Аннотация: Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
Пролог
Я нiколи не забуду цiєї чудової картини. Вона була така гарна, що здавалося, нiби завмирало серце.
Цей день я хочу стерти зi своєї пам'ятi, як жодної iншої у своєму життi. Повiльно тягнувся липень, температура пiднiмалася так, що й виходити не хотiлося. Асфальт плавився вiд сонця, як масло. А воно (сонце) нiби купалося на вулицях, грало в хованки, вiдбиваючись у кожному скельцi. Це здалося менi тодi таким неймовiрно красивим. Але сонце - це не та картина, якою я хотiла б милуватися. Воно завжди нагадувало менi про якусь небачену радiсть, якої зовсiм не було. Ось дивлюся на небо та яскравi променi сонця та вiдчуваю радiсть, починаю посмiхатися. Дурно вiрно? Величезна вогненна куля, вiд якої так просто пiднiмається настрiй.
Цей день, до певних подiй, був важливим для мене. Думки про майбутнє хвилювали мене, змушували думати про хороше... але все не так. Зараз я почала замислюватися про дивнi речi, наприклад, що люди з частковою амнезiєю - щасливчики. Я хотiла б забути цей день назавжди.
Напевно, зараз я по-справжньому розчарувалась у людях. Якби не цей спекотний липневий денек, я б продовжувала вiрити в справжню дружбу i взаємне кохання - велике i свiтле, яке незабаром вiдвiдало б мене. Але все це тiльки з часткою 'би', яка означає умовний спосiб. I все це супроводжувалося однiєю умовою - якби свого часу Станiслав Олександрович був мудрiшим i розумнiшим, все зараз могло б скластися iнакше.
Але для того, щоб мене зрозумiти, треба повернутись у далеке минуле. Коли дванадцять рокiв тому мiж моїми батьками почався процес розлучення, я про це мало що знала - менi було всього сiм рокiв. Батьки мене не посвячували в тонкощi цiєї справи, я взагалi майже не розумiла, що довкола творилося, i чому всi дорослi раптом стали такими сумними? Менi хотiлося зробити всiх крапельку щасливiшою, тому, коли я бачила на маминих щоках сльози, я пiдходила до неї i пальцями розсовувала куточки губ - 'малювала' посмiшку.
Так, тодi я залишилася жити зi своєю улюбленою мамою. Згодом, коли я подорослiшала, я зрозумiла, яка ситуацiя склалася в моїй сiм'ї, i хто став причиною цього. Звичайно, я засуджувала свого батька, тому що вважала, що вiн вчинив зовсiм по-дурному. Втiм, на всi мої претензiї Станiслав Олександрович вiдповiдав, що коли я виросту, я все зрозумiю. Я росла, але так i не могла зрозумiти його дiї.
Вiн промiняв Олену Вiкторiвну - мою маму - на iншу жiнку. Вона була молодша, красивiша, з'являлася на свiтських вечiрках, знала, як поводитися перед високопоставленими людьми. Вона вмiла все те, що так погано виходило ранiше у моєї мами. Я ненавидiла Галину - другу татову дружину. Я ненавидiла її всiм серцем, бо вона була винна у тому, що позбавила мене нормального дитинства.
Коли я була маленькою, мама дуже багато працювала, майже цiлодобово, щоб прогодувати мене, платити податки, купувати їжу та iнше. Тому мама стала для мене всiм - найголовнiшою людиною у моєму життi. I коли в нашому домi з'явився Дмитро В'ячеславович, я була тiльки рада за маму. Коли бачиш її щасливi очi, пробачаєш усе на свiтi.
Вона це зробила не стiльки для себе, скiльки щоб подбати про мене. Дiма був заможним чоловiком, i вiн мiг нас забезпечувати, а ще вiн дiйсно любив мою маму. Це було найголовнiше для мене. Я хотiла, що вона була щасливою.
Втiм, ця iсторiя не про мого батька, не про маму i не про Дмитра, який дуже плавно влився в нашу сiм'ю, i якого я теж своєрiдно полюбила - як людину, яка принесла в нашу сiм'ю частинку щастя i радостi. Ця iсторiя про мене - Лазареву Єву Станiславiвну.
Про себе я не можу нiчого розумного розповiсти, тому що не бачу себе збоку. Нiчого незвичайного у своїй зовнiшностi я не помiчала, просто я була такою, як i решта. Худа непоказна дiвчина. Ростом не вийшла, та й фiгурою, мабуть, також. Не колись не думала про це. Не знала, що це за поняття таке "iдеальна фiгура". Зараз все настiльки непередбачувано...
З Веронiкою Лазаревою я познайомилася в класi шостому, коли вона перейшла до школи, де навчалася я. До цього я зi зведеною сестричкою бачилася всього кiлька разiв. Моєму батьковi вона була нiхто, але вiн їй дав своє прiзвище - пожалiв бiдолаху. Взагалi, я її майже ненавидiла. Так, можливо, у всьому, що сталося, вона зовсiм стороння особа, яка не була задiяна у вiдносинах дорослих, але менi було прикро. Проте дiвчина до мене ставилася напрочуд добре. На будь-якi мої спроби посваритися, вона або стоїчно мовчала, або взагалi йшла - Веронiка уникала конфлiктiв зi мною, i це здавалося дивним. Довгонога брюнетка з кучерями, якi весело пiдстрибували при ходьбi. Зеленi ляльковi очi, точеної фiгурки. Мене в нiй тодi дратувало все, тому що вона була напрочуд iдеальною на вiдмiну вiд мене. I так схожа на свою матiр.
Найдивовижнiше, що ми потоваришували. У мене нiколи не ладнувалися стосунки з однокласниками, тому вони були налаштованi до мене агресивно. Я вже звикла до таких сутичок зi своїм класом. Коли хлопцi вкотре згадали моє iснування, Веронiка несподiвано заступилася за мене. Вона поставила себе в незручне становище, тому що дiвчата пiсля цього вiдвернулися вiд неї. Але вона за мене заступилася! Тодi я почала дивитись на неї по-iншому. У кожного є недолiки, навiть якщо цим недолiком є мама. Але ж вона не вибирала собi такого життя. Я дуже сумнiваюся, що мати радилася з дочкою, чи варто їй вести чоловiка з сiм'ї.
