Аннотация: Опубликовано в "УФО", номер 3 (9), 2009, под псевдо Вiталiй Кривонiс
Скрипаль i фоссегрим
Присвячується Едварду Григу
- Як менi знайти фоссегрима?
Його голос був крихким. Наче кроки першою кригою. Вже не дзвiнкий хлопчачий голос. Та ще не бас бородатого чоловiка.
- Не треба тобi шукати фоссегрима, - була вiдповiдь.
Мовчанка.
- Як менi знайти фоссегрима? - знову запитав вiн. - Менi конче треба, повiр! Чи тобi не втямки?!
Вона обернулася через плече.
Вона була прекраснiша i сумнiша за осiнь. Очi як у перелiтно§ птахи.
Птахи, якiй вже нiколи не знати неба.
Вiн мовчав. А що вiн мiг сказати? Як вiн мiг §§ втiшити чи розрадити? Ї§, ученицю фоссегрима?
Кортiло втекти. Лише б не бачити цих очей.
Вона тихо промовила:
- Не треба тобi шукати фоссегрима. Повiр.
I показала руку.
Блiду шкiру розривали кривi шрами. Звивали руку дiви багровими змiями. Од лiктя до кiнчикiв пальцiв.
- Мене звати Крiстен, - вронила вона приречено.
1
Музика завершилася стрибком молодо§ незграбно§ рисi. Вiн соромливо усмiхнувся, опускаючи скрипку. Вiн i сам знав, що сфальшував. На найважливiшiй грi. А хто не фальшує? - майнуло йому.
- То що мовиш, батьку?
Спитав - та й пожалкував. Важкi були в батька очi, лунким був його голос. Батько здавався прадавнiм, наче море.
- Ми - скрипалi, сину мiй Вальдере. Ми граємо всюди, куди покличуть. На весiллях у селян й у княжих палатах. За таку гру на сiльському весiллi тобi наллють пива й дадуть вiвсянки з оселедцями, а при дворi Хлода Олафсона, конунга фритiв, подарують перстень i срiбла. Та не варто гадати, що iм'я твоє згадають у столiттях. Славний будеш лише тим, що ти з роду Вiлле Фольгера. I коли спитають: а що то за один, Вальдер син Вiглафа, то не одразу i скажуть...
Свiтло потьмарилось. Закортiло розтрощити скрипку. Гепнути з розмаху ногою, щоб - на друзки, у лемент струн, у полум'я i кригу! Щоб старий бовдур схопився за серце i гигнув! Iмла настала в душi Вальдера, ярувала доба буревi§в, й тiнi смiялися у пiтьмi...
А старий Вiглаф дивився на сина, i все було в тому поглядi, чого вiн не схотiв казати. Тобi судилася доля вiршеплетiв, - казали очi батька. - Я пив мед музики з чашi Одноокого, а ти - з його дупи. Не втихне бурхливе море вiд твоє§ гри, не плакатимуть бурштином сосни, не вiдкажуть скали прибережнi. Бути тобi вiчно у пiдмайстрах, не бувати у майстрах, не сiсти на лаву вправних! Ти ганьба роду Вiллеман, i соромно менi за тебе, сину мiй!..
Вголос же старий додав:
- Гадається менi, даремно я вiдпустив твою матiнку одну до Хедiнсфiорду п'ятнадцять зим тому...
Тут вже Вальдер не змовчав:
- Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, i не казав би так! У нас одне обличчя, хiба нi?
- Звичайно, нi, - втомлено мовив Вiглаф. - Це ж дивлячись яке люстро...
Чи варто казати, що ображений хлопчисько не втямив тих слiв?
Вальдер Вiглафсон добряче налюрився того вечора. Вперше за своє недовге життя. До блювання й видiнь, до свердла у головi i п'яних марень. Вiн був у тих мареннях майстром смичка, вiн грав наче бог. Лунала скрипка, скрипка зi старого клену, §§ переливи летiли понад скелями, понад морем. Буйнi хвилi завмирали у захватi - найнiжнiшо§ митi свiтанку, найгiркiшо§ митi заходу... Гордовитi морськi птахи схиляли голови, в лiсi плакала зозуля, вклонялися вовки, навiть олень, лiсовий володар, ходив по травi, опустивши короновану голову у думах. В морi завмирали риби. Вiковi каменi тихо дзеленчали вiд безмовного пориву. I сосни ридали бурштином, роз'ятривши печалi... Сам Дельмiр, слiпий бог поезi§, низенько йому кланявся...
