Вже потроху сутенiло. Вона iшла додому. Сама, як завше. Одинока. Iшла знайомою до болю дорогою, пустою, нiмою, розбитою. Вечiр був надзвичайно теплий, незважаючи на те, що вже середина осенi. Вона одягнула сво§ улюбленi туфельки, що тримала для особливого випадку. Йшла, як примара - нiжки беззвучно торкалися землi - нiби пливли над нею. Йшла i думала - нiякого особистого життя, отак iдеш - i знаєш, що нiхто не чекає тебе вдома, не любить. Нiхто не телефонує по 20 разiв на день, не пише милi sms. Нiхто. Чи рiч у Нiй, чи у навколишнiх? Можливо, через те, що вона хоче бути незалежною, вiльною? Щоб §§ знали усi, любили, але обходили стороною?
Вона - красуня: висока, струнка, з смуглявою шкiрою, довгим каштановим волоссям, що помережане сонцем, i з глибокими, чарiвними, голубими очима, сяючою усмiшкою. Ї§ любили усi хлопцi, вони готовi були стовпами падати бiля §§ нiг, тiльки заради одного - єдиного погляду. Ї§ любили. Але вона не любила нiкого.
Можливо, через те, що колись розчарувалася у коханнi, i тому бiльше нiкого не впускала у своє серце.
Отак, задумавшись, Вона йшла i десь здалеку почула гуркiт вантажiвки. Нiби просто§ вантажiвки, та чогось було моторошно. I недарма.
Єдине, що вона запам'ятала - це те, що стало гаряче i мокро, дико заболiла голова, все тiло налилося свинцем, ноги пiдкосилися, i Вона впала на асфальт. Хiба ще почула крики, вигуки , усi дивилися на не§. Ще мить - i §й вже тепер нiхто не зможе допомогти.
Вона померла...
Отак - раз - i все... Ї§ вже немає. Люди ж подивилися i пiшли. Нiхто навiть не захотiв вiдтягти труп, не кажучи про те, щоб викликати мiлiцiю чи ще когось. Усiм було байдуже. А Їй вже теж.
Вона прокинулася вся мокра. Було дуже жарко, але все тiло дрижало. Навколо - непроглядна темрява, наче густий сироп. Пахло солодким димом. Вона не пам'ятала нiчого, на знала, де знаходиться. Єдине, що з'ясувала по запаху, що рiдина, у якiй вона вся, - це кров. Ї§ кров. Справжня. Вiд жаху хотiлося втекти, не знаючи, куди саме. Та не вдалося. Пiднялася - а ноги навiть не торкалися землi. Вона зависла у повiтрi, як осiннiй листок в поривi вiтру. Помiтила, що бiля не§ щось є. Це "щось" лежить непорушно на землi. Пiдiйшла ближче, торкнулася рукою, вiдчула, що це щось рiдне. Вiдчула, що це Вона. Вона. Що це §§ тiло лежить бездушне, мертве. Як? Їй хотiлося закричати, але з горла виходив тiльки холодний, дикий, жорстокий вiтер.
На стовпi, що стояв поруч, засвiтилася лампочка. У дiвчини була можливiсть оглянути Себе. Вона думала, що вже нiчому не здивується, але помилялася.
Повернувши назад голову, Вона помiтила, що ззаду стирчать два вiдростки шкiри. Зовнi вони чимось нагадували крила. Одягу на Нiй не було - вся покрита сiрою шкiрою, стягнутою, що правила за одяг. Вся дiвчина свiтилася якимось неприродним срiбним свiтлом. Ї§ волосся - чорне, довге i густе ,як смола - сягало аж до колiн. Вона була Гаргулiя. Це жiнка - птах, що завше вирiзьблювалася на вежах середньовiчних замкiв. Холодна, кам'яна, вона не спала, а мертво дивилася вдаль. Гаргулiя. Колись для не§ Гаргулi§ асоцiювалися з мертвими ангелами, що впали з небес, i загубили по дорозi свою чарiвну одiж, а §хня шкiра стала сiрою, стягнутою i побитою. Вони не знали спокою i тому блукали мiж свiтами.
Їй було образливо. Їй було жахливо гiрко. Вона знала, що померла, i не могла з цим змиритися. Так не справедливо. Вона ще не знайшла свого iдеалу - лицаря на бiлому конi, не здобула омрiяно§ професi§, не зустрiла
тих, вiд кого фанатiла всю ранню юнiсть. Вона плакала, але замiсть слiз з очей падали сiрi камiнцi.
