Хаген Альварсон : другие произведения.

Скрипаль i фоссегрим

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Опубликовано в "УФО", номер 3 (9), 2009, под псевдо Вiталiй Кривонiс


Скрипаль i фоссегрим

  

Присвячується Едварду Григу

  
  
  
   - Як менi знайти фоссегрима?
   Його голос був крихким. Наче кроки першою кригою. Вже не дзвiнкий хлопчачий голос. Та ще не бас бородатого чоловiка.
   - Не треба тобi шукати фоссегрима, - була вiдповiдь.
   Мовчанка.
   - Як менi знайти фоссегрима? - знову запитав вiн. - Менi конче треба, повiр! Чи тобi не втямки?!
   Вона обернулася через плече.
   Вона була прекраснiша i сумнiша за осiнь. Очi як у перелiтно§ птахи.
   Птахи, якiй вже нiколи не знати неба.
   Вiн мовчав. А що вiн мiг сказати? Як вiн мiг §§ втiшити чи розрадити? Ї§, ученицю фоссегрима?
   Кортiло втекти. Лише б не бачити цих очей.
   Вона тихо промовила:
   - Не треба тобi шукати фоссегрима. Повiр.
   I показала руку.
   Блiду шкiру розривали кривi шрами. Звивали руку дiви багровими змiями. Од лiктя до кiнчикiв пальцiв.
   - Мене звати Крiстен, - вронила вона приречено.
  

1

   Музика завершилася стрибком молодо§ незграбно§ рисi. Вiн соромливо усмiхнувся, опускаючи скрипку. Вiн i сам знав, що сфальшував. На найважливiшiй грi. А хто не фальшує? - майнуло йому.
   - То що мовиш, батьку?
   Спитав - та й пожалкував. Важкi були в батька очi, лунким був його голос. Батько здавався прадавнiм, наче море.
   - Ми - скрипалi, сину мiй Вальдере. Ми граємо всюди, куди покличуть. На весiллях у селян й у княжих палатах. За таку гру на сiльському весiллi тобi наллють пива й дадуть вiвсянки з оселедцями, а при дворi Хлода Олафсона, конунга фритiв, подарують перстень i срiбла. Та не варто гадати, що iм'я твоє згадають у столiттях. Славний будеш лише тим, що ти з роду Вiлле Фольгера. I коли спитають: а що то за один, Вальдер син Вiглафа, то не одразу i скажуть...
   Свiтло потьмарилось. Закортiло розтрощити скрипку. Гепнути з розмаху ногою, щоб - на друзки, у лемент струн, у полум'я i кригу! Щоб старий бовдур схопився за серце i гигнув! Iмла настала в душi Вальдера, ярувала доба буревi§в, й тiнi смiялися у пiтьмi...
   А старий Вiглаф дивився на сина, i все було в тому поглядi, чого вiн не схотiв казати. Тобi судилася доля вiршеплетiв, - казали очi батька. - Я пив мед музики з чашi Одноокого, а ти - з його дупи. Не втихне бурхливе море вiд твоє§ гри, не плакатимуть бурштином сосни, не вiдкажуть скали прибережнi. Бути тобi вiчно у пiдмайстрах, не бувати у майстрах, не сiсти на лаву вправних! Ти ганьба роду Вiллеман, i соромно менi за тебе, сину мiй!..
   Вголос же старий додав:
   - Гадається менi, даремно я вiдпустив твою матiнку одну до Хедiнсфiорду п'ятнадцять зим тому...
   Тут вже Вальдер не змовчав:
   - Поглянув би ти на себе у люстро, батечку, та на мене, i не казав би так! У нас одне обличчя, хiба нi?
   - Звичайно, нi, - втомлено мовив Вiглаф. - Це ж дивлячись яке люстро...
   Чи варто казати, що ображений хлопчисько не втямив тих слiв?
  
   Вальдер Вiглафсон добряче налюрився того вечора. Вперше за своє недовге життя. До блювання й видiнь, до свердла у головi i п'яних марень. Вiн був у тих мареннях майстром смичка, вiн грав наче бог. Лунала скрипка, скрипка зi старого клену, §§ переливи летiли понад скелями, понад морем. Буйнi хвилi завмирали у захватi - найнiжнiшо§ митi свiтанку, найгiркiшо§ митi заходу... Гордовитi морськi птахи схиляли голови, в лiсi плакала зозуля, вклонялися вовки, навiть олень, лiсовий володар, ходив по травi, опустивши короновану голову у думах. В морi завмирали риби. Вiковi каменi тихо дзеленчали вiд безмовного пориву. I сосни ридали бурштином, роз'ятривши печалi... Сам Дельмiр, слiпий бог поезi§, низенько йому кланявся...
   - Бач, недолугий старий? - горлав Вальдер батьковi. - Це оплески богiв на мою честь! Що менi тво§ слова?!
   А тодi мара минула, i вечеря попросилася назовнi. У головi ревли бурани, розриваючи мозок на кричущi скалки. Iз подивом юнак вiдзначив, що сто§ть на скелi, понад морем, а над головою гуркоче чорне небо. Хвилi звивалися кiльцями змi§в. Блискавки сяяли на луззi русалок. У гронах пiни казилися гидкi ноки, верещали голосом батька: "Saet ofer!", бо хтось тонув, i вилупки з того радiли. Вiгтрольди носилися у водi, ревли й безумствували. У подобах чорних коней мчали на берег могутнi хнiкари, усi в милi, трусили кучерявими гривами сиво§ пiни, та й розбивалися об скелi, щоб вiдродитися у глибокiй безоднi...
   I, звичайно ж, був там фоссегрим, грим-музика. Незримий, грав вiн на скрипцi, грав крижаний буревiй, грав шторм i вiтер, як Вальдеровi не грати нiколи!
   I пролунав голос iз бурливого казана:
   - Ходи ж до нас, Вальдере-Нездаро! Зроби крок з обриву! Поринь у чорну безодню! Незвiдана §§ глибина, невiдома та§на надр морських! Хiба не вабить тебе буря, хiба не спокушає спокiй, хiба ж не солодка та вода, якою ти захлинешся, щоб надбати вiчнiсть? Ходи ж, ходи ж сюди, Вальдере, сину Вiглафа!
   I Вальдер пiшов.
   - Гадається, зарано ти йдеш, - почулося ззаду.
  
