Говард Роберт. Королi ночi

Роберт Iрвiн Говард

Королi ночi

Роздiл 1

Тiшиться Цезар на тронi своєму -

Прийшов його залiзний легiон

Здолати владику незнаного краю

Та його безiменний народ.

Пiсня про Брана

Кинджал блиснув, опускаючись. Пронизливий крик урвало зiтхання. Постать на грубому олтарi конвульсивно сiпнулася й завмерла нерухомо. Зубчасте кремiнне лезо розiтнуло збагровiлi груди, й тонкi кiстлявi пальцi, мертвотно-блiдi, вирвали серце, яке ще билося. Пiд кущастими бiлими бровами палали люттю гострi очi.

За вбивцею, коло купи нетесаного камiння, що утворювала жертовник Бога Тiней, стояли ще четверо. Один з них був середнього зросту, гнучкої статури, голий до поясу. Його чорне волосся було стягнуто вузьким залiзним вiнцем, де виблискував одинокий червоний самоцвiт. Iншi двоє були такi ж смаглявi, як i перший. Але на вiдмiну вiд нього тi двоє були кремезнi й покрученi, з вузлуватими кiнцiвками, i вигорiле волосся падало на похилi лоби. Лице першого вiдзначалося розумом i нездоланною волею; а їхнi - звiрячою жорстокiстю. Четвертий мав небагато спiльного з рештою. Майже на голову вищий, хоч i такий же темноволосий, як i вони, та зi свiтлiшою шкiрою й сiроокий. Вiн споглядав за тим, що вiдбувалося, без великого задоволення.

По правдi, Кормак iз Коннахту i не був задоволений. Друїди його рiдного острову Ерiн теж творили дивнi темнi обряди, та геть не схожi на цей. Чорнi дерева затуляли цю похмуру картину, освiтлену єдиним смолоскипом. У вiтах стогнав моторошний нiчний вiтер. Кормак був сам серед мужiв дивного народу, i вiн щойно побачив людське серце, вирване зi ще пульсуючого тiла. Тепер древнiй жрець, який мало скидався на людину, вирячився на мерехтливу рiч. Кормак здригнувся, глянувши на того, хто носив самоцвiт. А чи Бран Мак Морн, король пiктiв, вiрив, що цей бiлобородий старий горлорiз може передбачати подiї, вдивляючись у криваве людське серце? Темнi очi короля були непроникнi. Була там дивна глибина, що її не мiг би осягнути анi Кормак, анi жодна iнша людина.

- Гарнi знамення! - дико заволав жрець, звертаючись радше до двох вождiв, анiж до Брана. - На трiпотливому серцi римського бранця я прочитав - поразку ратей Риму! Перемогу синiв вересу!

Двоє дикунiв пробурмотiли щось собi пiд нiс, шал тлiв у їхнiх очах.

- Iдiть i готуйте свої клани до битви, - мовив король, i вони почеберяли геть мавпячою ходою, нагадуючи дещо куценьких велетiв. Не звертаючи бiльше уваги на жерця, що споглядав за смертними корчами на вiвтарi, Бран пiдкликав Кормака. Гел охоче прослiдував за ним. За межами тої похмурої дiброви, пiд зоряним свiтлом, йому дихалося вiльнiше. Вони стояли на узвишшi, роздивляючись довгi опуклi вигини нiжного рухомого вересу. Неподалiк мерехтiло кiлька ватр, не так багато, щоб виказати присутнiсть орди племен поблизу. За ними було бiльше багать, а далi - ще бiльше. Це вказувало на останню стоянку людей Кормака, суворих вершникiв, суворих гельських воїнiв, якi були в тому загонi, що лише почав закрiплюватися на захiдному узбережжi Каледонiї - ядро того, що згодом стане королiвством Дал Рiада¹. Лiворуч вiд них також жеврiли багаття.

А далi на пiвдень було ще бiльше вогнiв - лише цятки свiтла. Проте i з такої вiдстанi король пiктiв i його кельтський союзник могли бачити, що вогнi розташовано у звичному порядку.

- Багаття легiонiв, - пробуркотiв Бран. - Багаття, що сяють на шляху по всьому свiту. Люди, що запалили цi вогнi, топчуть народи своїми залiзними каблуками. I нинi - ми серед вересу припертi спинами до стiни. Що випаде завтра?

- Жрець каже - наша перемога, - вiдповiв Кормак.

Бран зробив нетерплячий жест:

- Мiсячне свiтло над морем. Вiтер у верхiвках сосен. Чи ти гадаєш, я вiру в цей балаган? Або що я вподобав шматування полоненого легiонера? Мушу пiдбадьорювати моїх людей. То було для Грона i Бокага, коли я велiв старому Гонаровi читати знамення. Вояки битимуться краще.

- А Гонар?

Бран засмiявся:

- Гонар надто старий, щоби вiрити - у будь-що. Вiн був верховним жрецем Тiней за безлiч рокiв до мого народження. Вiн стверджує, що походить просто вiд того Гонара, який був чарiвником у днi Брула Списоубивцi, першого з мого роду. Жодна людина не знає, наскiльки вiн старий - iнодi я думаю, що вiн i є той самий Гонар!

- Нарештi, - проказав насмiшкуватий голос, i Кормак сiпнувся, коли тьмяна подоба виникла поруч iз ними. - Нарештi я пiзнав, що для збереження народної довiри мудра людина мусить прикидатися дурною. Я знаю таємницi, що розiрвали б навiть твiй розум, Бране, коли б я їх виказав. Але щоб люди могли в мене вiрити, я маю вдаватися до таких речей, якi вони вважають за справжнi чари - i скакати, i волати, i брязкати змiїною шкiрою, i вовтузитися в людськiй кровi та курячiй печiнцi.

Кормак по-новому глянув на старця. Напiвбожевiлля його зникло. Вiн бiльше не був шарлатаном, шаманом, що белькоче закляття. Зоряне свiтло надало йому величi. Здавалося, що вiн iще вищий, i виглядав тепер як бiлобородий старiйшина.

- Бране, твiй сумнiв лежить отут, - худорлява рука вказала на четверте коло вогнiв.

- Атож, - король похмуро кивнув. - Кормаку - ти знаєш незгiрш од мене. Завтрашня битва залежить вiд того кола вогнiв. З колiсницями бриттiв i твоїми захiдними кiннотниками наш успiх видається певним, але - це точно, що сам диявол сидить у серцi кожного нормана! Ти знаєш, як я пiдкорив цей загiн - як вони присягнули битися за мене проти Риму! А тепер їхнiй вождь, Рогнар, мертвий, а вони клялися рушити лише за королем зi свого народу! Iнакше вони зламають присягу i пiдуть пiд римлян. Без них ми приреченi, якщо не змiнимо наш головний задум.

- Заспокойся, Бране, - мовив Гонар. - Торкнися самоцвiту на своїй залiзнiй коронi. Можливо, це тебе розрадить.

Бран гiрко засмiявся:

- Тепер ти кажеш таке, що до смаку простим людям. Я не дурень, аби вiрити порожнiм словам. Що з тим каменем? Вiн дивний, правда, i до сьогоднi приносив менi щастя. Та менi треба не яхонтiв, а союзу з трьома сотнями непевних норманiв, якi з нас єдинi воїни, хто ладен встояти перед легiонами у пiшому строю.

- Але ж камiнь, Бране, камiнь! - не вгавав Гонар.

- Ну добре, камiнь! - вигукнув Бран нетерпляче. - Вiн давнiший за цей свiт. Вiн уже був старий, коли атланти й Лемурiя потонули в морi. Його було даровано Бруловi, Списоубивцi, першому з мого роду, атлантом Куллом, королем Валусiї, у днi, коли свiт був юним. Яка нам з того користь?

- Хтозна? - вiдказав чарiвник ухильно. - Часу та простору не iснує. Не було минулого, i не буде майбутнього. НИНIШНЄ - це все. Всi речi, що були колись, є чи будуть, вiдбуваються зараз. Людина - завжди у центрi того, що ми звемо часом i простором. Я йду у завтра чи у вчора, i обидва справжнi, як i сьогоднi - нiби сновидiння духiв! Але дозволь менi заснути i поговорити з Гонаром. Можливо, вiн нам допоможе.

- Про що це вiн? - спитав Кормак, знизавши плечима, потому як жрець зник серед тiней.

- Вiн завжди каже, що перший Гонар приходить до нього увi снi й говорить з ним, - вiдповiв Бран. - Я бачив його дiяння, що виходять за межi людських можливостей. Я не знаю. Та я лише невiдомий король iз залiзною короною, що намагається вирвати дикий народ з тої тванi, у якiй вiн потопає. Давай оглянемо табiр.

Поки вони йшли, Кормак мiркував. За якою незбагненною примхою долi сей муж постав з народу дикунiв, якi вижили за темного, страшного вiку? Певно вiн був пережитком, взiрцем тих днiв, коли пiкти правили усiєю Європою, перш нiж їхня примiтивна держава пала пiд бронзовими мечами галлiв. Кормак знав, як Бран пiднявся власними силами з незавидного стану сина вождя клану Вовка до такого положення, що змiг об'єднати племена вересу i нинi стверджував свою владу над усiєю Каледонiєю. Та його правлiння було вiльним, i багато залишилося позаду, перш нiж клани пiктiв змогли забути свої чвари й виступити єдиним строєм проти iноземних ворогiв. У завтрашнiй битвi, першiй пiдготовленiй битвi мiж римлянами й пiктами пiд рукою їхнього короля, вирiшиться майбутнє їхньої зростаючої держави.

Бран i його союзник iшли крiзь табiр пiктiв, де смаглявi воїни розляглися коло малих своїх вогнищ, спали чи жерли напiвсирий харч. Кормака вразила їхня безгомiнь. Тисяча мужiв розташувалася тут, а єдиним звуком були лише випадковi низькi гортаннi голоси. Тиша кам'яної доби жила у душах цих людей.

Всi вони були коротуни, бiльшiсть мали покрученi кiнцiвки. Перерослi карлики; Бран Мак Морн був серед них найвищим. Лише найстарiшi носили бороди, та й то благенькi, але їхнє чорне волосся падало на очi, якi хижо зиркали з-пiд пасом. Були вони босi й носили вбогi вовчi шкури. За зброю мали короткi залiзнi мечi, заточенi для колючих ударiв, важкi чорнi луки, стрiли з кремiнними, залiзними чи мiдними вiстрями, молоти з кам'яними бiйками. Захисного ладунку не мав жоден, за винятком простих дерев'яних щитiв, оббитих шкiрою; багато хто носив шматочки залiза у скуйовджених пасмах для деякого захисту вiд ударiв меча. Кiлька з них, сини вождiв давнiх родiв, були гнучкi та кiнцiвки мали прямi, як Бран, але очi у всiх блищали невгамовною первiсною жорстокiстю.