- Бач, недолугий старий? - горлав Вальдер батьковi. - Це оплески богiв на мою честь! Що менi тво§ слова?!
А тодi мара минула, i вечеря попросилася назовнi. У головi ревли бурани, розриваючи мозок на кричущi скалки. Iз подивом юнак вiдзначив, що сто§ть на скелi, понад морем, а над головою гуркоче чорне небо. Хвилi звивалися кiльцями змi§в. Блискавки сяяли на луззi русалок. У гронах пiни казилися гидкi ноки, верещали голосом батька: "Saet ofer!", бо хтось тонув, i вилупки з того радiли. Вiгтрольди носилися у водi, ревли й безумствували. У подобах чорних коней мчали на берег могутнi хнiкари, усi в милi, трусили кучерявими гривами сиво§ пiни, та й розбивалися об скелi, щоб вiдродитися у глибокiй безоднi...
I, звичайно ж, був там фоссегрим, грим-музика. Незримий, грав вiн на скрипцi, грав крижаний буревiй, грав шторм i вiтер, як Вальдеровi не грати нiколи!
I пролунав голос iз бурливого казана:
- Ходи ж до нас, Вальдере-Нездаро! Зроби крок з обриву! Поринь у чорну безодню! Незвiдана §§ глибина, невiдома та§на надр морських! Хiба не вабить тебе буря, хiба не спокушає спокiй, хiба ж не солодка та вода, якою ти захлинешся, щоб надбати вiчнiсть? Ходи ж, ходи ж сюди, Вальдере, сину Вiглафа!
I Вальдер пiшов.
- Гадається, зарано ти йдеш, - почулося ззаду.
Вальдер обернувся.
Блискавка осяяла чоловiка. Був вiн худий i невисокий, темноволосий i чорнобородий, i страшний шрам тягнувся вiд скронi до пiдборiддя. Червона серка була на ньому, та тiльки не знати - чи червлена чорнилом, чи кров'ю ворожою просякнута...
- Ти хто такий? - спитав Вальдер зi страху.
- Знав я твого пращура, Вiлле Фольгера, - хрипко мовив той. - Та тiльки не в дiда онук.
- Брешеш! Вiлле згинув за давнiх-давен!
- Сам ти згинув за давнiх-давен! - передражнив привид i харкнув. - Мало розуму в того, хто не слухає фюльг!
- То ти... ти мiй дух-охоронець?
- Недоумок, - пробуркотiв той, - я хранитель Равенсфiорда! Ранiше я був тут господарем. Не надто менi до вподоби, що твiй труп гойдатиметься тут, лякаючи смородом птахiв. Iди. Йди додому заливати горе пивом.
- Ми бо§мося! - заскиглили ноки. - Ми потонемо у глибинi й загубимося! Море не прийме нас! Там холодно i страшно!
- Що менi до того! - заперечив господар. - Ви надто гидкi для моря, та й менi ви не до ґусту! Забирайтеся! Хай море спалить вас!
Зарюмсали карлики, бо пекло §м залiзо, але й простору китiв були вони бридкi. А фюльге мовив Вальдеровi:
- Ходи звiдси! Бажаєш смертi - шукай битви! Та не паплюж хвиль!
I такий був переляканий Вальдер блискавками в очах хранителя, що втiк зi скелi, тверезий i мокрий. Не спав до ранку. Не рюмсав у подушку. Не тремтiв вiд холоду i жаху. Здивувався - чого всерединi так порожньо? Наче порвалися струни...
Потiм розбив вiкно.
Вiкна були склянi. Розкiш, та рiд Вiллеман не бiдував.
Скалки були такi гострi...
Вальдер дивився на них i бачив скалки свого життя. Скал древа роду свого. Скьолль-череп. Скьолль - чаша для вина i застольний вигук. Череп гигикав: нiколи не пити тобi з чашi!