   Вальдер обернувся.
   Блискавка осяяла чоловiка. Був вiн худий i невисокий, темноволосий i чорнобородий, i страшний шрам тягнувся вiд скронi до пiдборiддя. Червона серка була на ньому, та тiльки не знати - чи червлена чорнилом, чи кров'ю ворожою просякнута...
   - Ти хто такий? - спитав Вальдер зi страху.
   - Знав я твого пращура, Вiлле Фольгера, - хрипко мовив той. - Та тiльки не в дiда онук.
   - Брешеш! Вiлле згинув за давнiх-давен!
   - Сам ти згинув за давнiх-давен! - передражнив привид i харкнув. - Мало розуму в того, хто не слухає фюльг!
   - То ти... ти мiй дух-охоронець?
   - Недоумок, - пробуркотiв той, - я хранитель Равенсфiорда! Ранiше я був тут господарем. Не надто менi до вподоби, що твiй труп гойдатиметься тут, лякаючи смородом птахiв. Iди. Йди додому заливати горе пивом.
   - Вiн наш! - заверещали ноки iз хвиль. - Хлопче, ходи сюди, не слухай його!
   Тодi фюльг пiдiйшов до прiрви й кинув у хвилi залiзного хреста.
   - Геть звiдси! - гукнув вiн почварам. - Iдiть вiд берега, iдiть у море!
   - Ми бо§мося! - заскиглили ноки. - Ми потонемо у глибинi й загубимося! Море не прийме нас! Там холодно i страшно!
   - Що менi до того! - заперечив господар. - Ви надто гидкi для моря, та й менi ви не до ґусту! Забирайтеся! Хай море спалить вас!
   Зарюмсали карлики, бо пекло §м залiзо, але й простору китiв були вони бридкi. А фюльге мовив Вальдеровi:
   - Ходи звiдси! Бажаєш смертi - шукай битви! Та не паплюж хвиль!
   I такий був переляканий Вальдер блискавками в очах хранителя, що втiк зi скелi, тверезий i мокрий. Не спав до ранку. Не рюмсав у подушку. Не тремтiв вiд холоду i жаху. Здивувався - чого всерединi так порожньо? Наче порвалися струни...
   Потiм розбив вiкно.
   Вiкна були склянi. Розкiш, та рiд Вiллеман не бiдував.
   Скалки були такi гострi...
   Вальдер дивився на них i бачив скалки свого життя. Скал древа роду свого. Скьолль-череп. Скьолль - чаша для вина i застольний вигук. Череп гигикав: нiколи не пити тобi з чашi!
   Було не боляче. Лише гидко.
   Та вени теж треба ВМIТИ рiзати...
  
   Якось - коли рани на руках пiдго§лися - Вальдер пiшов. Не прощаючись. А з ким було прощатися? Мати померла позаминулого року вiд застуди, братiв i сестер не було, а прощатися з батьком злякався. Старий почав би глузувати, i тодi пролилася б кров. Вальдер ненавидiв батька, та кровi його не бажав. Що користi з небiжчика? Тому, хто живий, боляче!
   В тому, що старий Вiглаф глузуватиме, Вальдер не сумнiвався. Коли вже батько знущався iз сина, коли той почикрижив вени i не хотiв жити... Знущався зло i жорстоко. З натхненням. Що робити з раною, щоб заго§лась? Пекти морською сiллю! О, яка то втiха збиткуватися з найближчо§ людини! Чужинцевi не болiтиме, чужинець не шукає розради...
   Вальдер не подумав, чи будуть тепер його руки такi ж слухнянi, як ранiше. Коли вже не судилося стати майстром-скрипалем - нащо спритнiсть рук?
   Вiн iшов берегом i мiркував, чи справдi вiн розмовляв iз фюльгом того вечора, чи не ввижалися йому ноки, що кликали у безодню, чи вiн чув плач скрипки невидимки-фоссегрима? Чи вiн просто перепив? Як те знати? Кого спитатися? Саги кажуть, що за старих часiв море не гребувало казати до людей. За щастя вважалося стрiти русалку чи хнiкара, а ноки й вiгтрольди iнодi топили морякiв. Не часто траплялися такi зустрiчi, та все ж траплялися, i нiхто не казав - мовляв, пити тре менше... Вальдер знав: спитай кого з поселян, хоч i старих - можна вiдразу втопитися.
   У драговинi.
   Засмiють.
   Старi часи скiнчилися...
   Одне вiн знав: там, на урвищi, в годину морсько§ негоди, дещо трапилося. Дещо скiнчилося в ньому. Щось урвалося навiки. Порожнеча i мовчанка в серцi. Наче в пограбованому могильному курганi. Лишень одне вiдомо було Вальдеровi: нiколи не звiдати йому, що ж трапилось...
   З iншого боку, привид дав йому пораду, яка видалася тодi доброю.
   Вальдер Вiллеман пiшов до вiкiнгiв, щоби накласти головою в битвi i побачити вкритий щитами чертог.
  

2

   Давно минула доба вiкiнгiв. Не стало грiзних морських королiв, гордовитих вовкiв моря, що про них спiвали скальди. Тi вiкiнги залишились у сагах: Деор Мисливець i син його Iнг'яльд, Хродгар Коханець Вiдьми та Хьярдi Вовченя, Хакон Великий Драккар, Хравен Увесон й Гуннар-конунг, Халльдор Вiндсвалль та його друг-перевертень Рутгейр... Тi ж вiкiнги, якi ще зважувалися ходити морем, були ницими полохливими жебракуватими розбiйниками. Їх оголосили поза законом. Вони грабували тiльки у фiордах. Боялися iти у вiдкрите море, i не без пiдстав: благенькi мали судна. Можна згадати i ще пiдстави, та про них не ведуть розмов, адже забобони вартують хiба кпини. То були вже не вовки фiордiв, але вбогi помийнi щури...
   До таких от "вiкiнгiв" i пристав син Вiглафа.
   Нема потреби казати, як зустрiли його волоцюги, як насмiхалися i принижували. Вiд рабсько§ долi його врятувало хiба знання пiсень: вiн розважав морякiв непристойними вiсами.
   Нема потреби казати, як у бiйцi при Хьорсе§ §хню банду розгепав дощенту хiрд королiвського ландмана, Свена-ярла, i лише скрипаль ушився звiдти, мокрий, переляканий i побитий. Не сподобалося йому на вiйнi. Надто лячно, що буде надто боляче. Його так i не захлиснуло священне бойове безумство, що вiдчиняє золоту браму Чертогу Вiчностi. Нiчого подiбного. Жах не переплавився на лють. Нажаль.
   Нема потреби казати, як вiн проклинав усiх духiв, асiв, ванiв i альвiв, намагаючись дiстатися дому, гадаючи, що гiрше не буде.
   Нема потреби казати, що вiн помилився.
   Доки загiн Свена-ярла термосив розбiйницьке лiгво на заходi наданого йому фюлька, на сходi, коло Равенсфiорду, вирiшив геро§чно вiдзначитися iнший щурячий вождь, такий собi Карi-хьовдинг. Не лише срiбла бажав вiн - та передусiм золото§ слави, що не потьмариться у столiттях! Нападаючи ж на простих поселян, тако§ слави не здобути. I тодi вiн подумав: а що, коли напасти на того, чий рiд давнiй i священний, i жодного разу не зазнав збитку од вiкiнгiв? Тодi вже нiхто не скаже: мовляв, що то за один, той Карi? Бо всiм вiдомий буде його вчинок, справдi гiдний хiба що бридотного троля чи йотуна!
  