"Цi людиська геть дикi, - думав Кормак, - гiршi за галлiв, бриттiв i германцiв. Чи правду кажуть старi легенди - що вони панували за часiв, коли дивнi мiста цвiли там, де нинi хвилюється море? I що вони пережили потоп, який змив блискучi царства, i повернулися до дикунства, щоб одного разу постати знову?".

В кiнцi табору жеврiли вогнища загону бриттiв - членiв несамовитих племен, якi мешкали на пiвдень вiд Римської Стiни, та якi сховалися крiзь пагорбiв i лiсiв заходу й кинули виклик римськiй владi. То були люди мiцної статури, з яскравими синiми очима i купами скуйовдженого жовтого волосся. Вони юрмилися на узбережжi Кента, коли Цезар принiс Орлiв на Острови. Цi люди, як i пiкти, не носили бронi, а вдягнутi були бiдно - у грубо покроєне вбрання та сандалi з козячої шкiри. Вони носили малi круглi щити з мiцної деревини, оббитi бронзою, на лiвiй руцi, а для правицi мали довгi бронзовi мечi з тупими вiстрями. Дехто мав луки, хоч лучники з бриттiв були так собi. Їхнi луки були коротшi за пiктськi та добре били лише з близької вiдстанi. Проте неподалiк вiд багать стояла зброя, що зробила iм'я бриттiв словом жаху для пiктiв i римлян, а також i пiвнiчних розбiйникiв. У колi з вогнiв застигли п'ятдесят бронзових колiсниць iз довгими хижими лезами, загнутими вiд бокiв. Одне таке лезо могло розчленувати дюжину людей за раз. Поруч на прив'язi паслися пiд невсипущими очима вартових колiсничнi конi - дебелi, стрункi жеребцi, прудкi й сильнi.

- Бiльше б нам їх! - задумливо мовив Бран. - Iз тисячею колiсниць i моїми лучниками я мiг би скинути легiони в море.

- Вiльнi племена бриттiв зрештою не встоять перед Римом, - сказав Кормак. - Схоже, вони радо стануть на твiй бiк у цiй вiйнi.

Бран зробив жест розпачу:

- Мiнливiсть кельтiв... Їм не позбутися старої ворожнечi. Нашi старi люди казали, що вони не схотiли об'єднатися навiть проти Цезаря, коли римляни прибули вперше. Вони не стали плiч-о-плiч проти спiльного ворога. Цi люди прийшли до мене через одну бесiду з їхнiм очiльником, але я не можу залежати вiд них, якщо вони не годнi боротися по-справжньому.

Кормак кивнув:

- Я знаю. Цезар пiдкорив галлiв, обертаючи одне плем'я проти iншого. Мiй власний народ такий же мiнливий, як прилив, що мiцнiшає й слабшає. Та з усiх кельтiв кiмри найбiльш непевнi, непостiйнi. Не так багато столiть тому мої гельськi пращури вiдiбрали Ерiн у кiмрiйських Дану², бо хоч вони й переважали нас чисельно, та протистояли нам радше як розрiзненi племена, нiж як єдиний народ.

- I ось цi кимрiйськi бритти зiткнулися з Римом, - мовив Бран. - Це нам завтра допоможе. Бiльше я не скажу. Та як менi чекати вiрностi вiд союзних племен, коли я не певен навiть у власних людях? Тисячi ховаються по горах, тримаються осторонь. Я король лише на словах. Переможу завтра, то вони збiжаться пiд мої знамена; програю - пурхнуть на всi боки, мов птахи на холодному вiтрi.

Коли двоє ватажкiв увiйшли до табору Кормакових гелiв, їх вiтав хор грубих голосiв. П'ять сотень було їх, високих поставних мужiв, переважно чорноволосих i сiрооких, з того роду людей, що живуть лише вiйною. Хоч не було в них справжнього послуху, та у повiтрi вiдчувалося, що тут бiльше порядку й досвiду, нiж у лавах пiктiв i бриттiв. То були останнi представники раси кельтiв, що вторглися на Острови, i їхня варварська цивiлiзацiя перебувала на вищому ступенi, нiж у їхнiх кiмрiйських родичiв. Пращури гелiв пiзнали мистецтво вiйни на пустощах Скiфiї та на службi у фараонiв, де вони воювали як найманцi Єгипту, i багато з вивченого там перенесли вони до Iрландiї. Вправнi у працi з металами, були вони озброєнi не недоладними бронзовими мечами, але високоякiсною зброєю з залiза.

Вони носили добре витканi кiлти й шкiрянi сандалi. Кожен мав легку кольчужну сорочку i шолом без забрала, та це й був увесь їхнiй захист. Кельти, гельськi чи бриттськi, були схильнi судити про звитягу мужа за тим, яку броню вiн носить. Бритти, що стикнулися з Цезарем, завважили римлян за боягузiв, бо тi вбиралися у метал, i багато столiть потому iрландськi клани думали те саме про броньованих нормандських лицарiв Тугого Лука³.

Воїни Кормака були вершниками. Вони не знали i не шанували стрiльби з лука. За зброю мали круглi, вкритi металом щити, кинджали, довгi прямi мечi й легкi одноручнi топiрцi. Їхнi конi паслися неподалеку на прив'язi - ширококостi тварини, не такi здоровеннi, як тi, на яких їздили бритти, проте прудкiшi.

Сяючi Брановi очi проглядали табiр наскрiзь.

- Цi люди як гостродзьобi птахи вiйни! Диви, як вони точать свої сокири i жартують про завтрашнiй день! От якби вершники з он того табору були б такими ж стiйкими, як твої, Кормаку! Тодi я зi смiхом зустрiв би легiони, коли б вони прибули сюди завтра з пiвдня.

Потiм вони увiйшли до кола норманських вогнiв. Три сотнi мужiв сидiли за грою, гострили зброю та пили вересовий ель, яким iз ними подiлилися союзники-пiкти. Вони дивилися на Брана i Кормака без великої приязнi. То було дивовижно - помiтити рiзницю мiж ними i пiктами та кельтами: рiзницю в їхнiх холодних очах, їхнiх мужнiх суворих обличчях, їхнiх дужих статурах. Була там i лють, i дикiсть, але не поривчаста, неприборкана лють кельтiв. Там палахкотiла похмура рiшучiсть i спокiйна впертiсть. Запал бриттських кланiв був жахливий, приголомшливий. Та вони не мали терпiння; не дiставши певної перемоги, вони зазвичай втрачали голову й тiкали, або ж упадали у мiжусобицi. У цих же мореплавцях був спокiй холодної синяви Пiвночi - надiйна запорука, що вони стiйко триматимуться до кiнця битви, раз обернувши обличчя до визначеної мети.

Що ж до тiлесної статури, то вони були велетами; радше кремезнi, нiж стрункi. Оскiльки вони не подiляли думки кельтiв щодо обладункiв, то було показово, що вони носили важкi лускатi бронi до середини стегон, важкi рогатi шоломи⁴ i поноги з дубленої шкiри, посиленi, як i їхнє взуття, залiзними пластинками. Щити їхнi являли собою величезнi овали з мiцного дерева, шкiри i мiдi. Що до зброї, то вони мали довгi списи з залiзними вiстрями, важкi залiзнi сокири i ножi. Декотрi мали ще довгi широкi мечi.

Кормаку робилося трохи не по собi, коли на ньому спинялися холоднi магнетичнi погляди цих мужiв iз льняним волоссям. Мiж ними була споконвiчна ворожнеча. Хай навiть нормани волiли тепер битися на одному з ним боцi - та чи справдi на одному?

Уперед вийшов чоловiк, високий довгов'язий вояк. Палаючий пломiнь вiдкидав глибокi тiнi на його страшне, вовче лице. В плащi з вовчої шкiри на широких плечах вiн виглядав безжальним, великi роги на шоломi додавали йому зросту, вiн стояв, окутаний тiнями, нiби був наполовину людиною, а наполовину - потаємним втiленням темного варварства, що невдовзi мало заполонити свiт.

- Ну, Вульфгаре, - мовив король пiктiв, - ти випив меду мудростi й говорив iз полум'ям - то яким буде твої рiшення?

Очi нормана сяйнули у мороцi.

- Дай нам короля з нашого народу, як хочеш, би ми билися за тебе.

Бран розвiв руками:

- Попроси мене зняти зорi та прикрасити ними твiй шолом! Чи твої земляки не пiдуть за тобою?

- Не проти легiонiв, - вiдказав Вульфгар похмуро. - Король вiв нас у вiкiнг⁵ - король має вести нас проти римлян. А Рогнар мертвий.

- Я - король, - мовив Бран. - Чи ви битиметеся за мене, коли я очолю вашi лави?

- Король нашого народу, - сказав Вульфгар уперто. - Ми - обранi мужi Пiвночi. Ми нi за кого не б'ємося, крiм короля, i король має очолити нас - проти легiонiв.

Кормак вiдчув деяку погрозу у цiй повторюванiй фразi.

- Вiн - князь Ерiну, - мовив Бран, - чи ви битиметеся за людей Заходу?

- Не пiдемо пiд кельта, з заходу чи зi сходу, - прогарчав вiкiнг, i низький рев глядачiв залунав на пiдтримку. - Годi й того, що битимемось на їхньому боцi.

Гаряча гельська кров кинулася Кормаковi в голову, i вiн випередив Брана, схопившись за меча:

- Як тебе розумiти, розбiйнику?!

Перш нiж Вульфгар вiдповiв, Бран втрутився:

- Годi! Чи ви дурнi - кидатися у бiй до початку, чи ви сказилися? Що там з твоєю клятвою, Вульфгаре?

- Ми клялися пiд Рогнаром. Коли вiн помер вiд римської стрiли, ми вiд клятви звiльнилися. Ми рушимо лише за королем - проти легiонiв.

- Але твої соратники пiдуть за тобою - проти народу вересу! - рiзко вигукнув Бран.

- Атож, - в очах нормана був виклик. - Найди нам короля чи ми завтра станемо за Рим.

Бран видохнув. Охоплений гнiвом, вiн був тут головний, хоч i нижчий вiд людей, що височили над ним.

- Зрадники! Брехуни! Я тримаю вашi життя у руцi! Агов, покажiть вашi мечi, як хочете - Кормаку, тримай клинок у пiхвах. Цi вовки короля не вкусять. Вульфгаре - я зберiг вашi життя, коли мiг би забрати їх.

Ви рушили у похiд на Пiвдень, перетнули пiвнiчне море на ваших стругах. Ви лютували на узбережжi, i дими вiд спалених селищ здiймалися мов хмари над берегами Каледонiї. Я заскочив вас, коли ви грабували i палили, - з кров'ю мого народу на руках. Я спалив вашi довгi кораблi й улаштував на вас засiдку, як ви верталися. Маючи чисельну перевагу в лучниках, якi, схованi на вкритих вересом горбах, палали бажанням взяти вашi життя, я пощадив вас, коли мiг розстрiляти, нiби вовкiв у пастцi. I через те, що я зберiг вам життя, ви клялися прийти i битися за мене.

