Аннотация: Два слова за роман В. Пiдмогильного "Мiсто"
Виправдання мiста
Ми надто довго жили пiд стрiхами, щоб ïх романтизувати.
Валер'ян Пiдмогильний. З листування.
Роман Валер'яна Пiдмогильного "Мiсто" - мабуть, один iз найскладнiших та контраверсiйнiших у нашiй, а чи й у свiтовiй, лiтературi. Попри порiвняно скромний обсяг. Про нього вже так багато сказано й написано, зокрема людьми, чиï лiтературно-критичнi якостi значно перевищують моï, що якось навiть незручно i собi розкривати пельку. Та все ж є в цiй iсторiï тема, про яку хотiлося б сказати кiлька слiв. Може, банальних, але, як на мене, важливих. Зрештою, як казав умний дядько Нiцше, "людство нi вiд чого так не втрачало, як вiд забуття банальних iстин". На iстину не претендую, проте бачу поле для дискусiï.
Отже, про що, власне, цей роман? Може, як випливає з назви, - про мiсто? Почасти це так. У фокусi уваги - феномен великого украïнського, украïномовного мiста, де стикаються, зливаються у дивовижному коктейлi залишки староï, загалом iмпортноï, iмперськоï культурно-побутовоï традицiï (сiмейство крамаря, старий мовознавець) та новiтнi повоєннi впливи, якi, в свою чергу, важко назвати культурно гомогенними. З одного боку це новонароджена украïнська iнтелiгенцiя (поет Вигорський): нагла, модняча i розхристана, пацавата, бомжувато-гламурна, та передусiм - талановита, до бiса талановита (так i проситься в пику Сучлiту словами клясика: "богатыри, не вы!"). З iншого боку - така ж новонароджена червона бюрократiя, що стиха запускає загребущi моцаки соцiалiзму в усi усюди, i найперше - в людськi голови. Третя хвиля, найчисельнiша i найаморфнiша - селянська молодь, що ïде в мiсто за кращою долею (Надiйка, Борис та iн). До неï належить i головний герой роману, Степан Радченко.
Тут треба розумiти, що такого в нашiй iсторiï ще не було. Подiбнi процеси на той час вiдбувалися i на Донбасi, який хтось iз класикiв охрестив "Новою Америкою" (хто нагадає, хто саме автор цього епiтету, отримає печеньку), i на Сiчеславщинi, i на Слобожанщинi, та й, мабуть, загалом на Пiвднi Украïни. Двадцятi роки ХХ столiття - час формування унiкального мiського соцiуму та притаманноï йому унiкальноï урбанiстичноï культури. Дух цього часу, буремний i сповнений протирiч, iнодi похмурий, iнодi iстеричний, iнодi - манiакально-пiднесений чи й романтично-зачудований, якраз i вхопив Пiдмогильний. Ухопив, так би мовити, нерв хронотопу.
Дозволю собi розлогу автоцитату про образ Мiста у цьому творi:
""Мiсто" - не просто перший украïнський урбанiстичний роман, це справжня урбанодицея, виправдання Мiста, звеличення i перетворення на символ Ельдорадо, здобичi, скарбу: "Не ненавидiти треба мiсто, а здобути". Здобути передусiм визнання у мiському богемному середовищi, "в тусовцi"; цей мотив зближує Степана Радченка з Мартином Iденом. Герой Лондона втопився; Степан же перетворився на Стефана - щоб було по-закордонному, переродився на нову особистiсть, що здатна написати твiр свого життя.
Та неможливо не помiтити, наскiльки вiдразливим є образ Мiста. Киïв чарує i вiдштовхує водночас. Щоб вижити тут, мало сяк-так пристосуватися: слабких, пристосуванцiв, мiсто випиває, висотує совiсть, гiднiсть, душу. Щоб лишитися собою, спочатку треба вмерти. Перемогти в собi хуторянство, замилування сiльською пасторальнiстю, вийти зрештою з тоï хати, яка завжди з краю. Проте, чи не залишишся вiчно на порозi, мiж двох свiтiв, чужий для села i для мiста?"
(Вiталiй Кривонiс. "Чужинець у чужiм краю". Повнiстю тут:
Вiдтак, у романi йдеться нiбито про протистояння Мiста i Людини. Певнi "правила гри", що мiняються мало не кожного дня, випробовують особистiсть, новi поведiнськi вимоги збивають з пантелику, змушують переформатувати свiдомiсть, щоб адекватно реагувати на виклики, а новi можливостi спокушають i затягують, викликаючи звичку - приємну, проте обтяжливу. Велике мiсто не є монстром, як його часто подають романтики з-пiд стрiхи. Принаймнi, не Киïв, змальований Пiдмогильним. Бо герой зрештою примирився з мiстом, покохав його, як не кохав жодну жiнку, i це багато каже як про саме мiсто, так i про героя. Який шлях довелося пройти йому, щоб дiйти до прощального цiлунку над вечiрнiм Києвом?
Придивiмося до героя ретельнiше.
Мабуть, нiхто не заперечить, що Степан Радченко - iстеричний самозакоханий мудак 1, хоча i не позбавлений позитивних характеристик. Йому притаманнi наполегливiсть, енергiйнiсть, розум, рiшучiсть, лiтературна обдарованiсть, амбiцiйнiсть (якщо амбiцiï можна вважати чеснотою). Вiн прагне до самореалiзацiï, шукає свого мiсця пiд сонцем, до того ж мiсця тепленького, i щоби красиве дiвча пiдносило текiлу з лимоном. Тому вiн, власне, i ïде до Мiста: щоб його завоювати. Щоб довести усiм на свiтi й собi самому... бозна що, аби довести.