   - Хей, добрий чоловiче! В який бiк садиба Вiллегард?
   - Дiм Великих Скрипалiв? А ти хто? Тобi нащо?
   - Я син господаря, добрий чоловiче! Вальдер Вiглафсон!
   - А! То ти таки повернувся! Не надто багато ти надибав у мандрах, як я бачу! Люди кажуть, не дуже став до ґусту твiй вибрик старому Вiглафовi!
   - Про те судитимемо ми з батьком.
   - Гаразд, не гарячкуй. Iди по стежинi, на роздорiжжi - лiворуч, знайдеш, як не тупий.
   - Дякую, добрий чоловiче!
   - Як батьковi в очi глянеш?
   - Не твоя справа!
   - Нездаро!
   Непогано зробили боги, що не можна вбивати поглядом. Так поглянув Вальдер на ґазду, що в того серце защемило.
   Вiд жалю.
   - Вранцi ще один питав шляху на Вiллегард, - вронив поселянин.
   - Ти йому сказав?
   - Авжеж! - здивувався бонд. - Хоч i не до ґусту вiн менi прийшовся, та все ж не гадаю, що хтось насмiлиться зробити шкоду вашому роду!
  
   "Що я скажу батьковi? - думав Вальдер, iдучи по вогкiй хво§. - А й чи треба щось казати? Ми чужi одне одному. Не проситиму пробачення. То є i мiй дiм! Я не раб! Я одальман, маю право на землю. А прожене батько - то гаразд. Вiзьму скрипку i пiду. За гру на хуторянському весiллi дадуть вiвсянки з оселедцями..."
   У черевi забуркотiло, наче в барлогу ведмедя. З кущiв пурхнули переляканi зяблики. Вальдер прискорив ходу.
   "Не вiдмовився би я од вiвсянки! Та й вiд оселедцiв, чи трiски, чи хоч..."
   На§внi мрi§ урвав сморiд горiлого. I гамiр. Тривожний, перекреслений гортанними гуками.
   Понад соснами чорнiв дим.
   Вальдер зацiпенiв. На мить. А тодi побажав тому бондовi в зятi троляку.
   I побiг.
   Вiн не тямив, що робить. Лишень божевiльне серце гнало його до рiдного гнiздечка.
  
   ...- Хей-йя! То що, музико? Де зарив родове срiбло?!
   У вiдповiдь - хрипкий смiх. Ненависний, холодний як болото. Такий рiдний.
   Умiв смiятися Вiглаф Вiллеман...
   - Врiзати йому "орла"? Хей, Карi, що мовиш?
   - Не квапся, Хакi. Може, вб'ємо когось iз його домашнiх?
   - Кого? Ми ж уже всiх повбивали!
   - Поганенько дивився, Хакi! Он баба сидить з дитьом. Твоя рабиня, Вiглафе? Твоє байстреня?
   - А що, схоже? - смiється скрипаль.
   - Нi! - волає жiнка, коли §§ витягають з клунi, - НIII!!!!
   - Що - нi? - осмiхається Карi. - Не його немовля чи не схоже?
   - НIII!!! - мати заходиться риданням, сподiваючись розчулити вiкiнгiв. Божеволiючи од безвиходi.
   Хтось вириває в не§ немовля. Воно вищить. Не вiд страху. Вiд голоду й вогких пелюшок.
   - Як гадаєш, чи я його пiймаю на меч, як пiдкину на п'ять футiв?
   - НI!!! - давиться криком мати зi скаженим обличчям, б'ється в ручиськах розбiйника...
   - I я кажу нi, - смiється Карi. - Може, закладемося?..
   Нiц не сказав Вiглаф - зв'язаний, зранений, колiнопреклонений... Тризна крукiв була навкруги. Попiл, порох, розорення. Чорна курна ру§на замiсть рiдного гнiздечка, i вiн - у серцi §§. Щури розграбували i зжерли його свiт. Вiн стояв на колiнах i смiявся, помираючи.
   - Ну, тепер i справдi нема кого вбити, - сумно мовив Карi.
   - Гадається менi, ти помилився, - гукнув Вальдер, виходячи на галявину.
   - Ти диви! Цей вже точно його виродок! То як, Вiглафе? Скажеш, де срiбло?
   Схилив голову старий Вiглаф. I мовив тихо:
   - Так.
   Поглянув на сина з ненавистю i додав:
   - Коли вiн пiде неушкодженим.
   - Я не пiду, - також тихо сказав Вальдер.
   - То й дурко, - зауважив Хакi.
   То були його останнi слова.
  
