Грек Полина Евгеньевна : другие произведения.

Грозовi хмари

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

   Над свiтом знову збиралися грозовi хмари. Вiтер виспiвував за вiкном, нiби виманюючи з дому. Ранiше, я завжди боялася грози. Блискавки лякали мене до безумства, i я нiколи не могла навiть подумати про те, щоб залишитися однiєю, в пустiй хатинi, в такий страшний грозовий вечiр...
   Це було так давно, здається у минулому життi. Тодi я була такою як i всi. Нiчим особливо не вiдрiзнялася, вiд оточуючих мене дiвчат. Наша компанiя була найвеселiшою в школi. Про нас завжди плiткували, з нами мрiяли дружити... Ми з дiвчатами були разом з першого класу, i просто не уявляли, що колись нам доведеться розiйтися по життю. Але випускний поставив нас перед фактом. Батьки вирiшили вiдправити мене на навчання до iншого мiста. Я була вiдмiнницею, золотою медалiсткою, тому без проблем вступила до потрiбного вузу. Дiвчата залишалися в нашому рiдному мiстечку....
  -- Лiско, не сумуй. Ми все одно будемо подругами...
   Лiска - це я. Взагалi то мене звуть Алiсою, але дiвчата завжди скорочували моє iм'я.
  -- Нi дiвчата. Так, як ранiше, вже нiколи не буде...
  -- Ну що ти, ми будемо часто до тебе навiдуватися, ти майже не встигнеш засумувати.
   Я посмiхалась дiвчатам, дивлячись скрiзь вiкно потягу. Менi не хотiлося §х засмучувати. Але я твердо знала, що так як ранiше вже нiколи не буду. Вони залишаються разом, навiть вступили до одного унiверситету. А я.... я поступово пiду з §х життя. Звiсно не зразу. Ми ще довго будемо зiдзвонюватися, вони будуть при§здити до мене в гостi, а я буду намагатися повертатися додому на кожнi вихiднi..... Але все ж таки, через деякий час, вони навiки зникнуть з мого життя. Ми всi пiдемо сво§ми шляхами. I розiйдемося, без слiз, без iстерик, без взаємних образ. I зiтруться в пам'ятi всi тi слова, якi ми так часто говорили. "Ми завжди будемо разом! Ми будемо подругами до скону!"
   Я бездумно дивилася у вiкно, а по щокам котилися сльози. Навiщо я так гарно вчилася? Навiщо менi ця золота медаль? Була б середньостатистичною, вступила б разом iз дiвчатами до нашого педагогiчного i горя б не знала....
   - Дiвчино, що з вами? Вам погано?
   Я здивовано обернулася. Поряд зi мною стояв високий, гарний чоловiк. Вiн нiби зiйшов зi сторiнок модного журналу. Темне волосся обрамляло аристократичне обличчя, а глибокi карi очi нiби полонили ....
   "Ох, i дурна ти Алiса. Вiн же за вiком ровесник твого батька"...
   Великим зусиллям я змусила себе вiдвести погляд вiд очей незнайомця:
  -- Та нi, все гаразд. Просто менi трошки сумно.
  -- Може, я зможу якось вас розважити? - незнайомець посмiхнувся, - я розумiю вас, колись сам був у такiй же ситуацi§. До речi, мене звуть Едуард.
  -- Алiса.
  -- Повiрте менi, Алiсо, все, що трапляється з нами в цьому життi, трапляється на краще. От ви зараз сумуєте через те, що змушенi покинути звичне вам життя. Але хто знає, можливо саме зараз починається найкраще. Можливо, вже завтра ви зустрiнете нових друзiв, i все навколо буде здаватися вам яскравiшим. Помiркуйте про це, Алiсо...
   Я тiльки скептично посмiхнулася. Менi завжди казали такi фрази, але ще нiщо в моєму життi не змiнилося на краще. А можливо, треба лише вiрити? Вiрити в те, що ось там. В тiй далечинi, я справдi знайду своє щастя? I бiльше нiхто не буде менi вказувати на те, що менi робити i як... Можливо, потрiбно лише повiрити?
   - Так, Алiсо, потрiбно лише повiрити.
   Я здивовано подивилася на Едуарда. Невже я мiркувала вголос?
   - Не дивуйтеся, я вже не перший раз втiшаю таких засмучених. Ось зараз, ви сумнiваєтеся в мо§х словах, а через пiв години сумнiви стануть менше... Завтра з ранку ви взагалi будете впевненi в тому, що ваше життя починається з чистого аркушу.
   - А якщо я не хочу цього чистого аркушу. Якщо менi не потрiбно все це нове життя. Що тодi?
   Незнайомець лише посмiхнувся:
  -- Ви дуже незвичайна дiвчина, Алiсо. Ви не така я к усi. Ви нiби гроза...
  -- Я ненавиджу грози.
  -- Чому?
   Чому? Дивне питання. Ненавиджу i все тут. Ну не стану ж я розповiдати першому-лiпшому що боюся. Боюся грому та блискавок, i не можу спокiйно спати, коли за вiкном усе гримить...
  -- Ви не хочете вiдповiдати? Чи я вас чимось образив? Не ображайтеся, Алiсо. Ви справдi схожi на грозу. На яскраву весняну грозу. I колись ви зрозумiєте, що я не намагався вас образити. Колись ви згадаєте цю розмову, i тодi зможете подивитися на мо§ слова зовсiм iншими очима....
  
   Чуже мiсто зустрiло мене непривiтно. Сiрий ранок, сiрi будинки навколо, сiрi люди. Небо затягнуте хмарами. Якесь погане лiто в цьому роцi. Майже весь серпень йдуть дощi... Як же давно я не бачила сонця... Едуард кудись зник. Все-таки, вiн дуже дивний. Хоча... На що я сподiвалася? Що цей випадковий попутник захоче продовжити знайомство? Не така вже я i цiкава спiврозмовниця, тай вчора йому довелося весь вечiр мене втiшати... Але щось у глибинi душi пiдказувало, що ми з ним ще неодмiнно зустрiнемося....
   Викинувши з голови всi думки я попрямувала до найближчо§ станцi§ метро. Сьогоднi в мене багато справ. Треба заселитися у гуртожиток, дiзнатися розклад занять i розташування корпусiв... А в депресiю буду впадати завтра...
   Всупереч мо§м переживанням, гуртожиток був досить поряд вiд головного корпусу, де проходили майже всi заняття на моєму факультетi. Отже, не доведеться вставати до зорi, щоб не спiзнюватися. Заселилася я теж без проблем. Моє§ сусiдки ще не було, i залишатися наодинцi в пустiй кiмнатi не хотiлося зовсiм. День був якраз у розпалi, погода за вiкном не дуже спекотна... Я вирiшила пройтися вулицями, все одно маю знайомитися з цим мiстом, менi тут тепер жити мiнiмум рокiв п'ять.
   Не зважаючи на вихiдний день, людей на вулицях майже не було. Я не знала куди йти, тому дозволила сво§й iнту§цi§ самiй обрати шлях... Старi вулички змiнювалися на новiтнi будiвлi, пейзаж навколо змiнювався з кожним поворотом. Я йшла вулицями цього чужого, похмурого мiста. Уявляла собi, як би нам було тут весело, разом iз подружками. Маринка та Вiка нiколи на дали б менi сумувати. А я зараз сумую без них... Звiсно, все покращиться, я ще знайду собi нових друзiв, але такого щастя, яке наповнювало моє життя всi 10 шкiльних рокiв в моєму життi може бiльше не бути. На мiсто поступово спускався вечiр... Все небо заполонили грозовi хмари. Я сама не зрозумiла як, опинилася в невеликому скверику, позаду унiверситету. Не витримала. Набрала номер Маринки. Слухаючи довгi гудки, я дивилася в небо, на грозовi хмари. Вони з дитинства лякали мене. Бо кажуть, що найстрашнiше - це очiкування. А цi хмари були наповненi очiкуванням, передчуттям... Передчуттям чогось жахливого. В дитинствi, в рокотi грому менi чувся чоловiчий голос. Вiн нiби насмiхався надi мною, змушував ще сильнiше примружити очi, ще мiцнiше вхопитися за мамину руку, ще глибше заховатися пiд ковдру... Але сьогоднi хмари були трохи iншi, не такi грiзнi... А можливо, просто я давно не дивилася в небо перед грозою...
   Телефон озвався голосом подружки:
  -- Лiско! Ми вже за тобою сумуємо! Як ти там? Як дiсталася?
  -- Все гаразд, Маринко. Все добре. Я теж за вами сумую.
  -- Так шкода, що тебе немає поруч. Наша традицiя майже вмерла!
   Я посмiхнулася, згадуючи нашi традицi§. Дiйсно, щороку, тридцятого серпня, ми з подругами йшли з дому на цiлий день. Щоб останнiй раз, перед тим, як розпочнуться шкiльнi днини, вдихнути повiтря свободи. Щоб останнiй раз насолодитися лiтом. А в цьому роцi вони гуляють без мене....
   - Дiвчата, як же менi погано без вас. Це мiсто таке непривiтне. А ще цi хмари...
   - Хмари?
   - Так, здається нове життя вирiшило привiтати мене грозою.
   - Лiско, не сумуй там. Ми обов'язково при§демо. Чекай нас вже на цi вихiднi.
   - Дiвчата! Ви з глузду з'§хали!
   - Звiсно нi. I не дозволимо це зробити тобi! Тому вище нiс. Посмiхайся. А наступно§ суботи зустрiчай нас на вокзалi. I ми достойно вiдмiтимо твiй трiумфальний вступ!
   - Дiвчатка, я к же я вас люблю...
   Але небо було проти продовження цiє§ розмови. Вверху загримiло, сяйнула блискавка. Ось-ось i пiде дощ. Менi довелося покласти слухавку, i швидко попрямувати до гуртожитку. Але знайти вихiд з цього скверику виявилося набагато важче, нiж я думала на початку. З неба почала литися вода, я вимокла буквально за декiлька секунд... Грiм гримiв все ближче. Вiн то невдоволено буркотiв, то вибухав, змушуючи мене затамовувати подих вiд жаху. Я все бродила по алеям, прагнучi знайти, якщо не вихiд, то хоча б якiсь дверi. Потрiбно було негайно заховатися десь вiд грози...
  -- Гей! Ти що, зовсiм з глузду з'§хала?
   Голос, що прозвучав зовсiм поруч, змусив мене пiдстрибнути вiд несподiванки. Не встигла я обернутися, як мене грубо схопили за руку i заволоки до найближчого примiщення. Це виявився чорний хiд.
   Надворi бушувала гроза, блискавки спалахували майже кожно§ секунди, тому, незважаючи на темноту чорного ходу, я могла роздивитися свого рятiвника. Це був хлопець, мiй однолiток. Невисокий, здалеку його можна було прийняти за хлопчика. Його справжнiй вiк видавали очi. Красивi очi, кольору грозового неба.
  -- Ну i скажи менi, чого це тобi спало на думку прогулюватися пiд час тако§ грози?
  -- Я не прогулювалася! Просто я заблукала!
  -- То ти не мiсцева? Ну тодi вибач. Зачекай, зараз погода покращиться i я проведу тебе. Тобi куди?
  -- До гуртожитку.
  -- О, тодi можна пройти наскрiзь, через будiвлю унiверситету. Ходiмо.
   Вiн йшов трохи попереду, вказуючи шлях. Ми пройшли всю будiвлю наскрiзь, поблукали по сходах i поверхах, i через декiлька хвилин вийшли до парадного виходу. Звiдси я i сама могла знайти шлях. Тай погода надворi i справдi покращилася.
  -- Ну я пiду. Поки затишшя.
  -- Йди, тiльки швидко. Незабаром зонову поллє.
  -- Дякую тобi. Бувай!
   Я вискочила надвiр i якомога швидше попрямувала до будiвлi гуртожитку. Я намагалася йти дуже швидко, не зупинятися. Дуже не хотiлося знову потрапити пiд дощ. Але вже перед самим входом, я все ж таки завмерла на хвильку i знову пiдняла обличчя до захмареного неба. Вперше в життi, колiр грозових хмар здався менi гарним. А вже через секунду, перша крапля дощу вдарила мене по обличчю, i я змушена була забiгти в будiвлю...
  
