Український письменник з Волинi у своєму новому романi 
вкотре використовує вже знаний з попереднiх його книжок лiтературний 
прийом - 'воскресiння' забутих i маловiдомих 
iмен, що належать вiтчизнянiй iсторiї, культурi та релiгiйному 
руху. 

Цього разу об'єктом його художнього дослiдження став 
Павло Пащевський - священик, капелан Першого українського 
запасного полку (згодом - Сердюцького полку iменi Петра Дорошенка). 
Окрiм того, у життєвому та професiйному активi 
отця Павла праця в Департаментi вiросповiдань Мiнiстерства 
внутрiшнiх справ УНР, участь у створеннi Кирило-Мефодiївського 
братства, Першому Зимовому походi, пiдготовцi 
до Всеукраїнського Церковного Собору. 

Iнтернування, табори, церковна, педагогiчна i громадська 
дiяльнiсть пiд польською займанщиною, а з 1939 року - сперш 
пiд радянською окупацiєю, потiм пiд нiмецькою - це сторiнки 
життя унiкальної генерацiї української iнтелiгенцiї (до них 
належав i Павло Пащевський), перед якою письменники, журналiсти 
iсторики ще у великому боргу. 

________________________________________________________________________________
 

Блаженнi, хто випере шати свої, 
щоб мати право на древо життя, 
i ввiйти брамами в мiсто. 

Одкровення Iвана Богослова 22:11 

1 

До отця Павла Пащевського послушник прибiг 
злий, аж очi шкварчали, мов дрiбно нарiзане сало в пательнi 
на занадто шпаркому вогнi. 

- Отче, ще ви з ним побалакайте, бо менi вже несила... 
Розселюємо жити у нас отих гостей, та все їм не 
так - то стеля вельми низька, то вiкно завузеньке. 
В коридорi отець Павло мало не стикнувся з роздратованим 
чоловiком, який суворо вичитував послушника, 
розмашисто руками махаючи, мов млин у пожнив'ї 
на перших осiннiх вiтрах. 

- Даруйте, чоловiче, щось трапилось вельми кепське? 
- Високий i плечистий отець Пащевський насторожено 
глипнув зверху вниз на чоловiка, що гарячкував, наче 
сипнув хто на нього приском. 
- Я вам не 'чоловiче', я - архiмандрит Смарагд, 
- опустив руки той, мов раптово стихли всi пожнивнi 
рвучкi вiтри. - Я виконую обов'язки ректора Холмської 
духовної семiнарiї i не дозволю, щоб до моїх людей ставилися 
абияк. 
- От i познайомимося, - всмiхнувся лише одним кутиком 
вуст отець Павло, якось однiєю лише половиною 
обличчя, друга ж зосталася незрушною - чи то вiд утоми 
 

останнiх днiв i ночей, чи то вiд стримуваного невдоволення 
надто вже не на часi вередливим гостем. 

Холмська духовна семiнарiя переїжджала з Москви 
у Київ. В Холмi, у сподiваннi на краще, трималася вона 
до останнього, лише коли 12 липня 1915 року австроугорська 
армiя пiдiйшла до мiста на п'ятнадцять верст 
i вiд гарматних снарядiв став здригатися архiєпископський 
дiм та тривожно гуло в соборi, поспiхом повантажили 
документи, все найцiннiше з колекцiї Богородицького 
братства i подалися на схiд. Озиралися зi сльозами 
на очах холмщаки, гнанi росiйськими вiйськовими, ревла 
худоба, колони рухалися вглиб Росiї. Холмська семiнарiя 
опинилася на довший час в московському Новоспаському 
монастирi. Але зiрвався бiльшовицький переворот, в 
катавасiї неймовiрно тасувались подiї, врештi патрiарше 
правлiння приймає рiшення про виселення Холмської 
духовної консисторiї з келiй обителi. Дорога семiнарiї 
пiсля цього пролягла у Київ. 

За вечерею архiмандрит трiшки схолонув, не таким 
дратiвливим став його тон i менш рвучкими рухи, та 
отцевi Пащевському все видавалося, що десь у душi 
сьогоднiшнього гостя жеврiє притлумлений ще вогонь, 
мов у покинутому багаттi - наче й вкрилося все сiрим 
попелом, i дим здiйматися перестав, але досить бодай 
легкого вiтру, як з-пiд того попелу зачервонiє знову 
раптово жар, i вихопляться, вигулькнуть дрiмалi нещодавно 
язики потамованого досi полум'я: те списував 
отець Павло на вiйськовий час, шарпанину та цькування 
духiвництва бiльшовиками, а ще на звичайнiсiньку 
перевтому. Та тiльки не мiг вiн знати про кривду й образу 
Смарагда, що тлiла отим незгасним жаром. Архiмандрит 
же так старався i в Холмi, i в Москвi, служив 
щиро й невсипно, навiть удостоївся нагородження 

 

 5 
благословенням Священного Синоду, але коли справа 
зайшла про призначення його ректором семiнарiї, то 
завдали йому на тому ж Синодi в Москвi неабиякої образи, 
болiсної i неочiкуваної. 

- Через невислугу десяти рокiв на навчальнiй 
службi архiмандритом Смарагдом, непевне становище 
семiнарiї i малу кiлькiсть учнiв залишити посаду 
ректора вакантною. Натомiсть iнспекторовi доручити 
й надалi бути виконувачем обов'язкiв, - вiдлунювало 
пiд склепiнням як присуд за незнану Смарагдом свою 
провину. 
- Антихрист з червоною зiркою поверх брiв зiйшов 
на землю, - погляд архiмандрита колов гостряком, якось 
з випадом, наче шпагою штрикав. Пащевський вечеряв 
зi Смарагдом, пiдтримувати мову мав би насамперед 
отець Павло, та гiсть розговорився i без його зусиль. 
- Iоанн Богослов казав про долину бiля пiднiжжя гори 
Тель-Мегiддо, де згинув цар Ахазiя i цар Йосiя, долину 
Армагеддон, а виявилося, що починається все зi стражденної 
Русi. Це ж бо один в один сказано в Одкровеннi: 
'I зробить вона, щоб усiм - малим i великим, багатим i 
вбогим, вiльним i рабам - було дано знамено на їхню правицю 
або на їхнi чола, щоб нiхто не мiг анi купити, анi 
продати, якщо вiн не має знамена ймення звiрини, або 
числа ймення його...' Хiба не так? 

- Звiсно, крiпкий приходить звiр, - не став заперечувати 
Пащевський. - Тiльки в розпач впадати не 
маємо. 
- Який розпач? - архiмандрит знову, як на коридорi 
удень, нервувавсь i їжачився, навiть щоки зайшлися густим 
рум'янцем, мов стояв вiн навпроти полум'я з печi. 
- А ще й ви тут, у Києвi, антихристу помагаєте, на шматки 
рвете церкву, тiло Христове... 
 

Iван КОРСАК6 
- Як говорить хто чужою мовою, той будує тiльки 
самого себе, - отець Пащевський апостольське послання 
Павла цитував по пам'ятi, мав її досить чiпку, а ще 
помагала йому в навчаннi одна особливiсть - вiн просто 
бачив той текст, мiсце навiть його на певнiй сторiнцi. 
- А тепер, як прийду я до вас, браття, i до вас говорити 
буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли 
не поясню вам чи то вiдкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, 
чи наукою?... Так i ви, коли мовою не подасте зрозумiлого 
слова, як пiзнати, що кажете? Ви говоритимете 
на вiтер!.. 
На подив отця Павла, нетерплячий i рвучкий архiмандрит 
нi разу довшу цитату не перебив, тiльки, повiльно 
поклавши ложку, ще довго вслухався у безтурботне 
туркотiння голубiв за вiкном у тихому надвечiр'ї, 
мовби те пташине перегукування було важливiшим за 
слова спiврозмовника. 

- Ви однобоко, а тому хибно тлумачите послання 
апостола Павла до коринтян, - врештi озвався отець 
Смарагд. - А ще, смикаючись вiд'єднатися, ви обвалите, 
обрушите все православ'я... 
- В Росiї на церкву давно надягнула влада хомут, - не 
стримався i собi Пащевський. - А тепер, як у вас при владi 
червонi погоничi, ви ще побачите, куди вона дiйсно 
рушить... 
Архiмандрит розмовляв росiйською, Пащевський вiдказував 
українською, значення слiв розумiли обоє, тiльки 
говорили насправдi, мов через товсте i непроникне скло: 
видно, як ворушились вуста, клiпали iнколи очi, чи, як виникала 
незгода, губи щомоцi затискувалися; вони балакали 
довго, але так один одного i не почули. 

- Хоч обоє душпастирi, але дороги в нас рiзнi, - з сумом 
нарештi сказав Пащевський - вiн тодi навiть не змiг 
 

 7 
би собi уявити, якi незабаром довгi дороги, зимовi дороги 
йому судитиме доля, якi тисячi верст простеляться невимощеними 
i недоглянутими, з пiзньоосiннiми калабанями 
та снiговими переметами в люту зиму шляхами. 

- То вже правда, - вперше за всю вечерю згодився 
архiмандрит Смарагд. 
На крутих розворотах i звивинах вельми химерних 
молодого тодi ще столiття двадцятого такi несхожi долi 
стикались... Вони, як i долi Пащевського та Смарагда, 
втрапляли у невидиму якусь карусель, їх крутило, вертiло 
i тисло, аж плющились тiла, i не кожен витримував 
той неймовiрно шалений тиск. 

2 

Опiвночi вiйськова колона вишикувалась у похiд. 
Спадав тихий снiг на голови тисяч бiйцiв, на довжелезну 
валку обозу, але на якусь мить над усiм велелюддям запанувала 
тиша, хiба зрiдка порушувана побрязкуванням 
збруї змерзлих коней, в яких шкiра на боках здригалась 
брижами. 

На середину колони виїхав верхи щойно призначений 
командувач Дiєвою Армiєю УНР Михайло Омелянович-
Павленко. 

- Маємо йти до свого народу, - голос командувача 
далеко котився вздовж завмерлої колони в нiчнiй темрявi, 
злегка пом'якшенiй та пiдсвiченiй лапатим та мокрим 
снiгом, i кiнь пiд командувачем нетерпляче переступав, 
мов то не вистуджена земля була пiд ним, а гарячий черiнь. 
- Хворi, пораненi можуть лишатися, нiхто й словом 
не дорiкне також тим, кому душа не лежить чи не випадає 
iти в цей похiд - не з медом там буде, братове. Прошу 
їх вiдступити убiк. 
 

Iван КОРСАК8 
I знову настала тиша пiд незмiрним i неосяжним похмурим 
небом, чорна тиша, лиш зрiдка покреслена бiлими 
навскiсними лiнiями повiльних лапатих снiжин. 

Нiхто не ворухнувся, нiхто й кроку не зробив. 

- Дякую вам, - вже упiвголоса вимовив командувач, 
обводячи поглядом колону, краї якої губилися в пiтьмi. 
Чотирма похiдними групами вирушала армiя в нiч, 
в чорну безвiсть, де однаково могла таїтися слава чи 
смерть, погибель чи перемога, де одне маленьке життя, 
видавалося, не вартувало нiчого i де те, маленьке, iнколи 
могло вирiшувати долю довiчну багатьох тисяч. 

Отець Павло Пащевський розпочав передпохiдний 
молебень. Службу Божу отцю доводилося служити досi 
в багатьох храмах: у Денисовичах на Київщинi, в Арделiвцi 
на Херсонщинi, у церквах Києва i навiть просто на 
Софiївському майданi, але ось так опiвночi, пiд похмурим 
небом, пiд загрозливо навислими чорними з легкою 
синявою хмарами, якi, коли б не зимова пора, могли скидатися 
на передгрозовi - так ще не випадало нiколи Пащевському 
вiдправляти. 

- Нехай святиться Iм'я Твоє, нехай буде воля Твоя, 
як вона на небi, так i на землi, - вторили за отцем Павлом 
тисячi вуст, в однодушному єднаннi читали молитву: 
вони просили заступництва неба, того неба, пiд яким 
зродилися й виросли, волi Божої на землi, тої землi, що 
вдячно знала їх черствi мозолi на порепаних i почорнiлих 
вiд тяжкого труда затвердiлих, мов кам'яних долонях, 
а ще знала полинно гiркий їх пiт, який навiть витерти з 
чола iнколи не випадало, тої землi, яка з дикого поля ставала 
плодючою i благодатною, колосилася важким стужавiлим 
колоссям, що аж вiддзвонював у переджнив'ї на 
гарячих вiтрах, тої землi, яку хотiли б вiльну i не вiдаючу 
наруги передати дiтям, онукам i правнукам, тої, в якiй 
 

 9 
упокоїлися їх прапрадiди, i в якiй, як настане пора, самим 
тихо лягти на довiчний спочинок; не раз i не два 
у найщирiшому молитовному поєднаннi отець Павло 
перебував зi своєю паствою, але зараз настало незнане 
ще досi єднання, iстинно однодушне, коли не з холоду 
й зимової сиростi густiшала кров i стягувалася шкiра 
на тiлi. 

- Благословляю вас, - хрестив побратимiв отець. 
- У многотрудний цей путь рушаю з вами i я, протопресвiтер 
Української армiї, рушає протоiєрей Василь 
Сукачiв, отець Микола Маринич. Маємо стати ми 
в помочi духовнiй та моральнiй, бо завше отцi були 
зi своєю паствою, маємо освiдомлювати також люд 
український у правдивостi святих наших змагань з 
лютим ворогом. 
А як рушило вiйсько, то просили вояки, шануючи 
сан i лiта отця Павла, сiсти до них на пiдводу. 

- Нi, дiти мої, - не згодився Пащевський. - Не гоже 
менi, здоровому, займати мiсце хворого або зраненого. 
Ще не скували землю морози, струнами натягувалися 
посторонки i рвали жили нещаснi конi, витягуючи 
вози з калабань, але колона, хоч i поволi, просувалася, 
колона рухалася в чорнiй пiтьмi розквашеними i немилосердно 
розбитими ґрунтовими дорогами. 

'Боже, яка тiльки сила вiри має бути в цього люду, 

- думав Пащевський, з трудом витягуючи ноги з накислої 
за осiнь землi. - В запiлля сорокатисячної вимуштрованої, 
щедро Антантою озброєної i добре оплаченої 
денiкiнської армiї йде вчетверо менше вiйсько. Але 
з того вояцтва три четвертих болiє на тиф, та ще слiд 
вiдняти немуштрованих козакiв, обслугу возiв... Добре 
було б, аби тисяч три здатнi йти у бiй. Мабуть, тяжче 
за всiх щойно одужалим та легко пораненим; он мiсить 
 

Iван КОРСАК10 
болото напiводягнений на таку пору хлопчак, шматтям 
якимось ноги замiсть чобiт обмотанi, а в сусiда його 
визирають iз розлiзлого черевика голi пальцi. Це ж бо 
госпiталь на колесах, який вирвався щойно з 'трикутника 
смертi', коли Червона, Добровольча i польська 
армiї лещатами затисли українцiв з рiзних бокiв. I цих 
дiтей, рiдкiсної вiдваги i самопожертви, нетямущий Захiд 
кинув напризволяще - Антанта не дозволила ввезти 
в Україну навiть медикаменти та санiтарнi матерiали, 
закупленi урядом УНР в Американської лiквiдацiйної 
комiсiї...' 

Цiлу нiч, нiч з 6 на 7 грудня 1919-го, йшло пiд похмурим 
небом вiйсько, йшло, наскiльки було можливо, 
тихцем, остерiгаючись запалювати факели чи iншi вогнi, 
клекотали на вибоїнах запiзнiлим буслиним ключем 
вози, товкли мучену накислу дорогу тисячi нiг. Вже пiд 
досвiток, як засiрiло на сходi, наздогнав Пащевського засапаний 
пiдстаршина. 

- Отче, там наш козак помирає... 
Отець Павло зупинився i виждав з пiдстаршиною, 
допоки мимо них, хилитаючись на вибоях i бризкаючи 
багнюкою, проїхало кiльканадцять пiдвiд. Бiля вмираючого 
ще клопотався лiкар, що вистудженим голосом вговорював 
хворого i тицяв тому якусь пiгулку. 

- Не треба, - не згоджувався хворий, ще зовсiм молодий, 
худа патичка, прикрита до пiдборiддя рядниною. 
- Менi вже нiщо не поможе, а пiгулки тим вiддасте, кому 
жити. 
Отець Павло подивувався тому спокоєвi в поглядi, 
яким хлопчина дивився у сiре переддосвiтнє небо, де 
тiльки прорiзувалися обриси рваних i пошматованих вiтром 
хмар, дивився не очима молодої людини, пуп'янка, 
що ледве вигулькнув на свiт бiлий i ще не знає анi 

 

 11 
пекучих приморозкiв, анi ядучої та черствої посухи: вiн 
дивився поглядом чоловiка, що пронiс на плечах вже добрячу 
копу лiт, знає всi химери й спокуси свiту цього, 
то ж має право зневажити i знехтувати їх; за низькими 
недоброзичливими олов'яними хмарами хлопець вже 
бачив ясне сонце i небо незайманої чистоти - i вiн був у 
злагодi з ними. 

- Пече мене, отче, немилосердно пече, - застогнав, 
як приступили до сповiдi. 
- Молися, дитино, хоч подумки, як уголос несила. I 
Всевишнiй облегшить тiлеснi муки... 
- То вже не тiло, отче, пече душа... Як iшов я сюди, 
то зорав пiвгорода, а половину не встиг... Як же мати саменька, 
з отою лопатою по веснi... 
Раптом на мить розiрвав вiтер хмари, зблиснуло 
було сонце лише краєм одним, але так само його раптово 
брудно-сiра пелена заступила; хлопець ще хапонув, 
схлипнувши конвульсiйно, повiтря - i вiдiйшов. Пащевський 
через хвилю яку повiльно долонею протягнув обличчям, 
закриваючи очi, такi самi спокiйнi i умиротворенi, 
з вiями довгими, ще й загнутими, мов у дiвчини, 
наприкiнцi. 

Знiмали мовчки шапки i хрестилися вояки, проходячи 
i проїжджаючи повз нашвидкуруч змайстрованого 
дерев'яного хреста на узбiччi, першого хреста в їх далекiй 
хреснiй дорозi... Вони йшли без зупину, оминаючи 
великi населенi пункти. Чавкала пiд ногами розтовкмачена 
земля, клекотiли вози, i як пiд вечiр спинилися 
врештi напiвпритомнi, навiть собi не повiрили - стiльки 
кiлометрiв було за плечима... 

То вiд потреби важило, коли в черговий перехiд вирушати: 
у сiрий невиспаний досвiток чи в безпросвiтню 
нiч, ясного дня, а чи злої негоди; тягар похiдної поклажi 

 

Iван КОРСАК12 
iнколи куди менше важив i муляв, анiж спомини про 
хмурнi попереднi, такi непростi часи. Мало того, що 
в незнану i небезпечну дорогу вирушали обiдранцями, 
думав Пащевський, ще й без належного гроша у 
скарбницi. 

Пащевський знав, що аж надто гоноровим командирам 
Волоху i Данченку не тiльки заманулося самим 
поатаманити, ввiйшовши в змову з бiльшовиками, а 
ще й вдалося збунтувати своїх козакiв. Коли вiддали 
наказ юнацькiй школi їх роззброїти, то й молодь збаламутили: 
мовляв, слiд утриматися 'вiд проливу кровi
'. Не справилася також охорона Петлюри. За чотири 
днi до походу змовники захопили в Любарi державну 
скарбницю, забрали з собою два з половиною мiльйони 
українських карбованцiв i тридцять тисяч срiбних 
царських рублiв - врятувати вдалося мiзер. Отак 'поатаманивши
', подалися вони зi своїми прихильниками 
в напрямку Чуднова, на з'єднаня з бiльшовицьким формуванням. 


Пащевський тiльки не знав про причини раптового 
вiд'їзду Симона Петлюри перед походом, то вже згодом 
чинний прем'єр Iсаак Мазепа розкаже деталi, дивовижними 
шляхами, аж через Бухарест добравшись до учасникiв 
Зимового походу. 

Мазепа зайшов до Петлюри напередоднi, як той 
вже готовий був рушати в дорогу. Петлюра винiс з бiчної 
кiмнати звичайну шинелю i подав її Iсааковi Прохоровичу. 


- Вiзьмiть, ця шинеля для мене була завше щасливою. 
Он дiрка на висотi грудей, куля пройшла крiзь сукно, а 
мене навiть не ранила - то як ми арсенал вiд большевикiв 
боронили. А ще прохання не загубити її, привезiть 
менi потiм. 
 

 13 
Петлюра вiд'їхав мовчазний, як нiколи, i слова не 
вимовив про мету вiд'їзду - такого ще не траплялося. 

I ще чималенько гiркого оповiв Мазепа, особливо 
про стан українства за рубежем. Прибила його листопадова 
катастрофа, не жменями, а пригорщами сiяла 
розгубленiсть i дезорiєнтацiю, безголов'я i чвари... У 
вiденському журналi 'Воля' українцi цеберками обливають 
один одного брудом, чубляться групками чи 
й окремими особами мiж собою. Але не тiльки про 
полинне-гiрке згадалося Iсааковi Прохоровичу, аж 
яснiло обличчя, коли мова зайшла про капелу Кошиця, 
що якраз виступала на найкращих сценах Європи 

- сперш у Францiї, потiм Бельгiї та Голландiї, а завершувала 
турне в Лондонi. То невпинний трiумф української 
пiснi i всiєї нашої музичної культури, казав 
Мазепа, вiн на свої очi бачив рецензiю у французькiй 
газетi 'La Depeche', де кореспондент зiзнавався 
щиро: 'Вважаю себе безпомiчним передати вражiння 
вiд цих двох концертiв, якi були годинами чистої радости... 
З перших акордiв губиться почуття реальности, 
забуваєш убогу землю i переносишся уявою в 
якийсь святий храм, де празнується чудесний культ 
вiчної краси... Кажуть, що українцi з слов'янських 
народiв найближче пiдходять до нас темпераментом, 
i дiйсно твори, якi ми чули учора, не носять печатi 
безнадiйности, вони не мають 'покаянного стилю' 
росiйських пiсень; в цих творах, навпаки, вiдчуваєш 
якийсь оптимiстичний гумор, делiкатну фантазiю, яка 
не раз викликала у мене згадки про наших прегарних 
композиторiв XVI вiку'. 
Iсаак Прохорович якось сковтнув, мов задерло йому 
вiд простуди у горлi, як по пам'ятi цитував рядки з iншої 
газети, бельгiйської 'Journal de Liege': 'Якщо спiв 

 

Iван КОРСАК14 
має силу перемоги, то брати українцi мають бути гордi, 

- вони завоювали своїми пiснями Льєж'. 
Таке воно життя, думав Пащевський, бредучи у колонi 
зморених воякiв, дехто з яких, чалапаючи, навчився 
навiть здрiмнути собi на ходу, ми здатнi завоювати 
Льєж i Париж, Амстердам i Лондон, тiльки не здатнi 
Бобринець вiдвоювати, якийсь хутiрець маленький, на 
якому зродились, землю свою, з якої зросли i пiшли на 
великi життєвi шляхи. 

Дороги, дороги, дороги... 

Залiзницю Козятин - Вiнниця, безперестанно курсуючи, 
охороняли бiлогвардiйськi поїзди, але дивом без 
втрат перейшли ту колiю, рвучко i несподiвано захопили 
станцiї Голiвка i Голеандра. 

На станцiї отець Пащевський побачив знайомого уже 
пiдстаршину, котрий продавав веселi витрiшки i речитативом, 
майже приспiвуючи, декламував з Лесi Українки: 

Шотландське вiйсько зайняло 

Англiйцiв пiд горою, 

Нема рятунку їм, нема, - 

Складають долi зброю. 

Пiдстаршина переможно у високо пiднятих вгору 
руках тримав, щоправда, не здобуту зброю, але не менш 
важливу здобич - в однiй руцi були новiсiнькi чоботи, 
в другий, судячи з усього, бiлогвардiйський кiтель. На 
цих станцiях українське вiйсько захопило два ешелони 
Добровольчої армiї з одягом. взуттям та iншим таким 
потрiбним майном для бiйцiв. 

Доки вояки здирали з себе ганчiр'я, з якого не вивiтрився 
як слiд ще запах пороху 'трикутника смертi' 
i перевдягалися в обмундирування хай i ворожої армiї, 
зате новiсiньке, з сусiдньої станцiї телеграфiст вистукував 
у штаб Денiкiна панiчну телеграму: 'Разбитая нами 
Украинская армия оказалась у нас в тылу'. 

 

 15 
I знову в похiд, i знову Пащевський вiдмовить в проханнi 
воякiв пiдсiсти на будь-яку пiдводу - так i йтиме вiн 
усi двi тисячi п'ятсот кiлометрiв, якi суджено буде здолати 
того Першого Зимового... Стрiмкий бiй за Липовець, 
i ось уже отець Павло вiтає бiйцiв зi здобуттям першого 
повiтового мiста. Щоправда, не обiйшлося також, як 
часто-густо в життi трапляється, без гiрчинки. Стрiмко 
i несподiвано через день захопили Ставище - там якраз 
перебував штаб армiї генерала Бредова, недавнього завойовника 
Києва, того самого генерала, що так гонорово 
заявляв: 'Київ - мати мiст руських, вiн нiколи не був 
українським i не буде!' Заскоченi штабiсти метнулися в 
панiцi вусiбiч, а от Бредова виручив автомобiль. Кiннота 
полковника Дяченка рвонула за подарований Антантою 
'ролс-ройсом', сперш удача посмiхалася кiннотникам, 
ось-ось вже наздогнати мали, але далi дорога пiшла з 
гори i врештi авто в густому до того ж туманi вдалось 
вiдiрватися i втекти. 

Самовпевнений подiльський губернатор, як виряджав 
дев'ятого грудня з Вiнницi ешелони для бiлих на 
фронт, то гонорово хвалився: 'С украинцами наконец 
покончено. Сейчас у нас один враг - большевики, и с 
ними то мы справимся. Богатый край рассцветет под 
управлением русского правительства'. А вже одинадцятого 
грудня вiн втiк до Одеси. 

Зима набувала узвичаєних споконвiку прав, але армiя 
рухалася, прощупуючи шлях невтомною кiнною 
розвiдкою, i рiдко на одному мiсцi спинялися бiльше, 
анiж на день-два. Як вступали в якесь село, то сперш їх 
стрiчали стривоженi очi в щiлинах ретельно завiшених 
вiкон, бо влади мiнялися мало не щотижня, а то й кiлька 
разiв на тиждень - коли ж роздивились нарештi тi очi, то 
розвиднювалося на лицях: 

 

Iван КОРСАК16 
- Та то ж свої! Он i батюшка з ними. 
Вибiгали на вулицi, несли харч воякам, яка хата i чим 
багата. 

- Берiть, бiльше днiв, нiж ковбас. Ще дорога вам, 
певне, далека. 
А от зброєю дiлитися не вельми спiшили. М'ялись 
дядьки, за вухом чухали. 

- Знацця, самим ще, чого доброго, знадобиться. 
I не знаходилося у всенькому вiйську бурмотуна, що 
мiг би з легким серцем їх осудити. 
На тому довгому та iстинно студеному шляху в отця 
Павла траплялися i сумнi, i кумеднi, i тi й другi водночас 
випадки. Довелося якось заночувати в невеликому 
хуторцевi уже в херсонськiм степу - стоптали за перехiд 
ноги та й вистудилися на злющих вiтрах, вiд яких аж 
душа вимерзала, бо врештi зима пригадала своє покликання. 
Набилося чималенько разом з Пащевським козакiв 
у хатину, погодувала їх щиросердна господиня, чим i 
що лишалося ще в комiрцi, та й давай на долiвцi стелити 
солому для вiдпочинку. 

- А ти, старенький, - каже Пащевському, - лiзь пiд 
пiч, та хоч там вiдiгрiйся. 
В тутешнiх краях пiдпiччя споконвiку утримувалося 
охайно й чистенько, вiдпочивати належало в нiм найстаршим 
та найповажнiшим. 

Не вiдмовився цього разу отець Павло вiдiгрiти 
одубiле тiло, тiльки вдосвiта розбудив його жiночий лемент. 


- I нема ж, людоньки добрi, на них нi хороби, анi 
холери! Хоч би швидше ота Петлюра прийшла... 
З'ясувалося, то плакала i заламувала руки сусiдка: 
матiр у неї захворiла крiпко, на суднiй дорозi вже однiєю 
ногою, а висповiдати й соборувати нiкому. 

 

 17 
- Вимордували тi бандюки всеньких попiв, i нема 
тепер ради, - голосила сусiдка у розпачi. 
Розказували, що в тутешнiх краях з кривавим розмахом 
погуляли банди: священикiв прив'язували до тачанок 
залiзними ланцюгами, обхоплювали ними кругом 
шиї i пускали коней ускач, аж доки не вiдривалася голова 
у нещасної жертви. 

Один з козакiв узявся заспокоювати сусiдку. 

- Та знайду я вам батюшку, тiльки не плачте. 
- Де ж його взяти, як вирiзали всiх?! 
Пащевський вилiз з пiдпiччя у звичайнiй для щоденних 
походiв вiйськовiй формi, бо ризи берiг тiльки для 
треб. 

- Та який з нього батюшка, вiн в такiй, як усi, чумарцi... 
Аж очi в сусiдки круглими стали, як з'явився небавом 
отець Павло у належному облаченнi, зi святими дарами 
й хрестом на грудях. А як причастив i соборував 
стареньку, то пiшов поголос помiж людом: 

- Оце то правдиве вiйсько, з Богом iде. 
Нанесли хуторяни козакам хлiба й сала, iншої поживи, 
а як рушало вiйсько в подальший похiд, то пристав 
до його з добрий десяток тутешнього парубоцтва. 

Обступали воякiв у кожному таки селi, все розпитували, 
а найбiльше юрмилися бiля отця Павла, бо ж 
зроду-вiку панотець знався своєю людиною, своєю вiд 
дня та години хрещення i аж допоки наступить час грiб 
запечатати. 

- А чи втримаєтеся? 
- Чи ж то правда, що червонi бiльш не воюють з 
вами, а тiльки з Денiкiним? 
Високий, сажень у плечах, отець Павло повертався до 
одних, то до других, вiдказував найбiльш нетерплячим. 

 

Iван КОРСАК18 
- Втримаємося, як належно Бога проситимо. А от за 
червоних i Денiкiна - то неправда... 
I вiн вкотре розповiдав про таємну iнструкцiю Троцького, 
яку розвiдцi вдалося переловити. 'Товарищи!.. - напучував 
Лев Троцький агiтаторiв, яких посилав в Україну. 
- Конкретно Ваша задача сводится к следующему: Не 
навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех 
пор, пока наша власть там не окрепнет. ...Говорить, 
что Россия тоже признает самостийность Украины, но 
с советской властью... Труднее дело обстоит с Петлюрой, 
так как украинское крестьянство только на него 
и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или 
провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, 
что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не 
разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская 
власть в союзе с Петлюрой'. 

Врештi пiсля якогось такого запитання Пащевський 
переговорив у командуваннi з полiтреферентом Совенком, 
аби щонайбiльше якоюсь листiвкою поширити ту 
iнструкцiю, аби люди знали, звiдки йде хитрування й 
лукавство. Порада придалася командуванню i небавом 
листiвка пiвмiльйонним тиражем вже шелестiла у краї в 
нагорьованих i огрубiлих селянських пальцях. 

Щирим був Омелянович-Павленко, коли в словi напутньому 
перед Зимовим походом казав побратимам: 
буде на тому шляху не з медом. Вичерпувалися набої, i як 
дiйшли до Вознесенська, то хоч у бiй iди голiруч. Хвилювалися, 
як нiколи, вояки, пiдходили за благословенням 
до отця Пащевського. А в отця Павла душа у самого не 
знаходила мiсця. 

- Не маю я вам сказати iншого, окрiм iстинного у вiках: 
вiра спасе вас. 
Як почався штурм, то частина бiйцiв мала лише 

 

 19 
по кiлька набоїв, а деякi й зовсiм не мали. Червонi 
зважилися на контратаку, але тут українська кiннота 
лавою огорнула ворога, все змiшалось в затятiй рубцi, 
де вирiшували уже не патрони, а сила духу. Мiсто 
впало. В наказi номер вiсiмнадцять по Армiї командувач 
писав: 'Величезна вiйськова здобич є нагородою козацтву 
за побiду... Хай цей день сяє славному воїнству за 
довгий, тяжкий i славний похiд'. 

Командувач мав усi пiдстави вжити вираз 'величезна 
вiйськова здобич'. Тут було взято двадцять вiсiм 
гармат, два мiльйони рушничних патронiв, чотири ешелони 
вiйськового майна та iнше таке потрiбне армiйське 
добро. 

Якi б солодкi слова чергове вiйсько не набалакувало 
у черговому селi, чим би не присмачувало те улесливе 
слово, а селянин своїх пiзнавав по дiлах. Як зайняло 
українське вiйсько Бобринець, то сорок тисяч пудiв 
хлiба, пограбованого бiльшовицькими формуваннями 
у тутешнього люду, одразу роздали населенню. Тож 
люд не тiльки дiлився харчем - розбирали по домiвках 
хворих та поранених, помагали в розвiдцi, пiдсобляли 
пiдводами. А як служив у Мотрониному монастирi 
отець Пащевський хвалебний молебень за щасливий 
похiд i панахиду по вмерлих та забитих козаках i 
старшинах, то важко було дорахуватися - на молебень 
бiльше прийшло вiйськових чи цивiльного люду з довколишнiх 
сiл. 

Знаючи думку людностi, що неслася без пошти i телеграфу, 
червоне командування запропонувало разом виступити 
проти денiкiнцiв. Але надто багато завдано кривди, 
щоб з ними бодай розмовляти. Ще ранiше Омелянович-
Павленко пропонував Добрармiї спiльно йти проти 
червоних - але тi гонорово i зверхньо вiдмовилися. Тепер 

 

Iван КОРСАК20 
же бiлi самi шукали стежки, аби порозумiтися з українським 
командуванням. Якраз на Рiздво двадцятого 
року начальник одного з фронтових вiддiлiв Добрармiї 
полковник Попов направив українському командуванню 
листа: 'Начальник Ольгопольского отряда 
Добрармии. 7 января 1920 года. ? 0341, станция Голта. 
Господин командир, согласно приказанию моего начальства, 
прошу Вас не отказать ответить на следующие 
вопросы: 

1. Согласно ли украинское командование вступить в 
переговоры с командованием Юга России, возглавляемым 
генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями 
враждебных действий для совместной боевой работы 
с нашим общим врагом - коммунистами. 
2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры 
в случае благоприятного их исхода и будущий союз 
наш не обусловливался пока никакими 'политическими' 
обещаниями той или иной стороны, так как политика 
требует времени, а враг сейчас близок. 
3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте 
добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного 
для переговоров на станцию Головатовское 
или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую 
станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я 
мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение 
в моем к Вам уважении. Полковник Попов'. 
Не можна зробити закиду в нещиростi та необ'єктивнiй 
оцiнцi становища цьому полковниковi, коли в iншому 
листi вiн зiзнається: '...У вас є те, чого немає у нас, 

- прихильнiсть людностi. У нас є те, чого бракує Вам, 
- вiйськове знаряддя. Коли б ми йшли у згодi, то Україна 
не терпiла б зараз вiд комунiстiв, а Добрармiя в Москвi 
прикiнчила б комунiстичну гiдру. Полковник Попов'. 
 

 21 
Та цiну запевнень зверхникiв Добровольчої, як i 
Червоної армiї, учасники Першого Зимового уже знали. 
Вони продовжуватимуть похiд, доки шостого травня 
не з'єднаються в районi Ямполя з вояками 3-ї Залiзної 
дивiзiї Удовиченка, i Пащевський, хоча й знесилений вiд 
втрати кровi, вiдслужить спiльний вдячний молебень. 
Вiн ще не вiдiйшов вiд поранення, ще шумить в головi, 
мов у верховiттi старого соснового лiсу напровеснi, i свiт 
злегка хитається, наче стоїть вiн не на твердiй землi, а на 
якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати, 
думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його 
не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра 
Удовиченка: 

- Трагiчно роз'єднанi i одiрванi одна вiд одної 
братнi Українськi армiї пiсля пiвроку важкої розлуки 
й тяжких вiйськових подiй знову з'єднались у могутнiм 
братнiм поривi i знову будуть звiльняти простори 
рiдного краю вiд жорстокого ворога. В сей день в усiх 
частинах дорученої менi дивiзiї панує нечувана у свiтi 
радiсть - радiсть воскресiння з мертвих Українського 
народу. 
3 

I знову клекотали вози, йшов далi з вiйськом отець 
Павло Пащевський, йшов помiж полiв, що зеленню щедро 
взялися, бо їм однаково у всi часи родити велено долею, 
йшов пiд сонцем, що вже по-лiтньому припiкало у 
небi, де жайворон споконвiчну безжурну i безтурботну 
пiсню свою виводив, iшов у колонi воякiв, перев'язаних 
iржаво-рудими бинтами iз засохлою кров'ю - тiй дорозi 
курнiй ще довго стелитися помiж видолинками, полями, 
ярами й перелiсками. 

 

Iван КОРСАК22 
То буває в життi: до радостi воскресiння з мертвих 
по завершеннi Зимового походу в отця Павла додавався 
присмак якоїсь гiркоти. А вельми гiрчила остання зустрiч 
з лiтнiм уже священиком, сивим i вдачею тихим, 
тiльки чомусь переляканим; той переляк залiг на лицi 
панотця тiнями в глибоких, лiтами рясно нарiзаних, немов 
по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалi в 
духовному дiлi своєму люди, мова зайшла i про вiдправу 
українською мовою. 

- Що ж я тут вдiяти здатен, - втiкав погляд священика, 
никався в боки, шукаючи прихисту непомiтного. 
- Наказав єпископ менi спитати людей: чи хочуть вони 
залишатися у споконвiчнiй вiрi своїй православнiй, чи 
гадають переходити в якусь iншу, українську? От я так 
i спитав, а що люд вiдказав, простий люд, то здогадуєтеся... 
А де менi взяти книги українськi богослужебнi? Та 
й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що 
з церковнослов'янської 'Радуйся, Невеста Неневестная' 
в тих книгах перекладатиметься як 'Грегочи, Дiвко Непросватаная
'... 
Довго вони розмовляли, Пащевський пiзнавав, чий 
то почерк, яких чорносотенних iєрархiв настанови пiдступнi 
та хитрi - вiн мав з ними справи задовго до Зимового 
походу. Ще в сiмнадцятому, як створили в Києвi 
Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла 
делегували туди вiд української громади Єлисаветграда. 
То вже потiм, коли працюватиме в департаментi iсповiдань 
УНР, потрапить в руки характеристика його, 
пiдписана головою тамтешньої громади: 'єсть вельми 
усвiдомлений i корисний в українських справах i визначається 
великою популярнiстю i поваженiєм помiж 
українського населення' - Пащевський знiчено й поспiхом 
закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха


 

 23 
рактеристику, а ненароком пiдглянув у чуже вiкно, геть 
тобi до непристойного дiла вдався. 

У столицi отець Павло в новi клопоти з головою 
порине. Його пiдпис стоятиме поряд з iншими у розпорядженнях 
надрукувати тексти Унiверсалiв i актiв 
Української держави 'для оголошення їх з церковних 
кафедр народовi'. В особливому спротивi, перепонах i 
хитромудрих рогатках триватиме пiдготовка до скликання 
Всеукраїнського церковного Собору. 

Як хлiб насущний потребувався Собор, бо гомонiла 
Україна не тiльки про державну свою незалежнiсть, а 
й про непiдлеглiсть церкви - у кожному повiтi, мало не 
на кожному зiбраннi мирян про це йшлося. Та скликати 
Собор було вельми непросто, навiть делегатам з'їхатися 

- фронт, як з пiсочку лiплений, сипався i валився, кидали 
окопи солдати i хмарами бiгли додому, штовханина 
i несусвiтня лайка стояла на залiзничних станцiях, знервований 
люд у солдатських шинелях тюлькою набивав 
вагони, висiв гронами на пiднiжках, як рушав потяг 
- куди вже цивiльному тут вклинитися. 
У розбурханому Києвi, де на всiх будинках, тумбах 
i навiть стовбурах каштанiв трiпотiли на вiтрi шматки 
листiвок, плакатiв та вiдозв рiзних мастей - вiд монархiстiв 
до анархiстiв - духовенству не було на кого надiятися, 
окрiм на себе та українського духу мирян. Бо влада, 
здавалося, українська, на чолi з головою першого уряду 
Винниченком, рiшила твердо дотримуватися 'невтручання 
в справи церковно-релiгiйнi, як справу приватну, 
як справу людської совiстi, що не пiдлягає компетенцiї 
урядових державних чинникiв'. 

Правда, пiшла таки депутацiя, i Павло Пащевський 
у тiм числi, на порозумiння до Голови Генерального секретарiату. 


 

Iван КОРСАК24 
- Як соцiалiст, церкви не визнаю, - вiдвернувся тодi 
Винниченко. 
Подивовано тiльки крутили головами в депутацiї, не 
йняли вiри такому, i подалися ще до Грушевського. 

- Обiйдемося i без попiв, - як снiг на голову, впали 
слова Михайла Сергiйовича. Це тим бiльше було дивовижним 
для його вiдвiдувачiв, бо знали Грушевського 
як людину вiруючу, оповiдали знайомi Пащевському, 
коли бував Грушевський у Криворiвнi, то разом з Iваном 
Франком ходили в тутешню церкву - Франко був за 
дяка, а Михайло Сергiйович тихо собi молився. 
Але найважче складатиметься у Пащевського з духовенством, 
у якого навiть рвучкi протяги всенародних 
хвилювань не могли вивiтрити з голови iмперського 
духу. Супився й вiдвертався тодiшнiй київський митрополит 
Володимир, корiнний тамбовець, якого доля 
закинула у такий далекий i незрозумiлий для нього 
край: кривився митрополит i мiцно затискував губи, 
ледве мову заводили про всеукраїнський Собор. Отця 
Павла Пащевського призначають єпархiальним комiсаром 
Київської духовної консисторiї, i вiн цей спротив, 
нерiдко притаєний, тихою сапою, вiдчує сповна з 
перших днiв - до смiшного доходило: печатку i то йому 
не хотiли вiддати. На повiдомлення про Собор у пресi 
отець Павло не отримає митрополичої згоди; митрополит 
тiльки головою рвучко крутне, мов вiд раптового 
нападу зубного болю. 

