Хищная Птица : другие произведения.

Скарби Примарних островiв. Карта i Компас

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
  • Аннотация:
    Пiратський капiтан Ярош Сокiл отримує карту, яка може привести його до скарбiв Примарних островiв. Але карту зачаровано: малюнок на нiй з"явиться лише тодi, коли вiн збере нову команду. Випадкових зустрiчей не буває, i невдовзi на пiратському кораблi опиняються чародiї i воїни, i навiть iстоти з давнього народу, яких люди вважають безсмертними. У цьому свiтi є феї, дракони, русалки, пiдступнi жорстокi вороги i смiливi вiдданi друзi. Море - живе i розмовляє з людьми, а зiрку можна зняти з неба... Багато випробовувань i пригод чекає на корабель iз чорними вiтрилами i його команду, перш нiж вони дiзнаються таємницю скарбiв Примарних островiв. Перевидання.

  

Наталiя Дев'ятко

Скарби Примарних островiв

"Карта i Компас"

  

Пролог

  
   Море тихо гойдало темнi хвилi, мiнилося примарним зеленим свiтлом. Здавалося, зачерпнеш солоноϊ води, а в долонях залишиться сяйво.
   Капiтан Ярош Сокiл стояв на пiску, дивився, як за виднокрай опускається мiсяць, вiддаючи золотаве мерехтiння хвилям, якi цiєϊ ночi зеленили кордон мiж небом i морем. Капiтан був середнього зросту, пiдперезаний багряним поясом, озброєний шаблею i пiстолетом. Легкий вiтерець ворушив недовгi пасма темно-русявого волосся, що завивалося на кiнцях, - зараз його не ховали, як зазвичай, пiд зав'язаною по-пiратськи хустиною чи капелюхом.
   У сусiднiй бухтi став на якiр красень-фрегат, але пiрат не поспiшав пiднiматися на борт. Щось затримувало його сьогоднi на березi. Нiч бринiла таємницею i вслухалася у людськi думки i слова - це вiдчувалося всiм єством. Ярош давно не почував нiчого подiбного.
   - Про що ти думаєш, Яроше? Пригоди оминають тебе?
   Бiля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вiтер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зiтканого з ночi.
   - Чого тобi? - Ярош повернувся до темноϊ iстоти.
   - Хочеш знайти скарби, Соколе? - голос шелестiв подiбно до хвилi. - Незлiченнi багатства, гори срiбла i золота, скринi, що не витримують ваги коштовного камiння...
   - Скарби! - очi Яроша жадiбно спалахнули, але одразу згасли. - Де вони? Де скарби?
   - Дивись, - блiда рука постатi вказувала на море.
   Хоча мiсяць уже заховався, та свiтiння води посилилося, наче загусло, утворюючи вiзерунчастi лiнiϊ. На днi, при самому березi, мальована зеленим свiтлом, лежала карта. Крiзь мерехтiння хвиль малюнок здавався примарним, звабливим...
   Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Iстота дзвiнко i холодно розсмiялась.
   Лiнiϊ спалахнули i вицвiли, а хвиля iз зеленкуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош пiдняв карту, з якоϊ зникало примарне сяєво. Зникало, забираючи з собою малюнок. За кiлька митей пiрат уже тримав чистий клапоть тканини.
   - Карта щезла, - здивувався Ярош, хоча й чекав чогось подiбного, i пильно придивився до постатi.
   - То ти жадаєш знайти скарби? - перепитала вона вже без насмiшки.
   - А хiба є пiрати, якi не жадають знайти скарби? - засмiявся капiтан пiратського корабля. Закутана в темряву iстота пiшла геть вiд води. - Зачекай! Куди ти? А карта?..
   Iстота озирнулася, з-пiд одягу пробивалося зеленаве свiтiння.
   - Карта з'явиться знову, коли ти знайдеш тих, у чиϊх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островiв.
   - У мене є команда! - розсердився капiтан.
   - Є, але не така. Шукай людей, у чиϊх очах плескотить море.
   Постать зникла, мов здута гiркуватим вiтром.
   Ярош Сокiл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його сiрi очi сяяли: вiтер пригод незабаром змiнить напрям, наповнюючи чорнi вiтрила.
   Лише де знайти тих, у чиϊх очах плескотить море?..
  

Роздiл 1

Тихе приморське мiстечко

  
   "Де ж менi знайти таких людей? - думав Ярош, прямуючи пляжем до приморського мiстечка. - Не кожному судилося побачити небокрай з палуби пiратського корабля".
   Бiля великого каменя сидiв юнак, захоплено щось малював на пiску. Малював так пристрасно, що з його пальцiв нiби сипалися жарини.
   Невже пощастило?.. Ярош присiв бiля юнака.
   - Привiт, хлопче. Ти тут сам. Чому?
   - А ти? Ти теж сам. Нащо ти тут? Хто покликав тебе в Елiгер? - вiдлунилося майже такими самими запитаннями.
   Пiсок прорiзали вири й коловороти, хвилi i бистрини, що малювалися так вправно, неначе справжнi. Важко було не задивитися, як народжується буря.
   - Я тут тому, що я пiратський капiтан. Менi немає потреби слухати голоси людей. Морю вiдомо незмiримо бiльше...
   Юнак здiйняв погляд, та не вiдповiв. Очi його були порожнi. Все ще дивлячись на пiрата, вiн знову потягнувся до землi, роблячи собi новий аркуш. Для нових коловоротiв, для нового буревiю...
   Ярош пiдвiвся, струшуючи з долонь налиплий пiсок. Пляжем йшли двоє. Звичайнi, та, нiби ледь помiтним серпанком, овiянi красою, яку дарують тiльки щастя i спокiй, а ще свобода, яка не знала неволi.
   Подружжя зупинилося навпроти пiрата, i жiнка сумно подивилася на юнака.
   - Ви з ним знайомi? - Ярош кивнув убiк художника, на чиϊ недовговiчнi картини наповзала тiнь вiд каменя: так хмари вкривають бурхливий океан, а ще небуття, яке теж не любить буревiϊ.
   - Знайомi, пiратський капiтане, - пiдтвердив Вiктор, так звали чоловiка.
   - Цей дивак нещодавно повернувся додому, - сумно додала Ольга.
   - Тiльки повернувся iншим, невеселим i неговiрким, i вдома на нього вже нiхто не чекав, - Ярош сам не розумiв, чому йому вiдкрилася частинка минулого цього хлопця, а iм'я його лишилося схованим, на вiдмiну вiд iмен Вiктора й Ольги.
   Завив собака: тоскно, далеко...
   - Нащо ви прийшли сюди посеред ночi? - щось у цих двох ввижалося йому знайомим, зiгрiвало.
   - Ми хотiли... - почав чоловiк, та Ольга урвала його мову.
   - Ми хотiли зустрiти когось iз корабля з чорними вiтрилами, - вона обдарувала капiтана чарiвливою посмiшкою. - Пiрата. Ми теж про морський простiр мрiємо.
   ϊϊ очi тихо свiтилися, неначе зеленувате мерехтiння сьогоднiшньоϊ нiчноϊ води вiдбилось у них. Свiтилися морем.
   - Для моря пiрати - завжди бажанi гостi. Це торговi кораблi воно топить нещадно. Не боϊтеся назвати капiтаном пiрата?
   - Не боϊмося, - кивнув Вiктор, а Ольга всмiхнулася знову, але тепер море в ϊϊ очах здiйнялося бурею.
   - Мене звуть Ярошем. Зустрiнемось у Схiднiй бухтi за чотири днi, - не приховуючи радостi, погодився iз бажанням подружжя пiрат.
   Над ϊхнiми головами пролетiв дракон. Низько, бо лише вчився лiтати. У дракона була своя дорога.
   Вони розiйшлися, не прощаючись. Ярош продовжив шлях до мiстечка, чиϊ споруди зрили пiдмурками стару похилу гору до самого моря. Свiтилися самотнi вогники вiкон. Нiч була тиха, нечiткi тiнi лягали на пiсок, i здавалося, нiби вони застигли в очiкуваннi, хто порушить ϊхнiй спокiй i вмить зруйнує тишу дивовижноϊ ночi.
   Це мiстечко поблизу головного Елiгерського порту не було схоже на те страхiтливе мiсце, де Ярошу довелося побувати одного разу. Справжнiй пiрат не пускає до серця ляк, та коли мiсто стає склепом, застигаючи на межi мiж життям i смертю... Це мiстечко було iншим. Воно не померло, не стало пасткою. Та всi людськi мiста живi лише тимчасово. До страшного часу, що приходить непомiтно, у них дзвiнко лунає смiх. I нiхто не знає, можливо, вже завтра темна постать смертi зупиниться на одному з перехресть, й очi ϊϊ будуть скляними, наче скалки розбитих зiрок, чиϊм свiтлом не напоϊти вмираючих...
   Ярош зупинився. Бiля стiни найближчого до моря будинку стояв стрункий кучерявий хлопчина в простому темному одязi городянина. Русявого хлопця звали Хедiн. Сокiл бачив його вперше, та сьогоднi нiч радо вiдкривала пiратовi Iмена, якщо вони не були спаленi чаклунським вогнем, як i те приречене мiсто...
   У руках Хедiн тримав стиглi краплi зiркового свiтла, схожi на бусини iз розiрваного намиста. Намиста, яке ховало страшний секрет того, що минуло i що настане.
   - Шукаєш скарби, пiрате? - прошепотiв хлопець. - Не знайти тобi ϊх. Зiрка сказала менi, вмираючи, що нiкому не вiдшукати Примарнi острови. Окрiм тiней, що не мають спокою i блукають ϊхнiми берегами, нiкому не потрапити туди.
   Ярош пройшов повз нього, не сказавши жодного слова.
  
