Радивилiв

Краєзнавчi матерiали

Ящук В.I. Радивилiв - Рiвне, 2004.

Книжка на основi нововиявлених та маловiдомих фактiв знайомить iз яскравими сторiнками iсторiї мiста Радивилова i Радивилiвського району на Рiвненщинi. Була випущена з нагоди 440-рiччя Радивилова (у рiвненському видавництвi "Волинськi обереги").

Змiст (натиснiть на потрiбному заголовку в змiстi)

На переклику лiт

Кiлькома штрихами

РАДИВИЛIВ - районний центр Рiвненської областi. У 1940 - 1992 роках - Червоноармiйськ, до того - Радзивилiв. Розташований на правому боцi рiчки Слонiвки, притоки Стиру, за 100 км на пiвденний захiд вiд м. Рiвного, бiля мiжнародної траси Київ - Чоп.

Уперше Радивилiв згадується в документах Луцького замку в 1564 p. як маєток вiленського воєводи Миколая Радзивiлла, званого Чорним. Пiсля Люблiнської унiї 1569 p. Радивилiв у складi Кременецького повiту Волинського воєводства вiдiйшов до Польщi, що й пояснює пiзнiше написання його назви - Радзивилiв. Знахiдки на територiї мiста польських, чеських, нiмецьких монет XV-XVII ст. пiдтверджують, що тут велася мiжнародна торгiвля.

У роки Нацiонально-визвольної вiйни українського народу пiд проводом Богдана Хмельницького, в 1649 р. i 1651 p., у Радивиловi побували загони селянсько-козацького вiйська. Повстанський загiн сформували й мiсцевi українцi.

У 1672 p. мiстечко проїздом оглянув французький дипломат, нiмець за походженням Ульрiх фон Вердум. Його запис у щоденнику - перший опис Радивилова, вiдомий нам. У 1775 p., через сто лiт, у Радивиловi налiчувалося 146 будинкiв (для порiвняння: в Дубнi було 1127, Острозi - 765, Рiвному-543).

У 1795 p., коли Правобережна Україна була приєднана до Росiї, Радивилiв опинився на кордонi з Австрiєю й увiйшов до Кременецького повiту Волинського намiсництва, згодом - Волинської губернiї. У мiстечку з"являються прикордоннi вiйська, починає дiяти митниця. Поряд iз сiльським господарством розвивається промисловiсть. У XIX ст. дiяло 8 мануфактур: шкiряна, 2 цегельнi, 3 свiчковi, вапняна i гнутих меблiв. З"явилися пивоварня та швейнi майстернi. У 1863 p. у мiстi та бiля нього вiдбулася одна iз сутичок Польського повстання. У 1866 p. Радивилiв став волосним центром, у 1870 p. йому присвоїли статус мiста. У 1874 p. освячено новозбудовану церкву св. Олександра Невського, яка дiє i нинi. Прокладена в 1873 p. залiзниця Здолбунiв - Радивилiв, яка невдовзi була з"єднана iз залiзничною мережею Австро-Угорщини, ще бiльше пожвавила життя мiста. У 1910 р. у Радивиловi проживало 14,6 тис. чоловiк, налiчувалося 845 будинкiв, було 20 вулиць. У роки Першої свiтової вiйни i пiзнiше мiсто опинялося в зонi запеклих бойових дiй. Воно потрапляло до рук австро-нiмецьких, росiйсько-бiльшовицьких, польських вiйськ. У роки української революцiї чимало жителiв пiдтримали УНР, влившись у ряди захисникiв незалежностi України. На мiському кладовищi шанобливо доглядається братська могила полеглих патрiотiв.

У 1920 - 1939 рр. Радивилiв був пiд владою Польщi. Тут дiяли осередки рiзних українських полiтичних органiзацiй (КПЗУ, ОУН, "Просвiта", "Пласт"). У вереснi 1939 р. прийшла Червона армiя, мiсто, вiдiйшовши до УРСР (у складi СРСР), стає райцентром. З 1941 р. налагоджено випуск районної газети. З 30 червня 1941 р. до 19 березня 1944 р. Радивилiв перебував пiд нiмецько-фашистською окупацiєю. Значна кiлькiсть жителiв мiста й району вступила в Українську повстанську армiю, боролася проти гiтлерiвцiв, затим - проти сталiнiстiв. З фашистами билися i радивилiвцi, призванi на фронт. У 1942 р. нiмецькi окупанти стратили неподалiк вiд Радивилова (хутiр Пороховня) близько трьох тисяч євреїв, жителiв мiста. У боях при визволеннi Радивилова i району вiд гiтлерiвцiв та при стримуваннi їх контратак (а фронт бiля мiста спинився майже на 4 мiсяцi) загинули понад 1600 воїнiв рiзних нацiональностей. На мiському меморiалi Слави похованi Герої Радянського Союзу артилерист Опанас Волковенко, льотчики Андрiй Демьохiн, Микола Маркелов та артилерист Павло Стрижак (при визволеннi Радивилова полiг тiльки останнiй з них, iншi загинули за нефронтових умов). У с. Пiдзамчому - могила Героя танкiста Михайла Четвертного.

Пiсля вiйни мiсто вiдбудовувалось, розвивалось. Його пiдприємства випускають меблi, швейнi вироби, фурнiтуру (для легкої промисловостi), борошно тощо. У Радивиловi бували письменники Григорiй Сковорода (в 1745 i 1750 роках), Федiр Глинка (1806), Оноре де Бальзак (1847 - 1850), Iван Франко (1891, 1909), Леся Українка (1891, 1893, 1895), Iсаак Бабель (1920), Улас Самчук (10-i p. i 1941), вiйськовi та полiтичнi дiячi Михайло Голенищев-Кутузов (1805 - 1806), Мирон Тарнавський (1914), Симон Петлюра (1920), Тарас Бульба-Боровець (1941), В"ячеслав Чорновiл (90-i р.) та iншi. У мiстi народилися: дипломат Микола Гiрс (1820 р.), комерсант i меценат Мойсей Гiнсбург (1851), бiблiограф Богдан Боднарський (1874), композитор Герман Жуковський (1913), єврейський поет Амiр Гiльбоа (1917). Тут жили й творили письменники Модест Левицький (у 1900 - 1912 р.) i Петро Козланюк (у 30-i р.); з 1838 р. командиром Волинської прикордонної бригади служив, живучи в Радивиловi, приятель Пушкiна Петро Каверiн, якому той присвятив два вiршi i якого згадав у "Євгенiї Онєгiнє".

На територiї нинiшнього Радивилiвського району, бiля сiл Пляшева, Острiв, вiдбулася одна з найбiльших битв у Нацiонально-визвольнiй вiйнi українського народу - Берестецька битва 1651 р. Очевидно, на її мiсцi восени 1846 р. побував Тарас Шевченко, свої враження вiн вiдобразив у вiршi "Ой чого ти почорнiло, зеленеє поле?..". Нинi тут - Державний iсторико-меморiальний заповiдник "Поле Берестецької битви". У 1991 р., коли вiдзначалося 340-рiччя битви, на Козацькi могили приїхали до пiвмiльйона чоловiк. Козацьким могилам приїздили вклонитися вiдомi полiтики Леонiд Кравчук, Леонiд Кучма, Iван Плющ, Вiктор Ющенко, Геннадiй Удовенко, Левко Лук"яненко та iн. До пам"яток архiтектури загальнодержавного значення, крiм комплексу заповiдника, вiднесенi церкви XVIII ст. у селах Коритному i Митницi.

Герб Радивилова, затверджений у 1998 роцi, являє собою зображення мисливського рiжка зi срiбними перев"язками як елементу родового герба князiв Радзивiллiв - у золотому полi, над ними синiй сигль Р. Герб уписано в декоративний картуш, увiнчаний срiбною мiською короною, що свiдчить про статус поселення. Автори герба - Андрiй Ґречило i Юрiй Терлецький. Тi ж автори - i у герба Радивилiвського району, затвердженого в 2003 роцi. Тут у червоному полi - покладенi в перев"язi золотi шабля вiстрям угору та ключ вушком униз, над ними - срiбний лапчастий хрест, пiд ними - срiбний мисливський рiжок iз золотим ремiнцем. Червоне поле з хрестом засвiдчує приналежнiсть територiї району до iсторичної Волинi. Хрест i ключ указують на розташування Радивилiвщини на перехрестi давнiх шляхiв, на кордонi рiзних державних утворень та межi з теперiшнiми Львiвською, Тернопiльською та Волинською областями у складi Рiвненської. Шабля символiзує вiковiчну боротьбу за незалежнiсть селянсько-козацького та повстанського роду. Ну, а мисливський рiжок - елемент герба Радивилова. Стилiзована золота територiальна корона характеризує рослиннiсть району.

Першi письмовi згадки

У документах Луцького замку Радивилiв уперше згадується в актi вiд 21 травня 1564 року - у скарзi зем"янина (землевласника) Данила Рогозинського "об отнятии у него из заставы урядником местечка Радивилова, имения воеводы Виленского Миколая Радивила, паном Иваном Патрикеем нескольких человек крестьян в селе Перенятине". Цей дещо ускладнений для сприйняття запис середньовiчного документалiста слiд розумiти так: представник вiленського воєводи, у маєток якого входив i Радивилiв, забрав у Рогозинського селян, котрi були переданi йому у виглядi застави за якийсь борг, причому забрав, борг не повернувши. Наступна згадка - в актi вiд 9 червня того ж 1564 року: вiйт мiстечка Радивилова скаржився, що урядник пана Федора Рудецького вимагав мито у тих мiщан радивилiвських, якi проїздили через село Рудку (?) з пустими возами, жорстоко побив i пограбував їх, що пiдкрiплено свiдченням вiжа (судовиконавця). 21 серпня 1564 року вiйт Радивилова скаржився, що зем"янин Олехно Бєлостоцький заарештував мiщанина радивилiвського пiд тим приводом, нiби в нього виявився крадений кiнь. I хоча той заперечував, Бєлостоцький змусив його вiддати коня, а також вiз iз сiллю. 12 жовтня все того ж року намiсник Iван Патрикей скаржився на зем"янина Каленика-Богдана Батковського через те, що той побив i пограбував його слугу. 21 листопада 1568 року Лазар Кашубський, слуга митника Великого князiвства Литовського Айзаха Бородавки, повiдомляв про напад на нього в лiсi мiж мiстечками Радивиловом та Берестечком трьох розбiйникiв, якi поранили коня i забрали документи, одяг, а також митнi кошти, отриманi в Кременецькiй i Янушпольськiй митних коморах.

З цих архiвних записiв видно, що на той час Радивилiв уже був мiстечком, яке, вiрогiдно, перейменували на честь нових власникiв - iз нагоди одержання ними князiвського звання. Якою була попередня назва поселення - не вiдомо.

Як власник Радивилова заохотив князя Острозького до книгодрукування

У великого гетьмана литовського Юрiя Радзивiлла, який став одним iз керiвникiв Великого князiвства Литовського в 30-i роки ХYI столiття, була напрочуд вродлива дочка Барбара. Сiмнадцятилiтньою її вiддали замiж за старшого на 12 рокiв воєводу. Але взаєморозумiння в подружжя не склалося. Можливо, й тому, що молода дружина мала велике коло прихильникiв. Не вiдомо, як би жiнка звiкувала свiй вiк за нелюбом, та через п"ять рокiв шлюбу вона несподiвано овдовiла. Проте це аж нiяк не вiдкривало їй доброго майбутнього: не наживши дiтей з останнiм нащадком впливового роду (Гаштольдiв), удова за тодiшнiми законами мала позбутися всього чоловiкового майна - воно переходило у великокняжу скарбницю. Звiсно, вся родина Радзивiллiв кинулася якось допомагати нещаснiй - у хiд пiшли всi особистi зв"язки. I врештi-решт нiби випадково Барбара дiстала нагоду познайомитися з самим королем Польщi - Зиґмундом Августом. Удова своєю незвичайною красою вiдразу привернула його увагу. Знайомство виявилося настiльки важливим, що король втратив iнтерес до своєї законної дружини - племiнницi австрiйського iмператора, iз якою щойно взяв шлюб. Натомiсть заходився упадати за Барбарою. Питання про повернення майна само собою вiдступило на заднiй план. А тут ще у Вiльнi, столицi князiвства, почалася якась епiдемiя, i Зиґмунд повинен був затриматися.

Приятелювання короля i Барбари зайшло занадто далеко. А смерть молодої дружини Зиґмунда взагалi розв"язувала йому руки. Вдова оселилася поряд iз королiвським палацом, було наказано вирити пiдземний перехiд, який би полегшував зустрiчi закоханих, уникаючи плiток. Через чотири роки пiсля знайомства Зиґмунд i Барбара таємно одружилися. I хоч як батьки молодого короля та впливовi вельможi противилися визнанню незнатної Радзивиллiвни, пiсля багатьох перепон Барбара таки була коронована в Польщi.

Спочатку як кохана, а потiм i як дружина короля, вона щедро вiддячувала своїй родинi за колишню пiдтримку. Та й самiй їй попервах необхiдно було пiдвищити соцiальний статус своєї родини. Двоюрiдний брат Микола Радзивiлл Чорний здiйснив ряд дипломатичних поїздок, щоб домогтися для всього роду Радзивiллiв князiвського звання. I воно було надане в 1547 роцi. Микола став литовським канцлером i вiленським воєводою, отримав численнi володiння. Очевидно, тодi ж йому дiсталося й поселення, що здобуло нову назву - Радивилiв, iз нагоди отримання Радзивiллами князiвського звання. До речi, державною мовою у Великому князiвствi Литовському була тодiшня українсько-бiлоруська. А нею прiзвище Миколи здебiльшого записували як Радивил. Утiм, рiзнi написання прiзвищ iсторичних осiб зустрiчаємо i в пiзнiшi епохи. Тому й не дивно, що першi письмовi згадки в судових документах фiксують назву мiстечка як "Радивилiв". Пiсля Люблiнської унiї 1569 року, коли Волинь опинилася в Речi Посполитiй, цю назву дедалi послiдовнiше стали записувати на польську манеру як Радзивилiв (точнiше - Радзiвiлув).

Микола Радзивiлл Чорний (1515 - 1565) був вiдомим культурно-освiтнiм i протестантським дiячем свого часу (лютеранин, з 1555 p. - кальвiнiст). Вiн заснував чимало шкiл по своїх маєтках, вiдкрив у Берестi (Брестi-Литовському) друкарню, у якiй 1563 року була випущена Радивилiвська Бiблiя (польською мовою).

Саме цей взiрець надихнув вiдомого волинського князя Костянтина Острозького, адже з Радзивiллом вiн породичався i часто з ним спiлкувався. Син Миколи - Кшиштоф Радзивiлл одружився з Катериною Острозькою, а пiсля її передчасної смертi (в 1579 роцi) взяв собi за дружину старшу її сестру Єлизавету, котра вже встигла побувати в шлюбi. За ще одним представником роду Радзивiллiв - Яном - згодом була замужем внучка Костянтина - Елеонора (дочка найстаршого його сина Януша). Неспроста пiд впливом Миколи Радзивiлла i Костянтин Острозький спочатку заснував у своєму родинному мiстi Острозi школу, яку часто називають академiєю (наприкiнцi 70-х рокiв), а в 1581 роцi випустив у тутешнiй друкарнi першу повну Бiблiю старослов"янською мовою. Друкарем став Iван Федоров (Федорович).

А щастя Барбари, мiж iншим, виявилося недовговiчним - вона померла через рiк пiсля коронування, мавши лише трохи бiльше 30 лiт. В Олеському замку я бачив її мармуровий бюст: тонкi риси обличчя, високе чоло, хоча нiчого вражаючого як на теперiшнi уявлення. Аж не вiриться, що це була саме та красуня, яка так затьмарила свiт польському королевi i спричинила навiть певнi географiчнi змiни, адже в Речi Посполитiй назв населених пунктiв, утворених вiд прiзвища Радзивiллiв, було з десяток. Варто додати, що Радивил - це iм"я одного з предкiв Барбари, який жив за сто лiт до неї. Походить воно з угро-фiнських мов i означає "новохрещений".

Нанесли на карту

Карта України, на якiй уперше позначили й Радзивилiв, була складена понад 150 рокiв тому. Щоправда, карта то незвична, адже пiвнiчний напрямок на нiй не вгорi, як це заведено в топографiї, а внизу. Можна вiдшукати й позначення iнших тутешнiх населених пунктiв - Дубна, Бродiв, Берестечка, Хотина, Перенятина...

Склав карту французький iнженер Гiйом Левассер де Боплан (бл. 1600 - 1673). Перебуваючи в 1630 - 1648 роках на службi у польського уряду, вiн керував будiвництвом фортець на пiвднi України. Причетний i до будiвництва замку в Пiдгiрцях (разом з архiтектором Андре дель Аква). Пiдгiрцi тодi були свого роду замiською дачею коронного гетьмана Речi Посполитої Станiслава Конецпольського, який виконував обов"язки головнокомандувача всiма збройними силами держави. Головна його резиденцiя була в мiстi-фортецi Броди. Конецпольському належав тодi й Радивилiв. У 1648 - 1650 роках Боплан опублiкував карти України, для яких використав власнi вимiри. Вони були дуже приблизнi. У 1829 роцi карта з назвами, перекладеними росiйською мовою, була видана українським iсториком Дмитром Бантиш-Каменським.

Боплан вiдомий також як автор випущеного в 1650 роцi "Опису України", що мiстить цiннi вiдомостi з iсторiї, географiї, культури й етнографiї України.

Iншу древню карту України, на якiй знаходимо Радзивилiв (нанесено напис "Radziwlow" - без "i"), Козин ("Kezin" - "е" замiсть "о"), Перенятин ("Preniatva"), Броди, Берестечко, Дубно, майже 350 рокiв тому видав голландський картограф Яе Янсон (1588 - 1664). Вона була вмiщена в збiрцi "Novus Atlas" (Амстердам, 1657 p.). Написи на картi виконанi латиною, з багатьма фактичними неточностями, на що вказують iншi писемнi джерела. Нема сумнiву, що деталi зображення запозиченi з робiт Боплана. Але ця карта виглядає бiльш традицiйно як на теперiшнi топографiчнi традицiї: пiвнiчна сторона на нiй угорi. Значно пiзнiша карта України, складена в 1714 роцi нюрнберзьким гравiрувальником i видавцем Йоганном Гоманном, теж представляє Радзивилiв. Цю карту, але менш деталiзовану, в перiод до 1725 року перевидав нiмецький картограф iз Нюрнберга Крiстоф Вайзель - пiд назвою "Україна або Козаччина".

Як бачимо, вже в середньовiчнi часи європейцi, вирушаючи на схiд, знали, що в Українi вони можуть побувати i в таких мiстечках, як Радзивилiв, Козин, Перенятин...

Зi щоденника дипломата

17 грудня 1672 року 40-рiчний французький дипломат, нiмець за походженням Ульрiх фон Вердум у своєму щоденнику записав: "Потiм через рiвнину, на якiй розташованi Броди, а далi через пагорб i гарний ялиновий лiс до Радзивилова одна миля. Це мале мiстечко також належить пановi Конецпольському. Розташоване в полi, оточене з усiх бокiв ялиновим лiсом, на березi озера, утвореного малою рiчкою, яка тут протiкає. У мiстечку є папський костьол i руська церква, але всього 50 чи 60 будинкiв. Але щоденно тут будуються за встановленою слободою, або колом вiльностi, на десять рокiв. Укрiплення складається iз занедбаного земляного валу".

Як розумiти "будуються за встановленою слободою або колом вiльностi на десять рокiв"? У XVII столiттi всi українськi мiста мали приблизно однаковий вигляд. Саме мiсто являло собою фортецю, iнодi обнесену кам"яним муром, а частiше - просто земляним валом. Поза цим валом стояли хати тяглих людей, якi платили всiлякi податi на утримання землевласникiв i князiв. З XVI столiття почали формуватися слободи служилих людей, казенних ремiсникiв. Уряд, зацiкавлений у колонiзацiї й охоронi прикордонних областей вiд набiгiв кримських татар, надiляв поселенцiв землею i надавав їм певнi привiлеї. У Радзивиловi, судячи iз запису Вердума, поселенцi звiльнялися вiд феодальних повинностей i податкiв строком на 10 рокiв. На той час тягловi селяни вiдробляли 5 днiв панщини, а тi, котрi не мали тягла, - 2 днi на тиждень. Крiм того, вони платили чиншу 2 злотих, 8 корцiв вiвса, п'ятеро гусей...

Знову запис дипломата: "Далi рiвниною, оточеною чагарниками, до Крупця, який належить пановi Цетнеру, одна миля. Це досить значна мiсцевiсть iз папським костьолом i руською церквою. Тут з озера, що лежить збоку, витiкає струмок. Замок, збудований у формi чотирикутника, має досить значнi землянi вали й чотири дерев"янi вежi по кутах".

Цей палац iз садом, розташований на штучному островi, згадується ще в актах маєтностей Луцького замку пiд 1542 роком. Його руїни збереглися майже до середини ХХ столiття - 16 грудня 1943 року мури було пiдiрвано фашистськими окупантами.

Вердум згадав i iншi населенi пункти, що входять нинi до Радивилiвського району: Ситне - "село лежить на рiвному полi, оточеному здалеку лiсом, бiля якого тече струмок"; "Iваня" (Пустоiванне) - "занедбане село над озером, через яке пропливає струмок". Повертаючись iз Дубна: "Бiля Ситна видно високу гору Крем"янець, яка постiйно, аж до Бродiв, лишається на виду (...) Праворуч тут видно також село iз костьолом Вiколовку (?), що належить до Ситна". Можливо, йдеться про Михайлiвку або Карпилiвку.

Великi уривки з щоденника були опублiкованi 1983 року I.I.Сварником у львiвському журналi "Жовтень".

Визрiвав протест

Пiсля Люблiнської унiї 1569 року наш край, опинившись у Речi Посполитiй, був включений до Волинського воєводства. Сюди бiльш енергiйно почали проникати польськi феодали. Провiдною серед повинностей селян стає щотижнева панщина. Дедалi обтяжливiших масштабiв набувають праця на впорядкуваннi дорiг, участь у сторожуваннi майна, перевезеннi врожаю тощо. Соцiально-економiчний гнiт посилюється релiгiйним, нацiональним.

Це змушує українських селян шукати способiв захистити свої права, вiдстояти гiднiсть. Найпростiшим порятунком багатьом видається втеча вiд ненависного феодала. Справа набуває масового й органiзованого характеру. Органiзатори втеч ("викотцi") за невелику плату забезпечували вивiз родин i майна втiкачiв, iнодi для цього доводилося навiть розбирати й вивозити хати, хлiви та клунi. Дiяльнiсть викотцiв, чий "злочин" вдавалося довести в судi, каралася смертю. Часом утiкачам пiдсобляли землевласники, зацiкавленi у заселеннi своїх територiй. Таку сторiнку вiдкриває виявлений в архiвах документ вiд 16 червня 1588 року, писаний у Кременцi, - вiн мiстить i лист короля Зиґмунда III до кременецького старости князя Януша Збаразького про стягнення штрафу з кракiвського воєводича Андрiя Фiрлея, згiдно з декретом кременецького гродського суду, за невидачу пiдданих кременецького земського суддi Антонiя Яловицького iз села Пiдлужжя, що втекли до села Жабокрик Кременецького повiту Волинського воєводства. Нинi це село Довгалiвка. З листа дiзнаємося, що судовий позов стосувався не лише Фiрлея, але й дружини його, Варвари Михайлiвни Козинської. Утiкачiв оцiнено в 12 сотень кiп грошей литовських. Виявляється, вiдповiдачi обiцяли повернути втiкачiв ще двома роками перед тим, однак слова не дотримали. Отож король наполягає на поверненнi грошей. Лист дуже багатослiвний, iз численними повторами одних i тих же думок - навiть найбiльш нетямущому мало б стати зрозумiлим, чого вiд нього вимагають.

Ось ще кiлька документальних свiдчень, якi пiдтверджують масовiсть утеч у той перiод. 1575 р. Березень. Утеча 6 родин, пiдданих луцького земського писаря Михайла Коритенського, з села Коритно Кременецького повiту до маєтку київського воєводи князя Костянтина Острозького в мiстечко Базалiя того ж повiту. 1582 р. 30 сiчня. Утеча 1 родини - 7 чоловiк, пiдданих Яна Жоравницького, iз села Теслугiв до маєтку маршалка Олiзара Кирдея-Мильського, м. Мильськ Луцького повiту. 1592 р. 24 лютого - 11 червня. Утеча понад 10 родин, пiдданих Филипа Бокiя-Печихвостського, з сiл Матiв, Стрiльче Луцького повiту до маєткiв: князя Станiслава Радзивiлла в мiстечко Радивилiв Кременецького повiту, князя Костянтина Острозького i луцького войського Ждана Боровицького в Луцькому повiтi. Таких фактiв багато...

Селяни вдавалися й до бiльш рiшучих видiв вiдстоювання своїх прав. Наприклад, знищували межовi знаки панських володiнь, захоплювали панську землю i самовiльно її обробляли, нищили посiви феодалiв, вирубували без дозволу лiс для будiвництва, били урядникiв, навiть убивали найбiльш зухвалих.

Зберiгся цiкавий для нас документ вiд 10 сiчня 1611 року - скарга київського гродського суддi Михайла Сили-Новицького до Житомирського замкового уряду про вбивство урядника Петра Новицького пiдданими княгинi Софiї Ружинської в орендованому нею маєтку - селi Опарипсах Кременецького повiту та свiдчення про це возного Яна Вишинського. Дiзнаємося, що був той Петро Новицький з повiту Мстиславського. Приїхав в Опарипси опiвднi 30 грудня попереднього, 1610 року. Але селяни вчинили бунт, почали бити урядника, а хлоп того ж села Iван Космач убив його. Як покарали бунтарiв, не знаємо. Але вiдомо: за легке поранення шляхтича селяниновi - за чинним тодi Литовським Статутом - вiдрубували руку, а за важке - страчували.

Наступний документ датовано 30 травня 1637 року - це протестацiя Андрiя з Дубровицi Фiрлея до Луцького гродського суду про поруб i пiдпал його лiсу та побиття лiсничих громадою села Сапанова Кременецького повiту Волинського воєводства та свiдчення про це генерального возного Павла Жигала. Йдеться про те, що селяни 1 травня 1637 року на шкоду пановi перейшли стародавню границю Iваня i Козина, тобто прийшли "за долину Турю i урочище Даниловичi", пiдпалили пущу i дiброви, у тому числi пущу Бережецьку за долиною Хотовкою, дерев рiзних незлiченну кiлькiсть випалили, а також три скирти врожаю гречки, що належав пановi Давиду Копицькому, у цих скиртах могло бути врожаю "кiп близько трьохсот". А 20 травня, узявши iз собою i людей служилих, селяни з возами й сокирами прийшли в тi ж урочища та дiброви, вирубали незлiченну кiлькiсть "дерева рiзного соснового, березового, осикового, дубового на будiвлю i на огорожу". А коли лiсничi бережецькi Iвашко, ще один Iвашко Гаврилчик i Iванко Попик хотiли вiдiбрати вирубанi дерева, селяни, серед них Iванко Пилипович, Павел Нестерович, Павло Дашкович, їх побили, обухами й киями поранили. Шкоди в лiсi завдано на чотири тисячi злотих польських, не рахуючи гречки пана Копицького. Усi цi факти пiдтвердженi генеральним возним Павлом Жигалом, який побував на мiсцi i пересвiдчився, що згаданi землi справдi належать до Iваня i Козина "з давнiх вiкiв" i розташованi - цього разу назви поданi дещо по-iншому - "за долиною Турянкою, за урочищем Даниловицею i долиною, урочищем названою - Хотовкою"; бачив також спаленi пущi й дiброви, незлiченну кiлькiсть пнiв на мiсцi вирубаних борiв; їздив з Лукашем Матєєвським i Ярошем Гуляницьким до Iвашка Гаврилчика, який мав рани над правим оком, на руках i спинi.

Отже, всi використанi в цiй публiкацiї документи ХYI - ХYII столiть дають додаткове уявлення про настрої населення в нашому краї, про те, як зароджувався тут селянський рух, що згодом вилився у Нацiонально-визвольну вiйну пiд проводом Богдана Хмельницького.

За вiдомостями професора

Понад тридцять рокiв вивчав iсторiю Волинi професор Олександр Цинкаловський, уродженець м. Володимира-Волинського. Але де опублiкувати зiбраний матерiал? На жаль, у 70-i роки Iнститут iсторiї АН УРСР зажадав вилучити матерiали про православнi, католицькi та iудейськi храми... Що б то була за iсторiя? Цинкаловський не погодився. Згодом рукопис потрапив до Iнституту дослiдiв Волинi у канадському мiстi Вiннiпег. I на пожертви наших колишнiх землякiв таки побачив свiт солiдний двотомник. Є в ньому й стаття про Радивилiв.

Спираючись на неназванi джерела, автор вказує, що в ХIХ ст. тут було 950 будинкiв та 6.955 жителiв, двi церкви: мурована з 1874 p. i дерев"яна на кладовищi з 1856 р. Пiсля посилань на першi письмовi згадки говориться про те, що в 1570 р. з Радивилова власники платили вiд 65 димiв (господарських дворiв) мiських i селянських, 25 -ринкових i 123 вуличних, 4 млинських колiс. У 1577 р. мiстечко було звiльнено вiд поборiв через те, що зазнало татарських спустошень. У 1589 р. заплачено 14 флоринiв i 22 грошей - податок iз продажу горiлки, iз прибуткiв ремiсникiв, комiрникiв (тих, хто давали в найм житло), пекарiв, просолiв (оптових скупникiв худоби), а ще - 27 флоринiв i 8 грошей чопового (податку за право продажу спиртного), 80 флоринiв з оренди землi. Загалом вийшло 122 флорини. У 1775 роцi Радивилiв iз 146 житловими будинками належав Мальчевським, затим перейшло до Мьончинських. Вони заклали друкарню (1787 р.) для випуску релiгiйних книг на замовлення мiсцевих євреїв. Однак прибуткiв це не принесло: за борги мiстечко перейшло до Карла Шульца. У 1789 р. починає працювати гарбарня - майстерня з вичинювання шкур. Вiд Шульцiв Радивилiв потрапив у власнiсть баронiв Турно, а вiд них - Гущинських. Пiсля 1831 р. дiстається помiщикам Поповим, згодом переходить до Урусових.

За переписом 1911 р. у мiстечку було 6.976 жителiв У 1911 р. через радивилiвську митницю пройшло з Росiї до Австро-Угорщини товарiв на 5.221.875 руб., а ввезено звiдти на 4.922.605 руб. Вивозили збiжжя, худобу, шкiри (сирi), вовну, лiсовi матерiали... Ввозили сiль, господарськi машини, мануфактуру, вина, люкс-товари, фарби i т.д. У Радивиловi, за даними О.Цинкаловського, були волосне правлiння, мiщанська управа, пошта й телеграф, залiзнична станцiя, земська поштове станцiя (кiнна), суд, нотар, митниця, прикордонна волинська бригада, полк донських козакiв, приватна жiноча гiмназiя, 2-класна єврейська школа, 2-класна сiльська, однокласна єврейська, земський католицький дiм для престарiлих, єврейський будинок для старцiв, пожежна охорона, громадський клуб, позичкова й страхувальна агенцiї, 2 акушерки, аптека, аптечний склад, 5 аптечних кiоски, 122 крамницi, 3 книгарнi З стоматологи, кiно, 4 фабрики вiденських меблiв (87.000 руб. рiчного продажу), контора з експорту пшеницi, 2 водянi млини (68.000 пудiв рiчного продажу), фабрика мила, пивоварня, фабрика перламутрових ґудзикiв, фабрика свiчок, 2 друкарнi, 5 ресторанiв, 3 фотоательє, 10 збiжжєвих контор, представництво фiрми машин для шиття "Зiнгер", 5 експлуатацiйних контор, 5 фiрм з експорту яєць.

За переписом 1911 р., до земельної власностi Урусових у Радивиловi належало 2.902 десятини.

Пiд найсуворiший арешт

Як колишнього начальника Радивилiвського митного округу запiдозрили у зв"язках iз декабристами

Граф Якiв Миколайович Булгарi, як свiдчать матерiали Iнтернету, був призначений начальником митного округу в прикордонний Радивилiв у 1813 роцi. Але не зумiв налагодити вiдповiдних контактiв iз волинським губернатором В.К.Гiжицьким - чи то виявив непослух, чи не забажав дiлитися нелегальними прибутками з контрабанди... Одне слово, недовго випало йому пожити в Радзивиловi - уже в 1817 роцi був звiльнений у вiдставку з чином дiйсного статського радника.

Далi керував справами графинi Ганни Родiонiвни Чернишової, жив в Одесi, мав тут великий будинок (на мiсцi теперiшньої будiвлi економiчного унiверситету). У цьому домi зустрiчалися члени грецької нацiонально-визвольної органiзацiї "Фiлiки Етерiя", оскiльки рiд Булгарi походив iз Грецiї, хоч мав i татарське корiння. Збиралися в цьому домi й майбутнi декабристи. Саме тут i були заарештованi декабрист Микола Якович Булгарi, його дядько Спиридон Миколайович Булгарi (брат Якова Миколайовича), двоюрiдний дядько Андрiй Юрiйович Булгарi. Був притягнутий до слiдства й Якiв Миколайович Булгарi (24 грудня 1825 р.), колишнiй радивилiвський митний начальник, адже до того вже мав полiтичнi неприємностi - проходив по слiдству в справi грецьких патрiотiв.

Нагадаємо: виступ декабристiв стався пiсля смертi Олександра I: в Петербурзi - 14 грудня 1825 р., у Чернiгiвському полку - 29 грудня - 3 сiчня. Росiйськi дворянськi революцiонери вимагали вiдмiни крiпосного права, встановлення унiтарної республiки або конституцiйної монархiї з федеративним устроєм. Пiсля розгрому руху до слiдства було притягнуто 579 чоловiк. Шестеро з них повiсили, 121 вiдiслали на каторгу й на поселення в Сибiр. Легко зрозумiти, що навiть пiдозра в причетностi до декабристiв нiчого доброго не вiщувала. Наприклад, Борис Андрiйович Бодиско-перший, як установило слiдство, не був членом таємного Пiвнiчного товариства, але за участь у виступi на Сенатськiй площi потрапив до казематiв Петропавловської i Ревельської фортець, з лейтенанта флоту був розжалуваний у матроси i вiдправлений рядовим на Кавказ, де й загинув пiд час походу проти горцiв. А Борис Андрiйович Бодиско-другий, також розжалуваний у рядовi, був кинутий на придушення Польського повстання. Багато хто з декабристiв опинився й на Волинi, де ситуацiя у зв"язку з цим повстанням була дуже неспокiйна.

Якiв Миколайович Булгарi пережив немало хвилювань пiсля того, як був заарештований у Харковi й доставлений у Петербург на мiський караул, а затим переведений у Петропавловську фортецю (у супровiдному документi значилося: "Графа Якова Булгари посадить под строжайший арест по усмортению вашему"). Утримували його в будинку ?12 Олексiївського равелiну, звiдти за станом здоров"я перевели у Вiйськово-сухопутний госпiталь (16 сiчня), потiм випустили з пiдпискою про невиїзд iз мiста до закiнчення справи. Очевидно, якоїсь вини за графом не довели, тож згiдно з царським наказом вiд 9 червня 1826 року Булгарi звiльнили вiд вiдповiдальностi з оправдальним висновком, видавши так званi прогiннi грошi.

Та вже ж пережите позначилося на подальшiй долi: помер Якiв Миколайович через два роки, 4 серпня 1828 року в Ромнах. З бiографiї колишнього начальника Радивилiвського митного округу вiдомо також, що був одружений на Єлизаветi Михайлiвнi Кричулеско, мали з нею чотирьох дiтей: Матвiя (1807 р.н.), Єлизавету й Марiю (1808 р.н.) та Софiю. Дочки згодом вийшли замiж за вiйськових.

Брат Якова - Спиридон Булгарi за причетнiсть до декабристського руху був закований у кайдани, за недонесення царевi про наявнiсть таємних органiзацiй (сам до членiв їх не належав) утримувався в Петропавловськiй фортецi два мiсяцi, а згодом за "височайшим" велiнням був висланий за кордон - iз забороною повертатися в Росiю. Жив на островi Корфу, де й народився. Звертався з просьбою про повернення в Росiю ( в 1850 р.), однак йому вiдмовили.

Цiкавий i такий факт: про виступ декабристiв не з переказiв, а з особистих вражень знав ще один начальник Радивилiвської митницi - Павло Францович Гаккель, вiдставний полковник, який потрапив у наше мiсто в 1847 роцi, незадовго до того, як йому випало познайомитися й заприятелювати тут iз французьким письменником Бальзаком. У чинi поручика в 1821 роцi Гаккель потрапив у петербурзький лейб-гвардiї Семеновський полк, у якому царський уряд якраз проводив переформування пiсля органiзованого ним заколоту в жовтнi 1820 року. У подiях 14 грудня 1825 року цей полк участi не брав, але, перебуваючи в Софiйських казармах, Гаккель зацiкавлено прислухався до повiдомлень iз Сенатської площi. Мало того, вiв записи, якi становлять iнтерес для дослiдникiв повстання декабристiв. Цi нотатки друкувалися в 1927 роцi ("Летопись занятий постоянной историко-археографической комиссии за 1926 год", Ленiнград).

Ось так подiї у тодiшнiй столицi Росiйської iмперiї знайшли вiдгомiн в iсторiї нашого краю.

Церква св. Олександра Невського

Понад 130 рокiв тому досить чимале за населенням прикордонне мiстечко Радивилiв, яке налiчувало бiльше 1300 православних вiруючих, не мало православного храму. Для задоволення духовних потреб була тiльки кладовищна церква св. Павла Фiвейського, збудована 1856 року на кошти вдови таємного радника (високий чин 3 класу) Євдокiї Каверiної. У 1869 р. ця церква, пiсля пошкодження пожежею, була вiдремонтована i добудована двома боковими вiвтарями. (Сьогоднi цю споруду, пiсля доволi тривалого занедбання, частково вiдновлено й перетворено на каплицю).

А на початку ХIХ столiття православнi Радивилова взагалi не мали церкви - утiм, i не дивно: мiстечко потрапило до складу Росiйської iмперiї в 1795 роцi, а до того було в Польщi, де заохочувалися хiба що римо-католицизм, унiатство. От i в Радивиловi в серединi ХIХ столiття дiяли римо-католицький костел i каплиця (для 579 римо-католикiв), було також 13 молитовних єврейських будинкiв i казенно-штатне училище, молитовнi будинки християн-протестантiв (лютеран). Про те, як будувалася в Радивиловi церква св. Олександра Невського, цiкавi спогади залишив викладач Волинської духовної семiнарiї М. I. Теодорович у своїй працi "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии" (т. 3, повiти Кременецький i Заславський, друкарня Почаєво-Успенської лаври, 1893 рiк).

Отже, почали споруджувати храм у 1824 роцi, при сприяннi єпископа Волинського - Стефана Романовського, але через чотири роки його перевели у Вологодську єпархiю, до того ж виявилося, що й коштiв зiбрано обмаль. Церкву вдалося вимурувати до рiвня вiконних перекриттiв. Пiсля цього на єпархiї змiнилося п"ять єпископiв. I лише коли в червнi 1866 р. сюди призначили архiєпископа Агафангела (Олексiя Соловйова), вiн побував у Радивиловi, що саме став волосним центром, побачив будiвлю нової церкви, а вiдтак загорiвся посприяти завершенню її спорудження. У тому ж таки роцi ознайомив iз станом справ начальника Пiвденно-Захiдного краю, генерал-губернатора Безака, який, мiж iншим, тодi ж оглянув споруджений у 1770 р. на кошти росiйського генерала графа Iгельстрома костел у Крупцi i 6 вересня пiдписав розпорядження про передачу його у вiдання православного духовенства (для пристосування пiд православний храм). Безак не забув про Радивилiв: будiвництво храму в мiстi було включене в число 100 церков, якi зводилися за рахунок державної казни. А архiпастир благословив заснувати в 1867 р. у Радивиловi Олександро-Невське братство i сам став першим його членом. Братство органiзувало церковний хор, пропагувало православ"я, протистояло католицизмовi. У тому ж 1867 р. на головнiй площi при дорозi, що вела за кордон, за розпорядженням начальника Пiвденно-Захiдного краю була знесена римо-католицька каплиця i на її мiсцi збудована чиновниками митного вiдомства та членами братства, як пише М.I.Теодорович, "прекрасна кам"яна каплиця в пам"ять позбавлення iмператора Олександра Миколайовича вiд небезпек, що загрожували його життю 4 квiтня 1866 р. i 25 травня 1867 р.".

У 1867 р. мiнiстерство внутрiшнiх справ затвердило новий план добудови храму в Радивиловi i кошторис витрат у сумi 15918 рублiв (iз вирахуванням 6 вiдсоткiв на користь архiтекторiв). Волинське губернське церковно-будiвельне присутствiє почало пiдшукувати пiдрядникiв. Однак нiхто не погоджувався: виявляється, кошторис розраховували за надто низькими цiнами - у зв"язку з будiвництвом залiзницi до Радивилова (рух сюди зi Здолбунова вiдкрито в 1873 р.) i матерiали, i роботи стали обходитися набагато дорожче. Потрiбно було, як тепер кажуть, вивчити питання. Довiдавшись про iснування в мiстi Олександро-Невського братства, присутствiє вирiшило на його основi утворити тимчасовий господарсько-церковний будiвельний комiтет, який i виник на початку 1870 р. Його головою обрано начальника Радивилiвського митного округу князя К.П.Вадбольського. (При каплицi на кладовищi в Радивиловi похований князь Петро Олексiйович Вадбольський, який помер 1886 року у вiцi 54 лiт, - можливо, це той самий князь, тiльки iнiцiальнi лiтери його iменi та по батьковi поданi М.I.Теодоровичем неправильно).

Комiтет розглянув план i кошторис, з"ясувалося, що цiни на матерiали та роботи визначенi лише в четверту частину того, чого насправдi вартi. А пiдставою похибки послужило те, що свого часу декiлька заможних парафiян, бажаючи бачити храм вивершеним, заявили полковниковi штабу iнженеру Ертелю: мовляв, готовi цiлковито взяти на себе i харчування робiтникiв, i доставку цегли, вапна та води. Було скрiплено пiдписами вiдповiдний акт. Однак не судилося цим парафiянам дожити до того часу, коли питання про добудову пiдняли iз забуття. А крiм них, фiнансувати зазначенi витрати виявилося нiкому - простi українськi селяни ледве зводили кiнцi з кiнцями, вiдставнi солдати, якi залишилися на проживання в мiстi, теж здебiльшого бiдували; не мали високої платнi й чиновники рiзних управлiнь, митного вiдомства, офiцери прикордонної варти. За п"ятдесят рокiв зруйнувалася не одна дерев"яна огорожа довкола муру, згнили дерев"янi балки, розвалилися риштування. Парафiяни вже й докоряли собi, що бралися за мурування, - усе ж таки потрiбно було зводити дерев"яний храм, i його давно вдалося б вивершити. Але далi вiдкладати справу не годилося, адже починав руйнуватися й мур. Залишався один вихiд - просити допомоги в тодiшнього власника Радивилова, дiйсного статського радника (чин 4 класу) Попова, члена Олександра-Невського братства. Пiсля деяких вагань вiн погодився, тим бiльше, що в розпорядженнi братства вже було до 1000 штук цегли, понад 200 пудiв залiза, доставляти матерiали зобов"язувалися парафiяни. 4 серпня 1870 року, коли Радивилiв уже отримав статус мiста, вiдбулася церемонiя освячення будови, почалися подальшi роботи. Мiсцевiсть, яка встигла порости високими бур"янами i виглядала пустинною, завирувала людьми: тiльки мулярiв i теслярiв тут трудилося бiльше ста. Хiд робiт контролювали Попов i запрошений ним архiтектор Юркевич. Усього за два мiсяцi, до початку жовтня, з"явився над усiєю будiвлею залiзний дах iз настiнними жолобами. Оскiльки наближалися холоди, стiни середнього купола i зведеного другого ярусу дзвiницi щiльно прикрили дощаною покрiвлею.

У 1871 роцi чекала нова тяганина: присутствiє виявило, що церква зводиться не за планом, вона була бiльшою, нiж намiчалося: в довжину - на 6 з четвертю аршинiв (4 м 45 см), у ширину - на 4 iз половиною аршини (3 м 20 см), стiни клалися ширшi на 2 цеглини. Почалося затяжне листування: одна сторона запитувала, друга давала пояснення. Мiняли архiтекторiв, складали новi плани й кошториси... Папери врештi-решт осiдали в мiнiстерствi внутрiшнiх справ, де вони не швидко дочекалися б черги, якби не наполягання Попова. З"явився архiтектор Олексiй Антонович Скуратов i пiдрахував, що остаточна вартiсть будiвництва сягне 20 тисяч рублiв. Попов зрозумiв: кiнця-краю цiй справi не видно i тягар йому не пiд силу, отож, пожертвувавши ще 500 рублiв, став просити увiльнення вiд обов"язкiв. Але хто б погодився виконувати їх далi? Почали шукати компромiсних варiантiв, i пiсля взаємопоступок Попов здався: вiн продовжить працювати для користi парафiї. Скуратов, наскiльки було можливо, виправляв недолiки попереднiх архiтекторiв. По сутi, його творчий внесок виявився вирiшальним.
Узимку 1872 р. доставили матерiали, яких не вистачило. А в 1873 р. будова була вивершена i передана комiтетовi. Залишалося подбати про внутрiшнiй благоустрiй храму. Але на iконостас видiлялося лише 1500 рублiв, на оздоби й ризницю взагалi не було грошей. Мiж тим тiльки iконостас мав обiйтися в 5 тисяч. Голова будiвельного комiтету князь Вадбольський звернувся до директора департаменту митних зборiв Качалова з проханням про те, щоб на цi потреби видiлили кошти мiнiстерства фiнансiв - як-не-як, церква будувалася i для чиновникiв митного вiдомства та прикордонної варти. Качалов звернувся до мiнiстра фiнансiв, а той, у свою чергу, до царя. У 1873 i 1874 роках було дозволено видiлити по 4 тисячi рублiв. Згiдно зi складеним членом братства академiком Федюшкiним описом i малюнком замовили у Санкт-Петербурзi iконостас - купцевi Леонтьєву, а iкони замовили в академiка Васильєва, а в купця Алексєєва - дзвони, оздобнi й ризничi речi (панiкадило, потир, Євангелiє, хрест, плащаницю i т. д.).

15 вересня 1874 року новозбудована церква була урочисто освячена архiєпископом Волинським i Житомирським Агафангелом. Настоятелем парафiї у цей час був Петро Никифорович Петровський, протоiєрей, який з 1841 р. вчителював у Клинецькому i Кременецькому духовних училищах, сан священика прийняв 22 серпня 1845 р., а в Радивиловi з перервами священствував з 1866 р. до 16 серпня 1892 р., дня смертi, i похований при церквi св. О.Невського. Такої ж честi бути похованими при храмi, якому вони всiляко сприяли, удостоїлися: начальник Радивилiвського митного округу, дiйсний статський радник В.I.Благой (1839 - 1895), керуючий Радивилiвською митницею М.В.Баклановський (1835 - 1908), протоiєрей I.П.Петровський (1858 - 1937). Наприкiнцi ХIХ столiття в церквi зберiгалися метричнi книги за 1757 - 1801 роки i з 1809 року, а сповiдальнi вiдомостi - з 1809 р. У мiстi було 4 православнi каплицi. До церковного майна належали землi: садибнi - 3 десятини 1436 сажнiв, орнi в 3 полях - 26 д. 706 с., на хуторi - 5 д., сiнокiснi - 18 д. 1999 с., всього - 53 д. 1741 с. (приблизно 77 гектарiв).

Горiли маєтки...

Чи багато можуть повiдати документи про пожежi? Коли серед матерiалiв Київського генерал-губернаторства ХIХ столiття я шукав бодай скупi вiдомостi про Радивилiв, Козин, то раз у раз натрапляв на повiдомлення про пожежi. Складалося враження, що саме вони великою мiрою визначали уклад життя провiнцiйних мiстечок, диктували настрої обивателiв. I все ж за скупими описами, лише вряди-годи розбавленими рiзноманiтними подробицями, постають в уявi Радивилiв, Козин тих далеких уже часiв, вимальовуються найзагальнiшi їх обриси, проступає, так би мовити, соцiальна структура. Насамперед впадає у вiчi, що пожежам змушенi були аж надто багато уваги придiляти високi органи тогочасної державної машини. Здавалося б, цiлком зрозумiло: нерiдко вогонь, iз яким iще не вмiли як слiд боротися, пожирав величезнi матерiальнi цiнностi. Але не тiльки й не стiльки це непокоїло владу. Трударi, доведенi до крайнiх злиднiв, загнанi в ярмо безправностi, закипали праведним гнiвом, що виливався у стихiйний протест, нерiдко доходило й до пiдпалiв помiщицьких маєткiв. Недаремно в донесеннi начальника Радивилiвського округу вiд 12 серпня 1849 року "стосовно полiтичних справ в Угорщинi" на iм"я київського вiйськового, подiльського й волинського генерал-губернатора знаходимо вiдомостi й не зовсiм зрозумiлого, як на перший погляд, характеру: "Сьогоднi о першiй годинi пополуднi в Бродах знову загорiвся невеликий дiм, що знаходився майже за мiстом, вiн згорiв до основи, але людьми, якi поспiшили на допомогу, i дощем навколишнi будинки були врятованi, вони не зайнялися". (Центральний державний iсторичний архiв України у Києвi, ф. 442, оп. 799, сп. 44, арк.92). У цей час в Австрiї, до якої належали Броди, ще сильними були вiдголоси буржуазно-демократичної революцiї 1848 - 1849 рокiв, тривала буржуазна революцiя в Угорщинi (залишки угорських нацiональних сил продовжували опiр до вересня). Прокотилися революцiї i по iнших країнах Європи. Цi подiї набули помiтного резонансу в Росiї. Тому кожна пожежа в Радивиловi чи то в Козинi сприймається з певним пiдтекстом, не як звичайне стихiйне лихо. Пiдстави для такого двозначного тлумачення дають нам самi хронiкери. Наприклад, кременецький повiтовий стряпчий досить докладно описав 8 серпня 1854 року пожежу, яка сталася в нiч з 4 на 5 число того мiсяця в "мiстечку Радзивиловi, спадкоємцiв помiщика генерал-майора Казимира Турна, а в дожиттєвому володiннi генеральшi Гелени Турно". (Там же, оп. 1, сп. 11961, арк. 1- 6). Довiдуємося, що спочатку зайнявся будинок мiщанина I. Торченюка, а потiм було "винищено серед мiстечка єврейських будинкiв кам"яних 5 на суму 11400 рублiв, у тому числi один дiм купця Данила Гартенштейна, котрий до виселення його звiдси в мiсто Могилiв був ним страхований вiд вогню у 8000 рублiв; дерев"яних будинкiв - 24, крамниць кам"яних - 50, дерев"яних - 73 вартiстю 7649 рублiв, заодно в будинках i крамницях сих згорiло майна жителiв на 32510 рублiв, а всього пожежею завдано збитку на 51559 рублiв срiблом. Загиблих при сьому випадку не було".

