Косiвчук Юлiя Фелiксiвна : другие произведения.

Акварiум

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:


   Славко простягнув до Снiжани руки, i вона помiтила, що його пальцi зрослися у потворнi клiшнi. З переляку дiвчина випустила з рук мiшечок iз солодощами. Дитина-краб, з випуклими риб'ячими очима, на завеликiй для його дрiбонького тiльця головi, кинувся збирати з пiдлоги "Каракум" i "Червоний Мак". Цукерки випадали з його деформованих долонь. Снiжана стояла, мов вкопана:
   - Нiчого, буває, - пiдбадьорювали дiвчину нянечки у бiлих халатах. - Ми теж не одразу звикли. - Вона зiбрала усi ласощi i погладила величезну голову хлопчика з виряченими очима.
   В iнтернатi для розумово вiдсталих було на диво тихо. Ця тиша напружувала, i Снiжана, не знаючи, як приховати розпач, безпорадно озиралася довкола.
   - Хлопцi вечеряють, - пояснила вихователька. - Скоро всi будуть тут. А ви вiд якої церкви? - поцiкавилася вона.
   - Церкви?.. Ой, нi, я не вiд церкви, я з газети, - Снiжана раптом згадала чого вона тут i показала нянi своє журналiстське посвiдчення.
   - Та не треба. Я i так бачу, що ви з мiста. То ви будете писати про наших хлопцiв? - невгавала допитлива нянечка.
   - Так. Це мiй перший матерiал на подiбну тему, - журналiстка опанувала себе i присiла навшпиньки бiля Славка.
   - Не треба йому допомагати, - няня по-дружньому поклала їй руку на плече, - нехай сам розгорне свою цукерку, бо як iще навчиться?
   Йому з цими руками жити!
   - А ви не знаєте чому у нього такi ручки?
   - Як не знаю - знаю, - зiтхнула няня, - то його татко з мамкою нагородили.
   - Алкоголiки?
   - Алкоголiки. Боженько, якби ви знали що це за дитина!.. Тако бува пригорнеться до тебе, пiдставить голiвку, щоби ти його погладила, i мало не муркоче. Я б тих батькiв не тiльки прав позбавляла, а в тюрму садила! - голосно i сердито проказала няня.
   Вона махнула Снiжанi рукою у бiк дитячого лiжечка:
   - А тут-он - наша квiточка!
   - Дiвчинка? Ви ж казали, що це iнтернат для хлопчикiв? - перепитала Снiжана, дiстаючи iз торбинки блокнот i диктофон.
   - А куди її, бiднятко, дiвати. Що хлопчик, що дiвчинка, а що рослинка. У неї цiлий букет хвороб. Вона нiчого не розумiє, тому ми називаємо її квiточкою, правда, Славко? - хлопчик-краб заклiпав на нянечку.
   - А чому вона спить на гумовiй пiдстилцi. Це ж, мабуть, дуже неприємно, - Снiжана нахилилася через бортик лiжечка до маленької Квiточки-Оленки.
   Няна гiрко всмiхнулася:
   - Вoна не розумiє. Та й пiсяє весь час. Хто годен весь час стiрати? У мене вже руки i так бiлi, як оцейво халат вiд тих порошкiв. Її головне час вiд часу перевертати, аби пролежнiв не було.
   Журналiстка дивилася на Квiточку i їй здавалося, що маленька їй пiдморгнула. "А що, коли вона все розумiє, просто не може цього нам сказати!" Снiжанi захотiлося взяти її на руки i поцiлувати, але наступної митi до кiмнати увiйшов молодий чоловiк у бiлому халатi i з буком пiд пахою:
   - Добрий вечiр, панi з газети? Мене звати Микола Iванович, я вихователь. - вiдрекомендувався молодий чоловiк i простягнув журналiстцi руку.
   - Снiжана. Дуже приємно. А що це у вас - холодна зброя, - спробувала пожартувати дiвчина, але зрозумiла, що вийшло не дуже доречно.
   - Це ви про бук, - посмiхнувся Микола Iванович, - не бiйтеся, то лише для виду. О, доки не забув головне - наш директор на лiкарняному, я йому щойно телефонував. Вiн просив мене допомогти вам з матерiалом.
   - Буду вдячна!
   Снiжана з вихователем вийшли у коридор, де пахло хлоркою i сечею. На сходах почулося тупотiння i дивнi вигуки. Наймолодшi вихованцi iнтернату поверталися з їдальнi:
   "Мамо! Мамо!" - закричали вони хором i кинулися обiймати журналiстку. Вона погладила кожного по голiвцi.
   Микола Iванович взяв дiвчину за лiкоть, вiдгороджуючи її вiд простягнутих рученят:
   - Швидше, iнакше вони вас не вiдпустять! - наказав вихователь i Снiжана послухалася.
   - Мамо! ма-а-а-а-а-м-о-о-о! - ревiв не своїм голосом один з хлопчакiв. Вiн аж захлинався вiд слiз. Снiжана розгублено обернулася. Це був той самий Славко - хлопчик-краб. Вiн все ще стискав у клiшнях свою нерозгорнуту цукерку i безуспiшно поривався випростуватися iз мiцних няниних обiйм.
  