   Вiтер стелився калюжами, якi залишилися пiсля вечiрнього дощу. Вони розмовляли мiж собою, дощ i вiтер, вони мрiяли бути людьми, та ненавидiли людей i зневажали, роблячи вигляд, що не помiчають, бо люди не зважали на них так само. Ярош навчився говорити мовою цих двох давно, ще до подорожi у страхiтливе мiсто, яке надто гарно пам'ятав живим i щасливим.
   У пiдворiттi сп'янiлий старий хизувався перед товаришами, як на чолi армади топив пiратськi кораблi. Але сьогоднi вночi Ярош знав, що хвалько бреше та нiколи не був у вiдкритому морi. Iншого дня капiтан влаштував би брехуну подорож до пiратського порту, але сьогоднi старому пощастило, бо пiрата кликали скарби.
   Дивним було тихе мiстечко цiєϊ ночi, наче саме жадало прихованого у пiтьмi скарбу. Спалахнуло, i вiд палаючих вiдблискiв закляття розлетiлися тiнi.
   Здригнувшись, Ярош озирнувся.
   На нього з темряви дивилася жiнка. Безiменна, ϊϊ дивовижнi очi змiнювалося, неначе вiдображення у неспокiйнiй водi. Вона була давня, мов саме життя, Матiр'ю називали жiнку люди.
   Ясне свiтло закляття згасало, опливало полум'яними краплинами, залишаючи вiдбитки на стiнах, невидимi звичайному оку, холоднi, як i сам чаклунський вогонь. Матiр важко зiтхнула, немовби щось здавило ϊй груди, зблiдла.
   Пiрат пiдхопив жiнку майже бiля самоϊ землi. Навiть у темрявi вiн бачив, що його руки в кровi. Давня була важко поранена.
   Обережно притуливши до стiни непритомну жiнку, Ярош загупав у дверi найближчого дому.
   - Вiдчинiть!
   У будинку щось грюкнуло, почувся дзвiн розбитого скла.
   - Не вiдчиняй, бабусю Катерино! Не вiдчиняй! - голосно заскиглила дитина.
   - Цить, малий, - кроки наближались.
   Хазяйка вiдчинила, навiть не спитавшись, кого це принесло посеред ночi.
   - Пiрат! - сахнулася не стара ще жiнка, але краса вже почала непомiтно залишати ϊϊ.
   Волосся у господинi густе, тiльки попелясте, певно, вiд народження. Примiтне таке волосся, тiльки нинi не час про це думати...
   - Тихо! - шикнув на жiнку Ярош. - Краще допоможи.
   З осторогою, загорнувшись у хустину, Катерина вийшла на вулицю. Опустилася на колiна перед пораненою.
   - Ти ϊϊ...
   - Нi, дурна жiнко! - розлютився Ярош. - Нащо? Зможеш допомогти?
   Катерина оглядала рану.
   - Чим зможу... Неси ϊϊ у будинок.
   Онук молодоϊ бабусi з ляку забiг у темряву дому, коли пiрат занiс поранену всередину, поклав на лаву. Хазяйка згорнула хустину i пiдсунула непритомнiй пiд голову.
   - Я ще повернуся сюди. Дiзнаюся, що з нею...
   Поки Катерина набирала воду з миски, Ярош не втримався: погладив Матiр по темних косах, де нiкому не судилося побачити сивину. Давнiй народ... I вона одна з давнiх - не так вже й багато ϊх лишилося на цiй землi.
   За вiкном гучним смiхом вибухнули дiвочi голоси, якi обговорювали розповiдь брехуна-пiрата. Фальшивим було його щастя, подарованим тими, в чиϊх очах нiколи не сяяло свiтло волi i свободи.
   Ярош замислено дивився на темну вулицю, не розумiючи, чому сьогоднiшня нiч ладна вiдповiдати ледь не на кожне його запитання. Вiн озирнувся до господинi, яка вкривала непритомну давню легкою ковдрою. У свiтлi самотньоϊ свiчки здавалося, що на щоках Матерi проступив хворобливий рум'янець.
   - Iди, - повернувшись до пiрата, попросила Катерина. - Я ϊϊ перев'яжу.
   - Гаразд. Я прийду вранцi, - та Ярошу зовсiм не хотiлося знову виходити на вулицю, в нiч, таку пiдступну у своϊй ласкавостi.
   Господиня замкнула за пiратом дверi на всi засуви. I добре зробила, бо коло будинку вже стояв iнший гiсть, не менш давнiй, нiж Матiр, - забута iстота, якiй ранiше платили стертими монетами. Платили, щоб перевiзник узяв ϊхнi душi до iншого берега. Багато було у нього iмен, багато подоб, як багато облич у кожного з давнього народу.
   - Вона помре. Я бачив, як ϊϊ поранили, - ледь чутно сказав Харун, у його голосi вiдчувався сум.
   Вiн був високим, очi темнi, волосся з сивиною. Й одяг його чорний, але не траурний.
   - I нащо ти кажеш це менi, забутий людьми бог? - рука Яроша торкнулася зброϊ.
   - Облиш, Соколе, нащо нам битися? Птахи зухвалi, та лише вони не бояться обпалити крила сонячним промiнням, пiднiмаючись над хмарами, - Харун не зловтiшався. - Хiба ти нiчого не хочеш запитати у мене, Соколе?
   - Я нiколи не вiрив у тебе, давнiй народ згинув у пiтьмi вiкiв. А пiрат не вiддасть перевiзнику й двох мiдякiв, - Ярош неохоче прибрав руку з шаблi. - Давнi боги мертвi, бо в них нема вiри. А ти живий. Чому?
   - Сам не знаю. Можливо, на Примарних островах менi скажуть.
   Шабля вилетiла з пiхв швидше, нiж вiн договорив.
   Харун осмiхнувся.
   - Боϊшся, людино. А я лише хотiв допомогти.
   - Звiдколи ти став допомагати людям, забутий бог?
   - Я не бог. I народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.
   - I як ти можеш допомогти ϊй? - Ярош не вiрив Харуну, але i не боявся, хотiв не боятися.
   - Вiзьми давню на корабель. Море вилiкує ϊϊ рану. I мене вiзьми. Тобi ж невiдомо, що стрiнеться на шляху, коли твiй корабель вiзьме курс на Примарнi острови.
   - А тобi вiдомо? - Ярош все ж опустив шаблю.
   - Нi. Та менi легше домовитися з тiнями минулого, нiж вам, людям, - в темних очах давнього шаленiв шторм, i здавалося, нiби нiчна сутiнь, що розчинялися в мороцi, теж потрапила у полон до оскаженiлоϊ, але поки що безмовноϊ стихiϊ.
   Яроша пройняло холодом, i давнiй на мить зазирнув йому в душу.
   - Я прийду до Схiдноϊ бухти на свiтаннi. Через чотири днi, - Харун вiдступив, зникаючи серед тiней.
   Волосся пiрата скуйовдило легким вiтерцем, вiдгомоном шторму, який прилетiв з моря.
   - Не вiр йому, - вчепившись кiгтями за край, на даху сидiв величезний бiлий птах iз бурштиновими очима. Заклятi полум'янi вiдблиски й тiнi гуляли по черепицi. - Не вiр давнiм - породженням мороку. Тебе буде проклято за те, що ти братаєшся з силами темряви.
   Посмiхаючись, Ярош заховав шаблю.
   - Лети своϊм шляхом, птахо.
   - Ти промiняєш свою свободу на дружбу з цiєю жалюгiдною подобою божества? - в мовi птаха ковзнули знайомi нотки, полум'янi вiдблиски ледь помiтно замерехтiли i на його перах. - А за те, що ти носиш бiля серця, на тебе чекають вiчнi муки. Вiддай менi карту, доки не пiзно.
   Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пiрата.
   - Забирайся звiдси. Вказуй шлях iстини iншiй грiшнiй душi.
   - Ти пошкодуєш, Яроше Соколе!
   Птах злетiв до зоряного неба. Його крила вже не здавалися бiлоснiжними, на даху догоряли вiдблиски закляття, осипаючись сiрим пилом. Птах летiв, борючись iз штормовим вiтром, що несподiвано подув з моря, i губив пишнi бiлi пера, якi передчасним снiгом лягали на землю.
  
   Дверi прочиненi, золотаве свiтло виплеснулося на вулицю. Ярош штовхнув дверi й увiйшов.
   За столом, накритим синьою оксамитовою скатертиною, розшитою золотими зiрками, сидiла ворожка, розкладала пасьянс. Уже немолода самотня жiнка, на чиє розкiшне хвилясте свiтло-русяве волосся i зеленi очi не спокушалися чоловiки. Всi боялися назвати ϊϊ своєю дружиною, хай би якою гарною вона не була в юностi.
   Пiрат опустився на стiлець навпроти господинi.
   - Поворожи менi.
   - А заплатити маєш чим? - вона навiть не здiйняла погляд на пiзнього вiдвiдувача.
   - Маю, - до золотих зiрок додалися три срiбних повних мiсяця.
   - Знiми, - попросила ворожка, перетасувавши карти.
   Здавалося, жiнка схвильована. Ярош iз усмiшкою зсунув верх колоди, лишивши на сподi одну карту. Вона i лягла в центр.
   Ворожка розкладала пасьянс тiльки ϊй вiдомим способом, як пiдказувало серце. На мить вона завмерла, перш нiж вiдкрити першу трiйку. Русяве пасмо закрило блiду щоку.
   Випадала дорога i багато випробовувань. Поряд ходила бiда, але корабель вислизав, гублячись у хвилях в останню мить. Яскравiли золотом скарби, i Морський Диявол реготав у безоднi океану...
   Залишилася остання карта, навколо якоϊ лежали вiяла розкритоϊ долi. Ворожку раптом овiяв жах.
   - Вiдкрий сам, пiрате. Я знаю, що там. Ти теж знаєш.
   - Там "Смерть", та я вiдкрию, - намагаючись, щоб не тремтiла рука, вiн потягнувся до серця пасьянсу: чарiвниця розповiла все, що було у нього зараз на серцi, у пророцтвi вона теж не помилилася.
   Карта була чистою. Чорною.
   - Ця не з моєϊ колоди! - зiтхнула ворожка.
   - I часто таке трапляється? - чорна карта повертала надiю на вдале закiнчення пригоди.
   - Карти брешуть пiратам, тiльки iнодi кажучи правду. Як зараз, так?
   - Саме так, - Ярош, не вiдриваючись, дивився в глибокi, як море, зеленi очi. - Як тебе звати?
   - Iтана, - жiнка знiтилася. - Нащо пiрату iм'я ворожки?
   - Чарiвницi, не ворожки, - розсмiявся Ярош. - Хочеш добути скарби зi мною разом, Iтано?
   - А у карт запитати дозволиш? - вона зiбрала пасьянс у колоду.
   - А вони не збрешуть?
   - Менi - нi.
   - Тодi вони й скажуть, де знайти мiй корабель, - Ярош залишив Iтану на самотi з картами.
   Перед порогом будинку ворожки лежала тьмяна бiла пiр'ϊна. Пiрат пiдняв ϊϊ, але не втримав: пiр'ϊна була холоднiша за уламок криги, холоднiша за снiги, якими зими засипають землю. Тiльки вже багато рокiв не приходили на узбережжя Елiгера безжальнi владарки пiвночi.
   Ярош кинув пiр'ϊну в калюжу, i вона попливла по водi примарним кораблем.
   Варто було напитися пiсля цього всього. Щоб хоча б зiгрiтися...
   Що капiтан i зробив.
  