Далi повiдомлялося: "...тутешнiй купецький син Давид Клейнман об"явив командиру запасної роти Волинської бригади прикордонної варти капiтану Шашину, що пожежа виникла вiд здiйсненого пiдпалювання зловмисними особами", вiн чув, як "у юрмi народу перемовлялися, що пожежа виникла вiд пiдпалу...". "I хоча на мiсце оного негайно прибув я з полiцейськими служителями, - продовжував стряпчий, - зiбралися належнi чини мiсцевої етапної команди з начальником прапорщиком Тушинським, i розквартированої тут 6-ї сотнi Донського козачого 847 полку з вiйськовим старшиною Назарьєвим, i прикордонної варти з командиром полковником Каверiним, чиї команди дiяли в усьому стараннi й турботливостi, але враз припинити вогню, при iснуючому з пiвденного боку вiтрi, було неможливо, бо майже всi будiвлi дерев"янi, критi гонтою, а перед тим довго стояла непомiрна суша...". Остаточний висновок цього послання такий: пожежа сталася вiд iскри з димаря в домi Торченюка. Воно й зрозумiло: подiбна постановка питання давала змогу всi збитки списати на випадковiсть, на непередбачений збiг обставин. Адже пiдпалювач, якщо вiн i був, все одно не пiйманий. А ловити в "юрмi народу", котрий в усьому прекрасно обiзнаний, - як-не-як, марна справа...

Утiм, iмперськi чини в Радивиловi, схоже, все ж таки вiдзначалися запопадливiстю. Неспроста, менi здається, ще 1 листопада 1846 року царський уряд прийняв спецiальну постанову "Про призначення в м. Радзивилiв полiцейських чиновникiв у вiйськовому чинi", де говорилося (цитую мовою оригiналу): "Государь император высочайше соизволил: в м. Радзивилове иметь полицейского чиновника в военном чине - и согласно сему нынешнего полицейского чиновника титулярного советника Масловского, в награду отлично-усердной и полезной службы его по настоящей должности, переименовать в прежний военный чин и затем произвести в майоры с состоянием по армии". (Там же, оп. 1, сп. 6473, арк. 27). Неважко здогадатися, що собою могла являти згадана "корисна служба": жорстоке переслiдування за найменшi прояви волелюбностi, демократизму, нещадне придушення будь-якої непокори з боку мiсцевого українського населення.

Але ж умови iснування й справдi були нестерпнi. Один iз полiцейських чиновникiв 1854 року писав на iм"я губернатора: селяни-крiпаки маєтку в Радивиловi такi знеможенi примусовою працею, що не здатнi працювати у своєму господарствi, у бiльшостi з них загинула худоба. (Там же, оп. 453, сп. 107, арк. 1-4). I пожежi спалахували з новою силою. Очевидно, нерiдко обставини лише сприяли помстi над гнобителями. Хоч, бувало, страждав i простолюд.

1856 рiк. 15 жовтня згорiла винокурня помiщика Тарнавського в мiстечку Козинi. (Там же, оп. 33, сп.117, арк. 609).

1875 рiк. 13 травня пополуднi в Козинi згорiло: 3 будинки мiсцевого власника, 69 єврейських будинкiв, 37 селянських, 2 громадських, будинок священика, дах на церквi й дзвiниця, 2 єврейськi школи... (Там же, оп. 54, сп. 378, арк. 213).

1887 рiк. У липнi згорiв у Радивиловi винокурний завод, що належав князевi Урусову. (Там же, оп. 540, сп. 4, арк. 139).

1892 рiк. 20 квiтня згорiло 32 будинки й казарми 32-го драгунського чугуївського полку. (Там же, оп. 622, сп. 4, арк. 22).

Подiбнi записи в архiвних паперах, що стосуються Радивилова, Козина, трапляються часто. "Згорiли будiвлi з майном Мардора - збитку зазнано на 320 рублiв". "Згорiли дахи на шкiряному заводi Кременiцера в Радзивиловi, збитку зазнано на 532 руб. срiблом". "Згорiло 11 єврейських будинкiв, збитку зазнано на 3970 руб.". Згорiло, згорiло, згорiло... Чому згорiло? Гроза, блискавки, необережне поводження з вогнем? Звичайно, бували випадки. Однак цiкава деталь: займалися здебiльшого будiвлi заможних громадян. I сам неспокiй полiцейських писарiв, який проглядається за скупими рядками доносiв, спонукає задуматись: а чи тiльки про звичайнi пожежi йшла мова?

Згадав Лев Толстой

Хто тiльки не згадував Радивилiв у своїх листах, щоденникових записах та художнiх творах - пiд впливом живих вражень чи й без такого впливу.

Особливо пожвавилося життя Радивилова пiсля 1795 року, коли вiн опинився при кордонi Росiйської iмперiї. У мiстечку побували й згадували його полководець Михайло Кутузов, поет Федiр Глинка, прозаїки Оноре де Бальзак, Олександр Купрiн, наприкiнцi ХIХ - на початку ХХ столiття - письменники Iван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, iсторики i полiтичнi дiячi Дмитро Дорошенко, Михайло Грушевський та iн. Навiть у романi "Вiйна i мир" Льва Толстого є згадка про це мiстечко: "Незабаром пiсля вечора Анни Павлiвни Анна Михайлiвна повернулася до Москви, просто до своїх багатьох родичiв Ростових, у яких вона перебувала в Москвi i в яких iз дитинства виховувався i роками жив її улюблений Боренька, щойно призначений в армiйськi й зразу ж переведений у гвардiйськi прапорщики. Гвардiя вже вийшла з Петербурга 10-го серпня, i син, який залишився для обмундирування у Москвi, повинен був наздогнати її дорогою в Радзивилiв". Йдеться про 1805 рiк. Вiдомий Козьма Прутков (пiд цим псевдонiмом виступали брати Олексiй, Володимир i Олександр Жемчужникови, їх двоюрiдний брат Олексiй Толстой) до одного iз сатиричних творiв, що має назву "Церемонiал погребання тiла в Бозi усопшого поручика й кавалера Фадея Козьмича П...", подав такий епiграф: "Составлен аудитором вместе с полковим адъютантом 22-го февраля 1821 года в Житомирской губернии, близ города Радзивиллова. Утверждаю. Полковник". У романi "Тихий Дон" Михайла Шолохова кiлька сторiнок присвячено службi головного героя Григорiя Мелехова поблизу Радивилова ("Радзивилово"). Часто згадує Радивилiв та навколишнi населенi пункти Iсаак Бабель у своєму щоденнику 1920 року.

Поїзди зупинилися надовго

Нинi тема страйкiв як форми полiтичної боротьби не належить до популярних, адже живемо в неабияких труднощах, повсякчас чимось невдоволенi... Тож цю публiкацiю прошу не розцiнювати як заохочення до проявiв непокори. Просто мусимо знати, що такий спосiб вiдстоювання своїх прав має давнi традицiї. Скажiмо, подiї першої росiйської революцiї (1905 - 1907 рр.) докотилися й до прикордонного Радивилова, та не просто долинули чутками, газетними повiдомленнями, а дiстали вiдгук у соцiальному життi мiстечка. На той час у ньому проживало близько шести з половиною тисяч чоловiк. Бiля Радивилова знаходилась станцiя Пiвденно-Захiдних казенних залiзниць, якi тут приєднувались до Галицької залiзницi Кароля Людвiка. Пiсля вiдомої кривавої недiлi 9 сiчня 1905 року, коли царський уряд, не бажаючи прислухатись до голосу 140-тисячної демонстрацiї робiтникiв Петербурга, вчинив холоднокровне вбивство беззахисних i мирних людей, пробудилися до активного полiтичного життя i трудiвники Радивилова.

Наростання революцiї навеснi та влiтку 1905 року до краю загострило i в Радивиловi вiдносини мiж робiтниками й ставлениками самодержавного ладу. Панiка, що охопила тутешнiх дрiбних капiталiстiв, змусила їх пiдняти тривогу: 4 червня Закс, Гiльберштам, Фiшер та iншi (всього 54 чоловiки) звернулися до волинського губернатора з просьбою розквартирувати в Радивиловi вiйська з тим, щоб запобiгти виникненню "безпорядкiв" у мiстi. I це при тому, що в Радивиловi й так не вiдчувалося нестачi вiйськових: тут були розташованi 12-й Донський козацький полк, прикордонна бригада... Страйкова боротьба розпочалася тiльки восени. 10 вересня припинили роботу пiдмайстри кравцiв та шаповалiв (виготовляли з вовни шапки та iншi вироби). Вимагали скорочення робочого дня, збiльшення заробiтної плати, ввiчливого поводження з ними пiдприємцiв. Страйк неабияк стривожив властi. Про нього було негайно повiдомлено волинського губернатора. А той 21 вересня склав вiдповiдне донесення київському, подiльському i волинському генерал-губернатору. Взяли участь жителi Радивилова i у всеросiйському жовтневому полiтичному страйку. Пiд впливом подiй у Харковi i Києвi, де вiдбувались багатолюднi мiтинги, на яких звучали заклики до повалення самодержавства, 13 жовтня застрайкували залiзничники Рiвного й Здолбунова. У Здолбуновi вони вирушили до центру мiста, їх пiдтримали робiтники пiдприємств. Рух поїздiв на лiнiї Здолбунiв - Радивилiв було припинено.

А незабаром i кременецький справник повiдомляв своє губернське начальство в Житомирi, що "14 жовтня застрайкували залiзничники станцiї Радзивилiв, рух поїздiв припинено". 29 жовтня про цей страйк iнформував вищих чиновникiв волинський губернатор. То була й справдi надзвичайна подiя, яка могла справити певний вплив навiть на вiдносини Росiї з Австро-Угорщиною, адже впродовж страйку, який тривав до 24 жовтня, рух поїздiв мiж двома державами в районi Радивилова припинився. Страйкарi - робiтники станцiї й депо - вимагали скорочення робочого дня, людського ставлення до себе.

Кiлька рокiв тому менi до рук потрапила розрахункова (робоча) книжка - такi до 1917 року видавались у майстернях Пiвденно-Захiдних казенних залiзниць. Серед перелiку обов"язкiв i прав робiтникiв, порядку видачi заробiтної плати i т. д. привернули увагу такi положення: "28. Робiтники, якi прослужили не менше 10 рокiв i якi вiдзначаються особливою стараннiстю, можуть бути зарахованi в число штатних робiтникiв, що користуються однаковими з iншими штатними службовцями правами... 29. Вiдпустки для штатних робiтникiв дозволяються на однакових з iншими службовцями пiдставах; для iнших робiтникiв тiльки в особливо поважних випадках. Пiд час вiдпустки нештатнi робiтники утримання не одержують... 41. Нормальний робочий день у майстернях рахується у 9 годин роботи. Примiтка. Перерви для вiдпочинку й обiду в рахунок робочих годин не включаються".

Хiба могли такi умови влаштовувати залiзничникiв? Тим-то, незважаючи на залякування та погрози, вони продовжували страйк. На його придушення властi кинули вiйська Радивилiвського гарнiзону i двi роти солдатiв з Острога. Як i повсюди, чимало робiтникiв було заарештовано й кинуто до в"язницi. Проте в груднi 1905 року на станцiї Здолбунiв знову вiдбувся страйк, iз пiднесенням зустрiнутий залiзничниками Радивилова. Та все ж царський уряд зумiв заволодiти вибухонебезпечним становищем. У перiод наступу реакцiї населення Радивилова за рахунок вiйськових було збiльшено удвiчi.

До омрiяної волi

Новий сплеск iнтересу до часiв козаччини, осяяних духом вольностi й геройства, спостерiгається в тутешнiх населених пунктах на початку XX столiття. У 1909 p. на островi Журавлиха було встановлено великий дубовий хрест, а почаївське духовенство поставило такий же хрест в урочищi Монастирщина. За iнiцiативою далекого вiд українських устремлiнь архiмандрита Вiталiя Максименка починається збiр коштiв на спорудження храму-пантеону на честь славних козакiв, що полягли пiд Берестечком у 1651 роцi, i об"єктивно ця акцiя не могла не працювати на пiднесення духу українства. Чорносотенцi боялися цього, вбачали у ньому загрозу цiлiсностi Росiйської iмперiї. Але спрямувати iнтерес народу лише у вигiдне для себе великодержавницьке русло не могли.

Побувавши в 1911 p. на Козацьких Могилах, вiдомий український iсторик i полiтичний дiяч Дмитро Дорошенко занотував: "...Чи добре, чи нi, що не своя, але стороння ще й така непевна рука заходилася коло вшанування святих могилок українських лицарiв, в усякому разi могилки цi стояли без хреста, без пам"ятника усякого, а костi козачi валялися по полю, заважаючи нащадкам-плугатарям орати його". Активiзувалося проведення в Радивиловi "святочних академiй" на честь Тараса Шевченка. До їх органiзацiї був причетний письменник Модест Левицький. У 1911 p. росiйська полiцiя святкування заборонила.

Наступним важливим етапом посилення нацiональних настроїв стала Перша свiтова вiйна. Якраз на рубежi Радивилова, де закiнчувалася Росiйська iмперiя i починалася Австро-Угорщина, найгострiше постала трагедiя бездержавностi українцiв: вони мусили вбивати один одного, захищаючи чужi їм iнтереси цих двох iмперiй, що розпадалися. У той час тут за "австрiякiв" воював i Мирон Тарнавський, згодом генерал Української галицької армiї. Австрiйськi вiйська захопили Радивилiв 11 серпня 1914 p. i протрималися тут два тижнi. Удруге вони прийшли в 1915 р. i трималися майже рiк. Росiйське вiйсько, яке "визволяло" мiстечко, дiяло тими ж методами грабежiв, розправ iз непокiрними городянами, котрi не встигли евакуюватися подалi вiд лiнiї фронту. Навiть далекi вiд полiтики українцi не могли не бачити: їх доля байдужа для будь-яких чужинцiв. Цiкавi спогади про той перiод залишив у журналi "Брiдщина" уродженець села Корсiв (поблизу с. Безоднi Радивилiвського району) Семен Калинюк, емiгрант у Канадi. Будучи на фронтi, вiн вирiшив дезертирувати й улитися в українське вiйсько в Києвi, але йому запропонували їхати в Радивилiв, де формувалися вiддiли прикордонної охорони. "Пiзно вночi над"їхав поїзд i я виїхав до Радивилова, - згадував С.Калинюк. - Там я зголосився до команди "Волинського корпусу прикордонної охорони". Пiсля перевiрки документiв мене прийняли, дали з магазину новий "мундир" i зброю. Начальник Радивилiвського вiддiлу прикордонної охорони мав до мене довiр"я. Вiн вживав мене до конвою залiзничних транспортiв iз Радивилова до Бродiв з повними вагонами, а назад з порожнiми".

У 1917 p. у Росiї вiдбулося двi революцiї. Уже перша ж звiстка про падiння царського режиму послужила свого роду сигналом для українських патрiотичних сил - 17 березня була заснована Центральна Рада, у числi керiвникiв якої виявився згаданий Дмитро Дорошенко. Центральна Рада дiставала дедалi зростаючу пiдтримку українцiв. Це засвiдчив i антивоєнний мiтинг на станцiї Радивилiв 1 травня 1917 p. У ньому брали участь як мiсцевi жителi, так i солдати 32-го армiйського корпусу, котрi не бажали бiльше коритися Тимчасовому урядовi i продовжувати воювати за примарнi цiлi. У цей же час мiж Радивиловом i Бродами прокотилися акцiї братання українцiв, якi волею долi опинилися по рiзнi боки фронту. Зважаючи на такi настрої, Центральна Рада 23 червня й видала Перший унiверсал, у якому говорилося: "Хай Україна буде вiльною. Не вiдокремлюючись остаточно вiд Росiї й не розриваючи зв"язкiв iз Росiйською державою, хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життя у своєму краї".

До Четвертого унiверсалу (22 сiчня 1918 p.), який проголосив, що УНР стає вiльною й самостiйною державою, ще були мiсяцi сумнiвiв, позбавлення iлюзiй на спiвпрацю з Росiєю. У сiчнi 1918 p. в Радивиловi почала дiяти Рада робiтничих та солдатських депутатiв, вона закликала населення пiдтримати радянську владу. Було створено вiйськовий загiн iз числа добровольцiв 105-ї дивiзiї 11-ї армiї - вони мали утримувати лiнiю фронту до укладення перемир"я з Нiмеччиною. Мiсцеве населення, в серцях якого вже зажеврiло полум"я нацiонального вiдродження, змушене було рахуватися з обставинами, вичiкувати. Тим бiльше, що загроза продовження вiйни не минула: 18 лютого 1918 p. австро-нiмецькi вiйська вступили в Радивилiв. Хлинула нова стихiя нищення, грабежiв. Оголосили страйк радивилiвськi залiзничники - вони не бажали бути розмiнною монетою у руках полiтикiв. Вiдтак владу в Українi не без участi австро-нiмецького командування перебрав на себе гетьман Павло Скоропадський. Бiльшiсть народу сприйняла це негативно, розгорнулася пiдготовка до збройного повстання проти гетьманату. У Радивиловi збройний вiддiл очолив колишнiй штабс-капiтан царської армiї, уродженець с.Опарипсiв Максим Боровий. Вiн повiв своїх бiйцiв до Кременця, де зосередилося досить сильне прогетьманське угруповання. Мiсто з боєм було взяте. З радивилiвцiв загинули дев"ятеро, їх привезли в Радивилiв i при великому зiбраннi людей, над якими майорiли жовто-блакитнi прапори, поховали на кладовищi. Ця могила збереглася, наприкiнцi 80-х рокiв вона заново впорядкована; за Польщi тут регулярно проводилися богослужiння, вони вiдновилися з утвердженням незалежностi України. Пiсля успiху в Кременцi пiдроздiл Максима Борового було перетворено в 1-й Волинський полк УНР. Порядку в тi часи розброду й хитань було повсюди дуже мало, тому командир, навчений досвiдом, не мiг усе пустити на самоплив. Отож звернувся до окружної вiйськової команди (ОBK) у Золочiв iз проханням надiслати до Радивилова пiдмогу з галичан, насамперед - для охорони великих запасiв продовольства та рiзного вiйськового майна, що накопичилося тут у зв"язку з проходженням фронту в 1916 - 1917 роках.

У сiчнi 1919 p. з Бродiв прибула в Радивилiв сотня Української галицької армiї пiд проводом четаря Наливайка. Галичан зустрiли неабияк урочисто, звучав гiмн "Ще не вмерла Україна". Однак врештi-решт спроба взяти пiд свiй контроль Радивилiв не вдалася - значний вплив тут мали по-бiльшовицькому налаштованi вiйськовi. Згодом у Радивилiв з ОВК-Золочiв було надiслано вiйськову групу з 300 стрiльцiв, iз повним бойовим забезпеченням, на чолi зi старшиною УГА Петром Вовком. Вiн описав своє перебування тут i знайомство з Максимом Боровим у статтi "Волинь пiд вiйськовим зарядом галичан - 1919 p.", опублiкованiй 1922 року в багатьох числах журналу "Український скиталець" (видавався в Чехословаччинi). Петру Вовку вдалося взяти пiд свiй контроль i Радивилiв, i цiлi Дубенський та Кременецький повiти, було забезпечено проходження поїздiв по мiсцевiй залiзницi, що мало велике значення у зносинах УНР iз Галичиною.

Чимало радивилiвцiв тодi влилося у вiйсько УНР, сотником 1-го Богданiвського полку був Якiв Бортник iз Радивилова. I все ж загалом бiльшовики, головним чином надiсланi з Росiї, тiснили Директорiю. Через постiйнi змiни воєнної ситуацiї уряд часто й багато їздив, засiдання нерiдко проходили в залiзничних вагонах. З кiнця 1918 p. столицею вiрних Симону Петлюрi сил стало Рiвне. 29 квiтня отаман Володимир Оскiлко зробив спробу вчинити державний переворот, але Петлюра, перебуваючи в Здолбуновi, швидко органiзував контрдiї проти заколотникiв. Пiсля 5 травня 1919 p. уряд голови Директорiї Симона Петлюри працював на залiзничнiй станцiї Радивилiв, бiля хутора Гранична. Тодiшнiй мiнiстр народної освiти Iван Огiєнко у своєму щоденнику занотував: "1919.Y. Блукання уряду УНР. Переїзд iз Рiвного до Радивилова..." I все ж невдовзi урядовцi змушенi були емiгрувати в Торунь. Лише 12 серпня за пiдтримки полякiв петлюрiвцi змогли повернутися в Радивилiв, днем ранiше розгорнулися триденнi запеклi бої за Рiвне.

А проте слабкiсть соцiальної бази українського руху 1917 - 1920 рокiв не могла не позначитися на кiнцевих результатах: революцiя захлинулася в кровi, була поглинута пiдступами зовнiшнiх ворогiв i внутрiшнiм зрадництвом. Усе ж вогонь нацiонального пробудження остаточно загасити не вдалося нi польськiй владi, нi (згодом) бiльшовицькiй. Питання нацiонального самовизначення не знiмалося з порядку денного, воно переносилося на бiльш пiзнi строки.

Як Радивилiв був воротами в Європу

У ХIХ столiттi Радивилiв розвивався головним чином тому, що знаходився на кордонi iмперiї. У 60-х роках через мiсцеву митницю щороку в обидва боки переправлялося товарiв майже на 4 мiльйони рублiв. Щотижня в мiстечку вiдбувалися багатолюднi базари. Свої товари пропонували покупцям понад 160 крамниць i яток, де крамарювали в основному євреї. З центральними районами країни Радивилiв спочатку був з"єднаний лише гужовим трактом. Але уздовж нього проклали залiзницю, рух на якiй до Дубна i Здолбунова вiдкрили у 1873 роцi, i це ще бiльше пожвавило торгiвлю.

Що собою являла станцiя в Радивиловi? Вокзал був двоповерховий, його пiдiрвали в 1944 роцi фашисти. Одразу за колiєю, яку з росiйського боку проклали до Бродiв (тодiшньої митної станцiї Австро-Угорської монархiї), прямо напроти вокзалу розчистили майдан для карет. При ньому працювали крамницi i ятки купцiв: Райзман торгував рибою, iкрою, Соколов, а пiсля нього Ґоворов - печивом, цукерками... Поряд iз майданом дiяли два двоповерховi приватнi готелi, що належали єврейським сiм"ям. Пасажирськi поїзди курсували до Здолбунова двiчi на добу.
Леся Українка у листi вiд 9 травня 1891 року iз с.Колодяжного на Волинi писала до Львова дружинi Iвана Франка, запрошуючи в гостi: "Хоч їхати залiзницею мусите довго, однак я мислю, що їдження не маєте брати багато, бо в Радивиловi треба чекати двi години, а за той час можна купити собi, що треба... Вiд Радивилова до Ковеля (остатня станцiя Ковель) їхати вже недовго, до 6-ї г. вечора, тiльки одна невигода - пересадка в Здолбуновi". Щоб їхати за кордон, треба було, зрозумiло, пройти митний огляд. Його здiйснювали у вокзалi. По другий бiк цього примiщення, там, де тепер брукована дорога й рiв за нею, пiдходила з Бродiв австрiйська колiя, вужча вiд росiйської. Росiйськi товари, що вiдправлялися в Австро-Угорщину i далi, у Радивиловi перевантажували. Завдяки рiзнiй висотi пiд"їзних колiй вагони двох держав розташовувалися так, що сипучi вантажi вдавалося перемiщати за допомогою лоткiв. Очевидно, подiбним чином завантажували росiйськi вагони в Бродах. Вантажниками працювали, як правило, жителi прилеглих до залiзницi будинкiв. Але й була артiль iз пiдготовки вантажiв та їх вiдправки. Людям цього колективу доручали бiльш вiдповiдальну роботу - наприклад, оббивання габаритних товарiв. Напроти вокзалу, за австрiйською колiєю, привертав увагу ошатний парк (його залишки у виглядi старих дерев можна побачити й тепер). Гарно спланованi алейки, альтанки... Серед парку вишикувалися церква, 4-поверховий корпус завдовжки до 300 метрiв i 2-поверховий, невеликий за розмiрами. В останньому проживало митне начальство. У великому ж розмiщалися рiзноманiтнi прикордоннi канцелярiї.

Про церкву треба сказати окремо. Пiсля того, як 1874 року в Радивиловi освятили церкву Олександра Невського, з"ясувалося, що всiх бажаючих вона вмiстити не може. Бiднiшi парафiяни в негоду змушенi були залишатися просто неба. Так виникла думка закласти церкву i поблизу залiзницi. Нарекли на честь свята Введення у храм святої Богородицi. Згодом при церквi з"явився цвинтар. Тут у 1910 роцi був похований i начальник прикордонної варти генерал-лейтенант Петро Лазовський. У роки Першої свiтової вiйни при церквi хоронили полеглих росiйських солдатiв. А зруйновано її у роки Другої свiтової вiйни. Тепер на тому мiсцi каплиця. При станцiї дiяло ремонтне депо. Неподалiк станцiї була залiзнична гiлка, що доходила до села Будки (нинi Кременецького району), нею пiдвозили прочан до Почаївської Свято-Успенської лаври. 1 травня 1911 р., пiсля Лютневої буржуазно-демократичної революцiї, на станцiї вiдбувся антивоєнний мiтинг солдатiв 32-го армiйського корпусу й населення.

У липнi 1918 р., у перiод окупацiї Радивилова австро-угорськими вiйськами, працiвники станцiї оголосили страйк. Революцiйнi подiї вiдобразилися i на настроях австрiйських солдатiв, у рядах яких на початку листопада 1918 р. сталися заворушення. У 1919 р., коли Радивилiв був пiд контролем вiйськ УНР, хтось пiдiрвав залiзницю на дiлянцi Радивилiв - Броди, щоб не дозволити нацiональне свiдомим українцям подати руку допомоги своїм братам у Галичинi. У 1919 р. пiд час боїв Червоної армiї з польськими вiйськами мiсцевою залiзницею курсували бронепоїзди. У Радивиловi деякий час перебув уряд Директорiї на чолi iз Симоном Петлюрою. Нинiшнє примiщення вокзалу збудоване в 1952 - 1954 рр. Тодi ж проклали другу колiю. Поїзди переведенi на електротягу з 1964 року.

Без бар'єрiв вiросповiдних

Так розпорядилася iсторiя, що Радивилiв понад 120 рокiв був при кордонi двох держав. Радивилiв - це ще Волинь, а розташованi за 7 кiлометрiв Броди - уже Галичина. По-рiзному складалося життя волинян i галичан, роздiлених кордоном, а це вiдображалося в їхнiй культурi, традицiях, вiруваннях.

Коли Радивилiв опинився у складi Росiї, тутешнє населення вже вiдчуло на собi асимiляцiйний вплив Польщi - як-не-як, понад 200 лiт вона утверджувала тут свої звичаї, запроваджувала католицизм, а як iз цим не надто вдавалося, принаймнi пiдтримувала унiатство. Отож, коли росiйське духовенство спробувало (не без морального натиску) вiдроджувати православ"я на Захiднiй Українi, це не завжди зустрiчало розумiння у простолюду. У районному iсторичному музеї я натрапив на цiкавий документ, виданий 1818 року на iм"я колишнього парафiяльного священика села Крупця Федора Жигальського. Цей документ якраз i вiдображає, що влада використовувала всi можливi засоби впливу, аж до несподiваних. На гербовому паперi, скрiпленому печаткою, написано (подаю в перекладi з росiйської): "Пiсля благополучного, з дозволу Всевишнього, закiнчення вiйни з французами, благовгодно було його iмператорськiй величностi, Всемилостивiшому Государю нашому, помiж iншими милостями, дарованими всiм взагалi вiрним його пiдданим, вiдзначити духовенство особливим знаком Великомонаршого свого благоволiння i вдячливостi... Хай носить на грудях своїх... спецiально заснований хрест iз написом 1812 року".

Якими ж могли бути заслуги отця Федора? В описi церков та парафiй Волинської єпархiї, зробленому в 80 - 90-i роки ХIХ столiття Миколою Теодоровичем, знаходимо вiстку, що iєрей Федiр Жигальський був у крупецькiй парафiї останнiм унiатським (греко-католицьким) священиком, служив 8 рокiв, але й пiсля 1896 року, коли вiдбулося приєднання унiатських парафiян до православної церкви, не побажав перейти в православ"я, залишався в Крупцi унiатським священиком без парафiї, задовольняючи духовнi потреби тiєї частини християн, якi продовжували вважати себе греко-католиками. Отже, Олександр I зважив за можливе вiдзначити хрестом унiатського священика? Бо той, очевидно, благословляв росiйських воїнiв, коли тi пiд командуванням генерал-лейтенанта Ессена прийшли 15 серпня 1805 року до Крупця i збиралися вирушати далi за маршрутом Броди - Золочiв... Попереду їх чекала битва пiд Аустерлiцом. А може, на схилi вiку, в 1818 роцi, Федiр Жигальский уже змирився з обставинами, перейшов у православ"я i саме тим i заслужив на вiдзнаку царя? Якщо й душпастирi дозволяли собi мiняти вiросповiдання, то нiчого незвичайного не побачимо в тому, що i в пiзнiшi часи Радивилiв ставав мовби роздорiжжям мiж обов"язком вiри i життєвими обставинами.

А втiм, уже з XYI столiття вiдомо, що в наших волинських краях iснував компромiс: якщо одна сторона у шлюбi належала до православних, а друга - до католикiв, то вiнчання здiйснювалося спiльно православним i католицьким священиками, а в рядi випадкiв такi змiшанi шлюби вiнчалися й одним православним попом. На це вказує iсторик Орест Левицький у своєму дослiдженнi архiвiв Луцького замку - на тему "Сiм"я i побут українцiв у XYI ст." Хоча, нiде правди дiти, пiсля Люблiнської унiї 1569 року, пiсля якої Радивилiв опинився у складi Речi Посполитої, все ж таки досить часто тутешнi шлюби українцiв iз поляками завершувалися переходом православних у католицизм. Чимало священикiв пiд натиском полiтичної ситуацiї згодом пристали до унiатства. У Радивиловi здавна жили поруч православнi, католики, християнськi протестанти, iудеї. I хоч релiгiйнi почуття накладали певний вiдбиток на спосiб життя, коло знайомств, це не могло служити нездоланною перепоною для юнакiв та дiвчат, котрих зближували взаємнi симпатiї. У мiстi досить поширенi в українських родинах прiзвища польського, єврейського звучання, що зайвий раз пiдтверджує: у минулому бувало по-рiзному.

Як розповiдав старожил мiста Федiр Бортник, який помер на 92 роцi життя, за часiв Польщi пiд час укладення польсько-українських шлюбiв перевага - знов-таки, наче в середнi вiки - вiддавалася католицизмовi як панiвнiй релiгiї. Стосунки ж мiж унiатами i православними вирiшувалися шляхом взаємних компромiсiв. Скажiмо, коли письменник Петро Козланюк, греко-католик за вiросповiданням, вирiшив обвiнчатися з радивилiвською православною дiвчиною, це спричинило труднощi. Знайомi порадили звернутися до сiльських священикiв, менш непоступливих у таких питаннях. Вiнчання вiдбулося. I тут доречно нагадати, що в XYI ст. при здiйсненнi таїнства шлюбу мiж представниками рiзних конфесiй часто були присутнi як православнi попи, так i католицькi ксьондзи. Мало того, є архiвнi пiдтвердження, що ксьондзи попросту зверталися за допомогою до православних настоятелiв, навiть пiсля Люблiнської унiї просили їх здiйснити рiзнi треби, включно зi шлюбним розлученням.

Нинi в Радивиловi теж нерiдкi шлюби мiж представниками рiзних конфесiй, адже мiграцiя створює умови для нових знайомств, любовних "романiв". Серед моїх приятелiв є такi, де в однiй сiм"ї чоловiк вважає себе греко-католиком, дружина - православною. Однак принаймнi це не пiдштовхує до сiмейних непорозумiнь, тим паче, що молодь i люди середнього вiку нинi здебiльшого не належать до релiгiйних фанатикiв. Мiж iншим, кохання перемагало вiросповiднi бар"єри i в моєму давньому роду: на початку ХХ вiку за мого православного дiда, тодi ще юного Iвана Ящука пiшла замiж полька католичка Євдокiя Гебська, перед вiнчанням змiнивши своє вiросповiдання. Але чи не буває нинi мiж сiм"ями молодого й молодої непорозумiнь, якщо жодна з родин не бажає в обрядовостi вiддавати перевагу конфесiйнiй належностi одного з наречених? Буває, i це стає приводом для додаткових мiстечкових пересудiв. А проте, щоб такi непорозумiння виявилися непереборними i розладнали шлюб, щось не випадало чути. Адже врештi-решт традицiї вiросповiдної терпимостi бачимо з найдавнiших часiв iснування Радивилова й довколишнiх населених пунктiв.

Сотнi танкiв тут стялися у смертельному двобої

Уже в червнi 1941 року в зонi бойових дiй опинилася i територiя нинiшнього Радивилiвського району. У районi Червоноармiйська (Радивилова) дiяв 8-й механiзований корпус пiд командуванням генерал-лейтенанта Дмитра Рябишева, який керував ним вiд початку формування у червнi 1940 р. до розформування у липнi 1941 р. Напередоднi Великої Вiтчизняної вiйни корпус дислокувався на територiї тодiшньої Дрогобицької областi. Мав 932 танки. З них тяжких, середнiх, а також Т-34 - 169, iншi танки були застарiлих конструкцiй, здебiльшого з закiнченим строком моторесурсу. Iз 141 гармати 53 мали калiбр 37 i 45 мм. Засоби протиповiтряної оборони являли собою чотири 37-мiлiметровi зенiтнi гармати i 24 зенiтнi кулемети. Уся артилерiя транспортувалася тихохiдними зношеними тракторами.

У районi Броди - Радивилiв - Дубно - Берестечко вiдбулися найбiльшi танковi бої початкового перiоду вiйни. Удосвiта 26 червня була спроба атакувати загарбникiв у напрямку вiд Бродiв - Радивилова на Берестечко. Але 12-а танкова дивiзiя не змогла з ходу прорвати оборону ворога. Нiмецька авiацiя завдала потужних ударiв - бомбили групи з 50 - 60 лiтакiв. Загинули кiлька штабних офiцерiв мехкорпусу. У болотистих заплавах Слонiвки, Ситенки зав"язло чимало танкiв. Однак мотострiльцi 12-ї танкової дивiзiї генерала Тимофiя Мiшанiна при пiдтримцi артилерiї форсували Слонiвку i захопили плацдарм на протилежному березi. Було вiдновлено мiст, по ньому пiшли танки. Танкова рота старшого лейтенанта Жердєва, обiйшовши Лешнiв, перерiзала дорогу i знищила вiдступаючий мотоциклетний батальйон гiтлерiвцiв разом iз його артилерiєю й обозом. 34-а танкова дивiзiя полковника Iвана Васильєва в ходi наступу завдала противниковi серйозних втрат i до кiнця 26 червня вийшла на рубiж Хотин - Острiв. Було знешкоджено 3 мотоциклетних батальйони, 10 танкiв, 12 гармат, захоплено в полон понад 200 солдатiв та офiцерiв з 48-го механiзованого корпусу танкової групи генерала Клейста.

Штаб 8-го мехкорпусу перемiстився в район села Ситного, у лiс, за три кiлометри пiвденно-захiднiше. 26 червня сюди прибув член Вiйськової ради фронту корпусний комiсар Вашугiн i вiд iменi командуючого зажадав, щоб корпус наступав у напрямку Дубна. У склад передового загону були включенi 24-й танковий полк (командир пiдполковник Волков) 12-ї танкової дивiзiї, пiдсилений 21 танком (15 Т-34 i 6 БТ-7) з 23-го танкового i 27-го мотострiлецького полкiв. До Ситного прибув i начальник автобронетанкових вiйськ фронту генерал-майор Моргунов, якому доручили координувати дiї 8-го i 15-го (який наступав злiва) мехкорпусiв. З iнших сторiн на Дубно мали просуватися 9-й мехкорпус генерал-майора Рокосовського (вiд Клеваня) i 19-й мехкорпус генерал-майора Фекленка (вiд Рiвного). 27 червня передовий загiн i 34-а танкова дивiзiя розгромили захопленi зненацька на маршi танковий полк i тиловi пiдроздiли 11-ї танкової дивiзiї нiмцiв, оволодiли районом Повчi. Загiн 7-ї мехдивiзiї, який поспiшив слiдом, на рiчцi Пляшiвцi поблизу Пустоiванного наткнувся на ворожий заслiн, але зумiв зiм"яти його.

Про дiї 8-го мехкорпусу начальник генерального штабу сухопутних вiйськ гiтлерiвцiв, генерал-полковник Гальдер записував у щоденнику: "У смузi групи армiй "Пiвдень" 8-й росiйський танковий корпус наступає вiд Бродiв на Дубно в тил нашим 11-й i 16-й танковим дивiзiям... Глибоко вклинився в наше розташування i зайшов у тил 11-й танковiй дивiзiї. Це вклинення противника, очевидно, викликало велике безладдя в нашому тилу в районi мiж Бродами й Дубном. Противник загрожує Дубну з пiвденного заходу... В тилу 1-ї танкової групи також дiють окремi групи противника з танками, якi навiть просуваються на значнi вiдстанi..." А на ранок 30 червня: "Напружена обстановка в районi Дубна досить серйозно перешкодила просуванню 16-ї танкової i 16-ї моторизованої дивiзiй, а також на декiлька днiв затримала 44, 111 i 2-у пiхотнi дивiзiї..." Успiхи червоноармiйцiв змiнювалися невдачами. На жаль, далася взнаки невисока активнiсть 15-го мехкорпусу генерал-майора Карпеза, який повинен був розгортати бої у напрямку на Берестечко. Значна частина сил 8-го мехкорпусу потрапила в кiльце оточення. Його прорив дався дорогою цiною втрат. Пiсля завершення операцiї 7-а моторизована дивiзiя зайняла оборону на висотах за 7 км пiвнiчно-захiднiше Михайлiвки та поблизу Радивилова, 12-а танкова дивiзiя - на рубежi Башарiвка - Михайлiвка. Надалi сили корпусу генерала Рябишева були вiдведенi в район пiвнiчно-захiднiше Тернополя. У районi с.Ситного загинув генерал Тимофiй Мiшанiн, у районi с.Козина - генерал Пилип Сущий. За чотири днi боїв, в основному на територiї нинiшнього Радивилiвського району, вiйська корпусу знищили 4 мотоциклетних i 5 пiхотних батальйонiв, до 200 танкiв, бiльше 100 гармат рiзних калiбрiв, 9 лiтакiв i взяли в полон понад 300 фашистських солдатiв та офiцерiв.

Тiльки вперед - i жодного вiдступу

Чим далi час вiдноситиме нас вiд того iсторичного 1991 року, тим бiльше в пiдростаючих поколiнь викликатиме iнтерес питання: а як усе вiдбувалося? Про подiї загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Але тодi творилася iсторiя i в регiонах, у маленьких мiстах, у таких райцентрах, як Радивилiв (Червоноармiйськ), як Червоноармiйський район.

Партiйнi органи були безсилi

Уже вiдзначення 340-рiччя Берестецької битви в 1991 роцi викликало небувале нацiонально-патрiотичне пiднесення. Села Пляшева, Острiв, а точнiше - острiв Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотнi тисяч людей з усiх усюд. Маєво нацiональних синьо-жовтих знамен, рiшучi виступи на мiтингу при вiдкриттi пам"ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумнiву: спинити рух до утвердження України як самостiйної держави вже нiкому не вдасться. А ще ж перебували при владi органи компартiї, проте їхнi спроби розвiнчувати Народний рух України, пов"язувати нацiональну символiку зi злочинами успiху не приносили.

У своєму виступi при вiдкриттi пам"ятника Голова Верховної Ради Леонiд Кравчук зазначив: "Ми маємо вiдвоювати сувереннiсть нашої України. Ми вiдвоюємо, завоюємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всi разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу". Текст виступу було повнiстю надруковано в районнiй газетi "Прапорi перемоги" за 20 червня 1991 p., нiде бiльше вiн не публiкувався. Незважаючи на делiкатнiсть формулювань, вiн цiлком пройнятий думкою про неминучiсть дальшої суверенiзацiї України. Пiд час виступу та по його закiнченнi над натовпом пронеслося скандування: "Українi - волю!", "Нi - союзному договору!" Хтось пробував пiдiгрiти пристрастi й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука. Дев"яностап"ятилiтнiй Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Мстислав зауважив: "Я вiрю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радiсть, там є надiя, там є творчiсть. Хотiв би потиснути руку й нашому Президентовi Леонiдовi Макаровичу... Своїм дiлом покажемо, що ми таки дбаємо про великi справи". Кравчук вiдгукнувся на це реплiкою: "Треба всiм працювати разом на ту цiль, яку маємо".

А тим часом на засiданнi бюро райкому компартiї вiдзначається: "...Останнiм часом послаблено взаємодiю райкому з первинними осередками, змiст багатьох рiшень вищестоящих органiв не доходить до комунiстiв, що звужує їх можливiсгь вiрно орiєнтуватися в обстановцi, породжує думку, що партiйнi органи не вiдчувають складних процесiв..." Епоха комунiстичного всевладдя завершувалася. Свого роду символiчною стала смерть 28 червня 93-рiчного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсiонера союзного значення О.Тихончука, у некролозi якого було записано й таке: "З 1923 по 1939 рiк працював за рекомендацiєю партiйних органiв в районних i мiських вiддiлах НКВС..." У липнi на 81-му роцi життя помер член КПРС з 40-рiчним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежностi... без незалежностi

У районнiй газетi друкуються замiтки, уже самi заголовки яких указують на новi реалiї життя: "Допомагають комп"ютери", "Наркомани у районi", "Бензиновий дефiцит", "Зерно коштуватиме дорожче", "I знову про купони"... До першої рiчницi проголошення Декларацiї про суверенiтет України депутат Верховної Ради УРСР вiд тутешнього округу, голова Дубнiвської мiської ради народних депутатiв Василь Бiлий висловив у "Прапорi перемоги" своє бачення майбутнього: "...власнiсть народу України на все, що на її територiї, нацiональний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, нацiональнi збройнi сили, правоохороннi органи i самостiйна зовнiшньоекономiчна дiяльнiсть".

16 липня 1991 року вiдзначалося як День незалежностi України. Номер "Прапора перемоги" вийшов святковий. Було вмiщено гiмн Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна..." Поряд друкувалися статтi першого секретаря райкому КПУ Анатолiя Олесницького, голови районного осередку Руху Iгоря Киричука, голови правлiння районної органiзацiї Товариства української мови iменi Т.Шевченка "Просвiта" Миколи Мошкуна та iнших. З нагоди свята в Червоноармiйському i Бродiвському районах пройшла мiжреспублiканська велогонка.

Райвиконком схвалив "Програму розвитку української мови та iнших нацiональних мов у районi на перiод до 2000 року". Зокрема, передбачалося "розвивати функцiонування української мови в усiх сферах суспiльного життя як державної i як мови мiжнацiонального спiлкування". Частина православних вiруючих у райцентрi порушила клопотання про реєстрацiю громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Пiд церкву було освячено будинок по вул. Ленiна (нинi Почаївська).

Вiдомо, що 1 грудня 1991 року було проведено референдум на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України. Але нинi вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук пiдписав Постанову Верховної Ради УРСР "Про вибори Президента Української РСР". Цi вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москвi, що назрiвав, мав лише прискорити революцiйнi процеси. У Червоноармiйську на стендi Руху з"являються емоцiйнi листiвки, спрямованi проти райкому, iнших представникiв влади.

Неприємнi днi серпня

Ще на початку серпня районка надрукувала статтю "Неприємнi" днi", де вказувалося, що несприятливим за геофiзичними чинниками буде й понедiлок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистiв спробувала усунути вiд влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тiнь фашистської хунти.

Наш район мовби завмер у вичiкуваннi. Газета не вмiстила жодного документа заколотникiв на чолi з Янаєвим. Мало того, за радiоповiдомленням було прийнято й опублiковано "Заяву Президiї Верховної Ради УРСР", де говорилося: "...на територiї Української РСР надзвичайний стан не запроваджується". Уже навiть 20 серпня "Прапор перемоги", використовуючи пiдтекст, закликав: "Всiм нам пора навчитися вiдрiзняти зерно вiд полови, аналiзувати десь почуту або прочитану iнформацiю", "нинi необачно довiряти одному джерелу - мудрiсть полягає в тому, щоб їх зiставити, а вже потiм приймати рiшення". Це було написано в той час, коли радiо й телебачення раз у раз озвучували документи "гекачепiстiв".

На крутозламi епох

Акт проголошення незалежностi України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 p., був сприйнятий у районi з пiднесенням. У Червоноармiйську на центральнiй площi вiдбувся багатолюдний мiтинг, органiзований мiсцевими осередками Руху й УРП. Виступали керiвники, депутати районної та мiської рад, активiсти партiй. 26 серпня у зв"язку з наявнiстю матерiалiв, якi свiдчили про участь органiв компартiї у державному переворотi 19 - 21 серпня, з метою забезпечення умов розслiдування справи Президiя Верховної Ради України припинила дiяльнiсть компартiї. У районi створили комiсiю райради з 7 чоловiк, яка вiдповiдно до Указу Президiї Верховної Ради України "Про тимчасове припинення дiяльностi Компартiї України" та постанови Президiї Верховної Ради "Про власнiсть Компартiї України та КПРС на територiї України" опечатала кабiнети й примiщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякi документи райкому знищили його працiвники.

Саморозпустилися парторганiзацiї райвiддiлу мiлiцiї, вiддiлення Комiтету держбезпеки, райвиконкому, трохи згодом - райвiйськкомату. Розпорядженням голови райвиконкому було зобов"язано завiдуючих вiддiлами виконкому забезпечити припинення дiяльностi органiзацiй полiтичних партiй у вiддiлах, пiдпорядкованих їм установах та органiзацiях. Вiдбулося освячення мiсця, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нинi храм Рiздва Пресвятої Богородицi). Разом iз тим район жив звичними турботами: проведенням польових робiт, пiдготовкою до нового навчального року.

Незаконно - але правильно!

31 серпня вiдбулося чергове засiдання постiйної комiсiї iз соцiалiстичної законностi та охорони громадського правопорядку, яка визнала факт самовiльного встановлення нацiонального синьо-жовтого прапора й зняття державного на примiщеннi райради пiд час мiтингу 28 серпня 1991 p. як "iгнорування законно обраних органiв влади в районi". Разом а тим було запропоновано черговiй сесiї райради внести у порядок денний питання про встановлення синьо-жовтого прапора поряд iз тодiшнiм державним. Але найцiкавiше таке положення документа: "Враховуючи суспiльно-полiтичну ситуацiю в районi, з метою недопущення конфронтацiї рiзних полiтичних сил, рекомендувати райвиконкому залишити..." Одне слово, зроблено було незаконно - а залишилося назавжди. Позачергова сесiя мiськради розглянула питання про встановлення на будинку мiськради поряд iз державним нацiонального синьо-жовтого прапора, про повернення мiсту його iсторичної назви, про перейменування вулиць Ленiна, К.Маркса, Комунiстичної й центральної площi. Було вирiшено демонтувати пам"ятник Ленiну i "передати його на збереження в музей". Пам"ятник демонтували 4 вересня i перемiстили на територiю "Радивилiвводоканалу". Газета запроваджує рубрику "До питання про назву райцентру".

Сесiя райради створила комiсiю з питань поновлення прав реабiлiтованих, розглянула питання про символiку на примiщеннi райради, про референдум щодо назви райцентру.

У вереснi було урочисто вiдкрито будинок культури в Крупцi.

