В день, коли моя бабуся померла вперше - я малювала картину "Знову Листопад".
Бо то й справдi був листопад - все з неба падало: мряка, думки, лiтаки, а деколи - i листя з окремих дерев. У Калiфорнiї не буває справжнього падолисту, так - iмiтацiя, полегшeна версiя старiння природи. Саме старiння - не смертi, бо не встигне тут гiлка пожовкнути, як знову вибухає протестом, таким зелено-салатовим, з дредами нових бруньок. Дерева i квiти тут вiчнi хiпарi. I їм до дупи усi тi заморочки з раковими пухлинами i метастазами, аж поки омела не вип'є з них усi живi соки. Але це - лотерея, а зараз вони всi джониленони, якi не збираються помирати в сорок рокiв.
Смерть бабусi - стало тим дивовижним падiнням вгору, яке неможливо вiдчути, хiба що тодi, коли малюєш пальцi, а вони стають тороками шерстяної хустки на акрилових бабусиних плечах: "Не бiйся - це просто пiзня осiнь...", - погладжують мою стареньку; i знеболююче помалу починає дiяти, i чорна дiра робиться затишним кубельцем, куди помалу, позiрково, скапує життя; i полiт вгору вже невiдворотнiй, так само, як черговий листопад.
Тобi холодно, бабусю? Може, пальто? - i я домальовую... важкi, але добрi руки дiдуся на її прозорих плечах.
- Ось тобi грушечки: одна жовта - на зараз, а iншу з'їси по дорозi до раю.
Потiм домальовую iще стiльки ж i прошу пригостити дiдика. Бабуся притискає їх до себе i вони оживають в долонях свiтляками.
I я вiдпускаю ... аж до її другої смертi.
2.
Друга бабусина смерть пахла яскравою полiграфною фарбою. З поштової листiвки мало не випадали вдало сфотографованi калiфорнiйськi маки, тому я обережно заповила їх у конверт.
Що вiдчуває людина, яка виношує у собi пустку? Коли iграшкове життя можна вимiряти лiнiйкою, або пiсочним годинником. Коли залишаються лише скупi хвилини, в якi стаються найвагомiшi одкровення, вимовляються слова, якi мають право озвучитися лише у цi останнi митi.
Зграйка iнтернiв у бiлих халатах, серафимами оточили лiжко i невмiло, але зi сповненим життя ентузiазмом вимiшували пальцями, як пасочку, пухлину, що вже розбухла, наче здобне дрiжджеве тiсто. Бабуся плакала вiд болю i образи, але серафими вже приросли саванами до її ложа.
Мої маки повиннi були хоча б на мить порозганяти те бiле братство i наповнити палату ледь вловимим теплом надiї.
Але поштовi лiтаки дуже повiльнi, а океани такi безконечно солонi, що аж хочеться плакати, а ангели надто подiбнi до лiкарiв.
Поштарка Маруся принесе макову листiвку акурат на 9-й день пiсля бабусиної смертi. Мама i тiтка у чорних хустках обмiняють її на калачик iз запаленою свiчкою.
- Най Бог прийме! - швидкими рухами тричi перехреститься листоноша i поховає поману у древнiй, з товстої, пошарпаної шкiри торбi, що пахне новинами i життям.
Тьотя Маруся без поспiху осiдлає страшенно рипучого "аїста", i його колеса повiльно накрутять на свої спицi майже потойбiчний туман пiзньоосiннiх садгiрських вулиць.
- Це остання пошта на iм'я Домки Козуб, - скаже менi по телефону втомлена вiд плачiв мама.
I моя бабуся помре знову.
3.
Ця фiранка вже древня. Я купила нову. Подобається? - з надiєю спитала мама, чiпляючи на карниз останню петельку приємного блiдо-лимонного вiдтiнку тюлi. Мама акуратно, наче гладячи котячу спину, розправить прозорi, мереживнi складки, не залишаючи менi права на протест:
- Дуже! Дякую, рiдна! - i мама засвiтиться так, як умiють лише малi дiти i вона, i ще - вимите обличчя вiкна з новою модною вуаллю.
Стара фiранка самотньо скрючилася у кутi. Я не наважилася сказати мамi, що її колись подарувала бабуся, коли проводжала онучку "до Гамерики", просто не змогла. I бабуся померла знову.
4.
Вони усi змовилися!
Спочатку дiдусь, потiм бабуся, i так, наче дуже поспiшали на невидимий потяг, - усi їхнi брати i сестри. Один за одним перебралися жити на небо. I якось одразу подвiр'я видовжилися без застелених затертою цераткою столiв, без розкалiберних стiльцiв i табуретiв навколо них, без недопалкiв "Ватри", без старомодних бiлих кашкетiв на сивих потилицях i промаслeних теплими пальцями гральних карт з королями, валетами i дамами, страшенно схожими на молодi портрети моїх покiйних родичiв.
У прабабусi Параски було восьмеро дiтей. Одна померла ще немовлям вiд невiдомої хвороби, а тепер iз живих зосталася лише цьоця Одарка - молодша сестра моєї бабусi Домки. Хати сестер Домки та Одарки жили поряд i дiлили спiльний паркан, їхнi дiти i онуки мали однаковi свiтлини в альбомах, однаковi рецепти пампушок i однаковi овальнi обличчя, якi з вiком видовжаться, i вилицi на яких сповзуть, як окремi будинки на чернiвецьких вулицях. Подумки я кожним м'язом пiдпираю тi вилицi, як залiзними стовпами, але зсуви стаються самi по собi.
Якось менi наснилося, що покiйнi родичi сходяться, тягнучи за собою табурети i крiселка. Дiдо плює на пальцi i мiшає колоду. Їм усiм так добре разом, що вiд заздрощiв я роблюся маленькою i, як колись, хитро пiдгядаю з-помiж ребер штахетника.
Вiчний затишок з картатими спинами карт i ретро жакетiв моїх старих. триває недовго, бо до столу повiльною ходою пливе цьоця Одарка. I я цiпенiю вiд жаху, i штахетник робиться клiткою.
Присутнi помiчають її появу, але до гри не кличуть, i цьоця Одарка йде геть. Яке полегшення!
- Як там цьоця?
- Бiгає. Як завжди! - бадьоро вiдповiдає мама, але у скайповiй мережi саме зараз 44 мiльйони внучатих племiнниць питають своїх мам те саме, тому я чую лише нерозбiрливi звуки i здогадуюсь, що мама мала на увазi щось на кшталт:
- Доцю, нiчого не буває "завжди", або "як завжди".
I я розумiю, що бабуся помиратиме ще багато разiв, i що ЗАВЖДИ - триває лише дуже коротку мить. I що кожна смерть бабусi вимiрюється фiранками.
I що я ЗАВЖДИ малюватиму Листопад.
Юля Косiвчук, "Остання смерть моєї бабусi", 24 жовтня, 2012