Я дивлюся на них -
на щасливу пару знайомих голландцiв,
що побралися нинi у селищi Мелiскерке,
досить крихiтному з точку зору масштабiв
України, де мiсця менi не знайшлося,
але зараз про себе не хочу...
Я дивлюся на них.
Вiн працює на тракторi.
А вона в магазинi.
Молодi, витривалi, здоровi.
Побудують життя,
як до них будувало одне поколiння за iншим,
коли не втручалась вiйна
чи розбурхане море, що дамби трощило.
Я дивлюся на них,
уявляючи нас,
поколiння моє,
поколiння моєї дружини,
i без злоби й образи питаю:
на скiльки частин
розiрвала б цю пару
та центрифуга,
у якiй нас за кiлька етапiв кружляло -
дев"яностi, кiнець їх, двохтисячнi тощо?!
Цiльнi, сильнi, вродливi...
Всi знайомi мої,
що насмiлились встати до шлюбу,
вже давно розлучилися. Хтось
зник давно,
хтось на тiнь свою перетворився.
Ну а нинi комусь поламала шию вiйна.
Чесне слово, це смiшно -
дивитись на цих молодят
i порiвнювати їх з бур"яном,
диким, свiжим,
що буяє сьогоднi в моїй Батькiвщинi,
пнеться вгору, вважає себе унiкальним,
чує оплески i дифiрамби,
планує i мрiє,
але не помiчає
косилки, що зверху вже йде методично,
обiцяючи тiльки нiчого,
канаву, палаюче сонце,
безсилля, розгубленiсть,
мари, безславний фiнал!
20.09.2023,
Мелiскерке.