День для вiд"ïзду був чудовий. На свiтанку прилетiв дощик слiдом за легкою хмаринкою, сонце умилося i викотилося на небо. З вiдчиненого вiкна автiвки в обличчя менi вiяло свiжiстю й ароматом вологоï хвоï та прiлого листя. Поки я плентався на неповороткому мiжмiському автобусi i чвалав пiшки вiд вокзалу до "Монументу Вiчноï Дружби", день обернувся вечором, i на набережнiй вже юрбився натовп.
Теплохiд "Юрiй Гагарiн" пришвартувався трохи ранiше за визначений час. Роботи-матроси тягали по сходням продукти з вантажiвки. Туристи терпляче маялися на пристанi: розфарбованi дiвки зi стрип-клубiв у вiдвертому вбраннi; нудьгуючi конторськi службовцi з томними очима - "офiснi хом"ячки" на стежцi кохання; втомленi довгим спiльним життям лiтнi подружжя; кiлька дiлкiв середньоï руки з подругами i без i троє-четверо ловеласiв мiцноï статури.
Я зупинився бiля парапету i згори ще раз уважно пробiгся поглядом по обличчях майбутнiх попутникiв, зацiкавлених мною не помiтив i заспокоïвся остаточно. Минуло вже бiльше тижня з дня "заходу", i я все бiльше вiддалявся вiд мiсця подiï i вiд можливого переслiдування.
О шостiй туристiв пустили на борт. Одним з перших я зареєстрував путiвку, оформлену на паспорт випадковоï знайомоï, i зачинився в каютi. Все пройшло як по маслу - документи у мене не попрохали, i моє iм"я, звiсно, не потрапило до перелiку пасажирiв. Все йшло як треба.
Дочекавшись вiдплиття, в гарному настро я вийшов з каюти i влаштував сам собi екскурсiю по теплоходу. Прогулявся по всiх палубах, знайшов ресторан, бар i сауну. Закiнчивши обхiд, запалив сигарету на вiдкритiй палубi i зупинився бiля поручнiв навпроти вiкна своєï каюти, задивився на текучу воду.
З роздумiв мене вивело трiскотiння, яке почулося з гучномовця над входом, i тоненький голос робота-стюарда запросив туристiв на вечерю.
Я попрямував до ресторану, але щойно всiвся за стiл, навпроти виник громадянин у трохи поношеному костюмi. Вiн посмiхнувся менi, кивнув як старому знайомому i налiг на салат. Щось в його обличчi менi безперечно не сподобалося, i я зробив вигляд, що не помiтив тако наполегливоï уваги. Сусiд, проте, дов порцiю, утер губи серветкою i звернувся до мене:
- Мене звати... Порфирiєм Петровичем, а вас?
Дивне вiдлуння викликали в моïй пам"ятi цi слова, але з чим вони пов"язанi я так i не згадав.
- Родiон, - назвав я нi з того, нi з сього, перше iм"я, що прийшло на язик.
Тут до нас приєдналося подружжя, що, судячи з кислих пик, мало вкрай поганий настрiй, i необхiднiсть продовжувати розмову вiдпала сама по собi. Вечеря за нашим столиком минула у цiлковитiй мовчанцi.
Я пiшов першим: залишив на столi недопитий чай i тихенько забрався геть. У каютi перевiрив сумку в багажнiй скринi, розстелив постiль i вiдключився пiд музику, що долiтала крiзь перебiрки з ресторану. Народ розпочав гулянку.
Вранцi мене розбудив розмiрений шум в коридорi - робот-прибиральник пилососив килимовi дорiжки.
Поглянув на годинник - восьма. Умився, натягнув джинсову шорти i барвисту сорочку. До снiданку ще було двi години - вiдпочивальникам давали досхочу вiдiспатися пiсля нiчних розваг, - i я вийшов у вранiшню свiжiсть на вологу вiд роси палубу, не очiкуючи нiкого побачити. На мiй величезний подив на вiдкидному стiльчику бiля дверей вже сидiв вчорашнiй знайомий, гортав книгу.