   Коли я пiднялася до своє§ кiмнати, вона вже була не порожня. Моя сусiдка, симпатична темноволоса дiвчина, сидiла на лiжку, захоплено читаючи якусь книгу. Вона пiдняла очi на звук вiдчинення дверей i посмiхнулася, дивлячись менi прямо в очi:
  -- Привiт. А ти чого така мокра?
  -- Пiд зливу попала, - дивлячись на не§ менi теж захотiлося посмiхнутися, - вирiшила посидiти в скверику пiд унiверситетом, а тут почалася гроза. Насилу вибралася.
  -- Ти теж? Я ледве звiдти втекла, правда це було годиною ранiше. То ми тепер сусiдки? А як тебе звуть?
  -- Лiса. - Сама не знаю чому, але вирiшила представитися тим iм'ям, яке менi придумали друзi. Моя сусiдка, здавалося, була здивована:
  -- Лiза?
  -- Та нi, Лiса. Через с. Скорочено, вiд Алiси.
  -- А, - вона полегшено розсмiялася, - А я Лiза. Без скорочень. Ти давай, перевдягайся, а я тебе чаєм гарячим напою. А то захворiєш.
   Ми пили чай, потiм просто спiлкувалися, потiм знову пили чай. Коли оговталися, був вже ранок. Над мiстом пiднiмалося сонце. Нарештi, за такий довгий час. Омите дощами мiсто стало ще гарнiше, нiби молода дiвчина, що причепурилася перед приходом коханого.
  -- Ну що? Спати?
  -- А ти хочеш спати? - Лiза виглядала дiйсно схвильованою, проте в §§ очах були бiсенята.
  -- А що, є iде§ по краще?
  -- Звiсно. В мене завжди повно iдей.
  -- Ну тодi так, ти йди вмиватися, а я поки приготую снiданок.
   Пiсля швидкого снiданку ми знову вiдправилися в мiсто. Сьогоднi воно здавалося особливо святковим. З Лiзою час летiв непомiтно. Менi дуже пощастило з сусiдкою по гуртожитку. Без не§, я мабуть впала б в депресiю. Мiй телефон заграв знайому мелодiю. Дзвонила Вiка. Я посмiхнулася до телефону:
   "Знаєш, друже, а я вже маже ну сумую за дiвчатами. Тiльки §м не кажи".
  
  -- Так, завтра в нас присвячення у студенти, - Лiза стояла посеред кiмнати, на годиннику була пiвнiч, - що ти одягнеш?
  -- Перше, що трапиться, те i одягну, - вiдповiла я, глибше ховаючись пiд теплу ковдру.
  -- Нi, це не правильно, - подруга зробила спробу витягнути мене з лiжка, - це не гарно!
  -- Лiзо, якщо я завтра пiду з величезними мiшками пiд очима, це теж буде не гарно! Залиш мене, я хочу спати!
  -- Нi! Ти маєш сказати менi, що ти одягнеш!
  -- Ох, ну добре. - Я встала з лiжка i пiдiйшла до шафи. Майже не дивлячись витягнула першу ж рiч, - Ось це я i одягну!
   Подруга примовкла. Я глянула на те, що тримаю у руках. Невже щось переплутала? Може, я тримаю у руках нiчну сорочку? Та на щастя, це виявилося одне з мо§х улюблених платтiв. Темно синє, трохи вище колiна, воно сидiло на менi завжди iдеально. Лiза дивилася на нього занiмiв вiд захвату...
  -- Ну що, ти задоволена? Все, я пiду в цьому. А тепер спати!
   Зранку я зрозумiла, що маю дуже сильно подякувати Лiзi. В тому поспiху в якому ми збиралися, я б i справдi могла дiстати з шафи першу рiч яка потрапить пiд руку. I нiхто не гарантує, що це було б щось пристойне. А так все добре. Ми, двi такi гарнi дiвчини, сто§мо перед головним корпусом унiверситету серед iнших студентiв, вступивши на фiлологiчний факультет i намагаємося побачити хоч когось знайомого у цьому натовпi...
   Один знайомий все ж таки знайшовся. Ну, майже знайомий....
  -- Привiт. Ти не захворiла? Я хвилювався.
   Я обернулась i побачила того самого хлопця, я кий так вчасно зустрiвся менi в той грозовий день...
   - Нi, як бачиш, все гаразд.
   - Це чудово. О, ви теж на фiлологiчному?
   - Так. На журналiстицi.
   - Отже, будемо разом навчатися, - вiн посмiхнувся, i одразу ж захотiлося посмiхнутися у вiдповiдь, - Тодi давайте знайомитися. Володимир.
   - Алiса.
   - А я Лiза. - схоже моя подружка теж не може вiдiрвати вiд нього очей.
   - Дiвчата, а ви давно знайомi?
   - Так, дуже давно!
   - Лiз, скiльки пройшло з дня нашого знайомства? Двi доби? Чи вже три?
   Володимир розсмiявся, i ми якось непомiтно для себе приєдналися до його смiху. Через декiлька хвилин перед входом до унiверситету з'явився ректор i почалася звичайна програма. Я майже не слухала промов. Я дивилася на усмiхненого хлопця, який так раптово з'явився в моєму життi. I я ще не знала, наскiльки сильно вiн його змiнить...
  