Обласна рада ухвалила рiшення "Про дiяльнiсть посадових осiб, державних органiв та громадських органiзацiй в перiод державного перевороту 19 - 21 серпня 1991 року", у якому було висловлено суворi оцiнки на адресу тих, хто своїми дiями пiдтримали заколотникiв, було пiддано осудовi засоби iнформацiї в областi, якi надрукували без коментарiв звернення ДКНС (ГКЧП). I хоч нiхто з Червоноармiйського району не називався, це служило застереженням вiд подальшої "полiтичної незрiлостi". У жовтнi освятили Свято-Покровську церкву в Михайлiвцi.

Ми i в цьому майже одностайнi!

Розгортається кампанiя з пiдготовки до Всеукраїнського референдуму на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України та до виборiв Президента України. На цьому фонi навiть ще не вiдмiнене свято 7 листопада минає в районi непомiтно. У листопадi в мiському парку вiдбувся мiтинг пiд гаслом "Самостiйна Україна та її Президент", який проводили районнi органiзацiї УРП i Руху.

1 грудня 1991 року на територiї району взяли участь у Всеукраїнському референдумi майже 28,5 тисячi чоловiк, або 96 вiдсоткiв вiд числа виборцiв. Своє "Так" незалежностi України сказали 97 вiдсоткiв вiд числа тих, якi взяли участь у референдумi. Проти незалежностi голосували всього 317 чоловiк. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост пiдтримали 10,5 тисячi чоловiк, В.Чорновола - 7,8, Л.Лук"яненка - 7,7. Жителi району висловилися за повернення мiсту його iсторичної назви - Радивилiв та за перейменування району з Червоноармiйського на Радивилiвський. Рiшення щодо мiста Верховна Рада затвердила аж у березнi 1993 року.

Ось таким непростим був той уже досить далекий вiд нас рiк 1991-й, який назавжди увiйшов в iсторiю України.

Вiд села до села

Таємницi Попового Горба
(Острiв)
Головним "iдеологом" Берестецької битви був митрополит Йоасаф

Мало кому з туристiв, що бувають на територiї Державного iсторико-меморiального заповiдника "Поле Берестецької битви", вiдоме це урочище, знане серед жителiв села Острова як Попiв Горб. Знаходиться воно в цьому селi неподалiк вiд млина, на пiдвищеннi, з трьох сторiн оточене мальовничими заплавами правого берега Пляшiвки. Хрестом позначене мiсце, на якому з середини ХVII столiття стояла церква святого архiстратига Михайла, котру в 1912 роцi розiбрали й перенесли на острiв Журавлиха, де створювався заповiдник "Козацькi могили". За переказами, саме в цьому храмi напередоднi Берестецької битви 1651 року молилися гетьман Богдан Хмельницький, козацькi полковники Iван Богун, Фiлон Джаждалiй, Мартин Пушкар та iншi. Розповiдають, що вже й тодi церква була "з iсторiєю", її начебто купили в Теслуговi. Там при нiй був похований поет ХVI столiття Iван Журавницький.

А втiм, Попiв Горб цiкавий i як пам"ятка археологiї. Тут у 1970 - 1974 роках було розрито понад 250 квадратних метрiв територiї, де дослiдники пiд керiвництвом Iгоря Свєшнiкова виявили сiм господарських ям древнього поселення, що визначається вченими як культура Вербковiце - Костенець (за назвами поселень у Польщi, де були виявленi першi поселення такого типу). Знахiдки вказували на те, що вже 5 тисяч рокiв тому, за часiв знаної з iсторiї доби мiдi, тут, бiля рiчки, жили люди, котрi займалися землеробством, скотарством i мисливством. Були й знахiдки бiльш раннього часу, так званої стжижовської культури - з другого тисячолiття до нашої ери, коли далекi пращури слов"ян виготовляли з волинського кременю сокири, ножi, вiстря списiв. Є свiдчення, що бiля Михайлiвської церкви були похованi страченi польською шляхтою 10 липня 1651 року корiнфський митрополит Йоасаф i чернець Павло. Такої думки дотримувався, наприклад, iсторик Микола Костомаров. Священнослужителi були в таборi Богдана Хмельницького, виконуючи свою духовну мiсiю. Йоасаф, друг покiйного вже на той час константинопольського патрiарха Кирила Лукарiса (ранiше викладача Острозької академiї на Волинi), будучи усунутим iз посади корiнфського митрополита за колишнi зв"язки з опальним патрiархом, прибув в Україну 1648 року i став одним iз найбiльш активних помiчникiв Богдана Хмельницького, зокрема, виконував дипломатичнi обов"язки у контактах гетьмана з московським царем Олексiєм Михайловичем.

Пiд час Берестецької битви намети Хмельницького й митрополита Йоасафа стояли в урочищi Плiсня (тепер центр села Острова), тут протiкала рiчечка Плiсня. Перед наметом Йоасафа звiддаля виднiлися три грецькi, тобто православнi, хрести. За похiдну церкву слугувала споруда з десяти наметiв. Використовувалися три дзвони. Чи була в такому разi потреба Хмельницькому i його полковникам перепливати човнами Пляшiвку, щоб перед вирiшальним боєм 30 червня помолитися в Михайлiвськiй церквi? Згiдно з легендою, нiбито саме тут, де сьогоднi стоїть малопомiтний хрест, сам митрополит вiдправив богослужiння, благословив гетьмана на вiйну за православну вiру i пiдперезав його мечем, освяченим бiля Гробу Господнього в Єрусалимi. Важливiсть подiї цiлком могла спонукати полководцiв вiдвiдати сiльський храм, адже похiдна церква не здатна була справити такого емоцiйного, духовного впливу, як церква постiйна, давня, iз чудовими iконами, що викликали благоговiйнi почуття. Шляхтичi неспроста називали Йоасафа єрусалимським патрiархом, котрий "найбiльше Русь пiдбурював". Тож коли якийсь хлопчина з челядi грабовського старости Сарбєвського застрiлив митрополита з лука, його голову вiдтяли й принесли польському королевi. Вiн викупив у хлопця регалiї, що свiдчили про духовний стан убитого, їх було покладено перед iконою Холмської Богоматерi.

А тiло митрополита й ченця (диякона) Павла, духiвникiв Вiйська Запорiзького, було вiддане землi - цiлком iмовiрно, що поховали їх саме при церквi Михайла, хоч навряд чи Йоасафа при тому нарядили в лiтургiйний одяг, як схильний був вважати Костомаров. Не такими були умови пiсля вiдступу козакiв з-пiд Острова, щоб ушановувати полеглих повстанцiв i їхнiх прибiчникiв.

Ось така iсторiя пов"язана з урочищем Попiв Горб. Трапиться нагода заїхати в село Острiв - запитайте про це мiсце, вклонiться пам"ятi тих, хто благословляв козакiв на боротьбу за вiру, за Україну.

Без скорочень i вилучень (Крупець)

Багато хто з людей старшого вiку звик сприймати iсторiю такою, якою вважали за потрiбне представити її у своїх дослiдженнях заiдеологiзованi радянськi iсторики. Саме вони вирiшували, яким фактам надати гласностi, а якi обiйти увагою, що масам можна знати, а що нi. У роки незалежностi України до нас повертається наша iсторiя без скорочень i вилучень. Є змога розширити й дiапазон мiсцевого краєзнавства. Нiби й не була забута в численних публiкацiях, наприклад, така солiдна праця, як "Историко-статистическое описание церквей и приходив Волынской епархии", укладена викладачем Волинської духовної семiнарiї М. I. Теодоровичем i опублiкована в 1888-1903 роках у друкарнi Почаєво-Успенської лаври. Ось i в багатотомнiй "Iсторiї мiст i сiл Української РСР" згадується вона десятки разiв. I все ж чимало недрiб"язкових фактiв, якi з тих чи iнших причин не подобалися дослiдникам (власне, не так їм, як їхнiм iдеологiчним наглядачам), залишилися не вiдомими широкому загалу. Скажiмо, щодо церков i священнослужителiв.

Щоб дати читачам зриме уявлення про працю М. I. Теодоровича, я вирiшив включити у цю книжку одну з його статей - про Крупець (т. 11, 1889 p., стор. 1083-1087), зрозумiло, переклавши її українською мовою. Принагiдно зауважу: мiсцями впадають у вiчi повтори, трапляються й факти досить-таки малозначущi, - i все ж, читаючи статтю, ви мовби перенесетеся а неповторну атмосферу минувшини невеличкого мiстечка (нинi це - одне з найбiльших сiл Радивилiвського району).

м. КРУПЕЦЬ при рiчцi Бiлiй Криницi, волостi Крупецької, вiд Житомира - 278 верст, вiд Дубна - 55 в., вiд найближчої залiзничної станцiї Руднi - 5 в., при поштовiй приймальнiй станцiї, вiд найближчої парафiї с. Сестратина - 7 в., Срiбне - 4 в. i Михайлiвки - 5 в. Мiстечко це розташоване на рiвнинi й оточене лiсом, воно складається з власне мiстечка i передмiсть - Старикiв, Гнильчi, Цiвинцiв i села Барани; всi цi мiсцевостi знадяться в безпосередньому зв"язку з самим мiстечком i складають одне цiле. Головна поштова дорога, яка перетинає м. Крупець, iде з Радзивилова в Дубно; вiд неї йдуть вiтки в 4 боки - в Сестратин, у Берестечко, в Кременець i Почаїв. Звiдки пiшла назва Крупця? Припускають, що мiстечко це в древностi мало невелику площу, оточену з усiх бокiв сосновим лiсом. Можливо, першi поселенцi його були лiсопромисловцями, якi, маючи на метi полiпшити свiй добробут, очищаючи вiд древнiх коренiв мiсцевостi пiд рiллю та садиби, влаштовували поблизу своїх жител печi для добування смоли з соснових пнiв i сушняку, що нагромадилися; а коли печi цi створили круг бiля їхнiх жител, то вони й самiй мiсцевостi, ними зайнятiй, дали назву - Круг-пiч або Круг-печей, яка перейшла згодом в устах народу в Крупечеськ, Крупець (як з Лутеськ або Лучеськ - Луцьк, з Корчеськ - Корець).

Як поселення, мiстечко це дуже давнє. Про нього згається в актi вiд 1545 року - в опису Луцького окружного замку, в числi городень якого згадується городня "пани Михайловой Свинюской съ Теслухова и съ Крупца", в тому ж опису, при описуваннi великого земського мосту, згадується ще "городня пани Михайловой Свинюской, съ именiя ея Крупца" (Пам"ятники, ч. 4, спр. 2, стор. 78, 85 i 118), ще воно згадується в актi вiд 24 червня 1562 року - в скарзi нареченого луцького владики Марка Жоравницького на опарипеського урядника вiленського воєводи Миколая Радзивiлла про наїзд на землi крупецького маєтку скаржника i завдання побоїв та пограбувань його селянам (Опис актової книги Київ. центр. архiву, ?2036, стор. 22 i 25). Звiдси видно, що в серединi 16 вiку Крупець належав спочатку дружинi Михайла Свинюського, а потiм Марку Жоравницькому. Затим - вiдомi такi власники м.Крупця: Цетнери - близько 1724 p., Потоцькi - близько 1760 p., Мнiшки - близько 1780 p., Iгельстроми - з 1800 р., Любомирськi - з 1824 р., Залуськi - з 1830 р. i знову Любомирськi - до 1840 р. У 1844 роцi мiстечко це надiйшло, за борги, в казну. Утворена згодом тут фермерська дiльниця, з оброчних статей i оброчних земель, була куплена в 1868 роцi головою Острозького мирового з"їзду Г.Уваровим. На пiвнiчний захiд вiд м. Крупця, за селом Баранне, починається казенний лiс, який за 2 версти вiд цього села перетнутий довгим i досить високим земляним валом, що у простонароддi носить назву "градки". Цi градки (вiд "ограда", "огорожа") були колись величезною вiйськовою спорудою i являли собою загородження вiд натиску неприятелiв. На схiд вiд мiстечка, на орних полях є курган. У ньому трапляються часто стрiли - чисто татарського походження. Це, ймовiрно, могила татар, якi полягли в частих битвах iз мiсцевими руськими вiйськами.

До 1866 року в м. Крупцi iснувала стара дерев"яна Св.-Троїцька церква, збудована в 1662 роцi, як про це свiдчив напис над вхiдними її дверима: "Врата сия Господня, праведники вънидут въ ня. Сооружися храмъ святыя и неразделимыя Троицы Р. Б. ... (1662)" (Теодорович наводить i древнє, кириличне написання цiєї дати). Переказ говорить, що церква ця була збудована козаком Деркачем. Крiм того, є полотняна плащаниця, майже сучасниця храму, - з написом: "Сию плащаницю сооружили раби Божии младенци за старанiемъ Тимофея паламара Крупецкаго за отпущенiе греховъ Р.Б. ...(1672) ноембрiя дня ...(8)" (число Теодоропич подає лише кирилицею). Церква ця була однокупольна i хрестовидна. Внутрiшнi стiни i паруси купола були прикрашенi рiзними картинами, на зразок страшного суду i апокалiптичними зображеннями: пiд цими картинами був напис: "Сия икона сооружи Р. Б. Стефан Козакъ (не прiзвище, а звання. - Примiтка Теодоровича) и женою Анною своєю за отпущение греховi Р. Б. ...(1676) м. iюля дня ...(27)". Церква ця нинi не iснує.

Разом iз цiєю церквою колись у Крупцi iснувала iнша православна парафiяльна церква, яка в 1724 роцi була перетворена на римо-католицький костел, причому пристосована була пiд костел на кошти крупецького власника - католика Миколая Цетнера. Але цей костел проiснував недовго. У 1770 роцi вiн зруйнувався вiд ветхостi. На мiсцi його в тому ж 1770 роцi побудований був новий дерев"яний на кам"яному фундаментi костел старанням мiсцевого ксьондза Яна Ольшевського на громадськi кошти, в iм"я ("под титулем") непорочного зачаття Пресв. Дiви Марiї. Через 52 роки цей новий костел був перетворений на цвинтарну каплицю i на мiсцi його в тому ж 1822 роцi був збудований новий камiнний величний костел пiд тим же "титулом" на кошти тодiшнього мiсцевого власника росiйського генерала графа Iгельстрома, - за вiросповiданням лютеранина, котрому думку побудувати його вселила дружина - графиня Залуська (запекла католичка), за першим чоловiком. Ця дружина його похована в стiнах костелу в склепi пiд головним вiвтарем, а сам фундатор Iгельстром похований на костельському цвинтарi поблизу костелу. Оскiльки костел цей служив розсадником полонiзму й латинства серед мiсцевого руського православного населення, то, на прохання мiсцевих парафiян (просьба їхня вiд 13 березня 1866 p.), вiн був закритий 17 листопада 1866 року, згiдно з розпорядженням головного начальника пiвденно-захiдного краю генерал-губернатора Безака вiд 6 вересня 1866 року за ? 14487, який особисто оглянув костел 24 червня 1866 року, - i затим переданий у вiдання православного духовенства, яке пристосувало його пiд православний храм. Освячення цього нового православного храму здiйснено було 22 червня 1867 року. Храм має в довжину 48 аршинiв, у ширину - вiд пономарнi до ризницi - 30 арш. i в висоту 50 арш. Вiн iснує донинi. (Пiсля цього Теодорович вказав: "Вiдомостi про м. Крупець узятi мною зi статтi свящ. Ф. Думицького - "М. Крупецъ Дубен. у." - у Волинських єпархiальних вiдомостях за 1872 р., ?? 14-17").

При церквi м. Крупця священнослужителями були: 1) iєрей Андрiй Гремак, унiат, служив з 1724 року протягом 43 рокiв, походив iз мiсцевих селян, швидко прибрав собi шляхетнiсть, причому видозмiнив своє прiзвище - спочатку на Громаченко, а потiм на Громачевський, як це видно з його пiдписiв на метричних книгах; 2) iєрей - унiат Матфiй Жигальський, служив 30 лiт, при ньому був коад"ютором Iосиф Пеприцький; 3) iєрей Федiр Жигальський, ймовiрно - брат або син Матфея, був останнiм унiатським священиком у Крупецькiй парафiї, служив 8 рокiв, утiм, не побажавши возз"єднатися з православною церквою, вiн ще тривалий час священнодiйствував, при цьому залишаючись безпарафiяльним унiатським священиком; у 1796 роцi вiдбулося возз"єднання крупецьких унiатських парафiян iз православною церквою; 4) свящ. Василь Слiота, перший православний священик у цiй парафiї, служив 1 рiк; 5) свящ. Стефан Флорiанський, служив 7 рокiв; 6) свящ. Костянтин Флорiанський, служив 1 рiк; 7) свящ. Григорiй Антонович, служив 17 рокiв, затим з 1825 по 1831 р. у Крупцi не було парафiяльних священикiв; 8) свящ. Iоан Думицький, з 1831 р. по 1861 p. i 9) свящ. Фадей Петрович Думицький з 1861 р. по теперiшнiй час - 1890 р. - служить.

В архiвi церковному зберiгаються: Апостол львiвського друку вид. 1574 p., Євангелiє напрестольне, Трiоди кольоровi i постнi - львiвського вид. 1665 р. На дзвiницi є дзвони - вiдлитi: один у 1623 р., другий у 1650 р., третiй у 1703 р., четвертий у 1824 р. i п"ятий без позначення року. Цифри цi зробленi на дзвонах слов"янським шрифтом. У свято Святої Трiйцi м. Крупцi буває великий ярмарок.

У м. Крупцi знаходиться церква в iм"я Святої i Живоначальної Трiйцi. Утворена в 1866 роцi з рим. католицького костелу, збудованого в 1822 роцi генералом графом Iгельстромом. Кам"яна, вмiстка; при нiй камiнна маленька дзвiниця. За начинням посередня. Копiї метричних книг зберiгаються з 1756 року, а сповiд. вiдом. з 1809 року. Опис церковного майна складено в 1868 р. Прихiд 6 кл. Землi садиб. i город. 3 дес. 450 саж., орної 35 дес. 1.512 саж., сiнок. луговий 8 дес. 2.334 саж. i зарослої вiльховим лiсом 3 дес. 1.056 саж. Причт користується землею спокiйно. Причт: священ. 300 руб. i псалом. 50 руб. Для свящ. дiм i госп. будiвлi ветхi. Для псалом. дiм новий, а госп. будiвл ветхi. Однокл. Народ. училище мiн. нар. ос. iснує з 1879 року з жалуванням учителi 300 руб. на рiк, а законовчителю 100 руб., учнiв - 65. У парафiї є: волосне правлiння i контрольний прикордонний пост iз загоновим офiцером. Ярмарок буває в свято св. Тiрiйцi; торгують худобою. До склад парафiї входять передмiстя Старики, Гнильча, Бiла Криниця i село Бараннє. Церк.-парафiяльн. попечительство iсн. З 1872 р. з доходом у 120 руб. на рiк. Дворiв: 152 1/2, парафiян 1.296 душ. Парафiяни живуть за 2 версти й менше вiд церкви. Свящ. Фадей Петров. Думицький (з 1861 року, а на службi з 1856 року) i псалом. Володимир Олександров. Федорович (з 1885 року, а на службi з 1867 року).

Понад двадцять рокiв чудотворна iкона була в Козинi

Це мальовниче село на березi рiчки Пляшiвки нiчим не нагадує про свою бiльш як пiвтисячолiтню iсторiю. От хiба що острiвок, де колись стояв середньовiчний замок, здатний викликати якiсь особливi думки про минувшину.

Перша згадка про Козин датується 1488 роком, тобто належить ще до часiв Великого князiвства Литовського. Десь на початку XVI ст. це поселення король подарував росiйському боярину Гриньковi, який став iменуватися паном Козинським, село перейшло у спадок його синам Тихону i Омельку, згодом - дiтям Тихона - Пилиповi i Ганнi. Ганнi судилося стати помiтною особистiстю на Волинi. Вийшовши замiж за впливового магната Гойського, вона активно займалася благодiйництвом, пiдтримувала православну церкву. Вона 1597 року подарувала Почаївському монастиревi чудотворну iкону Божої Матерi, отриману з рук грецького митрополита Неофiта ще в 1559 роцi, коли вiн заїхав у її родинний замок Орлi. А ще - передала чимало земель бiля Почаєва (понад 200 га), коштовностей для оздоблення храму, призначила щорiчну грошову данину зi своїх маєткiв. Це згодом спричинило конфлiкт.
Справа в тому, що пiсля смертi Пилипа (який, мiж iншим, прозрiв завдяки чудотворному впливовi згаданої iкони) спадкоємцем його частки стала дочка Марiя, а та передала спадок синовi й дочцi. Дочка Варвара була в шлюбi за князем Андрiєм Фiрлеєм, вихiдцем iз роду нiмецьких придворних польського короля. А Фiрлей не мiг змиритися з "марнотратством" Ганни, навiть учинив напад на монастир (у 1623 р.), забрав iкону та коштовностi й вiдвiз усе те в Козинський замок. Саме на кошти Фiрлеїв на лiвому березi Пляшiвки завершували зводити в той час замок-фортецю (будiвництво закiнчилося в 1629 р.). Андрiй не лише зневажливо ставився до православних святинь, а й жорстоко поводився з простими жителями Козина. Вiдомо з документiв, що вони не раз у вiдповiдь учиняли пiдпали панського майна.

Викрадення iкони не минуло для Фiрлеїв безкарно. На однiй iз колон Свято-Успенського собору лаври висить старовинна картина з пiдписом: "Стрясение бесом жены лютеранина Фирлея, похитившего чудотворную икону и облекшего свою жену в священническую одежду на поругание в замке Козинском в 1641 г." Як стверджує словник Брокгауза i Єфрона, "тiльки в 1644 роцi, за рiшенням трибуналу, iкона була повернута монастиревi". Таким чином, пробула в Козинському замку понад 20 лiт. У 1651 роцi, рухаючись через Козин пiд Берестечко, повстанське козацько-селянське вiйсько штурмувало замок. Твердиня впала. До рук повстанцiв потрапило чимало зброї. Багато козинцiв улилося тодi в ряди армiї Богдана Хмельницького. Польська шляхта вiдповiла погромами козинських обiйсть. Вiдступаючи пiсля битви, козаки завдали остаточного нищiвного руйнування фортецi. Пiсля цього вона вже так i не вiдродила своєї колишньої величi. Польськi вiйськовi, переслiдуючи повстанцiв, стали табором пiд Козином. Загiн Яреми Вишневецького заволодiв мiстечком. Воно було вщент зруйноване. На центральному майданi на дубовiй колодi рубали голови "заколотникам". Пiсля такої розправи в Козинi лишилося, за документальними свiдченнями, лише чотири сiм"ї. Утiм, I.Свєшнiков у своїй книзi "Битва пiд Берестечком" писав, що Козин було спалено, а його жителiв вирiзано ще при вiдступi з-пiд Берестечка кримських татар.

Вiдроджувався Козин повiльно. У 1659 роцi в ньому налiчувалося всього 30 господарств. Наприкiнцi XYII ст. село i його околицi прибрав до рук магнат Потоцький. Управляв маєтком Олександр Домiнiк (iз роду графiв Тарнавських). У 1711 роцi вiн оселився в реставрованому замку. З часом органiзував будiвництво костелу католицького ордену домiнiканцiв (завершилося аж у 1775 р.).

З 1795 року Козин - у Дубенському повiтi Волинської губернiї Росiї. На початку XVIII ст. тут вiдкрили джерело з мiнеральною водою, її властивостi приваблювали людей з усiх усюд.

У 1837 р. у графському маєтку починають працювати винокурний завод, млин.

У 1860 р. у Козинi було 160 дворiв i 1552 жителi. Але пожежа 1875 року майже повнiстю знищила мiстечко, бiльша частина жителiв мусила покинути його. У роки Першої свiтової вiйни селянськi господарства занепали, скоротилися посiвнi площi, поголiв"я худоби. Частина населення була евакуйована на схiд, далi вiд фронту. В околицях Козина i на його вуличках точилися бої мiж росiйськими та австро-угорськими вiйськами. Було знищено багато жител, зруйновано спиртзавод.

У 1934 роцi освячено новозбудовану Свято-Покровську церкву.

Фронт Другої свiтової вiйни теж прокочувався через Козин. Фашисти зруйнували бiльшу частину житлового фонду, школу перетворили на казарму гарнiзону, розграбували магазини. Уже в кiнцi 1941 року вони розстрiляли в Козинi 30 чоловiк. У травнi - жовтнi 1942 року за 3 кiлометри вiд Козина, поблизу Гранiвки, знищили 2400 євреїв. Активно боролися проти окупантiв загони УПА, через село пройшли рейдом радянськi партизани. Козин було визволено 19 березня 1944 року. До 1959 року iснував Козинський район, що вiдобразилося на життi райцентру: випускалася районна газета, дiяли органи мiсцевої влади. У 70-80-i роки високих виробничих показникiв домагався мiсцевий колгосп. Керуючий вiддiлком Ананiй Iващук був удостоєний звання Героя Соцiалiстичної Працi.

Братове село (Батькiв)

У документах Луцького замку це поселення вперше згадується в актi вiд 17 грудня 1562 року в заявi господарського дворянина Себастiана Волковського, який був посланий дєтським (уповноваженим) вiд королiвського двору, говориться про отримання ним позову до суду вiд зем"янина (землевласника) Богдана Батковського з приводу претензiй Олехни Мацкевичевої на його волинськi маєтки "Батков, Демидов, Перенятин, Новоселки" i росiйський маєток "Мстиславль". Як бачимо, назва нинiшнього села Батькiв писалася тодi без знака м"якшення. I це не помилка писаря.

Пiдтвердження тому - пiзнiшi документи. В актi вiд 18 сiчня 1563 року в заявi королiвського дворянина i вiжа (судовиконавця) говориться про те, що жiнка зем"янина Каленика Риловича не допустила до введення згiдно з королiвським наказом Олени Мацкевичевої i Андрiя Ланковського у володiння селами "Батковым, Перенятиным, Демидовым и Волицею". Ще згадується село в актi вiд 25 сiчня того ж 1563 року - у скарзi зем"янки Пелагеї Княгининської з приводу звiльнення Богданом Батковським злодiя, який був спiйманий iз вкраденими у неї речами i зачинений у тюрмi в Батковi, а також з приводу того, що слуги Батковського побили селян, якi охороняли затриманого. Цiкаво, що "Етимологiчний словник" (К., 1982) на стор. 152 подає значення древнiх слiв "бат", "батко": вони означали "брат". Отже, "Баткiв" означав "братiв", "той, що належав, належить братовi", а не те, що означає згодом пiдправлена назва "Батькiв".

Як бачимо, поряд iз Батковом згадується й розташоване неподалiк село Перенятин. Утiм, вперше його назва зафiксована в документах Кременецького замку ще 1545 року: кременецькi мiщани скаржаться, що в "Перенятому" Василь Батковський бере вiд воза по грошу (до речi, прiзвища землевласникiв утворювалися, як правило, вiд назви одного iз сiл, що їм належали, - значить, можна припустити, що Баткiв iснував уже i в 1545 роцi). А от сусiднє село Башарiвка вперше згадане аж у 1735 роцi. До пiзнiших часiв належать i записи про Немирiвку. Ще одне: серед згаданих вище назв, що не викликають сьогоднi жодних асоцiацiй, вiрогiдно, є i та, якою iменували поселення, приблизно в 1564 роцi перейменоване на Радивилiв. Можливо, звалося воно Демидiв чи Волиця?

Наприкiнцi ХIХ столiття в Батьковi (Батковi) було 137 дворiв, 1065 православних парафiян i 10 римо-католикiв. До парафiї мiсцевої Преображенської церкви, збудованої на кошти парафiян та помiщика в 1745 роцi, належали села Немирiвка, Березина, Прокази. Щоправда, в Немирiвцi була й своя церква, але її вирiшили скасувати - очевидно, через неможливiсть пiдтримувати належне функцiонування. До того ж храм у Батьковi мав досить давнi традицiї. Священиками тут були: Федiр Бочановський (1806 p.). Стефан Кожуховський (1816), Йосип Каплич (1822), Iоан Яновський (1829-30), Олександр Шиманський (1834), Даниїл Пiотрович (1836-39), Iосиф Шеметович, Анфiм Кавецький, Михайло Боруцький, Варфоломiй Гордасевич, Авксентiй Фотинський, Петро Зiлiтинкевич та iн. Церква мала в селi 33 десятини орних земель, до 2 десятин садибних iз городом, 300 сажнiв було вiдведено пiд церковний цвинтар. У 1874 роцi церкву вiдремонтували, прибудувавши до неї 4-поверхову дзвiницю. Цей храм не зберiгся - за переказами, його знищили в 1920 роцi бiльшовики. А ось на старовинному цвинтарi деякi надмогильнi пам"ятники ще можуть розповiсти про тих, хто жили в селi, визначали його настрої. До речi, тут же могила згаданого священика Петра Зiлiтинкевича (29.06.1831- 6.01.1899). Тут похованi й власник Батькова Петро Жемчужников (+17.09.1888), помiщик Андрiй Чуй (+10.07.1899), протоiєрей Iоан Капустинський (+19.09.1923). На кладовищi - братське поховання бiйцiв Української Народної Республiки. Цiкава ще одна могила - Владислава Гакена (1877 - 1941), власника ставу й млина, адже це до нього, точнiше - до його синiв i дочки, приїздив гостювати в Батькiв у свої юнацькi лiта Улас Самчук, згодом видатний письменник. Враження вiд приїзду вiн згадав у книзi "На бiлому конi": "I другого дня гостина у Батьковi, три кiлометри вiд мiста, у незабутнiх товаришiв Антона i Володимира Гакенiв з їх чарiвною сестрою Юлiнькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном i... "нiч яка, Господи, мiсячна, зоряна..."

Так склалося, що Батькiв, розташований при трасi Радивилiв - Кременець, опинявся в зонi бойових дiй в обох свiтових вiйнах, якi несли руйнування i смерть. Нинi село пiдпорядковане Немирiвськiй сiльрадi.

За пару псiв? (Опарипси)

Цьому чепурному селу, яке розташоване бiля Радивилова i вже сприймається як передмiстя, понад 450 рокiв. Iз документiв, що дiйшли до нашого часу, знаємо: вперше згадане воно в опису Луцького окружного замку за 1545 рiк - там у числi городень (маєткiв) значиться й городня Олександра з "Опарiпес" Коритенського, а також городня Андрiя Русиновича i брата його з Опарiпес i з Немирова. Легенда пояснює досить незвичну назву села так: воно було придбане у власнiсть за пару добрих псiв.

Опарипси розташованi при рiчцi Слонiвцi, хоча в минулому столiттi волинський краєзнавець М. Теодорович записав: "...при речке Лоновке". Належали тодi до Радивилiвської волостi Кременецького повiту.

З 1795 року село опинилося майже при самому кордонi Росiйської iмперiї. Поблизу дiяв митний пост, проходила лiнiя нагляду прикордонної варти. I все ж це не могло зашкодити нелегальному переходовi кордону, контрабандi. Окремi сельчани пiдзаробляли тим, що виконували роль провiдникiв. У 1805 p. через Опарипси йшли вiйська Михайла Кутузова.

Певне уявлення про село дає i скарга солдатки Анастасiї Зайцевої вiд 17 вересня 1845 p., яка збереглася в Центральному державному архiвi України (ф. 442, оп. 452, с. 85). Жила жiнка в Опарипсах, що належали тодi генеральшi Турно. Чоловiк Анастасiї служив канонiром (солдатом артилерiї) у Радивилiвському вiйськовому загонi. Жiнка скаржиться у вiйськове мiнiстерство (звiдти лист переслали київському генерал-губернатору Д. Бiбiкову) на те, що перебуває в щонайбiднiшому становищi. Так само живуть родичi, зокрема, сестра Текля Гаврилюк, удова. Доводиться вiдбувати дуже обтяжливу панщину i рiзнi повинностi, стягують подушне, рекрутське та iншi платежi, iз кожної душi бiльше чотирьох карбованцiв срiблом щорiчно. "Ганяють щоденно з рiзками заказнi на панщину, - говориться в скарзi, - на вiдбування шарваркiв - по 12 днiв; майже без лiку щодня стягують ще, окрiм згаданих платежiв, на сотських, десятських, подорожчину, а також обтяжують виробленням рiзного прядива (як-от конопель, льону), та ще по одному корцю проса". Як бачимо, в тi часи в тутешнiх мiсцях вирощували льон, коноплi. Коли за Анастасiю спробував заступитися її чоловiк, помiщики Твардовський та Гашинський хотiли його закувати в кайдани i заслати в Санкт-Петербург, а жiнку вiдправити на поселення. Для кращого розумiння змiсту скарги варто зазначити, що шарварки являли собою додаткову до панщини повиннiсть щодо будiвництва й ремонту мостiв, шляхiв, панських будинкiв тощо. Десятськi й сотськi були виборними посадовими особами iз селян для виконання полiцейських та рiзних громадських обов"язкiв. Корець проса - це 100 кiлограмiв. Для малоземельного селянина - чимало.

Але жили люди не лише хлiбом насущним.

Ще в 1880-i роки в Опарипсах використовувалася церква, збудована 1705 року й освячена в iм"я Собору Пресвятої Богородицi. Проте була вже доволi ветха, тож наприкiнцi столiття парафiяни взялися за спорудження нової. Церквi належали землi: садибнi з городом - 3 десятини 129 сажнiв, орнi - 28 д. 384 с., сiнокiс - 4д. 2106 с., пiд хутором iз лiсом - 5 д. 1875 с. У теперiшнiх одиницях вимiру загальна площа складала понад 40 гектарiв. Право церкви на цi землi було пiдкрiплене вiддавним листом пiдземельної комiсiї вiд 7 вересня 1840 p., згодом, у 80-i роки, це пiдтвердив i тутешнiй помiщик Каєтан Мьончинський, щоправда, власником Опарипсiв у цей час був князь Урусов.

Вiдомо, що тодi ж в Опарипсах було 155 дворiв, де жили 1038 православних та 31 римо-католик. Священиком iз 1887 p. був Андрiй Йосипович Петрицький. Обов"язки псаломщика виконував Костянтин Семенович Ленчевський. У роки Першої свiтової вiйни Опарипси опинилися в зонi бойових дiй. Тут вiдбувалися поєдинки мiж росiйськими та австро-угорськими вiйськами. Зокрема, запеклi бої у липнi 1916 p. вела 9-а армiя генерала Сахарова. На вимогу росiйського командування десятки сiмей було вивезено в глиб iмперiї.

Потiм на життi села не могло не позначатися й багато з того, що вписано в iсторiю Радивилова: часта змiна влади, артобстрiли, пожежi, пограбування. За Польщi молодь Опарипсiв брала участь у дiяльностi таких органiзацiй нацiонально-визвольного спрямування, як "Просвiта", "Пласт", ОУН. У 30-i роки Опарипси не раз вiдвiдував вiдомий письменник Петро Козланюк. Пiсля вiйни в селi був створений колгосп (голова М. Михалюк), згодом об"єднаний iз бугаївським.

Нинi в Опарипсах дiють сiльськогосподарський виробничий кооператив, початкова школа, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини, клуб. У 2002 р. бiля села пролягла об"їзна автомагiстраль Київ - Чоп. Церква належить до УПЦ Київського патрiархату. В селi понад 260 дворiв, близько 750 жителiв. Забудовуються новi вулицi Бродiвська, П. Стрижака, Пшенична, Набережна.

Загадки Перенятинського замку

Коли їхати з Радивилова на Почаїв, кiлометрiв за п"ятнадцять вiд райцентру автошлях виходить до великого, мальовничого ставу, утворюваного рiчкою Слонiвкою. Якось я навiть в Iнтернетi натрапив на захоплений вiдгук мандрiвникiв про цей став бiля села Перенятина: йдучи до Свято-Успенської лаври, вони тут зупинялися перепочити. Безумовно, казковi мiсця, особливо влiтку, коли гiнкi заростi очеретiв, осоки, розкiшних лугових трав мовби стирають краї берегiв, а плесо прозирає з-помiж них неповторною голубiнню неба. Завдяки цiй красi й саме село з бiленими та червонясто-цегляними хатами виглядає чепурнiше, романтичнiше.

Коли бути точним, то на цих берегах не одне, а два села: на правому березi рiчки - Перенятин, на лiвому - його давня, iсторична частина, яка так i називається - Старики. Навiть у районi мало хто знає, що в Стариках збереглися загадковi землянi вали середньовiчного городища. Десь так триста - чотириста рокiв тому тут вирувало зовсiм особливе життя, тодi Перенятин, як свiдчать iсторичнi документи, вважався мiстечком, тож мусив дбати насамперед про свою оборону. Його центральну частину, так званий дитинець, обнесли прямокутним насипним валом - 180 на 140 метрiв, висотою метрiв на п"ять. Загалом на цих двох iз половиною гектарах, за теперiшнiми мiськими мiрками, могло б розташуватися до 50 дворiв, тодi їх, певна рiч, було бiльше, адже про присадибнi городи не дбали. Поряд iз валами й досi простежуються рови, колись набагато глибшi й в основному затоплюванi водою рiчки, принаймнi в тiй частинi, що ближче до русла. На мiсцях колишнiй кутових бастiонiв, де стояли гармати, впадають у вiчi бiльш масивнi пагорби. Поверх валiв, очевидно, iснував "острог" - захисна огорожа у виглядi суцiльної непроникної стiни з вертикально вкопаними колодами, затесаними вгорi.

Обачнiсть перенятинцiв виявилася не зайвою: ймовiрно, цiй фортецi-замку випало витримати облогу кримських татар у 1667 р. i 1672 р. (коли вони доходили до Бродiв i Дубна), а ще - у 1675 р. (коли пiсля невдалої спроби здобути Почаївський монастир пустилися грабувати всю волинську округу). Звичайно, жодних слiдiв тих бойовищ сьогоднi не виявити, адже масивнi вали зберiгають мовчанку; високий тогочасний суспiльний статус Перенятина хiба що пiдтверджений археологiчними знахiдками - уламками посуду, коробчастими кахлями, монетами 16 - 17 столiть.

Мiж iншим, переказ стверджує: свою назву поселення дiстало не через те, що переймало нападникiв, а тому, що стало свого роду опорним пунктом, який сприяв припиненню бродяжництва, адже новопоселенцi дiставали пiльги в оподаткуваннi на тривалий час. Перенятин переймав галайд, Перенятин будувався, оборонявся... Мабуть, мали тут i свою церкву, хоча нинiшня не така вже й старовинна - їй близько 130 рокiв.

Спадкоємнiсть духу (Довгалiвка, Бригадирiвка)

Села Довгалiвка, Бригадирiвка нинi належать до рiзних сiльрад, а колись, коли вони ще називались вiдповiдно Великi Жабокрики i Малi Жабокрики, були порiдненi не тiльки : походженням назв, а й тим, що входили до однiєї парафiї (з 1869 року). Про це тепер нагадують хiба що православнi церкви - їм понад 120 лiт.

У 80-i роки ХIХ столiття в тутешнiх селах, очевидно, побував краєзнавець М.Теодорович. Ось якi вiдомостi вiн подав про храми обох Жабокрикiв. У Великих Жабокриках дерев"яна церква в iм"я Предтечi й Хрестителя Господнього Iоанна була збудована в 1772 роцi на кошти помiщикiв братiв Кондрацьких та парафiян. Начиння й ризниця були бiднi. Церква мала понад 36 десятин землi. У селi на 98 дворiв було 803 парафiян. Священиком служив Павло Iванович Шумський (iз досвiдом служби з 1853 року, але у Великих Жабокриках - з 1888 року), обов"язки псаломщика виконував Андрiй Орестович Шеметило, паламаря - Iван Лаврентiйович Васькевич. У Малих Жабокриках дерев"яна церква в iм"я Свiтлого Воскресiння Господнього збудована в 1876 роцi на кошти парафiян. Так само в тi часи була бiдна оздобою й iншим начинням, не вистачало богослужбових книг. Мала понад 36 десятин землi. На 92 двори було 718 парафiян. Богослужiння проводив священик iз Великих Жабокрикiв.

Як бачимо, храми в цих селах мають нинi архiтектурно-iсторичну цiннiсть. Проте так їх оцiнювали далеко не завжди. Зокрема, в не надто вже й давнi роки атеїстичного наступу комунiстичної влади церква в Довгалiвцi була закрита, її спробували пристосувати пiд музей колгоспу. Iкони та iншi культовi речi зберiгалися в церквi в Бригадирiвцi або й в окремих вiруючих, котрi надiялися, що рано чи пiзно переслiдуваний храм вiдродиться. Так воно й сталося. Обидва села цiкавi не тiльки пам"ятками дерев"яного зодчества, а й своєю дуже давньою iсторiєю.

Довгалiвцi вже 460 лiт. Уперше село згадане в актi вiд 1545 року - в опису Луцького окружного замку, де говориться про те, що там iснувала й "городня (невеликий двiр з дерев"яними будiвлями) Iвана i Дахна Жабокрицьких iз Жабокрик". В актi вiд 7 березня 1561 року мiститься постанова Луцького мiського суду про вiдкладення розглядку скарги Федори Свинюської про пограбування у неї хлiба i захоплення села Жабокрикiв Зiновiєю Жабокрицькою.

Лише на початку XVII столiття з"являється згадка про Малi Жабокрики - в актi вiд 13 травня 1710 року йдеться про передачу маєтку пiд такою назвою графинею Марiанною Тарнавською дворянину Олександровi Гуровському з метою покриття грошового боргу. При цьому подавалися опис сiльського iнвентарю та перелiк повинностей селян на користь помiщика. Можна припустити, що до того Малi Жабокрики вважалися частиною Жабокрикiв.

Постатi

В"їдлива сатира (Iван Журавницький)

Теслугiв лежить на людному шляху. Тут проїжджають екскурсiї, прямуючи до Державного iсторико-меморiального заповiдника "Поле Берестецької битви". Увагу багатьох у селi привертає церква - пам"ятка архiтектури ХIХ столiття. Та мало кому вiдомо: Теслугiв цiкавий i тим, що тут жив i похований поет-сатирик XVI столiття Iван Журавницький (Ян Жоравницький). Неподалiк вiд центру села, на рiчцi Пляшiвцi, є острiвок, де, за переказами, стояв дерев"яний замок Журавницького. А за кiлька сотень метрiв звiдси збереглося старе кладовище, де власник села знайшов свiй останнiй спочинок. Згiдно з заповiтом (тестаментом), що зберiгся в луцьких "кгродських" книгах, поховали Iвана "в маєтку Теслуговi при церквi святого Михайла за законом грецьким". Розповiдають, що цю церкву в XVII столiттi продали в сусiднє село Острiв; то буцiмто саме в нiй перед Берестецькою битвою 1651 року молилися Богдан Хмельницький, Iван Богун та iншi козацькi полководцi. А незадовго до Першої свiтової вiйни церкву перенесли на острiв Журавлиха пiд селом Пляшевою, до створюваного заповiдника "Козацькi могили".

Працюючи в архiвах, багато цiнних фактiв iз життя Iвана Журавницького встановив лiтературознавець Григорiй Нудьга. У передмовi до його книжки "Не бiйся смертi" (Київ, "Радянський письменник", 1991) Павло Загребельний написав: "Це iсторiя життя одного з перших українських поетiв Iвана Журавницького, автора сатиричного вiрша, здавалося б, без особливих претензiй на значення загальнонародне, та ще й iсторичне, та водночас i цiнного саме тим, що саме Iвановi Журавницькому судилося стати одним iз найперших українських письменникiв, якi покiнчили з кiлькавiковою ерою лiтературної безiменностi, якою, на вiдмiну вiд точно персоналiзованої католицької Захiдної Європи (Данте, Бокаччо, Петрарка, Шекспiр, Сервантес), вiдзначалася культура православ"я". Iван народився близько 1525 - 1530 рокiв у родинi шляхтича Марка Журавницького. Прiзвище походило вiд назви маєтку - села Журавники на Волинi. Батько в 60-i роки вiсiм лiт пробув нареченим владикою (призначеним, а не висвяченим) луцького духовенства. Iван виховувався в освiченому середовищi. Вiрогiдно, навчався у Жидичинському монастирi поблизу Луцька, бував у Вiльнi, Краковi. У 1566 роцi з дружиною Оленою (Галеною) Копоть оселився в Теслуговi - частина села дiсталася йому як родовий маєток. Мав у володiннi i Жабокрики (нинi Довгалiвка), але тут точилися запеклi суперечки мiж спiввласниками, врештi-решт Журавницькi продали село князю Богушу Корецькому. Iснують перекази, що саме завдяки Iвановi Журавницькому в Теслуговi було споруджено замок для захисту вiд татарських нападникiв. Важливу роль вiдiгравала церква. Iсторичний факт iз тiєї ж епохи: у 1593 - 1594 роках, коли Журавницького вже не було в живих, теслугiвський iєрей Єрмоген, родом з Торчина, на прiзвисько Тихоненя Яцкович, у Теслуговi переписав "Апостол" з видання Франциска Скорини (Вiльно, 1525). Iван Журавницький iз дружиною часто їздив у Луцьк, де городничим, ключником, а потiм i старостою був його старший брат Олександр, одружений на дочцi владики Iвана Красненського (Борзобагатого) - Ганнi. Ось ця Ганна i стала об"єктом сатиричного висмiювання. Мабуть, до написання вiрша (в 1575 роцi) Iвана i його дружину Олену пiдштовхнув якийсь побутовий конфлiкт, але все ж сьогоднi твiр сприймаємо не лише як побутовий документ, а як ознаку високого рiвня освiченостi української шляхти на Волинi, прояв утвердження лiтературної творчостi як суспiльної зброї. Вiрш послужив приводом для судового розгляду, через те потрапив в архiви i дiйшов до наших днiв. Перш нiж навести його, пояснимо окремi архаїзми: форботи - мережива, модли - молитви, офiри - пожертви, малженок - чоловiк, внет - враз, ачей - вiдтак, вшетечность - розпуста. Iван Журавницький написав:

Хто йдеш мимо - стань годину.
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцьку бiлоглова,
к та панi ключникова?
Хоча й вiк подойшлий має,
А розпусти не встидає;
Убирається в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нащо модли єй, офiри?
Аби були кавалiри!
Лиш малженок iдет з двора -
Внет тут молодиков чвора!
З ними учти i беседи -
Не вертайся, мужу, теди!
й ти, мужу необачний!
Зроби жонi бенкет смачний:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкури чорта:
Смаруй києм над статечность,
Hex забуде про вшетечность.

У Луцьку, в якому налiчувалося тодi трохи бiльше 3 тисяч жителiв, вiрш, вивiшений на видному мiсцi, на мурах замку, набув розголосу.

У судовому процесi твiр проходить пiд назвою "Пашквiль". Щоправда, йшлося не лише про нього: Журавницького судили за наїзд на Журавники й вигнання звiдти Ганни та її дочки в 1576 роцi. Майновi суперечки, отже, заходили аж занадто далеко. Iвана оголосили "виволанцем", тобто позбавили всiх громадянських прав i маєтностей. Тiльки примирення з Борзобагатими могло скасувати вирок. I врештi-решт примирення вдалося досягти: Iван попросив вибачення в присутностi суду. Окремо згадано в документах "цидулу або пашквiлюс" i вписано покаяннi слова поета.

А все ж i пiсля цього гiркого уроку Журавницький не став бiльш стриманим i обачним. Тому помер не своєю смертю: у квiтнi 1589 року вiн за рiшенням суду був страчений - за органiзацiю наїзду на королiвського секретаря Балтазара Гнiвоша, пiд час якого той був убитий. Багато фактiв донiс заповiт Журавницького, складений 31 березня того року i записаний Лаврiном Лесочинським. Зокрема, Iван просить потурбуватися про свою дружину Олену добродiїв воєводу київського i маршалка волинського князя Костянтина Острозького, воєводу брацлавського i старосту кременецького, владику Кирила Терлецького. Точне мiсце могили Iвана Журавницького не встановлене. Але тутешнiй краєзнавець бiля майданчика, де стояла церква св. Михайла (позначено фiгурою хреста), кiлька рокiв тому виявив масивну кам"яну надмогильну плиту, пiд якою виднiлися кiстки чоловiка, жiнки й дитини. Можливо, це i є поховання Журавницьких, адже немаєтнi селяни таких надгробкiв ставити не могли. Знахiдка потребує археологiчного вивчення.

Бiльш як 400 лiт минуло з тих пiр, як писав свiй сатиричний вiрш Iван Журавницький (з допомогою Олени Копоть). Чи мiг подумати вiн, що твiр, котрий народився у хвилини мстивого гнiву, переживе епохи?

Трагедiя Жабокрицького

Уперше прiзвище цього українського церковного дiяча ХYII - початку ХYIII столiття я зустрiв у "Лiтописi" Самiйла Величка, де записано: "...вся руська волинська шляхта вибрала з-помiж себе на ту овдовiлу Луцьку й Острозьку єпископiю одного значного i заслуженого в Коронi, також волинського шляхтича i вченого чоловiка Димитрiя на Жабокриках Жабокрицького, земського луцького писаря..." Жабокрики, точнiше Великi Жабокрики - колишня назва села Довгалiвки. А що Самiйло Величко мав на увазi саме нашi Жабокрики, пiдтверджують луцькi документи судових розглядiв, котрi вiдбувалися в ХYI столiттi. В них, коли йдеться про Жабокрики, згадуються i сусiднi населенi пункти - Теслугiв, Борятин, Добровода, Пiщанка тощо, а в з"ясуваннi приватновласницьких стосункiв навколо Жабокрикiв, крiм Федори Свинюської, Марка Журавницького, Тихона Хом"яка, Олексiя Козинського, князiв Максимiлiана Вишневецького i Богуша Корецького, брали участь Гурин, Лесота й Iван Жабокрицькi. Цiлком очевидно, що прiзвище їхнє походить вiд назви маєтку - села Жабокрики.

