Аннотация: Розповідь про студентку,якій відкрилися чари київської ночі.
Я лежала на ліжку, але мені не спалося. Щось тихо та настирливо гризло мене, невпинний потік безглуздих думок повільно тік у моєму розумі, неначе суцільна гряда розпливчатих хмар, схожих на отару білосніжних овечок, безупинно крокуючих назустріч дню.
На диво тиха ніч. Я піднялася з ліжка і вийшла на невеликий балкон. Підняла очі до неба та завмерла від захоплення. Небо кольору темно-чорного оксамиту з відтінком синього, всипане мерехтливими, немов краплі роси, зірками. Усі — і великі, і зовсім крапочки — красувалися на небосхилі від самого горизонту. Швидко натягнувши на себе одяг, я вискочила на вулицю. Добре, що студентка може собі дозволити гуляти вночі.
Я живу в квартирі своє бабусі, у Печерському районі. Раптова згадка виринула у моєму розумі: сьогодні перше травня. Кажуть, що першого травня на Лису гору злітаються на шабаш київські відьми. Ця згадка визначила першу зупинку моєї нічної прогулянки, я натхненно рушила у потрібному напрямку.
Від Сорочинської вулиці не так далеко до потрібного мені місця. Київ завжди переносить у минуле: його старовинні й величні вулички, прекрасні будинки, неначе висмикнуті з інших сторіч, чарівна бруківка, якій вже багатенько років, скульптури та пам’ятники, що заворожують. Це місто, як ніяке інше, заслуговує на звання Столиці. Нічні вулички зачаровують. Ніякого галасу, ніяких злих, квапливих людей, тільки приємна прохолода, від якої хочеться дихати глибше. Ідеш і володієш усім світом, а всі інші - ховаються під ковдрою. Ти наодинці зі своїми думками і забуваєш про весь світ навколо.
Раптом відчула: щось не так, заглибившись у сад своїх думок, я не помітила, що всі вулиці порожні, немає випадкових нічних перехожих та машин. Я залишилась у компанії ніжного світла ліхтарів. Відігнавши від себе думки про кінець світу, прокляття, смерть та інші варіанти, я рушила далі. Скоро підійшла до Лисої гори. У небі плавно рухалося доволі багато незрозумілих тіней, у лісі чулося постійне шурхотіння, а під лопатками розквітала крижана квітка від чиїхось нав’язливих поглядів. Протоптаною доріжкою я піднімалася на гору, згадуючи все про відьом. Звичайно, сьогодні відьми нікуди не зникли, а преспокійно жили серед нас. Вони використовують у роботі Всесвітню павутину, прекрасно почувають себе за кермом, не обов’язково гарні, але, як кажуть, “страшенно” привабливі. Я успішно подолала шлях до вершини. Від того, ЩО я побачила, моє обличчя витягнулося, брови помандрували вгору, а щелепа відвисла. Зручно влаштувавшись, на Лисій горі святкували відьми. Серед них вправно прошмигували пухнасті, маленькі чортенята, які розносили напої, у центрі палало величезне багаття, біля якого жінки змагалися у чаклунстві. Відьми були такими, якими я їх уявляла: веселі очі, задерикуваті посмішки, усі, як лялечки, стильно вдягнені, а навколо них висів пряний аромат чарів. Якась жінка приязно помахала мені, пролунав голос, схожий на спів вітру в літньому лісі: “Вітаю на шабаші, дитинко. Смертні рідко потрапляють на наше свято, але звичайних тут не бувало ніколи. У кожного свої якості, які заслуговують на повагу, та для нас найголовніше - це очі, сповнені прагнення бачити диво. У тебе саме такі очі, - відьма по-материнському тепло всміхнулася і поклала руку мені на щоку. - Сьогодні незвична ніч, коли від кількості чарів навкруги стає дибки волосся. Я дарую тобі можливість побачити те, що не бачив ні один смертний”. На шиї в мене з’явилася вишукана підвіска, яка зображувала мініатюрну відьму. Раптом різкий порив вітру підхопив мене і поніс услід за собою, я злякано зойкнула, а в голові в мене лунав тихий сміх відьми. Відьмовій обережно ніс мене, а я лише заливалася сміхом від радості та чарів, які переповнювали цю ніч. У голові тихо залунала красива та ненав’язлива мелодія: напевно, мені хотіли забезпечити найкращу пригоду в моєму житті.