   Потiм люди казали, що сусiди-бонди прийшли на помiч i перебили чужинцiв. Та тiльки нiхто то§ битви не бачив, i нема кому про не§ мовити.
   Багряна мара розлилася галявиною. Червоне марево накрило Вальдера, неначе кривавий прибiй. Свiт скрижанiв у тiм кривавiм мареннi. Лють i бiль, шал, сказ, вовчий плач, рев вiтру, срiбло мiсяця, бойовий танок пращура-ведмедя... Пожежа вибухнула в душi, i родич-ведмiдь танцював на галявинi, розриваючи дурних щурiв на шмаття.
   Вальдер не пам'ятав, чи мав вiн ножа або меча. Пам'ятав лише скрипку та смичок. I плакав вiд погорди й сорому старий Вiглаф, бо вчував, як нуртувала кров пращурiв у венах сина.
   Коли Вальдер прийшов до тями, навкруги лежали мертвi вiкiнги. Очi в них були якiсь дивнi. Що бачили вони перед загибеллю? Хто скаже? Вальдер не вiдав.
   Не те його турбувало!
   - Батько! - Вальдер рухнув на колiна, пiдхопив Вiг лафа. - Тримайся, батечку! Зараз перев'яжу...
   - Цить! - урвав батько, i зрозумiв син, що то найостаннiшi слова. - Нахилися... ближче...
   I прошепотiв:
   - Срiбло пiд смерекою. Знайди фоссегрима. Вiн тебе навчить... коли я не зумiв...
   - Батечку! Та як же ж так...
   - Присягаєш?
   - Так... Так, батьку мiй. Присягаю!
   Чи почув Вiглаф? Хто скаже?
   Попiл i кров.
   I - смiх хранителя Равенсфiорда.
   - Я поховаю §х, - запевнив вiн, - усiх. А ти бери срiбло i йди.
   - Я ненавиджу тебе, - прошепотiв юнак, обiймаючи мертвого батька.
   - Маєш право. Ти - останнiй з роду.
   - Як найти фоссегрима?
   - Восени йди за лебедями, що вiдлiтають. Дивись, де вони зупиняються. Ранiше один фоссегрим жив на островi Стредсей, на озерi Гормсеар. Сподiваюся, птахи приведуть тебе туди.
   - Я хочу лишитися й поховати батька.
   - Нi. Я поховаю УСIХ. Тобi не можна цього бачити. Нiкому не можна. Тепер iди.
   Вальдер бажав поставити питання. Не одне. А тодi - вдарити цього чоловiка. Кулаком, ножем, смичком. За його очi. За його голос. За те, що вiн такий. Вальдер знову бажав безумства, червоно§ мари, буревiю й гнiву, щоби, не тямлячи себе...
   Та вiн лишень кивнув, узяв скрипку i лопату. I пiшов до смереки: в дорозi срiбло стане в пригодi.
  

3

   - Юначе, купи козу!
   - Вiдчепися.
   - Юначе, купи козу!
   - Нащо вона менi?
   - Чула я, ти декого шукаєш. Так?
   Вальдер завмер.
   - Ну що скам'янiв обличчям, - загигикала бабця. - Це мiсто, юначе! То що? Адже ти шукаєш фоссегрима?
   - До чого тут твоя коза?
   Бабуся сплеснула руками.
   - Що ж то за часи! - забiдкалася вона, сяючи хитрющими очима. - Ти хоч знаєш, хто то є?
   - То хто ж?
   - Купиш козу - розповiм!
   - Спочатку скажи, тодi подивимось.
   Не те щоб йому було шкода срiбла - просто вiн не уявляв, що робити з такою пречудовою банькатою кiзонькою. Майже козеням. Не на смаженю ж...
   - Такий оце молодий, а такий недовiрливий, - удавано зiтхнула старенька, - ну слухай...
   Фоссегрим, iнакше грим-музика, зi старовинного роду тролiв. Зроду-вiку мешкає вiн на островi Стредсей, бо любить воду. Вигляд має препаскудний, як i всi тролi. Весь у брунатному хутрi, огрядний, вирлоокий, а на головi довгi зеленi прядки. Має вiн хвоста, який весь у лусцi. По сiм пальцiв на руках i здоровенну зубасту пащу! Вiн умiє грати на скрипцi. Коли бажаєш навчитися, то приведи йому козеня. Вiн його змегелить, а тодi вiзьме твою руку i почне водити по пальцях смичком, допоки не зацiбенить кров. Коли хирляве було козеня, то навчишся хiба пiлiкати. А коли вгодоване - заграєш так красиво, що, слухаючи твою музику, пiдуть навприсядки дерева й завмруть вiд захвату водоспади...
   Тепер втямив, юначе, чому не слiд iти до фоссегрима без козеняти?
   Вальдер глянув на кiзоньку. Та сумно промекала, опустивши голову.
   - А без козеняти нiяк?
   - Нiяк, юначе.
   - А ти вiдкiля стiльки знаєш, добра жiнко? Чи сама бачила?
   - I не бачила, i не бажаю бачити! - обурено спохмурнiла бабуся. - Та тiльки люди так кажуть. Я од бабцi своє§ чула, вона - вiд своє§. Коли люди кажуть, то це є правда.
   Коза замекала, i Вальдер усмiхнувся: тваринка гигикала на свiй штиб.
   - Дарма ти менi розповiла, - мовив юнак, - бо поганенько годувала свою козу.
   - А ти, либонь, - збрижилася стара, - забажав грати, як славетнi скрипалi з роду Вiллеман?
   - Я останнiй з роду Вiллеман.
   Жiнка пирхнула.
   - Що ж, - зауважила вона, - кажуть, i Вiлле Фольгера навчав фоссегрим.
   Тепер пирхнув юнак.
   - Скiльки коштує коза?
  
   Бiлi птахи сiдали на хвилi озера, наче пелюстки снiгу у зимовий буревiй. Вальдер здригнувся вiд раптового холоду, хоч вiтру i не було. Острiв темнiшав вдалечинi, за крильми лебедiв. Вони пливли туди, немов айсберги - такi ж величнi й спокiйнi. Було холодно дивитись на них i на острiв.
   "Що може вабити §х до лiгвища троля?" - подумав Вальдер, крокуючи берегом. Коза похмуро пленталася поруч.
   - Хей! Ти на Стредсей? - озвав вусатий поромник.
   - Так. Вiдвезеш?
   - Йо. Давай, залазь. Фоссегрим буде радий. Ти ж до нього?
   - Загалом так, а... звiдки...
   - Хей, гляньте-но! - гукнув паромник. - Вiн до нашого грима! Ще один!
   Купка людей вибухнула реготом.
   - При струментi, ти диви!
   - А коза шклявенька, шкода дивитись! Шкiра i ребра!
   - Переказуй вiтання троляцi!
   Вальдер кивнув. Вiкiнги кпили ще й не так. Спитав паромника:
   - Що кумедного? Скажiть - порегочу.
   - Багацько вас таких, - мовив вусань, - хто возив м'ясо на острiв. Та тiльки нiхто ще не вертався звiдти спiллеманом.
   - То що, нема там фоссегрима?
   - Звичайно, нема. Кажуть, там живе банда якихось рагуляк, що дурять таких, як ти.
   - А ви, поселяни, чого не наженете §х звiдти?
   - Не дуже тре. З ними веселiше. Та й, до того ж, попит на кiз, - усмiхнувся вусань.
   Вальдер дивився на далекi скелi та на бiлоснiжних птахiв. Морозно пересмикнув плечима, сховав руки в кишенi. Похмурий образ крижанiв душу й тiло. Неначе бiлi птахи вiдносили за виднокрай частки його тепла. Мовби незриме морозне сяйво iшло вiд скель, наскрiзь пронизуючи скрипаля. Крадучи теплоту його тiла.
   - Коли троля там нема, - задумливо пробуркотiв Вальдер вустами, що нiмiли, - то чому звiдти так вiє холодом?
   - Яким холодом? - здивувався паромник. - Спека! Слухай, а давай з'§мо твою козу?
   Вальдер лагiдно почухав тваринку за вухом.
   - А давай з'§мо твою жiнку? - в'§дливо запропонував натомiсть.
   Паромник розгладив вуса i вже хотiв був прикласти нахабу, щоб за борт полетiв, але... Випадково зазирнув йому у вiчi - i кулак розжався сам по собi. Такi очi паромник уже бачив. Очi сейдмана. Чаклуна. Тому перевiзник просто образився i питань бiльше не ставив.
  