   У тавернi було майже порожньо: три столи зайнятi, за одним двоє пиякiв поснули, бо нiч хилилася до свiтанку. Тому нiхто не звернув уваги на високу жiночу постать, що ховала крила пiд чорним плащем. Чи то плащ був крилами?.. Жiнка пiдсiла до столу Яроша, зняла каптур, вiдкривши коротке темне волосся.
   - Може, годi пиячити, Соколе? - весело запитала вона.
   - Не твоя справа! - ощирився пiрат.
   Але, хай би скiльки випив, капiтан упiзнав некликану гостю, ще одну з давнього народу, - вже iдучи, нiч назвала останнє Iм'я.
   - Твоєϊ улюбленоϊ карти не було в колодi. Чому, Марен?
   - Бо я ϊϊ витягла. Наш шлях спiльний, пiратський капiтане, - Марен вiдiбрала у Яроша кухоль, провела над ним блiдою рукою. - Я знаю, яку карту скарбiв ти отримав сьогоднi вiд моєϊ названоϊ сестри. Я можу вказати тобi курс.
   - Мiй компас вкаже менi курс, - пiрат дивився на кухоль, з якого щезав жаданий ром.
   - Тодi я допоможу тобi набрати команду. Тiльки бiльше ти не питимеш, - давня єхидно посмiхнулася. - Поки не знайдеш скарби.
   - З якого це дива я маю погоджуватись? - хмiль злетiв з нього, зникнувши, наче ром. - Я сам зберу людей, здатних стати вiдчайдушними пiратами!
   - Знаю. I ти вже зустрiв кiлькох. Та поглянь сюди, - вона штовхнула до пiратського капiтана кухоль, що раптово до краϊв наповнився прозорою водою.
   Ярош не мiг не дивитися. Але про те, що вiн там бачив, нiхто не дiзнається. Обiцянка або пророцтво чорноϊ карти, майбутнє, яке могло таким i не бути, змiнили його рiшення.
   - Я згоден, Марен. То кого ти пропонуєш узяти до нашоϊ команди?
   За вiкном таверни сходило сонце.
  
  

Роздiл 2

Страта на свiтаннi

  
   - Кого я пропоную? - Марен роздивлялася залу таверни, зiщулившись, коли сонячний промiнь упав на край ϊϊ плаща. - А хоча б ϊϊ...
   Ярош прослiдкував за поглядом нелюдськи глибоких очей. Низенька дiвчина збирала брудний посуд. Чорне волосся красунi заховане пiд хустиною, тiльки одне пасмо вибилося, мов змiя, звиваючись по щоцi.
   - ϊϊ? - недовiрливо перепитав пiрат, придивившись до дiвчини пильнiше. - Хоча вона бiльше схожа на королеву, нiж на служницю. Але щось темне в нiй є...
   - Не бiльше, нiж у менi. Поклич дiвчину.
   - Гей! Принеси-но нам... - Ярош зиркнув на Марен, що посмiхалась. - Води. Холодноϊ.
   Дiвчина зашарiлась i зникла за стiйкою.
   - У тебе закохалися, - пiдмiтила спiвбесiдниця.
   - Не думаю. Як закохалася, то у свободу. Чи багато вона бачила у цьому мiстечку?
   - У неϊ є наречений.
   - Тодi впевнений, що небагато, а ще менше побачить.
   Невдовзi дiвчина з'явилася iз глеком, наповненим джерельною водою. Розлила по чистих кухлях.
   Ярош випив до дна, хоча вiд холоду зводило зуби. Марен лише надпила.
   - Щось iще, пане? - несмiливо запитала служниця.
   - А якщо у мене бiльше нема грошей? - питанням на питання вiдповiв вiн.
   Дiвчина похнюпилась, та йти не збиралась.
   - Чому не йдеш?
   Щоки дiвчини знову зчервонив рум'янець, вона хотiла щось сказати, але подих перехопило.
   - Поворожити тобi? - Марен посмiхалась чорнявiй красунi, а в кухлi вже не вiдбивалася стеля, поступившись мiсцем зiркам.
   - Так само, як i менi? Не треба! - швидко втрутився Ярош, закривши долонею воду: пiд тiнню зiрки розтанули.
   - Ворожити грiх... - мова повернулася до дiвчини, яка вражено дивилася на дивних вiдвiдувачiв.
   Марен скоса глянула на пiрата й тихо промовила:
   - А я i без ворожби тобi скажу, - погляд темних очей полонив дiвчину. - Точнiше, запитаю: ти батька любиш?
   - До чого тут ϊϊ батько? - здивувався Ярош, помiтивши, як зблiдло дiвча.
   - ϊϊ батько чаклун. То любиш, Тайро?
   - Нi, - прошепотiла Тайра, у неϊ в головi запаморочилось, i дiвчина мимоволi сiла на колiна до пiрата.
   - А хлопця свого кохаєш?
   - Н-н-не знаю... Н-н-не кохаю, - Тайра поривалася встати, та не могла, темнi очi давньоϊ позбавляли ϊϊ волi втекти.
   - А море любиш?
   - Море... люблю.
   - I прийдеш до моря?
   - Так.
   Темний погляд давньоϊ згас, чари розвiялись. Тайра пiдхопилась, але не збиралася втiкати. Пiрат i Марен ледь не розреготалися, бачачи ϊϊ страх, що боровся зi смiливим бажанням.
   - А якщо я не прийду?
   - Пiсля весiлля твiй чоловiк захоче забрати тебе подалi вiд батька, а той не дозволить, i через це накладе на зятя прокляття, що вiдбере здоров'я i щастя. Але ж ти не любиш ϊх обох, правда ж?
   - Не люблю, - вона посумнiшала, приховуючи за печаллю радiсть.
   - То й гаразд, - Марен нахилилася i пiдняла з пiдлоги якусь металеву коробочку. - Ти загубила. Знову твiй батько чаклувати надумав. Глянь, капiтане, не уявляєш, скiльки негараздiв прикличе ця рiч до того, хто ϊϊ привласнить.
   - Капiтан?! - захоплено вигукнула дiвчина.
   - А що, не схожий, красуне? - вiн осмiхнувся.
   - Ви пiратський капiтан, - Тайра вже навiть не дивувалася. - А на вашому кораблi є жiнки? Жiнка на кораблi не до добра...
   - Є жiнки. Жiнки теж капiтанами бувають. Я не з одною такою знайомий.
   - Потiм поговорите. Ходiмо, Яроше. Тут нам бiльше нiчого робити.
   Марен кинула залiзну коробочку в кухоль, що стояв на столi. Хлюпнувши, коробочка потонула. Коли дочка чаклуна митиме посуд, знайде вона замiсть зачарованоϊ речi золоту монету iз зображенням Схiдноϊ бухти.
  
   Мiстечко поволi прокидалося. На вулицях ще не було людно, та на площi зiбрався натовп. Страту зазвичай призначають до свiтання, але сьогоднi кати чомусь забарилися.
   Судили чотирьох. Очi хлопця потьмаренi болем, вiн був поранений. Поряд iз ним на колiнах стояв немолодий русявий чоловiк, роздягнений до пояса, на його спинi вигиналося гiллям витатуйоване дерево. I двi коротко стриженi жiнки, схожi мiж собою. Руки обох зв'язанi, а одяг ϊхнiй майже однаковий - чорний, шкiряний. Погляди сестер спорожнiли вiд зневiри.
   Судив злочинцiв темно-русий чоловiк, вбраний як мiнiстр. Але звiдки взятись такiй поважнiй людинi у маленькому мiстечку? Та цей високий чоловiк, якому лише трохи за сорок, справдi був iмперським мiнiстром, звали його Феофаном. Звинувачення в заборонених чарах падали у тишi.
   Феофан розмiреним кроком iшов нашвидку збудованим помостом, зупиняючись перед кожним засудженим, неначе вiдпускаючи ϊм грiхи чаклунських вмiнь. Синя мантiя вже не надавала йому подоби владного мiнiстра, бiльше роблячи схожим на ченця. I тiльки багатопроменева рубiнова зiрка на золотому ланцюжку виказувала, якою владою вiн надiлений насправдi.
   Ярош не бажав дивитися на страту засуджених, бо заклятий птах iз бурштиновими очима вiщував йому долю, не кращу, нiж у цих нещасних. Погляд пiрата линув натовпом спантеличених людей i зупинився на блiдiй Iтанi. Побачивши капiтана, вона вiдвернулася, ховаючи сльози. Свiтло-русяве волосся ворожки сплуталося, повiки все ще яскравих зелених очей набрякли, бо останок ночi вона гiрко проплакала.
   Мiнiстр залишив площу, з ним пiшли майже всi солдати. I роззяви розходились: нiкому нема дiла до мертвих. Або до тих, кого зоставили помирати.
   Хоча, певно, не всiм...
   Ярош пiшов до помосту, тримаючи руку на зброϊ, пiднявся сходами. Та двоє солдатiв, що залишилися, не завадили пiрату. Не змовляючись, Iтана i Марен теж опинилися поряд.
   - Ще жива, - Ярош поспiшив розв'язати одну з сестер.
   - Чому нема кровi? - здавалося, Iтану зараз знудить.
   - Вмирати вiд отрути важче, нiж стекти кров'ю. Так чинять з усiма, хто виступає проти Iмператора, - Марен дмухнула на вiϊ жiнки, i вони затрiпотiли. - Не йди тою дорогою, Кiш, зарано тобi, - i до Яроша: - Я можу втримати ϊϊ на кордонi, але як готувати протиотруту, навiть менi не вiдомо.
   - Моя подруга знає, - Iтана трохи прийшла до тями. - Зорiн. Вона багато чого вмiє, i нiхто не знає, звiдки вона родом. ϊϊ немовлям знайшли в колисцi, що море серед прибережних каменiв лишило. Зорiн живе тут недалеко, ходiмо!
   Iтана нiби не усвiдомлювала, що вiдкриває чужу таємницю незнайомцям.
   Виявилось, що Кiш навiть може йти. Але тiльки спираючись на пiрата i ворожку. Так вони зiйшли на землю. Солдати в сiрiй формi не зрушили з мiсця.
   - Чому вони не зупинять нас? - подиву Яроша не було меж.
   - ϊм все одно. Вони виконали наказ, та й засуджених нiхто не в змозi порятувати. Цi солдати з мiста, де панують порожнеча i байдужiсть. I незабаром всi мiста будуть такими, - Марен озирнулась, презирливо глянувши на солдатiв. - Тих, у кого немає душi, навiть я без дозволу не владна забрати. Я можу обривати життя. Але ϊхнє iснування належить не менi.
   Залишаючи площу, вони не бачили хлопця, що обiймав товстелезну книгу. Вiн не пiшов разом iз городянами, тому i помiтив, на яку вулицю завернули незвичайнi люди i в якi дверi постукали.
  