- То нам померти, бо пiкти борються з Римом? - пробуркотiв бородатий грабiжник.

- Вашi життя вiдiйшли менi. Ви прибули сплюндрувати Пiвдень. Я не обiцяв, що всi ви повернетеся до ваших домiв на Пiвночi неушкодженi та зi здобиччю. Ваше слово було: битися в однiй битвi проти Риму пiд моїм стягом. Тодi я поможу тим iз вас, хто виживе, збудувати човни i рушайте, куди ваша воля, з добрячим шматом скарбу, що ми дiстанемо вiд легiонiв. Рогнар мав додержати цього слова. Проте Рогнар згинув у сутичцi з римськими розвiдниками, i нинi ти, Вульфгар Сiючий Чвари, ти пiдбурюєш своїх соратникiв укритися ганьбою, що найгiрша для норманiв - зламати слово присяги.

- Ми не ламаємо присяги, - загарчав вiкiнг, i король вiдчув притаманну германцям уперть, яку побороти куди важче, нiж минущий гнiв кельтiв. - Дай нам короля, анi пiкта, анi гела, анi бритта, i ми помремо за тебе. Як нi - тодi ми завтра битимемося за найвеличнiшого з усiх королiв - за iмператора Риму!

На мить Кормаковi здалося, що король пiктiв, охоплений чорним гнiвом, може уразити нормана на смерть. Густа лють, що ярувала у Бранових чорних очах, змусила Вульфгара вiдступити i покласти руку на пасок.

- Дурень! - кинув Мак Морн низьким голосом, що дрижав од почуттiв. - Я мiг би змести тебе з лиця землi, перш нiж римляни, що поблизу, почули би твої передсмертнi крики. Обирай: битися за мене завтра чи померти цiєї ж ночi пiд чорною хмарою стрiл, у червонiй бурi мечiв, у темнiй хвилi колiсниць!

При згадцi колiсниць, єдиної зброї, що могла зламати стiну щитiв пiвничан, Вульфгар вiдчув непевнiсть, але стояв на своєму:

- Хай буде вiйна, - мовив вiн рiшучо, - або хай нас очолить король!

Нормани пiдтримали його коротким глибоким ревом i ударами мечiв об щити. Бран, сяючи очима, хотiв заговорити знову, коли бiла постать нечутно з'явилася у колi вогнiв.

- Тихше, тихше, - проказав старий Гонар заспокiйливо. - Королю, бiльше нi слова. Вульфгаре, ти i твої друзi станете за нас, якщо матимете короля, щоб вас очолив?

- Ми дали клятву.

- Тодi буде просто, - мовив чарiвник, - бо для участi у завтрашнiй битвi я дам вам такого короля, за яким жодна людина не йшла вже сто тисяч рокiв! Короля не з пiктiв, не з гелiв анi з бриттiв, але такого, перед яким сам iмператор Риму - нiби сiльський староста!

Поки всi стояли, розгубленi, Гонар узяв за руки Кормака i Брана.

- Ходiмо. А ви, нормани, запам'ятайте свою клятву, i мою обiцянку, якої я нiколи не ламав. Спiть тепер, не думайте про те, щоби у темрявi податися до римського табору, бо хай би ви навiть уникли наших стрiл, вам не уникнути мого прокляття - чи пiдозри легiонерiв.

Тож вони троє пiшли геть, i Кормак, обернувшись, побачив, як Вульфгар стоїть бiля вогнища, запустивши пальцi у свою золоту бороду, з виразом задумливого гнiву на схиленому злому обличчi.

Троє йшли у мовчаннi крiзь хвилi вересу пiд далекими зорями, тодi як чарiвний нiчний вiтер шепотiв навколо них про страшнi таємницi.

- Столiття тому, - проказав раптом чаклун, - у днi, коли свiт був юний, великi землi лежали там, де тепер реве океан. I повнилися тi землi могутнiми народами i царствами. Найвеличнiшим була Валусiя - Земля Чарiвнича. Рим - це село порiвняно з блискучими мiстами Валусiї. А найвеличнiшим королем був Кулл, який прибув з країни Атлантiв, щоб вiдiбрати корону Валусiї у династiї, що виродилась. Пiкти, хто мешкав на островах, де нинi стирчать верхiвки гiр дивної країни над Захiдним Океаном, були союзниками Валусiї, а найсильнiшим з усiх їхнiх вождiв був Брул Списоубивця, перший з роду, що люди звуть Мак Морнами.

Кулл дав Бруловi самоцвiт, що нинi у твоїй залiзнiй коронi, о княже, пiсля тяжкої битви в iмлистiй землi, i крiзь довгi вiки вiн потрапив до нас, як особливий знак Мак Морнiв, символ справжньої величi. Коли зрештою море поглинуло Валусiю, Атлантиду i Лемурiю, лише пiкти вижили, хоч i розпорошенi й нечисленнi. Згодом вони знову почали поволi пiдiйматися, i хоча багато здобуткiв цивiлiзацiї згинуло у великому потопi, вони все ж розвивалися. Мистецтво роботи з металами було втрачено, тож вони майстерно працювали з кременем. I вони володiли усiма новими землями, що вiдкинуло море, i що нинi звуться Європою, доки не прибули з пiвночi молодшi племена, якi ледве постали з мавп, коли Валусiя правила у славi, i якi, живучи на крижаних землях коло Полюсу, нiчого не вiдали про втрачений блиск Семи Iмперiй i небагато - про потоп, що залив пiвсвiту.

I вони все прибували - арiйцi, кельти, германцi, полишаючи велику колиску своєї раси, що лежить коло Полюсу. Тож знову урвалося зростання народу пiктiв, i вони загрузли у дикунствi. Стертi з землi, на околицi свiту, припертi спинами до стiни, ми боремося. Тут у Каледонiї - останнiй оплот колись могутнього народу. I ми змiнилися. Нашi люди мiшалися з дикунами, що їх ми у прадавнi часи привели з Пiвночi, коли посiли острови, i нинi, за винятком вождiв, таких як ти, Бране, пiкти - люд чудернацький i гидкий на вигляд.

- То так, то так, - мовив король нетерпляче, - та що нам з того?..

- Кулл, король Валусiї, - проказав чарiвник незворушно, - був варваром за своїх часiв, як i ти - за своїх, але вiн правив могутньою iмперiєю клинком свого меча. Гонар, друг Брула, мiй найдавнiший предок, помер за сто тисяч рокiв до нашого часу. Тим не менш, я розмовляв iз ним якусь годину тому.

- Ти балакав з привидом...

- Чи вiн зi мною? Чи я повернувся на сто тисяч рокiв у минуле, чи вiн прибув у майбуття? Якщо вiн прийшов до мене з минулого, це не значить, що я говорив з мерцем. Це значить, що я говорив iз ненародженим. Минуле, нинiшнє й майбутнє - це єдине для мудрої людини. Я розмовляв iз Гонаром, коли вiн був живий, так само, як був живий i я сам. У краю без часу i простору ми зустрiлися, i вiн повiдав менi багато речей.

Земля повнилася свiтлом народження свiтанку. Верес хитався i звивався у довгi рядки пiд свiтанковим вiтром, схилявся, вклоняючись сходу сонця.

- Камiнь у тебе в коронi - то магнiт, що при притягує епохи, - мовив Гонар. - Сонце сходить - i хто вийде зi свiтання?

Кормак i король сторопiли. Сонце лише пiднялося червоною кулею понад схiдними пагорбами. I раптом у сяйвi з'явився чоловiк - карбована постать у золотiй оправi. Вони не бачили, звiдки вiн прийшов. У золотi народження днини вiн виднiвся велетом; гiгантським богом зi свiтанку творення. Тепер, коли вiн крокував до них, ратi, що прокидалися, помiтили його i здiйняли раптовий галас подиву.

- Хто - чи що то є? - вигукнув Бран.

- Ходiмо, зустрiнемо його, Бране, - вiдказав чарiвник. - Вiн - той король, якого Гонар послав урятувати народ Брула.

Роздiл 2

Я цю землю взнав недавно,

Ту далеку Туле⁶ тьмяну;

Вiднесло той дикий край

Поза простiр - поза час.

Едгар Алан По. "Країна сновидiнь"

Вiйсько зберiгало тишу, коли Бран, Кормак i Гонар iшли до незнайомця, що наближався широкою розмашистою ходою. Коли вони зблизилися, враження про його дивовижнi розмiри зникло, та вони бачили, що то муж видатної статури. Спершу Кормак прийняв його за нормана, та другий погляд сказав йому, що подiбного чолов'яги вiн ще не бачив. Будова його була наче у вiкiнгiв, така ж масивна i трохи тигряча. Та його риси були не такими, як у пiвничан. Його пряме, схоже на левову гриву волосся було чорним, як i в Брана. Пiд густими бровами блищали очi, сiрi, мов сталь, i холоднi, мов крига. Його бронзове обличчя, мужнє й непроникне, було чисто поголеним, а широке чоло вказувало на великий розум, так само як мiцнi щелепи й тонкi губи казали про силу волi й вiдвагу. Та бiльше за решту сама його постава, невимовно схожа на левову за величчю, вiдзначала його як справжнього короля, повелителя людей.

Сандалi чудернацького виду були в нього на ногах, а вбраний вiн був у плойчастий плащ, укритий лускою бронi, що сягав майже до його колiн. Його талiю охоплював масивний пояс зi здоровенною золотою пряжкою, на якому в мiцних шкiряних пiхвах тримався довгий прямий меч. Волосся чужака стягував широкий, важкий золотий вiнець.

Таким був той муж, що спинився перед мовчазним натовпом. Вiн виглядав дещо здивованим, дещо вдоволеним. Упiзнання сяйнуло в його очах. Вiн заговорив дивною застарiлою пiктською мовою, яку Кормак заледве розумiв. Голос його звучав глибоко i лунко:

- Га, Бруле, Гонар не казав, що я побачу тебе увi снi!

Вперше за життя Кормак побачив короля пiктiв геть збитим з пантелику. Вiн зiтхнув, нiчого не сказавши. Чужинець продовжив:

- I камiнь, що я дав тобi, у вiнцi на твоїй головi! Минулої ночi ти носив його на перснi.

- Минулої ночi? - ахнув Бран.

- Минулої ночi або сто тисяч рокiв тому - все одно! - пробуркотiв Гонар, що вочевидь насолоджувався видовищем.

- Я не Брул, - мовив Бран. - Чи ти безумець казати таке, чи помер сто тисяч рокiв тому? Брул був першим у моєму роду.