- I нехай, - махнув спересердя рукою Пащевський, 
сiв за стiл i сам пiдготував те повiдомлення, переписав 
у кiлькох примiрниках i розвiз особисто по редакцiях 
Києва. 
Куди складнiш повелося, коли московський посланець 
митрополит Платон, вкупi з органiзатором 

 

 25 
чорносотенного 'Союза русского народа' Антонiєм 
Храповицьким, Євлогiєм та iншими деякими iєрархами 
заповзялися за будь-яку цiну не допустити на Собор 
архiєпископа Олексiя Дородницина. У них все ще перед 
очима стояло велелюддя на площi святої Софiї, як проголошували 
Українську Народну Республiку. 

Лопотiли на свiжому вiтровi прапори, якi так довго 
чекали свого часу, говорили дзвони i спiвало небо, всю 
площу та ще й прилеглi вулицi заполонив торжествуючий 
люд, обличчя якого свiтилося радiстю, а як стихли тi 
дзвони, то над головами пролунав все ще крiпкий голос 
сивого архiєпископа: 

- Я українець i не стидаюся i не боюся заявити це 
голосно. Я любив i люблю той народ, до якого належали 
мої батьки, мої дiди, прадiди, серед котрого я родився, 
вирiс, мовою котрого спiвав... 
А щоб в нiкого не виникало сумнiвiв, свiй виступ 
владика вiддав у пресу i вже 6 грудня кияни, хто iз захопленням, 
а хто з погано прихованою злiстю й шипiнням 
гортали сторiнки газет: 

- Не бути українцем я не можу, так само, як дуб не 
може переродитися в березу, липа в сосну... Я не можу 
перемiнитися в якусь етнографiчну сумiшку з фiна, черемiса, 
чувашина й iн. Решту своїх сил я вiддам цiлком 
i безповоротно службi духовним i церковно-релiгiйним 
iнтересам свого українського народу так, як я їх розумiю. 
Та прошу вiрити, що я до кiнця своїх днiв зостануся 
православним архiєреєм, якi б не були тяжкi та злиденнi 
цi днi, i не зраджу тої святої вiри, за котру билися мої 
предки в рядах запорожцiв. Архiєпископ Олексiй, доктор 
церковної iсторiї. 
Хитро та вправно, як з молодого i податливого лика 
плете селянин постоли, плiв московський посланець 

 

Iван КОРСАК26 
з тутешнiми своїми прихильниками розмаїтi iнтриги, 
щоб завадити архiєпископовi Олексiю. Сперш владику, 
аби лиш усунути вiд роботи Собору, спробували виманити 
в Москву. 

- На основi указу синоду ви конче маєте виїхати до 
патрiарха, - розпоряджався, як у власнiй коморi, митрополит 
Платон, штрикнувши настороженим поглядом 
владику Олексiя. 
- У мене про це немає жодного документа, принаймнi 
якоїсь телеграми, - спокiйно вiдповiв архiєпископ. 
- Вам телеграма надiслана, - нахрапом спробував 
взяти Платон. 
- Нi, не надходила. 
- Може бути... е-е-е... при нинiшнiх поштових негараздах, 
при цьому воєнному безладi все можливе, - позадкував 
раптом росiйський гiсть. - Але я певен, що небавом 
її одержите. 
I подає указ московського синоду. Архiєпископ бiг 
рядками того паперу, сповненого роздратування, подиву 
i погроз: як це посмiв якийсь провiнцiйний iєрарх мати 
свою особливу думку? 

- Цей шлях не приведе до бажаних вам результатiв, 
- повернув те добро вiн митрополитовi Платоновi. 
- Я не боюся нiяких погроз. 
Владика Олексiй Дородницин так i не поїхав в Москву. 
Кiлька гострих розмов було в отця Павла з митрополитом 
Платоном. На засiданнi Всеукраїнської православної 
церковної ради йшла якраз мова про склад майбутнього 
Собору. 

- Нам обов'язково потрiбно запросити на Собор 
представникiв вiд Грузинської i Румунської православних 
церков, - доповiдав отець Павло. 
- Вiд якої Грузинської?! - витрiщився московський 
митрополит, то ж бо вiн був недавно екзархом Грузiї i 
 

 27 
саме його попросили чемно їхати собi додому; митрополит 
гарячкував помiтно i не зважив на правила доброго 
тону не перебивати промовця. 

На мить у залi серед делегатiв ради запала тиша, однi 
затамували подих в очiкуваннi, чи знайде достойну вiдповiдь 
отець Павло безцеремонному i нарваному гостевi, 
iншим забило дух вiд обурення - московський патрiархат 
не визнає вiдновлення автокефалiї Грузинської 
церкви, а Київ у такий спосiб оприлюднить думку про 
чиннiсть рiшень Мцхетського Собору. Саме на ньому 12 
березня 1917 року пiсля бiльш нiж столiтнього поневолення 
духовенство Грузiї ухвалило вiдновити свою непiдлеглiсть 
Москвi. Пiсля завоювання Росiєю Пiвденної 
Бессарабiї та Молдови Румунська церква теж втратила 
незалежнiсть i мали пройти ще довгi й бурхливi роки, 
доки буде вона пiднесена до рангу Патрiархiї. 

- Нагадаю вам, що є на Божому свiтi церкви - Грузинська, 
Румунська, Московська... Можу далi перераховувати, 
- обернувся до митрополита отець Павло i смiшки-
пересмiшки залешестiли залом. 
Той шелест митрополитовi Платону схожий був на 
шелестiння сторiнок сьогоднiшньої вранiшньої київської 
преси, де читачi обурювалися, що розкомандувався тут 
заїжджий митрополит, як єфрейтор на плацу перед новобранцями: 
'Направо! Налiво! Шикуйсь!' Зрештою 
навiть влада, яка довго i байдуже, так собi, крiзь пальцi 
дивилася на церковнi справи, i та не витримала. Одного 
ранку принесли митрополитовi казенний пакет з урядовими 
сургучевими печатями. 

Повагом, як i все, що робив Платон стосовно своєї 
парсуни, розрiзав вiн той конверт. А пiд державним 
українським гербом був короткий, але вельми несподiваний 
для нього лист. 

 

Iван КОРСАК28 
'Високопреосвященному Платону. Київ. Лавра. 

До Генерального Секретарства Внутрiшнiх Справ 
надходять як од церковних, так i вiд громадських кол 
вiдомостi, що дiяльнiсть Ваша в характерi посла Московського 
Патрiарха спричиняє всiлякi непорозумiння, 
якi можуть вiдбитись шкiдливими наслiдками на громадському 
життi України. Генеральне секретарство 
Внутрiшнiх Справ, яко влада керуюча внутрiшнiм 
життям Української Народньої Республiки, стоїть на 
сьому, що дiяльнiсть i окремих особ, i цiлих iнституцiй 
на територiї України пiдлягає без винятку державнiй 
зверхности України. З огляду на се Секретарство Внутрiшнiх 
Справ примушено звернутися до Вас з проханням 
мати на увазi, щоб виконуване Вами коло обов'язкiв посла 
Московського Патрiарха не порушувало нормального 
ходу державного життя на терiторiї Української 
Народньої Республiки. 

За Генерального Секретаря 30 Грудня 1917 р. ? Внутрiшнiх 
Справ Товариш Генерального секретаря Абрамович. 
Виконуючий Обов'язки> Директора Справ Конфесiйних 
(пiдп.)' 

Заходило на велике, рокове свято. У надвечiр'я Богоявлення, 
сподiваючись на християнську розмову, що в 
такий вечiр душi людськi очищаються, як вiд прилиплого 
намулу, вiд мирської суєти i шарпанини, пiшов 
отець Павло Пащевський до митрополита Платона на 
черговi переговори. Отцевi Павловi, як по щиростi, не 
хотiлося навiть бачити цього чоловiка, що гороїжився, 
мов накислий на дощi горобець у пiзньоосiнню негоду, 
вдаючи з себе куди поважнiшого птаха, але справа має 
бути важливiшою власної нехотi. 

- Нашу церковну раду турбують розмови про 
можливу заборону в священослужiннi архiєпископовi 
 

 29 
Олексiю, - добирав обачно слова отець Пащевський, аби 
потiм не перекрутили й лукаво не витлумачили його, неспiшно 
добирав i перебирав кожне слово, повертаючи 
його навкруг, мов ще й приглядався до того слова з iншого 
боку. 

- Зараз то лише розмови, - митрополит обминав зустрiтися 
поглядом з отцем Павлом, як обминають одне 
одного стрiчнi на вузенькiй дорозi, аби i пройти, i не звалитися. 
- Це було б ганьбою для всiх нас, для всього православного 
свiту i його iєрархiв. Нашi стосунки вiд цього 
не полiпшають, владика Олексiй є почесним головою 
Всеукраїнської церковної ради, - отець Павло щосили 
стримував себе, аж в скронях дрiбнi молоточки вистукували 
вiд напруги, йому хотiлося вiдверто сказати, що та 
ганьба ляже винятково на нього, московського жандарма 
в митрополичому облаченнi, на все патрiарше тогочасне 
оточення; хотiлося, та не мiг, мав зробити усе для 
великої їхньої справи. 
- То лише розмови, - повторився митрополит. 
А на ранок архiєпископовi Олексiю вже принесли 
листа про заборону. Поважний iсторик православної 
церкви в Українi i громадський та церковний дiяч Iван 
Власовський про це так напише: 'Митрополит Платон 
запевнив о. Пащевського, що накладати якiсь санкцiї на 
архiєпископа Олексiя нiхто не збирається. Одначе ранком 
7 сiчня архiєпископ Олексiй одержав листовне повiдомлення, 
що постановою єпископiв, затвердженою митрополитом 
Платоном, як представником московського 
патрiярха, вiн, архiєпископ Олексiй, забороняється в священнослужiннi; 
повiдомлення було пiдписане всiма присутнiми 
на зiбраннi єпископами. Якi були канонiчнi пiдстави 
до цiєї заборони - вияснень не маємо i по сей день'. 

 

Iван КОРСАК30 
Ще до того, як знову озвуться на площi святої Софiї 
дзвони i пiд вигуки 'Слава!' в'їде Симон Петлюра з 
членами Директорiї в Київ, владик Антонiя та Євлогiя 
врештi заарештують i повезуть на захiд. Як садовили у 
вагон, то перепитав їх вельми цiкавий охоронець: 

- За що ж то вас, батюшки? 
- За православну вiру, - гордо вiдкаже Антонiй Храповицький. 
Недовiрливо покрутив головою вояк. 

- За вiру у нас не буває, ви, може, злодiї... 
Вистукували колеса пiд вагоном на рейках, i вистукували 
в усi свiти телеграфiсти росiйського бiлого 
руху: владики ув'язненi. В українських посольствах за 
рубежем насторожено i недовiрливо перепитували: чи 
то правда, чи те можливе? Один нiмецький пастор навiть 
писав про 'ґвалтовний спосiб впровадження української 
автокефалiї революцiйною владою'. А правду 
через лiта розкаже сам владика Євлогiй. 'Коли в Києвi 
мене заарештували, я думав, що менi кiнець... Тепер, 
оглядаючись назад, бачу, що полон був благодiянням, великою 
Божою милiстю. Господь вийняв мене з Росiї в недосяжнiсть... 
Полон зберiг менi життя'. 

Без лукавства цього разу писав владика. Тiльки пiр'я 
з розпорених подушок лiтало митрополичими покоями, 
поспiхом недограбованi речi розкиданi на пiдлозi - київського 
митрополита Володимира, що так боявся української 
церкви, п'янi росiйськi муравйовцi вивели, штурхаючи 
прикладами, i розстрiляли. 

Змигували за вiкном дерева й будинки, вистукували 
пiд вагоном владик Антонiя i Євлогiя колеса на стиках 
рейок, i так само вистукувала думка в причетних до 
їхньої долi: куди ж подiти оцих двох полiтикiв, що за сумiсництвом 
душпастирами числилися? Нараяли їх вiд


 

 31 
правити сперш до митрополита Андрея Шептицького, 
якраз iз полону росiйського вiн повернувся. 

Митрополит особисто зустрiв прибулих. 

- Просимо, просимо... В мене є вiльнi кiмнати, будьте 
моїми гiстьми. 
Днi, що прожили двоє прибульцiв у митрополита 
Шептицького, були сповненi не тiльки духовних бесiд, 
йшлася мова i про мирське, бо ще зусiбiч гримiли фронти, 
рушилися пiд снарядами старовиннi будiвлi на старовинних 
вулицях, стелилися дими понад понiвеченими i 
понищеними селами. Цiкавитиме гостей постать самого 
митрополита, його свiтобачення, його погляди на життя 
i стрiмкi тодiшнi подiї. Про одну з таких розмов згадуватиме 
потiм архiєпископ Євлогiй. 

Якось цей владика запитав митрополита Шептицького: 
'Як ви, представник польського аристократичного 
роду, очолюєте український рух, що веде вiйну з поляками?
' Митрополит усмiхнувся. 'Ви хочете завинити 
мене в ренегатствi? О, нi. Я буду боронитися. Дозвольте 
вам сказати, що Шептицькi - рiд руський, але у XVII 
в. окатоличився i спольщився. Прадiди нашi зрадили 
iм'я руське. Я виправляю помилку предкiв'... На цю 
тему ми розмовились бiльш докладно... Митрополит 
не кривив душею... Схiдне православiє, Україна, давня 
Київська Русь... Все те було його 'Святеє-святих'; вiн 
вважав їх за достеменну, нiчим не скаламучену руську 
стихiю, яку не можна етнографiчно ототожнювати i полiтично 
сполучувати з Великоросiєю. Iсторична доля 
й путi України й Великороси рiзнi... Такого роду щирi 
розмови зблизили нас'. 

...Розбiгалися вусiбiч дороги тих, хто закладав пiдвалини 
української унезалежненної церкви, хто клав першi 
ряди цеглин, свої шляхи судилися таким, як владики 

 

Iван КОРСАК32 
Антонiй з Євлогiєм, хто ногами копав ще теплу вiд руки 
будiвничого оту цеглу, поспiшаючи, аби розчин в стiнi 
не взявся у силi i не зцементував будову навiк. Дорогою 
отця Павла Пащевського була та, якою йшло українське 
вiйсько до останнього дня, до роззброєння i очевидного 
вже iнтернування. А напередоднi, як скласти зброю, командувач 
говорив з отцем Павлом так, начебто вiн був 
старший лiтами i мав духовний сан та право на щиру 
сповiдь. 

- Отче, вертайтеся, у вас семеро дiтей. Самi знаєте, 
як буде їм, знаєте i про наше майбутнє, табори та колючий 
дрiт. 
Довго не мiг щось вiдказати отець Павло, бо десь там 
у душi кровоточило, а зараз хлюпнуло й поготiв. 

- Я пiду з усiма, з ким досi йшов, - тiльки й вимовив 
урештi. 
З усiма в табори пiшли роздiлити гiркий хлiб iнтернованих 
i православнi, i греко-католицькi душпастирi. З 
отцем Володимиром Ганилевичем, колишнiм парохом в 
Тисовi, всi дороги тi непростi долали його сини, українськi 
старшини - Iван, Ярослав, Костянтин i Степан. Не 
пускав через Збруч єпископ отця Ганилевича, просив залишитися 
у єпархiї. Та вiдмовився армiйський духiвник: 

- Там, де мiй народ, де чотири мої сини, там i я. 
4 

Запах поту, немитого тiла й махорки, а ще чадного 
вугiльного диму вiд паровоза та загидженого перонного 
нужника отцевi Смарагдовi геть забивав дух. 
Вiн щомоцi пручався крiзь сутолоку людську до недалекого 
вже вагона, штовхаючись немилосердно, рiвно ж 
як iншi, аби лиш дiстатися омрiяних тих пiднiжок, доки 

 

 33 
не рушить поїзд; у цiй колотнечi нiхто не зважав нi на 
кого, колотнечi знервованого люду, над головами якого 
стояв гармидер, перекритий хiба пронизливим криком 
невиспаної дитини. Ще трiшки, ще, аби пройти помiж 
цим хамовитим натовпом, який нагадував йому безладне 
i зголоднiле стадо, що виривається нарештi на волю з 
кошари, безцеремонним i нестатечним людом, який не 
зважає навiть на його священицьку одiж. То його хтось 
тузоне, то вiн когось, комусь вiн наступав на ноги, i так 
само йому, аж поки збоку не почувся зойк: 

- Батюшко, майте совiсть... 
Отець Смарагд повернув лише голову, бо тiло усе 
затисли, i зiткнувся очима з солдатом у формi сiчового 
стрiльця. 

- Зацiдили менi просто в рану, - на перекривленого 
вiд болю обличчi у того промайнула благенька подоба 
усмiшки. 
Раптова злiсть, довго тамована, прорвала врештi отця 
Смарагда: як починається снiгова лавина з одного недбало 
кинутого камiнчика, так кинуте з болi слово пораненого 
стрiльця збурило його душу i дало початок лавинi; 
у нiй змiшалася вся кривда останнiх рокiв, муки i поневiряння 
воєнного часу, синодська образа з довго нездiйсненим 
ректорством, яке тiльки тут вiдбулося нарештi, 
нешанобливе ставлення чернi до його сану, шарпанина й 
невизначенiсть упродовж останнiх рокiв. Та лавина наростала, 
як справжня, - сперш тихий шурхiт, далi снiгова 
хвиля, а за тим нестримний вал, що захоплює в себе камiння 
i все на своєму шляху, шурхiт переходить у гук, потiм 
в гуркiт, врештi у грiзний грiм; i немає спину лавинi. 

- Это ты мне, исчадие Вельзевула? - стрiльцевi у 
вiдповiдь кресонув до iскри Смарагд, не в силi здолати 
лавину. 
 

Iван КОРСАК34 
- Не навмисне, я знаю, та однаково ж болить, - перекривлене 
з болю обличчя вiд несподiванки знiтилося. 
- Ого, як пiп-москалик заговорив, - здивовано докинув 
iнший стрiлець поруч з пораненим товаришем. 
Лавина котилася, щось пiд'юджувало отця таки насолити 
цьому непоштивому натовпу, то ж навмисне не 
переходив на розмову українською: 

- Вам скоро вкажуть своє мiсце, недовго чекати. Весь 
Донбас i до Одеси та Києва за Денiкiним, взятий Орел, ще 
день-два - i те буде з Москвою, а з вами куди простiше. 
- Та вiн же шпик москальський, - аж пiдсвиснув товариш 
пораненого. 
- Батюшко, або припинiть, або iнша розмова буде, 
- поклав важку руку на плече Смарагда огрядний старшина, 
що пробирався до вагона поряд. 
- Руки короткi, я духовна особа, - лавина як уже 
розiгналася, то не могла раптово спинитися - i Смарагд 
додав ще кiлька теплих слiв, як сухих дровець у готове 
знятися д'горi багаття. 
- Е-е, та ви невилiковний, - i собi подивувався старшина. 
- Взяти його. I ведiть за мною. 
Обидвi руки Смарагда чiпко тримали двоє стрiльцiв, 
гурт бокував i протискувався влiво з шарпанини людської. 


Отець Смарагд не знав, куди його везуть, вiн поступово 
за дорогу схолонув - лавина врештi добiгла 
пiднiжжя i згасла. Не звиклий картати себе, вiн вперше 
таки собi дорiкнув. Але не за гостре слiвце, не за те, що 
нагадав оцим мазепинцям чи то пак петлюрiвцям про 
неминучiсть i невiдворотнiсть того, що, на його думку, 
вже не за горами. Денiкiн i справдi взяв Орел та Воронiж, 
справдi навис над Москвою - йому надiйнi люди казали, 
що бiльшовики спiшно готують пiдпiлля та свiй уряд 

 

 35 
евакуюють у Вологду. Україна ж для Антона Iвановича 

- то хiба гарбузове насiниня... Отець Смарагд картав 
себе хiба за згаяний час. 
Дорога для отця чомусь виявилася надто довгою, i 
чим далi тягнулися години, тим бiльше його облягала 
тривога, мов заплаву рiки туман в передосiнньому надвечiр'
ї. Вiн вважав себе за людину не з лякливого десятка, 
за життя своє боявся найменше, байдужi були йому 
якiсь ще там капостi, що могли б вчинити отi тимчасовi, 
до приходу справжньої росiйської влади, правителi цього 
краю. Iнша, до того ж вельми прикра, думка точила 
душу, як шашiль старе дерево, точила невiдступно, неголосно, 
зате настирно - зi свiтлої його надiї, мов пiсля 
трудiв того шашеля, могло посипатися лише порохно. 
Смарагд добирався спiшно до Харкова, який займало 
денiкiнське вiйсько, бо йому переказували, що якби вiн 
туди прибув, то його чекатиме висвята у єпископи. Тепер 
же, через якогось задрипаного стрiльця на перонi, 
момент може бути втрачений, часи-бо настали вельми 
непевнi. 

Iз заарештованим не в мiру балакучим священиком 
стрiльцi навiть уяви не мали, що належить вчинити i куди 
його подiти, тож доповiли насамперед в Головну управу 
душпастирства, керiвниковi її, отцю Пащевському. 

- Знайома пташка, i доволi скандальна. Тож обачнiше 
з нею, вiд кримiнального переслiдування поки звiльнити, 
- якось зовсiм буденно мовив отець Павло - на подив 
стрiльцiв, бо ж арешт священикiв їм на пам'ятi не 
траплявся. - Буду про неї казати мiнiстровi iсповiдань, 
але сперш хай ця пташка дасть необхiднi пояснення в 
установленому порядку. 
Мiнiстр iсповiдань українського уряду професор 
Iван Огiєнко тiльки голову опустив. 

 

Iван КОРСАК36 
- То ще одна гiркота життя нашого... Треба час, аби 
виросли справжнi душпастирi цього люду i цiєї землi. 
Оскiльки Холмська духовна семiнарiя з теперiшнiм 
осiдком у Кременцi урядом України визнана недавно 
державною, то слiд видiлити кошти на рiчне утримання. 
А отець Смарагд хай їде виконувати властивi йому 
обов'язки - повiримо цього разу, що не лукаве писав вiн 
слово, - i мiнiстр зашелестiв письмовим зобов'язанням 
Смарагда про припинення виступiв проти української 
влади. 
Отець Пащевський ще мав виписати Смарагдовi посвiдку 
на дорогу, аби норовистий архiмандрит не втрапив 
десь у нову халепу. 

Смарагд, забачивши у прибитому штампi слова 'автокефальна 
церква', смикнувся було, мов ґедзь його щойно 
куснув. 

- Довiдка з тутешньої лазнi. Немає такої церкви, бо 
то все вiдступництво. Липовий документ. 
Отець Павло не знав, чи йому сердитися, чи смiятися: 
скiльки цьому чоловiковi не кажи 'голене', однаково 
стоятиме на своєму, навiть пальцями, як топитиметься, 
з-пiд води показуватиме 'стрижене'. 

- Отче, вiдступництво вiд чого? - Пащевському не 
було великої охоти всерйоз сприймати їжакуватого гостя. 
- Вiд правил, введених тисячу i бiльше рокiв вiзантiйськими 
царями та царицями? Правил, добрих для тодiшньої 
тоталiтарної держави, але цiлком невiдповiдних 
сучасним європейським устроям? 
- Знаєте, як стане кожен ламати утверджене вiками, 
то тiльки пилюка i щебiнь залишаться вiд величної 
Святої будiвлi, - якось дивно говорив Смарагд, говорив 
iз майже затиснутими зубами, однi губи ворушилися 
- нервово i швидко. 
 

 37 
- Навiть не уявляю, не вiдаю способу, - Пащевський 
пересилював себе, але вiдказати мусив, - як влити 
в старi вiзантiйськi мiхи молоде вино української вiруючої 
нацiї... Може, й були грецькi iєрархи добрими 
для свого народу, з його тодiшньою душею, властивим 
саме йому менталiтетом. А для нашого народу потрiбнi 
iєрархи свої, українськi, якi знають прихожанина з 
колиски - тiльки в такому разi українська церква засяє 
свiтовi душею українською, а не грецькою, французькою 
чи польською. 
- Ми нiколи не дивитимемося на свiт однаковими 
очима, - погляд Смарагда був спрямований мимо Пащевського, 
мов то не з ним балакав, i говорив так само iз 
затиснутими зубами. - Ви кажете 'українська церква'... 
Але ж спочатку була Русь, термiн 'Україна' появився 
куди пiзнiше, i то завдяки випадковому i тимчасовому 
географiчно-полiтичному становi. Та ще й стосується 
термiн той зовсiм невеликої частинки древньої Русi, яку 
хрестив Володимир усю, а не якимось клаптями. I тутешньому 
духовенству має бути соромно за один лише 
помисел... 
- Я не буду соромитися того помислу, - тепер 
вже Пащевський притискував, тiльки не зуби, а кожне 
окреме слово. - Те, що ви звете розкольництвом i 
самосвятством, нехтуючи традицiї древньої Aлександрiйської 
церкви i початки християнства, ми вважаємо 
блискучою сторiнкою не лише iсторiї вiдродження 
нацiї, а й iсторiї християнства нашої ери... Це вельми 
суттєво для православ'я, якому несила порвати вже 
поiржавiлi окови консерватизму - невипадково католицизм 
має неспiвмiрно бiльше число вiрних. 
- Нам нi про що говорити, - кинув погляд архiмандрит 
на стелю, наче саме там були виписанi завершальнi 
 

Iван КОРСАК38 
фрази їх розмови. - Зле слово ворога - iстинна похвала 
справжньому християниновi. 

- Досить уже ворогiв повишукували в росiйськiй 
церквi, де московський цезаропапiзм закiнчився закономiрно 
богоборством i невiглаським безвiр'ям, - отець 
Павло повiльно вставав, даючи знак про закiнчення розмови. 
- Ми ж будемо молитися за всiх християн, за всiх 
сущих на цiй землi. 
Так знову на мить зiйшлися життєвi шляхи Пащевського 
i Смарагда, i побiгли вони далi в роки помiж полями, 
перелiсками i лiсами пiд змученим небом, пiд яким 
ще довго пливти чорним димам воєнного лихолiття. 

5 

Тoй самий френч був на мiнiстровi, в якому бачив 
його отець Павло останнiй раз при зустрiчi у Кам'янцiПодiльському, 
хiба тiльки трiшки лацкани того френча 
на нагрудних кишенях чи то витерлися, чи вицвiли. Стiл 
у мiнiстра геть завалений рiвними стосами книг i вiн визирав 
iз-за них, немов з-за паркана. 

- Ви в Калiшi й Тарновi уже старожил, а я тiльки ось 
прикидаю собi програму... Як ви тут, як вiйсько, душпастирi? 
- Пiсля вiтань, обiймiв та звичних розпитувань про 
дорогу мiнiстр iсповiдань уряду УНР Iван Огiєнко перейшов 
до справи. 
Професор Огiєнко з одною валiзою в руцi, з дружиною 
й дiтьми вчора тiльки поселився в дешевенькому 
готелi 'Брiстоль', в шостому номерi, то ж природно 
його цiкавило все й одразу - отець Павло Пащевський в 
табори iнтернованих прибув разом з армiєю. А Огiєнка 
Симон Петлюра, по вiд'їздi Директорiї УНР з Кам'янця, 
залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою, 

 

 39 
певне, в iсторiї директивою: 'Бережiть Україну, як можете
'. 

Отець Павло справдi встиг побувати в куренях, полках 
та бригадах i мав уже вироблене враження, як почуває 
армiя пiсля поразки, якої могло i не статися: було вiйсько, 
був дух у воякiв, але не було набоїв. Як Пiлат, вмили руки 
захiднi держави вiд української справи, - вмили й навiть 
не витерли... Повiльно, та все ж вiдходить вояцтво вiд 
тих днiв з безкiнечними атаками, гарматними стрiлами i 
кулеметними чергами i, на подив, попри лихо i злигодню, 
не вигубило вiри в своє, як у добре вимурованiй сiльськiй 
печi, коли вигас вогонь, але тепло ще дише. 

- А як православ'я тутешнє, що на думцi в душпастирiв, 
особливо поза армiєю? - нове запитання мiнiстр 
раз по разу не втомлювався перекидати через свiй книжковий 
частокiл. 
Якби ж то була однозначна вiдповiдь у отця Пащевського... 
Зустрiчався з такими вiн, як пам'ятний архiмандрит 
Смарагд, що при однiй згадцi про богослужiння 
українською мовою шипiтиме i шкварчатиме, мов хто 
з кухлика на розпечений черiнь воду хлюпнув, а злi iскри 
з очей летiтимуть, як вiд точила. Куди рiдше траплялись 
такi, як Олександр Iноземцев, сибiряк, аж iз тобольського 
краю. Вiн якось вiдчув душу тутешнього парафiянина, 
служить тiльки Боговi й людям - то про нього розказуватиме 
молодий священик, що по висвятi їхатиме у 
свою парафiю. 

- Тебе покликав народ, - передавав священик слова 
наставлення Iноземцева. - Покликав для працi на 
нивi Його, на добро твого многостраждального народу. 
Не жалiй себе. Дай все для нього. Я горджуся вами, 
молодими священиками-патрiотами. Я дякую Господевi, 
що вiн посилає вас... Ми повиннi разом створити 
 

Iван КОРСАК40 
Запорiзьку Сiч, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрi 
Сiчi. Чести української не продавай за шмат, як ви 
кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є. 
Люблю вас, молодих i сильних духом та багатих любов'ю 
до своєї Батькiвщини, до своєї землi. З Богом у путь, на 
праве дiло, Боже дiло... 

Спохмурiв i насупився мiнiстр iсповiдань, як став 
говорити отець Пащевський про частеньку невизначенiсть, 
а то й розгубленiсть серед якоїсь частки православного 
духiвництва. 

- Кордони совалися взад-вперед, межi єпархiй змiщалися, 
- отець Павло з цiкавiстю бiг очима корiнцями 
книг на столi в Iвана Iвановича. - Досвiтком приходський 
священик прокидається i не знає iнколи, як звати 
буде сьогоднiшнього владику свого, i що вiн вiд нього 
почує. А з українською богослужебною лiтературою взагалi 
чорний день... 
- Ту бiду ми давно вiдчуваємо, - професор став гортати 
ваговитого записника, мов десь там нотувалася на 
проблему вичерпна вiдповiдь. - Дещо, ви пам'ятаєте, ми 
робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного 
видавництва. Українiзацiю марне стримати, а духовенство 
в масi своїй, вельми московське, мало свiдоме нашого 
руху. 
У дверi постукали, i помiчник мiнiстра, привiтавшись 
мовчки кивком голови, поклав на стiл свiжу пошту. 

- Нам треба розiслати тi книги у недiльнi школи, у 
редакцiї газет, громадським органiзацiям, - перегортав 
уголос думки Огiєнко, як нещодавно гортав свого грубого 
записника, i одночасно розрiзував принесеного конверта. 
- Ось пiдтвердження нашiй розмовi. 
Професор простягнув Пащевському аркуша, й 
отець Павло швидко побiг очима вздовж рядкiв. 'Цi 

 

 41 
книги пiднесли нас на дусi i заохотили до подальшої щирої 
роботи. Українцi в Америцi читають їх з найбiльшим 
заiнтересуванням. Найважливiше те, що вашими виданнями 
заiнтересувалися галичани, а це ще один знак, що 
наша побiда не за горами'... 

- То вдячний лист Iвана Гундика з-за океану, - Огiєнко 
перейняв назад аркуша. - Але у видавничiй справi 
в таборах, я гадаю, також немiряний обшир роботи. 
- А ще душпастирськi курси, i то невiдкладно вiдкрити 
маємо, - виклав першу з думок, з якими прийшов 
до мiнiстра отець Пащевський. 
- Допомога дiтям українських бiженцiв, - додав своє 
професор. 
- Висвята нових священикiв... 
Вони впiвголоса викладали свої думки, мовби аркуш 
на стiл клали поверх аркуша, тих аркушiв на тiсному й 
без того столi була цiла стопа, але й ще не кiнець. 

- Сповiщати про наше церковне життя в Україну та 
за кордон, iншi держави. 
- Зав'язати зносини зi Вселенським Патрiархом. 
- Звернутися до провiдництва українських православних 
приходiв у Канадi й Америцi з настiйним закликом 
порятувати тут українських дiтей... 
Лягали на стiл думки-аркушi, якi видавались Пащевському 
чомусь жовтими, бо стiльки на них гiркого 
писано... Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкiстю, 
кому i яка цiкавiша спаде, бо обоє цiлком собi звiт 
давали: нi на кого сподiватися, самим те i робити. 

I робилося. Одна за одною виходять книжки Iвана 
Огiєнка: 'Українська вимова богослужбового тексту. Правила 
i зразки вимови', 'Український православний молитовник
', 'Як Москва взяла пiд свою владу Церкву Українську
', 'Свiтовий рух за утворення живої нацiональної 

 

Iван КОРСАК42 
церкви', 'Українська Пересопницька Євангелiя 1556 р'. 
До цiєї серiї долучилися й iншi знанi автори. Професор 
В. Бiднов видає 'Українську справу на Вкраїнi', I. Пеленський 
- 'Український церковний стиль', книги йдуть 
на Холмщину, Волинь, Галичину, через священикiв потрапляють 
в табори iнтернованих воякiв УНР в Румунiї, 
Чехiї, iнших держав. Частенько доводиться Iвановi Огiєнку 
бути за автора, редактора, коректора, ще й наглянути 
оком, чи втрапляють тi книги за своїм призначенням. 
I адреса видавництва вказувалася точна: Тарнiв, готель 
'Брiстоль' кiмната ? 6... 

Свої клопоти отця Павла чекали вже за порогом, 
клопоти заради тої землi, чий подих з того боку вiтер 
хiба принесе, тої землi, про яку говорив Олександр Iноземцев, 
землi, де в дитинствi досвiтком пролопотiти так 
радо босонiж до ставка, аж виляскуватимуть по стежцi 
пiдошви, де пахне, як нiколи не здатен вже пахнути перший 
огiрок, зiрваний власноруч на грядцi, а рання черешня 
розтане в ротi швидше за найсолодшого цукерка; 
заради тої землi, яка далеко, та люди її, його побратими, 
тут - за колючим дротом, виснаженi й блiдi, бо рум'янець 
на щоках хiба засвiтиться з туберкульозу, нажитого 
на фронтах i вже в таборах; i вiн, отець Павло, на цi клопоти 
присуджений без права на апеляцiю. 

6 

Повiльно, з трудом читав свiй указ єпископ Дiонисiй, 
сапаючи та на хвильку змовкаючи час вiд часу, мов спинявся 
в далекiй дорозi на перепочинок, - давня хвороба 
допiкала владицi. А як дочитав той указ єпископ про 
призначення архiмандрита Смарагда ректором Холмської 
семiнарiї з тимчасовим перебуванням у Кременцi, 

 

 43 
то подякував отець Смарагд так сухо, що присутнi мимоволi 
аж перезирнулися. 

- Я й до цього виконував ректорськi обов'язки, - завершив 
десь з докором у голосi Смарагд, мовбито саме 
владика Дiонисiй був винуватцем у тому. 
Скалку пiд нiготь архiмандриту, власне, загнали ще 
ранiше в Москвi, бiль вiд тої скалки нiяк не хотiв минати. 
Вернулися, думав отець, нарештi по розум, але час через 
те вiн згаяв, мав би досi сягнути вищого. Смарагд був 
певен, що вартує того, попри образу, нiде й нiколи вiн 
навiть на мить не похитнувся, i крок не ступив вiд зазначеного 
московським синодом. Вiн нiколи не вчинить так, 
як може вчинити, скажiмо, єпископ Черкаський Назарiй 

- обертатися в той бiк, звiдки вiтер вiє, i пильно роззиратися, 
з якого боку насуплюються чорнi хмари. Смарагд 
зневажав Назарiя за той вчинок i виявлену, хай навiть 
мимовiльно, слабкiсть духу. 
...Весь майдан перед собором Святої Софiї виповнили 
кияни i гостi того пам'ятного дня, 10 липня 1919 
року, урочистi дзвони пливли понад головами тисяч людей 
i знiмалися лунко в святочне небо, правилася панахида. 
Українська столиця у лiтi дев'ятнадцятого лишалася 
ще островом спокою i тихого благополуччя, бо Росiя вже 
палала вiд краю до краю, рвали, топтали i шматували її 
самi росiяни, тож чимало прийшло на майдан також втiкачiв 
з пiвнiчних країв, рятуючись вiд бiльшовицького 
жаху. Вперше за два з лишком столiття правилася панахида 
по Iвановi Мазепi. Правив єпископ Черкаський Назарiй, 
котрий пiсля вiд'їзду митрополита Антонiя керував 
Київською єпархiєю Росiйської православної церкви. 

- Зi святими упокiй... - линула молитва за українського 
гетьмана, що стiльки церков збудував на цiй 
землi i так багато зробив для Христової справи, вiчную 
 

Iван КОРСАК44 
пам'ять хор виконував з таким почуттям, що не лiтня 
спека, а зимнi протяги холодили душi. 

У проповiдях наступних єпископ Назарiй обiцявся 
прилюдно, що й надалi не чинитиме опору українському 
церковно-визвольному руховi. Та коли загули вже недалеко 
вiд Києва гармати росiйського генерала Бредова, 
зламав своє слово владика i видав наказ про заборону 
українському духовенству вiдправляти Божу службу 
рiдною для цiєї землi мовою. 

Нi, вiн, архiмандрит Смарагд, так нiколи не дiятиме, 
i рано чи пiзно його оцiнити мають належно. 
Шкода, звiсно, що через прикрий випадок тодi на вокзалi 
йому не судилося своєчасно прорватися в Харкiв, 
прибути на обiцяну через третiх осiб єпископську хiротонiю. 


Тим часом лихi люди, жадiбно посмiхаючись, 
той вогонь, що випалював на коренi все живе на росiйськiй 
землi, перекинули тепер на землi цього за 
предковiчною натурою мирного краю. Захiднi областi 
вiдiйшли до Польщi, на рештi України запанували 
бiльшовики, межi єпархiй змiстилися. Пiсля Ризької 
угоди Кременець опинився на польськiй уже територiї, 
варшавський уряд видав декрет про управлiння православними 
церквами у краї єпископу Дiонисiю. 

Ректор Холмської семiнарiї раптом не визнає зверхностi 
того, хто призначав його на цю посаду, пише довгого 
i багатозначного листа керуючому єпархiєю на пiдрадянськiй 
Волинi єпископовi Фадею. То, на розсуд архiмандрита, 
куди правильнiший владика, вiн з владою 
УНР вiдмовився навiдрiз навiть спiлкуватися українською 
мовою. 

Преосвященний Фадей був справдi людиною рiшучою 
i тямковитою, i, не гаючись, 15/28 лютого 

 

 45 
подає синоду єпископiв всiєї України кандидатуру 
Смарагда на нововiдкриту кафедру єпископа Дубенського. 
А Москвою, уже радянською, нещодавно Дубно 
було вiддано Польщi, то юрисдикцiя iншої тепер держави, 
словом, на тобi, Боже, що менi негоже... 

- Призначення Смарагда Фадеєм, - писатиме I. Огiєнко 
професоровi В. Бiднову, - зроблене з однiєю метою 
- накапостити нашому єпископовi. 
У Польщi церкву вiд держави не вiддiляли i тутешнi 
урядовцi пам'ятали ще русифiкаторськi дiяння архiмандрита 
Смарагда в попереднi часи, то ж утвердження знову 
йому, у черговий раз, аж нiяк не свiтило... 

Отцевi Смарагдовi тодi приснився сон. Начебто їде 
вiн, вдягнутий в гарне i яскраве єпископське облачення, 
на вельми розкiшнiй колiсницi, їде по кам'янистiй незнайомiй 
дорозi, i спиняється врештi пiд величною аркою. 
Пiд нею вже чекає його монах, схожий на пам'ятного 
йому по зустрiчах в Києвi та Камянцi-Подiльському 
отця Пащевського, i тримає в руцi предмет, що нагадує 
чашу для причастя. Смарагд має пiдiйти i висповiдатися 
та причаститися, але ледве ступив вiн крок вiд колiсницi, 
як де не взялися оси, цiлiсiнький рiй, нахабний i 
вельми злостивий, той рiй крутився, вертiвся i загрозливо 
дзижчав навколо голови, тож Смарагд мимовiльно 
махав руками, вiдбиваючись вiд безцеремонних i небезпечних 
комах - вiн так розмахував, аж рiзкий бiль 
замiсть оси вжалив у руку. 

Смарагд раптово прокинувся - рука справдi болiла, 
бо розмахуючи нею увi снi, вдарився таки добряче 
о бильце лiжка. Архiманрит нiколи не був забобонним, 
тлумачення снiв вважав заняттям на межi грiха, але цього 
разу таки вирiшив перевiрити значення химерного 
сновидiння i взявся нишпорити серед стосу читаних i 

 

Iван КОРСАК46 
нечитаних книг. 'Колiсниця... - шелестiв сторiнками 
архiмандрит, враз скинувши сон. - Якщо ви їдете на 
колiсницi, то незабаром вiдкриються перед вами добрi 
можливостi. Коли правильно скористаєтеся ними, мають 
явитися неодмiнно великi можливостi'. 

Бодай вам абищо, подумки висварився Смарагд, 
толку з того, що 'вiдкриються можливостi', тiльки 
зникають вони раптово й негадано, як втiкає марево 
перед подорожнiм в безкраїй пустелi. I вiн далi гортав 
сторiнки: 'Висповiдатися у снi священику - знак можливого 
приниження i печалi, цей сон означає, що вчинили 
негiдне щось, воно завдасть вам турбот i печалi'. 
Брехня, вже зовсiм розсердився Смарагд, не робив вiн 
негiдного, навпаки то з ним чинили негiдно, оминаючи 
незаслужено i нехтуючи його. I вже зовсiм без видимої 
охоти заглянув ще на одну сторiнку. 'Оси, побаченi увi 
снi, означають ворогiв, якi жорстоко покарають вас i 
злостиво чорнитимуть... Часто цей сон символiзує 
втрату дружби чи втрату велику коштiв'. 

