Марусевич Катя : другие произведения.

Вовче життя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Спасибо Галина за такую ​​замечательную обложку и Еве за аннотацию Часом доля пiдкидає такi сюрпризи, що хочеться бiгти вiд неї, стрiмголов. Денис був звичайним хлопчиком. З самого дитинства доля його не шкодувала. Поганi стосунки з близькими, злий вiтчим, не бажання людей допомогти. Вирiшивши покiнчити з усiм цим, хлопець тiкає з дому, навiть не уявляючи, що може його очiкувати в мiстi, повному таємниць i секретiв. За велiнням долi Ден заходить в лiс - це мiсце завжди було спокiйним, але на цей раз все було iнакше. Хлопцевi доведеться торкнутися тих таємниць, якi нiкому не були вiдкритi, i дiзнатися, що в цьому свiтi, окрiм людей, є ще й iншi iстоти. I у них теж є своя iсторiя i свої почуття, тiльки непiдвладнi часу.
  Вовче життя
  
  Чому Життя знову грає зi мною у свої дурненькi iгри. Я йшов по вулицi не помiчаючи нiчого, просто йшов вперед. На вулицi уже темно, а я сам в не знайомому районi. Це все через нього. Вiтчим знову вигнав мене iз дому, хоча я уже звик до цього. Тiльки за цю недiлю я уже в п'яте опиняюся за межами будинку. Усе моє життя змiнилося зразу пiсля похорон найближчих менi людей, котрi розумiли мене i любили, матерi i старшої сестри. В свої сiм я залишився сам, хоча нi... мене вiддали на виховання вiтчиму. День у день, майже 3 роки, я буваю на цвинтарi i розповiдаю, що сталося з тим милим чоловiком котрого покохала моя мати, про всю бiль яку вiн менi причиняє, та те знущання що вiдчуваю я.
  Друзiв у цьому мiстi у мене було мало, адже ми переїхали 4 роки тому, мати захворiла, i я майже увесь день був з нею. Я винив себе у цих двох смертях, якби ж я мiг їх тодi зупинити i не дозволити матерi сiсти за кермо, моє погане передчуття пiдтвердилося уже через 2 години. Вiтчиму зателефонували i сказали що його дружина розбила на машинi, реакцiя його була фальшивою, хоча можливо вiн i кохав мою мати. Прийшов вiн у нашу сiм'ю коли менi не було ще й року, перш вiн ставився до мене як до свого сина, але з часом вiн змiнив точку зору i своє виховання стосовно мене. Вiн узяв мене iз собою. Приїхавши до моргу ми зразу ж пiшли у середину, я усе розумiв хоча менi i було 7 рокiв.
  У ту хвилину я хотiв одного, зупинити матiр
  Усе сталося швидко, оформивши документи ми вернулися до будинку. Наступний тиждень був сумним, "батько" збiсився i звинуватив мене у всьому що могло бути у цьому свiтi, похорон та iншi неприємнi речi.
  - Ти, це ти у всьому винен!!! - кричав вiн кожного разу як рiч заходила про мати, iнколи я навiть i отримував...I ось тепер я нiби як прислуга...
  - Хлопче - мене вiдiрвав голос жiнки, котра стояла бiля мене та зупинила на переходi - Дивися куди йдеш
  - Так мем, пробачне - я вiдiйшов в сторону
  - Ти загубився?
  - Нi, просто так - свiтлофор засвiтився зеленим i я продовжив шлях в нiкуди
  Я йшов сам не знаючи куди, просто йшов вперед. Менi надоїло усе це життя, я хотiв одного, бути поруч з мамою, навiть якщо ради цього потрiбно вмерти. На дворi уже смеркало, але я продовжував шлях, я не хотiв вертатися до рабства, до тих людей що так знущаються надi мною. Моя дорога довела мене до лiсу, що зустрiв мене мовчанням. Я хотiв загубитися, хоча би трiшки побути на самотi, подумати що робить далi. "Хлопчик котрому всього - на всього 10 рокiв, вирiшив задуматися над життям..." Я зайшов у середину, красенi дерева стояли та вiтер тихенько грався з їхньою листвою, десь труснула гiлочка, мабуть хтось iз лiсових мешканцiв шукає собi захисту. Я сiв бiля однiєї iз сосен, та задрiмав.
  Снився менi чудовий сон,як я з сiм`єю: сестрою, матерю та моїм справжнiм батьком їздили вiдпочивати, менi тодi було декiлька мiсяцiв, а я так запам'ятав усе це, тодi нам було весело...Але ж часом батько змiнився, нiби його пiдмiнили та у йшов з сiм`ї. Проснувся я переляканий, iз гущi лiсу чулося якесь ричання.
  "Дивно, але я не знав що у цьому лiсi є вовки" - подумав я.
  Ричання повторилося, але уже значно ближче до мене. Я рiско встав, та почав забиратися на дерево, пiд яким сидiв. Через декiлька хвилив менi у око впала чорна густа шерсть, вона належала великому вовку котрий дивився на дерево, шукаючи когось. Його голова повернулася у мою сторону i я побачив його очi, якi нiби просили про допомогу.
  Вiн лiг пiд дерево та почав скавчати. В вуха вдарив цей звук i я не змiг витримати
  - Заспокойся! - закричав я забувши про безпеку i почав потихеньку злазити з захисного мiсця. Ступивши на землю, вовк стежив за кожним моїм кроком навiть не пiднiмаючи шерстяну голову
  Моя шалена допитливiсть узяла верх i я пiдiйшов до нього та поклав руку йому на голову. Вiн заричав але потiм зупинився та поглянув менi у вiчi, його очi менi здавалися такими знайомими але чому, я ж нiколи не бачив таких великих вовкiв. Вiн почав пiдiйматися, я забрав руку та теж став на ноги. Вовк пiдiйшов до мене та ткнувся мордою менi перш у руку а потiм у плече, нiби кажучи" йди вперед".
  Я повiльними кроками почав йти у гущу лiса. Вовк йшов поруч зi мною, координуючи кожен поворот i кожну гiлочку. Iнколи сухi гiлки потрапляли менi пiд ноги i я падав, але вiн допомагав пiднятися i йти далi. Сонце уже встало, даючи пiдживу усьому живому. Вовк пiдняв голову та завив.
  - Куди ми йдемо? - запитав я його забувши що людською мовою вiн не говорить - Чому ти мовчиш? А точно, ти ж спiлкуватися не умiєш - мiй голос став сумним - Як я би хотiв зараз почути про що ти думаєш....
  - ' Ти точно цього хочеш?'- роздалося у моїй головi.
  - Я сходжу з глузду? - я рiско зупинився та поглянув у таємничу морду вовка.
  - ' Нiчого ти не сходиш... Так, ти можеш чути про що я говорю...'
  - А чого ви ранiше так не зробили, ми вже йдемо бiля двох годин... - поцiкавився я
  - ' Ти цього ранiше не просив ' - в його очах читалася посмiшка
  - Куди ми йдемо?
  - ' Побачиш, давай йти, а то нам ще довго так потрiбно йти ... '
  - Я не пiду поки ви нiчого не скажете! - я сiв на листя i поглянув знову на вовка.
  Вiн схопив мене зубами за комiр та пiдняв.
  - ' Ти не змiнився ' - подумами промовив вовк.
  - В якому сенсi?
  - ' Я давно слiдкую за тобою. А тепер ходiмо, а то я тебе зараз понесу... '
  - 'А що, iдея ' - подумав я
  - ' ХОДИ '
  Я схопився за шию вовка що вiв мене далi
  - А нам ще довго? - не витримавши запитав я
  - "Ти хоча би трохи помовчать можеш?""Не довго. Годинку i ми там..."
  - Не можу,не люблю мовчать.... А,ясно - я зробив сумне обличчя та пiшов далi.
  Через певний час ми прийшли до маленької хатинки, зайшовши в середину я здогадався що тут уже давно нiхто не живе.
  - "Усе буде добре"."Я скоро вернуся."
  Вiн вибiг з будинку i побiг далi. Я оглянувся по сторонах, у хатинi панував спокiй, ранкове сонце заглядало у вiкна, у ньому я побачив диван та старi меблi що були покритi давнiм пилом. Я пiдiйшов до однiєї iз стiн,на якiй знаходилася картина, на нiй було зображено казнi якогось народу. Я швидко вiдсторонився вiд стiни, i пiдiйшов до iншої, ця уже була бiльш живiшою...природа, красива природа
  Я сiв напроти неї."Дивно але цей захiд я ранiше десь бачив". Час минав, а за мною нiхто не вертався, заснувши я почув скрип дверей,але не змiг навiть пiдiйнятися щоб глянути хто це, я так i залишився лежати на запиленому диванi
  - Мальчик - мене розбудив басовий голос юнака що стояв надi мною.
  - Ти хто? - я вiдкрив очi i побачив напiвоголеного хлопця.
  - Никита - голосно сказав вiн щоб остаточно розбудить мене.
  - А де цей....- я довго думав адже навiть не знав як звати вовка
  - Он вернётся, просил чтобы я помог тебе адаптироваться в нашем мире
  - А чим вiдлiчується ваш свiт вiд мого? - задав я наступне питання
  - Малыш, я понимаю, что ты очень любопытный, но немного угомонись, всё в свою очередь. Ты кушать хочешь?
  Вiн пiдiйшов до плити що стояла у iншiй кiмнатi
  - Якщо можна - посмiхнувся я встаючи з лiжка
  - А ты весёлый парнишка - вiн глянув на мене - Мясо подойдёт?
  Мiй шлунок на словi про їжу почав сильно урчати - Звичайно.
  - Так иди кушать, а то я смотрю ты тощий какой-то - вiн поставив на стiл тарiлку з м'ясом i вермiшель i пiдiйшов до мене
  - Никит, а ви їсти не будете? - я зупинився на пiвшляху до ароматної їжi.
  - Во-первых, не 'вы', а 'ты', я за тебя на сем лет только старше; во-вторых, я уже обедал. - посмiхнувся вiн менi - Иди.
  Я швидко сiв за стiл i з'їв усе наявне у тарiлцi.
  - Волчонок - посмiхнувся Ник
  - Що? - я рiско вiдiрвався вiд тарiлки i поглянув на юнака що сидiв i розглядував якийсь журнал.
  - Ешь ты как Волчонок - почав виправдовуватися вiн
  - А як звати того чорного вовка? - я пiдiйшов до Ника i сiв поруч
  - Грегор - сухо вiдповiв мiй новий знайомий i знову почав читати
  - А куди вiн дiвся? - задав я наступне питання.
  - Денис, ты сам скоро всё узнаешь. Хватит с тебя пока и той информации, которую ты знаешь. - вiн вiдклав газету i поглянув на мене
  - Звiдки ти знаєш як мене звати? - здивувався я
  - Мы, умеем говорить мыслями - розвiв вiн руками - Но слышим только таких как мы.
  - Той вовк, вiн такий як ти?
  - Нет, он главнее меня. Или ты спрашивал о том или он тоже ходят на двоих ногах?
  - Про все.
  - Да, он умеет ходить. Как я уже сказал важнее
  - Ого. Ви нiби цi... Я в фiльмах бачив, лiкани? - я пiдняв очi на нього.
  - Нет, не такие мы уж и страшные, да и не такие кровожадные. Похожие но не такие. Мы дальние родственники. - почав пояснювати Ник.
  - Ага. Те що не такi страшнi це точно, цей вовчик,якого я бачив, вiн був таким милим. А можна ще одне питання?
  - Слушаю внимательно.
  - Ти сказав що тiльки такi як ви можете чути думки один одного. А я чув думки того чорного вовка. Чого?
  - Ну если волк сильно захочет, или у вас какая-то кровная связь, то человек сможет слышать, мысли.
  - Кровна? Хм, точно нє... Я на вас не схожий...
  - Ты еще маленький. Хотя возможно я ошибся. И Грегор просто увидел что ты одинок - пожав плечима вовчик i знову поглянув у журнал
  - А що тобi здалося? - я вирвав його з рук i викинув.
  - От тебя пахнет ... Мм, как тебе так сказать, не так как от простого человека, от тебя смертями пахнет и ....- Далi замовк i втупився в стелю, нiби шукаючи там вiдповiдь
  - I?
  Ще хвилин 10 ми просто сидiли i мовчали, але не витримавши я вийшов з будинку i сiв на сходах.
  - Денис, я не могу сказать.
  - Чому?
  - Ты пахнешь волком - сумно сказав вiн
  - Але як це може бути? - я рiско встав з сходiв i ледве не упав
  - Я уже говорил, мне может просто казаться. Идём в дом, здесь прохладно - промовив Ник, беручи мене за плечi.
  - Я хочу побути трошки сам, я обiцяю що скоро вернуся - я вирвався i пiшов далi вiд одинокого будиночку.
  День пролетiв швидко, ми розважалися i Ник розповiдав рiзнi страшилки. Раптом у дверi хто постукав i вмить вони вiдкрилися, на порозi стояв молодий чоловiк рокiв 20 у темному, класичному костюмi. У нього були золотисто-коричневi очi, чорне волосся, що було коротко пiдстрижене, ростом вiн був десь 1,75. У його лiвiй руцi був маленький саквояж, правою вiн притримував дверi.
  - Не завадив? - пролунало у кiмнатi
  Ник встав i поздоровався з незнайомцем. Чужинець зайшов у будинок i сiв на диван.
  - Це вiн i є? - вiн показав пальцем на мене
  - Так - махнув головою Ник.
  - Маленький якийсь вiн, ладно. Їдемо я вас пiдвезу, все рiвно до господаря заїхати потрiбно - вони встали та направилися до виходу
  - Денис, пошли - вiн обернувся та пiдiйшов до мене, сiв на диван - Все будет хорошо.
  - Хто це? - тихо прошептав я
  - Потом расскажу, а теперь поехали, а он не любит ждать - Ник кивнув на незнайомця що мило посмiхався менi, в цiй посмiшцi читалася злiсть.
  Я швидко встав, уже через п'ять хвилин ми їхали у машинi з тонованими вiкнами.... Джип зупинився, i уже через секунду вiдчинилися заднi дверцята.
  - Ого - передi мною стояв великий замок.
  - Пошли - Ник поклав менi руку на плече i повiв до брами.
  Задi нас йшло ще троє людей (хоча в цьому я був не впевнений). Ми зайшли у середину, перше що попало в око, це великий парк.
  - Майк! - крикнув Ник, до нас пiдбiг вовк i сiв бiля нiг - Грегор вернувся?
  У вiдповiдь вовчик гаркнув.
  - Добре. Проведи хлопця до однiєї iз вiльних кiмнат - вiн пихнув мене у перед - Йди, я прийду до тебе скоро.
  Я ступив в перед i ще раз поглянув на чоловiкiв що стояли позаду мене
  - Мг - я пiшов у перед, поруч зi мною йшов вовк, його шерсть вiдлiчилася вiд чорного хутра Грегора, кольором вiн був сiрим з бiлими лапами й на шиї була бiла латка
  Вiн повiв мене у розкiшну кiмнату цього замку, вона була оформлена в зеленому кольорi,посеред кiмнати стояла велика шафа i двох спальне лiжко, лiворуч стояв стiл, вiкна у будинку були великими, вони сягали вiд стелi майже до пiдлоги.
  Я зайшов у середину кiмнати, навiть не замiтивши що Майк кудись у йшов. Я повернувся та побачив молодого хлопчика, йому було рокiв 16.
  - Привiт - посмiхнувся вiн на 32 зуба
  - Привiт - Я поглянув на юнака,що стояв у дверях, на ньому були лише короткi шорти, верхня його частина була оголена, хоч вiн був i не сильно дорослий, але його тiло було накачане.
  - Не стiй як статуя - вiн пiдiйшов до вiкна, вид припадав на чудовий лiс, що окружав замок з усiх сторiн
  - Тобi не холодно, зараз ж здається уже прохолодно.... - не встиг я закiнчити речення, як Майк мене перебив.
  - Нi, не холодно. Може ти щось хочеш, поки Грегор не вернеться, ми з братом тобi допоможемо...
  - Можна питання? - я пiдiйшов до нього та поглянув у вiкно.
  За ним була чудова картина - лiс. Де-не-де дерева уже стояли голими, скинувши свою пишну шевелюру, адже сьогоднi середина осенi.
  - Можна - вiдволiк мене вiд оглядин чоловiчий голос - Що ти хотiв?
  - Грегор, вiн для вас хто?
  - Вiн вождь нашої зграї. Ходiмо прогуляємося - посмiхнувся Майк
  Ми вийшли у двiр, в обличчя повiяв свiжий аромат осенi. За розмовами я не замiтив як ми ввiйшли у лiс. Там чудово, неначе в казцi! Все навколо виблискує пiд яскравими промiнчиками лагiдного сонечка. Вже не чулося веселих пiсень дзвiнкоголосих пташок. З дерев повiльно падало останнє листя, наче пофарбоване чарiвним пензлем у жовтогарячий колiр. Воно замрiяно кружляє у повiльному таночку, поки тихо долетить до землi. Приємно було йти дорiжкою, пiд ногами лагiдно шарудить рiзнобарвний килим осенi. А вiтерець, пустотливо грається, розносячи по всьому лiсу приємнi пахощi достиглих ягiд. Поважно хитають маленькi ялинки та високi сосни своїми вiчнозеленими верхiвками, нiби мирно розмовляючи мiж собою. Тiльки свiжий подих вiтру iнколи порушує цю розмову.
  Ми гуляли лiсом i навiть не помiтили що наступила нiч, великий мiсяць зiйшов на небо i освiтлював шляхи у лiсi.
  - Потрiбно вертатися - промовив Майк,беручи мене за руку - Скоро нашi гулятимуть, ходiмо...
  - А що може статися?
  - Ми не контролюємо себе в образi вовка....
  - Але ж той вовк, вiн був контрольованим, вiн помiг менi. - я поглянув на Майка
  - У Грегора є видержка, вiн не вбиває людей.