Незнайомець раптом розреготався:

- Гаразд, нинi я певен, що бачу сон! Буде що розказати Бруловi, коли прокинуся вранцi! То я потрапив у майбутнє i бачу люд, що заявляє про своє походження вiд Списоубивцi, який i досi навiть не взяв собi жiнки. Нє, ти не Брул, тепер я бачу, хоча у тебе його очi й постава. Та ти вищий i ширший у плечах. Зрештою, в тебе цей самоцвiт - ох, добренько, все може трапитися увi снi - тож я з тобою не сваритимусь. На певний час я згоджуся, що перемiстився до якоїсь iншої землi увi снi, i наяву прокинувся у чужiм краю, бо це найчiткiше сновидiння, яке я колись бачив. Хто ви є?

- Я - Бран Мак Морн, король каледонських пiктiв. А цей старий - Гонар, чарiвник, з роду Гонара. Цей же воїн - Кормак на Коннахт, князь з острову Ерiн.

Чужинець задумливо торкнувся лев'ячої своєї голови:

- Цi слова звучать для мене дивно, наче це Гонар - i не Гонар, хоча вiн теж старий. Що це за країна?

- Каледонiя, чи Альба, як кельти кличуть її.

- А що то за приземкуватi вояки, схожi на мавп, що зиркають на нас, роти пороззявлявши?

- То є пiкти, що ними я правлю.

- Що за дивний i потворний народець наснився! - пробурмотiв чужинець. - А хто тi скиртоголовi мужi коло колiсниць?

- То бритти - кiмри з пiвдня вiд Стiни.

- Якої Стiни?

- Стiни, що її збудував Рим, аби тримати народ вересу поза Британiєю.

- Британiєю? - тон був здивованим. - Нiколи не чув про цю землю. А що таке Рим?

- Що?! - скрикнув Бран. - Ти не чув про Рим, iмперiю, що править свiтом?

- Не iмперiя править свiтом, - була зверхня вiдповiдь. - Наймогутнiша держава на землi - це та, якою керую я.

- То хто ж ти такий?

- Кулл з Атлантиди, король Валусiї!

Кормак вiдчув, як по спинi бiжать холоднi цiвки. Крижанi сiрi очi не брехали - проте це було неймовiрно, моторошно, протиприродно.

- Валусiя! - вигукнув Бран. - Знай, муже, що море котить хвилi над шпилями Валусiї протягом незлiченних столiть!

Кулл недовiрливо засмiявся.

- Що це за божевiльний кошмар! Коли Гонар наклав на мене закляття глибокого сну минулої - чи цiєї! - ночi, у таємному покої вглибинi палацу, вiн казав, що менi насняться дивовижнi речi, але це ще неймовiрнiше, нiж я мiг чекати. А найчуднiше, що я знаю, що сплю!

Бран хотiв щось сказати, та Гонар його урвав.

- Не питай про дiяння богiв, - проказав чарiвник. - Ти король, бо в минулому бачив можливостi та користався з них. Боги першого Гонара послали тобi цього мужа. Дай менi з ним домовитись.

Бран хмикнув, i доки принишкле вiйсько застигло у нiмому подивi, дослухаючись, Гонар говорив:

- О великий королю, ти бачиш сон, але чи все життя - не сон? Як можеш ти бути певним, що твоє колишнє життя не було сновидiнням, вiд якого ти щойно прокинувся? Нинi ми - примарний народ зi своїми вiйнами та зi своїм миром, i якраз тепер велике вiйсько прибуло з пiвдня знищити народ Брула. Чи ти допоможеш нам?

Кулл жваво посмiхнувся:

- Авжеж! Я маю битися тепер у примарнiй битвi, маю вбивати i бути убитим, i здивуюся, коли прокинуся вiд свого видiння. I часом, як нинi, поринаючи у мрiї, я знав, що то мрiї. Бачите, я вщипнув себе i вiдчув це, та я знаю, що й увi снi вiдчую бiль страшних ран. Так, люди з мого сновидiння, я битимуся за вас проти iншого примарного народу. Де вони?

- I ти ще бiльше вподобаєш той сон, - мовив чарiвник проникливо, - забувши про те, що це сон, i вдаси, що магiя першого Гонара та властивостi самоцвiту, що ти дав Бруловi, i що тепер сяє у коронi Морна, справдi перенесли тебе до iншої, дикої доби, де народ Брула бореться за своє iснування проти дужчого ворога.

На мить чоловiк, що звався королем Валусiї, здавалося, сторопiв; дивний вираз сумнiву, майже страху, затьмарив його очi. Тодi вiн засмiявся.

- Гаразд! Веди далi, чарiвниче.

Але далi повiв Бран. Вiн опанував себе i заспокоївся. Вiн завважив, як i Кормак, що це був грандiозний трюк Гонара, i не бачив жодних iнших ознак.

- Королю Кулл, чи ти бачиш отих людей, опоясаних довгими сокирами, що споглядають за тобою?

- Здорованiв iз золотим волоссям i бородами?

- Ага. Успiх у грядущiй битвi залежить од них. Вони клялися перейти до наших ворогiв, якщо ми не дамо їм короля, би їх очолив - а їхнiй король убитий. Поведеш їх у битву?

Кулловi очi сяйнули, оцiнюючи.

- Вони просто як мої Червонi Вбивцi, мої обранцi-дружинники. Я їх очолю.

- Ходiмо до них.

Невеличкий загiн рушив униз по схилу, крiзь натовп воїнiв, що подалися вперед, щоб лiпше роздивитися незнайомця, i задкували, коли вiн наближався. Вражений тривожний шепiт пробiг ордою.

Нормани стояли осторонь тiсним гуртом. Їхнi холоднi очi зупинилися на Куллi, й вiн утримав їхнi погляди, вiдзначивши кожну дрiбницю.

- Вульфгаре, - мовив Бран, - ми привели вам короля. Додержуй свою клятву.

- Хай вiн мовить до нас, - одказав вiкiнг рiзко.

- Вiн по-вашому не балакає, - вiдповiв Бран, знаючи, що норманам нiчого не вiдомо з легенд його народу. - Вiн великий король з Пiвдня...

- Вiн прибув з минулого, - спокiйнiсiнько перервав чарiвник. - Вiн був найвеличнiшим з усiх королiв, дуже давно.

- Мрець! - вiкiнги вiдсахнулися з пострахом, i решта орди посунула вперед, всотуючи кожне слово. Та Вульфгар набурмосився:

- Чи примара очолить живих людей? Ти привiв нам мужа, що за твоїми словами мертвий. Ми не рушимо за трупом.

- Вульфгаре, - сказав Бран досить терпляче, - ти брехун i зрадник. Ти загадав нам цю справу, вважаючи її неможливою. Ти налаштувався битися пiд Орлами Риму. Ми привели тобi короля не з пiктiв, гелiв чи бриттiв, а ти нехтуєш свою обiцянку!

- Тодi хай вiн мене поборе! - вигукнув Вульфгар у невгамовному гнiвi, обертаючи сокиру над головою сяючою дугою. - Якщо мертвий муж здолає мене - мiй народ пiде за тобою. А якщо переможу я, ти вiдпустиш нас iз миром до табору легiону!

- Добре! - сказав чарiвник. - Ви згоднi, вовки Пiвночi?

Лютий гук i бряжчання мечiв стали вiдповiддю. Бран обернувся до Кулла, який стояв тихо, не втямивши анi слова зi сказаного. Та очi атланта сяяли. Кормак вiдчув, що цi холоднi очi бачили чимало подiбних картин, iнодi не розумiючи, що буде далi.

- Цей воїн каже, ти маєш битися з ним за владу, - сказав Бран, i Кулл, з очима, повними радостi борнi, кивнув:

- Та я зрозумiв. Дайте нам мiсце.

- А щит i шолом?! - гукнув Бран, але Кулл похитав головою.

- Менi не треба, - рикнув вiн. - Вiдiйдiть i дайте нам простiр для вихору сталi!

Люди позадкували, утворюючи широке коло для двох мужiв, якi тепер загрозливо наближалися один до одного. Кулл дiстав меча, i великий клинок замерехтiв у його руцi, нiби жива iстота. Вульфгар, пошрамований у сотнях диких сутичок, вiдкинув набiк накидку з вовчої шкiри й обережно рушив уперед. Страшнi очi палали з-понад верхiвки щита, сокира - у напiвзiгнутiй правицi.

Раптом, коли бiйцiв роздiляло ще багато крокiв, Кулл кинувся вперед. Його напад викликав вiддих у людей - знак визнання доблестi. Мов тигр у стрибку, вiн звiвся у повiтря, i його меч ударив об швидко пiднятий щит. Сипнули iскри, i Вульфгарова сокира здiйнялася, та Кулл проскочив пiд її лезом i, коли зброя зловiсно свиснула над його головою, пiдхопився i знову стрибнув, мов кiт. Його рух був надто швидкий, щоб око могло вслiдкувати. На верхiвцi краю щита Вульфгара з'явився глибокий пролом, а в його бронi - довгий розрiз, де меч Кулла зовсiм трохи не дiстався до плотi пiд нею.

Кормак, тремтячи вiд страшного захвату борнi, здивувався, що цей меч змiг пройти крiзь броню. Й удар, що зачепив щит, мав би зламати клинок. Анi трiщини не виднiлося на валусiйськiй сталi! Певно, цей клинок скували iнакшi люди за iнакших часiв!

Тепер двоє велетiв знову кинулися в атаку, i їхня зброя зiткнулася, нiби подвiйна блискавка. Щит Вульфгара випав у нього з руки, розвалившись надвоє, коли меч атланта легко пройшов крiзь деревину, але i Кулл похитнувся, коли сокира нормана, скерована усiєю мiццю дужого тiла, опустилася на золотий обруч на його головi. Цей удар мав пройти крiзь золото, мов крiзь масло, i розвалити череп Кулла, та сокира вiдскочила, сильно вищерблена. Наступної митi норман був приголомшений вихором сталi - буря ударiв, якi сипалися з такою швидкiстю й силою, що вiн хитався, нiби на гребенi хвилi, не маючи змоги атакувати у вiдповiдь. Усе, на що вiн був здатен - це вiдбивати спiвочу сталь сокирою. Та вiн мiг вiддалити свою загибель хiба лише на кiлька секунд; мiг лише вiдвертати посвист клинка, що шматував його броню - так близько падали удари. Один рiг вiдколовся вiд його шолома; тодi й голiвка сокири полетiла геть, i такий же удар розрубав її древко, пройшов крiзь шолом вiкiнга до самого скальпу. Вульфгар рухнув на колiна, цiвка кровi бiгла його лицем.