Нiсенiтницi, до решти роздратувався Смарагд i пожбурив 
щомоцi сонника геть у куток, аж той злякано залопотiв 
сторiнками, як молодий нажаханий пiвник вiд 
хижого шулiки. 

7 

Стрiй воякiв був звично чiткий, як велiла нагода зустрiти 
поважного гостя, обличчя стрiльцiв суворi, мов з 
холодного каменя тесанi, от тiльки їхня форма не в'язалася 
зовсiм з парадом - хтось все ще стояв у поношеному, 
витертому i полинялому, а то й пiдлатаному невмiлими 
до цього чоловiчими руками однострої УНР, хтось 
виструнчився у цивiльному, ще iнший у вимiнянiй на 

 

 47 
тутешньому базарi старiй унiформi польських жолнєжiв. 
На зустрiч з iнтернованими в таборах українськими 
вояками у Щипйорно пiд Калiшем прибув Юзеф Пiлсудський. 


Вiн iшов уздовж рядiв, пильно вглядаючись в лиця 
стрiльцiв, якi по черзi були то затятими ворогами, то 
побратимами у спiльнiй, за вашу i нашу також свободу, 
плiч-о-плiч борнi з червоною Росiєю. Вiн пильно вдивлявся 
у тi мовчазнi й суворi обличчя, i не знайшлося б, 
певне, на свiтi гадалки чи знахаря, що зумiли б проникнути 
в похмурi думки недавнього 'начальника польської 
держави'. Бо то був той самий табiр, на тому ж мiсцi, 
де iнтернували легiонерiв Пiлсудського, коли вони на 
чолi з ним, командантом, вiдмовилися скласти присягу 
на вiрнiсть нiмецькому кайзеровi Вiльгельмовi у 1916 
роцi. А сам Юзеф Пiлсудський зараз зрiкся державних 
справ, закрився вiд химерного свiту в своєму маєтку на 
маленькому хуторцi Салеювек - тут хiба добросердна 
зозуля може накувати копу лiт та ранками такий 'райрай-
рай' знiме жаб'ячий оркестр, що вiд подиву аж згавкне 
його улюблений пес. 

Нiхто всiх тодiшнiх думок Юзефа Пiлсудського не 
мiг знати, навiть найближче оточення до дна того мисленного 
колодязя не могло зазирнути. Вiн довго вдивлявся 
в очi воякiв у строю, вздовж шеренг iдучи, i в 
промовi своїй також не був велеречивим. Але кiлька 
неголосних слiв з того виступу стрiльцi ще довго пригадуватимуть: 


- Я вас перепрошую... Я дуже перепрошую, панове... 
То згодом якоюсь мiрою проясниться сказане у зiзнаннi 
близького сподвижника Пiлсудського Тадеуша 
Голувка: 'Ми зрадили наших братiв-українцiв'... Ще би 
два тижнi вистояли i допомогли українському вiйськовi 

 

Iван КОРСАК48 
в неймовiрно тяжкому спротивi бiльшовицькiй навалi, 
i зовсiм по-iншому складались би доля сусiднiх народiв 

- i хто зна, через роки, не тiльки їхня, а й усього європейського 
континенту. 
Обходячи стрiй, навпроти отця Пащевського Пiлсудський 
раптом спинився, наморщив лоба. 

- Отче, здається, ми вже зустрiчалися, отак рокiв 
два тому чи, може, й бiльше... Там, у Станiславi, як 
бронепоїзда виряджали... 
- Тепер довгi роки настали, - посмiхнувся отець Павло, 
чiпка пам'ять Пiлсудського справдi не зрадила. 
То був небуденний день тодi в Станiславi, отець 
Пащевський правив вдячний молебень. Робiтники в 
тутешнiх залiзничних майстернях, не вельми роззираючись 
коли сонце сходить i коли заходить, виготовили 
для українського вiйська бронепотяг i нарекли його 'потутешньому
' - 'Кармелюк'. 

Посвячення бронепотяга стало справжнiм козацьким 
святом - на нього прибули Головний Отаман УНР 
Симон Петлюра, командант Польської держави Юзеф 
Пiлсудський, чимало iнших iменитих гостей, народнi i 
стройовi пiснi так гарно спiвав козацький хор, а юнаки 
зi Спiльної юнацької школи промарширували парадним 
строєм. 

- Пiсля вашого благословення бронепотягу судитиметься 
неабияка доля, - докинув нiби жартома до Пащевського 
тодi Пiлсудський опiсля служби Божої. 
Вiн не вельми помилився - бронепотяг 'Кармелюк' 
намотає тисячi кiлометрiв на рейках, вiдзначиться у боях 
за Гусятин, де в неабиякiй помочi буде 3-й Залiзнiй дивiзiї, 
гаситиме атаку за атакою червоних, що силитимуться 
форсувати Збруч. Згодом бiля Галича в немалiй нагодi 
стане 4-й Київськiй дивiзiї, а як серйозно пiдiб'ють i 

 

 49 
зiйде з рейок, то винахiдливе робiтництво 'воскресить' 
його, i вiн знову пiдтримуватиме вiйська групи генерала 
Загродського - першу, другу i шосту дивiзiї. 

А тим часом по вiд'їздi Пiлсудського свої клопоти 
набiгали в отця Пащевського. З мiнiстром iсповiдань 
Iваном Огiєнком обговорили як далi жити i що чинити 
вiйськовому духовенству. 

- Маємо зберегти дух вояцтва, попри фокуси росiйських 
конфiдентiв i нашiптування та перешiптування 
своїх слабкодухих, не можемо порушити вiри в українську 
справу, - у професора звично на столi копиця книг, 
з-за яких визирають тiльки втомленi очi, а ще кiлька 
книжкових копичок просто на пiдлозi кучкуються попiд 
стiною. 
- Потрiбен з'їзд українських вiйськових священикiв. 
Тiльки де його доцiльнiше, з огляду на нашi обставини, 
зручнiше i краще скликати? - Пащевського в душi iнколи 
навiть завидки брали за отой обшир клопотiв, що 
встигає пересiяти, перевiяти i перелопатити професор 
- окрiм просування у видавничiй справi, яке вiдчуло вже 
духiвництво в таборах, йшли енергiйнi перемовини з 
польськими владцями, з додержанням зрозумiлих пересторог 
зi священицтвом Автокефальної церкви на чолi з 
Василем Липкiвським в Українi, нав'язувалися контакти 
з оточенням Вселенського патрiарха у Константинополi. 
- Гадаю, найдоцiльнiше в Тарновi, - i професор виклав 
свої аргументи щодо географiї розмiщення таборiв. 
- Та й головнi нашi урядовi установи також там. 
З отцями Мариничем i Раїнським, Бiлоном i Волковичем, 
з багатьма iншими вiйськовими духiвниками Пащевський 
стоптав немало курних дорiг по всiй Українi, 
а ще не менш вибоїстi, тiльки в iншому значеннi, дороги 
стелилися тепер, на чужинi. Духовна опiка українських 

 

Iван КОРСАК50 
козакiв, матерiальне забезпечення вiйськового духовенства, 
заснування братств i створення Української 
церковної ради, справи шлюбiв i духовних нагород... 
В передвеснянi днi, ще й сонце як слiд не пiдбилося, у 
серединi березня двадцять першого року про це говорили 
духiвники на своєму з'їздi. Українську церковну 
раду довiрили очолити отцевi Павловi i вже одним з 
перших питань, яке розглядала рада, було затвердження 
тексту поминання влади Української Народної Республiки. 


А добрi завидки до тої хмари роботи, що тягнув Огiєнко, 
пропадали непомiтно самi собою - отця Пащевського 
обирають головою Братства святої Покрови, головою 
Братства Кирила i Мефодiя, водночас вiн викладає в 
українськiй гiмназiї iменi Тараса Шевченка в Калiшi, де 
вчиться дiтвора українських емiгрантiв. 

За благословенням органiзувати курси вiйськових 
капеланiв пiшов отець Павло до архiєпископа Юрiя Ярошевського, 
який отримав повноваження Першоiєрарха 
Православної церкви у Польщi. 

- Такi курси, окрiм духовної особи, має також очолювати 
людина вiйськова, - зауважив практичний архiєпископ, 
що небавом стане митрополитом. - Чи не задумувалися 
над цим? 
- Так, владико, - мав готову вiдповiдь отець Пащевський. 
- Наш уряд рекомендує генерала Загродського, 
добре його я знаю, бо був з цим мужнiм i розважливим 
командувачем у Зимовому походi. 
- Благословляю на благе дiло, - без подальших вагань 
мовив архiєпископ. - I дiйте рiшуче. Бо навiть тут, серед 
польських владцiв, якi сягнули унезалежнення саме своєю 
рiшучiстю в критичнi моменти, ще загусто вагань та 
непотрiбного хитання. Дивуюсь, до слова, Пiлсудському, 
 

 51 
що вiн, старий революцiонер, не може укоськати своїх 
супротивникiв. Хай би дiяв, як я... 

Раптова, негадано дитяча усмiшка освiтила обличчя 
суворого архiєпископа, наче в нiч крiзь прочиненi дверi 
мiсячне промiння впало на долiвку у дiм, сяйнуло лише 
на мить обличчя жорсткого владики, того самого, що не 
озирався нiколи на невдоволених, бiльше чи менше наживе 
ворогiв на своєму шляху; i байдуже було йому, що 
число недоброзичливцiв, в чому сам не раз упевнявся, 
нерiдко перевищувало число його прихильникiв та шанувальникiв. 


- А в вашiй справi вагання зовсiм недопустимi, - 
хтось назад зачинив тi на хвильку прочиненi дверi, i згасла 
нараз усмiшка, i в голосi знову залiзо. - Я тут маю, для 
прикладу, одного вельми невдоволеного, архiманрита 
Смарагда. Я послав йому розпорядження, бо вiн все ще 
числиться ректором Холмської семiнарiї, а вiн забрався 
собi у рiдне село бiля Гродно, i робить вигляд, що не знає 
про моє послання. Витiвка недостойна i непорядна, бо з 
надiйного джерела знаю, що про цей документ Смарагду 
переказали одразу. То я його за зневажливе ставлення до 
розпоряджень змушений буду серйозно карати - аби й 
iншим наука затямилася. 

- Знайомий з таким, - в Пащевського при згадцi 
про архiмандрита аж в ротi запекло, мовби вiд нерозведеного 
оцту. - За якiсь грiхи йому на очi катаракта 
своєрiдна упала, i тепер в нього весь свiт бачиться перекривленим. 
- З Богом, - завершив розмову владика. - Рiшуче, не 
озираючись на невпевнених та супротивникiв рiзних вашої 
великої справи. 
Тепер до стежок отця Павла, окрiм гiмназiйної та 
Головної ради братств, бо об'єднаються вони, а 

 

Iван КОРСАК52 
Пащевського оберуть головою, ще одна додалася дорiжка. 
I вiн виходитиме щоранку на одну з трьох, i прямуватиме 
не спиняючись - нi, один раз таки спиниться. 

Наче хто голосно за спиною ляснув у долонi, вiн навiть 
стямитися не встиг, як щось таке, як куля, бiля нiг 
кресонуло камiнь брукiвки i вп'ялося в цегляну стiну. 
Отець Павло, замiсть того, аби метнутися десь у прихисток, 
круто обернувся в той бiк, звiдки стрiляли. 

Другого пострiлу, на щастя, не пролунало. 

'Ти ба, - подумав отець Павло. - Армiя наша роззброєна, 
роздягнута i голодна, а її так ще бояться, що 
стрiляють навiть у священикiв'. 

Курси вiйськових духiвникiв таки запрацювали, то 
для отця Пащевського було ще чималеньким шматом 
роботи, але роз'їдуться згодом його вихованцi по Холмщинi, 
Пiдляшшi, Волинi та iнших краях, аби нести слово 
Господнє, аби звучала в церквах молитва рiдною i зрозумiлою 
мовою. 

8 

Як тiльки зачинилися дверi за отцем Пащевським, 
архiєпископ Юрiй запросив до себе помiчника з канцелярiї. 


- Пiдготуйте указ про заборону архiмандритовi Смарагду 
у священослужiннi, - розпорядився владика, бо не 
мав звички замислене вiдкладати у вельми довгий ящик. 
Власне, ота несолiдна поведiнка Смарагда з останнiм розпорядженням 
просто була ще одною краплиною, i саме 
тою, яка переповнила чашу терпiння архiєпископа. 
Ще перед цим була зi Смарагдом у нього вельми непроста 
розмова. Архiмандрит повiвся в його кабiнетi 
так, буцiмто вони помiнялися ролями, начебто Смарагд 
став архiєреєм над Юрiєм Ярошевським. 

 

 53 
- Ви знаєте, яку лiнiю я зайняв, коли йшлося про 
запрошення Вас до Варшави, - без дипломатичних вихилясiв 
мовив Смарагд, пильно дивлячись у вiчi владицi 
Юрiю, як дивиться гiпнотизер на виставi запрошеному 
випадковому глядачевi, аби той виконав на потiху залу 
якусь кумедну забаганку. 
Архiєпископ стримав себе з немалим трудом. Вiн 
добре знав, на що натякав Смарагд, доплiтаючи до своєї 
особистої вигоди хитросплетiння тодiшнiх непростих 
подiй. 

Закружляла, завертiлася вiхола у тi часи не лише в 
мiждержавних справах, а й у мiжцерковних. На пропозицiю 
українського уряду московський патрiарх наприкiнцi 
вiсiмнадцятого року вiддає повiти Мiнської, Могилiвської 
та Гродненської єпархiй пiд догляд єпископу 
Дiонисiю, що викликало рiзке несприйняття тамтешнiх 
iєрархiв, в тiм числi i Юрiя Ярошевського. А Смарагд, 
хоч i був лише нарeченим в єпископи, брав дiяльну 
участь в православному життi Польщi, бо неабияку 
мав прихильнiсть в московського духовенства. Вiн 
справдi пiдтримав архiєпископа Юрiя - камiнь з-за 
пазухи на Дiонисiя нiяк не мiг вийняти, тож в особi 
Ярошевського сподiвався на союзника. 

Проте Юрiй Ярошевський знав ситуацiю куди глибше. 
Спiльно з iншими промосковськими високими духовними 
особами архiмандрит пiдготував потiм звернення 
до патрiарха з проханням не призначати владику 
Юрiя на Варшавську i Холмську кафедри, натомiсть 
призначити його на Волинь, посунувши геть нелюбого 
Дiонисiя. Таким робом були сподiванки вполювати одразу 
два зайцi, причому в загiнки на те полювання мали 
вийти самi прихильнi до української справи душпастирi. 
Архiєпископ Ярошевський знав кожен хiд тої заплутаної 

 

Iван КОРСАК54 
багатоходової шахової гри, i як тiльки Смарагд натякнув 
про 'призначення на Варшаву', збунтувався було в 
душi, та мусив стримати себе. 

- Не архiмандритам вирiшувати, яких владик i на 
якi єпархiї ставити, - вiдказав якомога тихiше i безпристрасно, 
але в тому тихому голосi десь далеко, ген за виднокраєм, 
вже чулися громи, вони наближалися i готовi 
були гоготiти на повну силу. 
- Ви в католицькiй країнi, - не збирався змiнювати 
тону архiмандрит i так само не вiдводив чiпкого та 
пильного погляду. - Попри листи iз вельми люб'язними 
зобов'язаннями перед польським урядом, маєте пiклуватися 
насамперед православною справою. 
Владика Юрiй у душi закипав, в нього наростало нестримне 
бажання виставити вже за дверi безцеремонного 
i доволi нахабного гостя. Вiн i справдi, ще у червнi двадцять 
першого року, перебуваючи тодi в Iталiї, писав досить 
витриманого листа на адресу польського посольства. 
У випадку його переїзду в Польщу, йшлося в листi, вiн не 
дозволятиме собi щось недобре чинити проти польської 
держави та уряду її, як також не має на гадцi принижувати 
католицьку вiру. Такi листи зобов'язанi були писати на вимогу 
польської сторони усi владики, якi мали перебувати у 
цiй країнi. Спритнi ж московськi нишпорки, з серцем подумав 
архiєпископ, куди тiльки свого носа не всунули... 

- Нехай архiмандрит пошукає у пам'ятi Христове: 
кесарю належить кесарове. А тих кесарiв тепер не духовнi 
отцi призначають. 
У владики справдi поволi складалися з католицьким 
духовенством терпимi стосунки i вiн не бачив причин їх 
з добрадива погiршувати. 

Помилявся також архiманрит, виплiтаючи, немов 
з лози селянського кошика, свою iнтригу зiштовхнути 
Дiонисiя Валединського з Юрiєм Ярошевським - як за


 

 55 
йшло на важливi, доленоснi для церкви справи, то обоє 
владик знайшли i порозумiння, i спiльнi точки зору. 

- Але я прийшов зовсiм не для того, щоб вдаватися до 
споминiв про Ваш шлях у Варшаву, - вiв далi Смарагд, не 
звертаючи й найменшої уваги на тон їх розмови, що чим 
далi набирала небезпечної гостроти. - Ви на дiлi спинили 
роботу Православного церковного Совєта, пошанованого 
православним народом. Зате нiтрохи не бороните поступової, 
але впертої українiзацiї. Чим та українiзацiя кiнчається 
- варто лишень згадати бунт ченцiв у Почаєвi... 
'Ти ба, - скрива всмiхнувся архiєпископ. - Заявився 
одразу з мiшком претензiй'. 

- З приводу 'православного народу', - владика 
Юрiй зашелестiв пачкою газет i, знайшовши потрiбну, 
пiдсунув її до гостя. - Серед православних в сьогоднiшнiй 
Польщi сiмдесят вiдсоткiв українцiв, двадцять вiсiм 
- бiлорусiв, а решту становлять поляки, литовцi, росiяни, 
чехи. Зарубку в пам'ятi про це вже зробили... Щодо 
Православного Совєта, то, як пам'ять не зрадить Вас, 
опротестував його ще єпископ Дiонисiй. Чекайте, в мене 
десь тут недалечко, що писав владика. 
Йому навiть шукати серед газет не довелося довго, а 
потрiбне мiсце було розмашисто пiдкреслене червоним 
олiвцем: 'Нехай вибачить менi Варшавський Церковний 
Совєт, але я не можу зрозумiти, хто йому дав право бути 
церковною органiзацiєю для всiєї Православної Церкви 
в Польщi, як не можу погодитися з тим, що голос неканонiчного 
з'їзду був представлений як правдивий голос 
православної Церкви в Польщi'. Часопис 'За свободу', 
ще вiд четвертого серпня. 

Архiмандрит навiть не взяв у руки газету, тiльки недобре 
глипнув на покресленi червоним рядки, мов там 
видрукували особисто на нього образу. 

 

Iван КОРСАК56 
- Що ж до бунту в Почаєвi, то про нього знаю не з 
третiх вуст, - архiєпископ навмисне з притиском, аж заскрипiло, 
вимовив слово 'третiх'. 
Про тi подiї владицi оповiдали самi учасники. У жовтнi 
двадцять першого у Почаєвi вiдбувався єпархiальний з'їзд 
духовенства й мирян. Тодi також чимало йшлося про богослужiння 
рiдною мовою, сперечалися й сердилися, доки 
не дiйшли простої згоди - провести у Троїцькому Почаївському 
соборi службу Божу українською, тож усiм i все 
тодi зрозумiло буде. Нашвидкуруч утворився хор пiд 
керiвництвом М. Квасницького, а правив протоiєрей 
Н. Абрамович. Люду зiбралося звiдусiль море, слухали всi з 
захопленням. I раптом негадана притичина, кiлька монахiв 
здiйняли крик i ґвалт: 'Церковь обезглавили!' З'ясувалося, 
що не пом'янули московського патрiарха. Обґрунтовану 
вiдповiдь по тому дав Iван Власовський: за практикою Константинопольської 
церкви, за якою i тут завше правиться, 
патрiарха поминають єпископи, а священик має поминати 
свого правлячого єпископа. Чому ж тодi монахи в порушення 
канону не поминають владику Дiонисiя? 

Обурений владика зробив добрячу нагiнку монахам, 
а з'їзд прийняв ухвалу: 'Жива вiра вимагає й живої 
вiри в молитвах i в Службi Божiй; через те треба перейти 
вiд церковнослов'янської мови до народної, живої мови 
української. Але перехiд той має вiдбуватися ступнево, в 
мiру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною 
церковною владою потрiбнi богослужбовi 
книги'. 

- А про Почаїв ви, звiсно, вигадали. Або Вам переказали 
криводушно, - тепер уже владика Юрiй кинув на 
Смарагда твердий i колючий погляд. 
Вони зустрiлися поглядами так, як двоє на вельми 
вузенькiй кладцi, де можна пройти, лише скинувши 

 

 57 
iншого; i хоч як буравив тим зором Смарагд, штовхав 
назад i вiдштовхував, владика витримав те без труду 
особливого, - вiн наче дивився крiзь архiмандрита, десь 
далi, углиб, бо вiн iстинно зобов'язаний бачити далi, бо 
саме на ньому, а не на схибнутих на ненавистi до чужинцiв 
архiмандритах, лежала вiдповiдальнiсть розбудовувати 
церкву за нових, ще погано передбачуваних 
повоєнних обставинах. 

За всю розмову архiєпископ Юрiй, рiзкий i нетерплячий 
звично, нi разу не пiдвищив тону, бо дав собi таке 
слово i витримав його, - хiба довелося стиснутi в кулаках 
руки покласти пiд столом собi на колiна i так до завершення 
мови досидiти. Навiть коли уже в дверях, немов 
цеглиною, запустив Смарагд у владику, на його гадку, 
найбiльш образливе: 

- Замiсть того, аби руйнувати Польщу, ви її облаштовуєте! 
Чи то вiд протягу, чи таки доклав сили архiмандрит, 
тiльки дверi за ним, злякано зойкнувши, хряснули так, 
що посипалася з шелестом штукатурка зi стелi у лiвому 
кутi. 

9 

В отця Пащевського незадовги знову випала потреба 
пiти до владики Юрiя Ярошевського. 

- Як ви? Що маєте нового, якi настрої духiвництва? 
- У владики ще з першої зустрiчi лишилася якась мимовiльна 
приязнь до цього кремезного панотця, що стiльки 
пройшов воєнних дорiг i не покинув свою паству пiд 
воротами табору iнтернованих - завше жорсткий з пiдлеглими, 
iнколи навiть зверхнiй, вiн при таких зустрiчах 
мiг забути про свiй сан i ставати простим мирянином. 
 

Iван КОРСАК58 
- Добра великого на виднокраї не проглядається... 
Та все ж не сидимо склавши руки, - отець Павло подумки 
перебирав останнi клопоти, вiдкидаючи геть 
всi дрiбнiшi, менш iстотнi. - Почали видавати релiгiйно-
науковий вiсник, перекладаємо богослужебну 
лiтературу, впорядковуємо мiсцевий український вiйськовий 
цвинтар. Знаєте, майже п'ятиметровий курган 
там насипали, а на ньому встановили чорний Запорiзький 
хрест з викарбуваним тризубом та написом 
'Борцям за волю України', той напис зробили українською, 
польською та латинською мовами. А на гранiтнiй 
плитi по центру висiкли: 
Хай ворог знає, що козацька слава 
Не вмерла пiд ярмом Тирана, 
Що кожна степова могила - 
Це вiчна непомщена рана. 

- Чи ви якось оформилися органiзацiйно, чи козацькою 
радою, як у старовину, справи лагодите? - Ярошевському 
те не було другорядним, там, за табiрними дротами, 
до чотирьох десяткiв тисяч, серед яких переважає 
православний люд. 
- Зараз ми створили Головну раду Братств, - розумiв 
хiд думок отець Павло, - аби не траплялося вiдоме: той 
в лiс, а той по дрова. Мене обрали головою, тож не скаржуся 
на обмаль клопотiв. Щоправда, у помiч громада 
наша радникiв бувалих i мудрих призначила - генералiв 
Володимира Ольшевського i Олександра Пороховщикiва. 
Отож i попросився я сьогоднi у вас прийняти мене за 
дорученням ради. 
Пащевський на хвильку примовк. У насталiй тишi 
чувся лише приглушений передзвiн за вiкном - кликали 
дзвони люд на вечiрню. 

- Вернутися нам у велику Україну є вельми вiддаленою 
перспективою, - мовив урештi отець Павло. - Тож 
 

 59 
вiйськове духовенство уповноважило мене просити у Вас 
пiдпорядкування Варшавськiй митрополiї. Така ухвала, не 
буду криводушити, приймалася нелегко, бо багато наших 
отцiв закликали визнати над собою iєрархiв Автокефальної 
церкви митрополита Василя Липкiвського. 

Отець Павло не мiг тiльки сказати, що рiшення це i 
йому давалося з великими сумнiвами, ваганнями та душевним 
рiзким i пекучим болем, вiн також чимало поклав 
трудiв для вiдновлення Автокефальної української 
церкви, до скликання Першого Всеукраїнського Собору 
в святiй Софiї - тодi, в осiннi днi надто непевного i 
тривожного двадцять першого року. Скiльки вiдозв ним 
особисто писано i переписано, скiльки зустрiчей, щирих 
i не вельми дискусiй... А ще виникла загроза проведення 
Собору без єпископату... Тодiшнiй екзарх України Михайло 
Єрмаков не тiльки знехтував запрошення, а ще й 
переказував, що прибулi на Собор у Софiю священики 
будуть вiдлученi вiд церкви. Кинулися аж у Москву до 
єпископа Антонiна Грановського, що вiдомий був своїм 
вiльнодумством, проповiдi вiв вишуканою лiтературною 
росiйською мовою, щиро цiкавився українськими 
справами. Вже й згодився було єпископ, навiть квитки 
на залiзницю узяв та спакував речi, але останньої митi з 
невiдомої причини чомусь передумав. 

- Як би можна було в Москвi-рiцi пiрнути, а в Днiпрi 
вигулькнути, то це - так, а пускатися в далеку дорогу 
хворiй людинi не випадає. I взагалi, нащо вам там гнила 
колода? 
А ще зверталися до архiєпископа Парфенiя у Полтаву, 
владика прийняв досить прихильно, тiльки сказав 
шукати ще iєрарха. Протоiєрей Степан Орлик, що був 
близьким до католикоса Грузiї Леонiда, пробував висвяту 
провести навiть на Кавказi: зi священиком Павлом 

 

Iван КОРСАК60 
Пагортаком виїхали до католикоса, тiльки далi Харкова 
не пробилися, бiльшовики не пустили. 

З єпископом Єлисаветградським Олексiєм, вiкарiєм 
Херсонським та Одеським сперш жваво листувалися, бо 
прихильно вiн ставився до української церкви i першим 
в Одесi провiв вiдправу українською мовою. Але коли 
врештi отець Пащевський особисто зустрiвся з єпископом 
i передав пропозицiю очолити автокефальний рух, 
єпископ, справжнє прiзвище якого було Бєлiков, iстинно 
щира душа, вiдмовився. 

- Я не українець, не вважаю властивим очолити 
українську церкву. 
Вже як почався Собор, до патрiаршого екзарха Єрмакова 
ще раз звернулася делегацiя з уклiнним проханням 
прибути в Софiю. Повагавшись, прибув вiн 
врештi з кiлькома священиками, принципово не запросивши 
єпископiв. Як i личить, його зустрiли спiвом 
'Достойно єсть', довго благали висвятити українських 
єпископiв. 

- Я ваш з'їзд не визнаю за Собор, - тiльки й почули. 
У своїй промовi старенький Микола Левицький 
звертався словами Євангелiї: 

- Ми просимо у вас хлiба, - не дайте нам каменя; ми 
просимо у вас риби, - не дайте нам гадюки... 
- Я гадюк не висвячую, - вiдказав московський екзарх 
учасникам Собору, кинув зневажливо у вiчi присутнiм 
у перших рядах академiкам Агатангеловi Кримському 
i Сергiєвi Єфремову, професорам Володимировi 
Чехiвському i Петровi Стебницькому, Василевi Данилевичу 
i Григорiєвi Стороженку, письменникам Григорiєвi 
Косинцi i Людмилi Старицькiй-Черняхiвськiй, композиторовi 
Кириловi Стеценку i ще сотням учасникiв Собору, 
славетним людям цiєї землi. 
 

 61 
Як надали слово на Соборi отцю Пащевському, то, 
на свiй подив, вiн несподiвано розгубився i чомусь став 
хвилюватися, наче й не так вже холодно було, а в нього 
раптово дрiбно тремтiти взялися колiна. А ще видавалося 
йому, що почав свiй виступ вiн надто тихо, майже пошепки, 
забракло в легенях повiтря - вiн боявся, що почують 
його хiба тiльки кiлька перших рядiв. Вже опiсля, 
в перервi, не стримався i перепитав делiкатно знайомого, 
чи почули його, чи тiльки шелест замiсть слiв з того 
виступу вийшов. 

- Таке скажете, - звiв подивованi очi знайомий. - Голос 
у вас пристойно поставлений, то не голос, даруйте, а 
єрихонська труба... 
Отець Пащевський тодi говорив про церкву в Христовi 
часи, коли вiруючi ще не винайшли рiзних обмежень, 
а в пастирi обирали християни собi просто найдостойнiших. 


Українських iєрархiв тодi рукоположили соборною 
висвятою за практикою стародавньої Александрiйської 
церкви. На все життя в отця Павла тi хвилини в душi 
не згладяться, не змиються i не зiтруться: в однодушнiй 
молитвi поєдналися всi присутнi, мелодiя духовного 
пiснеспiву знiмалася над головами, ширилася i долала 
стiни, i навiть святi на давнiх iконах та древнiх фресках, 
видавалось йому, долучалися до тої всеохопної молитви: 
учасники Собору клали на плечi руки один одному, 
тi, що стояли на солеї - дияконам, вони в свою чергу на 
плечi священикам, а тi вже на плечi висвячуваного; нiхто 
не соромився слiз радостi, обнiмали одне одного, вiтали 
iз Великоднем українського народу. Висвяченим був Василь 
Липкiвський. 

...Отець Пащевський сказав, що рiшення вiйськового 
священицтва пiдпорядкуватися духовнiй владi 

 

Iван КОРСАК62 
Варшавської митрополiї було аж надто вже непростим, 
а мiг би й не згадувати всi тi вагання та сумнiви. Владика 
Юрiй достеменно знав подробицi i перебiг тодiшнiх 
подiй, вельми вигадливо закручених обставин, днiв 
трагiчних i днiв високого духовного злету. 

- Мудре, гадаю, рiшення, - по довгiй мовчанцi неголосно 
мовив владика. - Мудре i мужнє. Не тому, звiсно, 
що зголошуєтеся пiд мою опiку i моїх iєрархiв, i що то 
тiшитиме моє честолюбство. Над Церквою Христовою 
в Українi чорнi хмари зависли, вже гримить динамiт i 
падають споконвiчнi святинi, а священикам за молитву 
вiддячують кулею. Благословляю вас, i вiрте, що не зло 
правитиме врештi цим свiтом. 
За вiкном тихо лився передзвiн, кликали дзвони на 
Службу вечiрню. 

10 

У своєму рiдному селi пiд Гродно архiмандрит Смарагд 
мав удосталь часу, тут чималенько вiн книг перечитав 
- читав до знемоги, аж доки букви рябiти не починали 
в очах, як рябiє озерна вода вiд перших крупних краплин 
на початку рясного дощу. А як несила була далi книгу в 
руках тримати, йшов у недалекий лiсок, бродив неспiшно 
стежками, що їх витоптали пастухи й худоба помiж 
дерев. Стежка собi снується, а думки собi... Тої осiнньої 
пори, коли вже й худоба перестала ходити тут, в останнi 
днi бабиного лiта тиша стояла над лiсом, незаймана така i 
цнотлива, хiба сорока непосидюча несподiвано заскрекоче, 
балакуча вельми в нестримному бажаннi переповiсти 
якусь новину усьому птаству лiсовому та звiринi. 

Хоч трiшки далеченько, але любив Смарагд забрести 
в дубову поросль, де осiнь бенкетувала з особливим 

 

 63 
розмахом; листя вона фарбувала в усi ймовiрнi i неймовiрнi 
кольори - вiд пронизливо-жовтого до червоногарячого; 
iнколи траплялявся такий листочок, мов хто 
його в соку буряковому виквасив; а що вже вiд багрянцю 
- то слiпило очi. 

Смарагд неспiшно шурхотiв листям, добираючись 
до знайомої порослi, i так само шурхотiв думками, тiльки 
думки тi нiяк не нагадували торжество i буяння осенi, 
радше якiсь сiрi напливали та зануднi. Ну чого вiн такий 
нещасливий, чого йому удача, сперш усмiхнувшись 
зманливо та як дитину цукеркою потiшивши, раптом 
несподiвано i примхливо закопилить носа i геть собi одвертається? 
То тягнули в Москвi волинку, тримаючи його 
пiдвiшеним iз призначенням на ректора семiнарiї, то через 
того миршавого стрiльця на вокзалi вчасно в Харкiв 
на обiцяне пiдвищення не зможе потрапити, бо зайняли 
по Денiкiновi те мiсто большевики, то зiрвалося з єпископством 
в Дубно, i не тiльки через совання туди i сюди 
кордонiв, а й через невдячного Дiонисiя. Той зажадав 
було вiдiбрати частину майна для нової семiнарiї, в тiм 
числi бiблiотеку, то Смарагд навiть у листi вiдповiдному 
виправдовуватися мусив перед комендантом польським, 
що вiн не визнає своєї пiдлеглостi цьому владицi. 

А тепер нова iсторiя... Смарагд уже нарeчений в 
єпископа Слуцького, буде вiкарiєм Мiнським, але через 
примхи та гонор отого Ярошевського, який навiть права 
iстинного до нього не повинен мати, знову, як льодина в 
окропi, може його надiя розтанути на очах. 

Заборону, тепер уже митрополитом Юрiєм, у священнослужiннi 
Смарагду восьмого вересня двадцять другого 
року потверджує Священний Синод. Звернення до патрiарха 
в Москву не дає нiчого, натомiсть Синод у Варшавi 
власною постановою увiльняє Володимира Тихоницького, 

 

Iван КОРСАК64 
вислано в Милецький монастир Пантелеймона Рожновського, 
як мiтлою, метуть усiх, хто досi приязно ставився 
i пiдтримував архiмандрита, тримав зв'язок, хай i в обхiд 
порядку, з патрiаршим оточенням у Москвi; зрештою, безцеремонно 
вимiтають усiх, хто сприяв у пришвидшеннi 
хiротонiї Смарагда в єпископи. 

Ну чого воно так, шарудiв багряним листям пiд ногами 
на стежцi архiмандрит, чому, Боже, ти дозволяєш 
цим недругам православ'я, що вiдламують вiд нього 
українську гiлку, чинити менi отi капостi, чи ж я не вартую 
лiпшої дяки? 

У багатьох своїх iєрархiв, поважнiших вiком i саном, 
що правдиву школу пройшли ще в попереднi часи, отець 
Смарагд знаходив духовну помiч та розумiння. Тiльки 
старий священик з сусiднього села, з яким давно знались 
родинами, їздили одне до одного на iменини чи свята, 
або й просто в недiлю погостювати, якось при тiй мовi 
покартав Смарагда. 

- То, звiсно, не мого розуму справа... Але й ви, отче, 
негаразд чините. Хай вам i не вручали розпорядження 
архiєпископа, але ж вам переказували про документ, 
перед Богом нiяк не втаїтися i не злукавити. Ярошевський 
для вас архiєрей, визнаєте його чи нi, чи пiддаєтесь 
пiдступнiй гординi. Вам належало таки меншим, 
напевне, бути, не тiльки вiдгукнутися на документ, а й 
прибути, бодай привiтати. Непослуху не любить нiхто, 
бо завтра i iншi казна-що собi дозволятимуть... 
- Я не повинен пiдлягати юрисдикцiї Ярошевського, 
- незрушно на своєму стояв Смарагд, мовби йому пiдошви 
прибили цвяшками до того мiсця. 
- Оте совання кордонiв у вiйни й по них, - опустивши 
очi, додав священик, - не тiльки свiтському люду, а й 
духiвництву багатенько наколотило, сьорбати ще довго 
 

 65 
те маємо... Але й iнше є: владики Володимир, Сергiй та 
Єлевферiй мали б не тiльки на вашу пiдтримку листи 
в Москву писати патрiарху, а й вам по-батькiвськи нагадати 
про християнське смирення, любiть мене чи не 
любiть, не штовхати вас на злобу. 

Отець Смарагд оповiдав сусiдовi, що цi владики посилали 
в росiйську столицю листи про несправедливiсть 
позбавлення архiмандрита священослужiння, про 
обов'язкову потребу скасувати накладену кару, аби не 
направити iмпульсивного Смарагда до якогось необачного 
чи трагiчного кроку. 

По тiй розмовi архiмандрит не навiдувався бiльш нi 
разу до свого сусiда, навiть на роковi свята. 

Нi, думав Смарагд, хто б i що йому не набалакав, кожен 
зирячи зi своєї дзвiницi, вiн має твердо на своєму 
стояти, як стояли святi отцi, як апостоли. Як вони, вiн 
облишив усе мирське, навiть кохання, яке обпекло його 
ще в семiнарськi часи. Справа йшла уже навiть до одруження, 
але вiн таки знайшов у душi потугу зректися i вибрати 
стезю церковну, многотрудну дорогу служiння вiками 
несхитного росiйського православ'я. Бо то iстинно 
остання пiдпора православного християнства на землi 

- як упав перший Рим пiд навалою германцiв, як посипався 
другий Рим - Вiзантiя - пiд ударами мусульман, то 
залишився тiльки третiй, - Москва i то лише вона зможе 
мiццю свого плеча утримати такий спадок. З тої хвилини 
ця вiдповiдальнiсть, як стала пiд вiнець з князем Iваном 
III Софiя Палеолог, племiнниця останнього вiзантiйського 
iмператора; i нехай слебезують собi недалекi люди, що 
то лише ширма, мовляв, для росiйського месiанства. 
Смарагд нiтрохи не сумнiвався, що має в собi достатньо 
душевної сили, аби витерпiти все, що судилося 
в давнi часи апостолам. Так, вiн здатен, немов Якiв, 

 

Iван КОРСАК66 
коли Iрод до страти його присудив, подивитися спокiйно 
у вiчi катовi iз наготовленим мечем у руцi, мiг 
би, чулося йому, витерпiти як Iоан, якого варили в котлi, 
де кипiло масло, i не просив би помилування, коли 
розпинали б його, як Петра у Римi. I змiг би, як Андрiй 
Першопокликаний, до пiвсмертi побитий сiмома солдатами, 
по тому до хреста вiрьовками прив'язаний, 
аби мучився довше; знайшов би сили повторити слова 
Апостола. Як уже вели до розп'яття, то вiтав його з 
радiстю Андрiй: 

- Я давно вже чекав цей час. Хрест ще тодi був освячений, 
як Тiло Христове на ньому висiло. 
Смарагд був переконаний, що то не просто його 
чванькувата самовпевненiсть, йому трапилося у Кременцi, 
у липнi дев'ятнадцятого, перевiрити себе. 

Раптово, як град серед жнивного дня, впала на мiсто 
червона лавина, хапали усiх пiдряд, хто служив бодай 
сторожем при українськiй владi, не обминула облава i 
духовенства. Смарагд ще встиг разом з iншими священиками 
переховати тяжко хворого, геть уже немiчного 
владику Дiонисiя, невдячного владику, що трощить тепер 
на друзки монолiт православ'я; вiн таки встиг переховати, 
але пiдозра впала на нього. Разом з iншими священиками 
вивозять Смарагда в Дубно i двiчi пiдводять 
до викопаної вже могили. 

- Готуйсь! - I, як голоднi вiвчарки зубами клацають, 
заляскали замки гвинтiвок. 
Але хтось там, у червоних верхах, в останню мить 
похопився, мовляв, розстрiл духовенства вiдверне людей 
вiд нової, справжньої пролетарської та селянської 
влади, тож пiсля другої вже команди 'Готуйсь!' закопали 
могилу порожньою. А комiсар iз чистим папером в 
руках до них: 

 

 67 
- Пишiть, що ви нiколи бiльше не виступатимете 
проти радянської влади. 
Священики, на чиїх очах щойно iз шурхотом осипалася 
у могилу свiжа земля, без повтору написали заяви. 

Смарагд тодi навiть олiвця в руки не взяв. 

...Уже взимку, як впали снiги, архiмандрит, втомившись 
читанням, так само виходив у недалечкий лiс, бродив 
напiвзаметеними стежками. Рiзнi думки набiгали на 
пам'ять, тiльки все частiше спадало на гадку, що лише 
сам вiн, i бiльше нiхто, має поквитатися з кривдниками. 

У тишi незайманiй лiсовiй раптом ворона голосно 
крякнула, крякнула якось надтрiснуто, як ламається перемерзле 
на крiпкiй стужi дерево. I життя моє отаке чомусь 
надтрiснуте, - з гiркотою подумав Смарагд. 