  - А ти вбиваєш? - я злякався та почав вiдступати назад
  - Я не вбивав ще i надiюсь не вб'ю. - вiн схопив мене за руку, коли я ледве не впав у яму - Ходiмо.
  - Майк, а Майкита,вiн тобi брат? - ми йшли однiєю iз дорiжок.
  - Рiдний. А так то ми тут усi як сiм'я, у нас один батько - Грегор i мати була - Майк замовк i втупився в опале листя що потрапляло пiд ноги
  - Я не хотiв. Пробач. - я пiдбiг до нього - Майк.
  - Да нє малий,усе добре...ходiмо
  Ми за короткий час добралися до замку.
  - Сам дiйдеш до своєї кiмнати, чи провести? - голос Майка був засмученим
  - Я сам, уже не дитя...- вигукнув я i побiг
  - Ну да,ти уже не дитя - Майк посмiхнувся i завернув за куток
  Всю нiч я не мiг нормально заснути, як тiльки закривав очi, перед мною поставав образ батька та вiтчима, моє життя тiсно пов'язане з ними.
  Вiд безсоння я вирiшив прогуляти по розкiшному замку. Скрiзь була тиша i сутiнки.
  Я вiдчув себе частинкою цього дому, нiби я прожив тут усе життя. Пройшовся таємничими коридорами, у ночi вони виглядали такими буденними, нарештi я дiйшов до великих дверей, за ними скривався чудовий двiр. Я вийшов з будинку та прикрив за собою дверi. Пiд ногами почало шарудiти листя. В тихiй задумi я пiшов по нiчному дворi. Зараз менi нiкуди поспiшати. I хочеться побути наодинцi з природою, зi своїми думками. Тривожно i сумно...Вiдчуваю себе таким самотнiм та забутим всiма. Але раптом щось нiжно торкнулося моєї щоки, опустилось на плече i, плавно кружляючи, опустилось пiд ноги.
  Повiтря ставало вогким i пахло осiнню. Небо сiре, похмуре, нiби налите свинцем, на горизонтi рiзко засвiтлiло i сильно гримнуло, ось на землю упали першi краплини... Я стояв посеред подвiр'я та любувався холодними краплинами що починали сильно бити по менi. Дощ змивав увесь бiль що затаївся у менi, змочував порожнечу, заповнюючи її маленькими калюжками.
  - Ден - пролунало у моїй головi - Быстро в дом!
  Грубий баритон вiдiрвав мене вiд роздумiв про життя. Голос був дикий, злий та трохи засмучений. Я повернувся та побачив бiля дверей юнака, що дивився на мене палаючими вiд злостi очима. Щось мене злякало у цьому погляду i я пiдiйшов до Нiка.
  - Заходи, простынешь! - вiн пхнув мене у дверi i зачинив їх - Ты чего под дождем? Заболеть захотел?
  - Тихо, не кричи, менi не спалося i я вирiшив пройтися - тихо вiдповiв я.
  - Идем, я проведу тебя к твоей комнаты - Нiк поклав свою руку менi не плече i повiв темними коридорами. Дiйшовши вiн поглянув на мене - Заходи.
  Я знову пiдкорився його словам та зайшов до кiмнати. Спати менi не хотiлося, тому я сiв на пiдвiконня та дивився на краплини що беззвучно опускалися по склу. Я сидiв на вiкнi та любувався бурею за вiкном, чомусь вона менi нагадала мою родину.
   Яким яскравим стає листя, обмите дощовою водою! А от квiти в саду зовсiм не бояться зливи - вони хиляться вiд вiтру, який трiпає їхнi красивi бутони, але з радiстю п'ють свiжу вологу. Величезнi краплi радiсно вдаряються об землю, створюючи бульбашки, а вздовж подвiр'я вже течуть рiчки...
  Поступово гроза вiдходила, вiтер вщух, а дощ усе не закiнчувався. Я вiдкрив вiкно i вслухався в його рiвномiрний шум. Менi подобається звук дощу, вiн допомагає розслабитися й вiдпочити. Звук рiзниться залежно вiд того, куди падають краплi. Дощ нiжно шелестить по листю дерев, настирливо стукає в металевi дахи, весело дзвенить об калюжi. Той дощ поступово вщухав, а я все не мiг вiдiрватися вiд вiкна...
  З недавнiх пiр я обожнював цю погоду
  Дощ почав переростати в дрiбну мряку. А я все сидiв i сидiв. В головi було багато запитань на якi я не мiг знайти вiдповiдей. Вiдчуття самотностi переповняло мене, я залишився сам, тепер я в цьому переконався, до моєї пропажi нема нiкому нiякого дiла. Але щось рiдне вiдчувалося в стiнах цього замку.
  "Що буде зi мною далi?" - Це питання турбовало мене найбiльше. Смертi я не боявся,але i помирати не хотiлось у такому вiцi. За своїми роздумами я не замiтив як настав ранок. Сiрi хмари якi затянули небо,обiцяли дощ на весь день. У животi заурчало. Це i не дивно я ж вчора не вечеряв.
  Cкрипнули дверi i у кiмнату увiйшов Нiк.
  - Ты не спал - тихо запитав вiн
  - Це було запитання?
  - Конечно. Рано еще на улице, а ты уже на ногах - вiн пiдiйшов до мене та поглянув у вiчi
  - А хто сказав що я лягав - зауважив я спробувавши вiдiйти
  - Ты за ночь не спал? Ты еще маленький для таких выходок, тебе спать нужно.
  - Я уже цiлком дорослий,щоб вирiшувати.
  - Как скажеш. Может ты и прав!Я вот чево пришол тебя старшый зовет.
  - Чого? - здивувався я
  - Поговорить хочет,ведь ты знаеш о нас.....- вiн опустив голову - Пашли
  - А цей старший,це вовк шо забрав мене з лiсу?
  - Да а ты толковый малый.
  - Гаразд веди мене до нього.
  Ми вийшли в коридор.А за тим покинули замок. Нiк вiв мене в лiс. Небо ставало чорнiшим. Десь далеко роздався грiм. Ми вийшли на круглу поляну. Вона була симетричною нiби її накреслили циркулем. В центрi стояли хлопцi всi як один були по пояс роздягненi. Як би не рiзний рiст,i вiк я б подумав що вони рiднi брати.
  Чуть далi, в затiнку, стояв поважно Чорний вовк, шерсть його блистiла, а очi були наповненi любов'ю.
  - " СИНУ,ВИБIР ЗА ТОБОЮ" - раптом пролунало у моїй головi
  - Сину, що це значить? - занервувався я та спробував вiдступити
  Мене за плечi обiйняли дужi руки,позаду мене стояв Нiк
  - Грегор усiх своїх...пiдлеглих так називає - почав виправдовувати вiн
  По виразу обличчя хлопця,було зрозумiло що зараз вiн думками спiлкується з Господарем. Вiн кивнув i знову поглянув на мене
  - Ти хочеш сказати що вiн пропонує стати одним iз вас?
  - Да
  - Що прямо зараз
  - 'Дурненький,звичайно не зараз спочатку ти маєш дати згоду на це i пройти пiдготову до свого першого перетворення'-пояснив голос в моїй головi.
  - А як ви це зробите?
  - Тебе проста дадут випыть нашей крови.И ето запустыт механизм превращения.
  - Круто
  - Ну и реакцыя у твоего с.....у него...
  - "Клятву ми можем вiдложити,але не на довго. Так як ти у нас живеш,а без цього вищi Особи не допустять. У нас є тиждень." - знову пролунав чоловiчий голос у головi
  - А якщо не встигнете?
  - Тогда к нам приедут.....
  Нiк знову поглянув на Вовка i покланившись йому вiн узяв мене за руку та повiв до будинку
  - Нiк, а можна тебе дешо спитати?
  - Ну постараюсь ответить,что ты хотел?
  - А чому Грегор не перетворюється на людину, у тiлi вовка ж не комфортно.....
  - Еще никто не видел ево человеческий облик.
  - Вiн приховує щось?
  - Не знаю.
  Нiк завiв мене в кiмнату i наказав сидiти не рипаючись
  Я сидiв у своїй кiмнатi, та обдумуючи слова Грегора i Нiка. З голови менi все не виходила фраза"Сину....."
  Я провiв в роздумах пiв дня, коли до мене зайшло два молодих хлопця та запропонували поїсти, то за вiкном уже було палюче сонце.
  - То що ти вiрiшив?-раптово запитав мене один з хлопцiв
  - Не знаю-чесно вiдповiв я
  - Погоджуйся ти будеш нашим братом.У тебе буде велика сiм'я.
  - Менi подумати трохи треба.
  - Не будем заважати думати.-з цими словами вони вийшли з кiмнати
  - Дякую - промовив я коли їх уже не було
  "Знову вибiр. Усе моє життя стоїть на виборi, мiж життя i смертю, вiтчимом i батьком, рабством або волею i життям в групi з вовками, це означає перетворення, але я ж зможу жити, вiльно жити у цьому прайдi...та поверненням(якщо менi дозволять) назад у лiс, хоча мабуть мене скорiше вб'ють чим дозволять. От i здiйсниться те що я хотiв, я буду поруч.... Але б мати таки вибiр б не одобрила, вона б нiколи не хотiла щоб я помер...... "
  Я лiг на лiжко i провалився у сон
  Прокинувся я вiд сильного холоду. Розплющивши очi я побачив величезного вовка.
  - "Ну,сину,що ти вирiшив?"- пролунав знайомий голос в головi
  - Я буду таким як ви!Я дуже цього хочу.
  - "Я надiявся це почути. Ти готовий витерпiти весь бiль?"
  - Так-сказав я.-готовий витримати всi випробування
  - " I ти уже не зможеш нiчого повернути "- промовив вiн
  - Я уже i не захочу, повертатись до вiтчима я не хочу
  - " Вiн тебе ображає?"
  - Я не жалiюся.... - тихо промовив я
  - "Ввiчливий. Значить скоро клятву дасиш"
  - А що я можу її i не дати?
  - "Обговоримо це iншим разом"
  Вовк вийшов з кiмнати,а я залишився сидiти в своїй кiмнатi,але це тривало не довго,бо невдовзi до мене зайшли хлопцi якi заходили вчора.
  - Ну що пiшли гуляти братан-при цих словах iнший хлопець хiхiкнув,через чого получив пiд затильник
  - Не хочу
  - Якщо ти сидiтимеш у кiмнатi то краще не зробиш! Так що ходи Злюка - я показав язик i вибiг з кiмнати
  Мене швидко догнали i пiдхопивши потягнули на двiр
  - Тимур, пусти малого - суворо промовив хлопець
  - Ставлю,ставлю
   Мене опустили на землю. Всетаки вони веселi,хоча на перший погляд здаються злими i войовничими. От i зараз бiгають по саду,як малi дiти.
  - Як думає хто кого?
  Почулось за моєю спиною,вiд чого я здригнувся.
  - Я думаю,що Рон Тимура переможе.
  - Ну не знаю,менi здається що Тимур спритнiший.
  Мiж деревами тривав уже справжнiй бiй. Я боявся щоб вони не повбивали один одного. Але через декiлька хвилин пошарпанi,захеканi вони йшли до нас. Тимур шкiрився на всi 32 i показував Рону язика вiд чого усi розсмiялись.
  - Малий,чого ти такий задумчевий? - Тимур поклав менi руку на плече
  - Тiм,вiдчепися вiд дитини,краще на себе глянь,а то виглядаєте як....
  - Вiн не малий,а скоро стане одним iз нас
  - Але ж йому ще 16 рокiв немає
  - Але вiн....-в слух вiн нiчого не сказав,а повiдомив новину телепатично.
  Лице спiврозмовника витягнулось,i вiн почав розглядати нiби намагався щось знати.
  - Привiтос - роздалось за моєю спиною
  До нас iще йшло троє хлопцiв.
  - Малий у тебе зошит i ручка є?- запитав мене Тимур
  - А це ще навiщо?- здивовано запитав я
  - Як це навiщо iмена записувати,а то ти усiх нас не зап'ятаєш. Хоч я сам усiх не пам'ятаю.
  Усi почали смiятись. А з ними не заскучаєш. Жаль що вони менi не рiднi брати.
  - А ви на себе бейджики начiпляйте i я не забудусь - посмiхнувшись я вiдiйшов у бiк та сiв на листя
  - Малий, що таке?
  - Просто думаю,що буде пiсля переродження
  - Станеш таким як ми,ну в крайньому разi таким як Тимур!- всi хiхiкнули
  - Все одно менi лячно.
  - Не бiйся ми поможемо i пiдтримаємо. А зараз не час про таке думати. Коли ти вип'єш кров мине що найменше мiсяць,поки ти вперше обернешся в вовка. Тобi головне цей мiсяць витримати вiн самий найтяжчий,як фiзично так i морально.
  - Не лякай малого-встряв в розмову Тимур - ходiмо краще з рогаток пострiляємо тобi це буде набагато цiкавiше нiж теревенi цього вумного.
  Дiйсно з ним було дуже весело. Ми бiгали смiялись,жартували. Я навiть не замiтив як настав вечiр. Ми настiльки замучались що заснули у вiтальнi. Наступний тиждень був таким же веселим. До нас приєднався Рон i Нiк.
  Чоловiки,що виглядали на рокiв 28, казилися як маленькi хлопчики. З ними я вiдчував себе дуже комфортно, за цей тиждень я догнав усi тi роки,що я провiв без рiдних.
  Сьогоднi менi повiдомили,що в кiнцi я дам клятву i вип'ю їхню кров. Я дуже боявся цього моменту i старався вiдтягнути його. Але днi як на зло йшли дуже швидко. Сьогоднi було 12 листопада-четвер. Завтра мало все вiдбутись. Хлопцi вiдчували моє напруження i тому намагались мене вiдволiкти вiд цих думок. Зрештою вони менi вирiшили розповiсти,що чекає на мене завтра.
  Самого перетворення не потрiбно було боятися, але наступний день.... Навiщо я згодився, було б що було, а так менi прийдеться перетерпiти жорстоку бiль. Хоча ця бiль, фiзична, буде не такою, як рана в душi що не може залататися.
  Прокинувся я дуже рано. Проковтнувши снiданок,я пiшов до Тимура, вiн мирно спав i щось бурмотiв у снi. Зрозумiвши що я його не розбуджу я вирiшив пройтись. На вулицi стояла чудова погода,не дивлячись що ось-ось осiнь уже уступить землi, i вона покриє усе своїми килимами.
  Я вирiшив пiти на лiсову поляну. Дiйшовши до поляни я побачив що там стояв Грегор i ще двоє таких же великих вовкiв. По тому як наїжилась їхня шерсть я зрозумiв,що вони про щось спорять. Один iз вовкiв замiтив мене я став як вкопаний. Вiн почав наближатись до мене.
  - "Не бiйся це старiйшини!"- пролунав такий уже знайомий голос у моїй головi.
  Я трохи розслабився але хвилювання не проходило. Вовк наблизився до мене та став винюховувати запах. Рiзко зупинившись вiн вишкiрився та вiдiйшов вiд мене щось виючи iншим вовкам.
  - "Денис,вертайся в будинок i розбуди усiх iнших!"
  Я пiдкорився,i швидком кроком пiшов до особняка. На кухнi уже стояв Тимур я кинувся до нього.
  - Тимур,тут старiйшини,вони в лiсi з Грегором.
  - Малий заспокойся. Усе добре. Зараз усiх розбудемо i пiдемо на церемонiю.
  - А чого ранком? Я думав це вечором буде.... - я вiдскочив вiн спiврозмовника.
  - Просто це частина обряду. Не бiйся. Ти помнеш про що ми говорили?- Я кивнув i вiн продовжив - Значить усе добре.
  - Тобi потрiбно розслабитись i вiдключити свiй страх,iнакше ти не промовиш клятву.-Продовжив свої настанови Рон.
  - А яка це клятва?
  - У кожного клятва своя. Немає суто зазначеного тексту. Ти маєш говорити вiд серця.
  Я важко зiтхнув. Я боявся цiєї клятви саме найбiльше,не було нiяких думок,на рахунок цього.
  - А хоч про що мають бути цi слова - поцiкавився я
  - Ти зрозумiєш все сам,коли постанеш перед ними - пояснив хтось iз сторони
  - I коли настане цей момент?
  - Через 3 години почнеться церемонiя.
  - Йдем прикольнемось iз когось-Промовив Тимур i потягнув мене у сад
  - Не хочу,менi готуватися треба - спробував вирвати руку вiд Тимура
  - Малий,ти дуже напружений. Клятва має бути вiд серця,а не вiд голови. Твоє серце зробить усе саме
  - Я боюсь,що воно вистрибне з грудей!
  - Нiчого у тебе не вистрибне - розсмiявся хлопець.
  Я усмiхнувся,настiльки заразним був його смiх. Цi три години ми тiльки те i робили що смiялись.
  Ось i наступила мить церемонiї. Я боявся зробить помилку,адже вона була б фатальною. Я стоячи в центрi кола, який зробили мої друзi. Серце билось надзвичайно,було таке вiдчуття нiби воно зламає ребра i втече з грудей. Повiльними кроками до мене наближався Грегор.
  - "Ну що,сину настала та мить яка дозволить стати тобi одним iз нас!"
  Я мовчав не знаючи що сказати. До нас пiдiйшов ще один чоловiк. Приємним трiшки хриплим голосом вiн наказав Нiку принести чашу i ритуальний нiж. Кожен iз хлопцiв стоячих в колi мали пустити кров у чашу. Чаша поступово наповнювалась кров'ю. А я стояв як зачарований,намагаючись зрозумiти чи це сон чи реальнiсть. До наповнення Чашi не вистало декiлькох краплин. Її пiднесли Грегору. Через хвилину вона була у моїх руках,менi приказали пити. Кров мала солодкий смак. Осушивши чашу я почав свою клятву. Я чув свiй голос iз сторони,нiби це був не я.