Так поступово ми почали спiлкуватися. Ми мали щось спiльне, що нас зближало. Хоча дуже швидко я переконалася i в тому, що ми зовсiм рiзнi. Ми слухали рiзну музику, подобався рiзний тип хлопцiв, ми читали рiзну лiтературу. Може тому ми й змогли спiлкуватися? Через цю разючу рiзницю?
Але все це було неважливо, бо ще був ВIН. Його поява в моєму життi сталося зовсiм випадково - безглузде зiткнення в коридорi, його посмiшка, i я зрозумiла, що втрачена для суспiльства. Коли менi хотiлося з ним заговорити, менi здавалося, що все йшло проти мене - язик заплiтався, щоки вiдчайдушно червонiли, руки безглуздо смикали пасмо волосся, навiть ноги - i тi пiдкошувалися вiд страху та невпевненостi. Менi б зiзнатися йому у своїх почуттях, але не вистачає сил просто пiдiйти та сказати - я тебе люблю. Боюся, що мене б навiть i на це не вистачило - я б зомлiла вiд надлишку почуттiв ще на пiдходi.
Щоранку я чекала вiд нього хоча б цього сухого 'привiт', вимовленого чудесним голосом iз хрипотою. Коли вiн вiтався зi мною, менi здавалося, що я на сьомому небi вiд щастя. Сергiй Краснов. Менi не пощастило, бо вiн був чудово гарний. Тому що вiн був, як ласощi - я не єдина, хто хотiв його отримати. На нього заглядалися i старшi дiвчата. Вiн умiв спiлкуватися з жiночою статтю, умiв розташовувати себе так, що вже неможливо його забути.
Я просто спостерiгала за ним iз боку. Шалено ревнувала, якщо в нього з'являлася нова дiвчина. Менi здавалося, що так, як я, нiхто не вмiє кохати. Менi здавалося, що якби Сергiйко тiльки дiзнався всю глибину i багатограннiсть моїх почуттiв, вiн би все зрозумiв, 'прозрiв'. Адже що цi ляльки, якi щодня навколо нього в'ються, воркують, обзиваючи його лапочкою? Хiба вони вiдчували до Краснова хоч трохи того, що вiдчувала до нього я? Хiба їм хоч раз було боляче, коли вiн вiдчував бiль? Хiба їм хотiлося переступити через свою гордiсть, щоб добитися його уваги? А скiльки разiв вони бачили його у своїх снах, уявляли себе поруч iз ним? Нi, менi здавалося, що я єдина, хто по-справжньому вартий його кохання.
Але... вiн думав iнакше. Молитвами Веронiки, я пiдiйшла до нього лише один раз - нi, не щоб зiзнатися у своїх свiтлих почуттях, а щоб запросити кудись. На жаль, вiн чемно вiдмовився. Через це я потiм навiть цiлу нiч не спала, покусала всi губи - менi тепер здавалося, що вiн про мене все дiзнався, що вiн розгледiв цю вперту закоханiсть у нього. Вiн смiятиметься, вiн мене не зрозумiє! Я б навiть у школу того дня не пiшла, але довелося шукати в собi прихованi можливостi та йти туди, куди сьогоднi потрапляти вiдчайдушно не хотiлося. Я даремно хвилювалася - Краснов, як я гадаю, забув про мене вiдразу ж, як тiльки я зникла з його поля зору. Було страшно прикро, але я вiдчувала й полегшення - вiн нiчого не зрозумiв. Я радiла, а Веронiка, мабуть, справедливо мене лаяла за всi смертнi грiхи. Я не ображалася на подругу - вона дiйсно вважала, що має рацiю. Нiка жодного разу в життi так серйозно не закохувалась, вона не могла зрозумiти всю безвихiдь мого становища. Так, навiть якби вона опинилася на моєму мiсцi, вона б змогла привернути до себе Сергiя - з її зовнiшнiстю.
Сестру з дитинства вiддали на вокал, о десятiй у неї вже був поставлений голос, о дванадцятiй вона виступала на шкiльних концертах. Нiку багато хто не розумiли - чому таке шикарне дiвчисько водиться з таким опудалом, як я. Не багато хто знав, що ми зведенi сестри, а збiг прiзвищ списували на чисту випадковiсть - прiзвище не таке вже й рiдкiсне. Але Нiка не звертала уваги на чужу думку. Вона вдосконалювала свої вокальнi данi, була весела, не могла всидiти на мiсцi, спiлкувалася з усiма хлопцями i... дружила зi мною. Мама спочатку нашу дружбу сприйняла в багнети, все-таки це дiвчисько - донька жiнки, яку ми всi так дружно ненавидимо. Але потiм Олена Вiкторiвна подумавши, вирiшила, що, може, це й не так погано. Адже у мене бiльше не було друзiв, i це було своєрiдною проблемою.
Ми росли на очах одне в одного. Ми дiлилися всiма секретами. Я впевнена, що дружби мiцнiшi за нашу, може, й не iснує навiть. У десятому класi Сергiй Краснов перевiвся до iншої школи. Не знаю, як всi iншi дiвчата, а я страшенно сумувала - тепер ми не побачимося. А якщо й зiткнемося десь, то вiн мене й не впiзнає зовсiм. А може, через багато рокiв i я сама не впiзнаю його. Згадаю й усмiхнуся, що був такий гарний хлопчик, що колись так уподобався менi.
Це було моє перше нещасливе кохання. Я довго ревла у себе в кiмнатi, поряд сидiла Веронiка. Вона мене не заспокоювала i нiчого не говорила - знала, що в такi моменти менi краще дати можливiсть випустити всi емоцiї назовнi. Ми сильнi дiвчата i на людях посмiхатимемося, але коли нiхто не бачить, так хочеться побути слабкою та пошкодувати себе. Зазвичай я не дозволяю собi так безглуздо ревти, але цього дня не стрималася.