Кулл зупинив свiй наступний удар, кинув меча Кормаку i обернувся до приголомшеного роззброєного нормана. Очi атланта сяяли жорстокою радiстю. Вiн проревiв щось незрозумiлою мовою. Вульфгар зiпнувся на ноги й загарчав, як вовк. Нiж зблиснув у його руцi. Крик орди глядачiв розiрвав небеса, коли два тiла зiткнулися. Стиснутi руки Кулла пропустили зап'ястки нормана, та вiдчайдушний змах кинджала рiзонув по ладунку атланта, i, випустивши вже непотрiбне рукiв'я, Вульфгар замкнув супротивника у ведмежi обiйми, що слабшiй людинi розтрощили б ребра. Кулл усмiхнувся по-тигриному i продовжив боротись, i в якийсь момент обоє захиталися. Поволi чорнявий воїн так перехилив свого суперника, що, здавалося, його хребет не витримає. З криком, у якому вже не було нiчого людського, Вульфгар вiдчайдушно вчепився Кулловi в обличчя, прагнучи вирвати очi, тодi обернувся i стиснув iклоподiбнi зуби на руцi атланта. Вигук злетiв, коли зацебенiла червона цiвка:

- У нього кров! У нього кров! Вiн таки не привид, але смертний муж!

Розлючений Кулл розжав хватку, вiдштовхнув змиленого Вульфгара i скрушно вперiщив його правицею пiд вухо. Вiкiнг приклався спиною об землю за дюжину крокiв. Тодi, дико гукнувши, вiн звiвся з каменем у руцi й пожбурив його. Лише Куллова неймовiрна спритнiсть врятувала йому лице; грубий край каменюки розiрвав його щоку й розпалив його до сказу. Сповнений непереборним вибухом щирої лютi, з лев'ячим риком, вiн схопив супротивника, пiдняв над головою, нiби то була дитина, i кинув на дюжину крокiв. Вульфгар упав на голову i лишився лежати - зламаний i мертвий.

На якусь мить запанувала дивовижна тиша. Тодi вiд гелiв здiйнявся громовий рев, бритти й пiкти пiдтримали його, виючи наче вовки, доки луна вiд крику i брязкоту мечiв об щити не досягла вух легiонерiв, що марширували за кiлька миль на пiвдень.

- Люди сивої Пiвночi, - вигукнув Бран, - чи тепер ви додержите вашої клятви?!

Люта вдача норманiв шаленiла у їхнiх очах, коли їхнiй промовець вiдповiв. Дикi, забобоннi, вихованi у племiннiй вiрi войовничих богiв i легендарних героїв, не мали вони сумнiву, що цей чорнявий боєць якимсь надприродним чином був посланий їм суворими богами вiйни.

- Так! Подiбного мужа ми ще не бачили! Мрець вiн, привид чи демон, ми рушимо за ним, i хай вiн веде нас на Рим - чи до Вальхалли!

Кулл зрозумiв суть, хоч i не слова. Взявши свого меча у Кормака зi словом подяки, вiн обернувся до норманiв i мовчки здiйняв клинок над головою, тримаючи його обома руками, перш нiж вкласти в пiхви. Вони не зрозумiли жесту, але оцiнили його. Скривавлений i розпатланий, Кулл являв собою вражаючий образ величного, принадного варварства.

- Ходiмо, - мовив Бран, торкнувшись руки атланта, - рать iде на нас, i ми мусимо дiяти. Зараз саме час розташувати нашi вiйська до того, як вороги наблизяться. Йдемо на верхiвку он того схилу.

Там пiкт роздивився навкруги. Звiдти було видно долину, що тяглася на пiвнiч i на пiвдень, ширячись iз вузької щiлини на пiвночi, i поступово переходила у поле на пiвднi. Вся долина мала менше милi у довжину.

- Цим шляхом прийдуть нашi вороги, - сказав пiкт, - бо їхнi вози навантаженi припасами, а зусiбiч вiд долини земля надто нерiвна для такої путi. Мiй задум - засiдка.

- Гадаю, тобi варто було б розставити тут людей значно ранiше, - мовив Кулл. - Що, як ворожi розвiдники вже все пронюхали?

- Дикуни, яких я очолив, нiколи не всидять у засiдцi так довго, - гiрко зiзнався Бран. - Я не мiг їх розставити, доки не впевнився у норманах. I навiть зараз я не наважуся послати їх - вони можуть пiддатися страху вiд поруху хмарини або шереху листя, i розлетяться, мов птахи пiд холодним вiтром. Королю Кулл - доля пiктiв пiд загрозою. Я звуся королем пiктiв, але моя влада й досi - порожнiй звук. Пагорби повняться дикими кланами, що вiдмовилися битися за мене. Тепер у мене пiд рукою тисяча лучникiв, бiльше половини мого власного роду.

Коло вiсiмнадцяти сотень римлян iдуть проти нас. Це не справжнє вторгнення, проте й вiд нього багато залежить. Це початок їхньої спроби розширити кордони. Вони замислили збудувати фортецю за день переходу на пiвнiч вiд цiєї долини. Коли їм це вдасться, вони збудують iншi форти, плетучи сталеву петлю довкола серця вiльного народу. Якщо я вiзьму гору в цiй битвi й вижену геть їхнє вiйсько, то матиму подвiйну перемогу. Тодi племена приєднаються до мене, i наступне вторгнення стикнеться з мiцним муром спротиву. Якщо програю, клани розбiжаться, тiкатимуть на пiвнiч, доки не буде куди вiдступати, битимуться радше як розрiзненi роди, нiж як єдиний народ.

Я маю тисячу стрiльцiв, п'ять сотень вершникiв, п'ятдесят колiсниць iз колiсничними бiйцями й мечоносцями - сто п'ятдесят чоловiк разом - i, дякуючи тобi, триста важко озброєних норманських горлорiзiв. Як би ти розташував вiйськовi порядки?

- Що ж, - промовив Кулл, - я поставив би заслон на пiвнiчному кiнцi долини - нi! Це скидається на пастку. Але я перекрив би там прохiд загоном вiдчайдухiв, на кшталт тих, яких ти вiддав менi пiд начало. Три сотнi можуть утримати ту ущелину деякий час проти будь-якої кiлькостi ворогiв. Тодi, коли супротивник зав'яз би там у сутичцi, у вузькiй частинi долини, я наказав би лучникам обстрiляти його, щоб зламати бойовi порядки, з обох бокiв долини. Тодi, зiбравши кiнноту в один загiн, а колiсницi - в iнший, я кинув би їх у бiй одночасно й обернув би ворога на червону руїну.

Брановi очi сяйнули.

- Прекрасно, королю Валусiї. Таким був i мiй задум...

- Але що з розвiдниками?

- Мої воїни - нiби пантери: вони причаїлися у римлян пiд носами. Тi, хто в'їдуть до долини, побачать лиш те, що ми захочемо їм показати. Тi, хто поїде понад долиною, не повернуться для звiту. Стрiли прудкi й тихi.

Ти бачиш, що успiх усiєї справи залежить вiд людей, що триматимуть ущелину. То мають бути мужi, що здатнi встояти й опиратися навалi важких легiонерiв так довго, як буде треба, щоб замкнути пастку. За винятком норманiв я не маю тут подiбних бiйцiв. Мої голi воїни зi своїми короткими мечами нiколи не втримають того натиску. Броня кельтiв також не створена для такої справи; понад те, вони не пiшi воїни, i потрiбнi менi в iншому мiсцi.

Тож ти бачиш, чому я мав таку нагальну потребу в норманах. Чи тепер ти станеш iз ними у щiлинi, чи втримаєш римлян, доки я не замкну пастку? Пам'ятай, бiльшiсть iз вас загине.

Кулл усмiхнувся.

- Я прийму виклик усього мого життя, хоча Ту, головний радник, казав, що моє життя належить Валусiї й я не маю права ризикувати ним, - його голос утишився, й дивний вираз набiг на його лице. - О Валко⁷, - сказав вiн з непевним смiхом, - iнодi я забуваю, що це сон! Усе здається таким справжнiм. Та так i є - звичайно, так i є! Що ж, тодi, якщо я загину, то прокинуся у минулому. Веди, королю Каледонiї!

Кормак, iдучи до своїх воїнiв, дивувався. Певно, все це був трюк; ще вiн чув, що казали про Кулла вояки, озброєнi та готовi до наказiв. Чорнявий король був самим Нуаду⁸, кельтським богом вiйни; був допотопним правителем, приведеним з минулого Гонаром; був легендарним воїном з Вальхалли. Вiн був не людиною, а духом! Нi, був вiн смертним, бо стiкав кров'ю. Та i в богiв тече кров, хоч вони i не вмирають. Тож суперечки тривали. Зрештою, гадав Кормак, якщо це був трюк, щоб надихнути воїнiв потойбiчною допомогою, то вiн удався. Вiра, що Кулл був кимсь бiльшим, нiж простий смертний, запалила кельтiв, пiктiв i вiкiнгiв якоюсь священною одержимiстю. I Кормак спитав себе: у що ж вiн сам вiрить? Сей муж напевно прибув iз далекого краю - адже у кожному його поглядi й жестi був неясний натяк на велику рiзницю не лише у просторi, але - й у Часi, натяк на iмлистi безоднi й незмiрянi трясовини епох, що лежали мiж чорноволосим чужинцем i людьми, з якими вiн iшов i говорив. Хмари роздумiв затьмарили Кормакiв розум, i вiн засмiявся з дивною самоiронiєю.

Роздiл 3

Два диких пiвночi народи

Стоять на краї свiту⁹,

Й почув, i звiдав кожен тут

У вiтрi втретє дужий звук,

Живий на людство суне мур,

Рухомi мури Риму.

Гiлберт Честертон. "Балада про бiлого коня"

Сонце рухалося на захiд. Тиша огорнула долину, мов невидимий туман. Кормак стиснув повiдки й глянув на кручi з обох бокiв. У хвилястому вересу на крутих схилах не було жодної ознаки, що там ховаються сотнi диких воякiв. Лише у вузькiй щiлинi, що поступово ширилася на пiвдень, були ознаки життя. Мiж прямовисними стiнами мiцно згуртувалися триста норманiв у своїй клиноподiбнiй стiнi щитiв¹⁰, перегородивши прохiд. На чолi, нiби вiстря спису, стояв муж, що кликав себе Куллом, королем Валусiї. Вiн не носив шолома, лише масивний, дивовижної роботи вiнець, але у лiвiй руцi тримав величезного щита, що його носив мертвий Рогнар. У правицi стискав важку залiзну палицю, знак влади морського короля¹¹. Вiкiнги дивилися на нього зачудовано i по-варварськи захоплено. Вони не тямили його мови, а вiн - їхньої. Та в особливих наказах i не було потреби. За вказiвкою Брана вони вишикувалися у щiлинi, а наказ був один - утримувати шлях!