   Вже через пiв години, ми стояли в натовпi iнших фiлологiв, намагаючись роздивитися списки груп. Лiзi все-таки вдалося пролiзти до стенду з оголошеннями. Через секунду вона вже повисла в мене на ши§:
  -- Ми в однiй групi! В однiй групi! Це чудово, правда?
  -- Звичайно!
   Далi всiх першокурсникiв зiбрали у великiй аудиторi§, i знову почали розповiдати, як же нам пощастило, що ми вступили до цього чудового вузу. Все це було менi вiдомо i зовсiм не цiкаво. Тому я дозволила собi потроху оглядати людей, з якими менi тепер доведеться разом навчатися. Аудиторiя була майже повнiстю заповнена. Звичайно, на потоцi дiвчат було набагато бiльше нiж хлопцiв. I жодного цiкавого обличчя. Всi якiсь сiрi, звичайнi. Раптом Лiза штрикнула мене:
  -- Якщо ти i далi будеш спати, то все прослухаєш. А я тобi нiчого не розповiм.
   Довелося звернути увагу на викладача:
  -- Отже, завтра ви зможете отримати пiдручники. Групи А i Б отримують §х об 11, групи В i Д о 12. На першiй парi завтра в ас буде лекцiя для всiх, в цiй аудиторi§. Це буде лекцiя-знайомство, тому можете нiчого з собою не брати. Для груп А i Б завтра також буде перше заняття з теологi§. Цей предмет в вас лише раз на два тижнi, тому не треба втрачати часу. Всi iншi предмети можете подивитися за розкладом. Ще питання є? Нi? Ну тодi все, можете бути вiльними, чекаю вас завтра на восьму годину в цiй аудиторi§. I без запiзнень.
  -- Треба утнути щось веселе - прошепотiла менi подруга, коли ми разом з iншими студентами залишали аудиторiю.
  -- Давай спочатку перепишемо розклад, добре? А потiм щось обов'язково придумаємо.
  -- Ну добре.
   Бiля розкладу майже нiкого не було. Тому ми витратили зовсiм небагато часу, на те, щоб його переписати. Хоча, якщо чесно, переписувала його я, а Лiза диктувала предмети постiйно §х коментуючи:
  -- Так, понедiлок, перша пара - мовознавство. Ну це мабуть щось цiкаве... Так, англiйська. А навiщо нам англiйська. Я §§ ще в школi гарно вивчила. Що тут ще є такого цiкавого. О, теологiя. Це що?
  -- Наука про релiгi§, - за моєю спиною знову стояв Вова. - Цiкавий предмет, хоча це залежить вiд викладача.
  -- А ти його вже вивчав?
  -- Так, у школi. Будемо сподiватися, що нам пощастить з викладачем. Дiвчата, а в якiй ви групi?
  -- В групi А
  -- Я теж. Це мабуть доля. Ну що, побачимося завтра?
  -- -Почекай, - вiн вже хотiв пiти, але Лiза наздогнала його, - ми збираємося пiти куди-небудь вiдсвяткувати перший день. Не хочеш з нами?
  -- А я не буду заважати? - чомусь вiн подивився саме на мене.
  -- Ну що ти, - я посмiхнулась, - звiсно нi!
  -- Ну тодi я з вами.
  -- Почекай те, хвилинку. Я тiльки допишу розклад.
  
   День був просто чудовий. Найкращий. Ми гуляли мiстом, сидiли в якомусь кафе. З цими людьми менi було легко i комфортно, нiби я знала §х все життя. Лише погода трошки зiпсувала нам вечiр. Знову починалася гроза...
  -- Чому знову ця гроза?
  -- Ти не любиш грози? - Вова дивився на мене з легким здивуванням.
  -- Не люблю, - ранiше я завжди вiдповiдала "ненавиджу", але зараз, дивлячись йому в очi не змогла промовити це слово.
  -- А чому? Якщо це не таємниця, звiсно.
  -- Якi там таємницi. Я сама не знаю, якщо чесно. Тобто немає нiяких рацiональних причин. Просто грiм та блискавка лякають мене. Ще з дитинства.
  -- Зрозумiло. Ти просто маєш подивитися на грозу iншими очима. Тiльки тодi ти зможеш побачити §§ красу. Хочеш, я покажу тобi?
  -- Звiсно. Але не сьогоднi. Якось iншим разом...
   Вiн посмiхнувся, зрозумiвши, що я не вiрю його словам. Яка може бути краса в непогодi? Невже блискавки можуть бути красивими?
  
   Перший тиждень навчання пролетiв як один день. Новi предмети, новi люди, новi знайомства. Вова, як з'ясувалося, теж мешкав у гуртожитку.
  -- Просто тут в мене вчиться старша сестра, - пояснював вiн, коли я запитала, чому вiн так гарно орiєнтується у мiстi, - i я часто при§здив до не§. Вона знiмає квартиру, тому в гуртожитку не жила. I я зустрiчав §§ пiсля пар, ми гуляли мiстом. Ось так все i запам'ятав....
   Маринка з Вiкою при§здили на вихiдних, як i обiцяли. Ми весь день пробiгали мiстом, шугаючи щось цiкаве. Дiвчата по§хали додому повнi вражень, з великою кiлькiстю фотографiй. Я залишилася з гарним настроєм i трохи докорами сумлiння. Я не познайомила §х нi з ким, з тих, с ким спiлкувалася зараз. Чомусь менi здалося це невiрним. Тому ця субота була тiльки нашою. Вона нiби повернула нас у шкiльнi часи...
   А життя поступово змiнювалося. Завдання ставали складнiшими, часу ставало все менше. Навчання нiбито витягувало сво§ пазурi, показуючи, що те що ми вступили, це ще не кiнець...
   Але за вiкном був вересень. Надзвичайно теплий, нiби прощальний поцiлунок лiта. I тому менш за все хотiлося витрачати свiй час на навчання. Набагато веселiше було сидiти десь на лiтньому майданчику кафе, i планувати веселi вихiднi, чи по§здку до лiсу....
  