   Коридор виявися довгий i погано освiтлений, очевидно, в цiлях економiї.
   Журналiстка i вихователь увiйшли до iгрової кiмнати, де редакцiйний водiй Тарас бесiдував з компанiйським i веселим сторожем.
   - Тарасе, зараз сюди приведуть старших дiтей. У нас все готово? - звернулася Снiжана до водiя.
   - Аякже! Он, я всi торби в кутi склав, - водiй кивнув головою на три великi спортивнi сумки.
   - То це все вiд редакцiї? - спитав гостей Микола Iванович.
   - Вiд редакцiї - солодощi, а речi нас попросила привести моя сусiдка - панi Христина. Вона їх бусом з Iталii передала. - пояснила Снiжана. - Люди, чию дитину вона доглядає, - власники магазину. Якщо якiсь речi не продаються, або мають ґандж - вiддаються в тамтешнiй секонд-хенд. Якось вона приїздила додому, i я пiдкинула їй цю iдею. Як бачите, вона не проiгнорувала.
   - Ну то подякуйте їй вiд нас усiх! Буде жiнка мати поману! - сказав вихователь i глянув на годинник:
   - Щось вони довго сьогоднi вечеряють. Напевно, хтось з дiтей не слухається. Я пiду гляну, якщо ви не проти.
  
