Як хочеться знову повернутися в епоху дитинства, жити в роки безтурботного життя й радiти кожнiй дрiбничцi. Чому не можна повернутися? Я би все вiддала за це!..
Дитинство... моє крихiтне, коротке, нiжне, незабутнє, м'якеньке , бiленьке, безхмарне... просте дитинство. Рай, де ти плаваєш на бiлих хмаринках i любуєшся чимось незвiданим i не зрозумiлим для тебе внизу. Але зовсiм скоро ти дорослiшаєш, вiрнiше починаєш. I тi незвiданi та не зрозумiлi далi стають ближчими й кожен спускається з небес на Землю. Та не на довго, адже тiльки - но ти до чогось звикаєш, як... все розсiюється, як туман, як сон чи мрiя. I всi тi сходи та заходи сонця; безхмарне блакитне чи бiленьке вiд хмаринок небо; пiсня кожного листочка, який дуетом iз вiтром спiває пiд час зливи; всi океани, моря, острови чи мiсця, де ти бував: плавав чи так просто прогулювався; а може твiй любий дуб, який з кожним роком ставав все мiцнiше та мiцнiше - вже не те, що було ранiше. З кожним роком воно змiнюється, як твiй внутрiшнiй свiт, як твоя душа, як ти сам, як...
Та невдовзi знову вниз. У пащу до самого диявола... назавжди. Не повертаючись... йдеш своїм шляхом, iнколи зустрiчаючись iз друзями, але дуже рiдко. як шкода, що не можливо злетiти й знову потрапити до раю, а хочеться... бiльше вiд життя.
Так, який жах... пекло, що ще тут можна сказати. А з часом звикаєш. Цiкаво тiльки, скiльки менi потрiбно буде його? Адже все навколо палає, як у пеклi. Тiльки на душi згас вогник i тепер так холодно та якось вогко пiд очима... Аж не звично!..