Аннотация: Опублiковано в 2006 роцi в журналi "Сiчеслав".
Наталiя Дев'ятко
Легенда про жито
Тихо. Нiч навколо розправила крила над степом, над курганами. Ходить степом вiтер, землi не зачiпаючи, тiльки деiнде пискне кажан чи зiрка зблисне i згасне. Тихi ночi у степу, бо то сон. Зiйде сонце, вiдкриваючи поле, вийдуть люди, щоб почати жати хлiб чи жито, застрекотять вбиральнi машини, а поки поле спить i марить, що воно досi степ, в якому заховано давнi могили.
Пропливають хвилi по золотому морю, як колись по безкраϊй ковилi, i сходить мiсяць, срiблячи лагiдну живу неосяжнiсть. А потiм, наче нiзвiдки, серед поля з'являється дiвчина. Невеличка на зрiст, та мовби не дитина. Вбрання ϊϊ у свiтлi мiсяця здається бiлим, як молоко, розшитим вiзерунками, що тьмянiють, торкнувшись крил ночi, обертаючись на нiби живу таємницю. На шиϊ намисто червоне, на чолi - вiнок iз колосся i квiтiв.
Всмiхаючись, дiвчинка пестить жито, яке наче тягнеться до ϊϊ долонь, але посмiшка ϊϊ така ж мiнлива, як i нiч. I бажання поля здiйснюється, бо воно стає степом, i вiтер важко хилить дикi трави, наганяючи хмари на частину неба.
Погляд дiвчинки злiтає до цих хмар, неначе по них долю читає, а вiтер напуває життям i кольорами ϊϊ вбрання. Навiть нiч вiдступає перед цими барвами.
Танець дiвчинки повiльний i плавний, а пiд ходою трави не ламаються, тiльки схиляються.
Сунуть хмари, мiсяць полоняючи, i коли останнiй промiнь загрузає у хмарi, вона падає долiлиць, схиляючись.
- Слухай, Земле моя, голос дочки твоєϊ. Прийшла я знову до тебе за порадою, - тиха мова лине над степом, ще бiльше вiтер збуджуючи, i лячно стає вiд того вiтру i вiд тоϊ мови.
Дiвчинка пiдiймається з колiн, та тепер не дитина вона зовсiм, а панi поважна i статна, що пам'ять багатьох сторiч на днi очей зберiгає, i вбрання ϊϊ стає вишуканим, з оздобами коштовними. Тiльки вiнок iз колосся i квiтiв та намисто червоне такi самi залишилися.
- Вставайте тi, що кров'ю своєю землю цю окропили. Прокидайтеся тi, що тiла своϊ в цiй землi поховали. Озвiться тi, що думкою над цiєю землею ширяли, та спочинку у нiй не знайшли. Прийдiть зi мною радитися.
I розстiбнуте намисто кров'ю горiло в ϊϊ руках.
Над степом розливалося марево, та невисоке воно було, дикi трави вiд нього вищi.
Вiддiлилася тiнь, постать з темним обличчям, вiд кургану, ступила крок до тоϊ, що кликала. Зняла дiвчина з нитки живу намистину, вiддала тiнi, заiржали конi в iмлi, загомонiло вiдлуння мовою чужою i вiднеслося вiтром. Схилилася тiнь, дарунок життя приймаючи.
Пiднялася з мари iнша тiнь, струнка, чужоземна, у вбраннi чернечому. Другу намистину вiддала дiвчина. Заплескотiла вода далека, запахло димом спалених iдолiв, заплакали голоси вже мовою зрозумiлою, хоча й дивною. Не випустила з рук тiнь тьмяний хрест, краплю життя приймаючи.
Третя тiнь до них наближалася. Кремезною вона була, чубатою, iз шаблею на поясi. Вдарив вiтер у невидимi литаври, задзвенiли леза, сперечаючись, бойовище буяло навколо, та швидко потонуло в ночi i маревi. Усмiхаючись, приймала тiнь намистину червону.