11 

Отець Павло тримав у руках ще нерозпечатаного 
конверта, тримав з надiєю i тривогою, нестримним бажанням 
чимдуж швидше розкрити, i так само з холодним 
острахом, що в тому конвертi таїтися може бiда 

- отець Пащевський тримав листа вiд сiм'ї. Листи з дому 
траплялися рiдко, то дивом пробивалися крiзь кордони 
i колючi дроти, то з нагодою передавали їх, через випадкових 
знайомих, з великим запiзненням зi зрозумiлих 
причин. Але сперш, рвонувши краєчок конверта, вiн не 
мiг вiдiрватися вiд фотографiї, з якої дивилися, немов з 
докором, невеселi очi дружини Анни. Погляд чотирьох 
пар дитячих очей, спрямованих просто в об'єктив, був 
сповнений звичайної дитячої цiкавостi, а ще немов тихо 
питав: де ж ти, батьку, так забарився? 
Отець Павло достеменно знав, що дiялося на пiдрадянськiй 
Українi, де голод зазирав спраглими очима 

 

Iван КОРСАК68 
чи не в кожне вiконце, тим паче не мiг обминути його 
сiм'ї, родини 'нетрудового елемента'. Тут же, потрiшки 
з таборiв iнтернованих люд розсмоктувався по свiтах. 
Молодь настирно рвалася в унiверситетськi аудиторiї, 
чимало колишнiх воякiв уже сидiли на студентськiй 
лавi в Українськiй господарчiй академiї в Подєбрадах, 
в Українському вiльному унiверситетi у Празi, дякуючи 
приязному ставленню до українцiв чеського президента 
Томаша Масарика, ще хтось топтав дорiжки в унiверситети 
Варшави, Берлiна чи iнших європейських мiст, або 
й зовсiм шукав хоч тепер незрадливої долi на землях далеких, 
за океанськими хвилями. Багато урядовцiв УНР 
ще до української революцiї вже були знаними вченими 
i їм пропонували унiверситетськi кафедри в рiзних європейських 
столицях. 

Той докiрливий погляд дитячих очей з фотографiї 
пiдштовхнув отця Павла написати врештi своєму митрополитовi 
клопотання про призначення на парафiю 
у Волинськiй єпархiї. Пiсля не вельми довгого листування, 
погодження-перепогодження з мiсцевою владою 
Пащевського призначають настоятелем на парафiю в 
село Бабин Рiвненського повiту, потiм його переводять в 
Жидичин, як вже визволить свою сiм'ю з бiльшовицької 
резервацiї, а згодом стає вiн настоятелем Чесно-Хресної 
церкви в Луцьку. 

Ще як вечеряв Пащевський з отцем Смарагдом у 
Києвi, коли поверталася Холмська духовна семiнарiя з 
Москви, лякав отця Павла Смарагд безнадiйнiстю української 
церковної справи взагалi i на захiдних теренах 
зокрема: 

- Марний ваш клопiт, тут, на центральних землях, 
iстинно канонiчне росiйське православ'я вже столiттями 
коренилося, а Захiдну Україну чорним крилом 
 

 69 
унiятство накрило... То ж ви менi схожi на сiвача, що 
розкидає зерно на каменi, i, безумний, сподiвається, 
що з того зерня колись паросток буде. Так ще можна 
тижнями йти по Синайськiй пустелi, схожiй хiба на марсiанський 
пейзаж, де травинки жалюгiдної не зустрiнеш, 
в тiй пустелi направо й налiво сiєте ви iз заплющеними 
очима на безводний пiсок, тiльки ваше зерно неминуче 
висхне i струпiшає... 

- Шкода, що не бачили ви, як стрiчали Петлюру на 
майданi святої Софiї, коли вигнав з Києва бiльшовикiв... 
I так само, як правили панахиду по гетьмановi Мазепi, 
- отець Павло все силився у свiтосприйманнi Смарагда, 
щирого по-своєму, вiддiлити нелукаве бажання служити 
церквi вiд незлiкованої гординi та звихнутого месiанiзму, 
вiн крутив те подумки, як пляшку з олiєю навпiл з 
водою, i так крутив, i сяк вертiв, та нiяк олiя не вiддiляється 
- хiба тiльки з часом зможе вiдстоятися? - Шкода, 
що не бачили ви тодi очей українського люду, їх молитовного 
поєднання i здвигу... I так само на наших братiв, 
греко-католикiв, не варто, грiх непростимий зизом 
дивитися. 
У неправдивостi та марнiй злобi Смарагда тепер 
отець Пащевський мав можливiсть переконатися вже як 
парафiяльний священик. Нi, не чужою була українська 
церковна справа для тутешнього люду, i не мав вiн якихось 
проблем, окрiм щирої приязнi, iз греко-католицькими 
отцями. Навпаки, отець Павло аби встигав вiдгукуватися 
на прохання осередкiв 'Просвiти', що пiшли в гiн, 
як молоде жито по перших весняних дощах, i не тiльки в 
своїй парафiї, його то просять вiдправити службу Божу 
з нагоди закладення першого просвiтянського дому в 
Рiвному, то вiдслужити лiтургiю i панахиду у роковини 
смертi Тараса Шевченка в Острозi, перше богослужiння 

 

Iван КОРСАК70 
у цьому столiттi українською мовою в Луцьку, а ще перша 
панахида по гетьмановi Iвановi Мазепi... По-рiзному 
в рiзнi часи ставилася польська влада до українських 
справ, i церковних зокрема, але коли те ставлення було 
лояльним, то i в її бiк не вовком дивилися - в рамках поїздки 
по Волинi президент Iгнацiй Мосцiцький виявив 
бажання вiдвiдати Чесно-Хресну церкву, де настоятелем 
служив Пащевський, i те бажання було сприйняте з розумiнням. 


А ще в отця Павла, мов пiсля затяжної зими, нарештi 
вiдтанула душа - визволив-таки з радянської резервацiї 
свою сiм'ю, першим обняв синiв Миколу та Григорiя, 
ще за деякий час i дружину з донькою Раїсою та сином 
Володимиром, а старшеньких три дочки уже по свiтах 
роз'їхалися. 

Несподiвано прийшло повiдомлення про державну 
нагороду польського уряду. Власне, то була вже друга 
спроба, вiд першої цiле десятилiття збiгло... 

Восени двадцять першого року в табiр для iнтернованих 
прибула група офiцерiв Генерального штабу 
Польщi. Перед стрiй вишикуваних українських воякiв 
вийшов вперед старший iз їх командирiв. 

- За участь у вiйнi з бiльшовиками, за мужнiсть i звитягу 
в боротьбi за вашу i нашу свободу признано урядом 
Польщi великiй групi українських воякiв високi державнi 
нагороди. 
У списках удостоєних орденiв були, звiсно, й духовнi 
особи, а прiзвище отця Павла стояло аж нiяк не останнiм. 
Зi словом вiдповiддю вiд українцiв виступив генерал 
Марко Безручко. 

- Цi ордени є визнанням правдивих вiйськових подвигiв. 
Але їх не годиться вiд союзникiв приймати нам за 
табiрними дротами. 
 

 71 
До урядових нагород був вагомий грошовий додаток, 
такий доречний у злиднях i необлаштованостi, що 
принижували гiднiсть. 

Стрiй воякiв не зламався, жоден не ступив крок уперед 
за нагородою. 

Тепер прийняв орден отець Павло, то для нього був 
орден iстинно за вашу i нашу свободу, хай ще не здобуту 
навiть для української справи, але вона прийде неминуче, 
несхибно i невiдворотно... 

12 

- Вашi високопреосвященства, всечеснi отцi, щироповажана 
громадо! - посол сейму Петро Певний говорив 
неспiшно, трiшки розтягуючи слова, i це надавало його 
голосу особливої врочистостi. - Цього похмурого листопадового 
дня, але соняшного в наших душах, дозвольте 
менi вiдкрити нашi першi, установчi збори Товариства 
iменi митрополита Петра Могили. 
Плескiт долонь знявся й пiшов гуляти, перекочуватися 
залом, виляскувати й шумiти, як виляск перших i 
найкрупнiших краплин рясного дощу перед очiкуваною 
зливою. 

- Почесним головою зборiв дозвольте запропонувати 
прибулого до нас його блаженство митрополита Дiонисiя. 
I знову рясний дощ сплескує в залi, який не вщух, 
доки головуючий не перейшов до порядку денного та 
оголосив про присутнiсть також архiєпископа Гродненського 
i Новогрудського Олексiя Громадського. 

Мов наперед зговорилися, обирають однодушно робочим 
головою професора Iвана Власовського, у президiю 
входять отець Павло Пащевський, отець Анастасiй 
Павлюковський, отець Вiктор Романовський, сенатор 

 

Iван КОРСАК72 
Микола Маслов, посол Євген Богуславський, посол Петро 
Певний, iнженер Сергiй Тимошенко, iнженер Юрiй 
Константанiв та директор Олександр Ковалевський. 
А секретарювати доручають послам сейму Степановi 
Скрипнику i Михайловi Тележинському. 

З цього дня в отця Пащевського клопотiв додалося, 
бо заопiкувалося Товариство поважними духовними 
справами, а ще швидко фiлiї почали вiдкриватися - в 
Рiвне, Дубно, Ковелi, Сарнах, Кременцi, Здолбуновi, Володимирi, 
багатьох iнших мiстах, мiстечках i навiть селах. 
Духовнi бесiди i освячення пам'ятникiв та могил 
українських козакiв i воякiв УНР, навчання релiгiї рiдною 
мовою української дiтвори в середнiх та народних 
школах, розмосковлення церкви i помiч у розбудовi 
освiтнiх закладiв, збiр для цього внескiв i пожертвувань 

- чималенько рядкiв займе сам перелiк справ. 
А на одному з чергових засiдань отець Пащевський 
мусив прикре питання поставити: 

- Треба нам щось у Рiвне невiдкладно вчинити... 
Панотцi iз колишнього 'Союза русского народа' людей 
ошукують, вже навiть вiдкрито виступають цi росiйськi 
чорносотенцi проти висвячення архiмандрита Полiкарпа 
в єпископи. 
- Звiстка така перевiрена? - насторожився посол Петро 
Певний. 
- Нелукавi люди казали, що чули на власнi вуха. 
Батьки наших учнiв з української гiмназiї якраз були, як 
отець Рогальський в рiвненському соборi проти рiшень 
Синоду рiзне балакав. 
- А чи вплине тут владика Дiонисiй? Вiн же, як молода 
тополя на вiтрi, хитається весь час мiж своїми старими 
москвофiльськими комплексами i реальними потребами 
пастви, де три чвертi є українцями? - завагався 
було посол Євген Богуславський. 
 

 73 
- Гадаю, маємо вiд iменi Волинського українського 
об'єднання, - запропонував Степан Скрипник, - направити 
заяву митрополиту Дiонисiю про покарання священика 
за неповагу до Священного Синоду Автокефальної 
православної церкви в Польщi. 
Не вiдкладаючи на колись, тут же взялися гуртом готувати 
проект заяви, докидаючи в текст по реченню, i, 
поки ще свiже воно, на ходу рихтувати, стругати та пiдстругувати: 
'...на Волинi, оскiльки би дiйсно Св. Синод 
пiд пресiєю цiєї купки росiйських чорносотенцiв вiдмiнив 
своє рiшення, в парафiях повстав би заколот. 

На жаль, у тiй розкладовiй роботi бере участь дiйсно 
i дехто з панотцiв, що теж свого часу були учасниками 
росiйських чорносотенних органiзацiй. Фактом є, що 
прот. Рогальський з Рiвного прилюдно виступив у рiвненському 
соборi проти рiшення Св. Синоду i збирав 
пiдписи на чистих аркушах, якi малося заповнити 
текстом, понижуючим як гiднiсть Св. Синоду, так i 
авторитет нового єпископа. З почуттям поваги до 
Св. Синоду цього тексту, який є в нашому посiданнi, 
наразi не долучаємо, будучи переконаними, що проти 
всiх винуватцiв Св. Синод зарядить суворе слiдство i 
викриє всiх тих, хто баламутить опiнiю в церковнiй 
оградi i сприяє вороговi, що веде шалену агiтацiю проти 
православної церкви i намагається до пiдваження 
авторитету iєрархiв. 

Бiльшої послуги, як акцiя прот. Рогальського з Рiвного, 
вороговi православної церкви не можна вiддати, бо до 
того ще прот. Рогальський пiдкреслив, що вiн виступає в 
iмени не свого, а цiлого центру. 

Отож, у гронi православної церкви маємо якийсь-то 
'центр', який iде проти ухвал Св. Синоду. 
Як вiрнi i вiдданi сини православної церкви, як дiячi, 
що стоїмо на чолi об'єднання, що скупчує весь свiдомий 

 

Iван КОРСАК74 
актив українського народу на Волинi, болiємо над подiбними 
виступами представникiв духовенства, а виконуючи 
свiй обов'язок перед Св. Синодом, як вiрнi сини 
православної церкви, заявляємо вiдверто, що оскiльки 
винуватцiв не буде покарано, то тим самим остаточно 
впаде в очах вiруючих авторитет церковної влади. 

До цього допустити не смiємо, бо тим самим на церковно-
громадськiй нивi запанував би ворог нашої вiри i 
Церкви'... 

Синод у Варшавi не став на бiк чорносотенцiв, хiротонiя 
архiмандрита Полiкарпа в єпископи вiдбулася. 

Отець Пащевський супроводжував нового владику 
у кiлькох перших вiзитацiях в сiльськi парафiї. Єпископ 
Полiкарп мав проти себе в духовнiй консисторiї в Кременцi 
ворожу опозицiю, ворожу українськiй iдеї та розмосковленню 
церкви в Польщi, тож насамперед владика 
хотiв з людом зустрiтися. Тi зустрiчi пам'ятатимуться 
отцю Пащевському i через роки... 

Передзвiн урочистий плив у небо, молодi хлопцi 
в козацьких одностроях виїжджали стрiчати владику 

- розвiвалися на вiтрi гриви баских коней, що землi пiд 
собою не чули, вiтали чемно жаданого гостя, той ескорт 
почесний незмiнним був при в'їздi i виїздi з кожнiсiнького 
села, мов знову дивом вернулася Запорiзька 
Сiч, а дiвчатка у вiнках вже чекали з квiтами при оградi 
церковнiй. I звучала пiд древнiми куполами так не чута 
давно Служба Божа архiєрейська рiдною мовою... 
Чималенько парафiй об'їхав владика, та зла душа донос 
настрочила. Мовляв, як стрiчали його край села коло 
збудованої в честь єпископа зеленої брами, то спитав 
владика, показуючи на польський герб, орла бiлого: 

- А то що за пiвник? 
Так воно чи не так було, в управi Юзефського не дали 
цiй справi судового ходу, але попросив воєводський уряд 

 

 75 
правлячого архiєрея не дозволяти бiльш вiзитацiй єпископовi 
Полiкарпу. 

Насувалася iнша подiя i в Товариствi iменi Петра Могили 
мали ретельно до неї готуватися: вiдзначення двадцятилiтнього 
ювiлею єпископства митрополита Дiонисiя 
противники розмосковлення церкви хочуть використати 
в своїх цiлях, показати, хто в домi, себто в Почаївськiй лаврi, 
господар. А ще б мали зрозумiти українськi 'смутьяни', 
що народ тутешнiй за 'истинно русское православие'. 

- Хреснi ходи i прощi до Почаївської лаври, - говорив 
Пащевський на засiданнi Товариства, шукаючи серед 
своїх паперiв зараз потрiбний, - будуть московiтами 
використанi сповна. Ось якi вiршики друкував їхнiй 
'Почаївський Листок': 
Мазепинець раз упився 
I в калюжу поточився, 
Там, де свинi хребти мили, 
А жиди смiття носили. 

Отець Павло передав видрукуваних пiд копiрку кiлька 
примiрникiв того вiрша: 

- Хай уже українських полiтикiв мулом обкидають, 
але ж так само вони чинять з митцями, славою нашого 
народу. 
У Києвi на риночку 
Вже Петрицький ходить, 
Позолочену булаву 
В руках своїх носить. 
Кость Левицький дає розказ, 
Старух все те пише, 
А Колесса знов пiд тином 
Тяжко-важко дише. 
Покликали вони раду, 
Почали гадати, 
Як би з неньки-України 
Кацапiв прогнати. 

 

Iван КОРСАК76 
- Росiяни хай собi живуть, а кацапа-шовiнiста, 
непрошеного приблуду на цю землю, справдi гнати у 
шию, - засмiявся Степан Скрипник, не стримавшись 
i перебивши монотонне декламування отця Пащевського. 
- З цiєю вельми художньою творчiстю все зрозумiло, 
- Iван Власовський вiдразу перейшов на дiловий тон. 
- Незрозумiло тiльки, яку лiнiю нам зайняти: бойкотувати 
намiри шовiнiстiв, що й пiд польською владою не 
облишають свого, чи навпаки, використати для нашої 
справи? 
- Треба скористатися, - як вiдрубав кожне слово, не 
загаявся Скрипник. 
- А ще добре було б через 'Просвiту', - зашелестiв 
паперами, згортаючи їх, Пащевський, - через нашi товариства, 
кооперативнi спiлки закликати прийти українську 
молодь... 
Людське море 10 вересня 1933 року заполонило Почаївську 
лавру, те море все поповнювали рiки прочан з 
мiст i сiл всенького краю - в день преподобного Iова тут 
зiбралося тисяч двадцять народу помолитися i послухати 
Слово Боже, а ще нагадати про своє право на церкву, 
на молитву на рiднiй землi рiдною мовою, незалежно 
вiд того, якого пришельця сьогоднi тут тимчасова влада, 
пришельця зi сходу чи з заходу. По завершеннi богослужб, 
урочистої академiї в честь ювiлею митрополита, 
сам митрополит з єпископами, в супроводi духовенства 
направилися з Успенського собору вниз, до архiєрейського 
дому. 

I раптом на дзвiницi усi вгледiли кiлькаметровий 
жовто-блакитний прапор - в ту ж мить трусонуло повiтря 
кiлькаразове i потужне 'Слава!' 'Слава!' Молодь, 
що стояла вздовж алеї, якою рухалося духовенство, 

 

 77 
здiйняла над головами прихованi транспаранти i прапори. 
Роззиралися насторожено владики, кому ця земля 
не стала рiдною, з втiхою вчитувалися у гасла тi, чиї 
прагнення однозвучнi з думками отих хлопцiв i дiвчат, 
що тримали плакати i транспаранти: 'За українську 
богослужбову мову!' 'Геть русифiкаторiв в Церквi!' 
'Українському народовi - український єпископат!' 
I ось вже на посольському вiче, грандiознiй манiфестацiї 
по закiнченнi богослужб, линуть над головами тисяч 
такi зрозумiлi й близькi слова знаних i шанованих 
в краї людей. 

- Українському народовi в православнiй церквi у 
Польщi чиниться кривда й зневага, - говорить посол 
сейму Бура. 
- Московське, вороже нашому народовi, керiвництво 
панує, як i ранiше, в усiх церковних iнституцiях та 
митрополичiй пресi, - дивиться на обличчя прочан посол 
Скрипник i бачить лиш згоду i розумiння. 
- Потрiбен свiй, український єпископат, для якого 
душа прихожанина не буде загадкою, - сенатор Гловацький 
серед моря прочан впiзнає немало знайомих 
i землякiв. 
Вже по тому, як розiйшлися зусiбiч прочани дорогами 
помiж полiв, де картоплi докопували i стелився 
вiд паленого сухого зiлля той особливо щемкий осiннiй 
дим, вже по тому, як пiшли прочани, стали недруги у 
безсиллi плiтки розпускати. Мовляв, бешкетники довели 
владику до непритомностi в ходi незаконної манiфестацiї, 
i духовенство на руках понесло його в дiм, 
а весь галас мiтингувальникiв тривав у час богослужiння. 
Але хто був тодi в Почаєвi, то лише посмiявся, 
бо митрополит спокiйнесенько справив ювiлейний 
банкет, до манiфестантiв чомусь не вийшов, а послав 

 

Iван КОРСАК78 
архiєпископа Олексiя та єпископа Полiкарпа - можливо 
тому, що були українцями. Iван Огiєнко про це так 
напише: 'Усi юнаки з транспарантами поставали у два 
ряди по всiй дорозi. Усi єпископи, усе духовенство, увесь 
народ уп'яли очi свої в написи i читають їх... Тиша, порядок, 
побожнiсть'... 

Лукавством були i байки про незаконнiсть та що 
'полiцiя мусила охороняти єпископiв'. Українськi посли 
сейму завчасно отримали дозволи i гарантували воєводському 
уряду цiлковитий порядок - i так воно сталося, 
ще раз виявивши природну i споконвiчну культуру та 
статечнiсть цього народу. Тож чесно писав iнший iсторик, 
К. Нiколаєв: 'Полiцiя була вiдсутня, i демонстранти 
почували себе вiльно'. 

Звiсно, ризик якоїсь провокацiї мiг бути, воєвода в 
той день навiть виїхав з Луцька - i нiхто його не осудив 
за пересторогу. 

Зате сам Генрiк Юзефський згодом писатиме: 'Iєрархiя 
з митрополитом 'всея Польщi' Дiонисiєм на чолi 
була групою типово росiйською з православними традицiями 
царської Росiї. Одного разу Дiонисiй поїхав до 
Берлiна шукати допомоги i натхнення в єпископа Гермогена 
та колах царсько-росiйської емiграцiї. Мав я з 
тим чимало клопоту. Повернувшись iз Берлiна, митрополит 
перервав розмови, займаючи непримиреннi позицiї. 
Проявом бойового духу митрополита мала стати 
велика манiфестацiя православ'я в Почаєвi на день св. 
Йова, коли то збиралися там тисячi прочан'. 

Проявом духу манiфестацiя справдi стала - українського, 
незнищенного. Пiсля того недруги тiльки очi 
великi робили i клiпали ними з подиву, як карась, щойно 
вихоплений з води на свiже повiтря, та руками розводили 
широко, мов хвалькуватий рибалка балакав 

 

 79 
про свiй найбiльший улов - ти диви, народ пiд подвiйною 
колонiзацiєю, пiд свiтською польською i колонiзацiєю 
духовною старого iмперського священництва; 
ти диви, а вiн однаково живий той народ, i провiд та 
совiсть його, iнтелiгенцiя, не втратила крiпостi духу. 

13 

Як уже завершилася Митрополича рада, владика 
Дiонисiй в числi iнших впливових учасникiв ради запросив 
отця Пащевського до себе на чай, аби у вузькому 
колi обговорити українськi церковнi справи. Iван Власовський 
приступив одразу ж до вельми насущного: 

- Як знаємо, ще у вереснi двадцять четвертого Синод 
ухвалив постанову про вживання української мови 
та iнших мов у богослужiннi. Але як на дiлi здiйснити цю 
постанову? Яку бiльшiсть вiрних треба визнати чинною 
для переходу на живу українську мову? 
- Тут не годиться звичайна бiльшiсть, потребуватиметься 
єдинодушiє, - без вагань поспiшив висловитися 
митрополит. 
Раптова тиша, що неприпустимо довго затяглася, зависла 
у залi. 

- Владико, у кожнiй отарi обов'язково знайдеться 
вiвця, що вiдiб'ється вiд гурту, - отець Пащевський 
говорив повiльно, добираючи вельми обачно кожне 
слово, мов приглядався пильно до нього сперш. - У 
будь-якому гуртi вiрних, у кожнiй громадi з вiдомих 
iсторичних причин залишилися прихильники 'нєдєлiмой
'. I достатньо одного голосу, щоб постанова Синоду 
була блокована, навiть першого кроку не ступимо... 
- Тiльки однозгiдне бажання всiх парафiян, що сягнули 
повноправного вiку, - митрополит стояв на своєму, 
 

Iван КОРСАК80 
можливо, остерiгаючись спротиву росiйськомовної громади. 


- Ми поставимо хрест у такому разi на всiй попереднiй 
роботi, - Iван Власовський, що ввiйшов у комiсiю по 
скликанню церковного Собору, достеменно знав всi обставини 
духовного життя в краї. 
- Тiльки єдинодушiє, - нiщо, видавалося, не здатне 
було зрушити митрополита з облюбованої ним точки 
зору: невдоволений, навiть колючий погляд з-пiд брiв 
був незмiнною i промовистою вiдповiддю. 
- Владико, у нас серед вiрних - сiмдесят вiдсоткiв 
українцiв, - спробував отець Павло переконувати цифрами. 
- Двадцять вiсiм вiдсоткiв становлять бiлоруси, 
i тiльки решту два - поляки, росiяни, литовцi, чехи. 
'Єдинодушiє' означатиме диктат мiзерної меншостi над 
українськими та бiлоруськими громадами. 
- Я вiд свого не вiдступлюся, - твердiшав митрополичин 
голос. 
Нiхто, звiсно, не мiг зазирнути, мов через вiконце, 
в душу владики: чи то було його переконанням, чи звичайнiсiнький 
страх перед численним духовенством ще 
московського вишколу - Росiя вiдбула, слава Богу, але її 
духовенство лишилося. Перед тим Синод ухвалив було 
провести у краї своєрiдний плебiсцит, дiзнатися, iстинно 
то народ волiє українську вiдправу, а може тiльки 
за нього те полiтики набалакали. Отець Пащевський 
мав змогу надивитися на власнi очi, як махлювала стара 
гвардiя духовенства. Промосковськi батюшки об'їжджали 
села i збирали пiдписи обманом проти українiзацiї, 
а незгiдним священикам вiдкрито грозили звiльненням 
та масово пiдробляли пiдписи. Багатьох благочинних, 
чиє серце хилилося до української справи, 
Пащевський знав особисто, але їх у пам'ятi мiг набрати 

 

 81 
заледве пiвтора десятка з п'ятдесяти п'яти усiх благочинiй. 
Вирятував тодi справу Український церковний 
комiтет на чолi з Арсеном Рiчинським. Швиденько виготовили 
бланки заяв, розiслали i простежили, аби не 
сталось пiдробок, врештi зiбрали їх з пiдписами з усього 
краю: то була достойна вiдповiдь шахраюванню, в 
абсолютнiй бiльшостi люди пiдтримали вiдправу рiдною, 
звичною змалечку мовою. 

...А тим часом гостi митрополита Дiонисiя геть забули 
про чай, який уже давненько вихолонув, суперечка 
ж, навпаки, ставала ще шпаркiшою. 

Запальний Арсен Рiчинський, що стiльки душi вкладав 
у справи церковнi, не витримав: 

- Тепер я розумiю, що зроблено нами помилку, коли 
ми вiдхилили сугестiю полякiв... Ми ж не слухали їх, як 
нам казали iти до них, будемо мати все, аж до знетронення 
Дiонисiя. 
I знову запала тиша, раптова i тривожна, мов над 
усiм цим поважним людом за мирним чаюванням зависла 
грозова хмара, присмерк негадано наступив i в повiтрi 
легенько потрiскувало, вiщуючи близькi й грiзнi 
блискавицi та громи. 

- Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! - Обличчя 
митрополита збуряковiло, вiн нервовов схопився i спересердя 
ляснув по столу долонею, - Пусть у меня останется 
малая, но верная паства! 
Нi в сих нi в тих, присутнi i собi встали, нiяковiючи 
та не знаючи, як повернуться далi подiї, трiшки мiг розрядити 
хiба ситуацiю прихiд архiєпископа Олексiя, що 
якраз переступив порiг. 

Митрополит, все ще iз розчервонiлим обличчям, 
сердито докинув у бiк архiєпископа: 

- Берiть он його, нехай вiн вам дає, що забажаєте. 
 

Iван КОРСАК82 
Владика Олексiй, подивовано роззираючись i не розумiючи, 
що тут вдiялося, тiльки примирливо знизав 
плечима. 

- Я ваш син по монашеству, владико. I не маю найменшого 
намiру йти всупереч вашiй волi. 
Подiї, що настали згодом, пiдтвердили найгiршi побоювання 
отця Пащевського. 15 квiтня 1929 року Синод 
православної церкви в Польщi ухвалює рiшення 
про вiдлучення вiд церкви 'лiкаря Арсена Рiчинського, 
що проживає в мiстi Володимирi-Волинському'. В найближчу 
недiлю анафему проголошують у володимирському 
Мстиславському соборi та друкують у 'Воскресному 
чтенiи'. Те отцевi Павловi болiло як особисте, тим 
паче, одна бiда рiдко ходить - змiнився уряд, змiнився 
мiнiстр iсповiдань в тому урядi, змiнилася полiтика 
його, тож польський католицький клiр закидав суди позовами 
про повернення пiд їх юрисдикцiю нi багато нi 
мало аж 724 храми, що зараз належали православним. 
Ця не вельми оковирна полiтична найперш акцiя, яку 
називали 'ревiндикацiєю', могла неабияк ускладнити 
стосунки вiруючих рiзних конфесiй, особливо з грекокатоликами, 
тож на всю тогочасну Польщу пролунав 
мужнiй голос Андрея Шептицького: 'Я думаю, що народовi 
не треба давати навiть зовнi вiдчути, що над ним 
твориться нове насильство. Бо ж, за Схiдним правом, 
цi сiльськi церкви належать самому народовi. В них вiн 
хрестився й молився, бiля них ховав своїх померлих. В їхнiх 
стiнах скупчене те, що в народi найсильнiше, а часто 
найбiльш спасенне перед лицем розгнузданої агiтацiї, 

- це - вiра батькiв... Вона виведе його на путi кращi, нiж 
усякi судовi позови, в яких народ буде бачити тiльки ворожi 
до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати 
на них вороже ж. Греко-католицькi духовнi кола 
 

 83 
не приймають жодної участi в ревiндикацiях. I я радий, 
що можу це сказати'. 

Вiдлучення вiд церкви, та ще й в таку непросту пору, 
знаного i шанованого людом усього краю лiкаря i громадського 
дiяча сколихнуло українство, говорили про аналогiю 
з анафемою Iвановi Мазепi, львiвське 'Дiло' друкує 
'Вiдкритий лист посла Iвана Власовського до митрополита 
Варшавського i Волинського Дiонисiя', де на фактах 
доводиться, що вiдлучено його як провiдника українського 
церковного руху. Як снiгова лавина, що наростає, спадаючи 
з гори, наростали протести в парафiях, з Митрополичої 
ради виходять знаковi постатi, у рiднiй Рiчинському 
володимирськiй парафiї пiвсотнi вiрних вимагали 
i їм оголосити анафему, раз так несправедливо вчинили з 
лiкарем, збори православної iнтелiгенцiї у Варшавi визнали 
цю постанову Синоду 'не зобов'язуючою'... 

В особистiй розмовi з Арсеном Рiчинським Пащевський 
наважився-таки поставити нелегке запитання: 

- А чи не можемо ми зробити якiсь кроки назустрiч, 
аби для обох сторiн було прийнятним вийти iз ситуацiї? - 
Вiн говорив 'ми' так, наче то i його вiдлучали вiд церкви. 
- Навiть не знаю, що тут найбiльший мудрець може 
вдiяти, - Рiчинський уже перегорiв, та все ж гiрчинки у 
голосi не мiг приховати. - Ось читаю у постановi Синоду: 
'Речинскiй проявил явное ожесточенiе й неисправимость 
в своих злых и вредных побуждениях и действиях, 
не оценив милостиваго отношения к нему своего 
архипастиря'. 
- I все ж маємо дiяти через 'не можу', зрештою, ви 
самi це не раз доводили, - отцевi Павловi самому бракувало 
сили, аби вести таку розмову. 
Лiкар раптом засмiявся, неголосно i без можливої 
злоби. 

 

Iван КОРСАК84 
- Ось ще гарно писано, - вiн пiдсунув до Пащевського 
текст синодальної постанови. - Чи не правда, вельми 
вишукано сказано: владика так учинив, аби 'смягчить 
окаменелую душу Речинского и научить его православие 
пєти Богу аллилуiа'? 
- Хто не грiшний, хай першим каменя кине, - тепер 
ота гiрчинка у мовi його спiврозмовника чулася i в голосi 
отця Павла. - А згадайте, як митрополит за згодою польського 
уряду i на його кошти їздив до голiв православних 
церков на Схiд, вiдвiдав захiднi держави, взяв участь у 
Всесвiтнiй конференцiї християнських церков, зустрiвся 
зголовоюАнглiканськоїцеркви-абизакрiпитисявправославному 
свiтi. Задумане робив вiн успiшно, а тим часом 
чи не з вашої подачi Український церковний комiтет направив 
у Лозанну, Всесвiтнiй християнськiй конференцiї 
меморiал. Мовляв, тут справи хаотично керованi невеличким 
гуртом олiгархiв i тому подiбне, словом, вельми 
вправний послали ви з погляду дипломатiї документ i в 
часi вельми доречний. Визнайте i свiй грiх... 
Рiчинський на iронiю не образився, тiльки здивовано 
звiв брови. 

- А хiба я неправду писав? 
Пащевський примовк, тої гiрчинки в голосi йому 
нiяк не вдавалось позбутися. 

- То буде нещиро, як назву документ неправдою. 
Тiльки з юнацьким максималiзмом наша справа не стане 
успiшною, своє вiдстояти можемо лиш поступовими 
кроками... Я пам'ятаю дещо з тексту, з 'Української 
ниви': 'Доки Вища Влада Польської Православної Церкви 
не визнає справедливих українських народнiх домагань 
i не сповняє їх, доти її участь у працi над об'єднанням 
Христових Церков буде позбавлена змiсту, як мiдь дзвеняча 
i бубен гудячий'... 
 

 85 
Довго тривала та непроста розмова... 

А тим часом протести на пiдтримку Арсена Рiчинського 
ширилися у парафiях, мова доходила до невизнаня 
митрополичої влади, українськi посли в польському 
Сеймi також виступили з вiдкритим листом. Мужнiсть 
Рiчинського визнали навiть недруги, коли прочитали у 
пресi його звернення. 

'Успiшна оборона прав i майна Православної Церкви, 
- особливо пiд час збiльшеного натиску на неї з боку 
польського клиру, - можлива тiльки спiльними зусиллями 
нашого громадянства i церковної влади. Одначе у багатьох 
випадках серед українського громадянства справа 
моєї анафеми стоїть на перешкодi до такого з'єднання 
наших оборонних церковно-народнiх сил; без сумнiву, ця 
справа буде порушена i на Церковнiм Соборi, хоч це може 
розбудити пристрастi у невiдповiдний момент. Отже, 
щоб не стояти на завадi у такий грiзний час, та з огляду 
на заяву премiєра Бартеля з 11 сiчня 1930 р. про те, що 
унормування правного положення Православної Церкви 
в Польщi Уряд ставить у залежнiсть вiд стабiлiзацiї 
внутрiшнiх церковних вiдносин, - бажаючи по мiрi сил 
i знання причинитися до змiцнення Церкви, яка в iсторiї 
українського народу пiд Польщею була мiцним заборолом 
проти його денацiоналiзацiї, - прошу Св. Синод, 
по-батькiвськи, минаючи дотеперiшнi незгоди, ухилити 
свою постанову з 15 квiтня 1929 року ч. 14 i прилучити 
мене знову до громади вiрних. Щоб ця моя деклярацiя зайвий 
раз вказала польському клировi, як до його зазiхань 
ставиться українське населення в Польщi, я згiдний на її 
опублiковання. Св. Синодовi вгодно буде надiслати менi 
вiдповiдь за посередництвом тiльки Парляментарної 
Комiсiї для захисту Церкви, евентуальне через її секретарiят
'. 

 

Iван КОРСАК86 
Пiсля розгляду Синодом була опублiкована вельми 
стисла ухвала: 

'Доручити митрополитовi Дiонисiю прийняти лiкаря 
Арсена Рiчинського в лоно Св. Православної Церкви, 
згiдно з його просьбою'. 

14 

Отець Смарагд йшов знайомою лiсовою стежиною, 
витупцюваною ще влiтку, тiльки вкритою зараз легким 
снiговим покровом, досвiтньою сьогоднiшньою 
порошею, ще незайманої, цнотливої i слiпучої бiлини 

- хiба iнколи лише виднiлися слiди вiд лапок пташиних, 
що шукали собi поживу. Так легко дихалося йому 
в сосняку, на цьому трiшки п'янкому повiтрi, що вiд 
смолистого духу вливало непомiтно у тiло жвавiсть i 
мiць, якесь збудження, наче вiд кiлькох ковткiв вистояного 
лiтами вина. Смарагд брiв звивистою стежкою, i 
думки його також брели звивисто: їм, як цiй присипанiй 
делiкатною порошею стежинi, все не було кiнця... 
У тiй ситуацiї, в якiй опинився, вiн нiяк не мiг прийти 
до конечного вислiду, прийняти якесь остаточне 
рiшення - не може ж вiн, молодий i дiяльний, повний 
сил, отак безкiнечно на лiжку лежати i перечитувати 
давно прочитане, чи бродити оцими стежками, якими 
пройти б уже мiг навiть iз заплющеними очима. 
Але й просвiтку наприкiнцi власної життєвої дорiжки, 
не так, як на цiй лiсовiй, Смарагд не бачив. 
Нарeчений в єпископи, вже при тому не перший раз, 

- вiчний нарeчений - ковтнув кислу думку отець, - вiн 
не може стати єпископом, попри доручення патрiарха 
Тихона висвятити його. Бо нiкому навiть здiйснити 
цей чин - Володимира Тихоницького усунуто з Гродненської 
кафедри, єпископ Двiнський Пантелеймон 
 

 87 
Рожновський засланий, тепер з висоти стiн Милецького 
монастиря має можливiсть хiба милуватися вигином 
рiчки Турiї, архiєпископ Вiленський Елевферiй 
Богоявленський теж поза справами... Так i петляє стежина 
роздумiв, i кiнця їй нiяк не видно. 

Раптом десь недалеко зовсiм гримнув пострiл, виляск 
покотився над лiсом - Смарагд аж зiщулився на 
мить од несподiванки. 'А, мисливцi, - скидав поволi з 
себе мимовiльний ляк, дивлячись, як з дерев вiд того 
виляску рушничного спадає, злегка погойдуючись i 
зблискуючи на сонцi, снiговий пил. I така ж сама, як 
пострiл, несподiвана думка спала: вiн тепер знає вихiд, 
знає, як помститися кривдникам. 

Водночас вiд тої думки холод його пройняв, шкiра, 
здавалося, стягувалася на спинi, мов за комiр йому ненароком 
втрапила ота iскриста снiгова пороша. Один 
його пострiл - i кривдник отримає сповна, отримає 
митрополит Юрiй, з вини якого йому завдано вкотре 
такої образи, той самий митрополит, що по камiнчику 
розбирає фундамент величної i вiковiчної будiвлi православ'
я, через якого в одну мить може рухнути вся 
такими трудами, жертовним служiнням, багатьма поколiннями 
лаштована будiвля - тiльки гуркiт почується 
i порох стовпами знiматиметься ввись. 

Та й iншi члени Синоду не лiпшi, рiвна їм би належала 
кара, i ту кару може здiйснити його рука. То не буде 
простою карою, те стане випередженням нових бiд церкви 
Христової, що випасти можуть через такого митрополита 
i такий Синод, то провидiння його рукою вiдверне 
душi людськi вiд шляху у прiрву - то буде преблагим 
дiлом. 

Стривай, думав Смарагд, човгаючи ногами по снiговi, 
мов iшов на лижах, i хвилею попереду ноги котилася 

 

Iван КОРСАК88 
ще не зсiла i не пританула пороша. А як же 'не убий?' 
Чи не стане вiн примiтивним Раскольнiковим, що дикий 
злочин хитромудро i вельми вигадливо сам перед собою 
виправдати хоче високою метою, чи не в один ряд вiн 
постане iз ним? Чим iстотним рiзнитиметься власне його 
задумка? А може, взагалi його бачення життя духовного 
хибне, i правий був отець Пащевський, в час тої вечерi, 
пiсля повернення Холмської семiнарiї з Москви у Київ. 

Отець Смарагд спинився бiля старого пенька, згрiб 
рукавицею снiг i на хвильку присiв на нього, пiдклавши 
ту ж рукавицю. Знову вляглася тиша над лiсом, тiльки 
синиця вителенькувала поряд на високiй соснi, тенькала 
так старанно, мов, як школярцi, їй такий урок задали i 
тепер вона силиться щомоцi отримати найвищу оцiнку - 
тiльки подзвiн тоненький iшов у випогодженому, неймовiрно 
високому i вельми ретельно вiдмитому пiсля осенi 
голубому небi. 

Тодi Пащевький, суплячись i нависаючи над столом 
усiм махом своєї потужної статури, помiж iншим казав: 

- Ви казарму iз церкви Христової робите... Але не 
вiрнi i не душпастирi у нiй господарi, там правлять єфрейтори 
чи владоможцi свiтськi, i то якiсь випадковi. 
Що було, то було, подумав тодi Смарагд, але не вина 
в тому росiйського духiвництва, не повна, принаймнi, 
вина, воно з часом минеться, скине колись православ'я 
накинутого йому хомута. 

Але є iнше, думав зараз отець Смарагд. Вiрую в Єдину, 
Святу i Апостольську церкву... Єдину - хiба то випадкове 
слово уже стiльки столiть? I чи ж вина в тому 
росiйського православ'я, що лише воно могло перейняти 
вiд впалої Вiзантiї цю нелегку ношу i цю безмежну й 
досi вiдповiдальнiсть - то чого ж на шматки хочете подрiбнити 
її, Єдину? 

 

 89 
Але тiльки колюче i якесь зболене почув вiд Пащевського 
у вiдповiдь. 

- Єдина апостольська - духом, а не торбою, де бряжчать 
мiдяки мирян... Душпастир же, навiть найвищий, 
не за директора у конторi там постає. 
Так i не дiйшовши скутку, чи то праведне спало йому 
на думку, чи вiд нечистого, отець Смарагд пiдвiвся i повiльно, 
знову човгаючи по-дитячому у снiгах, подався 
додому. Все ж йому вiрилось бiльше, що праведна буде 
замислена помста, i не лякали нiтрохи очевиднi наслiдки; 
i нехай - не один мирянин плакатиме, як на могилi 
святого Герасима приручений лев. Вiн готовий до всього: 
хай кидають на розтерзання хижому звiровi, як перших 
ще християн, хай вiддадуть пiд тортури й вiдсiчуть потiм 
голову, як вчинив iмператор Нерон з апостолом Павлом. 
Можуть пронизати списом, як апостола Томаса, коли вiн 
проповiдував в Iндiї, чи кидають, немов Iакова, з висоти 
бiльше ста футiв. Нехай б'ють його камiнням сперш, 
як Матiаса, обраного в апостоли замiсть Iуди Iскарiота, а 
тодi зарубають - вiн готовий на все. То ж, напевне, поминатимуть 
його щонедiлi в церквах як новомученика. 

Тiльки чи не схибить, не здригнеться в останню 
мить, - нi, не рука, а душа? 

