє мiсце. Мiсце, де я могла помiркувати, пофантазувати... В цьому мiсцi я вперше змогла здiйнятися до небо. Для нас, для людей - це найважливiша подiя в життi...

(play Jane Air)

  
  
  -- II

Олз i Орбод

   Все дуже просто. Сяйво - це тоненька стiна, що роздiляла два свiти. Чому Творець зробив один свiт темний, а другий свiтлий - не вiдомо. Можливо, це помста тогодiшнiм людям, що були вiдправленi до третього свiту. Цього нiхто не знав напевно. Та, бiльшiсть вважала, що то лише легенди про один свiт. Завжди iснували Олз i Орбод. I нiчого тут не поробиш. Що там, що там жили люди. Усi вони мали крила, вони були спроможнi лiтати. Тiльки малеча та старi люди не могли лiтати, не було вже сил, або мали малi крильця. Незрозумiло i досi, чому в Олзi у людей були темнi крила, а в Орбодi свiтлi. I якщо хтось перейшов жити з одного свiту в iнший - то крила змiнювали свiй колiр. Це вiдбувалося не швидко, це продовжувалося роками.
   Витiвки Господа були дивними, та вважалося, що про це розмовляти не гарно. Так i жили вони. Олз i Орбод - два свiти, роздiленi на багато мiст та фортець. Нiхто досконало не знав наскiльки багато їх у свiтах. Завжди йшла вiйна за бiльшiсть, за правлiння. Набагато рiдше, олз-люди виходили до бою з людьми Орбоду. Та якщо це все ж сталося, маленькi, роздiленi королiвства одного свiту об'єднувалися та йшли проти iншого.
   Сяйво завжди бентежило i збивало з толку всiх мислителiв, якi тiльки iснували. Навiщо воно, якщо немає нiякої рiзницi, де жити. Що там, що там однi i тi ж люди, тiльки крила рiзного кольору. З часом, цi питання залишили на служителiв Творцю.
  
   Олз мав в собi одну велику Iмперiю, вона мала величезнi мiста, та непорушнi фортецi. Їх кiлькiсть вiдома не всiм, можливо тiльки iмператоровi. Адже, завжди йшла вiйна мiж Iмперiєю та невеликими державами всерединi Олз. А тому, i Iмперiя була не повнiстю надiйна i непорушлива.
   Дуже часто, сюди летiли люди з Орбоду, аби скрити свою огиду до всiх свiтiв, до життя. Багато хотiли скрити свою потворнiсть, адже вважалося, що в темному свiтi не має значення вигляд, статура... Нiчого не було видно, лиш Мiсяць освiтлював усе навколо. Це було i найстрашнiше. Можливо, прекраснi пейзажi заповнювали усе навколо. Але цього нiхто не бачить, завжди нiч. Тiльки Сяйво свiтить i слiпить бiлим свiтлом. Воно освiтлює метр чи два, а далi свiтло пожирається темрявою. Але, раз у три мiсяцi, коли люди Олзу повиннi мерщiй ховатися по будинках та закривати усi вiкна та дверi, свiт освiтлювався яскравим свiтлом. Нiхто не мав права бути на дворi, це свiтло пожирало усе живе навколо, знищувало крила. Та, час йде i людина звикає, це не було якоюсь проблемою чи карою Господнею. До цього ставилися так просто, як до того, що не слiд обливати себе окропом - з цього нiчого приємного не вийде. Тiльки опiки, як i опiки життя в тому незрозумiлому свiтлi.
  
   Орбод - багато чим не вiдрiзнявся. Та все ж, мав прекраснi пейзажi, шаленi зеленi та велетенськi лiси. Безмежно великi гори заповнювали все навколо. Можливо Олз не вiдрiзнявся i цим, та добре роздивитися нiхто там не мiг, темрява...
   Королiвство Веселуна було найбiльше i найсправедливiше в цьому свiтi. Iнколи, настрiй псував Вовк, царство якого було трохи меншим. Та багато мiст не входили нi до яких королiвств. Там жили письменники, поети, мудрi старi люди. Цi мiста називалися Едемами. Багато хто вважав, що туди можна їхати вже у старостi, аби дожити свiй залишок життя. Навiть з Олза багато хто приїжджав до Едемiв, будував палаци та жив, не знаючи неспокою та бiди.
   Як у свiтi, що за Сяйвом, у Орбодi раз у три мiсяцi виникала страшенна темрява. Тут також всi ховалися по будiвлям, вмикали свiтло у всiх кiмнатах та чекали, коли темрява заспокоїться. Багато хто вiрив, що спускається з небес смерть та шукає своїх жертв. Люди знали, що вийшовши до двору, вони ослiпнуть i лишаться своїх крил...
  
   Олз i Орбод - свiти, де живуть люди, що найбiльше за все цiнуюсь свої крила. Вони страшенно бояться їх позбутися. Людина, втративши свої крила - не достойна життя нi в одному з цих свiтiв. Чи смерть, чи одинак, що має право тiльки шукати третiй свiт - свiт янголiв...

(play Jane Air)

  
  

III

Одинак з темними крилами

   Iмперiя там, Iмперiя тут. Як же це вбивало Одинака, як гнiвало те, що завжди тьма i цей Мiсяць. Чому сюди сходяться усi потвори, що живуть в цьому "доброму" Орбодi. Одинаку було iнколи страшно, адже по дорозi бачив багато людей. Дехто мав одне крило, дехто був безкрилий. Це дуже страшно - побачити людину смертi, приречену людину на самiтнiсть у нашому всесвiтi. У неї не було крил, то ж вона потворна, вона гидка... Одинак не мiг стерпiти i цих бридких правил.
   Адже з iншої сторони, чим краща людина з крилами вiд цiєї приреченої iстоти, вiд безкрилої iстоти. Можливо нi чим. То чому ж, їх так ненавидять. Це не правильно, цього не можна зрозумiти. Де глузд?
   Одинак йшов стежиною Проклятих. Цей шлях проходив, починаючи з Сяйва, через усю Iмперiю i вiдкривав страшний варварський свiт. Iмперiя - нiчого доброго i гарного, але вона була все ж стiною вiд Диких Земель. Можливо, навiть немає там нiяких країн, нiяких фортець. Там тiльки групки диких звiрiв чи людей, там печери з общинами. I не дивлячись на усе це, Iмперiя завжди потерпала вiд цих бiсових племен.
   - Я ненавиджу Iмперiю, - тихо гомонiв собi Одинак, адже дорога була безлюдна i сумна, - чому я народився в цьому бридкому темному свiтi? Батько обiцяв менi безмежнi радощi, успiх у життi, можливо володiння одним з городiв-фортець. Вiн був воякою, - хлопець засмiявся з цих слiв, - а я бiгав з мечем за ним i радiв, що в мене тато воїн. Який я був дурний, треба було робити усе, аби батько пiшов з армiї. А тепер що? - Одинак насупився, - Тепер його не iснує. Вiн загинув. За що загинув? За цю нiкчемну Iмперiю. Iмператор - завжди був загадкою, його нiхто не бачив, тiльки дуже близькi i надiйнi йому люди. А можливо його не iснує? Можливо "iмператор" - це така спiлка воєвод? - юнак сплюнув убiк, - що я таке верзу. Казав менi тато, головне дiї, а потiм можна i подумати.
   Одинак йшов вже декiлька днiв. Тиждень назад йому виповнилося двадцять один рiк. Це мало для людини, але вiн вже вважався дорослим i мав право вiдкрито носити меч i битися за своє життя, якщо йому щось загрожувало. Та це тiльки формальностi, Одинак мав право на все. Вiн мав право на життя, i це право тiльки у його руках.
   Батько юнака, генерал Енiо, був командуючим другої армiї Iмперiї. Усього їх, начебто, чотири. Вони величезнi, та розкиданi по усiх мiстах та фортецях, для захисту. Генерал Енiо три роки тому потрапив у полон до одного з племен Дикої Землi. I все... Його, напевно, зжерли, чи вiддали псам. Нiхто не виходив з полону, нiколи не виходив. Iмперiя боялася деяких племен цiєї проклятої землi. Невiдомо звiдки, та в тих племенах жили страшнi тварюки, якими керували вождi.
   - I чому цей проклятий iмператор... - Одинак зупинився i озирнувся по сторонам, - чому цей iмператор не направить усе вiйсько на племена? Я не можу розумiти цього! Та напевно, в нього є якiсь причини, чи сумнiви щодо перемоги, - юнак одночасно лютував та набирався байдужостi, - та хай йому грець, цьому Iмператоровi. Його дiло, а менi все одно. От, якби знайти третiй свiт, свiт янголiв. Що там? Я чую завжди, що то страшний свiт, що туди потрапляють пiсля смертi злочинцi, вбивцi, одинаки...
   Юнака трохи знудило, вiн не хотiв приймати думку, що вiн нiкому не потрiбен. Мати давно померла, ще коли вiн мав маленькi крильцята. А тато загинув три роки тому. Вiн один у цьому всесвiтi. Одинак, iм'я якого - Ливе - не потрiбен нi свiтовi Олзу, нi раю, з потворами та свiтлом, Орбоду.
   Страшеннi думки хлопця перебило гуркотiння бiля дороги, десь недалеко вiд березового лiсу. Одинак напружився, трохи присiв, схопившись за меч. Той меч - зброя його батька, який вiддали синовi, як пам'ятку про великого героя Iмперiї, генерала Енiо Страшенного.
   Хлопець напружив очi, Мiсяць йому охоче допомагав роздивитися мiсцевiсть. Бiля двох берiз, що були ближче до дороги, промайнула тiнь. Вона зупинилася. Здається, то була якась дитина. Одинак випрямився, але не вiдривав руки вiд зброї. Вiн розкрив свої крила i здiйнявся метрiв на десять над дорогою.
   Тiнь ворухнулася i з темряви дерев вийшов хлопчик, рокiв десяти. Мiсяць з цiкавiстю кинув свої променi на дитину. Одинак, пiднiмаючись над землею, знав, що щоб то не було, але загрози нiякої немає. У дитини немає крил.
   - Як же важко, - мовив сам собi Одинак, - як важко йти дорогою Проклятих. Чому я йду до тих бiсових племен? Чому шлях до Диких Земель проходить через гори, i ця стежина єдине мiсце яке не охороняє Iмперiя?
   Дитина стояла, i заворожено дивилася на Ливе, що висiв у повiтрi, поволi махаючи своїми велетенськими темними крилами...

(play Amatory)

IV

Нудьга третього свiту

   За вiкнами дощ, невгамовно плаче небо. Вже другу годину не припиняє гримiти, i блискавки освiтлюють напiвтемну кiмнату. Вiктор напружено намагався читати книгу. Було трохи темно для цього, та вмикати свiтло не хотiлося. Нудьга грала у тiлi шаленими танцями, тiло болiло. Чи захворiв? Хто його знає, начебто температури немає. Вiтя вже вкотре торкається свого лоба руками.
   - Та наче не має нiякої температури, - казав вiн до свого папуги.
   - А Кєра птiчка, - вiдповiдає йому птах.
   Вiктор смiється i продовжує далi читати книгу. Цей хлопець намагався бiльше читати, бiльше набиратися нових слiв, нових виразiв i зворотiв. Навiщо? Вiн завжди мрiяв бути письменником та поетом. Перше було найбажанiше. Та вже давно Вiтя не сiдав за свiй твiр. Твiр про Янголiв, чи про людей...
   В цей день, не було нi настрою нi здоров'я. Кiмната була темною, адже наближався вечiр. I було тихо, божевiльно тихо, навiть, начеб то , чулося стукання серця хлопця.
   Вiктор поклав роман i сiв за стiл. Бережно зняв клавiатуру зi столу, i посунув трохи монiтор. Вiдкрив записник i почав поволi виводити лiтери, вiдтворювати слова:
   "Чекання... тяжко, болiсно, самотньо, страшно, темно, хвильовано, бездиханно, довгочасно, сльозовито, нiчого не хочеться..."
   Такий настрiй був у хлопця, коли йому у ночi снилися дуже дивнi сни. Йому снилися його оповiдання. Вони забирали сили i настрiй, вони начеб то протестували проти того, що вiн закинув їх. В сон приходили не подiї, що вiн створював ручкою, не те що вiдбувалося у його розповiдях. Був той свiт, були тi герої, та був вiн... Вiн приходив людиною, створiнням, чи що там було у його текстах. Вiн не був у ролi письменника, вiн не мав права змiнювати те, що вiдбувається.
  
   От i сьогоднi, вiдкривши очi, вiн був у якомусь лiсi. Було темно, та серце пiдказувало, що так завжди тут. Що не iснує свiтла у цих краях, i люди страждають вiд цього. Вони божеволiють вiд темряви, та не показують цього. Вiктор це чомусь вiдчував, вiн знав це...
   Лiс навколо був тихий i спокiйний. Навколо були тiльки берези, вони спали тяжким вiчним сном. Хлопець злякано подивився навколо, подивився на себе. Серце заколотило у грудях. Йому зараз не двадцять рокiв, йому рокiв десять. Чому? Почуття приходили поволi, наче вiн завжди був цим маленьким парубком. Та десь впав, i йому почало марити. А тепер десятирiчна дитина починає згадувати.
   Поволi почало болiти усе тiло, Вiктор торкався своїх рук, нiг, голови. Вiн вiдчував бiль, тiло було покрито синцями. I враз, мов блискавка, в головi пролетiли спогади. Яскравi спогади, наче фотознiмки... Вiн йшов, нi, вiн бiг звiдкись. Там було свiтло, там був такий собi добрий день. А навколо природа, краса. Та йому було байдуже, обличчя було в сльозах i наче не хотiлося нiчого бачити. Хлопчик бiг дорогою... дорогою Проклятих, у свiт темряви i самотностi. Стiна, незрозумiла темна стiна, що здiймається вгору. Їй немає краю. Вiктор, боячись удару, протягує уперед руки, та знає, що та стiна не перешкода. Вiн пролiтає крiзь стiну i падає на темну i холодну дорогу. Вона нiколи не вiдчувала сонця, вона була мертва, проклята.
   Хлопчика схопили, почали смiятися над ним, глузувати. Незрозумiлi люди з темними крилами почали товкати його, бити, валити на землю... Вони були з крилами, Вiктор не мiг зрозумiти цього... Та потiм згадував, що у нього також крила. Обертався, а крил не було... Вони зникли, та вiн не пам'ятав - як?!
   З цього i глузували тi страшнi люди, вони ненавидiли його за це. А хлопчик не мiг нiчого поробити. Вiн втратив свiдомiсть...
  
   Вiктор згадував свiй страшний сон, йому ставало моторошно. Зрозумiло, парубок згадував, що йому снилося. Це було останнє оповiдання, про янголiв та людей, про свiт темряви та свiт свiтла, про Сяйво... Вiтя перестав його писати, йому набридло, чи просто не було натхнення продовжувати. Причини вже не згадати.
   Хлопець всмiхався до папуги, йому подобалась iдея щодо людей з крилами, янголiв у третьому свiтi. Отже, виходить, що третiй свiт - це його свiт. Та Вiктор далеко не вважав себе янголом. Та, герої i жителi його оповiдання навiть не здогадуються про це.
   - Вони не можуть здогадуватись, - казав до тишi Вiтя, - вони не iснують, це ж тiльки я вигадав. Я вигадав тi свiти, тих людей з крилами. Вони не можуть думати самi, поки я не скажу, поки я не напишу... Як вони можуть жити? Це все маячня, i я мабуть схожу з глузду.
   - Кєра птiчка, - прокинувся папужка, i почав ходити по клiтцi i хитати головою, - Кєра птiчка.
   Вiктор не вiдкривав цього оповiдання, йому цього не хотiлося, не хотiлося нiчого згадувати. Навiщо? Хлопець впав на своє лiжко та спробував трохи подрiмати. Набридла вся ця маячня, усе набридло.
  
   Вiтя знову стояв i у темному березовому лiсi. Вiн був хлопчиком. Помацавши спину, зрозумiв, що крил немає. А це означає, що треба бути обережним, його можуть зловити i на цей раз, як здається, можуть просто вбити.
   Хлопчик потроху просувався вздовж дороги Проклятих, що йшла за декiлька метрiв вiд нього. Лiс стiною закривав Вiтю вiд небажаних очей. Не хотiлося думати, не хотiлося забивати голову тим, чому цi сни приходять до нього, до справжнього Вiктора.
   Все було начеб то добре, та раптом хтось з'явився на дорозi. Якийсь воїн поволi йшов у сторону Диких Земель. Вiн був вбраний у темний легкий одяг, так менше кидалося до очей. Крила були темними, вони були охайними i гарними. Штани та щось таке, наче футболка, були чистi. Можливо цей чоловiк знатний i добрий?! У дитини забилося швидше серце. I це її видало.
   Воїн насторожився i присiвши, схопився за меча. Потiм вiн здiйнявся над дорогою. А Вiктор раптом згадав, в його головi блискавично пролетiло усе, що вiн знав про цього воїна з темними крилами. Це його герой, герой його оповiдання... Ливе, Одинак, що не розумiє свiту. Вiн не пiдкорюється Iмперiї, i не має бажання йти в королiвство Веселуна, чи до Вовка. Його батько помер три роки тому, у полонi племенi Диких Земель. А тепер Ливе йде до тих земель, бажаючи помсти. От дурень, це ж його смерть.
   Вiктор раптово розумiє, що це вiн дурень, адже, то вiн вiдправив Одинака до цих земель, до цих божевiльних думок. Хлопцю стало соромно.
   Вiтя вийшов з темряви дерев. Мiсяць з цiкавiстю кинув свої променi на дитину. Одинак, пiднiмаючись над землею, знав, що щоб то не було, але загрози нiякої немає. У дитини немає крил.
   Письменник заворожено дивився на свого героя. Вiн не мiг зрозумiти, як таке може бути! Як вiн може бачити перед собою ту iстоту, яку створив власним розумом, власною рукою написавши. Мiсяць освiтлював Ливе, його сумне i суворе обличчя. Крила поволi махаючи, тримали воїна у повiтрi. Меч, у його руках, був велетенський i могутнiй. То був меч його батька, генерала Енiо Страшенного.
   - Як же важко, - мовив сам собi Одинак, - як важко йти дорогою Проклятих. Чому я йду до тих бiсових племен? Чому шлях до Диких Земель проходить через гори, i ця стежина єдине мiсце яке не охороняє Iмперiя?
   Вiд цих слiв, Вiктору стало не зручно. Вiн винен в цьому, а тепер вiн же i один з тих проклятих. Бо в нього не має крил...

(play Amatory)

  
  
  -- V
  -- Елiс
   Дiвчина йшла до храму, що стояв бiля гори Смiху. Чому так? Нiхто цього не знає. Бiля гори не починають смiятися як навiженi, навiть навпаки. Хочеться плакати, сумувати. Храм побудували на холмi, де було страчено Чарiвницю Асу. Це сталося у дуже давнi часи, коли Iмперiя тьмою та кров'ю заполонила землi Орбоду.
   На цей час, тут правив Веселун, вiн i побудував храм Чарiвницi Асу. Та преклонялися не жiнцi з минулого, а Творцю.
   Елiс йшла не швидко, поспiшати немає сенсу. Служiння Боговi - це не гонка чи метушня. Це спокiй та злагода. Дiвчина вирiшила пройтись полем, вкритим усiлякими квiтами. Кожен раз, кожна мить на цьому полi здавалася новою i тому несамовито приємною. Елiс торкалась долонями облич квiточок. До її рук тянулися троянди, ховаючи свої колючки. Ромашки лагiдно крутилися, божеволiючи вiд дiвчини.
   Елiс завжди була доброю i ввiчливою дiвчиною. Батьки завжди гордилися своєю донькою. I це не марно. Дiвчина була справжню красунею, вiд якої божеволiло усе мiсто. А Кнаб - то було велетенське мiсто, друга столиця королiвства Веселуна. Король завжди хвилювався за свої фортецi, за своїх жителiв.
   Деякi мiсцевi жителi вважали Елiс святою, адже вона була добра i лагiдна до усiх. Завжди допомагала бiдолахам, що збилися з дороги, мандрiвникам. Великi воїни приходили до Кнабу задля того, щоб поговорити з красунею. Елiс була талановита i дуже розумна. Навiть казали старцi, що iнколи приходили з Едемiв - ця дiвчина розумна не по рокам i прекрасна за усе.
   Уся метушня навколо Елiс не турбувала її саму. Вона радiла, що люди вiдносяться дуже добре до неї, i завжди можуть допомогти, якщо трапиться лихо.
  
   Дiвчина пiдiйшла до храму. Вклонилася та вiдкрила дверi.
   - Добрий ранок, сестро Глорiя, - привiталася Елiс, - i вам доброго ранку, Iрино.
   Двi жiнки вклонилися їй i привiталися. У храмi Чарiвницi Асу було всього чотири жiнок. Вони спiвали пiснi Творцю, та справляли служби. Та найбiльше часу забирав перепис та переклад старих книг. Елiс, що виросла на iсторiях бабусi - дуже радiла, що тепер вона сама знаходить багато казок, притч та iсторiй. Дiвчина займалася вiдновленням рукописiв.
   Елiс було завжди цiкаво, що було ранiше, що було до неї, до розподiлу всесвiту на Олз i Орбод. Та, чомусь, iсторiя була дуже темною, вкритою загадками i незрозумiлими поворотами подiй. Начеб то, хтось сидiв i вигадував, а коли щось не виходило, то змiнював на iнше...
   Як же вона мрiяла розповiсти усе бабусi, спитати в неї порад. Назавжди запам'яталися вечори, коли бабуся, сидячи бiля камiну, розповiдала маленькiй онучцi iсторiї їхнього свiту. Та тепер старої вже немає.
   - Ви чули, що вiдбувається у Королiвствi Вовка?, - спитала Сабрiна, що тiльки пiдiйшла до храму, - якась метушня в столицi. Щось дiється на кордонi з Свiтом Олз. Та що - поки не розповiдають. Все приховує Вовк.
   - Так, я чула, - лагiдно вiдповiла Iрина, - та менi вже не цiкавi цi проблеми. Завжди було щось неправильне, завжди були якiсь проблеми.
   - Сестро Iрино, - Елiс торкнулася плеча жiнки, - все що вiдбувається - на краще. Нашi свiти ще не втрачена надiя наших народiв. Вони живуть i завжди невпинно йдуть вперед.
   Сестри погодились, потроху почали братися до справ. Iрина, найстарша жiнка у храмi, вона ж i господарка тут, почала молитву до Творця. Це довга процедура, i їй нiхто не має заважати. Сабрiна, дiвчинка, якiй виповнилося на днях шiстнадцять рокiв, була наймолодша. Вона почала прибирати в кiмнатi з рукописами, та пiдгодовувати папери та чорнила для записiв.
   Глорiя з Елiс тихо спiвали за спиною у Iрини, так було потрiбно. Це обов'язок сестер у храмi. Все йшло своїм ходом, як завжди. I це бентежило Елiс, це починало зводити її з глузду. Та дiвчина боялася це комусь розповiсти...
   Вона хотiла подорожувати, вiдправитись до старця в одному з Едемiв. Казали, що вiн знає набагато бiльше нiж усi. I що вiн давно вже з'їхав з глузду...
   Елiс вагалася. Та Iрина це бачила i хотiла сьогоднi поговорити з дiвчиною.

(play Amatory)

  
  
  -- VI
  -- Ронсон
  
   Був собi чудовий ранок, у такi ранки нiчого не хочеться робити. Лиш лежати на травичцi та дивитися на небо. Це i робив молодий юнак, нещодавно зачислений до рядiв Короля Вовка. Сторожова форма начебто була зшита на Янека, крила, що були трохи бiльшi за середнi, були гарно складенi за спиною.
   Янек спiвав якусь пiсеньку та тикав соломинкою у небо. Вiн мрiяв про велике геройське майбутнє. Усi його друзi казали, що шлях героя проходить через тяжкi бойовi днi у їх Королiвствi.
   Янек - романтик, вiн завжди бачив свiт не так як треба, не було нiчого схожого в його свiтi на жорстокiсть, ненависть чи на щось таке. Нажаль, вiн i не дiзнається правди.
   Миттю хлопець пiдскочив, адже почув сигнал тривоги. Вояки, що стояли на вартi у дальнiй вежi фортецi Ронсон, почали трубити i пiднiмати воїнiв. Янек не злякався, а навпаки був трохи радий цьому. Тепер свiт зможе побачити нового героя. Вiн перевiрив наявнiсть меча на поясi та кинувся до вартової вежi. Стiна була довга i перехiд з вежi на вежу був широкий, тож невiдомий герой мiг швидко минати iнших воїнiв, що так поволi просувалися на свої пости.
   Труби перестали грати, та на це Янек вже не звертав уваги. Вiн навiть не чув голосiв допомоги, що лунали з вартової вежi. Вiн поглинувся у свiй свiт, де вiн кидається на ворогiв та зрубує голови одну за одною.
   Янек пiдбiг до сходинок, що вели на вартовий майданчик. Швидко пiднявся та миттю зупинився, шаленiючи вiд побаченого. На пiдлозi лежали мертвi троє вартових. Труби лежали осторонь, наче їх хтось вирвав з рук та з ненавистю кинув. У одного вартового була пробита навпiл голова, iнших закололи у груди.
   Шорох. Янек повернувся до входу на майданчик. I далi час наче зупинився, що дало змогу розгледiти ворога.
   То була дiвчина. Дiвчина-воїн, що дивилася на Янека жорстоким поглядом. То був погляд перемоги, i нiщо не могло цьому завадити. Хлопець зрозумiв, що вiн також не перешкода.
   Вона була у темнiй спiдницi, що начебто обтягувало її стан, але в той же час не заважало. Живiт та груди були мiцно обмотанi якоюсь тканиною, наче бинт. Складалось враження, що вона була важко поранена, а тепер змушена бути перев'язаною. Довге волосся було зiбрано у косу, що гарно лежала на плечах у дiвчини. Та найбiльше в очi кидалося те, що вона не мала крил...
   Погляд дiвчини був настiльки впевнений, що було зрозумiло - вона не дуже переймається за те, що вона не така як усi люди, що вона немає крил.
   Час почав рухатись швидше, i тi ножi, що ворог тримав вмить розрiзали повiтря своїм свистом.
   Янек вiдчув бiль, його вмить знудило. Та додолу почала капати кров, що йшла у нього з роту та з продiрявлених грудей. Вiн опустив очi i побачив, що усi чотири ножi, пущенi дiвчиною, стирчали з нього. Це все! Це мабуть смерть.
   - Нiколи б не повiрив в те, що я так помру, - мовив хлопець та впав на колiна. Ворог дивився на нього, не на мить не зводив очей. Здалося, начебто усi iншi воїни Ронсона чекають бiля сходинок.
   - Життя таке незрозумiле, - мовила дiвчина i iронiчно посмiхнулася.
   Вона пiдiйшла, присiла бiля Янека. Дiстала з поясу ще один нiж. Потiм вона поцiлувала хлопця у щоку, та лагiдно провела ножем по шиї.
   В очах потемнiло, замiсть подиху, воїн вiдчув булькання десь у районi шиї. А далi темрява...

(play Slipknot)

  
  
  
  
  
  

VII

Втеча

   Вже був майже день, як до храму Чарiвницi Асу постукали у дверi. Iншi служницi зараз читали пiснi i їх не можна було чепати. А отже це гуркотiння було неповажливим тоном якогось жителя мiста Кнаб.
   Дiвчина швидко поклала олiвець на папiр, та поправила свої бiлоснiжнi крила. Спустилася сходинками з залу писемництва та вiдкрила дверi. На порозi стояв юнак, та серце дiвчини божевiльно закалатало. Хлопець був стривожений та очi його божевiльно бiгали, наче шукаючи притулку.
   - Що трапилося? - негайно спитала Елiс, - Чому ти порушив правила нашого храму?
   - Пробачте менi за мою жорстокiсть i не вихованiсть, - юнак казав швидко i майже на кожному словi збивався, - та на мiсто насунулася бiда. Кнаб повнiстю потонув у кровi...
   Елiс вiд несподiваних слiв тонко та тихо скрикнула. Адже вона так любила Кнаб, своє рiдне мiсто. Свою бабусю, що майже усе життя була з дiвчиною. Вона любила усiх людей, що жили у цьому чудесному i квiтучому мiстi, у другiй столицi Королiвства Веселуна.
   - Але ж чому? - тiльки i змогла мовити красуня.
   - Якби я знав, - мовив хлопець, анi трохи не заспокоюючись, - то люди з темними крилами, люди з Олзу. Та, можливо, ви подумаєте, що то Iмперiя. Нi! Там були i злi безкрилi. Вони шаленiли i насолоджувалися своєю перемогою. Начебто, їм дали шанс вiдповiсти на зло людей з нашого свiту, на кривдження i знущання. Я не знаю, що коїться, - юнак впав на колiна перед Елiс та швидко закрив очi долонями, - вони так жорстоко вбивали, вбивали усiх, та усе, що рухається. Начебто, ненавидiли увесь Орбод. Нi дiти, нi жiнки не мали змоги втекти. Усiх...
   У хлопця починалася iстерика, тож Елiс негайно пiдвела його з колiн та впустила до храму. Дверi важко зачинилися, та чи розумiли вони, що то останнiй раз зачиняються?!
   - Iрино, Глорiя, Сабрiно, - зайшовши до основної кiмнати, мовила Елiс, - я вибачаюсь, що порушую правила нашого храму. Але це дуже термiново.
   Iрина пiдвелася, в очах було невдоволення, але воно швидко зникло. Жiнка, можливо, вже не могла добре приховувати свої почуття, вже не тi роки. Та спокiйне обличчя враз змiнилося на стурбоване, як тiльки до кiмнати зайшов юнак. Вiн був блiдий як смерть i його несамовито трусило.
   - Iрино, цей хлопець з Кнабу. Там... - Елiс запнулася, вона боялася це сказати вголос, погодитись з тим, що то реальнiсть, - Там...
   - Там смерть, там кров i страждання, - почав плакати хлопець, схопившись за своє бiле волосся, - менi дуже страшно, допоможiть, благаю вас.
   Елiс змусила себе не мовчати, змусила прийняти все як є. Вона заспокоїла хлопця, обiйняла його i почала розповiдати збентеженим жiнкам, що сталося. Очi кожної жiнки все бiльше i бiльше сповнювалися жаху.
   Першою зiрвалася Сабрiна, вона кинулася до дверей. Вона кричала, згадувала батькiв та коханого, що жили в Кнабi. Серце її розривалося навпiл, розум не стерпiв почутого.
   - Я не вiрю йому, - iстерично верещала дiвчинка, - я не хочу йому вiрити. Потвора! Прокляття!
   Сабрiнi вже було байдуже до того, що такi слова не можна було казати у храмi Чарiвницi Асу. Та її нiхто i не слухав, кожен вiдчував жах по-своєму. Сабрiна зупинилася, вдарившись в дверi. Руки тремтiли та не хотiли слухатись. Та все ж, дерев'яна брамка вiдчинилася.
   Миттю, стрiла пройшла крiзь дiвчинку, вона кричала. Несамовитий крик пролунав по храму, жiнки вийшли з шоку. Сабрiна впала на пiдлогу, її крила почали дригатись, наче в курки. Це було страшно, це було болiсно. I сльози нахлинули на очi.
   Iрина пiдбiгла до дiвчинки, стараючись не виходити на огляд з вулицi. Трошки було видно за дошками. У жiнки перевело подих. Поле, квiтуче поле заполоняли люди з темними крилами, та безкрилi. За полем було страшенно велике полум'я - то горiв Кнаб. Чомусь серце пiдказувало, що майже нiкого не залишилося в живих. Заболiло усе у серединi, Iрину почало нудити.
  
   Швидко три жiнки та хлопець почали вiдсувати шафу з книжками у сторону. Краєм ока можна було побачити стальнi дверi. То був пiдземний хiд, останнiй порятунок втiкачiв. Адже усi воїни на полi рухалися до храму. Хто летiв, хто бiг землею, та усi мали зброю. I не дуже вiрилося, що вони йдуть до храму, преклонитися Боговi.
   - Швидко вiдчиняйте дверi, ось ключ, - Iрина протягнула маленький кулон, що тiльки зiрвала з шиї, - далi тунель, що веде до гори Смiху. Потiм життя в ваших руках. Та цей перехiд дасть вам можливiсть втекти.
   Елiс збентежено подивилася на стару жiнку та вхопила її за руку. Та протестуючи хитала головою.
   - Ви повиннi йти з нами, - чи то вказувала Елiс, чи то благала, - я хочу щоб ви йшли з нами, Iринко.
   - Нi, моя дiвчинка, - Жiнка почала плакати, - в мене нiкого вже не має з рiдних. Уся сiм'я i друзi, мiй коханий, - Iрина тяжко почала дихати, - багато рокiв тому загинули вiд рук племен Дикої Землi. Я жила ранiше в Iмперiї, а тепер, з горя та суму, я тут - в Орбодi. Менi здавалося, що все лихо вже минуло, та вони прийшли й за мною. Ти ж бачиш, що це не Iмперiя знову почала вiйну. Це Дикi Землi. Адже тут є безкрилi.
   - Я ми хто для вас? - Елiс також почала плакати, адже Iрина - це була для неї друга матiр, - чому ви хочете нас покинути?
   - Я не покидаю вас, я завжди буду поруч з вами, у ваших серцях, - долонею жiнка торкнулася лагiдного обличчя дiвчини, - не сумуй за мною донечка, не сумуй. Не бiйся нiчого у цьому свiтi, ти обрана...
   В храмi почулися крики та реготiння воякiв. Вони усе почали трощити, зривати дверi з петель.
   - В тунелi темно, а полум'я вже не час розводити. Слухайте вiтер i слiдкуйте за його напрямком. Вiн вас виведе на поверхню, до гори. Я знаю, що ви не заблукаєте. Та не смiйте зупинятися, - Iрина тяжко та дуже мiцно обiйняла Елiс, поцiлувала її.
   - Яка приємна сценка, - iронiчно мовила дiвчина, що зайшла до кiмнати. В неї не було крил, та її груди на живiт було обмотано бинтами. Ножi, що грайливо кидали зайчикiв по стiнах, воїн тримала у правiй руцi.
   - Бiжiть, прошу вас, - закричала Iрина та почала закривати за втiкачами стальнi дверi.
   Свист одного ножа заставив Елiс та Глорiю здригнутися. Та вони вже не бачили нiчого, дверi майже закрилися. Темрява була повсюди, навiть не було краплинки свiтла.
   Iрина впала додолу. Та через мить почала пiднiматися, зачиняючи до кiнця дверi. Спрацював механiзм та замок закрився. Стара жiнка посмiхнулася та вiдчула на собi iншi ножi розлюченої дiвчини-воїна.
   - Курво, - тiльки й сказала безкрила та встромила останнiй нiж старiй у серце.

(play KoRn)

  
  

VIII

Провалля в сон

   Вiктор прокинувся так же швидко, як i заснув. Спина була мокрою, хоча на вулицi не було сонця. Все вiдбулося у снi так миттєво i незрозумiло, що здавалося, наче це просто жах. Але вiн настiльки реальний! Вiн бачив Ливе, того самого героя, що створив сам. Як же вiн довго думав, що то буде за "людина".
   Ливе був молодим парубком, йому було лише двадцять один рiк. Та це вже означало, що вiн мав змогу носити зброю i захищати своє життя. Однак в Iмперiї дуже часто закривали очi на навмиснi вбивства. Адже той вбивця доказував, що вiн захищався. I коли немає свiдкiв, а їх найчастiше вбивала та ж людина, то не було i обвинувачення. Диких Земель це не стосувалося. Цi землi нiчиї, там немає одного вождя, чи володаря. Там немає законiв, i немає законiв в Iмперiї щодо тих просторiв. Вбивай, якщо треба.
   Вiктор лежав на лiжку i згадував сон. Вiн намагався згадати усi деталi. Чому вiн був хлопчиком, а тим паче - без крил. Чому не героєм? Чому не самим Ливе? Починала болiти голова. Та юнак хотiв також пригадати про що вiн писав у своєму оповiданнi...
   Олз, Орбод, свiтло-темна стiна мiж ними - Сяйво. Iмперiя та Дикi Землi в Олзi, та люди з темними крилами.
   - Згадав, там ще є дорога Проклятих, - сам до себе мовив письменник, - по нiй йдуть прокаженi, можливо старi, та безкрилi. I там багато розбiйникiв. Вони ж i побили хлопчика, тобто мене.
  
   - Кєра птiчка, - папуга вже нудьгував у себе в клiтцi, вiн дуже хотiв полiтати, та дверцята були зачиненi.
   Вiтя перелякався птаха, та вставши з лiжка, вiдчинив клiтку. Пташка вилетiла з свого будиночку та й почала лiтати по кiмнатi. Письменник в той час, одягнув шорти та й сiв за стiл. Листок, олiвець.
   - Треба згадати усе, що я написав, а краще прочитати написане, - вiн почав ритися у шафцi, що бiля столу, поки не знайшов рукопис. То був невеличкий зошит, списаний майже до кiнця. Вiктор почав читати, пропускаючи дiалоги та описи. Минуло не бiльше години, та твiр впав на стiл.
   В Орбодi було трохи бiльше цивiлiзовано. Королiвство Веселуна та Королiвство Вовка. За цими володiннями були пустi землi. Деiнде стояли Едеми, спокiйнi селища, де доживали вiку старi люди. Та, коли Вiктор створював цi свiти в головi, то не дуже звертав уваги до тих мiст. Також, дорога Проклятих йшла з Олзу. Нi. Навпаки, вона йшла з свiту Орбоду, адже там було свiтло. Багато хто хотiв закрити, сховати якiсь вади у темрявi. У свiтi, де тiльки тьма i Мiсяць. Дорога проходила через всi володiння Вовка, i все ж, в одному мiсцi вона переходила до Королiвства Веселуна. Чому ж так?
   - А, - пiднявся Вiктор, - там гора Смiху. Дурнi якiсь назви тодi приходили до голови. Та це не головне. Гора не давала йти дорозi прямо, а отже завертала до Веселуна. Найближче мiсто там Кнаб. Та найближче - це не близьке, дня три йти туди пiшки.
   Письменник раптово почав смiятися. Вiн пiшов до кухнi i поставив чайник на вогонь. На кухнi меблiв було мало: кухонний стiл посерединi, маленький диванчик i одне крiсло, плита та раковина i одна шафа, що висiла на стiнi.
   Зi столу Вiктор узяв цигарку, запалив та сiв на диван. Чайник ще не думав закипати.
   - Я ж просто спав, то все дурня якась. Чому я повинен згадувати те, що колись хотiв написати i не написав. Менi ж не цiкаво, - Вiтя заговорив до "Кєри", що сiв на стiл та почав, з дуже серйозним видом, тягати цигарку, - Ну приснилося дурному дурне, ну той що? Хоча все було так реально, от що бентежить.
   Хлопець вiдкрив кватирку, а то дим заполонив усю кухню. Засвистiв чайник, та папуга почав копiювати той свист. Виходило не погано!
   - Взагалi-то, - Вiтя почав готувати каву, - я нормальна людина i крил у мене не повинно бути. То все вигаданий свiт, а тим бiльше, вигадав його саме я! Фантастики багато такої можна побачити, а тим бiльше прочитати. Що зi мною робиться?
   Письменник знову сiв до столу та вже з кавою, папуга пiдбiг до чашки та почав з нею розмовляти. Вiктор всмiхнувся та дуже смачно потягнувся.
   - Щось спати хочеться, добре що вихiднi, - хлопець позiхнув, - щось я через цi бридкi сни не можу виспатись. Вип'ю каву i йду знову спати, так що пробачай "Кєра" - сьогоднi уваги вiд мене мало чекай.
   Вiтя допивши каву, помив чашку та закрив кватирку.
   - Дивись тут нiчого не погроми, i коли стемнiє - якщо я не встану - залiтай до клiтки i спи, - письменник роздавав завдання папузi, хоча сам знав, що це якесь божевiлля!
   - Як все однакове та постiйно те й саме, - з розпачем мовив Вiктор та лiг на лiжко, ниряючи у сон...
   В останнiй момент прийшла до голови якась дивна думка, що той сон вже для нього останнiй. Тобто останнiй у цьому свiтi... Якому свiтi? Вiн же один!? Нi?! Останнiй сон в третьому свiтi... Маячня...