  -- Дiвчата, можна увiйти? - Вова зазирнув до кiмнати.
   Я сидiла одна i спiлкувалася з Вiкою по мобiльному телефону.
   - Звiсно, Вова, проходь.
   - Вова? - закричала телефонна трубка. Вiка завжди пiдвищувала голос коли хвилювалася, чи була здивована, - Хто такий Вова? Чому ти менi про нього не розповiла? Вiн твiй хлопець?
   - Вiко, заспокойся. Я все тобi потiм розповiм.
   Вова посмiхнувся, нiби чуючи нашу розмову. А може вiн дiйсно щось чув. Вiка кричала дуже голосно....
  -- А де Лiза?
  -- Вiко, почекай хвилинку. Пробач, що?
  -- Де Лiза? - Вiн знову посмiхнувся. Так згодна, це кумедно.
  -- На кухнi, готує чай.
  -- Тодi пiду допоможу §й. Не буду заважати важливiй розмовi.
  -- Вiко, я тебе вб'ю! - закричала я в телефон, як тiльки за хлопцем зачинилися дверi. - Я розумiю, ти не можеш стримувати емоцiй! Але можна хоча б не так кричати! Якщо вiн все чув...
  -- Що, що, вiн тобi подобається? - судячи з тону подруга була дуже задоволена, а отже вже через пару годин, про це буде знати все мiсто, - Ну, ну розповiдай швидше. Хто вiн? Як ви познайомилися? Ви вже цiлувалися?
  -- Вiко! Немає чого розповiдати. Вiн мiй одногрупник. Ми друзi!
  -- Ага, друзi! Ну звiсно! Зробимо вигляд, що я повiрила!
  -- Можеш не вiрити, але не розповiдай нiкому.
  -- Звичайно!
  -- Вiко, це дуже серйозно. Якщо ця iнформацiя дiйде до моє§ мами!
  -- А так, звiсно. - Це був єдиний аргумент, який мiг змусити Вiку мовчати. Вона знала моє маму, i знала, якщо мама хоч запiдозрить, що я присвячую час ще чомусь окрiм навчання, в мене будуть великi неприємностi. - Ну, можна я хоч Маринцi розповiм?
  -- Ну добре, але тiльки Маринi. I повторюю, тут нема чого розповiдати. Ми лише друзi!
  -- Звiсно-звiсно.
   Я почула голоси в коридорi i термiново завершила розмову. Прийшли Вова та Лiза, з чаєм i печивом. Починався новий навчальний тиждень, i завтра в нас був важливий семiнар по теологi§. Тема семiнару: вiрування давнiх слов'ян Ось тому i вирiшили готуватися всi в трьох. Вова це вже вивчав, отже допоможе, раптом що. Та i набагато веселiше готуватися гуртом.
   - А хочете, я розповiм вам цiкаву легенду? - Пiдручники вже всiм набридли тому Лiзину пропозицiю ми прийняли iз захватом.
   - Хочемо! Звiсно хочемо!
   - А звiдки вона?
   - Я не пам'ятаю. Я давно §§ читала. Отже слухайте. Якраз стосується теми.
   Ми влаштувалися зручнiше, а Лiзка, напустивши на себе таємничого вигляду, розпочала:
  -- Всi ви знаєте, що головним богом у давнiх слов'ян був Перун. Бог грому та блискавок, бог вiйни. Але мало хто знає, що в Перуна був син. Нажаль, iсторiя не зберегла його iменi. Але це був гарний хлопець, який одним лиш сво§м словом причаровував i вкушав довiру. Дiвчата закохувалися в нього, парубки хотiли з ним товаришувати. В нього було все: i розум, i врода, i сила. Але була також чорна, наче грозовi хмари душа. Бiльш за все цей хлопець жадав влади. Вiн мрiяв про те, що йому будуть пiдкорятися, що його будуть боятися, що навiть його iм'я будуть промовляти з острахом. Але влади вiн не мав. Багато разiв вiн просив батька надати йому хоч крихту влади. Дати хоч один шанс, одну спробу довести, що вiн гiдний стати таким, як i його батько. Але Перун був розумний, i бачив темну душу хлопця. Тому нiколи не надавав йому влади... тодi хлопець не витримав. Темною нiччю вiн прокрався до чертогiв батька та вкрав в нього грозовi хмари. В ту саму нiч розлилася над свiтом страшна гроза. Вона спалювала сторiчнi дерева, губила одиноких мандрiвникiв, якi вирiшили заночувати в полi. Зрозумiв Перун, яке зло несе його син, i спробував зупинити його. Але не змiг. Хлопець перехитрив власного батька, i майже отримав владу над свiтом. Тодi Перун зiбрав всю свою силу i заблокував сили свого сина. Вiн не змiг вбити рiдну кров. Але грозовi хмари вiдмовилися пiдкорятися верховному богу. Тодi син Перуна забрав §х вiд батька i втiк в невiдомi кра§. З тих самих пiр, вiн лiтає десь по свiту, страшними грозами лякаючи людей, i живлячись §хнiм страхом. А Перун звелiв навiки викреслити сина з усiх iсторiй i навiть iм'я його забули. I кажуть, що одного разу прийде герой, який зможе обернути грозовi хмари назад до влади Перуна. I тодi загине його син, а людство навiки позбавиться страху перед нiчними грозами. Ну як?
  -- Чудово! - Я справдi була у захватi. - А як ти думаєш, це може бути правдою?
  -- Чому б нi.
  -- Брехня! - Вова був незадоволений, - Люди просто лякаються грози, ось i придумали, нiби син Перуна лихий, i хоче всiх пiдкорити.
  -- Тобто ти вiриш в те, що вiн був, але не вiриш в те, що вiн був лихий?
  -- Чому був? Може вiн i зараз десь поряд. А в те що вiн лихий я нiколи не повiрю. Просто люди занадто наляканi.
  -- А я вiрю! - менi не хотiлося сперечатися, проте я дiйсно повiрила цiй легендi, - Навiщо цьому свiту грози? Навiщо грiм та блискавки? От тiльки не треба менi розповiдати про фiзику. Я все це i так знаю. Але якщо мiркувати, як давнi слов'яни. Дощ - це зрозумiло. Вiн приносить прохолоду, напуває землю. А гроза? Ну навiщо вона?
  -- А навiщо свiту квiти? Наприклад рози? За твоєю логiкою вони теж непотрiбнi. Адже тварини §х не §дять. Тодi, навiщо вони?
  -- Вони красивi! Вони створюють красу!
  -- Теж саме можна сказати i про грози.
  -- Ти, що знущаєшся? Вова, ну яка ж в грозах краса! Це ж лише небезпека! Що в них може бути красивого?
  -- Я не буду сперечатися! - Вiн пiднявся i попрямував до виходу, - З тобою безглуздо сперечатися! Ти занадто налякана! Ти така сама, як i вони!
   I вiн пiшов, грюкнувши дверима. Лiза дивилася на мене засуджуючи.
   - Що? Ти теж вважаєш, що вiн правий?
   - Я вважаю, що ви дарма посварилися. В цьому не буде нiякого сенсу.
   - Чудово! Просто прекрасно! I що ж я мала робити?
   - Зараз, ти маєш заспоко§тися. Я пiду.
   Лiза вийшла з кiмнати, а я залишилася. На гранi iстерики. Хотiлося кричати, хотiлося вдарити когось. Але замiсть цього я просто опустилася на пiдлогу i гiрко заплакала. Скоро мо§ сльози змiшалися зi стуком дощових капель по вiконному склу. Надворi знову бушувала гроза. Грiм рокотав, наче намагався комусь, щось довести. Зараз вiн нагадував менi роздратований чоловiчий голос. Я присiла бiля вiкна, дивлячись, як блискавки зливаються в дивному танцi. Сполохи заповнювали пустий двiр i раптово зникали, наче нiчого i не було. Я, наче зачарована, дивилася на це буйство стихiй. "А може, вiн правий - закралася непрохана думка - може, це дiйсно красиво?". Першим поривом було пiти до Вови та попросити пробачення. Вiн дiйсно правий. Я занадто налякана. Але щось не дозволило менi зробити цей крок. Я залишилася в кiмнатi, дивлячись на цi сполохи, вони нiби огортали мене, нiби проникали до само§ душi. Гроза вщухала. А я все не могла вiдвести погляду вiд малюнку дощових капель ну склi....
  
   Темний лiс стояв довкола мене грiзним во§нством. Ранiше, я тут нiколи не була. Все довкола було нiби сповнено яко§сь таємницi, чогось незвичайного. Кожен крок був мов дотик до чогось священного. До чогось, до чого нiхто окрiм мене не має права доторкатися. Над лiсом шумiла гроза, але вона була десь високо. Там, де стояла я не було навiть дощичка. Тут було добре i спокiйно. В дитинствi, я мрiяла про таке мiсце. Мiсце, де можна сховатися вiд страшних грозових хмар. Мiсце, де мене нiколи не знайдуть, доки я сама не захочу вийти. Але зараз менi тут не комфортно. Щось тягне мене вперед, назустрiч грозi. Я починаю рухатися лiсом. Сухе листя спiває пiд ногами, вiтер приєднується до цього спiву. Скоро я починаю розрiзняти мелодiю, а через якусь секунду до не§ приєднується дiвочий голос:

Я лиш вiтер в небесах

Я лиш сонце на узлiссi

Може ти одвiчний страх

Та ти душа моє§ пiснi

Я з тобою, як весна

Ти зi мною, наче янгол

То любов, то лиш вона

Поєднала нас, мiй янгол

Захисти мене вiд слiз

Мiй володар непогоди

Мiй володар диких грiз

Таємничо§ природи

Я прийду до тебе знов

Заберу з душi морози

Принесу свою любов

I знову в небi будуть грози...

   Раптом я розумiю, що вже не чую цi пiсню, а наспiвую §§. Я йду лiсом, пильно вдивляючись в лiнiю горизонту. Там, вдалечинi, є невисокий пагорб. Над ним грохотить грiм, на ньому танцюють блискавки. I серед цих яскравих сполохiв сто§ть хлопець. Я точно знаю хто вiн, хоча вiн сто§ть до мене спиною. Це вiн, той самий, з легенди. Син Перуна. I зараз я розумiю, що вiн не зло. Вiн просто не може бути злом. Я йду до нього спокiйно. Я знаю, що вiн чекає на мене. Я просто маю пiдiйти до нього.
   Лiс закiнчується раптово, ось уже дощ накриває мене, наче морська хвиля. Блискавки танцюють навколо, а я все йду вперед. Я маю його побачити. До вершини пагорба залишається декiлька крокiв. Син Перуна обертається. Я впiзнаю його... i прокидаюся.
  
  -- Знаєш, менi це дещо нагадує... - Лiза дивиться на мене зацiкавленими очима. Ми сидимо в кафетерi§ i п'ємо каву, чекаючи початку пари.
  -- I що це тобi нагадує?
  -- Фiльм "Сутiнки". Пам'ятаєш §х iсторiю?
  -- Лiзо, ну не починай. Я не люблю цей фiльм, тай до чого тут вiн.
  -- Ну як до чого, ти почула легенду. Потiм побачила його у вiснi....
  -- Так, в наш час набагато легше повiрити, що хлопець вампiр, нiж син Перуна...
  -- А уявляєш, от вiн в тебе закохається, i зразу стане хорошим.
  -- Вiн не зло, Лiзо. Тепер я це розумiю.
  -- Ти теж побачила це у вiснi?
  -- Можливо... Вова, зачекай! - я пiдхопилася з мiсця i поспiшила за зникнувши у натовпi силуетом. Я змогла наздогнати його лише на головних сходах.
  -- Чого? - вiн був незадоволений бачити мене.
  -- Я.. я хочу вибачитися. За вчорашнє.
  -- Ти не маєш вибачатися. Це твоя точка зору. - Вiн розвернувся i попрямував через двiр.
  -- Почекай! А якщо я змiнила думку? Якщо зрозумiла, що була не права?
  -- За одну нiч? Неможливо змiнитися за одну нiч. I я не хочу, щоб ти ламала себе через мене. Ти маєш право на сво§ власнi думки. Навiть, якщо вони комусь неприємнi.
  -- Але я справдi..
  -- Алiсо, ну досить. Ти вже виправдовуєшся. Я розумiю, ти хочеш помиритися, але не треба брехати. Все, давай забудемо про вчорашню розмову. Знову друзi?
  -- Друзi. А можна, я тебе запитаю?
  -- Питай.
  -- Те, що ти казав учора, це дiйсно так?
  -- Алiсо, я ж...
  -- Нi зачекай. Я просто хочу зрозумiти. Те, що ти казав, про красу, це правда?
  -- Звiсно.
  -- А ти можеш, показати §§ менi?
  -- А не злякаєшся?
  -- Ну ти ж будеш поряд. I я сподiваюся жодна блискавка не зможе завдати менi шкоди в тво§й присутностi.
  -- Звiдки така впевненiсть?
  -- Звiдси, - я поклала руку собi на серце. - Ну так що?
  -- Добре. В цi вихiднi ми збираємося до лiсу. По§хали з нами, якщо не злякаєшся.
  -- Не злякаюсь.
  -- От i добре. А тепер ходiмо швидше, а то, якщо ми запiзнимося на англiйську, Тамара Петрiвна нас з'§сть.
  