- Доброго ранку, Родiоне! - радiсно вигукнув вiн, вiдволiкаючись вiд читання. - Ви теж не любите довго спати?
- Доброго, - криво посмiхнувся я у вiдповiдь. - Порфирiю Петровичу, здається?
- О, ви не забули мого iменi! Це дуже приємно.
Його обличчя свiтилося непiдробною радiстю. Довелося примиритися з невiдворотним. Врештi-решт, в туристичнiй подорожi неможливо уникнути спiлкування з попутниками. Я лише сподiвався, що випадкових знайомств не буде надто багато.
- Не забув. Доволi рiдкiсне iм"я у нашi часи.
- Та й ваше не часто зустрiнеш...
Я закурив i сперся на поруччя впiвоберта до спiвбесiдника, наче й не вiдволiкаючись вiд розмови i в той самий час зберiгаючи певну незалежнiсть.
Теплохiд плавно рiзав гладь рiки, над якою стелився легкий iмлистий серпанок. Сонце вже зiйшло, але ховалося за деревами високого стрiмчастого берега, поцяткованого плямами ластiвчиних гнiзд. Над водою безшумно проносилися червонодзьобi чайки, а в прибережнiй затоцi я побачив застиглу постать чаплi, що полювала на жаб. Свiт дихав спокоєм.
- Я тут читаю одну вельми цiкаву книжку, - порушив паузу Порфирiй Петрович, - "Колиска для кiшки". Не траплялася? Випадково побачив у ятцi на вокзалi, поряд iз самовчителем по стриптизу.
- Що ж у нiй такого незвичайного? - без будь-якоï цiкавостi запитав я. - Окрiм того, що зроблена з паперу.
- А-а, ви про це, - вiн глянув на книгу. - Звiсно, можна було б узяти з собою кишеньковий рiдер, але менi подобається торкатися справжнiх сторiнок. У цьому є своя втiха... А стосовно змiсту, то тут у двох словах навряд поясниш... Ця книга про те, що людина має бути самою собою i має вiдповiдати за сво вчинки, i про те... що на всiх нас чекає. Дуже рекомендую.
Вiн пiдвiвся, притримавши сидiння, щоб воно не грюкнуло, i пiдiйшов до мене.
- От скажiть, чи давно ви читали щось варте уваги?
Запитання застало мене зненацька. I хоча я нiяк не повинен звiтувати перед першим зустрiчним, менi чомусь стало нiяково, нiби на прийомi у психотерапевта.
- Чесно кажучи, я взагалi забув, коли останнього разу брав до рук белетристику, - промимрив я, ховаючись за клубами диму черговоï сигарети.
- Тут нiчого соромитися, - iз розумiнням посмiхнувся Порфирiй Петрович. - Сучасний свiт не залишає часу для лiтератури. Постiйний поспiх i метушня на роботi, лавина новин по телебаченню, в газетах та Iнтернетi змушують шукати вiдпочинок у розвагах. I пропозицiя бездумних забавок, нав"язаних чванливим гламуром сиропних ток-шоу i серiалiв, набагато обганяє попит. Я такий самий - м, що дають... Вам не цiкаво? Менi здалося, що саме з вами можна обговорити таку тему.
Вiн пронизливо подивився на мене.
- Взагалi-то, не буду суперечити. Хоча я не в захватi вiд проповiдей, - я намагався зрозумiти, чого вiн прагне досягти.
- Добре, добре, я не наполягаю! - розсмiявся спiвбесiдник, вiдвернувся, проводжаючи поглядом чорний бакен, i раптом запитав без будь-якого переходу: - Як ви вважаєте, чи можна порушити закон й уникнути покарання?
- До чого це ви? - запитав я, намагаючись не виказати напруження в голосi.
- До того, що це можна зробити лише в одному випадку, - Порфирiй Петрович озирнувся.
- В якому ж? - я зiщулено подивився на нього.