А за нею вже йшла четверта тiнь з поставою панською i пiр'ям на шоломi. Гордовито простягнула вона тьмяну руку за своєю намистиною. Повернувся бiй iз закликом до атаки, хоча зрозумiлою мовою, та чужою, i враз мiж звукiв смертi полинула музика святкова, i закрутилися iмлистi пари, як спогади. Розвiяв ϊх вiтер безжально. Кров'ю стали срiблястi плями на долонi тiнi, коли ϊϊ намистина торкнулася.
Остання тiнь на конi з марева виϊхала. Одяг ϊϊ був багатий, майже царський, та царськоϊ величi тiнi не вистачало. Розтанув кiнь iмлою, щойно тiнь на землю зiстрибнула, чоботи дорогi намагаючись землею не забруднити. Йшла тiнь до них, як по кiстках, по землi ступаючи, нагайкою граючись, що не раз по спинах людських ходила.
I лунко кроки тiнi вiдлiтали, наче у величезнiй залi, про яку ϊϊ власник за життя мрiяв. Далеко на пiвночi залишилися тi кiмнати, i господарi в них iншi засiдають, та завжди тi самi думки цi розкiшнi хороми навiвають, тi самi рiшення пiдказують, як здавна на кровi настоянi. Довго вагалася дiвчина, перш нiж ще одну намистину з нитки зняти.
- Чого прийшла ти? Знов те саме питатимеш? - запитала тiнь з кургану.
- Знову вiддаватимеш нам життя i майбутнє своє? - пiдхопила тiнь у вбраннi чернечому.
- I питання те саме буде? - не було в голосi тiнi з пiр'ям на шоломi й натяку на зухвалiсть.
- Про волю заради майбутнього? - тiнь козацька шаблею свiтло зiрок ловила.
- Це ти знову питатимеш? - тiнь остання пирхнула, обриваючи. - Не набридло одне й те ж вкотре торочити? Нема майбутнього, що ти у нас знову вимолити спробуєш.
Глянула дiвчина на тiнь з нагайкою, погляд одразу вiдвiвши.
- Знаю, - сказала спокiйно дiвчина у вiнку з колосся i квiтiв, - що вже стiльки разiв я приходила, що й рахувати не варто. Та запитаю знову: чи буде цього разу воля моєю? Чи згадають дiти, хто ϊхня мати? Чи розiллється луна мого слова над усiєю моєю землею, щоб до життя мене вiдродити?..
Мовчали тiнi. Чекала дiвчина ϊхньоϊ вiдповiдi. Не дочекалась. Ступила до них, наблизившись.
- Чому не мовите? Чи боϊтеся, що я вiдчаю ваги не витримаю? Все ви менi вже передрiкали: i смерть, i страждання, i бiль, i кров, що струмками дзюркоче по землi, i жах, i зраду, i байдужiсть, i безнадiю - все було у пророцтвах ваших. Чого ще не знає мiй народ такого, що примушує вас мовчати? Говорiть!
Палали ϊϊ очi, палахкотiло краплями життя намисто, в руцi затиснуте.
- Забуття не знає твiй народ, - нарештi мовила тiнь у вбраннi чернечому.
- Будуть тобi i страждання, i жах, i зрада, - всмiхнулася тiнь з кургану.
- Все буде, тiльки в iншiй подобi прийде, такiй, якоϊ нiколи ще за твоє iснування не було, - додала тiнь в шоломi з пiр'ям.
- I буде велика сила, i велика надiя, i до волi щире прагнення, - наче спiвав голос тiнi козацькоϊ.
- I захлинеться воно чи кров'ю, чи безнадiєю, - розсмiялася тiнь, що про пiвнiчну столицю мрiяла, рукiв'я нагайки з любов'ю погладжуючи.
- Нi! - скрикнула дiвчина, вiдчаю не втримавши. - Що знати тiням минулого про народ мiй живий? Вашi тiла давно зотлiли, ворони виϊли вашi очi! А мiй народ живе!
- Нема сили у твого народу, - сумно вiдказала тiнь пращура з кургану.
- Нема вiри у твого народу, - хитнула головою тiнь, що цю землю вiрою єднала.
