Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Вiзерунки

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Вiзерунки на кам'яних табличках, знайдених пiд час розкопок, виявилися письменами давньої долюдської цивiлiзацiї. А вгадавши та написавши кодове слово цими письменами, можна вiдкрити портал до iнших вимiрiв...

ВIЗЕРУНКИ

повiсть

(14 листопада 2022)

   Вiзерунки на кам'яних табличках, знайдених пiд час розкопок, виявилися письменами давньої долюдської цивiлiзацiї. А вгадавши та написавши кодове слово цими письменами, можна вiдкрити портал до iнших вимiрiв...
  

0x01 graphic

-1-

   Мої батьки познайомились в iнститутi. Тато вчився на iсторичному i мрiяв стати археологом, а мама - на фiлологiчному i, крiм англiйської та нiмецької, цiкавилася ще й давнiми мовами. Коли вони закiнчили iнститут та одружилися, то вирiшили об'єднати свої знання та професiї в одну. Вони стали разом їздити на розкопки, тато шукав артефакти, а мама розшифровувала написи.
   В однiй з таких археологiчних експедицiй, у Пiвденному Iранi, там, де колись було Перське царство, на межi пустелi, недалеко вiд узбережжя Перської затоки, просто у похiдному наметi народилася я. Сталося це 17 серпня. Коли мiсцевi робiтники, якi допомагали у розкопках, почули з намету батькiв мiй перший крик, вони почали голосно передавати один одному новину:
   - Мiлад! Мiлад!
   - Що вони там кричать? - Запитав маму тато. -- Невже вони вже дали iм'я нашiй дочцi?
   - "Мiлад" - у перекладi з перської означає "народження". - Вiдповiла мама. - Хоча й для iменi це слово цiлком пiдходить. Нехай так i буде - Мiлада!
   Думаєте, моє народження зупинило розкопки? Як би не так! Якщо мама на дев'ятому мiсяцi вагiтностi вiд них не вiдмовилася, то тепер, коли їй полегшало, i поготiв! Я зазвичай лежала в тiнi намету бiля тазика з водою, мама сидiла бiля входу й час вiд часу обмивала мене, щоб запобiгти тепловому удару, та годувала грудьми. А сама у цей час оглядала розкопанi уламки цегли, черепки вiд якогось посуду, глинянi таблички iз записами та акуратно заносила всi виявленi написи та знаки спочатку до ноутбука, а потiм перемальовувала у свiй блокнот. Додому, до Києва ми повернулися лише за три мiсяцi. Тому свiй перший документ - свiдоцтво про народження я отримала також лише через три мiсяцi - 17 листопада.
   Якщо я почала своє життя на розкопках, то мої батьки вирiшили, що й продовжувати його я теж можу на них. Тому щороку ми всi втрьох кудись їздили: я вiдпочивати, а батьки - працювати. Першi три роки це був Пiвденний Iран та Перська iсторiя. Потiм - розчищення стародавнього мiста в джунглях Амазонки i загадки чи то ацтекiв, чи то ольмекiв. Потiм нас занесло до центральної Австралiї. А щойно я склала iспити за дев'ятий клас, ми поїхали до Африки.
   Не дивно, що я з самих пелюшок цiкавилася iсторiєю i до п'ятнадцяти рокiв знала вже кiлька iноземних мов - англiйську, нiмецьку, iспанську, турецьку, читала давньо-єгипетськi, давньо-грецькi та шумерськi написи, розбиралася в давньо-слов'янських мовах i знала понад тисячу символiв трипiльської малюнкової писемностi.
   Гадаю, всi знають про вулкан Елгон на Схiдному Африканському плоскогiр'ї на пiвнiчний схiд вiд озера Вiкторiя (Ньянза), який вiдомий чотирма великими печерами Нгвариша, Кiтум, Макiнгенi та Чiпнiалiл. Цi печери вивченi вздовж i впоперек. Стiни їх покритi сольовими вiдкладеннями, облизувати якi приходять великi тварини i навiть слони. Звичайно ж, через цi вiдвiдини жодних слiдiв стародавньої людини в цих печерах виявити неможливо. Тож моїх батькiв вони зовсiм не цiкавлять.
   А ось у Камерунi на пiвднi Центральної Африки є плоскогiр'я Адамауа. Поблизу знаходяться повноводнi рiчки, навколо ростуть вiчнозеленi тропiчнi лiси, температура в сiчнi не вище 25 градусiв, а в липнi - не нижче 20. Але цей комфортний температурний клiмат порушують двi неприємностi - два дощовi сезони з березня по травень i з жовтня по грудень.
   Та ось одного з цих дощових сезонiв на схiдному схилi Адамауа стався зсув, який вiдкрив нову печеру. А в печерi мiсцевi виявили безлiч кiсток тварин i навiть людей. Чипати їх поки не стали, проте запросили мiжнародну експедицiю палеонтологiв, антропологiв, геологiв, археологiв, спелеологiв, та iнших фахiвцiв, якi цiкавляться подiбними знахiдками. Зрозумiло, серед перших кандидатiв у члени експедицiї записалися й мої батьки.