  - Клянусь бути вiрним своїм братам i старiйшинам. Виконувати накази i не залишати в бiдi. Пожертвувати життям заради брата.
  Промовивши цi слова я упав без сил на землю. Що було далi я не знаю. Моє тiло тряслось в лихоманцi. Кiстки викручувало,бiль була пекельною.
  - Тримайся уже пройшло два тижнi,ще трохи залишилось.
  - Скiльки уже пройшло?- мiй голос прозвучав в дорослому,да i мислив я як дорослий чоловiк. Здавалось що пройшло не два роки а мiнiмум 6 рокiв.
  - Два тижнi-спокiйним голосом повторив Рон.
  - А ЧОМУ Я НIЧОГО НЕ ПАМ'ЯТАЮ? - закричав я та спробував пiднятися
  Дужi руки мене рiзко зупинили та вклали назад до лiжка
  - Тобi не можна робити рухiв - Прозвучав голос Тимура - НIЯКИХ
  - Але... - уже тихiше сказав я
  - У тебе всi кiстки зламанi,i зростаються вони зараз по новому. Так що краще лежи..
  - Бо ми i зв'язати можемо - докинув своє слiвце Тимур.
  - Зв'язати???? Нi не потрiбно....-закричав я
  - Тодi слухайся старших i все добре буде - промовив Рон i вийшов з кiмнати
  - А що з ним? - я лiг i склав руки. на грудях
  - Денис,ляж нормально! - закричав Тимур - А то я чесно можу......
  - З ним...охолоне зараз - посмiхнувся Мiк та поглянув на мене
  - Вiн у нас завжди такий вспильчивий - продовжив Мiк.
  - Ну як тобi церемонiя? - лукаво запитав Тимур
  - Нiби я пам'ятаю..
  Скрипнули дверi i в кiмнату зайшов Грегор
  - "Ну як ти сину?"
  - Я добре.
  - "Ти дуже подорослiшав!"
  - Це як? - запитав я i пiдвiвся
  - Я за мотузкою i щоб ти не казав що я тебе не попереджав!- грiзним тоном промовив Тимур,але в його очах горiли бiсенята.
  - Лежу,лежу - засмiявшись промовив я
  - "Ну вiдпочивай, якщо ображатимуть кажи менi" - вовк пiд мигнув менi та вискочив з кiмнати
  - Чув? - повернувся я до Тимура
  - Ой, ой, налякав - вiн засмiявся та вийшов слiдом
  - Нiк,а вiн i в правду може? - напуганим голосом питав я
  - Може
  - Боюсь - лукавим голосом промовив я
  - Я все чую-почувся голос Тимура з-за дверей.
  - Упс - вимовив я. I ми з Мiком розсмiялись.
  Цей тиждень без пригод не обiйшовся. Кожного дня мене навiдував Грегор,а поруч зi мною завжди хтось находився iз хлопцiв, разом з Тимуром(що не давав спокою менi зi своїм лежанням), якось вiн виконав свою угрозу.
  Одного дня до мене забiг захеканий Рон i сказавши що я його не бачив заповз пiд лiжко. Через двi хвилини у мою кiмнату забiг бiлий вiд муки Тимур. I що бурмочучи собi пiд нiс почав оглядати кiмнату. Раптом пiд моїм лiжком роздалось гучне "Апчхи" вiд чого Тимур упав на пiдлогу з криком "не стрiляйте,здаюсь".
  Я засмiявся та поглянув на них. Бiлi, як привиди хлопцi гасали по моїй кiмнатi.
  Якби не хлопцi що лiтали по кiмнатi,то там б панувала тишина i скука. Але це тривало не довго, в кiмнату зайшов Грегор i наказав залишити мене в спокої. Далi день тривав дуже спокiйно,я просто лежав i дивився в стелю поки моє тiло тремтiло вiд дикої болi."Незабаром все завершиться"- переконував я себе - "Тiльки цiкаво коли "скоро" наступить". З моєї кiмнати забрали усе, що могло мене потурбувати.
  I ось настав день коли я проснувся i не вiдчув болю. В кiмнатi сидiв Рон i спостерiгав за мною. Але мене турбувало плече вона свербiло а коли я торкався починало пекти.
  - Не чiпай краще - Порадив менi Рон
  - А що там?
  - Потiм побачиш! - грубо вiдповiв вiн
  - А зараз? - я узявся за плече
  - Я СКАЗАВ НЕ ТРОГАТИ!!!!!!! - очi хлопця почали змiнювати колiр
  - Е ти чого?- злякано запитав я
  - Ти повинен мене слухати!
  - Добре я буду тебе слухати тiльки не роби так бiльше
  - А тепер ляж i лежи, я зараз повернуся - сказав юнак з червоними як кров очима.
  Я покiрно лiг на лiжко i знову почав дивитись у стелю легко наспiвуючи пiсню. Час минав. а хлопця все ще не було, цiкавiсть брала верхи надi мною.
  Я доторкнувся до руки, маленький токовий iмпульс пройшовся по усьому тiлу. Пальцями я провiвся по ребристому малюнку. Дивна картинка, я не мiг її розгадати.
  Я вийшов з кiмнати i побачив Рона що говорив з якимось юнаком, швидко заховавшись я почав пiдслуховувати про що вони так розмовляли. Юнаки раптово замовкли,нiби прислухались до чогось. Я хотiв стати стiною, щоб нiхто мене не побачив, раптом передi мною постав юнак, рокiв 26 з чорним,як смола волосся i яскраво червоними очима. Вiн тяжко дихаючи пробував не накинутися на мене.
  - Еее ти чого - злякано промовив я!
  - Рон просив не покидати кiмнати - закричав вiн штовхнувши мене у стiну
  - Угу - коротко вiдповiв я
  - Чому з тобою однi тiльки проблеми!!!!!! Ти що слухати старших не вмiєш?????
  - Не кричи ти на мене! Я нiчого не чув...
  - Ще б ти щось почув... - вiн узав мене за рукав та потянув у кiмнату.
  - Я не дозволю щоб ти до мене так ставився - закричав я, а iз грудей роздався звiриний рик,мене затрясло,в тiло нiби впилось сотнi голок.
  Хлопець рiзко вiдiйшов вiд мене. Тiло сильно трясло, кiсти хрумтiли, нiби ламалися, по тiлу потроху почало проростатить шерстинки.
  - Що це зi мною? - закричав я до хлопця
  - Звикай - сказав вiн менi,i з ним почали вiдбуватись такi ж самi змiни
  Через мить перед мною стояв розкiшний вовк, а я все ще мучався, конвульсiя не покидала моє тiло. Раптовий щелчок,i я опиняюсь на рiвнi з вовком. В його очах я бачив здивування.
  - 'Швидкий ти...' - роздалося у моїй головi - 'Нашi годинами намагалися, а ти от так...за 5 хвилин i вовчик. Щось у тобi є ...'
  - 'Заткнись' - вiдповiв я i вiдштовхнувши його вибiг з кiмнати та побiг на запах вулицi
  Побачивши мене хлопцi якi стояли на вулицi вiдкрили роти,а Грегор схвально кивнув. Я зупинився на дорозi та опустив голову перед Грегором, натомiсть вiн махнув головою та пiшов кудись до лiсу.
  Я рушив за ним.
  - " Я так i знав що ти зрозумiєш мене"
  Я промовчав,а вiн продовжив.
  - "Я розкажу тобi правила,якi ти не маєш порушувати,кара буде великою!"
  - "А що за правила?"
  - "Перше правило це у нас пiдкора,при любiй ситуацiї, альфа вовку"
  - "Альфи кому" - перепитав я.
  Грегор безнадiйно закотив очi.
  - "Ти повинен пiдкорятись старшому вовку. Так зрозумiлiше?"
  Я кивнув у знак згоди
  - "Продовжимо. Другим правилом у нас являється дружба i пiдтримка. Як ти уже побачив ми усi тут як браття'
  - "Ага,замiтив,що мене сьогоднi ледь не убили"
  Грегор зробив вигляд що не почув мої слiв.
  - "Зараз я тобi розкажу про наших ворогiв,i правила якi зв'язанi з ними! Але перш осталось останнє. Ти не повинен закохуватися у ворога."
  Я кивнув
  - "А тепер поговоримо про ворогiв..."
  - "Нашими ворогами є: зомбi,вампiри,гоблiни. Але самими головними є вампiри!"
  - "Чому саме вони?"-запитав я
  - "Ми сперечаємся за iснування уже багато сотень поколiнь"
  - "Але ж цей чоловiк, що нас з Нiком забирав,вiн ж вампiр...Чому вiн ваш друг?"
  - " Вiн-це iнша рiч. Аркадiй наполовину такий як ми а наполовину такий як вампiр."
  - "Тобто з такими ви дружете?"
  - " Нi, вiн мiй родич...Як i т..."
  - "Грегор, а чому вас нiколи не бачили в образi людини?"
  Грегор люто на мене глянув,давши зрозумiти,що наша розмова на цю тему завершена.
  "Зараз я тобi покажу, як ти виглядаєш насправдi,як у вовчiй так i в людськiй подобi. Крокуй за мною"
  Я пiдкорився вожаку i пiшов за ним. Вiн завiв мене у гущу лiсу, спереду чувся шум водойми. Ми вийшли на красиву галявину, водоспад нарушав тишину лiсу, гармонiючи зi спiвом птахiв.
  Грегор пiдiйшов до берега водойми й зупинився
  - "Сину мiй"- подумки промовив вiн - "Ходи до мене..."
   Я покiрно пiдiйшов та поглянув на вiдображення у водi. З водойми на мене поглядали очi, що палами нiби вогники, хутро здоровили було бiлого забарвлення,тiльки на лапах i мордi красувалися чорнi плями, вiдкривши рот я замiтив ряд сильних гострих зубiв,що могли легко прокусить жертву.
  Злякавшись я вiдступив назад
  - "Небiйся. Тепер це твоє тiло..."
  - "Менi треба звикнути"
  Я почав вiдступати у лiс. Раптом бiля мене зявився чорний вовк,вiн прислонився до мене i поклав свою голову менi на шию
  - "Не бiйся. Я не кваплю, ти зумiєш себе сприймать з часом..."
  - " Я хочу назад перетворитись...." - заскаучав я
  - 'Назад перетворення в перший раз буде складним. Докажи своїй головi що ти цього справдi хочеш...'
  - 'Я уже пробував... Не вийшло'
  - ' Спробуй ще разок, i у тебе вийде...'
  Я послухався Грегора i уже через мить мене знову схопила дрож i моє тiло почало перетворюватися.
  - 'Ну от i все...' - продзвенiло у головi.
  - Ай - я узявся за голову - чого ж ти так кричиш?
  - 'Ну да, вiдчуття у тебе стали сильнiшими, але це тiльки на перший час,скоро все до норми прийде'
  - Я людина? - я поглянув на свої руки, вони змiнилися пiсля перетворення.
  - 'Так,зараз ти людина. Бо ти так схотiв...Ти можеш перетворюватись у любу хвилину. Але знай,синку не злися...адже iнколи злiсть не дозволяє контролювати себе'
  - Значить ви просто не хочете бути людиною, адже вас ще нiколи не бачили в людському образi...
  - 'Ми зараз не про мене говоримо, а про тебе. Так що не переходь на iншу тему!' - я вiдчув що це Грегор сказав грубим голосом i просячи забути усю цю тему.
  - Угу.
  - ' Можливо з часом я i розповiм вам що саме зi мною сталося' - продовжив вiн - 'Але це буде точно не сьогоднi. Хочеш побачить себе?'
  - Не зрозумiв - я повернувся до вовка - Що значить 'побачити себе'? Я що не такий як був?
  - 'Тихо,так ти не такий...Ти трiшки вирiс'
  - Покажи менi - закричав я
  - 'Не кричи!'
  - Не кричи, да мене зараз такi емоцiї переповняють, що ви...навiть собi приставить не можете!!! А ви просто кажете не кричи....
  - 'Я розумiю, але ти зараз переполохаєш весь лiс, i заспокойся, а то твої очi скоро кров'ю залюються'
  - Да що ви можете зрозумiти, я втратив усiх близьких. Якби не ви я б вiдправився до них, а ви... - я замовк i побiг далi.
  Час летiв швидко, у лiсi уже почало темнiти, нiчнi звiрi вийшли на полювання, я сидiв бiля узбiччя, iз далеку чулося виття вовкiв, вони шукали мене. Я сидiв тихенько, менi знову хотiлося бути самому, йти подалi вiд усiх, щоб нiхто не мiг дiзнатись де я...але нажаль уже цього не буде, я прив'язаний до Грегора, вiн завжди знатиме де я. Просидiвши ще з декiлька хвилин я встав i пiшов на голос своїх побратимiв. Як виявилося iз за злостi я забiг дуже далеко i людськими ногами я не вкладуся у час. Тiльки подумавши про це, iз 'маленького хлопчика' перетворився на розкiшну тварину.
  ... - Ти щось хотiв? - спитав я встаючи iз лiжка
  - Да, менi потрiбна твоя допомога, i тобi на заняття потрiбно.
  - З допомогою, добре, а на заняття я уже казав... - грубо вiдповiв я
  - Ден, я тебе прошу, не дратуй ти Грегора вiн i так зараз трошки не в собi - Тимур стояв схрестивши руки на грудях i вдивляючись менi у вiчi.
  - Тiм, ну я не можу, НЕ МОЖУ...
  - Я розумiю, ну побудь ти хоча б день нормальним, i послухай що вiн каже. Нам теж було тяжко, але ми змирилися.
  - Я дуже вдячний йому за те що вiн мене приютив, але я не можу, менi здається нiби вiн той, про якого я так давно хотiв забути, у ньому є щось рiдне.
  - Це просто зв'язок, ми це уже тобi пояснювали. Давай вставай, а то ти знаєш мене...
  - Не хочу. Менi i лежать добре.
  - Ти бачив себе, да ти уже залiнився. Швидко вставай!
  - Iди когось iншого помучай - сказав я i вiдвернувся до стiни.
  - Сам напросився - Тимур скинув мене з лiжка i поволiк за руку до виходу - Я тобi казав уже...
  - Ну Тiм...
  - Уже..довгий час звуся цим iм'ям, а тепер вийшов на двiр, i дихай свiжим повiтрям, а то ти з такими темпами скоро у могилу себе зведеш.
  - Угу....
  - А то на поводку вигулюватиму - Засмiявся Тимур
  - Дибiл - я вiдштовхнув хлопця та пiшов подалi вiд нього
  - Малий, не ображайся - хлопець нагнав мене i зупинив
  - Я - ти мене бачиш кожен день, уже малим, тяжко мене назвати! - розвiв я руками
  - Ден, ну що з тобою?
  - ТИ ПИТАЄШ ЩО???? Я НЕ ЗВИК ДО СВОГО ОБРАЗУ. ЯК ТИ Б ВIДЧУВ СЕБЕ ЯКЩО ТОБI Б СКАЗАЛИ ЩО ТИ ПОДОРОСЛIШАВ ЯК МIНIМУМ НА 7 РОКIВ?
  - Не кричи! - вiн схопив мене за плечi та почав сильно трясти
  - Менi больно, пусти...будь ласка, я обiцяю, з наступного тижня я слухатиму тебе, але на цьому дай менi спокiй.
  - Iди, але щоб до темряви вернувся, ЧУВ? - у слiд крикнув менi Тимур
  - Добрее - я скрився у гущi лiсу
  Час пролетiв швидко як i обiцяв, я вернувся до темряви, тихо зайшовши до своєї кiмнати... Менi на очi попалася книга з дуже красивою, темно бордовою палiтуркою. Краї книги уже були стертi, по нiм можна було сказати що книга давня, як i по iєроглiфам на нiй. Менi хотiлося дiзнатися, що ж це за давня книга....Я вiдкрив форзац, посеред сторiнки було зображено великий герб, майже такий самий як i моє татуювання 'отже, книга належить роду вовкiв....' - подумав я та далi продовжив розглядати її, у лiвому кутку був надпис 'Lupi - mirabile animal, quod non abscondam sua essentia! Oculi tristes extinxit, significans aliquid intelligit in vita', а знизу: 'Lupus rapax amat desinit esse defensorem et fit'.
  Я перевернув сторiнку i побачив таку ж саму мову як i була на початку, усi букви були не зрозумiлими,але такими знайомими, нiби я чув їх уже десь.
  Узявши старовинну книгу я присiв на лiжко, полиставши її я не знайшов нiчого для мене цiкавого i тому поклав назад на полицю, наступною менi попалася маленька книжечка, на обкладинцi намальований вовк. Я присiв знову на лiжко, не хотiвши нiчого робити, але перша сторiнка настiльки захопила, що я не замiтив як прочитав її до кiнця.
  У книзi розповiдалося про життя молодого хлопця, котрий до 18 рокiв не знав про справжнього себе; хоч i життя до змiни у нього було чудовим, його батьки були дуже заможними, тому вiн мав усе що хотiв. Пiсля повнолiття хлопець вiдчув змiни у самому собi: поведiнцi, характеру та здоров'ї. з часом вiн зрозумiв що сталося, життя продовжилося, але воно стало небезпечним для його рiдних, тому юнак прийняв рiшення у йти з дому, сказавши що уїжджає з мiста... Час летiв, а хлопець майже не змiнювався ззовнi, вiн був одиноким, кожного дня молодий хлопчина спостерiгав за своїм рiдними, йому хотiлося втекти вiд згадок, оставити усе що мав, зникнути, втрачаючи сенс iснування хлопець переїхав в iнше мiсто з надiєю що забуде усе що було, але вiдстань ще бiльше нагадувала про минуле. Переїхавши до мiста вовчик зустрiвся з такими як вiн, юнак сам вчився виживати у цьому жорстокому свiтi, але компанiя однодумцiв, братiв по кровi, надавала йому iмпульсу. Життя його продовжилося у зграї, з одиночки вiн перетворився на поважного вовка, що добре контактував з iншими жителями зграї, та знайшов собi пару.... Кiнець книги був дуже сумним, адже вiн втратив ту, котру кохав багато рокiв...