- Якщо злочинцю дозволить залишитися безкарним той, хто його переслiдує, - вiдповiв вiн з усмiшкою. - Ось уявiть собi: хтось пограбував банк серед бiлого дня, а мiлiцiя замiсть того, щоб влаштувати погоню, дає грабiжнику можливiсть забратися куди подалi. Потiм детектив спокiйно i методично вираховує пiдозрюваного, "пасе" його i, коли той вже зовсiм вирiшив, що змiг утекти, проводить затримання. Або не проводить.
Я все зрозумiв. Треба вiддати йому належне - жодного разу не засвiтився до останнього моменту. Що ж вiн хоче за свою мовчанку?
- Скiльки? - коротко запитав я, вирiшивши не вiдтягувати неминуче.
- Зачекайте, я не все ще вам розповiв. Поки ми грали в козакiв-розбiйникiв, справа пiшла зовсiм несподiваним шляхом.
Порфирiй Петрович сунув руку до внутрiшньоï кишенi пiджака, що викликало у мене тиху панiку, i витяг складену газету. Розгорнувши ïï, пiдкреслив нiгтем назву статтi в центрi аркуша. Я збентежено уп"явся поглядом у двi фотокартки, свою i його, над колонкою дрiбних рядочкiв, i почав читати:
"Вчора, близько опiвдня до операцiйноï каси банку "Сибiрський кредит" увiрвався грабiжник, колишнiй робiтник Р., i, погрожуючи гранатою, вимагав видати готiвку. Пiдкорившись насиллю, касир спакував грошi i вiддав злочинцю сумку, пiсля чого увiмкнув сигналiзацiю.
Група оперативного реагування на чолi з iнспектором П. прибула на мiсце по тривозi за три хвилини. Проте, Р. устиг залишити банкову установу i виïхав зi стоянки на мотоциклi. Пiд час переслiдування i стрiлянини грабiжник загинув вiд вибуху власноï гранати. Iнспектор П. отримав смертельне поранення уламком в шию. Вiн помер за кiлька годин на операцiйному столi. Вiд вибуху також постраждали двоє випадкових перехожих. Сумка з викраденими грошима (шiсть мiльйонiв рублiв) знищена вогнем через самозапалення бензину з баку мотоцикла".
"Диви, i про суму не збрехали, а я вже гадав, що хтось обов"язково нагрiє руки на цiй справi", - перше, що майнуло у мене в головi, потiм дiйшло й iнше.
- Як це розумiти?! - я пiдняв вражений погляд на детектива.
- Сам хотiв би знати. I для початку пропоную перейти на "ти", коли нас уже записали товаришами по нещастю.
Я машинально кивнув, продовжуючи роздивлятися газету. Вона була справжня, трохи потерта на згинах.
- Можливо, нас збираються використати в якiйсь федеральнiй програмi, i тому iмiтують смерть? - висловив припущення я.
- Стандартний хiд голiвудського трилера, - кивнув Порфирiй Петрович. - У мене ця думка теж була, але все набагато простiше. Нами нiхто не цiкавиться. Особистi справи зданi до архiву, житло - в мунiципальне користування, борги списанi, пенсiï анульованi. Все. Нас бiльше немає нi для кого.
У менi це повiдомлення, було б воно правдою, викликало б несамовиту радiсть, але сумнiви залишалися, поки не зрозумiла причина такого явного викривлення фактiв i швидкоплинно забудькуватостi влади.
- Розкажи... будь-ласка, що сталося тодi... ну, коли я пограбував банк, i потiм...
Менi справдi, дуже хотiлося дiзнатися все з "перших" вуст.
Спiвбесiдник склав газету i сперся на поруччя.
- Коли ми примчали на мiсце, ти щойно виïхав з паркування назустрiч, i я вже мало не дав команду розвертатися навздогiн, але одна думка мене зупинила: "Ось хлопець, - подумав я, - який провернув чисту справу. Зараз ми, як годиться, влаштуємо перегони з перешкодами, стрiлянину, уб"ємо або залишимо калiками цього нещасного i пару-трiйку зовсiм непричетних людей. Можливо, втратимо когось зi своïх... Заради чого? Злочин уже скоєно, нащо ж робити ще гiрше, - для того, щоб повернути банкiрам грошi?! Цiлковита нiсенiтниця".