15 

Час вiд часу отець Пащевський наїжджав у Холм чи 
Люблiн, Почаїв або Варшаву на зiбрання духовенства, 
тiльки повертався додому останнi рази з важкою, наче 
опухлою душею. Ледве здолали капостi та опiр старих 
московських священикiв, як круто змiнила польська 
влада ставлення до православного люду. Ще на Волинi 
бiльш-менш обходилося, а про Холмщину i Пiдляшшя 
було жаско слухати. 

 

Iван КОРСАК90 
- Приїхали якiсь польськi робiтники пiд охороною 
полiцiї, повиносили з нашого храму церковнi образи, 
книги та ризи, скидали усе, наче мотлох, у кучi, - оповiдав 
немолодий батюшка з-пiд Холма i очi його були 
зимними. - Тiльки голосiння жiноче, як за покiйником, 
замiсть дзвонiв знiмалось округою. 
- А в нас цвинтар бiля церкви понищили, - додавав 
iнший священик. - Старовинний був цвинтар, геть його 
зруйнували, дерева позрiзували, а тодi зарiвняли все iз 
землею i траву посiяли. 'Слiду вашого на цiй землi не 
має лишитися', - сказали. 
Десь, за пiдрахунками отця Павла, кiлькiсть храмiв 
на холмськiй та пiдляськiй землi зменшилося в час того 
гонiння майже увосьмеро. 

- До нас не тiльки з полiцiєю приїхали, а ще й з полiцiйними 
собаками, - доєднувався зi своєю кривдою ще 
один батюшка. - Тлiннi останки з землi викопували, викидали 
з могил з наругою. 
Отець Пащевський був учасником Собору, скликаного 
митрополитом з такої сумної причини, ухвалили 
тодi вiдбути триденний пiст по всiй митрополiї, двiчi 
в день по всiх церквах проводити богослужiння в чорних 
жалобних ризах, прийняли звернення до Президента 
Речипосполитої Польської i Голови Ради мiнiстрiв, 
послання до вiрних у православ'ї. А що ж iще зробити 
вони могли, що мiг вдiяти отець Пащевський - нема в 
нього в руках гвинтiвки, аби цвинтар оборонити, аби не 
викидали з могил дiдiв-прадiдiв цього народу, є тiльки 
Слово Боже, в яке вiн вiрив i яке доносив до люду. Його 
вiйськовий чин генерал-хорунжого також нiчим у нагодi 
не стане, бо тут нема генералiв, є рядовий слуга Божий, 
якому вiрять або не вiрять, немає великих i малих справ, 
бо в пастирському дiлi усе значиме, i довiрену ниву, не 

 

 91 
лякаючись водянистого пухиря на долонi, з дня в день 
має орати. 

Навiть соборне послання тодi уряд надрукувати заборонив, 
роздавав його переписане вiд руки отець Павло 
пiсля богослужiнь. Хтось, напевне, донiс, бо заявилися 
пiсля чергової проповiдi до нього просто у храм двоє полiцiянтiв: 
заборонена, мовляв, справа. 

Пащевський тiльки глипнув на них, щупленьких, 
зверху вниз. 'Ет, щиглики. Якби не в храмi, та не в одежi 
пастирськiй, так би вас...' - подумав грiховне. I уявив, 
як за комiр тримає в руцi кожного iз тих щигликiв, i лобами 
їх так смачненько... 

- Ви, напевне, висповiдатися захотiли? - перепитав 
отець таким тоном, що полiцiянти, здивовано перезирнувшись, 
раптом шухнули поза людськi спини. 
A ще судовi пороги не раз доводилося переступати 
отцевi Павлу, пороги, за якими не завжди зустрiчала 
його безпристрасна Фемiда - балакала вона, здебiльшого, 
з польським акцентом або сором'язливо простягала 
позолотити долоню. 

Того разу суддя помiтно поспiшав i навiть починав 
нервуватися: сперш вiн час вiд часу виймав кишенькового 
годинника i, клацаючи кришечкою, близькозоро вглядався 
у циферблат, а врештi поклав того годинника перед 
собою на стiл. Слухання попередньої справи затягнулося, 
свiдки мляво давали поясненя, видавалося, не говорили, 
а швидше жували кожнiсiньке слово; суддя ж на сьогоднi 
домовився з приятелями iз воєводської канцелярiї виїхати 
на маївку, заночувати собi на озерi, зварити юшку та половити 
ракiв. Тож тепер конче наздогнати згаяний час: читав 
позов швидко, ковтаючи iнколи слова. 

- Слухається справа за позовом священика Георгiя 
Рибчука до свого парафiянина Петра Грищенка щодо по
 

Iван КОРСАК92 
рушення громадського спокою. Це порушення, твердить 
позивач, виявилося у спiвi пiд час богослужiння молитов 
українською мовою. Чи було таке? - перепитав обвинуваченого. 


- Аякже, пане суддя, то було, - схопився швиденько 
i перелякано чоловiк та став гортати невеличку книжечку, 
бо нiяк не втямив, за що його сюди затягнули. 
- Але я нiде не схибив, молитви у цьому молитовнику 
нашою мовою, то я ще й очима водив, аби, крий Боже, 
не збитися... 
- Так яке ж тут порушення спокою, отче? - перекинув 
погляд суддя сперш на священика, а тодi на циферблат. 
З чим тiльки сюди не приходять, дратувався у думцi 
суддя. Вiн ще розумiв, коли звертаються у поважних 
справах, он сидить запрошений отець Пащевський, то 
вiн дiйсно клопотався разом з парламентарем Масловим 
у ваговитому дiлi: Чеснохресне Братство судилося 
з орендарями земель братчикiв. Проти них виступали 
вельми статечнi орендарi: Герш Акерман, Янкель i 
Шмуль Вайнери, Арон Турiйськ, Фрума Снайдер, Абрам 
Дрогичин, Бруха Гройсбург, Сруль Рухмiльчук - кого не 
вiзьми, то має вплив i не забариться вiддячити. То ж не 
мiг вiн пiти проти них, ухвалив виплатити орендарям 
14 827 злотих за дев'ятнадцять з половиною соток землi. 
Маслов, який мав повноваження державного секретаря i 
мiг розпоряджатися та вiдповiдав за маєтностi братства, 
ще пробував оскаржувати судове рiшення, писав апеляцiї, 
та тiльки марно чорнило переводив. То для суду була 
цiкава справа, а сьогоднi тiльки голову тут морочать... 

- У чому ж порушення? - суддi майже вдалося приховати 
роздратування. 
- Ваша честь, я не один раз попереджував, що богослужiння 
у нас ведеться тiльки церковнослов'янською 
 

 93 
мовою, - священик вправно з-пiд ряси вихопив записника. 
- То пряме порушення споконвiчних православних 
традицiй. Наш високий архiпастир митрополит 
Дiонисiй вiд цього застерiгав, ось я прочитаю: 'Українська 
парламентська репрезентацiя на Волинi поставила 
собi за мету викреслити iз церковного обiхода церковнослов'
янську мову богослужiння i силою накинуть православному 
населенню Волинi богослужiння на живiй українськiй 
мовi'... 

А щоб тобi грець, подумки лайнувся суддя, глипаючи 
час вiд часу на годинника. Цей люд на всходнiх кресах 
досi не навчився сам помiж собою знаходити порозумiння, 
хтось iнший, в тiм числi суд, має помагати дiйти йому 
згоди. Секретар суду передав записку, вiн розгорнув її i 
пiднiс ближче очей: 'Конi готовi, їх доїдають ґедзi. Страви 
досi холонуть. Пане суддя!..' 

- Зрозумiло, - перервав на пiвсловi священика, що 
вiдомий в окрузi був як затятий москвофiл. - Прошу вас, 
отче Пащевський. 
Отець Павло i собi вийняв нотатника. 

- Ваша честь, я процитую з дозволу iншi слова владики 
Дiонисiя. То вiдозва до духовенства всiєї Варшавської 
митрополiї: '...кожний священик повинен пам'ятати, 
що нi канонiчних, нi догматичних перешкод для вiдправлення 
служб Божих українською мовою Православна 
церква не має'. 
Дотепнi у них душпастирi, i календар вельми симпатичний 
- з сiмома п'ятницями на одному тижнi, подумав 
суддя, та, набравши повiтря, облегшено видихнув, на повну 
видихнув силу, наче холодив оту юшку на березi, яка 
давно зачекалася. 

- Позов вiдхилено, - став швиденько збирати папери 
щасливий суддя, заховавши найперш у кишеню 
 

Iван КОРСАК94 
'нетерплячу' записку. - То внутрiшньоцерковне питання, 
судовому розгляду не пiдлягає. 

Блиснув тiльки спересердя священик-москвофiл 
на Пащевського, штриконув, наче добре заточеною 
швайкою. 

Зате душею Пащевський вiдходив у луцькiй українськiй 
гiмназiї, де викладав одночасно з учительською семiнарiєю. 
Ще як тiльки приступав до роботи, директор 
його суворо попереджував: 

- У нас серйозно поставлена справа i вимоги такi ж. 
На п'ять предмет тiльки Бог знає, на чотири - учитель, а 
на решту - вже учнi... 
Отець Павло був незмiнним i впертим порушником 
грiзного директорського припису, бо всiм без винятку 
гiмназистам iз Закону Божого ставив тiльки 'вiдмiнно', 
зате на вчительських нарадах, хай би й що учверила дiтвора, 
в особi отця вона мала надiйного адвоката. 

А на уроках в Пащевського мова йшла не тiльки про 
Святе Письмо, часто учнi просили оповiсти про легендарний 
тодi вже Зимовий похiд, про Крути, про отой 
'трикутник смертi', бо ж не дiзнатися правди про тi 
часи нi з книг, нi, тим паче, з пiдцензурних газет. Теплiло 
на серцi в отця, коли гiмназисти йшли колоною в Хрестовоздвиженську 
церкву, де був настоятелем вiн, iшли зi 
злагодженим пiснеспiвом духовним, з українським нацiональним 
прапором попереду - пiвмiста вибiгало гiмназiйну 
юнь вiтати. 

Дiти є дiти, траплялося i над отцем пiджартовували. 
Якось через сторожа Дорофiя передали йому церковну 
газету i попросили хутенько ознайомитися, бо по уроковi 
намiчається важлива розмова. 

- До закiнчення уроку ще двадцять хвилин, - вийняв 
кишенькового годинника Пащевський. - Повиннi 
 

 95 
виконати за цей час класне завдання, а я тим часом свiй 
клопiт маю. 

I вiн, закрившись газетним простирадлом, заглибився 
в текст. 

А надворi ж весна, он за вiкном яке тiльки привiлля, 
на щастя, класне завдання випало неважке, зрештою, 
його можна i вдома докiнчити, то ж 'шепу-перешепу' 
тихенько шмигало помiж шкiльних лав, загадково i дещо 
злодiйкувато зблискували очi, врештi хлопчаки та дiвчата 
один за одним, як мишi, вислизнули через вiкно - залишився 
тiльки один хлопчак, що через хворобу надмiрну 
мав повноту. 

Отець Павло те, звiсно, бачив i чув, зирячи потай понад 
край сторiнки газетної, тiльки ще вище пiднiмав ту сторiнку, 
аби не видно було, як зi смiху у нього трясуться плечi. 

Наступного разу вiн заявився на свiй урок насупленим 
як осiння нiч, а з-пiд брiв тiльки блискавицi в усi 
боки летiли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський 
вiдповiв голосом бувалого мирового суддi: 

- Якщо ви такi нечемнi, то бiльше я не заступатимуся 
за вас на вчительських нарадах. 
То було найвищою мiрою покарання, яка тiльки 
можлива в гiмназiї, iстинним трибуналом, - присоромленi 
шибеники почали негайно i жалiсно проситися, а 
дiвчатка обцiловувати отця. 

- Добре, прощу на цей раз, - врештi змiнив на милiсть 
свiй недавнiй гнiв отець Павло. - Тiльки ж глядiть 
менi... - i суворо пригрозив пальцем класнiй стелi. 
Але якось гiмназiйна юнь неабияк налякала Пащевського. 


Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове 
завдання i повiльно перегортав сторiнки, у класi на хвилю 
запала тиша, тiльки через прочинену кватирку ледь 

 

Iван КОРСАК96 
чутно вiддзенькувала крапля за краплею з повiльно талої 
бурульки - якраз то була середина березня i сонце вперто 
та невiдворотно пiдбивалось у небi i набирало моцi. 
Старшокласник ввiрвався у клас, мов з пожежi, розчервонiлий 
та схвильований, i вигукнув лише три слова: 

- Україна здобула незалежнiсть! 
Якби вiн вигукнув про прилiт марсiан, або замiсть 
бурульок за вiкном зацвiв раптом рясно бузок, i то б клас 
не був так подивований 

- Мiй дядько працює на телеграфi, на свої очi повiдомлення 
бачив, - переводив подих хлопчак, потрошечки 
заспокоюючись. - Карпатська Україна проголосила 
державну незалежнiсть, прийнято нацiональнi 
символи, гiмн 'Ще не вмерла', українська мова державна... 
Отець Павло зрозумiв, що урок безнадiйно зiрвано. 
Але не те його стурбувало. 

Всi посхоплювалися, вiтали одне одного i обнiмали, 
забувши поважний статус старшокласникiв, пiдстрибували, 
мов якiсь першачки. Та по хвилi хлопцi знову ставали 
статечними, навiть якась суворiсть набiгала на їх 
обличчя. 

- Ми повиннi їхати на помiч карпатцям. Негайно 
їхати. Хай то лише частинка, але все ж українська незалежнiсть. 
Отець Павло спробував злегка, аби до решти не збурити 
молодь, вгамувати найгарячiшi голови. 

- Зачекаємо офiцiйних повiдомлень... Ми ще не знаємо, 
яка помiч потрiбна i в чому. 
Не мiг же вiн сказати цим збудженим юнакам, що зарано 
рвуться, у декого пiд носом блищить, ще би досидiти 
їм за гiмназiйним столом, бо хтозна, що випаде потiм 
на їхню долю... 

 

 97 
Кiлька днiв у гiмназiї бурлило, булькало i колотилося, 
мов в казанi iз занадто щiльно притиснутою 
кришкою, яка нiяк пари не пропускала, стривожилися 
батьки, когось навiть на уроки боялися вiдпускати. 

Милi дiти, щира i подвижницька юнь, думав по 
тому, ген-ген, через лiта Пащевський, помiч ваша, напевне, 
не встигла б, бо фашизм, хай i в хортистськiй 
одежi, розчавив каблуком той паросток незалежностi, 
українська земля першою прийняла перший удар у другiй 
свiтовiй вiйнi лиховiсно чорної потуги, першою над 
усiх сил спротив чинила, що б там не балакали пiзнiше 
iсторики про неймовiрне лихо цiєї вiйни та її початки. 

16 

Як переступив отець Смарагд порiг зброярського 
магазину, то зустрiвся найперш з подивованими очима 
продавця за прилавком: вiн клiпав повiками, наче сльозою 
проганяв порошину, i те йому не вельми вдавалося 

- священики досi сюди не заходили. 
- Револьвера, - дратуючись подивованим поглядом, 
кинув Смарагд, як кидають на прилавок гонорову купюру. 
- Не важлива цiна, аби надiйний. 
Продавець заметушився, вiдчуваючи незрозумiле 
роздратування вiдвiдувача i боячись втратити покупця, 
тож одразу виклав декiлька видiв. 

Смарагд по черзi брав револьвери в руки, а одного 
чомусь на долонi навiть поважив, мов би те мало для 
нього значення. 

- Ви можете тут же випробувати, - скрадливо запропонував 
продавець, аби часом не вiдлякати гостя i той не 
передумав. - Так здебiльшого роблять, воно у цiну в нас 
входить. 
 

Iван КОРСАК98 
I вiн показав у бiк мiшенi, де на бiлому паперi чорнiв 
силует людини до пояса. 

Рука Смарагда потяглася до облюбованого револьвера, 
але якось повiльно i нерiшуче, аж затремтiла в 
якийсь момент, щось не пускало її, боронила невидима 
сила - еге, подумав все ще насторожений продавець, батюшка 
цей, певне, добра фрукта, п'є конячими мiрками, 
бо з учорашнього й досi руки трясуться. 

Смарагд повiльно зводив револьвера, i врештi мушка 
опинилася на рiвнi iз силуетом. Куди цiлитися лiпше: 
в голову, чи злiва у груди, - хвилювання пройшло, тепер 
вже спокiйна, холодна, немов метал, який тримав у руцi, 
ворушилася думка. I в кого вiн направив револьверну 
цiвку? В митрополита Юрiя, найпершого його кривдника, 
що хитрою iнтригою, змiщенням шанованих i дружнiх 
владик заступив уготований йому шлях? В Дiонисiя, 
невдячного i криводушного, якого вирятував у Кременцi 
вiд напевної кулi большевика, чи в iнших членiв Синоду, 
якi всi одним миром мазанi, i вартують того ж... То вони 
церкву Христову, як паскуднi онуки дiдову неподiльну 
спадщину, рвуть на шматки i кожен завидющим оком на 
бiльший шмат усе накидає. 

Смарагд натиснув курок, i руку йому рiзко угору 
рвонуло. 

- Молоко, - кисло мовив, показуючи на дiрочку зовсiм 
збоку, продавець. - Варто ще спробувати. 
Якась злiсть раптом вселилася у Смарагда, чи то з 
невдачi, чи з iншого заколотилося в душi, i вiн тричi, раз 
по разу, натиснув курка. 

- Теплiше, - засмiявся потiшений продавець. - З трьох 
- два попадання. 
Смарагд мовчки розрахувався з продавцем, до якого 
чомусь вiдчував пiдсвiдому неприязнь. 

 

 99 
Тепер вже у лiсi зимову стежку топтав Смарагд, вiдчуваючи 
справа в кишенi важкий металевий предмет. 
За десяток крокiв попереду отець поставив пiд деревом 
листок картону, розкреслений колами, як на справжнiй 
мiшенi, i цiлився за порадами продавця. 

Гримнув пострiл, рвучи вгору в невправнiй руцi револьверну 
цiвку, залопотiла крилами високо над головою 
злякана сорока i, ображено скрекочучи, полетiла 
чимдуж подалi вiд ймовiрного лиха, а з гiлля соснового 
посипався на голову архiмандритовi дрiбний снiговий 
пил. Котилося лiсом вiдлуння, перекочувалося, дражнилося 
саме з себе, а в головi у Смарагда ще довго пищало, 
мов з вирiзаного пастухами вiльхового свистка. 
Вiн знову i знову тиснув курка, звикаючи до негаданого 
досi навiть увi снi заняття, i поступово при пострiлах 
вже не так лящало у вухах та щiльнiше лягали кулi на 
картоннiй мiшенi. 

Що ж ти робиш, чоловiче, - iнколи жаска думка 
низала скулко, занудно, пекла незгасним жаром, чи ж 
те спiвмiрне з твоїм духовним чином, Смарагде, з настановами 
поважних отцiв у семiнарiї, а потiм у Петербурзькiй 
духовнiй академiї, зрештою, якщо тобi 
цього замало, то з Нагiрним Словом? А вже iнший голос 
спокiйно i твердо вiдповiдав: сказано ж бо ще у 
Старому Заповiтi, що око за око, зуб за зуб, i як зовсiм 
нестерпно було, то сам Христос нагайкою гнав торговцiв 
iз храму. А цих батогом не виженеш, i в рiзнi часи 
рiзне за нагайку служити може, зараз бо така настала 
пора, i нiяк її згаяти не доводиться, що хiба оцей револьвер 
в таку пору для торгiвцiв святим нагайку замiнити 
здатен. Вiд свого злiсного умислу митрополит 
Ярошевський не вiдступиться, i на криводушного та 
невдячного Дiонисiя надiя мала, бо вiн хоч i хитається 

 

Iван КОРСАК100 
мiж iстинним православ'ям та цими вiдламками провiнцiйними, 
але не встоїть, бо як того човна, у невiдь 
може понести бiльша й дужча хвиля; не вiдступлять 
вiд свого i такi, як Пащевський. 

Смарагд мав пiдстави за багато грiхiв дорiкнути Пащевському, 
от тiльки у настирностi вiдмовити вiн не 
мiг. Ще тодi, за вечерею в Києвi, рiзко i сухо сказав архiмандрит: 


- Швидше небо й земля минуться, анiж ви сягнете 
свого... 
- Нащо ж ви себе до Христа рiвняєте, - якимось сором'
язливим тоном, неспiвмiрним зi своєю огрядною 
постаттю вiдповiв отець Павло. - Але якщо вжили ви 
слова зi Святого Письма, то i я частинку з його нагадаю. 
Пам'ятаєте ж, звiсно, як iшов Христос в Iудею зцiлювати 
Лазаря, то його вiдмовляли, казали, Господи, куди 
Ти iдеш? Чи давно там юдеї побили Тебе камiнням, а Ти 
знову в їх землю? Одного разу Тебе вже тут не почули... 
На що мовив Господь: чи не дванадцять годин має день? 
Прийшов Я у першу годину - i Мене не дослухались, то 
ж прийду i вдруге, i втретє. I нехай в останню годину, але 
Мене таки почують... 
Вистрiлявши ще кiлька набоїв i вiдзначивши подумки, 
що набуває легкостi його рука, вiн навiть не глянув 
у бiк мiшенi i почвалав повiльно додому. Легкiсть то потрохи 
з'являється, думав вiн, не помiтивши, що так i бреде 
з револьвером в руцi, от тiльки душа важка, захмарена 
вона вся i темна. 

Жiнка старенька i згорблена, що вийшла з бокової 
стежини, несла за плечима в'язку хмизу: 'Вдова чи бездiтна, 
нещасниця, отак на старостi вiд холоду взимку рятується...
' - мимохiдь пропливла думка в архiмандрита, 
промайнула i вiдпливла собi, мов над головою в курця 

 

 101 
кiлечко диму. Але жiнка, забачивши Смарагда, раптом 
остовпiла вiд негаданого i неймовiрного видива, примари 
священика на лiсовiй дорозi iз револьвером в руцi та геть 
тобi п'яними очима; в'язка з хряскотом впала на землю, 
а жiнка, вереснувши, дременула, спотикаючись i перечiплюючись 
в гущавину. 

Смарагд, спам'ятавшись, поспiхом заховав револьвера 
в кишеню. 

17 

Сивий монах iз сiрим землистим обличчям, навiть 
швидше лицем пересушеної рiллi, що не бачила мiсяцiв 
два i краплини дощу, тепер говорив i говорив, отець Пащевський 
нi разу його не спинив, не перебив запитанням, 
бо людину немов прорвало, як прориває загату в 
час повенi на рiцi, i тепер той потiк бурлить, вирує i несеться 
неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з 
часiв, як був комiсаром Київської духовної консисторiї. 
Якiв, тiкаючи з пiдрадянської України в Польщу, чудом 
здолав дроти на кордонi, чудом вирятувався вiд прикордонних 
вiвчарок i тепер кривда й бiда лилася отим повеневим 
потоком у зболених i гiрких словах. 

- Звiстки про наругу над храмами i духовенством, 
що сюди пробиваються, - то маленька лише частинка 
нашого горя, отака, як пiд нiгтем, - показував Якiв другою 
рукою на кiнчик власного нiгтя. - А що вони тiльки 
вчинили з митрополитом Липкiвським... 
Iстинно кiнець свiту гряде, думав отець Павло, слухаючи 
сивого монаха, тут з могил викидають прадiдiвський 
прах i цвинтарi засiвають травою, а на пiдрадянськiй 
займанщинi ще страшнiше. Невже саме звiдти, з 
його землi, починається Суд Божий? До Липкiвського 
в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до 

 

Iван КОРСАК102 
старшого брата, ще з часiв пiдготовки пам'ятного того 
Собору, коли зазнайомились ближче, з перебiгу самого 
Собору. Перехiд пiд юрисдикцiю Варшавської митрополiї 
вiйськового духовенства з таборiв iнтернованих, 
вимушений перехiд, але таки правильний, як час от пiдтверджує, 
нiтрохи не змiнив ставлення Пащевського до 
митрополита. Виступаючи тодi в обговореннi доповiдi 
Липкiвського про автокефалiю, тодi, як гадав, що з хвилювання 
вiн лише шепоче, отець Павло говорив: 

- Маємо сповна пiдтримати доповiдь, ми за споконвiчним 
християнським каноном дiємо, що чинний вже 
пiвтора тисячолiття. Бо ще Четвертий Вселенський Халкедонський 
собор, року 451-го, ухвалив: 'Якщо правосильною 
владою заснована держава, то адмiнiстративний 
розподiл церковний повинен збiгатися з розподiлом 
державним'. I нiхто вiдтодi мудре рiшення того собору 
не вiдмiняв. 
А монах Якiв тим часом згадував, як Липкiвському 
двiчi забороняли в священослужiннi i один раз вiддали 
його заочно пiд церковний суд, бо не могли пробачити 
слова, що ними вiн до народу звертався при визволеннi 
Києва вiд большевикiв: 

- Як не станеш ти об'єднано в оборонi своєї Вiтчизни, 
то плакатимеш в неволi московськiй, мов колись Iзраїль 
на рiках Вавилонських. 
Двiчi чекiсти арештовують митрополита, по другому 
арештовi кидають за ґрати у Харковi, 

- А як повертався у Київ митрополит, то те було треба 
бачити, - говорив Якiв i чи не вперше за оповiдь очi 
його потеплiли i на лицi подоба рум'янцю засвiтилася. 
- Люди йому, як iшов, дорогу встеляли квiтами, казали 
навiть, що в крамницях та на базарах того дня вони геть 
позникали, бо всi розкупили квiти. 
 

 103 
В день Покрови на Собор у Святiй Софiї двадцять 
сьомого року митрополит прибув просто з тюремної 
камери. Хотiли застрахати людей чекiсти, яких набралося 
в храмi чи не стiльки як власне мирян, казали, як не 
слухатимуть їх вказiвок, то Собор розженуть, а митрополитовi 
сухарi посилатимуть у Наримський край. 

Лiтнiй мирянин, що стояв попереду, раптом обернувся 
до вiрних обличчям, i голос його покотився лунко 
понад головами: 

- Люди, що дiється? Тут не казарма, то споконвiчна 
наша святиня! 
Враз пiдскочили кiлька чоловiк у шкiрянках, крутонули 
мирянину руки за спину i повели. 
Жах завис у повiтрi, жах, густiший насталої могильної 
тишi, вiн витав пiд древнiми фресками, пiд образами, 
яким вклонялись прадiди прадiдiв, зводив судомами зацiпенiлий 
люд. 

- Не бiйтеся! - Христовi слова, як грiм, розiрвали тишу. 
- Не бiйтеся, чи не знали ранiше, куди i чого йдете? 
Митрополитiв голос знiмався i вiдлунював пiд склепiнням, 
i мiнялися в очах люду лики святих, десь дiвався 
страх i оцiпенiння, крiпився дух - видавався той голос 
не голосом лiтнього пастиря, а напрочуд молодим i 
дзвiнким. 

- Не бiйтеся, хто любить Бога i любить свого брата, 
бо як угодна Господу наша справа, не здолає її нiхто. 
Отець Пащевський бачив, мов наяву, як пiсля вироку 
особливої трiйки НКВД стояв пiд розстрiлом митрополит 
Липкiвський - енкаведисти куля за кулею посилали 
в нього, тiльки в очi не здатнi були подивитися, 
зустрiтися з поглядом спокiйним i умиротвореним, хiба 
трiшки сумним i докiрливим... 

 

Iван КОРСАК104 
18 

Можна пустити кулю в того, хто несе Слово Боже, та 
не пiд силу нiкому спинити Слово, навiть тим, у шкiрянках, 
що арештовували просто в Святiй Софiї, що наводили 
прицiл на митрополита Липкiвського. Слово рiдною 
мовою, якого так бракувало тут, пiд займанщиною польською, 
потребувало ще немало перекладацького труду. 
I отець Пащевський, не полишаючи викладання та служiння 
в Хрестовоздвиженському храмi, пiдключається 
до перекладiв богослужбової лiтератури. 

Ще ранiше вiд Дiонисiя, тодi єпископа Кременецького, 
виклопотано благословення на вжиток в церквах 
українською мовою 'Святої Великодньої Вiдправи', 
'Святої Вiдправи на Зеленi Свята', 'Святої Вiдправи 
Вечiрньої i Ранньої', 'Служби св. Iвана Золотоустого'. 
Згодом справу перекладу переймає Комiсiя при Синодi 
Православної церкви в Польщi. 

- Хоча українську мову я знаю лише теоретично, 
- казав, не кривлячи душею, на першiй сесiї тої 
Комiсiї митрополит Дiонисiй, - як архiпастир вiдчуваю 
свiй обов'язок взяти справу перекладу Святого 
Письма та богослужбових книг на українську мову 
пiд свою опiку. 
Утворили також двi пiдкомiсiї, Кременецьку i Луцьку, 
отець Пащевський в Луцьку ввiйшов, очолив її єпископ 
Полiкарп. Разом з протоiєреєм Н. Абрамовичем, 
директором Луцької української гiмназiї Б. Бiлецьким, 
професором I. Власовським, професором В. Федоренком, 
професором Є. Богуславським, секретарем комiсiї 
М. Тиравським, В. Сочинським, М. Тележинським отець 
Павло за сiм рокiв бере участь в семидесяти двох засiданнях 
комiсiї. Кожен перекладений текст уважно заслуховувався 
та редагувався, а тодi у прийнятiй пiдкомiсiєю 

 

 105 
редакцiї надсилався для видання Комiсiї при Українському 
науковому iнститутi у Варшавi. 

Але перекласти i навiть видати перекладене, - то 
лиш частинка куди значимiших клопотiв з оборони 
прав та iнтересiв православного населення. Жодною 
нагодою з цього грiх гребувати. Тож як прибув у 
Луцьк мiнiстр iсповiдань та освiти польського уряду 
Войцех Свєнтославський, зустрiлася з ним поважна 
делегацiя. Їх на зустрiч пiшло осiб тридцять вiд рiзних 
українських громадських органiзацiй, взяли участь 
воєвода Волинi Г. Юзефський, посли сейму С. Тимошенко, 
С. Скрипник, а слово вiд делегацiї доручили виголосити 
отцю Пащевському. 

- Доречно менi нагадати, - говорив отець Павло, 
- слова великого українця Тараса Шевченка, зверненi до 
польського друга Бронiслава Залєського. 
Подай же руку козаковi, 
I серце чистеє подай! 
I знову iменем Христовим 
Ми оновим наш тихий рай. 

Отець Павло не вiдхиляв надiї, що цей мiнiстр його 
зрозумiє, невже вiн, вихованець Київської полiтехнiки, 
яка поклала йому початки шляху у велику науку i державне 
становище, невже зовсiм забув вiн свою молодiсть 
i всiх тих, хто виводив його в люди? 

- Заклик Шевченка, - говорив отець Павло, - таки 
почули у нашi часи, коли перший маршал Польщi Йосип 
Пiлсудський подав руку вождевi українського народу 
Симоновi Петлюрi, i ми разом пiшли визволяти Київ. 
То було немале зiбрання, вiд позицiї мiнiстра iсповiдань 
та освiти чимало залежало в долi тих мiльйонiв 
українцiв, що несповiдимими шляхами iсторiї опинилися 
зараз пiд польським урядуванням. I Пащевський 
повинен нагадати не тiльки про спiльнi шляхи, якими 

 

Iван КОРСАК106 
йшли за польську i українську свободу, а й теперiшнi 
болi та кривди. В незрушнiй тишi лунали слова отця 
Павла: 

- Виховання й освiта широких мас української людностi 
перебуває в катастрофiчному станi. Рiвень навчання 
в початкових школах украй низький, а iгнорування 
української мови в тих школах, призначення на вчительство 
осiб, якi не знають її, вiдсутнiсть мiнiстерського 
плану у цiй царинi, веде до того, що по двох-трьох роках 
пiсля школи учень знову стає неписьменним. 
Отець Пащевський перевiв подих, бо йому багато 
ще треба сказати про кривди людськi, i нехай хмурнiє 
обличчя пана мiнiстра - у його словах i краплини не буде 
олжi. 

- Українськi гiмназiї в Луцьку, Рiвному, Кременцi перебувають 
в невiдповiдних примiщеннях, тiсних i зовсiм 
негодящих для шкiльної потреби. Будiвлю української 
гiмназiї в Рiвному вiдбирають для iнших цiлей, попри 
численнi просьби i домагання православного населення 
у Кременцi лiквiдовується духовна школа. Навмисне нехтують 
українську iнтелiгенцiю при прийомi на роботу в 
мiсцевi самовряднi iнституцiї, особливо у ґмiннi управи. 
Далеко не все й не зi всiм, думав Пащевский, пильно 
слiдкуючи за обличчям Свєнтославського, сприйме та 
згодиться мiнiстр, i не в усьому помочi вiд нього виглядати. 
Знайомий урядовець у приватнiй розмовi отцевi 
Павловi якось вiдказав без викрутас: 'Ми до вас прислухатимемося 
в усьому, окрiм того, що заважає польськiй 
культурнiй агресiї'. Але ж є питання не тiльки власне 
українськi, в однаковiй мiрi стосуються вони i польської 
сторони: 

- Нема розумiння в державних чинникiв у позашкiльнiй 
освiтi. Москва ж постiйно має Волинь на оцi 
 

 107 
i засипає її нелегальною лiтературою. Київська та iншi 
радiостанцiї передають хорошi українськi програми, хитро 
ведучи при цьому свою комунiстичну пропаганду. 
Волинь власну радiостанцiю, як обiцяють, отримає хiба 
колись, а Варшавське та Львiвське радiо геть занедбали 
культурнi потреби суспiльства українського. 

I отець Пащевський вручив мiнiстровi два меморандуми, 
один в справах загальноцерковних, а другий щодо 
примусового навернення тутешнього люду у католицтво. 

Якусь мить помовчав мiнiстр, тримаючи в руках обидва 
документи, наче визначав i не мiг визначити їх iстинну 
вагу, а тодi вiдказав, затинаючись, чи з нерiшучостi, бо 
й сам ще не виробив думки, чи з обережностi. 

- Правничi документи щодо стану православної 
церкви на викiнченнi i небавом вступлять в унормування. 
Про решту порушеного сьогоднi та в цих меморандумах 
можна буде судити опiсля вивчення. 
У вузькому колi по зустрiчi перекинулися думками. 

- Бодай половина вимог здiйсниться, i те буде успiхом, 
- мiркував посол Сергiй Тимошенко, за плечима 
якого поважний досвiд ще дореволюцiйного громадiвця, 
мiнiстра шляхiв в урядi УНР i професорування в Подєбрадськiй 
академiї. 
- Не поступатися нi на мачину, анi на йоту, - затявся 
лiт на сiмнадцять молодший Степан Скрипник, шлях 
якого пролiг вiд старшини армiї УНР до польського парламенту 
i йтиме далi аж до ймення першого Патрiарха 
Української автокефальної церкви. 
Пащевський не сказав нiчого, тiльки подумав, що в 
непевний цей час вiдгадати прийдешнє таке ж вдячне заняття, 
як видивитися вiд Хрестовоздвиженської церкви 
другий берег Стиру в грибну пору, туманного осiннього 
досвiтку. Але нiхто не сидiтиме склавши руки... 

 

Iван КОРСАК108 
19 

Схiдцями митрополичої резиденцiї на вулицi Зигмунтовськiй 
у Варшавi отець Смарагд пiднiмався рiвно 
о дев'ятiй, ледве годинникова стрiлка, здригнувшись, зiскочила 
з тої цифри. У приймальнiй секретар Шатєхiн, 
глипнувши на Смарагда, сперш знiтився i сторопiв, бо 
знав непростi стосунки митрополита з несподiваним 
вiдвiдувачем, але взяв себе таки в руки, зiгнав поспiхом 
i немалим зусиллям оте раптове оторопiння, як школяр 
спiшно стирає з дошки в перервi щось непристойне, ледве 
передчасно порiг класу переступив учитель. 

- Я на прийом до митрополита, - кинув без передмов 
Смарагд, не звiвши очей на Шатєхiна. 
Секретар, знову врiвноважений i пiдкреслено сухуватий, 
на лицi якого й слiду не лишилося вiд непристойної 
для чужих очей недавньої розгубленостi, зашелестiв 
сторiнками записника. 

- День ще вчора щiльно розписаний, - вiдклав убiк 
секретар зошита. - Але я доповiм про вас, пане Латишенков. 
Вiн не знайшов у собi сили сказати 'отче Смарагд' 
забороненому в священослужiннi i лише краєм ока помiтив, 
як смикнулося, наче вiд струму, обличчя архiмандрита. 
По хвилi Шатєхiн вийшов з митрополичого кабiнету. 

- Його високопреосвященство зможе прийняти вас 
о вiсiмнадцятiй годинi. 
Смарагд мовчки розвернувся, задрiботiв схiдцями i 
небавом прудко йшов, не пiднiмаючи голови, не вельми 
в той час людною вулицею. Отже, у нього попереду ще 
весь день. 

Ця думка трохи стишила його ходу. 'Куди, i до чого 
поспiшаєш, Смарагде? - сам до себе казав Латишенков. 

- До високого, не кожному, певне, пiд силу пiднесення 
 

 109 
духовного чи прокляття i ганьби незмивної, до свiтлого 
Саду у царствi Його, де зеленiють вiчно дерева, квiти не 
в'януть i птахи спiвати не стомляться, чи прямiсiнько 
несе тебе в пiдземелля незмiрне, де нескiнченна темiнь, 
сирiсть i сморiд сiрки нестерпний? I хто ти по задуманому 
- подвижник, рiвний святому, чи банальний бандит, 
i де та межа, що невидимою рискою дiлить замислене 
дiйство на праве й негiдне, хто насмiлиться безпомильно 
ту лiнiю провести? Але важило неспiвмiрно для нього 
iнше, чи не втратить дух його, мов проколотий м'ячик, 
набуту пружнiсть i мiць, чи не скисне в оту останню вiн, 
вирiшальну мить... 

Смарагд никався безцiльно весь день варшавськими 
вулицями, йому не хотiлося анi присiсти, нi прилягти, та 
й не змiг би, бо здатен тiльки ходити; голод зовсiм про 
себе не нагадував, лише наприкiнцi дня не з фiзичного 
бажання поїсти, а з розумiння, що сили закiнчуються, 
зайшов у кафе. Вiн спробував силомiць абищо вкинути 
в душу, та виявилося те марним заняттям, в пересохлому 
ротi страва здавалася звичайною ватою, яку нi жувати, 
нi, тим паче, ковтнути не здатен. 

I знову Смарагд бродив вулицями з душею, де вирувало 
вже поблизу точки кипiння, i всiм було байдуже до 
того, що нило й пекло йому в грудях. Метушилися собi 
перехожi, хукаючи парою на морозному повiтрi, проносилися 
мимо авто, закручуючи за собою снiговий пил та 
гонорово попахкуючи синюватим димом, аж вищали на 
поворотах по вмерзлiй дорозi полоззя приїжджих селянських 
саней. 

О вiсiмнадцятiй Латишенков знову був у митрополичiй 
резиденцiї. Владика прийняв одразу, вiн був у 
себе в їдальнi, бо день видався такий, що й поїсти не 
встиг. 

 

Iван КОРСАК110 
Насторожений секретар, згадуючи загадковий i 
поколюючий блиск в очах Смарагда, на всяк випадок 
побути в приймальнiй попросив також Саковича, керуючого 
канцелярiєю. Вони вдвох все прислухалися, що 
дiється за дверима їдальнi, та небавом якось заспокоїлися, 
бо ледь чутнi голоси владики та архiмандрита не 
вiщували тривоги. 

Митрополит з Латишенковим згодом перейшли в кабiнет 
i там далi тривала розмова, яка з-за масивних дверей 
також не викликала занепокоєння. Прибув владика 
Дiонисiй, секретар доповiв митрополитовi. 

- Попросiть зачекати хвильку, я зараз звiльнюся, 
- спокiйно вiдказав митрополит. 
Дiонисiй спустився в нижнi покої, а в кабiнетi розмова 
тривала. Шатєхiн вийняв кишенькового годинника, 
кинув оком на циферблат, а Сакович i собi не стримався, 
зазирнув через плече, мов школяр, що тихцем списати 
намiрився класну роботу. 

Смарагд вiдчував, як за сорочкою у нього виступає 
колючими i неприємними краплинами холодний пiт, сил 
усе меншає, його доводи i спроби переконати вiдлiтають 
вiд митрополита, як вiд намерзлої кам'яної стiни, зламати 
хитру iнтригу владики марне - Смарагд призначений на 
кафедру за межами Польщi, але хiротонiя має ж то бути 
тут, тим часом потрiбнi владики всi вiдстороненi. I як сил 
тих в душi у нього лишилось хiба на денцi, далi Смарагд 
не мiг вже терпiти, не мiг вiн ризикувати, бо iнший такий 
момент, напевне, нiколи в життi не трапиться. 

- Вот тебе, кат православья! - швидше прохрипiв, 
анiж вигукнув, вихопивши револьвера i натиснувши 
курок. 
Той курок натискував вiн ще i ще, притому з млосною 
насолодою, миттєва думка було жахнула, що то якась 

 

 111 
неправильна млость i неправильна, не така насолода, але 
вже спинитись не мiг, якийсь азарт, якась стороння сила 
заволодiла ним i водила та цiлила його рукою, був момент, 
коли вiн зробив понад силу спробу спинитися; та 
де там, стороння сила, з'ясувалося, куди дужча, i далi револьвер 
викашлював кулю за кулею, i рвало вiд пострiлiв 
руку вгору, якусь не його, тої iншої сили. Смарагд не чув, 
не вiдчував густого запаху порохового диму у примiщеннi, 
та й сам митрополит бачився йому, мов крiзь вiконне скло 
в час шквальної зливи, а як врештi кiлька разiв нервово 
смикнув курка i пострiлу не вiдбулося, то на мить спам'ятався 
- злива по той бiк вiкна наче вщухла, митрополит, 
вiдкинутий на спинку крiсла, дивився незмигним довiчно 
поглядом мимо нього, а документи на столi перед ним залитi 
чимось червоним, на бiлоснiжному паперi неймовiрно 
яскравим, пекучим око.

 Вихором вирвася Смарагд у приймальню. 