З цього ж роду був Дмитро Жабокрицький, бiльше вiдомий в iсторiї Української православної церкви як єпископ Дiонiсiй. За даними iсторика церкви Iвана Власовського, народився Дмитро Жабокрицький у Луцьку в другiй половинi ХYII столiття. Батько його був православним, мати сповiдувала католицьку вiру. Навчався Дмитро в Кракiвськiй академiї. Як уже сказано, був земським писарем у Луцьку. Очевидно, не раз навiдувався у свою вотчину - Жабокрики. У 1695 роцi, пiсля смертi луцького єпископа Афанасiя Шумлянського, православне духовенство, члени братства й шляхта Луцької єпархiї обрали керiвником Луцької катедри свiтського шляхтича Жабокрицького, вiдомого своїм ревним ставленням до православ"я, а також начитанiстю та вченiстю. Ще до обрання вiн сприяв вiдновленню й облаштуванню Кременецького Богоявленського братства. Про це знайшов згадку в книзi "Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края" (Санкт-Петербург, 1888).

Пiсля виборiв контакти з Жабокрицьким налагодив сам польський король Ян III Собєський. Вiн дав йому грамоту на цю катедру, i той прийняв чернецтво з iм"ям Дiонiсiй. Король мав надiю, що своїм доброзичливим ставленням схилить новообраного єпископа до прийняття унiї. Адже через сотню лiт пiсля вiдомої Берестейської унiї 1596 року, яка намагалася об"єднати католицизм i православ"я, Волинь, будучи в складi Речi Посполитої, все ще значною мiрою зберiгала вiрнiсть православ"ю i не бажала йти на поступки. Наступник Собєського Август II вiддав йому в керiвництво Овруцьку архiмандрiю i монастирi - Гощанський (на Волинi) та Пiдгорецький (у Галичинi). Незгоду з обранням Жабокрицького висловив львiвський єпископ Йосиф Шумлянський, брат померлого Афанасiя, адже тимчасово взяв Луцьку єпархiю пiд своє керiвництво, а нове призначення з ним не погодили. Дiонiсiй Жабокрицький з гiднiстю зауважив: "Я тобi не молюся, ти мене й не помилуй".

Уже мало вiдбутися висвячення Жабокрицького в єпископи, але церковнi чвари взяли гору: в Києвi несподiвано знайшли канонiчну перешкоду, адже Дмитро свого часу був одружений (iз вдовою), хоч потiм iз нею розлучився. До того ж хтось пустив поголос, що вiн мав i другий шлюб. Висвячення вiдклали "до з"ясування обставин", передали справу на розгляд московського патрiарха. Шумлянський мiг торжествувати перемогу. Але й Жабокрицький не збирався здаватися. Привезли єпископа Йосифа Стойку (iз Мармароша), який не став вникати в деталi конфлiкту i висвятив Дiонiсiя. Що тут зчинилося! Якщо ранiше лише польська шляхта забороняла в своїх маєтках визнавати Жабокрицького як єпископа, то тепер збунтувалися i деякi православнi. Польський уряд розпочав судовий процес, звинувачуючи Дiонiсiя в тому, нiбито вiн обманом дiстав королiвську грамоту. В усьому цьому проглядався натиск католицизму на останнiй осередок православ"я в Польщi.

Сiм рокiв будучи фактичним керiвником Луцької катедри, Жабокрицький з усiх сил вiдбивався вiд нападок, дотримувався канонiв православ"я. Але врештi-решт його волю зумiли зламати - в 1702 роцi вiн перейшов в унiатство. I вiдразу ж унiатська церковна верхiвка заявила, що канонiчнi перешкоди були надуманими, дала факту першого шлюбу казуїстичне тлумачення, а другий розцiнила як недоведений. Королiвським унiверсалом Жабокрицького затвердили на Луцькiй катедрi. Пiсля смертi Йосифа Шумлянського вiн отримав в управлiння унiатськi церкви та маєтки унiатських митрополитiв у Київському воєводствi. Але зберiгали вiрнiсть православ"ю настоятель Почаївського монастиря Саєвич та iншi iєрархи. Усвiдомлюючи значення втрати Луцької катедри, православнi ще бiльше збунтувалися. Їх пiдтримали росiйськi вiйськовi, якi прийшли в наш край у зв"язку з вiйною Росiї та Польщi проти Швецiї. З огляду на можливу фiзичну розправу Дiонiсiй втiкає до Угорщини.

Повернувся в 1708 роцi, його схопили колишнi одновiрцi i вiддали росiянам, котрi незадовго перед тим розорили село Жабокрицького Жерiвцi бiля Овруча, де зберiгалися священнi речi Луцького собору. Єпископа Дiонiсiя вивезли в Петербург, а звiдти вiдправили на Соловки, де з 1711 до 1715 року, до смертi, перебував вiн у Соловецькому монастирi. До речi, на засланнi до нього приязно ставилися тамтешнi архiєпископи холмогорськi, українцi Рафаїл Краснопольський i Варнава Волостковський.

Дiонiсiй Жабокрицький, таким чином, був останнiм православним єпископом на Волинi за часiв Речi Посполитої, пiсля нього спробували було поставити на єпархiю Кирила Шумлянського, але католицька й унiатська шляхта в Луцьку вже не бажала вiдступати iз завойованих позицiй. I в селах, що нинi входять до Радивилiвського району, було запроваджено унiатство. Греко-католицький обряд у церквах тут утримувався до остаточного розподiлу Польщi сусiднiми державами в 1795 роцi.

Як Мазепа Новий рiк зустрiчав

Новорiчнi клопоти в усi часи були схожi: чим накрити святковий стiл, у колi яких людей у щирому спiлкуваннi провести особливу нiч. Колись так само, перебуваючи в нашому краї, переймався цим i гетьман Iван Мазепа. У новорiчнi днi 1706 року випало йому не раз проїхатися з Кременця на Броди, а звiдти у Дубно, мабуть-таки, побував i в Радивиловi.

Справа в тому, що ще з осенi 1705 року, пiд час Пiвнiчної вiйни, йому з козаками, виконуючи завдання Петра I, довелося втихомирювати заворушення на Правобережжi, викликанi чварами серед польської шляхти. Квартирував iз вiйськом у Дубнi. I вже тодi, очевидно, виношував плани зближення зi шведським королем Карлом ХII - той мiг би стати союзником у прагненнi Мазепи протистояти полiтицi Петра I в Українi.

Ось як про цю сторiнку бiографiї Iвана Мазепи розповiдає "Iсторiя Русiв": "Гетьман, не виходячи з Польщi, розташував вiйська свої на зимовi квартири у частинi Галичини i мав головну квартиру в мiстi Бродах, а звiдтiль приходив узимку з легким корпусом до мiста Мiнська i був при тому в мiстi Слуцьку, начебто для нарад з польськими вельможами про способи подальшого ведення з шведами вiйни iз кращим, супроти попереднього, успiхом; вернувшись до Бродiв, привiв вiн iз собою кiлькасот польських охочих з жовнiрства їхнього, нiбито прихильних до партiї попереднього короля Августа i за гнаних прибiчниками нинiшнього короля Лещинського..."

З Дубна й Бродiв гетьман часто навiдувався до княгинi Ганни Дольської на хутiр Бiла Криниця бiля Кременця. Княгиня була в родинних зв"язках iз пiдтриманим шведами познанським воєводою Станiславом Лещинським, який волею обставин став польським королем. Можна було б i з ним обговорювати перспективи входження України до Речi Посполитої на умовах повноправної автономiї, проте не залишалося сумнiвiв: верховенство в полiтицi все-таки матиме Карл ХII. А тут ще й царський посланець на Волинь Олександр Меншиков заповзявся розпоряджатися козаками, не беручи до уваги думку гетьмана. Причому цар ще й заохотив його сатрапськi вихватки, надавши у володiння Корець i Полонне.

1706 рiк Iван Мазепа зустрiчав у гостинному двоповерховому палацi Дольської.- його запросили бути хрещеним батьком онука Ганни. Бенкетували двi доби, майже безперестанку. При вишуканих напоях та наїдках добре точилася розмова, раз у раз зринала пiсня. Мазепi приписують авторство кiлькох пiсень. Людиною вiн був i справдi поетичною, непересiчною. Щедро пiдтримував будiвництво та вiдновлення церков, був меценатом мистецтва. Чи ж не прояв це особливого складу вдачi: бiльш як у 60 лiт закохатися в юну Мотрю Кочубей? Його листи до неї - то свiдчення пiднесеностi, окриленостi i смiшної наївностi водночас. Та Новорiчнi турботи 1706-го були далекi вiд лiризму. В одному з тестаментiв зберiгся запис, що пiсля двох днiв святкувань Мазепа з княгинею Дольською вирушили з Бiлої Криницi на Броди. Вiн позичив їй пiд заклад маєтку в Чорному Островi 10 тисяч дукатiв. Важко сказати, навiщо. Принаймнi не для розваг. Приятелювання з Ганною (ймовiрно, попервах то було й щось бiльше) Мазепа, безумовно, використовував i з полiтичною метою - для з"ясування настроїв шведського двору та передумов угоди зi Швецiєю. Коли згодом Ганна недвозначно в листах натякнула про свої претензiї на почуття Iвана Мазепи, той поставився до цього показово легковажно. Утiм, тут багато неясного. Адже одного разу пiсля перебування з царевичем Олексiєм у Жовквi гетьман попросив його їхати, а сам завернув до Кременця, на Бiлу Криницю. Затим княгиня надсилала листи Мазепi у Львiв, Київ. Але той попросив Пилипа Орлика, аби склав чемну вiдповiдь iз проханням бiльше не писати. Що стало причиною охолодження в стосунках - вiк Ганни (поза 50 лiт), її переконання чи легковажнiсть залицяльника, не довiдався нiхто.

А новорiчнi гуляння пiд Кременцем залишилися однiєю з романтичних сторiнок у бiографiї гетьмана.

Йдучи за кордон (Федiр Глинка)

Його вiршi "Тройка" ("Вот мчится тройка удалая"), "Москва" ("Город чудный, город древний"), "Узник" ("Не слышно шума городского"), покладенi на музику, свого часу стали популярним народними пiснями. За радянського часу вибранi твори Ф. Глинки вийшли в 40-i роки в Петрозаводську. Вони дають досить повне уявлення про громадянську позицiю поета, зокрема, в перiод його приналежностi до таємної революцiйної органiзацiї "Союз Благоденства" (1818 - 1821 рр.), про прагнення повчальним словом пiдносити на належну висоту моральнi принципи й iдеали.

Першим етапом у творчому самовираженнi Федора Глинки стали його нотатки, зробленi пiд час походу i бойових дiй росiйсько-австро-французької вiйни 1805 - 1806 рр. Пiсля закiнчення кадетського корпусу майбутнiй поет був призначений ад"ютантом генерала М. Милорадовича i, незважаючи на слабке здоров"я, стiйко зносив безсоннi ночi, холод i втому. Бiльше того, знаходив час вести щоденник, який 1808 року вийшов окремим виданням пiд назвою "Листи росiйського офiцера про Польщу, австрiйськi володiння в Угорщинi з докладним описом походу росiян супроти французiв у 1805 i 1806 роках". Уже в першому ж листi Федiр Глинка зважив за потрiбне пiдкреслити: "...що стосується складу, то я не старався, а можливо, i не мiг зробити його витiєватим i кучеристим; я прагнув одного, щоб оповiдi мої вiдзначалися простотою й iстиннiстю".

Свiй другий лист майбутнiй поет-декабрист написав 15 серпня 1805 року в Крупцi ("местечко Крупчицы"): "Сього дня прийшли ми в Крупчицi, мiстечко, пожалуване разом iз багатьма iншими маєтками блаженної пам"ятi iмператрицею Єкатериною II. Ти знаєш, друже, прив"язанiсть росiян до своєї батькiвщини, i тому можеш судити, з яким почуттям ступали вони за межi своєї iмперiї. В усiх полках спiвали пiсень, але вони були протяглi й тужливi, здавалося, що в них виливався сердечний смуток героїв: це остання данина батькiвському краю. Незабаром запалають вони духом мужностi, i томнi, прощальнi пiснi замiняться радiсними покликами перемоги. Iстинний герой вiдзначається простотою вдачi i нiжнiстю почуттiв у мирний час, мужнiстю i хоробрiстю в боротьбi i полум"яною любов"ю до вiтчизни. Росiяни мiстять у собi всi тi якостi. Ми йдемо на допомогу до австрiйцiв (...) Туди стогони пригноблених народiв закликають захисникiв. Чути, що генерал Голенищев-Кутузов буде начальствувати над нашою армiєю". Треба зауважити, що Ф. Глинка рухався з колоною росiйської армiї (на чолi з вiдомим полководцем П.I. Багратiоном). А Кутузов у цей час i справдi вже одержав наказ узяти пiд свою команду 50-тисячну Подiльську армiю. Але, наздоганяючи її, в Радивилiв прибув лише 31 серпня, тобто через пiвмiсяця пiсля того, як тут вiв свої нотатки тодi ще не вiдомий нiкому поет Федiр Глинка.

У четвертому листi подаються опис мiста Броди, у п"ятому - села Михаловцi, у шостому - замку в Пiдгiрцях i т. д. Молодий офiцер не задовольняється викладом вражень, вiн дiлиться своїми спостереженнями про уклад життя рiзних верств населення, не цурається опису селянських хат. "Тепер сиджу я, - занотовує Ф.Глинка, - в хатi у мужика, в Старiй Галичинi; пiч палиться, труби нема; густий чорний дим наповнює й коптить усю хату; разом iз нами лежать корови. Поглянещ на господарiв i вжахнешся: вони всi в лахмiттi..." Поезiя Глинки, як i його проза, нерiвноцiннi за своїми художнiми якостями. Але їх достоїнства по-належному оцiнювали О.С.Пушкiн, декабристи, знайомився з ними Т. Г. Шевченко. Що стосується "Листiв росiйського офiцера", почасти навiяних перебуванням на кордонi, то вони стали яскравим художньо-полiтичним документом епохи.

Вирiс до мiнiстра закордонних справ (Микола Гiрс)

У рiзних росiйських енциклопедiях можна знайти довiдку про Миколу Гiрса, мiнiстра закордонних справ Росiї у 1882 - 1895 роках. Лише деякi, бiльш докладнi, дають iнформацiю, що народився вiн 9 (21) травня 1820 року поблизу м.Радивилова. Ймовiрно, оте "поблизу" означає, що йдеться про один iз маєткiв, розташованих на хуторi за мiстом, у напрямку Крупця, де жили заможнi чиновники. Батько Миколи, Карл Карлович (Карл-Фердинанд) (1777 - 1835) мав шведське корiння, працював у Радивиловi поштмейстером. Посада ця вважалася престижною, адже йшлося про керiвника поштової установи при кордонi iмперiї, хоча й не давала вiдповiдного статку. Iнтерес до прикордонної служби виявився спадковим: дiд, який жив у 1748 - 1805 роках, з 1800-го очолював Гродненську прикордонну митницю, мав чин надвiрного радника. Iз семи його синiв четверо зробили вдалу кар"єру. Серед них i Карл.

Одружившись iз Ганною Петрiвною Лiтке, вiн мав троє синiв. Микола був середульшим. А старший, Олександр Карлович, дослужився до сенатора (1874), працював товаришем (заступником) мiнiстра фiнансiв, удостоївся високого дворянського титулу "дiйсний таємний радник" (1879). Федiр Карлович, теж дiйсний таємний радник, пiд кiнець вiку став президентом Євангелiстсько-лютеранської консисторiї (1891), його син Олексiй був київським, згодом мiнським, а ще через кiлька рокiв, аж до переломного 1917-го, - нижегородським губернатором. Ось така була впливова родина. До цього можна додати, що Олександр Карлович Гiрс одружився з Олександрою Iванiвною Бунiною (1826 - 1867). Її молодша сестра Марiя стала бабусею вiдомого географа Петра Семенова-Тянь-Шанського, ще менша Анна славилася як поетеса, яку високо цiнував iсторик i письменник Микола Карамзiн, а iмператриця Єлизавета подарувала їй золоту лiру, обсипану брильянтами. Отримавши звичне для тих часiв домашнє виховання, Микола з десяти рокiв продовжив освiту в Царськосельському лiцеї. Це вiдкривало перспективи службового росту. Вирушивши з прикордонного мiстечка Радивилова у широкi свiти, вiн не раз засвiдчував свiй рiшучий характер, свiй талант. У вiцi вiсiмнадцяти лiт почав службу в Азiатському департаментi мiнiстерства закордонних справ. Через три роки його назначають молодшим помiчником столоначальника. I це визначило подальшу долю, адже з роками поглиблювалися знання дипломата, мiцнiв його авторитет серед чиновництва.

Його дипломатична служба проходила в основному за кордоном: молодший драгоман при консульствi в Яссах, секретар мiсiї в Константинополi, директор канцелярiї повноважного комiсара в князiвствах Молдавiї й Валахiї, генеральний консул у Єгиптi. У 1863 роцi Гiрса призначають надзвичайним посланником у ранзi повноважного мiнiстра в Тегеран, а з 1872 року служив при дворi короля Шведського й Норвезького. За цi роки вiн вирiс вiд титулярного радника до таємного. Вiн умiло вiдстоював iнтереси своєї країни на мiжнароднiй аренi, i це не залишилося непомiченим. У 1875 роцi Миколу Карловича посилають у той же департамент, де починав свою кар"єру, але цього разу - його керуючим. Водночас вiн - товариш (заступник) мiнiстра закордонних справ.

Важливою вiхою став Берлiнський конгрес 1878 р., скликаний з iнiцiативи Великобританiї i Австро-Угорщини, якi виступали проти посилення позицiй Росiї на Балканах. Опинившись у дипломатичнiй iзоляцiї, росiйський уряд змушений був пiти на поступки. То був, по сутi, програш дипломатiї. I хоча канцлеру Олександру Горчакову нiхто не дорiкав, навпаки, вважалося, що вiн навiть запобiг повторенню Кримської вiйни й створенню нової антиросiйської коалiцiї, суспiльна елiта розумiла, що й до чого.

З наступного року Горчаков, захворiвши, фактично вiдiйшов вiд обов"язкiв мiнiстра закордонних справ, їх перебрав на себе Микола Гiрс, на ту пору вже дiйсний таємний радник. Вiн терпляче й обережно вiдстоював свою точку зору, виконував царськi вказiвки, змушений був проводити не завжди далекоглядну полiтичну лiнiю Олександра III, отож коли в 1882 роцi Горчаков подав у вiдставку, не було сумнiву: портфель мiнiстра закордонних справ дiстанеться Миколi Карловичу. Добре орiєнтуючись у настроях правителiв найвпливовiших країн, вiн прагнув зближення з Нiмеччиною й Австро-Угорщиною, намагався уникнути зiткнення з Англiєю. Але не обходилося без жорсткої критики на його адресу, зокрема, тi правлячi кола, якi виношували антинiмецькi настрої, не могли пробачити мiнiстровi зусиль, спрямованих на збереження "Союзу трьох iмператорiв" - сукупностi угод мiж Росiєю, Нiмеччиною та Австро-Угорщиною, якi передбачали спершу вiйськову допомогу в разi нападу четвертої країни, пiзнiше - доброзичливий нейтралiтет. Критиками були й високопоставленi дипломати П.Сабуров, М.Iгнатьєв, А.Жомiнi та iн. Його звинувачували навiть у неросiйському походженнi i лютеранському вiровизнаннi, хоча, мiж iншим, одружений вiн був на племiнницi Горчакова - на десять лiт молодшiй княжнi Ользi Єгорiвнi (Георгiївнi) Кантакузен (походила з вiзантiйського знатного роду), i його дiти були охрещенi як православнi.

Про дiтей вiдомо таке: Наталiя (1850 - 1885) була фрейлiною при дворi (це звання давалося представницям знатних дворянських фамiлiй); Володимир помер у рiчному вiцi; Микола (1853 - 1924) став гофмейстером, одним iз старших придворних чинiв, який вiдав придворним церемонiалом, згодом був радником посольства у Францiї, послом у Бельгiї; Ольга (1854 р.н.) вийшла замiж за румунського дипломата Г.Розеттi-Солеску; Михайло (1856 - 1932) теж мав обов"язки гофмейстера, виконував мiсiю посланника в Аргентинi, Бразилiї, Румунiї, був послом в Австро-Угорщинi й Iталiї; Олена (1859 - 1865) померла дитиною; Олександр (1861 р.н.) був камергером, Єнiсейським губернатором; Костянтин (1864 - 1940) служив церемонiймейстером; Марiя померла пiсля народження; Вiра (1872 р.н.), як i її найстарша сестра, була фрейлiною. Олександр III пiдтримував Миколу Гiрса, хоча вiдкинути усiх звинувачень свого оточення на його адресу не квапився i тим самим пiдривав авторитет вiрного мiнiстра.

Посилення австро-нiмецької експансiї на Близький Схiд i загострення протирiч мiж Росiєю i Нiмеччиною змусили царат пiти на зближення з Францiєю. Гiрс брав участь у виробленнi й укладеннi в 1892 роцi франко-росiйської вiйськової конвенцiї, яка поклала початок франко-росiйському союзовi. Вiн протистояв Троїстому союзовi на чолi з Нiмеччиною. Сторони зобов"язувалися надавати взаємну допомогу в разi нападу Нiмеччини або Австро-Угорщини на Росiю чи Iталiю або Нiмеччини на Францiю. Союз фактично дiяв до 1917 року. За п"ятдесятилiтню бездоганну службу визначний радивилiвець був удостоєний ордена Святого Володимира I ступеня.

За свiдченням сучасникiв, Гiрс вирiзнявся добротою, м'якiстю, доступнiстю, увiчливим спiлкуванням, незвичайною люб'язнiстю. Як вiдзначав вiдомий росiйський дiяч Сергiй Вiтте, "Гiрс був прекрасною людиною, вiн був дуже врiвноважений, спокiйний, смирний. У тих випадках, коли менi доводилося з ним стикатися, мої вiдносини завжди з ним були найкращi; взагалi я вiд нього нiчого, крiм розумних речей, не чув..." Помер Микола Карлович у вiцi 75 рокiв у Санкт-Петербурзi.

Приятель Пушкiна - Петро Каверiн

У прикордонну варту вiн, вiдставний полковник Петро Павлович Каверiн, поступив 11 квiтня 1838 року i був призначений командиром Волинської прикордонний бригади, штаб якої дислокувався в Радивиловi. Тут i оселився - ймовiрно, в районi нинiшнього залiзничного вокзалу, де в основному жило мiсцеве начальство. У документах того перiоду, якi стосуються нашого мiстечка, я не раз натрапляв на це прiзвище. Наприклад, у нiч з 4 на 5 серпня 1854 року в Радивиловi сталася велика пожежа, згадується, що в її гасiннi брала участь i прикордонна варта з командиром полковником Каверiним. У волинського краєзнавця Миколи Теодоровича занотовано, що кладовищна церква св. Павла Фiвейського в Радивиловi була споруджена 1856 року вдовою таємного радника Євдокiєю Каверiною. Петро Павлович, як виявляється, помер роком ранiше, 30 вересня 1855-го.

Тiльки недавно я встановив, що йдеться саме про ту людину, якiй Олександр Пушкiн присвятив добре вiдомi вчителям зарубiжної лiтератури вiршi "До Каверiна" i "До портрета Каверiна". У главi I "Євгенiя Онєгiна" Каверiн згадується як друг Онєгiна. Той квапиться обiдати у вiдомий ресторан "Таlon", будучи впевнений,
Что там уж ждет его Каверин.

Вошел: и пробка в потолок...
З Олександром Сергiйовичем вони потоваришували ще в петербурзькi лiцейнi роки Пушкiна - у 1817-му, коли в Царському Селi стояв лейб-гвардiї гусарський полк. I хоча Петро був на шiсть рокiв старшим (народився 9.09.1794 р.), це не стало перешкодою. Зокрема, вiн утаємничено розповiдав безлiч подробиць про двiрцевий переворот 1801 року. Одна з нiчних розмов про останнiй день i трагiчну нiч у життi "увiнчаного лиходiя" Павла I настiльки схвилювала Пушкiна, що згодом спонукала написати оду "Вольнiсть". Поет то поривався до вищого свiту, то поринав у шумнi гуляння. А в цьому останньому вiдчайдушнi гусари Каверiн, Молостов, Соломирський виявилися неперевершеними заводiяками. Недаремно Олександр Сергiйович надiлив Каверiна характеристикою "magister libidii" - "наставник у розпустi", адже той дивував аристократiв любовними подвигами, кiлькiстю випитого в один присiд вина й грандiознiстю картярських ставок.
В нем пунша и войны кипит
всегдашний жар,
На Марсовых полях он грозный
был воитель,
Друзьям он верный друг,
красавицам мучитель,
И всюду он гусар.
("До портрета Каверiна").

Пiд командою такого поручика-гусара, а потiм штабс-ротмiстра "золота молодь" успiшно атакує юних акторок iмператорських театрiв, тiльки-от перемоги виявляються з гiрким присмаком; про це Пушкiн оповiдає в листi Мансурову, лаючи... сифiлiс. Утiм, у вiршi "До Каверiна" поет знаходить виправдання безумним гулянням: Молись и Вакху и любви.
И черни презирай ревнивое роптанье:
Она не ведает, что дружно можно жить
С Киферой, с портиком, и с книгой, и с бокалом;
Что ум высокий можно скрыть
Безумной шалости под легким покрывалом.

Настрої "чернi" в цей час не дуже-то переймали Олександра, принаймнi, як зазначають пушкiнiсти, у нього нiколи не було й гадки звiльнити своїх крiпакiв, рiчну працю яких вiн протринькував за одну нiч за ломберним (обтягнутим сукном чотирикутним складаним) картярським столом, не спадало на думку дати "вiдпускну" бодай єдинiй Оринi Родiонiвнi, нянi дитинства. Каверiн жив на широку ногу, багато позичав, головним чином на рестораннi забави, часто забував повертати борг. Мавши грошi, засiдав за картярськi баталiї до повного програшу, а коли траплявся виграш, навiть обурювався: навiщо вiн йому? На вигранi грошi вгощав шампанським i вином друзiв та приятелiв, у їх числi Пушкiна, сам набирався до нестями.

Без будь-якого знiяковiння, побившись об заклад, вiн мiг голяком проскакати верхи Невським проспектом чи в"їхати на конi у танцювальну залу вельможного палацу. I йому, безалаберному дотепниковi й пустуну, прощали цi витiвки. Перший "подвиг" Каверiн звершив ще у 1812 роцi. Бонапарт зi своїм оточенням утiкав старою Смоленською дорогою. Гусари святкували перемогу, вино лилося рiкою - i враз отямилися: воно скiнчилося. Аж тут долинула чутка, нiбито десь поблизу рухається обоз Наполеона з рiзними хмiльними напоями. I зiрвиголови пiд началом Каверiна наважуються ринути в бiй, незважаючи на те, що "скарб" охороняють пiвсотнi стрiльцiв. Яким же було розчарування, коли виявилося, що в бочках не вино, а кельнськi парфуми. Втiм, вони були на спирту, отож вояцтво пило їх, лише трохи кривлячись вiд набридливих ароматiв. А на ранок з похмiлля Каверiн з товаришами налiтає на французький авангард i розбиває його вщент. I знову свято вiдзначають розпиванням одеколонiв, при тому й щедро роздаровують їх селянам.

Другий "подвиг" Каверiна припав на рiк 1817-й. У будинку Миколи Тургенєва, на Фонтанцi, Петро в присутностi Пушкiна залпом випиває з горла без перепочинку п"ять пляшок шампанського. Пiсля цього вiдчиняє вiкно третього поверху й... виходить погуляти. Усi з острахом гадали, що вiн ось-ось зiрветься й упаде на мостову. Мiж тим, пiдхопивши шосту пляшку "Клiко", гуляка ступає на карниз, iде по ньому, декламуючи сатиричнi рядки про покiйного iмператора Павла. Звичайно, на ранок Каверiн нiчого не мiг згадати про свої витiвки, навiть зразу ж записаний його вiршований експромт (занотував Пушкiн) не викликав жодних просвiтлiнь пам"ятi. Напився наш герой неспроста, адже двома днями перед тим вийшов iз в"язницi, куди потрапив за участь у дуелi зi смертельним фiналом. Цiкаво, що Каверiн, який до цього вже вбив на дуелях не менше дюжини особистих ворогiв, цього разу постраждав не за участь у перестрiлцi. Йдеться про так звану "дуель чотирьох", у якiй обмiнялися пострiлами вiдомий лiтератор Олександр Грибоєдов, Олександр Якубович, граф Василь Шереметєв i граф Олександр Завадовський. Легко здобуваючи серця петербурзьких балерин, Завадовський вирiшив розважити одну з них тим, що викликав на дуель її колишнього покровителя Шереметєва. Заради жарту приєдналися в ролi суперникiв ще двоє з вищого свiту. Секундантом визвався стати Каверiн. Але Шереметєв iронiчного пiдтексту не зрозумiв, тому мало не вбив Завадовського. Розлютившись, той вистрiлив без промаху. Каверiн, сповнений благородства, взяв на себе обов"язок залагоджувати справу з полiцiєю, за що й потрапив на три доби в кутузку. Мiж iншим, Грибоєдова ця трагiчна дуель настiльки шокувала, що вiн усамiтнився i засiв писати "Горе з розуму".

Ще про особливостi характеру Каверiна. Коли Шереметєв, поранений у живiт, за спогадами очевидцiв, "став ниряти по снiгу, як риба", Петро Павлович пiдiйшов до нього i сказав з великою холоднокровнiстю: "Що, Вася? Рiпка?" Рiпа була свого роду ласощами простолюду, i вираз звучав як iронiчна бравада: мовляв, чи смачно тобi, чи добра закуска? Культурне коло Каверiна, оповiдаючи про це, не засуджує його за цинiзм. За походженням Петро з дворян Московської губернiї, батько Павло Микитович займав доволi солiдне становище - калузький губернатор, згодом сенатор, мати Анна Петрiвна була побiчною дочкою Корсакова. Петро навчався в Московському унiверситетському пансiонi (з 1808), Московському й Геттiнгенському унiверситетах. Працював перекладачем (з 1810), з 1813 року - на службi (сотенний начальник Смоленського ополчення), як ад"ютант генерала Вiстицького брав участь у закордонних походах (Дрезден, Лейпцiг). Пiсля кiлькох переведень по службi опинився у Царському Селi.

Усе своє недовге життя Пушкiн пiдтримує контакти з Каверiним, час вiд часу зустрiчається, листується з ним. У 1919 р. Петра переводять у Павлоградський гусарський полк майором, у 1923-му вийшов у вiдставку пiдполковником. Пiсля виступу декабристiв його, як члена Союзу благоденства, за царським повелiнням не чiпали. Знову поступив на службу в Санкт-Петербурзький драгунський полк у 1826-му (майором), менш як через рiк перевели в Курляндський драгунський. Був учасником росiйсько-турецької вiйни 1828 - 1829 рокiв, брав участь у багатьох битвах. У 1831 роцi опинився серед тих, хто придушували польське повстання. Вийшов у вiдставку полковником у сiчнi 1836-го, за рiк до останньої дуелi Пушкiна (загалом Олександр Сергiйович, стверджують знавцi, був причетний до 21-ї). Листування вiдображає характер стосункiв - легковажних, грубуватих. Пушкiн, приїхавши в Москву пiсля вимушеного заслання i оговтавшись пiсля аудiєнцiї з Миколою I, який взяв на себе особисту цензуру його писань, розчаровано пише Каверiну 18 лютого 1827 року: "Здесь тоска по-прежнему... частный пристав Соболевский бранится и дерется по-прежнему, шпионы, драгуны, бля(...) и пьяницы толкутся у нас с утра до вечера". А ось одна з останнiх записок Пушкiна, вiдправлена менш як за рiк до дуелi з Дантесом, найбiльш вiрогiдно, в лютому 1836 р. з Петербурга французькою мовою: "Mille pardons, mon cher Kaverine, si je vous fais faux bond - une circonstance imprеvue me force а partir de suite" (переклад: "Тисяча вибачень, милий Каверiн, за те, що я не стримаю слова - непередбачена обставина примушує мене виїхати негайно"). Отже, свої приятельськi почуття до Петра Павловича Каверiна Пушкiн пронiс через усе доросле життя.

Радивилiвський перiод службової кар"єри Каверiна припав на той час, коли Пушкiна вже не стало. Не вiдомо, як поводив себе в нашому мiстечку колишнiй заводiяка й пияк, ймовiрно, не вiдмовляв собi в розвагах, хоча й мав уже поважний вiк - поза сорок, тож навряд чи погодився б скакати верхи в чому мати народила. Судячи з усього, дослужився до високого цивiльного чину таємного радника, який рiвнявся вiйськовому - "генерал-лейтенант". А це таки щось вартувало. Ймовiрно, отримав пiдвищення з нагоди свого 60-рiччя. До старостi мусив забути про безтурботнi вибрики молодостi, - вони нагадували й про трагедiї, про загибель Олександра Сергiйовича...

Помер Каверiн у вiцi 61 року. Його вдова Євдокiя, видiляючи кошти, нiяк не могла спорудити церкву на кладовищi всього за рiк пiсля кончини чоловiка. Мабуть, розпочинали справу ще разом. Ця церква збереглася до наших днiв, кiлька лiт тому, прийшовши в цiлковитий занепад, була частково реставрована православною громадою - у виглядi каплицi. Можна припустити, що пiд стiнами споруджуваного храму (тодi першого православного в мiстi) i упокоїлися останки друга Пушкiна. Поряд iз колишньою церквою стоїть висока родинна усипальниця у виглядi каплицi. Давним-давно розграбована й значною мiрою поруйнована, без меморiальних таблиць, вона була вiдновлена в один рiк iз храмом - як парафiяльна каплиця. Зо три десятки лiт тому вiд старожилiв мiста я чув переказ, що то була гробниця знаного генерала. Можливо, Каверiна? Мiж iншим, бiля цiєї каплицi - непогано збережена швидкоплинним часом могила князя Петра Вадбольського (1831 - 1885), майже сучасника Каверiна. На незначнiй вiдстанi - захоронення вiдомих людей Радивилова ХIХ ст., з не затертими написами на пам"ятниках: надвiрного радника Олексiя Солодова (1765 - 1822), митного працiвника, титулярного радника Йосипа Александровича (пом. 1838), генерал-майора Олександра Крамера (1800 - 1871), колезького радника Андрiя Малишева (пом. 1881), надвiрного радника Петра Урсин-Нємцевича (1828 - 1889), статського радника Георгiя Петрова (пом. 1896) та iнших.

Очевидно, й Каверiна мав на увазi Оноре де Бальзак, коли в дорожнiх нотатках 1847 року записав, що в Бродах i Радзивиловi вiн затримався у подорожi на вiсiмнадцять годин, але коротати час допомогла дружина начальника митного округу панi Гаккель, яка "скликала в свою вiтальню все тамтешнє начальство".

У свою першу шлюбну нiч Iван Франко з дружиною були в Радивиловi

Для лiтературознавцiв та й, мабуть, для багатьох учителiв лiтератури це - факт далеко не новий. А розповiсти про обставини бiльш докладно пiдштовхнула згадка в однiй з газет: "...в свою першу шлюбну нiч замiсть того, щоб їхати до дiдуся в Одесу, вони мусили втiкати через Броди в Галичину". Точнiше було б сказати: утiкати через Радивилiв, бо саме це прикордонне мiстечко було тим останнiм пунктом Росiї, де "пiдозрiлого" Iвана Франка i його дружину Ольгу ще могли затримати. У Бродах починалася iнша країна - Австро-Угорщина, i росiйськi нишпорки вже були безсилi будь-що вдiяти.

Але поїзд iз Києва на Львiв зупинявся в Радивиловi на двi години - потрiбно було змiнити колеса (рiзна ширина колiй у двох сусiднiх державах), до того ж багато часу займали митнi формальностi, перевiрка документiв. Для подружжя Франкiв, яке лише кiлька годин перед тим, пiсля весiльного обiду в Києвi, зiбралося в дорогу, цi двi нiчнi години травня 1886 року були сповненi певної тривоги. Неспроста ж бо вiдразу пiсля їх вiд"їзду на допит викликали Трегубових, у яких Франко спинявся на проживання, а також полiтично активних Житецького, Старицького та iнших, котрi побували на весiллi. Навiть священика, який вiнчав молодих, звинуватили в тому, що потурав "неблагонадiйному".

Шлюб вiдбувся в Павлiвськiй церквi в Києвi. У книзi записiв занотували: "4 мая (за новим стилем - 16 травня. - В.Я.). Жених - австрийский подданый, литератор, Иван Яковлевич Франко, греко-униатского исповедания, тридцати лет, первым браком; невеста-дочь титулярного советника Федора Васильевича Хоружинского, девица Ольга, православного вероисповедания, двадцати двух лет, первым браком. Таинство брака совершил священник Симеон Трегубов с диаконом Григорьевичем. Поручителями были - по жениху: статский советник Петр Кириллович Любимов и технолог Филарет Юрьевич Гладилович; по невесте: фабричный инспектор Киевского округа Измаил Орестович Новицкий и студент университета св. Владимира Виктор Владимирович Игнатович".

Iван i Ольга були знайомi трохи бiльше року. Зустрiчалися й спiлкувалися ще менше - кiлька мiсяцiв. Десь узимку, на початку 1885 року Франко вперше через Радивилiв їхав до Києва. Хотiв побачити Велику Україну. Були плани за сприянням патрiотичних українцiв заснувати україномовний часопис у Львовi (у Росiї царський уряд заборонив українську мову). Оселившись у Єлисея Трегубова, вчителя приватної колегiї П.Галагана, Iван Франко i познайомився тут iз сестрою його дружини - Ольгою Хоружинською, випускницею iнституту шляхетних дiвчат, слухачкою Вищих жiночих курсiв, яка щойно приїхала з Харкова. I хоч вона майже не володiла українською мовою, щось у нiй було таке, що запало в душу молодого галицького письменника.

У березнi 1885 року Франко повертається до Львова (знову через Радивилiв). Зав"язується листування, мiж iншим, досить прохолодне, прагматичне. Навiть пропозицiя про одруження трохи дивакувата: "Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, примiром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жiнкою?.." Слово "дружина" могло бути Ользi незрозумiлим...

Вона вагається. Вiн переконує: i роботу можна знайти вiдповiдно до вподобань, i належне суспiльне становище посiсти. А що стосується кохання... Цитата з Iванового листа: за "Ваш листок я мусив хоч крихiтку полюбити Вас". Та Ольга згодна й на це. У своїх листах пише: "Любезный Друг". Вона побачила в цьому популярному львiвському бунтаревi яскравий талант. А талановитi люди не позбавленi привабливого майбутнього.

На початку 1886 року Ольга Хоружинська вперше приїздить до Львова. Знайомиться з атмосферою Галичини, ближче придивляється до Франка - на правах його нареченої. Пiзнiше шлях зi Львова на Київ стане їй добре знайомим, i вона пишатиметься, що не раз могла перевозити через радивилiвську митницю врятованi вiд конфiскацiї галицькi видання, а також у Росiю - заборонену там лiтературу. Ольга повертається, Iван пiдшукує нову квартиру, пише майбутнiй дружинi про особливостi своєї вдачi: "В многих зглядах я мужик, простий i неотесаний, хоч чуткiсть на всякий грубий дотик сильно у мене розвинена".

I ось у квiтнi вiн їде на церемонiю шлюбу. Можна зрозумiти, що в той перiод подорожнi враження, в тому числi й пов"язанi з прикордонним Радивиловом, сприймалися з пiднесенням. Однак виявилося, що вiн не взяв iз собою необхiдних документiв, якi передбаченi при одруженнi iноземцiв iз пiдданими Росiйської iмперiї. Весiльну церемонiю довелося посунути на травень.

Чому пiсля вiнчання та весiльного обiду Франко з дружиною вiдразу ж зiбрався в дорогу? Бо здогадувався про полiцейський нагляд, можливо, навiть передбачав, що крамольнi тости про єднання рiзних частин України, символ чого гостi вбачали в їхньому шлюбi, обернеться неприємностями.

Як наслiдок, перша шлюбна нiч у поїздi, довге чекання на кордонi в Радивиловi. I хвилювання...

Добрi справи не забуваються (Мойсей Гiнсбург)

Вiн був тiєю людиною, яких тепер називають спонсорами, меценатами або й просто благодiйниками. Майже всi спорудженi в Радивиловi на його кошти будинки, простоявши вже близько сотнi рокiв, використовуються досi. Мойсей народився 19 грудня 1851 року в мiстечку Радивиловi в бiднiй єврейськiй сiм"ї Мес. Iм"я отримав на честь дiда Мойсея Менделя. Батька звали Акива. Отже - Мойсей Акивович, але за слов"янською традицiєю у зрiлому вiцi його звали Мойсеєм Якимовичем. А прiзвище змiнив у юнацькi лiта, коли в пошуках щастя опинився в Америцi, - далекий родич Гiнсбург пiдказав, що Мес по-англiйському звучить погано.

А втiм, про все - за порядком. У п"ять рокiв Мойсея за звичаями того часу вiддали навчатися в хедер, але iнтересу до науки вiн зовсiм не проявляв, часто втiкав вiд своїх учителiв. На велику прикрiсть батькiв, якi мрiяли бачити сина вченим талмудистом. Урештi-решт вони зрозумiли, що з цiєю мрiєю доведеться попрощатися, а сина варто хоч би прилучати до торгової справи. У Радивиловi громадська думка не була прихильною до перекупникiв, тому одинадцятирiчного Мойсея вiдвезли до його дядька у Вiнницю. Там вiн i почав заробляти собi на життя, як хлопчик на побiгеньках.

Через два роки батьки забрали сина в Радивилiв i вiн деякий час вiдвiдував тут народну школу. Оскiльки навчання велося лише росiйською мовою, то мусив опанувати її. Одночасно став пiдзаробляти на мiсцевiй митницi: купцi й торговцi, не знаючи росiйської мови, при заповнюваннi квитанцiй, фактур чи адрес стикалися з неабиякими труднощами, отож Мойсей i взяв на себе обов"язки писаря, за це щоденно отримував вiд 20 до 30 копiйок. На ту пору це були певнi грошi, якi допомагали пiдтримувати прожитковий рiвень сiм"ї. Але хлопець пiдростав, i незабаром з"ясувалося, що йому нiде сповна проявити себе в провiнцiйному, притиснутому до кордону Радивиловi. Зiбравши вузлик iз харчами та одягом, вирушив на Одесу. Грошей на дорогу не мав, тому здебiльшого йшов пiшки, ночував у добрих людей. У Кишиневi випадково зустрiв знайомого своїх батькiв, i той дав трохи грошей. В Одесi мав адресу одного радивилiвця, який допомiг улаштуватися писарем до старого єврея. Затим удалося потрапити на службу до iменитого купця, де зарплата вже складала 20, а то й 30 рублiв на мiсяць.

У вiцi 17 рокiв Мойсей, наслухавшись розповiдей про людей, якi емiгрували до Америки, запалюється думкою i собi спробувати там щастя. Їде в Радивилiв, прощається з батьками, адже, можливо, вже бiльше не судилося їх побачити. Далi були Гамбург, Лiверпул, до Америки плив юнгою на парусному суднi, подорож тривала 46 днiв.

У Нью-Йорку зустрiв євреїв, i тi, як i в кожному мiстi, з турботою поставилися до свого юного одноплемiнника. Тут уже, як було сказано, починається бiографiя Мойсея на прiзвище Гiнсбург. Працював за 6 доларiв на тиждень у кравця, склив вiкна. Шукав кращих заробiткiв у Чикаго, потiм вирушив на Сан-Франциско. I тут були євреї, якi пiдтримали. А свої грошi взявся заробляти вуличною торгiвлею. За три роки зумiв зiбрати 90 доларiв. Майже всi вони пiшли на пароплавний квиток до Китаю. Так, так, Мойсей уже рвався кудись далi, в незвiданi свiти. Дорогою пароплав зайшов у Йокогаму, це мальовниче японське мiсто так сподобалося хлопцевi, що вiн змiнив свої початковi плани i залишився в ньому. Було це в 1875 роцi. Завдяки тому, що тепер володiв росiйською, англiйською i нiмецькою мовами, дiстав службу в iноземному магазинi корабельних припасiв. Дуже швидко справи йшли вгору, i Мойсей Гiнсбург вiдкрив свою фiрму: здобув пiдряд постачати всiм необхiдним росiйський клiпер "Гайдамак", який саме стояв у йокогамському порту. Згодом послугами молодого комерсанта стали користуватися й iншi росiйськi кораблi, у тому числi судна вiйськового флоту, якi знаходилися в Тихому океанi.

У 1880 роцi загострилися росiйсько-китайськi вiдносини, на Далекий Схiд прибула велика кiлькiсть суден пiд командуванням адмiрала Лiсовського, i Гiнсбург постачав їх усiм необхiдним. У 1885 роцi прибула вся ескадра адмiрала Крона, обслуговувати їх доручається фiрмi Мойсея Якимовича. Вiн стає єдиним постачальником росiйського флоту на Тихому океанi. Пiсля того, як росiйська ескадра в 1898 роцi зайняла Порт-Артур, створює там великi склади вугiлля i iнших предметiв першої необхiдностi. Доводилося фрахтувати велике число пароплавiв, невдовзi в розпорядженнi Гiнсбурга була цiла флотилiя, проте мусив дiяти так, аби не привертати уваги японцiв. Почалася росiйсько-японська вiйна. Але гарнiзон Порт-Артура не страждав вiд нестачi продовольства - Гiнсбург був людиною завбачливою. За це його високо ставив адмiрал Макаров. Для вирiшення проблем постачання Мойсей Якимович бував у Петербурзi, у морського мiнiстра Авелана. Пiсля поразки Росiї змушений був переїхати в це мiсто на постiйне проживання. Нарештi, з"являється можливiсть регулярно приїздити в рiдний Радивилiв, де вiн востаннє побував у 1885 роцi. Про мiсто, про свою матiр (Расю) Мойсей не забував нiколи, надходили листи iз Сан-Франциско, надходили грошi з Йокогами.

I ось тепер Гiнсбург жертвує на потреби Радивилова великi кошти з тим, щоб пiдняти його з бiдностi, вiдкрити ряд громадських установ. З"являється фабрика перламутрових ґудзикiв (нинi це мiсце на вул. О.Невського, напроти церкви). Будуються початкова школа для єврейських хлопчикiв, єврейське жiноче початкове училище (кожний заклад на 100 - 150 учнiв). Вiдкривається народна школа для мiсцевих українських i росiйських дiтей (на 200 учнiв), ремiсниче училище - як для євреїв, так i для не євреїв. (У примiщеннi колишньої народної школи нинi лiцей, поряд - напiвзруйнована дерев"яна будiвля колишнього ремiсничого училища, у колишньому примiщеннi жiночого училища тепер районний будинок школяра). Старi корпуси районної лiкарнi теж були спорудженi за участю Гiнсбурга, до речi, до Першої свiтової вiйни над входом на територiю лiкарнi висiла величезна таблиця з написом: "Земская больница имени коммерции советника Моисея Акимовича Гинсбурга". Крiм цiєї, була збудована єврейська лiкарня, де давалася суворо ритуальна їда. Лазня в сьогоднiшньому Радивиловi - це ще та сама, що теж з"явилася завдяки старанням багатого земляка. Крiм того, вiн усiляко пiдтримував жителiв мiста, якi гостро потребували допомоги, причому не лише євреїв. Благодiйницькiй дiяльностi присвятила свої похилi лiта й мати. На прохання єврейської громади було збiльшено кладовище, його обнесли камiнною стiною, упорядкували дорогу. Немало зробив Мойсей i для єврейських громад у Петербурзi та iнших мiстах.

Лютнева революцiя 1917 року змусила сiм"ю Гiнсбурга втiкати в Японiю, звiдти в 1920 роцi вона переїхала в Париж, де Мойсей Якимович i провiв решту своїх днiв. I тут вiн, мiж iншим, не забував про Радивилiв. Коли наприкiнцi 20-х рокiв єврейська громада надумала взятися за спорудження нової синагоги замiсть старої, що була зруйнована пiд час вiйни, Гiнсбург видiлив 5000 доларiв. А, коли їх забракло, дав ще 2500 доларiв. Це вiдновлене примiщення в 50-i роки було перероблене пiд мiський кiнотеатр. У 1931 роцi друзi i знайомi, широка громадськiсть вiдзначили 80-рiччя Гiнсбурга. З цiєї нагоди магiстрат Радивилова присвоїв ювiляровi звання почесного громадянина мiста, про що й повiдомив його дипломом за пiдписами вiце-бурмiстра й бурмiстра. Iм"я Гiнсбурга 18 квiтня 1931 p. було присвоєне вулицi Кременецькiй вiд злиття вулиць 3 Травня i Костельної до вулицi 11 Листопада (нинi - це вiдтинок вул. Кременецької, на якiй розташованi редакцiя газети, райвiддiл статистики, два п"ятиповерхових житлових будинки тощо). З нагоди ювiлею була пiдготовлена до друку i в 1933 роцi в Парижi видрукувана книжка "Моисей Акимович Гинсбург. Его жизнь и деятельность. С предисловием Г. Б. Слиозберга. Издание кружка друзей М.А.Гинсбурга". У книжцi - 11 фотографiй з видами Радивилова. Умiщенi також фотокопiї згаданого диплома i офiцiйного повiдомлення влади Радивилова про присвоєння iменi Мойсея Гiнсбурга однiй з вулиць.

Помер Мойсей Якимович у Францiї 3 липня 1936 року.