Бран Мак Морн стояв просто напроти Кулла. Так вони зiйшлися: один, чия держава ще не постала, i другий, чия держава загубилася у марi Часу серед незлiчених вiкiв. Королi темряви, думав Кормак, безiменнi королi ночi, чиї володiння - безоднi й тiнi.

Рука правителя пiктiв здiйнялася.

- Королю Кулл, ти бiльше нiж король - ти людина. Ми обоє можемо загинути у найближчий час - але якщо обоє лишимося живi, проси в мене, чого забажаєш.

Кулл усмiхнувся, набувши суворого вигляду:

- Ти теж - людина у моєму серцi, володарю тiней. Певно, ти не бiльше, нiж образ моєї сплячої уяви. Можливо, ми колись зустрiнемося наяву.

Бран збентежено похитав головою, скочив у сiдло i поїхав геть, вгору схилом i далi понад кручею. Кормак спитав:

- Дивний муже, чи ти направду - з плотi й кровi, чи ти - примара?

- Коли ми спимо, ми всi - з плотi й кровi, доки триває сон, - вiдповiв Кулл. - Це найчуднiший кошмар, який я лише бачив, але ти, хто стане нiчим, як я прокинуся, наразi виглядаєш для мене таким же справжнiм, як Брул, чи Канану, чи Ту, чи Келкор.

Кормак хитнув головою, точнiсiнько як Бран, i з останнiм вiтанням, яке Кулл вiддав по-варварськи шляхетно, вiн обернувся i поскакав геть. Нагорi захiдного схилу вiн спинився. Далi на пiвднi виднiлася легка хмарина пилу - i передня частина колони на маршi. Вже йому здалося, що вiн чує тремтiння землi пiд розмiреною ходою тисячi пiдкованих чобiт, що крокують у досконалiй єдностi. Вiн спiшився, i один з вождiв, Домнал, узяв його коня та повiв геть униз по схилу, де дерева росли густiше. Лише чийсь випадковий неясний рух мiг би вказати, що тут стоять п'ять сотень бiйцiв, кожен при своєму конi, готовий урвати небажане iржання.

О, думав Кормак, самi боги створили цю мiсцину для Бранової засiдки! Згори долина була безлiсою, внутрiшнi схили вкритi вересом, що височив до поясу. Але бiля пiднiжжя обох гребенiв з боку вiд долини, де з ґрунту довго вимивалася кам'яна порода, росло вдосталь дерев, щоби сховати п'ятсот вершникiв чи пiвсотнi колiсниць.

У пiвнiчному кiнцi долини на вiдкритому мiсцi стояв Кулл з трьома сотнями вiкiнгiв, що їх з обох бокiв прикривали по п'ятдесят пiктських стрiльцiв. На захiдному боцi захiдного гребеню причаїлися гели. Уздовж верхiвок схилiв, схована у високому вересу, залягла сотня пiктiв зi своїми луками. Решта пiктiв сховалися на схiдному схилi, за яким стояли бритти з колiсницями у повнiй готовностi. Нi вони, анi гели не могли бачити, що вiдбувається у долинi, та вона заздалегiдь узгодили вiдповiднi сигнали.

Ось довга колона увiйшла до широкої пащi долини, i розвiдники, легкоозброєнi та на прудких конях, порснули помiж схилами. Вони прочвалали у тишi майже вiдстань польоту стрiли до загону, що перекрив шлях, тодi спинилися. Деякi завернули й поїхали до основного вiйська, тодi як iншi поскакали вгору обома схилами, виглядаючи, що там за ними. Це була вирiшальна мить. Якщо вони знайдуть хоч якийсь натяк на засiдку - все втрачено. Кормак, скорчившись у вересу, вразився здатностi пiктiв так досконало зникати з поля зору. Вiн бачив, як вершник проїхав за три кроки вiд мiсця, де, як вiн знав, сидiв лучник, а римлянин нiчого не помiтив.

Розвiдники в'їхали на кручу, роззираючись довкола. Багато з них обернулися й поїхали вниз. Кормака здивував їхнiй недоладний спосiб розвiдки. Вiн ще не бився з римлянами, тож нiчого не знав про їхню пиху i самовпевненiсть, про їхню неймовiрну в'їдливiсть в одних справах i неймовiрну тупiсть - у iнших. Цi люди були зарозумiлi; їхнi очiльники аж променiли цим вiдчуттям. Роки минули, перш нiж вiйсько каледонцiв постало проти легiонiв. I бiльшiсть iз цих людей вiднедавна були у Британiї - частина легiону, розквартированого у Єгиптi. Вони зневажали своїх ворогiв i нiчого вiд них не чекали.

Втiм, троє вершникiв з протилежного кряжу завернули й поскакали на iнший бiк. Ось один, дiставшись верхiвки кряжу, чи не за сотню ярдiв вiд схованки Кормака, кинув довгий i прискiпливий погляд униз, на лiсову гущавину в пiднiжжi схилу. Кормак побачив, як на смаглявому, яструбиному лицi розвiдника росте пiдозра. А той обернувся в сiдлi, гадаючи позвати товаришiв, а тодi кинув коня в галоп униз по схилу, пригинаючись уперед. Кормакове серце затьохкало. Щомитi вiн чекав, що розвiдник почвалає назад, здiймаючи тривогу. Вiн опирався божевiльному пориву пiднятися й спiшити римлянина. Звичайно, людина може вiдчути напругу в повiтрi - й погляди сотень палаючих очей. Ось вiн уже на пiвшляху до низу схилу, поза видимiстю людей у долинi. Тодi гудiння невидимого лука порушило хворобливу тишу. Зi здавленим зойком римлянин змахнув руками, його кiнь став дибки, i вершник випав iз сiдла, пробитий довгою чорною стрiлою, що блиснула серед вересу. Кремезний коротун вискочив з нiзвiдки, схопив коня за повiд, заспокоюючи, i повiв його вниз по схилу. Там, де упав римлянин, раптом з'явився низенький покручений чолов'яга, нiби птах, що пурхнув iз кущiв, i Кормак помiтив блиск ножа. Тодi дивовижно хутко все стихло. Вбивцi й убитий лишилися невидимi, тiльки колихання вересу нагадувало про криваву справу.

Гел озирнувся на долину. Тi, що поїхали понад схiдною кручею, не верталися, i Кормак знав, що й не вернуться. Очевидно, розвiдники донесуть, що лише мала купка воїнiв заступила дорогу легiонерам. Нинi голова колони була майже пiд ними, i Кормак зачудовано дивився на цих людей, що були приреченi, ошелешений їхньою пишною пихою. При поглядi на їхнi сяючi обладунки, на їхнi яструбинi обличчя, на їхню дисциплiну вiн вразився настiльки, наскiльки взагалi гела може щось вразити.

Дванадцять сотень мужiв у важнiй бронi крокували як один, аж земля трусилася пiд їхньою ходою! Переважно вони були середнього зросту, та з мiцними торсами й плечима, з бронзовими обличчями - звитяжнi ветерани сотень кампанiй. Кормак вiдзначив їхнi дротики, короткi гострi мечi й важкi щити. Сяючi бронi й гребiнчастi шоломи, орли на знаменах. То були люди, чий марш примусив свiт здригатися, а держави - падати! Не всi були латинянами; перебували тут i романiзованi бритти, й одна центурiя складалася з високих жовтоголових мужiв - галлiв i германцiв, що билися за Рим так завзято, наче за власний народ, i ненавидiли своїх дикуватих родичiв ще запеклiше.

Обабiч пiхотного строю рухалася кавалерiя. Колону прикривали з бокiв лучники й пращники. Гуркотливi вози везли армiйськi припаси. Кормак побачив командира, що їхав на своєму мiсцi - високий чоловiк з худим, владним лицем, помiтним навiть з такої вiдстанi. Марк Сулiй - геловi була вiдома його слава.

Глибокий гортанний рев здiйняли легiонери, наближаючись до супротивника. Певно, вони налаштувалися пробити собi шлях навпростець i йти без затримок, бо колона невблаганно рушила далi. Кого боги бажають покарати - того позбавляють розуму. Кормак не чув цього прислiв'я, та йому спало на думку, що великий Сулiй - дурень. Римська зверхнiсть! Марка використовували, щоб лущити хирлявий люд загниваючого Сходу; вiн мало знав про залiзо захiдних народiв.

Верховий загiн вiдокремився й рушив у гирло щiлини, та це було лише для виду. З гучними дошкульними криками вони пiд'їхали на вiдстань трьох списiв i жбурнули дротики, що не завдало великої шкоди мовчазним норманам, якi закрилися щитами. Та їхнiй ватажок забагато собi дозволив. Вiн зiскочив з коня й нацiлився Кулловi в обличчя. Великий щит вiдвернув списа, i Кулл вдарив у вiдповiдь, нiби змiя. Масивна палиця рознесла шолома й голову, наче яєчну шкаралупу, й навiть кiнь рухнув на колiна вiд такого страшного удару. Нормани здiйняли короткий лютий рев, i пiкти за ними з переможними гуками пустили стрiли у вершникiв, що вiдступали. Перша кров за народом вересу! Наближаючись, римляни мстиво горлали й прискорювали ходу, коли повз них промчав оскаженiлий вiд страху кiнь, i моторошна пародiя на людину волочилася пiд пудовими копитами, заплутавшись ногою в стременi.

Тепер перший ряд легiонерiв, що збилися у тiснiй ущелинi, ударив на мiцну стiну щитiв - ударив i вiдкотився. Стiна щитiв не похитнулась нi на йоту. Це було вперше, коли римськi легiони стикнулися iз цим непробивним шикуванням, найдавнiшим з арiйських бойових порядкiв, предком спартанських лав, фiванської фаланги, македонського строю, англiйського каре.

Щит гримiв об щит, короткий римський меч прагнув прочинити залiзний мур. Списи вiкiнгiв здiймалися з заднiх рядiв, вражали i червонiли; важкi сокири падали згори, краючи залiзо, плоть i костi. Кормак бачив, як Кулл на чолi вiйська нависав над кремезними римлянами й сипав удари, наче блискавки. Огрядний центурiон посунув уперед, високо пiднявши щит, колючи вгору. Залiзна палиця скрушно жахнула, ламаючи меча, дроблячи щита на друзки, розбивши шолома, вдовбавши черепа помiж плечима - єдиним ударом.

Передня лiнiя римлян вигнулася, нiби сталева смуга, навколо клину: легiонери прагнули обiйти ущелину з обох бокiв i оточити супротивника. Та прохiд був завузьким. На тих, що пiдходили до крутого схилу надто близько, пiкти посилали зливою смертi чорнi стрiли. На цiй дiлянцi важкi списи проривалися крiзь щити й обладунки, пробивали броньованих бiйцiв. Лiнiя зiткнення вiдкотилася назад, червона i зламана, i нормани заступали мiсця небагатьох своїх загиблих, щоб заповнити прогалини, утворенi їхньою загибеллю. Вздовж усього мiсця, де точилася борня, лежав тонкий рядок понiвечених тiл - кривавi бризки приливу, що розбився од них даремно.