   Дiм Зорiн iз середини був зовсiм не схожий на звичайне житло. Мовби жiнка все життя мешкала в iншiй краϊнi i раптом вирiшила переϊхати. Простi меблi, та зовсiм нетутешнього стилю, яких не побачиш на Елiгерському узбережжi. Й усюди трави, де тiльки можна ϊх притулити: живi у горщиках i сухi, любовно розкладенi на столi i полицях, пiдвiшенi до балок. А на пiдлозi - пiсок, до якого кортить торкнутися босими ногами.
   Вiдкривши перед Iтаною дверi своєϊ домiвки, темноволоса, та й сама неначе овiяна темрявою, господиня вiдступила до чоловiка, що стояв за нею. Бiлявий обiйняв жiнку, захищаючи ϊϊ.
   Упiймавши прозорий погляд його сiрих очей, Ярош одразу зрозумiв, що людськоϊ кровi в ньому тiльки наполовину. Половина належить Морю. Скiльки ж ще зустрiчей iз незвичайними людьми подарує йому це невеличке мiстечко?..
   - Здраствуй, Зорiн, - привiталася Iтана. - Потрiбна твоя допомога.
   Пiрат i Марен посадили Кiш на низьку лаву.
   Зорiн, нiчого не запитуючи, прибрала руку свого захисника i присiла бiля засудженоϊ. Провела по ϊϊ вустах, понюхала пальцi.
   - У них усiх та сама отрута. Але якщо хтось дiзнається...
   Не пiдiймаючись, чужоземка обернулася до Iтани. Смугле обличчя було наче виточене з обвiтреноϊ скелi, нiби вона сама була тою скелею i тим вiтром своєϊ далекоϊ батькiвщини.
   - Нiхто не дiзнається, - через силу зiтхнувши, пообiцяла Iтана. - Ми попливемо... шукати скарби.
   Зорiн рвучко пiдвелася, мовби цi слова для неϊ вартували клятви.
   - Тодi гаразд. Та обiцяй виконати моє бажання, - Зорiн шукала потрiбнi ϊй трави серед в'язок, пiдвiшених до стелi.
   - I яким буде твоє бажання? - запитав Ярош, киваючи Iтанi, що з благанням подивилася на нього.
   - Поϊхати з цього мiста.
   - Поϊдеш, - пообiцяв капiтан.
   Бiлявий чоловiк мовчки пiдiйшов до Зорiн, допомiг дiстати пучок трави, на який вона вказала.
   - Нас двоє, - спокiйно додала господиня.
   - Добре, - погодився пiрат, якого зацiкавили обоє: надто небуденно свiтилися ϊхнi очi, але не ϊй однiй ставити умови. - Якщо вiн скаже, на кого обертається у хвилях.
   Чоловiк уперше прямо подивився на тих, котрi непрошеними гостями завiтали до ϊхнього будинку.
   - У хвилях я обертаюся на дельфiна.
  
   Вiдвар допомiг, i Кiш заснула. Iтана теж спала. Навiть Ярош задрiмав, схиливши чоло на схрещенi руки: аромати ще не засохлих трав п'янили. Господиня, Марен i товариш Зорiн, прозваний Дельфiном, бо iм'я своє вiн так i не вiдкрив, тихо розмовляли, коли раптом за вiкном почувся крик.
   Зорiн пiдбiгла до вiкна, смикнула грубу завiсу.
   Неподалiк на вулицi билися. Руда жiнка, вбрана у гарний одяг чоловiчого крою, вiдбивалася вiд двох нападникiв. Вона вiдмiнно володiла зброєю, але нападники не поступалися ϊй силою та вмiнням. Та ось ϊхнi очi... ϊхнi очi були порожнi i мертвi, якими стають лише вiд пережитих страждань, - бiль розплавленим залiзом випiк серця цих двох. Рудiй не перемогти, присмерки вип'ють свiтло з ϊϊ насмiшкуватих карих очей, а золото волосся зотлiє.
   I не треба бути родом iз давнього народу, щоб це вiдчути. Тiльки хто ця жiнка, що за нею послали таких убивць?..
   Марен вiдчинила дверi.
   - Не смiйте йти за мною. Тiльки чоловiки.
   Ярош i Дельфiн уже стояли з оголеними шаблями.
   Та зчервонити леза кров'ю ϊм сьогоднi не довелося. З сутiнкiв плигнула величезна чорна кiшка i звалила одного з нападникiв. Iнший скористався несподiванкою й обманним випадом вибив зброю з рук рудоϊ, замахнувся для останнього удару. Жiнка хитнулась, прагнучи ухилитися вiд смертоносного леза, втратила рiвновагу i теж опинилася на землi.
   - Досить! - вiд наказу давньоϊ, пiдкрiпленого безмовним закляттям, лиховiсно хитнулося повiтря, меч нападника переламався.
   - З вами все гаразд, панi? - Дельфiн допомiг рудiй пiдвестися.
   - Я королева - i не стерплю панiбратства! - обурилась жiнка, але допомогу прийняла.
   - Може, й королева. Та не тут, - холодно вiдмiтив Ярош: зверхня королева йому не сподобалась.
   - Королева скрiзь королева! А я Герда - правителька Аталя, - пригладжуючи пишну руду гриву, проголосила владарка далекоϊ краϊни.
   - Як ми вчинимо з ними, Марен? - Ярош пiдняв уламок леза й зацiкавлено глянув на вiзерунчасте гравiювання, нiяк не подаючи виду, що вiн про все це думає.
   - Варто ϊх вiдпустити, особисто нам вони нiчого поганого не зробили, - погляд Марен плавно перетiк вiд вкрай невдоволеноϊ Герди до дещо спантеличеного Дельфiна, замисленого Яроша i незворушних чужинцiв, якi стояли поруч. - Досить на сьогоднi кровопролиття. Забагато вiд минулоϊ ночi пiшло з життя тих, кому ще жити i жити...
   Великодушнi слова, та за ними холод чарiв, якi плете давня, i темнi очi нинi крижанi i безжалiснi.
   - Хай iдуть, якщо вони не розкажуть...
   Та Марен обiрвала Дельфiна.
   - Вони не розкажуть, це я можу гарантувати. Забирайтеся, поки ми не передумали. Ваша здобич тепер недосяжна, i ви це розумiєте.
   Давня дочекалася, коли двоє чоловiкiв, пiдтримуючи один одного, бо обоє були пораненi, зникнуть за рогом, i попрямувала до будинку.
   Пантера пiдiйшла до Яроша, тернулася об його ногу.
   - Твоя захисниця?
   Очi королеви зблиснули зневагою, вона поморщилась: на кисть руки стiкала тоненька вервечка кровi - ϊϊ величнiсть зачепили у сутичцi.
   - Мою пантеру Жахом Ночi називають, пiрате!
   - Жахом? Справдi? - пiратський капiтан погладив пантеру так лагiдно, що зверхнiсть на мить злетiла з Герди, королева невдоволено пирхнула.
   Великi золотавi очi пантери яснiли морем.
   - Менi подобається твоя подружка. Продай ϊϊ менi.
   - Не продам. Вiдвезеш мене до Олександра, тодi я тобi свою пантеру подарую, - солодко пообiцяла королева.
   Жах Ночi рикнула, вдаривши кiгтями по землi. Королева налякано вiдступила.
   - Хто такий Олександр?
   - Ти не знаєш Олександра, пiрате? Вiн король, правитель земель Аталя i мiй чоловiк, - здивувалася Герда, та пиха одразу взяла гору: - Без мого дозволу Жах Ночi мене не покине. I не мрiй, що зманиш ϊϊ!
   - А вона розумниця, Соколе. Якщо так далi пiде, у твоϊй командi буде бiльше жiнок, нiж чоловiкiв, - Марен не поспiшала увiйти, чекаючи iнших. - Заходьте всередину, вечорiє, шум мiг почути якийсь патруль.
   Герда поквапилась сховатися у гостинному будинку, за нею увiйшов Дельфiн, а Ярош затримався.
   - Якщо не бреше, вона - королева Аталя, а ця земля по iнший бiк моря, - дивлячись давнiй у вiчi, мовив Ярош. - У тих двох iмперська зброя, та самi вони не iмперськi солдати, однак вiдбиток злоϊ волi столицi Iмперiϊ на них вiдчувається. Минулоϊ ночi я зустрiв чотирьох давнiх, хоча вас майже не лишилось у цьому свiтi. Я бачив зiрку, зняту з неба, й молодого чаклуна, втiлене закляття, що тривалий час живе саме по собi, а минулу нiч пронизали такi могутнi чари, що ϊхнє вiдлуння дзвенить i досi. Що тут вiдбувається? Скажи менi, Марен.
   Давня вiдвела очi, замислено зiтхнула.
   - Я розповiм тобi, Яроше Соколе. Але не зараз... Коли ми вийдемо в море i воно зможе всiх нас захистити. Можеш не вiрити менi, але ти знаєш, що було б нинi, якби я не казала тобi правду.
   - Домовились, - вiдчувалося, що насправдi пiратський капiтан не має вибору. - Я пам'ятаю, за яких обставин ми зустрiлися вперше, i тому - так, я розумiю, що на тому помостi моϊ б муки не скiнчились. Тiльки я нiяк не втямлю, нащо ти це робиш.
   - Просто прийми мою допомогу, якщо зможеш, пiратський капiтане.
   - Я вже ϊϊ прийняв, - осмiхнувся Ярош. - У командi мого корабля ще не було давнiх.
   Вiн увiйшов до будинку. Марен переступила порiг останньою, та перш нiж зачинити дверi, вона намалювала на деревi захисний знак, чиє примарне свiтло дуже швидко поглинули присмерки.
  