-2-

   У великих рiчках живуть i великi тварини. Наприклад, крокодили та бегемоти. До того ж на водопiй приходять iншi небезпечнi звiри - слони, тигри, антилопи та iншi. Тому науковий табiр розбили на схилi Адамауа на деякiй висотi, там, де поряд пробiгав невеликий, але дуже чистий струмок. Приїхали ми до Камеруну в серединi червня, коли дощовий сезон вже закiнчився, а мухи цеце вирушили ближче до берегiв Ньянзи. До цього часу тi, хто приїхав сюди ранiше, вже жили не в наметах, а у цiлком комфортабельних збiрних будиночках, збудувавши такi ж i для новоприбулих. Нам дiстався будиночок розмiрами шiсть на чотири метри. Вiдразу входиш у передпокiй два з половиною на два метри, прямо навпроти входу - санвузол два на пiвтора метри з унiтазом, душем та умивальником, налiво - кухня два на чотири, праворуч - вiтальня теж два на чотири. У кухнi встановлено холодильник та стiл з електроплитою, у санвузлi - пральна машина, у вiтальнi - два дивани один навпроти одного та столик мiж ними. Просто над вхiдними дверима з кухнi пiднiмаються сходи на другий поверх. Там знаходяться двi спальнi по два на чотири метри, а над санвузлом першого поверху майже такий самий санвузол, але вже з ванною. Майже як у найкращих готелях! Вода подається трубами спочатку зi струмка у фiльтрувальну ємнiсть, а звiдти - в будиночки. Електрику дають сонячнi батареї та вiтрогенератори. Уявляєте, непрохiднi джунглi Африки - i такi сучаснi умови!
   Я була у захватi. У мене була власна кiмната - я вибрала лiву вiд входу спальню. Кинувши речi, я помчала дослiджувати околицi. На широкiй пологiй площадцi схилу розташувався науково-дослiдний табiр. Вiн складався з двадцяти однакових будиночкiв, у яких жили двадцять дослiдникiв та двадцять їх помiчникiв з рiзних країн, якi спiлкувалися мiж собою англiйською. Я була сорок першою.
   Нова печера знаходилася приблизно на триста метрiв нижче рiвня табору та метрах у семистах лiворуч. Бiля неї вже було споруджено кiлька великих i маленьких куренiв, в яких оселилися мiсцевi робiтники, сподiваючись на додатковий заробiток. Пiд керiвництвом американського геолога Стiва вони вже майже повнiстю розкопали зсув. Про всяк випадок вони просiювали вийняту землю через величезнi сита, якщо щось знаходили, вiддавали дослiдникам, а потiм вiдносили землю до джунглiв i там висипали пiд деревами. Праворуч, на вiдкритiй галявинi палеонтологи та антропологи сортували видобутi з печери кiстки. А прямо передi мною привабливо чорнiв вхiд.
   Чи могла п'ятнадцятирiчна дiвчинка стримати свою цiкавiсть i не полiзти до печери? Звичайно ж нi! У печеру вже було проведено електропроводи та пiдвiшено лампочки. У їхньому свiтлi я побачила майже iдеальний овальний зал приблизно сiмдесят на п'ятдесят метрiв i висотою близько двадцяти. Але це поки що. Яким зал стане, коли з нього винесуть всю землю, що накопичилася за багато рокiв, ще було невiдомо.