(play Slipknot)

  
  

IX

Веди нас вiтер

   Досить довго Елiс, Глорiя i Ротманс йшли мовчки. Тунель здавався нескiнченним, та все ж Iрина не казала, що вiн буде легким. Потрiбно було йти за вiтром. Зараз це було не потрiбно, адже прохiд не розходився у декiлька сторiн.
   Ротманс - це був син столяра з мiста Кнаб. Той самий хлопець, що оповiстив служителiв храму Чарiвницi Асу про напад людей з Диких Земель. Облич не було видно, то ж, за мовчання, не було зрозумiло - в нього все продовжується iстерика чи нi. Усi мовчали. Мабуть, тут - у темному тунелi - виникало iнше вiдчуття, вiдчуття втрати усього. Та й пригнiчувала нескiнченнiсть проходу.
   - Зупинiться, - розрiзала тишу своїм голосом Глорiя, - давайте трохи вiдпочинемо.
   - Iрина казала, що треба йти що є духу, - повiдомила Елiс, - та все ж треба трiшечки перепочити. Ротманс, ти як?
   - Я б не сказав, що я стомився, та все ж треба, - тихо вiдповiв хлопець. У голосi був спокiй i вiн був занадто великий.
   - Що тепер з нами буде? - мовила Глорiя, але тон був такий, що вона не чекала вiдповiдi.
   Усi троє присiли на пiдлогу, та була кам'яниста i дуже холодна. Так не просидiти довго, та сил в них майже не було.
   - Мабуть, храм Чарiвницi Асу вже зруйновано, - далi говорила Глорiя, - та вони ж також поважають Творця?
   - Я в цьому не впевнена, - вiдповiла на питання Елiс, - наскiльки я знаю, вони не поклоняються Боговi, адже вважають його ангелом. А як кажуть легенди, ангел - це людина, що втратила крила та була вiдправлена до третього свiту.
   - Тодi, ангелiв багато i у наших свiтах?! - спитав чи затвердив Ротманс.
   - Нi, це рiзнi речi. Як би це пояснити?! - Елiс хотiла розповiсти, поговорити про щось, аби трохи забути минулi, не так давно, подiї. - Безкрилi, що знаходяться в свiтах Олз i Орбод - втратили крила чи то в боях, чи то за хворобою, а тим паче - у моменти Великого потемнiння, що у свiтi Орбодi; та у час Проклятого свiтла у Олзi. Ангели ж втратили крила тому, що не послухалися Господа i до того ж були вiдправленнi до третього свiту. Та це було настiльки давно, що вони змiнилися i стали дуже добрими. Вони почали випромiнювати сяйво i творити благо. Безкрилi цього не роблять, хочуть вони цього чи нi, вони не можуть.
   - Зрозумiло, - мовив Ротманс, - я нiколи про це не думав, та i не мав змоги. В мене сiм'я робiтнича i "думати" - це просто заважало. Так казав мiй батько, - у голосi вiдчувся бiль, - але я тим i вiдрiзнявся вiд братiв своїх, що хотiв думати.
   - Ходiмо далi. - сказала, пiднiмаючись, Глорiя.
   Втiкачi встали, обтрусили одяг та й пiшли далi. Крила морозило, та нiчого не можна було поробити. В свiтi Орбод Велике потемнiння вiдбувалося раз у три мiсяцi, а тому жителi цих країв не дуже звикли до темряви. Її просто майже не було. День i нiч - це дуже умовнi поняття. Адже у нiч нiчого не темнiло, просто трохи холоднiло i начебто сонце ховалося а свiт освiтлювали хмари. Ставало сiро i моторошно, отже всi й лягали спати. Про свiт Олз так вже не сказати, там зовсiм не вiдчувалося змiни дня i ночi. Постiйно темрява та самотнiй Мiсяць.
   Ротманс йшов попереду, розставивши руки у сторони. Пальцями вiн торкався стiн, аби не пропустити iнший перехiд. Вiтер тихенько-тихенько обходив тiла трьох супутникiв, та завдавав шкоду лише крилам. Було трохи холодно, вiдчувалося, що на землю приходить нiч. Все у їх свiтi стає пустинним i сонним, кольори наче сходять з усього. У тунелi цього видно не було, здавалося, що тут лише чорний колiр i нiякого бiльше не iснує.
   - Почекайте, - зупинився Ротманс, - далi йдуть вже два тунелi, один прямо, а другий лiворуч.
   - Що тепер робити? - якось збентежено спитала Глорiя.
   - Треба слухати вiтер, так казала Iрина, - Елiс пiдiйшла до Ротманса, вона вiдчула важкий подих юнака, - потрiбно якось зрозумiти, куди вiтер дує.
   Хлопець не довго думаючи, наслинив пальця та протягнув руку вперед.
   - Начебто треба звертати лiворуч, - невпевнено сказав вiн, - та я так слабо вiдчуваю вiтер, що не повнiстю впевнений.
   Елiс зробила те саме i також погодилась, що треба йти лiворуч. Глорiя висловила недовiру цьому методу, адже найстрашнiше - це заблукати у цiй страшнiй темрявi. Втiкачi почали просуватися по тунелю, що вiв лiворуч. Тут вже перехiд був вузькiшим нiж попереднiй. I треба було трохи пригинатися у деяких мiсцях, стеля та пiдлога мов би тягнулися одне до одного. Вiд цього ставало моторошно.
   - Менi страшно, - тихо мовила Глорiя до Елiс, - чому стiни звужуються? Вони не можуть впасти на нас?
   - Глорiя, не будь дитиною, - заспокоювала її дiвчина, - ти ж розумiєш, що цiй горi сотнi рокiв i все завжди було на своєму мiсцi. Чому ж зараз воно має змiнюватись?
   - А чому Дикi Землi напали на наш свiт? - тихо мовила Глорiя, - адже їм i Iмперiї забагато...
   Цю незрозумiлу розмову перебив хлопець, знову зупинившись. Це було дуже швидко, а тому двоє жiнок налетiли на парубка.
   - Що сталося, Ротманс? - запитала Елiс, торкаючись плеча хлопця. Вiдчулося, як той напружився.
   - Далi якесь свiтло, та я не впевнений, що то вихiд з тунелю, - тихо мовив юнак, - ви чекайте тут, а я пройду трохи далi. Я подивлюся, що там. Менi все це не дуже подобається.
   Елiс i Глорiя сiли там де стояли, вслухувалися у свист вiтру. Поступово наступала повна тиша, навiть не було чути як потроху просувається Ротманс. Стало моторошно, захотiлося тихо-тихо заплакати.
   Чому ж це вiдбулося саме з ними? Кожна жiнка задавала собi це питання. Та може це на краще? Адже, були б вони у Кнабi, то згорiли би так само як i iншi. На душi не легше, знаючи, що люди страждали, горiли i просили Бога повернути усе як було ранiше.
   Нi Глорiя, нi Елiс не мали живих родичiв. Можливо й були, та то якiсь дальнi та вже забутi. Можливо, це все i врятувало їх вiд смертi. Адже, Сабрiна кинулася до дверей, вiдчуваючи гострий бiль втрати усього, що в неї було.
   - Прошу вас, йдiть за мною, - несподiвано мовив юнак, - вам це буде до вподоби!
   Елiс i Глорiя були настiльки захопленi думками, що навiть не почули як Ротманс повернувся. Пройшли втiкачi хвилин десять, потiм зупинилися. Далi йшов дуже вузький прохiд. Треба було лягати на пiдлогу i лiзти метра чотири.
   Глорiя полiзла перша, що сили прижавши крила до спини, аби не пошкодити їх, а тим паче, щоб не зачепитися ними. Потiм Елiс, та перед цим хлопець її зупинив на хвилинку.
   - Елiс, служителька храму Чарiвницi Асу, - в голосi Ротманса було божевiльне хвилювання, - вас вважають найчарiвнiшою дiвчиною в нашому мiстi. Вважали... Тобто, зараз мiста вже не iснує, але я все також вас вважаю найчарiвнiшою, - Елiс слухала мовчки, їй було не до комплiментiв та палких признань, - та я хочу сказати, що навiть не вважаю себе супротивником iнших парубкiв. Я не такий гарний чи сильний, в мене бiдна сiм'я. Та я хочу сказати, що буду служити вам вiрнiстю i захистом.
   - Чому ти кажеш це? - спитала невпевнено Елiс, адже не дуже i чекала такого повороту подiй.
   - Менi здається, що настав якийсь страшний час, як у казцi, що менi колись розповiдав батько, - Ротманс трохи став впевненiший, - там казалось, що коли у свiт Орбод прийде темрява, то допомогою буде дiвчина, чиста намiрами i красою, вродливiшою за усiх. Вона врятує свiт, - юнак заговорив швидше, мабуть, не бажаючи, щоб його перебивали, - можливо це маячня, та я вiрю.
   Елiс не вiдповiла нiчого, адже не дуже повiрила тим словам. Вона опустилася на пiдлогу та полiзла у вузький прохiд. Через деякий час вилiз i Ротманс.
   Вони були у невеликiй печерцi, з колодязем посерединi. Було трохи свiтло, воно йшло з води. Можливо, там був фосфор, але цим питанням троє втiкачiв не задавалися. Вони були радi, що знайшли щось свiтле у цiй безмежнiй темнотi. Вiдчулася втома, почало клонити на сон.
   - Вiдпочивайте, а я послiдкую за переходом, - мовив юнак до Елiс i Глорiї, - та менi здається, що вороги не вiдкрили тiєї дверi i припинили погоню. Але все ж я буду на сторожi. Спiть.
   Жiнки мовчки присiли бiля стiни, притулившись одна до одної. Хотiлося спати, страх поволi заспокоювався i ховався в глибину душi. Глорiя заснула вмить, а Елiс ще роздумувала про слова Ротманса, про якесь призначення. Вона згадала i слова Iрини:" Ти обрана!" Все якось не зрозумiло.
   Елiс провалилася у сон...

(play Slipknot)

  
  

X

Божевiльна безкрила дитина

   Ливе i Вiктор йшли Проклятою дорогою в сторону Диких Земель. Йшли повiльно, адже i поспiшати нiкуди. Вiктор вже залишив iдеї щодо повернення в свiй свiт, тобто перестав робити все, аби прокинутись. Адже це усе сон, i нiчого бiльше.
   А Ливе просто мiркував, вiн згадував ту розмову, що була у них з хлопчиком. Трохи моторошно i дуже все не зрозумiле. Вiрити цьому чи нi? Та як такому повiрить нормальна людина, батько якої був вояка. А Енiо завжди вчив сина не впадати в романтику, намагатися бачити свiт таким який вiн є. От тому, усе почуте здається дурнею.
  
   Коли цi двi людини, а точнiше iстоти зустрiлися, було моторошно i трохи страшно. Ливе опустився на землю, та повiльно склав крила. Вiн не бачив нiякої загрози у тому хлопцю. Вид у нього був дуже поганий, багато синцiв, кров на обличчi. Навiть стало трохи болiсно на душi. Ну хiба ж можна бити людину, а то й малу, за те що в неї нема крил. Божевiлля, це все божевiлля!
   Одинак поправив свою зброю, та пiшов далi дорогою. Вiтя стояв як вкопаний. Ливе це побачив, i не знаючи якою силою керує серце, пiдiзвав хлопця до себе.
   - Розкажи менi те, що в тебе в очах, - сказав воїн, коли хлопець почав йти поруч з ним, - чому в тебе вигляд такий? Як ти втратив крила...
   Одинаку здалося, що хлопчик зараз розплачеться та вхопиться за його штани. Але цього не сталося. Вiтя, навпаки, зробив дуже серйозний вираз обличчя, що не дуже йому йшло, та почав:
   - Я не хочу, щоб ти мене жалiв, - малий казав так, начебто знав Ливе усе його життя, - менi дуже важко буде тобi пояснити, що я тут роблю. Та i начебто, це не потрiбно. Це лише мiй сон.
   Воїн трохи повеселiшав вiд цiєї маячнi, що казав хлопець суворим голосом.
   - Мене звуть Вiктор, або Вiтя - менi байдуже. Я нiколи не мав крил i не думаю, що матиму їх. - А такi слова збентежили Ливе, таке казати i не шуткуючи, - можливо зараз ти вирiшиш, що я божевiльний, що крила є у всiх, просто деякi їх втрачали. Сказу знову, в мене їх нiколи не було.
   - Добре, янголе, в тебе їх не було, - пошуткував Одинак, - так ти прибув у нашi свiти з особливим вiзитом?
   - Бачу, тобi до вподоби мої слова, - подивився Вiтя на Ливе, - але менi все одно, я продовжу. Я письменник, а все що ти бачиш тут, це створив я. Так! Не треба всмiхатися, ти також створений мною.
   Ось тут воїн вже не витримав. Йому не дуже було до вподоби, коли якийсь маленький хлопчик йому наказує, чи поправляє його. Вiн зупинився i схопився за меч.
   - Так от, Вiктор, - почав поволi Ливе, - я не буду довго з тобою вовтузитись, адже менi не до вподоби, що малеча поправляє мене. А тим паче, розказує таку маячню, що вуха крутяться. Бачите, видумав вiн тут усюди все. А може до тебе звертатися - пане Творець? Треба було твоїй матерi тобi прочуханiв бiльше виписувати.
   - Нi, не треба, - Вiтя злякався, адже зрозумiв, що вiн навiть на дванадцять рокiв не змахує, - я все поясню. Менi не десять рокiв, як ти... ви подумали, менi двадцять. Не треба нiчого казати, - хлопець заговорив швидко, не бажаючи, щоб його перебили, - Я завжди писав книжки i хочу далi їх писати, та щось сталося. Я лягаю спати i розумiю, що менi сниться той свiт i тi люди, що я створив. Та я цей роман не дописав i не збирався продовжувати. От, наприклад, я знаю тебе... вас...
   - Звiдки ти мене можеш знати, обiрванцю, - лютував Ливе, - мене у рiдному мiстi мало хто знає, а ти тим паче не можеш знати.
   - Добре, я спробую переконати, - Вiтя трохи вiдiйшов вiд Ливе, боячись, що той зiрветься, - Ви Ливе, чи Одинак. По рiзному звикли вас називати, та ви i самi не знаєте як правильнiше. Батько ваш Енiо Страшенний. Нещодавно виповнилося вам двадцять один рiк, а тому ви вирiшили подорожувати i помститися батьковi. Тому йдете до Диких Земель. Ви ненавидите Iмперiю i Iмператора. Я знаю це, хоча про це нiхто не говорить вголос, а тим паче - ви! Народилися ви в мiстi Вен туре Ком. Там i жили по цi днi, поки не вирушили у подорож. Мати померла, коли ви були маленькi, а батько три роки тому.
   Чим бiльше хлопець говорив, тим бiльше перед очима Ливе все розпливалося. Як таке може бути? Ця дитина знає про мене усе! Повнiстю.
   - Зачекай, добре, - зупинив Вiтю Одинак, - не треба продовжувати, та я у розпачi з твоїх слiв. Як ти можеш знати, невже ти пророк?
   - Нi, - Вiктор всмiхнувся, - просто я вас вигадав у своїй головi, а потiм вiдтворив усе на паперi. Багато чого ви не знаєте, адже довго я не мiг до кiнця вiдтворити ваш образ. Спочатку, я взагалi хотiв створити вас столяром, але змiнив рiшення. Так починав Iсус, тож я не дуже хотiв, щоб у мене була оповiдь релiгiйна. Довго думав, чи впадете ви в боях, чи спалять Вен туре Ком. Та я перестав писати про цей свiт, менi, чесно кажучи, набридло.
   Ливе не мовивши нi слова, пiшов по дорозi. Вiктор трохи постояв на мiсцi, та пiшов за воїном. Щось страшне коїлося у головi у Одинака. Таке почути не кожен день можна. Ну добре, можливо, вiн дiзнався про нього з якихось записiв. Можливо в нього, дiд чи батько працював в архiвах Iмперiї. А тому i цей Вiктор все знає. Впiзнав.
   Та Ливе не мiг зрозумiти останнiх слiв хлопця. Звiдки вiн мiг знати про столярство?! Тобто, як малий знав, що Ливе у дитинствi дуже любив робити щось з дерева. Багато чого парубок наробив i завжди мрiяв бути майстром у цьому ремеслi. Та, зненацька батько стає вояком. I виходить на страшеннi бої. Багато раз вiн виживав вiд тяжких поранень. Сам Господь допомагав йому. Через все це, Ливе почав займатися боєм, фехтуванням та методами захисту. I йому це шалено почало подобатись.
   - Ти мабуть справдi божевiльний! - все що змiг сказати Одинак до хлопчика, що намагався не вiдставати.
   А тим часом Вiтя намагався якось прокинутись. Вiн то бив себе по руках, по ногах. Тикав пальцями у синцi. Було дуже боляче, але прокидатися не починав. Це було дуже страшно, дуже страшно повiрити в тi думки, що прийшли пiд час засинання. Про те, що вiн вже не прокинеться в своєму свiтi, в третьому свiтi...
   Так двоє йшли i мовчали. Свої думки полонили голову, було тяжко боротися з ними. Починали болiти голови. А мiсяць все свiтив на них, начебто не спускав очей з цiєї божевiльної пари.
   Все тягнулося, доки вони не зайшли за поворот, де їх чекала якась бабуся. Вона була дуже старою, адже навiть у темрявi було видно, як її скривдив час. Крила в неї були сухi сухiсiнькi, та вже дуже малi. Лiтати та вже i не мрiяла. Скiльки ж їй рокiв?
   Вiтя зразу ж згадав казки про Бабу Ягу, та його кинуло у холодний пiт. Бабка була страшенна, i навiть темрява не могла це скрити. Їй мабуть, рокiв пiд триста. Хоча люди у цих свiтах можуть жити тiльки до двохсот.
   - Я цього страхiття не створював у своєму оповiданнi, - злякано Вiктор подивився на Ливе, - це не я, щось тут коїться...

(play Amatory)

  
  
  
  

XI

В темрявi немає порятунку

   Невiдомо, скiльки спали Глорiя та Елiс, та прокинувшись, вони побачили лежачого на пiдлозi Ротманса. Мовби вiн спав, та все ж, здавалося, що дещо не так. Глорiя пiдбiгла до юнака, вiн лежав крилами догори. Не було видно обличчя, а тому служниця храму перевернула його. Трохи повозилася, адже крила в нього були розпущенi, а не зiбранi ззаду.
   Поки Елiс прокинулась остаточно, та потиравши руки, пiдiйшла до двох iнших втiкачiв, Глорiя тихо скрикнула. Наче вдарило блискавкою, вона вiдскочила вiд Ротманса. У серцi Елiс з'явився холодок страху.
   Хлопець був без тями, та коли Глорiя перевернула його на спину, то з рота потекла кров. Що сталося? Це вiдомо тiльки Творцю. Жiнки спочатку стояли мовчки, не вiдводячи очей вiд померлого. Не було що сказати, а тим паче - що робити. Вони не знали, вони нiколи з таким не мали справи. А тепер повиннi мати.
   - Що з ним, - спитала перелякано i дуже тихо Глорiя, - невже вiн помер? Та чому?
   - Я не знаю, - сльози Елiс не могла вже тримати в собi, - як же я ненавиджу весь цей свiт! Чому? Чому люди вбивають одне одного? - було чути, що от-от i дiвчина впаде в iстерику i буде плакати без перестану.
   Друга жiнка, аби цьому якось завадити, почала потроху просуватися до мерця. Вона подивилася на обличчя хлопця, очi були вiдкритi. Та страху i болю не було в очах. Був спокiй, той тихий спокiй, з яким вiн йшов з початку втечi. На це звернула тодi увагу тiльки Елiс, та вже мабуть i забула. Начебто, не було бiльше кровi на тiлi у Ротманса, не було проявiв нападу чи вбивства.
   - Менi треба роздягнути його, - мовила Глорiя, трохи заспокоюючись, - допоможеш менi? Менi здається, що вiн помер сам, от тiльки чому?
   Елiс не наважувалась пiдiйти до померлого, та коли друга жiнка почала знiмати з нього одежу, дiвчина почала допомагати. Вона складала бережно одяг недалеко вiд колодязя. Постiйно мовчала, можливо про щось думала.
   Коли Глорiя роздягла Ротманса до пояса, стало зрозумiло, чому той помер i як... На грудях у хлопця, там де серце, було синя пляма i видутi вени i артерiї. Мабуть, вiн чимось хворiв, i в таких умовах - з перехвилювання чи страху - у нього створився великий тромб бiля серця. А далi вже зрозумiло. Ротманс, мабуть, i не будив жiнок, адже знав, що йому вже нiчого не допоможе.
   - Бiдний хлопець, - це була перша фраза за довгий час мовчання Елiс, - вiн хотiв бути моїм охоронцем.
   - Менi вiн подобався, - також добавила Глорiя, - а тим паче, вiн нас врятував вiд смертi. Дуже погано, що ми не зможемо його забрати з собою. Таких людей треба хоронити в доброму мiсцi, в такому як долина Радощiв.
   - Так, там за горою Смiху, - тихо мовила Елiс, - хоч там недалеко дорога Проклятих. А куди ми вийдемо? - спитала дiвчина, та не дуже чекала вiдповiдi. Адже, звiдки про це знати Глорiї.
  
   Елiс та Глорiя довго ще стояли та щось казали майже собi пiд носа. Де були їх думки - невiдомо. Що вони планували - невiдомо. Печера мовби пожирала з середини. Та голос Iрини крутився в головi у Елiс: "Треба йти, не зупиняйтеся!"
   От вони i вирушили. Прохiд був навпроти того, де вони виповзли до печери. Було вже темно, i свiтло колодязя не було видно. Вони йшли, торкаючись стiн переходу. Попереду йшла Глорiя, хоча вона сама по собi була боягузкою, та в таких випадках про себе можна дiзнатись багато нового. Адже, спокiйно, вона могла десь забитись у кутку та ридати, паралiзована власним страхом.
   Елiс мовчки йшла позаду.
   Шорох! Серця жiнок "впали до нiг". Що то може бути? Посеред пiдземного тунелю, а можливо i на початку його! Чи то вороги знайшли їх? Хоча, якби догнали, то це було б ще у печерi. Невiдомо, скiльки вони там провели часу.
   Глорiя тихо застогнала вiд страху i помiтно присiла. Елiс стояла, не могла поворухнутися.
   Почулося якесь гарчання. Це були не безкрилi чи темнокрилi. Це була якась тварюка. В темрявi, далеко-далеко, блиснули зеленi очi. Вони були велетенськi, роздивлялися служителiв храму. Вони начебто свердлили тiла, роздумуючи, чи можна ними поласувати. Чи просто вбити?
   Глорiя замовкла i торкнулася Елiс. Дiвчину обдало холодним потом, а вiтер, знущаючись, почав сильнiше дути.
   - Бiжимо, - застогнала Глорiя, - прошу тебе, люба, бiжимо. Я не хочу тут вмирати. Я не хочу...
   Ще секунду i Глорiю захлинула панiка, вона почала верещати i, пiднiмаючись та падаючи, почала тiкати. Це змусило Елiс прокинутись вiд паралiчу. Страх трохи вiдпустив її, та не настiльки, щоб не злякатися страшного гарчання. Вона, не бажаючи вiдривати погляду вiд iстоти, почала потроху повертатися. Та це було потрiбно, адже i очi почали наближатися. Дiвчина почала втiкати, в головi все закрутилося. Божевiльнi думки i крики панiки, страх i уява смертi - усе хотiло задушити Елiс.
   Вона вже не бачила Глорiю, тiльки чула, як та бiжить, намагаючись пiднятися у повiтря. Та постiйно падала, адже стеля була не така висока. Крила стукали о стiни i мабуть, Глорiя, роздирала їх до кровi.
   Гарчання було сильне, але тварина не наближалася близько, вона начебто їх заганяла кудись. Поволi-поволi.
   Тут Елiс зрозумiла, що вже не чує Глорiю. Нi крику, нi бiгу, нi биття крил. Може вона знепритомнiла i впала? Та через мить, дiвчина зрозумiла, що причина в iншому. Вона натрапила на кам'яний стовп, i трохи забилася. Далi було два ходи, та вибирати не було часу, треба було тiльки тiкати. Елiс перелякалась, що так можна заблукати, та слухаючи серце, побiгла лiворуч...

(play СЛОТ)

  
  
  

XII

Чари на дорозi до Диких Земель

   Ливе i Вiтя не наважувалися ступити i кроку. Та бабка довго не чекала, та рушила прямо на них. Кожен з мандрiвникiв дивився на неї з вилупленими очима, але не бачив нiякої агресiї зi сторони старої. "Баба Яга", крехтячи, пiдiйшла.
   - I ото не соромно вам, юнаки, - досить молодим голосом почала бабка, - стояти як вкопаним та дивитись як стара мучиться та йде до вас. Пiдiйшли б, поздоровкалися б. Я що вам привид якийсь. Я ще не вмираю!
   - Ми... ми просто i не знали, що робити, - щось таке ляпнув Вiтя, аби якось змiнити обставини, - ми просто йшли... Та ви ж самi знаєте, яка ця дорога Проклятих небезпечна, от i стояли.
   Ливе не дуже сподобалось це "ми", але промовчав. Адже сам був шокований i стало трохи не по собi, що злякався якоїсь бабцi.
   - Ходiмо до мене, - повернулася потроху стара, - ходiмо до хати, ви все ж таки гостi. I самi знаєте, що тут не дуже багато хто ходить. А з потворами менi не дуже хотiлося б зустрiчатися, - перед тим як йти, бабуся подивилася на Вiктора якимось пiдозрiлим поглядом. Можливо вона мала на увазi - потвора - це вiн?!
   Одинак i малий пiшли потроху за "Бабою Ягою", адже не знали куди треба йти. Вiтя подивився на Ливе з питанням, та той тiльки взявся за меч i нiчого не казав, i не виказував нiяких емоцiй.
   Йшли недовго. Вiд повороту в лiс десь з пiвкiлометра. Очам вiдкрилася невеличка хатка. Зрозумiло, що Вiтя вже уявив собi, що то якийсь будинок на курячих лапах. Ливе такого уявити не мiг, в його свiтi таких казок не було. Точнiше, письменник не написав про це.
   За деревами вiдкрилася невеличка територiя, охоплена у полон тими ж деревцями. Посерединi стояв Великий дуб, його мабуть i четверо чоловiкiв не обхоплять руками. Мабуть старий, як свiт! Та який свiт?
   - Ось i моя оселя, - тiльки i сказала бабка, та запросила рукою до хати, - дверi вiдчиненi, заходьте. Я принесу водицi з колодязя. Можливо, ви хочете пити води, чи можна зробити чаю з трав.
   - Дякуємо, нам дуже приємна ваша турбота, - дуже виховано вiдповiв Ливе.
   Батько Ливе хоч був i воїном, а тим бiльше командуючим другої армiї Iмператора, та все ж знаходив час вчити сина ввiчливостi. У знатi Iмперiї це дуже вiтається.
   Вiтя перший зайти не наважився. За це йому було соромно перед своїм героєм, та цього у голос не видав. Одинак зайшов перший, здалося, що у нього вже не має страху перед цiєю старою. В хатi було темно, та мiсячне сяйво пробивалося крiзь вiконця, одне навiть було вiдкрите. Оселя була з однiєї кiмнати. В кожнiй стiнi було по два вiкна, мабуть, щоб було максимально видно. У лiвому дальньому кутку стояла пiч, бiля неї стояло лiжко. Напевно, щоб взимку не було дуже холодно. Посерединi стояв стiл з лавками, з усiх сторiн. Стояла товста свiчка, та лежали бiля неї якiсь книжки та мiшечки. Мiж вiкнами, злiва, була шафа, висока i мiцна.
   - Не стiйте на порозi, погана прикмета, - з'явилася бабка з вiдерцем чистої та холодної води, - чи дайте менi пройти. Поставлю воду на вогонь.
   Мандрiвники розiйшлись у сторони, та потiм самi пiшли за старою. Сiли на однiй лавочцi. Ливе дивився за рухами бабусi, а Вiктор розглядав книжки, що були на столi.
   Стара трохи повозилася з пiчкою, добившись вогню, та залила воду до чавуна. Кочегаркою поволi засунула його у середину печi. Закрила кришкою, почала возитися з чимось пiд лiжком.
   Тим часом, Вiтя вже побачив, що було на столi. Книжок було три i всi про чари. Якщо бути точнiше, про гадання та ще щось незрозумiло написане. Вiдкривати їх хлопець не наважився, все ж не у себе вдома. Хоча, свiт то його!
   - Так от, - мовила стара, достаючи з лiжка три чашки i мiшечок, мабуть, з липою чи ще з чимось, - Менi дуже приємно, що я вас зустрiла. А тим паче, такого молодого та гарного воїна, як ти - Ливе. I вас, Вiктор, тобто янгол.
   У обох мандрiвникiв очi майже не повилазили. Це було так несподiвано, що й мови забракло.
   Ливе почав потроху божеволiти думками. Це вже друга людина, яка знає його iм'я i вiн вже не здивується, якщо вона знає про нього усе. Де це вже написали? Чи може його шукає за щось Iмперiя? Холодок пройшовся по спинi Одинака. Вiн почав хаотично згадувати, що зробив за час своєї подорожi. Та начебто нiчого не зробив поганого!
   Вiктор не мiг втямити того, що вона назвала його янголом. Чому? Так, треба обдумати. Виходить, по системi мого свiту, що я з третього вимiру. Тобто, там живуть янголи. Але звiдки таке вона знає? Це повинно було радувати, адже хтось знає, що коїться. Вiн вже почав втрачати надiю на те, що прокинеться.
   - Звiдки ви таке знаєте? - перший прийшов "до тями" Одинак, - I чому це Вiктор - янгол?!
   Ось тут Ливе серйозно захвилювався. Виходить, що тi нiсенiтницi, що молов Вiтя - правда?!
   - О!!! - довго протягнула бабка, сiвши на лавку, що навпроти мандрiвникiв, - ви ще не розiбралися?!
   - В чому? - не зупинявся Ливе, - пояснiть же менi, що тут взагалi коїться. Спочатку я зустрiчаю безкрилу дитину, що несе дурницi про власноручне створення нашого Олзу. Потiм ви кажете справжнє моє iм'я i пiдтверджуєте слова Вiктора! Пояснiть!
   - Рiч в тому, що нашi Олз i Орбод створеннi янголом. Кожен янгол, що живе у тому "третьому" свiтi може мати багато свiтiв. Та не кожен здогадується про це. А Вiктор здогадався, точнiше - свiт сам його знайшов. Таке буває. - бабка почала возитися з кресалами, аби запалити свiчку, - звiдки я все це знаю? Я Тiко - ворожка. Або ж як мене називають на дорозi Проклятих - вiдьма. Не лякайтеся, якщо я вiдьма, адже до зла менi нiякого дiла немає.
   Нi Ливе, нi Вiктор нiчого не казали, тiльки слухали. Вони вже настроювали себе на те, що сьогоднi почують дуже багато про те що не знали!
   - Так от наш янгол - це Вiктор. Чому вiн з'явився у нашому свiтi дитиною? Я не знаю. Чому взагалi з'явився? Значить, щось у нас твориться погане. I це не дивно, адже свiт Орбод почали захоплювати жителi Диких Земель.
   Вiд цiєї новини Ливе аж пiдскочив з лавки, та спинив його стiл. Єдиний шлях, щоб вiльно пройти до Сяйва - це дорога Проклятих. Адже, не дуже реально захопити Iмперiю за дуже малий час, аби дiстатися границi свiтiв. Одинак вийшов з Iмперiї декiлька днiв тому, та кожного зустрiчного питав про новини - нiхто не казав про напади. А дорогою Проклятих нiкого не було, крiм цього Вiктора. Як же вони пройшли?!
   - Але як? - тiльки i мовив воїн, - через мiй шлях нiяких армiй не проходило. Та i на границi у Орбодi стоїть мiсто-фортеця Ронсон. Її захоплено?
   - Так, юначе, - погодилася бабка i все ж запалила свiчку.
   Тут мандрiвникiв чекав ще один сюрприз. Сюрпризи - це, звiсно, приємно, але ж не такi! Кiмната вмить освiтилася денним свiтлом, начебто i не було нiякої темряви i Мiсяця. Навiть тiнi свiчки не було. Та це було не головне. Старенька бабка, що мабуть мала рокiв з триста почала перевтiлюватись. Вона швидко змiнювала форму та ставала молодiшою i молодiшою.
   Мiнялася Тiко i мiнявся її одяг. Це була жiнка рокiв тридцяти. Очi у неї були трохи вузькуватi, вона була китаянка. Та це замiтив лиш Вiктор, адже Ливе не знає де цей Китай. Це була худа, не висока жiнка, волосся якої було покрашене у синiй колiр. Воно було до плечей та закривало очi. На нiй була бiла сорочка, що також не дуже вписувалося в свiт Олз, та i Орбод також. Сорочка була розстiбнута так, щоб трохи було видно груди. Також в Тiко були джинси, трохи застарi та потертi.
   - А ти справдi вiдьма, - мовив, всмiхаючись Вiтя, - та, хоч вбий, я не пригадую, що тебе створював!
   - От в тому i лихо для тебе, що свiт, - голос був в Тiко ще молодший, та набув приємностi, - який ти створив i закинув починає жити своїм життям. Якщо вiн має трохи несамовитий характер, то в ньому i виникають несамовитi речi та подiї.
   - Ви не пояснили менi усього до кiнця, - Втрутився в розмову Ливе, його напруження виходило назовнi.
   - Так, я вiдволiклася, - мовила Тiко та всмiхнулася до Одинака, - Жителi Диких Земель почали з'являтися майже на кордонi з свiтом Орбод. Як? Я не знаю, але це вiдбувається. Вони захопили Ронсон i Кнаб. Чомусь зруйнували храм Чарiвницi Асу. Мабуть ти, Вiктор, пригадуєш, що то за мiсце. I можеш бiльше пояснити, чому так сталося. Адже я не можу. Але, не про це! Поки Вiктор тут, в нашому свiтi - тут будуть коїтись цi незрозумiлi подiї. I можливо це лише початок чогось страшного!
   - А чому ви так зрадiли нашому вiзиту? - спитав Ливе, - Я, маю надiю, не причетний до цього?
   - Чому не причетний? I ще як причетний! - грайливо вiдповiла йому Тiко, - ти зустрiв Вiктора, янгола з "третього" свiту, а тому повинен йти тепер з ним. А про помсту забудь! Це не потрiбно i смертельно. З Диких Земель не виходять воїни, не виходять мандрiвники. То смерть кожному!
   - Це все тiльки сон, - тихо сказав Вiтя, дивлячись на стiл, - цього всього не може бути! Просто не може бути! Я не вiрю в усе це.
   - Тобi ж i гiрше, повiр! - сказала Тiко, встаючи, аби подивитися на воду, - повiр, адже тепер ти не маєш права змiнювати Олз i Орбод.
   Вiктор приречено подивився на спину Тiко, та йшла до печi. Ливе зрозумiв, що якось несамовито роздивляється вiдьму, з нiг до голови. Вмить вiн зрозумiв, що намагається роздягнути її очима. Одинак зразу ж опустив очi на стiл, червонiючи вiд сорому.
   Тiко впоравшись з водою, заварила трав'яного чаю. Поставила чашки на стiл, бiля кожного з гостiв та собi. З одного мiшечка, що стояли на тому ж столi, дiстала молотий тютюн та загорнула у папiрець. Папiрцiв було багато, вони лежали пiд книгою з незрозумiлою назвою.
   - А можна i менi? - якось соромливо запитав Вiтя, хоча сам курить вже не перший рiк, - у своєму свiтi я курю.
   Тiко подивилася на малого, не дуже хотiлося привчати малечу до тютюну. Та, вмить, зрозумiла, що перед нею юнак двадцяти рокiв. Просто не звично якось, хлопчику десяти рокiв крутити цигарку.
   - Я навiть не знаю, як вам допомогти, - запалюючи цигарку вiд свiчки, мовила Тiко, - треба зрозумiти причину твого вiзиту до наших свiтiв. Також треба зрозумiти, чому мешканцi Диких Земель виникають там де хочуть та захоплюють Веселуна та Вовка.
   Ливе, що до цього просто сидiв i мовчав, почав роздивлятись Вiктора, що потягує цигарку та Тiко, що невпинно на нього дивилася. Вiн їй подобався, адже Тiко довго не бачила гарних чоловiкiв.
   Всi троє почали мовчки пити чай. Вiн був не солодкий, та мав в складi величезну кiлькiсть трав. Це давало несамовитий i приємний смак. Було вже десь бiля десятої вечора. Тiко згодом постелила мандрiвникам мiсце, де вони переночують. До кiнця вечора усi мовчали. Кожен думав та переварював сказане за декiлька годин. А сказано було багато. Найтяжче було для Ливе, вiн намагався всьому повiрити, але не мiг.
   Коли вони лягали, Одинак повернувся спиною до Вiктора, не бажаючи заводити будь-якi розмови. Бiля нього спав янгол! Божевiлля якесь! Як в таке можна повiрити?

