Аннотация: Про трипiльську культуру, про шамана Хуму i про руки, якi нiчого не крали
Довга зима
Нiколи брам до королiв на пир я не вiдкрив,
Проте уник я кiгтiв неземних i чорних крил,
Злотого бога не лизав тигрину я стопу,
Зате порожнiх, мертвих мiст побачив я красу.
(...)
Та смерть вiдкинула мене, бо я не звiдав грiх,
I на Великому Шляху я далi був за всiх.
Р. Говард. "Винагорода"
Кiммерiя, край крижаної ночi...
Тоже Говард
I
Приказка
Як будете на Черкащинi й трапиться вам їхати через Тальне, понад рiкою Гiрський Тiкич i далi, на Тальянки чи Доброводи, можете вгледiти на березi здоровеннi червонястi плями. То не виходи глини, як можна подумати спершу, то є слiди стародавнiх поселень, слiди людей, що жили тут за сивої давнини. Давно пiшли вони, зможенi холодом, голодом, полум'ям i вовчими iклами, давно змовкла їхня мова, давно померли їхнi боги. Тiльки раз на рiк, у свiтлi повного мiсяця, можна побачити вогнище бiля рогатого храму, двi постатi людськi - тендiтну, чорняву дiвчину й кремезного хлопця у вовчiй длацi, та третю постать, не людську i не звiрячу. Молодi милуються, навiки впiйманi бурштином часу, нема їм дiла до решту свiту. А третiй...
Третiй виповза з храму, нiби химера з печери. Волочиться за ним змiїний хвiст, грає мiсячне сяйво на обвислих жiночих персах, на сивiй чоловiчiй бородi, на височеннiм паростку пшеницi, що проростає йому вздовж хребта. Пiдповзає до вогню, розкриває своє єдине око, вглядається у нiч. Вiн чекає. Довго, до безтями довго спить безiменне божество, тодi прокидається i чекає на того, хто зробить останнiй крок. Останнiй хiд. Хто пересуне камiнчик i завершить гру, що почалася не тут i не тепер, одвiчну гру в сто полiв, яка давно перестала бути грою.
Третiй спить i чека. I бачить сни про новий свiт i нове життя.
А навкруги - переоранi степи та спаленi лiси, залитi крижаним мiсяцем.
- А може, ну йо' к жукам майскiм? Ну там, я знаю, перенести...
- Нє, то не можна. Обiцяв. Та й куди переносити? Там далi канiкули, студенти роз'їдуться днiв на десять, збирати їх потiм... Я ж оце ради них i приїхав. Так би я сидiв у Гейдельберзi, замiсть того, щоби тут з тобою кiряти. А чекати не хочу.
- Еть, морда нiмецька, не любиш нашої неньки...
- Не люблю, Валєрiку. Їй-бо, не люблю.
Дорогою до мiста милувався ядучо-жовтими соняшниковими й рапсовими ланами. Тодi вчув, нiби запахло бензином. Стривожився, чи не протiка бензобак.
- Та нє, - заспокоїв таксист, перекриваючи голосом блатняк, чи то пак - шансон, що рвався з радiо, - то рапс квiтне. Вам музика не мiшає?
- Найн, - вiдказав Михайло, - дер гуте мюзiк.
- Я-я, натюрлiх, - гиготнув водiй.
А Михайло Генрiхович Шольц, професор, доктор наук i все таке, подумав собi, мовляв, он воно що таке - днiпро-донецька культура, а геть не те, що собi вигадали археологи. Нiчого не змiнилося зi славетних часiв неолiту. Нiчогiсiнько.
Авдиторiя зiбралася чималенька. Душ, може, двiстi. Тодi Михайло зрозумiв, що тут не лише студенти, а й узагалi, так би мовити, любителi старожитностей. Усмiхнувся. Широка авдиторiя - чудовий привiд уникнути зайвого академiзму. Багато змiнилося в alma mater, матерi її ковiнька, думав герр Шольц, доки його представляли. Вiдкритi обличчя, жарини в очах, ясний розум, цiкавiсть, ентузiазм. Молода кров. Єдина причина, щоби сюди повернутись. Щоби розбавити тою кров'ю холодний попiл, що стукає в твоєму серцi, герр Шольц. Ви поїдете звiдси, коли хочете чогось досягти. Принаймнi до Кракова чи Петербурга. Як поїхав Михайло Шольц - стало в пригодi кляте повоєнне нiмецьке корiння, через яке у школi дражнили "фашистом".
Набирайтеся науки та їдьте звiдси, юнi друзi. Тут нема чого ловити, риба здохла. Хiба що повертатися сюди на розкопки. Та й то - доки житиме Фонд Бертрана Коста, честь йому i хвала...
Михайло пiймав себе на тому, що ледь не проказав цi прикрi слова вголос.
Вперше вони зустрiлися на Межi. Вiн iз хлопцями гнав отару в Степ, вона ж iшла до лiсу по трави. Взагалi Люди Лiта не вчащали до хащ - принаймнi, не по одинцi. Навiть оленя полювали поблизу Межi. Хiба лише Майстри - гончарi, ковалi... але Майстри надто дивнi навiть як на Людей Лiта. Окремi. А тут - дiвчатко...
- Йдiть, я дожену, - кинув хлопцям.
Юнаки з пострахом перезирнулися, та перечити не наважились: усi знали скажену вдачу Вiдхи, сина Варконаза, великого вождя, повелителя дев'яти племен. Лише дивувалися: нащо тобi та дiвка? Не торкайсь до лайна, не смердiтимеш.
Але у Вiдхи було вiще серце - i гарний нюх. Дiвчина пахла молочним телям. А вчора на стежцi з'явилися свiжi слiди Сiрого Прадiда. Зарано цього року - листя ледве пожовкло. Хай там як, коли Вiдха вiдчув солодкий запах треби, то Прадiд вiдчує й поготiв. Шкода чорняве дiвча? Шкода. Правда велить захищати слабких, коли нема голоду.
Чи вiйни.
I байдуже, що вона - з чужих. Йому - сьогоднi - байдуже.
Вiдха став мiж вовком i здобиччю. Витяг з-за поясу мiдний нiж. Гарний такий нiж, iз широким лезом, якi вiднедавна почали кувати Майстри з-поза Захiдних гiр. Рукотворне iкло проти вовчих зубiв. Але Прадiд не став випробовувати родича. Сяйнув бурштиновими очиськами i зник у хащах. "Надiшлю тобi найкращу требу з осiннього зарiзу", - подумав син вождя.
- Ти хто? - спитав хлопець.