4

   - Гарне iм'я, Крiстен, - чесно пробубонiв юнак, - а я - Вальдер Вiглафсон, з роду Вiллеман.
   Мить вона мовчала. Дивлячись в нiкуди. Тодi вскочила i напосiлася, наче буран:
   - То нащо ж ти сюди приперся? Ще й худобу притягнув? Навiщо? Скажи, ну навiщо? ГА? ТОБI ЦЕ НАЩО?!!!
   А тодi обернулась, сiла на стiлець i затулила обличчя руками.
   Вальдер стовбичив у передпоко§ велико§ садиби на березi Стредсея, спантеличений. Вiн нiколи не бачив, як плачуть валькiр'§. Йому кортiло закохатися в не§, та не жалiти. Вiн не умiв анiжалiти, анi втiшати. А зараз вiн мав жаль до високо§ тендiтно§ Крiстен з очима перелiтно§ птахи i понiвеченим крилом.
   - Гадається, нема потреби знайомити вас одне з одним, - почувся раптом голос.
  
   Вiн з'явився мовби нiзвiдки.
   Немолодий, та ще не дiдуган. Весь у чорному, з чорною тростиною в руцi. На бiлiй шкiрi наочно синiли вени. Худорлявий, трохи вищий за Вальдера. Довге бiле волосся хвилею лилося на плечi. Чи то сиве, чи то напрочуд свiтле - Вальдер не второпав. Сам вiн був жовтоголовий, у матiнку. Обличчя чоловiка було як брила криги на сонцi: миттєво мiнливе, тож у пам'ять опадає лише iскристе сяйво. I очi: вони здавалися тьмяними, застеленими сiрою марою, порожнiми. Але то були тяжкi очi. Очi прадавнього моря.
   "Очi батька!" - iз жахом подумав Вальдер.
   - Що? - буркнув господар. - Чого вирячився? Гадається, не так тобi описували фоссегрима зi Стредсея? Либонь, роги, лузга i вогонь з дупи?
   - Менi казали, нема тут нiякого фоссегрима.
   - А сам ти як гадаєш?
   - Гадаю, що мене пiдманули.
   Бiлоголовий усмiхнувся. Так усмiхається мiсяць.
   - То що ж, будь гостем, чоловiче з роду Вiлле Фольгера.
   - Чи правда, що Вiлле вчився в тебе?
   - Нє. То я вчився у Вiлле.
   - Як же кликати тебе, господарю? Не фоссегримом же?
   - Нi. Просто Грим. Це ти привiв козу? Дарма. Я не харчуюся м'ясом. Вiдпусти §§.
   - А чим же ж ти харчуєшся? Адже ти троль?
   - Я троль, - кивнув Грим. I додав iз гiднiстю, - та передусiм я пiвнiчанин. Я надаю перевагу рибi, як i люди заток.
   Коза радiсно замекала.
   Вальдер почухав потилицю.
   А Крiстен лячно загигикала.
  
   - Я маю справи, - попередив Грим. - Вiдпочинь, Вальдере. Повернуся ввечерi - побалакаєм. Крiстен, мила, не сумуй.
   I зник.
   - Вiд тебе смердить, - повiдомила Крiстен, - ходiмо до лазнi. Тобi сподобається.
   - Я... е... дякую, та... а раптом ти маєш мстивих родичiв?
   - Не будь недоумком, - втомлено мовила Крiстен, - ми у домi фоссегрима. Втямив, нє? Все, родичi лишилися там, за озером. Бiльше нiц нема. Не дуркуй.
   Йому сподобалось.
   Потiв вони сидiли, загорнувшись у рушники, й пили скiр.
   - То нащо ж ти сюди прийшов? - спитала вона. - Хiба дар спiллемана у тебе не в кровi?
   - У тiм-то й справа, що нi...
   I вiн розповiв §й, у чiм справа.
   Вона поглянула на нього iнакше. Як на свого. Як на брата.
   - Чому ти сказала, що менi не слiд шукати фоссегрима?
   Вона озирнулась.
   - Вiн... вiн з роду тролiв. Вiн сама жорстокiсть. Я привела йому козеня. Вiн його оглянув, та не прийняв. Тодi... - голос зiрвався. Очi вогко блиснули.
   Вальдер торкнувся §§ оголеного колiна.
   - Не бажаєш - не кажи.
   Вона усмiхнулась.
   - Дякую. Та коли не розповiм хоч тобi - збожеволiю. Дарма ти сюди прийшов...
   I продовжила.
   - Вiн поводив смичком по мо§й руцi, доки не полилася кров. Тодi смичок спалахнув, i полум'я побiгло по мо§х жилах. Моя кров палала. То не поезiя. То такий бiль... Такий солодкий бiль... Як ненависть. Розумiєш? Тодi вiн дав менi свою скрипку i звелiв грати. I я заграла. А те козеня... Воно зайшлося скакати пiд музику. Я грала, воно скакало, i ми не могли спинитись. Я бачила, як воно страждає. I грала. Я була буревiєм, розумiєш? А козеня померло. I тодi Грим засмiявся. Скажено. Лячно. Зло. Так, певно, хiба круки смiються. Тодi вiн заграв. I мертве козеня воскресло. Ожило. Його серце не билося, воно не дихало й не бачило. Та воно ходило, стрибало, мекало. I знаєш... На мить менi це сподобалося.
   Вальдер не знав, що мовити. Вiд тих слiв вiяло кригою.
   Вiн обiйняв Крiстен. Без слiв.
   - Вiн забрав у мене душу. Вогонь. Я можу грати. Та я з того не радiю. Я не можу. Це мертве козеня. Мерцi. Всi. I я сама. Холодна мряка. Я пам'ятаю, що мала вогонь. Той вогонь змушував мене грати. Все краще й краще. Тепер я граю краще за море. Та я плачу про свiй вогонь. Мене нема. Я бачила, як моя музика вбиває людей.
   - Бачила? Де?
   - У Крижаному Люстрi.
  