За генерала поплатилася родина (Мирон Тарнавський)

Зi спогадiв вiдомого дiяча нацiонально-визвольних змагань, генерала Української галицької армiї Мирона Тарнавського (це було в серпнi 1914 року, саме невдовзi пiсля початку Першої свiтової вiйни): "14-го ранком вислали мене з моєю сотнею у розвiдку до Бродiв, - згадував М.Тарнавський, - провiдати приблизну кiлькiсть ворожого вiйська в напрямi на Радивилiв... Вперше з москалями довелося мому вiддiловi стрiнутись пiд Радивиловом, коли то ми ворога виперли з мiстечка з великими витратами по нашому боцi... Пiд Радивиловом москалi вжили рiзних боєвих штучок, про якi ми не мали найменшого поняття. I так ми побачили велику кiлькiсть ворога, що облiпив усi кущики, борозни, дерева. Було лиш дивно, що вiд такого числа вояцтва йде розмiрно мала пальба. Обстрiлюючи рясним вогнем дивно непорушнi постатi, ми пiдступали все ближче i ближче. Вже зовсiм недалеко ми помiтили, що противник, на якого ми сам Бог знає скiльки тисяч вистрiляли набоїв, це паперовi манекени. Зручно поприлiплюванi до кущикiв, дерев або повпиханi просто в землю... Справжнiй вогневий хрест перейшов наш полк пiд Радивиловом...".

Тарнавський народився 1869 року в с.Бариловi Брiдського повiту (нинi це село в Радехiвському районi на Львiвщинi). Учився в гiмназiї в Бродах, пiсля старшинської школи дiстав призначення до 30-го Брiдського батальйону польових стрiльцiв (австрiйської армiї). Першi враження про радивилiвцiв, точнiше - про тутешнє росiйське офiцерство - ще з тих, мирних часiв. "На австрiйський бiк часто-густо переходило за перепустками не тiльки цивiльне населення, - згадував Тарнавський, - але й росiйське вояцтво. В Бродах не раз роїлося вiд росiйських старшин, що приїздили сюди на бричках з жiнками або веселим товариством до кав"ярень чи ресторанiв на веселi гульки, що при алкоголi зчаста кiнчалися авантюрами або голосними криками пiдпитих весельчакiв". А згодом iз ними довелося з"ясовувати стосунки не тiльки навкулачки.

Мирон Тарнавський воював пiд Ярославичами, Буськом, Львовом, Городком, удачi принесли йому славу хороброго командира. Знайомство зi старшинами Українських Сiчових Стрiльцiв, довгi щирi бесiди з ними посилили орiєнтацiю Тарнавського на нацiональнi потреби свого народу. Становлення Захiдно-Української Народної Республiки кличе пiдполковника Тарнавського в ряди її захисникiв. У лютому 1919 року вiн приймає пiд свою команду групу "Схiд", згодом реорганiзовану в Другий корпус УГА. Петрушевич призначає його Начальним Командантом УГА.

Пiсля переходу за Збруч ця армiя налiчувала 20 тисяч пiхотинцiв, мала на озброєннi понад 500 кулеметiв, 800 шабель, 160 гармат, кiлька бронепоїздiв, дивiзiон бронемашин i авiацiйний полк. З усiма допомiжними формуваннями УГА мала близько 50 тисяч чоловiк. Об"єднана Українська армiя у серпнi 1919 року вирушає на Київ. Там Мирон мав зустрiч iз Петлюрою, щоб вирiшити, як бути з денiкiнцями, адже воювати на два фронти не вистачало сил. Однак продуманої стратегiї виробити не вдалося. I денiкiнцi, почавши бойовi дiї проти галичан, зумiли скористатися їх неготовнiстю до такого повороту подiй.

У квiтнi 1920 року двi бригади УГА, якi воювали на боцi армiї УНР, були роззброєнi поляками, трохи згодом така ж доля чекала й третю бригаду. Мирон Тарнавський потрапив до рук польської полiцiї. У 1921 роцi вiн оселився в селi Черниця на Брiдщинi, в напiврозваленому палацi Ковнацького. Там i жив до 1938 року. Похований у Львовi на Янiвському кладовищi.

Наприкiнцi 1941 року в Радивиловi оселилася дочка генерала - лiкар Марiя Тарнавська-Коцюба, 1902 року народження. У мiстi, як установив краєзнавець Федiр Бортник, вона подружилася з родинами активiсток "Просвiти" Зiнаїди Шепченко i Олени Гончарик, перевозила багато патрiотичної лiтератури з Галичини на Волинь (а мiж цими українськими землями нiмцi запровадили кордон), допомагала переправляти кiлькох важливих осiб з числа дiячiв українського пiдпiлля з Радивилова до лiкарнi в Бродах. У серпнi 1944 року Марiя Миронiвна надавала лiкарську допомогу бiйцям УПА.

Трагiчно склалася доля цiєї родини. Марiя Тарнавська 11 iз половиною рокiв провела в таборах Воркути, її чоловiк Степан загинув у ГУЛАГу, вiдбували заслання у Читинськiй областi доньки Яромира та Зоряна. Найстарший син генерала Омелян, який разом iз батьком воював за незалежнiсть України, в 1924 роцi поїхав "будувати Україну" радянську, здобув в Одесi професiю iнженера. У 1937 p. його заарештували й розстрiляли. На два роки молодший син Мирон-Зимовiт навчався у Празькiй полiтехнiцi, був знаний у "Пластi". Пiсля розгрому дивiзiї "Галичина" з рiк був в УПА. Провiв у радянських концтаборах 10 рокiв. Помер у Владимирськiй областi. Дочка Олена-Ганна в 1940 роцi вийшла замiж, а в груднi чоловiка заарештували енкаведисти. Його слiд пропав. У вереснi 1945 року "визволителi" замордували й Ганну - її знайшли зариту в глинi з одинадцятьма проколами багнетом. Цi обдарованi вiд природи люди були цвiтом нацiї, але комунiстичний режим знищив їх, бо побачив у них, дiтях легендарного Мирона Тарнавського неабияку загрозу власним устоям.

Завоював Москву (Богдан Боднарський)

Серед вiдомих людей, яких дав науцi наш край, був i Богдан Степанович Боднарський, книгознавець, бiблiограф. Народився вiн 23 червня 1874 p. у Радзивиловi (Радивиловi), який входив тодi до Кременецького повiту Волинської губернiї. Через фiнансовi проблеми сiм"ї за систематичну освiту змiг узятися з деяким запiзненням. Лише в 1901 р., уже маючи 27 лiт, закiнчив юридичний факультет Московського унiверситету, згодом навчався в Археологiчному iнститутi, який закiнчив у 1910 p.

Але так склалося життя, що найбiльш повно його здiбностi розкрилися не в юриспруденцiї i не в археологiї, а в книгознавчiй справi, педагогiцi. Причому працьовитiсть, енергiя, аналiтичний розум дуже швидко допомогли радивилiвцевi завоювати книгознавчу Москву. Боднарський став першим директором Росiйської центральної книжкової палати (в 1920 p.), директором Росiйського бiблiографiчного iнституту (в 1921 р.).

Вiн був пропагандистом мiжнародної класифiкацiї знань, яку вивчив, перебуваючи в Мiжнародному бiблiографiчному iнститутi в Брюсселi, - пiд керiвництвом засновника цього iнституту Поля Отлє. Виступаючи з численними доповiдями в рiзних товариствах, Богдан Степанович ще на початку XX столiття зумiв переконати колег - учених i просто бiблiотекарiв - у перспективностi десятинної класифiкацiї знань. А ще переклав iз французької "Скороченi таблицi десятинної класифiкацiї Мiжнародного бiблiотечного iнституту" i взявся видати складенi ним методичнi посiбники для рiзних бiблiотек. Основна праця Богдана Боднарського - "Бiблiографiя росiйської бiблiографiї", яка увiбрала в себе огляд лiтератури за 1913 - 1925 роки. З 1921 р. вiн був професором, у 1943 р., захистивши дисертацiю, став доктором педагогiчних наук. У 1945 р. удостоївся звання заслуженого дiяча науки РРФСР. Педагогiчнi здiбностi нашого земляка проявилися в той перiод, коли вiн читав лекцiї з бiблiографiї на курсах у Московському унiверситетi iм. Шанявського, коли виступав у вузах Ленiнграда. Важлива сторiнка бiографiї Боднарського - редагування в 1913 - 1929 роках журналу "Библиографические известия", що видавався Бiблiографiчним товариством при тодiшньому Iмператорському Московському унiверситетi. А членом цього товариства вiн став ще з 1909 р., iз наступного року був його секретарем, а в 1920 - 1939 роках головував тут.

У 1915 р. Бiблiографiчне товариство зважило за необхiдне випустити нарис "Богдан Степанович Боднарский" С.Лiсовського (увiйшов до книжки бiобiблiографiчних матерiалiв, зiбраних у 1913-14 роках Е.Вольтером). Тут було вмiщено й портрет нашого земляка. У 1910 р. вийшла праця Боднарського "Библиография произведений Л.Н.Толстого".

Помер Б. Боднарський на 94 роцi життя 24 листопада 1968 р. у Москвi, де й похований. Стаття про уродженця Радивилова увiйшла до ""Всемирного биографического знциклопедического словаря", випущеного в Москвi 1998 року (с. 92).

Просвiтницький порив (Модест Левицький)

У Радивиловi одна з вулиць носить iм"я цього своєрiдного письменника. I неспроста: у 1900 - 1912 роках вiн жив i працював лiкарем у цьому мiстi. На той перiод припадає вихiд у свiт першої його книжки "Оповiдання" (1907 p.).

Народився Модест Левицький 13 (за новим стилем - 25 липня) 1866 року в селi Вихилiвка Хмельницької областi у графськiй сiм"ї. У 1888 роцi закiнчив iсторико-фiлологiчний, а в 1893 роцi - медичний факультети Київського унiверситету. У 1917- 1920 роках письменник пiдтримував iдею створення самостiйної Української держави. Через це в радянський час художня спадщина його замовчувалася, а твори було зараховано до "нацiоналiстичних". Лише 1966 року, до столiття вiд дня народження Левицького, львiвське видавництво "Каменяр" випустило книжечку його оповiдань. У вiдомiй "Бiблiотецi української лiтератури" 1989 року вийшов том "Українська новелiстика кiнця XIX - початку XX ст.", у який включено й п"ять його оповiдань.

Живучи в Радивиловi, Модест Пилипович сприяв пересиланню українських патрiотичних книжок зi Львова через кордон у Київ, де на такi видання iснувала заборона. У 1911 роцi за наполяганням письменника було отримано дозвiл вiд генерал-губернатора на проведення в Радивиловi "святочної академiї" на честь Тараса Шевченка. Але коли почалося декламування його вiршiв, полiцiя вдарила на сполох i учасникiв зiбрання розiгнала. У 1912 роцi Левицький улаштував у м. Кременцi (тодi Радивилiв входив до Кременецького повiту) виставку-продаж книжок, нелегально розповсюджував забороненi видання. У тому ж роцi письменника в адмiнiстративному порядку вислали з Радивилова. Але вiн, оселившись у Бiлiй Церквi, продовжував пiдтримувати листування з радивилiвськими друзями.

Наприклад, важливу роль у його життi вiдiграла дружба з хiрургом Петром Дмитровичем Шепченком. Великий вплив на Модеста справили твори Лесi Українки, у фондах лiтературно-меморiального музею в селi Колодяжному на Волинi є вiдомостi про те, що вiн бував у неї, консультував її як лiкар, читав свої оповiдання. До речi, в основу деяких iз них покладено радивилiвськi враження. Ось, наприклад, оповiдання-бувальщина "Нiобея". Пiзньої осенi до єврейського заїзду в маленькому мiстечку на Волинi приїхала група артистiв. Одна з артисток, Настя, погано себе почуває, вона хвора. До того ж переживає за дочку Наталочку, яка тяжко занедужала i яку довелося залишити в Дубнi, адже артисти мусять виступати будь-що. Настя має вийти на сцену, вона грає головну роль Нiобеї, i якщо вiдмовиться - її викинуть iз трупи. До хворої викликали лiкаря. Виступ усе-таки вiдбувся, Настя сподобалася глядачам, але, граючи роль матерi-страдницi, котра втратила дiтей, не знала того, що ще перед початком вистави надiйшла телеграма про смерть дочки. Неважко здогадатися, що в ролi лiкаря письменник вивiв себе й описав те, що, очевидно, насправдi сталося в Радивиловi.

В оповiданнi "Законник" дiя вiдбувається в камерi в"язницi. Один iз затриманих, судячи з його розповiдi, з Радивилова, де зовсiм рiзнi iнтереси вiдстоювали українцi та мiсцевi євреї, з одного боку, i росiйськi чиновники, з другого. З"ясовується, що всiх затримано за агiтацiю напередоднi виборiв. Причому "истинно русским" людям, монархiстам перепон у такiй дiяльностi не створювалося. "От тобi й свобода виборiв... - розмiрковує один iз затриманих. - Подався до Соколовського: як таки, кажу, чорносотенцям воля, а нам i рота роззявить не дадуть". Соколовський знався на законах, а тому сподiвався подати заяву "про всi неправди на виборах, про всi шахрайства "истинно русских". Однак врештi-решт скiнчилося все тим, що й Соколовського було кинуто до в"язницi. Отже, цим оповiданням автор доводив, що в iмперськiй Росiї не може бути й мови про права людей iнших нацiональностей, адже на кожному кроцi слова "агiтатор", "крамольник", "жид" промовляються жандармами майже як синонiми. Радивилiвська суспiльна атмосфера початку двадцятого столiття вiдображена i в iнших оповiданнях письменника. Ще чекають свого видавця його роман "Перша руїна", публiцистичнi "Спогади лiкаря" тощо.

Недостатньо дослiдженi такi сторiнки бiографiї, як керiвництво дипломатичною мiсiєю УНР у Грецiї, мiнiстерством здоров"я уряду УНР на вигнаннi (в Польщi), викладацька робота в Українськiй господарчiй академiї у Подебрадах (Чехiя). Модест Левицький - також автор граматики української мови, науково-популярних творiв iз медицини. Останнi роки вiн учителював у гiмназiї в Луцьку, вiв уроки української мови й лiтератури. У цьому мiстi 16 червня 1932 року й помер. Там i похований. А в Радивиловi живе в назвi вулицi; його твори вивчають у загальноосвiтнiх закладах.

Лiкар яскравого таланту (Петро Шепченко)

Розповiдаючи про радивилiвський перiод життя письменника Модеста Левицького, який у 1900-1912 роках працював тут лiкарем, мiсцевi краєзнавцi згадують Петра Шепченка, адже вони товаришували.

Петро Дмитрович народився 1870 року, навчався у Харкiвському унiверситетi, займався революцiйною дiяльнiстю, за що й був виключений. Матерiальнi проблеми, психологiчнi стреси не могли не позначитися на здоров"ї. Саме в цей час захворiв туберкульозом, раз у раз лiкувався. Врештi-решт у Вiльнюсi здобув лiкарську освiту. Хiрургiчна праця в Радивиловi на початку ХХ столiття дала змогу Петру Шепченку розкрити свiй яскравий талант. У вiдомостях Дубенського земства за 1912 рiк заслужений лiкар України, доктор медичний наук Євген Боровий натрапив на цiкавi факти, якi характеризують Шепченка. Отже, того року було 660 стацiонарних хворих, iз яких 44,4 вiдсотка - хiрургiчного профiлю. Хiрург зробив їм 269 операцiй. Крiм того, в амбулаторних умовах було проведено 517 операцiй. Серед стацiонарних операцiй було й 6 килосiчiнь (при рижi), операцiї на трахеї, лiктевому суглобi, на кiстках при гнiйному запаленнi, проводилися проколи грудної порожнини тощо. Для порiвняння: того ж року килосiчiння виконали: в Житомирi - один раз, у Луцьку - два рази. Коментарi, як мовиться, зайвi, Шепченко був спецiалiстом у широкому дiапазонi операцiй, якi тодi здiйснювалися в хiрургiї.

У роки свiтової вiйни Петро Дмитрович надавав допомогу населенню, особливо пiсля того, як 1914 року вiд пожежi постраждала лiкарня i прооперованих поранених доводилося розмiщати на приватних квартирах.

П. Шепченко був хiрургом у Радивиловi до 1920 року, потiм став залiзничним лiкарем на маршрутi Здолбунiв - Львiв, продовжуючи проживати в мiстi. Його сiм"я мала садибу на околицi, на хуторi (тепер там ремонтнi майстернi сiльгосптехнiки). Звiсно, хiрургiчному покликанню не зрадив - брав участь майже в усiх операцiях, якi виконувалися в лiкарнi. А ще Петро Дмитрович був вiдомим активiстом "Просвiти", його дiм перетворився на осередок української думки та культури. Багато хто користувався великим зiбранням нацiонально-патрiотичної лiтератури, у будинку Шепченка з участю численних гостей вiдбувалися полiтичнi дискусiї, ушановувалася пам"ять видатних дiячiв української iсторiї, письменникiв. Усе це служило пробудженню нацiональної самосвiдомостi мiсцевих українцiв.

Помер Петро Шепченко в 1931 роцi. Виконуючи його волю, дружина, Зiнаїда Михайлiвна, теж активiстка "Просвiти", передала велику медичну бiблiотеку українському академiчному товариству медикiв у Львовi. На похорони чудового лiкаря-хiрурга, українського патрiота, справжнього iнтелiгента зiбралося майже все доросле населення Радивилова, були люди i з довколишнiх сiл. Поховали Шепченка на мiському кладовищi. На жаль, у пiслявоєннi роки могила видатного дiяча була забута. Краєзнавець Федiр Бортник, який пам"ятав мiсце захоронення, у 80-i роки побачив тiльки розрiвняну землю. А поряд же iз Петром Дмитровичем у 1948 роцi була похована його дружина. Ф. Бортник насипав нову могилу, поклав бетонне обрамування, поставив залiзний хрест, написав табличку. Не раз звучали пропозицiї одну з вулиць Радивилова назвати iм"ям Петра Шепченка, але досi таке найменування не вiдбулося.

На крутозламi (Микола Ледянко)

Серед письменникiв, якi залишили слiд в українськiй лiтературi, був i наш земляк Микола Ледянко. Два десятилiття тому дружина письменника М. О. Пасiчник, котра проживала в Харковi, повiдомила: архiв (рукописи, записники, листи й таке iнше) знаходяться в рукописному вiддiлi Iнституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка АН України у Києвi. Удома зберiгалися бiльше 50 книжок письменника, його фронтовi нагороди та деякi особистi речi - чорнильниця у виглядi голови Мефiстофеля, компас, мiнiатюрна гарматка зi снарядиками (подарована Ледянку на лiнкорi "Паризька Комуна", де вiн збирав матерiал для роману "Крюйс-пеленг") тощо.

Народився Микола Ледянко 27 жовтня (8 листопада за новим стилем) 1898 року в селi Башарiвцi. Батько був сiльським теслею. Це ремесло давало тiльки невеликi заробiтки. Отож сiм"я перебувала в постiйнiй матерiальнiй скрутi. Дитинство майбутнього письменника минало в мальовничих мiсцях, на берегах Слонiвки. Тут пiд час народних свят i гулянь збиралася молодь, лунали старовиннi українськi пiснi, якi западали в серце малого Миколи. "У спiвучiй Башарiвцi, - писала дружина письменника, - на все життя запам"ятав безлiч народних пiсень, якi згодом любив стиха наспiвувати, коли нiхто не дослухався". Так зароджувалася в нього любов до рiдного слова, вироблялось розумiння його краси й сили. Хоч i нелегким було таке рiшення для сiм"ї, але батьки вiддали хлопця в сiльську школу. А потiм почалася свiтова вiйна, родина виїхала на Донбас. Згодом повернулися в рiднi мiсця, Микола став навчатися в Дубенськiй гiмназiї. Йому вiдкрився по-справжньому широкий свiт знань. Особливо полюбив хлопець художню лiтературу.

Рiвненщина була охоплена полум"ям революцiйних подiй, коли двадцятирiчний Ледянко одержав документ про закiнчення гiмназiї. Але знайти застосування своїм знанням не мiг. Невдовзi разом iз вiдступаючими будьонiвцями вирушив на Схiд. Працював в Iзяславському ревкомi, в повiтовому вiддiлi народної освiти, викладав у школi. Тодi ж спробував свої лiтературнi сили - замiтки й кореспонденцiї публiкував у повiтовiй газетi.

З переїздом у 1925 роцi до Харкова починається письменницьке сходження Миколи Ледянка. Перше оповiдання умiстив у журналi "Червоний шлях". П"єса "Перший штурм", надрукована того ж року в колективному збiрнику, присвяченому подiям 20-х, засвiдчила вмiння початкуючого лiтератора будувати колiзiї, писати характери, користуючись колоритними барвами мови. Та особливо привабила Ледянка тема шахтарського Донбасу. Пам"ятав про нього з дитинства, коли там жив. Оповiдання, нариси письменника з"являються на сторiнках перiодики, в рiзноманiтних збiрниках, виходять окремими книжками ("Барило руде", "Номери в табелях", "Шура з Iталiї", "Загрозливо загуркотiли колеса", "Аврал" та iн.). Миколу Панасовича приймають до ВУСПП (спiлки письменникiв). Подiям 1905 - 1907 рокiв М.Ледянко присвятив п"єсу "Запалало". Вона, по сутi, стала прологом до роботи над багатоплановим романом про шахтарiв. Перша книга "Ятрань чорна" (1929) була зустрiнута схвально, i письменник береться за другу ("В iмлi позолоченiй", 1930), а згодом - i за третю ("Всi на-гора-а-а!", 1933). Трилогiя дiстала назву "На-гора" i вiдобразила бiльшовицьке розумiння суспiльних змiн. Навiть тогочасна критика вказувала на слабкостi твору: надмiрну публiцистичнiсть викладу, схематизм у змалюваннi персонажiв. Трилогiя з певними переробками була перевидана росiйською мовою.

У 30-i роки письменник опублiкував двотомний роман "Крюйс-пеленг" - про життя вiйськових морякiв, який також був перекладений росiйською мовою. Усю Велику Вiтчизняну вiйну Ледянко провiв на передовiй як кореспондент фронтової газети. Був нагороджений орденом Вiтчизняної вiйни II ступеня. У бойових умовах письменник вiддавався не тiльки газетнiй публiцистицi, але й працював над оповiданнями. Пiсля вiйни фронтова тема знайшла в його творчостi дальшу розробку, вилилася в цикл оповiдань.

Помер Микола Ледянко в серпнi 1963 року, похований у Харковi. Статтi про нього друкувалися в енциклопедiях, лiтературознавчих виданнях.

"Бурхливi залiзнi часи" (Петро Козланюк)

<Петро Козланюк (1904 - 1965) завоював широку популярнiсть у читачiв епiчним романом-трилогiєю "Юрко Крук", повiстями "Весна" i "Мандрiвники", колоритними оповiданнями. Нелегко складалася його лiтературна доля. Виходець iз бiдної селянської сiм"ї, вiн завдяки обдарованостi, завдяки твердiй життєвiй позицiї зумiв стати виразником думок i почуттiв багатьох захiдноукраїнцiв.

Пiсля виходу в УРСР першої книжки молодого письменника - "Хлопськi гаразди" (1928) - дефензива Польщi влаштовує його переслiдування. Починаються арешти. Перший - у 1930 роцi. Незабаром пiсля виходу з в"язницi - другий, - за те, що П.Козланюк редагував газету "Сила", керовану Комунiстичною партiєю, за те, що в УРСР з"являється нова збiрка його оповiдань - "Вогонь". "Переляканий бунтами в"язнiв у переповнених "кримiналах", селянськими заворушеннями i повстаннями проти осадникiв та колонiзацiї, - писав Ю. Кобилецький у передмовi до чотиритомника Петра Козланюка (Київ, 1974-1975), - уряд "милосердно" випускає з тюрем частину своїх жертв. Вийшов тодi на волю i П. Козланюк. Незабаром письменник виїжджає з сiм"єю у глухе мiстечко на Волинi Радзивилiв...".

Чому саме в Радзивилiв (Радивилiв)? Яким чином мiсто стало важливою вiхою у бiографiї письменника? Щодо цього в моєму розпорядженнi були вельми скупi факти. Тож у 1986 роцi вирiшив скористатися свiдченням дочки письменника, Тамари Петрiвни Козланюк, яка тодi працювала у Львiвському унiверситетi iменi I.Франка, її квартиру на Лижвярськiй вулицi, поблизу Стрийського парку, розшукав без особливих труднощiв. Чепурний будиночок потопав у зеленi... На другому поверсi натиснув дзвiнок бiля дверей з числом "2".

Тамара Петрiвна, така знайома за давньою фотографiєю, умiщеною в одному з Козланюкових томiв (там вона разом iз батьком i матiр"ю), запросила до кiмнати. Мова зайшла про Радивилiв 30-х рокiв, про радивилiвський перiод життя Петра Степановича. Дочка письменника розповiла:

- Радивилiв, чи Радзивилiв, - то, можна сказати, рiдне мiстечко моєї матерi, Олени Олексiївни Почаєвець. Звiдти - родовiд: у Радивиловi жив батько бабусi, Трохим Вовк. Бабуся вийшла замiж за залiзничника, чимало часу проводила в роз"їздах. Мiж iншим, моя мама народилася в Люблiнi. У 1922 роцi бабуся, Почаєвець-Бiлинська, повернулася до Радивилова. Сiм"я була велика - восьмеро дiтей. Пiдростаючи, вони їхали до Львова - шукати роботи. Там улаштувалася працювати i мама - вона була рентген-технiком. А у вiльний час вiдвiдувала товариство "Муза", куди її запросив брат Костянтин. Там i познайомилася з початкуючим лiтератором Петром Коланюком.

У 1930 роцi вони одружилися. Причому мiй батько був греко-католицької вiри, мати - православної. Отож укласти такий шлюб виявилося справою не з простих. Допомогли радивилiвськi зв"язки. Молодих обвiнчали в Крупцi. Але ще бiльше ставали на перешкодi сiмейному благополуччю прислужники польської влади. Можна собi уявити, як затьмарювалося життя обох, коли батько опинявся за ґратами. Тому пiсля другого виходу з в"язницi вiн вирiшує вiдвезти вагiтну дружину до її матерi в Радивилiв, у невеликий будиночок на вулицi Кременецькiй. Тут 8 квiтня 1933 року я i народилася. I жила до 1939 року. А батько, як вам напевно вiдомо, перебував на напiвлегальному становищi. Що ж, такий факт i справдi досить вiдомий. Козланюк, не маючи змоги знайти застосування своїм розумовим здiбностям, змушений - щоб заробляти на утримання сiм"ї - працювати на впорядкуваннi вулиць мiстечка, на будiвництвi мiсткiв, на заготiвлi жолудiв для мiсцевого лiсництва. Але не може вiн залишатися мовчазним спостерiгачем соцiальної й нацiональної несправедливостi. Тож вiдкрито висловлює своє неприйняття порядкiв, встановлених режимом Пiлсудського, читає робiтникам байки письменникiв, уривки з власних оповiдань.

- У Петра Степановича в Радивиловi було чимало приятелiв i однодумцiв, - продовжила розповiдь Т. П. Козланюк. - Це перш за все Костянтин Бiлинський-Почаевець - повiтовий керiвник Мiжнародної органiзацiї допомоги революцiонерам (МОДР)... Це Микола Семенович Почаєвець, який у повоєннi роки працював у Червоноармiйську головою мiськради... Це Петро Васильович Гревцов, який у 30-i роки був залiзничником i жив у сусiдствi з нами. Його сiм"я пiдтримувала стосунки з батьком i матiр"ю до останнiх їх днiв... Часто зустрiчався з батьком фельдшер латиш Ернест Оссас. Любив Петро Степанович працювати в бiблiотецi Iвана Гончарика, який жив на околицi Радивилова - в напрямi на Крупець. Певний вплив на батькiв свiтогляд мали розповiдi польського залiзничника Тадеуша Блажевича, який в"їдливо глузував над мiсцевими осадниками-шовiнiстами, розповiдаючи смiшнi бувальщини про їхнi повадки. Усе це закарбовувалося у пам"ятi, а потiм поставало у творах якимись важливими деталями, замальовками. До речi, саме в Радивиловi батько почав роботу над романом "Юрко Крук", але переслiдування властей перешкоджали цьому. Праця переривалася, згодом знову продовжувалася...

...Наприкiнцi 1933 року письменника заарештовують утретє. Полiцiї не вдається довести пiдпiльної революцiйної дiяльностi молодого лiтератора, i в квiтнi 1934 року вiн ненадовго повертається у Радивилiв, а потiм їде на заробiтки до Львова. Нужда, злиднi непокоять його найбiльше: потрiбно ж дбати про дружину, дочку.

"Я нiби працюю досi за песiй грiш, - писав вiн в одному з листiв до дружини, - в такий час праця для мене велике благо, я не гублю життєздатностi й людської гiдностi, праця додає менi сил i бадьоростi ставити смiливо чоло життю. А це для мене дуже багато. Майбутнє ще передi мною, i свiдомiсть, що живеш усе-таки гiдно, не цуциком продажним, не хамелеоном, не ганчiркою i можеш смiливо й не по-рабськи дивитися кожному в вiчi - це дуже-дуже багато в життi. Нашi бурхливi залiзнi часи вимагають i залiзного хребта, залiзних нервiв i залiзної впертостi..."

Тим часом полiтична боротьба в Польщi набуває розмаху. I Козланюк не бажає лишатися осторонь. Вiн, зокрема, бере участь у пiдготовцi антифашистського конгресу працiвникiв культури - i вiдчуває: навколо знову згущаються хмари. Тому вкотре їде у вiдносно затишний Радивилiв. Але бiльше буває не вдома, а у своїх далеких родичiв по навколишнiх селах. I така обачнiсть виявилася немарною: за ним на Кременецьку приходять жандарми...

- Батьковi було в кого переховуватися, - розповiдала Тамара Петрiвна, - бо ж родичi нашi жили в Бугаївцi, Опарипсах, на хуторi Пороховня. Пам"ятаю, батько бував в Олексiя Семенюка в Опарипсах. I досi перед очима, як разом iз батьком ходила я через греблю, повз велике озеро - в село. Вiн плiв менi з рогози криселики, розповiдав казки й легенди. I це було так захоплююче!.. До речi, коли брався розповiдати свої казки вже моїй дочцi Оксанi, вони в неї такого захоплення не викликали: знала їх iз книжок. У моїх дитячих, "радивилiвських", спогадах батько не стiльки за письмовим столом, скiльки в буденнiй роботi: любив доглядати сад, який посадив коло хати, як я народилася, у жнива ходив до Семенюкiв - допомагати хлiб збирати. До речi, довгi роки пiдтримував добрi стосунки з радивилiвським садоводом Яковом Бортником.

- Чи бував Петро Степанович у Червоноармiйську в 40-60-i роки? - поцiкавився у Тамари Петрiвни.

- Восени 1944 року вiн допомагав переїздити моїй бабусi до Львова. Хата була напiврозвалена. Пiзнiше побував у Червоноармiйську ще разiв два чи три. Одного разу виступав тем на читацькiй конференцiї, здається, то було на початку 60-х. З Червоноармiйськом у нього було пов"язано i багато приємних, i багато тривожних спогадiв.

На закiнчення бесiди Т. П. Козланюк порадила побувати в червоноармiйських знайомих Петра Степановича - Гревцових.

Ось-бо як буває: навiть не пiдозрював, що в Червоноармiйську середини 80-х ще хтось мiг пам"ятати про перебування тут у 30-i роки письменника Козланюка. На тодiшнiй вулицi Карла Маркса (Почаївськiй), у будинку ? 54, зустрiвся з Петром Васильовичем Гревцовим (за лiченi днi до його кончини).

- Петро Козланюк? - перепитав спiврозмовник. - Ну, як же не пам"ятати! Його ж сiм"я жила через одну хату вiд нас. Вiн менi свiй роман "Юрко Крук" подарував iз дарчим написом. Я на це ось мiсце, де тепер живу, перебрався, одружившись, у 1933 роцi. А як ми познайомилися? Я працював на залiзницi механiком, а в Козланюка серед залiзничникiв було чимало знайомих. До того ж у Бiлинських-Почаєвцiв квартирував начальник станцiї Тадеуш Блажевич. От вам i спiльнi iнтереси. Притягували в Петрi Степановичу його начитанiсть, умiння цiкаво говорити на суспiльнi теми. Я знав про його переконання. Бачив, чим це йому загрожує: був очевидцем, як його заарештовували, як приходили й допитувалися, чим займається. Вiн, звичайно, запевняв, що нiчого "такого" не пише. Хоча писав... Нашi добрi стосунки збереглися i в пiслявоєннi роки. Я бував у Козланюка у Львовi. Вiн, коли приїздив у Червоноармiйськ, заходив погостювати. Петро Васильович пригадав, що фотографувався з письменником на згадку. Кинулись до сiмейних альбомiв. I справдi: тут чекав приємний сюрприз. На одному зi знiмкiв Петро Степанович Козланюк iз дружиною Оленою Олексiївною стоять на порозi дому ? 42 (потiм будинок ? 54) поряд iз своїми радивилiвськими приятелями Зiнаїдою Iванiвною та Петром Васильовичем Гревцовими i їхньою дочкою Ларисою. На другому знiмку П.С.Козланюк - перед дерев"яною помпою, яка тiльки й лишилася вiд того обiйстя, де вiн жив. Знiмки були опублiкованi в газетi "Прапор перемоги" за 23 серпня 1986 року.

- А що сталося з домом, де жив письменник? - запитав у Петра Васильовича.

- Поряд iз нами жила одна сiм"я. Так-от, мiж їх хатою i Козланюковою в 1944 роцi вибухнула бомба. Мене вже призвали на фронт. Але знаю, як то було - нашi бачили: попадали прилеглi стiни в обох будинках, одного пораненого вбило. Бо, треба сказати, в хатi Марiї Трохимiвни Почаєвець розмiщалася санчастина Червоної Армiї. А потiм Почаєвець виїхала до Львова. Хата залишилась бездоглядна. Так її i розiбрали.

Приємно було дiзнатися так багато нового про радивилiвськi факти з життя Козланюка. Вiдтодi навiть певна переоцiнка його творчостi, що сталася в суспiльствi, не заважає менi iз симпатiєю ставитися до його манери письма, колоритної мови, вмiння створити життєвi художнi образи.

Витоки зацiкавлень (Iгор Свєшнiков)

Вiдомий археолог, доктор iсторичних наук Iгор Кирилович Свєшнiков (1915 - 1995) часто згадував Хотин, iнодi приїздив сюди. Менi вiн кiлька разiв тепло й зворушливо розповiдав про це село, адже воно було пов"язане з його дитинством, саме тут почув першi перекази про Берестецьку битву 1651 року, загорiвся бажанням шукати її речовi пiдтвердження - козацькi шаблi, списи, мушкети, гармати...

А ще Хотин викликав особливi почуття тому, що тут колись жили його дiди й прадiди по батьковiй лiнiї (по матерi вiн, за його власним свiдченням, походив iз роду миргородського полковника Михайла Радченка, чи Ратченка, - соратника Богдана Хмельницького). Бiля церкви в Хотинi похованi вiце-адмiрал Лев Павлович Свєшнiков i його син Петро Львович. Як складалося їхнє життя, чому свiй останнiй спочинок знайшли саме в цьому селi? З"ясувати це допомогла жителька Хотина, краєзнавець Надiя Мельник, яка листувалася iз сином Iгоря Кириловича - Кирилом Iгоревичем Свєшнiковим, геологом, професором Львiвського нацiонального унiверситету iменi Iвана Франка.

Лев Павлович Свєшнiков, який у 1883 роцi вийшов у вiдставку в чинi вiце-адмiрала (рiвний армiйському званню "генерал-лейтенант" або цивiльному царському - "таємний радник") народився 6 квiтня 1824 року в сiм"ї капiтан-лейтенанта флоту, походженням iз потомствених дворян Смоленської губернiї. Тринадцятирiчним поступив у морський кадетський корпус - вирiшив iти дорогою батька. Через три роки вiн - гардемарин, однак "за малым ростом отставлен от выпуска". Врештi-решт у вiсiмнадцять лiт удостоєний звання мiчмана (прапорщика), але проявлена щодо нього несправедливiсть не давала спокою. Лише в 1857 р. Лев Павлович домiгся, що "височайшим дозволом" йому затвердили офiцерське звання з 1841 р., мiж тим ще в 1849 р., коли служив у 26 флотському екiпажi, вiн зумiв скласти вiдповiднi екзамени i став офiцером. Таким чином, офiцерська вислуга тепер збiльшувалася на вiсiм рокiв, що вiдкривало новi можливостi для службового просування. Тож уже в 1858 р. вiн стає капiтан-лейтенантом, згодом дається взнаки успiшна служба на флотi - отримує iншi звання, одне за одним, з невеликими iнтервалами.

Служив на рiзних фрегатах ("Аврора", "Ольга", "Паллада", "Кагул"), на шхунах "Гонец", "Вестник", бригу "Телемак", кораблях "Император Петр I" "Силистрия", "Ягудгиил", пароплавах "Бессарабия", "Александрия". Брав участь у плаваннях Балтiйським, Чорним, Мармуровим, Середземним, Iонiчним i Адрiатичним морями. Траплялися й несподiванки: у 1846 р. на шхунi "Гонец" Свєшнiков брав участь у бою з турецьким контрабандним судном бiля Адлера, порушникiв удалося захопити; наступного року, перебуваючи на шхунi-бригу "Вестник", пережив катастрофу.

У 1854 р. Свєшнiков командував козацькими вiйськами, якi займали передовi пiкети на косi Кронштадт (пiд час служби на Кавказi). Виконував i дипломатичнi доручення: у 1854 i 1855 рр. побував з особливими дорученнями у Великому князiвствi Фiнляндському, у 1862 р. мав вiдрядження в Англiю й Францiю.

Узагалi доля виявилася досить прихильною до Льва Павловича. Адже отримував посади старшого ад"ютанта при черговому генералi Головного морського штабу (1850), виконавця справ у Комiтетi для складання зводу дiючих узаконень (1858), чиновника з особливих доручень 1-го класу при керуючому Морським мiнiстерством (1867), вiце-директора Iнспекторського департаменту (1868), завiдуючого кодифiкацiйними роботами згаданого мiнiстерства (з 1880). Включали й до складу рiзних комiсiй - для перегляду проекту статуту про вiйськово-морський суд та морського статуту, для ревiзiї архiву Морського мiнiстерства, для розподiлу пароплавних пристаней у Санкт-Петербурзi, для збору та обробки статистичної iнформацiї в iмперiї тощо. Навiть цей перелiк дає уявлення, наскiльки широким було коло службових iнтересiв Свєшнiкова. I свої обов"язки вiн виконував iз притаманними йому ерудицiєю, компетентнiстю, ретельнiстю. Недарма удостоївся бiльше десятка високих нагород: вiд ордена св. Анни 3 ступеня (1852) до вiдзнак короля Данiї, персидського шаха i царського ордена св. Анни 1 ступеня й ордена св. Володимира 2 ступеня.

У 52 роки Лев Павлович отримав звання контр-адмiрала. Будучи одруженим iз дочкою генерал-майора Кладищева, Софiєю Петрiвною, мали синiв Петра (1859 року народження, 5 вересня), Дмитра (1862) i Миколу (1864). Пiсля виходу у вiдставку вiце-адмiрал Свєшнiков мiг оселитися у своїх родових маєтках у Смоленськiй, Володимирськiй чи Нижегородськiй губернiях, але вiн вибрав маєток синiв - с. Вербу Дубенського повiту Волинської губернiї. Тут i помер 12 травня 1900 року. А поховали його на територiї маєтку сина Петра Львовича в с.Хотинi (тодi теж Дубенського повiту), бiля церкви.

Як же Хотин став маєтком Петра Львовича Свєшнiкова? Вiн закiнчив Санкт-Петербурзький унiверситет, у 1885 р. був призначений дубенським повiтовим предводителем дворянства. З 1887 р. до останнiх днiв - почесний мировий суддя Дубенського округу. У 1904 р. Петра Львовича назначили головою Волинської губернської управи зi справ земського господарства (Житомир). Але вже наступного року вiн iз власної волi залишив цю посаду - мабуть, за станом здоров"я.

Маєтки у Хотинi i Вербi купив у 1888 р., перше - у якогось Ушакова, друге дiсталося вiд колишнього казанського генерал-губернатора А.Гейнца. У Хотинi мав 1500 десятин землi, у Вербi - 1200. Судячи з усього, Свєшнiков продовжував прикуповувати землi. За даними 1905 року (посвiдчення дубенського повiтового предводителя дворянства), мав у Хотинi 1479 i 1/4 десятини корисної землi, в с.Лопавшому - 207 i 1/2 десятини, в с.Рiдковi - 75 i 1/4 десятини. А пiсля раптової смертi Петра Львовича Свєшнiкова в 1909 р., за вiдомостями про права спадкоємцiв, вiн залишив маєтностi ще й у Полуничному, Боратинi, Добриводi. Був одружений на дочцi потомственого дворянина Варварi Василiвнi Перелешинiй, яка закiнчила жiночу гiмназiю в Костромi i працювала вихователькою в притулку, а потiм жила деякий час у Петербурзi. Мав дiтей: Софiю, Кирила (батько археолога I.К.Свєшнiкова), а також Iрину, яка померла малолiтньою в Житомирi. Петро Львович похований поряд iз своїм батьком, бiля церкви в с.Хотинi. Варвара Василiвна пiд час Першої свiтової вiйни евакуювалася до Києва, затим повернулася в Хотин, займалася вихованням i внука Iгоря. Померла в 1947 р.

Ось лише дещо про те, як Свєшнiкови опинилися в Хотинi i чому саме цьому селу судилося стати свого роду дитячою колискою для майбутнього вiдомого вченого. Цi факти, зiбранi Надiєю Мельник, я свого часу опрацював i оприлюднив у районнiй газетi. Заслуги Iгоря Свєшнiкова у дослiдженнi Нацiонально-визвольної вiйни українського народу ХYII столiття увiчненi в меморiальнiй дошцi, вiдкритiй на примiщеннi музею в заповiднику "Поле Берестецької битви".

***

З доктором iсторичних наук Iгорем Кириловичем Свєшнiковим я зустрiчався в Пляшевiй кiлька разiв. Розпитував про розкопки, але iнодi ми просто розмовляв на краєзнавчi теми. Здебiльшого про Радивилiв i Хотин далекої пори його дитинства. В останнiй рiк свого життя вiн часто повертався подумки в тi дорогi йому мiсця. Це пiдтверджують i листи до радивилiвського краєзнавця тодi вже вельми поважного вiку Федора Бортника. Деякi витримки з цих листiв зацитую:

5.05.94 p.

... Петра Дмитровича Шепченка я вперше побачив зимою 1921-го на 1922 рiк, коли моя мати з двома дiтьми втекла з бiльшовицького раю з Києва i прибула на Волинь. В часi нелегального переходу кордону i складної подорожi ми, дiти, заразилися скарлатиною - i я всю зиму прохворiв. Доктор Шепченко лiкував мене. В 1923 - 1924 роках ми з матiр"ю жили у Радивиловi на вул. Кременецькiй у будинку на той час уже покiйного генерала Богдановича. Ось тодi ми майже щодня бували у Шепченкiв, а коли у 1924 p. мати часто у справах виїздила в Дубно чи Луцьк, вона нас залишала у Шепченкiв i ми з сестрою, товаришуючи з пастушкою Iрою, цiлими днями пасли корiв i овець, яких розводила дружина доктора, Зiнаїда Михайлiвна.

Петро Дмитрович, син православного священика, закiнчивши медичний iнститут, осiв у Радивиловi ще до революцiї. Його хутiр складався з 20-ти га землi, двох житлових будинкiв, стодоли, хлiвiв тощо. Це був прекрасний лiкар, дуже шанований не тiльки у Радивиловi, а й у всiх навколишнiх селах. У 1920 p. його арештували i повели на розстрiл. Але мiсцевi євреї, довiдавшись про це, кинулись услiд за катами i вiдбили Петра Дмитровича. Олена Петрiвна, або як ми її всi називали Лена, була старшою дочкою Петра Дмитровича вiд його першої жiнки - польки, яка рано померла. Лена нам показувала її фотографiї i деякi речi, в тому числi католицькi чотки. Доктор оженився вдруге, з Зiнаїдою Михайлiвною, з якою мав дочку, але вона померла. Петро Дмитрович нiколи не розповiдав нi про першу дружину, нi про другу дочку. Зате Зiнаїда Михайлiвна часто про свою померлу дитину говорила i порiвнювала її характер до характеру Лени (не на користь останньої).

Лена якийсь час училася у Львовi, але середньої освiти не здобула i у 1923 - 1924 рр. жила в Радивиловi. Доглядаючи худобу, менi доводилося не раз бiгати завертати зi шкоди овець, а бiгаючи босим по стернi, я позаганяв собi за шкiру багато трiсочок соломи. Думав, що ця солома почне, як голка, мандрувати по тiлi - i кiнець мiй неминучий. Так менi було себе шкода, так не хотiлося гинути в молодому вiцi, що я по рiзних куточках гiрко плакав. Це зауважила Лена, розпитала про причину i того ж вечора голкою вийняла менi з нiг 40 "скiпок". Тодi менi видавалося, що життя Лени веселе й безжурне. Тепер розумiю, що вона була доволi одинокою. Зiнаїда Михайлiвна вважала, що найважливiше у життi - то праця. Сама багато працювала по господарству i всiх (крiм Петра Дмитровича, який, зрештою, мав свою працю у залiзничному медпунктi бiля станцiї) змушувала постiйно працювати. Лена любила багато читати. Ще iншою її пристрастю став "Пласт", якому вона вiддавала багато свого вiльного часу... Її захоплення... звернуло на себе увагу польської полiцiї, i десь у 1927 чи 1928-му роцi полiцiя провела у неї обшук. Речей доктора не переглядали, але в кiмнатi Лени все перерили, зокрема фотографiї, листи. Потiм Лена розповiдала, що один лист, який мiг би не сподобатись полiцiї, вiд якогось хлопця зi Львова, вдалося непомiтно сховати за пазуху. Обшук у доктора Шепченка викликав велике обурення серед української iнтелiгенцiї у Радивиловi... Десь у 1927 чи 1928 p. Лона вийшла замiж за Iвана Микитовича Гончарика - галичанина, колишнього учасника УГА. Вiн, вдається, дiяв на Бродiвщинi, а коли у 1919 p. поляки виловлювали учасникiв УГА, перейшов кордон Волинi i якийсь час переховувався у священика о. Дмитрiя Лозов"юка у с. Хотинi. Гончарик насамперед приїхав у Радивилiв познайомитися з батьками Лени, потiм вони одружились. Ми всi, близькi друзi Шепченкiв, знали, що Iван Микитович хворiв на туберкульоз, а для Петра Дмитровича (який замолоду також хворiв на цю хворобу) це було джерелом постiйного неспокою. Але як прекрасний лiкар Петро Дмитрович не тiльки пiдтримував здоров"я свого зятя, але й довiв його до такого стану, що у 1930-х роках Гончарик виглядав як зовсiм здорова людина. Лише пiсля смертi доктора хвороба, видно, вiдновилася, i Iван Микитович у 1940 p. Помер... Чи по нього приходили перед смертю з НКВС - не знаю. Думаю, що приходили, але вже йому нiчого зробити не могли.

... Iван Микитович був типовим галичанином, який любий i знав лiтературу галицьких українських письменникiв, зокрема I. Франка, якого, здається, знав особисто i портрет якого завжди висiв у його кiмнатi... Востаннє я його бачив у 1939 p., невдовзi пiсля "визволення". Оскiльки мене i мою родину визволили вiд усього, i дуже ґрунтовно, нам планувався Сибiр, я втiк у Галичину, де ми з жiнкою перебули до 1941 p. (якийсь час на нелегальному становищi). З родиною Шепченкiв i Гончарикiв я знову зустрiвся у серпнi 1941 р., коли Зiнаїда Михайлiвна була обрана головою управи Радивилова, а Лена - головою "Просвiти".

Бiльше я її не бачив, а вiд покiйного Данила Георгiйовича Качурця у 1960-тих роках чув, що вона приїздила у Радивилiв, надiючись на те, що їй буде повернуто хоч частину майна її батька. Але на їхнiй садибi розташувалась МТС, їй у всьому було вiдмовлено... Про родину Шепченкiв i Лену я зберiг теплi, сердечнi спогади. З болем думаю про її трагiчне i загублене нашими "визволителями" життя. З тим бiльшим болем, що й у моїй родинi нараховується 11 душ репресованих, у тому числi мiй батько, розстрiляний у 1920, його сестра (моя тiтка), розстрiляна у Дубенськiй тюрмi в червнi 1941 p...

1.10.94 p.

Є факти, iмена, обличчя, що, покритi мохом i павутинням часу, ще живуть у нашiй пам"ятi, але над кожним з них уже давно поставлений хрест. З бiгом часу кiлькiсть цих хрестiв зростає у геометричнiй пропорцiї i на старостi рокiв людина вже живе на суцiльному великому цвинтарi. Коли iнколи доводиться пройтись по тому цвинтарi, серце стискається вiд жалю за людьми, кого знав, шанував, хто до тебе був добрим i в якiйсь мiрi вплинув на формування твоєї особистостi. Але хрести нiмi, померлих видно, як в iмлi, хоч так хотiлося б їх ще зустрiти, поговорити на рiзнi теми уже з сьогоднiшнiх дозрiлих позицiй... Боляче й коли усвiдомлюєш собi, що, мабуть, ти останнiй, хто ще пам"ятає ту чи iншу людину i що ця, колись близька тобi, з часом i дуже дорога особа уже повнiстю закiнчує своє життя. Бо людина живе доти, доки живе пам"ять про неї, а якщо пiсля твоєї смертi уже нiкому її згадати, то вона остаточно помре... Нiколи не думав, що менi ще доведеться побачити (хоч i на фотографiї) Петра Дмитровича Шепченка, Зiнаїду Михайлiвну, Лену, а також Дмитра Лукича Отченаша. Натомiсть Iвана Микитовича Гончарика я нiяк на цiй фотографiї не можу впiзнати...