   Антропологи вiдзначали, що знайденi скелети не схожi на скелети сучасних людей або якихось iз вiдомих їхнiх предкiв.
   - Це якась невiдома досi гiлка! - Дивувався головний антрополог Анджей iз Польщi. - Вони дуже схожi на кроманьйонцiв, але дещо вищi та тоншi, а мозок у них за розмiрами можна порiвняний з мозком неандертальцiв, хоча формою вiн ближчий до кроманьйонського.
   - Якщо у них мозок, як у неандертальцiв, то вони були дурнiшi за нас? - Наївно запитала я.
   - До речi, молода ледi, мозок у неандертальцiв був значно
   бiльший, нiж у кроманьйонцiв чи сучасних людей. Отже, смiю припустити, що вони були набагато розумнiшi за нас.
   - Яка красуня! - Почула я вигук iншого антрополога - Джорджа з Америки, який, склавши розрiзненi кiстки в єдиний скелет, замилувався отриманим результатом.
   - Де красуня? - Помчала я до нього.
   - Ось, помилуйся! Жiнка рокiв двадцяти-двадцяти п'яти, зрiст - метр дев'яносто три, кiстки настiльки тонкi, що вона мала виглядати в пiвтора рази тоншою за будь-яку з сучасних супермоделей!
   - А це хто? - Показала я на кiстяк поряд.
   - Це чоловiк. Рокiв тридцять-сорок, зрiст - два метри сiм сантиметрiв, скелет теж витончено-подовжений.
   - А скiльки часу вони тут пролежали?
   - Точно дiзнаємось завтра, коли прибудуть прилади та обладнання для датування. А поки що, на примружене око... гадаю, кiлька десяткiв тисяч рокiв.
   Я пiдiбрала з землi плоский овальний камiнчик i знiчев'я крутила його в руках, зiскребаючи пальцями налиплу землю.
   - Мiладо! Пiшли обiдати! - Покликала мене мама, що порсалася разом з татом у купi каменiв, складених праворуч вiд входу до печери.
   - А ви щось цiкаве вже знайшли? - Запитала я батькiв дорогою до табору.
   - Поки нiчого. Але вiдчуваю, що щось обов'язково буде! - Впевнено заявив тато.
   - Звiсно, ??адже з вами приїхала я! А я ж ваш щасливий талiсман! - Пiдтвердила татову впевненiсть я.
   - Талiсман! - Хмикнула мама. - Iди-но, талiсман, руки помий!
   - У струмку чи пiд краном?
   - Де хочеш, тiльки поспiшай! Тут темнiє дуже швидко, а ми до вечора хочемо ще попрацювати.
   Наприкiнцi дня в центрi табору розвели велике багаття, i
   всi дослiдники, посiдавши навколо нього, почали дiлитися своїми знахiдками, гiпотезами та планами на завтрашнiй день. Стемнiло за лiченi хвилини, i раптом iз темряви до вогнища вийшов справжнiй африканський шаман! Одягнений вiн був у звичайну футболку синього кольору та строкату ткану спiдницю. На ногах були звичайнi шльопанцi з перетинкою мiж пальцями, в руках - брязкальця, зробленi з маленьких гарбузiв, на головi - кепка, до якої були пiдвiшенi якiсь камiнчики, пiр'їнки, сухi ягiдки... Був вiн зовсiм молодим i чудово розмовляв англiйською!