   ...Ярош Сокiл iшов мiстом. Свiтило полуденне сонце, та воно згасало, взяте в полон тьмяними хмарами. Такi хмари несуть у черевi не життєдайну воду, а загибель. Ярош розумiв, що треба будь-що сховатися вiд цього дощу, бо iнакше вiн теж безславно згине. Тiльки де схоронитися вiд такоϊ зливи?..
   Слiпуче спалахнуло вгорi, та за блискавкою не прийшов гуркiт грому. Повiтря змiнювалося, напитуючись вiдлунь лиховiсних заклять. Вiд страху здавило нутрощi, скрутило ϊх у клубок.
   На вулицi виходили наляканi люди, перемовлялися мiж собою. Вони не розумiли, але вiдчували, що коϊться щось жахливе. А тодi беззвучно спалахнуло знову, наче блискавицi кинули мерехтливу сiтку на мiсто, спiймали його у нерозривнi сяючi тенета.
   Ярош не витримав, пiддався страху i побiг. Тiльки був вiн не Ярошем Соколом, капiтаном пiратського корабля, а маленьким хлопчиком, якого втiшити могла тiльки рiдна людина.
   Упали першi краплi, й мешканцiв мiста охопила панiка: вони бiгли свiт за очi, та нi для кого не було порятунку того лихого дня, що обернувся мороком прадавнього закляття.
   Хлопчик тiкав вiд чорного дощу, що важкими краплями барабанив по мiсту. Дощ спалював усе живе, чого торкався, а на кам'яних стiнах колись щасливих осель лишав темнi маснi патьоки. Хтось падав одразу, дехто продовжував бiгти, мовби не помiчаючи, що з ним вiдбувається пiд дiєю чарiв: попелом вiдлiтало волосся, одяг, шкiра, тiло...
   Закляття впливало на кожного по-своєму, та воно мучило й убивало - кого безмовно, а кого катувало, змушуючи кричати i корчитись на брукiвцi, дряпаючи себе, неначе це могло втихомирити бiль.
   Та гiршим за крики були ридання пiд зачиненими дверима. Люди прохали близьких i сусiдiв, яким пощастило сховатися вiд заклятого дощу, впустити ϊх у будинки, але порятованi лишалися глухими до слiз i благань тих, кого ще вчора поважали i любили. Жахiття близькоϊ загибелi перекреслило вiрнiсть, кохання, захоплення i родинний затишок - перекреслило все добре, що було на тiй землi.
   Сiрий морок закляття, чорний дощ i червона кров... Три кольори, якi лишилися у свiтi того дня. Кров червона, i безумство того ж кольору... Коли до чорноϊ зливи домiсилася кров, тi, хто ще тримався пiд натиском закляття, здалися. Вони кидалися на спiввiтчизникiв - хтось, опанований безумством жорстокостi, а хтось, щоб позбавити вiд страждань своϊх близьких. Вони мстилися за байдужiсть i рятували вiд безумства, яке торкнулося ϊх самих чорними краплями заклятого дощу.
   Горде i вiльне мiсто вмирало, втрачаючи своϊх громадян один за одним, i нiкому було його захистити. Зраджене мiсто захлиналось у мороцi i болю. А коли земля напилася вдосталь, мiж каменями брукiвки виткнувся перший паросток пшеницi, червоноϊ, як пролита невинна кров.
   У проклятому чужою волею мiстi виростали червонi квiти - пролiски й орхiдеϊ, троянди i ромашки... Кров засiвала вулицi житом i пшеницею смертного врожаю, а по стовбурах i гiлках дерев повзли багрянi пагони кривавого плюща, стелилися килимами соковитi червонi трави. Там, де гинуло людське життя, народжувалось iнше, страхiтливе i смертоносне для всього живого.
   Захеканий хлопчина добiг до свого будинку, зазирнув у прочиненi дверi. Темно, порожньо...
   - Мамо! Мамо! Де ти, мамо? - голосив хлопчина, оббiгаючи будинок.
   На подвiр'ϊ квiтли яскраво-червонi ружi, яких ще вранцi тут не було. Земля рясно посипана попелом.
   Хлопчина сторопiв, серце гупало болем, намагаючись пробити собою грудну клiтину.
   Праворуч вiд дитини ворухнулася тiнь, набуваючи обрисiв вродливоϊ жiнки у довгiй полотнянiй сукнi.
   - Ходи до мене, синку, - лагiдно покликала вона. - Попiклуємося разом про наш новий квiтник.
   Вона ступила крок до хлопчика, але той налякано вiдсахнувся вiд тiнi, що обернулася на його матiр.
   - Нi! Ти не мама! Ти не моя... мама!
   Хлопчина утiк назад, на вулицю, але там уже теж лиховiсним червоним вогнем мерехтiли живi квiти передчасно обiрваних життiв. Квiти вабили торкнутися ϊх, сотнями голосiв благали припинити ϊхнi страждання, роздiлити ϊхнiй бiль...
   Червонi квiти i тiнi тих, хто так i не переступив межу смертi, щоб колись народитися знову чи стати частиною свiту, як казали хлопчику вчителi у школi. Червонi квiти, тiнi i морок прадавнього закляття... Нетривала злива облишала прокляте мiсто, випалюючи своєю не повнiстю розтраченою силою всю долину.
   I бiльше не буде друзiв, з якими можна гратися, не буде вимогливих вчителiв, що так багато знають, не буде мами...
   Хлопчик упав на колiна i розплакався. Тiнь матерi нахилилася до нього, нiжно торкнулася щоки, стерла сльози.
   - Синку, ти такий самотнiй. Я так мало бачила тебе останнiм часом, коли ти пiшов вчитися. I нащо тобi вчитися, якщо ми можемо бути разом вiчно? Чому тебе можуть навчити такому, що би не знала твоя рiдна матiр? Ходи до мене, дозволь, я тебе обнiму...
   Все ще не стримуючи задушенi ридання, хлопчина повис на шиϊ тоϊ, що була така схожа на його маму, i тiнь несмiливо обiйняла його, притулила до себе.
   Вона вже не вiдпустить його, не дозволить знову вiдчути самотнiсть, i те, що вiн пережив чорний дощ, ще нiчого не значить. Попiл до попелу, а на кровi виростають такi духмянi вогнистi квiти...
  
   Ярош стояв посеред темноϊ вулицi, де пiд будинками розрослися розкiшнi червонi ромашки.
   - Зiрви нас... Зiрви нас... - лагiдно шепотiли ромашки, хиталися у такт своϊм словам. - Дiзнайся, чи любить тебе хтось?.. Чи жде тебе кохана?.. Запитай не в зiрок, запитай у нас про свою долю...
   Пiратський капiтан i хотiв би позбутися цього страхiття, та не знав, куди йти. Вiн заблукав у проклятому мiстi, де владарювали морок вночi i сутiнь удень. Удруге вже не знаходив звiдси шлях.
   - Яроше, - тихо покликав чоловiчий голос.
   Пiратський капiтан озирнувся.
   До нього йшов чоловiк у синiй формi листоношi зi шкiряною сумкою, перекинутою через плече. Вiн був середнього зросту, темне каштанове волосся рiдкими хвилями спадало на плечi. Не тiнь, та хiба зрозумiєш напевно у густих присмерках?..
   - Пiратський капiтан Ярош Сокiл? - запитав незнайомець.
   - Так. Чого тобi? - насторожився пiрат.
   - Вам лист, капiтане, - листоноша простягав йому синiй конверт.
   - Давай сюди, - Ярош висмикнув конверт з його руки, вiдкрив.
   Але всерединi аркуш виявився чистим.
   - Тут нiчого нема!
   - Ви напишете тут усе, що захочете переказати своϊм друзям, - цi слова чоловiк проказав дуже спокiйно, бач, не вперше. - Я передам лист тим, хто залишився в земному свiтi.
   - Але ж... я живий, - Ярош роззирнувся: жахливе мiсто зникло, вони стояли посеред безмежного простору, що навiть виднокраю не мав.
   Листоноша кивнув на знак пiдтвердження, аркуш у руках Яроша танув туманом.
   - Якщо я живий, чому ти прийшов до мене з таким словом?
   - Вiзьми мене з собою, - проказавши це, тiнь незнайомця вiдступила. - Я сам знайду тебе, пiратський капiтане.
   По сiрих куп'ях, мов по хмаринках, iшла Марен.
   - Ходiмо назад, - без почуттiв сказала вона, - на площу, повз червонi стiни, повз палац, повз безмовну варту.
   - Не вiр ϊй, - тихо попередив листоноша.
   - Ходiмо, - Марен простягнула руку.
   Але в очах у давньоϊ не було темноϊ глибини!
   Ярош вiдсахнувся.
   - Назви моє Iм'я, i я пiду з тобою!
   - Ти i без Iменi пiдеш зi мною, людино, - прошипiла вона, змiнюючись...
  
   - Яроше, прокинься! - Iтана трусила його за плечi. - Прокинься! Прокинься!
   Вдихнувши так глибоко, наче щойно не дихав, Ярош вирвався з павутиння моторошних сновидiнь.
   - Чому вiн такий блiдий? - поряд iз Зорiн та Iтаною стояв Дельфiн.
   Ворожка сiла на лаву, затуливши обличчя, вона злякалася, побачивши вiдбиток страхiтливого сну, в полонi якого так довго пробув пiратський капiтан.
   - Ще нiч? - запитав пiрат, йому нестерпно хотiлося вмитися, щоб змити з себе бруд сну, такого схожого на спогади.
   - Вже нiч, - вiдповiла Зорiн. - Ти проспав увесь день. Твоя подруга... Марен заборонила тебе будити.
   - То день згаяли. Ми нiкого не знайшли, - тепер, коли сновидiння вiдступило, прийшов жаль за втраченим часом.
   - Ми знайшли, - похвалився Дельфiн. - Знайомся, капiтане!
   Вiн вiдступив. Бiля камiна сидiв мiцно збитий чолов'яга, схожий на ведмедя, та ϊв, нi на кого не звертаючи уваги.
   - I знову не зовсiм людина, - посмiхнувся пiрат.
   - Берном назвався. Його Iтана у мiстi зустрiла, - Зорiн теж з усмiшкою подивилася на чоловiка-ведмедя. - Берн вправний стрiлець. Я бачила, як вiн у пiдкинуту монету поцiлив. Iз врятованою вами вiд страти Кiш усе гаразд буде.
   - Звiдки знаєш? - недовiрливо запитав Ярош.
   - Карти Iтани знають.
   Дверi прочинилися. Повернулися Герда з пантерою i Марен. Побачивши, що Ярош дивиться на неϊ з недовiрою, давня усмiхнулась.
   - Отямився нарештi, Соколе, - сказала вона. - Бiлим пiр'ячком палець не колов, га?
   - Це були не моϊ спогади. Не всi моϊ спогади, - Ярош пiдвiвся, вирiшивши трохи прогулятися, бо опинитися на свiжому повiтрi здавалося зараз навiть важливiше за вечерю.
   - Не всi, але земля пам'ятає. Пам'ятають живi i пам'ятають мертвi, а ти був там не так давно, - без жалю розсмiялася Марен.
   - I ти теж кожноϊ митi пам'ятаєш про зроблене, правда? - з викликом спитав Ярош, смiливо дивлячись на давню. - Як пам'ятаю я сам, як безжально вчинили з тим мiстом. Чи не тому менi все це наснилося?
   Посмiшка Марен стала ще холоднiшою, та вона нiчого не вiдповiла.
   Пiратський капiтан вийшов у нiч. На поруччi балкону одного з будинкiв сидiв бiлий птах, у бурштинових очах причаϊвся вогнистий морок, та оперення вже не було таким розкiшним - закляття доживало своϊ останнi години.
   - Вiддай карту!.. Вiддай карту!.. Вiддай карту!.. - наздоганяла пiратського капiтана зловiсна луна чужоϊ волi, але мiсто бiльше не було маревом страхiття.
  

