Жiнка мила посуд. Це було давно, дуже давно. У ту давнину посуд мили в умивальниках, та неодмiнно всi умивальники були емальованi й розфарбованi ззовнi в неприємно ядучий зелений або ж трiшечки лагiднiший темно-синiй колiр. Бiля гарної, впевненої у собi жiнки, не вiдходячи анi на крок, стояло свiтленьке шмаркате хлопченя рокiв чотирьох - худеньке та дрiбоньке, як та стеблиночка, яку в полi з гуркотом блискавок та злив гне могутнiй лiтнiй вiтер, у туманний осiннiй ранок безжально холоне та хилить першим морозним диханням зрадливий осiннiй протяг, i навiть тепле та вогке, сповнене надiї та цiлющого оновлення весняне дихання землi заставляє незрозумiло хвилюватися та боязко тремтiти. Хлопчик дуже часто хворiв, та як би й не хворiв, усе одно б анi трохи не поправився, але лишався би й надалi худеньким та дрiбним - таким вже слабким та кволим народився вiн на свiт. От i тепер, пiсля чергової хвороби, хлопченя, нещасне та безсиле, стояло коло гарної, впевненої у собi жiнки - своєї мами.
Вона вправно поралася з посудом та час од часу поглядала на свого синочка. I стiльки тепла та любовi, безмежної материнської любовi було в поглядi її карих очей, що зрiвнятися з ним, з отим теплом, з отим свiтлом i теплом її погляду не може нiщо на свiтi.
- Ти мiй лебедик бiлесенький, - посмiхнулася та з лагiдною нiжнiстю вимовила мама. Що може бути сильнiшим, що може бути непохитно вiдданiшим за оту безкорисну материнську любов.
Хлопченя було ще мале, але вiдчувало, але вiрило в цю безмежнiсть материнського милування. Й воно собi хотiло якось висловити подяку та любов, любов маленького серденя до своєї ненi, i воно собi хотiло сказати щось значущо щире та безмежно чисте:
- А ти... а ти... а ти мiй снiжок снiжесенький!- радiсний своєю здогадливiстю випалив вiн до своєї гарної, чорнобривої мами.