Коли ми жили в Радивиловi в будинку Богдановичiв, Дмитро Лукич був майже щоденним у нас гостем. Вiн тодi жив у Шепченкiв i займався пасiчництвом. Моя мати i Ганна Iванiвна (пiзнiше дружина Д.Г. Качурця) також захопились бджiльництвом i пройшли в Отченаша повний курс пасiчництва, а вiн їм влаштовував навiть справжнi iспити, до яких вони готувались поважно з рекомендованих Отченашем книжок... У 20-тих роках у Шепченкiв жив також Степан Пантелеймонович Усок, колишнiй петлюрiвець, родом з Чернiгiвської губернiї. Вiн доглядав худобу i взагалi допомагав у господарствi. Потiм вiн переїхав у с. Хотин, а у 30-их роках - у с. Лопавша бiля Демидiвки. Це була дуже хороша i чесна людина, хоч i доволi великий дивак. В Хотинi i Лопавшi вiн служив чимсь на зразок управителя маєтком моєї тiтки С.I. Бiлiмової... Ганна Iванiвна, уроджена Вохрушина, здається, у Полтавi закiнчила гiмназiю. Вона була дочкою власника великої фабрики сiльськогосподарських машин i доволi простої малоосвiченої полтавчанки. Якийсь час пiсля закiнчення гiмназiї працювала в канцелярiї фабрики свого батька. Потiм жила у Петербурзi у родичiв батька... В час Першої свiтової вiйни стала працювати сестрою милосердя, а потiм опинилась у петлюрiвських вiйськах. Там вийшла замiж за друга С. Петлюри (також сина священика) Iону Черняховського i разом з ним i вiйськами Петлюри перейшла польський кордон v Мельницi-Подiльськiй, а потiм опинилася у Львовi. Черняховський був на фронтi отруєний газами i помер у Львовi, а Ганна Iванiвна заробляла на життя шиттям (взагалi вона багато дечого вмiла робити i мала певнi художнi здiбностi).

Восени 1921 року, коли по дорозi з Києва на Волинь ми з сестрою захворiли на скарлатину, моя тiтка С. П. Бiлiмова намовила Ганну Iванiвну приїхати у с. Хотин для догляду за хворими дiтьми. Сестра дужо легко перенесла свою хворобу, а я прохворiв цiлу зиму. Ось тодi до мене привозили Петра Дмитровича. Мене доглядала моя мама, колишня студентка IV-го курсу Київського медiнституту, i для Ганни Iванiвни, по сутi, роботи не було. Але вона залишилась у Хотинi i подружилася з моєю мамою. У 1922 p. ... Ганна Iванiвна переїхала у Радивилiв, де стала працювати медсестрою у лiкарнi, заснованiй Мойсеєм Месом-Гiнсбургом. Вiд"їжджаючи, вона менi подарувала польову сумку, погони i остроги (шпори) петлюрiвського офiцера (усе це пропало в 1939 p. у Хотинi). Вiдтодi мама з сестрою i мною стала приїздити до Радивилова i ми не раз доволi довго мешкали у Ганни Iванiвни у лiкарнi. З цiєю установою у мене зв"язано багато спогадiв. Ганна Iванiвна жила в однiй кiмнатi ще з однiєю медсестрою - Таїсiєю Iванiвною. Постiйними гостями у них бували Вiльямс (молодший), вчитель з Бiлгородки коло Кременця, i ще декiлька осiб... У 1923 p. Таїсiя Iванiвна вийшла замiж за цього вчителя. Шлюб вони брали у церквi бiля вокзалу, i старенький о. Iван дав їм цей шлюб, а я попереду молодих нiс iкону... У лiкарнi було велике весiлля, на якому зiбралися численнi представники радивилiвської iнтелiгенцiї, в тому числi й родина Шепченкiв, а Петро Дмитрович викликав загальне пожвавлення, бо танцював з моєю сестрою, яка в той час мала 7 рокiв. На другий день усi гостi сфотографувалися, але ця велика фотографiя пропала в нас у 1939 p.

Петро Дмитрович частенько заходив у лiкарню, але йому з його комплекцiєю було важко пiднятися на другий поверх у кiмнату О. Ф. Романової (головного лiкаря. - В.Я.), вiн сiдав на лавочцi i гукав до О. Ф.: "Прошу о снисхождении". Вона виходила - i вони довго балакали у дворi лiкарнi. Ми з сестрою бавилися в кiмнатi Олександри Федорiвни.

... Багато прiзвищ радивилiвських жителiв плутається у пам"ятi, але зупинюся на тих, кого знав ближче. Наприклад, радивилiвськi євреї - це ж цiла поема. Гальберштат, Меси, Дубчак, Пороховник, Рейф, Неймарк, Кесельмани Iцко i Гершко та вся родина Гершка, який тримав у своїх руках торгiвлю збiжжям з Хотином. На питання: "Гершку, як пшениця?" - вiн незмiнно вiдповiдав: "Слябо". На питання: "Гершку, чому ви буваєте в селi i не заходите?" - вiн вiдповiдав: "Я боюсь за вашi собаки". З кожним iз них зв"язанi певнi спогади, а потiм - важкi спогади перiоду нiмецької окупацiї, коли весь цей патрiархальний лад i його представники перестали iснувати. Зокрема, важкi спогади у мене зв"язанi з сином Гершка Хаскелем, дочкою Iцка Гiсею i з родиною Левiтанiв - усi вони загинули в Хотинi...

... Зiнаїда Михайлiвна Шепченко у 1941 p. була обрана головою мiста, тобто була мером. У серпнi 1941 p. вона менi дала посвiдку на проїзд за родиною у Глинянський район Львiвської областi. Мабуть, я помилився, коли писав, що П. Д. Шепченка хотiли розстрiляти будьонiвцi. Це були таращанцi, якi багатьох розстрiляли... Тiльки не кажiть, то будьонiвцi нiкого не розстрiлювали: у Сестрятинi кiлькох забили, у Хотинi також двох або трьох, в тому числi колишнього винокура Скальберга Федора Федоровича - естонця чи латвiйця. (Витримки з листiв I.Свєшнiкова у набагато бiльшому обсязi були надрукованi в газетi "Прапор перемоги" /Радивилiв/ за 1, 4, 8, 11, 15, 18 лютого 1985 р.).

Гартований Заполяр"ям (Федiр Бортник)

За десяток рокiв, уже на схилi вiку, вiн зiбрав i опублiкував маловiдомi матерiали про яскравих особистостей, причетних до iсторiї Радивилова, - письменникiв Модеста Левицького i Юрiя Горлiса-Горського, лiкаря-просвiтянина Петра Шепченка, священика Iоанна Петровського, воєначальника армiї УНР Максима Борового, винахiдника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у рiзних виданнях спогади про пережите в 30 - 50-i роки, про знайомих та друзiв, якi стали жертвами полiтичних репресiй.

Цiкава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився вiн 1911 року в Радивиловi. Батько керував цегельнею князя Урусова, а також мав власну цегельню, мати шила жiночий одяг. У 1918 - 1919 роках Федiр навчався в українськiй народнiй школi, затим до 1926 - в польськiй семирiчцi. У 1924 роцi отав членом молодiжної органiзацiї "Пласт"" i перебував у нiй, ведучи активну дiяльнiсть, до 1928-го, коли та була заборонена польською владою. У 1929 - 1933 роках навчався в гiмназiї в Бродах. У 1931-му вступив до Органiзацiї українських нацiоналiстiв. "Пiсля смертi матерi в лютому1928-го, - розповiдав менi Федiр Каленикович, - я почав жити самостiйно, займався малярством, яке давали добрi прибутки, тож мав змогу поступити на навчання до гiмназiї, до 5 класу, i за чотири роки здобув там атестат зрiлостi. Затим два роки вчився на юридичному факультетi унiверситету в Львовi.

У бiблiотецi Федора з"явилися першi видання творiв I.Котляревського, прекрасне єкатеринославське видання творiв T.Шевченка, працi про Україну, виданi ще до Першої свiтової. Усе це було конфiсковано й знищено польською полiцiєю пiсля арешту Бортника" у серпнi 1937 року в справi Ярослава Старуха (згодом командувач УПА в Закерзоннi). Пiд слiдством Федiр перебував у Дубенськiй тюрмi до березня 1939-гo. Але 1 вересни, коли розпочалася Друга свiтова вiйна, його заарештували знову - i вiдправили у польський концтабiр Береза-Картузька. Звiдти звiльнили червоноармiйцi 18 вересня. Повернувшись додому, завiдував 4-класною школою в селi Сестрятинi. Однак примара репресiй не вiдступилась. Бортником зацiкавилися енкаведисти, i з 24 грудня 1939 року вiн опинився на довгiй дорозi страждань по тюрмах i таборах Радянського Союзу як "социально опасный элемент" (Дубно, Київ - Лук"янiвка, Миколаїв, Старобєльськ, Красноярськ, Норильськ).

Строк ув"язнення закiнчився рiвно через дев"ять рокiв, 24 грудня 1947-гo. Через пiвроку приїхала дружина.

Федiр Бортник залишився працювати на вугiльних шахтах Норильська, здобув освiту гiрничого iнженера-геолога. Реабiлiтований 1960 року. Отодi й з"явилася надiя знайти застосування своїм знанням та силам в Українi. Але зустрiв упередженiсть i недовiру. З неабиякими труднощами вiдкупив колись "експропрiйовану" половину батькiвської хати. Зайнявся садiвництвом, дослiдницькi статтi став друкувати в спецiалiзованих журналах. Лише з початком перебудови зрозумiв, що недалеко той час, коли зможе всiм розповiсти правду про своїх мужнiх товаришiв-патрiотiв, про своє життя. Його публiкацiї з"явилися в мiсцевiй перiодицi, у збiрнику "Iз криницi печалi", пiдготовленому обласною редакцiйно-видавничою колегiєю з випуску книг серiї "Реабiлiтованi iсторiєю". Утвердження незалежностi України мовби окрилило вже немолодого iнтелектуала. Бортник неодноразово виступав на науково-теоретичних конференцiях, присвячених iсторiї краю, його повiдомлення увiйшли у випущенi збiрники. Листувався з лiтераторами, науковцями, дiячами української дiаспори. Зокрема, про його краєзнавчi iнтереси та напрацювання схвально вiдгукувалися письменник Федiр Погребенник, доктор медичних наук Євген Боровий. До останнiх днiв (а помер вiн у вiцi 92 рокiв) не полишав Федiр Каленикович i захоплення юностi - малярства, писав iкони. Деякi роботи художника експонувалися в Бродах, Радивиловi.

Переслiдуючи злочинця (Юрiй Сизов)

Минуло вже майже 30 лiт вiд тих тривожних днiв, коли Червоноармiйськ мов причаївся в очiкуваннi бiди, на головних перехрестях мiста стояли мiлiцiонери i вiйськовi з автоматами напоготовi. Курсували бронетранспортери.

Було це на початку лютого 1977 року. А виникла незвичайна ситуацiя у вiйськовому пiдроздiлi чоловiк на 50, що обслуговував запасний польовий аеродром мiж Крупцем i Михайлiвкою. Казарма стояла неподалiк Михайлiвки. На ґрунтi нестатутних вiдносин тут виник конфлiкт мiж солдатами. I один iз них, неслов"янської нацiональностi, заволодiвши автоматом, убив трьох вiйськових, у тому числi офiцера (капiтана), i ще одного поранив. Пiдроздiл входив до Стрийського авiацiйного з"єднання.

На пошуки озброєного злочинця були пiднятi великi сили мiлiцiї та вiйськових. Одну групу очолив майор Кукса, другу - майор Єрохiн. Пiдключалися мiлiцiонери Львiвщини.

Серед залучених до розшуку був i iнспектор-кiнолог Бродiвського райвiддiлу МВС, молодший сержант Юрiй Сизов. Усю нiч iз 1 на 2 лютого вiн зi своєю собакою Рутою йшов по слiду злочинця. Як виявилося, в Опарипсах той зайшов в одну з хат i, погрожуючи автоматом господаревi, змiнив вiйськовий одяг на цивiльний.

Далi слiд вiв у напрямку с.Клекотова. Згодом на снiгу виявили слiди вбивцi, якi повертали на край Бугаївки, до лiсу. Сюди стягнули вiдповiднi сили мiлiцiї та вiйськових. Юрiєвi, який працював цiлу нiч i пройшов велику вiдстань, запропонували вiдпочивати. Але той попросився продовжувати участь в операцiї. До хати на узлiссi, поблизу дороги на Сестрятин, пiд"їхав бронетранспортер. Майор Єрохiн окликнув господарiв. Жiнка, яка вийшла на порiг, сказала, що нiкого не бачила. Варто було перевiрити всi закутки й горище. Надягнувши каску, Юрiй Сизов iз пiстолетом напоготовi i з собакою почав обережно пiдповзати до хати. Палицею вiдчинив дверi. За якусь мить собака забiгла в примiщення i вискочила звiдти стривожена - очевидно, втiкач був десь близько.

Сизов умовним знаком попросив у Єрохiна дозволу проникнути в дiм. На допомогу пiдтягувалися озброєнi члени групи захвату. Юрiй ступив у сiни, далi все вiдбулося за лiченi секунди. Мiлiцiонер i злочинець стрiляли одночасно. У втiкача була бiльш вигiдна позицiя - на горищi. До того ж коли Сизов закинув голову, злетiла каска. Так, проявивши хоробрiсть i мужнiсть, вiн зустрiв свою смерть бiля незнайомого села Бугаївки.

А бандит, пiдпаливши солому на горищi, пiд прикриттям густого диму спробував утiкати до лiсу, але по ньому вдарили з усiх видiв зброї, у тому числi з бронетранспортера.

Юрiя Сизова посмертно нагородили орденом, у збiр коштiв на пам"ятник йому включилася молодь усiєї України, адже про подвиг мiлiцiонера тодi широко писала преса. На високому постаментi на кладовищi в Бродах напис короткий: "Юрiй Сизов. 1954 - 1977". Уже немає бiля Михайлiвки тiєї солдатської казарми, давно розорано польовий аеродром, там вирощуються сiльськогосподарськi культури. Спалену хату бiля Бугаївки вiйськовi вiдбудували. За чверть столiття виросла й закiнчила унiверситет Юрiєва дочка Олена. Тiло злочинця, якого поховали на краю кладовища в Крупцi, ще в 70-i роки негласно забрали його родичi й вiдвезли на батькiвщину. Мало що здатне повернути нас до обставин тiєї трагедiї. Лише пам"ятник нагадує про людину, яка цiною самопожертви зупинила лiк тяжких злочинiв. Пам"ять про подвиг живе.

"Перший" (Микола Похiльченко)

Микола Похiльченко - яскрава й багато в чому суперечлива постать. Йому випало жити й працювати в часи, коли панiвною була комунiстична iдеологiя. Це визначило вiхи бiографiї. Найбiльш важливою стала посада першого секретаря Червоноармiйського райкому партiї, яка допомогла Миколi Степановичу сповна розкрити свої органiзаторськi здiбностi. Неспроста вже в роки незалежностi України одна з нових вулиць у схiдному мiкрорайонi Радивилова була названа на честь М.Похiльченка. Цим висловлено повагу значному вкладу керiвника в розвиток району й мiста в 1970 - 80-i роки. I далеко на другий план вiдiйшли всi тi помилковi, "бiльшовицькi" рiшення райкому й особисто "першого", котрi, як правило, диктувалися вищестоящими партiйними органами.

Радивилiвськi журналiсти Олена Кондратенко i Василь Семеренко зiбрали спогади ряду керiвникiв рiзного рiвня (колишнiх i нинiшнiх), яким випало йти непростою життєвою дорогою, що називається, плiч-о-плiч iз Похiльченком. Марiя Юрчук, Петро Вегера, Григорiй Стецюк, Олег Козак, Григорiй Тимочко, Євген Гудима та сама Олена Кондратенко згадували про невсипущу енергiю Миколи Степановича, його рiзнобiчнi iнтереси, наполегливiсть у досягненнi намiченого. "Газифiкацiя в районi почалася при Похiльченку, - наприклад, пiдкреслює М.Юрчук, - можливо, й рiзко обiйшовся де з ким, але не пiдписав документ на прокладання газопроводу територiєю району, доки не заручився реальною гарантiєю газифiкацiї наших сiл. Таким чином i з"явився перший газ у Митницi, Рiдковi ще у 70-i роки". "Будучи агрономом за освiтою, - зазначає П.Вегера, - Микола Степанович максимум уваги придiляв розвитку сiльського господарства. Скiльки нових технологiй за 70 - 80-i роки було впроваджено на тваринницьких фермах - потужнi власнi кормоцехи, молокопроводи, у рiльництвi - високоврожайнi сорти зернових, картоплi, цукрових бурякiв". "Дуже любив спорт, - додає Г.Тимочко. - Брав участь у змаганнях iз волейболу - виступав за команду держустанов, яка неодноразово ставала чемпiоном району. Вiн був iнiцiатором створення футбольної команди "Сокiл" i надавав їй фiнансову пiдтримку". О.Козак говорив про його простоту й доступнiсть для робiтникiв, Г.Стецюк наводив факти про змiцнення матерiальної бази медичних закладiв за пiдтримки "першого".

Ось один iз характерних спогадiв про Похiльченка - мiркуваннями подiлився Євген Гудима, колишнiй завiдуючий райвiддiлом народної освiти: "Батькiвщини, Матерi, Часу не обираємо ми. Вони обирають нас. Людина в просторi, людина в часi. Всього два вiдлiки! Перехрестя... Стоп! То хто ж ти, людино? Для чого прийшла в цей свiт i що змогла сказати? Микола Похiльченко... В часi i просторi. Простiр - невеличкий наш район, час - перiод застою. Живи й посмiхайся. Стрижи купони. Так i робили. Люд повалив iз села у мiсто. 500-700 крб. - i вам вiдведуть дiлянку пiд забудову. Будуйтесь. Роботи не бракує. Годуйте свої свинi. Грису вистачить на всiх. Так i було. Так i робили. До нього! А тут усе змiнилось. Одразу. Попередник переважав його розумом i досвiдом, хитрiстю й зв'язками, але у снi бачив зiрку героя, зате людей помiчав мало. Люди для нього були учасниками мiтингiв, де вихвалялись дутi досягнення. А корiв же доять люди, землю орють трактористи. Не думаю, що свiдомо, вiрогiднiше - iнтуїтивно Микола Похiльченко пiшов до них - з повагою, з любов'ю, iз вiдкритим серцем. I результати не забарились. Район почав робити кроки вгору - у всiх напрямках. Саме так. У всiх напрямках. Насамперед - у будiвництвi. Соцiальнiй сферi. Школи, клуби, дитсадки, житловi будинки... Рахунок пiшов десятками. Знову ж таки. Будують люди. Людей бракувало. Усiх будiвельникiв знав вiд начальника до сторожа. Кого на прiзвище - Гунько, Ралець, кого просто на iм"я - Остап, Назар, але всiх переконував i добивався здачi об"єктiв у строк. Будiвельники теж платили йому вдячнiстю - за увагу. за видiлене житло, за доступнiсть. Сьогоднi важко повiрити, що табiр вiдпочинку школярiв "Веселка" був збудований усього за 3 мiсяцi. 1-го квiтня 1979 року ми з архiтектором П.Надорожняком забивали кiлочки, а 5-го липня дитяче мiстечко вже прийняло першу змiну. Директором табору був Г.Костюк iз Козина. Здали табiр - повалили делегацiї, аж до мiжнародних. Пiд час чергових вiдвiдин виряджаємо гостей, а тут за десяток метрiв деркочуть трактори. А в таборi сонний час.
- Тут би лiсочок, - кажу. Подумав Похiльченко мить - i до машини:
- "Берег", я - "Берег-1" (позивний радiостанцiї)!
Викликає В.Макотринського i В.Панасюка.
Невдовзi з"явились голова колгоспу i лiсничий.
- Будемо лiс садити. Скiльки тут у тебе гектарiв?
- До п'ятнадцяти. Але ж це сiльгоспмасив. На вилучення потрiбен дозвiл - i навiть не Києва, а з Москви.
- Гектари засiєш на болотi за Сестрятином, осушуй. I вже до Панасюка:
- Саджанцi є?
- Знайдемо. От якби людьми допомогли.

З радiстю втручаюся в розмову:
- Та я обидвi мiськi школи виведу.

I вирiс лiс. Шумить на радiсть людям уже понад 25 лiт.

З великою повагою ставився до вчителiв i лiкарiв. Згадаймо, скiльки нашого брата отримало й полiпшило завдяки йому.

...Захворiв блискучий математик В.Бублик. Звертаюся за допомогою. Академiка Ромоданова телефоном розшукав у Москвi; i транспорт, i супровiд до Києва знайшовся вiдразу. На жаль, хвороба виявилася невилiковною.

Таких епiзодiв можу навести сотнi. I, власне кажучи, тут мова не про Похiльченка, а про людину й владу, яка, як вiдомо, псує людей. Можу додати, що Микола Похiльченко, будучи не рядовим служакою системи, iдеологiчною зашоренiстю не вiдзначався. Крiзь пальцi дивився на великий вiдсоток безпартiйних серед освiтянських керiвникiв. Бiльше того. С.Гладюк народився в ГУЛАГу, куди заслали батькiв - активних учасникiв УПА. Це не завадило йому довгий час очолювати Михайлiвську школу.

Але найкращий пам"ятник Миколi Похiльченку - менi здається, не будинки i школи, дитсадки й лiкарня, а плеяда керiвникiв, яких вiн поставив бiля керма i якi достойно пройшли випробування часом. Це Вiктор Железняк, Володимир Варфалюк, Григорiй Стецюк, Петро Вегера, Григорiй Павлюк, Василь Бондар, Галина Дмитрук, Олексiй Бужанський, Михайло Котюк, Микола Савчук, Володимир Балуцький i багато iнших. Вiн жив для людей, а це нелегка ноша. Можливо, саме тому й рано пiшов iз життя".

До наведеного перелiку прiзвищ варто додати iмена тих, якi пройшли школу загартування в командi Похiльченка. Це - Володимир Ткачук, Анатолiй Грисюк, Вiктор Грановський... Колегами й соратниками були нинi покiйнi Григорiй Мащук, Борис Ворожбит, Михайло Лиходiй, Вiктор Сiмейко, Микола Даниленко, Володимир Олiйник...

Народився М. Похiльченко 20 грудня 1936 року в селi Тулин Житомирської областi. Трудову дiяльнiсть розпочав у 1955 роцi колгоспником. Служив в армiї. У вiцi 27 лiт закiнчив Житомирський сiльгоспiнститут, отримавши диплом агронома. Потрапив на роботу в Березне на Рiвненщинi, i наш край виявився для нього рiдним назавжди. Трудився агрономом у Березнiвському райсiльгоспуправлiннi, обирався головою райкому профспiлки працiвникiв сiльського господарства. Наполегливiсть, iнiцiативнiсть не залишилися непомiченими. З 1966 року М.Похiльченко - у Червоноармiйському районi: головний агроном райсiльгоспуправлiння, у 1971 - 1974 роках - його начальник. Затим починається партiйна кар"єра: Миколу Степановича обирають другим секретарем райкому КПУ, а в 1975 роцi - першим (був до 1988 р.). Саме цей час виявився найбiльш плiдним у його бiографiї - влада, давши реальнi важелi впливу, допомагала втiлювати в життя масштабнi плани: у сiльському господарствi, промисловостi, та найбiльше - в соцiально-культурнiй сферi.

Однак деколи давалася взнаки недостатня самокритичнiсть "першого", що оберталося "проколами". За це критикувала партiйна преса. Пiсля однiєї з таких публiкацiй Миколу Степановича направляють у Рiвне першим заступником голови облагрооб"єднання, через два роки - головою облагропромради. Лише кiлька мiсяцiв пропрацював начальником вiддiлу в справах колгоспiв ради колгоспiв областi. Передчасна смерть у 1992 роцi перекреслила всi життєвi задуми. Провести керiвника в останню путь зiбралося стiльки людей, скiльки на жоден похорон у цьому невеликому мiстi нiколи до того й пiсля того не сходилося. Здається, враз усi збагнули, якого дiяча втратили мiсто, район, область i постаттю якого масштабу насправдi був Микола Похiльченко.

Залишилася пам"ять, добра пам"ять людей, яким вiн допомагав утвердитися, розкрити свiй хист, сприяв у вирiшеннi побутових i просто житейських проблем. Навiть тi, хто з його волi потрапляли в немилiсть i зазнавали партiйних покарань, по-моєму, не схильнi характеризувати Похiльченка негативно. Бо його справи, здобутки переважили все. Вони - та iстинна мiра великого таланту, яка не знецiнюється.

Обереги духовностi

Незнищеннiсть (Немирiвка)

Напередоднi настання знаменного для України 1991 року парафiяни села Немирiвки вивершили Свято-Покровський храм - на мiсцi зруйнованого. Розташований вiн у досить гарному мiсцi, бiля заплави рiчки Слонiвки, звiддаля привертає увагу високими зводами i вкритими жерстю главками, що виблискують на сонцi. Впадають у вiчi й майстерно виконанi мозаїчнi картини на бiблiйнi теми. Вiдчувається, що люди вклали в будiвлю i чималi кошти, i весь свiй душевний порив та майстровий хист.

Як менi розповiдали, перший храм у цьому селi з"явився ще напередоднi Першої свiтової вiйни. Але бої мiж росiйськими i австрiйськими вiйськами, що точилися при кордонi Росiйської iмперiї, тобто поряд iз Немирiвкою, пiзнiше сутички рiзних полiтичних сил, якi тут вiдбувалися, позначилися на долi церкви: внаслiдок вибухiв снарядiв стiни були пошкодженi. А одного разу спалахнула пожежа, яка остаточно зруйнувала храм. Про тi вже досить далекi часи нагадує дбайливо впорядкована могила "всiм полеглим у 1914 - 1919 роках". Їх хоронили, зрозумiло, ще при тiй, згорiлiй церквi. Тут покояться як бiйцi царської армiї, так i воїни Української Народної Республiки. До речi, ще одна могила воїнiв УНР збереглася в сусiдньому селi Батьковi, цiєї ж Немирiвської сiльради. Коли за Польщi тут, на старому цвинтарi бiля мальовничого ставу (про який залишив теплий спогад Улас Самчук), освячували хрест i вiдправляли панахиди при великому зiбраннi народу, мусили з метою конспiрацiї пiдкреслювати: йдеться всього лиш про солдатiв Першої свiтової вiйни.

Вдруге церкву в Немирiвцi вивершили в 1923 роцi. Польський режим, пiдтримуючи католицизм як панiвну релiгiю, досить лояльно ставився до православних храмiв на Волинi. Принаймнi не зрiвняти тих часiв iз перiодом свавiлля комунiстичних чиновникiв, яке набуло небувалих масштабiв особливо в 60 - 70-i роки.

Церкву в Немирiвцi закрили в 1961 роцi, а розвалили вже пiд кiнець "епохи застою", в 1981-му. Звичайно, селяни добре пам"ятають войовничих атеїстiв, на чиїй совiстi такi акти вандалiзму. I вiд кого тодi в районi щось-таки залежало, - теж пам"ятають. Глибокої ночi, остерiгаючись людського гнiву, збиралися блюзнiри й святотатцi - щоб утвердити свою всевладнiсть ще й безкарним руйнуванням церков. Однi слухняно й покiрно виконували безглуздi накази, iншi, проявляючи запопадливiсть, вiдзначалися ентузiазмом i наполегливiстю. Називали менi в селi прiзвища. Деяких руйнiвникiв забрала передчасна смерть, деякi тепер роблять вигляд, що вони нi при чому, мовляв, "дiяла система". Що ж, як мовиться, Бог їм суддя. Хочу тiльки пiдкреслити: жителi села, в тому числi тодiшнi його керiвники, до цiєї ганебної акцiї причетними не були. У недалекi часи все вирiшувалося, започатковувалося, ясна рiч, у "верхах". Нерозумнi рiшення мiстили вимоги, вказувалися строки виконання. I виконавцi знаходилися. З боязнi за службове становище, за партiйнiсть, адже партквиток водночас могли забрати, зруйнувавши долю. Але, очевидно, нерiдко протовплювалися наперед виконавцi i з суто нiкчемного бажання вислужитися, просунутися на хистких щаблях кар"єри.

Парафiяни Немирiвки не зневiрилися, вони надiялися на змiни. Не були втраченi дорогi релiквiї: iкона Дiви Марiї, напрестольний хрест, двi металевi хоругви, дарохранительниця, ручний хрест, свiтильник... Вiдбудовувати, вимуровувати церкву довелося, що називається, з нуля. Не шкодували сил умiлi майстри. Неабияк допомогло правлiння тодiшнього колгоспу.

Трудова заповзятливiсть не могла не викликати подиву, адже парафiя складається з вiруючих лише одного села (у Батьковi своя церква, в Гаях-Лев"ятинських тодi вже споруджувалася). Та люди здолали всi проблеми, бо потреба духовностi виявилася величезним мобiлiзуючим фактором. Досi згадують селяни, в яке свято вилилося вiдкриття храму. Приїздив архiєпископ Рiвненський та Острозький. Спiльно з пасторами сусiднiх парафiй вiн провiв церемонiю освячення престолу й самої церкви, взяв участь у лiтургiї i молебнi з хресним ходом. День був сонячний i морозний, здавалося, сама природа старалася додати торжеству неповторностi, щоб залишилося воно в пам"ятi на довгi лiта. Не вдалося атеїстам досягти своїх руїнницьких цiлей. Вiдроджений храм - мов вiчний докiр їм. Хто нинi їде паломницькою автотрасою з Радивилова на Почаїв, неодмiнно звертає увагу на цю церкву за рiчкою, що виднiється у центрi Немирiвки i виблискує надовкруг своїми високими куполами.

Зруйнувати не дозволили (Жовтневе)

Серед цiкавих пам"яток дерев"яного зодчества нашого краю - Свято-Михайлiвська церква в селi Жовтневому. А її ж у роки шаленого наступу войовничих атеїстiв мало не завалили. Якби селяни здригнулися перед представниками тодiшньої комунiстичної влади й закону, якби не проявили безстрашностi, ще одна святиня була б стерта з лиця землi...

Цiй церквi вже бiльше сотнi лiт - була вивершена наприкiнцi ХIХ вiку. Цiкаво, що до спорудження храму мав вiдношення сам цар Олександр III: за переказами, на прохання парафiян вiн дав шiсть гектарiв будiвельного лiсу бiля села Срiбного, коли в 1890 роцi їхав через село (тодi Пляшеву) в Почаїв, до православних святинь Свято-Успенської лаври. Лiс рубали в груднi, тому, кажуть, деревина i виявилася непiддатливою часовi. На той час Пляшева бiля витокiв рiчки Пляшiвки була селом людним: тут пролягав шлях вiд вiдкритої ще в 1870-i роки залiзничної станцiї Рудня-Почаївська, далi на Почаїв їхали кiньми або йшли пiшки, отож битий шлях кишiв вiд прочан - убогих i знатних.

Через це ж село до Почаївської лаври в 1913 роцi їхав цар Микола II. Вiн проявив iнтерес до церкви архiстратига Михайла, подарував їй iкону Божої Матерi в дорогому, оздобленому дiамантами окладi (викрадена в 80-i роки).

У 1914 роцi, пiд час наступу австрiйцiв, ними було збито купол церкви. Через рiк її вiдремонтували. Не одне поколiння сельчан задовольняло тут свої духовнi потреби.

В 1960 роцi комунiстичнi борцi з релiгiєю храм закрили. Звiсно, селяни обурювалися, але протистояти органам влади не мали сил. Iдучи на певнi поступки, комунiстичнi чиновники запропонували обладнати в культовому примiщеннi шкiльний клас - школа розташовувалася поряд. Однак директор Надiя Кравченко i вчителi, аби не чинити богохульства, взялися самотужки домуровувати клас до старої школи, а церкву не зачепили. У 1967 роцi в села забрали його iсторичну назву, натомiсть назвали Жовтневим - певна рiч, на честь жовтневих подiй 1917 року в Петроградi. Мотивували такий крок тим, що на територiї району два населених пункти носять однакову назву - Пляшева. Мiж тим, Пляшеву бiля витокiв Пляшiвки цiлком можна було б iменувати Пляшевою Верхньою.

У 1984 роцi, пiд кiнець брежнєвсько-андроповсько-черненкiвської епохи, районнi партiйно-радянськi керiвники надумали розвалити церкву. Одного серпневого дня всiх ветеранiв вiйни з Жовтневого викликано в райцентр Червоноармiйськ - нiбито на медичне обстеження. А поки найбiльш авторитетнi люди села, його старiйшини їздили автобусом по мiсту, iз здивуванням довiдуючись, що в лiкарню їх нiхто не викликав, у Жовтневе за вказiвкою райкому партiї було стягнуто вiдповiдну технiку - автомашини для вивезення церковного начиння, кран для зняття купола, трактори... Органiзовувати акцiю, - мабуть, не з власної волi, а за вказiвкою "згори", -наїхали працiвники райкому КПУ, райвиконкому, прокуратури, мiлiцiї, держбезпеки... Привезли iз собою навiть нетутешнього священика, який переконував парафiян, що церква стара, в аварiйному станi.

Перед цим драматичним днем по селу ширилися чутки, що церкву влада хоче зруйнувати. Приклад свавiлля вже був у сусiднiй Iванiвцi, де кiлька рокiв перед цим храм завалили з допомогою вiйськових. Тому прибуття значної кiлькостi приїжджих у Жовтневе вiдразу ж насторожило населення: до церкви кинулися жiнки з ферми, з полiв, з току. Залишена напризволяще невимкнена зерносушарка невдовзi зайнялася, на щастя, значного збитку пожежа не завдала, її швидко приборкали. Але це ще бiльше розбурхало настрої натовпу: замiсть працювати, люди мусять кидати роботу i боронити православну святиню. Люди лягали пiд колеса машин, загороджуючи їм дорогу. У тих, хто пробував пiдступитися до церкви i взятися за її руйнування, посипалося камiння. Дiставалося i невинним. З травмою вiд розбитого скла потрапив у лiкарню шофер, якого керiвники району примушували везти в iншу церкву храмову атрибутику. Але частину начиння все-таки потрапило в дiючу церкву в iншому селi.

Метушня в центрi Жовтневого продовжувалася близько п"яти годин. Завдяки рiшучостi таких людей, як пасiчник Степан Стрiльчук, рiльник Євгенiя Стрiльчук, комбайнери Микола Коб"юк i В"ячеслав Свiтозельський та iншим, церкву вдалося вiдстояти. Ще бiльше тижня селяни вдень i вночi чергували бiля храму, побоюючись пiдступiв iз боку тих, хто не змiг здiйснити задумане. Знехтувати громадською думкою вони вдруге, однак, не наважилися. Не було й переслiдувань щодо тих, хто виявили найбiльшу активнiсть i рiшучiсть, кидали камiння в начальство. Дiсталося хiба що сiльським активiстам - за недостатню роз"яснювальну, атеїстичну роботу серед населення. Директора школи Iвана Суходольського викликали на засiдання бюро райкому партiї, але й вiн обiйшовся "гострою розмовою" - за нього заступився завiдувач райвiддiлу освiти, людина передових поглядiв.

Пiсля конфлiкту представники влади домоглися згоди вiд парафiяльного активу на пристосування церкви пiд заклад культури й мистецтва. Меблева фабрика, яка мала шефськi зв"язки з мiсцевим колгоспом, отримала громiздке завдання - забити дошками купол i вiвтар церкви, аби примiщення можна було прилаштувати пiд музей дитячих виробiв. Цей музей дiяв iз 1984 до 1988 року, але, зрозумiло, мало хто сюди заходив - iдея iз самого початку виявилася нежиттєздатна. Щоправда, можливо, якраз iснування музею i вiдвернуло остаточно увагу найбiльш войовничих атеїстiв вiд нездiйсненого руйнiвничого задуму, адже цього давнього храму вже в партзвiтах буцiмто не iснувало.

Лише в 1989 роцi церква знову набула свого первiсного духовного статусу, тут вiдновилося богослужiння.

Повалили каплицю, збудували буфет (Радивилiв)

Хто приїздить у Радивилiв i з залiзничного вокзалу йде до центру мiста, неодмiнно звертає увагу на гарну муровану каплицю з великим i малим куполами, що виблискують жерстю. Це каплиця святої рiвноапостольної Марiї-Магдалини. Збудована в 1990 роцi. Але тiльки люди старшого вiку в мiстi пам"ятають, що на цьому мiсцi до початку 60-х рокiв стояла iнша каплиця зi значно бiльшим куполом. Але з волi комунiстичних правителiв її розвалили.

Документи з iсторiї Радивилова свiдчать, що найдавнiша каплиця на честь Марiї-Магдалини була збудована на цьому мiсцi ще 1715 року - на знак сумлiнного молiння й покути за грiхи перед Богом, в час великої епiдемiї холери. Мiсце то людне - дорога з Радивилова йде на Почаїв, вiдгалуження вiд неї, яке нинi стало просто вулицею Лев"ятинською i веде до примiського села Лев"ятина, колись, очевидно, вiдiгравало бiльш значну роль - цей шлях вiв на Броди, проте в 70-i роки ХIХ столiття основна частина його була використання для прокладання залiзницi. Одне слово, багато поколiнь людей, найчастiше прочани, якi прошкували до святих мiсць Почаєва, спинялися бiля каплицi перепочити, помолитися й набратися сил для дальшої подорожi (звiдси до Почаєва кiлометрiв двадцять).

Каплиця вистояла у двох свiтових вiйнах, а Радивилiв обидва рази на тривалi перiоди опинявся в зонi бойових дiй, перебував пiд окупацiєю. Наприклад, у 1944 роцi фронт неподалiк вiд каплицi, за рiчкою Слонiвкою, тримався майже чотири мiсяцi, мiсто пiддавалося артилерiйському обстрiлу, авiанальотам фашистiв. Каплиця вижила, вона виявилася недосяжною для нехристiв рiзного ґатунку. Але комунiстичний режим, нав"язуючи безумовне поклонiння Ленiну як боголюдинi, всiма силами намагався витiснити зi свiдомостi народу iстинного Спасителя й Господа нашого - Iсуса Христа. Не тiльки церкви заважали бiльшовизмовi нав"язувати владу Сатани. Судячи з усього, ставилося завдання знищити i якомога бiльше каплиць, речей християнського культу...

Парасковiя Дмитрiвна Куделко розповiла:

-Це було в 1962 роцi. Одного разу мене покликав на вулицю гамiр. А живу я поряд iз каплицею. Виявляється, сюди пiдiгнали трактор, щоб завалити цю святу будiвлю. Прийшли якiсь районнi керiвники. Найбiльше розпиналася жiнка-активiстка, переконувала людей, що каплиця стара, аварiйна, що на цьому мiсцi заплановане iнше будiвництво.

Ранiше, ще до вiйни, в цiй частинi тодiшнього Червоноармiйська, поблизу залiзничного вокзалу, була й Свято-Введенська церква. Але пiд час боїв за визволення мiста снаряд, чи то нiмецький, чи радянський, пошкодив дерев"яну будiвлю, що її вивершили ще пiд кiнець ХIХ столiття. По вiйнi постало питання про ремонт храму. Радянська влада "не рекомендувала", мовляв, для невеликого мiста вистачить i однiєї церкви св. Олександра Невського. Та й розруха i злиднi, на жаль, зробили парафiян податливими - де взяти кошти на ремонт? Бездоглядну будiвлю, як менi розповiдали, бо пiсля вiйни була репресована, поволi розiбрали на будматерiали. Влада до того неабияк заохочувала, адже видiляла пiд житлове будiвництво дiлянки колишнього церковного двору. Могили похованих при храмi росiйських прикордонних чиновникiв, солдатiв Першої свiтової, таким чином, опинилися частково на територiях садиб. Речi iз зруйнованого храму були переданi парафiям мiста i села Опарипси. У мене збереглися складенi тодiшнiм активом церкви документи за 22 грудня 1948 року про те, що, наприклад, у церкву св. Олександра Невського передали: два дияконських стихарi, епатрахiль, пiдсвiчники тощо, в Опарипси - чотири ризи, фiлонiю, два комплекти вбрання послушникiв i т.д.

I ось тепер, через роки, вирiшили взятися за каплицю. Я вже знала, що ця влада вмiє не рахуватися навiть iз людськими долями, не те що iз культовими спорудами. Адже п"ять рокiв за полiтичними звинуваченнями я провела в таборах Горьковської областi (ст. Сухобезводна), Караганди, Красноярська. Реабiлiтована пiсля смертi Сталiна.

Протести людей не допомагали. Присланi "спецiалiсти" накинули трос на купол, трактор потягнув. У цей час нагодився один мiський учитель, скинув пiджак, узяв лом i заходився iз завзяттям бити в стiни каплицi. Такої заповзятливостi вiд нього нiхто не чекав, люди просто сторопiли. Треба сказати, за свiй грiх вiн невдовзi був покараний Господньою карою - вiдступництво вiдобразилося на його здоров"ї. Iкони передали в мiську церкву. Каплицю завалили, дошки вивезли. А невдовзi на тому мiсцi й справдi з"явився новий об"єкт - "забiгайлiвка".

Люди поставилися до нововведення насторожено, вороже. Але не всi. П"яничкам, як вiдомо, нi закони, нi моральнi норми не писанi. Мiсце, де ранiше стояла каплиця, перетворилося на осередок гульбищ, п"яного крику й бiйок.

А втiм, на християнськi свята до мiсця каплицi православнi вiруючi приносили квiти. Вряди-годи буфет приваблював нiчних злодiїв. А вiкна в ньому вибивали мало не щотижня - чи то самi пияки, чи, може, парафiяни, якi не змирилися iз втратою каплицi. Врештi-решт стало очевидним, що утримувати цю "точку" - значить терпiти бiльше збитку й людського невдоволення, нiж отримувати прибутку. Буфет закрили. Чимало лiт так i стояла неприваблива будiвля з вибитими вiкнами.

Лише наприкiнцi 80-х рокiв, коли повсюдно почалося вiдродження духовностi, виникла думка вiдбудувати й каплицю Марiї-Магдалини. До цiєї справи доклав свого ентузiазму й мiсцевий осередок Руху. Допомогли сусiднi парафiї, iз церкви св. Олександра Невського повернули iкону Марiї-Магдалини. У 1990 роцi каплицю було освячено. А 29 вересня 1996 року недалеко вiд неї, за пiвкiлометра вiд того мiсця, де стояла колись Свято-Введенська церква, вивершено храм Рiздва Пресвятої Богородицi. На його освячення приїздив Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Фiларет.

Краєзнавчi етюди

Козаки-бандуристи

"Невже думкам i долi нашiй довiку поглумленими бути?" - бентежило важке питання, не давало спокою селянам, цькованим з усiх сил польськими визискувачами. Аж тут грiзною блискавицею чутка пронеслася селами волинськими: "Хмельницький зо всiма потугами, силою великою йде вiд Бугу, щоб пiд Берестечком дати бiй вiйську королiвському".

Вiрили й не вiрили тому. З надiєю щоранку жадiбно вдивлялися в обрiй.

А вiйсько й справдi йшло. I попереду нього несли вiстi про визвольну вiйну козаки-бандуристи.

Одного дня, десь пiд лiто 1651 року, двоє їх з"явилося в селi Добриводi. Над притихлою у надвечiр"ї, неквапливою рiчкою Пляшiвкою, неподалiк вiд мiсця, де, з трьох криниць зачата, вливається у неї притока Iз, зiбралися пiсля важкої, виснажливої працi хлопцi, дiвчата; прийшли скрадаючись, щоб не привернути уваги панiв, i люди старшого вiку. I враз хвилююче забринiли струни бандури й полилися слова про Збаразьку битву, про гетьмана Богдана Хмельницького, про козацьку звитягу. До пiзньої ночi не розходилися селяни, слухали думи й пiснi, згадували Iвана Пiдкову, Северина Наливайка, Тараса Трясила - славних борцiв за волю народну. I зблискували надiєю й гнiвом десятки очей.

А вже далеко за пiвнiч, прийнявши вiд слухачiв скромнi подарунки - хлiб i до хлiба, розпрощалися бандуристи i неквапливо рушили далi, до iнших сiл. Не думали, не гадали селяни, що варта, вивiдавши про спiвцiв-бунтарiв, улаштувала на них засаду. Наступного дня - звiстка: у заплавi рiчки знайденi понiвеченi тiла. I хоч гнiв закипав у серцях простих людей, змушенi були вони своїх спiвцiв хоронити потай вiд лихого ока. Коло рiчки, на острiвцi серед болотистої мiсцини, недалеко звiдти, де слухали пiсень про волю, викопали надвечiр глибоку могилу. Разом iз посiченими тiлами повстанцiв опустили в неї i бандури, пов"язанi чорними стрiчками.

Збiгло кiлька днiв. Поблизу села проходили загони вiйська Хмельницького. Чимало жителiв Добриводи влилися в них, щоб мстити шляхтi за свої поневiряння, за пiдле вбивство козакiв-пiснярiв. Пам"ять про їхнi думи, про загибель за справедливе дiло не зiтерлася у вiках. I сьогоднi в селi вам розкажуть бувальщину про бандуристiв. Чи про бандуриста i його проводиря. А щоб у слухача не закралося сумнiву в її правдивостi, покажуть старий, поточений дощами й вiтрами, тесаний з каменя присадкуватий широкораменний хрест у болотистiй заплавi Пляшiвки.

Рiчка з iсторiї

Селянин їхав кiньми неквапливо, тому запитальний погляд подорожнього не просковзнув повз увагу.
-Далеко за Кременець зiбралися? - по-українськи запитав акуратно вдягнутий панич рокiв тридцяти. На плечi в нього висiла якась плоска скринька, пiд пахвою тримав чи то загорнутi папери, чи величеньке дзеркало.

Зустрiти показну особу, яка б говорила не по-польськи i не по-росiйськи, було в дивину. Припинивши коней i зацiкавлено окинувши поглядом незнайомця, вiзник уточнив:
-А вам, якщо зволите, куди дорога стелиться?
-Узагалi-то я звик на поштових... Та вранцi поки дiстався з Почаєва, припiзнився до вiдправки. Ото й думаю: де пiшки, а де, може, пiдвезуть. Усе ж таки Кременець - мiсто повiтове. Менi б до Верби, на поштову станцiю.
-Е, я тiльки на пiвдороги, але хочете - пiдвезу. А там поряд шлях iз Радивилова, хтось трапиться.

Примостившись на возi, Тарас Шевченко роздивлявся вкритi осiнньою позолотою чудовi краєвиди, згадував теплi зустрiчi в Почаєвi з дотепним настоятелем лаври Григорiєм, обмiрковував, наскiльки вдалося за кiлька днiв передати на чотирьох малюнках вигляд тiєї незрiвнянної святинi. Цiкавий край - Волинь. Це ж звiдти, з Почаївської гори, вiд Успенської церкви, вiн уперше змiг зазирнути аж через австрiйський кордон i хоч вiддалеки побачити й замалювати далекий монастир на пагорбi, здається, Пiдкамiнський.
-А ви чому з Почаєва завернули аж на Кременець? До Верби краще було б навпрошки, - порушив мовчання селянин.
-Хотiв ще раз поглянути на замок Бони, на храми, на будiвництво палат для лiцею. Та й шлях тут гомiнкий. Я i в Почаїв через Кременець їхав недавно.
-Значить, мандруєте?
-Можна й так сказати. Хоча я по службi: маю завдання замалювати давнi пам"ятки, церкви.
-Для виставок? Значить, у пакунку не дзеркало?
-Не дзеркало, малюнки тут. А оце, у скриньцi, фарби, пензлi, - усмiхнувся Тарас, i його бакенбарди, що переходили в обрамляючу борiдку, надали обличчю якогось безпосереднього, довiрливого вигляду. - Але картини не для виставок. Друкую на продаж. Цей край уже пiвстолiття як вiд Польщi перебраний Росiєю, а хто в нiй знає Волинь? Та й уся Україна наша мало вивчена.

Селянин згiдливо кивнув. I знову запала мовчанка. Якби ж то все так просто було! Не було б, Тарасе, в тебе добрих помiчникiв Будкова, Стороженка, Михайла Грабовського, князя Цертелєва - чи змiг би втiлювати в життя свої задуми про "Мальовничу Україну"?

...Заговорили про тутешнiй побут, про податки, настрої людей.
-Такi, як я, iз вiльних людей, ще скрегочемо зубами, але терпимо, - зважував слова вiзник. - А крiпакам голод i холод, їй-богу, вижити не дають. Ось кажете: в Росiї ми; так, у Росiї, а польськi помiщики як панували тут понад двiстi лiт, так i панують. Народ бунтується, не хоче коритися ляхам. Може, чули: до кордону, в Радивилiв, на всяк випадок стягнуто додаткове вiйсько?

Пiдвода пiдстрибнула на вибоїнi i з"їхала зi шляху до перелiска.
-Я вас посеред дороги не лишу. Отам моє село Пустi Iвани, чи Пустоiванне. Заїду на хвильку додому, а вiдтак пiдвезу до шляху на Вербу.