Вона пiдлетiла до найближчого будинку, глянула у вiкно. Там було затишно, тепло. На кухнi парував яблучний пирiг, щойно спечений. Чийсь тато дивився футбол, а мама зайшла до кiмнати, де спала маленька дiвчинка. Матiр нiжно погладила малу по голiвцi, поправила ковдру i поцiлувала в носик.
Так було i у не§. Ї§ теж любили мама i тато. Вона знала, що за декiлька будинкiв звiдси §§ батьки теж чекають. Вони, мабуть, не знаходять собi мiсця, хвилюються, плачуть. Але Вона не хоче §х бачити. Не хоче ятрити i без того змучене серце, знаючи, що вже нiчого не вернути. Їй жаль не так себе, як iнших. Як тих, хто ще там десь сумує за нею, ще любить. Вона згадала своє перше, серйозне кохання. Як розчарувалася в ньому зараз! Або останнє... А чи це було кохання? Чи секундна симпатiя, як у не§ завше буває? А вiн красивий, чарiвний... Старший на 10 рокiв, та... Але якi у нього були парфуми!... Вiд самого аромату можна було втратити голову... Але вона була не з таких - трималася до кiнця...I це §§ погубило. Вона танцювала з ним два рази, а потiм з iншими, ще з iншими... Але вони були всi не тi, не такi. Не такi, як вiн... З ним було добре, затишно, тепло. А з ними - пусто i сумно. Але вона все це зрозумiла запiзно. Тодi вiн пiшов i не повернувся... Але вона надiялася на ще якусь випадкову зустрiч i вдивлялася в обличчя кожному перехожому, i §й все здавалося, що це вiн... Вiн...
Вiн зараз точно спить, подумала Вона. Йому сниться кар'єра, безлiч грошей, дiвчата... А може, i Вона? Як недосягнута мрiя, що у руки не вiзьмеш. Але вiн не знає, що Вона вже давно у його руках. Просто так...
Почало свiтати. Вона почула, як стало холодно. Сонце тiльки-но хотiло визирнути з-за хмари, як Ї§ тiло було прозорим, - воно ставало легким i тонким та розчинилося у ранковому повiтрi...
Настав ранок... Мiлiцiя, "швидка" - всi метушилися навколо Ї§ тiла. Матiр дiвчини ридала, млiла. Тато теж не мiг стримати слiз. Сусiди спiвчували, утiшали...Та Ї§ вже не повернути...
Тiло забрали. Прибрали кров, що забагрянила увесь тротуар. Водiй вантажiвки спихнув усе на випадковiсть.
Через три днi Ї§ мали би поховати. Таку красиву i молоду, а вже треба вiддати землi...
У Ї§ будинку усе було застелене чорним сукном, а фото, на якому вона споглядала з усмiшкою, - перетягнуте чорною стрiчкою. Тiло лежало в домовинi, обкладене квiтами, свiчками i мокре вiд чужих слiз.
Вона була одягнена в прекрасне бiле плаття. Зовнi скидалася на наречену Дракули. Вона була неземно§ красоти, але холодна, неначе мармур.
Вечорiло...
Вона знову прокинулася на тому ж мiсцi, де вчора померла. Але Ї§ тiла вже не було. Вона захотiла побачити себе востаннє i полетiла до рiдного дому. Побачила, як за Нею побивається матiр, побачила Себе в домовинi.
Вона залетiла через вiдчинене вiкно - матiр завжди вiрила, що душа, покидаючи тiло, може вернутися назад. Яка ж це брехня!!! Де тут душа, де тiло??? Ї§ вже не повернути. Жаль...
Вона почала плакати i вiдчайдушно кричати: " Я жива! Я ще жива!"
Та це був тiльки вiтер, дикий, холодний вiтер. Матiр встала, пiдiйшла до вiкна та закрила його. Як же вона постарiла! Всього за два днi обличчя вкрилося сiточкою зморшок, у волоссi блищала сивина, наче попiл.
Схоже, нiхто не бачив i не вiдчував, що Вона тут. Їй стало образливо, виступили сльози. Вона з розгону вилетiла з дому. Назавжди. Нiхто i нiколи вже не побачить Ї§ там. Нiколи.
Вона тихо летiла вулицею. Втомленi крила ледь змахували. Волосся розпатлане, опущенi руки. Глянула на небо - повний мiсяць. Навколо плило декiлька пухнастих хмарок, що гралися з мiсяцем - то застилали його, то розтилали. Вона згадала, як мрiяла в дитинствi вiдпочити на такiй хмарцi. Тодi Їй здавалося, що вони виробленi з небесно§ вати i на них солодко дрiмають ангелики.