Порфирiй осмiхнувся i повiв далi:
- В управлiннi мене одразу вiдсторонили вiд роботи, не зважаючи на всi розумнi пояснення i пропозицiю узяти тебе тепленьким за кiлька днiв. Довелося написати заяву про вiдпустку i самому зайнятися вистежуванням.
Пресу я купив наступного дня i, чесно кажучи, теж трохи сторопiв, коли прочитав цю статейку. Зателефонував до контори, назвавшись далеким родичем, i там офiцiйно пiдтвердили газетнi факти. Довелося дещо вiдкоригувати плани стосовно тебе, доки ми разом не з"ясуємо ситуацiю.
Я не дарма почав нашу бесiду з книг, сам рухався так само - вiд простого до складного, маленькими крочками. В дорозi був час на роздуми, i читання дуже допомогло. Я ставив собi запитання, якi ранiше чомусь не приходили до мох думок, i зрозумiв раптом, що свiт наш дуже дивний. Ми звикли не помiчати очевидних речей, що наче не мають вiдношення до нашоï проблеми, але так само не пояснюваних.
- Наприклад?
Порфирiй замислився на секунду.
- Наприклад, ти коли-небудь бачив дiтей?
- Що за дурнувате запитання?! Я й сам був колись дитиною! - вигукнув я i раптом змовк.
Нi, сумнiвiв не було - я гарно пам"ятав своïх друзiв, нашi шаленi iгри, шкiльнi заняття, бешкети i ще багато чого. Але все це було саме в дитинствi. У дорослому життя дiти менi, здається, не зустрiчалися. Я спробував зiбратися з думками, глибоко вдихнув кiлька разiв i вiдтворив iнформацiю, люб"язно пiдказану пам"яттю:
- Зараз дiти живуть у спецiальних таборах, де ïх виховують окремо вiд дорослих.
- Це офiцiйна точка зору для всiх. Нiхто ïï не перевiряв, чи не так? Вiзьмемо цей факт на замiтку i поки залишимо його. Друге, - ти звернув увагу, що смiття усюди стає все менше i менше?
- Звiсно! Бо усюди побудували заводи по переробцi вiдходiв. Ось, i вода в рiчцi на диво чиста, живнiсть по берегах з"явилася.
- Чудово, правда? - Порфирiй кивнув. - А окрiм заводiв щось будують? Можливо, житловi будинки, чи хоча б бiблiотеки, кiнотеатри?..
I я знову надовго замислився, намагаючись пригадати. Справдi, десь п"ять-шiсть рокiв тому був справжнiй бум новобудов. Будинки i мiкрорайони росли як гриби, цiни на житло злiтали з кожним днем, а тодi будiвництво потихеньку зiйшло нанiвець, квартир вистачило на всiх, i люди все сприйняли як належне.
- Кiлькiсть населення почала зменшуватися, так, чи що?
- Вона i до того скорочувалася в нашiй краïнi, - вiдповiв Порфирiй, - а в Європi товчеться на мiсцi з кiнця минулого столiття. Тодi як в iнших кранах, особливо в тих, що розвиваються, населення збiльшувалось до двох вiдсоткiв щорiчно. Але будiвництво житла припинено усюди. Тобто...
- Тобто, людей у свiтi залишилася якась певна кiлькiсть - константа на всi часи! - закiнчив я його думку. - Але хiба таке може бути?!
- Ти в мене запитуєш? - знову осмiхнувся Порфирiй. - Вiдкладемо поки вбiк i це припущення. Ось тобi ще одне запитання на кмiтливiсть: коли з"явилися роботи?
I цiєï хвилини прокинувся динамiк: нас кликали снiдати.
- Тут без пляшки не розiбратися! - сказав я, багатозначно пiднявши вказiвний палець. - Ходiмо попоïмо i вiзьмемо чогось в барi на зворотному шляху для прояснення думок, та й за знайомство не завадить...