Вони задовго жили плiч-о-плiч. Обабiч Межi. Але - достатньо близько, щоб розумiти.
- Лєкья, - проспiвало дiвча, - дочка Аро, Великої Хранительки.
- Пiдеш зi мною, - вирiшив хлопець.
- Не пiду, - заперечила дiвчина надто вже певно, - менi не можна.
- Чом не можна? - здивувався хлопець.
- Я присвячена Храму, - пояснила Лєкья з ноткою погорди, - я не знатиму чоловiка, доки не пройду Мiсячними Сходами, не звiдаю Води життя i смертi.
Вiдха нiчого не зрозумiв - iшлося про таємницi Рогатої Жiнки, Мiсячної Богинi, як Люди Лiта кликали Велику Матiр. Лише пообiцяв:
- Я тебе викраду. Не тепер. Коли прийде час. Твої дiти будуть мого роду.
- Дивно, - вiдказала Лєкья, геть не збентежена, - в нас навпаки, чоловiк iде до роду жiнки.
I додала усмiхнено:
- Ти, певно, з владного стану, й вiд тебе будуть гарнi дiти. Хто ж ти такий?
- Здається, Бернардовi Шоу належить афоризм, - казав Михайло, гортаючи слайди iз зображенням неолiтичних старожитностей Поднiпров'я, - згiдно якого iсторiя вчить лише того, що зрештою нiхто нiчого не вчить? Це мантра противникiв позитивiзму. Я тут лише зауважу, що пановi Шоу взагалi належить чимало висловiв, абсолютно монструозних за своєю дурiстю, i виправдати його може хiба непересiчний лiтературний талант, - стриманий смiх у залi. - Справдi, трипiльцi, а разом iз ними i весь балкано-дунайський неолiт, попри без малого чотири тисячi рокiв стабiльного розвитку, геть не флуктуацiйного, зрештою стратили багатющi культурнi надбання, як ми це ще побачимо... Питання? Прошу.
- Iван Кравець, археологiя, п'ятий курс. Наскiльки коректно квалiфiкувати трипiльську культуру як неолiтичну? Бiльшiсть дослiдникiв уважають її за культуру мiдної доби, чи пак - доби енеолiту...
- Ага! - зрадiв Шольц. - Колега торкнувся цiкавого питання. Справдi, формально час iснування трипiльської культури вiдповiдає мiднiй добi, енеолiту. Але. Як вам, скорiш за все, вiдомо, неолiт загалом поняття не так суто археологiчне, як антропологiчне, чи, сказати би, культурно-антропологiчне. Про що йдеться? Неолiт - це не просто вiдтинок часу. Це - революцiя. Люди в долинi Йордану - так звана натуфiйська культура - вигадали ростити пшеницю, всяку городину, приручили худобу i стали виготовляти керамiку. Неолiт - потужний культурний поштовх. Доба, коли мисливцi перетворилися на землеробiв. Це визначило долю людства. Далi. Балкано-дунайськi землеробськi культури, прекрасно, хоча i дещо тенденцiйно описанi Марiєю Гiмбутас, унаслiдували той iмпульс, а вiд них - трипiльцi. Вiдтак трипiльську спiльноту я називаю неолiтичною у сенсi не хронологiчному, а перш за все - культурному.
Та повернiмося до трипiльських сусiдiв. Тi сусiди скористалися уроками трипiльської культури, чи, сказати би, цивiлiзацiї. Скористалися, мусимо завважити, вельми незле. Йдеться передусiм про носiїв так званого днiпро-донецького комплексу археологiчних культур. Коли трипiльцi мешкали на пiвденно-захiдних теренах України, то днiпро-донецькi неолiтичнi мисливцi посткроманьйонського типу - на сходi й пiвночi. А лiнiя Днiпра якраз являла собою фронтирну зону. Втiм, географiчний фронтир - поняття рухливе...
Сон Безiменного
Це сталося, коли прадiди Лєкьї та Вiдхи ще смоктали мамчину цицьку. Сталося через вiвцю. Звичайнiсiньку дурну вiвцю. Скотинка уявила себе мандрiвницею i подалася до пралiсу. Там її вполювали люди з роду Бiлого Вовка. Проте пастух iз велетенського поселення, на мiсцi якого через тисячi рокiв виросте наше селище Майданецьке, вистежив-таки втiкачку. I дiзнався, що "ми тут не самi".
За кiлька днiв загiн лiсових мисливцiв зробив набiг на пасовище. Люди-вовки нiколи не бачили стiльки здобичi в одному мiсцi. Дуже здивувалися, що якiсь чорнявi курдупелi забороняли полювати. Довелося пристрелити кiлькох.
Але ще бiльше вони здивувалися, коли чорнявi завiтали до їхнього мисливського лiгва. З вогнями, луками, списами й сокирами. Таких блискучих сокир вони ще не бачили. Такого чисельного людива теж не бачили. Такого, щоби люди вбивали iнших людей у їхньому ж лiгвi, не бачили тим паче. Iнодi стикалися на вузькiй стежинi, на межi мисливських володiнь, i тодi траплялося по рiзному, та щоб знищити iнший рiд - такого не вiдали, скiльки жили. Хiба у переказах про давнину, про забутi вiйни з племенами печерних карликiв i велетiв, так коли ж то було...
Час минав. Лiс i Мiсто краще спiзнали одне одного. Грацiйнi, смаглявi, кучерявi Дiти Мiсячної Богинi, як вони себе звали, мешкали по захiдний бiк Межi, а високi, кремезнi, бiлявi та свiтлоокi Дiти Вовка - по схiдний. Люди Лiта будували з глини, з самої землi, величезнi поселення з сотнями вогнищ, орали землю, випасали худобу, лiпили посуд, а найголовнiше i найдивовижнiше для лiсових мешканцiв, - плавили й кували мiдь. Люди Зими боялися їх. Шанували. Вчилися. Дуже швидко засвоїли найперше: на захiд вiд Межi нема нiчого спiльного. Там є моє, а є - твоє. Бажаєш - попроси. Помiняй. Але хай тебе духи боронять взяти силою! Давно забутi слова "помста" i "вiйна" пекли вуста пiд рудими бородами.