  - 'Привiт' - перебив мої думки Грегор, вiн стояв бiля лiжка та дивився на мене
  - Доброго - я поглянув у вiкно - ранку
  - 'Так ранок... А ти що тут?'
  - Сплю - знову згрубив я
  - 'Синку,чому ти так зi мною?'
  - Грегор, менi тяжко... -я вiдклав книгу в сторону i поглянув на реакцiю вожака.
  - 'Ти читав цю книгу?' - здивувався вiн
  - Так, а що не можна було?
  - 'Нууу, взагалi то...Можна,а що ти ще читав з моєї бiблiотеки? '
  - Он ту дивився - я показав на незрозумiлу книгу
  - 'Зрозумiв щось?'
  - Нi
  - 'Добре, ходiмо пройдемось'
  - А можна хвилин через 20?
  - 'Я чекаю на вулицi. I можна тебе попросить, не бери бiльше от цi три книги...' - вiн показав на книгу, що була у моїх руках i двi книги що лежали на полицi. Та вийшов з моєї кiмнати.
  Я впав на лiжко i поглянув на книгу, 'що в нiй може бути такого секретного...'.Я спробував сконцентруватися. Через пiв години до мене зайшов Рон
  - Чуєш, малий!!! Давай ти не будеш нас злити, я не подивлюся на те,що ти хоч i молодий вовк, але усi привiлеї на твоїй сторонi. Господар тебе дуже любить,якби не ваша...забудь - вiн вилетiв з кiмнати як вiтер
  - Пробачте - сказав я вибiгаючи iз будинку
  - 'Денис, ти не можеш щоб не запiзнитися!'
  - Ну вибачте - я пiдiйшов до нього i поклонився
  - 'Ходiмо'
  - А куди ми?
  - 'Якщо ти не проти то прогуляємося!?'
  - Я не проти, але..
  - 'Що?'
  - Чому ви так до мене добре ставитесь?
  - 'Бо я люблю тебе'
  - Ви так любите кожного iз хлопцiв, але чомусь саме я... Це тiльки через вiк?
  - 'Сину, я тобi пiзнiше розповiм...'
  - А що означили слова Тимура про те, що вовком стати можна тiльки пiсля 16?
  - 'Це правда'
  - То чому тодi я змiг?
  - Це передалося... ти так схожий на свою матiр, вона теж завжди прагнула правди...'
  - Ви знали мою маму?
  - 'Вона була дуже хорошою жiнкою, нажаль зв'язалася не з тим...'
  - Ви про мого батька?
  - 'Нi, не про нього...' - вiн замовк i побiг в перед.
  - Грегор!!!
  Вiн повернувся до мене
  - 'Пробач,ходи...' - вiн дочекався мене та повiльним кроком почав йти
  - Розкажете звiдки ви знаєте моїх батькiв?
  - 'Розкажу усе згодом'
  - Добре
  Усю iншу дорогу ми йшли мовчки, дiйшовши до красивого будиночку вiн зупинився.
  - 'У мене є таємниця, про неї знають тiльки деякi'
  Я промовчав i вiн продовжив:
  - 'Ти мабуть не пам'ятаєш цей дiм...' - вiн склонив голову до землi
  - А що, маю?
  - 'Не зовсiм, тобi тодi було декiлька днiв. Ходiмо у середину.'
  Це була маленька хижина, дах був обкладений черепицею, а сам будиночок зроблений з дерева.у серединi було дуже комфортно, не дивлячись на те, що у серединi знаходилися тiльки самi необхiднi речi. На стiнах висiли тканини, що легенько прикривали маленькi картини.
  - 'Подобається?'
  - Не знаю, я ще не зрозумiв
  - 'Ти справдi хочеш дiзнатися мою таємницю i зрозумiти звiдки я знаю твою матiр?
  - Дуже.
  - 'Я через 15 хвилин повернусь'
  - Можна я розгляну тут усе?
  - 'Освоюйся, ми на 16-рiччя хотiли тобi його подарувати'
  - МИ?
  - 'Ти зрозумiєш усе сам скоро'
  Вiн вийшов з будинку, а я почав розглядати картини, першою був захiд сонця, другою - море пiсля бурi. Третя картина мене дуже захопила, точнiше це було фото, на ньому була молода сiм'я з двома своїми дiтьми.
  'Звiдки?' - здивувався я, адже така свiтлина є i у мене...
  - Привiт - прозвучав чоловiчий голос
  - Доброго... - я повернувся i побачив чоловiка рокiв 28, на ньому був елегантний костюм. Частина обличчя була знищена, нiби на нього напав звiр, це б пояснювало звiдки у такого чоловiка шрам що проходив вiд однiєї iз брiв i аж до шиї - А ви хто? Господаря немає зараз.
  - Денис, ти ж просив щоб я став людиною...Я це зробив... У цьому домi я можу бути самим собою.
  - Грегор?
  - Я
  - А чому ви нiколи...
  - Денис, якщо ти не перестанеш викати...я розiзлюся
  - Пробачте, ой - я закрив рот рукою.
  - Поки ми тут ми можемо говорить на любу тему, питай.
  - Я хотiв, я багато чого хочу....А звiдки у вас...
  - Шрам, бойова травма - вiн поглянув на мене i по блiднiв
  - Пробач, я не мав це питати...
  - Ти не винен - вiн пiдiйшов i обiйняв мене
  - А звiдки у вас ця свiтлина? - я показав на останню вiдкриту картину
  - Колись твоя мати дала.
  - Звiдки ти знав її?
  - Хочеш сходить на могилу до сестри?
  - Хочу, але..
  - Денис, зi мною ти можеш нiчого не боятися.
  - Так звiдки, ви працювали разом з моїм батьком?
  - Не зовсiм. Усе за раз я розповiсти не можу.
  - А я так б хотiв дiзнатися.... - засмутився я
  - Пiзнiше. Я теж хочу сходить в мiсто, тому пропоную тобi вибiр, або ти сам сходиш на цвинтар, або через декiлька днiв зi мною...
  - Вiд вашої вiдповiдi залежить i моя.
  - Денис! Я ж просив.
  - Пробач.
  - Я любив її... - вiн затих i вiдiйшов вiд мене
  - НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!!
  - Денис, не кричи.
  - Ти...ти...але ж вiн...
  - Дарма я тобi розповiв - вiн сильно тряхнув головою i почав перетворюватися
  - Грегор стiй! - я спробував його зупинити, коли вiн уже стояв у вовчiй подобi - Батьку...якщо ти зараз знову мене кинеш... - я стер сльози з свого обличчя i сiв на диван
  - 'Пробач. Зустрiнемось через декiлька днiв. Не розголошуй побачене. I не думай про мене як про свого батька, ЧУВ? Я повинен додержатися цiєї таємницi...Я тебе завжди любив...I це був не мiй вибiр...'
  - Так от чому я часто вiдчував усе рiдне в тобi, i тому ти так поблажливо до мене ставишся?
  - 'Так. Я прийду i ще дещо тобi розповiм про сiм'ю, а зараз час...'
  - Я хочу з тобою....
  - "Менi пора...Дорогу ти вiдчуєш сам,i останнє прохання,не води сюди нiкого..." - сказав Грегор i вибiг з дому
  Дверi хлопнули i я сiв не розумiючи чи це просто сон,адже батько помер,точнiше мама так казала...можливо це просто уява,я скучив за ним... Пробувши в будинку ще з годину я вирiшив прогулятися, зараз я повинен слухатися"братiв",адже тепер нема кому за мене заступитися...Я поглянув ще раз на картину...Маленька картинка нагадала про ту мить,коли ми були усi разом.
  Я йшов по дорозi сам не розумiючи куди, мене вiв запах, запах рiдної людини...
  - Привiт - до мене пiдбiг Тимур
  - Привiтик- посмiхнувся я i пожав руку брату
  - Де ти так довго був?
  - Хотiв прогулятися. Я так проголодався, як вовк - Ми разом засмiялися
  - Ходiмо,накормлю тебе вовчику....-Вiн поклав руку менi на плече i разом пiшли у дiм
  - Дякую - промовив я допиваючи чай
  - Нема за що. Денис, ти в наступний раз кажи що уходиш,я за тебе несу вiдповiдальнiсть взагалi то...
  - Добре - я посмiхнувся i встав iз за столу - Тiм, а ти знаєш латинь?
  - Трохи,тобi щось треба?
  - Нi,просто питаю....А де ти вивчив її?
  - Малий,кажи що треба,я допоможу. У школi, я ж вчився...Да i треба було...
  - Зрозумiло. Добре я звернусь якщо буде потрiбно
  Я вийшов з кухнi та попрямував до своєї кiмнати, менi хотiлося зрозумiти що значили тi слова. Зайшовши в середину я узяв старовинну книгу, дивно але герб зник з неї i тепер вона перетворилася на книгу що складалася з чистого папiрусу.
  - Чорт - вилаявся я
  Поклавши книгу на мiсце я спробував заснути. Довго пролежавши в лiжку я так i не змiг заспокоїтися, тому встав та вийшов на веранду. Сильний вiтер зразу ж узяв мене у свої обiйми, вiн нiби грався зi мною пiдкидуючи та здуваючи мене. Але я опирався i йшов далi,йшов до цього заповiтного будиночка. На мить я пiдвiв свої очi до неба. На ньому був повний мiсяць,такий самий як у нiч перед смертю мами i сестри. В душi наростала бiль i туга за ними. З пам'ятi виринули теплi карi очi мами i веселий смiх мами. Такими я запам'ятав їх назавжди. Ноги самi несли мене прихованою стежиною до будинку. До будинку було досить далеко i я вирiшив перетворитись у вовка. Це сталося дуже швидко. I я побiг туди,мене манило наче магнiтом. Серце кричало "швидше,швидше!" Я був майже бiля будинку коли почув дивний шум.
  Я пiшов на звук роблячи легкi безшумнi кроки. Вiдхиливши гiлку ялини я побачив на невеличкiй галявинцi тушу оленя над яким схилилась чиясь постать. Раптом пiд моєю лапою хруснула гiлочка i постать випрямилась. У свiтлi мiсяця я зумiв її розглянути. Це була маленька,худенька дiвчина. Русяве волосся хвильками спадало до грудей обрамлюючи прекрасне обличчя. Великi очi i пухкенькi губи надавали обличчю дитячостi. Її блiда шкiра свiтилась у свiтлi мiсяця. Рухи були надзвичайно грацiйними i плавними,наче в танцiвницi. Вона почала наближатись до мене. I тут я помiтив на її губах крапельки кровi.
  Запах кровi донiсся до мене. Я вдихнув його i вiдчув шалену бiль i ротi
  - Ти....- здивувалася вона
  - Я тебе знаю,бачив декiлька разiв нашому дворi.
  - Убий мене будь-ласка. - В її очах свiтився бiль.
  - Навiщо менi тебе убивати?
  - Бо я твiй ворог. Зроби це я благаю тебе.
  Я зробив декiлька крокiв назад.
  - Ворог,але я цього не зроблю
  - Чому? - вона пiдходила до мене все ближче i ближче
  - Не можу я стукнуть дiвчину,навiть якщо вона мiй ворог
  - Боже,якi ми благороднi. Ну i не треба.
  Вона рiзко обернулась i побiгла у лiсовi хащi. А я стояв i дивився їй у слiд...
  Просто стояв i вдивлявся в глибину лiсу,менi хотiлося повернути ту бiдну дiвчину,яка благала про смерть. Менi було її шкода,адже вона виглядала на 16 рокiв,дiвчина уже нiколи не пiзнає дорослого життя,вона нiби замерзла у цьому вiцi. Дивнi вiдчуття панували у моїй головi.
  Небосхил уже покрився рожевим кольором, а я все стояв,чекаючи що дiвчина повернеться.
  - Не порушуй таємницю - роздалося у моїй головi. Я оглянувся навкруги, але нiкого не було.
  Не розумiючи нiчого я просто пiдiйшов ближче до будинку, у серединi горiло свiтло.
  'Дивно...Там ж нiкого не повинно було бути' - переконував я себе - 'Можливо хтось загубився'
  Я вiдчинив дверцята, але у серединi було порожньо, а свiтло то гасло, то засвiчувалося.
  'Що тут робиться?' - запитав я самого себе
  - Краще уходь - знову роздалося у моїй головi
  Я знову повернувся та почав вдивлятися у повiтря, але нiчого нового я не помiтив.
  'Здається...' - знову почав я - 'Просто виспатися треба...'
  Розвернувшись я почав прикривати дверi, раптом менi здалося що повз мене хтось пролетiв. Вiтер почав сильно дути, нiби хотiв щоб я покинув це мiсце, небо рiзко змiнило забарвлення, з милого рожевого кольору воно стало сiрим. Здавалося що ось-ось розпочнеться дощ. Я почав вiдступати у хащi лiсу. Позаду роздавався дитячiй смiх. Я почав швидко бiгти подалi вiд того незрозумiлого мiсця, призупинився тiльки тодi, коли побачив знайомий маєток...
  - Малий, що з тобою? - спитав Тимур побачивши мене у вiкно
  Я махнув головою i упав на землю. Прокинувся я уже в своїй кiмнатi, перед мною стояв Тимур i Грегор
  - Сину що сталося - вiн присiв на лiжко та узяв мене за руку.
  Я спробував пристати але Грегор помахав головою i добавив:
  - Ти ослаблений, лежи.
  - Як я опинився тут? - мiй голос тремтiв.
  - Тимур тебе принiс. Сину що сталося учора?
  - Учора? Це ж було сьогоднi.
  - Ти проспав довго
  - Ого. Я думав це сон.
  - Так що таке? Ти розповiси?
  - Так. Нi. Можливо.
  - Тимур, вийди з кiмнати - Грегор поглянув на свого пiдлеглого та кивнув
  - Добре - вiн послухався i вийшов з кiмнати
  - Давай, розповiдай - знову глянувши на мене промовив Грег
  - Я бачив вампiра, потiм дивнi речi творилися i домi, зi мною хтось говорив а потiм смiялися дiти.
  - Дивно,навколо дому поставлено заборону на проходження нечистої сили
  - Це тiпа нiхто пройти не може?
  - Ну щось на подобi того - спробував посмiхнутися вiн
  - Тодi чому це усе було?
  - Не знаю
  - Грег,це ж не правда. Ти не знаєш, але не хочеш менi казати
  - Вiдпочивай - Грегор встав та пiшов до дверей
  - Отак ти батько зi мною, це нiчого що я ледве не....
  - Денис, я тобi не можу розповiсти, з тобою Тимур побуде
  - А ти мене спитав? - я пiдвiвся на руки i почав наспiвувати собi пiсню
  - Денис,давай ти не будеш зараз розбори влаштовувати,я вернуся i розповiм. Я на 3 дня ранiше вернувся нiж мав, малий, я хвилююсь за тебе.
  - Вам потрiбно повернутися,то чому ж ви тут? Йдiть...- зi злобою у голосi сказав я
  - Денис!
  - Що? - я упав на лiжко та почав вдивлятися у бiлу стелю
  - Сину,я тобi розповiм згодом усе,але це згодом-поцiлувавши мене у лоб вiн вийшов
  "Достало мене усе це. Чому менi потрiбно усе таким шляхом дiзнаватися...Чому це життя не дає менi фору...Я стiльки усього пережив. Я хочу у йти звiдси подалi,щоб не бачить усiх цих людей,просто переїхати з мiста,можливо i тяжко буде,адже тут похованi рiднi,але я хочу почати своє нове життя з чистого аркушу....."
  Вiд думок мене вiдiрвала голова,котра зазирала у мою кiмнату
  - Чого тобi? - Мiй голос звучав грубо
  - Що з тобою?
  - Тiм,менi зараз не до тебе!
  - Я не вiдстану. Розкажи,я ж бачу що за останнiй час ти змiнився..
  - Я став вовком - розвiв я руками
  - Я теж вовк,але таким не був - почав пояснювати вiн
  - А менi то що до тебе?- я сiв на лiжку
  - Ляж!
  - Менi надоїло виконувати усi вашi побажання,я здоровий i сам знаю що робить!
  - Чуєш ти,знаток! Твiй батько злий буде якщо ти зараз зробиш гiрше собi!
  - Що?
  - Що чув - вiн розвернувся та пiшов до дверей - Так що перед тим як щось робить, Подумай
  - Тiм, Тимур! - почав кликати я,але хлопець вийшов уже в дверi - Чорт!
  Я пiднявся з лiжка та почав йти до дверей,в головi сильно паморочилось але не дивлячись на це я дiйшов до кiмнати Тимура
  - Тiм,Тимур
  Дверi вiдчинилися i на порозi стояв Рон
  - Денис - вiн пiдхопив мене поки я не встиг сповзти по стiнi - Ти що тут робиш? - Вiн завiв мене в кiмнату та знову вклав у лiжко
  - Так що ти тут робиш? - спитав вiн
  - Тiма шукав.
  - Його нема, ти сильно впав як бiг,значить потрiбно лежати
  - Я вовчик,значить заживатиме усе швидко - посмiхнувся я
  - Вовчику, так повинно бути,але...
  - Що?
  - Грегор пояснить
  - Ти знаєш хто я? - я поглянув на нього
  - Так - вiн встав з лiжка i вiдiйшов - Тому тобi i дозволили в 10 перетворитись.
  - А....
  - Але знають тiльки деякi iз нас
  - Рон,можна питання?
  - Задавай малий
  - Ви з вампiрами дружите?
  - Як з якими,полукровками трохи,а чистими нi .А що?
  - Просто спитав...- збрехав я
  - Брешеш
  - Просто зустрiв - промовив я
  - Аскольд,це той вампiр що забрав вас з лiсу.
  - Нi.
  - А кого?
  - Дiвчину
  - Ти впевнений що вона вампiр?