Я втратила його, свого коханого. I нехай ми все одно не були б разом, i вiн би вiтався зi мною раз на мiсяць, вважав мене порожнiм мiсцем i любив iнших, зате у мене була можливiсть бачити Сергiю. Це нi з чим незрiвнянне задоволення - знати, що у твоєї коханої людини все добре, що вона жива i здорова.
Першу виховну бесiду про пiдлiтковi проблеми, про стосунки з хлопчиками, про алкоголь, наркотики та шкоду курiння проводила з нами обома моя мама. Олена Вiкторiвна розповiдала все, що знала сама, застерiгала вiд небезпек, з якими можемо штовхнутись у майбутньому. Мама сказала тiльки одне: Будьте обережнi, дiвчата! Життя - це цiкава штука. Але жахлива'.
У десятому класi пiшли вечiрки, дискотеки, поганi компанiї. Перехiдний вiк, який нiяк не позначився на менi, застав Нiку зненацька. Вона дуже легко пiддавалася впливу. Вона почувала себе гарною, коли симпатичнi хлопцi розкидалися у її бiк численними комплiментами. Вона вважала, що вiд цього життя треба брати найкраще, i вона робила так, як вважала за потрiбне: могла на нiч дивлячись виїхати з яким-небудь бритоголовим качком i повернутися тiльки пiд ранок у напiвсонному станi. I приїжджала вона не додому, де її батьки точно пристукнули б, побачивши дочку в такому станi. Вона приїжджала до мене, i нам з мамою доводилося бачити дiвчину в найжахливiших станах.
Я пам'ятаю, як сильно хвилювалася за подругу, коли побачила її в п'яному виглядi. Мама тiльки головою на все це неподобство похитала, але не почала вправляти мiзки. Все-таки, Нiка для Олени Вiкторiвни була не бiльшою, нiж подруга її дочки. Веронiка мала свою маму, яка повинна придiляти їй трохи бiльше уваги. Я нi-нi, та спостерiгала за Галиною. Я помiчала, що до дочки вона ставиться з непритаманним нормальнiй мамi пофiгiзмом. Якщо Веронiка отримає двiйку, то їй за це нiчого не буде. Якщо Нiка скаже, що сьогоднi вдома не з'явиться - це просто проiгнорують. Я вiдчувала, що подрузi не вистачає кохання з боку батькiв, але... я теж нiчого з цим не могла вдiяти. Хоча, я, звичайно, запросто могла поговорити з татом, просто натякнути йому, що дiвчинка потребує любовi та ласки. Але я поклялася собi, що не лiзтиму в їхню сiм'ю. У кожного бувають свої проблеми, потрiбно просто навчитися з ними справлятися.
Я пам'ятаю той день, коли Веронiка стала жiнкою. Вона прийшла до мене додому, трохи розгублена та розповiла все. Я була така шокована, що навiть вiдкрила пляшку вина, яку мама зберiгала про всяк випадок, i залпом випила цiлий келих - Нiка зробила те саме. Я не дозволяю собi пити спиртне, вживаю його у свята в невеликих кiлькостях, але цей випадок здався менi особливим. Коли думки трохи вщухли, а перший шок вiдiйшов на другий план, Нiка пояснила причину, з якої зважилася на такий жахливий вчинок. Вона сказала, що хотiла, щоб її першим чоловiком був хтось досвiдчений, той, кому б вона змогла довiритися. Потiм дiвчина похитала головою, сказала, що вона кругла дурниця i... розплакалася. Ми ще довго сидiли в моїй кiмнатi, Веронiка не могла заспокоїтись, а я розгубила всi слова, щоб хоч якось її втiшити.
Потiм у Нiки пiшла низка нескiнченних знайомств, одного хлопця вистачало на два-три тижнi. Вона не могла бути з кимось постiйною, втрачала iнтерес, як тiльки отримувала потрiбний об'єкт. Я не заважала, хоч такий спосiб життя менi не подобався. Я якось спробувала сказати Веронiцi, що, може, вона поводиться не зовсiм правильно. Адже не обов'язково зустрiчатися чи не з першим зустрiчним. Дiвчина огризнулася i ми майже тиждень не розмовляли. Потiм обидвi перепросили, i з того часу я бiльше нiколи не лiзла в її життя.
Як так вийшло, що i в унiверситет один ми вирiшили поступати - не знаю. Якщо я з вибором давно визначилася, то Нiка вагалася до останнього. У неї було бажання пiти в театральний, але вона сумнiвалася у своїх здiбностях - думала до останнього, а потiм наважилася вступати зi мною на юридичну. Нiка-юрист - страшна справа! Я над подругою смiялася довго, вона ж тiльки фиркала i сказала, що все одно збирається на сцену пробиватися, тому не хоче особливо з освiтою морочитися.
Той день запам'ятався менi назавжди. Сонце було дуже яскравим, у всьому цьому одязi було дуже жарко. Вiдчувався якийсь дискомфорт, тому що ми знаходилися в новому для нас мiсцi i нiчого не знали. Коли перед тобою вiдчиняються дверi нового навчального закладу - мимоволi перейнешся урочистiстю моменту. Нiка i тут встигала будувати всiм очi, але трималася в рамках пристойностi. А ось коли я побачила знайоме обличчя, мимоволi завмерла на мiсцi. Можливо, менi привидiлося, але нi... його обличчя майнуло знову.
-Єво, Ти чого стала? Ворушили лапками, нам туди треба! - Заголосила подруга. Потiм, придивившись у моє обличчя, зупинилася. - Єв, ти чого?
-Вiн тут! - тремтячим голосом промовила я, вчепившись в руку Веронiки. - Я щойно його побачила!
-Хто вiн? - Лазарєва почала озиратися на всi боки.