- За давнiх-давен, - казав, було, великий шаман Ґ'ав Хаона, коли родичi збиралися коло вогнища зимовими вечорами, - як Ереб, Темних вод рiка, вкрилася кригою, як iнистi велети, льодовики, захопили свiт, а землею ходили звiри-мамути, i люди гинули вiд холоду... За тих часiв нашi пращури прийшли сюди слiд за Бiлим Вовком. Тут мешкали волохатi велетнi й рудi печернi карлики. Людожери. Нашi предки були мирнi люди, вони не жадали вiйни, але часто велетнi й карлики робили набiги на їхнi поселення, рiзали й пожирали дiтей, ґвалтували жiнок... Скрутно було жити поруч iз нелюдами! Якось, коли чоловiки рушили на полювання й довго не поверталися, карлики вкотре посунули хижою навалою. Та Бiлий Вовк прийшов до народу, забрав усiх немовлят до сховку свого в нетрях лiсових i тим урятував. Минуло стiльки зим, скiльки людина має пальцiв на руках i ногах, i з пралiсу повернулися мужнi, звитяжнi воїни. Тодi й сталася перша й остання вiйна мiж людом i нелюдом. I гризли люди-вовки печерних почвар, як навчив Бiлий Прадiд, Убивця Лiсовий, i нiкого не лишили жити, нi жiнок їхнiх, анi дiточок. I дали клятву кров'ю не повертатися до тих печер, що зяють на захiд i пiвдень вiд Межi. Дали й iншу клятву - не здiймати руки на дiтей роду людського, крiм хiба що - на Межi. Бо на Межi нема, не може бути людей, як усiм вiдомо, i той, хто забрiв туди, женучи оленя, той уже не людина.
- Iншi часи тепер, - вiдказав якось маленький Варконаз, який носив тодi забуте нинi хлоп'яче ймення, - скажи-но, мудрий дiдусю, чи Люди Лiта, що добувають камiнь у Заборонених Печерах, чи вони й справдi люди? Тi, що живуть за Межею? Чи нам дозволена їхня кров?
- Не знаю, чи вони й справдi люди, - похитав сивою головою Хаона, - але нам не дозволена їхня кров, бо нинi час миру. Коли ж повернеться Бiлий Вовк i оголосить настання Варкани, Вовчої Доби, тодi лише нам буде дозволена кров дiтей Рогатої Богинi. Та хай би, хлопчику мiй, анi ти, анi сини твої, анi сини твоїх синiв не жили в годину Варкани...
Припрошували Люди Зими до себе Майстрiв з-за Межi. Питалися:
- Що то є?
- Коло гончарне. Горщики робити.
- А як те коло боком на ґринджоли поставити, то швидше поїде?
- Ну, поїде... а нащо тобi швидше?
Або так:
- Що то є?
- Сокира. Мiдна.
- А! Дрова рубати?
- Ну, можна i дрова...
Дiти Вовка, Люди Зими, вчилися. Стрiмко й старанно. Шамани жадiбно ковтали крихти знання, що перепадали зi столу захiдних сусiдiв. То була здобич, гiдна їхнього розуму. Вождi бажали битися металевими сокирами, їхнi жiнки - хизуватися мiдними прикрасами, а простi люди бажали не помирати вiд недоїдання, не вiдносити немовлят до лiсу, щоб прогодувати решту за голодних рокiв. Тому мусили вчитися, перебирати дивнi звичаї. За часiв, коли жив прадiд Варконаза, Гареґ Бхалґ, юнаки з роду Бiлого Вовка вперше погнали до степу власнi отари овець. За часiв сина Варконаза, Вiдхи, полювання зробилося вельможною розвагою.
Саме дурна вiвця врятувала Людей Зими. Баранячi роги й руно перетворилися на знак вищої влади, благословення пращурiв.
А мешканцi величезних селищ отримували з лiсу оленячi роги, якими орали землю, звiрячi хутра, дикий мед, бурштин, деревину, дичину, рiчкових осетрiв i сомiв, яких Дiти Вовка били тепер мiдними острогами, багатiли, воювали мiж собою, спiвали пiсень у рогатих храмах на честь своєї Мiсячної Богинi й горя не знали. Їхнє лiто тривало довгi сотнi рокiв, i всi гадали, що так буде завжди.
Лише Безiменний, що мешкав одвiку в одному з найшановнiших храмiв, непокоївся, споглядаючи за небом, та пересував камiнчики на картатому полi, малюючи минуле i майбутнє. Та й вiн, напiвжiнка-напiвчоловiк, напiвзмiя-напiврослина, наймудрiше створiння на землi, не мiг би докладно пояснити, що тривожить його серце. Втiм, його i не питали.
Лекцiя професора Шольца
- Традицiйна вiдповiдь на питання занепаду трипiльської культури - i балкано-дунайського неолiту загалом - потребує, на мою думку, значних коректур. Головно це стосується визначального чиннику, а саме - так званого Малого Льодовикового перiоду на початку Бронзової доби. На клiмат узагалi дуже просто вiшати всi злочини, як на мертвого. Звичайно, не варто легковажити тим, що середньорiчнi температури впали на два градуси, що зменшилась рiчна кiлькiсть опадiв, що почалася аридизацiя лiсостепу... Але подiбнi чинники пiд час похолодання Дрiас мали наслiдком неолiтичну революцiю, розквiт натуфiйської культури тощо. Справа в тiм, що трипiльцi практикували екстенсивне землеробство. Не здобрювали ниви гноєм, орали роговими мотиками, що виснажило верхнiй шар ґрунту. Вiд 58 до 82 вiдсотка земель, придатних до сiльського господарства, стали НЕ придатними... Питання? Так, прошу.
- Наталiя Суходольська, аспiрант. Як ви можете прокоментувати теорiю Марiї Гiмбутас про вiйськову активнiсть носiїв степових культур - курганної, ямної, Середнього Стогу тощо - як чiльну причину занепаду балкано-дунайського неолiту? Дякую.
- Дякую вам, цiкаве питання... Взагалi, знаєте, це фемiнiстична маячня. Вiддаючи шану панi Гiмбутас як археологу, мусимо визнати хиби її аналiзу, певну iдеологiчну заангажованiсть, що вiдбилася на iнтерпретацiї загальної картини. З iншого боку, панi Гiмбутас не мала можливостi ознайомитися з результатами екскавацiй останнiх десяти-п'ятнадцяти рокiв. Є така застарiла думка, що трипiльцi були мирнi, як овечки. Проте як тодi пояснити стрiмкий зрiст виготовлення мiдних знарядь спецiально-бойового призначення, що спостерiгаємо у перiоди В-II i С? Увага на слайд: бойовi сокири i молоти з Карбунського кладу. Як пояснити слiди численних штурмiв протомiст i характернi черепно-мозковi травми? Носiї степових культур поступалися чисельнiстю i якiстю озброєння трипiльцям, вони не мали жодної вiйськової переваги, не користувалися масово анi луками, анi кiннотою, а про "бойовi колiсницi арiйцiв" не варто i згадувати. Нi-нi, шановна громадо. Протомiста знищили самi мешканцi протомiст. У ходi вiйни за виживання. Аж потiм прийшли нащадки днiпро-донецьких мисливцiв i знямкали без солi тих, хто вижив. Така моя думка...