   - Доброго вечора! - Привiтався вiн з усiма. - Я - Адiму, мiсцевий шаман. Я стежитиму за тим, щоб вашi розкопки не викликали у наш свiт злих духiв. А зараз я благословлю вас на добрi справи. - I вiн почав повiльно обходити нас по колу, брязкаючи над кожним своїми гарбузиками.
   - Адiму - це ваше iм'я? А що воно означає? - Запитала я його англiйською, коли вiн, закiнчивши обхiд, сiв поруч зi мною.
   - Адiму - значить "унiкальний"! - Гордо вiдповiв той.
   - А скiльки вам рокiв?
   - Двадцять п'ять!
   "Ура!" - Подумки вигукнула я.- "Хоч хтось бiльш-менш близький менi за вiком! А то серед цих стариганiв..."
   До речi, "старигани" були не такими вже й старими, найстаршому з дослiдникiв було лише сорок сiм, а моїм батькам - по тридцять шiсть. Iншi бiльш-менш рiвномiрно розподiлилися у вiкових рамках вiд тридцяти до сорока семи.
   - А де ви навчилися так добре говорити англiйською?
   - Я закiнчив унiверситет у Кембриджi! Дипломований юрист! А потiм ще три роки мешкав у Лондонi. Тому я дуже шанований та освiчений шаман. - Пiдбоченився Адiму i задрав своє пiдборiддя мало не до зiрок, що висипали на абсолютно чорне небо.
   - Тож пiсля Кембриджу ви - шаман?!
   - Одне iншому не заважає. Iнодi навiть допомагає.
   - А я в шаманство не вiрю! - З юнацькою безапеляцiйнiстю заявила я.
   - То й даремно. Я бачу, що ти сама маєш шаманський дар.
   - Який?
   - А ось давай я навколо тебе почаклую, i духи менi пiдкажуть.
   Майже всi дослiдники вже розiйшлися по своїх будиночках, хто вiдпочивати, а хто працювати. Моїх батькiв теж вже не було. Бiля багаття залишалося всього три-чотири особи.
   Адiму встав, i почав повiльно кружляти навколо вогнища, приплескуючи у долонi, притупуючи ногами i спiваючи щось незрозумiле. Поступово ритм прискорювався, а голос шамана ставав все гучнiшим. На його спiв до багаття пiдтягнулися робiтники з мiсцевих, i у вiдблисках багаття на чорному тлi виблискували їхнi бiлi зуби. Адiму вже не танцював, а шалено носився по колу, а завивав так, що звiрi в лiсi з переляку замовкли.
   - Все! - Раптом упав Адiму мало не на мене. - Ти справжня шаманка, надiлена здiбностями у сто разiв бiльшими, нiж у мене. Твоє покликання - розгадати загадку та знайти шлях.
   - Який шлях?
   - А я звiдки знаю? Ти - велика шаманка, тобi має бути виднiше. Я вiдкрив заблокований канал, i тепер духи зможуть спiлкуватися з тобою вiльнiше. Запитай у них.
   - О! Я бачу!!! - Наслiдуючи шамана, завила я. - Я бачу, що вже нiч i нiчого не видно! Треба йти спати: ранок мудрiший за вечiр! - У перекладi англiйською це звучало дещо iнакше.
   - Яка глибока думка! - Здивувався Адiму, який не знав наших прислiв'їв. - Сонце, що сходить, освiтить нас мудрiстю пiсля темного невiгластва ночi...
  