(play Nirvana)

  
  

XIII

Велетенська бiблiотека

   Пройшло дуже багато часу, як Елiс зупинилася. Дихання не вистачало, все тiло ломило, а крила просили спокою. Деiнде виступала кров. Кров на крилах, руках. Усе тiло дiвчини було у подряпинах. Та головне, що не було чутно тварини. Елiс навiть не уявляла як та виглядає, але цього вона хотiла дiзнатися найменше.
   Де ж Глорiя? Цього не вiдомо, мабуть вона на перехрестi побiгла праворуч. I хто тепер знає, що сталося з нею. Чи бiжить вона ще, чи лежить без тями на холоднiй пiдлозi. А може її зжерла та тварюка? Холодок пройшовся по тiлу Елiс, вона б не хотiла це побачити. Не хотiла б смертi тiєї жiнки, адже вони так багато часу провели разом за служiнням у "вже" не iснуючому храмi. Бiль узяв душу за шию.
   Наче все змовилося проти молодої дiвчини.
   - I яка ж я, в бiса, обрана, - мовила тихо до себе Елiс, - чи подобає обраним вештатись по тунелям, де немає виходу...
   Тут вона зрозумiла, що виходу немає, адже вже мав бути. Чи то може Глорiя вже бiжить десь на свободi. Божевiльно ковтає свiже повiтря в приступi страху? Лежить на травичцi та радiє життю. Елiс зрозумiла, що вона дуже хоче на волю, вiд цих проклятих стiн i стелi, вiд цiєї темряви. Остання пожирає все навколо, i здається, що от-от проковтне Елiс.
   - Я хочу додому, я хочу до Кнабу. Та його, звiсно, вже немає. А чи там була моя домiвка? - глузд дiвчини не витримував, - а чи була я комусь там потрiбна? Чому вони всi не прийшли менi на допомогу? Я так багато для всiх зробила.
   Думки почали свою пожежу у головi, почали свою вiйну. Вiйну, що набагато важливiша за бої свiтiв. Важливiша за Дикi Землi, за Королiвство Веселуна.
   - Я ненавиджу себе за те, що вагалася у своїх виборах, - Елiс говорила сама з собою, голосно i чiтко, - Я ненавиджу себе, адже приховувала i отуплювала свої бажання, адже нiколи не робила щось для себе, - дiвчина зривалась на крик, наче йшла словесна вiйна її з тьмою, - Чому? Чому я не зважала на себе? Чому вiддавала своє коротке життя не собi? Так, це потрiбно, але ж я навiть не знаю, що таке любов!
   Вона заплакала, та наче ховаючись вiд темряви, закрила очi. Сльози лились по щокам, капали з рук.
   - Любов - для мене це зовсiм невiдомо. Чому кажуть, що любов - то почуття вiдданостi двох людей? Я не можу пiдтвердити це, адже я не вiдчувала цього! А всi вважають, що я така розумна... Дурна я!
  
   Елiс вiдкрила очi, вона сидiла на стiльцi. Перед нею стояла величезне дзеркало. Позаду дiвчини не було нiчого, зовсiм нiчого в усiх напрямках. Тiльки вона, стiлець i її вiдображення у дзеркалi.
   Спочатку вона не придивлялася, але все ж обставини змусили її, виходу iншого не було. Стiлець був трохи зависокий, мав вiзерунки на спинцi. Елiс сидiла, пiдiгнувши одну ногу в колiнi, а iнша була прямою. На ногах були черевички темного кольору. Якого - не зрозумiло, завжди мiнявся фон усього навколо.
   На дiвчинi було довге чорне плаття, що обнiмало все тiло, вiдкриваючи його контури. Розрiз був до поясу, але видно було тiльки оголену ногу. Здається, нiякої нижньої бiлизни не було. Це здалося для самої ж Елiс збуджуючим.
   "Обрана" роздивлялась своє вiдображення, обпершись на ту ногу, що була пiдiгнута. В неї були сумнi очi, а обличчя було видно лиш наполовину. Iншу вона ховала за руку, якою опиралася.
   Свiтле волосся лягало на плечi, воно вiдблискувало свiтло, це було еротично.
   Не розумiючи нi себе, нi того, що взагалi коїться, Елiс випрямилася, не вбираючи ноги зi стiльця. Вона подивилася на себе, на свої сумнi очi, на вуста. Рукою провела по своїй оголенiй нозi, вона вiдчула трепет свого тiла. Якась незрозумiла насолода охопила розум. Потiм, рукою торкнулася своїх вуст, i мов зiрвавшись, почала кричати. Почала закривати своє лице руками. З пiд них текла кров, кров була всюди. Все навколо покривалося кров'ю... Елiс почала роздирати плаття, вiдкривати своє тiло вiдображенню...
  
   Елiс прокинулася, їй снився дуже дивний сон. I вiн дуже дивно обiрвався. Що коїться? Вона узялась за голову, торкалась свого обличчя. Нi кровi, нi ран. Це лише сон. Якийсь страшний та незрозумiлий сон.
   Темрява навколо навiть не намагалася розходитись. Усе навколо темно. Елiс пiднялася та ступила крок. Тiло прорiзав навпiл бiль. В очах потемнiло ще бiльше. Та вона втрималась на ногах. Подих, ще один. Все почало минати. А головне, Елiс не вiдчувала нi страху перед чудовиськом, нi вiйни думок. Все було спокiйно, все було у нормi.
   А може вона все ж обрана?
   - А може я померла? А потiм ожила? - сама до себе мовила Елiс, - Серце все калатає в очiкуваннi. Я i не встигла зрозумiти, як все вже закiнчилося. Та нi, звiсно, почалось. От все i почалось... А чому б i нi? Самiй би знати, тiльки щось тут несамовито тихо. Де ж пiдтвердження всiх iлюзiй людства: Едем, Пекло? Ох, i назви якi ж цi безликi. Роздумуєш? А може тобi на суд потрiбно, а ти тут стоїш та думки товкаєш?... Ага, на суд з свiдками, суддями: сiли, встали, пiшли усi геть! Грiши, грiши. А що? Оскiльки я тут, в мене що i своя думка повинна бути притуплена? Ой, ну й важка ж ти людина. Тебе зараз, бiс його знає, що чекає, а ти знущаєшся. Так, сама з собою вже розмовляю. А бiльше i нема з ким. Якийсь зараз дивний запах. Може ладан? Нi, не схоже. Зараз би до рiчки, а потiм гарячого молока...
   Елiс зробила крок вперед i автоматично пiдняла руку. Дуже повiльно, не керуючи собою, вона торкнулася до залiзних дверей. Трохи зусиль i дверi вiдчинилися. Вони були велетенськими i вiдкривали повiльно очам велетенський зал. Всi його стiни були вкритi шафами з полками. На кожнiй з них стояли книги, безмежна кiлькiсть книг.
   Очам вiдкрилася божевiльно велика бiблiотека...

(play Depeche Mode)

  
  

XIV

Вiктор i Тiко. Та Ливе

   Ранок. Було чути як щебечуть пташки. Незважаючи на те, що в свiтi Олз завжди темно, вони жили i вiдчували, коли день, а коли нiч. Вiктор i Ливе прокинулись майже одночасно. Одинак повернувся до лiжка Тiко i трохи перелякався. Адже, Тiко сидiла поруч з ним, дивилась на нього та курила. Вона про щось думала, та Ливе її також злякав, тим що прокинувся. Вона вiдвела вiд нього очi, та винувато сказала, що приготувала їм снiданок.
   - Навiщо ти робиш це для нас? - спитав воїн, сам дивуючись собi, що каже "нам", - адже ми можливо можемо зробити тобi неприємностi.
   Тiко щось вiдповiла тiльки вустами, та було темно i нiчого помiтити не можна було. Вона встала та пiшла надвiр, мабуть докурювати цигарку.
   Вiтя прокинувся та позiхнув. Подивився навколо, мабуть, в надiї, що все було сном. В очах було помiтно сум, адже як би не хотiлося, а тепер Олз для хлопця - справжнiй свiт. I як з нього вийти? Оце питання i треба було вирiшити, але як?
   - Доброго ранку, янголе, - тихо мовив Ливе, - вставай, будемо їсти. Вiдьмочка нам щось приготувала, - вiн це сказав так, начебто вiн маленький хлопчик i йому цiкаво i приємно вiдчувати якесь тяжiння до Тiко.
   Вiктор тiльки всмiхнувся, розумiючи це, та нiчого не сказав. Вiн не знає Одинака в цьому свiтi, як товариша - щоб сказати все в очi. Хоча i є творцем цього всього.
   - Сiдайте за стiл, - мовила Тiко, заходячи до хати, - я вам приготувала картоплi. Вибачте, але тут не дуже легко зловити якогось м'яса, - винувато дiвчина вiдвела очi, - та допомагаю чим можу.
   - Чому ти це робиш? - тепер спитав Вiтя, - навiщо ти допомагаєш нам, Тiко?
   - Я хочу, щоб у цьому свiтi було краще, хоча, напевно, в цi слова ви не вiрите. Я завжди мрiяла бути доброю чарiвницею. Бути чарiвницею Асу...
   Вiд цих слiв Вiтя скочив з лавочки, що була бiля столу. Вiн щось згадав, та цей жест збентежив Тiко.
   - Я зрозумiв, чому дикуни з Диких Земель знищили Кнаб! - мовив голосно Вiтя, - я писав про дiвчину Елiс, що там жила. Тобто, вона живе там! Вона була служителем храму Чарiвницi Асу. Її образ був якийсь особливий...
   Далi, всi троє сидiли та їли мовчки. Про що думала вiдьма, навiть в голову не приходить. Вiктор хотiв згадати, що то була за дiвчина Елiс. Адже для неї в книзi не було якоїсь основної ролi. Це була просто людина, гарна людина, що якось зустрiлася герою по дорозi. Але письменник закинув оповiдання i тепер все могло бути, як само захоче.
   Ливе було найтяжче, вiн не знав куди дiтися. Так багато за останнiй день навалилося на нього, що той не знав як йому дiяти. Йти до Диких Земель за помстою? Але ж всi кажуть, що там тiльки смерть можна зустрiти та бiльше нiчого. Повiрити "цим" двом, та йти за янголом - це не дуже приваблювало. Який же свiт не зрозумiлий!
   Снiданок закiнчився, Тiко та Вiктор вийшли на подвiр'я курити. Вiдьма звикла до того, що маленький хлопчик курить i навiть не кривиться. Вона зрозумiла, що йому все ж таки двадцять рокiв. Вона розумiла, що без нього їх свiт загине, зруйнується... Вiн обраний!
   - Менi здається, що вiдповiдь лежить в тому храмi Чарiвницi Асу, - докурюючи мовила Тiко, - Треба йти туди. Адже це потрiбно тобi?! - чи то питала, чи затверджувала жiнка.
   - Менi страшно, - тихо прошепотiв хлопець, - менi страшно розумiти, що все що навколо реальнiсть. В якiй є неприємностi, в якiй є смерть. Я не краще за всiх, а навiть гiрше. В мене немає крил. Чому? Чому я не ввiйшов в тiло Ливе, як основного героя мого оповiдання. Дуже багато питань лiзе в голову, та вiдповiдей немає. Нi одної.
   - Я навiть не можу тобi сказати слова спокою, - сказала Тiко, роблячи ще одну цигарку, - я навiть не знаю як виглядає третiй свiт.
   - Та саме головне, що не iснує нiякого "третього" свiту, я просто це все вигадав. Не iснує всiх вас, я також вас вигадав. Хоча тебе, Тiко, я не вигадував. I ти особлива...
   Вони мовчали, та курили. Мiсяць свiтив на них тихим та приємним свiтлом. Також мовчав. А Ливе сидiв бiля вiкна, та дивився на Тiко. Вiн не вiдривав очей вiд неї. Начебто, все в свiтi пiшло до пекла, а вона лишилася.
   - Ти така чарiвна, - тiльки i мовив, до неї, Ливе.
   - Я хочу йти з вами, - все ж таки мовила Тiко, хоча боялася це сказати, - я хочу якось допомогти. Я хочу бути "Чарiвницею Асу"... Хоча, можливо, це якось по дитячому. Та менi хочеться допомогти тобi, Вiктор.
   - Хто знає про те, що я тут? - через довге мовчання спитав Вiтя у вiдьми i Ливе, що тiльки-но вийшов з хати, - Я комусь загрожую? Я можу комусь зруйнувати плани?
   Одинак навiть не думав про це, адже не повнiстю вiрив в те, що взагалi хлопчик - це янгол. А Тiко не довго думала, з усмiшкою, сказала:
   - Диким Землям - ти проблема. I менi здається, що там є чаклуни, що знають про твiй прихiд. Вони не вiрять в Творця, вони не вiрять в тебе, адже вважають, що ти та ж розбещена людина. Що ти втратив крила i, як каже легенда, був загнаний до третього свiту.
   Вiдьма пiдiйшла до Одинака, та торкнулася його руки. Той почервонiв, та цього не було видно у темрявi.
   - Ливе, я розумiю, що все сказане не дуже правдоподiбне, - мовила Тiко, - та, прошу тебе, йди з нами до свiту Орбод. Свiти нашi будуть зруйнованi. Свiти накриють Дикi Землi. Допоможи. Адже ти обраний бути помiчником янгола...

(play Depeche Mode)

  
  

Життя i смерть

I

Дикi Землi

   Почалась вiйна. Нiхто не знає точно, чому так все вiдбулося. Чому збиралися разом та йшли в якесь мале Сяйво. Воно не схоже на справжнє, що роздiляє цi проклятi Олз i Орбод. Люди називають нашi землi Дикими Землями. Це смiшно.
   Дуже страшно вiдчувати змiни, рiзкi змiни. Та прагнення помсти за всi тi роки нещасть, що приносили люди нам - це найголовнiше. Це бажання приносить перемогу i гнiв, що тече по жилам - знищує тепер все назовнi.
   Творець? Де ж вiн. Це якась людина? Чи то янгол? Божевiлля якесь. Це та ж тварюка, що i всi ми. В неї немає крил i вона сидить у своєму третьому свiтi та знущається над нами. Вона знайшла, як звiдти, з проклятих долин, керувати всiм i шкодити нам. Це мабуть єдиний безкрилий, що пробуджує в менi гнiв.
   Я сама безкрила. Ну то й що? Чим я вiдрiзняюсь вiд iнших? Мою сiм'ю порiзали воїни Iмперiї i повiдривали всiм крила. Я була ще така маленька. Ввiрвалися у наше мiстечко цi проклятi солдати. Всiх рiзали, ґвалтували, палили мiсто. Слава нашим вождям, що захистили мене i мою сiм'ю вiд смертi. Воїни дiйшовши до нас, вже були зморенi i залишили нас живими... Тiльки повiдрiзали крила. Дорослi пережили це трохи легше чим я i мiй братик. Вiн був на рiк молодший мене. Ми довго не могли оговтатись. Дуже довго заживали крила, та вiн помер. А я вижила. I тепер я буту мстити цим тварюкам, цим людям!
   А хiба я винна, що живу в "Диких Землях", хiба винна в тому, що народилася? А кого це турбує? От, тодi i мене не буде турбувати, кого я вб'ю. Я готувалася до цих подiй все своє життя. Тепер ми розпочали вiйну.
  
   - Ледi Катрiн, - до тимчасового палацу командира армiї Вождя Дикого ввiрвався безкрилий, - вже ранок, треба йти на пошуки вiдьми Елiс!
   - Я розумiю, - остаточно прокинувшись зi сну, сказала Катрiн, - дайте менi п'ять хвилин. I, Роберт, збери найкращих десять воїнiв. Менi байдуже, з крилами вони чи без них. Головне, щоб були найкращi!
   - Слухаюсь, - прорiзав повiтря Роберт, - все буде зроблено.
   Тим часом, командир, дiвчина-воїн встала з свого лiжка. Вона була голою, не любила спати в одязi, як це роблять всi воїни її вiйська. Крил не було, та вона вже давно звикла до цього. Так навiть якось краще, не заважає рухатись i знищувати все навколо. Тiло Катрiн було iдеальне. Вона трохи постояла, торкаючись до себе пальчиками. Потiм узяла зi столу, що був поруч, шовковий бинт та почала себе потихеньку замотувати. Потiм вдягла свою найулюбленiшу юбку, що не заважає бiгати i боротися. Зав'язала волосся у хвостик. Трохи нанесла на обличчя макiяжу з невеличких баночок. Вони заповнювали полицю бiля дзеркала.
   З-пiд подушок нiжно дiстала свої ножi. Катрiн кожну мить пам'ятає скiльки сил витратила, аби їх зробити. Ножiв було шiсть. П'ять iз них для кидання i один для пiдтвердження вбивства. Ножi були не довше пiвметра. Це найбiльший. Кожен iнший трохи менше попереднього. На кожному з них було вирiзане око i покрите золотою стрiчкою. Воїн називала їх, з посмiшкою, "Очами смертi".
   - Все! Я готова! - мовила сама до себе Катрiн, - я не потерплю вiд мене втечi якихось боягузок з храму Чарiвницi. Найстарша вирiшила стати героєм вчорашнього дня. Закрила дверi, курва!
   Катрiн вийшла на двiр. Кнаб був повнiстю зруйнований, лишився лише палац короля, який час вiд часу приїжджав до цього мiста вiдпочити. От в ньому i ночувала командир армiї Вождя Дикого.
   Вулицi були заповненi сплячими воїнами. Хай сплять. Вчора був дуже важкий день. "Рiзати i рiзати!" - так кричала вчора Катрiн, вийшовши на вежу захопленого Ронсона. А тепер вони всi сплять глибоким i приємним сном. Поки можна. Та далi, Королi Вовк та Веселун направлять на нас свої армiї. Вождь Дикий велiв не забивати собi голову цими проблемами. Це його проблеми. I Катрiн йому повнiстю довiряла. Адже вiн стiльки зробив для нас!
   - Командир, ось десяток воїнiв, що ви просили, - пiдбiг до Катрiн Роберт, - вони готовi йти на смерть з вами!
   - Я бачу, - вона обдивилася десять чоловiкiв, що стояли перед нею. Кожен був могутнiй та величезний. Що i треба було. Трохи подивившись на них, командир пiдiйшла ближче. Вона заглядала у очi кожному, вони були не порушливi. Тiльки один всмiхнувся до Катрiн. За це вона подарувала йому удар в бiк, вiд чого вiн скривився та впав на землю.
   - Немає чого всмiхатися, - мовила до лежачого командир, - це вiйна! Виведiть нашого медведика, - скомандувала вона, вказуючи на "свiй" палац.
   Роберт зiрвався з мiсця i взяв з собою трьох крилатих воїнiв. Через деякий час вони вивели величезну тварюку, що Катрiн так лагiдно назвала "медведиком"! Воно було бiльше схоже на величезного дикого кота. Вуха гострi, та величезна щелепа, з якої стiкали слина. Воно гарчало, та це гарчання не було схоже не на медвеже, не на котяче. Тварюка, метрiв п'ять висотою, не могло вбiгти. Воїни тримали його на цiпах з рiзних сторiн. I щоб, "медведику" не захотiлося вбiгти, воїни тримали його трохи над землею, розмахуючи своїми потужними крилами.
   - От i добре, - мовила знову лагiдно Катрiн, - можна вирушати у пошуки цiєї вiдьми Елiс. Йдемо до храму, - крикнула їм командир, та рушила в сторону гори Смiху.
   Катрiн, Роберт i десять воїнiв рушили за нею. Всi, без винятку, боялися свого командира. Вона прославилась страшенними вбивствами i великою жорстокiстю. Тому i стала правою рукою Вождя Дикого.
   Вже бiля залiзних дверей, "медведику" дали понюхати одяг Елiс, який знайшли у Кнабi, в її оселi. Тварюка мов би збожеволiла, рвонула цiпи та й побiгла прямо на дверi розбитого храму Чарiвницi Асу. Дверi не витримали такої маси i сили, та вiдлетiли в пiдземний перехiд, мов клаптик паперу. "Медведик", шалено цигикаючи, побiг в тьму по слiдам Елiс.
   - От i кiнець нашiй вiдьмi, - засмiялася Катрiн, що бачила всю цю страшну картину з вибиттям дверей, - йди "медведику" та знайди вiдьму! Можеш її хоч з'iсти, менi все одно! Вождь Дикий буде задоволений! - Кричала командир, плигаючи вiд щастя.

(play Children Of Bodom)

  
  
  

II

Поганi звiстки

   На наступний ранок Вiтя, Ливе i Тiко вирушили в дорогу. Вони йшли до Орбоду. Одинак довго опирався, адже всi три роки вiн зiгрiвав в собi полум'я гнiву за батька. Вiн прагнув помсти, смертi в Диких Землях. Його вмовила Тiко, Вiктора вiн не хотiв остаточно вважати своїм Творцем, а тому i не дуже слухав його.
   Ливе йшов попереду, поволi дивлячись у рiзнi сторони. А Тiко i янгол потроху вiдставали вiд нього.
   - Менi не приходить на думку, чому я повинен якось вiдповiдати за те, що колись написав, - говорив Вiтя до вiдьми, - Адже тодi все це, що навколо було лише словами на листi паперу.
   - Я не хочу тобi видумувати якусь маячню, - з соромом мовила Тiко, - та я й гадки не маю, як вiдповiсти на твоє питання.
   - Але ж ти знаєш, що я янгол i, що я прийшов з iншого свiту, - з сумом продовжував хлопець.
   - Так, знаю. Але на те я i ворожка, щоб кожен вечiр розкладати карти та зазирати в майбутнє, - Жiнка понизила голос, - та не завжди я можу бачити правду. Менi iнколи здається, що те що я роблю, мiг би робити кожен. Аби було бажання. От тодi, я втрачаю надiю, бути чарiвницею.
   Деякий час Тiко i Вiктор йшли мовчки. Ливе був дуже далеко, i мабуть, не дуже хвилювався за янгола. Та раптом, почувся якийсь голос i ридання. Одинак зупинився i над чимось нахилився. Його супутники помiтили це, та не бачили що коїться.
   Пiдбiгши до воїна, Вiтя перший побачив лежачу на землi дiвчину. Вона була з одним чорним крилом. Все тiло було в ранах, з яких сочилася кров. Одяг на бiдненькiй був розiрваний i нагадував бiльше старi тряпки, а нiж якесь вбрання.
   Тiко побачивши все це, йокнула. Вiдьма протиснулась мiж хлопчиком i воїном, та впала на колiна, поклавши на них голову майже померлої.
   - Дiвчино, - мовила лагiдно Тiко, проводячи рукою по волоссю бiдолахи, - заспокойся, все вже минулося.
   Жертва чиїхось знущань трохи оговталась та почала тихо стогнати вiд болю. Розкривши очi, вона побачила воїна, що тримав руку на мечi. Дiвчина закричала, закриваючи руками свої груди i пiджимаючи до себе ноги.
   - Заспокойся, - знову лагiдно сказала вiдьма, - вiн не скривдить тебе, вiн добрий. Скажи краще, що сталося? Звiдки ти? Яка тварина зробила це з тобою?
   Дiвчина довго роздивлялася обличчя Тiко i її одяг. Було чутно, як тремтiло тiло вiд болю. Було видно, як з очей йдуть сльози страждання.
   - Я... я..., - Бiдолаха намагалася сказати щось, але їй це було дуже важко, - мiсто спалили... хтось почав нападати... вони бiгли з усiх сторiн... вони бiгли... розумiєте?
   - Розумiємо, - Ливе прибрав руку вiд зброї, - люди з бiлими крилами напали на Iмперiю? Хто напав на ваше мiсто?
   - Нi, ви не зрозумiли... то були не люди... не бiлi крила... i не чорнi... крил не було, - дiвчина почала важко дихати, з рота почала текти кров, - Мого мiста вже не має... вже не iснує тепер Вен туре Ком...
   Одинак пiдскочив вiд цих слiв, очi його округли i налилися гнiвом.
   - Цi безкрилi iстоти знищили мiсто мого дитинства, мiсто мого життя!? - Ливе схопився за меч та з усiєї сили вдарив ним по невеликiй березi. Дерево не витримало такої сили, верхня частина вiдлетiла на декiлька метрiв.
   Воїн впав на колiна, встромивши меч, перед собою, в землю. Мов би закриваючись зброєю, вiн почав плакати.
   - Там було моє дитинство, там могила моєї матерi, - трохи заспокоюючись, мовив Одинак.
   Дiвчина, мовчки дивилася на Ливе та плакала. Тiко кожну мить витирала кров, що текла у тої з рота. Життя покидало бiдолаху.
   Ще деякий час всi четверо мовчали, та потiм дiвчина закричала:
   - Я ненавиджу весь цей свiт за те, що вiн такий жорстокий! Янголи заберiть мене до себе, - вона сильно закашляла, ковтаючи ту кров, що йшла з середини. Життя покидало тiло, вона почала дригатись i ковтати повiтря. Та вже було пiзно, смерть прийшла по неї.
   Тiко обережно поклала голову дiвчини на землю, а сама сiла поруч. Не хотiлося мовити навiть одного слова. Хотiлося кричати, та голос не слухався.

(play Children Of Bodom)

III

Елiс та безлiч книжок

  
   Довгий час Елiс стояла з вiдкритим ротом та дивилась на це диво. Безлiч книжок тримали її в полонi. Можливо, це, навiть, здiйснилася мрiя дiвчини. Свiт, де немає нi вiкон нi дверей i тiльки книги.
   Зала була округлою. Двоє велетенських дверей були навпроти одна однiй. Елiс стояла бiля брами виходу в печеру. Можливо це потайний хiд? Та хiба можуть бути дверi у такого входу заввишки декiлька десяткiв метрiв?
   В велетенськiй бiблiотецi було багато рiзних драбин, невеликi та тi, що торкалися стелi. Посерединi примiщення палав велетенський вогонь. Наче невеличкий, декiлька метрiв, басейн посерединi був наповнений полум'ям. Люстри не було, та факели, що заповнювали бiблiотеку, освiтлювали достатньо примiщення.
   - Я так хочу, щоб це був не сон, - тихо, сама до себе, мовила дiвчина, - менi не вiриться в те, що я зараз бачу.
   Елiс розпустила свої бiлi чарiвнi крила та здiйнялася вгору. Полум'я посерединi трохи замерехтiло, пускаючи у рiзнi сторони тiнь. Навколо книжки.
   - Та хто дивиться за вогнем? - продовжувала дiвчина, пiднiмаючись вище i вище, - не може ж вiн горiти вiчно. Хоча...
   Пiдлетiвши до найвищих рядiв, Елiс взяла в руки одну книжку. Бережно розгорнула її, i тим часом, здивувалася, що нi пилу, нi жовтизни на сторiнках немає. У пiдручнику щось розповiдалося про битву давнiх часiв. Та зараз це було не головне. Радощi полонили думки красунi, вона божеволiла вiд щастя, що саме цей тунель вибрала при втечi. Чи може Iрина i хотiла, щоб Елiс прийшла саме сюди?
   - Iрино, чому ж ви ранiше не казали про це мiсце? - мовила дiвчина, беручи iншу книжку, - i чому тут все таке захопливе i незрозумiле?
   Вiчний вогонь з басейну, факели навколо, нi одної крихiтки пилу. А чи може таке бути? Чому тут стоять драбини? Адже людина має крила i може легко дiстатися потрiбної книжки.
   - Чому на кожнiй книжцi надрукований напис "Кло"?
   Зi сторони можна було б подумати, що дiвчина з'їхала з глузду, розмовляючи сама до себе. Та нiкого не було i це трохи бентежило. I не дарма.
   Елiс передивлялася книжки, та раптом вiдкрилася iнша брама i звiдти вдарило в очi бiле сяйво. Дiвчина перелякалася, вронивши книжку. Та, наче, намагалася триматися в повiтрi завдяки листкам паперу, полетiла додолу.
   За мить, в бiлому сяйвi можна було розгледiти контури людини. Мов блискавка, та людина винирнула з свiтла та полетiла до падаючої книжки. За мить до падiння, iстота схопила пiдручник.
   Брама зачинилася i зникло бiле сяйво. Навколо, по усiй залi почувся тихий i лагiдний спiв. Наче музика серця вирвалася назовнi. В Елiс трохи запаморочилось в головi, вона почала потроху спускатися вниз.
   В свiтлi вогню басейна можна було розгледiти той самий силует, що врятував книжку. Дiвчина з бiлоснiжними крилами сидiла на пiдлозi i не рухалась. Вона мов би заспокоювала книжку. Адже та летiла декiлька десяткiв метрiв.
   - Вибач менi, - тихо мовила Елiс, пiдлетiвши до iстоти.
   - Ти чуєш музику навколо? - вiдповiла на вибачення дiвчина, - Вона з дiйснiстю найменше зв'язана, точнiше, якщо i зв'язана, то тiльки безiдейно, механiчно, шляхом звукiв... Без асоцiацiй... Та все ж, музика якимось дивом проникає до самої душi! Що за почуття виникають в нас на приведений до гармонiї шум? I перетворює його для нас в джерело найвищої насолоди...
   Елiс не дуже зрозумiла слова iстоти, та вiдповiсти не наважилась. Дiвчина, що тримала книжку, пiдняла очi. Вони були великими i приємно рожевими. З однiєї сторони можна було б з огидою поставитись до цього. Але Елiс не могла вiдiрвати вiд них свої очi. Тепло i нiжнiсть пройшла по усьому тiлу.
   - Музика, що лунає навколо, то спiв книжок, - продовжила дiвчина, - я їх оберiгаю, я охоронець цiєї бiблiотеки.
   Охоронець встала з пiдлоги, тримаючи лагiдно книжку в своїх долонях. Елiс змогла повнiстю роздивитися дiвчину. Все тiло iстоти було до самої шиї вкрите бiлим пiр'ям. Ростом вона була така ж як i сама Елiс. Великi гарнi очi дивилися з нiжнiстю. Навiть волосся було бiлим, i майже дiставало плеч.
   - Мене звуть Вiкторiя, - лагiдно мовила дiвчина та простягла руку, - я тебе довго чекала, Елiс.
   У служителя храму Чарiвницi Асу розширились очi вiд несподiванки. Дiвчинка в пiр'ї знає про неї. Все ж Iрина знала, чому треба тiкати саме до цiєї печери. Чому ж вона ранiше нiчого не казала.
   - Звiдки ти знаєш моє iм'я, - тiльки i змогла сказати Елiс.
   - Я чекаю тебе з самого дитинства, - Вiкторiя, не вiдпускаючи руки Елiс, здiйнялася вгору, - мiй повелитель, чарiвник Кло, залишив менi у подарунок книгу життя, мого життя. Вiн просив берегти її, та читати.
   Двi дiвчини здiйнялися до того мiсця, де Елiс брала пiдручник. Вiкторiя бережно поклала книжку на своє мiсце.
   - Коли чарiвник Кло помер, - продовжувала охоронець, - менi нiчого не хотiлося. Я хотiла померти разом з ним. Я з самого дитинства була з ним, вiн мене створив. Пройшов час i я вiдкрила книжку. I зрозумiла, що накоїла лиха - я зовсiм не дивилася за бiблiотекою. Мiй пiдручник був пожовтiлий i вже майже нiчого не було видно. З тих пiр я слiдкую за кожною книжкою.
   Елiс мовчки слухала, вона не знала вiрити в се це чи нi - та вибору їй нiхто i не давав.
   - Я проклинала себе за те, що не змогла зберегти свiй подарунок, - з сумом мовила Вiкторiя, - та я змогла побачити одне лиш речення: "До тебе, Вiкторiя, прийде обрана, дiвчина Елiс з мiста, що перетворилося на пил".
   Цi слова нагадали служителю Чарiвницi Асу про Краб. А таки i правда, мiста зараз вже не має, однi лише руїни. Сльози самi по собi вирвались з очей Елiс. Вiкторiя побачила це, та обiйняла Елiс. Лагiдно торкаючись її голови, охоронець заспокоювала дiвчину.
   - Я вiдкрию тобi речi, якi ти нiколи не бачила i не знала, - тихо i нiжно мовила Вiкторiя, - вiд тебе залежить життя свiту Орбод...

(play Red Hot Chilly Peppers)

  
  
  

IV

Володарi двох свiтiв

   Ранок поволi лягав на мiсто. Стiни основної фортецi освiтлювалися сонцем, тiнь лiниво лягала спати. Рассел починав потроху заповнюватися людьми. Сон покидав мiсто.
   За всiєю цiєю картиною спостерiгав король Веселун. Величезний балкон основної фортецi вiдкривав вид всього мiста. Саме тут жив король и володар свiту Орбоду. Хоча почувши такi слова, Вовк почав би кричати i погрожувати своїм довгим мечем.
   - Шановне панство, - потроху заговорив Веселун, повертаючись спиною до мiста, - я вас зiбрав тут не для пустих розмов. Нашому свiту загрожують Дикi Землi. Яким чином вони сюди дiсталися? Це я хотiв би запитати пана Iмператора свiту Олз.
   Король зайшов до зали, де стояв довгий дерев'яний стiл. З обох сторiн столу були розмiщенi лавки. Але, щоб не засмучувати поважних гостей, до зали було встановлено три великi трони. Вони призначалися для самого короля Веселуна, короля Вовка та Iмператора.
   Примiщення мало величезнi вiкна-арки, i тому потреби в свiчках вже не було. Раннє сонце заглядало всередину своїми промiнцями.
   Веселун поволi дiйшов до свого трону, що був посерединi. Всi присутнi дивилися на хазяїна цiєї велетенської країни.
   - Менi дуже цiкаво, як племена змогли минути вашу країну, пане Iмператор, - продовжив король, - чи маєте ви зараз проблеми з Дикими Землями?
   Iмператор встав з вiдведеного йому трону. В обличчi цiєї молодої людини було невдоволення такого тону Веселуна.
   - По-перше, хочу зауважити, що моя Iмперiя також потерпає вiд несподiваних нападiв цих диких тварюк, - чорнi крила Iмператора тремтiли вiд поступово зростаючої лютi, - Вен туре Ком, дальня фортеця Сант, фортеця Меф - усi цi мiста були зненацька захопленi i спаленi до останнього деревця, до останньої хатини. Єдина моя надiя на мiсто-фортецю Каб, що є входом до Iмперiї. Якщо я зможу затримати Дикi Землi там, то прийдуть мої вiйська i я покажу хто головний, - Iмператор погрожував кулаком кудись в сторону свiту Олз.
   Володар темної сторони був дуже молодим. Королi Веселун i Вовк були вже досвiдченими воїнами-старцями. Та Iмператор прославився всюди за свою жорстокiсть i розсудливiсть. Багато вiн провiв вiйн i багато раз отримував величезнi перемоги. Найбiльше сил вiн витрачав на боротьбу з Дикими Землями. Та їм нiхто не знає краю, i тому ця вiйна йде десятками рокiв. Ще його батько, коли очолював трон Олзу, боровся з племенами, та таких перемог не мав.
   Iмператор був дуже високим i потужним. Його крила були кольору смоли, розмiри яких були в два рази бiльшi за самого володаря. Шкiрянi штани з лiнiями, зшитими з золотих ниток, кидалися в очi та вказували на статус сiм'ї Iмператора. Свою сорочку, чорного кольору, володар Олзу одягав тiльки на дуже важливi зустрiчi. На сорочцi тими ж золотими нитками були вишитi усiлякi символи.
   - Як вони пройшли крiзь мої володiння? - розвiв свої потужнi руки Iмператор, - я навiть гадки не мою. Мої пости повиннi були їх помiтити, навiть якщо їх вiйська проходили по дорозi Проклятих. Та не помiтили, тi наче "бах!" i з'явилися бiля вашого Ронсону.
   - Прошу зауважити, - пiдвiвся король Вовк, - мiй Ронсон - це була дуже потужна фортеця, що контролювала Сяйво! Будьте обережнi, - Вовк взяв до рук залiзний келих з вином, - Навiть Каб може бути зруйнований.
   Келих з вином другий король Орбоду вмить стиснув в своїй могутнiй руцi i кинув додолу.
   - Ха! Каб витримає усе, - загорiвся полум'ям гнiву Iмператор, - навiть мiй батько, не маючи достатньо воїнiв, тримав племена за цiєю фортецею.
   Два володарi вцiпилися один в одного гнiвними поглядами. Та цю сцену перервав Веселун. Вiн пiдвiвся з трону i кинув погляд невдоволення на Вовка.
   - Таким чином, шановне панство, - лагiдно заговорив Веселун, - ми не вирiшимо навiть найменшої проблеми. Я зiбрав вас тут аби подумати, чому почали нападати Дикi Землi, а не для зрiвняння своїх фортець. Що в тебе, Вовче, що у вас, Iмператор - могутнi мiста-фортецi. Я хочу зрозумiти причину миттєвого нападу!
   Двоє гнiвних володарi трохи заспокоїлися та сiли на свої трони. Iмператор ляснув у долонi, та миттю бiля нього з'явився чорнокрилий слуга. В його руках була скринька. Iмператор взяв її до своїх рук та вiдкрив. Червоне дерево цiєї речi захоплювало дух своїми вiзерунками. Володар Олзу запропонував цигарки королям. Але тi вiдмовилися, мовили, що давно вже зав'язали з цим.
   - Я пропоную так, - Iмператор випустив з легень дим, - Я спробую тримати племена в фортецi Каб, а тим часом ви, Веселун i ви, Вовк, спробуйте зiбрати максимальне вiйсько. Тобто я даю вам час, аби ви прогнали Дикi Землi зi свiту Орбоду. Та потiм допоможiть менi вiдновити свої територiї.
   - А вони заспокояться? - запитав iронiчно Вовк, - ми їм дамо вiдсiч, що можливо буде важко, та не прийде iнша хвиля вже на тебе, Iмператор?
   - А звiдки я знаю?! - засмiявся Iмператор, - на те вони i падлюки, щоб ми зараз сидiли тут разом i ламали собi голови над їх загадками.
   Веселун уважно слухав двох володарiв, торкаючись своєї довгої бороди. Потiм пiднявся та пiшов на балкон. Сонце зустрiло його приємним теплом.
   - Я дивлюся на свою столицю, на це велике мiсто Рассел, - мовив король до двох iнших, - i не хочу навiть уявляти, як воно горить, руйнується цими варварами. Менi здається, що треба бити по основi, треба бити в центр племен. Можливо я помиляюсь, але все це має тримати i контролювати якийсь глава, вождь.
   Iмператор встав з трону, та вийшов до Веселуна. Сонце зустрiло i цю людину з чорними крилами. Володар Олзу трохи зсутулився, здавалося, що йому трохи неприємне денне свiтло. Вiн подивився на Рассел та важко видихнув повiтря з легень.
   - Менi здається, що племена знають набагато бiльше, нiж ми можемо собi уявити...