Сон Безiменного
Лєкья нi на мить не забувала про синьоокого сина вождя. Про його зухвалу обiцянку. Про його широкi плечi, мiченi письменами шрамiв, про його гранiтнi м'язи, що обiцяли мiцнi й надiйнi обiйми. Бiлявий герой часто навiдував її у снах. А проте Велика Хранителька, огрядна Аро, готувала доньцi випробування, перед яким тьмянiв млосний образ.
Обряд води життя i смертi.
Настала найкоротша нiч у роцi. Нiч великого свята, коли Мiсячна Богиня, Рогата Жiнка, прочиняла браму мiж свiтами. Тодi цнотливих панянок, обраних, посвячували у жрицi храму. Люди славетного мiста Гулук'ю та iнших велетенських поселень гуляли, пили з двiйчастих чарок хмiльне, водили хороводи, стрибали крiзь полум'я. Пiд рогатими склепiннями храмiв урочистий напiвморок гнав геть iз юних сердець недоречнi веселощi. На хрестових олтарях курилося зiлля. Дiвчата, розмальованi кривавою вохрою, нiби новонародженi чи померлi, ходили колом пiд звуки бубна: спочатку - за ходом сонячного човна, тодi - навпаки. Сплiтали руки, передавали одна однiй вишуканi триноклi й пентаноклi - чашi, з'єднанi колом. Надпивали. Не просяне пиво, що робило простих людей веселими й щасливими, нi! Солодкий i гiркий трунок, настояний на травах, що вже не ростимуть на цiй землi, смертельне молоко Рогатої Матерi. Вода життя i смертi. Тодi раптом падали, корчилися, кричали вiд болю й видiнь.
Їх нiхто не чув.
Або робив вигляд.
Лєкья знала, що виживе. Та не знала, якою цiною...
...Безiменний чекав. Дiвчина зустрiла його просто неба, на випаленому, спаплюженому клаптику землi серед степу. Не питала - де ми, що сталося... Мала важливiшi питання.
Та першим питав прадавнiй химерний бог.
- Чи ти бажаєш бути жрицею, чарiвна квiтко?
- Бажаю бути матiр'ю, - твердо вiдказала Лєкья.
- Хiба одне iншому завадить?
- Я не знаю. Моя матiр - жриця. Проте мiй батько - з Людей Лiта.
- Гребуєш власним батьком? - без осуду прискалив єдине око Безiменний.
- Жадаю найкращого батька для власний дiтей! - палко промовила Лєкья. - Жадаю, щоб за моїми дiтьми було майбутнє.
- Ти будеш хорошою матiр'ю. Як усi матерi цiєї землi.
- Не розумiю, - збентежилась дiвчина. - Ти кажеш про жiнок нашого народу?
- Я кажу про жiнок цiєї землi, - похитала головою химера, - про тих, що мешкали тут, коли прабатьки твого батька жили далеко на пiвднi, коли льодовики полонили цi краї, коли праматерi твої, твоїх сестер i самої шановної Аро вартували вогнища у хатинах з кiсток мамонта, доки чоловiки померлого народу ходили на полювання.
- Той народ, гадаю, не повнiстю помер, - пролунало раптом зi степу.
- А це ти, Лiсовий Убивце? - засмiявся Безiменний. - Тобi тут не мiсце, та коли прийшов...
На випалену землю ступив величезний вовк. Його хутро виблискувало у мiсяцi повнi коштовним срiблом, снiгом далеких часiв.
- Жiнки того народу пiшли до чорнявих пiвденних прибульцiв, коли молодi боги прогнали крижаних велетiв, - проказав хрипким голосом вовк, - але не всi. Нащадки тих мисливцiв мешкають нинi на моїй землi. За Межею. Ти знаєш одного з них, чи не так, чарiвна квiтко?
- То жiнки цiєї землi з давнiх-давен обирали собi чоловiкiв з iншого племенi, щоб їхнi дiти мали змогу вижити? - здогадка пекла вуста дiвчини холодом.
- Так було, - кивнув Бiлий Вовк.
- Так буде, - кивнув Безiменний.
- За ким - майбутнє, вiщi духи? - наважилась Лєкья. - За Людьми Лiти чи Зими?
- Тепер буяє лiто, - проказав Безiменний, - але холоди щороку приходять ранiше.
- Скоро зима, - вишкiрився вовк, - довга зима, для якої треба хутро.
- Мої дiти будуть вовчого роду, - заприсяглася Лєкья сама собi, - вони посядуть цю землю.
- Хочеш, би твої нащадки наслiдували майбутнє? - посмiхнувся Безiменний з гiркотою. - Показати тобi те майбутнє?
- Не хочу знати жодного майбуття, - одреклася Лєкья, з жахом споглядаючи пустку навкруги, женучи здогади, - то спадок моїх дiтей, а не мiй!
- Не твiй, - задоволено мовив хижак.
- Ти зробила свiй хiд, чарiвна квiтко, - покiрно схилився Безiменний.
Вiн таки наважився. Дочекався слушного часу, проник у сутiнках до мiста Гулук'ю, дiстався крадькома до рогатого храму. Сховався у ямi для смiття, чигаючи на ту, в чиїх очах вiдбивалася млосна i вiчна нiч. I дiстав-таки винагороду: солодку посмiшку коханої. Мчав зi нею крiзь нiчне мiсто, вiдбивався вiд вартових бронзовою сокирою, а зовнi, в абрикосовiм садку, чекала на молодих колiсниця, що нею правив мовчазний i надiйний Бейдха, побратим Вiдхи. Тодi летiли на схiд i на пiвнiч, геть от курних глиняних печер...
- Я ж казав, що прийду, - самовдоволено всмiхався син вождя.
- Я ж казала, що чекатиму, - пускала бiсики Лєкья.
- Але чому? Хiба з удячностi, що став мiж тобою i Сiрим?
- Нi. Геть не тому, - Лєкья опустила очi й тихо додала, - колись потiм поясню.
В їхнiх мовах було багато рiзних слiв. Але не було там слова "кохання". Воно з'явилося значно пiзнiше, коли здiйснилися пророцтва i запала довга зима.