Вітерець легенько штовхнув мене вниз, видно, він був інтелігентним паном і попереджав мене про щось. Я здалеку помітила Батьківщину-Матір, коли ми підлетіли, мене повільно закрутило навколо неї. На руці цокнув годинник, він сповіщав про те, що зараз північ. Байкою про те, що Вітчизна-Мати опівночі б’є мечем об щит, таксисти годували тих, хто вперше бував у столиці, — і не один турист просидів ніч, чекаючи на диво. Раптом статуя грюкнула мечем об щит, від несподіванки я скрикнула. Скульптура повернула свою величезну голову і вирячила очі — напевно, до неї не часто заходили гості. Оговтавшись, вона приязно всміхнулася і відсалютувала мечем. Від пориву вітру, створеного порухом меча, мене віднесло далеко; і вітер, підхопивши мене, поніс далі.
Ми пронеслися над Будинком з химерами. Навколо нього стояв страшенний ґвалт: усі чудовиська гарчали в один голос, можна було подумати, що у них науковий диспут, але грізні вирази облич змушували засумніватися у їх невинних намірах. Декілька горгулій спробували вкусити мене за ноги, але я вчасно підібгала їх.
Я зависла над зеленим театром біля станції метро “Арсенальна”. Я знала, то тут залишилися руїни від стін, які колись огороджували Київ, а поряд знаходиться “кладовище проклятих” - нехрещених немовлят та самовбивць. Тут побудували монастир, але він загадково згорів, після цього місце вважалося проклятим. Пригледівшись, я побачила дракона, він кружляв, наздоганяючи свій хвіст. Гадаю, це ожив мох на стіні, який розрісся у формі фігури з крилами.
Промайнули над замком Річарда Левове Серце; від завивань та стогонів, які долинули до мене, я покрилася гусячою шкірою. Звичайно, я знала, що всі звуки, які раніше ввижалися жильцям цього будинку, були від яєчної шкаралупи, яка застрягла в димарі. Але, побачивши мерехтливі людські силуети у вікнах, я вже не була так впевнена у відсутності привидів у цьому будинку.
Вітер миттю проніс мене над Бабиним Яром, видно, він не хотів тут затримуватися. Багато хто завжди відчував себе дуже неприємно, знаходячись тут. Кинувши погляд униз, я зрозуміла чому: більше сотні тисяч блідих силуетів мовчки стояли, їх обличчя були спотворені болем та стражданням, у глибині натовпу привидів плакали діти. Я заплющила очі і спробувала відігнати від себе побачене.
Літаючи над Києвом, я бачила багато див. На Прорізній 4 прогулювався пам’ятник Паніковському — комедійному персонажу. За сюжетом книги він стояв на перехресті Прорізної та Хрещатика і просив милостиню, і платив п’ять рублів жандарму, щоб той його охороняв. Кажуть, що можна попросити “Великого сліпого” поділитися грошима, але потрібно залишити невеликий внесок під його черевик. Давши вітру команду тримати курс на Паніковського, я пронеслася прямо над землею і хвацько всунула йому в черевик декілька гривень. Статуя від несподіванки відсахнулася, але, побачивши мене, галантно поклонилася. Я помахала йому на прощання, і відьмовій поніс мене далі.
На перетині Золотоворітської та Рейтарської вулиці їжачок з мультику “Їжачок у тумані” зворушливо кликав ведмедя. Біля Бесарабського ринку кіт, який відбивається у вітрині магазину, жахався своєї тіні. На перехресті Стрілецької вулиці та Сретенського провулку витанцьовувала Балерина, що ожила . Закохані Ліхтарі на Майдані Незалежності прогулювалися, тримаючи один одного за руку. У дворі неподалік перехрестя вулиці О. Гончара и Ярославого Валу літала корова, що, незважаючи на чари цієї ночі, видалася мені дуже незвичною.
Скоро горизонт почав світліти та, неначе яблуко, наливатися теплими кольорами: білим, кольору сліпучого першого снігу, рожевим, який нагадував рум’янець щічок на морозі, жовтим, схожим на колір свіжоспеченого лимонного кексу. Нарешті з-за горизонту викотилося сонце і глипнуло на місто, що прокидалося.
Відволікшись від цього чарівного ранкового спектаклю, я звернула увагу на те, що статуї завмерли на своїх постаментах, а відьми вже розліталися з Лисої гори. Можна було подумати, що все побачене — це лише сон, якби я не висіла на висоті близько сотні метрів над містом.
Вітер тихенько погойдував мене , спускаючи на землю. Я спритно приземлилися та помахала вслід вітру, який забирав з собою вчорашню мене. Вийшла з провулку, де мене покинув вітер. Вишкірившись, йшла назустріч раннім перехожим, у найпотаємнішому куточку свого серця я замкнула таємницю сьогоднішньої ночі. На шиї в мене гойдалася підвіска, подарована відьмою.