  - Нi - знову збрехав я
  - Ясно з тобою усе. Ну добре. Я вiльний?
  - Да - промовив я - Тiльки поможи до кiмнати дiбратися
  - Звичайно.
  Рон вiдвiв мене в кiмнату i вклав у лiжко. За вiкном уже був ранок. А менi з голови все не йшла ця дивна незнайомка: її волосся, красивi очi,блiда шкiра. Я не мiг викинути з пам'ятi її голос i дивне прохання. Коли я її згадував серцем починало битись частiше,а в серединi щось зжималось. I тодi я вирiшив її знайти,чого б це менi не коштувало. У цих роздумах я провалився у сон. Менi приснилась ця красуня. Ми йшли тримаючись за руки i мої друзi дивились на мене,як на божевiльного. А я намагався зрозумiти чому. Раптом усе потемнiло, ми опинилися у вогняному колi. Навкруги стояли люди в чорних мантiя i кричали:"Спалити зрадницю". Трiшки далi я побачив знайомi очi,обпершись об дерево стояв Грегор i держав на руках маленьку дитину,котрiй на вигляд було тiльки рiк. Очi у нього були переповненi злiстю, хоч вiн мило посмiхався дитинi, маленькi ручки бавилися з обличчям чоловiка...
  - Данiель - вiн поцiлував її - I знову вдивлявся у далечiнь,де стояли ми
  "У тебе є вибiр" - донеслося до мене -"Або ти вмреш разом з нею або я можу тебе спасти"
  "Краще вмерти нiж знати що батько i є вбивцею"
  Я прокинувся так само рiзко як i заснув, встаючи я стукнувся об щось тверде...
  - Убирайся-закричав я,але нiхто не вiдповiв
  Я втратив зiр,я нiчого не бачив. Запахи усi змiшалися в один i я тiльки мiг догадуватися де що знаходиться
  Менi здавалося нiби весь свiт був налаштований проти мене. Я думав що хоч тепер, коли я покинув вiтчима i його доньку,свiт хоч трошки стане до мене поблажливiшим, але i зараз вiн проводить менi iспити.
  - Денис - Крiзь туман почув я.
  Я пiшов на голос, раптом мене хтось узяв за руку i почав щось шепотiти. Зiр приходив у норму, але я стояв посеред кiмнати, навкруги не було нiкого, але вiдчуття, що тебе тримають за руку не давало менi спокою.
  У кiмнатi почало повiвати холодом,хоча усi вiкна були зачиненими.
  - Хто тут? - закричав я та почав махати руками
  У вiдповiдь було лише мовчання i колючий вiтер. Я стояв так i не розумiючи що вiдбувається у кiмнатi,раптом мене нiби пихнули у спину. Я вiдлетiв до стiни задiвши стоявшу на шляху кочергу.
  "Що тут вiдбувається?" - запитав я сам себе
  У кiмнатi почав з'являтися маленький туман. Я стояв бiля камiну дивлячись як мої ноги обволакує туман. Раптом дверi вiдчинилися i усе зникло. На порозi стояв Грегор тримаючи в руках дивну рiч.
  - Ти чому не вiдчиняєш? - почав кричати вiн
  - Я не чув - промовив я спробувавши заспокоїтися
  - Тебе усi вже ошукалися!
  - Батьку, а в цьому будинку можуть бути чужi?
  - Не думаю. А що сталося? Ти блiдий якийсь
  - Нi,це я просто спитав. Не виспався мабуть...- спробував запевнити батька я
  - Ходiмо - вiн протягнув руки щоб обiйняти мене - Маленький мiй
  - Грегор,тобi здається що я маленький, а виглядаю я...
  - Денис, для мене ти завжди дитина
  - Грег!
  - Що Денисе? - вiн поглянув на мене
  - А цей замок тут давно?
  - Ну вже десь 200 рокiв,а що?
  - А на цьому мiстi ранiше щось було? - задав я наступне питання
  - Ти не вiдповiв на моє! - промовив батько
  - Вiд твоєї вiдповiдi залежить моя,так що,скажеш?
  - Я почав будувати з нуля, ранiше тут був лiс... Ще якiсь питання?
  - Ти будував???? - здивувався я
  - Я i мої друзi - коротко вiдповiв вiн
  - То виходить - я затих рахуючи скiльки рокiв повинно було би бути йому - Тобi 229?
  - Нi,не таки я вже й старий - засмiявся вiн - 219, у цьому роцi 220 буде. Ще щось?
  - Нi - тихо вiдповiв я
  - Ходiмо поїмо i я тобi вiдповiм на питання якщо вони будуть,а то ще декiлька хвилин i за нами прийдуть
  - Угу - промовив я i вийшов з кiмнати
  Обiд пройшов спокiйно, я весь час не зводив очей з батька
  "Як йому може бути так багато рокiв" - задавав я собi питання
  - Дякую - промовив я пiсля застiлля - Якщо ви Грегор не проти то я хочу побути на самотi. Я у лiс
  - Я проти - закричав Тимур
  - Тiм, я ж буду скраю - спробував запевнити я
  - Я проти, ти вiд минулого разу ще не вiдiйшов!
  - Я хочу!Зi мною нiчого не буде. Грегор ну скажи! - я поглянув на батька
  - Денис,я теж проти...
  - Об'ясни причину чому не можна!
  - Мене лякають тi речi що стаються з тобою
  - Цiкаво,що зi мною щось не так? Ви обiцяли....-мене перервав Грегор взявши мене за руку
  - Iдеш,розповiм
  Грегор встав та вийшов iз за столу. Дивна цiкавiсть узяла верхи над мною, тому я попрямував за батьком. Увiйшовши в кiмнату менi зразу ж впали в око кольори що були присутнiми у нiй. Кiмната вiдлiчилася вiд усiх iнших що я бачив, у нiй було дуже просторо, бiля вiкна стояв стiл з шкiряним крiслом поряд був розташований диван для прийняття гостiв, трiшки лiвiше шкафчик, правiше - ще одна шафа що була переповнена папками. На стiнах висiли горщики з квiтами рiзних сортiв. В однiй iз стiн були ще однi дверi, хоч вони були i закритими,але крiзь щiлини вiдчувався холод. У кiмнатi було свiже повiтря,здавалося що от-от i пролетить якийсь птах чи комашка.
  Я пiдiйшов ближче до дверей, холод почав пробиратися аж до кiсток,але цiкавiсть не хотiла поступатися мiсця розумiнню, тому я почав вiдчиняти їх. Раптом менi на плече впала мужня рука
  - Не потрiбно - Грегор вiдсунув мене в бiк
  - А що там? - захопився цiкавiстю я
  - Пiдземелля. Тобi не потрiбно туди йти - Вiн вiдпустив мене та зачинивши дверi на замок пiшов за стiл
  - Грег,а що там такого,що ти боїшся?
  - Хто тобi сказав що я щось боюся? - зарепетував вiн
  - Тихiше,зараз хтось прибiжить,думаючи що я вбиваю. По тобi помiтно
  - Ти погано бачиш - промовив вiн та узяв одну iз папок
  - Зiр ще не пiдводив-пробурмотав собi я пiд нiс
  Менi хотiлося дiзнатися усi таємницi цiєї мiсцини... А що ж я хотiв,вiк такий...Якраз дiти в моєму вiцi"10" рокiв намагаються побiльше дiзнатися того що не можна. Просидiвши у кабiнетi з годину,менi стало нудно роздивлятися його,тому я пiдiйшов до шафи iз папками
  - Обережно там - тихо промовив Грег навiть не вiдриваючи погляду на мене
  - Угу - на папцi було написано латинською -Грегор, а що це? - Я показав на жовту папку що знаходилася в мене в руках
  - Важлива iнформацiя,поклади де узяв - сурово сказав батько
  Я пiдкорився його вимозi i вклав папку на мiсце.
  - Чому ти привiв мене сюди - нарушив я тишу.
  - Бо самого я тебе вiдпускати не хотiв - тяжко видихнув Грегор.
  - Мене ж не з'їдять - засмiявся я але побачивши серйознiсть на обличчi Грегора зупинився - Розкажи що таке сталося? Ти ж знаєш, що це були за iстоти?
  - Нажаль так - вiн опустив очi до долу - Ти знаєш що твоя мати розбилася...Але ти не знаєш iстинну причину цього ДТП
  - ЩО? - закричав я
  - Це не по її винi вони врiзалися - почав пояснювати Грегор
  - Розкажи що сталося в той день? - я пiдiйшов до батька i сiв на стiл
  - Так - вiн кивнув головою, по його голосi було зрозумiло,що йому важко згадувати це.
  - Батьку, якщо тобi важко то не потрiбно... - я обiйняв його i тихо прошептав йому.
  - Але ж ти хочеш знати...
  - Так, але не таким методом, i я можу дiзнатися i пiзнiше, часу у мене ще достатньо щоб зрозумiти усе що було i усе що буде.
  - Сину, ти у мене такий уже дорослий. Я б все вiддав щоб бути поруч з тобою в той час коли ти ставав уже дорослим. Хоча я кожного дня бачив, усе що вiдбувалося з коханими менi людьми...Але я хотiв пiдiйти до вас i обiйняти, нажаль я не мiг цього робити - вiн притулив мене ще креше до себе
  - Грег - нас перервав голос що все бiльше приближався до нас. Дверi вiдчинилися i на порозi стояв Нiк, ледве дихаючи вiн промовляв - йдуть...вони йдуть
  - Хто вони??? - здивувався я
  - Вiдведи малих до пiдвалу! - закомандував Грег
  - Окей - вiддихавшись сказав Нiк - Ходiмо - вiн звертався до мене
  - Я не пiду! - почав кричати я
  - Сину, йди! - Грег хотiв пихнути мене, але я розвернувся до нього
  - Я сказав що не пiду, значить так i буде! - баритоном сказав я
  - Добре, ступай Нiку, усiх iнших сповiсти
  - Хто вони, вампiри? - я почав задивлятися у батьковi очi, схотiвши побачити там хоча би якусь цiкаву для мене iнформацiю
  - Угу - одне що видавив iз себе Грегор
  - Ти менi ще щось не розповiв, що є дуже важливим. Iз за чого ти боїшся мене допускати до цiєї сутички - поцiкавився я
  - Якщо ти так настоюєш, то ходiмо. На власнi очi усе зрозумiєш - вiн пiдiйшов до дверей та вiдчинив їх - Ходiмо
  Ми швидко опинилися у великому залi, поруч iз нами постало ще iз 100 людей вiком вiд 20 до 30 рокiв.
  - Ти впевнений що це справдi вони? - звернувся Грегор до Нiка.
  - Так, вони йдуть за ним, адже знають що вiн для них важлива знахiдка
  - Зрозумiло - сумно промовив Грег та поглянув на мене
  - Що? Що таке? - закричав я
  - Заспокойся! Просто не сильно дивуйся вiн того що ти там побачиш!
  - Вони вже близько - закричав Нiк
  - Зустрiнемо їх на подвiр'ї - промовив Грегор та пiдiйшов до дверей - Так буде краще
  - Добре
  Промовили усi ми разом i направилися за альфою. Через декiлька хвилин до нас приєдналися i вампiри. Усi до одного були одягненi у темнi плащi,що доходили аж до п'ят,за ними не можна було побачити обличчя цих вбивць. Рухались вони дуже гарно,нiби плили, а не йшли по цiй землi. Зупинилися вони в декiлькох метрiв вiд нас...
  - Доброго дня - посмiхнувся один iз них та зняв iз себе капюшон. Пiд ним крився чоловiк рокiв 20-25. Його очi свiтилися червоним кольором,сам вiн був смуглявий з чорним волоссям
  - Доброго - вiдповiв Грегор
  - I давно вони з вами? - роздалося вiд вампiрської сторони
  Я здивувався, не розумiючи про кого вони саме говорять. Серед людей,котрi стояли у нашiй колонi, точно усi були вовками, про це свiдчило татуювання на плечi.
  Я стояв розглядаючи ту колону, у якiй були вампiри. Вони усi зняли свої капюшони i тепер можна було розгледiти їхнi лиця. Раптом мiй зiр попав на маленьку, худеньку дiвчину з рудими кучериками. Це була та бiдна дiвчина, що так просила мене виконати її прохання. Видно було що вона мене теж замiтила, вона дивилася менi у очi, як хочеться пiдiйти до неї i спитати чому її був такий вибiр, але як... ми вороги, i просто не пiдiйдеш.
  Я провiв очами по наступним вампiрам. Зiр зупинився на одному iз них.
  Чоловiковi, вiком 28-30 рокiв, високого зросту(179 см), атлетичної статури, худорлявому. Вiн дивився прямiсiнько на мене...Цей погляд насторожував мене, я хотiв провалитися крiзь землю щоб знову не бачити цих диких очей i насуплених брiв. Знову ж i знову ж я розумiв, що перед мною стоїть саме ця людина, котру я найбiльше не хотiв побачити, людина, котра знущалася з мене,зрадник з нашої сторони,мiй вiтчим... Його погляд нiби свердлив у менi маленькi дiрочки.
  'От чому ти мене так незлюбив' - подумки промовив я
  Я вiдчував захист з сторони людей, котрi приютили мене i навчили цьому що я знаю i вказали менi на сутнiсть мою справжню. Стоячи тут, у цiй колонi, я розумiв - вороття в минуле уже не буде нiколи, i вiтчим ставитиметься тепер до мене не як до нижчого за себе, а як до ворога... що проживає поблизу...
  Вiдчуття швидко мiнялися як i емоцiї, переключаючись з однiєї особи на iншу. Грегор вийшов на перед, затуляючи мене вiд злiсного погляду вампiр юки що являвся моїм вiтчимом. В якусь мить менi здалося що вони зараз накинуться один на одного, але Грегор контролював себе, хоча було видно що вiн це робить дуже важко...
  Раптом дружнi розмови вожакiв переросли в суперечку. Мить i вони зчепилися у бою. Першi хвилили я розгубився i просто стояв та дивився за цiєю схваткою, але побачивши нерiвнiсть зi сторони вампiрiв я почав втручатися.
   "Усе буде добре" - запевнював я себе
  Менi здавалося що ця схватка триватиме вiчнiсть,але в якийсь момент все вщухло, батько пiдiйшов до мене i зазирнув у вiчi
  - Сину я втратив багатьох,i ще бiльше раненi - ледве дихаючи сказав Грегiр
  Я поглянув на поляну що була всипана тiлами ворогiв i братiв.
  - Ми про це ще поговоримо - зашипiв вожак клану
  - Уматуйся! - прокричав Грегор
  Вампiри в мить зникли з поля бою...Я очами пройшлися по жертвам бiйка. На землi лежала маленька дiвчина.
  "Мабуть вампiри подумали що вона вже мертва" - подумав я
  Я пiдiйшов до братiв,щоб впевнитися у тому що сталося...Iз 10 якi попадалися менi першими усi були живими,але дуже раненими....Я впевнився в тому що хотiв, тому покликав вовкiв,котрi були сильнiшими за лежачих....Я пiдбiг до дiвчини, вона лежала на землi й не ворушилася. Мабуть думала що ми її вб'ємо. Обережно взявши її на руки,я попрямував до будинку
  - Денис - мене покликав жiночий голос
  Я обернувся на звук але побачив тiльки пил.
  - Денис - знову повторилося але уже чоловiчим голосом, поряд стояв Нiк - Ти пам'ятаєш що вона ворог!?
  - Нiкiт, вiдiйди... Потiм поговоримо про неї,а зараз дай дорогу....
  - Не роби цього - знову роздався той дивний голос
  Я швидко дiйшов до входу у будинок. Кiмната зустрiла мене мовчанням. Поклавши рудоволосу на лiжко я вiдiйшов у бiк. Менi здавалося що вона вiдкриє очi,але цього не вiдбувалося
  - Можна? - у кiмнату заглянув Грегор
  - Це ж твiй дiм, ти можеш бути де захочеш - розвiв я руками - Тiльки тихо.
  - Що ти хочеш цим доказати? - вiн показав пальцем на дiвчину
  - Красунь, я не вбивця - розвiвши руками я сiв бiля дiвчини - Грегор,тобi ще щось потрiбно?Якщо нi,я попрошу залишити мене з гостею на самотi
  - Ти ще згадаєш Сину мої слова,але буде пiзно - чоловiк розвернувся та вийшов з кiмнати
  - Навiщо я тобi? - дiвчина узяла моє обличчя у свої мiнiатюрнi пальчики...- Поясни
  - Я в тобi побачив щось знайоме - пояснив я i поклав свої теплi руки на її
  - Дивно - дiвчина вiдняла руки i вiдкинулася на лiжко
  - Хочеш їсти? - посмiхнувся я
  - Не знаю - дiвчина була наляканою
  - Ти можеш мене не боятися? - я встав з лiжка i пiд хватив дiвчину на руки - Хочеш?
  - Раптом твої товаришi не сприймуть мене i вб'ють?!- дiвчина заплакала i спробувала вирватися
  - Добре - я посмiхнувся i посадив дiвчину назад на лiжко
  Посмiхнувшись дiвчинцi я вийшов з кiмнати та попрямував до кухнi. Швидко узявши речi я пiдiйшов до холодильника, маленька пляшечка з червоною рiдиною опинилася у моїх руках. Забiгши у кiмнату я поглянув на дiвчину що стояла бiля шкафчика з книжками
  - Вonne - я став у порозi i вдивлявся на рудоволосу дiвчинку
  - Що? - злякавшись вони випустила якусь книжку i повернулася на голос - Пробач
  - Все добре, сiдай їсти.
  Я пiдiйшов до столика, що знаходився бiля лiжка й поставив наявне туди.
  - Сiдай - я пiдняв книжку що лежала на пiдлозi i поглянув на дiвчину, вона була голодна. Красуня накинулася на їжу.
  - Вибач - промовила вона - Може й ти також хочеш?
  - Нi сонечко снiдай - в моїх руках знаходилася книга "Мiфiчний свiт" я поглянув перш на дiвчину потiм на книгу - Чуєш сонечко, ти це читала?