Було не боляче. Лише гидко.
Та вени теж треба ВМIТИ рiзати...
Якось - коли рани на руках пiдго§лися - Вальдер пiшов. Не прощаючись. А з ким було прощатися? Мати померла позаминулого року вiд застуди, братiв i сестер не було, а прощатися з батьком злякався. Старий почав би глузувати, i тодi пролилася б кров. Вальдер ненавидiв батька, та кровi його не бажав. Що користi з небiжчика? Тому, хто живий, боляче!
В тому, що старий Вiглаф глузуватиме, Вальдер не сумнiвався. Коли вже батько знущався iз сина, коли той почикрижив вени i не хотiв жити... Знущався зло i жорстоко. З натхненням. Що робити з раною, щоб заго§лась? Пекти морською сiллю! О, яка то втiха збиткуватися з найближчо§ людини! Чужинцевi не болiтиме, чужинець не шукає розради...
Вальдер не подумав, чи будуть тепер його руки такi ж слухнянi, як ранiше. Коли вже не судилося стати майстром-скрипалем - нащо спритнiсть рук?
Вiн iшов берегом i мiркував, чи справдi вiн розмовляв iз фюльгом того вечора, чи не ввижалися йому ноки, що кликали у безодню, чи вiн чув плач скрипки невидимки-фоссегрима? Чи вiн просто перепив? Як те знати? Кого спитатися? Саги кажуть, що за старих часiв море не гребувало казати до людей. За щастя вважалося стрiти русалку чи хнiкара, а ноки й вiгтрольди iнодi топили морякiв. Не часто траплялися такi зустрiчi, та все ж траплялися, i нiхто не казав - мовляв, пити тре менше... Вальдер знав: спитай кого з поселян, хоч i старих - можна вiдразу втопитися.
У драговинi.
Засмiють.
Старi часи скiнчилися...
Одне вiн знав: там, на урвищi, в годину морсько§ негоди, дещо трапилося. Дещо скiнчилося в ньому. Щось урвалося навiки. Порожнеча i мовчанка в серцi. Наче в пограбованому могильному курганi. Лишень одне вiдомо було Вальдеровi: нiколи не звiдати йому, що ж трапилось...
З iншого боку, привид дав йому пораду, яка видалася тодi доброю.
Вальдер Вiллеман пiшов до вiкiнгiв, щоби накласти головою в битвi i побачити вкритий щитами чертог.
2
Давно минула доба вiкiнгiв. Не стало грiзних морських королiв, гордовитих вовкiв моря, що про них спiвали скальди. Тi вiкiнги залишились у сагах: Деор Мисливець i син його Iнг'яльд, Хродгар Коханець Вiдьми та Хьярдi Вовченя, Хакон Великий Драккар, Хравен Увесон й Гуннар-конунг, Халльдор Вiндсвалль та його друг-перевертень Рутгейр... Тi ж вiкiнги, якi ще зважувалися ходити морем, були ницими полохливими жебракуватими розбiйниками. Їх оголосили поза законом. Вони грабували тiльки у фiордах. Боялися iти у вiдкрите море, i не без пiдстав: благенькi мали судна. Можна згадати i ще пiдстави, та про них не ведуть розмов, адже забобони вартують хiба кпини. То були вже не вовки фiордiв, але вбогi помийнi щури...
До таких от "вiкiнгiв" i пристав син Вiглафа.
Нема потреби казати, як зустрiли його волоцюги, як насмiхалися i принижували. Вiд рабсько§ долi його врятувало хiба знання пiсень: вiн розважав морякiв непристойними вiсами.
Нема потреби казати, як у бiйцi при Хьорсе§ §хню банду розгепав дощенту хiрд королiвського ландмана, Свена-ярла, i лише скрипаль ушився звiдти, мокрий, переляканий i побитий. Не сподобалося йому на вiйнi. Надто лячно, що буде надто боляче. Його так i не захлиснуло священне бойове безумство, що вiдчиняє золоту браму Чертогу Вiчностi. Нiчого подiбного. Жах не переплавився на лють. Нажаль.