-Краснов. Сергiй Краснов! Ну, пам'ятаєш, як я в нього була закохана! - я чомусь усмiхнулася, згадавши подiї, з якими мене подiляв уже не один рiк. - Вiн тут! Уявляєш, теж вчинив сюди!
-Господи, той виродок, чи що? - фиркнула Нiка. - Вiн що, досi тобi подобається?
-Нi, звичайно, - я засмiялася. - Просто побачила його. Як вiн менi подобається, якщо я його вже стiльки часу не бачила?
-От i добре. Забудь про нього. Подивися, тут стiльки гарних хлопчикiв навчаються! Тут не нудьгуєш! - Веронiка, схопивши мене за другу руку, потягла до будiвлi.
Тодi я справдi думала, що почуття все давно похованi десь глибоко, та й неможливо любити через стiльки рокiв. Я тодi не звернула жодної уваги на невпевненi стуки серця, коли в натовпi майнуло його обличчя. Подумала, що все це радiсть зустрiчi, але не бiльше.
На мить спогади перервалися, i я повернулася в даний час. Ноги вели мене кудись, але я дуже погано розумiла зараз, щоб щось розумiти. Повз мене пропливали рiзнi обличчя, i щоразу менi здавалося, що там iде вiн, Серьожа. Може, вiн усе зрозумiв, може, це усвiдомив тiльки зараз? Але нi, люди та їхнi обличчя пропливали повз мене, не затримуючись нi на мить.
До унiверситетського життя ми влилися дуже плавно. Я знаю, що кар'єра спiвачки у Веронiки зростала. Станiслав Олександрович всiляко просував свою дочку. Здається, ще на першому курсi подруга мала кiлька своїх пiсень. I я знала, що дiвчина на цьому не зупиниться. Незабаром вона була вже не Лазаревою Веронiкою Станiславiвною, а спiвачка 'Вероник', яку в мiстi часто запрошували до приватних закладiв на виступи. Вона почала заробляти грошi i шалено тiшилася з того, що в неї щось виходить. Незабаром намiчався i запис першого альбому. Я назавжди запам'ятала тi iскорки щастя у власних очах подруги, коли вона менi повiдомляла цю новину.
Звичайно, я була рада, i жодного разу за все наше знайомство в мене не миготiли думки про заздрiсть до подруги. Все було правильно, Веронiка з тих дiвчат, якi можуть у такий спосiб самовиражатися. Я слухала її пiснi, i вони менi подобалися - у них було щось правильне, вона спiвала про сувору реальнiсть. Її мелодiйний голос не рiзав слух, а тексти пiсень були такими пiдходящими пiд її спосiб життя, що слухачi не могли сумнiватися - це були тiльки ЇЇ пiснi.
На якийсь час вона залишила своє захоплення, яке ми про себе прозвали "як швидко Веронiка зумiє спокусити чергового невдахи". Вона все бiльше замислювалася про майбутню кар'єру, батько змушував пiдтягувати дiвчину та навчання, тому сестрi було просто не до хлопцiв - поєднувати майбутню професiю iз навчанням було не просто. Такий Веронiка менi подобалася набагато бiльше - наша дружба знову текла розмiрено та гладко.
Я потай вiд мами почала ходити на вуличнi танцi. Чимось цей стиль мене невловимо тягнув. Звичайно, наш тренер спочатку на мене косо подивився - адже перший раз на тренуваннi з'явилася така правильна, трохи сором'язлива дiвчинка-ботанiк. Навiщо менi були цi танцi я й сама не розумiла. Але танцювати менi подобалося, а згодом я зрозумiла, що через танець можна висловлювати всi негативнi емоцiї, якi поступово накопичувалися в процесi навчання. Маю вiдзначити, що танцi йшли в мене непогано - я не була вiдстаючою. Так, можливо, менi було дуже важко спочатку, але... я дуже старалася, вiдпрацьовувала рухи будинку i, зрештою, у мене щось почало виходити.
Згодом я, звичайно, не стала серйозно займатися вуличними танцями - через подальшi обставини менi довелося з ними розлучитися. Але, полюбивши цей стиль, я навчилася через рухи самовиражатися. I в далекому майбутньому були люди, якi мене розумiли - я їх дуже цiнувала.
У такому ритмi ми з подругою жили. Вiд неї я теж приховувала вiдвiдини танцювальних курсiв. Чомусь менi хотiлося поки тримати це в таємницi. Так метушнi i закiнчувався перший курс в унiверi, а я з Веронiкою не могла повiрити, що ми прожили перший рiк у навчальному закладi. Це все було так дивно i так незвично, що ми не могли висловити свої емоцiї щодо цього.
У клуб Нiке вдалося затягти мене лише один раз, але й той запам'ятався менi на все життя. Я довго й уперто чинила опiр, але чомусь передумала - менi захотiлося хоч раз вiдчути себе звичайною дiвчиною, як i всi iншi. Дозволила Нiке вбрати мене в атласне синє плаття, довжина якого досягала трохи нижче колiн. Якби її воля, подруга знайшла б щось вiдвертiше i привабливiше, але так як я сукнi взагалi не носила, то для мене це було вже дуже вiдвертим вбранням. Подруга змогла вкласти моє волосся у щось хитромудре, але менi ця зачiска сподобалася. Вставати на пiдбори я категорично вiдмовилася, бо боялася, що просто впаду на них - я нiколи не носила взуття на пiдборах, бо це незручно. Тодi Нiка вiдкопала у себе в 'валiзi непотрiбних речей' якiсь босонiжки на плоскiй пiдошвi, що непогано поєднуються з сукнею. На тому й вирiшили.
Що для мене клуб? Я про цi мiсця знала не дуже багато, але чомусь ставлення до таких закладiв у мене склалося негативне. Запах цигарок, що випили обличчя танцюючих, нескiнченна музика, що давила на вуха - це все було так дико, що я захотiла втекти звiдти вiдразу, як тiльки увiйшла. Але не хотiлося засмучувати Нiку. Поки вона впорхнула кудись приводити себе в порядок (я дуже довго думала над цим i не могла зрозумiти, як вона могла впорядковуватися, якщо i так виглядала слiпуче красивою?), я тинялася крiзь натовп танцiв i намагалася знайти для себе якесь заняття. Танцювати? Тут? Нi за що у життi! А раптом я наступлю на когось? Чи випадково вдарю? Буде дуже нiяково...