  - Угу - з набитим ротом сказала вона
  - I як? - я лiг поруч бiля красунi розгорнув книгу.
  - Не зрозумiла... - промовила красуня
  Я лежав i роздивлявся букви,якi були на сторiнках книги
  - Дякую - тихо сказала дiвчина, я вiдiрвався вiд книги i сiв
  - Що з твоїм плечем? - запах був настiльки їдким що я ледве сидiв поруч
  - Нiчого - вона пожала плечима i встала - Я занесу до кухнi
  - Стiй! Ти ж сама казала що хлопцi здатнi на все. I все ж таки, що з твоїм плечем????
  - Все добре! - дiвчина поглянула на мене, її очi горiли вiд болi
  - Добре....-я узяв з рук дiвчини пусту посуду й гримнувши дверима пiшов на кухню
  - Привiт Отелло! - роздався чоловiчий голос
  - Рон,не знущайся! - жорстоко промовив я
  - Щось не так? Навiщо вона тобi? Вона ж вампiр!!!
  - I що з того? - здивувався я
  - Вали до неї! А то вдруг щось зробить - посмiхнувся вiн
  - Рон,вона менi нагадує маму. - Я сiв за стiл -Рон, можеш допомогти?
  - Малий,що ти хочеш? - вiн пiдiйшов i присiв бiля мене
  - Якщо у вампiра може кровоточити рана? - я поглянув на нього
  - Де це ти таке узнав. Нi,вампiрська рана швидко загоюється - пояснив вiн
  - Чорт - я прикрив лице руками
  - Малий поясни що таке? З твоєю вампiрюгою щось?
  - Да,у неї кров вiдчувається, на запах вона як метал....
  - Можливо її вкусив хтось з наших, тобi це може бути...Але я не впевнений. Можеш показати менi її рану, я лiкарем був, якщо не хочеш щоб вона загинула.
  - Рон, ти справдi хочеш допомогти? - здивувався я
  - А що? - розвiв вiн руками - Я як-не-як лiкар, це мiй обов'язок, допомагати тим хто потрапив у бiду.
  - А тебе не лякає що скажуть iншi, вона вампiр, i те що ти допоможеш це проти законно.
  - А хто тобi малий сказав що я дотримуюся законiв - посмiхнувся вiн й подав менi руку - Йдемо, запитаємо що трапилося.
  - Рон,можливо я перш сам? - я хотiв забезпечити дiвчинi спокiй.
  - Твоє право,якщо що клич, чим швидше я гляну тим менше шкоди їй це принесе - юнак вiдiйшов вiд мене i попрямував по коридору.
  Вийшовши з кухнi я пiдiйшов до дверей своєї кiмнати, там було так тихо, що можна було почути шум за вiкном... там хтось спорив мiж собою. Я вiдчинив дверi й зайшов у середину, на вiкнi сидiла красуня, вона поглядала за картиною що вiдбувала знизу, дiвчина навiть не помiтила що я увiйшов, адже так i продовжувала споглядати до низу. Я швидко опинився бiля рудоволосої та обiйняв тремтяче тiло. Вона обернулася, але рiзко вiдвела погляд назад.
  - Дозволь я гляну - я провiвся рукою по її плечi
  - Вiдiйди будь-ласка, я не хочу щось причинити тобi! - дiвчина повернулася до мене обличчям, її очi горiли червоним кольором - Так буде краще
  - Софiя, для кого краще буде? Ти не розумiєш чого може коштувати тобi ця рана - перейшов на крик я
  - Не кричи, i так погано. Знаю - крiзь сльози прошептала вона.
  - Ти хочеш цього?
  - Нi, хоча так, хоча.... я ще не впевнена... - знову заплакала красуня
  Я обiйняв дiвчинку i узяв її на руки
  - Софi, дозволь! - благаючим голосом промовив я
  - Денис, я вдячна тобi за турботу, але нi.
  Я спробував обережно вiдтягнути кофту щоб поглянути на кров,що так сильно видiлялася серед запаху вампiра.
  - Нi не чiпай мене,вiдпусти....-дiвчина вирвалась у мене з рук.
  Але похитнулась i опинилась в моїх обiймах. Її запах ще бiльше вдарив в мої нiздрi i з середини мене роздався звiриний рик. Якого я налякався не менше Софiї. Дiвчина швидко вiдiйшла вiд мене до дверей.
  - Не пiдходь - закричала знову вона.
  - Зараз усi позбiгаються, не кричи. Я нiчого тобi не зроблю. Зараз повернусь, цiкаво що трапилося в тих - я махнув головою в бiк вiкна й швидко вийшов кiмнати
  Менi здавало що ще мить i з милої, ранимої дiвчини вона перетвориться на монстра, ще не зможе контролювати себе. Хоча i залишати її на самотi на довгий час менi теж не хотiлося, тому я швидко вийшов у двiр й зразу направився до групки людей що так спорили мiж собою.
  - Вона йому не пара - роздався голос
  - А це вже не нам вирiшувати. Якщо Грег дозволить, то вони зможуть - промовив другий хлопець
  - Але вiн про свiй вибiр пожалiв згодом... - юнак розвернувся й замiтивши мене зразу затих.
  - Мiк, про що пожалiв Грегор, i чому вам так важливо що у мене з Софiєю? - задав я питання що найбiльше хвилювало мене
  - Денис, ватажок сам тобi розповiсть, ти пам`ятаєш тi правила, котрi зобов'язаний виконувати? У, ви уже й познайомилися?
  - Мiк, я пам'ятаю правила, вона моя минула i теперiшня знайома. Уви, але я ще не забув своїх сусiдiв - перейшов я на крик
  - Ден не репетуй! Я просто спитав - тихо почав пояснювати Мiк - А я краєм вуха чув вашу розмову з Роном,що з дiвчиною?
  - Просто рана. Блiн - я розвернувся i помчався до будинку - потiм скажу...
   Я швидко зайшов в будинок,та пiдiйшов до дверей, але дверi моєї ж кiмнати були запертi.
  Простоявши ще декiлька хвилин пiд дверима, верхи над мною постала сила хвилювання.
  - Софiя! - не втримавшись закричав я - Негайно вiдчини!
  У вiдповiдь було лише мовчання,хоча з кiмнати доносилося ледь чутне сопiння
  - Софа, вiдчини будь ласка!
  Я вже хотiв виламати дверi,але вони самi вiдчинилися, по тiй сторонi їх знаходилася ще бiльш блiда вампiрка,на її шкiрi були помiтнi краплинки поту
  - Софiя - я пiдiйшов до неї, дiвчина зразу пом'якла у моїх руках.
  Я стояв декiлька хвилин вдивляючись в блiде тiло,але раптом щось мене пихнуло, так i привело до вiдчуттiв. У головi наказовим тоном промайнуло:"Швидко йди поки ще усе можна виправити"
  - Рон - закричав я вбiгаючи з кiмнати у кiмнату в пошуках "брата".
  - Що знову трапилося? - спитав вiн
  - Софа, Софiя...Їй погано - закричав я
  Обличчя хлопця вмить стало кам'яним.
  - То чого ми втрачаємо час, ходiмо - вiн пiдiйшов до мене та поглянув в очi - Якщо ти хочеш щоб вона залишилася живою.
  Нiчого не промовивши я розвернувся й великими кроками попрямував до своєї кiмнати. Рон йшов поруч i щось собi говорив пiд нiс. Софiя так й лежала на диванi, де я її й залишив, дiвчина ще бiльше стала не схожою на вампiра. Риси обличчя потухали, вона бiльше була схожа на хвору людину нiж на вампiру.
  - Дай менi пройти - закричав Рон - А то став у проходi!
  - Пробач - я вiдступив пропускаючи брата до своєї коханої.
  - Вийди з кiмнати, я їй нiчого поганого не зроблю. А то ти тiльки заважаєш - промовив Рон пiсля короткого огляду Софiї
  - Але... - не встиг я договорити, як перед мною зачинилися дверi у мою ж власну кiмнату.
  "Прийди до нас" - роздалося у моїй головi - "Ми тобi розповiмо усе"
  Я потряс головою,схотiвши розвiяти те що робилося у моїй головi.
  - Йди прогуляйся, не маяч тут - роздався чоловiчий голос
  - Грегор, я не можу...Вона...
  - Я знаю що Софiя без свiдомостi, але з нею Рон, а вiн дуже хороший лiкар - почав пояснювати Грегор
  - Я її не залишу тут! - пiдвисив голос я
  - Якщо ти сказав що ти її любиш, значить воно так i є. I ми не маємо права їй нiчого зробити. Хоча ти на рушаєш закон, але про це ми поговоримо пiзнiше, як дiвчина прийде до свiдомостi. А тепер йди щось з'їж i пройдися.
  - Нi! - помахав я головою
  - Це не прохання, це наказ! - розвiв вiн руками
  Я поглянув на батька. Але зустрiвся з суровим поглядом.
  - Якщо я буду потрiбний я на кладовищi - промовив я вiдходячи вiд дверей.
  - Iди уже! - роздалося в слiд
  Я йшов по мiсту... Так як було це до переродження... Як я хотiв усе повернути, як тодi. Тодi б усього цього не було. На горизонтi було темно, але я продовжував шлях. Кладовище це не найкраще мiсце для ночiвлi. Та я й не планував провести на Янiвському цвинтарi нiч. Лавка бiля могил моїх родичiв пiдгнила й потребувала ремонту. Коли я завершив - було вже зовсiм темно. Присiв на вiдремонтовану лавку вiдпочити й почав прислухатися до цвинтарних звукiв. Тиша. Тiльки вiтер шумiв гiлками дерев.
  На дорiжцi, що вела в бiк ворiт, з'явився великий пес. Вiн зупинився, спостерiгаючи за мною, а потiм пiдiйшов ближче й сiв навпроти, помiж могил. Собака був не сам. Минуло кiлька секунд, i з пiтьми почали з'являтись iншi пси - великi та малi дворняги. Я нарахував 12-х. Вони виходили та розсаджувалися помiж могилами. Цiкаво, що жоден собака не сiв на пам'ятник. Пси нiби розумiли, що пiд плитами, поважали тих, хто там лежить.
  Собака, який прийшов першим, пiдiйшов i понюхав мої руки. В мене не було їжi. Я лише почухав нового знайомого за вухом. Зграя пiднялась i посунула вглиб цвинтаря. Що вони шукали тут уночi? Можливо, в цей час сюди приходить хтось, хто частує їх?
  Раптом роздався крики "Поможiть! Не трогай ти мене", але через хвилину усе затихло. Нiби й нiчого не вiдбулося. По заду мене трiснула гiлка, але подумавши що це знову пси, я не повернувся. I вже через хвилину пожалiв про це. Чиясь тяжка рука впала менi на плечi.
  - Ну що синочок? Поспiлкуємося? - промовив худорлявий чоловiк 29 рокiв, з карими очима.
  - Ти? - я спробував скинути його руку, але вiн був сильнiшим.
  - Тепер ти вiд мене нiкуди не дiнешся - промовив вiн й прижав мене до землi.
  - Що тобi потрiбно? Ти i так багато болi причинив моїм близьким!!!!! ТАК ПОЯСНИ ЩО ВБИВЦI ЩЕ ПОТРIБНО????????
  - Чуєш ти - вiн поглянув на могилу - я тебе можу однiєю рукою вбити i нiхто навiть не згадає про такого хлопця як Денис Руснак.
  - Тiльки спробуй! Тебе й твоїх кодло Грегор повбиває
  - Не на пугаєш ти мене своїми собаками, у мене й свої є! - на доказ його слiв iз темноти вийшли 12 псiв, що недавно проходили повз мене - Так що свої залякування убери в коробочку i закрий на ключик - посмiхнувся вiн.
  - Я ж то думаю чого вiн тебе не тiльки мертвяком воняє, а ще й брудними шавками - грубо вiдповiв я
  - Сину ти не забувай хто iз нас на справдi шавка, щенок... - вiн ще мiцнiше притис мене ногою до землi - Як я хотiв щоб i ти у тiй аварiї постраждав, але нi Вiолетта залишила тебе у будинку - його голос стих та вiн поглянувши на могилу тихо прошептав - А я справдi кохав, а ти зрадила - коли вiн повернувся до мене обличчям. Його очi палали багряним кольором.
  - Все таки це ти їх убив! - Моє здогадки пiдтвердились,це був вiн. Вiн убив мою матiр i сестричку. За таке треба розраховуватись кров'ю. Я не знаю звiдки у мене з'явились сили, але я вiдкинув його ногу. Пiдвiвшись я глянув у вiчi своєму вороговi. Тiло стрясла судома, а в його очах застиг жах.
  - Так я, i що ж ти менi зробиш? Нас тут 13, а ти один! Ти навiть не зумiєш пiдiйти до мене, що ж уже казати про твою помсту - засмiявся чоловiк.
  Судоми не вiдступали, думки про помсту лiзли у голову як тi паршивi змiї. Я ледь стримував у собi внутрiшнього звiря.
  - Що мовчиш, думаєш як спромогтися на якийсь вчинок? - продовжив вiтчим.
  Я лiтав у своїх думках навiть i не здумавши слухати про що говорить чоловiк котрий стоїть поряд, раптом менi упала на думку iдея покликати своїх, але для цього менi потрiбно стати вовком.
  "Подумай про Софiю" - роздалося у моїй головi
  Софiя, чому саме вона? I ще це за голос у моїй головi, усе це мене шалено бентежило.
  "Зрозумiєш усе згодом. Ти повинен повiрити менi i не кликати батька!" - знову пролунало у головi - "Олексiй спроможний на все щоб помститися.." - голос затих даючи менi усвiдомити почутi слова.
  - Денис! - через певний час пролунав чоловiчий голос.
  Оглянувшись я побачив двох людей, котрi сильно тримали мене за руки, попереду сидiв мiй вiтчим, поряд з ним стояв вiн, давно знайомий менi 'брат'. Вiн стояв схиливши очi до долу,так щоб нашi погляди не пересiклися. Я знову спробував визволити свої руки, але юнаки ще сильнiше зжали їх за спиною.
  - Пусти урод! - закричав я
  У вiдповiдь послiдувало глухе ричання та клацання зубами.
  - Денисе, 'сину' - вiн наголосив на останньому словi - Потрiбно бути ввiчливим!
  Вiн поглянув на хлопцiв та кивнув. Хватка їх ослабла, тепер вони просто притримували мене за плечi, щоб я не втiк.
  - Що ти вiд мене хочеш? - голосно промовив я, що по залу пiшло вiдлуння.
  - Заспокойся! - грубим голосом промовив вiн - Ти менi не потрiбен, менi потрiбен Грегор i його кохана...
  - А я там яким боком? - здивувався я
  - Сам побачиш!!! - промовив чоловiк встаючи iз дивана
  - I довго менi чекати? - прокричав я у слiд
  - Це не вiд мене залежить - сказав Олексiй будучи вже бiля дверей.
  Що задумав "цей"? я ж не можу стояти тут i просто чекати не зрозумiло чого.
  - Вiдведiть Дениса до його кiмнати та дайте йому щось поїсти! - наказним тоном промовив Олексiй та повернувся до Тимура - Тiм, допоможи менi!
  - Добре - тихо вiдповiв Тимур, вiн пiдiйняв очi,у них була зляканiсть i вина.
  "Пробач" - почув я у думках - "Це не те що ти думаєш"
  "Звичайно" - сумно посмiхнувся я
  - Тимур! - покликав його вiтчим - Пiшли - вiн протягнув руку
  Тiм пiдiйшов до нього та вклав свою руку у його. Затим вони вийшли. Один iз пiдлеглих Олексiя пiдiйшов до мене та зав'язав темне полотно на мої очi. Хлопцi що ледве тримали мене знову почали зжимати руки.
  - Йди, а то боляче буде - промовив юнак що стояв по лiву сторону вiд мене.
  Ми йшли уже декiлька хвилин довгими коридорами палацу Олексiя, здавалося що цей шлях нiколи не закiнчиться.
  - Дивись, обережно, - попередив мене юнак - Пригнися.
  Я запнувся, куди дивитися чи як дивитися, коли очi зав'язанi. Рука вiдпустила спину та натиснула на потилицю, примушуючи пригнутися. Я нахилився всiм тiлом.
  - Джеб, куди? - роздалося позаду
  Джеб знову повiв мене вперед. Тепер нашi кроки вiддавалися гучною луною: накритi пiдлоги явно залишилися позаду, ґрунт пiд ногами був рiвним i твердим.
  Я зробив ще крок. Повiтря змiнилося. Тут повiтря був нерухомим, прохолодним, навiть злегка вологим - вiдчувався смак i запах затхлостi.
  У мене накопичилося безлiч питань. Менi хотiлося поставити їх, але я зберiгав мовчання. Нiякi слова мене не врятували б.
  - Гаразд, можеш випрямитися, - дозволив Джеб.
  Я повiльно пiдняв голову. Навiть iз зав'язаними очима було ясно, що навколо темно. У країв пов'язки проступала суцiльна чорнота.
  - Сюди, - вимовив голос що належав юнаку по правiй сторонi i вони повели мене далi.
  Кроки вiддавалися луною зовсiм близько - повинно бути, ми знаходилися в замкнутому просторi. Я все ще мимоволi пригинав голову.
  Ми пройшли ще трохи, розвернулися i, здавалося, по кривiй дузi попрямували назад. Дорога пiшла пiд ухил, який з кожним кроком ставав все крутiше, i Джеб однiєю рукою мене пiдтримував. Ймовiрно, шлях здавався довше, нiж був насправдi, тому що кожну хвилину розтягував страх.
  Поступово стежка вирiвнялася, почала петляти i закручуватися по змiїному.
  Нарештi то по краях пов'язки з'явилося довгоочiкуване свiтло. Менi хотiлося, щоб пов'язка сповзла сама. Разом зi свiтлом прийшов звук. Дивний нерозбiрливий гул, схожий на перешiптування. Майже як шелест водоспаду.