Роздiл 3

Нова команда

  
   Зранку Iтана i Зорiн уладнували останнi справи перед вiд'ϊздом, Кiш допомагала рятiвницi складати трави, якi та хотiла взяти з собою. Герда i Марен знову кудись подiлися, а Ярош, Дельфiн i Берн засiли в тавернi скрiпити знайомство повними чарками. Лише капiтан пiратського корабля й краплi не брав до рота. Ярошу коштувало неабияких зусиль, щоб не приєднатися до нових знайомих: випивка була єдиним порятунком вiд того, що показав йому увi снi птах, зiтканий iз чужих чарiв, такий знайомий бiлий птах... Випивка могла б зiгрiти вистигле серце, прогнати лихi спогади, але затьмарила б розум, а цього допускати було аж нiяк неможна.
   Люди не надто охоче пiдходили знайомитись iз чужинцями. I хоча тi, що наважувалися на це, зазвичай були дивними, не подiбними до бiльшостi, - не плескотiло море в ϊхнiх поглядах. Жага пригод не вела ϊх небезпечним шляхом, а вiдчайдушнiсть не скеровувала руку, що могла страчувати i дарувати прощення. В себе задивилися вони, не помiчаючи навколишнього свiту, живучи тiльки собою. ϊхнi обличчя не запам'ятовувались, i пiратський корабель не мiг стати для них притулком, бо не було радостi в порожнiх серцях, а коли немає радостi, немає i спокою морського полотна.
   Тiльки один залишився за столом шукачiв скарбiв - молодий чоловiк iз поглядом пiрата, хоча в морi, судячи з його слiв, вiн нiколи не бував. Але пiратство в кровi, це всiм вiдомо.
   Познайомившись iз новеньким, якого звали Максом, вирiшили зробити перерву на обiд. Берн пiшов потеревенити з корчмарем, а Ярош зостався з Дельфiном i Максом. Вiд розмов капiтан втомився бiльше, нiж вiд славетних сутичок i грабунку торгових суден.
   До столу пiдiйшов кучерявий хлопець рокiв сiмнадцяти.
   - Привiт, Яроше Соколе.
   Пiрат подивися на нього, впiзнаючи.
   - Ти його знаєш? - запитав Дельфiн.
   - Не важливо. На пiратський корабель хочеш потрапити? Так, чаклуне?
   - Так, - хижо посмiхнувся Хедiн. - Я не оракул, та менi вiдомо, що з вами буде.
   У його сiрих очах колись теж хвилювалося бурхливе море, але зараз воно майже зникло.
   - Забирайся, - холодно вiдповiв Ярош. - На корабель я тебе не вiзьму. А без мого дозволу ти на борт не пiднiмешся. Сам знаєш.
   - Ви ще пожалкуєте про це! - вiдгукнувся хлопець i загубився у димному чадi.
   Серед диму зареготав чоловiк, вiн оповiдав, як люди наϊвно чекали дарункiв вiд вищих сил, насмiхався i з людей, i з давнiх богiв.
   - Менi здається, ми нiкого тут бiльше не знайдемо, - Дельфiн подивився услiд чаклуну. - Вони несправжнi. Навiть той, що стверджує, нiби подружився з драконом. Вони всi брешуть i собi, i нам, видаючи бажане за дiйсне. Якщо ти вважаєш, що тут iще лишився хтось, хто має пiти з нами, капiтане, ми ще почекаємо, але, я думаю, намарно.
   - Я тут лише одного справжнього дракона бачив, та й той до пуття лiтати не вмiє, - пiдтримав розмову Берн, повертаючись до столу.
   - Я теж його бачив, - пiдтвердив Ярош. - Якщо дракон справжнiй, швидко лiтати навчиться.
   - А це ще хто до нас iде? - Макс дивився на лiтнього чоловiка, який з подивом роздивлявся таверну.
   Чоловiк був одягнений просто, але охайно i дещо не по-тутешньому. Максу подумалося, що звичайного робiтника, втомленого сiрiстю одноманiтного життя, закинуло в тихе провiнцiйне мiстечко, а йому ввижається, нiби вiн потрапив до розбiйницького лiгва.
   - Я бачив диво одного разу, - сказав Володимир тихо, нiби боявся, що його приймуть за схибленого i проженуть. - Давно-давно, у дитинствi... А три днi тому я побачив ще одне - корабель iз чорними вiтрилами. Пiратський корабель.
   - I що в цьому дивного? - Ярошу незнайомець подобався, але вiдчувалося, що вони народилися в рiзнi вiки. - Всi моря належать пiратам.
   - Я нiколи не бачив моря, - зiзнався Володимир. - Я все життя тяжко працював, щоб заробити хоч трохи грошей. А моря не бачив.
   - То глянь за вiкно - там море, - здивувався Дельфiн.
   - Нiчого ви не розумiєте, - Макс щиро спiвчував цьому лiтньому чоловiку. - Вiн справдi не бачив моря. Вiн народився не тут. Як i я.
   - А як же ви потрапили сюди? - тепер настала черга Дельфiна не повiрити.
   - Нас усiх покликали скарби. Ми бажаємо знайти ϊх. Ти i не таких побачиш, - замiсть Макса вiдповiв Сокiл i дружньо подивився на Володимира. - Ти в командi.
   Ярош мав рацiю: до пiратськоϊ компанiϊ ще напрошувалися рiзнi люди, та очi ϊхнi були порожнi. А коли пристойнi вiдвiдувачi порозходилися, а всi, хто лишився, захмелiли, на стiл до пiратiв злетiла симпатична iстота. Маленька дiвчинка, тiльки з бiлими крильцями, схожа на янголят, яких вуглиною малюють дiти.
   - Ваш корабель чорний. Йому свiтла не вистачає. Я буду вашим свiтлом!
   Ярош згадав зверхню королеву Герду i ϊϊ пантеру iз золотавими очима, уявив поряд iз ними цю крилату iстоту, яка вже насупилась, збираючись образитись. I дзвiнко засмiявся.
  
   ...А Герда стояла над морем, i Марен тримала ϊϊ за руку, не даючи зiрватись у безодню. Реальнiсть це була, чи чергове брехливе сновидiння?
   Та над прiрвою карi очi королеви ярилися бурею сильнiше за оскаженiле море...
  