Порфирiй заховав книжку з газетою до кишенi пiджаку, i ми попрямували до ресторану. Сусiди вже сидiла за столиком. На нас подивилися вже бiльш доброзичливо, нiж учора, з посмiшкою привiталися i навiть запитали про наше самопочуття. Я вже хотiв сказати, що для мерцiв ми почуваємося досить гарно, та вчасно прикусив язик i вiдповiв звичним "дякую".
Затримуватися ми не стали i, покiнчивши зi снiданком, пiшли до бару. Я замовив пива, але робот-бармен вибачився i повiдомив, що воно тепле.
- Старий холодильник, з минуло реконструкцiï стоïть, двадцять рокiв уже, пане, - пояснив вiн i спробував зобразити жаль на своïй пiснiй пластиковiй пицi.
- Холодильники стiльки не живуть, - зауважив я, пропустивши його вибачення повз вуха.
А тодi широким жестом прикупив пляшку "Арарату", копчено нарiзки i хлiба, i ми повернулися до каюти. Випили по першiй чарцi, закусили i продовжили свою дивну розмову.
- То що ти там запитував про роботiв? - перепитав я, хоча мiркування стосовно останньоï задачки Порфирiя вже давно крутилися в головi. - Одинадцять рокiв тому японська компанiя "Мiкросистем роботiкс" вiдкрила фiлiали по всьому свiту, i роботи почали замiнювати людей на нескладнiй фiзичнiй роботi. А за два роки ми повнiстю довiрили ïм сiльське господарство, промисловiсть, транспорт i армiю, окрiм керiвних функцiй.
Проторохтiв як по писаному. Мов радiсний учень зi шпаргалкою.
- Ти в цьому впевнений? - Порфирiй скептично дивився на мене. - Це означає - у двотисячному роцi роботи стали повнiстю утримувати людство, так, по-твоєму?
Пам"ять моя остаточно роздвоïлося, неначе зiр у пияка. Лише "зображення" були рiзнi. Однiєю "половиною" я точно пам"ятав усе, щойно сказане. А ось iнша нашiптувала, що на початку столiття на тих самих будiвництвах працювали жебраки гастербайтери з колишнiх "союзнерушимих", i на Кавказi воювали i гинули живi солдати. I сам я, закинувши подалi диплом iнженера, заради шматка хлiба крутив баранку таксi, поки не влаштувався у банк.
Менi стало не по собi. Я швидко плеснув у чарки й одним ковтком перехилив свою, не чекаючи Порфирiя. Вiн довго роздивлявся на свiтло коричневу рiдину, тодi випив.
- Цiкаво, коньяк вони теж зараз женуть липовий?
- А коли вiн був справжнiм для звичайних смертних? - пробуркотiв я, жуючи ковбасу. - Хочеш, вiзьму "Хеннесi", лише не певен, що вiн буде кращим.
- Нам не спиртним треба наливатися, а купити нетбук i покопирсатися в Мережi, - похитав головою Порфирiй. - Там можна щось знайти.
- Що?
- Не знаю. Якесь пояснення усiм цим невiдповiдностям. До того ж, у мене був спец-допуск до закрито iнформацiï. Гадаю, його не вiдмiнили.
- Гаразд, ходiмо, - погодився я. - В будь-якому випадку треба повертатися, а то у мене мозок зовсiм перегрiється.
Трохи зволiкаючи, я витяг з-пiд полицi сумку з грошима, накинув лямку на плече. Ми через хол пройшли на вiдкриту палубу i встали бiля борту. Народ безладно тинявся по теплоходу в очiкуваннi швартування. Берегом над кронами дерев тягнулися сiрi корпуси смiттєпереробного заводу та електростанцiï. Мiськi будови виднiлися далеко за поворотом рiки, яка широким вигином обходила зелений пiвострiв.
Хмiль, нарештi, ударив в голову, й усi заумнi мiркування вiд"ïхали вбiк. Закортiло палити, але сигарет в пачцi не залишилося. Порфирiй теж розвiв руками. Ми повернулися в хол, i вже збиралися звернути до ресторану, але тут напарник вгледiв у стiнному отворi, мiж трапами, що вели на нижню палубу, невиразну золотаву табличку. Теплохiд побудовано в Угорщинi у 1959 роцi, - зазначалося на нiй.