  
  
   В небi знову танцювали блискавки. Я стояла на самому краєчку високо§ скали, а пiд мо§ми ногами шумiло море. Менi не було страшно, хоча в звичайнiй ситуацi§ я б злякалася. Але зараз менi не страшно. Менi все одно. Вiн поряд, тому я бiльше нiчого не боюся. Я повертаюся, щоб зазирнути йому в очi. В очi того, кого кохаю бiльше за життя. Я майже не бачу його, так темно навколо. Темрява огортає нас, i навiть блискавкам не пiд силу §§ розiгнати. Але я нiчого не боюся. Вiн поряд. Вiн не дозволить мене образити. Вiн врятує i захистить мене. Десь там, вдалинi, чути людськi голоси. Нас шукають. Його завжди шукають. Вiн всiм потрiбен. А я йду за ним, куди б вiн не пiшов. Ми пiдемо до них? Вiн обiймає мене, повертаючи обличчям до моря. Нi, ми не пiдемо. Ми залишимося вдвох. Раптом, земля пiд ногами зникає. Вiн все ще тримає мене в сво§х обiймах, але ми вже не сто§мо на високiй скалi. Ми летимо. Летимо над морем, охопленим грозою, летимо над сплячим мiстом, летимо разом з грозовими хмарами... Вiтер огортає нас, вiн несе нас над цим свiтом. Той самий вiтер, який вриваючись у вiдкрите вiкно автобуса проганяє цей чудовий сон...
   Я дивлюся на дорогу, крiзь брудне скло, намагаючись повернути той чудовий сон. Я завжди мрiяла. Мрiяла про крила, про можливiсть злетiти. I мрiяла про того, хто взявши мене за руку, проведе над морськими хвилями... Я часто бачила його увi снi. Але нiколи не бачила його обличчя. Вiн завжди залишався для мене таємницею, таємним принцом, якого я мрiяла одного разу зустрiти. Тому i пiдставляла всiх знайомих хлопцiв пiд цей образ. Поки не один не пiдiйшов...
   - Спляча красуня, прокидайся. При§хали. - Це Вова. Я дивлюся на нього, намагаючись уявити його героєм мого сну. Та нi, не схожий. А може....
   - Що таке? - хлопець здивовано подивився на мене, - в мене що, другий нiс вирiс?
   - Нi. Все гаразд. Я просто ще не прокинулася.
   - Так, навiщо було так рано ви§жджати? - Це Лiза. Вона теж не виспалася. Ми пiднялися ще до свiтанку.
   - Спати будете на природi. Дiвчата, ну що ви, нiби дохлi мухи? Подивiться, яка краса!
   Я поглянула у вiкно, i зрозумiла, що вiн прав. Це було варте того, щоб рано пiднятися у недiлю.
   Автобус нарештi зупинився, i ми вибралися на свiже повiтря. Ще було холодно, на травi ще лежала роса. Ми стояли на вершинi пагорба, а внизу золотою стрiчкою бiгла рiчка. Вона сяяла в свiтанковому сонцi. Оточуючий лiс виглядав таємничим i казковим. Ми декiлька хвили не могли зрушити з мiсця, милуючись нам краєвидом.
   Сам лiс був не таким чудовим, яким здавався згори. Зараз ми радiли, що вирiшили §хати великою компанiєю. Хлопцi допомагали нести речi, та розважали. В лiсi було холодно i темно. Сонячнi промiнi ще не дiсталися його, ще не змогли пробитися скрiзь крони могучих дерев. Цей лiс здавався менi знайомим. Нiби я вже була тут. I, не зважаючи на його таємничiсть i похмурiсть, я була рада, що погодилася i по§хала разом з усiма. В лiсi була якась своєрiдна, дика, небезпечна краса. Нiби ти завжди чекаєш небезпеки, нiби сто§ш на краєчку скали над бурхливим морем....
   Коли ми вийшли до рiчки, сонце вже зовсiм пiднялося. Хлопцi розпалили вогнище, хтось дiстав термос з гарячим чаєм. Ранок починався, починалося життя. Потроху, прокидалися птахи, наповнюючи лiс сво§м дивовижним спiвом. Сонце свiтило в чистому небi, навколо рiки розкривалися чудовi квiти. Життя налагоджувалося. Всi були задоволенi. Нiхто не став досипати, хоча зранку половина компанi§ обiцяла одразу ж по при§зду пiти спати. Хтось з хлопцiв дiстав гiтару, дiвчата почали пiдспiвувати. Починався звичайний день вiдпочинку на природi. Або вiн просто здавався звичайним...
   Дивнi речi почали ко§тися вже через декiлька годин. Вiдбившись вiд компанi§, я вирiшила поблукати лiсом.
  -- А ти не заблукаєш назовсiм? - питали в мене.
  -- Не сподiвайтеся!
   Скоро друзi залишилися далеко позаду. Лiс залишився таким же таємничим, яким був зранку. Сонце майже не пробивалося, тому тут було ще дуже темно. Менi чомусь одразу згадався мiй дивний сон. Лiс був дуже схожий, на той, у вiснi. Тiльки грози не було. Я йшла лiсом, згадуючи слова тiє§ дивно§ пiснi, милуючись дивними деревами. Мене зовсiм не хвилювала можливiсть заблукати. Чомусь, я була впевнена, що це неможливо.
  -- Алiсо? Це ви?
   Я обернулася, i зi здивуванням побачила Едуарда.
  -- Добрий день. Так, це я. Не очiкувала вас тут зустрiти.
  -- Я теж на це не розраховував. Хоча знав, що ще колись зустрiну вас. Я не налякав вас сво§ми розмовами в потязi.
  -- А ви хотiли мене налякати? Дивно, я цього не помiтила.
  -- I вам нiчого не здалося дивним?
  -- Та нi, - я замислилася. Вiдверто кажучи, я не пам'ятала всiє§ розмови, хоча... - Можливо лише те, що ви порiвняли мене з грозою.
  -- Ви не змiнили свого ставлення до цього явища природи?
  -- Не знаю. Але нещодавно я почула цiкаву легенду...
  -- Про сина Перуна? Я вгадав?
  -- Так. Ви знаєте §§?
  -- Я вивчав цi легенди. I можу сказати вам, що в них є багато правди.
  -- Правди? Тобто син Перуна може iснувати?
  -- Чому може? - Едуард посмiхнувся, - Вiн iснує. I може вiн десь поряд з вами.
  -- Не хотiла б його зустрiти.
  -- Чому? Невже вам не цiкаво?
  -- Я боюся. Не його, а грози. Тому i не люблю §§.
  -- Так ось чому ви так дивно вiдреагували на моє порiвняння. Ми всi чогось бо§мося, Алiсо. Не варто цього соромитися. Це зрозумiле почуття. Але хочу вас засмутити, син Перуна дiйсно iснує, i вiн дiйсно володiє силою, здатною пiдкорити грозу. Будьте обережнi, Алiсо. Вiн може бути поряд з вами. Його буде тягнути до вас, бо ви дiйсно нiби людське втiлення грози. I вас буде тягнути до нього.
  -- Це небезпечно?
  -- Це може бути небезпечно для вас. Пам'ятайте, що вiн - це втiлення всiх ваших страхiв. Вiн буде насолоджуватися вашим страхом, Алiсо, нiби вишуканим напоєм. Людський страх потрiбен йому, щоб вижити. Але ваш страх буде для нього чимось бiльшим. Якщо вiн серед вашого оточення, ви не зможете спокiйно завершити навчання. Ви ж знаєте, що не буває гроз взимку. Взимку вiн завжди слабне, але якщо ви будете поруч, вiн буде харчуватися вашим острахом. Ви допоможете йому пережити зиму, але невiдомо, чи зможете пережити §§ самi. Менi дуже шкода, якщо я налякав вас. Ви можете обiзвати мене ненормальним, i повернутися до ваших друзiв. Але, якщо ви хоч на хвилинку повiрили менi, будь ласка придивiться до свого оточення. Син Перуна скоро проявить себе. Зателефонуйте менi, коли побачите його. I я зможу вас врятувати. Ви вiрите менi, Алiсо?
  -- Вiрю.
  
