Став вiн козацьким речником
(Пам"ятi Iгоря Свєшнiкова)

Iгор Кирилович Свешнiков -
Професор i доктор  наук,
Став вiн козацьким речником -
Земляк наш - козацький онук
Родинне гнiздо у Хотинi -
Будинок там досi стоїть.
А тут вiд весни аж до осенi
Вивчав таємницi столiть
Ось мiст через рiчку в Островi,
Заплава, до берега метр...
Поруч iз шаблею гострою
Кiстки i козацький кисет.
 "Зрiзайте-но торф обережно,
Пiдрiжте ще цей очерет", -
Радiє професор безмежно,
В руках вже тримає пiнцет. 
"Професоре, схоже, це лучка".
"Сiдло", - мимохiть вiдказав,
А сам обережно обручку 
З кисета пiнцетом дiстав
"О Боже, оце так удача!" 
"Радiєш?, - хитнувся рогiз. -
Така вона доля козача,
Обручку коханiй вiн вiз".
I враз спохмурнiв тут професор:
"Ти бач, де любив, а де лiг.
Спасибi, що триста вже весен
Козачу любов ти берiг".
Погладив рогозу листочки,
У небi плив слiд лiтака.
Сини України i дочки,
Чому ж ваша доля така?
Пирятин, Черкаси чи Умань -
Де випило чашу до дна
Дiвча у зажурливiй думi?
Хiба ж вона тiльки одна?
Столiттями горе i горе...
Загинув... Вона з немовлям...
А кровi i слiз цiле море -
Уже не вбирає земля.
Вiн глянув на хрест, що на церквi:
"О, Господи! Долю подай!
Допоки ж дiтей своїх мертвих.
Оплакувать буде наш край?"