- Солiдний вiк у кораблика, на днях пiвсторiчний ювiлей стукне, - присвиснув я.
Порфирiй продовжував оглядати бляшанку, замальовану понизу блакитною емаллю, в тон стiни. Потiм зиркнув на всi боки i зiшкрябнув фарбу монетою. Я з цiкавiстю слiдкував за його манiпуляцiями, та вiдвернувся, виказуючи нудьгу. Туристи почали пiдтягуватися до правого борту, вздовж якого метушилися роботи-матроси зi швартовими кiнцями та сходнями.
Порфирiй торкнув мене за плече. Я озирнувся.
"Перша повна реконструкцiя виконана у 2010 роцi", - повiдомляв короткий рядок, звiльнений на свiт божий з-пiд фарби.
- Рота закрий, а то муха залетить, - порадив менi напарник секунд за десять. - Сходимо на берег.
Я мимоволi потягнувся слiдом за ним, все ще не в силах осмислити чергову, але тепер вже цiлком явну невiдповiднiсть. Ми спустилися на причал, догнали групу i разом з усiма завантажилися до екскурсiйного автобусу. Вiдкинувшись на м"яку спинку, я задивився у вiкно порожнiми очима, перед якими ще стояв зловiсний напис. А в пам"ятi спливли нещодавнi слова бармена.
- Та нi, це якась помилка! - сказав я неголосно. - Тому i замазали.
- Можливо... - протягнув Порфирiй.
- Слухай, давай-но розслабимося трохи, а то менi погано. У тебе є чудова здатнiсть - псувати людям настрiй.
- Така професiя.
- Змiнив би ïï, чи що.
- Поки вона непогано допомагає розiбратися в ситуацiï.
- Воно нам треба? Краще подiлимо бабки i розiйдемося в рiзнi боки, або махнемо разом на море...
Порфирiй iз спiвчуттям подивився на мене i промовчав.
Автобус зупинився на площi бiля якогось пам"ятника. Ми вийшли останнiми, вiддiлилися вiд групи i попрямували до торгового центру на iншому боцi вулицi. У комп"ютерному салонi вибрали наворочений нетбук iз вбудованими причандалами для мобiльного зв"язку. Я не без задоволення вiдслюнявив купюри з товсто пачки - приємно вiдчувати себе мiлiонером. На виходi купили цигарок, узяли автiвку на стоянцi i повернулися до пристанi.
У каютi Порфирiй розпакував технiку i занурився у Мережу. Я вiд бездiлля закурив i прислонився спиною до стiни навпроти нього. Безумовно, мiж розрiзненими фактами iснував зв"язок. Не вистачало лише останньоï ланки, яка замкнула б усю iнформацiю в логiчний ланцюжок, i мiй тямущий напарник все ж розкопав його.
- Гей, Родiоне, отямся, - Порфирiй потягнув мене за рукав.
Я примудрився задрiмати, поки вiн чаклував з нетбуком, ледь-ледь продрав очi й осоловiло подивився на нього.
- Послухай цитату з Боконона, - вiн пересвiдчився, що я прокинувся, i вiдкрив свою книжку. - "Чи може розумна людина, враховуючи досвiд минулих вiкiв, мати хоч маленьку надiю на свiтле майбуття людства?"
- Ти це до чого? - запитав я обережно, всерйоз непокоячись за його здоровий глузд.
- Вiдповiдь одна: "Нi!"
Обличчя Порфирiя було незворушним. Вiн розлив залишки коньяку по чарках, випив, не цокаючись, свою порцiю i тодi сказав:
- Якщо ти готовий, то слухай. Я знайшов сховище iнформацiï про свiтовi подiï не лише минулого, але й майбутнього. Цiкаво, чи не так? Зараз зрозумiєш, до чого я веду...