   Снiжана i водiй замахали головами, вiдпускаючи вихователя на розвiдку, але в цей момент до кiмнати забiг хлопчик з касетним плеєром в руках:
   - Тьотю, ви нам подарунки привезли? - ще з дверей спитався прибулий.
   - Це Тимофiйко! - пояснив Микола Iванович i по-дружньому скуйовдив малому гривкую - Вiн у нас РОЗУМНИЙ!
   Слово "розумний", помiтила Снiжана, в iнтернатi було одночасно i комплiментом, i найпочеснiшою грамотою, i виявом неабиякої довiри. Хлопець з плеєом аж свiтився вiд такої похвали. Вiн пiдбiг до вихователя i поклав йому голову на плече, не зводячи при цьому очей з торбiв.
  - А де ж нашi? - запитав Микола Iванович хлопчика, але той лише махнув рукою y бiк їдальнi.
  - Тьотю, а у мене сьогоднi День Народження, - улесливо i не без натяку проспiвав Тимофiйко.
  - Вiтаю! I скiльки ж тобi виповнилося - дванадцять? - спитала в iменинника журналiстка i жестом запросила хлопчика сiсти поряд.
  - Сiмнадцять! Ви що не вiрите? - Тимофiйко помiтив сумнiв в очах гостi i благально глянув на вихователя:
  - Миколо Iвановичу, скажiть...
  - Це правда, панi Снiжано, то вiн так виглядає, але йому дiйсно сiмнадцять! - пiдтвердив вiн.
  - А менi один дядя подарував плеєр. Бачите, у мене i касета є! - Тимофiйко розкладав на лавицi свої скарби i гонорово натягнув навушники. - Подаруйте менi касету!
  - Касету?.. - Снiжана зазирнула до своєї торбинки, наперед знаючи, що касети там не знайде. Вона винувато глянула на сповненого надiй хлопця:
  - Вибач, друже, у мене лише mp3 плеєр, - вона вийняла плеєр iз торбинки, але Тимофiйка не зацiкавила та червона, розмiром iз сiрникову коробочку, штукенцiя. Вiн розчаровано зiтхнув.
  - Щось придумаємо, хлопче, - нагадав про себе водiй, - Думаю, в машинi якась касета знайдеться. - Вiн накинув на плечi куртку i вийшов з кiмнати. Тимофiйко побiг слiдом, находу запевняючи Миколу Iвановича, що зачекає на щедрого дядю бiля ворiт. З коридору почулися нi на що не схожi звуки. Снiжана пiдвелася, а вихователь миттєво вiдшукав на однiй з лавиць свою iмпровiзовану зброю.
  - Всiм сiсти на лавицi! - вiн пiдняв вгору бук, як тiльки перша хвиля старших вихованцiв заштовхалася в дверях. Двоє жiнок так-сяк розсадили хлопцiв пiвмiсяцем. Снiжана стояла в серединi кiмнати, спостерiгаючи, як пiвмiсяць похитується з боку в бiк, наче вiдображений у водi. Один з хлопцiв, до якого вона була повернута спиною, блискавично пiдвiвся i потягнув дiвчину на лiкоть. Вiд несподiванки Снiжана зойкнула i Микола Iванович вперше за вечiр скористався своїм буком. Вiн боляче шмагонув нападника i бiдолаха покiрно повернувся на своє мiсце. Пiвмiсяць почав рогзойдуватися сильнiше. Величезнi незафiраненi вiкна iгрової кiмнати нагадували акварiум. Спантеличена неприємним доторком, Снiжана не могла зорiєнтуватися, хто ж в цьому акварiумi був золотою рибкою, а хто акулою. Вона не знала чи їй слiд захищати дiтей вiд вихователя, а чи боронитися вiд тих дiтлахав самiй.
  - Ви не бiйтеся, - тихо, майже медитативно вимовила одна з жiнок, - вiн просто хотiв показати вам свою нову сорочку, правда Iванку? - Снiжана нарештi отямилася. Iванко шкiрив свої гнилi зуби i демостративно вiдтягував блискучi ґудзики на сорочцi.
  - Тобi подобаються яскравi речi? - вже зовсiм смiливо заговорила до хлопця журналiстка. Iванко махав рудою головою, з деформованою приплюснутою потилицею, яка нагадувала порослий короткою щетиною ґудзик.
   Снiжана почала iз солодощiв. Хлопцi приймали подарунки по-рiзному: однi просили ще цукерок i одразу ж клали їй собi до пазухи, iншi - з'їдали одразу, але були й такi, що вiдверталися i сором'язливо ховали очi в рукави фланелевих сорочок. Нянi забирали їхнi порцiї i запевняли гостю, що вiддадуть дiтям солодощi пiзнiше. Повернувся водiй iз щасливим iменинником, у якого тепер було цiлих три касети! Водiй притягнув важку торбу з речима.
  - Йой, та це ж усе нове! - зiмкнула на грудях руки одна з жiнок, коли Снiжана роздавала дiтям обновки з ще не вiдiрваними ярличками.