Розмiрковуючи про це, я не помiтила, як на моєму шляху з'явився хтось, на кого я налетiла. Тiльки й встигла подумати, що думки, на жаль, матерiалiзуються. Тiльки-но подумала про те, що тут дуже багато людей, i я можу на когось натрапити.
-Чорт! Вибачте будь ласка! Я випадково я не побачила... Сергiй?
Описати мого подиву неможливо, хоч i шок пройшов дуже швидко. Адже це не дивно - зустрiнеться з Красновим у найпопулярнiшому клубi мiста. Але, все ж таки, я не очiкувала i розгубилася трохи, тому що... як i ранiше не могла розмовляти з ним i перебувати на такiй близькому один вiд одного вiдстанi.
-Ти? - трохи здивовано спитав вiн. - Ммм... Ася?
-Єва, взагалi-то.
-Точно, Єво, - вiн усмiхнувся, i в мене знову почали пiдкошувати ноги. - Як життя?
Боже, що? Сергiй Краснов сам питає, як у мене... життя? Це ж неможливо!
-Так-так, - вiд цiєї чарiвної посмiшки я зовсiм розгубилася. - Скажи, а твоя подруга сьогоднi також тут? Веронiка Лазарєва?
Я навiть i не сподiвалася, що менi почулися саме цi слова, а вiн насправдi сказав щось iнше. Останнiм часом єдиний страх, який iснує для мене - це щось подiбне. Веронiка останнiм часом стала такою популярною, що я могла припустити такий результат подiй. Я дуже-дуже боялася, що одного разу подруга скаже менi: 'Краснов у мене закоханий!' або щось подiбне. I, нехай ранiше сестра i говорила, що Сергiй Краснов - виродок, дебiл, iдiот, яких ще пошукати треба, нiкчема, яка не пропускає жодної спiдницi, все ж таки зараз вiн був неймовiрно красивим i вельми популярним.
-Так ... вона тут ...
-Хто тут? Чи не про мене ви кажете? - Почула я веселий голос Нiкi позаду себе. - Єво, ти чого мене не почекала?
-Да я...
-Зрозумiло все з тобою, - хмикнула вона i обернулася до хлопця. - Ти хто?
-Сергiй Краснов. Ми вчимося в одному унiверi, - пояснив вiн трохи роздратовано - здається, не звик до того, що хтось його не впiзнавав.
-Точно, Сергiю! - Подруга посмiхнулася i простягла долоню для знайомства. - Я тебе не впiзнала просто.
-Я так i подумав.
Дивитись на цi люб'язностi було не в моєму стилi. Зазвичай, коли до Нiки пiдходив якийсь хлопець, я йшла, бо розумно не лiзла не у свої справи. Але зараз ноги нiби приросли до пiдлоги - я б не змогла зрушити за великого бажання. Я дивилася в очi юнака i розумiла, що нiчого не минуло, що все ще люблю. Адже справжнi почуття не викорiнити нiчим, i навiть час не помiчник. Як би давно ми з ним не бачилися, але я все ще продовжувала вiрити в те, що одного разу вiн усе зрозумiє, i ми нарештi будемо разом.
Дивитися на двох дорогих менi людей зараз було дуже непросто. Я бачила, як Нiка флiртувала, я напружено усмiхалася, коли Сергiй нахилявся до дiвчини щось шепнути на вушко. Я вперто вдавала, що менi байдуже, адже якщо я зараз втечу в засмучених почуттях, вони можуть усе зрозумiти.
До кiнця вечора я втомилася сильнiше, нiж всi дiвчата, що танцювали на пiдборах. I якщо фiзично я була в чудовому станi, то внутрiшньо менi загрожує моральне виснаження. Я намагалася дивитися на це з iншого боку, намагалася радiти за подругу, що та чудово проводить час, радiти за Сергiя, що в того знову вийшло закадрити симпатичне дiвчисько. Але яка тут радiсть? Хотiлося постукати головою об стiнку - це зробити було легше, нiж просто стояти поруч iз ними.
Нiка залишилася ночувати в мене, i ми ще довго говорили про Краснова. Зрiдка наша розмова переривалася звуком машин з вулицi, iнодi ми уважно прислухалися до звукiв у квартирi, якщо здавалося, що хтось ходить. Я дивилася на задоволену моську Веронiки i вiдчувала докори сумлiння. Це, звичайно, нереально, але... раптом вони покохають одне одного? А тут я зi своїми почуттями, вiд яких нiякої користi.
-Я просто ... Єв, ти ж говорила, що вiн тобi не подобається зовсiм? Ти ж не брехала? - Раптом поцiкавилася Нiка.
-Звичайно, нi, навiщо менi брехати, - без зазрiння совiстi збрехала я.
-Добре, - вона посмiхнулася. - Вiн менi навiть трохи сподобався. Вiн зовсiм iнший. Вiн не з тих, кого зустрiв та забув. Вiн... зовсiм не такий, як я собi уявляла... зовсiм iнший, - здавлено зiтхнула подруга.
Зiтхнула так, i в мене в грудях щось надломилося. Я зiтхала так само, коли менi було тяжко. Коли бачила його ще в школi, коли менi було погано, а вiн веселився та смiявся з рештою.
- Ем, - я не побачила обличчя подруги, тiльки їй розсiяна посмiшка. - Ну, з ним цiкаво розмовляти... ти не помiчала, як його очi сяють у темрявi? А як вiн усмiхається, що починаєш розумiти всю суть цих метеликiв у животi!
Я слухала i розумiла, що пройде не так багато часу, але унiвер вибухне новою плiткою: Веронiка Лазарєва та Сергiй Краснов зустрiчаються. I я мала право. Чекати залишалося недовго.