Сам по собi замiр наче й непоганий, героïчний i навiть дещо романтичний, але виконання якесь дурнувате. Степан Радченко - iстерик i невротик. Сказати, що вiн непостiйний, це не сказати нiчого: його постiйно хитає з боку в бiк, наче корабель на морi при вiтрi в 12 балiв, вiн нiяк не може визначитися з прiоритетами: анi в освiтi, анi в професiйному життi, анi в особистому. I це, за великим рахунком, претензiя: адже йдеться не про хлопчика рокiв пубертатного вiку, Степан - чоловiк, що, на секундочку, має вже добре за двадцять, ще й вiйну сяк-так вiдбув. Не вiрю? Пiдмогильний схибив? Але можна припустити, що це такий авторський розрахунок: зробити головним героєм особу максимально суперечливу, чия вдача нiби акумулює тогочасну мiську атмосферу.
Важко схарактеризувати навiть систему цiнностей цього героя. Степан попри селянське походження вочевидь не є апологетом оспiваного романтиками архетипового хуторянства, йому вiдразлива патрiархальнiсть, а той вибрик наприкiнцi роману, де йому заманулося вернутися з Надiйкою на село, є лише хворобливим пароксизмом, з яких i складається його емоцiйне життя. Бiльше скажу: Степан Радченко - емоцiйний калiка, вiн насправдi не здатен кохати, себто його емпатiя не розповсюджується нi на кого, крiм нього самого. Вiн не спiвчуває отiй Мусi, в якоï замешкав у першiй частинi роману, його не сильно зворушила смерть Зосi, яка пiшла з життя з його, Степана, провини, вiн тiкає вiд докорiв сумлiння, та навiть друзiв у нього нема, бо дружити так i не навчився, чи й не має у тому потреби.
Та придивiмося на загал до персонажiв роману - i не побачимо жодного, вартого поваги. Спiвчуття, жаль, певний iнтерес, але не захоплення. Чи це винувате Велике Мiсто, а чи просто люди - ходячi нещастя, що iнодi, за винятком, поводяться пристойно? I чи не люди - такi недосконалi, дурнуватi, слабкi, лiнивi, та передусiм - такi рiзнi, - чи не самi люди творять Мiсто таким, яким воно є? Та й, будьмо об'єктивними, чи багато ми стрiчаємо в життi людей героïчноï вдачi, титанiчного духу, справдi вартих захоплення i пошани? З одного боку, має рацiю Марiя Дружко: "Всi люблять генiïв, коли вони мовчать", а з iншого - скiльки живу, жодного генiя не бачив. То чи варто дорiкати мешканцям Києва Пiдмогильного i Степановi Радченку за ïхню слабкiсть i недосконалiсть?
Попри всю суперечливiсть особи головного героя, мусимо констатувати наявнiсть у нього одноï беззаперечноï чесноти, абсолютно необхiдноï для справжнього письменника: вiн до бiса цiкавий i спостережливий. Письменник Стефан у Степановiй душi вивчає мiсто i людей - вiдсторонено, iнодi зверхньо, але ретельно, як справжнiй вчений. Тут є дуже показовим епiзод iз повiєю: розкажи менi, мовляв, свою iсторiю, злягатись не треба, ну його, краще потеревенимо. I так з усiма, з ким доля зводить героя: вiн нiкому не спiвчуває, хоч iнодi на те скидається, вiн задовольняє цiкавiсть. Але це не порожня цiкавiсть, як може здатися на перший погляд, це радше такий собi голод онтологiчного знання. Степан сам цього не усвiдомлює, але - i тут ми ступаємо на крихку кригу припущень - його альтер-его, Стефан, старанно фiксує необхiдне, сортирує i складає корисну iнформацiю на горищi пiдсвiдомого, щоб, коли прийде час, мати змогу дотягтись, i жене Степана на пошуки нових вражень та нових людських iсторiй.
В цьому свiтлi "Мiсто" постає як перший артефакт екзистенцiальноï прози (дещо випередивши Камю з його "Чумою", iз якою "Мiсто" має певнi паралелi сугестивного характеру), що автоматично робить цей твiр гостро антиромантичним. Здавалося б, автор заперечує все: сiльську пасторальнiсть, iдеологiю "робiтничих мас", сенс культуртрегерства i виховно-освiтню роль як лiтератури, так i гуманiтарноï науки загалом, зрештою, найсвятiше для романтикiв - дружбу i кохання. Пiдмогильний "фiлософствує молотом", руйнує самi пiдвалини iдеалiзму, доводить до абсурду iдею будь-якого сенсу, але... виправдовує Мiсто. Виправдовує життя - з усiма його негараздами, радощами й болещами, з поразками i перемогами, та новими враженнями, за якими не варто дошукуватися якогось вищого сенсу чи глибокоï iдеï. Виправдовує людей - так, не дуже порядних, не сильних, недосконалих, не героïчних, але живих, рiзних, унiкальних, непiдвладних унiфiкуючим лабетам iдеологiï, непiдлеглих жодному спiльному знаменнику. Кожен в мiстi має свою iсторiю, кожна iсторiя цiкава i неповторна. Степан Радченко, здається, сплатив достатньо, щоб прийти до цього, та хтозна, чи подужає Стефан написати свою повiсть про людей?..
P.S. Мiсто не жере душi. Мiсто дає можливостi. Душу людина втрачає сама i бiльше не повертає. В тому числi - й у гонитвi за можливостями.
1)Мудак - це не лайка, це просто слово на позначення кастрованого поросяти; тут вживається в якостi евфемiзму.