   Сутенiло зарано. Бузковi хмари зжерли зорi й мiсяць. Чорне небо розкраяли вогнянi патьоки заходу. Багрянi вiдблиски звивалися на водi, красили бiле пiр'я лебедiв княжим багрянцем.
   - Красивi сутiнки, - промовив фоссегрим, виходячи з-за брили на березi.
   - Я тут не для того, щоб милуватися сутiнками, - вiдказав крук, що сидiв на iншiй брилi. - Той, що надiслав мене, питає: хлопчисько тут?
   - Так. Щоправда, не знаю, навiщо. Я йому не потрiбен. Та й вiн менi.
   - Як гадаєш, вiн витримає?
   - Гадаю, так.
   - Той, що мене надiслав, гадає iнакше. Ти не маєш бажання перервати заклад?
   - Нє. Перекажи хранителевi Равенсфiорда: хай готує розплату.
   - Той, що мене надiслав, звелiв переказати: вчора прибув Кальмi Без Обличчя. Прибув за тобою.
   - Тодi твоєму господаревi нема потреби турбуватися про розплату. Небагато я маю часу, щоб §§ отримати
   - Ти не бажаєш знати, хто найняв Кальмi?
   - Нi.
   Червонi звивини заходу остигли; лебедi стали чорними, стали частиною ночi, як i крук, чий полiт був довгий. Крук летiв до Равенсфiорду.
  
   Вiн прийшов морем. На бiлому човнi з чайкою на носi. Прийшов з Кра§ни Бiлих Альвiв, з острова на пiвнiчному сходi. Прийшов, щоб убити фоссегрима.
   Вiн мчав на конi крiзь лiси й болота, гори й вересковi пустирi. Його срiблястий кiнь був легшим од вiтру; вiн летiв, майже не торкаючись землi. Високий вершник у червоному плащi поверх бiлих шат. Вершник у срiбнiй масцi.
   Колись вiн мав рiд, нарiд, родину.
   Колись вiн мав iм'я.
   А тодi в нього все забрали.
   Тож вiн §хав не стiльки вiдробляти замову, скiльки мститися.
   I мало гарного могло статися з тим, хто став би в нього на шляху.
  

5

   - Диви, Вальдере.
   То i справдi було люстро. Здоровенне прямокутне дзеркало з чорно§ криги. Вальдер торкнувся поверхнi. Гладенька, ковзка i холодна.
   Пекуче холодна.
   - Грим, звичайно, заборонив менi одчиняти тi дверi, - повiдомила Крiстен, - але я позичила в нього ключа. Гадаю, вiн не засмутиться.
   - Не сказав би, що Грим випадково дозволив тобi сперти в нього ключ, - вiдказав Вальдер, - не надто вiн схожий на дурка.
   - Та вже ж, не схожий.
   - Отже вiн бажав, щоб ми зазирнули в люстро. Це пастка.
   - Злякався?
   - А ти - нi?
   - Я дiвчина. Менi можна лякатися.
   - Не надто ти схожа на лякливе дiвча.
   Вона мовчки пiдiйшла до крижано§ стiни майже впритул. Глянула. Довго i мовчки дивилася.
   Тодi заплющила очi.
   I Вальдер дивився на кригу.
   Вiн бачив Крiстен. Бачив зсередини, мов би §§ очима. Бачив §§ душу. Чув §§ спомини. Дитинство у занехаянiй халупi в стольному градi Хлордвiку, юрбу братiв i сестер, завше обiрваних, брудних i голодних, як i вона сама. Хворих на вся вiдомi болячки. Як i всi сусiдськi дiти. Злиднi, побо§, жебрацтво. Крадiжки. Сморiд. П'яненькi батьки. Якi нiц не вмiли i нiчого не навчили Крiстен.
   Їй пощастило. Вона була гарненька i могла стати бордельною дiвкою.
   Їй не пощастило. Якось вона почула, як плаче скрипка: на сусiднiй вулицi було свято. Вона захворiла. В не§ з'явилася мрiя.
   А тодi мрiя справдилася, та щастя це не додало.
   - Це Люстро береже почуття всiх людей, - мовила Крiстен, вiдкривши очi.
   - Це страшна зброя, - зауважив Вальдер. Його трусило дрiбним трусом.
   - Тому я тут. Музикою скрипки я можу пiдiбрати ключа до кожного серця. Адже я знаю - чи можу дiзнатися - усi бажання й пристрастi. Це всевладдя. Я боюся себе. Уяви, що я накою, коли вийду в свiт? З таким умiнням i знанням?
   Вiн уявив. В Люстрi помирали люди, а Крiстен грала в колi вогню - висока, бiла, холодна, i крижана усмiшка нiвечила §§ обличчя. Лише в очах нуртував вогонь. Та й той - чужий.
   - Ти вбиватимеш iз заздрощiв, що вони мають вогонь, а ти - нi? - запитав вiн.
   - Так, - спокiйно вiдказала учениця, - тож тобi краще йти звiдси. I нiколи не вертатися.
   I тут Вальдер розреготався. Вiд жаху. А тодi мовив:
   - Крiстен, побудь зi мною. Це ненадовго. Поможи менi. Я не зможу - один.
   Вiн, не вiдриваючись, дивився у Люстро. I думав про батька. Вона була поруч iз ним.
  
