Гвайта : другие произведения.

Безсоння

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    окончание категорически не воспринимать всерьез. это просто ситуативный стеб

   Замiсть щоденника ч.1

Безсоння

( Нерозказана iсторiя )

"Около двух тысяч лет сидит он на этой

площадке и спит, но когда приходит

полная луна, как видите, его терзает

бессонница"

М. Булгаков 'Мастер и Маргарита'

   Цього разу воно прийшло з хмарами. Дерева залишились далеко в минулому, а зiрки дивились холодно й презирливо i не було серед них тiєї --особливої.
   Завмерло все, крiм нас двох. Я не мiг зупинитись, вiдчуваючи, що рух життєво необхiдний; а хмара просто марно намагалась зачепитись за повний мiсяць, який, здавалось, глузував з нас. Але водночас Мiсяць був найсерйознiшим з усiх; потужний i повний вiн єдиний точно знав, що вiдбувається.
   Хмара вигиналась, набуваючи чудних форм. Одним кiнцем їй вдалось зачепитись, а другий звисав i ледь не волочився по землi. Марно. За мить невидимий вiтер зiрвав її.
   Якiсь неяснi асоцiацiї, наче першi симптоми deja-vu почали виникати в моїй головi. Наче я когось кудись проводжав... чи мене проводжали..., короткi слова подяки, прощання без слiв. Здається, хтось рушав на Схiд. Силует крил в свiтлi Мiсяця...
   А небо тим часом помiнялось. Нiби хмара, не вiдчуваючи бiльше на собi ваги мого погляду, потягнулась, нарештi, до Мiсяця i закрутилась навколо нього, розметавши свiй плащ на все небо, не рiвномiрно, а якоюсь воронкою в мiй бiк. Або навпаки: не вiдчуваючи моєї пiдтримки, вона була захоплена Мiсяцем, i ось вiн тягнеться до мене. Чого вiн вiд мене хоче? Мого силуету в своєму свiтлi? Може йому просто самотньо? Адже вони забули про нього -- Сторожа Темряви. Вони поклоняються Сонячному Вогню, з однаковою покiрнiстю приймаючи вiд нього i життя , i смерть. Вони ходять у всепронизуючому свiтлi, марно намагаючись прикрити свої обшарпанi душi, лиш часом iнстинктивно й ненадовго шукаючи порятунок в ночi. Нiч порожня тепер; лиш зрiдка мелькають пiд деревами тiнi, якi давно втратили спогади про те, як Свiтло Ночi розсiялось байдужими зiрками. I лише Мiсяць уважно й сумно оглядає Землю, вишукуючи серед Тiней самотнього мандрiвника.
  
   Кажуть, не можна довго дивитись на Мiсяць, бо той може завести невiдомо куди. Кому ж пiдкоряється Вiн, ведучи Когось Кудись? Важко розраховувати на доброзичливiсть. Що краще -- опиратись злiй волi, чи ухилятись вiд ударiв байдужостi? Що небезпечнiше? Хто там?
   Вiзерунок змiнився. Сива стiна воронки хмар розiрвалась, розпалась на клаптi, рiвномiрно розлетiлась, бiльш-менш зберiгаючи форму. Чому порвалась пелена? Що зараз вiдкриється менi за нею? Звiсно вона нiколи не була суцiльна, просто не було помiтно цих прорiх мiж фрагментами завiси...
   ...здалеку?...
   адже саме так воно б мало виглядати зблизька. Несуцiльний тонель, в кiнцi якого Свiтло. Здається тут мiй шлях пiдходить до кiнця i ,мабуть, важливо пригадати, з чого вiн почався.
   Криваве свiтло...Океан пiску. Дрiбнi пiщинки-сльози вислизають з рук. Нерухомий хаос. I тiльки хвилi дюн оберiгають одну фiгуру. Струменi пiску вiн пропуска крiзь пальцi. Вiн, -- божевiльний.
   Твоя тiнь направляється на Схiд. Чи не варто попрямувати за нею? Може божевiльний -- ти? Чи треба взагалi кудись iти? Тут i початок i кiнець. Тут можна зупинитись i заснути.
   менераптовоогортаютьасоцiацiївонапрогинаєспинуiвитягаєлаписипетьсясухелистя
   Кривавий спалах.
   Я вже прийшов, чи я ще йду?
   Щоб кудись iти, треба знати куди йти; якщо ти не знаєш куди ти йдеш, ти нiкуди не йдеш.
   Але все одно треба йти.
   Марнi балачки i метушня, що не порушує балансу. Порожня забавка енергiй, вiд якої виграють сильнiшi й програють слабшi, в результатi нiчого не здобуваючи й не втрачаючи. З цим доводиться змиритись ранiше чи пiзнiше, до чи пiсля, а тодi лишається тiльки сидiти й дивитись.
   Або це все не так. Обравши раз шлях, чи нi, не можна його полишати.
   Не треба тiльки забувати про цiну. Кожен день стикаючись з нею, осягнути її можна лише в кiнцi; i навпаки, осягнувши її, розумiєш, що далi дороги нема. Чи може ця цiна є мазохiстичною самоцiллю кожного шляху. Невже немає нiчого, окрiм неї?
   Якщо вагання можуть надавати впевненостi, тодi й мета може перетворитись у шлях.
   Що ж, якщо пошук завiв тебе в глибину, єдиний вихiд -- вгору.
  