Кормак звiвся на ноги, розмахуючи руками. Домнал i його люди впiзнали сигнал i почвалали схилом угору, вздовж кряжу. Кормак скочив на коня, що йому пiдвели, i нетерпляче кинув оком через вузьку долину. Жодної ознаки життя на схiднiй кручi. Де Бран - i бритти?

Внизу, в долинi, легiони, розлюченi неочiкуваним спротивом жалюгiдних сил, але нiчого не запiдозривши, шикувалися у щiльнiшi порядки. Вози, що були зупинилися, тепер знову заторохтiли, i вся колона рушила вперед, нiби прагнучи протаранити собi шлях. Легiонери з передньої галльської центурiї знову готувалися до наступу. Цього разу, з усiєю силою дванадцяти сотень чоловiк позаду, порив мав завалити впертих воїнiв Кулла, як важчезна колода; мав скрушити їх, обернути їх на червонi уламки. Люди Кормака тремтiли вiд нетерпiння. Раптом Марк Сулiй обернувся i глянув на захiд, де кiнна лава вимальовувалася на тлi неба. Навiть з такої вiдстанi Кормак побачив, як зблiдло його лице. Нарештi римлянин зрозумiв, з якого гарту людьми зустрiвся, i потрапив у пастку. Певно, тої митi перед ним промайнули вихором образи: поразка - ганьба - кривава загибель!

Вiдступати було пiзно. Пiзно було i шикуватися оборонним порядком iз возами замiсть барикад. Лишився тiльки один можливий вихiд, i Марк, умiлий генерал, розлютований власною гарячковою помилкою, помiтив його. Кормак почув його голос, що нiби суремний рокiт залунав крiзь гамiр, i, хоч не зрозумiв слiв, та знав, що римлянин надихав своїх людей розкраяти цей вузол пiвничан, мов ударом меча, прорубати собi шлях i вийти з пастки, доки вона не закрилася!

Тож легiонери, свiдомi свого вiдчайдушного стану, кинулися стрiмголов i безстрашно на ворога. Стiна щитiв хитнулася, та не поступилася нi на крок. Дикi обличчя галлiв, суворi оливковi обличчя iталiйцiв зiткнулися понад щитами з палаючими очима Пiвночi. Щити грюкали, люди разили й убивали у червоному буревiї рiзанини, де здiймалися й падали багрянi сокири, i стiкаючi кров'ю списи ламалися гострими мечами.

Де, в iм'я богiв, Бран зi своїми колiсницями?! Найближчi хвилини вiщували смерть кожному, хто тримав прохiд. Скоро всi вони загинуть, хоч i тримають щiльний стрiй стiйко, мов би залiзнi. Цi дикi люди Пiвночi вмирали на своїх мiсцях, i зринала мiж їхнiх золотих голiв чорна левова грива Кулла, нiби втiлення смертоубивства, а його почервонiла палиця здiймала страшну зливу з розбризканих мозкiв i кровi.

Щось майнуло у свiдомостi Кормака.

- Цi люди помруть, поки ми чекаємо на Бранiв знак! - гукнув вiн. - Вперед! Рушайте за мною до пекла, сини гелiв!

Дикий рев вiдповiв йому, i його заклик обрушив зi схилу навалу п'яти сотень галасливих вершникiв, що стрiмголов кинулися на ним. I тої ж митi вихор стрiл здiйнявся над долиною, нiби темна хмара, i жахливий покрик пiктiв розiрвав небеса. Зi схiдного кряжу раптовим рокотом грому Судного Дня рушили бойовi колiсницi. Вони гуркотiли, блискавично несучись зi схилу, пiна летiла з конячих роздутих нiздрiв, прудкi копита, здавалося, ледь торкалися землi, нищили високий верес. У чiльнiй колiсницi, сяючи темними очима, застиг Бран Мак Морн, i голi бритти, всi як один, горлали й хльостали коней, нiби одержимi бiсами. За летючими колiсницями рушили пiкти, виючи наче вовки i пускаючи стрiли на бiгу. Верес колихався темними хвилями зусiбiч навколо них.

Так багато помiтив Кормак у хаотичних проблисках, доки дикий гiн спускався схилом. Вал кiнноти прокотився мiж ним i головною лiнiєю колони. За три довгi стрибки попереду своїх людей гельський князь зустрiв списи римських вершникiв. Першого списа прийняв на щит, пiднявся у стременах i вразив суперника, розваливши його вiд плеча до грудини. Наступний римлянин жбурнув дротика, що вбив Домнала, та тої ж митi Кормакiв жеребчик врiзався у ворожого, грудь у грудь, i легший коник перекинувся, а його наїзник вилетiв пiд пудовi копита. Тодi сукупний удар гельського натиску зiм'яв римську кiнноту, скрушив її, розбив i розвiяв уздовж i впоперек. У кривавому мiсивi Кормаковi галасливi демони вдарили на важку римську пiхоту, i весь стрiй похитнувся, приголомшений. Блищали мечi й сокири, здiймалися й падали, i мiць їхньої навали глибоко вдавила їх у щiльнi лави. Тут, спиненi, вони загрузли й мусили вiдбивалися. Жалили дротики, здiймалися мечi, повергаючи коней i вершникiв, i гели, у сильнiй меншостi та оточенi зусiбiч, мали загинути серед ворогiв, але тої митi з iншого боку нищiвнi колiсницi вразили римськi ряди. Вони вдарили майже одночасно єдиним широким строєм. За мить до зiткнення колiсничi завертали коней убiк i тримали паралельно до пiших лав, зжинаючи людей, мов пшеничне колосся. Сотнi померли на їхнiх кривих клинках. З колiсниць стрибали, виючи кровожерними дикими котами, бриттськi мечоносцi - просто на списи легiонерiв, страшно рубаючи дворучними мечами. Скрадаючись, пiкти пускали стрiли в упор, а тодi кидалися в рукопашний бiй. Оскаженiлi видивом перемоги, цi дикi люди були як пораненi тигри, що не вiдчувають ран, i помирають, не падаючи, з лютим риком останнього подиху.

Та битва ще не скiнчилася. Збентеженi, розбитi, зi зламаним строєм i мало не половиною вiйська загиблими, римляни боролися з завзяттям приречених. Затиснутi з усiх бокiв, вони билися поодинцi або малими групами, спина до спини. Лучники, пращники, вершники, важкi легiонери змiшалися у недоладному скупченнi. Було досягнуто безладу, проте - не перемоги. Тi, що збилися у щiлинi, все ще сунули на кривавi сокири норманiв, що загородили шлях, доки за ними гримiло масове побиття. З одного боку шаленiли й сiклися Кормаковi гели; з iншого - кружляли колiсницi, насуваючись i вiдступаючи, нiби залiзнi вихори. Там не було куди вiдступати, бо пiкти стали впоперек шляху, яким римляни i прийшли. Перерiзавши горлянки тим, що лишилися в таборi, пiкти захопили вози й тепер слали стрiли бурею смертi у хвiст зруйнованої колони. Цi довгi чорнi знаряддя пробивали броню i кiстки, прошивали людей наскрiзь. Втiм, рiзанина зачепила обидвi сторони. Пiкти гинули пiд спалахами разючих дротикiв i коротких мечiв, гели падали з убитих скакунiв, i їх рубали на шматки, а колiсницi з перерiзаними кiнськими ременями були вкритi кров'ю колiсничних бiйцiв.

А у вузькiй горловинi долини не вщухала битва. Великi боги, гадав Кормак, вдивляючись у блискавичнi спалахи ударiв, чи цi люди ще тримають ущелину? Атож! Тримали! Десятою частиною вiд початкової кiлькостi, ледь стоячи на ногах, вони все ще давали вiдсiч скаженому пориву легiонерiв, яких теж меншало.

Над усiм полем битви здiйнявся рев i грiм зброї, i птахи жертвопринесень¹², що хутко летiли на захiд сонця, завернули назад. Кормак, що поривався дiстати Марка Сулiя крiзь опiр, побачив, як кiнь римлянина скорчився пiд ним, i як наїзник пiдвiвся, сам серед ворогiв. Бачив, як меч римлянина тричi здiйнявся, даруючи смерть кожним ударом. Тодi з гущi бою зринула страхiтлива постать. То був Бран Мак Морн, червоний з голови до нiг. Вiн вiдкинув зламаного меча i помчав уперед, вихопивши кинджал. Римлянин ударив, але король пiктiв ухилився вiд випаду, i, перехопивши руку з мечем у нiй, скерував кинджал - знову i знову - крiзь блискучий обладунок.

Потужний рев здiйнявся, коли Марк загинув, i Кормак, iз закликом зiбравши залишки свого вiйська, дав коню остроги, рвучись крiзь уламки порядкiв, i почвалав повним ходом на iнший кiнець долини.

Але, наблизившись, вiн побачив, що спiзнився. Вони як жили, так i померли, цi морськi вовки, обличчями до ворога i зi зламаною скривавленою зброєю в руках. У моторошному й мовчазному строю лежали вони, навiть у смертi тримаючи стiну щитiв. Серед них, напроти них i за ними височили груди тiл тих, що даремно намагалися зламати її. Вони не вiдступили нi на крок! До останньої людини вони загинули на своєму мiсцi. Та не лише там лежали понiвеченi тiла: тi римляни, що уникли сокир вiкiнгiв, були вбитi стрiлами пiктiв i мечами гелiв з тилу.

Втiм, ця частина битви ще не завершилася. Високо на крутому захiдному схилi Кормак побачив кiнець тої драми. Загiн галлiв у римських обладунках насiдав на одну людину - чорноволосого велетня, на чиїй головi сяяла золота корона. Було таки залiзо у цих людях, так само, як i в мужi, який винiс присуд їхнiм долям. Вони були приреченi - їхнi соратники були перебитi в них за спинами - проте до того, як надiйде їхня черга, жадали вони нарештi забрати життя чорнявого вождя золотоволосих людей Пiвночi.

Насiдаючи на нього з трьох сторiн, вони змушували його поволi вiдступати крутим схилом ущелини, i понiвеченi тiла, що тяглися вздовж його вiдступу, давали зрозумiти, якою страшною цiною сплачено за кожен його крок. Тут, на цiй кривизнi, було досить лиш один раз ступити не туди, але галли все дерлися вгору й билися. Щит i важка палиця Кулла десь дiлися, довгий меч у його руцi смертельно багрянiв. Його броня, виготовлена з забутою майстернiстю, висiла тепер дрантям, i кров струменiла з сотень ран на кiнцiвках, тiлi й головi. Та його очi ще палали насолодою битви, а його стомлена правиця ще керувала смертельними ударами могутнього клинка.