Вона задумалася: чому б не здiйснити дитячу мрiю, не полетiти на таку хмаринку i не знайти свiй спокiй там? Вона змахнула крильми. Летiла з простягнутими руками до мрi§. Вже близько... Та яке ж було Ї§ розчарування, коли вона зрозумiла, що це лише дим!!! Дим! Такий же, як i усi Ї§ мрi§! Тiльки дим. Фальш. Чому все так?
Вона спустилася на землю. Знову блукала вулицею. Вона вже оглянула усi будинки, що були у мiстi. Випадково побачила папiрець, що валявся бiля Ї§ нiг. Пiдняла, розгорнула. Побачила Себе. Точнiше, Свою мiнiатюрну копiю.
Таку ж Гаргулiю, що сидiла, прикривши обличчя руками. На зворотнiй сторонi було нашкрябано iм'я i адресу. Вона захотiла знайти ту людину, що намалювала це.
А цiкаве iм'я написано - NN. Хм, NN . Прямо так, як звуть його. Дивно! У не§ було якесь дивне передчуття - щастя, страху i сум'яття. Але летiла за адресою. Їй просто не залишалося вибору. Надворi всього четверта година ночi, а у Його будинку ще горить свiтло. Схоже, Вiн тут єдиний з живих, хто ще не спить.
Вона пройшла крiзь стiну. Вiн задумано сидiв за столом.
" Цiкаво, чи Вiн знає, що я померла?" - подумала Вона. " Але Йому це, мабуть, все - одно".
Вона пiдiйшла ближче. Їй було цiкаво заглянути Йому у вiчi, (бо тодi вона не встигла), почути легкий аромат його парфум. Тих самих, таких же чаруючих.
- Ти прийшла. Я знав.
Вона вiд несподiванки здригнулася. Вони знову стояли впритул одне до одного, як тодi, тiльки музики вже не було. Вперше, пiсля смертi, Ї§ хтось побачив, та ще й заговорив. Тiльки Ї§ бiльше здивувало, що це був Вiн.
- Чого Ти хочеш? - сухо спитала Вона. Вона вже не вiрила в чудо, тому i не здивувалася би, якщо б i це стало брехнею.
- А ти не здогадуєшся? Я покохав Тебе з першого погляду. Менi здавалося, що чарiвнiшо§ iстоти за Тебе вже нiколи не знайти. Ти - просто довершенiсть. Я за тi два танцi з Тобою почувався найщасливiшою людиною на свiтi. Я закохався. Вперше i востаннє. Побачивши Тебе з iншими, Я просто не витримав.
- Я вiдчув, що Ти померла. Я не мiг змиритися з цим. Я хочу бути завжди з Тобою, розумiєш!?! Завжди!!! Я знаю, Ти теж мене любиш! Тiльки через те Я можу Тебе бачити. Скажи, що любиш Мене. - щосили кричав Вiн.
- Я... Я не знаю. Я щось таке вiдчуваю, що теж люблю Тебе. Проте ми обоє знаємо, що не можемо бути разом. Я мертва, Ти живий" - Вона змахнула з щiчки сльозу.
- Ми можемо бути разом. Тут є така умова. Пiслязавтра Тебе поховають. Якщо з Тобою до того часу не помре ще хтось, Ти навiки залишишся тут. Я врятую Тебе. Ти мене вб'єш, i ми пiдемо разом. Назавжди, i будемо нерозлучнi. Вибирай. Моє життя тут без Тебе, не має сенсу. Я вже в цьому переконався ,- i Вiн тихо опустив голову.
- Як? Я маю тебе вбити? Власними руками? Я ж не можу! Принаймнi тому, що проходжу крiзь все, чого торкаюся. Я - тiльки згусток повiтря! - Вона знову глянула на Нього.
- Ти зможеш.. Якщо сконцентруєш усю свою силу, бажання, любов, ненависть, злiсть сюди - зможеш Мене вбити. Ось цим, - i Вiн витягнув з кишенi розкладний срiбний ножик з красивим орнаментованим рукiв'ям.
- Я хочу Тебе про щось запитати. Чому не може померти так моя мама, рятуючи мене, чи хтось iнший? Чому саме так, що я маю тебе вбити? - Вона дивилася з мольбою.
- Тому, що якби мама померла, бона зробила би це вiд горя i вiдчаю. Вона би тiльки закiнчила свiй життєвий шлях. Але Ти його ще не закiнчила. Ти не хотiла помирати. Тебе вбили. Тому Ти тут. Гаргулiя. Твоє теперiшнє iм'я Гаргулiя - в перекладi - мертвий ангел.
- Мертвий чи живий - тепер яка рiзниця? Чому саме Ти? Ти теж хочеш жити! Ти мусиш жити! - Вона вже кричала вiд вiдчаю.