Все виявилося вкрай банальним Вид Homo Sapiens опинився на смiттєзвалищi iсторiï у 2012 роцi, як форма iснування розумно матерiï, що зжила себе. Повна культурна деградацiя, наркотики, вiчна економiчна i духовна криза, тероризм, вiйни й, пiд завiсу, - новий вiрус супер-СНIДу. Вистачило двох мiсяцiв, щоб серед живих не залишилося жодноï людини.
Але за кiлька рокiв до апокалiпсиса вченi знайшли спосiб цифрового запису людськоï пам"ятi i створили пiд егiдою ООН "банк особистостей" - копiï пам"ятi майже всiх людей, що жили тодi. З цiлком утилiтарною метою - електроннi паспорти, пiдробити якi неможливо. У той час була розроблена i технологiя бiополiмерного протезування органiв, ну i роботехнiка, звiсно, не стояла на мiсцi. Тому пiсля Кiнця Свiту на Землi залишилися самi роботи. Без господарiв.
- Далi два плюс два складеш сам, чи тобi допомогти?
Порфирiй замовк. Я все ще не розумiв, куди вiн хилить, i не вiдповiв, надаючи йому можливiсть довести думку до кiнця. Вiн невесело посмiхнувся i продовжив, а я слухав i подумки складав мозаку, шматочок за шматочком.
У роботiв немає iнших обов"язкiв, окрiм як служити людинi. Немає людини - то треба зробити. Але роботи самi не вмiють нiчого вигадувати. Тодi знайшовся "жартiвник", один з останнiх вчених-роботехнiкiв, який "пiдказав" м цю iдею. I ось, на повнiстю автоматизованих заводах по виготовленню роботiв почався випуск дiючих моделей людей.
Душа, особистiсть або его людини, називай, як бажаєш, - це ïï пам"ять. Переписав iнформацiю з банку на жорсткий диск, завантажив у процесор операцiйну систему, вклав "мозок" у бiо-механiчний каркас - копiя готова. Проте вiдсутнiсть фантазiï не дає ïй свободи вибору. Створюється жива лялька, марiонетка, керована програмою дiй на певний промiжок часу, вiд однiєï значимоï подiï до iншоï. Проблема в тому, що програма вже виконана у минулому, на майбутнє графiка не iснує.
Тобто треба повернути отриманого iндивiдуума на певнiй вiдрiзок часу назад в його пам"ятi i змусити "прожити" останню ланку буття знову. При цьому створюється повна iлюзiя руху, а насправдi вiн просто грає свою роль у спiльнiй виставi, пiсля багатьох репетицiй. Натомiсть роботам є кого обслуговувати. Доки знову не настане час "Ч". Тодi програма знову повертається на початок. I знову, до безкiнечностi, наче заграна платiвка. Лише дiти не вписалися у цю схему, простiше було створити мiф про ïхнє iснування.
Зараз iшов сьомий десятирiчний цикл. Як я зрозумiв, було обрано саме такий короткий промiжок часу, щоб псевдо-люди не помiчали вiдсутностi старiння.
- Ти хочеш сказати, що одне й те саме повторюється увосьме?! I зараз насправдi 2079 рiк? - у мене голова пiшла обертом.
Але порожнiми запитаннями я лише намагався затулитися вiд головного - хто ж тодi ми? I що з цим робити тепер?
Порфирiй не став вiдволiкатися на подiбнi "дрiбницi" i закiнчив:
- Звiсно, незначнi порушення у поведiнки окремих осiб вiдбуваються завжди, але принципових, як в нашому випадку, ще не було. Пiсля планового моменту смертi ми не маємо подальшого "розкладу", тому доведеться самим вирiшувати свою долю. I вирiшувати треба скорiше, iнакше, - в черговому 2012 роцi вiдправимося разом з усiма на наступний виток...
За дверима почулися гучнi голоси, тупiт i смiх. Туристи поверталися з екскурсiï. Я поглянув на годинник.
- Скоро рушаємо. I я щось зголоднiв. Ходiмо до ресторану?