   Старий Вiглаф грав.
   Вiн був несхожий на себе. I вже тим паче Вальдер не був на нього схожий. Старий грав музику сорому й скорботи. Вiн соромився сина. I себе.
   Музика плавилася, лилася зi струн пекучими краплями бурштину. Плавився образ батька. Вiн був схожий на лелеку, що самотньо застиг на верхiвцi пагорба на повню. Клин вiдлетiв. А вiн не може. I нiхто не вiзьме його iз собою. Нiхто не поверне йому неба.
   Вальдер вдивися у себе.
   Нiчого спiльного. Геть нiчого. Неначе чужi. Вальдер був щеням. Ображеним, галасливим, злобливим. Беззубим i вiд того ще злобливiшим.
   Потiм спалахнуло багряне марево, що поглинуло ру§ну батькiвського дому i пам'ять Вальдера.
   Вiн дивився серцем батька.
   Вальдер грав. Не у п'яних мареннях - насправдi. Грав як бог. Як сам фоссегрим!
   Спершу розбiйники реготали.
   Тодi - злякалися.
   Потiм не могли й кроку ступити. Не могли дихати. Жах клекотiв у них гейзером.
   Вiн бачив себе. Серцем батька.
   Вiн був високий i чорний; i тiнi метушилися навколо, принижено виючи. Вiн був тiнню i володарем тiней. Вогонь палав на струнах. Чорний отруйний вогонь. Без диму.
   Його лице - крига. Сонце виблискує на ньому, та в пам'ятi опадають лишень райдужнi iскри. Очi здаються порожнiми. Але там лютує осiннiй вiтер, погибель мореплавцiв.
   Море ненавидить осiннiй вiтер. I кличе його вiчно.
   Його волосся струменить на вiтрi, наче павутиння восени. Горе тiй мусi, що сяде на не§.
   Вальдер похолов.
   Вiн був - фоссегрим!
   То он що бачили вiкiнги перед загибеллю! Князь павутиння й тiней, тоскного нiчного виття i ревiння буранiв, Вальдер Вiллеман убив §х усiх. Вiн наказав - i §х не стало.
   Старий Вiглаф грав. Вiн помирав. Тепер то була музика погорди. I турботи: хто може помогти фоссегримовi, окрiм iншого фоссегрима?
   Лелецi повернули небо, i вiн рушив на пiвдень, у кра§ну стародавнiх пращурiв. Там вiн чекатиме свого сина.
   " - Поглянув би ти на себе у люстро, батечку,та на мене, i не казав би так! У нас одне обличчя, хiба нi?
   - Звичайно, нi, - втомлено мовив Вiглаф, - це ж дивлячись яке люстро..."
   Крiстен стояла поруч, тримаючи його руку.
   Вони стояли перед люстром, i не було сил анi волати, анi плакати...
  

6

   Фоссегрим повернувся пiзно.
   - Прошу до столу, - сухо запропонував вiн, - Крiстен, сьогоднi твоя остання вечеря у цьому домi. Прощальна вечеря на твою честь.
   - Але... - вона розгубилась, погляд полохливо заметушився. - Я не готова, я ...
   - Ти не можеш сидiти тут вiчно. I я не можу. Все, заспокойся. Ходiмо.
   Вечеряли у напiвмороцi, при свiчах. В могильному мовчаннi. Повiтря було важким, наче грозове небо. Крiстен не до§ла. Вибачилася й пiшла. Вона знала, що §й тут бiльше не мiсце. Вальдер сидiв, утупившись в тарiлку. Фоссегрим цмулив вино, дивлячись просто у нiч.
   - Дякую за частування, - мовив Вальдер.
   - Я знаю, що ти дивився у Крижане Люстро, - вiдказав Грим, - хоч i заборонив Крiстен до нього наближатися.
   - Ти §§ за це женеш?
   - Нi.
   - Тодi за що?
   - Не твоя справа. Скажи, нащо ти прийшов?
   - Я нездара. Я останнiй з роду великих скрипалiв. Я обiцяв батьковi.
   - У Люстрi ти бачив, що ти не нездара.
   - Так. Але...
   - Не дуркуй. Нiхто з живих - не нездара. В кожному палає вогонь i шумує море. В кожному, затям. Iнша справа - розпiзнати в собi кригу i полум'я. Це i є чари.
   - Ти можеш навчити мене цих чарiв?
   - Я вiзьму вельми дорого.
   - Що ти вiзьмеш?
   - Все. Й нiчого. Не знаю.
   - Ти неправильний фоссегрим.
   - А ти неправильний скрипаль, - вiдповiв Грим.
   Тодi зiтхнув i посмiхнувся. На диво тепло й сумно.
   - Я заклався з хранителем Равенсфiорда, що ти витримаєш.
   - Заклався? На що?
   - Цього ти нiколи не дiзнаєшся.
   - Нащо ти менi розповiв? Це частина випробування?
   - Так. Послухай ще. Ти - останнiй зi свого роду. Я - також. Я останнiй з фоссегримiв. Моя музика - як i музика роду Вiллеман - iде з прадавнiх часiв. Прадавнi часи скiнчилися, i те, що в них було, йде. Тому тобi важко дається музика. Тому в мене не вiрять. Втiм, не знаю. Нинi час iнших чарiв. Ви маєте §х вiднайти. Iнакше... ви пiдете зарано. Ми чесно намагалися вам допомогти , коли настала наша остання година. Чи вiдомо тобi, наприклад, що у стольному градi Хлордвiку до Вiйни жили тролi? Трольдхольм, Гора Тролiв, так звалося те мiсце. На схiд вiд основно§ частини мiста. А iнший шматочок мiста звався Двергард, бо там жили тiльки дверги. В домi Альвхус жили бiлi альви. Так, ми сумирно уживалися. А нинi... Дверги поховалися в гори, альви пiшли на пiвнiч, тролi вкриваються мохом на прибережних скелях. Це моя остання нiч. Завтра я помру. Я його вiдчуваю.
   - Кого?
   - Кальмi Без Обличчя. Вiн iз тих, хто не хоче йти. Вiн надяг маску i вiдрiкся вiд себе. Колись ми, тролi, сильно його образили. Пiд час Вiйни. З тих пiр вiн переконує себе, що мститься. Але вiн просто бо§ться пiти.
   - А ти не бо§шся?
   - Боюся. Та я пiду. Тому це i для тебе прощальна вечеря, не лише для Крiстен.
   - Скажи, чи можна допомогти Крiстен?
   - Не знаю. Про це ти дiзнаєшся сам. Ви - дiти богiв. Ваша доля вiдома. Дай руку, я навчу тебе управлятися з власним вогнем.
   Блиснув чорний смичок, ковзаючи по пальцях скрипаля. Рука занiмiла. Було не боляче - лише гидко. Смичок ялозив усе швидше. Полум'я свiчок грало в очах Вальдера. У поглядi фоссегрима була сiра морська крига. Вiн не боявся пiти. Вiн боявся - не встигнути.
   Смичок розкраяв шкiру.
   Кров iз розкраяних пальцiв мерехтiла у мороцi. В душi Вальдера народжувалася музика.
   Юнак узяв свою скрипку.
   Але дуже боявся опустити смичок на струни...
  
   Прочинились дверi.
   У вiтальню вдерлися вiтер i блискавка.
   На порозi в нiч стояв високий мандрiвник у червоному плащi. Прекрасна маска нiвечила його лице. За його спиною хлопала крильми й ревла самотня осiння буря.
   - Ну от i все, фоссегриме, - мовив гiсть. Голос його дзеленчав сталевою тятивою арбалета.
   - Привiт, Кальмi. Вина? - запропонував господар.
  