Батько Вiдхи, грiзний Варконаз, лютував на синову витiвку:
- Тобi мало дiвок в усiх дев'яти племенах?! Ти викрав храмову вiщунку, дочку великої вiдьми, а не просто одну з них! Завтра вони прийдуть по неї, i стiльки їх буде, що нема стiльки зiрок на небi й краплин у Ербi, а їхня лють пектиме мов пломiнь. I всi ми загинемо через тебе.
Вiдха мовчав i ховав погляд. Але не каявся. Просто не знав, як це.
Вождь мав рацiю: за кiлька днiв Люди Лiта прийшли до Людей Зими. Вождь помилився: чужинцi не бажали вiйни. Точнiше, бажали, але не тут i не тепер.
- Коли так сталося, - казав їхнiй очiльник, не покидаючи ґринджол, - що ваш юнак узяв нашу дiву, то ми тепер є родичi. А родичам годиться помагати одне одному. Хiба у вас не так?
Варконаз лише кивнув. Мовчки.
- А коли так, - вiв далi Квулух, дядько Лєкьї, - то я прийшов просити вашої помочi. Ми збираємося на велике полювання. Та звiр завеликий...
Звiром було мiсто Хром'к'ве за три деннi переходи на пiвнiч вiд Гулук'ю. А в мiстi стояли повнi ями зерна. А навколо - родючi ниви й ряснi луки. А славетний Гулук'ю, Дiм Мiсяця, вже котрий рiк потерпав вiд недороду. Тож одного дня пiд валами Хром'к'ве з'явилося вiйсько. Сусiди не стали штурмувати укрiплення, а заходилися грабувати околицi. Такого неподобства у Хром'к'ве не стерпiли. У розпал битви загарбники здригнулися i почали вiдступати до лiсу. Захисники помчали за ними, щоби покарати, як годиться. Та раптом iз хащi залунали гуки чужою мовою, ревiння сурем i рогiв, а тодi на спантеличених ополченцiв кинулися звiдусiль високi бiлявi люди, озброєнi незгiрше за самих городян. Велети в звiрячих шкурах, розмальованi кривавою вохрою, шматували необачне ополчення, як вовча зграя - овечу отару, як хижi степовi птахи - жирних гусей. Страшнi чужинцi не знали пощади. Не розумiли. Склав зброю, став на колiна? - лезом по шиї, голову геть. Аж самi завойовники з Гулук'ю, що покликали й озброїли дев'ять вовчих племен, жахалися лютi союзникiв.
А згодом, на курних руїнах Хром'к'ве, великий вождь Варконаз мовив так:
- Гарне полювання. Здобич гарна. Ми, мабуть, тут i залишимось. Тут краще, нiж там.
Тепер уже Квулух знизав плечима i кивнув. Мовчки.
- Час дiлити вепра, - вiв далi Варконаз, - мiй народ вiзьме пасовиська на горбах, а ви берiть отi поля в долинi: нам це нi до чого.
На тому i порiшили.
А час iшов. Лiта зробилися холоднi, зими - морознi, степи пересихали, вода зникала. Земля перестала родити зерно, хоча трави ще зеленiли. Дiти Рогатої приносили гекатомби у храмах, обкуренi чар-зiллям юнi жрицi пророчили гнiв Великої Гулу, чорне сонце, кривавий мiсяць, кiнець Квуду-чхоне, Доби Лiта, й настання Йюмзу-чхоне, Доби Бiлого Холоду. Золотий Ґверi, ранiше такий ласкавий до смертних, тепер лише сяяв бортами свого сонячного човна, та не грiв. I так було всюди, де жили Дiти Мiсяця.
Скрутно стало й Бiлому народовi. Люди-вовки кочували за стадами долиною Ербу, Темних вод, i так виживали. Змужнiв звитяжний Вiдха, геть посивiв його владний батько, та й смоляних кучерiв його милої Лєкьї торкнулась наморозь рокiв. I зрештою сталося те, що мало статися: вовчий люд посунув iз пралiсу на пiвдень i захiд. За Межу. Сотнями. Тисячами.
I кожен - iз хижою бронзою в руках.
- Iдiть геть, - сказав Варконаз правительцi Гулук'ю, огряднiй Аро, Великiй жрицi, матерi звабливої Лєкьї. - Ваше лiгво завелике. Вашi землi заширокi. Нам нема де пасти худобу.
- Ми можемо себе захистити, - гордо вiдказала Аро.
- Не можете, - спокiйно заперечив вождь, - рiжте їх!
Та раптом пролунав пiд небом громовий рев: то сурмив у туровий рiг могутнiй Бейдха, побратим Вiдхи. Сам же Вiдха зiйшов з колiсницi, став мiж батьком i Рогатою Жiнкою:
- Ми родичi. То не можна. То скверна. Харум. Харум, тату.
- Ми не родичi, - вiдказав здивований Варконаз, - твої дiти нашого роду. Шаман Хума казав, що настав наш час, Варкана, Вовча пора. Ти це чув.
- Поглянь на них! - уперше Вiдха пiдвищив голос на батька. - Вони помирають! Вони слабнуть i слiпнуть, вони кволi й немiчнi, вони не встигають кидати кургани над мертвими. Невже...
- Варкана, сину мiй. Варкана.
- Харум, тату. Харум.
- Я вождь, - нагадав Варконаз. - Кидаєш виклик?
- Ти задовго водив дев'ять племен. Твоє хутро сиве. Твiй дух смутний. Так, я кидаю виклик!
I сталося небачене. I зiйшлися вони, старий вовк i молодий, батько i син, грiзний вождь - i воїн, що звiдав жаль, хоч i не знав, як назвати це щемке вiдчуття у серцi. Дивилися сотнi темних i свiтлих очей, як родичi стали на ґерць. I щербився метал. I рвався грiм. I щедро струменiла кров. I рухнув долi зможений Вiдха. Старий вождь стояв над мертвим сином i плакав.
- Не торкатись тiла! - наказав Варконаз, не втираючи слiз. - Хай лежить непохований.
Коли вiрний Бейдха, всупереч усiм законам i звичаям, обрушив на сиву голову оббиту мiддю палицю, блакитнi очi вождя ще блищали вологою...
...Мешканцi Гулук'ю, мiста, колись великого i славетного, йшли геть. Збирали крихти. Прощалися з домiвкою. Так, раз на сто лiт вони переселялися на новi мiсця, спалюючи хати. Та цього разу все було геть не по правдi: й ста рокiв не минуло, i йти не було куди. Всi пам'ятали, хто послав вовкiв на Хром'к'ве. Всi гострили кинджали. Втiм, вовки повелися шляхетно: дозволили пiти живцем. I завивали скорботно, дивлячись, як пломiнь пойняв тiло їхнього вождя та його сина, а з тим - i весь Гулук'ю.