За перелiском вiдкрилися поля, рiчка з iще не пожухлою пiд кiнець жовтня буйною травою. Вона оздоблювала високi береги, встеляла широкi заплави.
-Пляшiвка, або Пляшева на неї кажуть, - пояснив селянин.
-То це та сама рiчка, вiдома загибеллю козацького вiйська в 1651 роцi? - зацiкавився Тарас. Згадалася розповiдь Миколи Костомарова, котрий мандрував десь тут два роки перед цим.
-Рiчка та сама, тiльки до Берестечка звiдси верст iз десять буде, не менше.
-Ну, ви їдьте, а я ось пройдуся, роздивлюся, помилуюся, згадаю наших лицарiв-козакiв.
-Чекайте ген там, за селом, я швидко...

Як це вiн село назвав? Пустi Iвани? Справдi, пусто й голо живеться тутешнiм Iванам. Та й де їм по-людському живеться по всiй згорьованiй Українi? От би братiв Микиту i Йосипа викупити з крiпацтва, та катма грошей. Сестра Марiя, iз трьох лiт слiпа, десь знемагає, хворобами обсаджена, може, поки вiн ото їздить, її Бог до себе забрав...

А природа на Волинi гарна всюди. Рiчка мов розчиняється в навколишнiх луках, не пiдступитися. А ставки - наче все небо в них замилувалося. Край села, бiльше схожого на хутiр, побачив криничовину. Джерело било пружно й життєрадiсно, виказуючи свою незнищенну силу. "Наче народ наш" , - змайнула думка. I ще спало на гадку: воно - нiби уособлення героїв-козакiв, чий волелюбний дух пробивається крiзь товщу лiт i донинi напуває спраглi душi, не даючи їм затягтися намулом волячої покори.

Вiдклавши картини й скриньку, присiв, зачерпнув повнi пригорщi дзвiнкої води i пив її так, буцiм з нею передавалася йому сила козацької вольницi.

Над"їхав селянин.
-Добра в нас вода. Кажуть, отут її пив сам Iван Богун, коли з полком iшов вiд Вишнiвця на бiй до Берестечка.
-Попив i я - i мовби зачарувала вона мене потребою поглянути на берестецькi поля, - зiзнався Тарас, - Як туди дiстатися?
-Якщо так, готовий вас пiдвезти до мiстечка Козина. Це недалечко. Там i замок Тарнавських попутно побачите. Хоча, далебi, дивитися особливо нема й чого: Богуновi козаки добрий "бенкет" там улаштували, коли з-пiд Берестечка вiдходили. Однi згарища залишилися, замок до пуття i не вiдбудували. А вiд Козина, не сумнiваюся, авжеж далi чимось пiд"їдете.

Видно, сама доля пiдказувала: треба їхати, все довкола так живо говорило про козацьку минувшину; треба не проминути нагоди й побачити те трагiчне поле, спробувати осмислити ту славу й неславу, помолитися за полеглих; тужливо уклякнувши над їх кiстками, промовити: "Мир вашим душам, нашi святi праведники".

...Згодом Шевченко, пишучи повiсть "Варнак" i згадуючи, мабуть, iз поїздки 1846-го i Пустоiванне, вкладе у свiтосприйняття свого героя таке: "...Милуюсь на прозорий невеликий ставок, увiнчаний зеленим очеретом i греблею, обсадженою в два ряди старими вербами, що пустили свої вiти в прозору воду. А нижче старий, як i її господар, млин при одному колесi, з лотками, що солодко шепочуться. На поверхнi ставу плавають гуси й качки... На березi, коло греблi, маленький човник, перекинутий догори дном, а пiд навiсом старого млина розвiшана рибальська сiть. А кругом хутора - дубовий лiс непрохiдний, тiльки в одному мiсцi нiби просiка, як наче навмисне для повноти пейзажу. I в цю просiку далеко на горизонтi синiють, як величезнi бастiони, вiдрости Карпатських гiр...
Час вiд часу навiдував мене Прохiр Кичатий... вiн мало було не потрапив у руки полiцiї в Кременцi...
...Я думав, як би тiльки зiбратися з силами i пуститися просто в Почаїв помолитися святiй заступницi почаївськiй..."

I заснували село Хотин...

Покотилася мiстом Хотином страшна чутка: знову йде турецький султан iз своїм невситимим воїнством. Добре знали, що чекає кожного, хто зазiвається, утративши пильнiсть. Не раз уже кримськi мурзи, безрiднi яничари давали тут волю своєму кровопивчому шаленству.. Як отруйнi тарантули, обсiдали дужих чоловiкiв. Викручували руки, в"язали ноги - в невiльницькi степи їх везли, до морiв, де каторга турецьких галер, де рабство безборонне, де жалюгiдне умирання... Жiнок завертали в гурти, мов худобу, i гнали свiт за очi - через чужинно-дальнi мiста, через кпини, i глум, i наругу...

Пiсля таких набiгiв пустiли обiйстя, жахаючи людське око попелищами; хирiли, заростали усiляким лабузом двори i сади, звироднiли, - не обласканi, не доглянутi, дичавiли поволi. Краса, не зайнята, не зметена пожарищами, жухнула, на довгi седмицi й мiсяцi вiднаджуючи людей сумними ознаками запустiння...

I знову стихiя нищення?

Як бути? Оборонятися?

Та що вдiєш тими кiлькома сотнями рушниць, та шабель, та лукiв, що висять, до ладу не освоєнi, на покуттi побiля iкон? Юрмилися схвильованi кмети - у них, хлiборобiв, i зброї путньої не водилося.
-Та скiльки вже тим бусурманам умивати руки в кровi нашiй по лiкоть? I плюндрувати все-чисто вогнем i мечем?
-Вiд ремствувань легше не стане. Треба щось дiяти.
-Утiкати треба! У лiси, в хащi забитися!
-А потiм що ж, вкотре на руїни вертатися?

Мiшались голоси тривожнi, розсудливi.
- Нi, таки, видно, треба кидати рiднi мiсця. Не життя тут. Нема вже з-мiж нас такого, хто б не ридав отут над своїми убитими, хто б не побивався за гiркою долею у неволю забраних.

Розбентежена юрба повноводилась, нiби Днiстер напровеснi.
-Найкраще - на Середнє Днiпро, у козаки своєвiльнi. Там нi панiв, нi туркiв.
- Це хто ж сказав, що нi панiв? А забули втiкачiв iз Черкаського староства? Ледве ноги винесли. Доброго сала за шкуру їм залили. I все вона, старшина, тiльки й того, що в козацькi строї виряджена. Така там зчинилася рiзня - куди твої турки.
- Тепер, кажуть, на Сiчi не так. Кiш за порогами багатьох манить.
- А може, давайте аж на Волинь, у правiчнi лiси гайнемо? Щоб цiлковито самим собi за господарiв бути?

До такої знадливої думки пристали багато хто. Сказано - зроблено. Уже загоготiли поза мiстом високi чуги - далеко було видно їх: попереджувальнi стовпи, обмотанi соломою й облитi смолою, палахкотiли до самiсiньких хмар. А метушня на вулицях не стихала...

Люди вигортали зi скринь хто що мав: убоге шуплаття, прикупленi в торговцiв шовки, чоловiчi ряси й шаровари, хустки, кучми бiлчаного й заячого хутра, кацавейки, постоли, дитячi ганчiр"янi iграшки. Скидали огребом на вози, брали зерно, вiск, переправляли яликами на лiвий берег Днiстра.

Чимала валка пiстрявих, мовби циганських пiдвiд вирушила вздовж рiчки Жванчик, далi - уздовж Збруча на пiвнiч. Розрух улiгся; здається, всi вже прибрали спокiйного вигляду, хоч в очах багатьох бринiли затамованi сльози: назавжди покидалися рiднi мiсця. Та затримуватися далi не було як - напасники напевно вже гуляли вулицями мiста, грабували, палили, вбивали...

Поскрипував пiд колесами у заплавах пружнистий рогiз, торохтiли вози на затужавiлих розорах, уперед i вперед - напропале. Тiльки де-не-де огинали рiчковi затоки - саги. I знову пряма путь. I жодного зроненого слова. Усе було сказано, вирiшено. Про минуле зоставалися самi думки. Уночi тримали дорогу по зорях. Спинялись ненадовго - боялись погонi, бо хоч i небагато їх знялося назовсiм, та на сiльце, як-не-як, жителiв набереться.

Стали розпитувати дорогу. I врештi довгождане:
-Та ви вже i є на Волинi.
- А як тут iз турецькими обидчиками? Про Османську Порту чули?
-Бували турки, бували, хай їм... Нема на них розправи. Оце недавно були вдерлися, таке вже робилося, у деяких селах мало хто з наших i лишився: побили, порiзали, забрали. I ще лiт п"ятнадцять перед тим комонники - турецька чата завертала...
-Ну, п"ятнадцять - це не те що в нас: по кiлька разiв на рiк наскакують.

Вирiшили пошукати мiсце пiд поселення. Облюбували лiсову галявинку вдалинi вiд уторованих трактiв. Неподалiк виявили тихе озерце, оточене гiллястими сосняками й верболозами. Закинули сiть: водиться риба. Неподалiк рiчка яка не яка - щоправда, навiть iз Жванчиком не зрiвняти. Але так у свiдомiсть iз дитинства вкорiнилося: повиннi бути рiчка, i хлипкi розлогi луки, вмаєнi квiтом, i джеркiт задурманених польовими ароматами цикад.

Назвали поселення - Хотин, нехай буде пам"ять про те, чим жили. Хотин - то жаданий, хотимий. Так i є. Мiсце всiм припало до душi. I поклали тут початок новим поколiнням бондарi й ковалi, колодiї й мельники, кравцi й шаповали... А вже 1570 року село Хотин було згадане в письмовому документi. Воно iснувало. Воно жило, не знаючи страху.

Легенду про його перших поселенцiв-бiженцiв можна почути в Хотинi й тепер.

Слонiвка

Як для кого, а менi милий серцю незрiвнянно-чудесний, потаємно-нiжний куточок землi, що зовсiм не поступається мiсцям вселюдського милування i паломництва, - то мальовничi, зворушливо-сумовитi заплави нашої маленької рiчечки з такою незвичною, аж нiби насмiшкуватою назвою Слонiвка. "Теж менi пейзажi!" - уявляю собi, як дехто не зможе стримати iронiї. А що, спокiйний, мiнорно-вколисуючий плин потiчка, обрамленого лугами буйних барв, здатен заполонити красою, якщо, звiсно, до неї чутливий, якщо внутрiшньо налаштований вiддаватися її чарам, спивати щемкий аромат конюшини й ромашок, вбирати жовтогаряче промiння кульбаб i жовтцю, ловити тремкi перегуки птаства на незаймано-свiжих галявах, де хiба що довгоногий лелека протолочить високу траву чи заблуклий заєць скуйовдить її, залиту лiтнiм вистояним маревом. Хороше...

На узгiрку бiля води снують одвiчну павiть своїх стежинок заклопотанi муравлики. Сонце, налите жаром, наче спрагнувши вiд чистого-пречистого неба, скрапує у рiчку тендiтними, трепетом наповненими лелiтками, що озиваються у душi неповторною, якоюсь веселковою мелодiєю, руйнуючи застояну меланхолiю. Я люблю цю маленьку рiчку Слонiвку, яка через iншi, теж не дуже великi рiчки, несе свою лагiдну воду у дальнiї далi, невiдь-куди, аж у Днiпро, у Чорне море. Кожна людина так само, як ота малюсiнька, з висоти пташиного польоту вже навряд чи й розрiзнима рiченька, в своїй осiбностi, неоднаковостi чимось i цiкава, i приваблива, i повчальна.

Як часто, розмiрковуючи про сутнiсть буття, ширяючи думкою до вершин осмислення людського призначення, я несамохiть пив снагу з тої джерельно-пружної, невгомонної рiчки, рiчки, iз якої, можливо, й починається для багатьох усвiдомлення Батькiвщини.

А чому ж Слонiвка? Звiсно, слони тут нiколи не водилися. Ймовiрно, первiсною була назва "Зланiвка" - тобто рiчка, повноводнiсть якої залежала вiд струмкiв iз ланiв. Неспроста в одному з документiв зазначено: "При рiчцi Лоновцi". За часiв Росiї назву, перекладаючи, записували як "Слановка", проте для писарiв зрозумiлiшою виявилася форма "Слоновка". Iнодi в документах ХIХ ст. зустрiчається i "Словня".

Мовою документiв

Бальзак про Радивилiв

Майже 160 лiт тому, їдучи в 1847 роцi в село Верхiвню (нинi Житомирської областi), до своєї майбутньої дружини Евелiни Ганської, видатний французький письменник Оноре де Бальзак (1799 - 1850) перетнув кордон Росiйської iмперiї бiля Радивилова (тодiшня назва - Радзивилiв). Свої дорожнi враження вiн виклав у нарисi "Лист про Київ", котрий готувався у паризьку газету "Журналь де Деба". Цей нарис нi українською, нi росiйською мовами донедавна не перекладався. Але побiжно його змiст був вiдомий менi з есе Монiки Варненської "Романтична подорож пана Оноре", iз польськомовних джерел.

У черговий приїзд до Радивилова голови православної громади Парижа п. Дмитра Екчинського я розповiв йому про задум перекласти уривки з "Листа". I наступного разу вiн привiз ксерокопiї сторiнок iз французького видання 1927 року (першого видання цього твору). А перекладали їх у Радивиловi на моє прохання французи українського походження Жорж Лазаренко з Парижа й Нiколас де Вонарха-Варнак iз-пiд Страсбурга, якi побували тут як туристи. На себе я взяв лише лiтературне опрацювання начитаного на диктофон тексту. Згодом тi ж сторiнки, аби перевiрити себе, попросив перекласти вчителя французької мови Радивилiвського загальноосвiтнього лiцею Олександра Трофимюка. Вiдмiнностi були несуттєвi. Коли ця книжка вже була пiдготовлена до друку, в Iнтернетi з"явився росiйський переклад Вiри Фiльчиної. I ще раз в основному пiдтвердив правильнiсть моїх тлумачень.

Перш нiж запропонувати нотатки Бальзака, хочу зауважити, що швейцарець Жане, якого письменник зустрiв у готелi в Бродах, попереджав: "Ви їдете в Росiю? То не вiдаєте, що чините, не знаєте, що ви тут бiльше не в Європi, а вже в Китаї, кордон Китаю починається отам у Радзивиловi". I ще одне: назву цього мiстечка Бальзак писав як "Радзiвiлофф", я передаю її - "Радзивилiв". Мова в пропонованих уривках йде про 31 серпня 1847 року.

Коли мчиш iз Нiмеччини зi швидкiстю голуба i все бачиш самiсiньку плоску рiвнину, розумiєш, чому жоден розумний чоловiк досi не взявся описувати цi печальнi краї...

А переносишся через Карпати - i знову починаються простори, якi простягаються вiд Галичини до Чорного моря, вiд Балтики до Уралу, без жодних узвищень, опрiч тих, що коло Києва, найбiльше iз яких схоже на найвищу нашу гору Монмартр. Пiсля виїзду з Бродiв я знову потрапив у пiщану заводь, обрамлену безконечними сосновими лiсами, що на нiй мiжнароднi вiдносини помiж Австрiєю i Росiєю виписанi великою кiлькiстю слiдiв, - здавалося, кожний мандрiвник мiг би обрати собi окремий. Повiз рухався чудово, наче морський камiнець вислизаючи з-помiж соснових пнiв, i за пiвгодини досить поквапливої їзди ми прибули на величезний майдан, схожий на паризьке Марсове поле, де з одного боку знаходилась велетенська клуня, що ховала в своїх нетрях австрiйську митницю, а з другого була дерев"яна застава. Оскiльки я не знав мови i нiчогiсiнько не мiг сказати моєму фурмановi, то вiн спинився перед другою клунею, котра, поза сумнiвом, слугувала за постоялий двiр. Оскiльки погода стояла гарна, я пiшки подався через це безкрає поле до застави; на росiйському боцi виднiлися двi халабуди. Я вирiшив, що там розмiщаються гауптвахта й митний пост, - i не помилився.

Бiля росiйської застави я побачив чиновника з обличчям приємним i розумним, схожого на француза з хорошого товариства, вiн менi вельми нагадав Жюля де Ресег"є. Бачачи багато нагород на грудях цього чиновника, я остерiгався помилитися, адже не мiг передбачити, що сам пан де Гаккель особисто вийде менi назустрiч, однак не встиг я вклонитися, як вiн запитав бездоганною французькою, без жодного акценту, чи то справдi я, а у вiдповiдь на моє запитання пiдтвердив, що вiн i є пан Гаккель, начальник митницi. Хоча в Петербурзi пан Тимирязєв обходився зi мною не менш привiтно й доброзичливо, на взiрець того, як це вмiють вищi чиновники французьких митниць, я зачудовано переконався, що радзивилiвська чемнiсть переважає петербурзьку.

Пан державний статський радник зробив знак рукою - i пiд"їхав розкiшний чотирикiнний ридван, слуги пiдхопили мiй багаж, поклали на переднє сидiння, i ось таким чином я перетнув кордон славнозвiсного Китаю, про який менi балакав швейцарець Жане.

- Передусiм - обов"язки! - сказав пан Гаккель. - Пройдiмо зi мною - i нехай митники займуться оглядом.

Митниця зустрiла у всеозброєннi; мiй сундук вiдкрили, в ньому заходилися нишпорити з якнайретельнiшою прискiпливiстю. Пiсля цього пан Гаккель зауважив:

- Я вас лишаю на моїх людей, а сам пiду попереджу панi Гаккель, вона ж надiється, що зробите їй велику приємнiсть, заїхавши погостювати чим хата багата.

Я намагався було вiдмовитися, посилаючись на те, що без зупинки цiлий тиждень їхав iз Парижа до Радзивилова... Однак пан Гаккель запевнив мене, що слава мого iменi заслонить усi негаразди мого вбрання, i тим було сказано все. Через декiлька хвилин я уже входив у дерев"яний дiм, яких так багато бачив в околицях Петербурга. Представлений панi Гаккель, довiдався вiд неї, що ця пара недавно з Архангельська, де пан Гаккель упродовж десяти лiт очолював тамтешню митницю . Ось що таке Росiя: тут ти за одну мить переносишся iз крижаного клiмату в пiвденнi краї.

Розповiдали, що православний єпископ з Iркутська, переведений на Волинь, невдовзi й помер, уражений немилосердною спекою. Коли наставала зима зi своїми двадцятьма градусами, вiн воскресав, зате влiтку мусив вiдсиджуватися в погребi. Пан Гаккель повiдав, що його попередник пiшов на мiсце Тимирязєва в Петербург, а той став членом Державної ради, i те доставило менi чималу радiсть, бо я бажав тiльки гараздiв цьому доброму й неперевершеному шефовi страхiтливих нишпорок усього Петербурга. Пан Гаккель виявився не тiльки розумною вiд природи, а й високоосвiченою людиною; що стосується трапези, то вона своєю вишуканiстю нагадала мiй останнiй обiд у Францiї, в Тiллє у Верона, - розкiшшю усього того, чим хата багата. Там були першосортнi вина, риба велетенських розмiрiв, вишукана дичина. Пiсля вiд"їзду з Парижа я вперше обiдав як слiд, чи мiг я уявити, що цю можливiсть нададуть менi в такому крихiтному мiстечку, як Радзивилiв!

При назвi "мiстечко" в уявi французiв постають будинки, вулицi, громадськi заклади, але Радзивилiв - то лише купа дерев"яних халуп, якi досi тримаються на ногах винятково завдяки спецiальнiй ласцi провидiння щодо Росiї. Жодного метра бруку, всi вулицi з утоптаної землi.

Я пояснив свої утруднення пановi Гаккелю, i той з чарiвною люб"язнiстю обiцяв усунути всi перешкоди. Вiн видiлить у моє розпорядження одного зi своїх слуг, який платитиме замiсть мене на поштових станцiях, - за чеснiсть його вiн ручається. Коли вже замрiла змога безперешкодно дiстатися Бердичева, я вiдчув, що оживаю, i затухаючi тривоги остаточно влягаються, i звивистостi подорожi випростуються, - i то завдяки чудесному способовi, бо саме той чоловiк, котрого бачив iз Парижа почварою, повернув менi самовладання, веселiсть, балакучiсть, i я приборкав свою втому, котра було вже сягнула пароксизму. Однак добру настроєнiсть притлумив своєю непоступливiстю поштмейстер, який, не мавши офiцiйного паперу для поштового дозволу, не бажав дати бодай рукописного. Нiщо не могло його похитнути; вiн прийшов до мене з поясненнями, бо вiдчував сум"яття, що не може нiчого вдiяти супроти iснуючих правил. Уже два мiсяцi вiн вимагає бланкiв, але так їх i не отримав. У цьому епiзодi - весь суспiльний дух Росiї.

... Усi приготування скiнчилися щойно до одинадцятої ночi; так я застряв на вiсiмнадцять годин у Бродах i Радзивиловi, якi, проте, виявилися все-таки з користю використанi завдяки панi Гаккель i її салону, де гуртується тамтешнє начальство. Влада тих, хто очолюють наше митне управлiння у Францiї, не може зрiвнятися з владою пана Гаккеля з Радзивилова. У його вiданнi - 150 льє кордону, переданого пiд контроль полiтичний та комерцiйний, у його вiданнi цiла армiя чиновникiв. Його платня - сорок тисяч франкiв, пiдлягає вiн київському генерал-губернаторовi, кому менi порадили представитися. Цей генерал-губернатор дуже знаний, генерал Бiбiков керує Волинiєю, Україною, Подiллям i частиною Бiлорусiї (так у текстi нарису. - В.Я.), яка за територiєю бiльша Францiї. Уже цей перший погляд вiдкриває велич Росiї, де все має колосальнi пропорцiї.

Я вiдбув iз Радзивилова, переповнений отриманою добротою, досхочу напоєний бездоганним чаєм, дiставши вiд самого пана Гаккеля подушку, щоб пом"якшити тряску кибитки, якою далi їхатиму. Уявiть собi, що волоктися кибиткою чи чотирикiнно - тут без рiзницi. Цей повiз iз дерева й очерету, що його тягнуть iз швидкiстю локомотива, вiдбиває на ваших кiстках усi нерiвностi путiвця з жорстокою правильнiстю, ти стрибаєш мов стриножений, падаєш на сiно, фурман зовсiм тим не переймається, його дiло їхати, а твоє - триматися. Одного разу цар, отак мандруючи, лишився на дорозi; фурман, доїхавши до поштової станцiї, де перепрягають коней, озирнувся: нема царя; цар, який звалився в снiг, був знайдений по дорозi, вiн не сердився на вiзника.

I ось тепер, iз швидкiстю попхнутий у незвiданi поля, я їхав у кибитцi поруч незнайомця, якому дали тридцять два рублi срiблом для потреб подорожi, вирахуваних поштмейстером Радзивилова. Нiч була чудова, небо скидалося на блакитне напинало, прикрiплене срiбними цвяхами. Ця глибока самотнiсть, ця пустеля оживлювалася дзвiночком, який завжди подзвонює на кiнськiй шиї, i та монотонна нота кiнець кiнцем ставала чимось несказанно-принадним. Якi задуми я втiлив! Минуло рiвно вiсiм днiв, як вечеряв у Верона в Тiйє i всi кепкували надi мною, довiдавшись, що вирушаю до Києва, розташованого за 800 льє вiд Парижа. А то ж рiзниця: їхати з Парижа до Гонеса (мiстечко пiд Парижем. - В. Я.) зовсiм не те, що з Радзивилова до Дубна. Я минав сосновi чорнолiси, щомитi думаючи: ось-ось наш човен розiб"ється об пеньки, залишенi росiйськими селянами при самiй землi; але селянин, котрий мене супроводжував, усе добре бачив у пiтьмi. Це була одна з найпрекраснiших ночей, якi я провiв пiд час подорожi. Не можна уявити собi тих чарiв, якими втiшався, їдучи незнайомою пустелею iз швидкiстю голуба. Душа мов витанцьовує танець дервiшiв пiд вигравання дзвiночка, i той ритм допомагає пiднестися до величних мрiянь.

Нарештi, опiв на третю ми дiсталися Дубна; мене висадили у дворi поштової станцiї. Бувши впевненим у моєму провiднику, я кинувся на диван, твердий, наче табiрний лежак, i отодi заснув уперше за дев"ять днiв, i спав сном немовляти, сном знеможеного борця, тим сном, який не здатна перервати й гарматна стрiлянина. Уранцi полiцмейстер, справжнiй росiянин у парадному мундирi з хрестами, пiд"їхав до станцiї у каретi, запряженiй четвiркою, i застав мене за кавою. Подорожня була менi виписана з дотриманням усiх необхiдних церемонiй. Полiцмейстер, колишнiй гвардiйський офiцер, дуже жалкував, що я кваплюся: дружина його була б щасливою почастувати мене снiданком, я обiцяв заїхати до неї на зворотному шляху i о десятiй ранку вирушив далi з твердим намiром примусити фурманiв везти мене так само швидко, як возять iмператора, тобто зi швидкiстю тридцяти верст за годину. Заради цього я був готовий не шкодувати копiйок на чай. Завважте, свого я досяг. Якби не обов"язок постiйно гайнувати час на поштових станцiях, мiняючи коней, я здолав би сто льє за п"ятнадцять годин, однак на кожнiй станцiї менi доводилося затримуватися на пiвгодини, а вночi навiть на три чвертi години. Потрапити на Україну! - я не просто хотiв, я жадав цього...

...Що я бачив досi, - було нiщо. Це пустеля, море збiжжя, прерiї Купера з їх тишею. Тут уже починається українська земля, земля чорна й жирна, якої нiколи не угноюють i де завжди сiють.

Дев"ять листiв

Перед вiд"їздом iз Парижа вiн вiдвiдав росiйського повiреного в справах М. Д. Кисельова, отримав вiд нього рекомендацiйну записку до начальника радзивилiвського митного округу. На той час ним був Павло Францович Гаккель. У результатi знайомства, що зав"язалось, виникло листування, часом дiлове, часом приятельське, викликане добрими стосунками Бальзака iз самим Гаккелем та членами його родини. Гаккель залишив вiйськову службу в чинi полковника i був призначений до митного вiдомства. Вiн був начальником митного округу, спершу - архангельського, а з 1847 року - радзивилiвського.

Вiдомий колекцiонер автографiв Бальзака Шпульберк де Лованжуль наприкiнцi XIX ст. звернувся до сина Гаккеля - голови кавказького цензурного комiтету Михайла Петровича Гаккеля, що мешкав на той час у Тифлiсi, з питанням про долю листiв вiдомого французького романiста до його батька. 22 жовтня 1891 року М. П. Гаккель надiслав Лованжулю 9 листiв - автографiв Бальзака з проханням повернути йому лише один лист, а з решти восьми - копiї. Це прохання, звичайно, було виконане.

Переклад листiв мною здiйснено з дослiдження Л. Гроссмана "Бавьзак в России" //Литературное наследство. - Т. 31-32. - М., 1937. . -C. 337-344.

Верхiвня, 15 вересня (франц. стиль) (1847р.)
Вельмишановний добродiю, вiдсилаючи вам солдата, якого ви менi вiдрядили, я не можу не висловити вам глибокої вдячностi за турботи про мене, i зокрема за послуги, зробленi для мене цим молодиком. Без нього менi не зробити б i кроку. Я дуже втомив його, а тому взяв на себе смiливiсть надати йому один день вiдпочинку; на жаль, я рiшуче не мав змоги написати вам у день свого приїзду. У Францiї кажуть: тягтися на чотирьох конях, а я тягнувся в кибитцi, що одне й те ж. Я, зрозумiло, вважатиму за щастя подякувати вам особисто на зворотному шляху, але менi хочеться вже тепер висловити вам свою вдячнiсть i сказати, що мандрiвка, яка почалася пiд вашим люб"язним заступництвом, пройшла досить благополучно.
Зробiть ласку, вельмишановний добродiю, засвiдчити моє шанування вашiй дружинi, вклонитися вiд мене пречудовому майоровi i прийняти висловлення найкращих почуттiв, iз котрими маю честь бути вашим вельми зобов"язаним слугою.

О. де Бальзак.

ПРИМIТКА. У дорожнiх нотатках, названих "Лист про Київ", iз приводу згаданого в листi молодика Бальзак занотував: "Я пояснив свої утруднення п. Гаккелю; з чарiвною люб"язнiстю вiн обiцяв менi усунути всi перепони: вiн давав у моє розпорядження одного зi своїх слуг, який платитиме замiсть мене на станцiях i за чеснiсть якого вiн ручався".

2.

Париж, 22 серпня 1848 p.
Ласкавий i прелюб"язний генерале, я отримав дозвiл повернутися на Україну - i через ваш кордон. Два днi тому граф Орлов сповiстив мене, що вам надiслане вiдповiдне розпорядження. Прошу вас, як i ранiше, не вiдмовити менi у вашiй чарiвнiй люб"язностi; зрозумiло, я не зловживатиму, як тамтого разу, завдаванням вам клопотiв, пов"язаних iз моєю мандрiвкою, бо цього разу граф Мнiшек, повiдомлений мною, приїде з Вишнiвця у Радзивилiв зустрiти мене. А вiд вашої доброти я чекаю ось чого. У нас тут великi утруднення з прислугою, i я пускаюся у мандрiвку цього разу зовсiм один iз Парижа до Бродiв, i хоч я i маю намiр мандрувати з максимальною швидкiстю, але буду затримуватися на кожнiй залiзницi через багаж, - я ж не знаю й слова по-нiмецькому, адже витратив усе життя на вивчення французької, якою починаю писати досить пристойно. Тим-то я опломбував свої речi на тутешнiй паризькiй митницi i вiдправив iх у Радзивилiв до запитання на митницi, доручаючи їх вам i вам адресуючи, щоб вони збереглися у належному мiсцi до мого приїзду.
Отже, через декiлька днiв я буду мати задоволення побачити вас i вашу дружину. Жахливий гуркiт нашої революцiї, яка всiх нас розорила, заглушив плiтки французької преси з приводу моєї останньої мандрiвки, i я думаю, що цього разу менi вдасться зберегти дорогоцiнний привiлей iнкогнiто. Менi хочеться розповiсти вам багато про що. Не знаю, що станеться iз Францiєю; якщо так триватиме, вона перетвориться на росiйську провiнцiю. Зараз, коли я пишу вам, готується жахливий поєдинок в Установчих зборах, i якщо я не покваплюся негайно вiд"їхати, - хтозна, чи збережеться за нами потiм свобода пересування. Я прямую в Росiю у пошуках шматка хлiба й спокою. Росiя тепер моя кохана, а Францiя - законна дружина; за прикладом багатьох чоловiкiв, я частiше буватиму в коханої, анiж у дружини. Мiй багаж складатиметься iз трьох-чотирьох укладок, я забираю з собою лише необхiдне для життя, та ще в"язанку наукових книг, котрi я вiдiшлю вам для направлення у київську цензуру. На цих в"язках є такий напис: "Для п. генерала Гаккеля, начальника прикордонної варти, на митницю, до запитання". У чеканнi, що я буду мати задоволення бачити вас i особисто висловити свою повагу вашiй дружинi, прошу вас нагадати їй про мене i прийняти палке почуття вдячностi, з яким маю честь бути в(ашим) н(айближчим) i п(окiрним) (слугою).

де Бальзак.
Мене знову рекомендували вашому генерал-губернатору; вiн запитував в одного з наших друзiв, коли я приїду. Холера не лякає мене, сподiваюся, вона не насмiлиться зазирнути у ваш дiм.

ПРИМIТКИ. Граф Юрiй Мнiшек - зять Евелiни Ганської, жив у своєму маєтку в Вишнiвцi (нинi село Тернопiльської областi). Плiтки французької преси все-таки були. Одне з видань, зокрема, повiдомляло, що Бальзак залишив Францiю заради Росiї "де лютує холера, i - що гiрше того - в люту зиму... i - що жахливiше того - щоб одружитися".
Холера сильно зачепила Радивилiв у 1831 роцi. Тодi померло 637 чоловiкiв i 364 жiнки. У 40-i роки епiдемiя давалася взнаки не надто вiдчутно.

3.

Верхiвня,, 8 жовтня 1848 p.
Прелюб"язний i ласкавий п. Гаккель, прошу вас виявити менi ще одну люб"язнiсть. Якщо мiнiстр фiнансiв дасть дозвiл на мiй багаж, дозвольте менi не повертатися у Радзивилiв, бо я, зiзнатися, дещо настраханий надмiрними видатками, якi викличе цей переїзд i якi перевищать витрати на мандрiвку з Парижа до Радзивилова. Оскiльки я дiлив їх iз графом Мнiшеком, моя мандрiвка обiйшлася у 220 франкiв; а якщо їхати одному, поїздка у Радзивилiв в один тiльки кiнець обiйдеться удвiчi дорожче. Менi потрiбно перевезти багаж, який не вмiститься в одну кибитку, i ця тисяча франкiв складе тим обтяжливiшу для мене витрату, що я повинен ще з"їздити до Києва представитися генерал-губернатору. Це жахлива рiч, запевняю вас, при нинiшньому фiнансовому становищi Францiї. Ви такi добрi, такi уважнi до мене, що я слiпо покладаюся тут на вас. Якщо, iз дозволу мiнiстра, буде одержано пропуск через митницю i можна буде вислати менi мої речi, не вiдкриваючи трьох укладок, то ви дали б менi велике задоволення, повiдомивши про те, i я був би щиро вдячний вам.
Якщо ж ви не можете зробити цього, тодi викличте мене до Радзивилова, i невелика грошова прикрiсть буде винагороджена задоволенням бачити вас, так само, як i добру та чарiвну панi Гаккель, котрiй я тут засвiдчую моє найнижче шанування. У разi, якби ви змогли пощадити мiй гаманець, гай-гай, вельми схудлий за час революцiї, я приєдную тут лист для росiйського консула, який отримає у Гальперiна в Бродах необхiднi кошти для оплати накладної; просячи його про цю невелику послугу, я роз"яснюю йому, як вiдправити в Бердичiв цi три укладки. Я, зрозумiло, почекаю на вашу вiдповiдь, перш нiж їхати до Києва, бо якщо мiнiстр, понад сподiвання, не погодиться на пропуск мого багажу, що дозволило б вам виконати моє прохання, я виклопочу в Києвi дозвiл вiдправитися до Бродiв за своїми речами. Я ледве спочив вiд довгої й втомливої дороги, i ця поїздка на кордон виснажила б мене остаточно. Отож я цiлковито у ваших руках. А тому надiюся, що, коли мiнiстр поставиться до мене прихильно, ви будете настiльки добрими й звiльните мене вiд трат i втомленостi. У всякому разi, знаючи ваше дружнє ставлення до мене, я цiлком покладаюся на вас. Приймiть заздалегiдь мою вдячнiсть, а також глибоке шанування за вашу попередню люб"язнiсть i запевнення в повазi, яку вiдчував i завжди вiдчуватиму до вас.

В(аш) н(айнижчий) i п(окiрний)слуга де Бальзак. Моя адреса: у Верхiвцю, коло Бердичева.

ПРИМIТКИ. Росiйським консулом у Бродах був Едуард Георгiйович Краузе, iз яким Бальзак познайомився ще пiд час першої поїздки, в 1847 роцi, занотувавши про нього в "Листi про Київ": "Я зустрiв у росiйському консулi в Бродах людину вельми люб"язну, таку, як майже всi росiйськi посадовi особи за кордоном". Деякi посилки з Парижа письменник доручав надсилати на адресу: "п. де Бапьзаку, в Броди, банкiрський дiм Гальперiн i сини". Цей банкiрський дiм, який, за словами Бальзака, "царствував у Бердичевi", мав у Бродах вiддiлення.

4.

Верхiвня, 12 жовтня 1848 p.
Прелюб"язний та ласкавий п. Гаккель, я не надiслав вам ключi разом iз першим листом тiльки тому, що не знав, як це зробити i, не знаючи тутешнiх законiв та звичаїв, боявся порушити iснуючi правила. Але вiдразу ж пiсля одержання вашого листа я надiслав ключi в Бердичiв Зiльберштейну, i тепер, завдяки вашiй обiцянцi, я спокiйний. Не знаю, як дякувати вам за добрий лист, який служить для мене свiдченням дружби, котра примусила б мене полюбити Росiю, якби в мене й без того не було стiльки пiдстав вiдчувати сердечну прив"язанiсть до неї. Що за країна, де можна знайти людину такого серця, як ваше, людину, що поєднує i розум, i витонченiсть з умiнням робити послуги? Не думайте, що я вiдмовляюся вiд задоволення бачити вас i провести день у колi вашої сiм"ї. Ми старi друзi, i я можу зiзнатися вам, що, на щастя для мене, менi суджено часто їздити з Радзивилова до Парижа i назад, i тому, якщо не дорогою з Парижа, коли я дуже кваплюся до своїх друзiв, то принаймнi повертаючись, я зможу винагороджувати себе за прикрощi, спричинюванi розлукою з ними. У супротивному разi ви б не любили мене. Ви надто знаєте життя i розумiєте, що почуття вимагають взаємностi. " Отож цього разу я шлю вам письмову вдячнiсть за турботи. Не знаючи, коли я буду в Парижi, хочу виконати обiцянку, дану панi Гаккель; вона дала менi надзвичайне задоволення, прихильно вiдiзвавшись про мої твори, i я уже вжив заходiв, щоб їх надiслали в Броди до п. Краузе. Через неуважнiсть я забув згадати про це у своєму останньому листi i сподiваюся, що, незважаючи на затримку пересилки, панi Гаккель матиме повного Бальзака до нового року. Якщо я допоможу вам цим скоротати декiлька зимових вечорiв, то тим самим, перебуваючи душею з вами, почну розплачуватися за вашу доброту. Я сподiваюся, що ви не вiдмовите в ласцi передати п. Давидову, що одна з моїх трьох укладок iз речами, найважливiша, зачинена на два замки, забита на додачу кришкою на цвяхах; а тому по вiдiмкненнi ключами кришку слiд пiдважити долотом - i обережно. У другiй укладцi, iз взуттям i рiзними згортками, три чи чотири мої палицi, покладенi впоперек: з огляду на коштовнiсть набалдашникiв прошу вас наказати якомога краще вкласти їх, щоб вони не поламалися, бо, строго кажучи, їм там не мiсце. Тисяча вибачень за цi маленькi, але дуже потрiбнi подробицi, якими, однак, я бiльше вам не набридатиму, тому що незбагненне запiзнення дилiжансiв примушує мене вiдмовитися од вiдправки речей цим шляхом, i надалi я вже не розлучатимуся з ними. Ось уже мiсяць, як весь мiй багаж складається з невеличкого дорожньою мiшка, що з ним я приїхав, i ви не можете собi уявити всiх моїх бiдувань. Якщо б розповiсти вашому мiнiстровi фiнансiв, що я засуджений франтувати весь час в одних i тих же панталонах, вiн надiслав би дозвiл швидше, бо подiбне покарання не значиться у жодному з вiдомих кримiнальних кодексiв.
Будьте ласкавi попросити п. Краузе, перш нiж платити за накладною, пересвiдчитися, що всi три укладки в цiлостi, адже спiзнення вкрай непокоїть мене; передайте йому тисячу вдячностей i не забудьте попередити його про посилку, котру вiн отримає для панi Гаккель. Передавайте вашiй дружинi моє глибоке шанування i приймiть вислiв сердечної поваги, з яким я маю честь бути в(ашим) н(айнижчим) i п(окiрним) слугою.

де Бальзак.

5.

Верхiвня, 20 жовтня 1848 p.
Прелюб"язний i ласкавий п. Гаккель, тисячi вибачень за всi завданi вам клопоти. Але не впадайте у вiдчай i потерпiть ще трохи, Я написав мiнiстру, просячи про змiну всiх його розпоряджень на безумовний дозвiл пропуску моїх речей пiсля вiдкриття укладок; я пояснив йому, що поїду в Петербург i Москву лише через декiлька мiсяцiв i не можу обходитися без речей. Таким чином, затримка не мiняє нiчого, але попросiть п. консула повiдомити торговому дому, який повинен одержати мої укладки в Бродах, щоб вони написали в Кракiв i у Львiв, i щоб написали якнайшвидше. Нарештi, якщо ви здiйснюєте об"їзд, прошу вас сказати п. Краузе, щоб почекали вашого повернення i щоб представили мої укладки на вашу митницю, бо знадобиться добрих три тижнi, поки мiнiстр отримає мiй лист i поки вiдповiдь надiйде в Радзивилiв. Тепер я добре обiзнаний у митних порядках i iншим разом захоплю iз собою слугу, щоб бiльше не розлучатися зi своїми речами. Приймiть висловлення моїх дружнiх почуттiв i передайте вашiй дружинi i дочкам шанобливий уклiн в(ашого) н(айнижчого) i п(окiрного) слуги, що ним має за честь бути

де Бальзак.

6,

Верхiвня, коло Бердичева, 27 листопада (1848 p.).
Прелюб"язний i ласкавий п. Гаккель, отже, ви кладете край моїм митарствам, якi стають нестерпними, бо я бiльше не в силах ходити в дорожньому одязi! Мiнiстр листом довiряє вам вiдкрити мої речi i передбачає навiть випадок, якщо в мене виявляться забороненi предмети: вiн доручає вам вiдправити список, щоб вiн мiг винести рiшення. Але, благаю вас, тепер, коли я перебуваю у ваших руках, напишiть мiнiстру, що мої укладки не мiстять у собi нiчого, крiм повсякденних речей, i вiдправте їх на Бердичiв. Тим самим ви дасте менi можливiсть працювати, пристойно вдягнутися й благословляти вас. Сподiваюся, що ви повернулися з об"їзду в доброму здоров"ї i що зможете врятувати мене вiд подальших очiкувань, бо, якщо знадобиться ще звернення до п. Вронченка, краще залишити все в Бродах, оскiльки на вiдповiдь вiд нього потрiбний буде цiлий мiсяць. Заздалегiдь дякую вам за вашi послуги, але впевнений, що рано чи пiзно побачу вас особисто. Мiнiстр милостиво передав усе на ваш цiлковитий розсуд! Будьте ласкавi висловити мою глибоку повагу вашiй дружинi та милим дочкам i приймiть висловлення найжвавiшого визнання i всiх почуттiв, iз якими маю за честь бути вашим найнижчим i покiрним слугою. де Бальзак.

7.

Верхiвня, 6 грудня (1848 p.)
Прелюб"язний i ласкавий п. Гаккель, складаю вам тисячу подяк за вашу доброту i запевняю вас, що вона принесла свої плоди: мої речi зi мною, особливих пошкоджень немає. Тiльки лампа зовсiм розбита, але я випишу iншу i виклопочу у мiнiстра дозвiл на ввезення. Я отримав лист вiд мого видавця з повiдомленням, що вам надiсланий на адресу п. Краузе в Бродах примiрник мого Повного зiбрання творiв, який я прошу вашу дружину прийняти. Посилка перебуває в дорозi. У нiй є, крiм того, наукова праця i двi книжки для мене, якi я просив би опломбувати для цензури в Києвi i при нагодi вiдiслати менi. Я вважатиму за щастя першого ж разу, коли буду проїздом у Радзивиловi, зробити на кожнiй книжцi невеличку згадку про пiдношення; то авторський привiлей, i менi хотiлося б скористатися ним у цьому разi.
Передайте, будь ласка, моє глибоке пошанування вашiй дружинi, нагадайте про мене панночкам i приймiть висловлення сердечної поваги, з якими я маю за честь бути в(ашим) н(айнижчим) i п(окiрним) (слугою).

де Бальзак.

ПРИМIТКА. Бальзак дотримав слова i в 1850 роцi на кожному томi написав: "Пановi Гаккелю на знак поваги вiд автора" (про це згадував син Гаккеля в листi до збирача автографiв Шпульберка де Лованжуля 22 жовтня 1891 p.).

8.

Верхiвня, 22 грудня (3 сiчня 1849 p.)
Прелюб"язний i ласкавий п. Гаккель, будьте настiльки люб"язними засвiдчити п. Краузе мою вдячнiсть за його турботи, поки я не зможу сам що-небудь зробити для нього. У вас є, наскiльки менi вiдомо, "Людська комедiя"; для мене повиннi прийти два примiрники додаткового тому й том Вiка "Споруди". Я волаю до вашої доброти i прошу вас опломбувати цi книжки для цензури i вiдiслати менi сюди. Але я просив би вас почекати з цiєю посилкою, бо буде ще й друга. З Парижа менi повиннi надiслати великий "Словник природної iсторiї" для графа Мнiшека i воднораз двi залiзнi коробки iз шоколадом. Тодi п. Краузе мiг би об"єднати цi двi посилки - ту, котра прийшла, i ту, котра прийде, i переслати iх менi через посередництво контори Гальперiна, який, безперечно, має мою фактуру в Радзивиловi.
Пробачте, що я докучаю настiльки високiй посадовiй особi, як ви, подiбними дрiбницями. Але я бачу у вас не начальника прикордонної варти, а доброго й вiдмiнного друга. Мої тутешнi друзi були зворушенi тим, що ви жалкували з приводу неможливостi заїхати сюди; ви i ваша родина були б зустрiнутi сердечно, бо мої друзi вважають, що хто зобов"язує мене, зобов"язує їх самих; вони безмежно вдячнi вам за те, що ви поставилися до мене, як поставилися б вони самi. Вони завжди залишаються вдячнi вам, їм казали так багато похвального про панi Гаккель, що вони вже знають її. Передайте ж їй моє глибоке й сердечне шанування та приймiть мої побажання, щоб ви i ваша родина були в гарному здоров"ї i щоб усе йшло за вашим бажанням. Приймiть подяку i дружнi почуття, з якими я маю за щастя незмiнно лишатися в(ашим) н(айнижчим) i п(окiрним) (слугою)

де Бальзак.

ПРИМIТКА. З приводу книжки Вiка про гiдравлiчнi розчини та бетони, потрiбної при змiцненнi ставкових запруд у маєтку Ганської, Бальзак писав iз Верхiвнi своїй матерi 26 жовтня 1848 року: "Попроси Суверена придбати її (книжку - Авт.) за мiй рахунок i переслати менi через контору дилiжансiв: потрiбно отримати пломбу на цю книжку в радзивилiвськiй митницi i подати до київської цензури".

9.

Верхiвня, 3/15 лютого (1849 p.).
Прелюб"язний i ласкавий п. Гаккель, спасибi вам за добрий та милий лист, що його я отримав кiлька днiв тому; прошу вас не забути про мене при зустрiчi з пречудовим п. Краузе. "Словник природної iсторiї", котрий я чекаю, може бути надiсланий менi ранiше, нiж наприкiнцi березня, бо останнiй том з"явиться в лютому, тобто через два тижнi. Але менi послали цукерки, про якi я казав вам, разом з iншими книжками i вклали пару щипцiв, зажаданих мною як зразок, аби налагодити в Росiї це виробництво. Справдi, цей предмет тут у такому занедбаннi, що я не змiг знайти його нiде, а ремiсники, незважаючи на всi пояснення, навiть не збагнуть, що то таке. У Росiї нема камiнiв, а тому, ймовiрно, немає й митної заборони на цей цiлком незнайомий прилад; ось чому я вважав за обов"язок доставити вам взiрець. Можливо, я помиляюся, але розраховую на вашу доброту й сподiваюся, що ввезення у Росiю цiєї дивовижi не буде заборонено. Коли прийде ота друга посилка, чи не погодитеся ви опломбувати всi книжки, щоб я вiдiслав їх, за прикладом попереднiх, у київську цензуру i вийняти з тiєї посилки двi коробки та щипцi, попросивши радзивилiвського представника Гальперiних надiслати пакет якомога швидше в їх контору до Бердичева на моє iм"я, оскiльки цукерки врештi-решт можуть пропасти. Цей пакет також адресований у Броди п. консуловi; прошу вас висловити йому мою подяку за всi турботи й люб"язностi щодо мене, поки я не зможу особисто засвiдчити йому своєї вдячностi. Знайомством iз ним i його добрими послугами я почасти зобов"язаний вам; але як iще поєднати з цим те, що я вже вiдчуваю у серцi до вас!
Сподiваюся, що ви будете ласкавi передати вашiй дружинi запевнення у моєму пошануваннi i нагадати про мене вашим дочкам. Боюся, як би панi Гаккель не розцiнила "Людську комедiю" як грубий шарж. Скажiть їй, що це в невеликих дозах прекрасна отрута, яка стає опiумом, якщо дозу збiльшують. Дiм Гальперiних оплатить усi витрати в Бродах i Радзивиловi; я домовився з ним тут. Запитання до митницi: чи обкладають у вас скрипки? Я чекаю прибуття двох-трьох скрипок, вони призначаються для подарунка. Чи вiзьмуть iз мене за право ввозу? Як чинять у вас iз королем iнструментiв? Дозвольте надiслати вам тисячу висловлень дружби й засвiдчити свою сердечну вдячнiсть.

де Бальзак.

I потягнулися пiдводи з награбованим

Минуло 90 лiт iз часу початку Першої свiтової вiйни, бойовi дiї якої тривалий час велися й на територiї нинiшнього Радивилiвського району. Цiкавi спогади про це залишив Дмитро Прокопович Оськiн, - пiд назвою "Записки прапорщика" вони увiйшли до збiрника "Откровенные рассказы" (Москва, Воениздат, 1998). Записки очевидця передреволюцiйних i революцiйних подiй, молодшого офiцера, що пройшов три роки вiйни, одержавши офiцерський чин за вiйськовi подвиги солдатом, вихiдця iз селян дихають жвавiстю суворих описiв. Пропоную в своєму перекладi уривки спогадiв про протистояння в районi Радивилова (Радзивилова) в 1916 роцi, побут росiйського воїнства.