(play The Beatles)

  
  

V

Вчитись бути обраною

   Усi подiї дня були настiльки насиченi, що Елiс майже не трималася на ногах. Єдине, що вона ще бiльш менш пам'ятає - це те, що Вiкторiя привела її до темної кiмнати. Вона знаходилась саме в тiй брамi, звiдки вийшла охоронець бiблiотеки. Але, несподiвано для Елiс, нiякого сяйва навколо не було. Лише довгий та темний коридор, що трохи освiтлювався факелами з полум'ям. Трохи пройшовшись цим коридором, Вiкторiя завела обрану до кiмнати, що не дуже вiдрiзнялася вiд усього iншого. Примiщення було невеличке, метрiв п'ять на п'ять. Темнi стiни, побудованi з цегли, один факел бiля дверей. Трохи далi вiд входу, стояв невеличкий стiл, на якому потроху горiла свiчка. Купа книжок вказувала на те, що тут хтось працював. В кутку кiмнати стояло невеличке лiжко. От на нього Вiкторiя i поклала Елiс вiдпочивати.
   Останнiй момент, який запам'ятала обрана - це те, що охоронець, виходивши, зняла з держака факел та закрила дверi. Настала тиша i темрява. Лише тихi кроки Вiкторiї народжували вiдчуття присутностi в коридорi.
  
   Темрява, тиша. Все настiльки тяжило. Все настiльки бентежило. Образи. Бiблiотека. Тварина, що гарчить у темному переходi в горi Смiху. Це все сон. Навколо лише сон, несправжнi подiї, вiдчуття...
   Темрява зникла, навколо лише небо, що щiльно вкрито зорями. Елiс не вiдчувала крил, та вона була у повiтрi. Автоматично опустивши очi вниз, обрана побачила теж зоряне небо. Пiдлоги не було, землi не було. Навколо лише зорi. Якось про це розповiдала бабуся. Про безмежнi простори, про космос. Та це були лише вигадки фантазерiв. Виходить, всi цi балачки справжнi?
   Елiс пiдняла очi догори, легке тепле повiтря почало пронизувати її тiло. Одяг почав тремтiти i вiдштовхуватись вiд тiла. Мить i уся тканина втратила свою форму, розлетiлась у рiзнi сторони, засвiтилася та зникла. Дiвчина злякалась, миттєво подивилась на себе. Та тiла не було видно, лише сяйво. Сяйво описувало контури Елiс, та з кожною секундою збiльшувало свої об'єми. Здавалося, наче тiло зараз вибухне i розлетиться на такi ж маленькi клаптики, як i одяг. А потiм зникне. Та замiсть цього, дiвчина вiдчула божевiльну легкiсть, тепло, що розходилось у кровi.
   Мить, i навколо Елiс з'явилися яскравi кола, що почали рухатись навколо неї. Вони були наче з тканини, адже вiтер мiняв їх форми. Так продовжувалося деякий час. Сяйво її тiла збiльшувалося i збiльшувалося з кожною секундою, поки не поглинуло чудернацькi кола, поки не поглинуло увесь свiт, усi зорi, усе...
  
   Елiс прокинулась вiд щебетання пташок ззовнi. Та звiдки птахи в тiй кiмнатi, куди її привела Вiкторiя. А чи була Вiкторiя насправдi? Можливо, це лише хворi вигадки?
   Дiвчина вiдкрила очi, та на мить розгубилася. Не було навколо тiєї маленької кiмнатки, не було столу з свiчкою i книжками. Навколо листяний лiс з усiляких кленiв, дубiв, та iнших дерев. Лiжко Елiс стояло посерединi великого та широкого килиму. Скляний столик кидав на обличчя дiвчина вiдблиски сонця. Фрукти та хлiб, що лежали на цьому столi, наче кликали обрану поснiдати. Елiс так i зробила.
   Невпевнено вiдламуючи скибки хлiбу, дiвчина дивилась навколо та не розумiла, як вона тут опинилась.
   Пташки сiдали на лiжко, не боячись нiчого. По килиму бiгали усiлякi маленькi звiрки. Все здавалося настiльки нереальним, що не давало покою.
   Елiс дивилася на всю цю картину та не могла зрозумiти - чи це знову сон? Останнiм часом все так не зрозумiле. Адже, начебто, на Орбод напали навiженi з Диких Земель. А тут спокiй i гармонiя.
   Усi думки перелякала рука Вiкторiї, що несподiвано лягла на плече Елiс. Дiвчина вiд несподiванки вронила клаптик хлiбу на килим та пiдскочила.
   - Вибач менi, обрана, - винувато мовила охоронець, - я лише хотiла принести тобi молока.
   Келих холодного молока вже стояв на скляному столику, що також здивувало Елiс.
   - Мене не вiдпускає враження, - почала поволi злякана дiвчина, - що все, що тут знаходиться - несправжнє. Все наче iграшкове, наче реалiзованi фантазiї якогось письменника.
   На обличчi Вiкторiї з'явився сум.
   - Я намагаюся тобi потроху вказати про силу, про обранiсть, та в мене поки не дуже це виходить. Пробач менi, я повинна була пiдготуватися до всього цього.
   Слова Вiкторiї для Елiс були незрозумiлi. Та вона нiчого у вiдповiдь не сказала. Охоронець пiдняла руки та ляснула у долонi. Миттю всю природу, всi речi навколо поглинуло бiле сяйво. Та, миттю, все зникло. Вони стояли в тiй самiй кiмнатi, де Елiс засинала. Був той же стiл, те ж лiжко. Тiльки тепер на столi були не книжки, а стояв келих з молоком, фрукти та хлiб.
   - Менi багато чого треба буде тобi пояснити, - вiдповiла на здивування обраної Вiкторiя, - Весь цей свiт, що навколо тебе не справжнiй, це лише вигадка людини... Вiрнiше, янгола, що живе в, так званому, третьому свiтi. I вiн мабуть вже прийшов до нас, адже з'явилася ти...

(play Children Of Bodom)

VI

Гадання

   Довге мовчання продовжувалося до темного вечора. Хоча самi цi слова були трохи не правильними до Олзу. Тут завжди нiч, завжди темрява. Але коли вже час заходив за дванадцяту ночi, ставало неймовiрно темно, ставало моторошно i холодно.
   От в цей час i заговорили Ливе, Вiктор i Тiко. Можливо це вiдбулося лише тому, що не було видно облич взагалi.
   - Треба зупинитись i перепочити, - мовив тихо Одинак, - Янголе, треба зiбрати гiлля, розвести вогонь. Ти вмiєш це робити без кресал?
   Воїн посмiхнувся сам до себе, адже дуже переоцiнив можливостi людини "третього свiту". Та продовжувати розмову не став, а мовчки почав видивлятися на землi, бiля дороги Проклятих, сухе дерево. Вiктор мовчки почав повторювати його приклад.
   Робота продовжувалась повiльно, адже нiчогiсiнько побачити не можна було. Навпомацки знаходилось гiлля, iнодi Вiктор i Ливе дряпали руки об гостре дерево. Тiко вiдiйшла вiд дороги, та почала розчищувати невеличку галявинку вiд усiлякого природного смiття. Вона знайшла декiлька, середнього розмiру, камiнцi та поклала їх кругом. Аби вогонь не виходив з цього кола i не пiшов пожирати лiс своїми язиками.
   З пiвгодини всi займалися своїми справами, аж поки не з'явилися першi iскорки. Народився вогонь, поглинаючи все бiльше i бiльше сухого гiлля. Навколо все потроху освiтилося. Тiко дiстала зi своєї торбини хлiб i в'ялене м'ясо. Потiм бережно вийняла кошик з молоком. Замiсть кришки, горло була мiцно натягнута тканиною. Молоко було свiже i прохолодне, адже навколо було трохи холодно.
   Мовчки, всi троє повечеряли, дивлячись на танець вогню. Аж поки з кошика не виглянула велика жаба.
   - Як вона заскочила до кошика? - перелякано мовив Вiктор, - i я пив це молоко?
   - Дурний ти, хоч i янгол, - мовила, смiючись, Тiко, - я жабу кинула навмисне, адже тодi i молоко не скисне.
   Вiктор трохи посидiв, дивлячись на те молоко. Та все одно вже багато випив i нiчого. То i не буде нiчого далi. Почав пити далi.
   - I що будемо робити далi? - спитав Одинак, наче розмову вони вели вже яку годину, - чому ми все ж йдемо до Орбоду?
   - Це скажуть карти, - мовила вiдьма, дiстаючи їх з кишенi своїх джинсiв, - я хочу спитати вищi сили за майбутнє.
   Ще до цього часу, Одинак не мiг зрозумiти i втямити, що то за чудернацькi штани носила Тiко. Але в них було щось особливе i приємне. Дивлячись на них, воїну ставало якось не по собi. Тiко йому подобалась i вiн це розумiв.
   Вiдьма розклала бiля полум'я свої гадальнi карти i почала щось шепотiти. Нi Вiктор, нi Ливе не могли зрозумiти, що вона робить. Та i не дуже хотiли розумiти. Янгол дивився на дорогу Проклятих, що трохи освiтлювалась свiтлом. Де були його думки - вiдомо лише справжньому Господовi.
   Одинак заворожено дивився на руки Тiко, на їх приємний колiр, теплоту рухiв. З ним коїлось щось неймовiрне, гарне, приємне. Не вистачить слiв, аби передати це. Одинаку хотiлося сiсти поруч та обiйняти вiдьму, вiдчути подих, запах її волосся.
   Усю увагу Тiко направила на себе. Вона розвела руки у сторони, подивилась вгору та її шепiт перейшов в чiткi слова.
   - Скажiть менi духи темряви, прийдiть до мене духи свiтла, - казала комусь жiнка, - вiдкрийте менi майбутнє, дайте вiдповiдь на мої запитання.
   Зразу Вiктор вирiшив, що її голос стане чужим, жахливим i духи почнуть вiдповiдати. Та все вийшло зовсiм по iншому, все було настiльки несподiвано i неймовiрно, що не хотiлося навiть вiрити в це.
   Навколо Тiко повiяв вiтер, полум'я невдоволено заколихалося, зашипiло. Несподiвано для усiх, з'явилася блискавка. Вона промайнула над вiдьмою. Потiм iнша, iнша, iнша. За мить, навколо загримiло повiтря, в носi вiдчувся запах дощу.
   Блискавки з'являлися настiльки швидко, що здавалося, що навколо Тiко виникла якась бiла пляма. Вона постiйно мiняла свою форму. Але це довго не продовжувалося, бiла пляма здiйнялась догори та почала спрямовано мiняти свою форму. Потроху вона почала бути схожою на обличчя якоїсь людини. Очi, нiс, рот...
   - Мене кликала людина, - громовим голосом мовило обличчя з блискавок, - я слухаю тебе, чаклунка.
   - Вибач, що турбую вас, повелитель усiх духiв, - почала швидко, але роздiльно казати Тiко, - що вiдбувається в наших свiтах? Чому безкрилi люди почали свої напади? Чому до нас прийшов янгол?
   - Я не повинен вiдповiдати тобi, людина з свiту Олз, - прогримiв повелитель, - але скажу дещо! Дикi Землi давно чекали приходу янгола в вашi свiти. I вони знають, що в свiтi Орбод живе обрана. Та обрана - напiвлюдина, напiвянгол. Багато столiть йде вiйна свiтiв Олз i Орбод, та Диких Земель. Та тепер ваги рiвноваги життя зсунулись, змiнились, почали руйнуватися. Дикi Землi мають велику перевагу, в них є диявол.
   - Але як це може змiнити рiвновагу? - всунувся в розмову Одинак, - хто такий диявол? Я нiколи не чув про такого!
   - Ви дуже мало знаєте, люди, - засмiявся пронизливо повелитель духiв, а Тiко гнiвно озирнулася до Ливе, - ваш янгол рiвноцiнний дияволу, та в ваших свiтах є обрана, яка створена допомогти вам в боротьбi. Янгол розповiсть вам про диявола, вiн напевно знає, хто це. А менi нiколи з вами возитися, люди. Прощавайте! Борiться!
   Обличчя засмiялося ще сильнiше, та с кожною секундою смiх змiнювався i змiнювався, поки не став схожий на просте гримiння. Повелитель почав потроху розтавати в повiтрi, аж поки не зник зовсiм. Настала пронизлива тиша, Тiко впала на землю та знепритомнiла.
   Миттєво, Ливе пiдбiг до вiдьми, та взявши її на руки, мiцно прижав до себе. Все, що тiльки-но вiдбувалося, було настiльки яскравим i реальним, що не було слiв передати свої почуття.
   - Янголе, - мовив тихо, та трохи перелякано, Ливе, - лягай спати, вiдпочивай. А вже завтра поговоримо про все разом.

(play Children Of Bodom)

  
  

VII

Бiле сяйво i свiт насправдi

   Вiкторiя завела Елiс до великої зали, з якої дiвчина вперше побачила бiблiотеку. Той самий басейн стояв посерединi. Тiльки вогню в ньому не було. Зала освiтлювалася факелами, цього було достатньо.
   - Почну звiдси, - нервово заговорила охоронець, - ще давно, за часiв правлiння короля Сумного, ще коли була одна держава, жив на свiтi чаклун. Я звикла називати його чарiвником. Вiн був дуже старим, коли вiдчув в собi потаємну силу. Та їхати до Едемiв вiн не збирався. Саме тодi вiдбувся великий землетрус i виникла гора Смiху. Чому така назва? Та тому що, побачивши її, чарiвник почав смiятися. Вiн довго смiявся, та цього зрозумiти нiхто не мiг. Насправдi, як вiн менi колись розповiв, йому просто прийшла на думку дуже цiкава iдея!
   - I вiн смiявся з того, що вигадав щось? - не розумiючи, спитала Елiс.
   - Нi, - Вiкторiя засмiялася сама, - це не так! Вiн просто вирiшив побудувати на цiй горi величезну фортецю так, щоб нiхто про це не знав. Так i вийшло, побудована фортеця залишається в таємницi по сей день. I ти не повинна винести цю таємницю за межi цих стiн.
   - Я розумiю, - тихо мовила Елiс.
   - Чарiвника звали Кло. Чому так, я не знаю, вiн нiколи не казав цього, хоча я питала не раз. - Вiкторiя здiйнялася до гори зали i продовжила, - кожна цеглинка, кожна деталь цiєї споруди була покладена самим Кло. Нiкого вiн не звав на допомогу. На це пiшло багато часу, а точнiше двадцять рокiв.
   У Елiс не було слiв. Дивлячись на цю велетенську залу, дивлячись на всi цi книжки, на все навколо - йшли мурахи по спинi вiд думки, що все зроблено лише однiєю людиною.
   - А книжки вiн також сам написав? - запитала дiвчина, - А навiщо драбини?
   - Нi, це було б просто фантастикою, якби всi книжки були написанi тiльки його рукою, - Вiкторiя потягла Елiс з собою у повiтря, - вони зiбранi з усiх куточкiв свiтiв Олз i Орбод. А драбини були зробленi для мене. В мене не було крил. Та про це трохи пiзнiше.
   Двi дiвчини здiйнялися до самої стелi, де Елiс побачила невеличкий тунель. Вони направились саме туди. Коридор, шириною з метр i висотою з пiвтора робили перехiд дуже важким. Стiни були не вирiвнянi, було видно, що цей коридор робився на швидку руку.
   - Це остання робота, яку зробив чарiвник Кло, - з сумом мовила Вiкторiя, - саме в його останню нiч, вiн зробив цей перехiд. Навiщо? Я не знаю! Та пiсля того, як вiн вийшов ним, я його бiльше нiколи не бачила. Я хочу вiрити, що вiн ще живий i живе десь в якомусь Едемi, можливо, не хоче згадувати минуле. Можливо вiн вважає, що зроблене - це помилка. Але тодi я його помилка. Я в це не вiрю!
   Елiс не хотiла задавати запитання, бо бачила, що охоронцю i так погано на душi. Вiкторiя потроху проходила далi, аж поки не вирiвнялась у весь рiст. Вона вийшла назовнi. Це саме зробила i Елiс.
   Очам вiдрився дивовижний пейзаж. Вiдкривалися простори долини Радощiв. Безмежно велике поле заповнювало все навколо. Вiтер хитав в далечi дерева. Усе було настiльки маленьке, що здавалося iграшковим. Елiс навiть не уявляла, яка висока гора Смiху.
   Подивившись униз, бiля обриву, дiвчина побачила крутий спуск. Вiн був не придатний для пiдйому, чи взагалi, ходiння. Елiс уявила як вона падає i летить бiля того спуску, якби в неї не було крил. Стало не по собi, i вона вiдiйшла до печери - виходу з бiблiотеки.
   - Свiт безмежний i великий, - почала голосно казати Вiкторiя, але вiтер уносив її слова кудись далеко в далечiнь, - А ти колись задумувалась над тим, що за нашим свiтом?
   - Свiт Олз, - тiльки i вiдповiла Елiс.
   - Так, Олз, - згодилась охоронець, - та вiн з iншої сторони гори, нам не буде видно його. Що там?! - чи то запитала, чи то просто сказала Вiкторiя, вказуючи вперед, - Що за долиною Радощiв i Едемами, якi так цiняться похилими людьми i творцями?!
   - Я не знаю, я нiколи про це не задумувалась, - Елiс подивилась в далечiнь.
   - Головне те, що про це нiхто i нiколи не задумувався! А це дуже цiкаво. Чому? Чому людинi не цiкаво дiзнатися, що за тими Едемами, за тими маленькими мiстами! Що тримає думки про це? - Вiкторiя опустила руку i подивилася на Елiс, - Кло нiколи не казав менi, що там, але запитав те ж саме, що питаю зараз я.
   Елiс було незрозумiло питання охоронця. Та все ж прийшла у голову думка: чому вона нiколи не думала про те, що з iншої сторони Орбоду. Цiкаво.
   - Я досi цього не знаю, i не зможу дiзнатися. Я охоронець цiєї фортецi. - мовила Вiкторiя, - Чарiвник казав, що про це розповiсть менi обрана, коли сама зрозумiє свою цiну i призначення. Ти обрана i я хочу навчити тебе всьому, що вчив мене чарiвник.
   Охоронець вказала знову на тi невiдомi землi, прочитавши в очах Елiс просте запитання.
   - Я не можу туди полетiти, - вiдповiла вона, - я не можу лiтати за межами фортецi. Це не жорстокiсть чарiвника Кло щодо мене, просто я створена для охорони. Хоча це дуже сумно. Якщо я ступлю крок до прерiї, я впаду i розiб'юсь. Мене не слухатимуться крила.
   - Я хочу, щоб ти вiдкрила менi очi на все, що я повинна знати i вiдчувати, - впевнено сказала Елiс, - я хочу дiзнатися усе!
   Вiкторiя, погодившись, посмiхнулася. Вони зайшли назад до зали i полетiли донизу. На пiдлозi вже стояв невеличкий столик i два стiльцi бiля нього. Елiс i Вiкторiя сiли на них, одна навпроти одної.
   - Як я зрозумiла, на свiт Орбод повиннi були напасти Дикi Землi, вiчнi вороги свiтiв Олз i Орбод, - почала охоронець. - це тому, що в їх племенах з'явився хлопчик, який має неймовiрну силу. По словам Кло, той янгол, що створив наш свiт, потрапив до нас.
   - Але ж нас створив Господь?! - невпевнено запитала Елiс, - янголiв вiдправили до третього свiту!
   - Це лише вигадка. Третiй свiт iснував ще за довгi часи до наших Олз i Орбод. Легенди не правдивi, їх вигадали служителi храмiв, аби якось вiдповiсти на вiчнi питання людей. - поправила обрану Вiкторiя, - наш свiт створив янгол. Його iм'я я не знаю, та це не важливо. Вiн потрапив до нас. А оскiльки нашi свiти темний i свiтлий, то янгол був роздiлений на двох однакових хлопчика. Один свiтлий, а iнший темний. Темного звуть диявол. Це iстота iдеального зла. От вона i прийшла до Диких Племен.
   - Але як я зараджу нашим свiтам? - злякано запитала Елiс.
   - Ти не повинна брати зброю i йти до бою, ти повинна знайти свiтлого янгола. Вiн i є справжнiй Творець наших свiтiв. Саме вiн вигадав нас, нашi крила, нашi свiти.
   Вiд усього сказано, у Елiс почала кружитися голова, вона не зовсiм розумiла сказане зараз. Вiкторiя побачивши це, перевела тему на iншу:
   - Менi здається, що зараз не треба говорити про це. Мабуть, тобi дико чути таке. Краще я покажу щось тобi.
   Охоронець встала цi стiльця та пiшла до тiєї брами, з якої прийшла обрана до бiблiотеки. Вона вiдчинила дверi, i Елiс, ще мить, i впала би зi стiльця. Не було нiякого виходу чи входу. Не було печери взагалi. Як же вона зайшла?
   - Як ти бачиш, ти не просто зайшла до зали, - продовжила Вiкторiя, - цю фортецю до цього часу не знайшли, хоча, можливо, шукали. Тут немає нi вiкон, нi дверей, лише той перехiд, по якому ми вийшли назовнi. Але зi сторони його не видно, а без цiлi летiти на саму вершину гори Смiху нiкому не треба. Це важко i дуже високо.
   - Але ж як...
   - Пам'ятаєш, я сказала тобi, що нашi свiти вигаданi? - запитала охоронець, - так от - це повна правда. Чарiвник Кло навчився користуватися цим i зрозумiв як миттєво переходити на невеликих вiдстанях вiд точки до точки. Дивись.
   Вiкторiя лагiдно пiдняла руку i почала щось шепотiти. Потiм легко i швидко опустила руку. Повiтря бiля неї наче розрiзало мечем i з розрiзу полилося бiле свiтло. Воно набуло форми кола, в повний зрiст Вiкторiї. Вона ступила крок в бiле сяйво. Миттю коло зникло, а в iншому кiнцi зали з'явилося iнше. Звiдти вийшла Вiкторiя.
   Елiс залишалося лише вiдкрити рота та шаленiти вiд побаченого.

(play Slipknot)

  

VIII

Гнiв племен

   Другий день Катрiн шаленiла вiд гнiву, била все, що було на її шляху. Портрет короля Веселуна, що висiв в центральнiй кiмнатi палацу був в дiрках. Дiвчина-воїн з усiєї сили кидала в нього свої ножi.
   Другий день великий кiт "Медведик" не повертався з печери. Вiн наче зник, але як така тварюка може зникнути. Адже п'ять метрiв висотою, коли вiн стоїть - це не камiнчик. Та ще й на бiду, вирiшив з'явитися сам Вождь Дикий. Це ж прокляття на весь рiд Катрiн! Це лихо, це бiда. Хоч тiкай, куди очi бачать.
   - Вибачте, Катрiн, - до примiщення зайшов Роберт, вiрний помiчник дiвчини, - в мене для вас є деякi звiстки.
   Катрiн миттєво розвернулася в його сторону i кинула один кiн жал в сторону воїна. Лезо встромилося за два сантиметри вiд плеча Роберта. Той, з переляку, трохи присiв.
   - Вибачте, але це важливо.
   - Кажи, - тiльки-но i мовила гнiвно командирша.
   - Прийшов наш великий кiт...
   Катрiн зiрвалася з мiсця, не дослухуючи помiчника, i вибiгла надвiр. Величезна кiлькiсть палаток з воїнами вражала. Сонце привiтно осяяла дiвчину, та вона не дуже була цьому рада. Все життя серед темряви, серед лiсiв та темряви. Це вiдштовхувало Катрiн вiд задоволення сонцем.
   - Командир, - звернувся до неї молодий крилатий воїн, що перший побачив її, - ось з'явився "Медведик". Вiн трохи поранений, та я не можу зрозумiти чому. Його морда в кровi, та вiн не дає себе огледiти.
   - Медведик, - лагiдно торкнулася кота Катрiн, - що сталося з тобою, моє сонечко. Тебе поранили.
   Тварюка похитала головою у сторони, не згоджуючись з припущенням хазяїна. П'ятиметровий кiт пiдняв лапу вперед та махнув нею, наче хотiв впертися в щось.
   - Ти вдарився в стiну? - спитала Катрiн, та отримала хитання голови зверху вниз, - та як це могло статися, ти ж такий спритний i швидкий. Ти не побачив стiни?
   "Медведик" зробив невдоволений вираз морди, вiдбиваючи такий варiант хазяйки.
   - Якщо ж там був глухий кут, то куди подiлася ця курва? - не розумiючи, запитала командирша.
   Якщо тварина це i знала, то розповiсти не могла.
   До двору вискочив захеканий Роберт та направився до Катрiн.
   - Я вам кажу, що у мене дуже важлива новина, - сказав вiн, гнiваючись.
   - Ти дивись як зi мною розмовляєш, - розiзлилася дiвчина, - я тут головна.
   Роберт лише мовчки вказав в сторону зруйнованого фонтану. За мить в тому мiсцi наче прорiзалось повiтря, з розрiзу вискочило бiле сяйво i почало набувати форми кола. З того кола i вийшов Вождь Дикий. За ним вийшло декiлька воїнiв в темному одязi i з величезними крилами. Та якийсь маленький хлопчик.
   Великий кiт злякався сяйва i Катрiн за мить зрозумiла цей страх. Та обрана, яку вони шукали, зникла саме в сяйвi. Але звiдки вона знає таємницю Вождя? Оце звiстка!
   Вождь був невисокого росту. Його крила були не бiлими, i не чорними. На них зовсiм не було пiр'я. Вони були невеликi, червоного кольору, а це якось наводило жах. Охоронцi Вождя Дикого мали тi ж самi крила, вони вважалися найвищого рангу. Ставши кругом, навколо головного племен, вони потроху рушили в сторону Катрiн. В дiвчини затремтiли ноги i в горлi вiдчулася сухiсть.
   Поряд з вождем йшов хлопчик у незрозумiлому вбраннi. Його очi свiтилися червоним свiтлом, нiчого крiм слiпого гнiву в них не було. Що то за чудовисько? Такi думки могли з'явитися у кожного, хто навiть трохи не здогадувався, що то за хлопець. Катрiн не знала його.
   - Доповiдай, - сухо мовив Вождь Дикий, - що зробила? Ти знайшла обрану?
   - Пане Дикий, - почала нервово Катрiн, - я йшла за вашим планом. Армiя захопила Ронсон, знищила Кнаб. Я знайшла той самий храм, але служительниця завадила схопити обрану в саму останню мить. Та скрилася в печерi.
   Миттєво з рукава вождя вискочив посох. Його вогняний колiр слiпив очi бiльше за саме сонце. Головний нанiс удар Катрiн в бiк, через що дiвчина впала на пiдлогу i скрутилася в болi. Та вона не мала права а нi закричати, а нi заплакати. А тим бiльше, вiдпости вона нiяк не могла - це означало би смерть.
   - Я наказав триматися мого плану, - закричав на неї вождь, - я не потерплю вiд ступань вiд нього!
   - Я розумiю, - через силу сказала Катрiн, - я вiдправила на полювання за обраною свого великого кота. Вiн привчений до того, щоб знаходити жертву та приносити менi. Та я вияснила... - дiвчинi було дуже тяжко говорити вiд болю, - я вияснила, що обрана прибiгла печерою до якогось кутка та скористалася сяйвом.
   В очах Вождя Дикого виникло незрозумiлiсть. Чого-чого, а такого вiн зовсiм не передбачав. Хтось вмiє користатися сяйвом, а тим бiльше, хтось допомагає обранiй.
   - Це не може бути свiтлий янгол? - запитав вождь у малого хлопчика, що увесь час дуже уважно все слухав, - Вiн знає про сяйво?
   - Я в це не вiрю, - тихо i гнiвно мовив хлопчик якимось пронизливим i страшним голосом, - вiн не зможе сам себе прокормити в цих свiтах, а про iснування такого сяйва вiн точно не здогадується. Про це знає хтось ще! Дикий спробуй згадати, хто з давнiх жителiв Диких Племен мiг бути чаклуном. Хто мiг передати якiсь знання жителям Олзу чи Орбоду?
   Катрiн, не розумiючи цiєї розмови, тихо пiднялася та поправила свої бинти. Вони то i були намотанi, пiсля побиття вождем. Дiвчина не вважала це якимось знущанням, це був для неї урок.
   - Командир армiї в свiтi Орбод, - вождь звернувся до Катрiн, - менi потрiбна аудiєнцiя з королем Вовком. Менi здається, що його ми зможемо пiдкупити. А в результатi, просто використаємо його як нам заманеться. Диявол, - тепер Дикий повернувся до хлопчика, - ти зможеш вмовити короля Вовка до спiвробiтництва?
   Дитина засмiялася страшенним смiхом, "Медведик" аж трохи присiв вiд страху.
   - А чому Вовк, а не Веселун, - пiсля того, як перестав смiятися, запитав диявол.
   - Веселун дуже розумний, його буде важко заплутати, - пояснив Вождь Дикий, - ми повиннi дiзнатися, чи були колись тут чаклуни. Можливо хтось з них i знайшов сяйво. Але тодi виходить, що вони знали про прихiд обраної та янголiв свiтла i темряви. Це дуже погано.
   - Головне, щоб ми знайшли i вбили обрану, а янгол менi не буде проблемою, - заспокоїв вождя хлопчик, - все буде гаразд i я подарую тобi свiт!
   Диявол засмiявся ще голоснiше, це зовсiм не було схоже на дитячий смiх. Це взагалi нi на що не схоже! Всi, хто стояв поруч з тими, хто вiв бесiду, поневолi вiдходили потроху назад. Здавалося, що той хлопчик може когось схопити та розiрвати на частини. З таким голоском i маленька дитина здається страшною.
   - Я все зроблю, мiй повелитель, - швидко мовила Катрiн до вождя, iнодi дивлячись на диявола.
   Хлопчик побачив це, та пристально поглянув на дiвчину своїми страшними червоними очима. Потiм торкнувся руки вождя. Дикий нахилився, щоб почути, що йому скаже диявол. Миттєво головний подивився на Катрiн здивованим поглядом, та нiчого не сказав.
   Командиршi вiд цих поглядiв i шепотiнь стало трохи не по собi, кинуло в холодний пiт.
   - Побачимо, - тiльки i сказав вождь Диких Земель.

(play The Beatles)

IX

Сяйво свiтiв

   На наступний день пiсля гадання, Тiко прийшла до тями. Усю нiч Ливе тримав вiдьму у себе на руках. Янгол спав недалеко вiд полум'я. Звiсно, на ранок, вiд гiлля нiчого не залишилося.
   Здалеку були чутнi грiм та блискавка. Це наводило жах, оскiльки на думку приходив тiльки повелитель духiв. Темрява давила на очi Вiкторовi, вiн не мiг остаточно прокинутися. Заважало вiдчуття пiзньої ночi.
   Тiко дивилася на юнака, притиснувшись до нього. Вона розглядала його риси обличчя. Їй було так тепло i приємно вiдчувати себе в обiймах Одинака. Вивiльнивши руку, вiдьма лагiдно торкнулася щоки воїна. Той, з несподiванки, майне не вронив жiнку додолу. Але втримав в останню мить. Вона тихо засмiялася i знову торкнулася його обличчя. Їх очi зустрiлися, час мов зупинився. Нi грiм, нi блискавка не заважали двом людям, що сидiли у вiчнiй темрявi цього свiту. Ливе i Тiко вiдчували важкий потяг один одного, їх вуста потроху зближалися.
   - Ви вже не спите? - спитав несподiвано Вiктор, - Тiко? Одинак?
   Тiко повернула голову у напрямку янгола, а Ливе, мов соромлячись своїх дiй, подивився кудись далеко, за лiс.
   - Нi, янголе, - мовила вiдьма, - я вже прокинулася. А що вiдбулося вчора, пiсля того, як повелитель зник?
   - Ти втратила свiдомiсть, - вiдповiв на останнє питання Ливе, - я тримав тебе так усю нiч. Менi здавалося, що щось сталося.
   - Все гаразд, - посмiхнулася лагiдно Тiко, - не хвилюйся.
   Вiктор трохи насупився вiд цiєї приємної розмови. Вiн себе вiдчував зовсiм зайвим. I чому йому доводиться зараз ходити з героєм свого твору i вiдьмою, якої нiколи не створював. Та треба скорiше звiдси вибиратися. Вже хотiлося до "третього свiту", в них це так кажуть.
   - Я хочу додому, - жалiсно вийшло сказати Вiкторовi, i вiн пожалкував про це, якось було по дитячому, - треба щось робити.
   - Так, але нам треба, щоб ти розповiв про сказане повелителем духiв, - трохи суворо мовив Ливе, ставлячи Тiко на землю, - про якого ще "диявола" згадувалося? Це що якась тварина, чи це iм'я?
   - Диявол - це протилежне Господовi, - почав невпевнено хлопець, - звiсно це не зовсiм так, але не до цього. У нас вважається, що Творець - це добро, свiтло. Диявол - зло, темрява. Вони вiдносно однаковi, як i однаковi добро i зло.
   - Можливо, обрана - це противага дияволовi? - запитала Тiко, - а тому треба обов'зково її знайти. Але де?
   - Так, треба, - повторив янгол, - та я i не уявляю, як можна боротися з тим дияволом. Я нiчого не вмiю робити такого протиприродного.
   - Це тобi лише здається, - мовив Ливе, - мiй батько завжди казав, що людина може усе, аби знати як це робити. Це вiн казав ще до того, як пiшов у армiю. I справдi, не вмiючи воювати, вiн навчився i дiйшов великих успiхiв.
   - Так, твiй батько був дуже визначний, - лагiдно сказала Тiко до Одинака, - я чула про нього.
   Усi троє поснiдали, iнколи казали якiсь iдеї. Та все це було не суттєво i майже не реальне. Треба було щось робити, треба було знайти обрану. Люди i янгол прийшли до висновку, що та обрана можливо також нiчого не знає про свою мiсiю. Та якщо i знає, то не вмiє нiчого такого робити. Пiд загрозою її життя.
   - Менi здається, що Дикi Землi почали нападати i на Iмперiю, i на королiвства Веселуна i Вовка одночасно лиш тому, щоб заплутати нас усiх. - в кiнцi снiданку сказав Одинак, - отже, на Iмперiю напали тому, щоб вiдвернути очi. А за обраною перейшли до свiту Орбод.
   - Чому ти так впевнений, що обрана в свiтi Орбод? - запитала Тiко.
   - Я не знаю, менi просто так здається. - припустив Ливе, - адже янгол з'явився в Олзi, то обрана повинна бути в Орбодi. Так важче буде їм зустрiтися i у Диких Земель буде час i шанс вбити "нашу" перевагу.
   - Я згоден з Одинаком, - додав Вiктор, - завжди зло мало перевагу, та добро завжди перемагало. А чи буде так з нами? Я щось не дуже впевнений.
   Трохи розсидiлось, хоча це було важко побачити. Ливе i Тiко це бачили, адже вони все життя провели в Олзi. Вiктору було важче, постiйне враження, що тiльки нiч та й нiч.
   Трiйка вирушила в дорогу. Стежина Проклятих йшла прямо i прямо, не було видно нi кiнця, нi краю. Це трохи засмучувало, але всi знали, що Сяйво мiж свiтами буде вже пiд вечiр. Було i добре - адже, так швидше можна було б знайти обрану. Та iнша сторона - погана - там вони зустрiнуть ворога. А про янгола там повиннi знати. Хоча як виглядить диявол - для трiйки було загадкою. Можливо це такий же хлопчик, як i Вiктор. Хоча сам Вiктор уявляв величезного чоловiка з рогами та копитами.
   Розмовляти не було сил, тiльки йти та йти. Слiпо вважати, що обрана саме в тiй сторонi, в свiтi Орбодi. Але як дiзнатися, де вона i яка в неї зовнiшнiсть. Спитати у повелителя духiв? Цього не хотiлося нi Тiко, нi Ливе. Вiктор взагалi не хотiв про це розмовляти. Вiн мовчки йшов, згадуючи свою квартиру, свого папугу. Як же там Кера? Як його справи? А чи спить Вiктор зараз? Чи помер? А може все, що тут вiдбудеться - там пройде за декiлька секунд? Щось не вiрилось.
   - А може обрана знайде янгола сама? - запитав Ливе, не чекаючи вiдповiдi, - хоча це звучить якось дуже хибно.
   Так трiйка йшла до вечора. Спочатку попереду Одинак, а позаду Тiко i Вiктор. Та згодом, янгол пiшов уперед, про щось думаючи. А воїн i вiдьма йшли поруч. Чи то навмисно, чи то просто - торкалися рук один одного. Та згодом, мiцно тримавшись за руки, йшли, поглядаючи один одному в очi.
   - От ми й прийшли, - мовив тихо Вiктор, коли вже стемнiло зовсiм. Навiть хлопчик почав бачити рiзницю в темрявi.
   Перед очима вiдкрилася неймовiрна картина. Величезна стiна свiтилася бiлим сяйвом. Її розмiри були не вiдомi. Вiд самої землi до неба, вiд сходу до заходу. Не було Сяйву кiнця i краю. Завмирало серце, дивлячись на ту бiлизну, що випромiнювала стiна. Було дуже дивно, як таке бiле свiтло не освiтлювало темнi землi Олзу. Та оскiльки це диво було вже не перший рiк, то на цi питання вже було написано тисячi книг. Та нi одна не вiдповiдала на це довiчне питання.
   - От ми й прийшли, - тихо мовила Тiко, - що нас чекає за Сяйвом?
   Ливе обiйняв вiдьму зi спини. Вiн мовчав i дивився на Сяйво. В нього солодко паморочилось в головi, вiн вдихав запах волосся Тiко, запах її тiла. Це вiдволiкало його вiд тих страшних питань, вiд того, що їх чекає за доля. Чи помруть вони в перший день, чи хоч зможуть знайти обрану. Одинак починав божеволiти вiд цiєї жiнки, що так змiнила його життя.