Першi кiлька днiв мiж Сергiєм та Нiкою вiдбувалися випадковi зустрiчi, i ми з нею довго ворожили, як же це ранiше вони в коридорах не стикалися? Тобто над цим питанням мiркувала Нiка, а ось я знала точно, що до цього вони просто були не цiкавi. Але ось зараз, коли вони стали найпомiтнiшими персонами унiверу - вони, як то кажуть, знайшли один одного.
У цi днi я нервувала бiльше звичайного, але допомагала музика. Танцi для мене ставали корисними - я стала на якийсь час забувати, що вiдбувається з моїм життям, розслаблялася.
Перший тиждень пiсля знайомства Сергiя та Нiки вiдклалися в моїй головi дуже чiтко; як вiнiл, не перестаючи крутився в моїй головi, крутилися в нiй спогади. Той, до кого я досi маю нiжнi почуття, i моя найкраща подруга спiлкувалися. Просто говорили про все на свiтi, i про їхнi стосунки не йшлося, але це поки що. Я боялася розпитувати Нiку про Сергiя, вона могла здогадатися про справжню причину цих розпитувань, i зрозумiти, що я до нього ще й досi вiдчуваю глибокi почуття. Хоча, якщо бути до кiнця чесною, я боялася дiзнатися, що згодом могло завдати менi бiль.
А потiм у Нiки з'явилися ознаки закоханостi. Якось ми гуляли ввечерi, розмовляли про навчання, i Нiка постiйно згадувала ненароком Серьожу, а потiм i пiсля переклала тему на його персону. Це було не раз. I щоразу менi було боляче чути її слова. Кожне слово жалило як гадюка, залишаючи по собi велику i глибоку рану. Я могла просити подругу не говорити про нього, але не хотiла її засмучувати - їй вiн був важливий. Нехай менi i було неприємно слухати про нього захопленi реплiки, але ж наша дружба з Нiкою була важливiшою.
Далi обставини ставали все гiршими i гiршими. Пiсля чергової прогулянки ми повернулися додому. Стали готувати вечерю (подруга часто допомагала менi по господарству - дiвчину нiколи не тягнуло додому i вона проводила у мене вдома майже весь свiй вiльний час), Нiка була дуже розпорошена, а коли сiли за стiл вона почала колупати в тарiлцi з вилкою супом. Я зупинила її та дала ложку. Легкий осiннiй салат, який був дуже простий у своєму приготуваннi, вона навiть пересолила. Я, звичайно, не загострювала на цьому уваги, i ми славно посмiялися з її викрутасiв. А дивила вона, справдi, страшно, але згодом я почала усвiдомлювати, що кохання - це непередбачувана штука. Нiколи не зрозумiєш, що очiкується вiд цього в майбутньому.
Через деякий час почався цукерково-букетно-пирожено-морожено-ягiдно-карамельний (називайте, як хочете) перiод. Їхнi зустрiчi були таємними - вони чомусь наполегливо не хотiли афiшувати свої побачення, але я, як найкраща подруга Веронiки, знала про них все. Нiка менi (як i я їй) довiряла всi свої секрети, знаючи, що я нiколи не додам i нiчого не розбалакаю. Я пам'ятаю i їх перший поцiлунок, через який моя подушка на ранок опинилася в страшному станi. Пережити це виявилося дуже-дуже важко, бачити весь наступний день їхнi усмiхненi особи - ще важче, а знати, що весь унiвер зустрiне новину про парочку iз захопленням - важко подвiйно. А найголовнiше, що я нiчого не могла з цим поробити.
Бувають днi, коли в тебе все не ладнається i не клеїться. Кажуть "встав не з тiєї ноги", я ж впевнена в тому, що "невдаха" - це хвороба, це важко i надовго. Клеймо на все життя або, в моєму випадку, як мiнiмум на день. Ось так менi 'пощастило' в один iз понедiлкiв: тiльки-но я сповзла з лiжка, як вiдразу впала на пiдлогу в супроводi оглушливого мявка. Виявилося, що я стала на свого бiдного, нещасного лiнивця-кота, до того ж ще й сплячого бiля моєї лiжка, а вiн став рятуватися вiд моєї ноги. Вiдчитавши кота, що спати бiля мене небезпечно для життя, я з гордим виглядом пiшла вмиватися.
Того ранку я ще довго хотiла спати, бо, обмiрковуючи напередоднi ввечерi власне непоказне життя, я не звертала уваги на якийсь час. А коли виявилося, що стрiлки годинника перевалили за пiвнiч, було вже занадто пiзно. На парах я старанно вдавала, що щось пишу, але насправдi лише водила ручкою по чистому аркушi паперу. Зi мною таке бувало рiдко: я завжди вчилася для себе, пари пропускала рiдко та записувала всi конспекти. Навчалася успiшно i була саме з таких типiв ботанiкiв, над якими всi зазвичай смiються. Але сьогоднi щось писати було нестерпно. Ще й Нiка сьогоднi не з'явилася. Непомiтно обiйшовши всю будiвлю, я переконалася, що Сергiя сьогоднi теж не було.
Я впевнена, що це не збiг.
Я написала подрузi повiдомлення, в якому питала про її мiсцезнаходження. Веронiка нiчого конкретного не вiдповiла, тiльки сказала, що прийде до мене додому ближче до шостої години.
Сьогоднiшнiй день перевершив мої очiкування. Коли Нiка, з'явившись удома, почала свою розповiдь, я остаточно переконалася в тому, що я - найнещасливiша iстота на всьому бiлому свiтi. Нi, звичайно, я швидко перестала шкодувати себе. Поки тут сидiла моя подруга, треба було радiти за її щастя, а вже за своє лихо потiм поплачу.
-Евко, ти краще сядь, - це були тi слова, пiсля яких справдi стало страшно. - Я сьогоднi гуляла iз Сергiйком...
У цьому я й так була певна, тому не висловила свого подиву.