У сутiнках в"їхав у Кам"яну Вербу, велике поселення, котре нараховує понад тисячу селянських будинкiв, що потопало в зеленi, тобто у фруктових садах. Жителiв у поселеннi достатньо. Правда, не видно дорослих чоловiкiв.

Виїхавши на великий майдан, на якому розташована церква й школа, я зупинився довiдатися про подальший маршрут. На моє щастя, показалася пiдвода, у якiй сидiв поручик Попов. Порадуваний зустрiччю, я зiскочив зi свого скакуна i до поручика iз запитанням: як проїхати до полку?
- Штаб полку звiдси кiлометрiв за вiсiм-десять, - сказав Попов. - Бiля нього всi роти, щоб завтра вдосвiта вирушити до Радзивилова. Я тiльки зараз вiдтiля, їду в обоз, щоб вiдпочити вiд боїв i отриманої контузiї. А ти звiдкiля?
- А я з обозу, викликаний у штаб полку для призначення на нову посаду. Доганяю полк.
-  Чи далеко до обозу?
- Я його залишив за Ризькими казармами з Ханчевим, що прибув туди на вiдпочинок.
- Боюся, не зможу проїхати цих десяти кiлометрiв. Уже сутенiє. Давай зупинимося тут, заночуємо.
- Менi не особливо зручно, - заперечив я. - Телефонував Моросанов, щоб я якомога швидше прибув у штаб полку. - Та ну його! Я говорю, штаб полку зупинився на нiчлiг у селi Торжинському i лише завтра вдосвiта пiде до Радзивилова. Ти можеш переночувати тут, а вранцi виїхати й наздогнати полк.

Я погодився.

Увiйшли в найближчу хату, що здалася нам найбiльш пристойною. Господарка люб"язно запропонувала нам зайняти чисту свiтлицю. Поки я розпитував Попова про бiй, у якому вiн брав участь, молода селянка внесла великий глек iз кип"яченою водою, так званий баняк. Ми заварили чай.
- Ти пам"ятаєш, Миколо Олексiйовичу, - звернувся я до Попова, - за час стоянки в Сапановi нам увесь час повторювали, що австрiйцi надзвичайно кепсько ставляться до полонених та до мирного населення i що в мiсцях, займаних австрiйськими й нiмецькими вiйськами, не залишається нi однiєї жiнки, ними не зґвалтованої.
- Пам"ятаю.
- А ти не запитував, дiйсно це так чи все це була брехня?
- Не запитував я, та й нiколи було запитувати. З двадцять другого травня i дотепер я не мав можливостi по-людськи не тiльки поїсти, але й поспати.
- Давай зараз запитаємо.

Я вийшов в iншу половину хати. Там три молодi селянки-українки готували вечерю з картоплi й молока.
- Можна кого-небудь попросити зайти до нас у свiтлицю? Одна з жiнок, висока, струнка, рокiв двадцяти шести, iз приємним вiдкритим обличчям, вiдповiла:
- Зараз буду.

Я повернувся у свiтлицю. Хвилин через п"ять вона ввiйшла. За подiл трималося хлоп"я, видно синок, рокiв шести.
- Сiдайте, - звернувся до неї Попов. - Чи не хочете кружки чаю?
- Спасибi, пане, я пiду зараз вечеряти.
- Ми хотiли вас запитати, - продовжував Попов, - чи правда, що австрiйцi погано з вами поводилися?
- Звичайно, правда. Чого ж чекати вiд них доброго. Коня забрали, порося одне забрали, жита половину забрали. Дiда з пiдводою забрали вже мiсяцiв два тому, а й зараз немає...
- То погано, виходить, жилося?
- Погано, пане. Дужо погано, а нiц не зробиш - вiйна.
- Адже коня, свиню, жито й росiяни беруть, - зауважив я.
- Це вiрно, але то свої б брали, а то австрiяки.
- Чекали ви, що росiяни прийдуть? - знову почав запитувати Попов.
- О... нi, не чекали. Усi говорили, що росiянам капут, бiльше не прийдуть, а коли ми побачили, що австрiйцi втiкають, то нам стало ясно, що вони брехали.
- Що ж, радi ви росiянам?
- Як же не радiти, мiй чоловiк в армiї, либонь, прийде, якщо живий ще.

- А скажiть, - звернувся я до неї, - австрiйцi з жiнками погано поводилися?
- Як погано? - не зрозумiла вона.
- Та так, що лапали вас, змушували iз собою ночувати.
- Ой, що ви, пане, хiба ж це можна?!
- А от ми чули, що там, де австрiйцi з"являються, вони зараз же дiвиць i жiнок женуть у лазню, а потiм до себе спати тягнуть.
- Е, нi, у нас такого не бувало.
- Можливо, в iнших мiсцях було?
- Не знаю, як в iнших мiсцях, а в нас дуже ввiчливi стояли. Якщо яка жiнка сама схоче, то їй нiчого не поробиш, а щоб силомiць тягти, то цього не було.
- А багато було таких жiнок, що самi хотiли?
- Де там багато? Хiба непутяща яка... У нас на селi одна Зоська цим займається, так у неї завжди було повно й офiцерiв, i солдатiв, а до iнших нi-нi... - I вона енергiйно замотала головою. - Австрiяки поганi, гiршi наших, особливо мадяри, iз ними не поговориш, вiд них нiчого не зрозумiєш, але коли наставала весна i треба було жито сiяти, вони своїх коней давали на посiв, а в кого свого жита не було на обсiменiння, то й жито давали.
- Ну, що? - звернувся я до Попова. - Виходить, брехали в наших газетах, що австрiйцi та нiмцi бабiв ґвалтують?
- Бiс їх знає, може, й брехали, та й не можна не брехати - вiйна, а пiд час вiйни треба розпалювати iнстинкти. Як змусити солдата йти в наступ, коли не говорити, що ворог поглумився над вiрою, над дружинами й дiтьми? По совiстi кажучи, у нас в тилу, мабуть, бiльше неподобств дiється, нiж отут. Усе-таки австрiйцi i нiмцi куди культурнiшi росiйського воїнства.

.....
Пiд"їхав до Моросанова. Тон його пiдвищений:
- Тепер ми гнати будемо австрiйцiв до самого миру й одержувати хрести, не те що ранiш було, коли пiд Сапановом сидiли.

Незабаром пiд"їхав Радцевич-Плотницький, що виїхав iз мiсця ночiвлi полку пiзнiше. Я представився полковнику, заявивши, що здав обоз 1-го розряду поручику Ханчеву.
- Вiдмiнно зробили, прапорщику, я думаю вас призначити молодшим офiцером дванадцятої роти. Там зараз безлюддя. Рота на руках фельдфебеля. Ви сьогоднi ж вступите в тимчасове командування аж до прибуття Ханчева, а потiм видно буде.
- Слухаюсь.

Радцевич подивився на годинник i розпорядився вирушити полком далi.

Пройшли ще кiлометрiв три. Лiс закiнчився. Перед нами широке поле, засiяне хлiбами. На самiй околицi лiсу притулилося кiлька хат поселення Мала Криниця.

Далi за цим поселенням пiшла пiщана дорога, надзвичайно важка для пiших i для возiв. Ноги грузнули в пiску, i солдати з труднощами просувалися вперед. За Малою Криницею, кiлометрiв за три, - Радзивилiв, росiйське мiстечко, за яким повинно бути австрiйське мiстечко Броди. Радзивилiв - прикордонний пункт, через який у мирний час росiйськi мандрiвники їздили в Австрiю.

За увесь час шляху з боку австрiйцiв не було нiяких ознак життя. Пiдiйшли до самого Радзивилова. При входi в мiсто полк було зустрiнуто найстаршими жителями на чолi з мiським самоврядуванням i духiвництвом, з iконами й корогвами, iз хлiбом-сiллю. Радцевич виїхав уперед полку, прийняв хлiб-сiль вiд депутацiї i сказав, що росiйське вiйсько несе звiльнення великого слов"янського народу i чекає в цьому розумiннi сприяння мiсцевого населення. Церемонiя з пiднесенням хлiба-солi продовжувалася не бiльш десяти хвилин. Депутацiя стала розходитися, як раптом iз боку австрiйцiв пронеслося кiлька артилерiйських снарядiв i звiдкись праворуч застукав кулемет. Полк, що перебував у похiдних колонах, здригнувся, порядок колон порушився. Люди в пошуках захисту вiд снарядiв i куль кинулися за будинки. Командир полку з ад"ютантом Моросановим, а також пiп укрилися в найближчому великому будинку, що виявився гмiнним правлiнням. Я разом iз прапорщиком Завертяєвим сховався за одну з нежилих будiвель, неподалiк вiд гмiнного правлiння. Бiля години продовжувався найжорстокiший обстрiл полку. Радцевич-Плотницкий, отямившись вiд несподiванки, вiддав розпорядження вислати перший батальйон у наступ на стрiляючий ар"єргард противника.

Перший батальйон пiд командою пiдполковника Нехлюдова, розсипавшись рiдким ланцюгом, пiшов у сторону австрiйських позицiй. Обстрiл припинився лише пiсля того, як перший батальйон вибив австрiйських розвiдникiв iз пiвденно-захiдної околицi Радзивилова i примусив знятися вислану австрiйцями до самого Радзивилова батарею.

Обравши собi в гмiнному правлiннi одну з кiмнатинок, звернену вiкнами в сторону супротивника, я завалився спати й спав майже до самого вечора. .......... Залишивши Земляницького в самочинно зайнятiй мною кiмнатi, я пiшов провiдати свого скакуна, залишеного на прив"язi в одному iз сараїв за гмiнним правлiнням. Кiнь, що не одержував з учорашньої ночi фуражу, понуро гриз дерев"яний стовп. Я розшукав i попросив полкового фуражника дати фуражу для скакуна i поставити його в стайню штабу. Закiнчивши турботи про коня, пiшов до Моросанова. - Був у мене Завертяєв, - почав я, - лякав, що ми знаходимося в оточеннi, про що свiдчать, мовляв, пожежi в мiстi. У якому становищi ми дiйсно перебуваємо? - Що пожежi в мiстi, це вiрно, i, звичайно, ця справа рук австрiйських шпигунiв. А про оточення не може бути й мови. Ми настiльки сильно тiснимо австрiйцiв, що вони ледве встигають кивати п"ятами. Я щойно говорив iз командиром полку, вiн у повнiй упевненостi, що австрiйцi не пiзнiше як сьогоднi вночi очистять i Броди. - А по-моєму, усе-таки пожежi не вiд того, що шпигуни сигнали подають, а тому, що нашi солдати необережно з вогнем поводяться. - Звичайно, тут i солдати винуватi, однак i командир правий, вважаючи, що пожежi - справа рук шпигунiв, а євреї - основна шпигунська маса австрiйцiв. - Що ж ви збираєтеся робити? - Командир ще двi години тому говорив по телефону з командиром дивiзiї Шольпом про необхiднiсть очистити мiсто вiд жителiв. - Усе мiсто очистити вiд жителiв? - здивувався я. - Як же ви не розумiєте: якщо ми тут затримаємося на позицiї, то жителi нас будуть сковувати. - А ви уявляєте собi, що тут тисяч п"ять жителiв? - По-моєму, навiть бiльше. - I як же ви очистите вiд них мiсто? - Дуже просто. Накажемо виселитися, i бiльше нiчого. - Куди ж вони пiдуть? - У Кременець, Дубно, куди завгодно... У тил. Я здивовано знизав плечима. Поцiкавився, коли буде пiдписаний наказ про моє призначення в роту, i, одержавши вiдповiдь, що оформлення вiдбудеться не пiзнiше завтрашнього дня i що я можу ще ночувати при штабi, повернувся до себе. Перед смерканням пiшов подивитися Радзивилiв. Перше, що впало в око, - це розсипаний по всьому мiсту батальйон пiд керiвництвом полiцейської команди, що оповiщає жителiв про негайний виїзд iз Радзивилова. Плач, стогони, лайка, благання, лементи неслися вiд кожного будинку. Полiцейська команда твердо втiлювала отриманий наказ очистити мiсто до ночi. Через яку-небудь годину повз штаб жителi потягнулися вiд Радзивилова до Малої Криницi. За Малою Криницею у лiсi населення розташувалося табором. Я затримався майже до свiтанку бiля цього табору, переходячи вiд одного багаття до iншого, прислухаючись до розмов. Зрозумiв мало - мова велася переважно не зрозумiлою менi єврейською. З окремих фраз можна було розiбрати прокльони, що посилаються на адресу росiйського вiйська. Величезнi юрби людей, нав"юченi домашнiм скарбом, з маленькими дiтьми, бiльшiсть iз яких босi, рухалися до лiсу, зупиняючись бiля багать, розведених тими, хто прийшли сюди ранiше. У Радзивилiв повернувся вранцi. Там уже не було нi одного мирного жителя. Усi будинки зайнятi людьми полку. Майже на кожному дворi лiтав пух iз розпоротих подушок i перин. У жоднiй квартирi не залишилися не розкритими скринi й шафи. Меблi, посуд - усе ламалося, нищилося. Обшивку меблiв - плюш, оксамит, шкiру - здирали: однi на онучi, другi на ковдри, третi просто так, бешкетництва ради.. Офiцерство всiх батальйонiв, користуючись тим, що позицiя проходила самою окраїною мiста, розташувалося не в окопах, як звичайно, а в будинках, роблячи там ревiзiю залишеного майна. Прийшовши в третiй батальйон, до командира батальйону Савицького, я застав його в шикарному особняку. Сидiв навпочiпки бiля великого комода за розбиранням дамської бiлизни. - Навiщо вам це, Миколо Федоровичу? - запитав я. - У господарствi всяка рiч згодиться. У другому батальйонi пiдполковник Приєзжев, що вважався iнтелiгентним офiцером, навантажив речами кiлька пiдвiд i давав iнструкцiї своїм денщикам, як iз цими возами добратися до Тули. Якщо в першу нiч iз Радзивилова низками виходили навантаженi домашнiм скарбом жителi, то зранку наступного дня потягнулися вози з награбованим майном, супроводжуванi денщиками. Маршрут невеликий. Усього пiвтори тисячi верст.

* * *
Савицький скликав у себе ротних командирiв, розповiв безлiч анекдотiв i наприкiнцi зачитав отриманий з Острогожська лист старшого по супроводу пiдвiд, вiдправлених офiцерами батальйону в Тулу з награбованим у Радзивиловi майном.
- Ха, ха, ха! - смiявся Савицький. - Острогожськ проїхали, i, будьте впевненi, ми з вами в острог не потрапимо. Одне прикро: надто вже ми квапилися i лише чисте вибрали. Але ж у шкапах (шафах) залишилися другоряднi предмети, зате в кошиках iз брудною бiлизною, коли я покопався, - такi шедеври знайшов, яких моя дружина та й вашi теж i в снi не бачили. У себе в квартирi я усi оглянув. Доведеться просити Мокєєва ще конячку дати. Правильне прислiв"я: поспiшнiсть потрiбна тiльки при ловi блiх!

Савицький викликав денщика i наказав притягти кошик, пiдняв кришку i демонстративно почав викидати її вмiст.

- От бачите, - потрушував вiн панталонами, - iз найтоншої полотнини. Чи от сорочка, дивiться - мережива однi. I вiн одну за одною витягав приналежностi дамського туалету, причому деякi з них були настiльки бруднi, що огидно дивитися.
- Миколо Федоровичу, та навiщо вам це?! - обурився я. Савицький вiдповiв примирливо:
- Ви, прапорщику, ще не одружений i дiтлахiв не маєте. Пiвроку тому одержували шiсть рублiв, а тепер одержуєте сто п"ятдесят. Вам, звичайно, нi до чого це, а я вже п"ятнадцять рокiв офiцерську лямку тягну, i якщо на вiйнi не заробити, то де ж? Адже я не пiдрядчик i не архiтектор. Вiднеси кошик! - озлоблено крикнув вiн денщику.

Радзивилiв - Броди Червень 1916 року

Живу в особняку разом iз Нiкiтiним i Новосьоловим... Зайнятий нами особняк ґрунтовно зруйнований.
Близькiсть позицiї дозволяє австрiйським кулям долiтати до нашого будинку. Скло вибите у вiкнах, звернених у сторону окопiв. З обстановки збереглися лише обдертi меблi, найбiльш коштовнi предмети розкраденi. В однiй з великих кiмнат - бiблiотека, де я улаштувався зi своїм похiдним лiжком. Безлiч книг релiгiйно-богословського змiсту, белетристика, небагато з економiки. Дуже багато витончених видань iз мистецтва й технiки.

Радзивилiв швидко руйнується. Майже щодня то в одному, то в iншому кiнцi мiста трапляються пожежi вiд необережного поводження наших солдатiв з печами, у яких вони готують їжу, не задовольняючись обiдами з похiдної кухнi. Очищення квартир вiд коштовного майна здiйснюється поголовно всiма. З легкої руки деяких офiцерiв солдати, у свою чергу, набивають речовi мiшки всяким барахлом.

- Куди це вам? - запитую я деяких солдатiв. - Невже до кiнця вiйни ви будете тягати всю цю непотрiб?
- Нiчого, ваше благородiє, поволочимо. Австрiйця розбили, мабуть, тепер-от i мир незабаром...

У пiдвалах солдати знаходять горiлку й вина. Поки про це не вiдомо офiцерам, солдати напиваються самi, але в мiру виявлення вино й горiлка забираються в офiцерськi збори. Отець Микола обходить найбiльш заможнi будинки пiд приводом пошуку книг для полкової бiблiотеки, що залишилася в Тулi. Попутно з книгами забирає гравюри й картини. Усе це вантажить на вози й вiдправляє в обоз, звiдки клопотанням начальника господарської частини цiнностi вiдправляються в Тулу.

На позицiї затишок. Чуток про наступ нема, та й нi з ким наступати. З 22 травня полк утратив три чвертi свого складу i тепер очiкує з дня на день поповнення. На всiй радзивилiвськiй дiлянцi зрiдка невелика перестрiлка, головним чином опiвднi, коли противник намагається заважати роздачi їжi солдатам.

Через два тижнi вийшов наказ вiдтягнути 12-у роту до штабу для охорони полкового прапора. Насправдi для охорони штабу.

Офiцерiв розмiстили в гмiнному правлiннi. Солдати вирили собi землянки. Менi випало зайняти кiмнатку, що виходить вiкнами у сторону окопiв. Як спостережний пункт обраний будинок митницi, величезний п"ятиповерховий будинок, iз шостим горищним поверхом, iз якого вiдкривається вид уперед на десяток кiлометрiв. До чергування на спостережному пунктi притягнутi молодшi офiцери штабу i прапорної роти, тобто нашої, 12-ї. Доводиться сидiти з трьох-чотирьох годин ранку до смеркання через кожних шiсть днiв.

Перший день мого сидiння на спостережному пунктi пройшов спокiйно. З-за Бродiв австрiйцi щодня посилали по декiлька дванадцятидюймових снарядiв. Звичайно цi снаряди вибухають за Радзивиловом. У друге моє чергування бiля першої години почувся пострiл дванадцятидюймовки. Снаряд пролетiв бiля митницi. Хвилин через п"ять другий. Третiй... Зi страху причаївся за виступом кам"яної стiни. Новий полiт снаряда. Дверi в кiмнату розчинилися, немов вiд сильного вiтру. Я вiдкидаюся у сторону, вдаряюся плечем об стiну. Пiднявся через кiлька митей у повному здивуваннi. Вибуху снаряда не чути. Перечекавши кiлька хвилин, я виглянув у вiкно, але нiчого не побачив. Тодi пiдбiг до слуховому вiкна, зверненого у двiр будинку, i побачив надворi велике сум"яття. Швидко спустився вниз. Полковник Iванов i офiцери бiля нього були блiдi.
- У чому рiч?
Iванов дивився нерозумiючими очима. У сараї, що прилягав до будинку, зiбралася група солдатiв. Пiдбiг до них:
- Що сталося?
- Дванадцятидюймовий упав, - вимовив один. Я побачив величезний снаряд, що нерозiрваний стояв посерединi сараю, - "валiзу".
- Гляньте, - сказав один з унтер-офiцерiв, - як вiн пролетiв.

Я побачив у будинку митницi над другим поверхом величезну дiру, пробиту снарядом. На землi виднiлася штукатурка, що обсипалася у великiй кiлькостi.

- Снаряд пробив будинок, - доповiдав солдат, - потрапив у пiдвал сараю, вiдрикошетив, пробив пiдлогу й от - став стiйма. Отут тiльки я змiркував, що сильний шум, трiск i ураган, який пронiсся у горищних кiмнатах, були викликанi польотом цього снаряда на вiдстанi семи-восьми крокiв вiд мене.

Незабаром у сарай прийшов Iванов у супроводi офiцерiв i наказав негайно викликати артилеристiв для розряджання снаряда, щоб вiн випадково не вибухнув i не пiдняв у повiтря не тiльки сарай, але й будинок митницi. Особисто менi бiльше потрапити на спостережний пункт не довелось, але через три днi дванадцятидюймовий снаряд ще раз пробив будинок митницi i вибухнув у дворi, вбивши декiлькох солдатiв. Вирва була глибиною два з половиною метри при дiаметрi десять метрiв.

..........
Тиждень тому прибуло близько тисячi солдатiв для поповнення полку. Командир наказав ротам спiшно ознайомити новоприбулих з умовами позицiйного життя, а для того, щоб новоприбульцi швидше освоїлися з обстрiлом, виряджати їх у польовi вартування i взагалi тримати в першiй лiнiї окопiв. 11 липня стало вiдомо, що наступного дня нашому полку слiд перейти в наступ на Броди. 12-у роту бiля прапора встигли замiнити iншою i вiдправити в 3-й батальйон.

Перспектива йти в наступ не з приємних. Знову, як i ранiше перед кожним наступом, пiдбивав я пiдсумки свого життя, тому що невiдомо, чи вдасться вийти з бою живим. Австрiйськi позицiї знаходилися вiд наших на вiдстанi восьмисот крокiв. Щоб до них добратися, треба було перетнути великий луг. Австрiйськi ж окопи мiстилися бiля галявини лiсу, крокiв за сто. Прикриттям їхнього тилу служив Бродський лiс, що приховував просування пiдкрiплень i пiдвезення боєприпасiв та продовольства.

У диспозицiї було сказано, що наш наступ буде пiдтримуватися артилерiйським вогнем, який повинен змести дротянi загородження перед австрiйськими позицiями. На жаль! Марно ми чекали цього артилерiйського вогню. Артилерiя стрiляла "через годину по чайнiй ложцi". Кiлька рiдких пострiлiв з важких гармат - потiм звичайна тридюймова шрапнель. Австрiйцi вiдповiли набагато могутнiшим обстрiлом нашої позицiї.

Годинi о шостiй ранку за всiма правилами розсипного ладу ми вибiгли з окопiв, роблячи одиночнi перебiжки, збираючись поступово на невеликих пагорбках чи межах, i, перепочивши, рухалися далi. Ось австрiйськi окопи! Скажений кулеметний обстрiл - наче град над нашими головами. Вткнулись у землю, боячись пiдвести голови. Здавалося, що дзизкучi, нiби рiй бджiл, кулi пронижуть негайно. Солдати злякалися. Деякi зробили було спробу повернутися. Цю спробу довелося рiшучим чином припинити, аж до звернення свого револьвера на боягузiв. Пiсля години лежання стрiлянина трохи вщухла. Уловивши зручний момент, наш пiдроздiл пiднявся i стрiмкими стрибками кинувся до дроту. На наше щастя, дрiт не був суцiльним - були в окремих мiсцях проходи. Резервна група, яка йшла позаду, влилася в передову, i спiльно ми здолали загородження.

Австрiйцiв в окопах застали небагато. Вони вiдiйшли до лiсу, де в них була друга лiнiя окопiв. Думати про наступ на другу лiнiю не випадало. Безлiч людей вибито з рядiв. Зупинилися в чеканнi розпоряджень начальства - зi штабу полку передали наказ обкопатися на досягнутому рубежi. До ночi встигли викопати лопатками невеликi окопи, у яких можна сховатися лише лежачи. З настанням темряви поглибили окопи до колiна. Були впевненi: зранку доведеться знову перейти в наступ. Пiдрахунок утрат показав, що в 12-й ротi вибуло 30 чоловiк iз 150. Зiбравшись разом, офiцери батальйону стали обговорювати можливостi подальшої атаки.

Загальна думка така: потрiбно цiєї ж уночi продовжити наступ, щоб не дати можливостi австрiйцям пiдвести пiдкрiплення i за нiч змiцнити свою другу лiнiю. Про нашi пропозицiї повiдомили в штаб Моросанову, на що одержали вiдповiдь: нового наступу не передбачається i нам треба закрiпитися на зайнятому рубежi, причому саперна команда полку i доданi їй на допомогу команди протягом ночi поставлять перед нашими рядами рогатки з дротяними загородженнями. До свiтанку полковi сапери за допомогою резервних рот тягали рогатки, встановлювали їх крокiв за п"ятдесят перед залеглими солдатами. Повiривши Моросанову, що наступу не буде, ми почали пристосовувати для себе одиночнi окопи, прагнучи перетворити їх на бiльш надiйнi притулки й землянки.

Уночi 13 липня несподiвано надiйшло розпорядження знову перейти в атаку.

- Яке iдiотство! - лаялися ми. - Австрiйцi встигли за цi два днi змiцнити свої позицiї, ввести резерви. Ми ж повиннi наступати тими ж силами, що значно порiдiли в результатi останнього бою.

Усупереч сталiй практицi цього разу наступ наказано провести не ранком, а о першiй годинi дня. Очевидно, у розрахунку на те, що в цю пору австрiйцi зайнятi одержанням обiду i будуть захопленi зненацька. Наше припущення, що австрiйцi зможуть за час перепочинку змiцнитися, виправдалося. При першому ж виступi з окопiв ми були зустрiнутi ураганним обстрiлом. Правда, i наша артилерiя цього разу стрiляла значно енергiйнiше, нiж напередоднi. Однак узяти швидким наскоком позицiї ворога виявилося неможливим. Потоки свинцю, спрямованi в нашу сторону, стримували всяке просування. Поодинцi й окремими групами наближалися ми до дротяних загороджень, розбити якi артилерiя не встигла. Щоб перебратися через дрiт, треба спочатку розрiзати його ручними ножицями, що надягаються на багнет. Такi ножицi, однак, виявилися незручними для рiзання дроту, i солдатам доводилося, лежачи пiд дротом, правою рукою стрiляти по австрiйських окопах, а лiвою повiльно перерiзати дрiт, щоб утворився прохiд. Лежання пiд дротом i свинцевим дощем продовжувалося не менше трьох годин. Нарештi на лiвому фланзi нашої роти утворився прохiд, i 4-й взвод iз прапорщиком Берсенєвим на чолi ввiрвався в окопи австрiйцiв. Замiсть звичайної здачi в полон цього разу взвод, що увiрвався, зустрiв запеклий опiр австрiйцiв.

Слiдом за 4-м взводом пройшов у цей прохiд 3-й, за ним 2-й, незабаром i вся 12-а рота. В окопах i за ними почався багнетний бiй, побачений уперше мною за весь час вiйни. Австрiйцi билися запекло. Нашi солдати теж з оскаженiнням перли на австрiйцiв, причому останнi вiдступали в лiс, де робота багнетом була не зовсiм зручна. Озвiрiння дiйшло до такої мiри, що солдати пустили в хiд шанцевi iнструменти, лопатки, якими розкроювали австрiйцям голови. Рукопашний бiй продовжувався не менш двох годин, причому в той час, коли 12-а рота вела багнетний бiй, сусiднi роти ще не встигли пробратися за дрiт i продовжували вести бiй вогневий пiд дротовими загородженнями. Це погiршувало становище 12-ї роти, австрiйцi дивилися на нас, як на iзольовану частину, що не може завдати їм серйозної шкоди. Щастя! Правiше вiд нас прорвали дрiт i зайняли окопи солдати 1-го батальйону 12-го полку. Лише пiсля цього австрiйськi позицiї очистилися i бiй перенiсся безпосередньо в лiс, перейшовши майже по всiй дiлянцi в багнетний бiй. Тiльки наступаюча темрява припинила рiзанину. Люди переплуталися мiж собою. Я бачив мигтючi озвiрiлi обличчя то росiян, то австрiйських солдатiв, причому серед росiян я не впiзнавав людей своєї роти. Нiч внесла заспокоєння.

Швидко пристосували австрiйськi окопи, повернувши бiйницi у бiк лiсу, вислали туди сильну польову варту, що повинна була попередити, якщо австрiйцi почнуть контратаку. Уся нiч минула в тривожному чеканнi наступу австрiйцiв. Рука весь час тримала гвинтiвку, якою довелося замiнити нiчого не вартий у бої револьвер.

Свiтанок. Руху з боку австрiйцiв не помiтно, i ми обережно почали оглядати лiс. Постала кошмарна картина: перед окопами лежали купи тiл росiйських солдатiв, за окопами не меншi купи тiл солдатiв австрiйських. Австрiйцi вiдступили за Броди. Наш полк до сьомої години ранку ввiйшов у мiсто. Втрати колосальнi. Характерно, з усiх нових прапорщикiв, що влилися в наш батальйон - а їх улилося дванадцять чоловiк - серед живих залишився тiльки один, i той контужений та вiдправлений у тил без надiї повернутися. Це значить, що старi офiцери, так само як i старi солдати, пристосувалися до вiйськової атмосфери, краще орiєнтуються, використовують мiсцевi особливостi, вчасно ховаючись за складками мiсцевостi, чого не знають новi солдати i новi прапорщики.

Єдиною нагородою тим, хто лишилися живими, була маса захоплених у Бродах наливок, настойок, лiкерiв. Упродовж трьох-чотирьох днiв стояння в резервi всi офiцери полку були п"янi. Пили, поки не знищили всього запасу. Командир полку дав менi нове призначення - начальник похоронної команди. Я повинен був негайно вiдправитися на радзивилiвськi позицiї разом iз доктором Блюмом, щоб прибрати трупи, поховати вбитих, а також зiбрати розкидану у величезнiй кiлькостi на полi бою зброю, що як залишилася пiсля вбитих i поранених солдатiв, так i була кинута противником. 16 липня ми з Блюмом iз раннього ранку почали обхiд мiсць недавнього бою. Нами зареєстровано понад п"ятсот трупiв солдатiв 11-го полку. Пiдiбрано бiля п"ятдесятьох чоловiк тяжкопоранених солдатiв, не помiчених безпосередньо пiсля бою через їх непритомний стан. Закiнчивши очищення окопiв, ми перейшли в лiс. На глибинi не бiльш пiвкiлометра ми знаходили вбитих i тяжкопоранених австрiйських солдатiв. Двох санiтарних двоколок, що були в нашому розпорядженнi, явно не вистачало, i Блюму довелося звернутися до розташованої в Бродах 14-ї дивiзiї за допомогою. З дивiзiйного лазарету нам було послано до десяти санiтарних пiдвiд, що два днi перевозили поранених на перев"язний пункт.

У лiсi, на вiдстанi пiвкiлометра вiд окопiв, саме проти дiлянки 12-ї роти, ми з Блюмом наткнулися на кинуту австрiйцями гаубичну батарею.

Я доповiв про неї командировi полку.
- Це мiй батальйон узяв, - заявив присутнiй на доповiдi командир 2-го батальйону Чубов.
- Ну, нi, це третiй батальйон, - запротестував Савицький.
Розгорiлася суперечка. Нарештi втрутився Плотницький, заявивши, що за вдалу операцiю пiд Бродами вiн i того й другого командира представить до нагороди.
- Ну, а що ж дванадцятiй ротi дадуть? - виникло в мене мимовiльне запитання. Ханчев мав усi пiдстави одержати за шiсть рот нiмецьких єгерiв Георгiївський хрест, однак Савицький так склав реляцiю, що роль 12-ї роти в розгромi єгерського батальйону була зовсiм змазана. Справа була подана таким чином, начебто цю операцiю провiв весь батальйон пiд безпосереднiм керiвництвом Савицького. I Савицький - а не Ханчев! - за цю справу був представлений до Георгiївського хреста i до звання полковника...

* * *
По всьому фронту йде наступ на австрiйцiв. Головне командування Пiвденно-Захiдного фронту поставило завдання найближчим часом оволодiти Львовом.

Свiй серед своїх (Дмитро Дорошенко)

Дмитро Iванович Дорошенко (1882 - 1951) - вiдомий український державний дiяч, iсторик. Був членом Центральної ради УНР, головою її Генерального секретарiату, мiнiстром iноземних справ в урядi П.Скоропадського. Жив в емiграцiї, викладав в унiверситетах. Видав "Iсторiю України 1917 - 1923 рр.", "Нарис iсторiї України" в двох томах. Залишив мемуари "Мої спомини про давнє минуле" (Вiннiпег, 1949), де є й спогади про наш край. (Друкуються за сучасним правописом.) З цими мемуарами познайомив мене радивилiвський вчитель iсторiї Василь Ярмусь.

Лiтом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Iв. Зiлинський i запропонував зробити з ним подорож на Волинь; вiн дiстав доручення вiд Росiйської Академiї Наук дослiдити архаїчнi українськi говiрки, вже побував на Полiссю, на пiвнiчнiй Чернiгiвщинi, а тепер хотiв побувати й на Волинi. Я охоче пристав до його пропозицiї, бо я сам ще не бував на Волинi, хiба в переїздi, i мене дуже цiкавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полi. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькiй границi. У Радивиловi служив залiзничним лiкарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, i вiн охоче пристав до нашої компанiї, щоб разом з нами зробити невелику екскурсiю до Берестечка i до деяких iнших мiсцевостей на Волинi. Годиться сказати бодай кiлька слiв про самого Левицького - вже давно небiжчика. Вiн був з роду графiв Рогуля -Левицьких, - але сам зрiкся графського титулу, вiдкинув першу частину свого прiзвища, i навiть мало хто знав, що вiн - граф. Правдоподiбно його рiд був український, але спольщений. Дiстав вiн прекрасне виховання, чудово володiв французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем i справжнiм лiкарем-гуманiстом, другом-опiкуном бiдноти, серед якої тiшився великою любов"ю й популярнiстю. Я сам це бачив на власнi очi пiд час нашої спiльної подорожi. Його повiстi й оповiдання овiянi духом вищої людяностi, зогрiтi глибоким спiвчуттям до всiх понижених i покривджених, мiж iншим з життя жидiвської бiдноти. Я познайомився з ним у Києвi, як з членом ТУПу (Товариства українських поступовцiв. - В.Я.); вiн був директором школи для фельдшерiв (лiкарських помiчникiв), але адмiнiстрацiя звiльнила його за українську пропаганду. Тодi вiн знайшов собi посаду лiкаря на залiзницi в Радивиловi, на самому австрiйському кордонi. Маючи безплатний бiлет вiд залiзницi, вiн часто приїздив до Києва i пiдтримував з київською громадою постiйний зв"язок.

Виїхавши з Зiлинським iз Боярки на нiч, ми ранком були в Радивиловi. Трохи вiдпочивши, рiшили вирушити до Берестечка кiньми, - iншого способу комунiкацiї й не було. Левицький замовив вiзника - жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидiвською мовою, а той ставився до нього з якоюсь особливою любов"ю й пошаною. Вiз був не дуже зручний, ми розмiстилися сяк-так, i Левицькому припало якесь невигiдне мiсце, але вiн не озвався на те анi словом. Коли я в дорозi звернув на це увагу вiзниковi, з яким менi довелося сидiти поруч, вiн вiдповiв:"А хiба вони самi скажуть, признаються?" Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганiй дорозi, весь час понад самим австрiйським кордоном, i ми бачили галицькi села. Берестечко було досить великим мiстечком. Положене далеко вiд залiзницi, воно зберiгало старосвiтський характер, що було помiтно в убраннi, яке носили мiщани i селяни, таких "байбаракiв" на жiнках i каптанiв на чоловiках я нiде бiльше не бачив. А вже Зiлинський, - той мав прекраснi жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, i раз у раз записуючи до своєї нотатки цiкавi слова й звороти. Справдi, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно говорили тут ще за Хмельниччини.

Але мене тягло скорiше на поле бойовища. Та ми не встигли ще розташуватись в жидiвському заїздi, щоб трохи пiдкрiпитись з дороги, як повна хата набилася жидiв, старих i малих! I як вони довiдалися про наш приїзд? Очевидно, звiстка про приїзд популярного "доктора" миттю розiйшлася по Берестечку, i всi хворi посунули до нього. Жiнки поприносили замурзаних, худих, рахiтичних дiтей. Левицький брав їх на руки, гладив по головi, вислухував, розпитував матерiв, i цi виливали свої жалi. Розмовляли по-жидiвськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора i увiльнити його вiд настирливих пацiєнтiв. Бiй, що вирiшив долю нещасливої для нас кампанiї, вiдбувся 28 - 30 червня (за старим календарем) 1651 p. на розлогому полi за мiстечком, мiж рiчками Стиром i Пляшевою. З одного боку стояла польська армiя силою 80.000 людей, в тiм числi 20.000 нiмцiв, не рахуючи узброєної челядi, з дуже сильною артилерiєю. Проти неї стояла українська армiя числом коло 100.000 козакiв i 50.000 татар пiд проводом хана Iслам-Гiрея. Українськi позицiї прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо пiд лiсом, який зберiгся ще тодi, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6-7 кiлометрiв, поки ми дiйшли до кiнця поля, до рiчки Пляшевої.

До недавнiх часiв панував погляд, що причиною поразки козакiв була зрада хана, який, тiкаючи з поля бою, захопив з собою насильно i Богдана Хмельницького. Новiшi дослiди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерiї, участь 20.000 нiмецької пiхоти, високi бойовi прикмети польської кiнноти, а головно - перевага польського плану бою, виробленого нiмецькими генералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицiй, почали в панiцi тiкати i вiдкрили козацькi позицiї з флангу. Але козацький табiр устиг замкнутись i успiшно видержував польськi атаки i облогу цiлих десять днiв. Хмельницький поспiшив на Україну органiзувати оборону, а провiд перебрав талановитий Iван Богун. Вночi на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє вiйсько з табору, поробивши наспiх греблi через багнисту Пляшеву. Вiн уже вивiв значну частину артилерiї й кiнноти, але тут зчинилася фальшива тривога, поляки спостерегли вiдступ i вдарили на табiр. Почалася панiка, i наступила катастрофа: 30.000 людей, переважно обозної челядi, потопилося в багнистiй Пляшевi або полягло пiд шаблями ворога.

Тепер береги Пляшевої поросли дрiбним лiсом. Сама Пляшева - не широка, але глибока i повноводна. Певна рiч, що 300 рокiв тому в нiй було ще бiльше води. В одному мiсцi ми побачили на острiвку Журалисi фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звiдси Почаївської Лаври позбирали кiстки, густо порозкиданi по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь i розпочали будування церкви над тими кiстками. Коли ми були там, то вже були виведенi мури до вiкон i коло будiвлi стояв високий хрест з написом: "Русскiе люде! Тут 30.000 твоїх предкiв полягло за вiру православну i за свою народнiсть". До цiєї майбутньої церкви на Журалисi вже вiдбувалися хреснi ходи (процесiї), в яких брали участь десятки тисяч наших селян. Так почаївськi ченцi використовували пам"ять про нашу нацiональну катастрофу для пропаганди своїх русифiкацiйних iдей. Тут же коло кiсток були зiбранi й знахiдки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавiлi шаблi, мушкети, остороги, залiзнi кулi. Сумно було нам дивитись на цi релiквiї - в чужих руках.

Оглянули ми острiв Волицю, де 300 козакiв, оточенi ворогами, не захотiли пiддатись, билися до останнього, коли залишився живий останнiй козак, то й той не схотiв пiддатись - хоч йому обiцяв життя сам король, який прибiг подивитись на цю дивовижу, - i теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави. Пройшли ми далi ще один кiлометр i побачили мале село Острiв, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рiк перед берестецьким боєм. В цiй церковцi гетьман напередоднi бою сповiдався й приймав св. Причастiє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привiз гетьману, як борцевi за православну вiру, меч, посвячений на Гробi Господнiм в Єрусалимi. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втiкачiв i полiг геройською смертiю вiд ворожої руки. Його тiло було знайдено, i король наказав поховати митрополита в церквi с. Острова. Але ми оглянули церковцю i не знайшли нiякого слiду могили. Та невiдомо, чи збереглася тепер, - коли я пишу цi рядки, - i сама церковця... Берестецьке поле, де вiдбулася нацiональна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 p. наш славний iсторик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланнi, написав 1848 p. свiй вiрш "Ой чого ти почорнiло, зеленеє поле", в якому з генiальною силою змалював в коротких словах фатальне значiння берестецького бою в нашiй iсторiї.

З Радивилова ми роз"їхалися: Зiлинський поїхав ще далi на пiвнiчну Волинь, до околиць Луцька i Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схiд, щоб вiдвiдати наших землякiв барона Штейнгеля коло Рiвного i письменника Дмитра Маркевича коло Острога. З Радивилова залiзницею 3 години їзди до станцiї Здолбуново, там переночували на двiрцi, i на другий день одна станцiя їзди - до Рiвного. Левицький мав пiд своїм доглядом у Здолбуновi маленьку амбулаторiю для залiзничникiв, i там ми й заночували. Коли ми висiли з поїзда i зайшли до станцiйного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворi, рiзниця була та, що пацiєнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбуновi християни, мешканцi Здолбунова. Левицький всiх приймав з однаковою увагою, i менi здавалося, що сама його людянiсть, його сердечна, щира мова впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довiр"ям до лiкаря.

***
Є в книжцi "Мої спомини про давнє минуле (1901 - 1914 роки)" розповiдь i про те, як навеснi 1904 року "Товариство прихильникiв української науки, лiтератури i штуки" у Львовi, де головував професор Михайло Грушевський, оголосило на лiто українськi унiверситетськi курси для молодi з "росiйської" України. Дмитро Дорошенко згадував: "З Києва до Львова їхалося поспiшним поїздом одну нiч. Вранцi ми були вже на кордонi в Радивиловi. Паспортовi формальностi не забрали багато часу, i за яких двi години ми вже побачили високу гору з якимсь шпилястим горбом зверху, - це був Львiв".

А ось як вiдбувалося повернення назад: "Курси скiнчилися, i треба було збиратися назад до Києва. Знов їхали цiлою компанiєю. Разом з нами їхала родина Чикаленкiв... Я тiльки тодi довiдався, що панi Чикаленкова перебувала весь час у Львовi з малими дiтьми, поки старшi ходили на курси. Нашi ерупiвцi (члени Революцiйної української партiї. - В.Я.) дали менi й паннi Дверницькiй доручення: перевезти через границю розiбранi частини друкарської машини, запакованi серед iнших речей у наших валiзках. Небезпечне доручення, але вiдмовитись не стало духу. А Настя Грiнченкiвна повезла з собою ще й револьвер, заховавши його на головi у волоссi своєї буйної куафюри. Потiм болiла у неї весь час голова, поки не переїхала границi i револьвер можна було покласти до кишенi. У вагонi їхав разом з нами й О.Данило Танячкевич до своєї станцiї Ожидова, близько вiд кордону. В оживленiй розмовi скоро проминули двi години їзди. Дуже потерпали ми на росiйському кордонi в Радивиловi, поки вiдбувся огляд багажу. На наше щастя, огляд був дуже поверховий, i ми благополучно довезли наш небезпечний багаж до Києва, де й здали його на руки панi Матюшеновiй, що була видним членом Революцiйної української партiї".

Згадана Настя Грiнченко - українська письменниця, дочка Бориса Грiнченка. Написала науково-публiцистичну працю "Iдея федералiзму у декабристiв" (1907), перекладала твори М.Твена, Г.Iбсена. А.Франса... Померла 1908 року у дуже молодому вiцi - 24 лiт.

У груднi 1906 року через Радивилiв їхав до Києва Михайло Грушевський. За словами Д.Дорошенка, професор часто курсував мiж Львовом i Києвом. Перед Великоднiми святами 1909 року зi Львова до Києва приїхав Iван Франко. Вiн не мiг без сторонньої допомоги вдягатися, їсти - вiдмовляли пальцi. Як тiльки тяжко хворий письменник сам здолав неблизьку дорогу?..

У Києвi вiн мав чимало цiкавих зустрiчей, поповнив свою бiблiотеку букiнiстичними виданнями. Вiдвезти шановану людину до Львова взявся Дмитро Дорошенко. "Я сказав (видавцевi Чикаленку), що тепер саме я вiльний i можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дiстану перепустки через границю, то в усякому разi довезу до самої границi, до Радивилова, а там служить при залiзницi д-р Модест Левицький, лiкар, який напевно легко дiстане перепустку i завезе Франка до Львова. Треба лише його попередити. На тому ми й порiшили". Але на вокзалi в Києвi вiн зустрiв Андрiя Франка, сина письменника. До пропозицiї супроводжувати батька той поставився холодно - у нього були iншi плани. "Я по вiд"їздi Франка сам жалував, - згадував Дорошенко, - що не поїхав з ним, настiльки Андрiй здався менi несолiдним. Та я надiявся, що М.Левицький стрiне батька й сина i дасть з ними раду. Так воно, як я потiм довiдався, i сталось, їзди було поспiшним поїздом усього одну нiч".

З дорiг дитинства (Валер"ян Полiщук)

Валер"ян Полiщук був одним iз найпопулярнiших українських поетiв 20 - 30-х рокiв ХХ ст. Загинув у бiльшовицьких катiвнях у 1937 р. Подаю уривок iз його автобiографiчних матерiалiв "Дороги моїх днiв".

Народився я 1 жовтня (18 вересня за старим стилем) 1897 року в селi Бiльче Боремельської волостi Дубенського повiту на Волинi, в сiм"ї селянина Лева Олександровича, який тiльки-но ставав на ноги з господаркою i тому був бiдний, аж синiй, як приказують у нас, хоч землi було коло восьми десятин так званої "вдобної". Батькiвський рiд - крiпаки з дiдiв-прадiдiв. Прадiд був панським чередником i передавали, що граф Султан вимiняв його за собаку та привiз iз Полiсся на Дубенщину - з того ми й Полiщуки. Дiд Олександр був уже при панському дворi, був розвинутий бiльш-менш i брав участь у польському повстаннi 1863 року. Коли повстання провалилось, а графа вислали до Сибiру, то дiд од двiрських одiйшов, одержав ґрунт, чого дворакам не давали, i таким чином стали мої батьки хлiборобами. Мабуть, через те, що дiд був двiрським, коло прiзвища Полiщук, ще навiть у моїх документах, було чудернацьке французьке прiзвище Плюто (plutot - значить "швидше"), це, мабуть, граф пiдганяв так покiйного дiда, для вiдрiзнення вiд iнших Полiщукiв, якi жили у Бiльчi, так записали його i в посiмейнi списки. Батько, буваючи на волосних посадах один час, той додаток до прiзвища знищив. Зате французька кров у iменi таки є, тiльки по материнiй лiнiї. Тут, переказують, були якiсь емiгранти з часу французької революцiї, але без документiв, дiтей яких закрiпачили через те саме та поробили садiвниками. Потiм сюди домiшалися поляки, українцi - i от з тiєї покорчi вийшла моя мати Софiя - найстарша дочка садiвника Миколи Ковалевського з мiста Козина у графа Тарнавського. Кажуть, мати була дуже гарною.

Дитинство я провiв дуже рiзнобарвно: користуючись волею, лазив попiд грушами, гостював у дiда Миколи, тодi мене носило по рiзних теплицях iз тропiчними рослинами, бiгав у лiс по гриби в Жабок риках коло Козина, де було дуже страшно i т. iн.

Першi спомини-острови у мене такi: десь лежу я у полi на межi, надi мною в блакитi кетяги жовтого зрiлого вiвса...

На початок

---

Лiтература

Будько Максим. Степань, Рiвне, 2003.
Бухало Гурiй. Круг мiстечка Берестечка, Рiвне, 1993. В оборонi волi. Боротьба УПА з нiмецькими окупантами на Рiвненщинi в 1941 - 1944 рр., Рiвне, 1995.
Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края, С.-Петербург, 1888.
Ґречило Андрiй, Терлецький Юрiй. Герби та прапори мiст i сiл Рiвненської областi, Київ-Львiв-Рiвне, 2002.
Денисюк Микола. Свiтло Цефеї, Дубно, 1995.
Дорошенко Дмитро. Мої спомини про давнє минуле. 1901 - 1914, Вiннiпег, 1949.
Лозов"юк Iгор. Давнi Дубенськi монастирi, Дубно, 1994.
Лотоцький Георгiй. Козацькi могили. Музейний лiтопис, Рiвне, 2003.
Мах Петро. Козацькi могили, Львiв, 1972.
Нацiональний пантеон "Козацькi могили" (автори Володимир Рожко, Павло Лотоцький та iн.), Луцьк, 2003.
Остарбайтери. Редактор Володимир Ящук, Рiвне, 1996.
Павлюк Йосип. Життя прожити - не поле перейти. Упорядник i редактор Володимир Ящук, Рiвне, 1995.
Пащук Iван. Повернення в незабутнє, Рiвне, 1993.
Повстанський рух отамана Тараса Бульби-Боровця. Упорядники Йосип Пацула, Євген Шморгун, Рiвне, 1998.
Свєшнiков Iгор. Битва пiд Берестечком, Львiв, 1993.
Свєшнiков Iгор. Музей-заповiдник "Козацькi могили", Львiв, 1990.
Тарнавський Мирон. Спогади, Львiв, 1992.
Цимбалюк Євген. Млинiвщина на межi тисячолiть, Луцьк, 2001.
Чобiт Дмитро. Як виникло мiсто Броди, Броди, 2002.
Яковчук Марiя. Григорiй Чубай, Рiвне, 2003.