(play Amatory)

X

Вчення бiблiотеки

   Шокована Елiс довго не могла повiрити в те, що бачила власними очима. Вдруге Вiкторiя не вiдкривала сяйво, а просто пiдiйшла до обраної. Вона засмiялася, адже образ обличчя у дiвчини був саме смiшний i переляканий.
   - Я навчу тебе володiти свiтами, - мовила охоронець, - це тiльки початок. Та я не скажу тобi а нi слова, щодо того, що це легко робити. Треба буде вчитись i вчитись. Як, наприклад, музикант вчиться грати на iнструментi. Це важко i здається нереальним. Та насправдi, через багато рокiв вiн стає професiоналом i знавцем.
   - Менi щось пiдказує, що менi не дадуть вчитися роки, - мовила Елiс, - адже Дикi Землi прийшли в свiт Орбод i знищили Кнаб. Це мабуть лише початок?
   - Нi, це не перше мiсто, що вони знищили, - вiдповiла Вiкторiя, - по словам чарiвника Кло, в свiтi Орбод захоплять не тiльки Кнаб, але i Ронсон. Ронсон - мiсто ворота до свiту Олз.
   - Я знаю це мiсто, - згадувала обрана, - там в мене багато знайомих. А що племена там роблять.
   - Вони, по писанням, знищили Ронсон повнiстю. Залишили тiльки фортецю, щоб оборонятися вiд Iмперiї.
   Очi Елiс налилися сльозами, вона не вiрила словам охоронця. Ронсон не могли знищити, це не правильно. Навiщо, за що?
   - Що цi тварюки роблять?! - заплакала дiвчина, - там стiльки людей! А що король Вовк нiчого не робить? Чому так усе?
   - Пробач, це лише гадання чарiвника, та я знаю, що вiн казав правду, - Вiкторiя сiла бiля Елiс, - вибач, що принесла погану звiстку, але я повинна це була тобi оповiстити.
   Деякий час двi дiвчини сидiли, обiйнявши одна одну. Елiс тихо плакала, вона уявляла безлiч мертвих i диких воїнiв племен. Було болiсно, в серцi з'являвся гнiв, бажання помсти. Але що вона зробить проти цiлого вiйська, проти величезної армiї? Вона нiщо!
   Вiкторiя пiдвела Елiс та повела до центру зали бiблiотеки. Вибравши якесь невiдоме очам мiсце, та провела перед собою рукою. Повiтря розрiзало i почало виходити звiдти бiле сяйво. Це було дивовижно i трохи моторошно. Охоронець запросила рукою обрану. Елiс вагалася, вона боялася зайти туди. Та через декiлька секунд, закривши очi, вона зробила крок.
   Навколо все поглинулось бiлим свiтом. Почали болiти очi, хоча вони були закритими. Та через мить свiтло зникло, Елiс оглянулася навколо. Вони були вже в якiйсь iншiй залi. Вона була погано освiтлена. Лише декiлька факелiв були закрiпленi в кутках. Навпроти з'явившихся була стiна з незрозумiлим малюнком. В темрявi його було майже неможливо розгледiти.
   - Це потаємна кiмната, - мовила тихо Вiкторiя, - саме тут Кло проводив багато часу i тут вчив мене магiї.
   - А чому ти говориш шепотом? - запитала Елiс, - адже тут нiкого немає. I тут дуже моторошно i холодно.
   - Чарiвник Кло завжди казав, що я можу бути присутня при його самонавчаннi, але повинна себе вести тихо-тихо, - з сумом вiдповiла Вiкторiя, - менi навiть зараз здається, що вiн сидить посерединi кiмнати i шепоче щось собi.
   Обрана почала ходити по залi, роздивлятися її. Не було нi вiкон, нi дверей. Лише стiни, а малюнок - це якась фреска. Стеля була дуже низькою, а тому лiтати тут не можна було.
   - А що це за малюнок на стiнi? - запитала Елiс у охоронця, що слiдкувала за рухами обраної.
   - Я чекала цього запитання, - вiдповiла та, - як я, в свiй час, запитала у чарiвника Кло.
   Вiкторiя пiшла в куток кiмнати та взяла обережно факел. Потiм пiдiйшла до Елiс, протягнула вогонь до неї.
   - Вiзьми полум'я.
   Обрана потягнулася взяти за дерев'яний держак, та охоронець миттєво убрала руку.
   - Нi, ти мене не зрозумiла, - мовила Вiкторiя, - вiзьми вогонь руками.
   - Це ж безглуздя! - тiльки i сказала дiвчина, - вiн обпече менi руки!
   Вiкторiя лагiдно засмiялася, та торкнулася вогню. З рукою нiчого не сталося. Це дуже вразило Елiс. Та потiм вона впевнено i швидко простягнула руку до вогню. Охоронець злякано знову вiдвела факел.
   - Що тепер? - засмучено запитала Елiс, - чому тепер я не можу торкнутися вогню. Ти ж не опеклась.
   - Треба повiрити в його силу, - тихо сказала Вiкторiя, - треба мати не впевненiсть i слiпо йти вороговi на зустрiч. З цього нiчого доброго не вийде. Тiльки смерть. Треба вiдчути себе ворогом, треба бути таким як вiн. Я хочу вiдкрити тобi свiт таким, який вiн є насправдi. Все навколо - це вигадка, вигадка i вогонь. Справжнiй вогонь далеко вiд нас, вiн горить не так, вiн свiтить не так... У ньому все по iншому. Та тобi i не треба ламати голову над тим, де той вогонь. Це зовсiм не наш свiт. Я хочу навчити тебе оперувати свiтом Олз i Орбод. Це наче математика, ти повинна знати головнi ключi, основнi рiшення.
   Вiд таких слiв у Елiс трохи запаморочилось в головi. Можливо в якiйсь казцi все сказане - було би справдi життям. Та тiльки не тут! Маячня.
   Обрана трохи почекала, подивилася на полум'я. Слова Вiкторiї крутилися в головi, але приймати їх за дiйснiсть Елiс не хотiла. Вона не вiрила.
   Мить i руку дiвчини обпалило полум'я, вона закричала i впала додолу.
   - Дурна, - лагiдно мовила Вiкторiя, - ти менi не повiрила. Та, як я казала, не все буде зразу. У цьому помилка багатьох починаючих чаклунiв. Їм давай все, а вiрити не треба. От i шкодили собi.
   - Я не можу повiрити в таке, - закричала Елiс, - менi дуже боляче.
   Охоронець всмiхнулася, присiла бiля дiвчини. Дунула на обпалену руку, а потiм торкнулася своєю до полум'я з факела. Вогонь наче став матерiальним. Вiкторiя взяла шматочок вогню. Потiм швидко приклала до пораненого мiсця, щоб Елiс не встигла вiдреагувати. Обрана злякалась, та не встигла убрати руку. Вогонь наче став водою, розлившись по руцi. Через мить зникла бiль, зник слiд вiд опiку.
   - От бачиш, - засмiялася Вiкторiя, - твiй ворог - твiй рятiвник. Тримай, - охоронець знову мов вiдiрвала шматок вогню i простягнула Елiс.
   Тремтячою рукою обрана торкнулася рук охоронця, закривши очi, взяла вогонь до рук. Стало трохи тепло i приємно. Наче в руках тепла водичка, що грається з кожним пальчиком. Елiс потроху вiдкрила очi i побачила в своїх долонях те диво, що завжди боялася. Потроху з'являлася впевненiсть i дiвчина почала перекачувати вогник в руках. Ставало смiшно, що зараз вона пiдкорила одну з тих страшних речей, що колись дуже лякали людей. Обрана уявила, що цей клаптик вогню стає шаром i парить в повiтрi.
   Вразило те, що через мить той вогник почав пiднiматися з рук i мiняти форму на шар. Вiкторiя уважно дивилася на Елiс, слiдкувала за кожним рухом. Вона боялася, що вогонь знову вирветься з рук обраної.
   Шар крутився над долонями дiвчини, вiн потроху збiльшувався, але вона повнiстю контролювала його рухи i дiї. Це Елiс дуже подобалось, це було не страшно. Вона починала вiрити.
   Через декiлька хвилин, Вiкторiя простягла руку та взяла клаптик вогню до себе. Потiм роздiлила його на двi рiвнi частини, та кинула їх на фреску.
   - Це намалював якийсь художник, що колись прийшов до Кло, - пояснила охоронець, - як вiн тут з'явився я не знаю, та чарiвник дуже привiтно зустрiчав його.
   Елiс дивилася заворожено на малюнок, вона не могла вiдвести очi вiд намальованого. Була зображена дiвчина з темними крилами, бiлий фон можливо означав те саме маленьке сяйво, по якому Вiкторiя привела до цiєї кiмнати. Обличчя дiвчини було шалено знайоме. Та головне, вона тримала в руках той самий шар вогню, що i Елiс.
   - Обрана, - мовила серйозним голосом Вiкторiя, - той художник намалював тебе i твою першу дiю. Як бачиш, все сталося саме так.
   Вiд своїх слiв охоронець заплакала, смiючись. Нарештi вона зустрiла того, кого чекала все своє життя, того, для кого вона була створена. Вiкторiя - охоронець потаємної бiблiотеки чарiвника Кло, вчитель майбутньої обраної, помiчник рятiвника свiту. Дiвчина, тiло якої покривало пiр'я зараз була щаслива за всiх у свiтi Орбодi. Спочатку вона вагалася, щодо Елiс, та тепер все зрозумiло.
   Елiс - обрана! I тепер сили свiтлого янгола набагато сильнiшi за сили диявола...

(play Children Of Bodom)

  
  

XI

Вовченя в Орбодi

   Пройшло декiлька днiв з тої розмови володарiв у мiстi Рассел. Вовк поспiшав до свого мiста, яке тимчасово було головним в його королiвствi. Пiсля того, як захопили Ронсон, все настiльки перекрутилося. Почали виникати пiдпiльнi групи, що хотiли пiдтримувати Дикi Землi. Вони мали надiю, що пiсля вiйни їм припаде деяка дiлянка захопленого. Та, iшовши на переговори до племен, вони отримували меча в живiт чи лишалися голови.
   Вовк їхав у своїй каретi, дивлячись у вiконце. Вiн все думав про свою країну. Скiльки сил було потрачено на побудування фортець, суспiльства. А тепер все руйнується. Виходить, що короля тiльки боялися? А повага? Його не поважали. Це було болiсно вiдчувати серцем. Та що тепер поробиш? Нiчого.
   - Треба щось робити, аби цi покидьки не захопили усi мої землi, - король Вовк вiдрiзнявся вiд iнших добротою в душi, але злiстю ззовнi, - Я, як проклятий, втратив стiльки рокiв на влаштування цього дибiльного королiвства. А тепер якийсь курвак з Диких Земель буде насичуватись моїми землями. Та я здохну скорiше.
   Вовк розмовляв сам з собою, можливо кучер трохи чув цiєї риторичної розмови. Та це не грало ролi, йому гарно платили i це основне.
   - А цей старий пердун Веселун! Вiн почав вважати себе фiлософом i творцем свiту. Як мене це все дiстало! - король гнiвався i все згадував розмову з Веселуном i Iмператором. - ненавиджу я i цю погану сiмейку Iмператорiв. Покидьки, такi ж як i племена. Менi iнодi здається, що вони заодно. Вирiшили познущатися над Ободом...
   - Пане король, - перебив кучер розмову Вовка з самим собою, - там щось на дорозi, кiлометра за три вiд нас. Я не можу розгледiти, але бачив як воно вийшло з лiсу.
   Король гнiвно вiдчинив дверцята та встав на землю. Ноги трохи болiли, все ж дорога в два днi дала своє. I наче зупинялися їсти.
   - Що там сталося, - вже якось спокiйно мовив Вовк.
   Другий король Орбоду був молодший Веселуна, але не на багато. Майже вся голова була сива, лише де-онде виднiлися справжнi чорнi клаптики волосся. Свою корону Вовк знiмав лише, коли лягав спати. Це просто було не зручно - спати з короною. Тiло покривав легкий одяг, i величезний довгий меч був закрiплений на поясi.
   Король Вовк подивився в далечину, прикривши очi рукою, вiд сонця. Справдi, там де починався лiс королiвства його, хтось стояв на дорозi. Воно наче роздивлялося карету, прицiнювалося.
   Вовк пожалкував, що наказав воїнам їхати до тимчасової столицi готувати вiйсько для дiй. Виходить, що зараз є король i кучер. I тiльки король вмiє майстерно вправлятися з мечем.
   - Воно почало рухатись, - повiдомив кучер, хоча Вовк сам все прекрасно бачив, - воно бiжить на нас. Що будемо робити, пане?
   Темна пляма вiддiлилася вiд лiсу i швидко наближалася до карети. Тим часом, з лiсу вийшло ще щось. Та розгледiти було не можливо.
   Пляма, що вже майже летiла на короля i кучера збiльшувалася з кожною хвилиною. Ставало моторошно. А пляма перетворювалася в якусь страшну тварюку. Величезний звiр, що трохи схожий на кота бiг на карету i голосно гарчав. Ще хвилина i подiї вмить змiшалися. Кiт налетiв на карету i могутньою лапою вiдштовхнув кучера з його мiсця.
   Крик людини був передсмертний. Кучер впав метрiв за десять вiд мiсця подiй, хребет його був переломлений навпiл. Кошеня, заввишки до п'яти метрiв, пiдбiг до мертвого тiла, та почав виривати з того бiлi крила i розривати їх на шматочки.
   Тим часом, король, вiдкривши рота, стояв на мiсцi як вкопаний. Вiн заставляв себе взяти меч, але злякався - тварюка може зреагувати погано на цей жест. А вiн не зможе справитись з цим велетнем. В мiсцях переходу крил в спиту заболiло, адже було страшно i болiсно дивитися на мертвого кучера, в якого повиривали тi ж крила.
   Велетень-кiт миттєво повернувся до короля i злiсно загарчав. Трохи присiвши, вiн почав потроху пiдходити до Вовка. Це виглядiло мов напад лева на перелякану зебру. Король не рухався, а тiльки слiдкував за твариною. Секунда, i кiт плигнув на здобич. Рефлекторно Вовк вхопився за меч i, пригнувшись, виставив меч. Тварюка видала страшенний звук, що був схожий на образу та вiдплигнула вбiк.
   Язиком кiт зализував рану на лапi та невдоволено гарчав. Король же стояв як вкопаний на тому ж самому мiсцi, як i з самого початку. Серце тремтiло i мов виривалося з грудей.
   На допомогу Вовку, хоча вiн цього не дуже оцiнив, з'явилася людина з якимись незрозумiлими червоними крилами. На них не було пiр'я та i схожi вони були на щось декоративне. Та нi в якому разi для польоту. Та тут Вовку прийшла шалена думка. У тварини немає крил.
   Декiлька рухiв крилами i король вже був на висотi декiлькох десяткiв метрiв над землею. Вiн зареготав та почав махати мечем навколо голови. Людина з червоними крилами мовчки подивилася на короля та якось зловiсно всмiхнулася.
   Вовк тiльки-но почав летiти в сторону своєї тимчасової столицi, як, за мить, перед ним з'явилося щось страшенно яскраве i кругле. Вiн не встиг нiчого зрозумiти, як звiдти виникла рука i схопила його за шию. Вовк не встиг навiть почати опиратися. Його потягнуло у те бiле сяйво.
  
   Вiдкривши очi, король почав роздивлятись все навколо. Болiла голова i одне крило. Наче, коли його затягнули у те прокляте коло, по головi вдарили та зачепили i крило. Тiло болiло. Але було нi до цього, зараз Вовк хотiв зрозумiти, що ж сталося.
   Роздивившись залу навколо, вiн зрозумiв, що знаходиться в приймальному примiщенi Ронсон, в столицi його королiвства. Але як?
   - Що сталося? - сам до себе мовив Вовк, - якого дiдька я тут? Ронсон захоплено!
   - Ото ж i воно, - злякав короля голос позаду, - ти знаходишся в своїй столицi. А я захопив її.
   Вовк пiдскочив на ноги i повернувся. Перед ним стояв той самий чоловiк з червоними, голими крилами. Та ж сама посмiшка гiпнотично була спрямована на короля.
   - Хочу представитись, - мовив незнайомець, - я Вождь Дикий, Володар усiх Диких Земель. Це ж у вас так називається? Нашi племена об'єдналися i виступили проти ваших поганих свiтiв. Та хоча ми також знаходимо в одному з ваших свiтiв, себе до вас не рахуємо...
   - Що вам вiд мене треба? - тiльки i мовив король Вовк, перебивши вождя, - це злочин проти трьох могутнiх держав!
   - Яких держав? - засмiявся чоловiк, - я легко i безболiсно захопив твою фортецю Ронсон, i ти вважаєш, що ти могутнiй?
   - Це було зроблено несподiвано! - почав захищати свою країну Вовк, - вiйна має свої закони i домовленостi.
   Вождь Дикий засмiявся та вдарив в долонi. Через декiлька секунд до примiщення зайшов хлопчик. В нього не було крил, та його одяг був не схожий на щось мiсцеве. В очах гнiв i злiсть. Королю стало моторошно, не дивлячись на його вiк i смiливiсть.
   Вождь Дикий почав розповiдати Вовку про напад i цiль. Хлопчик невпинно дивився на короля, наче читав думки. Iнколи вiн торкався вождя i казав йому щось на вухо.
   Звiсно, що розповiдати про те, що Дикi Племена хочуть зробити насправдi нiхто не збирався. Вовку запропонували його землi i половину королiвства Веселуна. Страшенний погляд хлопчика якось заспокоював думки, сором, страх. Вiн наче притуплював всi вiдчуття. Король наче став п'яним, занiмiло все тiло. Останнiм, що Вовк нормально зрозумiв - це те що хлопчик пiдiйшов до нього.
  
   - Вiн зламався, - сказав диявол до вождя, - це було якось дуже просто.
   - Можливо тому що, вiн ненавидiв веселуна i Iмператора? - запропонував Дикий хлопчику, - та це не важливо. Закiнчуй!
   - Повторюй за мною i пам'ятай завжди, - якось пронизливо закричав диявол страшенно низьким голосом, - я згоден з вами, володар племен! Я буду на вашiй сторонi!
   - Я згоден з вами, володар племен, - заговорив покiрно король Вовк, дивлячись на Вождя Дикого, - Я буду на вашiй сторонi!
   - От i добре, - всмiхнувся вождь, - однiєї проблеми не буде.
   - А чому ми не можемо так загiпнотизувати Веселуна? - запитав диявол з якоюсь дитячiстю в голосi.
   - Я ж казав, що Веселун не має гнiву на Iмперiю Олзу i на королiвство Вовка. А тим паче, Iмператор, - пояснював вождь, - вiн завжди ненавидiв племена i його вже не переконати. Тiльки мечем!
   Диявол i Дикий зареготали. В цю мить до примiщення зайшла Катрiн.
  -- Я зiбрала вiйсько для нападу на Рассел, - мовила тихо i ввiчливо дiвчина.

(play Red Hot Chilly Peppers)

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

Нова сторiнка

I

Третiй свiт

   Нiколи не можна було сказати, як роздiленi свiти, де їх кордони торкаються один одного. Так само, було не вiдомо, що таке життя i смерть. Життя - це якийсь свiт, де живуть люди. А смерть? Чим це гiрше за життя? Звiсно, це страшно i незрозумiло. Та може то також якийсь свiт, чи багато, безлiч свiтiв?
  
   - Я нiколи не хочу покидати це мiсто, хоча воно i не дуже добре, - сам до себе мовив Чернiгiв Дмитро, - вже як рiк пiсля унiверситету працюю як проклятий, заробляю на хату! А вони мене збираються виписувати з гуртожитку. Ну i де справедливiсть!?
   Дiма йшов пустою вулицею, дув сильний вiтер i було дуже холодно. Куртка майже закривала обличчя Чернiгова i тому було не так погано йти такою погодою. Вiн йшов до коханої, i навiть якщо на дворi був сильний дощ i шалений вiтер, нiчого б не спинило хлопця.
   От вже i перехiд через магiстраль, а там вже будинок, де живе Оксана - дiвчина Дмитра. Хлопець, знайшовши очами вiкно коханої, почав швидше йти, розмахуючи руками в рiзнi сторони.
   Було холодно i дивитися по сторонам часу не було. Чернiгiв пiдiйшов до сходинок в пiдземний перехiд i з легкiстю здихнув. Можна трохи перепочити в затишку i не буде так холодно.
   Дiма зпустився до кiнця i зупинився. Витяг з кишенi цигарку i запалив її. Вiн всмiхнувся, трохи полегшало. Адже тепер вiтер не намагається розiрвати обличчя холодом! Хлопець завжди вважав, що може всмiхатися по рiзному. I зловив себе на думцi, що втягуючи нiкотин, вiн дурнувато всмiхався. Та це зараз не грало ролi, було трохи тепло, хоча i неприємно смердiло пiдземним переходом.
   Свiтла в тунелi не було, а оскiльки зверху цiла магiстраль, то перехiд був дуже довгим. Темрява трохи паморочила голову страхом. Вiн потроху оселявся в тiлi хлопця, вiн створював свiй холод. Смертельний холод. Юнаку було страшно в своєму життi, але не так - було не холодно, а просто не приємно. Зараз холодно, дуже холодно, хоча вiтер тут не ходить.
   Чернiгiв невдоволено кинув цигарку додолу i поправив куртку, бiльш натягнув її на обличчя. Вiн подивився в темряву i свiтло в кiнцi тунелю. Знову зловив себе на дурнiй посмiшцi. Тунель i свiтло - щось це нагадує.
   - Тфу... - тiльки i сказав Дмитро, - я ж не збираюсь вмирати i кудись вiдправлятися.
   Такi думки не сподобались хлопцю i вiн вирiшив скорiше вийти звiдси. Крок за кроком його наближав до виходу. Страх то заполоняв його думки, то вiдпускав.
   Дмитро йшов швидко, не дивлячись нiкуди - тiльки прямо, на свiтло. Краще вже б вiтер i холод, нiж ця тиша i смогiт. Та зовсiм несподiвано, Чернiгiв через щось спотикається i схопившись за стiну, аби не впасти, подивився назад. В темрявi можна було роздивитися силует якоїсь людини. Вона не рухалась, а може просто дивилася на Дiму. Вiн цього не розумiв. Та, раптом, бiля тiла, що лежало в темрявi, загорiлися якiсь очi. Вони були схожi на очi тварини: кiшки, чи собаки.
   Тишу прорiзало гарчання собаки, великої собаки. Та порода зовсiм не грала ролi. Мурахи страху розповзлись по всьому тiлу юнака i почали колоти кожну клiтинку.
   Собака встав i загарчав сильнiше. Дмитро зачепив його хазяїна. Це дуже погано. Раптом згадалося вiдчуття холоду i смертi, що виникло на початку заходу до тунелю.
   - Я не хочу вмирати, - тихо мовив Дiма, заплакавши, - я не хочу вмирати...
   Зiрвавшись з мiсця, хлопець з усiх сил побiг до кiнця цього проклятого тунелю. Було вiдчуття, що i легенi, i серце зараз вискочать i будуть вечерею для тварюки. Та так не станеться, все буде по iншому.
   За мить, пес обiгнав Чернiгова i вискочив на шляху у того. Хлопець намагався зупинитися i через це, просто зачепився за щось на землi. Впавши, юнак звернувся у клубок. На що вiн сподiвався - невiдомо, але страх заполонив його думки повнiстю.
   Собака кинувся на людину, схопився зубами за ногу. Крик розрiзав вiдносну темряву навколо. Людина кричала i намагалася якось вирватись.
   Чернiгiв намагався не втратити розум навiть в такiй страшнiй ситуацiї. Та все що вiн робив, було даремно i нiяк не дiяло. Тварина потягнула за волосся, було страшенно боляче i Дмитро миттєво втратив форму клубочку. Це було на користь собацi. За секунду Чернiгову Дiмi бiль i зуби розтрощили шию...

(play The Beatles)

  
  

II

Життя в пеклi

  
   Пекло почалося для Елiс вже в той день, коли охоронець зрозумiла, що чарiвник писав правду. Кожну годину Вiкторiя змiнювала напрямок навчання. Спочатку довго i нудно вони проводили розминання м'язiв всього тiла, потiм охоронець довго розповiдала про виникнення магiї i що воно таке. Багато чого Елiс просто не розумiла, а деякi речi просто не намагалася зрозумiти. Свiт магiї i добра гаснув для дiвчини з кожною хвилиною.
   Як можна створити полум'я, крутячи руки в рiзнi сторони? Так, уявляти полум'я треба з кожною маленькою деталею. Але як собi уявити вогонь, що приймає форму лiсу чи тварини.? Якщо побачити це - це iнша справа, можна i нафантазувати. А так?
   - Це нереально, - тихо, сама до себе, мовила Елiс.
   - Що нереально? - зупинилася Вiкторiя на властивостях води, - Елiс, щось сталося? Дiвчина зробила вигляд, що нiчого не говорила, але думки її не покидали. А тепе5р вода! Що такого в тiй водi? Навiщо менi знати, що вiдбувається з водою в рiзних станах. Ну ось снiг - хай собi лежить, вiн не займає нiкого. Але уявити його з середини - як це?
   - Обрана, завжди пам'ятай, - продовжувала Вiкторiя, - ключем в користуваннi магiї є уява. Ти повинна повнiстю уявляти, як побудованi цi стихiї. Я вже не кажу про створення фонтомiв. Доречi, фонтом - образ людини чи тварини, що може говорити, ходити, робити начебто все. Але! Але його не можна вбити, вiн не може вбити. Це як привид. - охоронець помовчала декiлька секунд, переводячи дух, - та рiч не в цьому. Ти повинна уявляти, як вогонь колихається, як вода перетiкає, як мокне i висихає земля.
   Це просто нереально. Такi були думки у Елiс. Вона добре розумiла, що магiя може бути якою завгодно. Основними вважаються магiя Води, Землi, Вогню i Повiтря. Хоча є iншi, та вони не сильнiше цiєї читвiрки. Велетня, в людськiй подобi, можна знищити водою. Армiю оживлених дерев можна спалити полум'ям. Нежить можна поховати в недри землi. А непорушнi фантоми можна розiрвати повiтрям.
   - В мене болить голова, - тiлдьки i мовила Елiс, пiдтримуючи голову рукою.
   Вiкторiя трохи втратила настрiй. Їй здавалося, що обрана не може болiти, що обрана не має потреби вiдпочивати. Навчання i лише навчання. А в Елiс немає в очах навiть блиску до перемоги.
   - Добре, вiдпочинь годинку, можеш оглянути тут усе навколо, - тихо сказала Вiкторiя i сiла на стiлець, - а я посиджу тут i помiркую, що ми повиннi вивчити. Так багато залишилось. Ми навiть не торкнулися i маленької долi магiчного свiту.
   Обранiй навiть слухати не хотiлось охоронця, вона швидко встала i пiшла блукати коридорами. У Бiблiотецi було прохолодно в тунелях i тому там зараз найкраще. Не вiкон, нi краплинки сонця - це дуже засмучувало.
   Елiс згадала про тунель, що зробив Кло i пiшла до зали Бiблiотеки. Швидко здiйнявшись до стелi, вона обережно залетiла до проходу. Потiм, склавши крила, пiшла до виходу. Теплий вечiрнiй вiтерець зустрiв Елiс лагiдно i ввiчливо. На душi стало набагато легше. Чомусь в цiй спорудi не вистачає свiтла. Як Кло мiг працювати так? Байдуже.
   - Що робиться зi мною? - мовила до себе Обрана, - менi дуже хочется допомогти свiтовi, менi дуже хочется припинити цю бiйню. Але я не можу сидiти так i слухати цi знання про магiю. - вона засмiялася, - та я веду себе яке мала дiвчинка, хочу все i зразу. Якби я могла зараз здiйняти руки, промовити закляття i заговорити цi проклятi племена.
   Елiс по дитячому здiйняла руки догори i щось, наче молитви, почала просити Творця про благо i добро. Та нiчого не траплялося.
   - Менi треба трохи поспати, - смутилася дiвчина, - з мене мало толку в такому станi. Та я не можу згодитись, що я Обрана. Це якась помилка. Це не вiрно...
   Дiвчина сiла на кам'яний пол, пiдiгнувши до себе оба колiна. Дивлячись на далекий краєвид, вона почала потрошу провалюватись у сон. Через декiлька хвилин Елiс вже мiцно спала, а Вiкторiя сидiла i дивилася на книжки, нi про що не думаючи.

(play Bullet For My Valentine)

  
  

III

Ронсон

   Вiктор був дуже здивований вiдчуттям перехiду через Сяйво. Вiн писав про нього, описував, але про сам перехiд нi слова. Для нього, людини, що створила все навколо, було дивно вiдчувати результати створеного.
   Наче тисячi голок торкаються всього тiла. Вони теплi i приємнi. Хочется залишитись в тому станi, але Сяйво лише тоненька плiвка, що не пропускає свiтло з Орбоду.
   Як тiльки Вiктор, Тiко i Ливе перейшли до свiту Орбоду, їх очi заполонила бiль. Було враження, що до їх очей направили розколоте залiзо i потроху наближають все ближче i ближче. Аж поки мандрiвники не торкнулися уявного залiза очами, бiль проходила крiзь все тiло. А потiм раптово зникла. Все почало набувати кольорiв, свiтла.
   Вiктору на мить здалося, що вiн слiпне, та це минуло.
   - Менi здавалося, що це буде набагато простiше, - мовив письменник, - я навiть не уявляв цєй бiль, коли створював два свiти.
   - А ми повиннi з цим жити, - всмiхнулася Тiко, поправляючи своє волосся, - тобi напевно дуже незрозумiло, як створене тобою живе само по собi.
   Лише Ливе мовчав, вiн готував себе роками, як воїна. Воїну не потрiбно виражати свої ємоцiї, свою бiль.
   Тiльки тепер хлопчик-Творець мiг роздивитися нормально Тiко i Ливе. Хоча в Ливе не було нiчого нового, адже це все ж його герой. Але Тiко вiн не створював i навiть не знав, звiдки вона взялася.
   Ливе також не зводив очей з вiдьми. Мовчав i мовби дивився на землю. Його довге чорне волосся закривало лице i було важко помiтити, що його очi роздивлялися Тiко.
   Вiдьма поправивши своє волосся, почала роздивлятися все навколо.
   - Як же я давно бачила Орбод, - мовила вона, - менi вiн завжди подобався. Тут так багато кольорiв, вiдтiнкiв i сяйва.
   Волосся Тiко трохи било у очi, синiй колiр дуже сяяв на сонцi. Що вона i помiтила.
   - Ми будемо довго стояти тут? - запитала вона, - Чого ви мене так розглядаєте? На менi дерево виросло?
   Вiктор почервонiв, а Ливе з награною обережнiстю почав роздивлятися все навколо. Ця сценка розмiшила Тiко. Вона лагiдно всмiхнулася i пiдморгнула Ливе. Воїн також почервонiв.
   - Добре, - вiдьма якось вже хотiла розслабити хлопцiв, - що ми будемо робити в цьому свiтi?
   - Те страхiття, що явилося нам вночi, - почав Вiктор, дивлячись на рiвнину, що вiдкривалася очам, - сказало, що в цьому свiтi є обрана. Можливо вона знає набагато бiльше нас...
   - То не страхiття, а повелитель духiв, - пошепки перебила хлопчика вiдьма, - не кажи так, вони - духи, все чують i вмить передадуть йому твої слова.
   - Ну добре, я так бiльше не буду, хоча менi важко вiрити у все це, - погодився Вiктор, - Так от, можливо обрана знає щось. Все ж, якщо так повинно було статися, то вона знає як все налагодити. Я хочу скорiше повернутися додому.
   - Спочатку треба щось зробити з Дикими Землями, а потiм зникай, куди тобi потрiбно, - суворо приєднався до розмови Ливе, - менi не дуже подобається, як ти кажеш. Все ж ти створив нас i все навколо, потрiбно вiдповiдати за створене!
   Вiктор зрозумiв, що зробив помилку. Можливо, в серединi себе, помилки не було, але перед створеним все ж треба вiдповiдати. Якби вiн мiг щось зробити.
   - Вибач, Ливе, - тихо сказав хлопчик, - та я навiть не знаю, як тепер я можу допомогти вам.
   - Так, з почуттями i гордiстю ми розберемося потiм, - встряла Тiко, - зараз треба розiбрати нашi дiї. Де може бути обрана? Янголе, ти казав, що в тебе є якiсь догадки.
   - Вони то є, але це дуже ризиковано, - роздумував хлопчик, - те, що Елiс, ну добра дiвчина з Кнабу, може бути обрана - це мiзернi шанси. Хоча можливо все ж, що я не даремно створив її. Як зрозумiти?
   Ливе, що постiйно дивився кудись вдалечинь, рiзко пiдняв руку. Це, напевно, могло означати, що треба замовчати.
   - Там щось рухається, - вiн обережно i повiльно пiдняв iншу руку i вказав кудись. Тiко i Вiктор, як по сигналу, разом повернули голови у напрямку руки воїна.
   Було ще трохи важко дивитися на мiсцевiсть, що так освiтлюється. В темрявi не було видно так далеко, тому i очi не напружувались. Та тепер потрiбно прикласти сил.
   Долина, що вiдкривалася мандрiвникам була з тисячу чи пiвтори тисячi крокiв, якщо йти прямо. Далi смужка дерев i невелике озеро. Злiва йшли гори, а зправа густий i високий лiс. Здавалося, що ця долина була створена лише для контролю над тим, що вiдбувається тут, бiля Сяйва. Долина була єдиною дорогою, куди можна було пiдти. Гори були не дуже високими, але дуже похилими. Так просто туди не забратися. Лише, якщо було б спецiальне знарядження. Цього в Орбодi i Олзi не повинно було бути.
   Лiс був дуже густий, здавалося, що дерева налазять одне на одне. Не кожному захочеться пiдти через той лiс. Хоча можливо є i такi.
   - Ви бачите, за деревами озеро? - запитав Ливе i, не чекаючи вiдповiдi, продовжив, - бiля нього невелика група людей i декiлька якихось споруд.
   - Дуже болiсно дивитися туди, - поскаржилася Тiко, закриваючи рукою очi вiд сонця, - та наче видно, що щось рухається.
   - А то не конi стоять бiля споруд? - запитав Вiктор, що також що сили напружував погляд, - напевно це патруль. Недалеко вiд цього мiсця повинен бути Ронсон. Я це пам'ятаю добре.
   - Я знаю про Ронсон, - суворо, не вiдриваючи свого погляда, мовив повiльно Ливе, - ця фортеця i є брамою до свiту Орбоду. Але зараз влада над Ронсоном в руках Диких Племен. Нам потрiбно або перелiтати через гори, що не дуже можливо, або йти лiсом. Менi вiн вже не подобається!
   Тут у голову Вiктора прийшла думка! А чому ж не можна перелетiти гори? Крила навiщо? Це вiн i висловив воїну i вiдьмi.
   - Розумiєшь, - хотiла пояснити Тiко, - напевно, ти не дуже замислювався над усiма процесами свiту, що створював. А тим паче над питанням про полiт i властивостi крил.
   Вiктору стало навiть якось не по собi. Адже i правда. Такi питання лише iнколи народжувалися у письменника. Але це виросло у проблему.
   - Божевiлля... - тихо мовив Ливе, хитаючи головою.
   - Можливо i так, - невдоволенно продовжила Тiко, - та все ж поясню. Крила нас здiймають. Але є i межi висоти. Деякi, звiсно ненабагато могли перевищувати цю висоту, але таких одиницi. Та що дивно, це те, що ми не можемо перелiтати гори чи щось високе i велике. Наприклад, гори. Вони широкi i високi. Також, грають роль схили на горi. Якби гора була без обривiв, з горем пополам можна було б летiти. Та в iнших випадках, крила просто не слухаються.
   Для Вiктора це було повним безглуздям i якось по-дитячому. Стало, в ту ж мить, соромно. Проблема у ньому, це вiн в свої двадцять рокiв iнколи пише по-дитячому!
   - А лiс? - тiльки i спитав Вiктор.
   - Є надiя, - мiркував Ливе, - але дуже мала. Адже не просто так долина є єдиним проходом до Орбоду з Сяйва. Напевно, ми не зможемо летiти над лiсом, та все одно треба йти до нього.
   Деякий час всi троє стояли мовчки, то дивлячись на табiр, то на лiс. Вибору не було. Йти на Ронсон просто так, з одним воїном було безглуздям. Який би не був Ливе сильним i добрим воїном, армiї йому не здолати.
   - Йдемо до лiсу, будемо пробиратися через нього. А там буде видно як йти до Кнабу, - закiнчила мовчанку i роздуми Тiко, - до Кнабу довго йти, та йе єдина наша надiя.

(play Elvis Presley)

  
  
  

IV

Обранiсть

   Обранiсть - це дуже важко. Хоча навiть думка про це викликає бунт у серединi. Обрана! Всiм казати це дуже просто. Але як Елiс може прийняти це, не знаючи нiчого. Вона навiть не уявляє, яке вона несе значення для свiту.
   Вiкторiя казала, що зараз дуже важка ситуацiя. Якiсь птахи постiйно приносили їй листи. Це було iнформацiйне джерело. Так ми дiзналися про розташування вiйська Диких Племен. Але янгол не з'являвся. Не було жодної звiстки про те, що десь бачили хлопчика без крил. Так написав чарiвник Кло. Янгол - це хлопчик, рокiв десяти чи дванадцяти. Його повиннi супроводжувати. Дуже страшно, що Творець може загинути. Що вiн може робити? Невiдомо. Вiдомо одне, вiн має якусь силу, та книгу Вiкторiя втратила i точної iнформацiїх немає. Це дуже лякало.
   Елiс вiдчувала присутнiсть пекла вже два днi, якщо вважати день визначенностi її дурної обраностi. Ранок третього дня був для дiвчини незрозумiлим. Вiкторiя не казала, що i як вона буде робити з нею. Та часу дуже мало i охоронець хоче передати основу.
   - Я не вмiю користуватися магiєю, - мовила, до свiчки в кiмнатi, Елiс, - я просто знаю, що це. I то, напевно, не дуже сильно знаю.
   Елiс багато дiзналася за два днi. Магiя рiзноманiтна, але прийде час, коли дiвчина повинна вибрати саме ту сферу в магiї, що їхй ближче серцю. Потiм, шляху назад не буде. Чарiвник Кло володiв магiєю Повiтря. Це найвеличнiша магiя з усiх, але вона найважча i найтонкiша. Досi, Елiс не дуже уявляє як можна було повiтрям зробити цю кам'яну бiблiотеку.
   - Що менi робити? - запитала себе дiвчина, - я вiдчуваю силу в серединi себе, та я не розумiю її. Я не знаю, як направити її.
   Деякий час обрана дивилася на свiчку, потiм, сказавши молитву Творцю, вийшла з кiмнати. Шлях до залу бiблiотеки був недовгий, та бажання використати швидкий магiчний перехiд було великим. Аби тiльки навчитись!
   - Доброго ранку, обрана, - звернулася до Елiс охоронець, - я вже давно прокинулась i хочу, щоб тi також почала ранiше вставати. Це важливо... - на мить вираз обличча Вiкторiї змiнився, посуворiшав, - ти робила гiмнастику?
   - Нi, вибач, - мовила Елiс, вона не звикла брехати, - я забула.
   Охоронець важко видихнула повiтря i запропонувала зробити вправи зараз. Пiвгодини зайняла гiмнастика рук, пальцiв. Двi дiвчини, недалоко вiд столу, робили рiзнi вправи. Починаючи з легкого масажу пальцiв i закiнчуючи малюваннями уявних кол в повiтрi.
   Потiм, розiгрiвали все тiло, крила. Навiщо? - цього Елiс зрозумiти не могла.
   - Гiмнастика - це дуже важлива частина твоїх навчань, - казала Вiкторiя, коли розминала шию, - ти не зможеш використати деякi магiчнi закляття, не маючи пластики пальцiв.
   - Наприклад? - перший раз за весь час запитала Елiс, - я не дуже уявляю собi все це на практицi.
   Вiкторiя здивовано подивилася на Елiс. Можливо вона вважає, що тут немає нiчого незрозумiлого. Якби вона знала думки Обраної, то дуже злякалась би.
   - Ну добре, - почала Вiкторiя, - дивись уважно на мої руки.
   Вiкторiя трохи вiдiйшла вiд Елiс. Пiдняла лiву руку на рiвень з головою. Зiбранi пальцi цiєї руки охоронець згинати i розгинати, роблячи щось схоже на хвилю. В той час, на правiй руцi вона загнула мiзинець до лодонi так, щоб вiн був перпендикулярним iншим пальцям. Великим пальцем Вiкторiя закрiпила мiзинець, щоб вiн не рухався. Пiднявши праву руку, почала вимальовувати вiсiмкi в повiтрi.
   - Лiвою рукою я колихаю повiтря, - пояснила Вiкторiя, - повiтря має своє тiло, воно навколо нас. Ми, наче, харчуємось тiлом повiтря. Так от, хвилi мають спецiальний ритм, що задаю я. А правою рукою я малюю вiсiмки нашими коливаннями. Вiсiмок повинно бути три чи чотири, дивлячись на правельнiсть ритму лiвої руки.
   Охоронець почала малювати вiсiмки. На третьому разi малювання вiсiмки, повiтря стало трохи важким. Здалося, наче контури фiгури почали залишати свої слiди в повiтрi.
   Вiкторiя щось сказала незрозумiле i розвела руки в рiзнi сторони. Спочатку вiсiмка, що вималювалась у повiтрi розтягнулася, а потiм прийняла форму купола. Цей купол було дуже погано видно, але вiн сягав одного метра в радiусi вiд Вiкторiї. Iнколи було видно, як по стiнцi цього куполу проходили хвильки.
   - От бачиш, - спокiйно i повiльно мовила охоронець, - це зробити не дуже просто, але я створила купол, що буде захищати вiд стрiл. Але, вiн не захистить тебе вiд мечiв чи iншої зброї. В близькому бої вiн не ефективний.
   Елiс закривши рота вiд побаченого, взяла зi столу одну з свiчок i що сили кинула в Вiкторiю. Свiчка вiдскочила вiд куполу, а на ньому лише пiшли в рiзнi сторони хвильки.
   - Стрiли, камiння, - продовжувала охоронець, - навiть великi глиби можна утримати цим закляттям. Можливiсть цього закляття ти вiдчуєш сама, коли зробиш його. Та пам'ятай, купол не вiчний i витримає далеко не все!
   Так Елiс познайомилась з магiєю Повiтря. Закляття куполу не мало назви, воно i не потрiбне. Як пояснила Вiкторiя, такий захист важливий в тих випадках, коли напад йте з великих вiдстаней. Або в випадках природних стихiй - обвал камiння.
   Це дало сили Обранiй, адже тепер вона вiдчувала бажання продовжувати. Все ж, можливо вона обрана?! Дiвчина вирiшила вчитись, але вiдкидувати думку про обранiсть. Вона звичайна дiвчина, що хоче допомогти серцем i добром. Елiс не хотiла ставити себе вище всiх i дивитись згори. Це її лякало. Вона не обрана!