Нема потреби казати, як вiн проклинав усiх духiв, асiв, ванiв i альвiв, намагаючись дiстатися дому, гадаючи, що гiрше не буде.
Нема потреби казати, що вiн помилився.
Доки загiн Свена-ярла термосив розбiйницьке лiгво на заходi наданого йому фюлька, на сходi, коло Равенсфiорду, вирiшив геро§чно вiдзначитися iнший щурячий вождь, такий собi Карi-хьовдинг. Не лише срiбла бажав вiн - та передусiм золото§ слави, що не потьмариться у столiттях! Нападаючи ж на простих поселян, тако§ слави не здобути. I тодi вiн подумав: а що, коли напасти на того, чий рiд давнiй i священний, i жодного разу не зазнав збитку од вiкiнгiв? Тодi вже нiхто не скаже: мовляв, що то за один, той Карi? Бо всiм вiдомий буде його вчинок, справдi гiдний хiба що бридотного троля чи йотуна!
- Хей, добрий чоловiче! В який бiк садиба Вiллегард?
- Дiм Великих Скрипалiв? А ти хто? Тобi нащо?
- Я син господаря, добрий чоловiче! Вальдер Вiглафсон!
- А! То ти таки повернувся! Не надто багато ти надибав у мандрах, як я бачу! Люди кажуть, не дуже став до ґусту твiй вибрик старому Вiглафовi!
- Про те судитимемо ми з батьком.
- Гаразд, не гарячкуй. Iди по стежинi, на роздорiжжi - лiворуч, знайдеш, як не тупий.
- Дякую, добрий чоловiче!
- Як батьковi в очi глянеш?
- Не твоя справа!
- Нездаро!
Непогано зробили боги, що не можна вбивати поглядом. Так поглянув Вальдер на ґазду, що в того серце защемило.
Вiд жалю.
- Вранцi ще один питав шляху на Вiллегард, - вронив поселянин.
- Ти йому сказав?
- Авжеж! - здивувався бонд. - Хоч i не до ґусту вiн менi прийшовся, та все ж не гадаю, що хтось насмiлиться зробити шкоду вашому роду!
"Що я скажу батьковi? - думав Вальдер, iдучи по вогкiй хво§. - А й чи треба щось казати? Ми чужi одне одному. Не проситиму пробачення. То є i мiй дiм! Я не раб! Я одальман, маю право на землю. А прожене батько - то гаразд. Вiзьму скрипку i пiду. За гру на хуторянському весiллi дадуть вiвсянки з оселедцями..."
У черевi забуркотiло, наче в барлогу ведмедя. З кущiв пурхнули переляканi зяблики. Вальдер прискорив ходу.
"Не вiдмовився би я од вiвсянки! Та й вiд оселедцiв, чи трiски, чи хоч..."
Вальдер зацiпенiв. На мить. А тодi побажав тому бондовi в зятi троляку.
I побiг.
Вiн не тямив, що робить. Лишень божевiльне серце гнало його до рiдного гнiздечка.
...- Хей-йя! То що, музико? Де зарив родове срiбло?!
У вiдповiдь - хрипкий смiх. Ненависний, холодний як болото. Такий рiдний.
Умiв смiятися Вiглаф Вiллеман...
- Врiзати йому "орла"? Хей, Карi, що мовиш?
- Не квапся, Хакi. Може, вб'ємо когось iз його домашнiх?
- Кого? Ми ж уже всiх повбивали!
- Поганенько дивився, Хакi! Он баба сидить з дитьом. Твоя рабиня, Вiглафе? Твоє байстреня?
- А що, схоже? - смiється скрипаль.
- Нi! - волає жiнка, коли §§ витягають з клунi, - НIII!!!!
- Що - нi? - осмiхається Карi. - Не його немовля чи не схоже?
- НIII!!! - мати заходиться риданням, сподiваючись розчулити вiкiнгiв. Божеволiючи од безвиходi.
Хтось вириває в не§ немовля. Воно вищить. Не вiд страху. Вiд голоду й вогких пелюшок.
- Як гадаєш, чи я його пiймаю на меч, як пiдкину на п'ять футiв?
- НI!!! - давиться криком мати зi скаженим обличчям, б'ється в ручиськах розбiйника...