- Нема вiдваги у твого народу, - схилив козак чоло, шабля у землю ткнулася.
- Нема гордостi у твого народу, - пильно дивилася тiнь, що прийшла з заходу, щоб холопське повстання придушити.
- Та панує заздрiсть над твоϊм народом, як i над моϊм вона царює. Нiколи твоєму народу не об'єднатися, - засмiялася тiнь брата старшого, до дiвчини крок непомiтно ступаючи.
- Тiнi ви лише... Та чого я кличу вас знову i знову, про своє майбутнє у вас питаючись? - опалила поглядом п'ятьох дiвчина. - Повертайтесь у небуття, у порох, з якого постали! Геть! - та не було впевненостi у дзвiнкому голосi.
Не ворухнулися тiнi, i вiтер ущух раптово, а хмари вже закрили всi зорi, лихо близьке вiщуючи.
- Ти сама тiнь, небуттям огорнута. Тому з нами, тiнями, i радишся, - стiкав по нагайцi сiк життя, наче калина у долонi розчавлена. - Забуття тобi замiсть смертi назначено. I народ мiй те забуття нарештi докликався.
Свиснула нагайка, стан дiвчини обнiмаючи. Не здригнулася дiвчина, хоч кров свiтле вбрання офарбила, у вишивку вплiтаючись.
- Не має влади у тебе надi мною, - гордо мовила поранена дiвчина.
- Є у мене така влада! Пошматувати тiло i душу твою! - свиснула вдруге нагайка, обплiвши руку з живим намистом.
- Заради загибелi власноϊ! - блиснула шабля у променi мiсяця, що крiзь хмари прослизнув, наче справжня, а не примарна, i кров на нiй, а не сiк калиновий.
Шабля козацька до горла ворога пiдлетiла.
Тiльки мить вагалася тiнь з пiр'ям на шоломi. Вирвала батiг та на землю кинула.
- Мир вам, - не одразу схаменулась тiнь ченця, намагаючись усiх трьох хресним знаменням скувати i освятити.
Та перехопила його руку рука пращура.
- I вiйна.
Спалахнули у травах намистини, з ϊхнiх долонь випавши, полум'ям вогнищ язичницьких, як свiчки храмовi, трави запаливши. Та нiч одразу згасила те полум'я.
Знов текла по нагайцi кров калинова.
- Чи забуття вам судилося, у якому мiй народ ледь не потонув, тванню чужого майже захлинувшись, - мовила тiнь, погляд скерувавши на захiд вбiк батькiвщини своєϊ.
Розвiяв вiтер п'ять тiней минулого i мару з диких трав повитрушував.
Схилилася дiвчина до Землi, щоб за ласку подякувати. А коли пiдняла погляд, iншими стали ϊϊ очi, крижаними, як небо, над яким свiтанок займався. Зняла дiвчина вiнок свiй з колосся i квiтiв, вплела у нього розiрване намисто i кинула в степ.
- Котись, вiночку, через лiто, котись, вiночку, через осiнь, котись до миру, що є вiйна, котись до майбутнього народу мого. А як не зiйде сонце i вулицями не розiллється, то хай буде, як доля вiщує, i забуття стане притулком моϊм останнiм. Котись, вiночку, через лiто, котись, вiночку, через осiнь... - наспiвувала вона, танцюючи, i кров капала на дикi степовi трави, перетворюючи ϊх на жито.
Вiнок докотився до виднокраю, перекотився на небосхил i зiйшло сонце нового дня. Течуть променi його вранiшнiм здивованим колоссям i квiтами. Поле прокидається, млiючи вiд спогаду про дивний сон.
Минуло лiто, минула осiнь, докотився вiночок до народу дiвчини тiєϊ, але i зараз, якщо iти полями цiєϊ землi, можна почути шелест розмов тих тiней, що i досi мiж собою сперечаються, чиє пророцтво справдиться.
Бо жито, як i життя, все пам'ятає, i вiк його нескiнченний, бо смерть його - це нове народження. Та тiльки два шляхи вказало пророцтво: до життя чи до забуття. I тiльки одному судилося справдитись.