   Яскравий вир проносить мене через слiпучий диск порталу, де щось iнше пiдхоплює мене i несе далi й далi. Деякий час помiчаю, що мене несе паралельно якоїсь мабуть твердої i досить реальної поверхнi. Думка про контакт з нею тягне за собою асоцiацiю болю. В певний момент я вiдриваюсь вiд цiєї поверхнi i лечу невiдомо де, тодi знову вертаюсь до неї, знову вiдрив, i повернення...
   Це все викликає сон, i думки про замкнуте коло, i жах. Жах розбиває надiї у прах. Але якщо нiч не вжене у страх, то страх не введе у грiх. Кажуть, цiкавiсть -- не грiх. Саме цiкавiсть є виходом iз замкнутого кола, адже щоб глянути, що там всерединi, треба бути зовнi.
   Так воно, чи нi, але поверхня вiддаляється i бiльше не повертається. Рух стає плавним i розмiреним, спокiйним i невблаганним, як рок. Центром цього руху є певний об'єкт. Цей же об'єкт також є центром цього року. Рух iде вiд цього об'єкту, вiд нього ж iде i рок. Вони дуже подiбнi й вiдрiзняються лише деякими деталями. Як асоцiацiя до першого приходять слова пiснi, якi б означали, щоя повертаюсь. До другого слiв не треба, за асоцiацiєю вiн сам є пiснею. Реальнiсть навколо ламається на грубi шматки.
   Об'єкт в центрi (мабуть саме вiн був колись, дуже давно, поверхнею, як це завжди трапляється в геометрiї) пульсує. Вiн не може втримати в одному цiлому реальнiсть, що розпадається з його вини. З його вини, чи його волi? Вiн б'ється в конвульсiях, скручується жгутом, кам'янiє вiд безсилля, з останнiх сил простягає за шматками створенi в агонiї щупальця. I що менше в ньому життя, що бiльш вiн подiбний на химерне скам'янiле дерево, то бiльше руху в поламанiй реальностi. Можливо "рух" вiд слова "руйнувати"? З останнiми краплинами життя з дерева злiтають крилатi тiнi. Лише одна лишається там, то кружляючи навколо, то сiдаючи десь на одну з гiлок. Може це птах Ар-Рухх. А втiм може це Род, i тодi все зовсiм втрачає сенс, як i тодi якби це був просто Птах. Та я вже надто далеко, щоб робити висновки. I достатньо далеко, щоб не змiшатися з уламками. Цiкаво, про що може думати уламок реальностi? Чи не страшно йому визирнути назовнi самого себе?

* * *

   -- Ось, глянь, яке в мене цiкаве яйце є.
   -- Ух ти, справдi гарне!
   -- А ти думав.
   -- А чиє воно?
   -- От, знаєш, не знаю. Якесь воно дивне, нiколи таких не бачив. Може лебедине?
   -- А може страусяче?
   -- Сам ти... страусяче...У страусiв великi яйця.
   -- Це у слонiв...
   -- Та ну тебе, тобi показувати...
   -- Ой, дивись, дивись, вилуплюється!
   -- Ого, а й справдi. А я думав, не вийде, просто так спробував. Ну-ну, подивимось, що там за птах...
   Яке ж було їх здивування, коли, пробивши шкарлупу, з яйця визирнула темна голова рептилiї.
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"