  Гул ставав все голоснiше, у мiру того як ми пiдходили ближче, i все менше схожий на шум води. Високi i низькi тони перемiшувалися гучним багатоголоссям i вiддавалися луною. Темрява пiд пов'язкою воскресила спогад про слiпоту.
   'Сперечаються i лаються, - роздалося у моїй головi. - Багато народу ... '
  Звук вабив володарку цього голосу. Значить, тут були ще люди - про це менi говорив запах.
  Руки потяглися ззаду до моєї шиї, i я поспiшив вiд них ухилитися.
  - Спокiйно! - Джеб зняв з моїх очей пов'язку.
  Я заклiпав, i тiнi навколо мене набували впiзнаваннi обриси: грубi, нерiвнi стiни, щербатий стеля, потоптанi курний пiдлогу. Ми знаходилися пiд землею, в якому то природному печерному освiтi. Невже ми так глибоко забралися? Менi здавалося, ми довше пiднiмалися вгору, нiж опускалися.
  Стiни i стеля з червонуватого бурого каменю, помережанi неглибокими дiрами, були схожi на швейцарський сир.
  Джеб зiтхнув.
  - Пробач, - дуже тихо, так, щоб розчув лише я, пробурмотiв вiн.
  Я спробував ковтнути i не змiг. Руки мої тремтiли, як листя на вiтрi, голова йшла обертом, але, можливо, виною тому був голод. Джеб заштовхнув мене в широкий отвiр, i я застиг, не вiрячи своїм очам.
  - Нам час йти далi - пролунав луною голос. На мої очi знов упав чорний клапан тканини.
  Тунель вiв у величезний зал. Гул стих, i у величезнiй печерi раптово запанувала мертва тиша. Ми прямували далi, раптом крiзь пов'язку я знову замiтив сонячне промiння. Ми зупинилися i руки ослабли, тканина в мить спала з мого обличчя. Ми стояли бiля одних iз дверей, що були зробленi iз червоного дерева.
  Рудоволосий юнак вiдчинив їх та впустив мене до кiмнати. Назвати її простою кiмнатою було нереально, вона була бiльше схожа на камеру, яку добре облаштували. У нiй знаходилося односпальне лiжко поряд з яким стояв стiл кольором слонової кiстки шафа, де були помiтнi книги та ще однi дверi.
  Я пiдiйшов до них i вiдчинив. Там знаходилася ванна кiмната.
  - Облаштовуйся - пролунав голос - Комплект постiльної бiлизни на лiжку, ще щось потрiбно кажи. Обiд зараз принесуть
  Пiсля цих слiв дверi "кiмнати" зачинилися на замок.
  Я стояв посеред неї не розумiючи навiщо я потрiбен Олексiю. Моє життя не сильно вiдрiзняється,так я змiнився,але змiни пiсля мого переродження привели до Софiї,вона особлива,не така як мої знайомi дiвчата,вона - iдеал жiнки, моєї жiнки. Так,так, у нiй є вади, але для мене вони не помiтнi.
  Менi здавалося що все що знаходилося у моєму тимчасовому помешканнi, хоче лишити мене життя.
  У "кiмнатi" було тихо, лише iнколи чувся звук "Бзз, бзз".У двох кутках знаходилося по однiй маленькiй камерi,вони були не помiтними для зору людей,але я вiдчував їх.
  - Денисе - роздалося у якусь мить.
  На порозi стояв Джеб та тримав пiднiс з їжею.
  - Це тобi. Олексiй сказав накормити - тихо промовив хлопець ставлячи його на стiл
  - Угу. Дуже вдячний йому - iронiчно промовив я
  - Ще щось? - сумно сказав Джеб направляючись до виходу
  - А Тимур давно з вами?
  У вiдповiдь Джеб кивнув головою i пiдiйшов до дверей. Це було єдине мiсце де камери не бачили нiчого
  Вiн зупинився в дверях та розвернувся до мене обличчям, раптом у його руцi з'явився згорток аркуша. У iншiй руцi вiн тримав листок на котрому було чiтко написано: " Стiй на мiсцi i подай вигляд що нiчого не бачив,пiдiйдеш забереш пiзнiше її"
  Я посмiхнувся своїм думка та розвернувшись пiдiйшов до лiжка. Краєм ока я замiтив, як Джеб приспустився бо пiдлоги,вiн кинув туди згорток листа та швидко вийшов iз моєї кiмнати.
  Я лежав на лiжку,повернувшись спиною до камер, постiйне Дзижчання заважала налаштуватися на потрiбний лад.
  Менi з кожною хвилиною хотiло все бiльше повернути до Грегора,там я вiдчував себе захищеним вiд будь кого, я думав що це простий сон,котрий з часом мине, але вiн не минав уже день
  Я пiдвiвся з лiжка й поглянув на кутом,де лежала записка. Менi хотiлося пiдбiгти й схопити її з пiдлоги,але зробити це не можна адже мої "любi друзi" бачать усе.
  Пiдiйшовши до шафи з книгами, почав переглядати їх. За час перебування тут я роздивився усi книги, тут були i жахи, i фантастика,i вiйна. Почав дiставати з полицi усi цi книжки. Я шукав вихiд iз даної ситуацiї, раптом одна з книг упала з мої рук та полетiла до вхiдних дверей. Пiшовши слiдом я сiв спиною до камер та швидко запхнув записку у книгу.
  Надiючись що нiхто не замiтив мою махiнацiю, я пiдвiвся й пiдiйшов до шафи вiдклавши потрiбну книгу до лiжка, почав розставляти по шафi останнi книги
  Раптом я почув клацання замка, ще мить i на порозi постав Олексiй
  - Доброго ранку - промовив вiн дивлячись на мене
  -I вам усього доброго - крiзь зуби промов я
  -Денисе! Чому ти грубим став? - здивувався мiй екс-батько
  - А що я маю у обiйми кинутися iз криком: таточко я скучив прислужувати тобi i дякую що убив тих,котрi були усiм для мене? - саркастично вiдповiв я
  -Денисе - вiн пiдiйшов ближче й стукнув кулаком по столi,вiд цього слонова кiстка покрилася трiщинами.
  -Що? Олексiй навiщо я тобi????? - я повернувся обличчям до нього
  -Нада - коротко вiдповiв вiн
  -Якщо потрiбно то вали... - я промовчав та сiв на лiжко - Захарили мене уже всi цi
  - Ти ще поговори менi тут! - повисив голос Олексiй - Що читаєш?
  -Яка рiзниця - я поглянув на книгу,адже i не знав що за книга лежить поруч
   Олексiй поглянув на мене оцiняючим поглядом та забрав книгу iз постiлi.
  -Хороший смак! - посмiхнувся Олексiй. Не помiтивши нiчого вiн поклав книгу на лiжко й пiшов до дверей. - Джеб з Тимуром зараз зайдуть i об'яснять тобi що потрiбно зробити
  -А не зробити тобi б самому те що ти хочеш! - закричав я
  -Денисе, ти Софiю живою побачити хочеш? - запитав батько вiдкриваючи дверi
  -ВОНА У ТЕБЕ? - закричав я пiдбiгаючи до батька
  -Не у мене,але в найближчий час я її заберу - промовив вiн уже виходячи
  -Значить залишилася живою. Знач то Рон спас. Хоч одне радує - промовивляв собi пiд нiс
  - В якому сенсi? - батько зачинив дверi й повернувся до мене обличчям
   -А ти не знав? Ха,то як ти її забрати хочеш якщо навiть не знаєш що з твоєю пiдлеглою! - рича промовив я
  -Замовчи! Це уже не тобi рiшати що я повинен знати - по очам Олексiя, ясно було що про його пiдлеглих краще не говорити
  - Так як це моя кiмната,то попрошу вийти з неї! - трiшки суровим голосом сказав я
  - Дiм мiй,але зараз тобi потрiбно подумати тому я не буду портити тобi настрiй - чоловiк розвернувся та вийшов iз "моєї клiтки"
  Я дивився йому в слiд, я не вiрив що Олексiй змiг би заподiяти шкоди Софiї,але вона закохана у ворога...
  Тому менi краще покинути Софiю,для неї моє рiшення буде правильним.
  З такими думками я вимiрював вiдстань вiд лiжка до дверей
  В якусь мить я згадав про лист,котрий так спокiйно лежав у книзi
  Я узяв книгу та лiг на лiжку,щоб набридливi камери не помiтили таке нарушення.
  Першi рядки листа, примусили мене засумувати.
  "Рiдненький мiй,коханий Динисе. Я знаю про Олексiя. Не бiйся,ми виручимо тебе. Менi надоїло бути його рабинею. Не усi хлопцi зрадники,тому слухай Джеба.. Ми скоро побачимося.
  З любов'ю твоя вампiра"
  Я поглянув на дверi з надiєю що нiхто не бачив. Раптом я почув голос iз-за стiни. Ранiше я чув цей чарiвний голос,але де саме це було нiяк не мiг згадати.
  Чоловiчий голос спорив, але з ким саме я не розчув. Голос затих,а через декiлька хвилин до мене зайшов Джеб.
  - Привiт - посмiхнувся вiн - Хочеш пройтися?
  Запитання Джеба мене здивувало i водночас це був шанс вiдпочити вiд назойливого звуку камер.
  - А Олексiй проти не буде?
  - Його немає, ходи поки я не передумав! - голос хлопця став грубiшим
  - Добре - посмiхнувся я та встаючи з лiжка запнувся й упав прямiсiнько пiд ноги Джебу.
  - Ну ти й розсiяний - тихо промовив юнак та вийшов iз моєї кiмнати, залишаючи дверi вiдчиненими.
  На диво ми вишли набагато скорiше нiж я думав, цi дивнi тунелi... Джеб спецiально вiв iншим шляхом, щоб я не запам'ятав...
  Двiр зустрiчав мене з розпростертими обiймами тут приємно пахло свiжозрубаними деревами, але запах прiлого листя котрий вiдразу дiйшов до мого носу, не дозволяв спокiйно стояти. Усе володiння зараз мав осiннiй мiсяць - Листопад. Хоча уже й кiнець цiєї прекрасної 'золотоволосої' пори, але на гiлках дерев було ще багато листя. Густий туман окутував усе навкруги, навiть маленький струмочок, не помiтний для вовчого ока, хоча я чув його тоненький 'голосок'.
  - Можемо сходити до лiсного озера - посмiхнувся Джеб
  В його голосi не було нi єдиної каплi боязнi.
  - Ти не думаєш що я можу...
  Не встиг я договорити як юнак матляючи головою вiдповiв:
  - Нi - та вiдпустив руку
  Джеб поглянув на мене та посмiхнувся, через мить вiн перевернувся в бiлоснiжного вовка з бiрюзовими очима.
  -"Слiдуй за мною" - роздався чоловiчий голос у моїй головi
  Я кивнув головою та ще раз поглянувши я прекрасну тварину почав змiнювати свiй образ.
  Туман окутав двiр, я вiдчував кожну краплинку на хутрi...
  Дорога до озера складала кiлька миль... маленька лiсова стежинка манила за собою у хащi.
  Я зупинився поруч з озером та поглянув у бiк...Так,так це справдi це мiсце,котре я бачив у снi, але в ньому була присутня людина котру уже не порвернеш .... я сумно посмiхнувся своїм думкам та вiдiйшов вiд дерева.
  Джеб уже чекав мене,вiн поглядав на усi мої рухи, але так i не розумiв що саме я намагаюся вiднайти тут.
  -"Чому ти вирiшив менi допомогти?" - подумав я
  -" Софiя дуже прекрасна дiвчина, так вона подружилася з вовком,але я тут не бачу нiчого поганого....А допомагаю по проханню"
  "-Софiї?" - здивувався я
  Вовк махнув головою вiдхиляючи мою думку та поглянувши на мене побiг у перед кличучи за собою. Я стояв на мiсцi й не думаючи йти за Джебом, загадки я люблю,але у моєму життi їх вже забагато...На горизонтi був лише лiс, й нiяких ознак що хтось перебуває тут, одне що чулося, це тiльки ричання вовка, котрий був злий....
  Через кiлька хвилин звук повторився,але у ньому вже було щось "тяжке".
  Через мить я опинився поруч з бiлоснiжним другом.
  -"Не роби дурниць!" - грiзно прозвучало у головi -"А то я добрий до пори певної"
  Я махнув головою i поглянув на поляну,на котрiй ми стояли...Це була свiтла галявина, я пiдвiв голову але побачене мене здивувало...Гiлки дерев та їх вершини, що росли поруч, не давали сонячному промiнню долинути до "оголеного" мiсця. Уля галявина сiяла нiби на нiй увiмкнули сотнi лiхтарикiв...
  - Як - промовив я перетворившись на людину.
  Поруч,на травi сидiв Джеб та пильно роздивлявся моє обличчя.
  -Не кiпiшуй - посмiхнувся вiн на всi 32 зуби - Я привiв тебе сюди не ради питань, прийде час i ти сам зрозумiєш навiщо я тебе приводив....
  Я стояв бiля Джеба та не розумiв нi єдиного iз його слiв,вони нiби проходили повз вуха... Менi здалося що це просто сон,котрий от от закiнчиться i я опинюся в жорстокiй реальностi.
  "Як таке може бути??? - питав я себе - Якщо дерева затуляють свiтло то як воно змогло опинитися тут, невже заломлення?"
  -Ну ти й кумедний - скрiзь смiх промовив Джеб - Я можу тобi точно сказати що нiякого заломлення тут нема i бути не може
  Юнак замовк i через хвилину продовжив:
  - Йдемо назад, а то проблеми будуть i тодi бачити волi....
  -Угу - кивнув я перебуваючи у шоковому станi
  -Денисе! - прозвучав басовий голос - Двигайся а то Олексiй через 10 хвилин повернеться якoо ти не будеш у будинку влетить усiм i тобi в тому ж числi!!!!!- прокричав вiн
  -Ну то йдемо - сумно промовив я i перетворився назад на iстоту
  Десяти хвилин нам було достатньо що би добiгти до будинку й пройти через охорону,також дiбратися до " моєї улюбленої кiмнати" та щоб Джеб "пiдлатав" плiвку iз камер що находилися у моїй в'язницi
  Час летiв швидко, я не знав скiльки часу уже минуло пiсля того як ми влетiли у замок, знав я одне, Софiя знає що я у Олексiя i якось допоможе....але як? Це лишалося без вiдповiдi.
  Iнтер'єр кiмнати i дзижчання камери стало для мене нормальним, з часом звикаєш до такого.
  - Привiт! - промовив Олексiй зайшовши до мене - Я хотiв з тобою поговорити - ввiчливим голосом промовив вiн
  - Ого, цiкаво про що?
  - Про твою мати - тихо промовив вiн й сiв на лiжко
  -А що вона? Ти ж сам її убив! - прокричав я
  -Так,але.... А тобi Грегiр не розповiв нiчого? Тодi i я не буду -Пiсля цих слiв вiн рiско встав з лiжка й вилетiв з кiмнати
  Зараз я був простим хлопцем, що мiг вiльно розгулювати по будинку, але все рiвно моє пересування обмежували заборони
  Навiщо таке життя,якщо ти лялька у чужих руках. Олексiй грався мною як тiльки мiг...
  Основною задачею менi залишалося: не здатися й вiрити у краще.
  Так так Олексiй ставився до мене як до сина,тобто його ставлення пом'якшилося, через кiлька днiв пiсля того як Джеб вивiв мене з замку, "можливо вiн вiдчув що ми щось приховуємо?" - кожного разу задавав я собi питання
  Але навiть якщо вiн й знає то добре маскує це.
  "Цiкаво як там мої "брати", можливо вони й забули вже про мене... Хоча ...."
  Я ходив по коридорам цiєї будiвлi,дивно але коридори були просторими, усi були усiянi портретами якихось старовинних персон.
  На однiй iз я побачив чоловiка,вiн був одягнений в костюм, комiр його сорочки був кружевним, поруч з ним було п'ять псiв, на вигляд вони були хорошими,не дивлячись на свiй рiст
  - Це принц Аскольд! - роздалося позаду мене
  Я знав цей голос але не усякий раз обернувся... Це й справдi був вiн.
  -I що? Я просто поглянув на картину....-грубо вiдповiв я
  -Ден у мене вибору не було - розгублено промовив юнак
  -Тимур - я повернувся до нього обличчям - Я тобi щось сказав на рахунок? Нi ну то дай спокiй я хочу розглянути картини!
  -Денисе, ти не сказав але ти забув що я чую тебе не тiльки коли ти говориш,але й тодi коли мовчиш! - промовив Тiм
  -Да менi все рiвно на тебе! - прокричав я то розвернувся назад
  Найбiльше що я не люблю це обман, але життя уже не змiниш......
  -Денис,але ж треба хоч послухати те що я хочу тобi сказати! - ввiчливо промовив Тимур
  -А навiщо менi слухати,якщо я i так знаю що ти хочеш сказати...
  -Ми з тобою... - не давши "брату" договорити я вiдштовхнув його й направився далi
  -Ти просто не хочеш вислухати бо ти боїшся - у слiд прокричав Тiм
  - Так - я швидко пiдiйшов до нього - так ти правий я боюся,але боюся не за себе а за тебе...Ти ж улюбленець Олексiя, ще розiзлиться на тебе. Ай-яй, це буде дуже погано - наiграно сказав я
  -Ден,я тут через тебе! - прокричав вiн та схопив мене за плечi
  -Через мене, навiщо тобi я, ти зрадив Грегора, ти, той кого я рахував найкращим другом,але ти... - я замовчав й поглянув на Тимура
  -Я не зрадив Грегора! Так я через тебе опинився тут....Я страж, й мене виховував Грегiр не так як тебе. Я залишився тим,кому ти можеш вiрити - тихо промовив юнак
  -Де ж ти був як був потрiбний,як я сидiв в тiй кiмнатцi????