Свiт чорнiв i корчився у вогнi. Трiскалися стiни. Валилися дахи, нiби сяючi птахи. В безодню. В небуття. В темнi води Ербу - рiки, що тече в трьох свiтах.
I плакала нещасна Лєкья, бо несила було їй нести тягар, бо дiтей у неї забрали, вiрного Бейдху, що мав пiклуватися, втопили в болотi за Харум, бо пiшов з життя синьоокий Вiдха, а з ним - свiтло сонця i мiсяцю. Йшла вона, слiпа й скоцюрблена вiд горя, з пралiсу до курганiв, де лежали її мертвi родичi, йшла повз живих родичiв, що давно вже стали чужими, чию мову, мову материної колискової, вона привчила себе забути, йшла по слiдах звитяжного вовка, що став на захист її народу, йшла крiзь дим i вогонь, у роз'ятрений жар, де на порозi храму лежав Вiдха. Дiйшла, схилилася над ним, обiйняла, плачучи вiд невiдомого почуття. Та перед тим, як полум'я охопило тендiтний стан, вийшов iз храму Безiменний i мовив так:
- Чому ти мусиш умирати, гарна квiтко? Чому не пiдеш до свого люду?
- Нема в мене люду. Мої дiти не мого роду.
- Чом же ти дала їм такого батька, чужинця, а не земляка?
- Бо казав ти, Безiменний, що за ними майбутнє, i я тепер бачу, що це правда. Думала була дати своїм дiтям найкраще, як це одвiку робили жiнки цiєї землi.
- Не жалкуєш? Не бажаєш зiграти iнакше?
- Я щаслива, Безiменний, i щиро тобi вдячна.
- Це твiй хiд, - зiтхнуло химерне божество i пересунуло бiлий камiнчик на картатому полi.
А тодi ревучий багряний вир накрив небо i землю. I була нiч. I снiг. I гуркiт колiсниць.
I пронизливi спiви вовкiв.
I довга, довга зима.
Шаман Хума не був присутнiй, коли обирали нового вождя, коли судили вiрного мовчазного Бейдху, коли знедолених мешканцiв Гулук'ю гнали з рiдної землi. Йому було байдуже до такого дрiб'язку. Хума сидiв навпроти палаючого мiста, склавши пiд себе ноги, награвав на варганi й чекав. Жар опалив йому брова, попiк вуста, попiл укрив руду борiдку й ранню залисину, зробивши молодого шамана, найкращого з учнiв Ґ'ава Хаони, геть сивим.
Коли земля перестала кричати вiд опiкiв - Хума розплющив очi.
Пiдвiвся.
I рушив крiзь згарище.
За ним крок у крок iшов велетенський бiлий вовк.
Чорно-бiлий, перемазаний попелом i сажею, дiстався молодий шаман решток рогатого храму. Рухнуло склепiння, коров'ячi рiжки стали слiдами печеної цегли. Ще вчора вони грiзно i владно вивищувалися над людьми, над свiтом, нiби молодий мiсяць. Тепер належали безоднi часу пiд ногами зухвалого дикуна. Литки пекло зсередини: кортiло танцювати переможний танок.
Хума стримався. Перед ним стелилося безкiнечне картате поле. Сто полiв. Тисяча. Патериця, роздвоєна на кiнцi, торкнулася бiлого камiнчика. Шаман пересунув його трохи вбiк. На захiд.
- Ти не мав сюди приходити, - безбарвно проказала химера.
- Ти найжалюгiднiше божество, яке я знав, - засмiявся Хума. - Ти не чоловiк i не жiнка, не змiя i не тварина, не рослина i навiть не гриб. Може, колись ти був усiм, але не тепер. Тi, що тебе шанували, вартi довгої зими. Твiй хiд.
- Ти забагато знаєш як на бiлого дикуна, - Безiменний узяв патерицю i пересунув чорного камiнчика на пiвдень, - але недостатньо, щоб урятувати свiй народ вiд Йюмзу-чхоне.
- Навряд чи мiй народ потребує порятунку, - зухвало вишкiрив iкла Хума, а разом з ним - i вовк за його спиною. - Настала наша доба. Варкана. Час вовкiв. Пiдведи око вгору.
Безiменний не ворухнувся. Так само безбарвно, байдужо промовив:
- Я знаю, що побачу. Мiсяця нема. Велетенський вовк пожер мiсяць, кинеш ти менi з погордою. А я вiдкажу: це затемнення. Це мине. Твiй хiд.
Хума посунув iнший камiнчик на схiд. Широко посмiхнувся:
- Коли воно мине, вовки витимуть вiд одного краю землi до iншого. Пiдуть за отарами, за табунами коней, поженуть колiсницi, заллють землю кров'ю Людей Лiта.
- Витимуть, кажеш? - ледь помiтно ворухнув плечима Безiменний, пересуваючи чорний камiнець до протилежного краю поля. - Вiд чого саме, мудрий Хумо, найкращий з учнiв Ґ'ава Хаони? Вiд гордостi переможця - чи вiд розпачу приреченого? Твiй хiд.
Хума довго i нерухомо мовчав. Очi шукали виходу. Ширяли шулiками над тисячами полiв, политих кров'ю. Посмiшка вкрила кригою лице. Крива, перекошена посмiшка.
Коли перший снiг упав на мертве мiсто, Хума, так i не наважившись на хiд, переламав патерицю, кинув рештки за край свiту i земно вклонився Безiменному:
- Це була чудова гра. Почекай трохи, мудрий змiю. Ми обов'язково завершимо цю партiю. Колись. Якоїсь ночi. Присягаю.
I додав, кинувши стомлений погляд на пiвнiчний схiд:
- Нам не вистачить мудростi, як не вистачило її дiтям Рогатої. Але я ще не здаюся.
- I на мить не наважуйся припустити, - прошипiв, звиваючи сталевi перснi змiїного тiла той, кого ранiше кликали Безiменним, - що ви i справдi вовки. Чекатиму на тебе!
Хума обтрусився i пiшов геть. Слiд за Бiлим Вовком. Шукати вiдповiдi на непромовленi питання. А божественний хижак уже мчав на схiд, за отарами, краючи лапами мерзлий степ.