(play Stone Sour)

  
  
  

V

Дмитро

   - Чому менi так не пощастила в життi? - запитав Дмитро Чернiгiв сам до себе, - чому я не помер вiд старостi чи вiд якоїсь хвороби? А вiд шаленого пса. I де я тепер? В пеклi?
   До кiмнати, що бiльше нагадувала камеру у в'язницi, зайшов якийсь хлопчик в потертих джинсах та футболкою з малюнком. Його очi випромiнювали гнiв, але рухи були спокiйнi i легкi. Диявол пiдiйшов до Дмитра, роздивляючись, мовби, кожну його клiтинку. Юнаку вiд цього стало моторошно.
   - Як тобi твоя смерть? - запитав, всмiхаючись, хлопчик, - я хотiв зробити це дуже гарно!
   Дмитро здивовано дивився на малого, що якось дуже неiстотно розмовляв. Як ця дитина може когось вбити? Здаеться, то був пес. Безглуздя!
   - Нi, все вiрно, - мовби прочитавши думки, сказав Диявол, - тебе вбив пес, але це моїх рук дiло...
   - Чому? - тiльки i мiг запитати Чернiгiв, до кiнця не розумiючи слiв хлопчика.
   - Ти менi потрiбен, - якось загадково вiдповiв малий, - ти розумiешь, де ти зараз?
   - Мабуть у пеклi?! - чи то запитав, чи то пiдкреслив юнак.
   - Можливо, - засмiявся Диявол, - я це також можу назвати пеклом. Та лише свiт Орбод. Вiн сонячний i дуже добрий, - малий огидно сплюнув додолу.
   - Я не розумiю тебе! Менi тут не подобається.
   Темний янгол почав розповiдати Дмитровi про те, куди вiн потрапив i чому. Це продовжувалося не довго, але очi Дмитра з кожною секундою ставали все бiльшими i бiльшими.
   Але чому вiн повинен знищити людей з крилами? Чому то не янголи? Чому вiн янгол? Запитання на запитаннях утворювалися в головi у парубка. Вiн бiльше не розумiв нiчого.
   - Безглуздя якесь, - тiльки i мовив вiв, коли Диявол закiнчив, - я розмовляю з Дияволом - це вже смiшно!
   - Смiшно? - розлючено, але без зайвих ємоцiй запитав Диявол, - я тобi зараз покажу, що може бути смiшно, та не для тебе! - малий засмiявся страшним низьким смiхом, що був бiльше схожий на ричання дикого звiра, нiж на людський смiх.
   Дмитра пройшла хвиля страху i холоду вiд смiху. Диявол ляснув у долонi i прошепотiв щось. Повiтря навколо його рук наче згустилося i трохи потемнiло. А потiм почало приймати форму леза. Та не вспiв Дмитро щось зрозумiти, як те лезо увiйшло в праву долоню Диявола.
   Хлопчик, не гаючи нi секунди, вдарив правою долонею Чернiгова по обличчу. Дмитро лише встиг закрити очi з переляку. Потiм, обуреним цим вчинком, юнак скочив на ноги, але невидима сила знову посадила його на стiлець. Мiсце вiд удару малого страшенно заболiло i Дмитро машинально торкнувся того мiсця. Вiдчулася мокрота i тепло. То була кров. Диявол, вдаривши, розрiзав щоку юнаку.
   - Що це таке? - тiльки i запитав Дмитро, а потiм його очi закатилися вгору.
   Можливо, весь Кнаб чув той страшенний крик. Крик людини, з якої наче знущаються найстрашнiшими способами. Крик перейшов в незрозумiлий стон i вже пiд ранок вiн стих.
   Дмитро, втративши над собою контроль, корчився на пiдлозi вiд болю. Вона була навколо його, вона торкалася його тiла спочатку легко, а потiм все сильнiше i сильнiше. Чернiгiв розривав на собi сорочку, кричав вiд страшного болю. Бiль перейшла на спину, наче захотiла вiдiрвати лопатки. Дмитровi хотiлося дерти руками спину до кровi, аби зникла бiль.
   Лопатки наче розривало, вони наче росли i ставали гострими як лезо. На спинi вiдчувалася бiль. Щось наче лiзло з Чернiгова, наче росло. Щось не своє, те чого нiколи в юнака не було.
   Диявол, дивлячись на цю сценку, лише всмiхався. Його не засмучували крики Дмитра, йому було байдуже. Та смертi юнака хлопчик не хотiв. Дмитро Чернiгiв також обраний. Але обраний для допомоги Дияволовi - темному янголовi.
   - В тебе гарнi крила, - мовив Диявол, закриваючи за собою дверi.

(play Frank Sinatra)

  
  
  

VI

Лiс

   Вже начебто пiд вечiр, мандрiвники дiбралися лiсу. Було зовсiм не звично те, що сонце навiть не збиралося сiдати. Тобто, воно зникало за хмарами, але iнколи давало про себе знати. Стало трохи холоднiше, нiж було. Одним словом, всi трое розумiли, що десь скоро буде пiвнiч.
   - Треба вiдпочити, - тiльки i мовила Тiко, зупинившись та сiвши на зелену траву.
   - Так, я також вже не можу, - пiдтримав вiдьму Вiктор, - вже напевно вечiр. Стало холодно i сонця майже не видно. Це приходить нiч, хоч щось я знаю.
   - Зараз би запалити вогонь, та погрiтися трошки, - Тiко подивилася на Ливе, але отримала лише похитування голови в рiзнi сторони.
   - Не можна розводити вогонь, - спокiйно мовив воїн, не вiдриваючи погляду вiд табору патруля, - вi бачите звiдси табiр? - запитав Ливе, не чекаючи вiдповiдi, - Так от, вони наз побачать вмить, якщо ми розведемо полум'я. А якщо i не побачуть, може слiпi, то вiдчують дим i побачать темний стовб вiд вогню.
   Вiктор i Тiко тiльки скривилися на таку вiдповiдь. Та не погодитись на такi факти - було важко.
   Дiйшовши лiсу, мандрiвники зупинилися знову. Все. Тепер вiдпочинок на всю нiч. Прийдеться мерзнути, та так можна бути залишитись живими. Хоч на якийсь час!
   Долина була трав'яною, нi одної зайвої рослинки чи квiточки. Лише трава. А лiс починався з високих та мiцних дерев. Стовбури стояли майже один на одному. Мiж деревами був простiр в один чи два кроки. В деяких мiсцях все наче заросло кущами диких троянд. Вже один погляд на них i уявляється, як лiзеш через тi кущi i роздряпуеш шкiру до кровi. Голки на кущах були великi i вiдблискували гнiв та страх.
   Ливе сiв за десять крокiв вiд Тiко i Вiктора. Вiн буде всю нiч на вахтi. Хто знає, може патруль робить обхiд долини?! Треба бути дуже обережним, адже пройти через безлiч воїнiв - це подвиг, на який треба йти - хочеш чи не хочеш.
   Тiко сiла на траву i спиною вперлась в дерево. Хлопчик лiг головою на колiна вiдьмi i закрив очi, звернувшись в клубочок.
   - Вiдпочивай, янголе, - тихо прошепотiла Тiко, - я навiть не уявляю, як складеться завтрашнiй день. Чи може ми загинемо?
   Вiдьма ще трохи щось наговорила собi пiд носа i сама провалилася в сон. Та не пройшло i пiвгодини, як чиєсь необережне торкання розбудили жiнку. Вона нехоча розкрила очi та побачила перед собою Ливе. Хлопчик вже стояв бiля лiсу i роздивлявся щось там.
   - Тiко, вставай, - шепотiв воїн, - воїни пiшли на огляд долини. Вони нас можуть побачити. Прокидайся...
   - Та все, все, я прокинулась, - з просоння злiючи, мовила Тiко, - не треба бубонiти менi на вухо.
   Ливе здивувався такiй несподiваннiй агресiї, та нiчого не сказав. Вiн вiдiйшов ваiд вiдьми на десять крокiв та обережно вдивлявся в далечинь.
   Навколо стало помiтно темнiше, та це вже навпевно найтемнiша частина дня. Табiр помiтно ожив. Було помiтно, як люди возяться то бiля вогню, то бiля коней. Збиралися воїни, чи то четверо, чи то п'ятеро. Навiть здалося, що ляснуло залiзо. То напевно перевiрялися мечi. У людей не було помiтно крил. А нi свiтлих, а нi темних. То були воїни армiї Диких Земель.
   Ливе стало моторошно, та свiй страх юнак не хотiв вiдкривати жiнцi i дитинi.
   - Менi здається, що ми через хвилин десять заблукаємо в цьому страшному лiсi, - проскиглив Вiктор, - чому я зробив цей лiс таким непорушливим?!
   - Все правильно ти зробив, - заспокоїв його Ливе, - не було б цього лiсу i тих гiр, що навпроти, до Володiнь Вовка мiг попасти кожен! Хай то буде злодiй, чи воїн, чи химера якась! А так все дуже захищенно.
   - Та для нас це мабуть смертельно?! - пiтав i затверджував Вiктор одночасно.
   - Все, досi розмов, - Тiко вже встала з трави i придивлялася в сторону табору, - вони наче вже на конях.
   Ливе пiшов першим. Йому було дуже важко просовуватись мiж деякими деревами, чого не можна було сказати про Тiко i Вiктора. Вони були не великi в порiвняннi з воїном.
   Лiс нагадував страшний i непролазний лабiринт. Дерева, що тiснилися одне бiля одного, вiдкривали трiйцi три чи чотири проходи. Два з яких були в кущах диких троянд. Та мечем Ливе користувався дуже вмiло i кущi падали один за одним, навiть не намагаючись дати вiдпiр злодiям i порушникам спокою.
   Все далi i далi Ливе просувався вiд долини, зараз було головним - не вiдкрити себе патрулю, що ось-ось проїде недалеко вiд них.
   Вiктор вже встиг подряпатись i, щось буркочучи, витирав кров. Хлопчик i вiдьма намагалися не вiдставати вiд воїна, адже заблукати в цiй мiсцевостi - це напевно найстрашнiше, що може трапитись в життi!
   - Я не знаю, куди йти, - сказав Ливе, зупинившись на великiй вiдстанi вiд того мiсця, де вони зайшли в лiс.
   - Що ж робити? - запитав тихо Вiктор, - Тiко, а ти не знаеш якихось заклять, що змогли б допомогти? - в голосi вiдчувалася маленька-маленька надiя.
   - Я дещо читала та нiколи не пробувала, - почала, збиваючись, казати вiдьма, - я спробую.
   Вiдьма звевла долонi наче у молитвi i прошепотiла щось. Нiчого не сталося. Тiко почала злитися сама на себе, що з неї не виходить нiякої чарiвницi.
   Декiлька раз вiдьма намагалася повторити цю процедуру. Та все марно. Лише один раз дунув вiтерець. Чи може то здалося?!
   Ливе i Вiктор мовчки дивилися на Тiко, не кажучи нiчого. Та коли стало видно, що мало толку зi старань вiдьми, вирiшили йти далi.
   Жiнка з сумом опустила голову та сiла додолу. Свiтлий янгол пiдiйшов до Тiко, присiв поруч з нею.
   - Не опускай руки, - мовив Вiктор, лагiдно гладячи волосся жiнки, - це не останнiй раз твоїх спроб i створень заклять. Все вийде. Обiцяю!
   Тiко пiдняла голову i всмiхнулася до хлопчика.
   - Iнодi менi здається, що ти насправдi маленький хлопчик! Але ти вмiєш бадьорити.
   - Слухай, Тiко, - вже втрутився Ливе, - менi здається... я колись чув... ну пiсеньку хтось спiвав з малих, ще коли в мене був свiй двiр... - воїн якось дивно вiв себе, чогось соромився, - тобто, одного разу, до двору прибiгли дiти i почали спiвати якусь дивну пiсню...
   Вiтер, вiтер, вiтерець,
   Дай нам сили, молодець.
   Покажи дорогу нашу,
   Заблукали ми тут десь...
   А потiм, якось неiстотно здiймалося листя i неслось кудись iз двору. Дiти верещали i бiгли за тим листям. Мабудь воно вело їх додому.
   Вiдьма почувши цю розповiдь, на деякий час втратила можливiсть говорити. Дiти? I хто ж їм сказав таке?
   Вiктор допомiг пiднятися Тiко з землi i пiдняв з долу великий кленовий лист. Жiнка обережно взяла поклала лист собi на лiву долоню i голосно, з наголосами промовила дитячий вiршик.
   Здiйнявся вiтерець, зашумiли невдоволенi кущi навколо. Вiтер почав кружляти мiж деревами, а коли заспокоївся, то лагiдно пiдхопив клиновий лист i понiс його в рятiвному напрямку. Ливе, Тiко i Вiктор не роздумували далi нiчого, вони поспiшили за вiтром...

(play Children Of Bodom)

  
  
  

VII

Скаженi пси

   Лiс продовжувався i продовжувався, наче не було йому кiнця i краю. Вiтерець повiльно колихав клиновий лист i направляв його до виходу. Тiко iнодi задумувалась навiть над тим, чи веде вiтер їх до виходу?! На цю магiю була єдина надiя.
   Переходячи дерево за деревом, протискуючись мiж ними, мандрiвники знесиленi зупинилися. Лише Ливе залишався непорушним як скеля. Де вiн бере стiльки сил? Де вони вмiщуються в ньому? Та цього не дано знати нiкому - воїн не повинен розкривати свої почуття. Лише дружинi, лише коханiй...
   Як юнаку хотiлося зупинитися, перепочити. Як же вiн хотiв пiдiйти до Тiко i мiцно обiйняти її. Що робиться з його головою? Вiн втрачає розум. I воїн це добре розумiв, але перечити цьому не хотiлося а нi краплинки.
   - Лист зупинився, - важко дихаючи, мовив Вiктор, обпершись спиною о березу.
   - А що тут робить береза? - здивовано запитала Тiко, - вони ж не ростуть у Орбодi. Вони не люблять сонця!
   - Це лише мої дурнi правила свiтiв, - тiльки i сказав хлопчик, роблячи глубокi подихи, - вони ростуть там де прийдеться чи подобається, я не знаю.
   - Якщо тут береза, повинен бути якийсь простiр, галявинка, - з радiстю заявив Ливе, - вiтер-вiтерець, вкажи нам мiсце для вiдпочинку. Ми зтомилися.
   На таке прохання, Тiко майже не засмiялася. От i дiйшли! Тепер воїн, такий сильний та безстрашний, i розмовляє з вiтрами!
   Та, на диво всiм, лист зупинився i почав лiтати навколо трiйки. Всi важко дихали, навiть Ливе було тяжко приховувати це. Вiтерець трошки погрався з волоссям вiдьми, що дуже сподобалось Ливе. Потiм листочок трохи звернув з попереднього курсу i поволi почав пiрнати мiж деревами. Через хвилин десять, вiтер вивiв янгола i його оточення до невеличкої галявинки. Навколо, майже рiвним колом стояли берези. Мiж ними було не бiльше одного кроку. Пролазити було важко, та це цього було варто!
   Ливе швидко почав збирати гiлля, зривати бiльш сухi гiлки з дерев. Вiктор охайно складав дрова для вогню посерединi, перед цим виклавши коло з невеликих камiнчикiв, яких було досталь навколо.
   Вiд багаття, що так лагiдно почало грiти серця, було близько п'яти крокiв до найближчого дерева. Це давало можливiсть Ливе дiяти меньш сковано. Вiн не раз чув про лiс, що охороняв прохiд долиною до Ронсону. Багато хто намагався пройти ним, витоптував стежини. Але нiхто не повертався. Багато всiляких легенд ходили по мiстах. Навiть були про вурдалак, що чекають людей. Чи про велетенських змiй, що легко ковзали мiж стовбурами дерев.
   - Я колись чув про цей лiс одну дурнувату легенду, - почав Ливе, сидячи бiля вогню, - вона не єдина, але дуже моторошна. Кажуть, що в лiсi є дерева, що манять до себе, а потiм усипляють людей. Ось чому нiхто не повернувся з лiсу живим. А тим паче, нiкто не проходив крiзь цей лiс.
   - Дурний ти! - злякано i обурливо заявила Тiко, - менi стає не по собi. Тут так багато дерев! Всi рiзнi. Ливе, навiщо ти такє розповiдаєш.
   На це воїн тiльки всмiхнувся та похитав плечима. Вiдьма пiдiйшла да юнака i легенько вдарила його ногою. Ливе не роблячи багато рухiв, зробив так, щоб Тiко впала йому прямо у руки.
   - Не хвилюйся, - зареготав воїн зi своїх же жартiв, - я не дам вас у лапи звiровi чи у гiлля деревам!
   Вiктор мовчки сидiв бiля полум'я i дивився на нього. Їх чекає невiдома пригода. Тут вже немає слiв, немає виразiв. Що, звiстно, можна зтерти гумкою чи коректором. Тут все насправдi. I кров також. Хлопчик торкнувся пальцями ранки на плечi. Трохи болiло. Це все справжнє!
   - Це мабуть безглуздо, - втрутився Вiктор до солоденької пари, - а якщо в мене пустять стрiлу. Вона мене вб'є?
   - Не розумiю, чому ти задаєш такi питання, - похитав плечима Ливе, - та якщо хочеш знати, то вона можливо i вб'є тебе. Ти ж людина... Хоча, - воїн зупинився, - я навiть не знаю, людина ти? Ти янгол, а як у вас, янголи, вбивають - я не знаю.
   - В нас також вбивают, i не так, - похилив голову Вiктор, наче соромлячись свого свiту, - в нас є зброя пострашнiше стрiл i мечiв. Ця зброя не чекає на вiдповiдь, вона просто вбиває. Вона знищує i може вбити тисячi людей...
   - А чому б тобi, свiтлий янголе, не розповiсти нам про Елiс ще раз, - перебила хлопчика Тiко, бачучи, що продовження тiєї розмови до хорошого не приведе, - можливо ти ще щось писав про ту дiвчину.
   - Я не знаю, - похитав плечима малий, - це просто добра i дуже гарна дiвчина. Вона подобалась усiм юнакам, не раз за неї боролися i хотiли вiддати життя. Я завжди це вважав непотрiбним, але писав про це. Наче, життя однiєї людини, що не несе нiчого такого особливого.
   Ливе знову вдихав приємний запах волосся Тiко, що так i залишилась лижати на його руках. Вiн потроху зближувався обличчам з її потилицею. Аж поки не торкнувся носом волосся. Це було лише мить, але так приємно.
   - Елiс завжди мрiяла колись вiдправитись до Едемiв, де вчитись у великих старцях, щл бачили свiт. Та це нi до чого б не привело. Старцi є, але нiхто не зможе розповiсти їй, що створив свiти Олз i Орбод хлопчик, якого звуть свiтлий янгол. Нiхто не пояснить їй, що янголи - це ви всi, всi тi, що мають крила. А людина - це я. Я звичайний, нiчим не вiдрiзняюсь вiд iнших людей. У нас не було нiколи крил.
   - Менi важко розумiти тебе, - пiдтримала Вiктора вiдьма, - та я вiрю, що саме ти - Творець i це означає, що твоє слово правдиве. Свiти вигаданi, хоча я не створена тобою.
   Всi троє замовчали i дивилися на полум'я. Не було слiв, щоб сказати щось. Навiщо? Наче все котиться шкереберть! Вони повиннi щось зробити, повиннi повернути рiвновагу i жити як жили до цього!
   Тiко сама лагiдно i потихеньку торкнулася потилицею до щоки Ливе. Воїн вiдчув приємне тепло, що так поволi розливається по всьому тiлу. Руки, що були в полонi одна в однiй, мiцнiше обнялися польцями.
   Вiдьма потроху водила потилицею по приємно м'якiй щоцi воїна. Юнак робив те саме, вiн зустрiчав кожен рух потилицi лагiдними торканнями. Потiм потроху повернув обличча i поцiлував волосся Тiко. Було чутно, як жiнка солодко затремтiла. Мить i вона повернула обличча до Ливе. Їх вуста зiйшлися в довгому i, до нестями, приємному поцiлунку.
   Вiкторовi залишалося слiдкувати за станом вогню. Iнколи на мить вiн дивився на на Ливе i Тiко, що цiлувалися. Тяжко вдихаючи повiтря, хлопчик вирiшив зайти вглуб лiсу, крокiв на п'ять i подивитись мiсцевiсть. Чи не має когось?
   - Воїн, вiдьмо, - як скажений закричав через деякий час Вiктор, швидше сюди.
   Вже за мить малий вискочив на галявину i майже не полетiв в вогонь.
   - Там якiсь собаки!
   - Чому ти вийшов за територiю галявини?! - суворо запитав Ливе.
   - А що менi робити? Дивитися на вас? - обурився Вiктор.
   - Та годi вам! - Тiко влiзла в дурну сварку, - скiльки там собак?
   - Не знаю, я побачив напевно з четверо. Вони кинулись за мною! Менi не було часу їх лiчити.
   Ливе роздумував, тримаючи меч на поготовi. Чотири - не так i багато. Але якщо їх там цiла стая, то це дуже поганi справи. А їх все ж стая, не ходять пси самi по собi чи маленькими групками. Це дуже слабкi iстоти i видживають вони лише гуртом.
   Почулося гарчання з усiх сторiн. Вони ставало сильнiшим i страшнiшим. Собаки мов насмiхалися над людьми i янголом. А яка їм рiзниця - є крила чи нi?!
   - Тiко, ти знаєшь якiсь закляття? - запитав швидко Ливе, постiйно напружено дивлячись по сторонам, - може згадаєш щось?
   - Нi... я нiколи не вчила магiї... магiї вбивств... - запиналася i через сльози казала Тiко, - я не знаю... Менi дуже страшно.
   Гарчання ставало нестерпним, а з-пiд стовбiв дерев почали виглядати якiсь здоровезнi i страшеннi собаки. Скаженi пси.
   Необережнiсть Ливе вивела собак з рiвноваги i одна вискочила на воїна. Швидкий свист сталi i кров приснула в очi людям i янголовi. То була кров пса, що стрiмко розлетiвся на двi частини.
   - Я їх тiльки розлютив, - тихо мовив Ливе, мабуть вже сам до себе.
   Наступний пес вискочив зi сторони Тiко, та Ливе швидко зреагував i опустив меч на череп ворога. Собака якось неiстотно заскавучав i тiло, в iншу сторону вiд голови, запригало i вдарилось в стовбур берези.
   Та дещо Ливе забув. Вiн забув про янгола. Скажений пес налетiв на хлопчика i збив його з нiг, поваливши на землю. Головою Вiктор впав на вогонь, та йому пощастило, що один з стаї налетiв на переможця янгола. Вони почали боротися. Малий вiдскочив вiд полум'я. I повернувся до Ливе.
   Та не встиг зреагувати могутнiй воїн i наступна собака збила Вiктора з нiг i вцiпилася йому у шию. Бризнула кров, а хлопчик навiть не мiг нiчого крикнути, лише:
   - Пххх... пххх...пххх...

(play Deep Purple)

VIII

Король Веселун i армiя Iмператора

   День починався незрозумiло i чомусь дуже нервово. Кетрiн нервували навiть погляди воїнiв, що просто дивилися на неї. Бачучи її стан, боялися навiть пiдiйти i спитати щось.
   Кетрiн розмахувала своїми ножами "Очами смертi". Спочатку найменшим, потiм найдовшим. Пробувши в Кнабi недовго, дiвчина-воїн знайшла мiсце, де їй найбiльше подобалось. Можливо як кожен, вона шукала мiсце, де тихо i приємно. Невеличка площа мiж якимись будимнками. Як насправдi виглядав цей район - Кетрiн навiть не здогадувалась. Армiя Диких Земель, прийшовши до мiста, майже знищила його до пилу.
   Та зараз командировi було все одно, просто хотiлося тишi. Вона обережно зняла усi ножi та поклала на крильце будинку, що колись красувався в цiй мiсцевостi. Залишивши в руках найдовший кiнжал, Кетрiн вийшла в центр площi. Повiльнi рухи рук, складнi i смертельнi випади. Кетрiн робила кожен свiй рух роздумано i з любовью. Вiйна - це її життя, стан її душi. Так вийшло, нiчого поробити вже не можна. Закiнчилась би назавжди вiйна, дiвчина зникла би з нею. Деяким воїнам так i здається - Кетрiн i вiйна - одне i те саме. Зникне одне, зникне i iнше.
   Свист кiнжалу не торкав тишу своїм лезом. Було спокiйно i легко. Поволi ранкова нервовiсть почала спадати.
   Почулося якесь гупання, що трохи збило командира. Вона опустила кiнжал, дивлячись в сторону, звiдки лунали тяжкi кроки. Через деякий час з гупанням з'явилися i iншi звуки. Мовби чиєсь галдiння i дзвiн металу. Щось дуже знайоме.
   Та коли в повiтрi вiдчувся трохи рiзкий запах тваринного поту, стало все зрозумiло. Кетрiн всмiхнулася до пустоти, та потiм з'явився Медведик. Йому вона i всмiхалася.
   Руїн було багато, адже до цього були будинки. I мiсто все ж було значних розмiрiв. Зразу не побачиш все навiть тепер. Тiло Медведика виглянуло з повороту. Вiн, напiвкрадучись i хитро озираючись, подивився на площу. Мабуть вiдчув знайомий запах, запах свого хазяїну.
   Коли Кетрiн помахала Медведику рукою, той, тепер не боючись, вийшов з закриваючих руїн. За ним поволi йшли воїни з цiпами, що тримали звiра. Командир наказала кожен день вигулювати Медведика. Не тримати ж його в клiтцi весь час?! Це все ж жива iстота!
   Охоронцi звiра майже не попадали, коли Медведик почав бiгти то Кетрiн. Вона розвела руки у сторони i чекала теплих обiймiв i ласування велетенського кота.
   Та за мить, змiнилося все. Медведик, що швидко бiг до командирши, дико закричавши, вiдлетiв з шаленою силою в сторону. Його тiло вдарилось о цiлу стiну, що потiм повалилася на нього. Воїни полетiли за звiрем, двое з них зламали собi шиї, падаючи. Iншi впали, добре вдарившись чи щось зламавши собi.
   Медведика кинув в сторону знаряд, що прилетiв зi сторони долини. Це велетенське поле роздiляло Кнаб вiд гори Смiху, бiля якої грiвся на сонцi розвалений храм Чарiвницi Асу.
   Звiра помер ще до того, як вдарився в стiну. Цей заряд був великим камнем, розмiри якого можна було порiвняти з розмiрами самої Кетрiн.
   Командир в першу хвилину, закричавши з болю, не могла нiчого зробити. Її погляд був на Медведику. Вона чекала, що вiн пiднiметься i розiзлившись кинеться в сторону ворога.
   - Кетрiн, - закричав один з прибiгших воїнiв, - зi сторони Королiвста Веселуна йде армiя. Вони почали стрiляти з якихось дивних штук!
   - Вони не дивнi, - тихо, сама до себе сказала Кетрiн, - це артилерiя Iмператора. Я згадую її силу.
   Воїн стояв i дивився на командира, тяжко дихаючи i чекаючи команд. Та Кетрiн гнiвно закричала, проклинаючи весь свiт Орбод i Олз на додаток! Схопивши меча, командир розмахнулася ним i зробивши коло лезом над головою, кинулась на переляканого воїна. Продовження було миттєве i банальне. Гостре лезо найдовшого кiнжалу Кетрiн вiйшло чоловiку в серце. Пройшовши крiзь нього, вийшло з iншої сторони. Воїн не мiг промовити анi слова, лише бездиханно намагався ковтнути повiтря.
   Кетрiн вдарила вже мертве тiло ногою в живiт i таким чином витягла нiж.
   Пролетiло ще два великих камнi, рознесли в пил одну стiну i гору якогось смiття. Командир побiгла до своїх ножiв. Взявши зброю, дiвчина швидкими кроками пiшла до палацу.
   - Як можна було не побачити армiю Iмператора!? - питала Кетрiн пустоту, - Та я сама повбиваю всiх своїх воїнiв за таку дурню! Ворогiв там мабуть з декiлька сотень чи тисяч. Слiпi падлюки!
   Потiм, Кетрiн почала згадувати знову свiти Орбод i Олз. Дiсталося навiть Диким Землям i вождю Дикому. Та як казати це, вона оглянулася по сторонам - чи чує це хтось. Нiкого! Ну i добре. Клятий Дикий!
   Вийшовши до площi, що була перед палацом, командир побачила, що воїни не розбiглися з переляку. Всi ховалися i чекали командира i її команд. Всi пам'ятають, як вона ненавидить геройства. Все треба робити злагодженно!
   - До мене, - закричала Кетрiн, - зiбрати всiх! Старости порахуйте всiх. Докладiть, скiльки вже жертв i що за потвори нас атакують!
   З десяток чоловiкiв вiддiлилися вiд загальної товпи i кинулись виконувати накази. Iншi ж, приготувавшись, чекали розпоряджень. Кетрiн побiгла до палацу, сходами пiднiмаючись до вежi. Звiдти було дуже добре видно навколишнi пейзажi.
   Кетрiн, добiгши до гори, почала потроху заходити всередину кiмнати. Вежа була не дозорною, а для вiдпочинку. Нiякого захисту в неї не було i простий знаряд може розвалити вежу.
   Подивившись обережно на долину, Кетрiн швидко почала рорздивлятися все навколо. По-перше, чи не летить щось в її сторону. По-друге, що за небажаний гiсть прийшов до них.
   Долина була пустою, лише невеличкi групки воїнiв Диких Земель групувалися i бiгли в сторону мiста. Бiля гори Смiху i храму нiкого не було. А от горизонт, на шляху до Королiвства Веселуна почав потроху темнiти. Вiд горизонту почала вiддiлятися смужка темних плям. Потiм вона зросла до трьох метрiв в висоту. Смужку складали воїни. Були i тi, що стояли на землi, i тi, що розмахували крилами в повiтрi.
   З рiзних районiв армiї вилiтали знаряди в сторону Кнабу. Вони летiли в слiпу. Напевно, нiхто не знає, як розташований табiр Диких Земель.
   - От ми i зустрiлися, - тяжко втягнувши повiтря в легенi, мовила Кетрiн, - Добрий ранок!

(play Children Of Bodom)

  
  
  

IX

Люди i кров

   Сонце було в найвищiй точцi неба. Була дванадцята година дня. Стрiлки iмператорських катапульт вже вiдпочивали, поглинаючи їжу. Атака була зранку, командуюче вiддiлення мало велику надiю, що все ж вистрiли були несподiванi.
   Iмператору не дуже сподобалась iдея з використання катапульт. З поколiння в поколiння переходило знання iмператорських катапульт. Основа, завбiльшки сiм метрiв в довжину i п'ять в ширину, не могла не кидатися ва очi. Кидаюча установка зроблена з мiцного дерева та кам'яних механiзхмiв. Кидаючий пристрiй натягувався тросами, що потрiбно дуже обережно i ретельно сплiтати.
   Королю Веселуну не хотiлося б приймати участь в побудовi цiєї пекельної машини. Та все ж, захватувало дух, дивлячись на iмператорську катапульту. Пристрiй, що здiймає у небо, з швидкiстю штормового вiтру, велетенськi камiння - це все ж не iграшки. Знаряди перевозити найважче. Камiння, розмiрами з людину, дуже важкi. Але коли вони летять в потрiбному напрямку, то виникає враження, що їх маса не бiльше маси пiр'я.
   Табiр було розбито бiля початку гори Смiху. Саме в цьому мiсцi можна уникнути несподiванi напади. Гора дуже довга i висока, тому обiйти їїх з iншої сторони - iдея, що не має сенсу. I можливiсть, що Дикi Землi так зроблять - мiнiмальна. Все ж вони не такi дурнi. Хоча, мати розум i втрутитись в Орбод також не може бути нормальною iдеєю.
   Велика територiя була усiяна наметами та багаттями. Воїни обiдали, доїдаючи харчi, що давали в дорогу дружини та коханi, батьки та родичi.
   Посеред цього табору стояло три великих намети. Їх висота сягала десяти метрiв, а дiаметр двадцяти-тридцяти метрiв. Бiля свого намету стояв Король Веселун i вдивлявся в долину, в кiнцi якої стояли руїни Кнабу. Серце тремтiло вiд болю. Кнаб - друга столиця Королiвства, i як цi падлюки посмiли його знищити. Захопити, заполонити, взяти пiд контроль - але ж не знищити повнiстю!
   Якраз в цей час, зi свого намету вийшов Iмператор. Зморщившись вiд сонця, вiн стряхнув свою сорочку. Вдягнений вiн був в захищенi штани, що досить мiцно захищали тiло. Молодий повелитель, вдихабчи прохолодний вiтерець, подивився в рiзнi сторони. Побачивши Веселуна, Iмператор всмiхнувся та обережно вдягнув сорочку. Виправивши крила, молодий володар здiйнявся на якусь мить в небо, розминаючи м'язи, та повернувся на землю.
   - Менi здається, що треба починати напад, - мовив Веселун, дочекавшись поки Iмператор пiдiйде до нього, - бачиш, що вони зробили з Кнабом? Треба не тiльки прогнати цих тварин з Орбоду, а й знищити їх мiста...
   - Якщо вони в них є, - перебив Веселуна молодий Iмператор, - якщо ми зможемо їх прогнати звiдси i з територiї моєї Iмперiї.
   - Де Вовк? - запитав Король, але вiдповiдi не дуже чекав.
   - Та я звiдки знаю?! - здивувався Iмператор, - я тiльки вийшов з намету i, побачивши вас, пiдiвйшов.
   - В останнiй час, з Вовком вiдбувається щось незрозумiле, - подiлився роздумами Веселун, - кажуть, що вiн почав ходити вночi i постiйно бубонiти якiсь нiсенiтницi.
   - Так, - погодився Iмператор, - я звернув увагу i на те, що при розмовах о Диких Землях, Вовк якось дуже швидко замовкає. Це не схоже на нього. Вiн не може бути зв'язаний якось з ворогом? - обережно запитав Iмператор, аби не розлютити Короля.
   - Я нiколи не повiрю, що Вовк спiвпрацює з Дикими Землями, - сказав Веселун, - вiн хоч i запальний i любить сваритися зi мною по дурним причинам, та повернути проти мене вiн не здатний.
   - Треба все ж бути обережним, - похитав плечима Iмператор, - все на свiтi буває.
   - Та не в свiтi Орбод...
   Король Веселун хотiв ще щось сказати, та до повелителiв пiдмiг один з командирiв армiї Iмперiї.
   - Прошу вибачення, що турбую, - почав той, - та було замiчено, що невеличкий патруль вийшов з руїн Кнабу.
   Iмператор всмiхнувся, а Веселун посуворiшав.
   - Накажи, щоб не пiдпускали патруль до нашого табору ближче, нiж одна тисяча крокiв. Нехай стрiлки полякають їх стрiлами. Але нiкого не вбивати!
   - Чому? - здивувася Iмператор, - треба вже починати!
   - Так, я знаю, але хай розлютяться. Можливо будуть дурнуватi дiї з сторони ворога. Це буде нам плюсом.
   Iмператор нiчого не сказав у вiдповiд. Та здивувася такiй тактицi Короля. Як можуть бути дурнi дiї зi сторони Диких Земель, якщо вони дiйшли аж сюди! Кнаб - це майже середина королiвств Веселуна i Вовка.
   Група, з двадцяти воїнiв, здiйнялася в небо. Вони були з чорними крилами i темним одягом. Бiлi символи на їх спинах вказували на те, що це стрiлки. Група направилась трохи далi вiд табору, в сторону Кнабу i почала чекати патруль Диких Земель.
   - Добрий день! - несподiвано з'явився Вовк в захищенному, вiд ударiв, одязi, - я так розумiю, що ворог почав дiяти?!
   Невдоволений Iмператор подивився на Вовка. Навiщо було так несподiванно пiдходити! А ще витягнув свiй довжелезний меч! Навiщо?
   - Добрий день, - не висловлюючи своє незадоволення, заговорив молодий повелитель, - ви правi. Як себе почуваєте? Готовi до вiйни?
   - Я завжди готовий i моя армiя готова також, - iронiчно сказав Вовк, - вони чекають моїх команд!
   Iмператор здiйнявся в небо, щоб було краще розгледiти дiї своїх воїнiв i патруля ворога. Нiчого не вiдбувалося. Та вiтер неспокiйно i невдоволенно колихав крила повелителю Олзу. Щось не так!
   - Пiдготуватися до нападу, - закричав Веселун, голос якого розiйшовся громом по усьому табору, - бути на готовi!
   Командири iмператорської армiї подивилися на свого володара, той похитав головою в знак згоди з Королем. Темна армiя почала також збиратися.
   Вовк вказав щось одному з своїх воїнiв, пiсля чого той зник в товпi. Потiм Вовк сам здiйнявся у небо, подивитися, як проходять справи.
   Патруль потроху пiдлiтав на ту вiдстань, про яку вказав Веселун. Група iмператорських стрiлкiв приготувалася. Хвилина i повiтря розiрвало свист стрiл. Блискавичнi стрiли не дорлетiли до цiлi, що i потрiбно було.
   Патруль Диких Земель зупинився. Iх було всього десять чоловiк. I йти в бiйку не було нiякого сенсу. Один з воїнiв ворогiв дiстав з сумки, що висiла на плечi, лист i почав малювати розташування вiйська.
   - Ану зачепiть одного з них, - крикнув Iмператор групi стрiлкiв, - та не вбивайте!
   Напевно, найкращий стрiлок вiддiлився вiд групи i прицiлився. Повiтря засвестiло i через мить один з ворогiв полетiв вниз. Роздалося далеке бухкання тiла. Патруль швидко зпустився до пораненого. Веселун намагався роздивитися, куди ж стрiляв iмператорський воїн. Напевно, в крило.
   - Добрий вистрiл! - засмiявся Iмператор, - прямо в криловi м'язи. Тепер ряди безкрилих поповнились на одного.
   Всiм було вiдомо, що найважливiше мiсце в крилах - це з'єднання з хребтом. Ураження цiєї зони призведе до втрати роботоспроможностi крил, а також це недалеко вiд iнвалiдностi взагалi.
   Поки армiї свiтiв Олзу i Орбоду готувалися до дiй, повелителi роздивлялися патруль. Трое з ворогiв пiдняли пораненого в повiтря i полетiли до Кнабу. Iншi, на диво залишились на мiсцi. Воїн, що малював, продовжив свою роботу.
   Тут вже Iмператор розлютився. Пiдiзвавши одного з стрiлцiв, вiн вiдiбрав лук i спитав про якусь стрiлу. Воїн швидко кудись зник, а потiм повернувся з стрiлою. На вигляд вона була як i iншi, але не була блискавична. Якийсь малюнок бiлою фарбою та i все.
   - Я їм покажу, хто тут головний, - мовив Iвмператор i почав прицiлюватись.
   Пройшло менше нiж хвилина i натягнута тятева, вiдiгравши свою особливу ноту, вiдпустила стрiлу. Свист i цiль. Як тiльки невiдомий знаряд торкнувся художника, роздався вибух i все навколо трохи поглинулося в бiлий свiт.
   Ворог навiть не встиг крикнути, як його тiло розлетiлося в рiзнi сторони. Iншi воїни з патрулю, перелякавшись i заляпавшись в кров, почали швидко вiддалятися вiд табору.
   Навколо стояла тиша, лише смiх Iмператора не давав повiтрю поглинути усi звуки. Невдоволений Веселун, погрозхився молодому повелителю. Дуже погано, коли щось йде не за планом.
   Частини художника попадали на землю i, звiсно, вказували на початок битви.