  - Не давайте - запiсяють! - озвалася iнша жiнка i так само, наче в молитвi, склала руки.
  - Це нiчого. Ви подивiться як вони радiють! - тiшилася разом з хлопцями Снiжана.
   Водiй також посмiхався, але сумно. Бiля нього стояв Тимофiйко i авторитетно, як це роблять розумнi, допомагав виймати з торбiв светри, безрукавки i сорочки. Дiти, якi в усьому, окрiм зовнiшностi, були схожi на дiтей, натягали на себе подарунки i виглядали найщасливiшими людьми на землi.
  - Ви б краще мила або порошку привезли - прати нема чим все це добро. - продовжувала перша жiнка.
  - Ми з дому приносимо, але хiба того досить. Їх же у нас аж шiстдесят п'ять, - пiдтримала її iнша.
   А у цiй торбi - iграшки. Я подумала, що це може бути неправильно роздавати їх тут, - прошепотiла Снiжана на вухо вихователя.
  - Дякую! Оце буде радостi завтра! - також пошепки вiдповiв Микола Iванович. - Я ще когось хотiв би вам показати. - Снiжана покликала водiя i вони втрьох знову опинилися в напiвтемному коридорi. Зробивши кiлька поворотiв у ще темнiшi i меншi коридорчики, гостi спинилися бiля дверей маленької кiмнатки.
  - Заходьте, будь-ласка, - вiдчинив дверi вихователь. - Петро Гаврилович, ти тут? - звернувся вiн до сивого чоловiка, вдягненого, як вдягаються усi чоловiки похилого вiку.
  - Це ваш колега? - перепитала Снiжана Миколу Iвановича. Той не вiдповiв, натомiсть знову звернувся до сивого чоловiка:
  - Чуєш Гавриловичу, до тебе гостi!
   Гаврилович нахилив голову, замiсть вiтання i сором'язливо вiдсiв у куток мацюпусiнької кiмнати з лiжком i допотопним телевiзором.
  - Вiн тут все життя, - пояснив гостям Микола Iванович. - А що було робити? Ми, звiсно, мали б його вiдправити в iнтернат для дорослих, але цей чоловiк, як старе дерево - вже не пересадиш. Там би вiн не вижив, бо звик серед дiтей. У нього синдром Дауна, такi люди рiдко до сорока доживають, а йому вже, слава Богу, сорок сiм. Ви знаєте, це такий чудний чоловiк, в шашки у нього ще нiхто не вигравав: нi я, нi наш директор, нi гостi.
  - Як все дивно i складно, правда? - риторично спитала Снiжана, але вихователь, здавалося, нiякого дива не помiчав:
  - Що ж тут незвичного: десь Бог забирає, а десь додає... У нас i не таке побачиш. От, наприклад, є у нас хлопець Вiктор, йому двадцять шiсть рокiв, вiн глухий i майже слiпий, але на швейнiй машинцi шити вмiє i пам'ять добру має. Oт, до речi, вiн iде, - вихователь вказав на згорблену постать, що повiльно спускалася сходами на перший поверх, - Знову понiс свої цукерки маленьким. Отако, сам не з'їсть... - вихователь на мить замовк, проводжаючи поглядом хлопця.
  - Нянечки кажуть, що буцiмто вiн завжди знає, коли i до кого хтось з рiдних на гостину приїде. Жiночки менi божилися, що вiн має дар. Та може i має, але що йому з того.
  - Бiдолашнi, їм напевно дуже тяжко, - мало не плакала Снiжана.
  - Чого?.. То нам важко, бо ми розумiємо, якi вони обдiленi природою, але тi дiти i не здогадуються, що є iнакшими вiд нас з вами.
   Снiжана вимкнула диктофон i потисла Миколi Iвановичу руку:
  - Дякую вам за екскурсiю. Нам пора. Вибачте, а де у вас...
  - Туалет? По коридору направо. - здогадався вихователь.
  - Ми перекуримо на улицi, - крикнув навздогiн водiй.
   Снiжана постояла бiля дзеркала, витерла залишки помади i вимила обличчя у холоднiй водi. У коридорi вона завагалася: лiворуч чи праворуч? Хтось пiдiймався сходами -- дiвчина поспiшила туди. Це був глухий Вiктор, вiн не чув що казала Снiжана. Вiн її майже не бачив, бо був майже слiпим. Снiжана вирiшила, що пiде навмання, попрощалася з Вiктором i поспiшила геть.
  - -Ви скоро сюди повернетесь! Через мiсяць! Бо вас тут чекають! - крикнув їй у слiд глухий i майже слiпий Вiктор. Журналiстка не вiдповiла. Вона бiгла. Тiкала! Вона згадала де вихiд, хоч виходу насправдi не було, бо у вiкнi їй махав клiшнями хлопчик-краб. Бо, коли машина вiдїхала вiд акварiуму, вона все ще чула те захлипано-благальне "м-а-а-а-м-о-о-о!"

Юля Косiвчук , " Акварiум", липень 2010 рiк


 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"