Лекцiя професора Шольца
- Мiфологiя та релiгiйнi погляди трипiльцiв не пiдкрiпленi жодними наративами, - сказав лектор наприкiнцi виступу, - вiдтак не надаються до детального аналiзу. Втiм, дещо можемо реконструювати на основi артефактiв дрiбної пластики й розпису. Та лише на рiвнi гiпотез. Очевидно, трипiльська мiфологiя має багато паралелей з мiфологiчними системами Близького Сходу, з яким трипiльська культура загалом пов'язана генетично. Так, центральне мiсце тут посiдає лунарне божество, тотожне єгипетськiй богинi Нут. Трипiльська мiфологiя взагалi, так би мовити, фемiноцентрична. На вiдмiну вiд, до речi, iндоєвропейських мiфологiчних систем, у тому числi й вiд так званої слов'янської. Маємо свiдоцтва розвиненого культу Матерi, паралелi Матiр-Дочка, чiткi конототивнi зв'язки мiж жiночiстю й магiєю. Залишки тотемiзму спостерiгаємо на матерiалi дрiбної пластики та архiтектури: храми з входами, увiнчаними так званими "букранiями" - коров'ячими рогами, численнi зображення корови i рогатої жiнки, скульптури рогатих "священних престолiв" тощо. Загалом переважають мотиви рослин i хатнiх тварин, образи хижакiв зустрiчаються досить нечасто. Так, прошу питання.
- Олег Костенко, iсторичний факультет, п'ятий курс. Як на вашу думку, чи можна вживати методи порiвняльного мiфознавства при аналiзi трипiльської культури i коли так, то в яке семантичне поле потрапляє скульптура з поселення Крутуха-Жолоб?
- Перепрошую, - не втямив Михайло, - яка саме скульптура?
- Та, що зображує синкретичне божество...
- Андрогiна? - усмiхнувся професор. - То так i кажiть, а то починається - "синкретичне божество"... Оце воно, чи не так? Увага на слайд. Цей образ не надто розповсюджений i є радше винятком, нiж якимсь мiфологiчним еталоном. Нижня частина, на жаль, не збереглася. Бачимо наявнi ознаки як чоловiчої, так i жiночої статi, а також рослинний мотив - паросток, що росте з хребта, нiби задраний хвiст. Важко казати напевно, що це може означати. Гадаю, справдi, слушно звернутися до порiвняльного мiфознавства. Перш за все, андрогiн - слухайте, шановна громадо, я розумiю, що це дуже кумедно, та тримаймося в межах дискурсу, окей? Отже, андрогiн - це втiлення досконалостi, що поєднує в собi всякi полярностi. Згадаймо платонiвського андрогiна, ведичного Пурушу, нордичних прадавнiх велетiв, вiдповiдний символ в алхiмiї, що позначає фiлософський камiнь, кабалiстичну мiфологему Адама Кадмона... Також варто згадати описаний етнографами мотив шаманської андрогiнностi (передусiм психологiчної) чи принаймнi жоновидностi. Далi: його одноокiсть також може вказувати на семантичне поле, пов'язане з магiєю, але магiєю лихою - вам неважко буде вiднайти рими до цього образу серед iнших мiфологiй. А паросток, навпаки, позначає його життєдайнi, прокреативнi конотацiї. Але це все навiть не гiпотези, просто набiр версiй. Ще питання?
- Катерина Максимова, журналiст i археолог-любитель. Минулорiч на розкопках у Легедзиному знайшли нiбито приладдя для гри в го. Як ви можете це прокоментувати?
- Нiяк не можу, - чесно зiзнався професор, - але чом би трипiльцям не грати в го? - смiх у залi. - Взагалi-то воно радше скидається на "сто полiв". Ритуальнi iгри супроводжують людство вiд найдавнiших часiв. Iмовiрно, це був спосiб ворожiння. А може, просто розвага - гострити розум, на кшталт наших шахiв. Хай там як, але на сьогоднi це єдина подiбна трипiльська знахiдка.
- Ну шо, як твої скубенти? - Валєрiк, а для граду i свiту - Валерiй Володимирович Бучацький, колишнiй аспiрант-iсторик, а тепер - успiшний бiзнесмен i не менш успiшний полiтик, депутат Верховної Ради i голова комiтету з питань енергетики, власноруч перевiряв усяке рибальське знаряддя.
- Жалко в пчьолкi, - байдужо кинув Валєрiк, явно насолоджуючись образом бикуватого бурмила i знаючи, як це дратує друга юностi, - оно завтра поїдем, опробуєм яхту. Я тут таке мiсце прикормив, не повiриш, отакеннi коропи! Не знаю, може радiацiя з Чорнобиля, може, мутанти, но смачнючi, як я не знаю шо.
- Слухай, Валерiку, тут така їрунда, - Михайло непевно почухав бiля скронi, - це твої володiння я проїздив, чи якого iншого маркiза Карабаса?
- Та тут до фiга карабасiв, - харкнув Валєрiк, - на марш хотять вийти, - гляньте, ми всiх перемогли! Толерацiя, прости-господи... А взагалi, так, я теж придбав трошки земельки сiльгосппризначення. Ну, не так щоб придбав... ну ти мене пойняв. Треба ж якось жить? Он Оленка вже замiж виходить, надо якось помогти молодим. Едiк пiдростає, хочу його вiдправить до Кємбрiджу чи, може, до якоїсь Сорбони, хай буде прохвесором, як от ти. Крутимося потроху...
"Боже, борони Кембридж", - подумав Михайло, а вголос промовив:
- То воно так, але менi тут цiлком випадково трапилася одна цiкава наукова праця про бiоiнженерiю, про ґрунти i всяке рiзне. Так от там було написано чорним по басурманському, що деякi сорти рапсу ґрунти виснажують за п'ять-сiм рокiв. От скажи чесно, Валєрiку, як прокурору, тебе це нi трохи не бентежить?
- А яке менi дiло до ґрунтiв? - буркнув Валєрiк. - Це орендована земля. Шо я буду вказувати - я не начальник колгоспу, плану нема, хай садять, шо їм вигiдно, платили б вчасно. А перестане родити, я їх прожену на фiг i все забудую. Поки хай живуть. Ну, наливай, морда нiмецька!
"Мабуть, Шоу мав-таки рацiю, - гiрко подумав Михайло, - нiхто нiчого не вчиться. Геть звiдси. Бiльше сюди не повернуся. Зиму краще переждати в теплi. А ця зима буде довгою".
А вголос сказав:
- Це, друже Валєрiку, твiй хiд.