(play Alice Cooper)

  
  
  

X

Елiс вiдчуває

   День за днем проходили в муках для Елiс. Але вона почала вiдчувати силу в собi, надiя розгорiлася новим вогнем в душi. Рухи вiдчувалися зрозумiлими i легкими. Через гiмнастику, обрана почала вiдчувати легкiсть всiх своїх дiй. Розумiння магiї почало проникати глибже i глибже. Нiчого незрозумiлого!
   Вiкторiя радiла з кожним днем все бiльше, але i робила бiльшу нагрузку. Iнколи, можливо, занадто! Елiс пiсля важких днiв просто падала на лiжко i провалювалася в сон.
   Мале сяйво, що давало змогу перемiститися в кожну точку бiблiотеки, спочатку було безмежно дике i незрозумiле. Але з кожним разом, дiвчина охоплювала його темнi i незрозумiлi сторони.
   Сяйво було легке в використаннi, але його нереально використовувати за межами будiвлi. Чарiвник Кло потратив багато часу i безмежнi запаси своєї магiчної сили, аби покрити всi кiмнати, проходи, виходи i входи магiчними каналами. Система сяйва заключалася в тому, що чарiвник мiг легко вiдкрити прохiд i перемiщуватись в потрiбне мiсце.
   Вiкторiя невпевнено пояснювала про створення каналiв для сяйва, але це було дуже незрозумiле. Едине, що зрозумiла Елiс, це те, що треба дуже чiтко вiдтворити перехiд з точки А в точку Б. Тобто, зрозумiти кожен камiнчик, що знаходиться на шляху. Теоретично, можна лiквiдувати на своєму шляху всi прегради, та на це потрiбно знати деякi закляття. Це пiдвласно лише дуже сильним чарiвникам.
   - Розумiєш, - казала про це Вiкторiя, - дуже небезпечно створювати перехiд на далеких вiдстанях. Ти, напевно, не знаєш, що може бути на шляху! Все, що буде траплятися, наприклад, кущ якоїсь рослини, розрiже на шматочки ноги.
   - Не дуже, - лише вiдповiдала Елiс, - а якщо я пiдскочу?
   - Магiчний перехiд не безмежних розмiрiв. Ну, як я згадую, що розповiдав Кло, перехiд в дiаметрi метри два. Та я не впевнена.
   Вiкторiя не багато розповiдала про сяйво, але згадала слова чарiвника Кло: "Людський розум не звик бачити щось неймовiрне. Магiєю може користуватися кожен, та в дуже малих об'ємах. Потрiбне вмiння вiдчувати i накопичувати силу! Та перехiд можуть вiдчути i побачити повнiстю лише могутнi чарiвники! Для тебе i для мене вiн залишитися назавжди невидимий i дуже короткий!"
   Сьогоднi Елiс прокинулася з незрозумiлим вiдчуттям. Вона вийшла до зали бiблiотеки. Вiкторiї ще не було, та будити її не хотiлося. Обрана пройшлась до їх навчального столу. Чарiвник Кло нiколи не любив розкiш. Самi звичайнi дерев'янi столи, довгi лавки i неприємнi лiжка. Бiльше йому нiчого не потрiбно було! Так краще зосереджувати увагу - цi слова Вiкторiя завжди повторювала, коли бачила, що Елiс кривиться вiд болю.
   Обрана подивилася вгору. Їй захотiлося да повiтря. Розкривши свої бiлокрилi крила, дiвчина зробила декiлька рухiв i полетiла. Пiднiмаючись по спiралi, вона потроху пiдлiтала до виходу. В кiнцевiй точцi, крила вже звично швидко зклалися i Елiс ступила на нерiвну пiдлогу переходу. Перехiд вiд бiблiотеки в свiт Орбод! Iнколи здавалося, що бiбiлiотека десь в невiдомому людям свiтi, де темно i немає нi сонця, нi мiсяця.
   Свiтло привiтало Елiс з ранком, холодний вiтер залоскотав шкiру дiвчини. Вiд цього обрана трохи зсутулилась. Холодно.
   Вони вдихнула холодного повiтря i подивилася на долину. Безмежна долина простягалася перед очима як безкрая рiчка. Згадалося бабусине оповiдання про море. Море - це велетенська рiчка, країв якої не видно. Глибини моря такi страшнi, що нiхто не зпускався навiть на одну десяту вниз!
   Моря в Свiтах Орбод i Олз не iснувало. Це лише вигадка старцiв. Хоча можливо в Третьму Свiтi i є така рiчка. I не одна.
   Елiс подивилася по сторонам i помiтила якiсь фiгурки. В ближньому кiнцi гори Смiху щось виднiлося незрозумiле. Наче табiр. I навколо нематiв ходили люди.
   - Скiльки сюди виходжу, - сказала сама до себе дiвчина, - та нiчого там не бачила такого...
   Через мить Єлiс згадала про одну iсторiю Кло, що розповiдала Вiкторiя. Вiн вмiв далеко бачити. Навiть казав, що бачив з цiєї гори Едеми. Як би дiвчинi хотiлося побачити хоч один Едем. Мiсто загадка, мiсто рай.
   Обрана дивилася в далечинь i щось наспiвувала, їй здавалося, що з душi виривається якась незрозумiла мелодiя. I вона така знайома...
   Чому я не птах?
   Я майже слiпа.
   Де спить мiй шлях?
   Не бачить дива...
   Елiс вiдчула якусь неймовiрну силу, що почала входити в неї звiдусiль. Тепло сонця з невiдомими, але приємними домiшками поглиналися серцем Елiс. Вона закрила очi i розкрила крила. Хотiлося стрибнути в далеч, пiдруни в прiрву, вiддати себе вiтровi.
   Обрана вiдкрила очi... Рiчка, що в кiнцi долини, була прозора i, на погляд, дуже приємна i тепла. Вода спiває свою пiсню i iнколи вистрибує з неї риба, добавляючи свої слова до тiєї пiснi.
   Елiс зрозумiла, що бачить дуже далеко, за долину. I може побачити ще далi, якщо це буде потрiбно. Потроху вона перевела погляд, приблизно, до кiнця гори Смiху. Вона побачила табiр, намети, людей... То були воїни, рiзних кольорiв, з рiзними знаками... Вони бiгали в рiзнi сторони. Та бiльшiсть з них вистроювалися в ряди, готувалися до чогось... Один з янголiв, що був в небi, був молодим... Iнший старим, з сивою i довгою бородою... Вони кудись дивилися. А далi, куди пiрнали очi тих двох, напевно, знатних воїнiв, вiдривався Кнаб... Серце Елiс почало дуже швидко калатати. Кнаб був, але вже лише душею. Вiн був розбитий, розвалений, знищений Дикими Землями... Молодий воїн вiдрiзнявся вiд старого... Крила! Його крила були чорними, вони були велетенськими i охайними. Символiка на сорочцi була до болю знайома! Так, це iмператорськi знаки, знаки їх сiм'ї! Дiвчина, ще давно, читала про свiт Олз i про Iмперiю... Вона бачила Iмператора i якогось старого воїна. Можливо вiн також знатний? Чи король? Веселун? Вовк?...
   Елiс закрила очi i склала крила. Тiло перестало слухатись i дiвчина впала на холодну кам'яну пiдлогу. Розкривши очi, зiр повернувся до норми. Тепер вона бачила лише свої руки, що впиралися в камiнь.
   Що це було? Вона бачила так далеко i так чiтко!
   - Я зрозумiла дещо, - прошепотiла дiвчина, - магiя - це не точнiсть виконаних рукiв i слiв. Це спiв душi! Ось, що мав на увазi Кло, коли казав, що треба вмiти використовувати i поповнювати свої магiчнi сили.

(play Deep Purple)

XI

Помiчник диявола

   Чому? Лише це питання було в головi у Дмитра! Його велетенськi крила займали, здавалося всю кiмнату. Червоний колiр рiзав очi, вени i артерiї було чiтко видно на голiй поверхнi цiєї нової частини тiла.
   Чернiгiв лежав, довгий час не рухаючись. Деколи, роблячи спробу встати, хлопець знову падав на пiдлогу. Все тiло пробирало вiд болю, кожна клiтинка стонали.
   Дмитро не мiг згадати нiчого. Вiн навiть не пам'ятав, як його звуть. Що трапилося? Чому? Чому вiн цiй кiмнатi? Чому така безмежна бiль пробиває все його тiло?
   Почулися кроки, вiдчинилися дверi.
   - Вiтаю тебе в нашому свiтi, янголе, - промовив чийсь голос, - тобi потрiбно привести себе до норми, нстав той час, коли ти потрiбен.
   Дмитро спробував пiдняти голову, та йому це не вдалося. Вже в який раз. Людина поволi пiдiйшла до хлопця. Вiдчувалася сила, в кожному кроцi, в кожному русi. Що це за вiдчуття? Чому вiн вiдчуває кожний нерв того, хто пiдходить.
   Людина, пiдiйшовши, деякий час постояла бiля Чернiгова. Потiм товкнула його ногою. Неначе, нерв, що спецiально оголили розiйшовся бiлью по всьому тiлу Дмитра. А потiм тепло, приємнi хвильки тепла. Тiло вiдчуло подих, навiть легеням не потрiбно тепер працювати. Хлопець вiдчув калатання свого серця.
   - Тобi потрiбно встати, - промовив голос.
   Це було i так зрозумiло, Дмитро вiчув це серцем i душею. Йому не повиннi вказувати. Адже кожен подих мав силу. Треба вiдновити себе, забрати бiльше сили...
   - Тебе залишити живим? - тiльки i запитав хлопець, починаючи вставати.
   Крила склалися самi по собi. Виставивши руки, Чернiгiв почав пiдводитись. Пiднявши голову, юнак побачив перед собою людину в лiтах. Такi ж червонi крила трохи дразнили очi. Чоловiк мав високий погляд, мiцне тiло. Напевно, не потрiбно щось робити з ним, вiн дуже високого рангу.
   Вождь Дикий всмiхнувся такому привiтанню темного янгола. Тренба трохи захистити себе. Пiсля того, як Дмитро почав поволi пiднiматися, вождь вiдiйшов на два кроки. Потiм швидко i незрозумiло для хлопця, почав рухати пальцями.
   Мiсяць ясний в допомогу прийди,
   Зроби мене зiркою ясною,
   Мене ясним i теплим зроби,
   Захисти посмiцшкою ясною.
   За мить, навколо чоловiка, виникло бiле сяйво. Воно час вiд часу пускало хвилi в рiзнi сторони. Йшли якiсь процеси, пiсля яких сяйво прийняло форму куполу, захищаючи вождя Дикого. Бiлий цвiт потроху зходив, роблячись прозорим.
   Дмитро, вставши, вирiвняв спину i склав руки одна на одну. Зказати, що цей хлопець декiлька годин з'явився в невiдомому свiтi неможливо! Його постать i спокiйний погляд говорили про це. Вождь вкрившись куполом захисту всмiхався все бiльше i бiльше.
   - Ось ти i прийшов до норми, - зрадiло мовив Дикий, - хоча гадки не маю, як в тебе це вийшло так швидко. Та це не дуже важливе. Ти пам'ятаєш щось?
   - Свiт, що навколо мене - свiт Орбод. - повiльно i впевнено заговорив Дмитро, - менi розповiв усе Диявол. Я прийшов до вас аби допомогти захопити обидва свiти. Я правий?
   - Так, ти все вiрно зрозумiв, - погодився вождь, - нам потрiбно в мiсто Кнаб. Сьогоднi багато чого станеться. Можливо цей день вирiшальний.
   - Я розумiю, - Дмитро розвiв руки в сторони i посмiхнувся, - та я повинен дещо зробити.
   Хлопець стиснув мiцно кулаки i сильно вдарив один в одного. Червоне сяйво вмить заповнило кiмнатку. Направлений промiнь виник з мiсця вдару i полетiв зарядом в сторону вождя Дикого. Вiд несподiванки чоловiк трохи пригнувся. Заряд вдарив в захисний купол вождя. Роздалося трiщання, купол почав потроху перетворюватись в першопочатковий стан - почав бiлiти. Це означало, що вiн починає зникати.
   Дикий, пiднявшись i не подаючи виду, що злякався, прошепотiв знову закляття i з його руки полилася енергiя. Вона почала насичувати купол.
   Заряд за зарядом Дмитро пускав в вождя. Чоловiко ставало все важче i важче. Вiн добре розумiв, що якщо деякий час насичувати купол - вiн витратить всi свої сили. Заряди такої сили рознесуть його на шматочки.
   Та Дмитро Чернiгiв за мить розiйняв кулаки i червоне сяйво зникло. В чей же час зник купол Дикого i той впав на пiдлогу.
   - От тепер ми можемо продовжувати нашу розмову, - проговорив хлопець, склонившись над вождем, - не потрiбно до мене вiдноситись так гордо i дивлячись звисока.
   Доторкнувшись до голови вождя, Дмитро закрив очi i думками направив в того трохи сили. Дикий почав спокiйнiше дихати. Сили прийшли в його тiло, вiн трохи вiдновився. Злiсть в очах чоловiка була дуже зрозумiла, але робити вiн нiчого не став.
   На це Дмитро всмiхнувся i допомiг вождю встати на ноги.
   - Я вождь Дикий, - промовив з напругою чоловiк, - я володар Диких Земель i свiту Олзу. Я викликав тебе, щоб ти допомiг нам у боротьбi з свiтлим янголом i обраною.
   - Менi було дуже приємно познайомитись з самим Диким, - здивовано сказав Дмитро, - менi Диявол розповiв про вас в декiлькох словах.
   Вождь i помiчник Диявола вийшли з кiмнати i, пройшовши невеликим коридором, вийшли до якогось великого примiщення. Воно мало форму кола, стiни якого були майже вiдсутнi. Одна бiля одної розмiщувались дверi в видi арок, вiддiленi одна вiд одної колонами. Всi дверi були вiдкритi, i за собою вони мали також переходи.
   По центру примiщення були розмiщенi статуї, їх було чотири. Кожна з них стояла спиною до iнших. Всi дивилися в рiзнi сторони. Статуї нагадували якихось тварин з людськими рисами. Крил не було. Що наче дивно. Та Дмитро якось не дуже замислювався над цим питанням. Вiн наче розумiв, що так i повинно бути.
   Вся кiмната була заповнена рiзними людьми. Дехто були з крилами, дехто без них. Всi були одягненi однаково, у кожного на головi був балахон, що закривав обличчя. Деякi молилися статуям, деякi заходили в одну з дверей. Мiсце кипiло життям.
   Вождь Дикий трохи почекав, поки Дмитро роздивиться все. А потiм жестом руки запросив Чернiгова в одну з дверей. Вони рушили до тiєї, куди дивилася найбiльша статуя. Вона нагалувала медведя, та ноги i руки в неї були людськими. Щелепа була роззявлена, великi i гострi зуби були готовi в кожну мить розiрвати кожного з тих, хто заповнював примiщення.
   - Проходь за мною i не говори нi з ким, - зкомандував вождь, не чекаючи вiдповiдi.
   Двоє вiдправились в перехiд, що скривали дверi. Пройшовши небагато, вони зупинилися. Попереду шляху не було, лише гола стiна. Перехiд закiнчився. Вождь повернувся до Дмитра.
   - Дикi Землi мають пiд контролем великi територiї. Захопивши свiти Олз i Орбод, ми захопимо i Творця. Третiй свiт - це свiт, де було створено нас. Ти з третього свiту, та твiй гнiв вiдкрився i повернувся, коли ти загинув там.
   Вождь розповiв Дмитру про те, що, коли людина вмирає - вона залишає за собою душу. Всi душi йдуть до свiту безсмертя. Неначе, краплинки дождю впадають в рiчку i несуться за її течiєю.
   Вiктор - свiтлий янгол, вiн же i творець, втратив контроль над свiтом, що створив сам. Фактично, вiн поглинувся свiтом, що в головi. А оскiльки думки не мають фiзичної основи, то в третьому свiтi Вiктор може померти. Йому не потрiбно нiчого конролювати, все живе своїм життям.
   Та люди, що з свiтiв Олз i Орбод вбивають йому в голову, що вiн повинен врятувати їх. Навiщо? А щоб все було для них гаразд. Взамiн, вони дають йому продовження життя в третьому свiтi, у себе.
   Дмитро уважно слухав вождя, той намагався не забути нiчого. Отже, коли Вiктор i цi дурнi свiти переможуть нас, то Вiктор повернеться до себе i лише думкою знищить Дикi Землi. Вiн не залежатиме вiд Олзу i Орбоду i тому забуде про все це дуже швидко. А Дикi Землi просто зникнуть.
   - Я цього не хочу, - закiнчив вождь, - i нiкто не хоче цього в наших землях. Ми маємо право на iснування, якщо вже нас створили. Ми будемо боротися за справедливiсть, навiть шляхом пролиття кровi.
   - Я розумiю, - голос Дмитра став м'якшим, - вони змусили йти до цього, оскiльки в свiтах вважають, що безкрилi - вже не люди. Хоча в третьму свiтi - це нормально. Вони просто дурнi i не можуть зрозумiти простих речей. Безкрилi - це не янголи, яких наказав Творець - а тi ж самi люди...
   Вождь важко втягнув повiтря в легенi i пiдняв руки догори.
   - Нашi чаклуни дуже довго збирали сили, щоб побудувати магiчний коридор через всi свiти, - промовив Дикий i вдарив в долонi.
   Перед чоловiком i хлопцем з'явилася бiла пляма, що поступово збiльшувалася. Потiм пляма переросла в iскристе коло, що час вiд часу шипiло. Перед Дмитром виникло невелике сяйво, що може перемiстити його до свiту Орбоду, через всi Дикi Землi, свiт Олз i Сяйво...

(play Godsmack)

XII

Степ королiвства Вовка

   Декiлька секунд нi Тiко, нi Ливе не могли поворухнутися. Скаженi пси, побачивши кров, зреагували зовсiм незрозумiло. Замiсть того, щоб наскочити на хлопчика, вони заскавчали i почали потроху вiдходити. Той, хто вкусив Вiктора з виною дивився на людей. В його очах наче було написано - вибачте, що я торкнувся янгола, я не знав!
   Ливе знову пiдняв свiй меч i замахнувся. Пси не зреагували на це агресивно, навпаки, зсутулились ще бiльше. Почувся голос найбiльшого з них, усi повернулися до головного. А потiм, всi разом, наче по командi розвернулися i побiгли кудись у лiс.
   Тiльки тепер Тiко прийшла до тями i закричала. Цей крик напевно було чутно далеко за лiс. Це могло видати їх, та про це зараз нiхто не думав.
   Вiдьма пiдбiгла до янгола i впала на колiна. Вона взяла його голову в руки i голосно заплакала. Ливе стояв, потроху опускаючи меч, дивився на жiнку i дитину. Наче, вона втратила саме свою дитину!
   Пiднявся вiтер, загудiли дерева. Небо почало потроху свiтлiти, хмари кудись заспiшили. Та до ранку ще дуже далеко!
   - Що коїться, - лише сказав Ливе i замовчав.
   Всi голоси заглушив страшний вибух. Це було настiльки раптово, що навiть воїн присiв вiд страху. То загрохотало небо. Не можливо, щоб вмер творець! Наче це хотiло сказати небо.
   Вийшло сонце з-за хмар i освiтило все навколо таким яскравим свiтлом, що сльози полiзли з очей самi по собi. Блискавка вдарила вдалечi. Знову загремiло. Та небо залишалося свiтле, неначе нiчого не сталося.
   Тiко раптово пiдскочила на ноги, необережно впустивши голову Вiктора на землю. Воїн не зрозумiв такої реакцiї.
   - Що сталося, Тiко? - збентежено промовив Ливе.
   - Вiн ворухнувся, - тихо прошепотiла вiдьма, - я тримала його бездиханного, але потiм вiдчула, що його серце запрацювало знов.
   Обидва присiли на колiна бiля Вiктора. Ливе взяв руку малого i почав шукати пульс. Тьок... тьок... тьок...
   Вiктор почав оживати. Як бi це не було безглуздо, але це так. Тiко знову взяла голову хлопчика собi на руки. Кров вже не текла, але лiзти до рани вiдьма не вагалася. Вона обережно i нiжно гладила голову янгола. Потiм знову тихо заплакала.
   Через деякий час Вiктор закашляв, наче наковтався води. Ливе швидко взяв його на руки i перевернув лицем до землi. Янгол закашляв знову, але вже вихаркуючи кров. Кровi було дуже багато, Тiко була вся вимазана в нiй.
   Хлопчик сильно i швидко втягнув в себе повiтря, наче тiльки тепер почав дихати.
   - Боляче, - прохрепiв вiн, - що сталося?
   Блискавки на небi все частiшали i частiшали. Вiтер нервово колихав дерева все з бiльшою силою. Вiктор чомусь почав розумiти це, вiн почав вiдчувати кожну клiтинку, кожен листочок i гiлочку.
   Ливе тримав деякий час Вiктора, а потiм обережно посадив його на землю. Тiко мовчки дивилася на хлопчика, витираючи сльози. Що можна було сказати? Не вистачало почуттiв i слiв, щоб їх виразити!
   - Тихiше, - нервово сказав Вiктор, наче в нього сильно болiла голова.
   На диво Тiко i Ливе, та i мабуть самого янгола, все навколо почало приходити в початковий стан. Потроху замовкали близкавки, засипав вiтер.
   - Як ти це зробив? - запитала вражена вiдьма, - ти зупинив грозу? Ти знаєш якусь сильну магiю?
   - Чому ти про це не сказав? - продовжив Ливе, замiсть жiнки.
   - Я не знаю, я просто вiдчуваю вiтер, дерева, весь лiс... Блискавки наче в моїй головi, а не навколо нас... В мене болить голова.
   Хлопчик, вiдчувши неприємну мокроту почав витирати кров. Ливе хотiв його зупинити, але не встиг навiть нiчого сказати. На диво, на велике диво, мiсце укусу було цiле. Наче кров йшла не з Вiктора, а з когось iншого.
   Тiко швидко почала роздивлятися уявну рану, торкаючись кожного сантиметра шкiри. Нiчого не було. Навiть шраму нiякого.
   - На мене пригнув пес, - почав Вiктор, вказуючи на те, що все ж на них напали дикi звiрi, - вiн повалив мене на землю i торкнувся мене.
   - Нiчого собi, торкнувся! - здивувався Ливе, - менi здалося, що вiн пошматував твою шию на маленькi клаптики!
   - Пес лизнув мене, - також здивувався Вiктор, та потiм я втратив свiдомiсть.
   Тiко в подробицях розповiла янголовi все що сталося. Вiктор був вражений i не мiг зрозумiти, чому вiн не помер!
   - Я єдине зрозумiв, - пiсля розповiдi сказав Вiктор, - я вiдчуваю, що за лiсом, куди направляв нас вiтер є степ короля Вовка. Ним ми вийдемо до Кнабу зi сторони ворога. Менi здається, що там щось буде вiдбуватися.
   - Добре, - погодився Ливе, - а довго ще йти лiсом?
   - Вiтер виведе нас завтра зранку, - вiдповiв хлопець, - та треба вiдпочити перед довгою дорогою.
   Ливе вiдновив вогонь, адже вiтер рознiс усе в рiзнi сторони. Добре, що лiс не старий i сухих дерев майже не було. Полум'я не мало шансiв захопити все навколо. Тiко ж назбирала якихось трав, мовивши, що ними можна заглушити голод.
   Всi троє поїли, кривлячись i без апетиту. Потiм полягали спати. Тiко залишилась бiля Вiктора, лагiдно обнiмаючи його. Нi янгол, нi Ливе не перечили цьому.
   Лише, на початок сну, воїн пiдiйшов до Тiко i лагiдно поцiлував її в носик.

(play Godsmack)

XIII

Кнаб

   Сталося так як сказав Вiктор. Почав вiдчуватися ранок, як троє подорожуючих вийшли на невеличке поле. На ньому росла просто трава, а навколо небегато дерев. За деревами виднiлася якась дорога. Можливо, саме на нiвй можна буде знайти якогось мандрiвника, що пiдкаже в якiй сторонi знаходиться Кнаб.
   Та зараз, всю увагу привернула невеличка рiчечка, що була в правiй сторонi вiд поля. Тiко вмовляла пiдти туди, та Вiктор i Ливе впиралися. Та оскiльки вони були напiвсоннi, то швидко погодились.
   Рiчка шириною сягала крокiв п'яти, йшла з глибин лiсу. Згадуючи подорож лiсом, не дуже хотiлося дiстатися початку джерела води. А йшла рiчка на межi мiж полем i лiсом. Далi ховалася за деревами.
   Вода була теплою i приємною. Вiктогр зрадiв найбiльше. Скiльки ж часу вiн не приймав душ? Швидко знявши одежу до поясу, вiн побiг в воду. Течiї майже не було i вода була прозора-прозора. Хлопчика майже з головою поглинула рiка, а тому для дорослої людини глибини майже не було. Можливо, лише в деяких мiсцях.
   - Менi дуже цiкаво, як все ж ти змiг вижити? - запитала Тiко, заходячи потроху в одязi в воду.
   - Я не знаю, я не згадую, - продовжував плавати Вiктор, - але тепер я розумiю, що вiдбувається навколо. Менi здається, що я пов'язаний з цим свiтом кожним подихом i кожнимп биттям серця.
   - Зрозумiло ж, ти його створив, - Тiко кривилася вiд того, що вода була холодною, - як ти можеш тут плавати, в мене вiд холоду м'язи зводить.
   - Нiчтого такого, - став на дно ногами янгол, - вода тепла i тут так добре...
   Хлопчик iне встиг продовжити, як, наче просвистiв вiтер, у воду вскочив Ливе. Плюх! Це напевно було падiння на живiт. Не дуже приємно!
   Тiко з нiг до голови стала мокрою вiд бризгiв. Здалося, що наче ще трохи i вона вибухне.
   - Ах ти ж тварюко! - лише закричала вона i затупотiла ногами по водi.
   - Так все ж краще, - винирнув з води воїн, - а то, заходила б потроху i вода здавалася б ще холоднiшою.
   Вiдьма, стиснувши кулаки, стояла i дивилася на Ливе.
   - Не ображайся, - тоненьким голосочком заговорив Ливе, вiд чого Вiктору стало смiшно, - я хотiв краще i приємнiше для тебе, сонечко!
   - Ну добре, - всмiхнулася Тiко, втративши всю свою злiсть.
   Янгол поплавав ще з хвилин десять i, замерзши, полiз на трав'яний берег грiтися. Тiко не плавала, а просто ходила по пояс у водi. Вона описувала невеличкi круги i щось малювала руками. Воїн плавав навколо жiнки, майже не вiдриваючи вiд неї погляду.
   Пройшло небагато часу, треба було вирушати в дорогу. Висохши, хлопцi одягнулися, i всi разом пiшли до дороги.
   - I що тепер будемо робити? - запитав воїн, поправляючи свiй меч, - я не знаю, в якiй сторонi знаходиться Кнаб! Я взагалi був лише декiлька раз в Орбодi.
   - Я була бiльше, але де мiсто також гадки не маю, - промовила Тiко i подивилась на янгола.
   Той в розпачi подивився в сторони i похитав незнаючи головою.
   - Я також не знаю, хоча i створював все це. Напевно треба йти влiво, та я невпевнений.
   Ливе присiв на траву, бiля дороги, i почав роздивлятися якiсь рослинки. Це помiтила Тiко i пiдiйшла до нього.
   - Що трапилось? - запитала вона, торкаючись легенько рукою його обличчя.
   - Я трохи загубився, - промовив тихо воїн, - в мене була цiль - помститися за батька. Я, теоретично це роблю, адже ми йдемо за допомогою Обраної. Треба знищити армiю Диких Земель...
   - Так, - погодилась вiдьма, - а янгол повинен вiдiграти важливу роль в цiй вiйнi. Менi здається, що вiн почав розумiти свою цiль.
   - Я просто хочу сказати, що незнаю, що буде пiсля всього цього. Ну, якщо ми програємо - можливо загину в бою... А якщо виграємо, що менi тодi робити?
   Тiко, довго не думаючи, дала ляпаса Ливе. Воїн, не розумiючи, схопився за червоне мiсце на обличчi.
   - Нiколи не кажи так, Ливе, - тихо промовила вiдьма, - ти не повинен загинути. Я не хочу, щоб ти загинув. А пiсля вiйни я хочу бути з...
   Тiко замовчала i обiйняла воїна, як тiльки змогла. Його широка спина не дозволяла зробити цього повнiстю. Жiнка заплакала.
   - Ти хочеш бути зi мною...?! - чи то запитав, чи то продовжив воїн. В нього закружилася голова. За стiльки рокiв вiн став комусь потрiбен...
   Вiктор наблюдав за цiєю сценкою i не хотiв заважати. Хлопець роздумував, дивлячись на небо. Як дiстатися Кнабу?
   Закривши очi, янгол почав уявляти як вiн здiймається у небо i шукає мiсто. Знайшовши, летить до нього... От закiнчується поле, дорога ховається за деревами... А от дорога починає вимальовувати якiсь складнi повороти... Та Вiктор летить прямо, вiдчуваючи кожну ямку на землi... Так продовжувалось недовго, дорога заспокоїлась i вони йшли паралельно один до одного... Хлопець пролiтав над широкою рiкою, через яку був побудований велетенський дерев'яний мiст...
   Потiм час почав бiгти дуже швидко, день змiнювався на нiч i навпаки... Так було три чи чотири доби. Але зхдалося, що пройшло не бiльше нiж пiвгодини...
   Вiктор вiдчував кожен камiнчик, кожну ямку. Йому подобалось все те, що вiдбувалося з ним. Вiн не хотiв розкривати очi, все одно - Ливе i Тiко розмовляють...
   ... Кнаб, перед очима вiдривалося це велетенське мiсто. Воно було знищено i спалено... Чому янгол бачить його саме таким?... Багато воїнiв, що ходять в рiзнi сторони. Хтось кричить, хтось просто готується до чогось... Вiдчувається присмак смертi. Янгол зрозумiв це зразу...
   - Вiктор, вiктор!!! - товкала хлопчика за плече Тiко, - прокидайся! Не час зараз спати.
   Ливе заглядав на малого через плече вiдьми. Вiн мовчав, але вираз обличчя був ясним i радiсним. Здалося, що воїн зрозумiв суть всього свого життя.
   - Менi здалося, що я лечу над землею i долiтаю до Кнабу, - промовив хриплим голосом янгол, - все було настiльки реальним, що я майже повiрив в правдивiсть цього.
   Хлопчик хотiв пiднятися, але зрозумiв, що в нього зовсiм немає сил. Ливе здивувався не менше за Тiко. Адже ж Вiктор спав, i нiчого не може бути виснажливого в цьому прпоцесi.
   Вiктора пiдняли на ноги i тодi вiн зрозумiв деякук рiч.
   - Менi здається, що все бачене мною - насправдi, - вiн хотiв пояснити, - я проробив шлях вiд нашого початкового мiсця до сомого мiста.
   Вiтер, вiтер, вiтерець,
   Дай нам сили, молодець.
   Покажи дорогу нашу,
   Заблукали ми тут десь...
   Цi слова Ливе промовив повiльно i пошепки. В повiтрi вiдчулося щось незрозумiле. Повiяв вiтер, але замiсть того, щоб повiяти в правильному напрямку, вiн почав кружляти на мiсцi. Потроху почала з'являтися воронка, пiднiмаючи повiльно пил. Потоки вiтру все швидше i швидше крутилися по колу.
   - Це не збожеволiвший вiтер, - промовив Вiктор, не вiдриваючи погляду вiд воронки, - це ворота до Кнабу, по тому самому шляху, що я вiдтворив...
   В очах янгола Ливе i Тiко побачили якийсь дивний i глибокий погляд. Тiко здалося, що хлопець зрозумiв - вiн все ж Творець цього свiту i свiту Олз.
   "...Нехай янгол знайде Обрану i вони разом переможуть Диявола i його помiчн..."
   (спаленi записи Чарiвника Кло)

(play Stone Sour)

Вiйна

I

Кетрiн

   Посланцi швидко повернулися до табору Диких Земель в Кнабi. Одного було поранено в крило. Його несли на руках до намету медика. Художника було вбито i нiяких записiв не було. Кетрiн нервово пiдбiгла до одного з посланцiв i розпитала його про вiйсько.
   - Їх багато, - все що мiг сказати воїн, - я не змiг їх порахувати, але їх багато. Вони готуються до нападу. Були там темнi люди i воїни королiв.
   - Отже, вони вирiшили прийти до нас з остаточною вiйною? - запитала сама в себе командир, - чому досi немає вождя Дикого з його пiдкрiпленням.
   Вiйсько Кетрiн було великим, та слiпо йти на ворога, не знаючи нiчого про нього, це самогубство!
   - Доки не прийде вождь, - звернулася дiвчина-воїн до пiдготовленого строю, - ми займаємо позицiю оборони. Головною задачею - є те, що ми не повиннi здати Кнаб. Ми будемо захищатися! - Кетрiн почала кричати, - ми пройшли великий шлях, скористалися потаємними сяйвами i ми не здамося так просто! Ви за мною?
   Ряди воїнiв заревiли переможним криком, дехто витягнув меч i замахав над головою. Командир всмiхнулася i дiстала один з своїх ножiв.
   - Нехай леза ваших мечiв легко проходять крiзь тiла цих дурних володарiв Орбоду i Олзу. Їм не допоможе нiчого...
   - Вибачте, - перебив її Роберт, помiчник командира, - зi сторони ворога зафiксованi рухи в нашу сторону. Вони вiдвели катапульти i готуються до нападу.
   Кетрiн швидко розбила армiю на групи, кожнiй дала свого керуючого. Вийшло декулька десяткiв угрупувань по двадцять-тридцять воїнiв. Кожен горiв битвою, махаючи мечем. Багато хто починав кричати на ворога, хоча той i не здогадувався про це.
   Оскiльки у Кнабу не було стiни, що могла би захистити вiд нападу володарiв Орбоду i Олзу, важливою задачею було втримати деякий час дистанцiю. Групи з стрiлками Кетрiн розташувала в самих ближнiх до долини будiвлях. Вони були розваленi, але були добрим захистом вiд ворожих мечiв.
   Стрiлкiв ставили безкрилих, оскiльки вся армiя ворога була крилата. А меченосцiв ховали в найвищi башнi та будинки, щоб зщробити захист хоч трохи несподiваним. Iншi групи були в центральнiй частинi мiста, вони пiднялися в повiтря.
   Коли Кетрiн пiдготувала армiю до захисту, вона ще раз подивилася на палац, чекаючи появи вождя. Та цього не вiдбувалося. Що сталося? Вони не покинули їх на смерть?
   - Роберт, - звернулася до помiчника дiвчина, - вiзьми одну з груп, що в центрi, та приведи до палацу наших тваринок.
   Крiм Медведика, було ще три звiра, але вони були бiльш тупушими i мало керувалися. Кетрiн знала, що вони не зупинять так ворога, але затримати зможуть. I налякати.
   - Добре, - швидко промовив Роберт i побiг виконувати команду.
   Вiйсько Iмператора вийшло на позицiю. Було видно воїнiв в темному одязi з бiлими плямами на ньому. Лiнiя за лiнiями здiймалися стрiлки до неба. На їх мiсця виходили воїни з мечами та iншою зброєю.
   - Отже, - промовила сама до себе дiвчина-воїн, - спочатку пiде Iмператор. Ну добре. Йому перепаде найбiльше!
   Тi, хто бачили пiдготовку ворога, смiялися i тикали пальцями.
   Десь з пiвгодини вiдбувалися перестрої i влаштування вiйськ обох сторiн. Потiм ряди Iмператора рушили на Кнаб. Багато з воїнiв Диких Земель смiялися i не могли дорчекатися бiйки, та деякi молилися своїм богам i просили перемоги i життя.
   Свист розрiзав повiтря i декiлька десяткiв стрiл здiйнялися у повiтря в сторону мiста. Це була перша хвиля, оскiльки вже пiвдолини ворог пройшов. На їх початкове мiсце почали виходити воїни в свiтлому одязiв i з свiтлими крилами.
   Стрiли нiкого не досягли з Диких Земель, але це була бiльш запуглива атака.
   - Випускайте тваринок на ворога в долинi, - зкомандувала Кетрiн i махнула рукою, - нехай начуваються!
   Цiпи забринчали, попадавши на землю. Звiрi зiрвалися з мiсця i, гарча, побiгли на меченосцiв Iмператора. Вiд несподiванки не всi зреагували на пiдняття в повiтря. Тварюки через декiлька прижкiв вже були бiля ворогiв. Велетенськими лапами вони збивали з нiг одного за другим воїнiв Iмператора.
   Стрiлки не наважились стрiляти, адже могли зачепити своїх. Вони повище здiйнялися у небо, дивлячись за початком Кнабу. В випадку нападу Диких, вони будуть готовi вiдповiсти.
   Меченосцi Iмператора потроху приходили до тями. Тi, що увернулися вiд смертельних ударiв, кинулись на тварин з криками. Одна з тварин закричала вiд болю. Хтось поранив її, та iншi захишалися, не даючи змоги пiдiбратися ворогу поближче.
   Битва затягнулася, та Кетрiн не давала команди до нападу воїнам. Всi, затихши, чекали i дивилися на бiйню.
   Все ж, поранений звiр ослаб i не змiх захистити себе. Меч одного з воїнiв Iмператора поранив лапу, а iнший весь вiйшов в бiк. Тварина впала на землю, не в змозi щось поробити i заскавчала. Мечоносцi накинулись з дикими криками на неї i забили на смерть.
   Iншi з тварин, довго не змогли боротися проти ворогiв. Гострi леза все бiльше i бельше зачипляли їх тiла. Кров воїнiв i звiрiв окрасила траву в долинi.
   Один з звiрiв впав насмерть вiд стрiли, що точно ввiйшла в око,пройшовши наскрiзь весь череп. Останнього не вспiли добити, як Кетрiн дала команду на обстрiл.
   Десятки стрiл з рiзних напрямкiв полетiли на стрiлкiв i меченосцiв Iмператора. Це було несподiвано, оскiльки всi були зайнятi тваринами. Багато з стрiл знайшли свою цiль.
   Напевно, сам Iмператор зараз кричав в гнiвi. Кетрiн радiла тому, що так легко змогла знищити стiльки Олзовцiв.
   - Група Роберта i Сана, - крикнула Кетрiн, погдивившись на названих воїнiв, - ваша задача - знищити все, що залишилось i повернутися назад. Не чекайте наступної хвилi.
   Ворогiв залишалося чоловiк чорок, а двi групи, названi командиром, мали майже шiстдесят.
   - Стрiлки! Вогонь! - скомандувала дiвчина-воїн, - стрiляти в їх стрiлкiв, знищити всiх!
   Поки стрiлки Диких Земель обстрiлювали ворога, пiдлетiли меченосцi Кетрiн. Iмператорськi воїни швидко направились до них, на захист своїх стрiлкiв. Багато падали вiд стрiл, ще не вiдчувши мечей ворога.
   Шiстдесят воїнiв дiсталися ворога i почали бiй. Бiй був в повiтрi i тому забирав багато сил. Найбiльше намагалися влучити в крила. Ця бiль найсильнiша i збиває ворога з його позицiї.
   Наступної хвилi поки не було. Ворог чекав. Мабуть, цей, вже майже перебитий, гурт воїнiв Iмператора був залишений на призволяще.
   Залишалося чоловiк двадцять, як пролунав зi сторони табору ворога невеличкий вибух. Це означало, що треба вiдступати.
   Кетрiн наказувала не йти на ворога i не чекати нової хвилi. Тому, воїни Диких Земель зупинилися i зпустилися на землю, добиваючи поранених. Це зайняло не багато часу, бiй був безпощадний. Радiсть була в тому, що воїни Диких Земель майже не втратили нi одного з своїх.
   Переможно регочучи i радiсно крича, двi групи повернулися назад, до центральної частини мiста. Перемога на сторонi Диких Земель!
   - Молодцi! - заявила прибувшим героям, - вождь Дикий оцiнить ваше геройство i вмiлiсть! Та не розслабляйтесь. Треба чекати наступного кроку ворога. А вiн обов'язково буде!
   - Ми повиннi дочекатися вождя! - крикнув хтось з рядiв, - ми будемо стояти на смерть, але дочекаємось його!