  -Ден,мене не було у цьому примiщеннi 3 тижнi,пiсля того як ти опинився тут,Олексiй вiдправив мене - почав пояснювати Тiм
  -Чому я маю вiрити тобi? Докажи те що ти залишився тим
  -Зараз я тобi не зможу доказати те що хочеш ти,але згодом я зроблю це! - промовив юнак та вiдiйшов вiд мене - Тобi привiт вiд людини котра любить тебе
  - Софiя,як я скучив за нею... - Тихо сказав я намагаючись приховати те,що робиться в серединi.
  Тимур посмiхнувся на мою вiдповiдь й завернув за куток.
  По моїй головi блукали думки про найкоханiшу жiнку мого життя. Софiя, як я скучаю за цим рудоволосим чудом. Своє життя я уже й не уявляю без цiєї дiвчини,моє маленьке сонечко...вона така маленька й беззахисна
  З думками я дiйшов до кiмнати, у якiй я на певний час поселився, ця кiмната вiдрiзнялася вiд старої, кiмната була у персиковому тонi, посерединi кiмнати стояв скляний стiл, на пiдлозi,поруч з столом лежала шкiра ведмедя, велике вiкно надавало багато свiтла, бiля однiєї з стiн знаходилося лiжко, також у кiмнатi були шафа, крiсла та маленька тумба,що стояла поруч з лiжком.
  Я зайшов до кiмнати та зачинив дверi,на даний момент я не хочу бачити нiкого. Я узяв книжку, що стояла на полицi та лiг на лiжко. Читання швидко затягнуло мене в матерiал, що знаходився у книзi. Тут йшлося про долю однiєї жiнки,котра не дивлячись нi на що,була сильною й заради своєї дитини пожертвувала собою
  Вiд прочитання мене вiдволiк стук у дверi. Через хвилину стук знову повторився пiсля чого почувся голос Джеба. Швидко вiдчинивши дверi я впустив його
  -Що? - поглянув я на юнака котрий стояв перед мною
  -Ти чого довго не вiдчиняв?
  -Не хотiв - пожав я плечима - А що страшного сталося?
  - Треба допомога твоя
  -Для кого? Як я можу допомогти,якщо я не можу... - не давши договорити мене перебив Джеб
  -Я дозволяю, переодягнись i ми декуди сходимо
  -А Олексiй? - здивувався я
  -Його немає у мiстi, так навiть якщо й появиться то це не страшно, Йдем, чи боїшся?
  - Тебе уб'є - посмiхнувся я
  -Ден, я пропоную погуляти, а ти про моє життя думаєш
  -Але ж...
  -Як хочеш - Джеб розвернувся й почав виходити з моєї кiмнати
  -Я йду - закричав я.
  Через 5 хвилин ми вже йшли по шумному подвiр'ї
  -Куди ми йдемо? - першим нарушив тишу
  -Побачеш - коротко вiдповiв Джеб - Тобi сподобається, мабуть
  Усю дорогу Джеб старався уникати розмови зi мною, тому весь час держався на вiдстанi.
  Приблизно через пiв години ми опинилися уже на знайомому мiсцi
  -Навiщо? - закричав я
  -Вiдчуй усе що приховує ця поляна - промовив юнак та вiдiйшов до дерева
  Я стояв на полянi та просто оглядав її, але нiчого незвичного я так й не замiтив. Поляна як поляна, так на нiй забагато свiтла, дивний запах що дурманив мене... I все...
  -Що я маю зрозумiти?
  - Розслабся й ти зрозумiєш, впусти в себе, дай проникнути в твою свiдомiсть
  Я послухався й через хвилину розчув знайомий голос жiнки
  -"Невже" - промовив голос
  Я стояв не розумiючи, голос цiєї жiнки нагадував менi близьку людину.
  - Як? - здивувався я
  -Денисе!!! - закричав Джеб - Заспокойся!
  Я стояв бiля дерева, моє тiло тряслося, дивнi вiдчуття переповняли усе тiло.
  -"Заспокойся" - роздалося у головi
  - Чому я не знав? - голос почав тремтiти
  - Батько не хотiв - сумно промовив Джеб
  - Але чому? - мої очi сiяли
  - "Батько пояснить" - роздався знову голос у головi i раптом знову усе затихло
  - Та як батько може вiд мене приховувати усе це???? Я змiнився, а отже змiнилося усе! - перейшов на крик я
  -Денисе, пiдказка постiйно знаходилася у твоїй головi та поруч з тобою! Так що сказати що батько винен - то це не зовсiм правда, просто вiн намагався вiдгородити тi проблеми, вiд тебе. Зла тобi Грегiр нiколи не бажав й не побажає - промовив Джеб на єдиному подисi
  -Але чому...
  Раптом на полянi я замiтив тiнь, вона належала молодому хлопцю
  -Денисе,зрозумiй, Грег не мiг розповiсти тобi не тiльки що не хотiв, але й тому що боявся за твоє життя - промив юнак.
  - А тобi ж то звiдки знати?
  - ДЕН! ПЕРЕСТАНЬ, Я НЕ ЗРАДЖУВАВ А ДОПОМАГАВ ТОБI. - закричав Тимур - ЯКБИ НЕ МИ, ТИ ЩЕ Б СИДIВ У ТIЙ МАЛIЙ КIМНАТI I ДУМАВ ЩО РОБИТИ
  -Тiм, я не збираюся..- не встиг я договорити як мене перервали
  -Малий, а давай ти не будеш тут умнiчати, а то договоришся, i я чесно перейду на чужу сторону - жорстоко промовив Тимур
  -Менi всерiвно ким ти будеш,головне щоб на очi не попадався - не подумавши викрикнув я
  Очi Тимура набули зеленого забарвлення,тiло почало тремтiти вiд злостi
  -Хлопцi - роздалося позаду мене - Зараз не час вирiшувати свої справи! А тобi треба було б бути вдячним людинi, котра заради твого життя пожертвувала собою! - це речення було призначене точно менi
  -В якому сенсi? - здивувався я
  -Вiн, заради твоєї шкури, домiгся неможливого. Олексiй завжди хотiв забрати Тiма до себе,адже вiн не простий там Вовчик...
  - Що? - я поглянув уже на заспокоєного юнака
  -Ти теж не простий вервольф - пожав плечима юнак
  -Про себе я вже зрозумiв, що кров в менi змiшана.
  - В мене теж не чиста вона - посмiхнувся Тiм та сiв на землю
  -А чому ти а не Рон, менi здавалося що Рон не такий...
  -Ми усi не такi - весело промовив Тiм
  -Нам час назад повертатися - сумно промовив Джеб - Через декiлька хвилин пiдемо.
  -Я знаю це мiсце - раптом сказав я
  -Грегiр вiдводив тебе сюди - розвiв руками Тiм - Й саме тут вперше ти чув голос
  - Джеб, у мене питання - що ж насправдi сталося з Лiкою i мамою?
  -Це питання нажаль я залишу без вiдповiдi - що трапилося в той день з твоєю сiмє'ю я не знаю.
  -Лiка жива?- я пiдняв очi на хлопця,його вигляд говорив про те,що хлопець дуже нервує
  - Ходи - тихо прошепотiв Тимур - Ми й так забагато пробули...
  Будинок зустрiв нас мовчанням, стiни знову стискали свiдомiсть, не даючи свободи для тiла й душi.
  - "Почекай" - прошепотiв жiночий голос - "Скоро все стане на свої мiсця" - останнє що я чув заходячи до кiмнати
  
  Час 'у гостях' проходив дуже повiльно, здавалося що тут я уже знаходжуся вiчно. Два мiсяцi. Два незрозумiлих мiсяцi минуло з останньої зустрiчi з так званими братами i наставником-батьком. Я сумував за ними, особливо за рудоволосою вампiркою, вона покорила моє серце, хоча i ранила також. Якщо подумати, то саме через неї я тут. Але її реакцiя зрозумiла, Софiя боялася причинити щось менi, та злякалася нестриманого рику з моєї сторони...
  
  На дворi вже зима. Чудовий сонячний грудневий день. На небi нi хмаринки. Снiг, який йшов всю нiч, покрив землю, будинок i поляну бiлим пухнастим покривалом. Дерева стоять у важких бiлих шапках, i зрiдка з верхiвок зривається вниз снiговий пил. На снiгу, як на бiлому аркушi, чiтко виписанi iєроглiфи пташиних слiдiв. Я сидiв на ганку та оглядав усе навкруги, уже в четверте я зустрiчатиму Новий Рiк з неприємними менi 'людьми'. Грудневi днi, ближче до новорiчних свят стали досить морозними.
  'Скоро усе вiдбудеться' - знову пролунав голос матерi - 'Дочекайся лише'
  Контроль перед святами зменшився й я вiльно виходив у двiр сам, хоч i вiдчував погляди з боку на своїй особi. Усi були зайнятi пiдготовкою.
  - Нам потрiбно поговорити - раптом почув я
  Поряд, обпершись об дверi, стояв Тимур, з моменту як ми повернулися востаннє з лiсу я намагався уникати його, хоч i це давалося важко. Вiн пiдiйшов до мене, в його пальцях був маленький складений листок, що був протягнений менi. Узявши запропонований менi папiрець, я сховав його.
  - Ну i про що? - я поглянув на 'брата'
  - Забудь - посмiхнувся вiн та зайшов назад у дiм.
  Просидiвши ще трохи на дворi я вернувся у 'кiмнату'. Сiвши так, щоби камери не змогли уловити усе що я роблю, вийняв листок.
   'Готуйся на 31, брама буде вiдчинена, тобi лише треба добiгти до нашої поляни, там уже нiчого не потрiбно боятися. Тебе чекатимуть там. Зустрiнемося вже дома.
  
  Тимур'
  
   Порвавши лист, я вернув його на мiсце, глибоко засунувши його у шкарпетку.
  'Спалити потрiбно' - промайнуло у думках - 'Ignis'
  Раптом я вiдчув легкий жар на кiнчиках пальцiв. Злякавшись, почав трусити ураженою кiнцiвкою. Тепло не покидало пальцi, але вже не жарило так. Стоячи посеред кiмнати поглядав у бiк лiжка
  ' Не знала що ти такий лякливий' - засмiялися у моїй головi
  Проiгнорувавши насмiшку я вийшов з кiмнати, хоча й знав, що вiд голосiв у головi я не позбудуся.
  
   До призначеної дати залишалося лише два днi, мешканцi будинку так i не звертали уваги, окрiм Олексiя, вiн постiйно намагався бути поруч, нiби вiдчував пiдставу. Тимура, як i Джеба не було видно уже тиждень, без них я почувався тут самотнiм й покинутим. Пiсля розмови на полянi та того листа, вiдношення до Тимура змiнилося. Я бiльше не вiдчував злостi i ворожнечi.
  - Денисе - окликнув мене 'батько'
  Мiсцем де я мiг побути iнколи на одинцi, стала альтанка, це було єдине мiсце де не були проведенi камери, та вона знаходилася так, що нi з єдиного вiкна будинку не видно було її середини, хоча за останнiй тиждень, самоти я не мiг знайти навiть у нiй.
  Я поглянув на Олексiя, не можна було iгнорувати, вiн i так щось запiдозрив.
  - На Новий Рiк, я представлю тебе як спадкоємця...
  Дивно, така честь випадає не кожного дня, але радостi я не вiдчував.
  - Добре - через силу посмiхнувся - Я в дiм, а то щось замерз.
  - Змерший вовк - звучить безглуздо, хоча йди, скоро ти будеш мати повне право, як i Аврам.
  Кровний син Олексiя, з самого дитинства був не простою дитиною. Олексiй завжди ставився до нього з любов'ю та балував сина, на вiдмiно вiд мене.
  
  Наступний день не вiдрiзнявся вiд попереднього анiтрошки. Хоча моє переживання на рахунок завтрашньої втечi зростало, так як i пильнування за мною.
  'Брама буде вiдчиненою, отже це момент, коли до будинку будуть приїжджати гостi' - роздумував я вдихаючи чисте морозне повiтря - ' Лише тодi я зможу, але як пройти через Олексiйових слуг, вони ж не випустять мене просто так...'
  'Денисе, допомога прийде звiдти, звiдки ти не чекаєш' - знову почув я рiдний голос матерi. Я скучив за ним, як i за рiдними
  'Ти жива?'
  'Не зовсiм, але якщо ти чуєш мене, значить я iсную...' - голос обiрвався
  Я не знав що i думати, материнi слова давали надiю, але чи вона буде, залишалося питанням.
  У розмислах я провiв увесь день, вечiр наступив не очiкувано для мене.
  - Ну привiт, братику - пiдiйшов до мене Аврам
  - Привiт - я вперше бачив його за час поки знаходився у цьому будинку
  - Змiнився ти малий, i не скажеш що тобi лише 11 - посмiхнувся вiн - Можна сяду ?
  - Прошу, будинок ж ваш
  - Ой, краще б вiн був не нашим, мороки багато... - знову посмiхнувся, але тепер не приховуючи справжнього себе
  - Бачу ти вже як i Олексiй - кивнув я на нього
  - Це хвороба, i вiд неї менi не дiтися нiкуди. Iди прогуляйся - звернувся вiн до хлопця, що постiйно був бiля мене, по проханню 'батька'.
  - Але ж... - хотiв запротестувати вiн, але поглянувши на сина господаря, розвернувся i уйшов.
  - Даааа, жорстоко ти з ним....- уже смiявся я - Але дякую, надоїв менi вiн за цей вечiр...
  - Я ради нього так. Чув хтось хоче повернутися до Грегора - перевiв братик погляд на мене - Так правда
  - Нi - почав заперечувати...
  - Не бiйся, батьку я не розповiм. Допомога потрiбна?
  Я перш не повiрив сказаному, запеклий ворог дитинства, вирiшив допомогти..
  - Так що? Якщо нi, то я верну твого наглядача i пiду веселитися... - хлопець уже хотiв встати, але я схопив його
  - А що вiд мене потребується, i чого ти так надумав?
  - Вiд тебе - нiчого, хоча брешу... щоби через пiв години ти якось зайшов до кiмнати, звiдти я тебе виведу. А ради чого - потис вiн плечима - Менi жалко тебе малий, i я знаю яким може бути батько...
  - I як ти виведеш, камери ж?
  - За це не переймайся - хлопець встав та скрився у натовпi
  
  У кiмнату я зайшов рiвно через пiв години, сказавши охоронцевi що втомився i хочу залишитися сам. Як i обiцяв Аврам, вiн чекав мене у кiмнатi.
  - Збирайся - хлопець сiв на лiжко
  - А ти не боїшся...? - брат не дав менi договорити
  - Батька - нi, так само як i те що камери покажуть, вони уже хвилин 5 показують одне те саме. Як ти лежиш - монтаж. А ти що переживаєш?
  - Щось схоже
  Зiбравши речi, я кивнув Авраму. Уже через 15 хвилин, шлях для вiдходу був вiльним.
  - Дякую - посмiхнувшись я потис братовi руку.
  - Малий, пробач...
  Я лиш кивнув у вiдповiдь, та перетворившись на вовка понiсся у бiк поляни. На дворi падав снiг, бiлим полотном вiн лягав на старий, та допомагав у втечi, прикриваючи слiди.
  Я знав, що фора у мене є в часi. Олексiй не вiдразу зрозумiє де дiвся.
  Побачивши свiтло, я понiсся туди. Обпершись об дерева стояли знайомi хлопцi. Вони оглядалися по сторонам. Iз за дерева мене не було видно, хоча усi вiдчували мене. Перетворившись на людину, я вийшов iз свого укриття.
  - Нарештi ти з нами - вигукнув Майк
  Усi хлопцi, по черзi обiймали.
  - Ну що, ув'язнений? Ходи додому? - почув я голос Джеба
  - Де ти узявся???? - здивувався я побачивши бiля себе хлопця.
  - Приїхав. Ходи. - посмiхнувся вiн та пропав мiж деревами
  Через декiлька хвилин ми стояли бiля знайомого будинку, за час поки мене не було менi здалося що будинок змiнився.
  На порозi стояла рудоволоска.
  - Софа - кинувся я на неї.
  Обiйнявши свою красуню я впився в її губи. Здавалося що з нею я не бачився вiчнiсть. Дiвчина обiйняла мiй пояс, своїми маленькими нiжками.
  - Я скучив за тобою - вiдiрвавшись вiд неї прошепотiв я та не давши їй щось вiдповiсти припав знову.
  - Не мучай бiдолашну дiвчину - почув я зi сторони. Усi засмiялися, а лице Софiї почервонiло.
  
  ****
  - Та, а чого вiн кусається? - тикала пальчиками руденька дiвчинка.
  - Алiна, ти ж хотiла собачку, дивися скiльки їх багато - засмiялася Софiя
  - Мам, я одну хтiла, а тута їх ... - донька затихла - Багато
  - Та, ходи - донька потягнула у сторону будинку - Деда там.
  Уже через декiлька секунд, донька була на руках у Грегора
  - А ми до вас з бабуською - тихо промовила двох рiчна Алiна
  - Ми вас уже зачекалися - посмiхнувся вiн нам.
  Два роки назад, я зрозумiв суть цього життя. Тодi я знайшов усiх. Батька, братiв, сестру з матiр'ю, кохану людину. I найбiльшого чого я прагнув - сiм'ю.
  Найрiднiшi менi люди, котрих я вважав загиблими. Залишилися живими, лише змiнилися. Хоча за увесь час що я перебував серед вампiрiв та вовкiв, мене уже не здивувати навiть вiдьмами i привидами.
  Як виявилося, i справдi, мати пiсля аварiї 'успаткувала' дар - хоча привидом не стала, а опинилася у нашому колi.
  Про Олексiя, у сiм'ї бiльше не згадували, вiн загадково зник, пiсля повернення Тимура, хоча Аврам iнколи заходив до нас. Адже саме братик, став хресним сонячнiй дiвчинцi Алiнi.
  
  
  
  
  Кiнець 2014
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"