- I я кажу нi, - смiється Карi. - Може, закладемося?..
Нiц не сказав Вiглаф - зв'язаний, зранений, колiнопреклонений... Тризна крукiв була навкруги. Попiл, порох, розорення. Чорна курна ру§на замiсть рiдного гнiздечка, i вiн - у серцi §§. Щури розграбували i зжерли його свiт. Вiн стояв на колiнах i смiявся, помираючи.
- Ну, тепер i справдi нема кого вбити, - сумно мовив Карi.
- Гадається менi, ти помилився, - гукнув Вальдер, виходячи на галявину.
- Ти диви! Цей вже точно його виродок! То як, Вiглафе? Скажеш, де срiбло?
Схилив голову старий Вiглаф. I мовив тихо:
- Так.
Поглянув на сина з ненавистю i додав:
- Коли вiн пiде неушкодженим.
- Я не пiду, - також тихо сказав Вальдер.
- То й дурко, - зауважив Хакi.
То були його останнi слова.
Потiм люди казали, що сусiди-бонди прийшли на помiч i перебили чужинцiв. Та тiльки нiхто то§ битви не бачив, i нема кому про не§ мовити.
Багряна мара розлилася галявиною. Червоне марево накрило Вальдера, неначе кривавий прибiй. Свiт скрижанiв у тiм кривавiм мареннi. Лють i бiль, шал, сказ, вовчий плач, рев вiтру, срiбло мiсяця, бойовий танок пращура-ведмедя... Пожежа вибухнула в душi, i родич-ведмiдь танцював на галявинi, розриваючи дурних щурiв на шмаття.
Вальдер не пам'ятав, чи мав вiн ножа або меча. Пам'ятав лише скрипку та смичок. I плакав вiд погорди й сорому старий Вiглаф, бо вчував, як нуртувала кров пращурiв у венах сина.
Коли Вальдер прийшов до тями, навкруги лежали мертвi вiкiнги. Очi в них були якiсь дивнi. Що бачили вони перед загибеллю? Хто скаже? Вальдер не вiдав.
Не те його турбувало!
- Батько! - Вальдер рухнув на колiна, пiдхопив Вiг лафа. - Тримайся, батечку! Зараз перев'яжу...
- Цить! - урвав батько, i зрозумiв син, що то найостаннiшi слова. - Нахилися... ближче...
I прошепотiв:
- Срiбло пiд смерекою. Знайди фоссегрима. Вiн тебе навчить... коли я не зумiв...
- Батечку! Та як же ж так...
- Присягаєш?
- Так... Так, батьку мiй. Присягаю!
Чи почув Вiглаф? Хто скаже?
Попiл i кров.
I - смiх хранителя Равенсфiорда.
- Я поховаю §х, - запевнив вiн, - усiх. А ти бери срiбло i йди.
- Я ненавиджу тебе, - прошепотiв юнак, обiймаючи мертвого батька.
- Маєш право. Ти - останнiй з роду.
- Як найти фоссегрима?
- Восени йди за лебедями, що вiдлiтають. Дивись, де вони зупиняються. Ранiше один фоссегрим жив на островi Стредсей, на озерi Гормсеар. Сподiваюся, птахи приведуть тебе туди.
- Я хочу лишитися й поховати батька.
- Нi. Я поховаю УСIХ. Тобi не можна цього бачити. Нiкому не можна. Тепер iди.
Вальдер бажав поставити питання. Не одне. А тодi - вдарити цього чоловiка. Кулаком, ножем, смичком. За його очi. За його голос. За те, що вiн такий. Вальдер знову бажав безумства, червоно§ мари, буревiю й гнiву, щоби, не тямлячи себе...
Та вiн лишень кивнув, узяв скрипку i лопату. I пiшов до смереки: в дорозi срiбло стане в пригодi.
3
- Юначе, купи козу!
- Вiдчепися.
- Юначе, купи козу!
- Нащо вона менi?
- Чула я, ти декого шукаєш. Так?
Вальдер завмер.
- Ну що скам'янiв обличчям, - загигикала бабця. - Це мiсто, юначе! То що? Адже ти шукаєш фоссегрима?