- Ти що, досi не зрозумiв? Тамування голоду, спраги, iнших iнстинктiв i потреб - це рудиментарнi функцiï "органiзму", а, точнiше, ïхня iмiтацiя, ми цiлком можемо обходитися без них, - Порфирiй здивовано подивився на мене i пiдвiвся. - Я, певно, вийду тут. Далi пливти немає сенсу. А ти?
Я похитав головою. Остогидiло менi все до дiдька! Не хочеться бiльше нi про що думати i казати, пiсля такоï лекцiï.
- Що ж, справа твоя. А менi щось не вiриться, що справжнiх людей зовсiм не залишилося, хоча б iз "золотого мiльярду". Буде щось нове, повiдомлю. Номер твого мобiльного у мене є, запиши мiй.
Порфирiй витяг телефон, натиснув на виклик. Я машинально загнав вхiдний дзвiнок у телефонну книгу. Потiм згадав про грошi.
- Бабки тобi потрiбнi?
- Нi, - вiдмовився компаньйон i простягнув руку на прощання. - Хай щастить!
Я змусив його забрати нетбук, супроводив до сходнiв i подався до ресторану.
"Рудиментарнi функцiï, кажеш. Ну, ну... Перевiримо, як вони працюють..."
Зранку голова моя пудовою гирею прилiпилася до подушки, очi нiяк не бажали вiдкриватися. Ледь-ледь пiднявся з лiжка, розштовхав напiвголу дамочку, що взялася невiдомо звiдки, i випроводив ïï з каюти. Порфирiй мав рацiю - нiчого, окрiм огиди до всiх функцiй свого органiзму я сьогоднi не вiдчував. I пливти далi теж розхотiлося.
Визирнув в iлюмiнатор - теплохiд стояв бiля пристанi. Десяти хвилин з лишком вистачило, щоб привести себе у пристойний вигляд i залишити гостинне судно.
В однiй руцi я нiс сумку, в iншiй тримав книжку, яку забув або залишив спецiально Порфирiй. На ïï обкладинцi були намальованi розчепiренi пальцi, вигадливо оплетенi тонкою мотузочкою. Знову щось невиразно знайоме промайнуло у пам"ятi, коли роздивлявся малюнок, з далекого-далекого дитинства. Ось уже забутий маленький товариш показував менi своï пальцi, мiцно перев"язанi тонкою линвою. I я згадав - уявна складнiсть мотузяного павутиння розплутувалася одним легким рухом, варто лише потягти у потрiбному мiсцi...
Плану у мене нiякого не було, та й не кортiло його мати. Вчорашня розмова з Порфирiєм знову спливла у лункiй черепнiй коробцi i не давала менi спокою, поки я йшов до мосту-розв"язки на примiському шосе, яке виднiлося неподалiк. Зупинився в серединi прогону i довго дивився вниз. Сонце висiло за спиною, i моя велетенська тiнь лежала на сiрому зернистому асфальтi. Автiвки безупинно наïжджали на моє примарне тiло, розгладжуючи його по дорожньому полотну. Вiтер свистiв з-пiд мосту, наче в аеродинамiчнiй трубi, закручував по узбiччям маленькi пилястi вихори.
Я пiдняв сумку на поручнi, вiдстебнув клапан i висипав вмiст прямо на вiтер. Тисячi шматкiв рiзаного паперу здiйнялися у повiтря, закрутилися рiзнобарвним листопадом i посипалися зверху на автомобiлi. Спочатку в ïхньому русi не було безладу, але за пару хвилин на автострадi виник корок. Водiï i пасажири, кинувши машини, з радiсним лементом кинулися ловити верткi купюри, ганяючись за ними вздовж шляху. Схоже, цi "люди" теж отримали несподiваний збiй у програмi.
Я повернувся i пiшов, куди очi дивляться.
Немає нiякоï рiзницi, куди йти i що робити, якщо знаєш, що ти вже давно не людина. Ти - робот.
А можливо, це не просто збiй. I якщо так, коли виникає право вибору, саме й можна спробувати знову стати людиною? Новою людиною у новому свiтi...