- Где Дионисий? 
Той же вихор пiдхопив i понiс Смарагда в нижнi покої, 
та марне там крутив ним, бо владика немов розтанув 
в повiтрi, врештi знову влетiв архiмандрит у приймальню 
i стачило його лише на кiлька слiв: 

- Я убил митрополита. 
Вiн опустився на стiлець, чи швидше впав у нього, бо 
тої сили, що на денцi ще недавно лишалося, не було вже 
й краплi. 

- Вызывайте полицию. 
20 

Як замела, закрутила хурделиця в новорiчну нiч 
тридцять дев'ятого, лиш болiсно стогнало у димарях та 
моторошно, заупокiйно вило, так i весь рiк кружеляло й 

 

Iван КОРСАК112 
мело. Тiльки пiд займанщиною польською в краї iнша вiхола 
витанцьовувати почала. Священика з села Козачки 
на Кременеччинi арештували нiзащо i, немов злочинця, 
шiсть кiлометрiв до буцегарнi пiд багнетами везли, далi, 
облишивши нiяковiсть i боязнь, взялися полiцiянти навiть 
за вельми знаних i шанованих краянами людей. Постукували 
колеса пiд вагоном, обiцяючи нарештi перепочинок 
у концтаборi Берези-Картузької невгамовновному 
вiчно Власовському, недавньому, до слова, парламентаревi 
польському, першому директоровi української гiмназiї 
в Луцьку. Примiряти судилося тюремнi наручники 
головi Товариства iменi Петра Могили Ханенковi. 

- Що дiяти? - зависло на зборах Товариства в повiтрi, 
мов цигарковий дим у непровiтренiй кiмнатi. - Будемо 
без голови, чи, точнiше, зовсiм без Товариства? Чи 
когось таки, мов на кару, будемо обирати? 
- Отця Пащевського, - по довгiй мовчанцi пролунав 
голос, нерiшучий i вибачливий. - I то, звiсно, як на те 
буде згода... 
Всi обернулися до отця Павла, вичiкувально дивилися, 
бо наручники для Ханенка, напевне, не останнi в 
полiцiянтiв, хурделиця ще местиме. 

- Даю згоду, - якомога буденнiше вiдказав Пащевський, 
аби якось згладити той вибачливий i знiяковiлий 
тон. 
Хурделиця справдi крутила, але наручники отцю 
Павловi не встигли примiряти. Вересневої ночi Пащевського 
розбудив приглушений тупiт нiг - вiн пiдiйшов 
до вiкна i легенько, хiба на чверть, його вiдхилив. 

Польська армiйська колона мовчки пересувалася 
безлюдною вулицею, йшли без вогнiв, тiльки чулося iнколи 
командирське: 

- Увага, увага, хлопаки... 
 

 113 
А вдень у мiсто ввiйшли радянськi вiйська - тепер вже 
не безкоштовна туристична подорож в арештантському 
вагонi в Березу-Картузьку, куди гiрша й грiзнiша загроза 
нависла над сiм'єю отця Павла i ним самим. То ж поки 
не стямилася нова влада, поки Москва з Берлiном обмiнювалися 
людьми, Пащевський викопав десь в архiвi, що 
одна з його бабусь мала нiмецьке корiння, - i вiн з-пiд радянської 
опiки вивозить рiдних та виїжджає сам пiд опiку 
нiмецьку. Не помилився отець, бо страхiтлива вiхола 
вщухала вiдтодi хiба лиш на короткий перепочинок, вiйна 
свiтова, мов верхова пожежа в пересушеному лiсi, мчала 
землею. То вже потiм переказуватимуть, скiльки учнiв 
його з української гiмназiї i скiльки знайомих душпастирiв 
зустрiнуть останню свою хвилину в пiдвалах i на подвiр'
ї червневого дня сорок першого в луцькiй тюрмi. 

Навiть тих, хто покорився, не вельми гладили по голiвцi. 
А кого вже гладили, то й iнших вiдрадять такої ласки 
- архiєпископ Олексiй двiчi їздив в Москву каятися i 
спокутувати свiй грiх автокефальний, але те мало чомусь 
помогло. Сперш викинули його речi i самого владику з 
архiєрейських покоїв, бо новiй владi вони для себе приглянулися, 
тодi вiдiбрали автомобiль. 

- Поповi так треба авто, як гармонiка, - весело продавав 
два рядки зубiв, що тримали цигарку, молодий офiцер 
i всiвся на шоферське сидiння та взявся його пiд себе припасовувати. 
А в нiч на двадцять третє червня, коли в теменi 
небеснiй натужно гули нiмецькi бомбардувальники, 
архiєпископа арештували i повезли в Тернопiль. 
- Пишiть, що шифровано з нiмцем через Варшаву 
листувалися. I щиросердне розкаяння не забудьте, - наказав 
начальник тамтешнього НКВС. 
У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому 
дитинствi, коли ненароком зiрвався i з розмаху впав 

 

Iван КОРСАК114 
головою з гойдалки, почепленiй на сусiдськiй старезнiй 
яблунi-дичцi, - неважко було здогадатися, чого пiсля зiзнання 
йому очiкувати. 

- Не хочете - i не треба, - кинув кривого погляда начальник 
на в'язня, що затинався, силувався, але так i не 
змiг повернути у ротi неслухняного, немов перевареного 
i вже задубiлого, свого язика. - Обстригти негайно. 
Нечуваний глум над архiєреєм вернув тяму владицi, 
вiн не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра 
миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третiй. 
схопивши зi столу ножицi, взявся карнати бороду - те в 
конвоїрiв не вельми ладилося, неприловченi руки плуталися 
i нервували, а ще владика сiпався та виривався, то 
ж врештi начальник не витримав: 

- Як дiти малi, канцелярськими ножицями бавляться. 
Марш у завгоспiвський кабiнет по баранячi. 
Наступного дня, бо до Тернополя нiмець стрiмко 
пiдходив, бранцiв погнали у напрямку Пiдволочиська. 
Помiж невистиглих ще хлiбiв, курною дорогою рухалася 
величезна колона, владика Олексiй, знищений i 
обезсилений, чалапав разом з усiма, падав в пилюку, як 
налiтали раптово нiмецькi лiтаки, знiмався по окрику 
конвоїрiв i знову iшов. Але як черговий раз налетiли тi 
лiтаки, то владика не здужав звестися, вiн було поривався 
судорожно, та марне - конвоїр нацiлив на нього 
гвинтiвку, лайнувся, але чомусь передумав: 

- Околiєш i так, а куля ще знадобиться, - вiн глянув 
у небо, де вiддалялися зловiщi залiзнi птахи з хрестами 
на крилах. 
Сподiвання енкавеесiвського охоронця не справдилося: 
владика не околiв серед поля, а дорачкував-таки до 
найближчого села, де потроху оклигував, доки його не 
перевезли тихенько пiдводою в Кременець. 

 

 115 
До отця Пащевського у Варшаву приїхав Iван Власовський 
- вiн би й ще перепочивав собi у Березi-Картузькiй, 
та вiйна нагодилася, розмела колючi дроти. 

- Змiнилися обставини, а цiлi нашi у розбудовi церкви 
лишилися тi ж, - повагом в'язав думки Iван Федорович 
у невидимий ланцюжок, iнколи спиняючись на 
мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжковi ланки не 
розпадаються. - Пiдмурiвком для нас має стати закон 
про автокефалiю вiд 1 сiчня 1919 року, виданий урядом 
УНР, той закон дає непiдлеглiсть i Московськiй патрiархiї, 
i Варшавськiй митрополiї, наступним кроком буде 
скликання Собору. До того часу, гадаю, слiд нам утворити 
тимчасову адмiнiстрацiю Української церкви. 
- Що вiд нiмця можна очiкувати? - навпростець перепитав 
отець Павло. 
- Тiльки не добра, - навiть часу не потратив Власовський 
обмiркувати вiдповiдь. - Тиловi служби зараз 
нагадують тетерюка, захопленого своєю пiснею в час токовища, 
ще побiднi реляцiї п'янять голови, та, здається, 
вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують 
нашi виступи, шпигувати непомiтно починають - i дивуються, 
чом не бачать дяки їм, визволителям... 
В отця Пащевського були свої пiдстави прийти до 
схожої думки. З оточення нiмецької верхiвки у Варшавi 
йому розказували, як з олiвцем вельми ретельно вичитували 
й пiдкреслювали окремi мiсця в архiпастирському 
листi єпископа Полiкарпа. А найретельнiше придивлялися, 
прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу: 

'Перед нами в блискучому промiннi сходячого сонця 
сяє наша велика iдея: Один Бог, одна нацiя i спiльна краща 
будучнiсть. Сповнилась наша вiдвiчна мрiя! У мiстi 
князя Льва з радiовисильнi несеться над нашими мiстами, 
нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною 

 

Iван КОРСАК116 
кров'ю, землею радiсна вiстка: проголошено Самостiйну 
Українську Державу. Вiдроджена у вiльнiй Українськiй 
Державi, Українська вiльна Православна Церква 
буде з народом одною нерозривною цiлiстю... В цей великий 
час всi українцi мусять об'єднатися, всi мусять 
працювати спiльно, бо в єдностi сила, i ту єднiсть 
мусiмо показати на дiлi... Нехай Господь Милосердний 
допомагає тобi, Народе мiй, i тобi, Уряде наш, будувати 
Самостiйну Українську Державу, а моя молитва за 
всiх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди'... 

- Я на власнi очi мав змогу пересвiдчитися, - вiв далi 
Iван Власовський, - щo чекати вiд нiмця. Як приїхав Кох 
з цiлим виводком адмiнiстраторiв у Рiвне, стояв якраз я 
бiля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним 
якимось поглядом, видалося, з презирством, 
окинув людей, не вiдповiв на привiтання i промарширував 
собi у дверi. Якщо наша перша задумка не пройде, 
то нав'язуватимо контакт з Дiонисiєм, ставку робитимо 
на архiєпископа Олексiя... Сподiваюся, йому пам'ятний 
той 'страстний тиждень' у тернопiльськiй в'язницi, наруга 
нечувана бiльшовицьких перукарiв. 
- Хтозна, хтозна-а, - чомусь затягнув слово Пащевський, 
якось iнтуїтивно, несподiвано навiть для самого 
себе. 
21 

Ще не розвiявся сизуватий дим в кабiнетi митрополита 
вiд пострiлiв знервованого револьвера Смарагда, 
як жахлива звiстка вирвалася на вулицi мiста. 

- Вiд часiв Христа такого не бачив свiт... 
- Апостолiв розпинали i хижому звiровi на розтерзання 
кидали, але щоб священик стрiляв архiєрея - не 
чули. 
 

 117 
- Але ким є убивця насправдi: безумцем, фанатом, 
схибнутим на росiйськiй людиноненавистi, чи скривдженим 
кар'єристом i бездарним невдахою? 
Чорнi великi лiтери зi сторiнок газет кричали про 
трагiчну i загадкову смерть, радiостанцiї в етерi над усiєю 
Польщею i не тiльки дошукувалися розгадки таємничої 
трагедiї, хлопчаки, що тепер куди бiльше продавали 
газет на вулицях, вигукували заголовки таким втiшеним 
i дзвiнким голосом, мов доносили якусь добру 
насправдi вiсть. 

Ще не вiдiйшли шпари у польського обивателя, навiть 
два мiсяцi не минуло вiд iншого вбивства, що вкинуло 
люднiсть у шок - художник i критик Невядомський 
просто на виставцi застрелив щойно обраного польського 
президента Габрiеля Нарутовича, якому зла доля судила 
побути президентом лиш кiлька днiв. I ось новi пострiли 
у Варшавi, нова смерть... Що дiється? 

За чинним законом справу про вбивство вищої посадової 
особи, а саме таким був митрополит Юрiй, суд 
має розглянути за одну добу i ухвалити вердикт. Невядомський 
був засуджений до смертної кари i розстрiляний 
лише тиждень тому. А чи може суд зi Смарагдом 
вчинити iнакше? 

Отець Павло Пащевський ходив тодi на кiлька судових 
засiдань. З часу арешту Смарагда на залiзничнiй 
станцiї, коли той пробивався у Харкiв по єпископське 
крiсло i Пащевський мав вирiшити вiддавати його пiд 
кримiнал чи нi, архiмандрит не вельми змiнився, хiба 
дещо схуд. А подивувала отця Павла його постава, впевнена 
i гордовита, вiн немов позував, хай навiть пiдсвiдомо, 
перед поглядами багатьох очей, бо зал окружного 
Варшавського суду щоразу був переповнений. Смарагд 
тримав голову так, наче почувався тут щонайменше за 

 

Iван КОРСАК118 
важливого свiдка, якщо не обвинувача, але аж нiяк не 
звинуваченого в найтяжчому злочинi - може справдi 
пiдохочувала до того якимось чином публiка, де, судячи 
з уривкiв розмов чи коротких реплiк, таки його прихильники 
переважали. А ще вельми поважнi свiдки, єпископи 
та депутати, стояли на його боцi. 

Четверо iменитих адвокатiв говорили по черзi, балакали 
вправно i складно, так, як видавалося отцю Павлу, 
по жнивах добрi господарi у просторiй клунi у лад снопи 
молотять, - удар цiпом, i знову удар, точно лягає цiп i безпомильно, 
тiльки зерно жменями в боки летить. 

- Ви наполягаєте, що обвинувачений скоїв убивство 
iнтуїтивно, - перепитував дещо насторожено суддя адвоката. 
- Але ж свiдок, випадкова попутниця, стверджує, 
що Латишенков дорогою до митрополита похвалявся 
перед нею револьвером i казав, що свої рахунки вiн сьогоднi 
напевне зведе. 
- У злочинi, коли пильно на справу глянути, - видавалося, 
адвокат знав наперед, що зараз спитають, то 
ж вiдповiдати почав одразу по останньому суддiвському 
словi, - проглядаються не особистi мотиви, то бiль за 
святе, аби не дрiбнилася та не нищилась церква. 
Свiдок, чоловiк iнтелiгентний i ще молодий, але вже 
починав сивiти, тiльки якось сивiло його густе i чорняве 
волосся пасмами, мов те пасмо окремо кожне вiдбiлювали, 
хвилювався i поправляв час вiд часу пенсне. 

- Отець Смарагд йшов iз вiдкритим серцем, вiдкритою 
i щирою душею до митрополита, який так i не зважив 
на доводи архiмандрита. 
Смарагд смикнувся було на стiльцi, всмiхнувся криво 
та трохи iронiчно, i не стримався досить чутно докинути: 

- Я йшов не з вiдкритою душею, пане, а iз зарядженим 
револьвером. 
 

 119 
Свiдок затнувся вiд несподiваної невдячностi, зiм'яв 
кiлька наступних фраз, як можна зiм'яти, передумавши, 
написане на паперi i викинути його в смiтник, для годиться 
мовив ще кiлька слiв, i, знiчений та ображений, 
похнюплено пiшов на своє мiсце. 

Що може значити, думав Пащевький, така бравада: 
вiдчуття цiлковитої безкарностi, бо тiшиться заступництвом 
проросiйських послiв у сеймi, або знає про можливий 
пiдкуп кимось суддiв, або звичайнiсiнький вiдчай, 
тiльки показною хоробрiстю прикритий для чужого ока, 
чи то вдача у нього така? Отець Павло на якусь мить зустрiвся 
поглядом iз Смарагдом. 

Архiмандрит, вiдчував отець Павло, упiзнав його, 
вiн задерев'янiв весь ураз i щомоцi затиснув губи, поправився 
було на стiльцi, виструнчивши спину, мов на 
вимогу невправного ще аматора фотографуватись зiбрався; 
погляди їхнi, як на кладцi двоє над прiрвою, один 
в одного вперлися i вже несила їм розминутись, бо надто 
далеко внизу чорнiє безодня, що лунко хiба iнколи вiдiзветься 
вiддаленим гулом вiд ненароком скинутого камiнця; 
може так i в життi, думав отець Павло, спокiйно 
витримуючи пекучий i ненависний зустрiчний погляд, 
їм у життi вельми затiсно долею випало, не розминутися 
i не розiйтися - так i тут, хтось має першим не витримати 
i вiдвести очi. 

Але нiкому не довелося вiдводити, бо помiж ними 
раптом постав адвокат Врублевський, що потрушував у 
повiтрi жмутом паперiв. 

- Пiдсудний невипадково сьогоднi назвався своїм 
чернечим iм'ям, - переконував адвокат, i в усi боки махав 
паперами, мов якоюсь грiзною зброєю, чи не бомбою 
всiм присутнiм погрожуючи. - Бо, за великим рахунком, 
вiн навiть не був пiдлеглим покiйного митрополита. 
 

Iван КОРСАК120 
Здивовано перезиралися суддi: тi православнi на 
польських теренах так зумiли заплутати власнi справи, 
що й самi у пiдлеглостi розiбратися не здатнi. 

Паскудна таки робота адвокатська, думав Пащевський, 
дивлячись на запального Врублевського, вiн же 
грамотний чоловiк, вiн прекрасно знає, що навiть убивця 
ненароком, убивця через нещасний випадок, за церковними 
правилами, визнається вже недостойним благодатi 
священства, а хто вчинить убивство у сварцi, за 
Апостольським правилом шiстдесят шостим, неминуче 
позбавляється священицького сану - нащо ж клеїти з 
себе наївного? 

- За час, що збiг з дня убивства i до сьогоднi, - несподiвано 
звернувся суддя до Смарагда, звернувся тоном, 
немов особисто в чомусь гiрко розчарувався i тепер 
шкодує своєї помилки, - за той час ви тричi змiнювали 
власнi свiдчення. Адвокат он зараз говорить, що ви пiклувалися 
цiлiснiстю церковною, що автокефалiя дробить 
церковне тiло, ви ж самi лише через вiсiм мiсяцiв слiдства 
згадали про автокефалiю. I то в листi до мiнiстра 
юстицiї, якого, напевне, писали не самi, а з адвокатської 
пiдказки. 
Дванадцятьрокiвв'язницi, хочамогли ухвалити i смертну 
кару - вирок Смарагду отець Пащевський зустрiв без гiркоти 
за м'яке покарання, як i без втiхи, що зло все ж не уникло 
осуду. Отця Павла не дивувало бiльше, як гороїжиться, 
щиро чи награно, то неважливо, колишнiй архiмандрит, як 
вiдмовлявся вiд психiатричної експертизи: 

- Я смерти не боюсь и преданность своему делу готов 
запечатлеть своей смертью... 
Експертиза все ж вiдбулася, i лiкарi без вагань записали: 
'в момент здiйсненя злочину пiдсудний сповна 
володiв розумовими здiбностями'. 

 

 121 
А найбiльше вразило Пащевському на судi i по тому 
свiдчення одного священика, який згадував сон, що 
його оповiдав ще пару мiсяцiв тому Смарагд. Начебто 
сниться матiр Смарагдовi, i застерiгає сина. 'Стережися 
26 числа першого мiсяця року, то день лиха i кровi'. 
Бачив у снi також колишнiй архiмандрит дiм казенний 
i цифру 43. 

З холодною насолодою розстрiляв Смарагд митрополита 
якраз 26 сiчня за старим стилем. Але хто на судi 
мiг знати, що покарання вiдбувати йому у Мокотiвськiй 
тюрмi в камерi за номером сорок три? 

22 

В митрополичому храмi святої Марiї Магдалини 
отець Пащевський правив панахиду. 

- Упокой, Господи, душi спочилих рабiв Твоїх... 
Отець Пащевський правив панахиду по невинно убiєнних 
протоiєрею Миколi Малюжинському, отцевi Володимировi 
Мисечковi та ще понад тридцятьох в'язнях, 
розстрiляних на свiтанку наступного дня пiсля Покрови. 
Отець Павло вимовляв слова молитви, а в самого перед 
очима стояло обличчя Малюжинського, з яким стiльки 
справ вирiшувалося ще в Товариствi iменi Петра Могили, 
акцiях спротиву колонiзацiйним чинникам в краї, та 
й в останнi часи клопотiв не поменшало - те обличчя у 
пам'ятi не було страдницьким, позначеним страхом, бiллю 
чи вiдчаєм, спокiйним воно було i умиротвореним... 

- Упокой, Господи, душi спочилих рабiв Твоїх, що 
поклали життя своє за Святу Українську Апостольську 
Православну Церкву, i всiх православних християн, i 
всяку душу, що спочила i Твоєї ласки i милосердя потребує, 
i прости всi грiхи їх, вiльнi i невiльнi, i даруй їм Царство 
небесне, i сотвори їм вiчную пам'ять... 
 

Iван КОРСАК122 
Отцевi Пащевському, як звiльнився дивом вiд опiки 
радянської i вирятував заразом сiм'ю, випало стати настоятелем 
собору святої Марiї Магдалини - то було наче 
знаком долi, бо саме в цьому храмi проголошувалася автокефалiя, 
саме в цьому соборi виголосили iсторичний 
акт про нечиннiсть i неправомiрнiсть прилучення Київської 
митрополiї до Московської церкви в 1686 роцi. 

Скiльки лiт не вiддiляли б отця Павла вiд того дня, 
17 вересня 1925 року, як у цьому храмi перед Службою 
Божою за участю всiєї православної iєрархiї, численного 
польського духовенства, прибулих з рiзних країн делегацiй 
i польського уряду перед вiрними урочисто оприлюднили 
повний текст Томосу Вселенського Патрiарха 
Григорiя VII, текст, що одержав благословення i попереднього 
Патрiарха Мелетiя IV. 

Пiд склепiнням собору лунко звучать слова привiтання 
голови делегацiї Константинопольського патрiархату 
митрополита Халкедонського Юахима, а тодi по 
черзi рiзними мовами виголошують Томос високi iєрархи 
з рiзних куточкiв свiту. 

Митрополит Сардiнський Герман виголошує текст 
оригiналу грецькою. 

'ПАТРIАРШИЙ I СИНОДАЛЬНО-КАНОНIЧНИЙ 
ТОМОС ВСЕЛЕНСЬКОЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ 
ПАТРIЯРХIЇ, ВIД 13 ЛИСТОПАДА 1924 РОКУ, ПРО ВИЗНАННЯ 
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬЩI ЦЕРКВОЮ 
АВТОКЕФАЛЬНОЮ 

ГРИГОРIЙ, З БОЖОЇ ЛАСКИ АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ 
- НОВОГО РИМА Й ВСЕЛЕНСЬКИЙ 
ПАТРIЯРХ 

Свята Православна Церква в Богом хоронимiй 
Польськiй Державi, що надiлена автономним церковним 
устроєм й управлiнням, доводить свою твердiсть 
у вiрi й поштивiсть у церковних справах, просила Наш 

 

 123 
Святiйший Апостольський i Вселенський Патрiарший 
Престiл поблагословити й утвердити Її автокефальний 
устрiй, вважаючи, що в нових обставинах полiтичного 
життя такий устрiй один лише мiг би задовольнити й 
забезпечити Її потреби'. 

Єпископ Гродненський Олександр читає мовою 
польською. 

'З любов'ю розглянувши це прохання, приймаючи пiд 
увагу приписи святих Канонiв, якi установляють, що 
'устрiй церковних справ повинен вiдповiдати полiтичним 
i громадським формам' (канон 17, IV Вселенського 
Собору, а також VI Вселенського Собору 38), а також 
апофегму Фотiя, якi звучать: 

'Прийняти, що права, якi торкаються церковних 
справ, а особливо справ парафiй, повиннi вiдповiдати полiтичним 
i адмiнiстративним перемiнам' - а з другої 
сторони, корячись перед вимогами канонiчного обов'язку, 
що накладає на наш Святiйший Вселенський Престiл пiклування 
про Православнi Церкви, якi знаходяться в потребi; 
розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя 
(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу 
Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних 
Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх до 
Святої Московської Церкви наступило не за приписами 
канонiчних правил, а також не дотримано всього того, 
що було установлено вiдносно повної церковної автономiї 
Київського митрополита, який носив титул Екзарха 
Вселенського Престолу), Наша Достойнiсть й Святiшi 
митрополити - Нашi у св. Дусi улюбленi брати i спiвслужителi, 
вважали обов'язком вислухати прохання, з яким 
звернулась до Нас Свята Православна Церква в Польщi й 
дати Наше благословення i затвердити Її автокефальний 
i незалежний устрiй'. 

 

Iван КОРСАК124 
Феодосiй, архiєпископ Вiленський, зачитує текст росiйською. 


'У зв'язку з цим, ухвалюючи спiльно з волi Духа 
Святого, Ми постановляємо: визнаємо автокефальний 
устрiй Православної Церкви в Польщi й даємо Своє 
благословення на те, щоб Вона вiднинi управлялась, як 
духовна Сестра, рiшала свої справи незалежно й автокефально, 
вiдповiдно чиновi й з необмеженими правами 
iнших Святих Автокефальних Православних Церков, 
визнаючи своєю найвищою церковною владою Священний 
Синод, зложений з православних канонiчних єпископiв 
у Польщi, на чолi, кожного разу з Головою своїм, 
Блаженнiйшим Митрополитом Варшавським i всiєї 
Польщi. Щоб зберегти i канонiчно довести єднiсть з Нашим 
св. Апостольським Вселенським Патрiяршим Престолом, 
як рiвнож зi всiма автокефальними Православними 
Церквами, нагадаємо тут про обов'язок кожного 
Митрополита Варшавського i всiєї Польщi: повiдомляти, 
вiдповiдно чиновi Святої Православної Церкви, про 
свiй вибiр та iнтронiзацiю, засобом iнтронiзацiйним, 
рiвнож Нашу велику Церкву Христову, як i всi автокефальнi 
Православнi Церкви-Сестри, зберiгати все, що 
вiдноситься до старого дотримання вiри i побожности 
православної, а також всього, що наказують святi 
Канони i чини Православної Церкви, поминати згiдно з 
формулою в 'Диптихах' iм'я Вселенського Патрiярха й 
iнших Патрiярхiв, як i iнших Зверховникiв Святих автокефальних 
Церков'. 

Українською мовою зачитує iсторичний текст протоiєрей 
Петро Табiнський. 

'Крiм цього постановляємо, що Автокефальна 
Православна Церква-Сестра повинна отримувати святi 
Хризми вiд Нашої великої Церкви Христової. Рiвнож 

 

 125 
бажаємо, щоб у проблемах чину церковного i у справах 
загального характеру, якi переступають межi юрисдикцiї 
кожної з автокефальних [Церков], взятих окремо, 
Блаженнiший Митрополит Варшавський i всiєї Польщi 
звертався до Нашої Найсвятiшої Вселенської Столицi 
Патрiяршої, через яку втримується зв'язок з цiлою 
Православною Церквою, яка 'правовiрно голосить слово 
правди', а також щоб звертався за авторитетною думкою 
i в справi спiвдiяння сестринних Церков. 

Пiсля того, як все було докладно розглянене i обговорене 
на канонiчних засiданнях Святiйшого Синоду дня 
6 i 11 листопада 1924 року, пiсля Синодального затвердження, 
вручили сьогоднiшнiй Патрiярший Синодальний 
Томос в точному незмiненому вiдписi, який зiстав пiдписаний 
i внесений до Кодексу Нашої великої Христової 
Церкви на руки Блаженнiйшого Дионисiя, Нашого улюбленого 
в Христi брата i спiвробiтника, Митрополита 
Варшавського i всiєї Польщi, Голови Священного Синоду 
Православної Автокефальної Церкви в Польщi. 

Нехай на вiки змiцнить Господь Бог любов'ю i щедрiстю 
Першого Великого i Начального Пастиря Господа 
Нашого Христа Автокефальну Церкву сестринну в 
Польщi так щасливо уряджену, нехай пiднесе i змiцнить 
все в нiй на хвалу Його Iменi Святого, на користь його 
пастви побожної, як i на радiсть всiх автокефальних сестринних 
Православних Церков. 

Року Божого 1924, мiсяця листопада 13-го дня. 

Патрiярх Царгородський (--) Григорiй (затвердив) 

Митрополит Кiзiку (--) Каллиник, 

Митрополит Нiкеї (--) Базiльос, 

Митрополит Хальседону (--) Юахим, 

Митрополит Деркосн (--) Константинос, 

Митрополит Бруску (--) Нiкомедос, 

 

Iван КОРСАК126 
Митрополит Принцiпу (--) Агатангелос, 

Митрополит Неоцезарiї (--) Амброзiос, 

Митрополит Сардики i Пiсидiї (--) Германос, 

Митрополит Фiльндефiї (--) Фогiос, 

Митрополит Сiлiбрiї (--) Євгенiос, 

Митрополит Родополiсни (--) Кiрелла, 

Митрополит Атеї (--) Томас. 

(За згiднiсть французького перекладу з грецького оригiналу 
перекладач (--) Константiнiдiс, Вселенський Патрiярх. 


13 листопада 1924 р. Канцлер (--) Германос, митрополит 
Сардики. 

I кожною мовою, як iсторичний присуд, як вiдновлення 
через товщу лiт найвищої справедливостi, звучать 
слова Томоса: 

'...розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя 
(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу 
Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних 
Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх 
до Святої Московської Церкви наступило не за приписами 
канонiчних правил, а також не дотримано всього 
того, що було установленно вiдносно повної церковної 
автономiї Київського митрополита, який носив титул 
Екзарха Вселенського Престолу...' 

Сердечно вiтає усiх голова делегацiї вiд Румунської 
церкви митрополит Нектарiй, тексти Томоса розсилаються 
в усi дипломатичнi представництва, вiдбуваються 
прийоми в Президента Польщi, Голови ради мiнiстрiв, 
Мiнiстра iсповiдань Польщi, Мiнiстра iноземних справ, 
митрополита Дiонисiя. 

За роки, в якi отець Пащевський служив настоятелем 
митрополичого собору святої Марiї Магдалини, вже 
пiд нiмецькою займанщиною, хмари над українським 

 

 127 
духовенством ставали поступово густiшими, наливалися 
чорною силою. Недовго окупацiйнi нiмецькi властi 
приглядалися, фотографували зiбрання, пiдкреслювали 
в текстах українських владик пiдозрiле для них та ставили 
на полях знаки запитань. Таки доклали вони руку, 
аби не об'єдналися на окупованих землях автокефальна 
i автономна православнi гiлки, мало того, подробили ще 
на п'ять 'автокефальних' i п'ять 'автономних', за числом 
гебiтскомiсарiатiв - українська церковна єднiсть все 
бiльше тривожила чужака. 

Далi пiшли виклики духовенства до зондерфiрерiв 
i ляндвiртiв з причiпками, допитами i допитуваннями. 
Начальник полiтичного вiддiлу генерал-комiсарiату в 
Луцьку Краузе з властивою ретельнiстю, навiть наче ненавмисне 
повторюючись, вiв допит: чому владика Полiкарп 
на штампi своїх документiв слова 'Адмiнiстратор 
церкви' залишає, а 'на визволених землях' - викреслює? 
Хiба не вважає владика нас визволителями? Небавом до 
самого владики, розбивши в покоях вiкна, вдираються 
п'янi гестапiвцi - тут, мовляв, переховуються партизани. 

Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника, 
сперш позбутися хотiли, виславши в Юзiвку або Луганськ, 
а як вiн не пiдкорився, то викликали в Рiвне i заарештували. 
В серединi липня сорок третього гестапо масово арештовує 
українську iнтелiгенцiю, серед якої значна частина 
духовних осiб. 

До будинку отця Малюжинського гестапiвське авто 
пiд'їхало в надвечiр'я. 

- Збирайтеся, треба висповiдати i причастити протоiєрея 
Головацького. Вiн себе зле почуває. 
Протоiєрея ще ранiше ув'язнили в лиховiсну луцьку 
тюрму. Але авто раптом їде зовсiм в iнший бiк, отця 
Миколу самого арештовують, досвiтком вивозять у 

 

Iван КОРСАК128 
Рiвне, кидають в велику спiльну камеру - там вже шiсть 
десяткiв українського люду чекають розстрiлу. Малюжинський 
за нiч встиг прийняти сповiдь в усiх... 

Отця Миколу розстрiляло гестапо в числi тридцяти 
трьох, i тiло його навiть спалили. 

- Вiчная пам'ять, вiчная пам'ять... 
Вiчная, тобi, славний подвижнику духу, що гiдно 
стояв в оборонi душi народу, знаючи вiльно нiмецьку 
мову, не вагався i не боявся вiдкрито казати правду в очi 
пришельцевi непрошеному, може й зарiзко казати. Через 
роки, в 'Лiтописовi Волинi' буде видрукувано список 
осiб з духовенства, що загинули в Другу свiтову лише 
на землях Холмського i Волинського краю. З вiсiмдесяти 
трьох осiб у цьому трагiчному списку сорока трьох душпастирi 
було розстрiляли нiмцi. 

Отець Павло не раз дивувався, чому доля так милостиво, 
попри все, ставилася досi до нього, бо мав вiн усi 
шанси, аби, як i по отцевi Малюжинському, вже правили 
iншi по ньому 'Вiчную пам'ять'... 

23 

Як зачинилися, скрипнувши протяжно i з жалем, 
тюремнi ворота через дванадцять лiт за колишнiм архiмандритом 
Смарагдом, вiльним нарештi, то звернувся 
вiн iз незвичним проханням. Латишенков просив цю нiч, 
першу пiсля ув'язнення, провести бiля могили покiйного 
митрополита Юрiя Ярошевського. 

Сперш у сторожа засвiтився подив у викруглених 
вiд несподiванки очах, тодi жах зблиснув осiннiм вранiшнiм 
iнеєм, а як трiшки прийшов до тями той сторож 
вiд незвичного вельми прохання, то, провагавшись, дав 
дозвiл. Тiльки думка пробила, як на електричному дротi 
благеньку обмотку: вдруге уже не застрелить. 

 

 129 
Вони зустрiлися перед смерком - вбивця i жертва, 
сущий на цьому тлiнному свiтi i сущий у свiтi iншому, 
де нема суєти i марноти, де нiчого не значить анi єпископська 
митра, анi генеральськi погони чи царська корона; 
там свiтло лише безконечне, хто того удостоївся, сад 
неймовiрної краси i пишноти, там спокiй i Божа ласка... 

Смарагд став на колiна i почав молитися. Вiн молився 
глибоко, щиро, згадуючи кожну свою провину, вiльну 
i ненароком вчинену, перемацував, наче в пальцях, 
найменший прогрiх ще з далекого, в сизих туманах дитинства 
- вiн вишукував в пам'ятi найменше своє криводушшя 
чи iншу хибу, перебираючи власне життя, як 
забутi i припалi пилом старi речi в комiрчинi. 

Але диво-дивнеє, як тiльки пiдходив до того трагiчного 
надвечiр'я, коли з якоюсь незнаною i нестримною 
насолодою вiн натискував курок револьвера, дивлячись 
в очi митрополитовi i вельми дивуючись, що нема в тому 
зустрiчному поглядi владичому страху чи болю, а тiльки 
подив один, подив спокiйний i зовсiм не мстивий, як 
тiльки доходив до того надвечiр'я Смарагд, то не чув у 
собi i краплi розкаяння, яке наступити врештi повинне. 
Те ж саме було з ним i в тюремнiй камерi, де молитвi вiдводилася 
iстинно левова частка доби. 

Хтозна, може, не приходило каяття з якогось нутряного 
невизнання, можливої людської гординi, 
може, те невизнання незримо пiдохочували листи, що 
зрiдка отримував з волi. Писали знайомi, що владика 
Євлогiй пам'ятає Смарагда i молиться за нього, i 
вiн озивався з-за ґрат знервованими, хоч часу тепер 
не бракувало, писаними прудким почерком рядками. 
Є ще над нами останнiй Кесар, кричали рядки синiм 
чорнилом, i вiн, Смарагд, вимагає суду Його, бо саме 
вiн, а не криводушний суд людський, здатен i повинен 

 

Iван КОРСАК130 
визначити остаточну i безвiдмовну та не оскаржувану 
справедливiсть. 

Iнколи все ж видавалося, що вiн близько уже до 
визнання вини, до щирого розкаяння: 'Впрочем, было 
бы неправдой сказать, что я никогда не задумывался 
над прошлым и не вспоминаю своей минувшей жизни... 
Хотя мне и кажется, что у меня внутри все пережитое, 
уже пережжено и перегорело, - бывает осенней 
ненастной порой, как-бы под акомпанемент заунывного 
и безнадежного хора каторжан, в долгие бессонные 
ночи, скорбный образ моей невозвратно разбитой и загубленой 
жизни иногда как живой встает перед моими 
очами под глухие рыдания бури'. 

В опiвночнiй теменi й тишi, iстинно могильнiй тишi 
над могилою, кожна думка, що промайне в головi, була 
такою осяжною, наче мовленою вголос. I раптом цю 
тишу, чорну i безпросвiтню, густу, що можна ножем нарiзати, 
розiрвав неймовiрний зойк, дикий i болiсний, 
такий зболений, яким може бути лише передсмертний, 
останнiй - кров у жилах Смарагда на мить спинилася, 
затвердiла, i вiн став почуватися весь, з кiнчикiв нiгтiв 
i аж до макiвки, у якiйсь гiпсовiй пов'язцi, що зцементувала 
кожну частинку тiла i, зацiпенiлого, позбавляла 
можливостi бодай поворушитися. 

Минуло принаймнi кiлька хвилин, як повiльно верталася 
звичайна свiдомiсть та почуття реальностi: сич, 
зловредна нiчна птаха зацементувала його в незрушний 
кокон, i ще потребувався час, аби перестало терпнути 
скуте правцем тiло. 

I вiн знову молився, поринав у молитву, як iз заплющеними 
очима любив у дитинствi поринати в рiчкову 
воду, силою втримувати себе, i чим довше вдавалося 
втриматися, тим бiльша приходила втiха. 

 

 131 
- Хто з нас убивця, владико, а хто мимовiльна жертва? 
- питав у думках Смарагд покiйного, такого ненависного 
при життi i такого недосяжного в своєму становищi, 
що зовсiм поряд тепер лежав, байдужий давно 
гонору людського i владних амбiцiй, мовчазного i все ще 
неперебореного. - То я злочинець, що цiлив револьвером, 
вагаючись, куди краще стрiляти, в голову, аби зразу 
вмер, чи сперш у груди, аби знав, що таке страждання, 
аби побачити в твоїх очах каяття i страх, заслужену 
муку? Чи насправдi то ти став убивцею, а я твоя жертва, 
бо револьвером водив насправдi ти, владико, коли позбавляв 
мене священослужiння, коли нарeченого в єпископи 
перетворив на предмет насмiшок, одного за одним 
усуваючи iєрархiв, що могли здiйснити мою хiротонiю, 
перетворив мене у вiчного нарeченого? 
Досвiтком, ледве зiйшло сонце, Смарагд пiдвiвся, 
тричi перехрестився широко та розмашисто, i попрямував 
на вулицю. Голова по безсоннiй ночi була як смолянка, 
оте яйце, яке сперш випивали в дитинствi крiзь 
дiрочку, а тодi заливали його смолою - на пасхальнi свята, 
коли б'ються крашанками, чия мiцнiша, ту смолянку, 
звiсно, нiяким звичайним яйцем не розбити. 

Смарагд iшов вулицею, немов по невидимiй, пiд 
шнур кимось проведенiй лiнiї, не звертаючи уваги на перехожих, 
а тi, в свою чергу, зустрiвшись з поглядом, об 
який обпектися можна, злякано шарахалися i бокували. 

Вiн iшов тою невидимою прямовисною лiнiєю, не 
уступаючи зустрiчним i зовсiм не зважаючи на тих, що 
подивовано чи напуджено озиралися, Смарагд iшов i ще 
не знав навiть напрямку й кiнця своєї путi... Однi казали, 
що колишнiй архiмандрит перебрався в Чехiю, де 
мешкав єпископ Сергiй та iншi його давнi приятелi, i там 
доживав вiку. А iншi знов твердили, що лишився вiн в 

 

Iван КОРСАК132 
Речi Посполитiй, був там за перших совiтiв i злим долi 
випадком втрапив до рук НКВД. За сказане впоперек 
слово росiйська 'трiйка' замела його, щирого сповiдника 
iстинно росiйського православ'я, в Сибiр, - i слiди 
архiмандрита загубилися в суворих краях - десь там, де 
над вiчною мерзлотою завиває хурделиця, стелиться iз 
сухим металевим дзвоном поземка, де пекучий мороз 
пробиває до тiла крiзь щонайтеплiший одяг i вистуджує 
кров, а ще бiльше ту кров холодить у нiч завивання вовче, 
ота протяжна, сумовита i грiзна водночас пiсня виголоднiлого 
хижака; десь там, казали люди, загубився 
Смарагд, зник у безвiстi бiлiй, i сипучi снiги поверх вiчної 
мерзлоти замели навiть слiди вiчного нарeченого у 
єпископи. 

24 

Як вирвався Пащевський сам з пiдрадянської опiки 
i вивiз сiм'ю, то не зовсiм порвалися ниточки, що тягнулися 
з волинського краю, якому вiддав стiльки лiт i 
трудiв. Ще перед призначенням настоятелем митрополичого 
храму святої Марiї Магдалини, мусив вiн пройти 
сперш нiмецький карантинний табiр у Лодзi. Але й тут 
вiдшукали недавнi його пiдопiчнi. 

Євгенiя Королюк по закiнченнi Луцької гiмназiї гостювала 
у рiдної тiтки в Лодзi i випадком дiзналася про 
перебування Пащевського - Євгенiя та її брат Олександр 
були також вихованцями отця Павла. 

Удвох з подругою Олею Курило-Курилюк їде Євгенiя 
в карантинний табiр. Черговий невдовзi покликав отця 
Пащевського - до них вийшов помiтно постарiлий, сивий 
i майже повнiстю лисий отець, що важко, сапаючи, 
дихав, але все ж зi знайомою величавою i гордовитою 

 

 133 
поставою. 