-...Ми ходили в кiно, на цих... як же їх... чорт, забула! Ну, це байдуже. А потiм ми ще гуляли-гуляли, навiть побували у солодкому королiвствi! Там так класно! Стiльки тiстечок, а менi нiчого цього не можна...
-Нiкусь, ти не вiдволiкайся, - сумно промовила я.
-Ага ага. Так от, поки ми в цьому казковому кафе сидiли, балакали про щось, i наша розмова плавно перетiкла на з'ясування наших стосункiв. Євочко, якби ти тiльки чула, що вiн менi казав! мрiйливо видихнула Лазарєва з дурною усмiшкою.
У цей момент я зрозумiла всю суть висловлювання "душа в п'яти пiшла".
-Ну, Не томи! Розповiдай! - я зобразила готовнiсть почути продовження, хоча найменше хотiла зараз дiзнатися, що мiй Сергiй казав Нiку.
-Дослiвно я, звичайно, не скажу зараз, але сенс був такий: у кожної людини на планетi є своя половинка, яка їй iдеально пiдходить, доповнює її, i це справжнє кохання. Я нiколи всерйоз над цим не замислювався, але коли бачу тебе, менi не хочеться вiдпускати тебе, хочеться оберiгати, допомагати, весь час бути поруч. Хочеться бачити твою посмiшку, твою радiсть вiд зустрiчi зi мною. I якщо це не кохання, то я зовсiм нiчого не розумiю в цих почуттях, але зараз я точно знаю, що ти менi потрiбна. Я нiколи не вiдчував нiчого такого. Ти перевернула все вгору дном, i якщо зараз ти втечеш, я все одно вже не вiдпущу тебе. Так... наче якось так. Блiн, це було так зворушливо, Єв!
У мене перед поглядом стояла картинка розламаного навпiл серця. Ця мiнiатюрна картинка точно передавала те, що я зараз вiдчувала. Я повинна бути свиня i найогиднiша подруга на свiтi, але я нiчого не можу вдiяти - коли шалено закохуєшся, вже нi на що не звертаєш уваги.
Почувши цi слова вiд Нiки, я була цiлком впевнена, що так Серьожка i сказав. Я нiколи не спiлкувалася з ним близько, але була повнiстю впевнена, що це були слова Краснова. Менi завжди здавалося, що вiн говорить саме такi красивi слова, що вiн саме так освiдчився б у менi. I навiть це "казкове королiвство" було настiльки просякнуте ним, що я можу точно сказати, що бiльше нiколи не пiду туди доти, доки остаточно не витiсню зi своєї голови його.
Не варто собi брехати, що я була страшенно шокована i неодмiнно б прийшла в непритомнiсть. Я з самого початку їх спiлкування знала, що одного разу вiдбудеться такий день, коли я почую вiд кращої подруги такi слова. Глибоко в душi знову сколихнулася образа, яку всi попереднi днi я старанно пригнiчувала. Але, Нiка не знала нiчого про мої почуття, я не можу на неї ображатися.
Менi було неприємно, що вже завтра я можу побачити їх обiймати, або ще гiрше - цiлуватися. Такi картинки зрiдка вiдвiдували мене, i, мушу сказати, що вiд одних картинок ставало дуже i дуже боляче. Що буде, коли я побачу це наживо - страшно уявити.
-Так i сказав? I що далi було?
-Вiн запропонував зустрiчатися, - було менi вiдповiддю.
-А ти?
-Погодилася, звичайно. Ти глянь на мене! Я ж на ньому збожеволiла!
-Що правда, то правда, - я натягла на обличчя щасливу усмiшку, яка останнiм часом стала все бiльш природною. Менi доводилося часто маскуватися цiєю фальшивою усмiшкою, щоб подруга не запiдозрила мене.
Час тягнувся то нескiнченно довго, то навпаки занадто швидко. Так вiдбувається завжди, коли ти замислюєшся про щось важливе i не розумiєш, як це минула вже цiла година, а я прочитала лише кiлька рядкiв iз книги, але так нiчого i не зрозумiла. Або коли слухаєш монотонну розповiдь Павла Петровича, розумiєш, що секунди перетворюються на хвилини, i тягнуться нескiнченно довго.
Час для мене наступнi кiлька днiв означав дуже багато. I я хотiла, щоб воно бiгло неймовiрно швидко, з невластивою йому швидкiстю. Я хотiла дожити до того моменту, коли поцiлунки Сергiя i Нiки перестали б мене так сильно зачiпати, i я змогла б ставитися до хлопця байдуже. Але, на жаль, день за днем тягнулися нескiнченно довго, а я, як i ранiше, ночами виливала душу своїй подушцi. Як виявилося, вона (подушка) була чудовим слухачем.
Лiто цього року почалося з нестерпно спекотних днiв. Сонце i не думало зупинятися, тому температура щодня все пiдвищувалася та пiдвищувалася. Кондицiонери в будинках не допомагали, а марнi вентилятори взагалi починали мене дратувати. Тому рiдко хтось наважувався просто так вийти, прогулятися. Бiльшiсть людей волiли вiдсиджуватися вдома: там, може, й спекотно, але хоч не так сонячно.
Якщо я припускала, що тепер, коли закiнчилося навчання, Краснов i Лазарєва спiлкуватимуться менше, то я зробила невiрнi висновки про їхнi стосунки. Вони бачилися щодня, ходили скрiзь удвох i вiчно були у чудовому настрої, на вiдмiну вiд мене, чий настрiй не пiднiмався вище за позначку 'гiрше, нiж огидне'. Я ходила вiчно похмура, часто сварилася з мамою, яка намагалася з'ясувати, в чому справа, кiлька разiв доходило до сутичок з Нiкою, але тут я намагалася бути акуратнiшою - якщо в запалi сварки виникне iм'я Сергiя, все моє приховування очевидних фактiв випливе на поверхню. Звичайно, я розумiла, що моя нервознiсть аж надто явна я стала такою агресивною, якою ранiше нiколи не бувала. Але що я могла з собою вдiяти? Щоразу перед сном я читала про себе довгу нудну нотацiю про те, яка я погана, i зовсiм не вмiю володiти своїми емоцiями. Але менi нiчого не допомагало. Втiм, як i танцi.