- До чого тут твоя коза?
Бабуся сплеснула руками.
- Що ж то за часи! - забiдкалася вона, сяючи хитрющими очима. - Ти хоч знаєш, хто то є?
- То хто ж?
- Купиш козу - розповiм!
- Спочатку скажи, тодi подивимось.
Не те щоб йому було шкода срiбла - просто вiн не уявляв, що робити з такою пречудовою банькатою кiзонькою. Майже козеням. Не на смаженю ж...
- Такий оце молодий, а такий недовiрливий, - удавано зiтхнула старенька, - ну слухай...
Фоссегрим, iнакше грим-музика, зi старовинного роду тролiв. Зроду-вiку мешкає вiн на островi Стредсей, бо любить воду. Вигляд має препаскудний, як i всi тролi. Весь у брунатному хутрi, огрядний, вирлоокий, а на головi довгi зеленi прядки. Має вiн хвоста, який весь у лусцi. По сiм пальцiв на руках i здоровенну зубасту пащу! Вiн умiє грати на скрипцi. Коли бажаєш навчитися, то приведи йому козеня. Вiн його змегелить, а тодi вiзьме твою руку i почне водити по пальцях смичком, допоки не зацiбенить кров. Коли хирляве було козеня, то навчишся хiба пiлiкати. А коли вгодоване - заграєш так красиво, що, слухаючи твою музику, пiдуть навприсядки дерева й завмруть вiд захвату водоспади...
Тепер втямив, юначе, чому не слiд iти до фоссегрима без козеняти?
Вальдер глянув на кiзоньку. Та сумно промекала, опустивши голову.
- А без козеняти нiяк?
- Нiяк, юначе.
- А ти вiдкiля стiльки знаєш, добра жiнко? Чи сама бачила?
- I не бачила, i не бажаю бачити! - обурено спохмурнiла бабуся. - Та тiльки люди так кажуть. Я од бабцi своє§ чула, вона - вiд своє§. Коли люди кажуть, то це є правда.
Коза замекала, i Вальдер усмiхнувся: тваринка гигикала на свiй штиб.
- Дарма ти менi розповiла, - мовив юнак, - бо поганенько годувала свою козу.
- А ти, либонь, - збрижилася стара, - забажав грати, як славетнi скрипалi з роду Вiллеман?
- Я останнiй з роду Вiллеман.
Жiнка пирхнула.
- Що ж, - зауважила вона, - кажуть, i Вiлле Фольгера навчав фоссегрим.
Тепер пирхнув юнак.
- Скiльки коштує коза?
Бiлi птахи сiдали на хвилi озера, наче пелюстки снiгу у зимовий буревiй. Вальдер здригнувся вiд раптового холоду, хоч вiтру i не було. Острiв темнiшав вдалечинi, за крильми лебедiв. Вони пливли туди, немов айсберги - такi ж величнi й спокiйнi. Було холодно дивитись на них i на острiв.
"Що може вабити §х до лiгвища троля?" - подумав Вальдер, крокуючи берегом. Коза похмуро пленталася поруч.
- Хей! Ти на Стредсей? - озвав вусатий поромник.
- Так. Вiдвезеш?
- Йо. Давай, залазь. Фоссегрим буде радий. Ти ж до нього?
- Загалом так, а... звiдки...
- Хей, гляньте-но! - гукнув паромник. - Вiн до нашого грима! Ще один!
Купка людей вибухнула реготом.
- При струментi, ти диви!
- А коза шклявенька, шкода дивитись! Шкiра i ребра!
- Переказуй вiтання троляцi!
Вальдер кивнув. Вiкiнги кпили ще й не так. Спитав паромника:
- Що кумедного? Скажiть - порегочу.
- Багацько вас таких, - мовив вусань, - хто возив м'ясо на острiв. Та тiльки нiхто ще не вертався звiдти спiллеманом.
- То що, нема там фоссегрима?
- Звичайно, нема. Кажуть, там живе банда якихось рагуляк, що дурять таких, як ти.
- А ви, поселяни, чого не наженете §х звiдти?
- Не дуже тре. З ними веселiше. Та й, до того ж, попит на кiз, - усмiхнувся вусань.