То хвилююча склалась розмова, як згадали минулi 
часи, - такi, видавалося, давнi, а насправдi зовсiм близькi. 
Ось учора ще на уроках вiдповiдали, йшли до сповiдi i 
причастя у свою гiмназiйну Хрестовоздвиженську церкву 

- i чимало мiського люду вибiгало юнню полюбуватися. 
Попереду з жовто-блакитним прапором крокує Володя 
Полiщук, ставний i гарний юнак, що добре вчився, мав чудовий 
голос i на бандурi майстерно грав - уроки Пащевського 
йому не забудуться, стане священиком, правитиме 
Службу Божу разом з майбутнiм українським Патрiархом 
Мстиславом; ген там правитиме, у далекiй Америцi, аж у 
захiднiй пiвкулi, де сонце заходить... 
Поблагословив отець Павло дiвчаток на завершення 
зустрiчi. 

- Хай дарує Всевишнiй вам добру долю. Священик 
продовжить себе в дiлах мирян, а вчитель - у справах 
учнiв. Я був для вас одним i другим, то ж благословляю, 
i якi б тернистi стежки не випали вам у цi труднi роки, 
головне не забудьте: Вiра спасе вас... Це Христове дiйсне 
в усi часи, iстинне на всiй землi, вiд краю, де сходить i де 
заходить сонце... 
Євгенiї Королюк життєвi дорiжки не поскупилася 
доля рясно посипати терном. Першi совiти арештували 
батька, бо в нього 'дом под серебром', себто пiд оцинкованою 
бляхою, що було дивно i заздрiсно для непрошеного 
пришельця, i батька розстрiлюють в луцькiй тюрмi. 
А Євгенiї судився нiмецький концтабiр Равенсбрюк, згодом 
табiр смертi Берген-Бельзен i за участь в Русi Опору 
в карцерi без води i їжi шiсть днiв - не встигли тiльки в 
крематорiй вiдправити, бо визволили англiйцi. 

Не захотiла поїхати вона у Британiю чи Америку, додому 
тягнуло. 

 

134 
А вдома... 

На подвiр'я Королюкiв зайшов сусiд Дмитро Пархоменко, 
щойно з фронту вернувся, аж бачить троє чужих 
чоловiкiв з хлiва виходять 

- А що ви тут робите? - перепитав незнайомцiв, що 
виявилися тими визволителями, якi сталiнськими соколами 
себе йменували. У хатi вони ще ранiше все вверх 
дном перевернули, а в хлiвi їм приглянувся чималий вже 
кабанчик 
- Ваши документы. 
I, не чекаючи тих документiв, полоснули автоматною 
чергою. Мама зачула стрiлянину, вибiгає з хати 

- прострочили i маму. Тодi один визволитель пiшов забирати 
конi, а другий, на удачу, на горище видряпався 
щось пошукати. А там дiти сховалися, ще як в сусiда 
стрiляли, в кутку причаїлися. На їх двох стiльки ж пострiлiв 
стачило... 
Не схотiла Євгенiя в чужi краї, американськi або 
британськi, їхати, додому тягнуло. 
А вдома в МГБ, як перейменувалося воно з енкавеесу, 
викликають. 
Зиркнув високий чоловiк в окулярах на неї так, наче 
щойно вона, оце на очах, його обiкрала. 

- Ты, стерва, знаешь, кто я такой? 
- Я вперше у вас в кабiнетi. 
- Моя фамилия Могилёв, от слова 'могила'. 
Мала вона зiзнатися, що повстанцям у лiс медикаменти 
носила. 
'Вiра спасе вас, i то iстинне вiд краю, де сходить сонце 
i де заходить', - не раз пригадувала Слова, мовленi 
тодi отцем Павлом, тридцять п'ять лiт в сiльськiй амбулаторiї 
помагаючи людям. Брат її, також Пащевського 
вихованець, виїхав у Сполученi Штати, славиться по


 

 135 
мiччю українським церквам, а одного з синiв, до слова, 
Павлом названим, доля закинула аж у Японiю. Вийшла 
замiж за нього знана японська оперна спiвачка Мiсака 
Танака, прийняла хрещення i стала вiрною Української 
церкви. На день Незалежностi України незмiнно пiднiмає 
вона на балконi свого будинку жовто-блакитний 
прапор. I свiтлину якось Євгенiї Королюк надiслала - Танака 
на фонi нашого нацiонального прапора, що полощеться, 
трiпоче, колихається i лопотить собi на свiжому 
вiтрi; десь там, у далекому краї. 

У краї, де сходить сонце. 

 

136 
 

 137 
CВIТЛИНИ ТИХ ЧАСIВ 
 

138 
CВIТЛИНИ ТИХ ЧАСIВ 



 

 139 
ЗАМIСТЬ ПРИМIТОК 

У цьому романi є ряд дiючих осiб, про яких немає потреби 
наводити якiсь довiдки чи подавати iнформацiйнi матерiали. 
Маються на увазi такi iсторичнi постатi, як Iван Огiєнко 
чи Степан Скрипник, Антон Денiкiн чи Юзеф Пiлсудський. 
Водночас ряд iмен менш знанi, або знанi лише фахiвцями. 
Тож для зручностi читачiв подаємо короткi бiографiчнi довiдки: 
можливо, вони дещо прислужаться розумiнню того 
непростого часу, в який завiрюха iсторiї немилосердно мела 
i крутила, часу трагiчного, коли навiть у безпросвiтнiй iсторичнiй 
теменi люд наш, українська iнтелiгенцiя, не впадали 
у безнадiю, працею жертовною вибудовували майбутню державнiсть 
i непiдлеглiсть церкви. На жаль, про багатьох iстинних 
подвижникiв так мало зiбрано матерiалiв i так мало 
написано, ще про крихтi маємо все те зiбрати, вишукати в 
архiвах, у старих публiкацiях, занехаяних документах, розкиданих 
в Празi й Подєбрадах, Тарновi й Варшавi, Нью-Йорку 
i Парижi, Сiднеї чи Токiо, Вiднi або Афiнах... 

Павло Пащевський (1874-1944) 

Син священика села Великi Грицьки на Київщинi. У Києвi 
здобуває духовну освiту та закiнчує два курси унiверситету 
св. Володимира. Ще студентом бере участь в українському 
русi, за що його, як 'неблагонадежного', вiдсилають служити 
у вiддалену парафiю села Денисовичi. Згодом на Херсонщинi 
править службу Божу ряд рокiв, а як почалася українська революцiя 
- переїжджає в Київ. На посадi єпархiального комiсара 
Київської духовної консисторiї йому доводиться поєднувати 
такi непоєднуванi риси, як безкомпромiснiть у здобуттi 
незалежностi церкви з дипломатичною гнучкiстю, твердiсть у 
засяганнi українських цiлей з реалiями зросiйщеного краю. 

 

140 
Зустрiч у лiтi 1917 року з Симоном Петлюрою, вироблення 
контурiв i структури вiйськового душпастирства була 
визначальною для подальших рокiв життя отця Пащевського. 
Священик Першого українського запасного полку, згодом 
Сердюцького полку iменi Петра Дорошенка, праця в департаментi 
iсповiдань мiнiстерства внутрiшнiх справ УНР, 
участь у створеннi Кирило-Мефодiївського братства, пiдготовка 
Всеукраїнського Церковного Собору, а з грудня 1919 
року - участь в Першому Зимовому походi. Про сам похiд i 
роль духовенства, на жаль, небагато збереглося документiв, 
окремi епiзоди про цю героїчну сторiнку українського духовенства 
можна знайти в пiзнiшiй публiкацiї самого Павла 
Пащевського ('Церква i нарiд', 1936 рiк, частина 10, поч. на 
стор. 327). 

Iнтернування, табори, церковна, педагогiчна i громадська 
дiяльнiсть пiд польською займанщиною, а з 1939-го - сперш 
пiд радянською окупацiєю, потiм пiд нiмецькою - то сторiнки 
життя унiкальної генерацiї української iнтелiгенцiї, перед якою 
письменники, журналiсти, iсторики ще у великому боргу. 

Помер Павло Пащевський 1944 року у Варшавi i похований 
на православному кладовищi на Волi, на так званiй генеральськiй 
алеї. 

Архiмандрит Смарагд 

(Павло Антонович Латишенков) 

За походженням - з духовної сiм'ї. Закiнчивши Вiленську 
духовну семiнарiю, далi навчався у Петербурзькiй духовнiй 
академiї. Пiсля того був направлений iнспектором Холмської 
духовної семiнарiї. 

Проводив активну проросiйську мiсiонерську та iншу 
дiяльнiсть, за що згодом заслужив цiлковите несприйняття 
польською владою. 

На судi за вбивство Ю. Ярошевського адвокати хотiли 
виставити його сперш психiчно хворим, але на думку iнших 
його захисникiв, прихильник 'єдино правильного православ'
я' не мiг бути безумцем, та й сам Смарагд опирався, 
потому, кiлька разiв змiнивши свiдчення, наполягав на розходженнi 
зi своєю жертвою в суто церковнiй проблематицi. Суд 

 

 141 
вiдзначив надзвичайно обмежений кругозiр щодо етичних i 
моральних питань, а також рiдкiсне честолюбство. 

Останнi роки життя невiдомi, бо свiдчення рiзних авторiв 
розходяться. Однi стверджують, що доживав у безвiсти в 
Чехiї, iншi - згинув десь вiд рук рiдного НКВД на просторах 
Сибiру. 

Митрополит Дiонисiй (Валединський) 

(4 травня 1876 - 15 березня 1960) 

Український православний церковний дiяч, єпископ Кременецький, 
митрополит Православної Церкви в Польщi. 

Народився в м. Муром в сiм'ї священика. 

В 1900 р. закiнчив Казанськую духовну академiю зi ступенем 
кандидата богослов'я i залишився професорським 
стипендiатом на кафедрi. В 1902 р. призначений ректором 
Таврiйської духовної семiнарiї i возведений в сан архiмандрита. 
В 1911 р. настоятель росiйської посольськой церкви в 
Римi. 

1913-1919 рр. - єпископ Кременецький, вiкарiй Волинської 
єпархiї. 

1 сiчня 1919 року Директорiєю був прийнятий 'Закон про 
верховне управлiння Української Православної Автокефальної 
Синодальної Церкви'. Вiдповiдно до цього Закону, Українська 
Церква зi своїм Святим Синодом та iєрархiєю позбавилася 
будь-якої залежностi вiд Всеросiйського Патрiярха ( 6). 
Найвища законна влада, судова й адмiнiстративна переходила 
до Собору Всеукраїнської Церкви ( 1). Для постiйного керiвництва 
церковними справами, за законом, був необхiдний 
Святий Синод iз двох єпископiв, одного архiпресвiтера, одного 
пресвiтера, одного диякона та трьох мирян ( 2). 

До участi в Першому Святому Синодi уряд серед iнших 
запросив архiєпископа Катеринославського Агапiта (Вишневського), 
єпископа Кременецького Дiонисiя (Валединського) 
та протоiєрея Василя Липкiвського. 

З другої половини 1919 року - в емiграцiї в Польшi. 

Разом с митрополитом Юрiєм (Ярошевським) був прихильником 
створення Автокефальної Православної Церкви 
в Польшi. 

 

142 
Єпископ Волинський (1919-1922), архiєпископ Волинський 
(1922-1923). 

В 1919-1923 роках управляв також Кременецькою єпархiєю, 
а в 1918-1920-х - Холмською та Люблинською i Полiською 
єпархiями. 

27 лютого 1923 року, пiсля вбивства митрополита Юрiя, 
Собором православних єпископiв Польшi був обраний митрополитом 
Варшавським i Холмським, главою Польської Православної 
Церкви. 

13 березня 1923-го пiдтверджений на цiй посадi Константинопольським 
Патрiархом Мелетiєм IV з титулом 'Варшавський 
i Волинський i всiєї Православної Церкви в Польшi i 
священноархiмандрит Почаєвської Успенської Лаври'. 

У 1939 роцi арештований гестапо, але в вереснi 1940-го 
був вiдпущений. 

Декретом вiд 24 грудня 1941 року митрополит Дiонисiй 
затвердив єпископа Полiкарпа (Сiкорського) на посаду 
адмiнiстратора 'Православної Автокефальної Церкви 
на звiльнених землях України' з наданням йому сану архiєпископа. 


На Вербну недiлю 1944 року у Варшавi вiдбувся собор 
єпископiв УАПЦ, на якому митрополита Дiонисiя було 
проголошено Патрiархом всiєї України. Проте наступ радянських 
вiйськ на Україну та Польщу не дав змоги реалiзуватися 
планам канонiчного оформлення українського 
патрiархату. 

1948 року, пiсля встановлення в Польщi просталiнського 
режиму, позбавлений прав першоiєрарха. НКВД 
арештував його та змусив ув'язненого митрополита вiдмовитись 
вiд сану, а Московська патрiархiя поставила керуючим 
митрополiєю єпископа Тимофея (Шреттера). Пiд 
тиском радянських спецслужб 22 червня 1948 року Польська 
церква 'зреклась' автокефалiї 1924 року та прийняла 
'благословенство' та автокефалiю з московських рук. 

З 1948-го - 'на покої'. Проживав у м. Сосновець (Польша). 

Помер 15 березня 1960 року в м. Лодзi. 

 

 143 
Михайло Омелянович-Павленко 

(8 грудня 1878, Тифлiс, Грузiя - 29 травня 1952, Париж) 

Народився у Тифлiсi. Закiнчив Омський кадетський корпус, 
Павлiвське вiйськове училище. В чинi пiдпоручика 1900 
року почав службу у лейб-гвардiйському Волинському полку, 
склад якого комплектувався з правобережних українцiв. 
В 1904-1905 рр. брав участь у росiйсько-японськiй вiйнi. У 
1910-му Омелянович-Павленко закiнчив Академiю Генерального 
штабу. 

В роки Першої свiтової вiйни 1914-18 командував гвардiйським 
полком, очолював штаб корпусу. 

В перiод Української Центральної Ради - командир бригади 
у Катеринославi, в квiтнi-листопадi 1918 - командир 
3-ї Стрiлецької дивiзiї у Полтавi. В груднi 1918 - червнi 1919 

- начальний командант (командувач) Української Галицької 
Армiї. 
9 червня диктатор Євген Петрушевич звiльнив Омеляновича-
Павленка з посади командувача. Вiн повернувся на Надднiпрянщину, 
восени був призначений командиром Запорiзького 
корпусу, а на початку грудня - командувачем Армiї 
Української Народної Республiки. 

6 грудня Омелянович-Павленко очолив Перший Зимовий 
похiд українського вiйська по тилах бiлої та червоної армiй, 
а у травнi 20-го року разом з польським вiйськом визволяв 
Київ вiд бiльшовикiв. 

Пiсля поразки Української держави Омелянович-Павленко 
жив у Чехо-Словаччинi. Очолював Союз Українських Ветеранських 
Органiзацiй. 

1945-го вiн переїхав до Берлiна, пiзнiше до Францiї. 
В 1945-48 виконував обов'язки мiнiстра вiйськових справ в 
екзильному урядi УНР. Генерал-полковник Омелянович-Павленко 
помер 29 травня 1952 року в Парижi. 

Автор праць 'Українсько-польська вiйна 1918-1919 рр.' 
(1929), 'Зимовий похiд' (1934) i спогадiв 'На Українi' (1930, 
1935). 

 

144 
Iсаак Мазепа 

(16 серпня 1884, Чернiгiвська область - 18 березня 1952, 
Аугсбург, Баварiя, ФРН) 

Народився в родинi мiщан козацького походження. Його 
батько забезпечив синовi освiту у Новгород-Сiверськiй повiтовiй 
бурсi, потiм у духовнiй семiнарiї в Чернiговi. Пiсля закiнчення 
семiнарiї склав iспити на атестат зрiлостi в класичнiй 
гiмназiї - i восени 1904-го записався на факультет природничих 
наук Санкт-Петербурзького унiверситету. Водночас вступив 
до української студентської громади, згодом до Революцiйної 
української партiї (РУП), а вiд 1905-го - до Української 
соцiал-демократичної робiтничої партiї (УСДРП), одним iз 
лiдерiв якої вiн пiзнiше став. 

У Санкт-Петербурзi доля звела його з М. Поршем та 
С. Петлюрою. 1907 року Петербурзька органiзацiя УСДРП 
обрала I. Мазепу делегатом на з'їзд партiї у Києвi, пiсля чого 
певний час вiн працював партiйним органiзатором на Полтавщинi. 


Отримавши диплома, працював мiж роками 1911-1915 
агрономом у земських установах Нижньогородської губернiї. 
Побував з групою молодих агрономiв в Австро-Угорщинi, Нiмеччинi 
та Данiї для ознайомлення з системами ведення сiльського 
господарства. 1915-го вернувся в Україну й осiв у Катеринославi. 
Пiсля утворення Української Центральної Ради багато 
зробив для розгортання дiяльностi українських партiй та 
став органiзатором Українського губернського нацiонального 
з'їзду Катеринославщини (21-22 травня 1917 р.). 

У груднi 1917 р. за редакцiєю I. Мазепи та П. Феденка у Катеринославi 
почав виходити орган УСДРП 'Наше слово'. 

З утворенням Директорiї 15 листопада 1918 року I. Мазепа 
прибув до Києва, Наприкiнцi сiчня 1919-го на Трудовому 
конгресi у Києвi Мазепа знову представляв Катеринославщину. 
Як i на VI з'їздi УСДРП, разом з однодумцями виступив 
проти прихильникiв 'радянської платформи'. Вирушаючи на 
початку лютого 1919 р. разом з проводом УНР з Києва до Вiнницi, 
вивiз усi протоколи засiдань ЦК УСДРП, списки членiв, 
найцiннiше з бiблiотеки, комплекти 'Робiтничої газети' та 
низку iнших київських видань. 

 

 145 
9 квiтня 1919 року I. Мазепу призначили мiнiстром внутрiшнiх 
справ у новоствореному урядi Б. Мартоса. У квiтнi 
брав участь у нарадах з американськими представниками у 
м. Броди (Галичина). 

На посту мiнiстра внутрiшнiх справ I. Мазепа органiзовував 
допомогу жертвам єврейських погромiв, направляв 
урядовцiв на мiсця для припинення антисемiтської агiтацiї, 
виїздив на фронт, брав участь у нарадах з головним отаманом 
С. Петлюрою, пiдтримав закон УНР про державну iнспекцiю 
у вiйську, вважаючи, що 'армiя без полiтичного контролю 
стане неминуче знаряддям усiх авантюрникiв'. 

19 серпня 1919 р. ЦК УСДРП переважно з метою полегшення 
порозумiння мiж урядами УНР та ЗУНР запропонував 
замiнити на посту прем'єра Б. Мартоса його однопартiйцем 

I. Мазепою. 27 серпня з'явився вiдповiдний наказ Директорiї 
про вiдставку Б. Мартоса. I. Мазепа приступив до виконання 
обов'язкiв голови уряду 29 серпня 1919 р. Директорiя в спецiальному 
'рескриптi' на його iм'я вказала на необхiднiсть 
реалiзацiї проголошеного урядом Б. Мартоса у Декларацiї вiд 
12 серпня 1919 нового курсу й утворення коалiцiйного уряду. 
Проте коалiцiя I. Мазепi не вдалася: вiдступ вiйськ УНР вiд 
Києва i перспектива дальших втрат територiї не стимулювали 
у галичан бажання працювати в урядi. 
Пiсля вступу до Києва денiкiнцiв урядовi установи УНР 
зосередилися у мiстi Кам'янець-Подiльський. Туди почали 
прибувати маси втiкачiв з-за лiнiї фронту, що додавало клопоту 
I. Мазепi, який i надалi залишався мiнiстром внутрiшнiх справ. 

Особливо плiдними для прем'єра виявилися вересень - 
листопад 1919 р.: з вiд'їздом Андрiя Лiвицького з дипломатичною 
мiсiєю до Варшави командування справами республiки 
перейшло до її голови та головного отамана С. Петлюри. 

4 грудня 1919 р. уряд I. Мазепи визнав неможливим далi 
утримувати регулярний фронт i ухвалив рiшення перейти до 
партизанських форм боротьби в тилу ворога. 6 грудня 1919 
р. частини армiї УНР пiд проводом М. Омеляновича-Павленка 
та Ю. Тютюнника вирушили у так званий Зимовий похiд у 
тили Червоної та Добровольчої армiй. Прем'єр I. Мазепа та 
частина членiв уряду також залишилися по той бiк фронту. 

 

146 
Фактично на I. Мазепу були додатково покладенi обов'язки 
мiнiстра закордонних справ. 

15 листопада 1919 р. фактично розпалася Директорiя. 
I. Мазепа займався справами уряду до 28 травня 1920, хоч 
С. Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку 'за велику 
iсторичну працю' - i доручив українському соцiалiсту-федералiсту 
В. Прокоповичу формування нового уряду. 

В новому урядi I. Мазепа очолював мiнiстерство земельних 
справ. 

Пiсля вiдставки I. Мазепа разом з вiдступаючою армiєю 
УНР подався за Збруч i з листопада 1920 р. оселився у Львовi. 
Вiн багато працював у бiблiотецi НТШ, разом з П. Феденком 
та О. Безпалком налагодив видання мiсячника 'Соцiалiстична 
думка'. У березнi 1921 р. пiсля утворення у Тарновi 
Ради Республiки, вiн їздив туди зi Львова. У травнi 1921-го 
побував у Берлiнi, Вiднi, Празi, де зустрiчався з В. Винниченком 
i М. Грушевським. 

Влiтку 1921 р. родинi I. Мазепи вдалося перейти Збруч i 
оселитися у Львовi (до того його дружина з двома доньками 
залишалася у Катеринославi, де працювала у Бактерiологiчному 
iнститутi). 

У Львовi 1922 року I. Мазепа видав працю 'Большевизм i 
окупацiя України'. 

У березнi 1923-го I. Мазепа переїхав до Праги. 1925 року 

I. Мазепа влаштувався спочатку бiблiотекарем, а потiм викладачем 
Української господарської академiї у Подєбрадах i навiть 
переїхав туди жити, залишивши родину у Празi. 
1936 року вiдмовився прийняти чехословацьке громадянство, 
хоч це було конче необхiдним для отримання 
постiйної роботи. Вiн заявив: 'Що скажуть українцi, коли 
довiдаються, що бувший прем'єр став громадянином iншої 
держави'. 

Пiд час нiмецької окупацiї жив замкнено й iзольовано. 
Працював над книгою 'Пiдстави нашого вiдродження'. Перед 
вступом радянських вiйськ виїхав до Баварiї: спочатку до 
Регенсбургу, а у вереснi - до Аугсбургу. 

Помер 18 березня 1952 р. i 21 березня був похований в 
Аугсбургу. 

 

 147 
Поряд iз фаховими виданнями вченого-агронома залишилися 
його численнi працi з iсторiї нацiонально-визвольних 
змагань в Українi, зокрема: 'Большевизм i окупацiя України' 
(1922), 'Пiдстави нашого вiдродження' (1946), 'Україна в огнi 
й бурi революцiї' (1950-1952). 

Микола Бредов 

(Нар. 1873) 

Генерал, однодумець Денiкiна. По закiнченнi в 1901 роцi 
Академiї Генерального штабу займав ряд штабних посад. Пiд 
час громадянської вiйни приєднався до Денiкiна; брав участь 
в окупацiї України, командував 'гвардiєю', що входила до 
складу т. зв. Полтавського загону, на чолi якого тимчасово зайняв 
Київ i частину правобережжя України: Цей район окупацiї 
бiлих отримав насмiшкувату назву 'Бредланда'. Пiсля 
разгрому денiкiнцiв утiк в Болгарiю, де займався, як пишуть 
росiйськi сайти, 'куроводством'. Це благородне заняття росiйського 
генерала обiрвав свiй же росiйський СМЕРШ: Бредова 
в сорок п'ятому арештували в Болгарiї i слiду його, зрозумiло, 
надалi нiхто не знайшов. 

Митрополит Володимир (Богоявленський) 

(1848-1918) 

Уродженець Тамбовщини (с. Мала Моршiвка). Був митрополитом 
Московським i Коломенським, Санкт-Петербурзьким 
i Ладозьким, займав ряд iнших високих постiв РПЦ. З листопада 
1915 року - митрополит Київський i Галицький. Рiзко 
виступав проти незалежностi української церкви, за 'истинно 
русское православне'. То ж i вбили його 'iстиннi росiяни'муравйовцi: 
пiсля пострiлiв вбивцi стали ще з утiхою колоти 
його багнетами та бити прикладами, врештi для цiлковитої надiйностi 
зробили два 'контрольнi' пострiли. Найкрасномовнiше 
про знущання над тiлом нещасного архiпастиря свiдчить 
медичний документ, вмiщений на 'Вiкiпедiї': 

Текст 'Акта освидетельствования тела' высокопреосвященнейшего 
митрополита Киевского Владимира, убиенного 
25 января 1918 года, произведенного (освидетельствования) 
26 января того же года: 

 

148 
'Тело митрополита Владимира оказалось, при освидетельствовании, 
в умеренно окоченелом состоянии; руки полусогнуты 
и сложены на туловище, причем пальцы правой руки 
сложены для крестного знамения; правая нога полусогнута в 
коленях, а левая выпрямлена, на тело надето нижнее белье. На 
лице замечается разница в окраске правой и левой половины. 
На покрасневшей правой щеке, кроме мест хронического 
воспаления с поверхностным изъязвлением кожи, замечаются 
узкие ссадины свежего происхождения, на которых видна 
сукровица, растекающаяся по щеке. На полтора сантиметра 
выше угла правой глазной щели имеется рана около трех миллиметров 
в диаметре с неровными краями, по всей вероятности, 
огнестрельного происхождения. В левой темянно-затылочной 
области имеется резаная рана с неровными краями, 
проникающая всю толщу покровов головы с обнажением 
кости, длиною два сантиметра. Под правым ухом, вблизи угла 
челюсти, имеется рана, колотая длиною в три миллиметра. На 
правой стороне, в области усов, имеются три колотые раны 
губы. В области правой ключицы огнестрельная рана с обожженными 
краями величиною около двух миллиметров в диаметре, 
- ниже ее вершка на полтора, имеется огнестрельная, 
по всей вероятности, рана до полусантиметра в диаметре. Задняя 
стенка подкрыльцевой ямки представляет собою разорванную 
рану величиною в небольшой кулак; эта рана имеет 
на средине кожаную спайку, тоже надорванную; мягкой части 
из мышц и кожи в этой ране перерваны и частью вырваны; 
частей реберных костей, расположенных в области этой раны, 
недостает, а междуреберных мышц не имеется, и вся правая 
полость груди открыта. В правой поясничной области по подмышечной 
линии имеется горизонтальная колотая рана длиною 
до трех сантиметров, из которой торчит часть сальника. 
В левой подмышечной области, у края восьмого ребра, имеется 
рана, проникающая всю толщу покровов, круглого очертания, 
с равными краями, слегка пропекшимися, около полусантиметра 
в диаметре. В области рукоятки грудины, у левого 
ее края, имеется рана до двух миллиметров шириною, колотого 
характера. Из записанных повреждений - огнестрельные 
раны: в правый висок - слепая, в верхнюю часть правой 

 

 149 
половины груди, с выходом в правую подмышечную область, 

- раны, носящие характер действия разрывных пуль, а также 
колотая рана живота с выпадением внутренности - сальника, 
должно считать смертельными. Соответственно описанным 
ранам тела на одежде убитого как верхней - теплой шубы, так 
и нижних - рясе, и подряснике - имеются разрезы. На клобуке, 
в нижней правой части его, соответственно надглазной 
ране имеется круглая дыра, закопченная дымом в окружности, 
в задней часта клобука имеются три прорванных дыры, 
соответствующих местам ранений головы. 
ОсвидетельствованиетелаубитогомитрополитаВысокопреосвященного 
Владимира производил врач статский советник 
Алексей Городецкий'. 

Арсен Рiчинський 

(25 (12) червня 1892, Тетилькiвцi, Крем'янецький повiт, 
Волинська губернiя - 13 квiтня 1956) 

Православний церковний, громадський i пластовий дiяч 
на захiднiй Волинi, за фахом лiкар. 

Автор статей на релiгiйно-церковнi теми та книги 'Проблеми 
української релiгiйної свiдомостi' (1923); редактор-видавець 
переважно неперiодичних журналiв-часописiв: 'Нова 
Дорога' (1918), 'На Вартi' (1925-26), 'Рiдна церква' (1927), 
'Наше брацтво' (1929), в яких пропагував нацiональне вiдродження 
Православної Церкви. Церковний композитор 
(музичнi збiрки: 'Скорбна мати', 'Українська вiдправа', 'Колядки
'). Радикальнi церковнi погляди спричинили конфлiкти 
Рiчинського з тогочасним церковним керiвництвом православної 
митрополiї, що проявилися навiть у тимчасовому вiдлученнi 
його вiд церкви, а громадсько-пластова дiяльнiсть - у 
переслiдуваннi польської влади (в'язень Берези Картузької, 
1939) та репресiї радянської влади. 

Рiчинський став активним дiячем українського церковного 
руху, прихильником утворення автокефалiї та 
української церкви. Саме тодi почалася тривала дружба Рiчинського 
з Тележинським. Пiд впливом останнього Рiчинський 
зацiкавився композиторською творчiстю. В 1925 роцi 
вiн уклав свою першу збiрку загальнодоступних церковних 

 

150 
спiвiв для сiльських хорiв пiд назвою 'Всенароднi спiви в 
українськiй церквi', мета якої, за його власними словами, 
'полегшити богослужiння в церквi українською мовою та 
показати перевагу й красу Служби Божої на рiднiй мовi'. 
1926 року вийшла наступна збiрка 'Українськi церковнi спiви
', 1929-го - 'Українська Вiдправа Вечiрня та Рання'. 

Композитор, видавець, лiкар, церковний дiяч, Рiчинський 
не залишався осторонь i громадського життя. В 1928-29 роках, на 
якi припадає кульмiнацiя його суспiльної дiяльностi, вiн очолював 
Володимирську 'Просвiту', був її iдеологом i натхненником 
усiх культурно-просвiтницьких заходiв. 1933 року Рiчинського 
обрали вiце-президентом товариства 'Вiдродження'. Тодi ж вiн 
органiзував хор при 'Володимирському Союзi українок'. 

У своїх виступах та публiкацiях Рiчинський постiйно 
пропагував iдеї нацiональної незалежностi, за що його декiлька 
разiв заарештовували, а одного разу навiть заслали до 
концентрацiйного табору. 

Пiсля останнього арешту в 1939 роцi органами НКВС 
Рiчинський був засуджений до 10 рокiв позбавлення волi в 
Унтатаборi. Пiсля вiдбуття цього термiну, Рiчинського разом 
з родиною вiдправили у безстрокове заслання в КизилОрдинську 
область без права повернення в Україну. Вiн працював 
лiкарем районної лiкарнi, продовжуючи i свої композиторськi 
заняття. Так, на початку 50-х рокiв вiн створив хор 
'Двi хмароньки'. 

У 1952-1953 рр. його статтi на медичну тему друкувалися 
в часописi 'Здоровье Казахстана'. 

Помер А. Рiчинський 13 квiтня 1956 р. у результатi крововиливу. 
Поховали його на цвинтарi станцiї Джусали КизилОрдинської 
областi (Казахстан). 

Повiдомлення з Москви про реабiлiтацiю запiзнилося на 
два тижнi... 

Митрополит Антонiй 

(Олексiй Павлович Храповицький) 

(30(17).03. 1864 - 1936) 

Православний митрополит, росiйський церковний i громадський 
дiяч. Народився в Новгородськiй губернiї. 1902-13 

 

 151 
- єпископ Волинський i Житомирський(з 1906 - архiєпископ, 
з 1911 - д-р теологiї), 1913-17 - архiєпископ Харкiвський. 
1917 вiдомий гострими виступами проти українського нацiонального 
руху. У травнi 1918-го обраний митрополитом 
Київським, вибори вiдбулися з порушенням церковних канонiв 
i всупереч бажанню гетьмана П. Скоропадського та його 
уряду. Активно боровся проти української автокефалiї. На 
початку 1919-го його усунено за антиукраїнську дiяльнiсть. 
1920 р. емiгрував, очолив закордонне росiйське церковне 
правлiння у м. Сремськi-Карловцi (нинi Сербiя та Чорногорiя). 
На 1-му Карловацькому соборi (грудень 1921) обраний 
головою Вищого росiйського церковного управлiння за кордоном. 
22 червня 1934 року Московська Патрiархiя заборонила 
надто владолюбивому Антонiю Храповицькому та iже з 
ним у священнослужiннi. 
Помер у м. Сремськi-Карловцi. 

Цiкавi мiркування про чорносотенний 'Союз русского 
народа', одним з органiзаторiв якого в Українi був митрополит 
Антонiй Храповицький, є в Андрiя Новосьолова 'Развод 
по-христиански. 2. Черная сотня' (www.proza.ru): 

'Вот создать организацию таких 'идейных' воителей за 
ценности православия и сподобились духовные отцы с надеждою 
на то, что такие 'народные дружины' из 'православных 
борцов' и пригодятся в будущем. А на то, что у самих синодалов 
с верой в Бога некоторые проблемы, внимания решили не 
обращать, поскольку все это мелочи. 

Во главе этих боевых групп должен был стоять военный 
человек, а вот управлять этим командиром должен был представитель 
духовенства, впрочем, не отвечая за действия своих 
'духовных детей' с револьверами. Если припомнить, что 
внутри самой РПЦ всегда существовала жесткая военная 
дисциплина, то можно себе представить, какую власть в своих 
руках сосредоточил Синод - 'черные сотни' Всея России 
отлично управлялись из Москвы. 

Факт непосредственного участия духовенства в черносотенных 
организациях известен. Так, будущий патриарх Тихон 
в бытность архиепископом Ярославским и Ростовским 

 

Iван КОРСАК152 
возглавлял губернский отдел Союза русского народа. В рядах 
'Черной Сотни' были архиепископы Сергий Старгородский, 
будущий глава Русской Православной Церкви в эмиграции 
(РПЦЗ) Антоний Храповицкий и многие другие... 

Поэтому, действуя 'от обратного', мы можем с уверенностью 
сказать, что 'Черная Сотня' - это Всероссийская боевая 
террористическая организация, действующая во имя политических 
интересов Святейшего Синода... 

Еще один факт принадлежности 'Черной Сотни' церковной 
системе - это ее финансирование и обеспечение. Разумеется, 
декларируемая часть денежных вливаний в 'черносотенство
' - это 'пожертвования неизвестных лиц'. Но было и финансирование 
из бюджета Российской Империи, точно такое 
же, как и финансирование РПЦ. (Невероятно, что Российское 
Государство само кормило своих убийц!) И как только в 1917 
году денежный поток из государственной казны иссяк, исчезло 
и черносотенное 'народное движение'... 

Все террористические акты по устранению правых лидеров 
осуществлялись боевой группой левых эсеров, в частности, 
ее лидером Борисом Савинковым. А вот член Центрального 
Комитета социал-революционеров Евно Азеф был агентом 
царской охранки, где получал деньги для Савинкова и инструкции, 
кого в этот раз настоятельно рекомендуется убить. 
Там же, в кабинете начальника Департамента полиции Петра 
Ивановича Рачковского, получал деньги и инструкции глава 
боевых групп (БГ) 'Черной Сотни' В. М. Пуришкевич. 'Черные
' убивали 'жидо-масонов', а 'красные' убивали 'мракобесов
'. Таким образом, в России за счет казны организовывалась 
'беспощадная классовая война' во имя 'светлых целей 
спасения России'. Боевики Савинкова убили московского 
градоначальника великого князя Сергея Александровича, министров 
Сипягина, Плеве, Трепова, Столыпина и еще сотни 
людей, преданных монархии. Черносотенцы убили профессора 
Герценштейна депутата I Думы, революционных лидеров 
Караваева, Баумана, Афанасьева и многих других, покушались 
на жизнь министра Витте. Устраивали черносотенцы и 
погромы. 

 

 153 
Михайло Тележинський 

(26 сiчня 1886 - 1939) 

Композитор, хоровий диригент, публiцист, вiдомий духовний 
та полiтичний дiяч. 

Народився 26 сiчня 1886 року в селi Булаї Бердичiвського 
повiту. 1905-го закiнчив Києво-Подiльське духовне училище 
i був зарахований до Київської духовної семiнарiї. 1913 
року Тележинський був посвячений у духовний сан, але вiдмовився 
вiд священицтва, повнiстю вiддав себе мистецтву. 
Наступнi роки вiн присвятив самовдосконаленню в професiйнiй 
музичнiй сферi водночас задовольняючи свiй яскравий 
суспiльний темперамент участю у полiтичному життi 
Києва. В 1917 роцi Тележинський стає вже вельми помiтною 
постаттю столицi: вiн - член Центральної Ради, державний 
iнспектор вiйськ УНР, диригент заснованого К. Стеценком 
першого Українського Нацiонального хору. 

Випадкова зустрiч iз К. Стеценком у 1918 роцi на станцiї 
Броди пiд час вимушених 'мандрiв' поклала початок 
кiлькамiсячному тiсному особистому та творчому спiлкуванню 
двох музикантiв. Подальша доля Тележинського була 
тiсно пов'язана з Волинню, куди вiн переїхав влiтку 1919 
року. Спочатку Кам'янець-Подiльський, потiм ВолодимирВолинський 
стають центрами його рiзнобiчної дiяльностi. 
Займаючи спершу скромну посаду псаломщика однiєї з 
володимирських церков, Тележинський швидко опинився 
у вирi громадського i мистецького життя, коли увiйшов до 
складу мiсцевої 'Просвiти'. 1922 року вiн органiзував хор 
'Замочок', один з найкращих на Волинi. Тодi ж вiн познайомився 
з Арсеном Рiчинським, головним лiкарем мiсцевої 
лiкарнi, в особi якого знайшов однодумця i близького 
друга. Обидва стали поборниками вiдродження автокефалiї 
та українiзацiї церковної вiдправи. 

У тому ж 1922 роцi розпочинається композиторська дiяльнiсть 
Тележинського: спочатку вiн створює Лiтургiю, згодом у 
Станiславi у видавництвi 'Лiра' вийшла його 'Збiрка пiсень 
i забав для дiтей'. З 1927 року розгортається критично-публiцистична 
дiяльнiсть Тележинського. Починаючи з першої 
своєї статтi, яка була присвячена 100-лiтньому ювiлею з дня 

 
154 
виходу збiрки українських народних пiсень М. Максимовича, 
Тележинський цiлеспрямовано вивчав iсторiю, теорiю, 
естетику та практику побутування українського музичного 
фольклору i став одним iз провiдних вiтчизняних фахiвцiв з 
цiєї проблеми. 

Довгi роки композитор, як публiцист, спiвпрацював з газетою 
'Українська нива', що виходила українською мовою 
спочатку у Варшавi, пiзнiше в Луцьку. Так, 1928 року в газетi 
було надруковано два бiографiчнi нариси Тележинського 

- про К. Стеценка та М. Леонтовича. 
Композитор часто виступав з лекцiями та вступними 
промовами у концертах за участю свого хору. 1929 року пiсля 
серiї концертiв хору в Луцьку, Тележинський прийняв пропозицiю 
зайняти посаду регента хору мiсцевого Чеснохресного 
братства. В 1930 роцi Тележинського призначили iнспектором 
українських народних хорiв при Шкiльнiй кураторiї. Не покидає 
вiн i своєї полiтичної дiяльностi - так, 1931 року Тележинський 
був обраний послом до Сейму, де разом з журналiстом 
П. Певним, головним редактором 'Української ниви', 
вони започаткували нову полiтичну органiзацiю 'Волинське 
Українське об'єднання'. Тележинський став його генеральним 
секретарем. 

У 30-тi роки з'являється багато творiв композитора: 4 
десятки хорових обробок, збiрник зi 160 українських народних 
пiсень, солоспiви, серед яких цикл 'Айстри' на слова 
О. Олеся, дитяча опера 'Дiд Мороз', 'Вечiрня та ранiшня 
вiдправи'. Музика Тележинського позначена благородними 
рисами його особистостi. Її вирiзняють поетичнiсть, емоцiйнiсть, 
глибина. 

Митрополит Євлогiй (Георгiєвський) 

(1882-1946) 

Закiнчив Тульську духовну семiнарiю i Московську духовну 
академiю. З 1897 року - ректор Хомської семiнарiї, з 1912го 
- архiєпископ, обирався в Думу. Архiєпископ Волинський 
i Житомирський з травня 1914-го. Затято боровся проти 
незалежностi Української церкви. В емiграцiї восени 1920 
року. Вище церковне управлiння пiд керiвництвом Антонiя 

 

 155 
Храповицького призначає владику Євлогiя керiвником всiх 
захiдноєвропейських росiйських пiдроздiлiв церкви. В 1927му 
вiдмовився коритися митрополитовi Антонiю, розколовши 
емiграцiю на 'карловчан i 'євлогiан'. В 1931 роцi взагалi перейшов 
пiд юрисдикцiю Константинопольського патрiарха. 

Заборонений у священослужiннi митрополитом РПЦ 
Сергiєм. 

Помер у Парижi. 

Вартою уваги буде публiкацiя Людмили Кафри 'Еврейское 
вино для русской церкви' (www.jcrelations.net/ru): 

СВЯТЫЕ ЧЕРНОСОТЕНЦЫ 

'Русская православная церковь во многом несет ответственность 
за погромы в России, на Украине и в Молдавии. 
Церковь не только не осудила погромы во время революции 
1905 г. и во время гражданской войны, но многие еврейские 
погромы поощрялись священниками. Громить и убивать евреев 
шли с крестным ходом, неся иконы и хоругви. Многие 
православные иерархи были среди основателей и духовных 
отцов антисемитской Черной Сотни. Парижский митрополит 
Евлогий (в миру Василий Семенович Георгиевский) был 
депутатом 2-й и 3-й Государственной думы, где представлял 
черносотенный Союз русского народа. С 1914 г. Евлогий 
был одним из руководителей этой организации и несет долю 
ответственности за еврейские погромы в начале Первой мировой 
войны. После революции митрополит Евлогий стал 
управляющий всеми западноевропейскими русскими церквами 
на правах епархиального архиерея и был среди основателей 
Русской Православной Церкви Заграницей. Впрочем, уже 
в 1927 г. Евлогий рассорился со своим другом, главой РПЦ(З) 
митрополитом Антонием и начал постепенно сближаться с 
большевиками. После войны он одним из первых среди парижских 
эмигрантов получил советский паспорт'. 