Менi здавалося, що з цим варто звикнути i звикати. Намагаючись розглянути пару 'Веронiка i Сергiй' очима сторонньої людини, я змушена була визнати, що вони дуже пiдходять один одному, i уособлюють iдеальну пару. Це означало, що навряд чи менi варто чекати їхнього розлучення, чого я пiдсвiдомо й хотiла. Головна проблема була саме в цьому: менi було соромно за те, що я хотiла для своєї подруги розлуки з її хлопцем. Нi, я не мiтила на Нiкiне мiсце. Я об'єктивно оцiнювала ситуацiю та розумiла, що така, як я, не пiдходить такому, як Краснов. Але менi було так боляче дивитись на їхнi щасливi обличчя, що я просто не знала, що для мене важливiше: щастя подруги, чи спокiй у своєму життi. Поки на першому мiсцi стояла подруга, i я була трохи рада. Адже рано чи пiзно моя любов до Сергiя минеться, зате в мене збережеться дружба та спогади.
Кiлька разiв подругi в голову приходили шаленi думки (на ґрунтi кохання, напевно). Так як у неї тепер все було добре в особистому життi, Нiка, мабуть, вирiшила влаштувати мою. Вона витягувала мене в якiсь мiсця (тi ж клуби, кiно, кафе), де звичайно завжди з'являлася на пару з Красновим, i намагалася познайомити то з одним, то з iншим хлопцем. Але все це були заздалегiдь програшнi варiанти, бо жоден не йшов у порiвняннi з Сергiєм, який щоразу був десь поблизу.
Втiм, у стосунках Нiки та Сергiя були й свої плюси. Принаймнi один великий плюс я все-таки знайшла. Тепер я сама спiлкувалася з Красновим. Хоча, звичайно, пару наших випадково кинутих один одному фраз не можна назвати повноцiнним спiлкуванням. Побачившись у коридорах ми могли привiтатись i перекинутися парою фраз, привiтно посмiхаючись один одному, у мене був його номер телефону, так само як i в нього мiй. На останньому наполягла Нiка. I цi маленькi плюси неймовiрно пiднiмали менi настрiй. Хоча, я знала, що з боку я виглядала жалюгiдною, i отримувала лише крихти його уваги, тому що все iнше дiставалося моєї подруги.
Але поганi чи добрi новини ми завжди отримуємо несподiвано. Якщо ще вчора, розмовляючи по телефону з подругою, я вислуховувала багато рiзних слiв про Краснова: у наших очах вiн був просто прекрасний, не пив, не курив, i взагалi уособлював собою iдеального хлопця. Але сьогоднi все змiнилося. Коли вранцi я проводила батькiв на роботу, менi зателефонувала Нiка та напросилася у гостi. Менi не сподобався її голос: вiн був такий... сумний...
- Ти ж не збираєшся заперечувати, що в тебе щось трапилося? - Ця фраза прозвучала замiсть мого вiтання. Я справдi дуже переживала за Веронiку. Вiчно оптимiстична, сьогоднi вона виглядала надзвичайно похмурою та засмученою.
'Невже щось трапилося? - подумала я. - Батьки? Чи Краснов?
-Не бачу сенсу, якщо у мене все на обличчi написано, - Нiка зневажливо хмикнула свого вiдображення в дзеркалi, i прошлепала в мою кiмнату. - Може чайку завариш?
-Ти, Щоправда, захотiла чай? - Здивувалася я. - Ну, гаразд, зараз поставлю. З молоком чи з лимоном?
-Без нiчого, - Нiка похитала головою i розпласталася на моєму лiжку.
Через десять хвилин на столi перед подругою з'явилася двi чашки в однiй чаї, в iншiй кавi (я любила пити каву, хоч i не балувалася їм щоранку). Зробивши кiлька ковткiв, ми знову поставили кухлi на столик. Я в очiкуваннi дивилася на Веронiку, яка, як i ранiше, мовчала. Я не квапiла, бо знала, що вона сама заговорить, коли знайдуться вiдповiднi слова.
-Я з Сергiйком посварилася, - нарештi, сказала подруга i епiчно шморгнула носом. - Нi, не кажи тiльки, що все налагодиться, Єв! Тут...iнше.
-Нiчого не розумiю, - я задумалася. - Давай докладнiше.
-Ми i ранiше, бувало, сварилися, але... - вона знову замовкла, але я не наважилася щось говорити. - Знаєш, адже це була справжня дрiбниця. Вiн просто побачив у мене в сумцi пачку цигарок i... розкричався так...
-А вiн взагалi знав, що ти куриш? - поцiкавилася я, бо про цю неприємну звичку подруги вже встигла забути.
-Ну, як ... я йому прямо так i не говорила, але вiн мав здогадуватися. Я цього не приховувала, i запах сигарет вiд мене був. Але, певно, не знав... може, не звертав уваги.
-I Що було далi?
-Ну, Вiн почав сваритися. Я й слова не могла вставити. Знаєш, вiн мене так подивився! Начебто я людину вбила, i... вiн сказав... що... - по щоцi дiвчини сковзала сльозинка. - Що поспiшив. Що треба було мене краще впiзнавати, а не так одразу... що розчарований...
Бiльше дiвчина не змогла вимовити жодного слова. Я почувала себе дивно. Не вiдчувалося тiєї радостi, яка передбачалася, якби вони розлучилися. Навпаки. Я вiдчувала себе поганою подругою, i тому зараз усiляко почала втiшати подругу. З iншого боку, я не могла зрозумiти, чому Сергiй так вчинив. Може, вiн мав просто поганий настрiй, а тут цi цигарки пiдвернулися? Напевно, вiн уже давно покаявся у своєму вчинку, просто не знає, як добратись до коханої.