   - Прощавай, Вальдере, - мовив Грим, iдучи назустрiч гостевi.
   Кальмi дiстав iз пiхв меча.
   Вальдер на мить забув про скрипку i про пекучий бiль, що прийшов у пальцi. Бо клинок був не сталевий, не срiбний i не золотий. То був тонкий та гострий сонячний промiнь.
   Бо ж вiдомо, що навсправжки троля може згубити лише сонце.
   - Ти не захищатимешся? - здалося, Кальмi здивований.
   - Яка рiзниця?
   - I справдi, - мовив альвiн, здiймаючи клинок.
   - Нi! - загорлав Вальдер. - Не смiй, спинися! СТIЙ!!! НАВIЩО?!!!
   - Не твоя справа, - мовив Кальмi.
   I вдарив.
   Клинок знайшов серце фоссегрима. Грим усмiхнувся, а тодi зареготiв. Його очi сяяли, вiн був щасливий.
   - Грай, Вальдере! Грай! - гукнув вiн радiсно, а потiм розсипався купою обсидiанових уламкiв. Бо пiсля смертi троль стає каменем.
   Кальмi вклав меча у пiхви.
   - Гадається, дарма ти це зробив, - промовив Вальдер голосом батька.
   А тодi - заграв.
  

7

   Знайоме червоне рядно завiсило очi, багряний прибiй накрив з головою, шукав виходу крик, клекотiли лють i бiль. Та це була холодна, залiзна лють i крижаний, солоний бiль. Вiн нiчого не забував, як минулого разу. Вiн грав, та то була не гра - то було життя. Не хмiльна примара, не придуркувате безумство. Не пiдмiна слiв, снiв i почуттiв. I не безсиле клацання зубами, породжене заздрiстю i жагою влади, чого так боялася Крiстен.
   Багрянець крапав на струни, займався вогнем, та не обпiкав. Лилася музика, народжена з кровi, полум'я i криги. Буря була в очах Вальдера; i драккар, його власний драккар, летiв крiзь самiсiньке око то§ бурi.
   Це було страшно, це було прекрасно i це було вiчно.
   Музика сповивала скрипаля. Звуки звивалися кiльцями змi§в, кiльцями золота королiв i кiльцями локонiв королев. Дзеленчало срiбло дзвоникiв на ґринджолах Королеви Зими. Дзеленчав смiх фоссегрима - з тих далеких часiв, коли вiн ще мiг смiятися вiд щирого серця.
   Та, звичайно ж, Вальдеровi вчувався передусiм iнший голос. Колись ненависний. Хрипкий. Такий рiдний i милий. Голос батька.
   I тодi Кальмi закричав.
  
   Убивця вихопив меча - звичайного, сталевого - i кинувся на скрипаля.
   Той лише розсмiявся. I змiнив ритм.
   Кальмi спiткнувся, припав на колiно. Застогнав i пiднявся ривком. Зробив три кроки - незграбних, п'яних. Бурливий потiк звукiв струменiв крiзь нього, збивав з нiг. Червоний плащ трiпотiв, як на вiтрi. Кальмi здiйняв меча, зробив крок i вдарив.
   Клинок переломився у польотi.
   Правиця альва почорнiла, спеклася. Маска не ховала анi злоби, анi страху в його очах.
   Вальдер його не бачив.
   Скрипаль зменшив темп. Вiн грав повiльно, велично, i музика текла чорним пiдземним потоком. Рiкою мертвих. По якiй пливе чорний лебiдь.
   Чорний лебiдь спiвав у руках Вальдера.
   Тяжкий потiк збив Кальмi, потягнув його геть. Той верещав, катався, намагаючись пiдвестися. Нарештi зiбрався i кинувся був до дверей...
   - Куди налаштувався? Ми тебе не вiдпускали!
   Крiстен взяла скрипку мертвого фоссегрима. Стала поруч iз Вальдером. I вони заграли удвох.
   Тiльки коли Вальдер сам грав вiйну, то удвох вони грали кохання.
   Дверi зникли.
   Кальмi став на колiна.
   - За що? Навiщо? - хнюпив вiн.
   - Не твоя справа, - вiдказав Вальдер.
   А тодi Кальмi тремтячими руками зiрвав маску.
   Пiд нею було сонячне свiтло, та не було обличчя.
   Маска поплила у повiтрi до скрипалiв, розсипаючись на срiблястий пил.
   Вона не доплила.
   - Смерть за смерть,- мовив Вальдер жорстоко. - Пiшов вiн, iди й ти.
   Кальвiн надбав лице. Iм'я. Пам'ять.
   А тодi перетворився на звуки музики, яку грала Крiстен.
   Одна. У тишi. Буря завмерла вiд захвату, слухаючи §§.
  
   Ранок був сiрим. Та то була сiра сталь, дзвiнка й гостра.
   Як очi щасливого Грима.
   - Нам його не воскресити, - мовила Крiстен, - а я ж йому винна. Коли б не вiн - я б не пройшла це випробування. Чи вiн знав?
   - Хто скаже?.. Нам його не воскресити, - мовив Вальдер.
   Мовчання. На честь великого учителя, якого бiльше нема.
   Озером пливли лебедi. Коза жувала травичку. Останню травичку того року.
   - Ти тепер куди? - спитав Вальдер.
   - Не знаю. А що, маєш думки?
   - Я збирався до двору Хлода Олафсона, нашого дорогенького короля.
   - Навiть так?!
   - То є честь для Хлода. А ще бiльша буде честь, коли ми будемо удвох.
   Вона здивовано й радiсно глянула йому в обличчя.
   Вiн сором'язливо опустив очi долу.
   - Чого дивишся? - майже прошепотiв юнак. - Я кохаю тебе... Либонь ще не помiтила...
   Потiм раптом пiдвiв погляд, взяв §§ долонi в сво§ та поринув у §§ чудовi очi.
   - I ще, Крiстен. Менi набридло грати вiйну. А грати кохання ми можемо лише удвох.
   Тепер засоромилася вона.
   I лебедi благословили §х, вихором линучи з озера в небо, осипаючи закоханих скрипалiв бiлим пiр'ям.
   Лебедi вiдлiтали.
   I музика скрипки лунала слiд за ними.
  
   Що ж трапилося з козою?
   А нiчого.
   Вони взяли §§ iз собою.
   "Saet ofer!" - "переходить!" (норв.)
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"