Нашi заклопотанi студентськi голови - мiсце небезпечне. Все в них є - i набутi у рiдному КиМУ знання, i здобутi у ньому ж дружнi зв'язки, i пiдготовка до сесiї, i до вечiрки, i фiлософське пiзнання себе, i враження вiд свiжого фiльму - того й диви, щось вибухне! Тому до нових знань ми найчастiше ставимося легковажно, не вiдчиняючи їм навiть хвiртки - "Та там ще треба м'якеньку канапку для iменi дiвчини чи хлопця, з якими лекцiї спiвпадають, та ще й стiльця звiльнити для пiдручника з англiйської мови, здавати скоро! А ви хочете, щоб ми новi знання пропускали! Та де вони сядуть? На пiдлозi? Нема мiсць, нiде розслаблятись, це вам не лiтня садиба!"
Саме тому ми й не знаємо найближчих до нас факторiв. У долi всього свiту заглядаємо, суспiльно-полiтичнi проблеми порушуємо, а навкруги себе не дивимося. Адже що навкруги? Територiя рiдного унiверситету з ранку до вечора. Чого ми ще про неї не знаємо?
Виявляється, все ж таки дечого не знаємо. Навiть нiчого не знаємо, тiльки одне правильне - це нам, як на диво, i справдi не лiтня садиба. Чого ж на диво? Адже вчимося в мiстi...
От тепер, зацiкавившись, вiдчиняємо вiконце у студентських головах наших, прислуховуємося - що ж таке легеньким лiтнiм вiтерцем залетить туди, яка iнформацiя?
А залiтає туди iнформацiя про те, що вчимося ми не дуже i в мiстi. Ще не так давно, якихось сто - сто п'ятдесят рокiв тому, Святошин був селищем недалеко вiд Києва. I не було тут нiчого, окрiм кiлькох хат та безкрайого лiсу.
А в кiнцi XIX столiття крiзь прадавнi святошинськi лiси були прорубленi кiлька просiк. Мiсцевi жителi ще тридцять рокiв тому так i називали вулицi, що вiдходили вiд проспекту Перемоги - просiки. Перша - там, де пам'ятник академiковi Вернадському i вулиця, названа на честь видатного українського художника Анатолiя Петрицького; друга нинi є вулицею Крамського, теж художника, тiльки росiйського; третя просiка - навпроти станцiї метро "Житомирська" - названа на честь знову ж таки українського художника Федора Кричевського; четвертою є нинiшня Кiльцева дорога; п'ятою - вулиця Живописна, та, що понад озерами...
А поперек просiк було прокладено дачнi вулицi, головною з яких, безсумнiвно, була саме Пушкiнська. Саме її 1955 року перейменували на Львiвську, оскiльки Святошин увiйшов до Києву, а в центрi Києва одна Пушкiнська вже була.
Чого ж Львiвська вулиця була головною? Та й взагалi, що викликало iдею прокласти в Святошинi дачi? - думаємо ми, ширше вiдчиняючи дверi до своїх студентських заклопотаних голiв. I залiтає в них свiже повiтря, запах хвої, озерний вiтерець... Розумiємо без слiв.
Так, саме чудова природа Святошина викликала такий ажiотаж навколо цього дачного селища. Та ще й сполучення iз проспектом Перемоги автоматично означало зручний транспорт. I от до 1910 року на територiї Святошина розташувалися церква святого Миколи, 47-е Пушкiнське змiшане трикласне училище, комерцiйне училище, приватна школа, вечiрнi класи для дорослих, бiблiотека, санаторiй i водолiкарня, пошта i телеграф, фотографiя, кiлька аптек, бакалiйна та iншi крамницi, вiльнопожежна дружина. В парку влаштовувалися театральнi вистави, концерти, гуляння. Було облаштовано два ставки для купання i катання на човнах. Там, де зараз знаходиться станцiя метро "Житомирська", тобто на колишнiй Торговiй площi, функцiонували базар i ресторан.
Кiлькiсть мешканцiв Святошина на початку XX столiття сягала 12 тисяч, 3 з них залишалися жити у своїх садибах i взимку. У дачнiй мiсцевостi мешкали вiдомi дiячi науки i культури, а також два з київських мiських голiв - Василь Проценко та Iполит Дьяков.
Куди ж усе це подiлося? Чому ми не бачимо кожного дня, iдучи до унiверситету, цi оригiнальнi, гарнi споруди, квiтучi садиби, не чуємо звуки музики та веселий смiх вiдпочиваючих? Причина дуже проста - майже всi споруди були з деревини i загинули пiд час жорстоких боїв та обстрiлiв пiд час оборони та звiльнення Києва вiд фашистських загарбникiв. Залишилось лише кiлька будинкiв, в основному на територiї нинiшнiх святошинських санаторiїв - вiйськового та дитячого.
Дякiвська дача теж збереглася. В нiй, по Львiвськiй, 80, мiститься Святошинське РУ ДАI. Зусиллями одного з колишнiх начальникiв ДАI цiй спорудi, яку до революцiї навiть мiстили на поштових листiвках у серiї "Кращi будинки Києва", було повернуто майже первiсного вигляду. До речi, за цiкавим збiгом обставин, сам Iполит Миколайович Дьяков був головою Київського клубу автомобiлiстiв i дуже ретельно виконував встановленi ним же правила дорожнього руху в мiстi.
Отже, що ми бачимо? Що знайшло собi мiсце у наших головах, влаштувалося там якнайзручнiше та не збирається залишати нас? Та те, що наш унiверситет розташований там, де...
...були лiси. Серед лiсiв з'явилося найпрестижнiше мiсце для вiдпочинку, а тодi - одна з найпалкiших бойових точок, середовище кровопролиття та героїчної оборони рiдного мiста, дивного його спокою.
А потiм на цих мiсцях встав наш КиМу. I туди прийшли ми, вiдчиняючи дверi - i дверi на вулицi Львiвськiй, i дверi у своїй свiдомостi.
I тепер на нашiй вулицi знову розквiтає iнтелектуальний потенцiал столицi України...