- Я, як i Ти, мав чому жити. В мене були мрi§, бажання, любов, надiя. Ти померла, i вони разом з Тобою. Тому, якщо Ти мене вб'єш, станеш такою, Як Я, i ми зможемо разом пiти. - Вiн пiдiйшов ближче, i вона почула, як вiдчайдушно б'ється Його серце.
- Зроби це, Я знаю, Ти можеш.
Вони обоє мовчали. Дивилися одне на одного. Ї§ очi - нерiшучi, благальнi. Його - стверднi i впевненi.
Вже свiтанок. Прощавай. - промiнчик сонця вискочив з-за вiкна, впав на Не§, i вона розчинилася у повiтрi. Вiн тiльки схопив рукою пустоту. Ї§ вже не було.
Настав останнiй день. Ї§ повиннi були вже хоронити. Матiр дiвчини пiдiйшла до труни.
- Яка ти ще юна! Ти не могла померти. Я вiрю, що ти ще жива ,- мама не могла бiльше плакати. Вона тiльки беззвучно схлипувала i дивилася, як §§ єдина дитина лежить у трунi.
Вечорiло. Вона знову прокинулася на тому ж мiсцi. Вона хотiла пiти до Нього, але зупинилася.
- Навiщо його вбивати? Вiн врятує Мене? Я хочу, щоб Вiн жив, але Менi невиносимо бiльше залишатися тут.
Вона пiднялася. Розправила крила. Покружляла над сво§м сонним мiстом. Тепер чомусь Вона його полюбила - адже цi люди не виннi в тому, що Вона померла. Вони теж хочуть жити, надiятися на краще, вiрити. Вони нiколи не будуть такими, як Вона. Нiколи.
Вона летiла до Нього. Це був уже останнiй день, i Вона повинна була вже все вирiшити.
Ти вже вирiшила? - Його голос звучав мляво, але в очах горiв якийсь неприродний блиск.
- Я знаю, що ти зараз скажеш. Вiрю, що не хочеш мене вбивати, але Я сам цього хочу. Вбий Мене! Негайно! - Вiн пiднявся з-за столу i покрокував до Не§.
- Сьогоднi останнiй день. Ти не можеш запiзнитися. Зроби це вже.
- Добре, добре, я це зроблю. Тiльки Ти хоч кави попий перед смертю. - Вона сказала це з усмiшкою, у голосi вiдчувалася нотка iронi§.
- Як скажеш. - Вiн сонно набрав води в чайник i поставив кип'ятити.
- Схоже, сьогоднi кiнець повного мiсяця. Треба спiшити - Вiн пiдiйшов до вiкна i дивився на небо. Нiж лежав на столi.
Вона не дрiмала. Швиденько пiдняла з - пiд крiсла сховану баночку снодiйного. Вона вже навчилася. Тепер Ї§ рука не просочувалася крiзь предмети. Вона цього хотiла. Декiлька прозорих крапель впало в пiдготовлену заздалегiдь чашку з кавою.
- Чайник вже скипiв, - Вона вимовила на одному подиху.
Вiн налив води у чашку i випив каву. Вона мовчки дивилася на нього. Вiн позiхнув i повалився на диван.
Вона нiжно глянула на Нього. Пiдiйшла, погладила по головi, поцiлувала в чоло. Зайшла у спальню, взяла аркуш паперу i написала:
"Вибач. Я тебе обманула. Ти маєш жити, бо Я Тебе люблю. Я тебе вiчно оберiгатиму. Живи, але без Мене".
Твоя Гаргулiя".
Вона оглянула кiмнату. Настав ранок, i Вона щезла.
Вiн проснувся. Це був вже полудень. Побачив записку.
" Чорт! - вирвалося з його грудей. Вона мене обманула!" - Вiн заплакав. Вiн зрозумiв, що Вона його любила. Вiн мусив жити.
Ї§ поховали. Вiн прийшов на похорон, поставив двi бiлi лiле§ бiля Ї§ нiг. Вiн бачив §§ востаннє. Ї§ вже нема. Для всiх, але не для Нього.
Настав вечiр. Вперше вона була рада за здiйснений вчинок. Вона знала, що буде безконечно прокидатися тут i лiтати по мiсту. Але вона зробила свiй вибiр i була щаслива.
Вона залетiла у Його дiм. Вiн сидiв i читав газету. Вона пiдiйшла до Нього. Погладила по обличчi, але Вiн не вiдчув. Тепер Вiн вже Ї§ не бачив.
Вона усмiхнена вийшла з будинку. Мiсяць свiтив у обличчя. Вона розправила крила i полетiла в небо.
Вона оберiгала своє мiсто i тих, хто в ньому. Але найбiльше Вона оберiгала його. Щоночi. З дня у день.