(play Bullet For My Valentine)

II

Диво

   Перша поразка була дуже неприємна Iмператоровi. Король Веселун утiшав його тим, що це лише вiдчай тримає воїнiв Диких Земель. Вовк не мiг знайти собi мiсця, вiн то ходив по табору, то сидiв у себе в наметi.
   Усi воїни армiї Iмператора i Королiв обговорювали перший напад i причини поразки. Хтось казав, що Дикi Землi мають чаклунiв i перемоги вже у них у кишенi. Iншi доказували, що то лише на початку так буде, а потiм дикуни здадуться.
   Король Веселун, вiддавши команди своїм старостам, зайшов до намету Iмператора. Величезне примiщення, з дорогих тканин так i слiпило очi. Молодий володар сидiв на лiжку i щось думав.
   - До мене доходять чутки, що в наших армiях є зрадник, - мовив незабаром Iмператор, подивившись на Веселуна, - я не хочу казати, що це ти чи вовк. Можливо це окремий гурт людей.
   - Багато чого кажуть в таборi, - втiшив його Король, - зараз всi обговорюють перший напад, точнiше рiзанину! Кажуть деякi, що сам Диявол на сторонi Диких Земель. Та, як по менi, це просто божевiлля. Вони ж майже такi самi, як i ми! Який там Диявол?!
   - Хто знає, - похитав плечима юнак, - я бачив одного разу чаклуна з Диких Земель. Це було, коли мене батько потроху почав брати на вiйну. Я був ще малий i не приймав участi у вiйнi. Одну з фортець надовго осадила армiя цих проклятих. Нi вони, нi ми не могли зсунутись з мертвої точки нашої невеличкої вiйни. Та одної ночi я прокинувся вiд дуже болючого сяйва i пiшов подивитися, що трапилося. Розлючений чаклун йшов через усе поле, до стiн нашої фортецi. Стрiлки намагалися знищити його, та кожен вистрiл чаклун збивав блискавками. I потроху знищував воїнiв на стiнi. Одного за одним. Менi було тодi дуже страшно! Здавалося, що сам Диявол прийшов на допомогу цим виродкам!
   Веселун за все своє життя нiколи не чув про чаклунiв Диких Земель, та згадав про одного чарiвника, що колись жив в Расселi.
   - Батько тодi навiть назвав iм'я того чаклуна, - мовив далi Iмператор, - та я вже не пригадую. Був простий наказ - до дiї поставити катапульти з камiнням. Чаклун довго не змiг вiдбиватися. Його завалило камiнням i мабуть це було насмерть. Все закiнчилось саме цим.
   - Я так розумiю, що Дикi Землi мають чарiвникiв, але їх настiльки мало, що вони не зважуються на такi напади, - прийшов до висновкiв Веселун, - мабудь у одного з них з'їхав дах i вiн пiшов на такий вчинок.
   - Володарi, перепрошую, що перебиваю вас вiд розмови, - заскочив до намету молодий воїн з символiкою Вовка, - там, бiля гори, звiдкись з'явилася дiвчина! Вона щось розповiдає про чарiвника Мло чи Кло i просить зустрiчи з вами!
   Володарi, нерозумiючи що вiдбувається, переглянулися. Та тут Веселун щось згадує.
   - Чарiвник Кло, я згадав! - прошепотiв Король, - в Расселi дуже давно жив чарiвник, але потiм вiн вирiшив пiти з мого королiвства. Але при чому тут вiн до якоїсь дiвчини?!
   - Йдемо, треба розiбратися, - трохи розсердився Iмператор, - не час для несподiванок!
   Володарi вийшовши з намету, пiшли в сторону гори Смiху. По дорозi їх наздогнав Вовк. Його вираз обличчя був зовсiм незрозумiлий. Блiда шкiра i мокре волосся. Вiн нервував.
   Бiля незнайомки зiбралося багато люду, та вона нi з ким не говорила - лише просила позвати Веселуна.
   - Чому ви тут стовпичете? - розлютився Iмператор, - вам не здається, що є справи важливiшi за розглядання незнайомки?!
   З товпи роздалися прохання пробачити їх за цей вчинок, але вони всiв бачили якесь диво.
   Розтовкуючи всiх на своєму шляху, старости пропускали Iмператора, Веселуна i Вовка. Коли володарi Олзу i Орбоду дiйшли до дiвчини, то усi вмить трохи розiйшлися в сторони i замовкли.
   - Король Веселун, - промовила дiвчина з свiтлими крилами, - i ви, Iмператор i Король Вовк, - вона просила уваги, - я прийшла з гори Смiху. Я прийшла допомогти вам.
   - Чим же нам допоможе така гарна дiвчина, - засмiявся Iмператор, - красою запаморочиш голови воїнiв Диких Земель?
   - Нi! Будь ласка, вислухайте мене! - дiвчина говорила легко i не нервуючи вiд смiху володаря Олзу, - мене звуть Елiс, ранiше я жила в мiстi, що звалося Кнаб. Та тепер його немає, i я хочу змiнити цю несправедливiсть!
   - Я наче чув про тебе, Елiс, - задумався Король Веселун, - та звiдки ти тут з'явилася?
   Народ, що навколо мовчки надзирав, вмить загомонiв. Елiс пiдняла руки i попросила тишi.
   - Я прийшла з гори Смiху, з середини її, - продовжила дiвчина, коли всi замовкли, - цим я хочу пояснити як воїни Диких Земель пройшли крiзь Iмперiю i дiйшли аж сюди! Сяйво, що роздiляє Олз i Орбод - це один з магiчних тунелiв, що проходить крiзь Третiй свiт. Та крiм нього є i iншi тунелi, якi можна створити власноручно! Чаклуни Диких Земель багато рокiв витратили, щоб створити цей перехiд через всi землi Iмперiї.
   - Тобто, ти хочещ сказати, що вони зникли в себе i миттєво з'явилися тут? - здивувався Вовк, тремтячи вiд якихось думок, - я тебе зрозумiв вiрно?
   - Так, вони миттєво прийшли сюди, - пояснила Елiс, - та причина такого нападу не в завершенi тунелю, а в приходi Диявола.
   Воїни зiрвалися криками страху, здивування i обури.
   - Я ж казав! - роздавалося з товпи.
   - Це все нiсенiтницi!
   - Чому ми слухаємо якусь божевiльну!
   - Тиша! - прогримiв Король Веселун, зовсiм не веселим голосом, - я не знаю, як в це вiрити, але ти менi скажи - звiдки ти знаєш про чарiвника Кло?!
   - Завдяки його передбаченням я i знаю про все це. Вiн залишив пiсля себе велетенську бiблiотеку в горi. Вона зроблена всерединi камiння, аби захистити магiю всiх часiв вiд знищення!
   Володарi передивлялися, але не могли взяти до здорового глузду слова дiвчини.
   - Я прийшла, щоб оповiстити вам про прихiд Творця наших свiтiв! - заявила всiм Елiс, - я вже вiдчуваю, що вiн наближається нам на допомогу. Настав час, коли нашi свiти втратили рiвновагу добра i зла. Прийшли до нас Диявол i Творець,як двi протилежнi сили. Я прийшла на допомогу Творцю, та на допомогу Дияволу явився помiчник з свiту янголiв, з третього свiту!
   - Це якесь безглуздя! - промовив до обраної Iмператор, - я не можу повiрити в це!
   I тут Король Вовк зiрвався i схопив меч у воїна, що стояв поруч з ним. Пiднявши меч догори, вiн кинувся на Елiс. Король божевiльно кричав i намагався зробити свою справу швидко i безжалiсно. Багато хто не встиг зреагувати на це i лишився голови. Веселун вiдскочив, майже вiдчувши меч в своєму животi. Та отримав лише глибоку подряпину в боцi.
   До дiвчини залишалося лише декiлька крокiв, як Вовк ненароком спотикається i випускає меч з рук. Зброя летить прямо на Елiс. Ще секунда i дiвчини торкнулася б смерть. Але Iмператор зупинив меч своїм плечем.
   - Я дуже хочу, щоб ти казала правду i допомагла нам, - Iмператор впав на колiна, винiмаючи з плеча зброю, - менi набридла вiчна вiйна з Дикими Землями.
   До володаря Олзу пiдбiгло декiлька воїнiв i пiдхопили його на руки. Iмператора понесли до його намету, а Вовка схопили i повели за всiма.

(play Deep Purple)

III

Мертвий чаклун

   - В таборi ворога якась метушня. Ми не можемо зрозумiти чому саме, але всi збентеженi, - заявив Роберт, помiчник Кетрiн, - менi здається, що зараз дуже вчасно робити якiсь дiї.
   Кетрiн сидiла бiля вiкна в палацi Кнабу. Вона чекала щось, наче розумiла, що скоро повинно щось трапитись. Повiернувшись до Роберта, довго мовчала.
   - Я вiдчуваю, що скоро повинен прийти вождь Дикий, - мовила вона, - готуй армiю до нападу. Будемо робити остаточний удар, перший i останнiй!
   - Слухаюсь, - майже крикнув воїн i вискочив назовнi.
   Було чутно, що вiн щось прокричав i всi почали шикуватися. На подвiр'ї все гiрше i гiрше ставало з погодою. Збиралися хмари, напевно буде дощ. Але це нiкого не зупиняло.
   Кетрiн поволi вийшла до вулицi, роздивляючись, як воїни бiгають туди сюди. Зправа був розташований пункт видачi зброї. У кожного були свої щити i захисний одяг.
   Командирша торкнулася своїх кинжалiв, перевiряючи їх. На мить їй здалося, що вона прощається з ними.
   Вдарила блискавка i бiля сходин палацу виникла i закрутилася воронка. Повiтря в тому мiсцi потемнiло i запахло чимось неприємним. Потiм, наче все навколо блиснуло i на мiсцi воронки стояли вождь Дикий з хлопчиком i якимось чоловiком. Трохи з часом, в iншому мiсцi виникла така ж воронка. Потiм з'явилися охоронцi вождя.
   Воїни навколо закричали радiсно i вiтали вождя з його силами i володiннями. А командирша пiдiйшла до виникших охоронцiв.
   - Кетрiн, - мовив один з воїнiв з червоними крилами, - готуй вiйська до нападу! Зараз буде пекло!
   Кетрiн погоджуючись i мовчки похитала головою i, знайшовши Роберта очима, пiшла до нього.
   Армiя потроху приходила в бойовий стан. Були майже всi готовi.
   - Тепер ти бачиш нашу силу, Дмитро, - мовив повiльно хлопчик до чоловiка з червоними крилами, - ми переможемо цю вiйну i назавжди покiнчимо з цими людьми!
   Вождь, дочекавшись поки всi вистрояться в ряди, пiдняв руки в знак тишi. Воїни швидко затихли i пильно дивилися на трiйку, що виникла перед ними.
   - Я вiтаю вас, мої воїни, - почав голосно i потроху вождь Дикий, - ви розумiєте, чому ви тут?!
   Здiйнялися агресивнi крики в знак того, що всi прийшли боротися проти людей з крилами, проти володарiв Олзу i Орбоду.
   - Пройшло багато часу, - почав промову вождь, - вiйна була нашим життям. Нас тримали i зупиняли Iмперiя i Королiвства! Та прийшов час, коли ми повиннi закiнчити все i отримати перемогу, спокiй i володарство над усiм свiтом людей! - крики знову здiйнялися над небом i затихли в чеканнi продоження, - Прийшов час, коли свiти похитнулися i Олз з Орбодом ослабли в своїй силi i впевненостi! I до нас прийшов Диявол! Вiн є однiєю з сторiн Творця цього свiту! Вiн хоче, щоб ми були володарями всiх свiтiв!
   Воїни одночасно i зрадiли i набралися впевненостi в повнiй перемозi над цими тварюками - людьми, що гнобили їх стiльки часу. Хвилi радiсних i переможних крикiв захопили усi ряди армiї. Та вмить всi замовкли, коли чоловiк, що був поруч з хлопчиком i вождем, створив якимись рухами блискавку. Вода вдарила в небо i страшенно прогримiла.
   - Я прийшов до ваших свiтiв, щоб вказати тим людям, що за долино, хто тут головний! - промовив хлопчик низьким i страшним голосом, вийшовши на декiлька крокiв вперед, - Я Диявол! I я хочу, щоб ви знищили свiти Олзу i Орбоду! Я хочу бачити вас володарями цих свiтiв!
   Хлопчик заричав i протягнув руки уперед. Тим часом, навколо, хмари все збiльшувались i збiльшувались, темнiли i темнiли. Сонця вже не було видно.
   Воїни армiї Диких Земель заворожено i зi страхом дивилася на Диявола. В руках у нього виник якийсь темний шар, що потроху збiльшувався у розмiрах. Кидок, i цей шар полетiв у сторону долини, у сторону табору ворога.
   Темний шар почав швидко збiльшуватись у розмiрах i десь посерединi поля його розiрвало на маленькi темнi шматочки. Вони почали крутитися у вiхрi вiтру. Їх ставало все бiльше, виникала воронка.
   В рядах армiї пiшли шепотiння про те, що Диявол створив ураган. Вiн направив його на ворога. Потроху, воїни здiймалися у повiтря i агресивно кричали, махаючи зброєю.
   - До бою! - повернувшись до армiї, закричав Диявол, - менi потрiбна смерть усiх цих бридких створiнь! Командир Кетрiн - наказую тобi - керуй вiйськом i витри ворога з лиця свiтiв!
   До Кетрiн пiдлетiли командири всiх груп. Дiвчина-воїн швидко дiстала карту долини, що намалювала пiсля першої бiйки. Вона поклала малюнок на землю i присiла на колiна. Командири стали кругом.
   - Стрiлки! - почала Кетрiн, - роздiлiться на двi частини i летiть по обидвi сторони Кнабу, - вона вказала це на картi, - Меченосцi! Рядами починайте наступ. Спочатку рядiв десять, а потiм як буде видно. Нехай спочатку будуть безкрилi, ворогу важко буде орiєнтуватися на землi. А потiм, довго не чекаючи, пускайте з крилами!
   Отримавши команди, командири швидко розпридiлилися i полетiли до споїх груп. Ураган, що створив Диявол дiйшов до табору. Там почалась метушня. Взлiтали намети, вiдiрванi вiд землi. Воїни бiгли в рiзнi сторони, аби врятуватися вiд лиха.
   Дмитро i хлопчик смiялися, а вождь дивився за готуванням вiйська. Та раптом, зi сторони табору ворога роздалися вибухи i жахливе шипiння. Якiсь невидимi сили почали рвати, в буквальному смислi слова, ураган на хватки. Частини вiдлiтали в рiзнi сторони i зникали. Згодом вiд воронки не залишилось нiчого.
   Було навiть чутно як кричав ворог, кричав переможним голосом. Та для воїнiв Диких Земель Це вже не мало сенсу. Вони були спроможнi знищити навiть ту гору, що була за долиною.
   Небо загремiло i полився сильний дощ. Стало дуже темно i це було на руку Диким Землям. Їх свiт завжди був у темрявi. Та нiхто не забував про Iмперїю. Вони також темнi.
   - Уперед! - закричав крiзь шум дощу Диявол, - я не потерплю таких дiй вiд цих жалюгiдних створiнь.
   Ряди воїнiв рушили за планом Кетрiн. А тим часом охоронцi вождя Дикого пiдiйшли до трiйки головних i стали навколо них колом. Всi охоронцi були великими i високими. Кожен стояв спиною до Кнабу i лицем до вождя, Диявола i Дмитра. У кожного в руках був велетенський меч.
   Диявол повернувся до вождя i незадоволено промовив:
   - З'явилася обрана, лише янгол мiг знищити мою магiю! Вона не житель свiту Орбод, як ви менi сказали. Вона з Третього Свiту i вона Янгол! А не людина, як ви!
   - Я не знав про це, - мовив здивовано вождь, - всi записи мовили про те, що помiчник Творця повинен бути людиною з Орбоду!
   - Будемо дивитися, що далi, - промовив хлопчик, махаючи охоронцям руками, щоб вони трохи вiдiйшли в сторону, - не хочу, щоб все пiшло к чортам! Дмитро готуйся!

(play Fourth Dimension)

IV

Кров i магiя

   - Готуйте катапульти, - скомандував Iмператор, тримаючись за перемотаний бiк, - я хочу щоб цi тварини зрозумiли хто тут головний. Вони не залякають нас своїми дурними ураганами!
   Воїни Iмперiї почали заряджати катапульти, вiтер не змiг пошкодити їх. Надто багато важили цi машини.
   Король Веселун роздавав команди своїм i iншим воїнам. Всi готувалися до нападу. Багато хто не мiг оговтатись вiд виникнувшої звiдкись воронки вiтру. Воїни дивилися на Елiс, що мовчки стояла посеред табору, i восхваляли її силу i доброту. Яку ж треба мати неймовiрну силу, щоб знищити цiлий ураган?!
   - Вiдведiть Вовка в безпечне мiсце i допросiть його, - вiддав останню команду Веселун, - я хочу знати, чому вiн зiрвався i чому хотiв вбити Обрану!
   Через невеликий промiжок часу, катапульти вже були готовi. В Кнабi було видно готування. Ворога було дуже багато, але не бiльше трьох армiй свiту Олз i Орбод. Та чи можна довiряти Вовковому вiйську?
  
   До зв'язаного Короля Вовка пiдбiгли два його воїни. Вони постiйно оглядалися по сторонам i тремтiли вiд страху.
   - Король, - що нам робити? - мовив один з них, - вас схоплено! Але якщо ми розв'яжемо вас - вам не минути смертi!
   - Я хочу, щоб ви все робили за домовленим планом, - тiльки i всмiхнувся Король, - готуйтесь до нападу, а коли вiйсько Iмператора i Веселуна почнуть бiй, нападiть зненацька на цих дурних володарiв Олзу i Орбоду.
   Один з воїнiв пiдвiвся i побiг до своїх, а iнший вiдвiв Вовка до безпечного мiсця, як наказав Король Веселун.
  
   Коли ворог вирушив в долину, дотримуючись рядiв, Iмператор наказав стрiляти. Роздалося рiзання мотузки i тяжкий дерев'яний скрип. Камiння вздiйнялося високо вгору, щоб подолати невелику вiдстань i полетiли прям на насуваючого ворога.
   Крики i ламання кiсток було чутно аж самим Веселуну i Iмператоровi. Це була неприємна картина. Два ряди ворогiв збилися, iншi зупинилися. Лише стрiлки виходили на свої позицiї i почали пускати стрiли.
   - Меченосцi приготуйтесь, - закричав Веселун, - стрiлки - вогонь!
   Засвистiли стрiли, та мало з них влучили в цiль. Декiлька ворожих лучникiв впало додолу. Але через мить, коли вороги почали розтупатися в рiзнi сторони, вийшов якийсь чоловiк з великими червоними крилами. Вiн почав розмахувати руками i щось кричати. Блискавки, що з'явилися недалеко вiд нього, були червоного кольору. Вони дуже нагадували саму кров.
   Iмператоровi ця картина здалася до болю знайомою. Десь вiн бачив такє.
   Чоловiк з червоними крилами заревiв страшним голосом i розтавив руки в рiзнi сторони. Всi стрiли, що летiли вiд стрiлкiв Iмператора вибухали свiтлими шарами i зникали в повiтрi. Нi одна з них не сягала цiлi.
   В цей же час, чоловiк почав утворювати червонi блискавки i направляти їх в сторону табору. Люди почали падати один за одним. I тодi Iмператор згадав дитинство, згадав чаклуна в якого зiрвало дах. Але ж батько знищив його! Чи це лише так здалося?!
   Воїнiв, як i володаря Олзу почало трусити. Елiс стояла мовчки, щось шепотiла.
   - Направте вистрiли катапульт в того проклятого чаклуна, - закричав Iмператор, - знищити його!
   - Пiсля вистрiлiв катапульт починайте напад, - продовжив Веселун.
   Було важко роздавати команди, потрiбно було кричати. Дощ все збiльшувався i збiльшувався. Стало зовсiм темно, а це було дуже незвично для воїнiв Орбоду. Вони звикли до свiтла i майже не знають, що таке нiч. Лише деякi, хто побував в Олзi.
   Знову в повiтря здiйнялося камiння, на цей раз маючи одну i ту ж цiль - чаклун.
  
   Дмитро, дiйшовши середини долини, помiтив як зпрацювали Iмператорськi катапульти i його пам'ять дiстала з глибини давно забуте минуле.
   Подiбне поле, тiльки в Олзi. Перед Дмитром високi стiни фортецi. Вiн захищає себе вiд стрiл i знищує оборону Iмперiї. I вмить, з стiн вилiтають камiння катапульт. I потiм темрява, потiм смерть... I Третiй Свiт...
   Дмитро почало трусити вiд згаданого. Вiн згадав, що довгий час вчився бути чаклуном, проводив безлiч часу з книжками i експерементував в лiсах. Вiн завжди боровся за свободу Диких Земель. Ще минулий Iмператор вбив його. А тепер цей молодий дурник намагається зробити подiбне?!
   Дмитро розлютився i зiбрав в собi сили. Камiння, що майже долетiло до Чернiгова, почало розриватися на маленькi частинки. Воно змiшувалось з дощем i падало на землю, поглиналося темнотою природи.
   - Вам не повторити того, що ви зробили зi мною, - закричав крiзь дощ Дмитро, - я знищу вас.
  
   Чоловiк з червоними крилами ляснув в долонi i невидима хвиля вiдкинула воїнiв Iмператора. Сам Iмператор похитнувся i впав в одну з луж. На деякий час стрiлки перестали стрiляти, кого вiдкинуло, а у кого закiнчились стрiли.
   - Вперед! - закричав Веселун i вказав мечем на ворогiв, що знову почали рухатись долиною.
   З криками i свистом, вiйсько Короля полетiло на середину долини, де почав, керуючись якоюсь страшною силою, зникати Чаклун.
   Як тiльки воїни зiмкнулися з вiйськом Диких Земель, армiя Вовка закричала i полетiла в бiйку. Нiхто з них ненаважився торкнутися Елiс, яка вже уважна слiдкувала за подiями. А Елiс навiть не здогадувалась, що воїни Вовка зараз нападуть на своїх союзникiв - на Веселуна!
  
   Кетрiн уважно дивилася за тим, що вiдбувається в долинi. З'явився Дмитро, вiн був збентежений i заклопотаний. Армiї зiйшлися в смертельний бiй. Було також видно, як до бiйки наближалися воїни Вовка.
   - От зараз цi недоумки зрозумiють наш подарунок, - засмiявся Диявол, - Вовчику - ти дурний зрадник, що так легко пiддаєшся!
   Дмитро стояв бiля одного з охоронцiв i тяжко дихав.
   - Нiчого, зараз ти вiдновишся, - промовив вождь i торкнувся Чернiгова.
   Сили потекли жилами, хлопець почав знову вiдчувати приємний смак магiї у себе на вустах.

(play KoRn)

V

Вiктор i його iнша сторона

   Коли лютував бiй, вiйська Вовка вдарили по союзнику. Це було насподiвано i дуже невчасно. Тiкати не було куди i тому воїни Веселуна мужньо боролися з двума сторонами. Сам Король Веселун приймав участь у битвi. Його меч вдаряв смертельно i чiтко.
   Гроза, дощ, блискавки - все зводило з глузду. Та крiзь крики i шум дощу почали роздаватися вдари Елiс. Вона знищувала Вовкових воїнiв. Використавши закляття щиту, вона захистила себе i намагалася захистити своїх воїнiв.
   - Дмитро, тепер твоя головна роль, - сказав Диявол до юнака, - знищити ту курву, - вiн вказав рукою саме на Елiс.
   Декiлька секунд i перед Елiс стояв Чернiгiв, озброївшись захисним шаром. На деякий час вiн збив Обрану з пантелику, вдаривши в неї блискавкою. Щит Елiс замерехтiв, але витримав удар. Обрана збиралася з думками. Як же перемогти цього чародiя?!
   Нiхто нiколи не вiрив,
   В сонця промiнь, щирий!
   Нiхто його не бачив,
   Блиск його свiтлий!
   Проговоривши це закляття, Елiс випустила з лодонь промiнь, що вдарив в щит Дмитра. Щит почав кидати в рiзнi сторони iскри. Промiнь був постiйний i з кожною секундою наростав i наростав.
   Чернiгiв здивувався на мить, та промовивши щось, зкрестив руки. Промiнь почав потроху змiнювати напрямок. Було видно, що Елiс намагається випрямити свою магiю на Дмитра, але їй дуже важко це робити.
  
   Здавалося, що скоро свiти просто зникнуть чи розiрвуться блискавками i кровью, вдарами мечiв i криком болю. Та, невидимо для усiх, бiля гори виникло сяйво i до долини вийшли три постатi. Дитина, високий воїн i жiнка з вузькими очима.
   Вiктор, побачивши, що робиться в долинi, злякався. Його почало трусити. Ливе схопив меч i хотiв кинутись у бiй, але Тiко зупинила його.
   - Нi! - прокричав Вiктор, i це слово наче заглушило грiм i дощ, битву i злiсть, - припинiть!
   Вiд цих слiв Свiтлого Янгола, Творця цих свiтiв, затремтiла земля. Дощ почав зменшуватись, поки зовсiм не зник. З'явилося сонце i вдарило своїм свiтлом. Воно було настiльки яскравим, що заслiпило все навколо. Було важко розгледiти навiть те, що перед тобою.
   Так було не довго i свiтло зникло, стало як звичайне. Та у воїнiв вже не було в руках мечiв, нi Елiс, нi Дмитро не мали щитiв. Вони вмить зрозумiли, що сили покинули їх.
   Все навколо почало втрачяти колiр.
   - Ось i основна проблема, - мовив Диявол вождю Дикому, - я не думав, що вiн вiдчує в собi силу.
   Трохи зляканий, Диявол здiйнявся в небо i полетiв до Вiктора. Вождя вразило те, що у Диявола не було крил, а вiн так просто летiв!
   Воїни опустилися на землю i перелякано дивилися на хлопчика. Вiйсько Диких Земель перелякано шепотiли один одному: "Це ж Диявол, але щому вiн якийсь iнший!". I яке ж у них було здивування, коли вони побачили, що ще один такий хлопчик опустився на землю.
   Диявол стояв навпроти Вiктора.
   - Я буду захищати тебе, Творець, - промовив Ливе до Вiктора, направивши меч на iншого, - але чому цей малий схожий на тебе.
   - Ми - одне цiле, - мовив голосно Вiктор, так щоб чули усi, - Я той, хто створив свiти Олз i Орбод. Я той хто вiдповiдає за всiх вас. А це Диявол, - Творець вказав на iншого хлопця, - вiн - зло i лють, що була в менi. Так створений Третiй Свiт. Наш свiт!
   - Але чому вони всi повиннi вiрити тобi, - заговорив Диявол, - я також можу сказати, що ти моя лють i злiсть. Я добро! Я той, хто прийшов врятувати всiх!
   - Та чому ти вибрав шлях кровi й вiйни? - запитав Вiктор, - навiщо вирiшувати справи саме таким чином?!
   - Чому ти так вирiшив? - здивувався Диявол, - я лише хотiв, щоб цiєю вiйною цi люди зрозумiли, що вони зробили велику помилку! Потрiбно жити в мирi i господарювати разом.
   Всiм було чутно розмову добра i зла, але все бiльше було незрозумiло, хто з них хто.
   - Я зупинив вiйну i забрав зброю, зупинив грозу i дощ, - сказав Вiктор, - я хочу щоб всi були однаковi i мали однаковi права!
   - Тодi поясни менi, - засмiявся Диявол, вказуючи рукою навколо себе, - чому, коли ти зупинив усе, свiт почав втрачати колiр?! Ти зупинив час в Олзi i Орбодi, та таким чином ти знищуєш те, що створив!
   Люди почали дивитися навколо. Лише сiрий вiдтiнок, навiть очi втратили колiр. Лише два хлопчика мали кольори.
   Дмитро впав на колiна, вхопившись за голову.
   - Я згадую, - мовив тихо вiн, але все стало не тiльки безкольоровим, але i незважабчи на вiдстань, все було чутно i видно, - Диявол, ти вiдiбрав у мене життя.
   - Я тобi дав iнше життя, життя в Третьому Свiтi, - розлютився Диявол, - а ти не задоволений цим.
   - Я розумiю, що давши життя, ти можеш забрати його, - продовжив Чернiгiв, - але я жив i любив, я намагався досягнути чогось, я хотiв зробити свою кохану сщасливою. Ти забрав це лише тому, щоб заволодiти свiтами. Цi свiти справжнi лише для тих, хто тут живе! Але не для тебе! Навiщо тобi це?!
   - Я знаю навiщо, - втрутився в розмову Вiктор, - тобi, Диявол, хочеться володарювати. Все бiльше i бiльше ти хочеш мати в своїх руках. Спочатку чнущався з мене, а потiм прийшов до свiту, що я створив! Та ти не чекав, що я прийду також?!
   - Чому? Чекав, - раптом Диявол хитро всмiхнувся, - згадай тодi, будь ласка, що ти зробив з цим свiтом, який створив, - радiсть малого перейшла на лють, - ти забув про свiти Олз i Орбод! Ти повинен вiдповiдати за те, що створив! А ти цього не зробив!
   - Люди, - Вiктор повернувся до натовпу, - зрозумiйте мене! Я розумiю, що зробив велику помилку, але я тут, щоб виправити її!
   Всi слухали, не промовляючи нi слова. Не лiзло в голову те, що перед ними був той, хто створив їх, їх свiти i розуми. Але "вiн" був в двох янголах з Третього Свiту. Добро i Зло! Орбод i Олз!
   Повiяв сильний вiтер, свiти почали рушитись. Потрiбно було зробити вибiр. Це зрозумiв кожен з воїнiв, що був в долинi. Саме вони повиннi вирiшити, де саме добро i зло. Вони повиннi були зрозумiти, що вiдбувається навколо!
   - Ось бачиш, - заговорив Диявол, - скоро все зникне, а з усiм цим зникнемо i ми. Ти зараз в комi, лежиш в лiкарнянiй палатi. А твiй папуга вже майже вмер вiд голоду, бо про нього немає нiкому дiла.
   - Я не хочу це чути, - закричав Вiктор, схопившись вiд болю в грудях, - я не вiрю тобi.
   - Та менi все одно! - без зацiкавленостi сказав Диявол, - не вiрь, але так все одно є!
   Вiктор впав на колiна, руками обперся о сiру траву. Вiтер почав холоднiти i морозити тiло.
   - Ти потвора, що створила все це, - закричав переможно Диявол, - i ти не змiг зберегти цi свiти, ти не змiг їх закiнчити. А кидати на пiвшляху - це злочин! Треба вiдповiдати за свої вчинки!
   Творець впав на траву i зкрутився вiд болю по всьому тiлу. Та тут заговорила Тiко:
   - Мабуть ти мене також не згадуєш, Дияволе? - звернулася вона до iншого хлопчика, що так переможно закiнчив свої слова, - я впевнена, що ти мене i не згадаєш!
   Диявол втратив впевненiсть i почав розглядати Тiко. Вiн намагався згадати хто вона така. Але в нього не виходило.
   Жiнка потроху пiдходила до нього i в неї все бiльше i бiльше з'являлося вiдтiнкiв i кольорiв.
   - Коли пара народжує дитину, вона вчить її життю, - Тiко зупинилася бiля Диявола, який став блiдий як смерть, - та приходить час, коли дитина виростає i виходить в свiт. Пара має надiю на те, що вона досягне чогось у життi. Дитина має надiю на те, що зможе жити сама.
   Воїни переглядалися i мали надiю на те, що все закiнчится добре - нiхто не хотiв просто зникнути. Кожен з них мав мету, а якщо i нi, то йшов до створення сенсу життя.
   - Коли Творець створив свiт, вiн вiдчув, що не потрiбно писати далi. Вiн мав надiю, що свiт житиме сам. - Тiко схилилася над Дияволом, що корчився з болю, - кожен з нас, - вона вказала на людей, - має надiю i має право на життя. Нехай живуть, нехай розумiють, що все що навколо - це для них i їх дiтей. Нехай мають надiю на добре життя! Третiй Свiт - це ваш свiт, де також живуть люди, хоча вони без крил. Ми повиннi вiдповiдати за те, що створюємо! Та всi ми маємо надiю на те, що створене нами виросте, наповниться життям! Ми не можемо керувати ним, адже ми будемо обмежувати! Нехай створене також має свою надiю на те, що все буде гаразд...
   Навколо все освiтилося i почало наповнюватись кольором, звуками i життям.
   Та Вiктор вже цього не побачив, вiн вiдкрив очi i зрозумiв, що лежить на лiжку. Навколо пристрої, що пiдтримували його життя. Вiн вийшов з коми. А папуга був поруч, в свої клiтцi. Горстка зерна не давала змоги вмирати Керi вiд голоду.
   Вiктор вiдчував, що в свiтах Олз i Орбод все гаразд, вони не загинули. Вiн має надiю на те, що вони житимуть. Вiн дав їм життя.

(play Children Of Bodom & The Beatles)

(липень 2006 - лютий 2007)

   Цю книгу я присвячую моїй коханiй - моїй Олi
   "Дякую тобi за те, що дарувала сили на написання моєї розповiдi"
   Дякую i моїй сестрi, моїм друзям за те, що бачили в менi письменника
  
  
  
  
  
  
  
  
   КоТ Початок невiдомого
  
  
  
  
  
   82
  
  
  
  
Оценка: 3.00*3  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"