Орест Пилипович Задорожнiй ненавидiв свята, особливо Новий Рiк. Вiн випивав подвiйну дозу валер'янки i ховав голову у подушки, рятуючись вiд божевiльних феєрверкiв. Потiм вiн плакав. А вранцi прокидався з нестерпним головним болем i просив Саветку посидiти з ним бiля вiкна. Фотокартка дружини слухняно вкладалася на пiдвiконнi i дивилася з ним у сiре молоко ранку. З вiкна було видно колiї, вокзал, вокзальних повiй i вокзальних таксистiв.
1.
- Ти нiколи не любив цю квартиру, - не ворушачи губами промовляла зi свiтлини Саветка.
- Вона трясеться, коли їде потяг, - вiдповiдав їй чоловiк.
- Треба було обмiняти її на iншу. Тут, на горбi, небезпечно жити. Будь-якої митi може статися зсув.
- За тридцять рокiв не було жодного. - заспокоював дружину Орест Пилипович.
- Це правда, - погоджувалася Саветка, не зводячи очей з сiрих, як туман, повiй.
2.
- Здоров був, Пилипович, - махав йому брудною рукавицею двiрник Степан. - З Новим Роком!
Пилипович вдав, що не помiтив. Але Саветка на знiмку кивнула головою i Степан пiдтюпцем помчав до вокзального генделика похмелятися.
- Вони всi лише й чекають аби я вмер, щоби забрaти нашу квартиру. Я їм на зло живу. Саветочко, ciдай менi на колiна, - припрошував вiн фотокартку.
Нижче колiн у Ореста Пилиповича нiг не було. Їх вiдрiзали колеса потяга, коли вiн повертався додому з нiчної. Якщо йти рейками, то можна зрiзати i виграти двадцять хвилин. I вiн зрiзав, але програв. З тих пiр вiн всiм так i каже, що потяги бiгають швидше нiж колись, бо мають його ноги.
Саветка плакала ночами i боялася його обрубаних нiг. "Тобi буде боляче", - ридала вона, лежачи бiля свого скалiченого чоловiка. "Менi вже нiколи не буде боляче. Йди до мене."
У них народилися дiти, а потiм онуки. Правнукiв Саветка не дочекалася, бо серце її спинилося раптово, вона й сама, здається, не зрозумiла, що вже належить до iншого свiту. Її чоловiк також нiчого не збагнув, хоч i спровадив свою жiнку з музикою i гiркими слiзьми.
Настуного дня пiсля похорону, вiн вийняв з альбому портрет дружини i поклав у рамку.
3.
Дев'яте травня було єдиним святом, яке по-справжньому любив Орест Пилипович. Цього дня вiн вiдчиняв усi вiкна своєї старої, але трикiмнатної квартири i давав їй досхочу надихатися бузковим повiтрям.
Дружина двiрника Степана готувала святковий обiй на честь Героя Вiйни. Привiтати ветерана приходили пiонери з тюльпанами i молодими вожатими, неодмiнно навiдувалися мiсцевi нумiзмати, з надiєю видурити у старого його Зiрку Героя; але знову i знову прибували потяги... Тодi вiн виганяв гостей i викидав через вiкно тюльпани.
Орест Пилипович пив подвiйну дозу валер'янки i ховав мокре обличчя в тремтячих руках.
- Псячi дiти! - Вони хочуть забрати нашу квартиру. Ходять, винюхують... Вони хочуть забрати мої нагороди . Псячi дiти! - не випускаючи голову iз клiтки пальцiв, кричав у вiкна старий.
- Вони не хочуть твоєї квартири. Навiть нашi дiти її не хочуть. - втихомирювала його Саветка i краплi заспокiйливого.
- I нашi дiти псячi... Вони забули за нас.
- Не забули. У скриньцi листiвка.
- Я не бачив.
- Славко телефонував тричi. I Марта з малими теж.
- Я не чув.
- Це нiчого.
- Посидь зi мною, Саветко.
- Посиджу.
Орeст Пилипович бачив, як повiї сiдали у автiвки таксi i їхали геть вiд вокзалу, як збивають свої кубла темно-синi хмари, як люди на зупинках вiдкривають парасолi, як небо фотографує його у вiкнi.
В кiмнатi зробилося темно i сумно. Орест Пилипович випив ще валер'янки.
Черговий спалах блискаки побiлив кiмнату яскравим сяйвом i Орест Пилипович вiдчув приємне тепло нижче колiн. Виявляється, у нього були ноги! Чому ж стiльки рокiв вiн їх не помiчав? А, може, весь цей час вiн був не безногий, а слiпий?.. Як добре, що вони є - нарештi можна пiти на вокзал i цiлу нiч кидати камiння у потяги.
Вiн припiднявся у своєму вiзку: "Тепер можеш мене фотографувати!" - ейфорiйно реготав старий, роблячи свiй перший крок. Але небо бiльше не фотографувало, воно загримiло на його честь феєрверками.
4.
З рiзних колiй у рiзнi боки роз'їхалися потяги. Kвартира перелякано затремтiла, а, може, то був землетрус, або струс мозку, або стався нарештi небезпечний зсув, або все разом.
Коли Орест Пилипович прийшов до тями, то побачив лише прямокутник, залитий тьмяним жовтим свiтлом, на мiсцi вхiдних дверей.
--
Пасажир Задорожнiй, поспiшайте, потяг вiдправляється, - закричав двiрник Степан, одягнений у форму провiдника.
--
Мершiй, потяг рушає! - махала з вагону Саветка.
--
Бiжу!
Юля Косiвчук 'Небезпека зсуву', 27 травня, 2010 року