Архiєпископ Олексiй (Дородницин) 

Колишнiй владимирський архiєпископ. Перед проголошенням 
УНР перебував 'поза штатом', Доживав вiку в Печерськiй 
лаврi. 

 

156 
Iстинний патрiот своєї землi. Бурхливi подiї громадянської 
вiйни закинули його в Новоросiйськ, де й помер в невеличкому 
монастирi у сiчнi 1920 року. 

Як поставилося росiйське духовенство до смертi i похорон 
архiєпископа Олексiя, можна судити зi споминiв владики 
Євлогiя: 'Єп. Сергiй (Новоросiйський i Чорноморський) жадних 
розпоряджень щодо похорону не дав, i труп архiєпископа 
Олексiя в однiй бiлизнi пролежав днiв три в хлiвi. Я запропонував 
єп. Сергiю доручити менi поховати, i той з радiстю 
погодився. На призначений час прийшов я з дияконом до 
церкви на кладовищi... В церквi гроба не було. Вияснилось, 
що тiло привезуть, але треба зачекати... Нарештi завиднiлись 
сани в одну конячку, а на них величезний грiб, на якому сидiв 
фурман; за саньми йдуть два-три ченцi. В церквi вiдкрили 
вiко домовини ... архiєпископ Олексiй лежав не в ризах, а 
в старому пiдряснику, в єпитрахилi. З причини морозу, тiло 
було ще цiле. Вiдправу прийшлось робити не так, як звичайно 
ховають архиєреїв, хоч я i старався, в мiру можливости, вичитати 
все, що по чину положено. Питаю пiсля похорону: де 
могила? Виявилось - на самому краю кладовища в гущавинi. 
Ми довго пролазили кучугурами, загрузаючи в снiгу'... 

Митрополит Платон (Рождественський) 

Член 2-ї Державної думи. Займав ряд високих церковних 
посад в РПЦ. Серед них - архiєпископ Алеутський i Пiвнiчноамериканський, 
Кишинiвський i Хотинський, екзарх Грузiї 
(доки його чемно грузини не попросили, проголосивши незалежнiсть 
своєї церкви). 

В 1920 роцi емiгрує в США, керiвник православними парафiями 
в Америцi. 

В груднi 1923 року московський патрiарх викликає 
митрополита Платона в Москву для канонiчного суду над 
ним, його звiльняють вiд керiвництва Пiвнiчноамериканськими 
єпархiями. Та митрополит Платон не пiдкорився 
своєму патрiарховi. Затятий ворог Української автокефалiї, 
в жовтнi 1933 року проголошує Американську церкву 
автономною. У вiдповiдь фактичний мiсцеблюститель патрiаршого 
престолу Сергiй i московський синод 16 серпня 

 

 157 
постановляють вiддати митрополита Платона пiд суд архiєреїв 
iз забороною у священнослужiннi. 

Заборона не була знята до смертi митрополита Платона, 
тiльки по його смертi дозволено було вiдслужити панахиду. 


Митрополит Олександр (Микола Iванович Iноземцев) 

(1882/1887 - лютий 1948, Мюнхен) 

Iєрарх Польської православної церкви. 

Народився 1882 (за iншими даними - 1887) року в Тобольськiй 
губернiї. Закiнчив Тобольську духовну семiнарiю i 
Санкт-Петербурзьку духовну академiю зi ступенем кандидата 
богословiя (1909-1913). Прийняв чернечий постриг в 1912 
роцi. Iєродиякон (1912). Iєромонах (1912). Пiсля закiнчення 
залишився при академiї на посадi помiчника iнспектора. 

Коли єпископ Юрiй (Ярошевський) з посади ректора в 
1917 роцi був призначений на кафедру єпископа Мiнського i 
Турiвського, вiн викликав архiмандрита Олександра в Мiнськ 
i призначив єпархiальним мiсiонером. 

В кiнцi 1919-го супроводжував архiєпископа (майбутнього 
митрополита) Юрiя/Георгiя (Ярошевского), який покинув 
Харкiв перед його захопленням Червоною армiєю. Потiм з Новоросiйська 
вiдплив 16 сiчня 1920 року в Константинополь. 

В серпнi 1921-го переїхав у Польшу. Секретар Собору 
православної митрополiї у Польшi, що вiдбувся 24 сiчня 1922 
року у Варшавi. 

Хiротонiзований 4 червня 1922-го митрополитом Юрiєм 
(Ярошевським) i архiєпископом Дiонисiєм (Валединським) на 
єпископа Люблинського. 

Член Священного синоду православної митрополiї в 
Польщi. Єпископ Пiнський i Полiський (1922). Архiєпископ 
Полiський i Пiнський (1927). Був прихильником автокефалiї 
Польської Православної Церкви. 

Пiсля того, як у вереснi 1939 року радянськi вiйська зайняли 
Захiдну Україну i Бiлорусiю, Росiйська Православна Церква 
розгорнула iнтенсивнi заходи для пiдпорядкування єпархiй 
на новоприєднаних землях. На Волинь прибув патрiарший 
екзарх, архiєпископ Миколай Ярушевич, мiсцевих iєрархiв 

 
158 
було змушено приїхати до Москви i скласти там заяву вiрностi 
Московськiй патрiархiї. Не зробили цього лише архiєпископ 
Полiський Олександр та єпископ Луцький Полiкарп 
(Сiкорський). 

Пiд час Другої свiтової вiйни був одним з творцiв Української 
Автокефальної Церкви пiд предстоятельством митрополита 
Полiкарпа (Сiкорского) (1942). Голова церковного синоду 
8-10 лютого 1942 року в мiстi Пiнську. Возведений цим 
синодом в сан митрополита. 

Протягом дяльностi цього синоду архiєпископами Полiкарпом 
Сiкорським i Олександром Iноземцевим були висвяченнi 
в єпископи: архiмандрит Никанор (Абрамович) (9 
лютого) i архiмандрит Iгор (Губа) (10 лютого). 

В 1944-му з Пiнська евакуювався в Мюнхен. Перейшов 
в юрисдикцiю Росiйської Православної Церкви Закордоном 
(РПЦЗ). Загинув в кiнцi лютого 1948 року за трагiчних обставин, 
в м. Мюнхенi. 

Архiєпископ Фадей (Успенський) 

Уродженець Нижньогородської губернiї. В 1908 роцi висвячений 
на єпископа Володимир-Волинського. 

В перiод УНР демонстративно вiдмовився листуватися з 
представниками української влади українською мовою. Певний 
час перебував у Житомирi. 

Був архiєпископом Саратовським, Тверським владикою, 
займав iншi посади. 

Арештований в 1937 роцi, його звинувачували в керiвництвi 
церковно-монархiчною органiзацiєю, засуджений до 
найвищої мiри покарання. За одними свiдченнями, розстрiляний, 
за iншими - того, хто вiдмовлявся листуватися з владою 
українською мовою, а тiльки росiйською, самi ж росiяни 
втопили у ямi iз нечистотами. 

Юрiй Ярошевський 

(1872 - 8 лютого 1923) 

Церковний дiяч, митрополит Православної Церкви в 
Польщi. 

Родом iз Подiлля, зi священицької родини. 

 

 159 
1896 року закiнчив Київську духовну академiю, з 1906го 
- єпископ-помiчник в Тулi, згодом лубенський єпископ, з 
1910-го - ректор Петербурзької духовної академiї. 

В 1917 роцi був призначений на кафедру єпископа Мiнського 
i Турiвського. 

В 1919-му - харкiвський архiєпископ. 

1921 року переїхав до Польщi, був iменований вiд константинопольського 
патрiарха екзархом Православної Церкви 
в Польщi i пiднесений до сану митрополита. 

Автокефалiя тiєї Церкви, що її бажав уряд Польщi, вiдповiдала 
бажанням українських церковних дiячiв, якi прагнули 
порвати зв'язок Української церкви з Москвою. 

Митрополит Юрiй сприяв цьому задумовi, всупереч опоровi 
росiян. 

У розпалi церковної боротьби Юрiя Ярошевського застрелив 
росiйський ректор Волинської духовної семiнарiї, архiмандрит 
Смарагд (в миру - Павло Латишенков). 

Найважливiшi працi Ярошевського: 'Соборне послання 
апостола Якова', 'Соборне послання апостола Петра' та iншi. 

Василь Бiднов 

Народився 2(14) сiчня 1874 року в родинi заможних селян 
у селi Широке Херсонської губернiї (нинi селище мiського 
типу Днiпропетровської областi, районний центр). 

Початкову освiту здобув в однорiчнiй земськiй школi в 
Широкому. У 1885-1889 роках навчався в Херсонському духовному 
училищi. 

У серпнi 1898-го Бiднов вступив до Київської духовної 
академiї. 

Пiсля закiнчення її Бiднова 2 серпня 1902 року призначили 
в Астраханську духовну семiнарiю викладачем iсторiї та 
викриття розколу й сектантства. У липнi 1903-го Василь Олексiйович 
домiгся переведення на посаду помiчника iнспектора 
Катеринославської духовної семiнарiї, де мав викладати психологiю, 
iсторiю, фiлософiю, гомiлетику, нiмецьку та давньоєврейську 
мови, а з 28 квiтня 1905 року - громадянську iсторiю. 

Справжня наукова праця, яка принесла Бiднову визнання, 
почалася у Катеринославi. 

 
160 
В. Бiднов розшукував i дослiджував старi архiвнi збiрки, 
розбирав та упорядковував їх, складав описи, написав низку 
статей з iсторiї запорiзького козацтва. Це бiографiчнi нариси 
про Петра Калнишевського, Лазаря Глобу, Володимира Сокольського, 
Федора Фомича, Гната Каплуна, Якова та Iвана 
Шиянiв. У Катеринославi Бiднов здобув визнання i як серйозний 
iсторик церкви. Найбiльшою i найважливiшою аналiтичною 
працею Бiднова, створеною в Катеринославi, була книга 
'Православна церква в Польщi та Литвi' (1908), захищена як 
магiстерська дисертацiя. 

Науковий авторитет Бiднова неухильно зростав. Про це 
свiдчило обрання його дiйсним членом Церковно-iсторичного 
i археологiчного товариства при Київськiй духовнiй академiї, 
почесним членом Музею iменi Поля у Катеринославi, 
членом Українського наукового товариства у Києвi, членом 
Полтавського церковного iсторико-археологiчного комiтету. 
Вiд самого початку перебування у Катеринославi Бiднов став 
членом мiсцевої 'Просвiти'. 

Ще в лютому 1908 pоку Mикола Петров запропонував 
кандидатуру Бiднова на замiщення кафедри церковної 
археологiї та лiтургики Київської духовної академiї. Одночасно 
з балотуванням Бiднова обрали приват-доцентом 
церковної iсторiї iсторико-фiлологiчного факультету Харкiвського 
унiверситету. Йому запропонували, живучи у Катеринославi, 
щотижня приїздити для читання лекцiй. 

У Катеринославi Бiднов продовжував наукову та викладацьку 
дiяльнiсть аж до революцiї. Учений брав участь у 
численних мiтингах, з'їздах, засiданнях, зiбраннях, редагував 
'Вiсник товариства 'Просвiта' та український вiддiл газети 
'Наше життя'. 

Влiтку 1918 року в Катеринославi було створено приватний 
росiйський унiверситет. Його ректор - вiдомий iсторик 
професор Матвiй Любавський - запрошував Бiднова викладати 
там iсторiю України i навiть українською мовою. Тодi ж ученого 
запросили на посаду екстраординарного професора iсторiї 
української церкви iсторико-фiлологiчного факультету Українського 
державного унiверситету у Кам'янцi-Подiльському. Бiднов 
прийняв це запрошення. У жовтнi 1918 року вiн переїхав 

 

 161 
до Кам'янця-Подiльського разом iз сином Арсеном. Дружина 
залишилася в Катеринославi. Бiльше вони не побачилися. 

У сiчнi 1919 року в унiверситетi було засновано богословський 
факультет. Його деканом обрали В. Бiднова. 

Активна полiтична позицiя вченого спричинилася до 
того, що коли Кам'янець зайняли бiльшовики, його разом iз 
групою українських iнтелiгентiв заарештували. Як згадував 
учений, коли бiльшовики знову залишали мiсто, вони хотiли 
розстрiляти в'язнiв, але через нищiвну атаку української батареї 
не встигли цього зробити. 

У листопадi 1920 року, напередоднi остаточного захоплення 
Кам'янця-Подiльського бiльшовиками, батько й син 
Бiднови разом iз частинами української армiї покинули мiсто. 
На територiї Польщi українську армiю було iнтерновано. До 
таборiв потрапили й обидва Бiднови. 

Помер в 1935 роцi у Варшавi. 

Величезна наукова, громадська i полiтична дiяльнiсть 
В. Бiднова є благодатною нивою для подальших дослiджень. 

Iван Власовський 
(8 серпня 1883, с. Вiльшанка, Харкiвська губернiя 

- 10 жовтня 1969, м. Торонто, Канада) 
Церковний та громадський дiяч, член Товариства iменi 
Петра Могили в Луцьку, член комiсiї з перекладу богослужбових 
книг, учасник українiзацiї православного церковного 
життя на Волинi 20-30-х рр. 

Iван Федорович Власовський народився 28 серпня 1883 
року в сiм'ї псаломщика (згодом диякона) Федора i Марфи у с. 
Вiльшанка Харкiвської губернiї. Навчався в духовнiй школi та 
духовнiй семiнарiї в Харковi. З 1904-го вчився в Київськiй Духовнiй 
Академiї, де завершив навчання написанням наукової 
працi, вiдзначеної премiєю Митрополита Макарiя. В 1908 роцi 
закiнчив Академiю, здобувши вищу богословську освiту. 

Свою педагогiчну дiяльнiсть розпочав у вереснi 1909 року 
вчителем приватної школи I розряду в мiстi Лохвицi на Полтавщинi. 
За Наказом Мiнiстерства народної освiти вiд 13 вересня 
1918 ? 146 був призначений директором Луцької державної 
чоловiчої гiмназiї. На цiй посадi, спочатку чоловiчої, пiзнiше 

 

162 
коедукацiйної гiмназiї перебував до 1 вересня 1926 року. В 
1920-1925 роках Iван Федорович був концесiонером названої 
гiмназiї як уже приватної за часiв польської влади. 

Обiймаючи посаду директора гiмназiї, вiн наполегливо 
почав українiзацiю навчального закладу (гiмназiя працювала 
в Луцьку з 1895 року). Переведення навчання в гiмназiї 
на українську мову йшло поступово, оскiльки не вистачало 
пiдручникiв та вчителiв вiдповiдної квалiфiкацiї. Сам Iван 
Власовський викладав українську мову, лiтературу, фiлософську 
пропедевтику. Iван Власовський вiв активне громадське 
життя, був членом 'Просвiти'; часто виступав перед 
волинянами з лекцiями та рефератами. Був органiзатором 
Шевченкiвських урочистостей у Луцьку в 1922-1928 роках. 
Разом з Арсеном Рiчинським виступив iнiцiатором скликання 
в Луцьку 5-6 червня 1927 року Загально-Волинського 
Православного з'їзду, який висловився за українiзацiю православної 
церкви в Польщi. Видавав церковно-громадський 
часопис 'Рiдна церква'. 

В 1935-38 роки редактор журналу 'Церква i народ'; один 
з органiзаторiв луцької 'Просвiти'. Був ув'язнений польською 
владою. 

У 1944 роцi Iван Власовський емiгрував спочатку в Прагу, 
де працював у бiблiотеках, збирав джерельнi матерiали до 
найголовнiшої працi свого життя 'Нарису iсторiї Української 
Православної Церкви'. В 1944-1948 роках перебував в Нiмеччинi, 
де вiв активне просвiтницьке життя, став директором 
Канцелярiї Священного синоду, директором Богословського 
iнституту. В 1948 роцi Iван Власовський виїхав у Канаду, викладав 
богословськi науки й українську мову в Колегiї Св. 
Андрiя Первозванного, редагував журнал 'Церква i нарiд'. 
У 1948-50-х роках проживав в Торонто, незважаючи на важкi 
побутовi умови, просвiтницької дiяльностi не залишив. Друкував 
статтi в часописах 'Українське Православне Слово', 
'Рiдна церква', 'В оборонi вiри'. Протягом 1955-1966 рокiв 
вийшло друком чотиритомне у п'яти книгах його видання 
'Нарису iсторiї Української Православної Церкви'. 

10 жовтня 1969 року Iван Власовський помер. Похований 
на кладовищi 'Проспект' в м. Торонто. В 1974 роцi вийшло 



 163 
друком видання Українського православного братства Св. 
Володимира 'I. Власовський. Пропам'ятна книга'. 

Митрополит Василь (Василь Костянтинович Липкiвський) 


(20 березня 1864, Попудня - 27 листопада 1937, Київ) 

Видатний український релiгiйний дiяч, проповiдник, 
публiцист, письменник i перекладач, борець за автокефалiю 
українського православ'я, перший митрополит Київський 
i всiєї України вiдродженої у 1921 роцi Української Автокефальної 
Православної Церкви. 

Майбутнiй митрополит Василь Липкiвський народився 
20 березня 1864 року в селi Попуднi. 

Початкову освiту Василь Липкiвський здобув в Уманськiй 
бурсi, де навчався у 1873-1879 рр. Згодом, у 1879-1884 
рр. навчався у Київськiй духовнiй семiнарiї, пiсля закiнчення 
якої його як кращого учня було направлено до Київської духовної 
академiї, яку вiн закiнчив у 1889-му з ученим ступенем 
кандидата богослов'я. 

У 1890-му - у вiцi двадцяти п'яти рокiв - Василя Липкiвського 
призначено законовчителем Черкаської гiмназiї, а 
через рiк - 20 жовтня 1891-го - його було висвячено на священика. 


Пiсля цього у 1892 роцi отця Василя призначили настоятелем 
собору в мiстi Липовцi Київської губернiї i повiтовим 
iнспектором церковно-парафiяльних шкiл Липовецького повiту 
- органiзатором шкiльної мережi. 

Нова сторiнка у життi протоiєрея Василя Липкiвського, 
як i у багатьох вiруючих людей, розпочалася з початком Української 
революцiї 1917 року, коли, окрiм полiтичного, з новою 
силою прокинувся церковний рух, спрямований на унезалежнення 
православної церкви в Українi як церкви нацiональної. 
З того часу отець Василь (Липкiвський) став одним iз лiдерiв 
руху за утворення Української автокефальної православної 
церкви. 

За активної участi 'Братства' у листопадi 1917 року прихильники 
автокефалiї сформували Оргкомiтет по скликанню 
Всеукраїнського Церковного Собору. Вже незабаром вiн 

 
164 
був реорганiзований у тимчасову Всеукраїнську православну 
церковну раду (ВПЦР), яка й очолила церковний рух до скликання 
Собору та органiзацiю самого Собору. 

За рiшенням ВПЦР, Собор мав вiдбутися 7 сiчня 1918 
року, на Рiздво, проте цьому завадила українсько-радянська 
вiйна. Згодом дату скликання Собору iще кiлька разiв переносили. 
Загалом, 1918 та 1919 роки видалися дуже нелегкими 
для української церкви: двi влади - гетьмана Скоропадського 
та Директорiї - своїми указами проголошували автокефалiю 
української православної церкви, проте втiлити цi рiшення у 
життя не було можливостi. 

Навеснi 1919 року бiльшу частину територiї УНР захопили 
бiльшовики, що проголошували вiдокремлення церкви вiд 
держави. Цим одразу спробували скористатися отець Василь 
(Липкiвський) та Всеукраїнська православна рада. У квiтнi 
1919 року за активної участi Липкiвського ВПЦР провела 2-й 
збiр, де було ухвалено розпочати утворення українських парафiй. 
А вже 22 травня 1919 року, в супроводi хору пiд керуванням 
Миколи Леонтовича, отець Василь (Липкiвський) 
особисто вiдслужив першу лiтургiю українською мовою у 
збудованому гетьманом Iваном Мазепою на Печерську в Києвi 
Микiльському соборi. 

5 травня 1920 року ВПЦР звернулася з листом до українського 
православного громадянства, в якому проголосила 
автокефальною православну церкву в Українi. Зусиллями 
Липкiвського i його однодумцiв 14 жовтня 1921 року на Свято 
Покрови у Софiї Київськiй нарештi було скликано перший 
Всеукраїнський Церковний Собор, який пiдтвердив постанову 
ВПЦР вiд 5 травня 1920-го про автокефалiю Української 
православної церкви. 

21 жовтня того ж року протоiєрей отець Василь (Липкiвський) 
таємним голосуванням майже одноголосно був обраний 
на посаду єпископа-митрополита. 

Всеукраїнський церковний собор висвятив - покладанням 
рук усього духовенства - свого першого єпископа Василя 
Липкiвського (за практикою стародавньої Александрiйської 
церкви) й обрав його главою Української автокефальної православної 
церкви - митрополитом Київським i всiєї України. 


 165 
Пiсля цього була висвячена українська iєрархiя й затвердженi 
головнi - новi й необхiднi - засади життя Української церкви. 

Собор проголосив створення Української Автокефальної 
Православної Церкви, наголосив на непiдлеглостi Церкви 
керiвництву iнших церков i визнав примусовий перехiд Київської 
церкви пiд зверхнiсть Московського патрiархату 1686 
року аморальним та антиканонiчним актом. 

У сiчнi 1930 р. радянська влада примусила УАПЦ оголосити 
про саморозпуск, десятки її священикiв i тисячi вiрних 
загинули у в'язницях i концтаборах, а наступник Липкiвського, 
митрополит Микола Борецький, збожеволiв вiд тортур. 
1934 року комунiсти закрили Покровську церкву, а самого 
Липкiвського виселили за мiсто. 22 жовтня 1937 року 
Липкiвського вчергове заарештували. Старша дочка та двоє 
синiв Липкiвського теж були заарештованi й вiдправленi до 
Сибiру. За рiшенням так званої трiйки НКВД - митрополита, 
якому на той час було 73 роки, було розстрiляно 27 листопада 
1937 року. 

ПIД ПРИЦIЛОМ 

Вiдродження українського Православ'я у 1941-1942 
роках 

Протоiєрей Микола Цап, канцлер, викладач Волинської 
духовної семiнарiї, настоятель парафiї Великомученика Юрiя 
Переможця в Луцьку 

Долю Української Православної Церкви в часi Другої свiтової 
вiйни доводиться розглядати в тiснiй залежностi вiд ходу 
воєнних подiй i змiн полiтичної влади на українських землях. 
Початок вiйни гiтлерiвської Нiмеччини з СРСР загально серед 
українцiв викликав велику радiсть у тому розумiннi, що 
з'являлась вiра i надiя на постання Української держави i своєї 
Церкви. 

Однак цi надiї швидко розвiялися, коли слiдом за армiєю 
прийшла цивiльна нiмецька влада i було створено перехiднi 
органи управлiння до перетворення українських земель 
на нiмецьку колонiю. В умовах вiдносної релiгiйної свободи, 
яка була на початку нiмецької окупацiї, православнi українцi 
Волинi, Подiлля й Полiсся почали органiзовувати церковно


166 
релiгiйне життя. Найбiльш авторитетним церковним iєрархом 
був тодi архiєпископ Олексiй (Громадський), який пiсля 
страстотерпства вiд бiльшовикiв мав стати на чолi Української 
Церкви. Однак сподiвання провiдних українських православних 
кiл, що їх очолить архiєпископ Олексiй, найстарший за 
висвятою iєрарх на українських землях, i об'єднає в єдину 
Українську Православну Церкву пiд керiвництвом митрополита 
Дiонисiя (Валединського) - предстоятеля Автокефальної 
Православної Церкви в Польщi, не здiйснилися. 

18 серпня 1941 року в Почаївськiй лаврi таємно вiдбувся 
обласний собор єпископiв у складi голови собору архiєпископа 
Олексiя, членiв собору архiєпископа Симона (Iвановського) 
i єпископа Пантелеймона (Рудика) та секретаря собору 
єпископа Венiамiна (Новицького). Собор констатував: 
оскiльки всi архiєреї Захiдної України пiдписалися свого 
часу про пiдпорядкування Московськiй Патрiархiї, то окремi 
владики i навiть собор єпископiв областi не можуть утворити 
автокефалiї самочинно. Тому до вирiшення цiєї справи 
на Помiсному Соборi УПЦ ця Церква повинна залишатися 
пiдпорядкованою Московськiй Патрiархiї, але з правами 
автономiї, яку свого часу надала їй Росiйська Церква. Главою 
Православної Церкви в Українi став архiєпископ Олексiй з 
правами обласного митрополита й екзарха, скасувавши екзархат 
митрополита Миколая (Ярушевича). Разом з iншими 
єпископами вiн утворив Автономну Православну Церкву на 
Українi. 

З нiмецькою окупацiєю Волинi влiтку 1941 року владика 
Полiкарп (Сiкорський) на пiдставi декрету митрополита 
Дiонисiя вiд 2 серпня 1941 року стає правлячим єпископом 
Луцької єпархiї в санi архiєпископа Луцького i Ковельського. 
Тим же декретом Волинська єпархiя, юрисдикцiю якої перервано 
бiльшовицькою окупацiєю, а вiдновив тепер митрополит 
Дiонисiй, була подiлена на двi: Луцьку i Крем'янецьку. Але 
архiєпископ Олексiй, що мав очолити Крем'янецьку єпархiю, 
ще до одержання цього декрету скликав згаданий собор єпископiв 
у Почаєвi i очолив Автономну Православну Церкву. 

Митрополит Дiонисiй прагнув влаштувати самостiйне 
церковне життя на землях України. Вiн мав намiр у вереснi 

167 
1941 року прибути до Почаївської лаври на свято преподобного 
Iова Почаївського, особисто скликати Собор єпископiв 
звiльнених земель України за тогочасною термiнологiєю й 
покласти початок УАПЦ на канонiчнiй засадi Томосу Вселенського 
Патрiарха 1924 року. Але нiмецька окупацiйна влада 
категорично це заборонила. 

Тому церковно-громадський провiд на пiдставi ухвал 
церковних рад на Волинi, зв'язуючись у груднi 1941 року з 
митрополитом Дiонисiєм, якому Волинь канонiчно пiдлягала, 
просить його призначити адмiнiстратором Православної 
Церкви на звiльнених українських землях архiєпископа Полiкарпа. 
Декретом вiд 24 грудня 1941 року митрополит Дiонисiй 
це прохання українцiв задовольняє, призначаючи 
владику Полiкарпа тимчасовим адмiнiстратором Православної 
Автокефальної Церкви на звiльнених землях України 
i благословляє йому разом з архiєпископом Полiським 
Олександром (Iноземцевим) висвятити для України українських 
єпископiв. Архiєпископ Олексiй (Громадський) зi 
своїми єпископами цього декрету митрополита Дiонисiя не 
визнав. 

Так постала тодi у нашiй Батькiвщинi церковна двовлада: 
була Православна Церква Українська, очолювана архiєпископом 
(пiзнiше митрополитом) Полiкарпом i Церква Росiйська, 
очолювана митрополитом Олексiєм. 

Головним завданням для архiєпископа Полiкарпа на 
той час було створити свою iєрархiю. Адже поза єпархiями 
в захiдних областях України правлячих православних iєрархiв 
в Українi не залишилося. Православних українцiв у цьому пiдтримував 
архiєпископ Полiський i Пiнський Олександр (Iноземцев). 
На початку лютого 1942 року архiєпископ Полiкарп 
виїхав до Пiнська, кафедрального мiста владики Олександра. 
Дорогою взяв iз собою в Ковелi кандидатiв у єпископи - волинських 
протоiєреїв Никанора Абрамовича та Iвана Губу. У 
Пiнську 8-10 лютого 1942 року вiдбулись єпископськi хiротонiї. 
8 лютого архiмандрита Юрiя (Коренастова) було висвячено 
на єпископа Берестейського - вiкарiя владики Полiського, 
9 лютого - архiмандрита Никанора (Абрамовича) на єпископа 
Чигиринського (Київщина) i 10 лютого - архiмандрита Iгоря 

168 
(Губу) на єпископа Уманського (Київщина). Два останнi українськi 
єпископи постановою цього Собору єпископiв у Пiнську 
були тимчасовими вiкарiями владики адмiнiстратора Полiкарпа 
з перебуванням у Києвi. 

Архiєпископ Олександр (Iноземцев) був висвячений 4 
червня 1922 року митрополитом Юрiєм (Ярушевським) i архiєпископом 
Дiонисiєм (Валединським); архiєпископ Полiкарп 
(Сiкорський) був висвячений 10 квiтня 1932 року митрополитом 
Дiонисiєм (Валединським), архiєпископами Феодосiєм 
(Федосьєвим) i Олексiєм (Громадським) та єпископами Симеоном 
(Iвановським) i Савою (Совєтовим). Тому українським 
iєрархам, висвяченим тепер руками архiєпископiв Полiкарпа 
i Олександра, не можна було закинути неканонiчностi й безблагодатностi. 
Це мiг робити хтось зi злої волi й причин бiльш 
полiтичного, нiж релiгiйного характеру. 

Отже, українське громадянство було глибоко вдячне митрополитовi 
Дiонисiю й архiєпископовi Олександру, росiянам 
за походженням i вихованням, якi стали добродiями для 
Української Православної Церкви. 

Волин. єпарх. вiдом. - 2007. - ? 10 (35). 

Петро Певний 

(1888-1957) 

Народився в Полтавi 1888 року, навчався у Харкiвському 
технологiчному iнститутi i Московському унiверситетi. 
Брав найдiяльнiшу участь в українськiй революцiї 1917- 
1920 рокiв, учасник Першого Зимового походу, редагував 
(спiвредактор) у Києвi щоденне видання 'Вiдродження', у 
Кам'янцi-Подiльському видання 'Україна'. Пiсля поразки 
УНР продовжує займатися українською справою у Варшавi, 
а з переїздом у 1928 роцi на Волинь - в Луцьку. Тут редагує 
газету 'Українська нива', покладає на свої плечi величенький 
громадський клопiт - близько шести рокiв очолює 
Волинське українське об'єднання (ВУО), був головою українського 
клубу 'Рiдна хата', головою Товариства iменi Лесi 
Українки, членом ревкомiсiї Товариства Петра Могили i 
ще мав ряд дослiджених i недослiджених обов'язкiв. Посол 

169 
польського сейму в 1930-1936 роках, очолював Українську 
парламентську репрезентацiю Волинi. 

Цiкава i доля рiднi. Брат Микола Герасимович Певний майже 
десяток рокiв клопотався професiйним театром в Луцьку. 
Син Богдан - художник, журналiст i письменник, здобув освiту 
в Нацiональнiй академiї дизайну в Нью-Йорку, Колумбiйському 
та Нью-Йоркському унiверситетах. Автор вiдомої картини 
'Земля', написаної до тридцятилiття Голодомору, ряду iнших 
полотен i плакатiв, органiзовував виставки за океаном митцiв-
українцiв, видавав монографiї, власнi повiстi, був членом 
редколегiї журналу 'Сучаснiсть', багато дбав про повернення 
в українську культуру iмен митцiв та їхнiх творiв. I то це все - 
лише невелика частина зробленого цiєю унiкальною родиною. 

Зi зрозумiлих причин Петро Певний при початку Другої 
свiтової вiйни емiгрував у США. Помер у 1957 роцi. 

Сергiй Тимошенко 

(1881-1950) 

Архiтектор i суспiльно-полiтичний дiяч. 

Народився в с. Базилiвцi на Чернiгiвщинi, брат Володимира 
i Степана. Як студент Iнституту Цивiльних Iнженерiв 
у Петербурзi був дiячем Української Студентської Громади i 
членом Пiвнiчного комiтету РУД (згодом УСДРП). 

По закiнченнi iнституту працював за фахом у Ковелi, Києвi 
(будинки Юркевича та Лаврентiєва в українському стилi) й 
Харковi (також будинки в українському стилi Попова, Бойка, 
проекти мiст-садiв). 

З початком революцiї 1917-го - губернський комiсар Харкiвщини 
i член Центральної Ради; 1919-20 - мiнiстр шляхiв у 
кабiнетах I. Мазепи, В. Прокоповича i А. Лiвицького; учасник 
Другого Зимового походу. 

У подальшi роки: 

1922-23 у Львовi (церкви у передмiстях Львова Клепаровi 
та Левандiвцi, монастир Студитiв у селi Зарваницi та iн.); 

1924-29 - професор Української Господарчої Академiї в 
Подєбрадах та Української студiї пластичного мистецтва в 
Празi; 

170 
1930-39 в Луцьку - головний архiтектор для сiльскогосподарського 
будiвництва на Волинi (серед iншого - проекти 
зразкових хуторiв), дiяч Волинського Українського Об'єднання 
(з 1935 його голова i посол до польского сейму, 1938-39 

- до Сенату) i Української Православної Церкви (перший голова 
Товариства iм. Петра Могили); 

1940-43 в Люблiнi, згодом у Нiмеччинi; 

з 1946 у США, де й помер. 

З численних проектiв, якi створив Сергiй Тимошенко 

здiйснено близько 400 будов. Прагнучи вiдроджувати український 
стиль, вiн взорується на спадщину вiтчизняного мистецтва, 
зокрема на мурованiй архiтектурi українського бароко. 


Митрополит Полiкарп (Петро Дмитрович Сiкорський) 
(20 червня 1875 - 22 жовтня 1953) 
Митрополит Української Автокефальної Православної Церкви. 

Народився в селi Зеленьки (Київська губернiя) в сiм'ї священика. 
Закiнчив Київську духовну семiнарiю (1898). 

Столоначальник Київської духовної консисторiї (1908- 
1918). 

В 1919-1921 роках вiце-директор Департаменту загальних 
справ в урядi УНР. Також працював у Мiнiстерствi вiросповiдань 
уряду УНР. 

В 1921 роцi емiгрував в Польшу. 

1922-го пострижений в монахи i рукоположений в iєромонахи 
архiєпископом Дiонисiєм (Валединським). В тому ж 
роцi возведений в сан архiмандрита. 

Почергово був настоятелем монастирiв - Дерманського i 
Загаєвського на Волинi, Жировицького на Гродненщинi. Активно 
займався полiтичною i громадською дiяльнiстю. 

10 квiтня 1932 року митрополитом Дiонисiєм був хiротонiзований 
на єпископа. 

1932-1941 - єпископ Луцький, вiкарiй Волинської єпархiї. 

Декретом вiд 24 грудня 1941 року митрополит ППЦ Дiонисiй 
затвердив єпископа Полiкарпа на посаду адмiнiстратора 

 
 171 
'Православної Автокефальної Церкви на звiльнених землях 
України' з наданням йому сану архiєпископа. На соборi УАПЦ 
в Пiнську 9-10 лютого 1942 року був обраний її главою (адмiнiстратором). 


В 1944 роцi евакуювався в Варшаву, потiм через Словаччину 
в Германiю. 

Пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни - адмiнiстратор 
УАПЦ в Європi. 

В 1950-му переїхав у Францiю i жив поблизу Парижа. 

Помер 22 жовтня 1953 року в Оле-су-Буа бiля Парижа. 

Генрик Юзефський (Jozewski) 

(1892 - 1981) 

Польський полiтичний дiяч родом з Київщини; 1920 - 
товариш мiнiстра внутрiшнiх справ УНР; 1928-1929 i 1930- 
1938 - воєвода волинський, 1929-1930 - мiнiстр внутрiшнiх 
справ Польщi. 

Юзефський - один з творцiв концепцiї вiдмежування Волинi 
вiд Галичини (т. зв. Сокальський кордон) i прихильник 
полiтики державної асимiляцiї українцiв у Польщi шляхом 
лiквiдацiї всiх українських товариств, якi пiдлягали централям 
у Львовi (т-ва 'Просвiта', кооперацiї, молочарських кооператив 
тощо), та заборони на Волинi галицької української 
преси, яку мав заступити видаваний ним польською мовою 
безплатний тижневик 'Wolyn' (1926-1934). 

У вислiдi провалу його полiтики Юзефський перейшов 
до iншого воєводства. Пiсля 1945-го лишився у Польщi, помер 
у Варшавi. 

Посмертно появилися спомини Юзефського у виданнi 
'Zeszyty historyczne' (Париж 1982), в яких є матерiали про 
українсько-польськi взаємини. 

Енциклопедiя українознавства (у 10 томах) / Головний 
редактор Володимир Кубiйович. - Париж, Нью-Йорк: Молоде 
Життя, 1954-1989. 

Вiд автора. Ось таким постає Генрiк Юзефський на 
htpp://uk.wikipedia. org\wiki Але зовсiм iнший вiн у книзi 



М. Кучерепи i Р. Давидюк 'ВУО. Волинське українське об'єднання 
(1931-1939 рр.) (Луцьк, 'Надстир'я', 2001): 

'Юзевський Ян-Генрик народився 6 серпня 1892 р. у Києвi. 
У 1914 роцi закiнчив Київський унiверситет. Член пiдпiльних 
польських молодiжних органiзацiй та Польської вiйськової органiзацiї. 
У 1920-1921 роках - заступник мiнiстра внутрiшнiх 
справ Української Народної Республiки. З 1926 по 1928 р. - шеф 
кабiнету голови Ради мiнiстрiв Польщi. 30 червня 1926 р. призначений 
волинським воєводою. З грудня 1929 р. по червень 
1930 р. - мiнiстр внутрiшнiх справ Польщi. На початку червня 
1930 р. знову волинський воєвода. Прихильник польсько-української 
спiвпрацi. Один з iнiцiаторiв утворення ВУО. У квiтнi 
1938 р. був перемiщений на посаду воєводи у Лодзi. 

У роки Другої свiтової вiйни боровся в рядах пiдпiльних 
органiзацiй з фашистськими окупантами. Пiсля вiйни залишився 
в пiдпiллi для боротьби з комунiстичним режимом. Заарештований 
органами безпеки Польщi 5 березня 1953 р. Через 
пiвтора року слiдства 14 вересня 1954-го засуджений на довiчне 
ув'язнення. У 1956-му вирок замiнений 12 роками тюрми, 
а в листопадi цього ж року за станом здоров'я звiльнений iз 
в'язницi. Помер 23 квiтня 1981 р. i похований у Варшавi'. 

Чи не правда: та ж сама людина, а так не схожа? 

А є ще свiдок i дiяльний учасник тих подiй - Iван Власовський. 
Ось як вiн описує проводи Юзефського, коли вже 
вiн не 'начальник', коли б уже можна, видавалося б, просто 
формально попрощатися чи й зовсiм не подати вигляду, 
якщо лишав по собi недобру згадку: 'Не пройшло й мiсяця 
пiсля цiєї розмови в Луцьку української делегацiї з п. мiнiстром 
В. Свєнтославським, (коли отець Павло Пащевский 
вручав меморандуми, - авт.), як Волинь, 24 квiтня 1938 р., 
на Великдень прощала довголiтнього (вiд р. 1928) Волинського 
воєводу Г. Юзевського. В фактi перенесення з Волинi 
воєводи Г. Юзевського на становище воєводи до Лодзi, 
а призначення воєводою Волинським воєводи Лодзького 
А. Гавке-Новака - цiлком яскраво виявилась змiна полiтики 
теперiшнього Уряду Польщi у вiдношеннi його до українського 
населення Польщi, зокрема до православних українцiв. 

 
 173 
До широко зарисованої католицької акцiї 'навернення на 
'кресах', сполученої з полонiзацiєю православного населення, 
воєвода Юзевський зовсiм не надавався. На урочистих 
проводах воєводи Юзевського громадянством цiлої Волинi 
в переповненiй воєвiдськiй залi вiд українцiв промовляв 
посол С. Тимошенко. В своїй промовi С. Тимошенко з натиском 
пiдкреслив, що до воєводи Юзевського, впродовж 
9 рокiв, як Захiдня Волинь знайшлась в межах вiдродженої 
Польщi, аж 12 його попередникiв, волинських воєвод, прикладали 
свою працю до цiєї 'найбiльшої дiльницi в Державi, 
але справжнiй належний напрямок життя надав їй лише воєвода 
Юзевський'. 'Як представник українського населення 
Волинi, - казав С. Тимошенко, - я щасливий пiдкреслити 
той момент Вашої волинської працi, на який Ви, знавець iдей 
Першого Маршала Польщi, клали особливий натиск. Ви з повним 
сумлiнням виконали заповiт його про чесну кресову 
полiтику... Ви знайшли до цього правдивий i єдиний шлях, 
а саме шлях особливо делiкатного вiдношення до релiгiйних i 
нацiональних потреб українського народу Волинi, який назавжди 
залишиться безмiрно Вам за це вдячний'... ('Шлях', ч. 

6. 1938 р., стор. 9-10). Того ж дня, 24 квiтня 1938 р., Воєводу 
Юзевського i дружину його Юлiю Юзевську провожало окремо 
українське громадянство в клюбi 'Рiдна Хата'. Були представники 
українцiв рiзних колись полiтичних течiй i органiзацiй, 
- з Луцька, Рiвного, Кремянця, Володимира, Дубна, 
Ковля, Здолбунова, Сарн, Костополя, Горохова. Учасники 
цих проводiв згадували не раз потiм, яким сумом i непокоєм 
пройнятi були настрої тодi в передчуттi наступлення якихось 
великих подiй i змiн на Сходi Европи, якi охоплять i 
Волинську землю'. 

 175 
подружжя, без радянського 'гриму', якого й досi не можуть 
позбутися ще ряд авторiв. 

...Як помирала Юля Юзефська, їй болiло немилосердно, 
то попросила вона не лiкiв, а тихо так прошепотiла: 

- Заспiвайте менi українських пiсень... 
Довiдковi матерiали, бiографiчнi данi подаються за 
www.wikipedia.org.ua, www.uk.wikipedia.org.ua, сайтами 
Української церкви Київського Патрiархату та її Волинської 
єпархiї, за книгами В. Борщевича 'Волинський пом'яник', 
'Українське церковне вiдродження на Волинi (20-40-вi рр. 
ХХ ст.), М. Кучерепи i Р. Давидюк 'ВУО. Волинське українське 
об'єднання', матерiалами Волинського обласного державного 
архiву, архiвами Львова, Києва, а також свiдченнями внукiв 
дiйових осiб. Щира вдячнiсть Вам. Автор.