II
Остання лекцiя професора Шольца
Власним авто Михайло Шольц в Українi не їздив. Це було надто незручно. Через дороги, через дурнiв на тих дорогах i через днiпро-донецьких кроманьйонцiв зi смугастими палицями. Тож до Майданецького довелося добиратися страшним антикварним автобусом - "лоховозом", як сказав би Валєрiк. Музичнi шедеври "Радiо Блатняк", що лилися з динамiку, Михайло iгнорував, маючи гарнi вакуумнi навушники.
Вiн все частiше шкодував, що не вигадали таких навушникiв для душi.
Щоб не болiла, щоб розчинилася у вакуумнi. Й робiть, що хочете, iдiоти нещаснi.
На Вкраїну його потягло влiтку, без жодної видимої причини. Не лицемiрна журба за покинутими вербами, за ланами i степами, нi. Це був голод. Невтамована жага. Фатальна пристрасть, що нищить розум, сильнiша за тiлесний потяг до комфорту, вища за пломiнь кохання.
Привiд лучився пречудовий: у Майданецькому нiбито знайшли пiфоса, датованого перiодом Трипiлля-С. Здоровенний горщик був укритий розписами, що являли собою систему повторюваних символiв. Отже, це був не просто орнамент "для краси" - це був текст. А символи - то знаки. Ця знахiдка мала поставити крапку в дискусiях про те, чи мали трипiльцi писемнiсть. Iнша справа, що дешифрувати цей текст нiхто би не взявся, бо бракувало хоча б фрагментарного паралельного перекладу, та це ще сильнiше ятрило цiкавiсть Михайла.
"Якщо взяти за основу сiно-кавказьку етимологiчну базу, зведену Сергiєм Старостiним, царствiє йому небесне, - думав герр Шольц, трясучись на задньому сидiннi й продивляючись новини на морально застарiлому iPhone 3G, - i спробувати пiдiбрати вiдповiдностi мiж окремими знаками й сiно-кавказькими фонемами, то хтозна, що з цього вилiзе. Треба пiдключити московських компаративiстiв, менi з ними найпростiше. Заодно i панам-автохтонiстам буде облом. Щирi українцi, ага! Нащадки трипiльської цивiлiзацiї! Довбойоби репанi..."
Проте нiхто не знiмав з порядку денного питання грошей. Своїм коштом продивлятися етимологiчнi бази, зiставляти, шукати фонетичнi вiдповiдностi там, де їх, можливо, нiколи й не було - дурне дiло. Такий аналiз потребує часу. Сплаченого часу. Компаративна лiнгвiстика - це справа не для хлопчикiв, це страшна штука. Не фiзика елементарний часток, звичайно, не генетика, та все ж - треба якось жить, як каже Валєрiк...
Може, вiн профiнансує? Бо вкотре звертатися до Фонду Коста якось незручно...
Нє. Не профiнансує. Має чим, але - нi.
Валерiй Бучацький цього разу не запросив друга юностi порибалити. Не тому, що був дуже зайнятий - просто шановний пан депутат сильно змiнився за три мiсяцi. В голосi бринiли барственнi нотки. Михайло стикався iз сильними свiту сього, i вони переважно ховали погорду, вiдразу до холопiв за блиском доброзичливих посмiшок. Але з паном Бучацьким метаморфоза сталася ось-ось, вiн iще не вповнi зжився з княжою подобою. Втiм, герр Шольц не був певен, що Валєрiк змiниться: в цiй країнi кожен пан - iз хама, кожен вовк має поросячого хвостика.
Скiльки тобi перепало, друже Валєрiку, за нову енергетичну програму, за дозвiл будувати новi реактори в Енергодарi? Вiсiм реакторiв уже працюють, ще два на пiдходi, ще чотири запланованi. Вiдновлюють роботу Чорнобильської АС. Вони вiдновлюють, довбойоби. Ядерне пальне закiнчується по всьому свiтi, а вони вiдновлюють. Ага. Тату, це фантастика? - нi, сину, це пiздєц. Добре, коли це просто фантазiї, пiд якi хтось буде "асваiвать" бюджети i кредити - герр Шольц нiколи не мав звички рахувати чужi грошi. Проте як пояснити загибель отого проектувальника, Стаховського, чи як там його? Стаховський не був анi депутатом, анi гуманiтарiєм, вiн був фiзиком. Одним iз найкращих, як потiм дiзнався Михайло: запам'ятав його через просту й генiальну iнiцiативу перейняти нiмецький та французький досвiд, зменшити кiлькiсть реакторiв до одного на станцiю й порозставляти подалi один вiд одного. Iнiцiатива десь подiлася. Стаховського взяли в оцей новий енергетичний проект, а тодi - катастрофа. Ну да, ну да...
Михайло так i чув в уявi сердитий голос Валєрiка: "...а шоб не пиздiв багато".
Нудило. Страшенно нудило.
Добре, хоч рапс одквiтчав.
А цi безкiнечнi арешти? А тупе, мертвотне, середньовiчне мовчання натовпу? Хiба от iнтернети нуртують - авжеж, "гримить Йотунхейм", буде вам, довбойобам, ядерний Рагнарьок...
"Яке менi, зрештою, дiло? - Михайло пiймав себе на дивному, раптовому болю в серцi. Так не болiло, навiть коли Марта вiд нього втекла. - Чого переймаюся? Люблю, мов душку, трусю, мов грушку? Менi має бути байдуже. Не люблю. Не..."
Екран айфону осяяла широка й добра пика Валєрiка: пан Бучацький давав чергове iнтерв'ю, в якому обiцяв покращення нашого життя вже в наступний четвер.
Максимум - у п'ятницю.
Триста двадцять сiм знакiв, об'єднаних за певною системою, це текст. Не факт, що вiн надається до читання, але нiхто не заборонить спробувати. Михайло оглянув знахiдку, зробив першi знiмки, трохи неоковирнi, та до роботи думав стати пiдвечiр, як трохи спаде спека.
Людей на розкопках було зовсiм мало: кошти перевели на екскавацiї в Легедзиному. Нiби воно й вiрно: поселення недавно вiдкрите, неопрацьоване, а тут копають з сiмдесят другого. Михайло поселився - не мешкати ж у наметi, мов романтичний студент? - трохи привiв себе до ладу, перекусив i пiдвечiр повернувся на розкопи.
Трохи здивовано помiтив юрби веселої молодi. Хто у вишиванках, хто так, у спортивка, дiвчата з вiночками на головах, юнаки - з пивною тарою. Молодь iшла з Майданецього до рiки. Пiд вербами вже займалися першi багаття.
- Чи свято якесь? - сам до себе проказав Михайло.
- Так сьогоднi ж Купала, герр Шольц! - повiдомила симпатична русява панночка.