  
   Я сама не знаю, чому повiрила йому. Чому не обiзвала ненормальним. Це було б розумно. Пiти з тiє§ поляни, повернутися до друзiв, i разом з ними посмiятися над iдiотом, який ходить лiсом i обiцяє врятувати вiд сина Перуна. Але я чомусь повiрила. Всупереч логiцi, всупереч усьому. Як в той вечiр, коли повiрила в легенду. Можливо, я вже теж ненормальна? А ненормальним можна навчатися в унiверситетi? Мабуть нi. Потрiбно якось змусити себе забути про цю iсторiю, викинути §§ з голови раз i назавжди. А то скоро при§дуть до мене добрi дядi в бiлих халатиках....
   В небi зарокотав грiм. Ну ось, гроза починається. Потрiбно повертатися до друзiв.
   Але замiсть цього, я чомусь пiшла в протилежний вiд рiки бiк. В небi висiли хмари, лише iнколи §х розбивали блискавки... Грiм виспiвував свою пiсню. I скоро я почала чути слова цiє§ пiснi. Тi самi слова, якi наснилися менi колись. "Вiтаю тебе, моя шизофренiя". Але я чомусь продовжила йти.
   Скоро дерева розступилися, i я побачила той самий пагорб. Отже, недарма вiн менi тодi наснився. Може, це було попередження. Може, потрiбно було одразу сказати Едуарду. Але я не змогла. Майже проти своє§ волi, я продовжила йти. Я йшла до вершини цього пагорба, не знаючи, що станеться зi мною на вершинi...
   Вiн був там. Мiй сон виявися не просто сном. А може. Це теж сон? Можливо я просто сплю? Та нажаль, все це було насправдi.
   На вершинi пагорба стояв Вова. Це вiн був тим самим сином Перуна, якщо вiн насправдi iснував. Вiн стояв, пiднявши обличчя до неба, i дощовi краплi змивали сльози з його очей. Вiн не бачив мене. Але я бачила. Грiм у небi, то був його голос. Блискавки танцювали довкола нього, нiби закоханi дiвчата, намагаючись доторкнутися, втiшити...
   Раптом, одна з блискавок зiрвалася i кинулася до мене. Так могла виглядати ревнива дiвчина, яка побачила суперницю. Я скрикнула. Вова вiдкрив очi i подивився на мене:
  -- Чого ти прийшла? - в його голосi звучала образа, - Ти не знала? Чи не вiрила до кiнця? Тепер дивися. Так, я - син Перуна. Те саме найбiльше зло. Твiй найбiльший страх! Не очiкувала?
  -- Я... я
  -- Не виправдовувався, Алiсо. В тебе це погано виходить... - раптом вiн зiрвався на крик - Ну що ти дивишся! Невже ти ще не вiриш! Ось так виглядай твiй найбiльший острах! Позбався вiд нього! Ти ж знаєш, як це зробити! Я чув твою розмову з Мандрiвником!
  -- З ким?
  -- З Мандрiвником. Я не знаю, яким iменем вiн представився тобi! В нього багато iмен. Ти розмовляла з ним в лiсi, хвилин за десять до цього.
  -- Едуард...
  -- Едуард. Як завжди....
  -- Хто вiн?
  -- Вiн? Вiн той самий герой, який має врятувати тебе! Великий герой, той, кому написано на роду вбити лихого сина Перуна! Ну що ти дивишся на мене! Подзвони йому, ти ж знаєш номер! Вiн раз i назавжди позбавить тебе вiд страху! Ти бiльше нiколи не будеш боятися грози! Як же мало потрiбно для цього зробити! Лише один телефонний дзвiнок! Це ж так просто! Бiльше ти мене не побачиш! Позбався ж вiд страху! Зроби це!
  -- Припини! - В мене по щоках теж котилися сльози. - Вова! Припини на мене кричати! Ти думаєш я хочу цього? Ти справдi вiриш, що я хочу тебе вбити?
  -- Ти хочеш позбавитися вiд страху! А це - єдиний спосiб!
  -- Не треба. Не треба так зi мною. Я ж не знала. Я не вiрила в це до останнього. Я не хотiла вiрити.
  -- В тебе немає вибору. Я дiйсно втiлення тво§х страхiв. Мандрiвник не надурив тебе. I мене дiйсно тягне до тебе. Тiльки в одному вiн не прав. Менi не потрiбен твiй страх.
  -- А я не боюся! - I раптом я зрозумiла, що дiйсно не боюся. Блискавки миготiли навколо, але менi було все одно. Я дивилася йому в очi, i бачила перед собою те саме безкрайнє, бурхливе море. Вiн не може бути злом. Просто не може... - Я не боюся, Вова. I я не збираюся нiкому дзвонити. Менi все одно, будь ти хоч найбiльш лютим звiром. Я не боюся...
   Сльози котилися по щоках. Краплi дощу змивали §х без слiду. Менi дiйсно було все одно. Я не хотiла його втратити. Вiн простягнув до мене руки, i я опинилася в його обiймах. Я плакала, намагаючись заховати обличчя. Вiн втiшав мене. Навколо бушувала гроза. Вперше в життi, вона не лякала мене...
  -- Я не виконав обiцянку. Пам'ятаєш, я обiцяв показати тобi красу грози. Дивися.
   Я пiдняла обличчя. Блискавки знову починали свiй танок. Вони сплiталися разом, i знову розходилися. То ставали в хоровод, то розбрiдалися поодинокими танцiвницями. Грiм наспiвував §м, а вони танцювали. Це був дикий, незвичний людському оку танок. Але в ньому було щось таке, що нiхто не мiг побачити. Нiхто, окрiм мене.... Вперше в життi, я бачила справжню красу грозово§ ночi....
  
  -- А тепер, розкажи менi правду. - Ми сидiли в кафе неподалiк унiверситету. Лiза залишилася на лекцi§, а ми з Вовою втекли.
  -- Яку правду? - Хлопець посмiхався. Вiн все ще не вiрив, що я не боюся.
  -- Всю правду, якщо можна. Те, чого не знають iншi. Те, про що не сказано в легендi. I хто такий Мандрiвник?
  -- Мандрiвник - це той самий герой, який повинен здолати сина Перуна i повернути грози до влади верховного бога. А легенда каже майже всю правду. Тiльки вона занадто сильно згущує кольори. Я не злодiй, i менi не потрiбна влада над свiтом. Тай блискавки не лякають людей. Я маю на увазi, навмисно. Я не харчуюся страхами. Що ще? Ти виживеш, пiсля спiлкування зi мною. - Вiн посмiхнувся.
  -- Це я вже давно зрозумiла. Тiльки, як так вийшло, що ти володiєш грозовими хмарами?
  -- Якось вийшло. А як це завжди буває? Дiти нiколи не слухаються батькiв. Особливо в пiдлiтковому вiцi. Ми посперечалися з батьком, вже не знаю чому. Вирiшив помститися, пiшов з дому, прихопивши хмари. А батько розсердився ще бiльше, i зв'язав мене з ними.
  -- Зв'язав? Що ти маєш на увазi?
  -- Я не можу без них. А вони не можуть без мене. Без моє§ волi на землю не впаде жодна гроза. Але i я без них слабну. Тому нiколи не знаю, чи переживу наступну зиму...
  -- Скiльки ж тобi рокiв?
  -- Не набагато бiльше, нiж тобi. Я проживаю звичайне людське життя, помираю, як i має бути. А потiм, народжуюсь знову. В iншiй родинi, нiчого не пам'ятаючi про минулi втiлення, окрiм того, хто я насправдi.
  -- Але, чому легенда така не справедлива?
  -- Люди завжди боялися грому i блискавок. I бiльшiсть з них, не розумiли, навiщо вони потрiбнi. Вони не бачили краси. Не могли бачити. Тому §м було простiше, щоб я був злодiєм, який прагне покорити весь свiт.
  -- А Мандрiвник?
  -- Вiн вирiс на легендах. Дуже довго вивчав §х, шукаючи правду. Але йому теж було простiше повiрити у брехню.
  -- Вiн сказав, що я схожа на грозу? Що це означає?
  -- Що ти потрiбна менi. Не твiй страх, не твоє спiвчуття, або кохання. Просто ти. Ти просто маєш бути поруч. Не покидай мене. Можливо, ти мiй єдиний шанс пережити зиму.
  -- Не покину. Я нiколи тебе не покину.
   Вiн посмiхнувся, але якось сумно. I я зрозумiла - не вiрить. Мабуть, я не перша дiвчина-гроза у його життi. Можливо, колись давно, була iнша, яка теж обiцяла "Не покину". I пiшла. Але я не пiду. Я доведу йому, що моєму слову, можна вiрити...
  