   Ночувати чоловiки залишилися в тавернi, але вранцi Ярош не став чекати, а вирiшив спробувати самому пошукати в мiстi тих, хто був йому потрiбен. Якщо цей берег такий незвичайний, вiн може подарувати ще не одну цiкаву зустрiч, i тодi, можливо, карта з'явиться знову. Та спершу пiрат хотiв вiдвiдати кузню: тутешнiй коваль славився своєю майстернiстю далеко за межами Елiгерського узбережжя. Це i було причиною, чому Ярош скерував свiй корабель до цього порту.
   У порожнiй залi таверни двоє дiвчат обговорювали плани абордажу торгового судна. Вони забагато випили, й з тих задумiв уже й чайки би смiялися. Коли б цих мрiйниць на Тортугу, стали б вони справжнiми морськими войовницями, але робити ϊм такий подарунок Ярош не збирався. До дiвчат пiдсiв немолодий чоловiк, той самий, що кiлька ночей тому сп'яну теж хизувався вигаданими подвигами. Дiвчата прийняли товариша до свого столу, дурнувато хихочучи. Але Соколу було байдуже до подiбного товариства.
   Вiкна кузнi виявились забитими, а будинок залишений напризволяще. Сусiди сказали, що майстер з'ϊхав невiдомо куди, вiдправився у подорож за власними пригодами.
   Шкода...
   Ярош дiстав свiй компас, стрiлка затрiпотiла, але не поворухнулася. Що ж, це навiть не дивно - вiдлуння промовлених тут заклять вiдчуваються i досi, майже непомiтнi, якщо не вслухатися, але компасу достатньо.
   Пiратський капiтан роззирнувся, вирiшуючи, куди йому iти. Мiстечко прокинулося, i вулицями ходили заклопотанi у своϊх справах люди - ремiсники, невибагливо вдягненi жiнки i дiти, яких привчають до важкоϊ роботи змалечку. Та от вiд людей Ярошу зараз хотiлося триматися подалi, кортiло лишитися наодинцi зi своϊми думками.
   Вiн пiшов похилою горою, минаючи кам'янi будинки й охайнi подвiр'я. Дорога розходилася на два боки i, подумавши, Ярош вирiшив вiдiйти вiд людського житла та звернути до високих дерев, якi лишилися вiд лiсу, що, певно, колись рiс на цьому березi ледь не до самого моря.
   Хоча гору варто було б назвати високим пагорбом, та краєвид з неϊ вiдкривався надзвичайний: доволi широкi вулички мiстечка, частина з яких уже брукована, невеличкий порт у затоцi, де пришвартувалися двi рибальськi шхуни, на iншому краϊ поблискує банями приземкувата церква. Наче вiдчувши на собi погляд пiрата, у церковнiй дзвiницi тричi вдарили у дзвони, й гулка луна розiйшлася мiстечком.
   Тихо, мирно, i зовсiм не вiдчувається дух Iмперiϊ, хоча iмперськi солдати тут були, а помiст на площi ще не повнiстю розiбрали. От тiльки як довго городяни пам'ятатимуть страту, свiдками якiй мимоволi стали? Чи буденнi справи вже затьмарили побачене? I кому дiстануться дошки з помосту? ϊх спалять, збережуть для наступноϊ страти чи використають, будуючи щось цiлком мирне?..
   Ярош сiв на траву i задивився на лискуче сонячними сполохами море. День видався погожий i безвiтряний, морська гладь лежала не потривоженою, i видавалося дивним, що лише пару днiв тому штормовий вiтер пролетiв над мiстом. Море теж вiдгукнулося на чари, захистивши себе i людей тим вiтром, що так i не здiйняв бурю.
   Пiрат знову подивився на компас, стрiлка хитнулася, та повний оберт не зробила. Якщо так, то доведеться покладатися виключно на своϊ власнi передчуття, а кiлька вiдповiдей зараз аж нiяк би не завадили.
   Ярош сховав компас i поглянув на виднокрай, де єдналося чисте синє небо iз напрочуд спокiйним морем.
   Вiн привiв пiратський корабель до цього берега, щоб зустрiтися з ковалем, який останнiм часом мешкав у цьому мiстечку. Сутенiло, особливо часу на пошуки не було, на капiтана чекав човен, але у повiтрi вiдчувалося бринiння стiлькох промовлених i ще не втiлених чарiв, що Ярош зволiкав iз поверненням. Човен вiдплив, а за чотири днi, на свiтаннi, як i було домовлено з пiратською командою, корабель мав чекати свого капiтана у далекiй Схiднiй бухтi. Бухта була захищена скелями вiд вiтрiв i чужих поглядiв, вхiд до неϊ перегороджували три рифовi перешкоди, якi не минути, якщо не знати дна, або якщо твiй корабель не благословляє саме Море.
   А щось таки надзвичайно важливе вiдбувалося тут, коли Ярош Сокiл опинився на березi, i справа навiть не у зачарованiй картi, яку йому подарували. Тут зустрiлися давнi, багато давнiх, зважаючи на те, що троє з них знайшли його самi. I що ж тут трапилось, якщо одну з давнього народу важко поранили? Що скоϊли тi чарiвники, що ϊх поспiхом стратили, не наважуючись везти до столицi? Хто вони? Та й молодий чаклун може лише на вигляд здаватися юним, а насправдi неабияка сила i вмiння потрiбнi, щоб тримати в руках зняту з небосхилу зiрку... I чому сюди приϊхав iмперський мiнiстр?..
   Запитання, запитання, запитання, а вiдповiдi жодноϊ. Тiльки розтривоженi спогади i дуже багато чарiвництва, тому i мовчить компас, бо ще не всi закляття повнiстю пiшли в землю, а деякi, найпотужнiшi, вiдлуння, втiлилися в iншi подоби, як той бiлий птах iз крижаними перами.
   Яроша пересмикнуло при згадцi про дотик до бiлого пера. Не варто було його пiднiмати, i, можливо, давня не даремно заборонила будити його вiд сну, навiяного дотиком до закляття. Хоча могло бути i навпаки: у катуваннях Марен знала толк... Вiн ризикнув, пiднiмаючись на помiст, який охороняли iмперськi солдати, але давня не вiддала наказу арештувати пiрата, хоча це було б найпростiшим, зважаючи на те, ким вона є насправдi.
   Давнi хотiли забратися звiдси морем, просилися на його корабель, усi, окрiм тоϊ, що подарувала пiратському капiтану карту. Молодий чаклун Хедiн теж прагнув потрапити на пiратський корабель, наче знав значно бiльше про ту нiч, нiж схотiв би розповiсти, i, схоже, нiч теж вiдкривала йому Iмена i вiдповiдала на запитання.
   Тодi у мiстечку чарiв було стiльки, що ϊх вiдчули всi, кому хоч трохи це було до снаги: прийшли на пляж Вiктор та Ольга, малював на пiску, майже творячи чарiвництво, дивний хлопець, не спала ворожка Iтана, та й загалом мало людей пiддалися втомi i заснули. Але i люди, якi тут мешкали, виявилися вельми незвичайними: у жилах Берна i Дельфiна тiльки наполовину текла людська кров, приховане чарiвництво вiдчувалося в Тайрi, а звiдкiля насправдi родом Зорiн, навiть пiратському капiтану було важко уявити.
   Сильнi чари вабили i потай вказували шлях, як тому симпатичному створiнню з бiлими крильцями, що прилетiло до них вчора ввечерi. Як привабили вони молодого дракона, що зараз кружляє над морем, нiжачись у лагiдному сонячному промiннi. Дракони завжди линуть до чарiвництва, та не всi навченi вiдчувати чари, як i бачити самих драконiв, коли вони того не хочуть.
   Можливо, привели сюди чари i королеву Аталя. Хоча пихату Герду таки варто ще порозпитувати, що ж вона забула у чужiй провiнцiϊ?.. I, може так статися, що й давнiй народ щось розповiсть пiратському капiтану, вдячний за подорож на кораблi з чорними вiтрилами.
   Ярош посмiхнувся своϊй думцi: коли ж це давнiй народ був вдячний людям за допомогу?.. Та найбiльше зараз пiрата непокоϊв чоловiк, який явився йому увi снi, навiяному вiдлунням заклять. Вiн теж був напiвспогадом, той листоноша, який доставляє листи у синiх конвертах... Таке далеке минуле, яке так i не вдалося потопити у випивцi. А тепер... тепер хочеться жити: шукати скарби на далеких островах, розгадувати таємницi тих, хто хоче стати частиною команди на пiратському кораблi, та вслухатись у шепiт моря, чий голос iнодi так легко забути...
   Блиснули золотi крила дракона, коли той пiрнув у воду, та за кiлька секунд злетiв знову, розсипаючи бризки. Дракон рибалив досить близько вiд берега, а це означає, що там для нього небезпеки немає.
   Що ж... можна i пiрату глянути на дракона поближче. Ярош вiдшукав ледь помiтну стежечку серед трав, яка вела вниз у потрiбному напрямку.
  
   А в тавернi друзi зовсiм занудьгували. Минула вже половина дня, а з ними майже нiхто не привiтався. Сьогоднi люди теж обходили шукачiв скарбiв стороною.
   Дельфiн i Берн саме переконували Макса, що сидiти тут - даремна праця, коли почувся лемент i гучне ображене нявкання.
   По тавернi мчав великий чорний котяра, такий вгодований, що пузо заважало йому бiгти.
   - Сирiусе!
   Кiт озирнувся й спробував вистрибнути на стiл, та черево переважило, i вiн лише вхопився кiгтями за край. Дельфiн i Берн зареготали, як навiженi, а Макс зловив кота, котрий ледь не гепнувся на пiдлогу.
   - Вiддай! - поряд iз ними, мов вiтер, опинилася дiвчинка.
   Вона важко дихала, темне русяве волосся до плечей заплуталося, найкоротшi пасма падали на очi, й дiвчинка невдоволено здмухувала ϊх.
   - Ти хто така? - Макс притулив до себе Сирiуса, який хоч i важив досить багато, та ця вага не вiдтягувала рук.
   Кiт замуркотiв.
   - Роксана. Вiддай мого кота! - тупнувши нiжкою, зажадала дiвчинка, i вже до кота: - Мiй маленький. Сирiусе, iди до мене.
   Вона потягнулася до улюбленця, та Сирiус мiцнiше вгородив кiгтi у Макса. Хлопець тiльки зiтхнув, а очi Роксани зблиснули повагою. Вона трусонула волоссям, вкладаючи його на мiсце, - стало трохи краще.
   - Ти його не знаєш. Вiн скажений. Лiтає, мов очманiлий.
   - Роксано, а що ми тут робимо? - дiвчинку за плечi обiйняла молода жiнка, Роксана була на неϊ дуже схожа.
   - Справдi, доню, що ми тут забули? - почувся голос батька, i дочка зовсiм знiяковiла. - I де ми взяли цi лахи?
   Якби Макс був разом iз Ярошем тiєϊ ночi, коли пiрат отримав карту, то впiзнав би у цих людях Вiктора й Ольгу, а так вони для нього просто були батьками дiвчинки з неслухняним волоссям. Хлопець опустив чорного кота на пiдлогу, i Роксана одразу взяла улюбленця на руки, хоч так позбувшись материних обiймiв.
   - Я нiчого не зробила, - спробувала виправдатись вона.
   - Так? Ну звiсно, - брови батька насмiшкувато злетiли. - А чи не маєш ти зараз ϊхати до тiтки?
   - Я ϊϊ не люблю, - дiвчинка вiдвернулася.
   Макса сiмейна розмова не стосувалася, та йому чомусь було шкода цiєϊ дитини, вiн i сам був таким навiженим у своϊ чотирнадцять.
   - Ходiмо, Роксано, ти ще встигнеш поϊхати сьогоднi, - Ольга намагалася домовитися з дочкою.
   - А ви? - вона несподiвано рiзко повернулася до батькiв, й очi дiвчинки знову спалахнули, та вже розгнiвано. - Що будете робити ви?
   Тут вже батьки знiтилися.
   - Поговоримо вдома! - вiдрiзав Вiктор, пiдштовхнувши дочку до виходу.
   - Я все одно втечу, - пробурмотiла Роксана, Сирiус зiстрибнув з ϊϊ рук.
   Родина вийшла на вулицю, а Макс несподiвано для себе подумав: "Що там про море казав Ярош? Чи не про такi очi?"
   - Агов, зачекайте!
   Ольга, Вiктор i Роксана зупинилися. Макс наздогнав ϊх.
   - Можна менi дещо запитати у вашоϊ доньки?
   Вiктор та Ольга перезирнулися.
   - Питай, - нерадiсно погодилась Ольга.
   Макс i Роксана вiдiйшли на кiлька крокiв. Кiт обiгнав ϊх i легко опинився на парканi. У зелених очах тварини сяяли зiрки, наче там дiйсно оселилася пара мешканок нiчного небосхилу.
   Макс осмiхнувся i, пересвiдчившись, що батьки не пiшли за ними, змiряв дiвчинку зацiкавленим поглядом. Роксана потупилась.
   - Що?
   Макс погладив кота.
   - Дивний вiн у тебе. Такi штуки виробляє. То боϊться тебе, то не вiдходить.
   - Корабель iз чорними вiтрилами, - кинувши поглядом на батькiв, одразу перейшла до справи дiвчинка. - Вони проговорилися, що Ярош вiзьме ϊх у подорож.
   - Капiтан Ярош, - несвiдомо виправив ϊϊ Макс, але Роксана не зважила.
   - Плювати, що вони про це мрiяли. Та це я побачила корабель! Я! - вона стукнула кулаком по паркану, кiт зашипiв вiд несподiваного землетрусу, вгородивши кiгтi в дерево. - Припини, Сирiусе, не до тебе, - i кiт замовк, зрозумiвши ϊϊ слова.
   - Вiн тебе слухається, - Макс навiть не здивувався.
   - А як би ще я втекла вiд батькiв? - обличчя Роксани осяялось посмiшкою переможницi. - Це все мiй маленький Сирiус - не могла ж я ϊхати без нього.
   Макс теж посмiхнувся. Вiн би i сам так хитро вчинив, якби мав такого розумного кота.
   - Коротше, я хочу бути на цьому кораблi. Вмов капiтана, будь ласка, - ϊϊ голос здригнувся: гордiсть не дозволяла благати, але дiвчинцi так хотiлося потрапити на корабель iз чорними вiтрилами, що вона навiть спробувала б поступитися гордiстю.
   Вiдчувши, що вiдбувається щось не те, Ольга i Вiктор наблизились до них. Макс не знав, що йому робити. Пообiцяти взяти ϊϊ в команду без згоди капiтана вiн не мiг, а порадитись було нi з ким. Та якщо в цiй бестiϊ немає моря, то в ньому самому моря тодi точно нiколи не було.
   - Запитали, що хотiли? - Вiктор суворо глянув на Роксану: погляд батька обiцяв якщо не частування ременем, то вiдмову у солодощах щонайменше на рiк.
   - Запитав. У вас чудова донька, - шанобливо почав Макс. - Та я дiзнався, що ми тепер в однiй командi.
   - Справдi? - дещо награно здивувався Вiктор: два роки дочцi жити без солодощiв.
   Та Макс вiв далi:
   - Я знаю, що на кораблi не мiсце дiтям, особливо таким маленьким дiвчаткам...
   - Сам малий! - крiзь зуби гнiвно проказала Роксана.
   - Та чи розважливо залишати вашу дочку саму в такий небезпечний час? Чи не буде вам спокiйнiше, коли вона буде у вас на очах?
   Батьки Роксани замислились, певно, вони згадували колишнi витiвки дочки i намагалися передбачити, що вона ще може утнути. Уява перевершувала спогади.
   - Ви маєте рацiю, юначе, - нарештi мовив Вiктор, Ольга кивнула. - Роксано.
   - Так, - зрадiла дiвчинка, яка вже встигла поколупати фарбу на парканi, поки вони мовчки радилися.
   - Роксано, обiцяй слухатись нас у всьому.
   - Я обiцяю у всьому слухатися капiтана, - викрутилась юна пiратка. - Котом своϊм клянуся!
   I з радiсним криком дiвчинка гайнула вулицею наввипередки з Сирiусом. Кiт бiг так швидко i легко, нiби не торкався землi, та Роксана здiймала куряву за обох.
  