Вальдер дивився на далекi скелi та на бiлоснiжних птахiв. Морозно пересмикнув плечима, сховав руки в кишенi. Похмурий образ крижанiв душу й тiло. Неначе бiлi птахи вiдносили за виднокрай частки його тепла. Мовби незриме морозне сяйво iшло вiд скель, наскрiзь пронизуючи скрипаля. Крадучи теплоту його тiла.
- Коли троля там нема, - задумливо пробуркотiв Вальдер вустами, що нiмiли, - то чому звiдти так вiє холодом?
- Яким холодом? - здивувався паромник. - Спека! Слухай, а давай з'§мо твою козу?
Вальдер лагiдно почухав тваринку за вухом.
- А давай з'§мо твою жiнку? - в'§дливо запропонував натомiсть.
Паромник розгладив вуса i вже хотiв був прикласти нахабу, щоб за борт полетiв, але... Випадково зазирнув йому у вiчi - i кулак розжався сам по собi. Такi очi паромник уже бачив. Очi сейдмана. Чаклуна. Тому перевiзник просто образився i питань бiльше не ставив.
4
- Гарне iм'я, Крiстен, - чесно пробубонiв юнак, - а я - Вальдер Вiглафсон, з роду Вiллеман.
Мить вона мовчала. Дивлячись в нiкуди. Тодi вскочила i напосiлася, наче буран:
- То нащо ж ти сюди приперся? Ще й худобу притягнув? Навiщо? Скажи, ну навiщо? ГА? ТОБI ЦЕ НАЩО?!!!
А тодi обернулась, сiла на стiлець i затулила обличчя руками.
Вальдер стовбичив у передпоко§ велико§ садиби на березi Стредсея, спантеличений. Вiн нiколи не бачив, як плачуть валькiр'§. Йому кортiло закохатися в не§, та не жалiти. Вiн не умiв анiжалiти, анi втiшати. А зараз вiн мав жаль до високо§ тендiтно§ Крiстен з очима перелiтно§ птахи i понiвеченим крилом.
- Гадається, нема потреби знайомити вас одне з одним, - почувся раптом голос.
Вiн з'явився мовби нiзвiдки.
Немолодий, та ще не дiдуган. Весь у чорному, з чорною тростиною в руцi. На бiлiй шкiрi наочно синiли вени. Худорлявий, трохи вищий за Вальдера. Довге бiле волосся хвилею лилося на плечi. Чи то сиве, чи то напрочуд свiтле - Вальдер не второпав. Сам вiн був жовтоголовий, у матiнку. Обличчя чоловiка було як брила криги на сонцi: миттєво мiнливе, тож у пам'ять опадає лише iскристе сяйво. I очi: вони здавалися тьмяними, застеленими сiрою марою, порожнiми. Але то були тяжкi очi. Очi прадавнього моря.
"Очi батька!" - iз жахом подумав Вальдер.
- Що? - буркнув господар. - Чого вирячився? Гадається, не так тобi описували фоссегрима зi Стредсея? Либонь, роги, лузга i вогонь з дупи?
- Менi казали, нема тут нiякого фоссегрима.
- А сам ти як гадаєш?
- Гадаю, що мене пiдманули.
Бiлоголовий усмiхнувся. Так усмiхається мiсяць.
- То що ж, будь гостем, чоловiче з роду Вiлле Фольгера.
- Чи правда, що Вiлле вчився в тебе?
- Нє. То я вчився у Вiлле.
- Як же кликати тебе, господарю? Не фоссегримом же?
- Нi. Просто Грим. Це ти привiв козу? Дарма. Я не харчуюся м'ясом. Вiдпусти §§.
- А чим же ж ти харчуєшся? Адже ти троль?
- Я троль, - кивнув Грим. I додав iз гiднiстю, - та передусiм я пiвнiчанин. Я надаю перевагу рибi, як i люди заток.
Коза радiсно замекала.
Вальдер почухав потилицю.
А Крiстен лячно загигикала.
- Я маю справи, - попередив Грим. - Вiдпочинь, Вальдере. Повернуся ввечерi - побалакаєм. Крiстен, мила, не сумуй.