   Днi летiли майже непомiтно, складалися в тижнi. В життi нiчого не змiнювалося. Ми так само ходили на лекцi§, втрьох готувалися до семiнарiв. Лiза нiчого не знала. Вона залишилася впевненою, що iсторiя про сина Перуна, це всього лише красива легенда. Ми не стали §й нiчого розповiдати, iнакше вона точно вирiшила би, що ми ненормальнi. Тiльки iнодi, вона помiчала нашi погляди, i тихо посмiхалася. А одного разу, наважилася запитати мене на пряму: "Ви з Вовою зустрiчаєтеся?". Тодi я одразу ж вiдкинула це. Хоча, §й простiше було повiрити, що ми намагаємося приховати сво§ стосунки вiд не§. Нехай буде так.
   Пiзнiй вечiр змiнив все в плавнiй течi§ нашого життя. Я вискочила на вулицю буквально на декiлька хвилин, хотiла купити чогось солодкого до чаю. I якось несподiвано зiткнулася з Едуардом. Менi важко було розмовляти з ним, я намагалася приховати, що син Перуна все таки з'явився в моєму оточеннi. Але вiн, мабуть, розкусив мене.
  -- Алiсо, навiщо ви намагаєтеся брехати? В вас це погано виходить. Вам не треба боятися. Просто скажiть менi, хто вiн.
  -- Якщо я когось i боюся, то це вас - я посмiхнулася. - Я ж кажу вам, що нiхто новий в нашiй компанi§ не з'являвся, а всi iншi ведуть себе як i ранiше...
   Раптом Едуард змiнив тон:
  -- Дурне дiвчисько! Мабуть ти закохалася в нього, як i та iнша. Ти намагаєшся врятувати свого найбiльшого ворога.
  -- Вiн не ворог!
  -- Не сперечайся! Я знаю краще! - Едуард вхопив мене за обличчя, дивлячись прямо в очi. Я згадала той пагорб у лiсi, де Вова любив викликати грозу. I як наяву побачила, що вiн знову сто§ть там, дивлячись в небо. Чоловiк задоволено посмiхнувся. - Я так i знав. Вiн завжди був поряд з тобою. Але на цей раз йому не втекти.
   Вiн розвернувся i зник, а я чимдуж побiгла до гуртожитку. В нашiй кiмнатi була лише Лiза...
  -- Ти Вову не бачила?
  -- Алiско, що сталося?
  -- Не бачила?
  -- Та пiшов кудись, сказав що скоро повернеться.
  -- Куди пiшов?
  -- Не знаю... Хоча зачекай, вiн сказав, що якщо будемо його шукати, шукай там, де народжуються грози. Смiшно правда?
  -- Звiсно. Дякую тобi, я скоро.
   Отже, це не моя фантазiя, i Вова зараз на тому самому мiсцi серед лiсу. I Мандрiвник вже прямує до нього. В головi билася лише одна думка: "Я маю врятувати його".
   Я вибiгла з гуртожитку i зрозумiла, що вже не встигну. В небi збиралися грозовi хмари...
  
   Щось страшне ко§лося навколо. Дощ лився з неба, нiби намагаючись змити мене. Це була гроза, але якась iнша. Нiби чужа, жорстока. Саме тако§ грози я боялася все своє дитинство... Я знала, що маю поспiшати. Знала, що потрiбна йому саме зараз, саме в цю хвилину. Але розумiла, що не встигаю. Просто не встигаю. I нiколи не встигну...
   Раптом, навколо мене затанцювали блискавки. Лише секунда, слiпуче свiтло, i я вiдчула, що вiдриваюся вiд землi. Коли наважилася вiдкрити очi, зрозумiла, що сиджу на однiй з грозових хмар, i рухаюся набагато швидше, нiж якщо б бiгла, або §хала машиною... Лiс наближався. Я не знала, що буду робити, але була впевнена, що я потрiбна в тому мiсцi, що я маю бути саме там. Коли я опустилася за кiлька крокiв до пагорбу, то було зрозумiло, що я вже не встигла. Мандрiвник був там. Вiн насолоджувався миттю перемоги. А я нiчого не могла зробити. Не могла навiть поворухнутися. Просто дивилася, як славетний герой, iм'я якого оспiване в легендах, збирається вбити мого лiпшого друга...
   А Вова був напрочуд спокiйний. Зараз вiн казався набагато старшим, зараз можна було повiрити, що вiн син бога, що йому тисячi рокiв. От тiльки навiть зараз, я не могла повiрити, що вiн зло.
  -- Вiтаю тебе, Мандрiвник, - Хлопець посмiхався, дивлячись в небо, - Навiщо ти прийшов на цей раз?
  -- Зараз я раз i назавжди покiнчу з тобою! Злу не мiсце на цiй землi!
  -- Ти дiйсно вiриш в цi дитячi казки...
  -- Не смiй! - Едуард зараз зовсiм не виглядав дорослим та мудрим. Вiн був бiльше схожий на хлопчика, який загрався в iгри. Але йому вдалося взяти себе в руки, - Ти хитрий, син Перуна. Ти завжди був хитрим. Тебе завжди було важко наздогнати. Але тепер ти бiльше нiкому не зможеш завдати зла. Я покiнчу з тобою раз i назавжди.
  -- А може, я все таки не зло?
  -- Ти можеш задурити голову однiй людинi, але нiколи не обдуриш цiлого народу, - в його руцi блиснув клинок. - Зараз, нарештi, я виконаю те, заради чого я живу.
  -- Нi! - тут я не витримала. Можливо, це була моя помилка, можливо, варто було чекати. Але я не змогла. Нiби розсерджена левиця кинулася до Едуарда. Це дiйсно було помилкою. Вiн упiймав мене однiєю рукою.
  -- Ну що ж ви так, Алiсо. Я був кращо§ думки про вас. Я попереджав вас, не пiдходити до нього близько. Але ви самi пiдписали собi вирок.
   Я чекала, що Вова вступиться за мене. Що вiн скаже хоч щось. Але хлопець мовчав... I в цю мить, менi здалося, що найбiльшою помилкою було те, що я повiрила йому. Що не пiшла вiд нього зразу. Менi здалося, що йому все одно, чи буду я жива, чи зараз мене вб'є цей ненормальний. Я повiрила в це, лише на мить. Поки не зазирнула йому в очi...
   Вова мовчав, бо не мiг нiчого вимовити. Я ще не бачила його таким. Нiби невiдома сила охопила його, позбавивши можливостi зробити навiть подих...
  -- Дурне дiвчисько! - Едуард вже вiдкрито насмiхався надi мною, - Ти ж i справдi вiрила, що щось значиш для нього. Ти вважала його другом, а може навiть була закохана. Але ти не була йому потрiбна. Йому була потрiбна твоя сила. Син Перуна не може довго без грози, без людського страху. Ти була б для нього джерелом цього страху. Ти допомогла б йому пережити зиму, але я не певен, чи пережила б ти §§ сама. Ти не єдина така. Але твоя попередниця виявилася розумнiшою. Вона знайшла в собi силу, покинути його.
  -- Вiдпусти §§, - Вова нарештi впорався з тим, що втримувало його, - тобi ж потрiбен лише я. Вiдпусти §§.
  -- Нi, хлопчик. Одного разу я припустився тако§ помилки. Бiльше цього не повториться. Вона покинула тебе, але зберегла згадку про тебе в сво§й душi. Вона до останнього не вiрила в твою загибель. Тому ти змiг вiдродитися. Але тепер ти загинеш в не§ на очах. I вже нi в кого не буде сумнiвiв.
  -- Це не вона. Ти не розумiєш? Це не вона!
  -- Не смiши мене, син Перуна. Не шукай для себе порятунку. Порятунку не буде.
  -- Це не вона. Вона ще жива!
  -- Не може бути, - Едуард виглядав розгубленим, - цього не може бути. Ти просто намагаєшся ошукати мене, син Перуна. В тебе не вийде. На цей раз, ти загинеш остаточно! Не бiйся, дiвчинко, ти будеш жити. Довго жити.
   Мандрiвник вiдштовхнув мене, i я майже без сил впала на траву. Все переплуталося в головi. Джерело... Вона... Не вона.... Ще жива... Що вiн мав на увазi? Хто вона? I хто я?
   Можливо, саме на це i розраховував Едуард. В такому станi я не могла йому завадити. Та чи могла б я йому завадити в звичайному станi? Що я могла протиставити йому? Я могла лише спостерiгати...
   Мандрiвник пiдiйшов ближче, майже до само§ вершини пагорба. Навколо Вови, хоча зараз вiн бiльше нiж колись нагадував сина Перуна i його не хотiлося називати людським i'ям, танцювали блискавки. В руцi Едуарда знову з'явився срiбний клинок. Я очiкувала всього, але тiльки не такого. Мандрiвник скинув руку, i нiж полетiв прямо до однiє§ з блискавок. Лезо пробило §§ наскрiзь. Гроза раптом вщухла. А син Перуна мертвим впав на землю. Я кинулася до нього.
  -- Заспокойся, - в голосi Едуарда було занадто багато гидливостi, - твiй Вова, залишиться живим. Я вбив лише сина Перуна. Менi не потрiбне життя якогось там хлопчиськи.
   Я сама не розумiю, що трапилося далi. Моє тiло почало рухатися проти моє§ волi. З мо§х пальцiв зiрвалася блискавка, i потрапила прямо в серце Едуарду. Чоловiк лише вiдсахнувся. На його обличчi з'явився подив:
  -- Ти дiйсно не вона. Невже легенди не брехали, i в цьому свiтi є та, хто зможе пiдкорити собi лиху силу сина Перуна. Ну що ж, я все одно виконав те, що мав...
   I вiн зник. Просто розчинився у повiтрi, нiби його нiколи i не було...
  