Але Кормак бачив, що все скiнчиться до того, як вони його дiстануть. На високому крутому гребенi життя чужоземного короля опинилося пiд загрозою, i навiть його залiзна мiць танула. Ось вiн пробив черепа дебелому вояковi, зворотнiм ударом розiтнув шийнi жили iншого. Хитаючись пiд потужним дощем клинкiв, вiн бив у вiдповiдь, i його жертви падали йому пiд ноги, розрубанi до грудини. А тодi, коли дюжина мечiв здiйнялася над виснаженим атлантом, щоб рухнути у смертельному випадi, сталася дивна рiч. Сонце поринало у захiдне море; верес червонiв, нiби океан кровi. Карбований на тлi помираючого сонця, Кулл застиг, як i за першої своєї появи. Тодi, нiби вранiшнiй туман, за королем розкрився широкий вир. Кормак остовпiло дивився на мiнливi образи iнших країв i сфер. Нiби вiддзеркалення у лiтнiх хмаринах, вiн бачив замiсть укритих вересом пагорбiв понад морем - таємничу i величну країну синiх гiр i сяючих озер, золотi, пурпуровi й сапфiрнi дахи зi шпилями i стiни, що височили над великим мiстом, рiвного якому свiт не знав уже багато вiкiв.

Тодi все розвiялося, нiби мара, але галли на стрiмкому узвишшi кидали зброю i сторопiло роззиралися: бо муж, який звався Куллом, зник без жодного слiду!

Такий же ошелешений, Кормак завернув коня i поїхав назад через поле битви. Копита його скакуна хлюпали у ставах кровi, дзеленчали об шоломи мерцiв. У долинi громом лунали переможнi вигуки. Проте все це здавалося непевним i чудним. Блукала постать над посiченими тiлами, i Кормак був абсолютно певен, що то Бран. Гел скочив з коня i наблизився до короля. Бран був беззбройний i похмурий. Кров сочилася з ран на чолi, тiлi й кiнцiвках. Броня, що вiн носив, була геть-чисто порубана, i трiщина до половини розкраяла його залiзну корону. Але самоцвiт у нiй ще жеврiв невгасимо, нiби зоря смертовбивства.

- Менi спало на думку тебе вбити, - промовив гел важко, нiби людина, що марить, - за кров звитяжцiв на твоїх руках. Дай ти знак нападу швидше, дехто мiг би вижити.

Бран схрестив руки; погляд його був замислений.

- Бий, як волiєш. Я втомився вiд убивства. Королювання - холодний мед. Король мусить грати життями й оголеними мечами свого люду. Життя усiх моїх людей було на кону. Я пожертвував норманами - так; i серце моє скорбує, бо се були люди! Та вiддай я наказ, коли ти цього забажав - усе могло виявитись марним. Римляни ще не скупчилися у вузькому гирлi ущелини, i мали час та змогу наново вишикувати лави й здолати нас. Я чекав до останнього - i ватажники згинули. Король належить своєму народовi й не може дозволити, щоб його власнi почуття або й людськi життя впливали на нього. Тепер мiй народ врятовано, але серце моє холодить менi груди.

Кормак утомлено вронив меча на землю.

- Ти - природжений правитель народу, Бране, - мовив гельський князь.

Брановi очi ширяли над полем. Все затягло кривавою марою, де переможцi-варвари грабували мертвих, поки тi римляни, що уникли розправи, кинувши зброю долу й тепер перебуваючи пiд вартою, зиркали довкола гарячими тлiючими поглядами.

- Мою державу - мiй люд - врятовано, - зморено сказав Бран. - Вони прийдуть з вересу тисячами, i коли Рим рушить на нас знову, то зустрiне мiцний народ. Та я стомився. Де Кулл?

- Мої очi та розум потьмарено битвою, - вiдповiв Кормак. - Я гадаю, що бачив, як вiн зник, нiби примара, у заходi сонця. Я шукатиму його тiло.

- Не шукай, - сказав Бран. - Зi свiтанку вiн прийшов - у сутiнки пiшов. З iмли вiкiв явився вiн до нас, i до iмли епох вернувся - до свого власного царства.

Кормак обернувся. Запала нiч. Гонар стояв за ним, нiби бiлий привид.

- До свого власного царства, - луною вiдiзвався чаклун. - Час i Простiр - то нiщо. Кулл повернувся до своєї держави - своєї корони - своєї доби.

- То вiн був привидом?

- Чи ти вiдчув потиск його мiцної руки? Чи ти чув його голос, чи бачив, як вiн їсть i п'є, смiється, вбиває i стiкає кров'ю?

Але Кормак все стояв, нiби заворожений.

- Тодi, якщо можливо, щоб людина опинилася у часi, що був до її народження, або ж прийшла з доби, де вона мертва i забута, як тобi завгодно, з тiлом з плотi й кровi, зi своїми руками - тодi це смертна людина, така ж, як i за свого власного часу. То Кулл мертвий, так?

- Вiн помер сто тисяч рокiв тому, стiльки люди нарахували часу, - вiдповiв чарiвник, - але за своєї власної доби. Вiн помер не вiд мечiв галлiв у цьому часi. Чи ми не чули легенд про короля Валусiї, що вирушив у дивну, позачасну землю туманних прийдешнiх столiть, i бився у великiй битвi? Так, бо вiн те зробив! Сто тисяч рокiв тому - чи сьогоднi!

Сто тисяч рокiв тому - чи мить тому! - Кулл, король Валусiї, пiдвiвся на шовковому ложi у таємному покою та зi смiхом промовив до першого Гонара: "Га, чаклуне, я справдi бачив чудернацький сон, нiби опинився у далекому краю i в далекому часi, i бився за короля дивакуватого народу тiней!". I великий чарiвник посмiхнувся, i мовчки вказав на червоного, зазубреного меча, на пробитi обладунки i на численнi рани на тiлi короля. А Кулл, повнiстю отямившись вiд свого "сновидiння" i вiдчуваючи бiль i слабкiсть вiд ран, якi ще кривавили, зробився мовчазним i замисленим, i все життя, i час, i простiр здалися йому сном примари, i вiн дивувався з цього решту життя. Бо вiковiчна мудрiсть непiдвладна навiть правителям, тож Кулл зрозумiв iз того, що мовив йому Гонар, не бiльше, нiж ви - з моїх слiв.

- I Кулл вижив, незважаючи на такi рани, - сказав Кормак, - i повернувся в iмлу тишi й столiть. Отже - вiн завважив нас за сновидiння; ми ж його - за примару. Справдi, життя - це нiщо iнше, як плетиво духiв, мрiй i снiв, i, на мою думку, держава, що народилася цього дня з мечiв та рiзанини у цiй сповненiй гуками долинi, важить не бiльше за пiну хвиль морських.

Переклад з англiйської i примiтки Вiталiя Кривоноса

Примiтки

1) Дал Рiада (гельською Dál Riata) - iсторична область у Захiднiй Шотландiї, що iснувала з приблизно IV столiття до 843 року, коли легендарний Кеннет мак Альпiн об'єднав землi скоттiв-гойделiв i пiктiв у Шотландське королiвство. Заснована вихiдцями з iрландського королiвства iз тою ж назвою, що утворилося на пiвденно-схiдних теренах колишньої старої держали уладiв - Ульстеру. За версiєю Говарда, першими гойделами, що почали експансiю в Шотландiю, були вихiдцi з Коннахту, а не з Ульстеру (прим. пер.)

2) Iдеться про подiю радше легендарну, нiж iсторичну. Згiдно "Книги захоплень Iрландiї" цей острiв заселяли кiлька рiзних народiв поспiль. Четверта хвиля заселення - племена богинi Дану (Tuatha Dé Dannan), мiфологiчнi персонажi, боги (сiди, гел. sídhe), що їх Говард, очевидно, ототожнює з кельтами кiмрiйського походження (валлiйцями або бриттами), втратили владу пiсля поразки вiд п'ятої хвилi завойовникiв, так званих "синiв Мiля", нащадками яких вважали себе iрландцi (прим. пер.)

3) Тугий Лук (англ. Strongbow) - прiзвисько Ричарда Фiц-Гiлберта де Клера, графа Пембрука, який 1167 року прибув до Iрландiї для участi у мiжусобнiй вiйнi на боцi свого тестя Дiрмеда мак Мурхада (прим. пер.)

4) Заради справедливостi не можна не зауважити, що германцi НЕ НОСИЛИ рогатих шоломiв. На вiдмiну вiд, скажiмо, тих же кельтiв або грекiв дорiйського перiоду (прим. пер.)

5) Вiкiнгом звався не лише представник цiєї верстви, а й сам морський похiд (iсл. fara a víking - "вирушити у вiкiнг", себто у виправу) (прим. пер.)

6) Туле (Тула, Фула, вiд лат. Ultima Thule, "Найдальша Туле") - згадується у творах римських авторiв як дуже далека таємнича країна, острiв на пiвнiч вiд Британiї; iрландцi й досi так називають Iсландiю (прим. пер.)

7) Валка (Valka) - вигадане Говардом божество, якому вклонявся Кулл (прим. пер.)

8) Нуаду Срiбна Рука (гел. Nuada Airgetlám) - герой з народу Дану, ймовiрно - бог вiйни i чесного двобою, що за легендою втратив руку в битвi й отримав замiсть неї срiбну (прим. пер.)

9) В оригiналi - "Stood fronting in the gloam", себто "стали строєм у сутiнках" (прим. пер.)

10) Тут не зовсiм ясно. Знаменита "стiна щитiв" (iсл. skjald-borg) i клин - це рiзнi пiхотнi формацiї (прим. пер.)

11) Морський король (sea-king), iмовiрно вiд iсл. sækonungr - ватажок вiкiнгiв, що не мав значних земельних статкiв, тож iснував i утримував челядь i вiйсько за рахунок здобичi з походiв (прим. пер.)

12) В оригiналi "birds of pray", "птахи молитви" або "жертви", бо pray перекладається i так, i так (як вiдомо, не лише англiйською "молитися" i "класти требу" часто позначається одним словом). Очевидно, Говард використовує поетичну алегорiю того кшталту, що й iсландськi скальди (т.зв. кеннiнг) на позначення крукiв (прим. пер.)

Оставить комментарий © Copyright Говард Роберт (Hagen_a@i.ua) Размещен: 13/02/2016, изменен: 13/02/2016. 75k. Статистика. Рассказ: Проза, Фэнтези Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: Переклад оповiдання Роберта Iрвiна Говарда "Королi ночi" ("Kings of the Night") з циклу про короля пiктiв Брана Мак Морна.

Говард Роберт : другие произведения.

Королi ночi