   Стежка привела пiрата до староϊ пристанi.
   Мiстечко не вважалося торговим, та завдяки близькостi великого порту, найбiльшого на Елiгерському узбережжi, i його нова пристань у великiй затоцi часто була досить гамiрною. Щоправда, зараз тут, на старих покинутих пiрсах, не було нiкого.
   Нiкого, окрiм чорнявого юнака, вбраного в темний одяг ремiсника. Юнак стояв близько до води, трохи схиливши голову, прислухаючись.
   Щось у його нерухомiй постатi примусило Яроша завмерти. Юнак мовив до Моря, як вмiють лише пiрати. Та й то не всi. Тiльки втрутитися або пiдслухати таку розмову нiхто не в змозi.
   Хлопець пiдiйшов до нього сам.
   - Вiтаю капiтана Яроша Сокола, - голос його був так само глибоким, як i море.
   - Воно тобi моє iм'я сказало? - запитав пiрат, хоча i знав вiдповiдь.
   - Море сказало, щоб я чекав на тебе тут сьогоднi. Море нiколи не бреше, - в сiро-зелених очах причаϊлася страшна таємниця, та вони сяяли так яскраво, що Ярош мимоволi порiвняв його iз самим собою у тому ж вiцi. - Мене Денiелом звуть, - наче радячись iз морем, назвався хлопець.
   - Море не бреше, - погодився пiрат. - Ти теж побачив корабель iз чорними вiтрилами?
   - Нi. Та я знаю про нього все, що можливо дiзнатися. Я мрiяв бути в твоϊй командi. Моя воля так само вiльна, як i твоя. Вiльнiше тiльки Море.
   Невiдомо, як Денiел вгадав, що Ярош казав iншому пiрату, в юностi просячись юнгою до знаменитого капiтана, мрiючи перевершити його славу. Але i без цих слiв Сокiл радо узяв би цього хлопця з собою.
   Ближче до виднокраю хлюпнуло. То молодий дракон купався в морi, здiймаючи хвилi, в яких до берега поспiшали вогники. Чистi рожевi й блакитнi iскри облiплювали опори староϊ пристанi, нiби проростали дивними мiнливими рослинами, лiкуючи старе дерево.
   Денiел присiв, спробувавши торкнутися дива, й iскри пiшли з димом, а полохливий дракон залишив море, розтанувши в небi. Не можна чiпати диво.
  
   Окрилений знайомством iз Денiелом, Ярош з надiєю зазирав в очi перехожих, та зустрiчав у них тiльки сiрiсть. Уже перед нiччю Сокiл прийшов до таверни, всi його пошуки не мали успiху: у цьому мiстечку не зосталося пiратiв, схоже, що коваль був останнiм, хто лишив цей берег. Iншi ж зiстарилися, загинули або втекли вiд мирного життя. Та бiльшiсть тих, на кого потай чекав у тавернi Ярош увесь минулий день, спочили на мiському цвинтарi, проживши вельми щасливе життя. Могили тих, хто вiдмовився вiд свого минулого заради спокою i створених родин, нiчим не вiдрiзнялися вiд мiсця спочинку добропорядних городян.
   Щойно капiтан увiйшов у двiр, його побачила Роксана, хотiла вибiгти назустрiч, та чомусь зволiкала i залишилася бiля вiкна.
   Низенька тiнь вiддiлилася вiд стiни, заступивши пiратовi шлях.
   На вигляд дитина рокiв дванадцяти, та в очах немає дитинства, як нема єдиного кольору. Цiй давнiй iстотi багато рокiв, надто багато, щоб ϊх рахувати. Але i зла в них немає, як у напiвпорожньому поглядi Хедiна. В його очах вирують зарозумiлiсть i море. Багато моря, багато свободи, бо у давнього є крила, хоч зараз ϊх i не видно.
   - Ти теж хочеш бути в командi на кораблi з чорними вiтрилами, - Ярош не запитував, бо очi хлопчини спалахнули жагою пригод так яскраво, що iнший би вiдсахнувся, але не пiратський капiтан.
   - Так, пiрате, так. Я приєднаюся до вас пiзнiше. I можна мого товариша крилатого покликати? Можна? - зараз давнiй здавався звичайним кучерявим хлопчиськом, що мрiє про пригоди.
   - Де товариш?
   Хлопчик свиснув. З темряви до них опустився ангел, чиϊ крила вiдливали чорнотою. Очi його теж сяяли, але не так яскраво, як у молодшого крилатого.
   - Ви в командi, - погодився Ярош, хоча його трохи овiяло холодом вiд вiтру, який здiйняв ангел.
   - Дякую, капiтане.
   Ярош увiйшов до таверни, але Роксана бачила, як хлопчина скоса подивився на чорноперу постать, й iлюзiя розтанула. Та, може, ϊй примарилось, адже нiч була темна i хмарна.
  
   Ярош теж побачив море в очах Роксани, зрадiв, що вона є дочкою Вiктора й Ольги, яких вiн зустрiв першими. Але i сама дiвчинка причарувала усiх своєю веселою вдачею.
   На цьому гарнi новини закiнчилися, i капiтан пiшов спати.
   Пiд пiдлогою шкреблися мишi, за стiною, в сусiднiй кiмнатi, лаялися картярi. Гидкий дим вiд ϊхнiх цигарок заповнив коридори. Пiсля пiвночi товаришi по грi побилися, розгепавши один об одного порожнi пляшки.
   Та коли в його кiмнату постукали, Ярош не на жарт розлютився.
   За дверима стояв високий вродливий чоловiк, по-панськи вбраний, лише золотих чи срiбних прикрас на ньому не було, якi, певно, колись пiдкреслювали його заможнiсть.
   - Увезiть мене з Елiгеру. Я сплачу будь-яку цiну.
   - Iди собi, чоловiче, - позiхнув Ярош. - Вранцi прийдеш.
   Пiрат знав, що вранцi вони вже будуть у вiдкритому морi, тому не хвилювався, що франт знайде замiсть нього порожню кiмнату.
   - Нi, ви не розумiєте. Менi справдi треба поϊхати, - незнайомець благав навiть не голосом, а якось дивно, мовби причаровував.
   Капiтан остаточно прокинувся.
   - Ти хто?
   - Принц Юран, - чесно зiзнався чоловiк. - Мене стратять, якщо я залишусь.
   Ярошу одразу згадалася площа iз засудженими. Нi, покинути цього чоловiка тут вiн не мiг, навiть якби в його очах не було моря.
   - Королева у нас вже є. Тепер i принц на додачу, - пробуркотiв вiн. - Юране, приходь до Схiдноϊ бухти зрання. Ми будемо чекати на тебе.
   Ярош провалився у сон без сновидiнь, вiдчуття очiкування на нову зустрiч теж зникло. Поки не посвiтлiшало, пiрата нiхто не будив.
  
   Перше видання - Дев'ятко Наталiя. Скарби Примарних островiв. Книга 1. Карта i компас: Роман. - Тернопiль: Навчальна книга - Богдан, 2011. - 304 с.
  
   Читати книгу повнiстю можна - тут
   Фан-трейлер вiд Asana Sanarin - подивитися
   Слухати аудiокнигу на "Гуртом"
  
  
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"