   Пройшло мабуть пiв години. Вова лежав все такий же мертвий. Я розумiла, що вiн не зможе жити, як простий хлопець. Просто не зможе... Я плакала, сидячи поряд з ним. Знала, знала, що може його врятувати. Потрiбно було лише викликати грозу. Але я не могла цього зробити. Не знала як. Сльози падали на землю, а в головi крутилися дивнi рядки дивно§ пiснi. "Я лиш вiтер в небесах... Я лиш сонце на узлiссi..."
   Раптом, щось змiнилося. Повiтря навколо нiби стало густiшим. А в мо§й головi з'явився дивний туман. I раптом, я почала бачити... Бачити те, чого не мала права бачити. Це були його спогади....
   "Гарна темноволоса дiвчина... Напiвтемний зал, якийсь рояль i §§ захоплений погляд... Знову той самий зал, нiби актовий зал якогось унiверситету... Вони сидiли поряд... Його прохання:
  -- Не покидай мене...
   ЇЇ вiдповiдь:
  -- Куди ж я вiд тебе подiнуся...
   Потiм снiги, заваленi дороги... Не продихнути... Вiн кликав §§, вiн намагався пробитися до не§... Вона не вiдкликалася...
   А потiм вона йшла, охоплена сонячним сяйвом, i вона сама сяяла... Сяяла в його очах...
   I знову темний зал... Сцена... Ця дiвчина зовсiм поряд з ним... I §§ слова:
   - Я не можу без тебе....
   А потiм §§ вiд'§зд... Потяг, натовп людей... Вона все таки по§хала... Покинула його... Хоча i зберегла його в своєму серцi..."
   Я боялася поворухнутися, нiби зазирнула в щось заборонене, щось недозволене. Я не мала цього бачити. Я не мала знати нiчого про його минуле життя. Менi було погано. Якщо це дiйсно були його спогади, то перед смертю вiн згадував §§, ту дивну дiвчину, яка полонила його серце...
   I раптом знову, нiби спалах, десь глибоко в серцi. Чиєсь чуже, безхмарне небо. Чийсь бiль, чиясь мрiя про грозу... I чужi, зовсiм чужi слова "Пролетiти по небу, не вiдпускаючи твоє§ руки... Жити заради себе, але дихати тобою..." Я промовляла §х бездумно, бачачи перед очима iнших дiвчат, що кудись бiгли, намагалися встигнути. Тому коли в небi знову зарокотiв грiм, я не вiдразу це зрозумiла. Першi блискавки вступили в свiй танок. Трохи дивний, трохи наляканий. Дощовi краплi падали йому на обличчя, змiшуючись з мо§ми сльозами...
   Коли раптом вiн зiтхнув, вiдкриваючи очi, я розридалася ще сильнiше. На цей раз вiд полегшення. Все гаразд. Вiн живий. I це - головне. А якщо вiн захоче пiти до не§, я не буду тримати його... Все гаразд... Але чому ж менi так боляче?...
  
   Над мiстом гримiла остання для осенi гроза. Сьогоднi вона бiльш за все нагадувала жiночу iстерику...
  
  -- Ну як ти? - промовила я, заходячи до Вови в кiмнату. Пiсля останнiх подiй минув майже тиждень. Вiн вижив, вiн залишився тим, ким i був. Сином Перуна. Страшним повелителем блискавок.
  -- Вже краще. - Тепер вiн мiг посмiхатися. Коли ми повернулися з лiсу, в нього було сильне фiзичне виснаження. Лiкарi звелiли йому лежати в лiжку, багато пити i якомога менше напружуватися. Ми з Лiзою по черзi чергували бiля нього, перериваючись лише на заняття в унiверситетi. Тепер йому точно стало краще.
  -- Дивись, що я знайшла, - я простягнула руки i до нього полетiла маленька шарова блискавка, я знайшла §§ цим ранком, - вона мабуть, остання.
  -- Дякую тобi, - я так радiла, бачачи його посмiшку.
  -- Ну, якщо тобi вже краще, то я пiду...
  -- Почекай, без тебе менi знову стане гiрше.
  -- Сумнiваюся, що Тамара Петрiвна зрозумiє, якщо я скажу §й, що пропустила англiйську через це.
  -- Так, для Тамари Петрiвни навiть смерть не є приводом для пропуску занять...
  -- Одужуй швидше. Я не можу без тебе...
   Вiн поглянув на мене якось дивно. I я зрозумiла, що майже повторила слова своє§ попередницi. Настрiй зразу зiпсувався. Швидко попрощавшись я вискочила на вулицю.
   Я вже давно хотiла знайти ту дiвчину. Просто поглянути на не§, поглянути §й в очi. Я не хотiла вiдпускати його, але якщо вiн захоче пiти, не стала б його втримувати силою. Але просто так ту дiвчину було не знайти. Я не знала навiть iменi. А запитати у Вови не могла. Це означало б, зiзнатися в тому, що бачила...
  
   Все вирiшилося саме по собi. В один з останнiх днiв осенi. Ми гуляли мiстом, коли раптом я побачила §§ обличчя. На одному з плакатiв, бiля кiнотеатру. Це дiйсно була вона, i вона була все такою ж гарною... От тiльки, зараз §й було рокiв тридцять. Отже вона дiйсно була спогадом з минулого життя. А можливо саме про не§ вони сперечались з Мандрiвником. Це вона... Вона ще жива...
  -- На що ти там дивишся? - Вова перехопив мiй погляд, i якось посмутнiшав...
  -- Та так, знайоме обличчя..
  -- Ти бачила?
  -- Бачила, - я одразу зрозумiла про що вiн, i не було сенсу брехати. - Це про не§ ви сперечалися з Мандрiвником?
  -- Нi, про тебе...
  -- Ти розумiєш про що я.
  -- Дурненька, невже ти ревнуєш. Якщо тобi так цiкаво... Так, це вона. Дiвчина з мого минулого життя. Я нiколи не пам'ятаю сво§х минулих народжень, але §§ чомусь запам'ятав. Тай то, уривками.
  -- Тому що, вона була як я?
  -- Нi, я ж казав йому. Вона дiйсно була джерелом, але ти - не вона. Ти бiльше. Ти втiлення справжньо§ грози. Саме ти змогла врятувати мене. Самостiйно.
   Я подивилася на афiшу нового фiльму, на §§ усмiхнене обличчя, згадала ту страшну нiч, i голос, який нашiптував менi рятiвнi для нього слова. I вирiшила не говорити, кому вiн забов'язаний сво§м життям насправдi.
  -- А ти б хотiв...
  -- Що?
  -- Бути з нею?
  -- Алiско, ну що ти, §й же тридцять рокiв.
  -- Я не про те. Там, у минулому життi.
  -- Я не знаю. Це вже не моє життя. Моє життя - це ти. А той хлопець, який жив двадцять рокiв тому, який не мiг дихати без не§.
  -- Не мiг дихати?
  -- Так, так само, як я зараз не можу без тебе. Я - то вже не вiн... I яка буде iсторiя того хлопця, менi вже нiколи не дiзнатися. Ти змiнила свiт, то ж можливо, i §х iсторiя матиме щасливий фiнал...
  -- Гей, де ви там, - нас наздоганяла Лiза, - вирiшили сходити в кiно?
  -- А чому б нi. Це має бути гарний фiльм - Вова нахилився до мене i прошепотiв - вона була талановитою...
  
   Менi важко щось згадати з тих днiв. Занадто часто мiнялися подi§. Життя нiби летiло на вогнянiй колiсницi... Запала в па'ять лише одна темна нiч, наприкiнцi осенi. Лише його слова...
  -- Алiсо..
  -- Що?
  -- Я кохаю тебе...
  
  
   Зиму ми пережили. Пережили разом, пiдтримуючи один одного. На початку весни, коли прийшла пора перших весняних гроз я була поряд з ним. Я тримала його руку, милуючись дивовижним танком блискавок. Я хотiла завжди бути поряд. Не покидати його нi на хвилину... Але прийшли лiтнi канiкули, подружки жадали бачити мене, i я просто не мала права порушувати традицiю нашого щорiчного вiдпочинку разом...
  -- Не бiйся, - втiшав мене Вова, - Я буду поруч...
  -- Правда?
  -- Правда. Тво§ подружки довго будуть скаржитися на погану погоду...
  
   Дiвчата зняли будинок на берегу моря. Днi були теплi та сонячнi, а вечорами за вiкнами часто гримiла гроза... Подружки дивувалися моєму спокою. Вони не знали, хто допомiг менi позбавитися цього страху. Вони не знали, що бурхливе море в поєднаннi з грозовими хмарами, це те, про що я мрiяла безсонними ночами...
  
   Маринка та Вiка мали по§хати на день ранiше, а я залишилася чекати господиню будинку, щоб повернути §й ключi та заплатити за вiдпочинок...
   Ранiше я була iншою. Ранiше, я до безумства боялася грози. I нiколи б не наважилася залишитися одна, в пустiй хатинi, в такий страшний грозовий вечiр. Вiтер виспiвував за вiкном, нiби виманюючи з дому. I я не стала з ним сперечатися. Ключi вiд будинку залишилися на столi, а я зробила крок в грозову нiч.
   Море стогнало i ревiло, пiдкидуючи до неба гори хвиль... Я стояла на самому березi, милуючись дивним танком блискавок, слухаючи пiсню вiтру...
   Вiтер пiдхоплює мене, пiдносить вище хмар, а чи§сь рiднi руки ловлять мене в обiйми...
  -- Я ж обiцяв, що буду поруч....
   I тодi починається моя казка...
  
   Пролетiти по небу, не вiдпускаючи твоє§ руки... Жити для себе, але дихати тобою... Грозовi хмари над нами, бурхливе море пiд нашими ногами... Живимо! Летимо! Вiримо!
   Кохаємо!...
  
  

 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"