-3-

   Знаєте, як приємно приймати ванну в африканських джунглях? Батьки сидiли за комп'ютерами на диванах у вiтальнi, а я пiднялася нагору, роздяглася i поринула у ледь теплу воду. Тiльки зараз я помiтила, що все ще тримаю в руках той рiвний овальний камiнчик, який пiдiбрала бiля печери. "Нiчого, краще вiдмиється!" - Вирiшила я. - "Його так зручно тримати в руках..."
   Вранцi я прокинулася з камiнчиком у руцi. Ще не пiдводячись, вирiшила його краще роздивитися. Вiн не був рiвним, одна з його сторiн була вкрита борозенками, що утворювали якийсь складний вiзерунок iз рослинними елементами.
   "Гравiрування!" - спалахнуло у мене в головi. - "Це ж справжнiй артефакт! Хiба я не талiсман? От тато зрадiє!" - I я, схопившись з лiжка, помчала вмиватися i чистити зуби.
   У кухню я спускалася урочисто i повiльно, голосно спiваючи туш:
   - Там-там-там-там, тарам-тарам, тарам-тарам, тарам там-там, там-там! Я - талiсман, i я зараз вам щось таке дам-дам-дам!
   - Що ти нам даси? - Викладаючи на тарiлку яєчню iз розiгрiтим на сковородi консервованим м'ясом, запитала мама.
   - Ось! - Я мовчки поклала свiй камiнь перед татом.
   Тато довго i уважно розглядав його, водив пальцем по борозенках i, нарештi, впевнено заявив:
   - Вiзерунок iз рослинними елементами явно штучного походження. Де ти його знайшла?
   - Бiля печери. Спершу вiн таким не був. Вiзерунок проявився, коли я його вiдмочила i вiдмила у ваннi.
   Не закiнчивши снiданку, тато помчав робити вiдбитки каменю в спецiальнiй мастицi, вiддруковувати малюнок на паперi за допомогою сухої фарби, в яку занурював камiнь, знiмати його з усiх бокiв камерою на комп'ютер... Мама з тарiлкою в руках бiгала за ним i вправно обирала момент, щоб засунути ложку зi снiданком йому до рота. Таке вже бувало: захоплений роботою тато забував про все на свiтi i, якщо його не погодувати, мiг залишитися на весь день голодним. Провiвши всi необхiднi зйомки, вiдбитки, фотографiї та вимiри, тато оголосив:
   - Сьогоднi шукатимемо такi каменi! Будемо вiдмочувати, вiдмивати та збирати в коробку тi, якi мають вiзерунки чи якiсь вiдмiтки! Усi за мною! - I вiн кинувся вниз схилом до печери.
   Ми з мамою, скинувши тарiлки до раковини, помчали за ним.
   Бiля печери тато розпорядився, щоб будь-яке знайдене камiння, хоч маленьке, хоч велике, вiддавали нам. Ми розташувалися з двома фанерними ящиками у тiнi неподалiк. Спочатку я теж вiдшукувала в землi, що вiдсiювалася, камiння. Потiм мама попросила, щоб я принесла тазики з водою. Я помчала до табору i зовсiм несподiвано виявила за собою шамана Адiму.
   - А ви зi мною?
   - Я тобi допоможу!
   Нам вдалося вiдшукати в таборi три тазики та два вiдра.
   - Спочатку вiднесемо тазики, а потiм вiдрами будемо тягати воду! - Вирiшила я i побiгла до струмка з вiдром.
   - Воду краще набирати вже там, унизу. - Порадив Адiму. - Менше доведеться нести.
   - Точно! I як я не здогадалася? Хто швидше добiжить донизу?
   Я з тазиками, а Адiму з вiдрами поскакали вниз схилом. Пiсля того, як ми розставили навколо мами та тата тазики i наповнили їх водою, я теж стала вишукувати камiння у вiдсiянiй землi. Але незабаром менi це набридло.
   - Мiж iншим, робiтники вже повисипали цiлi купи землi
   пiд деревами. - Замислено дивлячись у джунглi, промовила я. - А може, в тих купах теж камiнцi залишилися? Можна, я там шукатиму?
   - Одна в джунглях? Там же змiї! - Не погодилася мама.
   - Це ж зовсiм поряд! Вам мене навiть iнодi буде видно!
   - Iнодi! - Хмикнула мама. - Тату, скажи їй!
   - Угу-угу... - Обiзвався тато.
   - Я буду поряд, я стежитиму за її безпекою! - Раптом заявив Адiму, що постiйно крутився поблизу. - Я навiть можу прихопити iз собою ще двох робiтникiв!
   - Ура! Я в повнiй безпецi! - Бiльше я не стала слухати, що ще скаже мама i помчала до лiсу.
   Адiму не змiг знайти двох робiтникiв. Погодилася ще раз просiвати землю лише одна жiнка похилого вiку. Вона постiйно мовчала i лише точно виконувала розпорядження Адiму. Потiм я дiзналася, що це була його мати, а звали її Кiоджа - "Диво".
   Ми порсалися в купах просiяної землi днi зотри, вiдзначаючи вже перевiренi стрiчками, якi прив'язувала до гiлок Кiоджа. За цей час у мами з татом вже назбирався цiлий ящик камiнцiв з вiзерунками, деякий внесок у який зробили i ми з Адiму та Кiоджею. Тепер я займалася вiдмиванням цих камiнцiв.
   - Мамо, тату, подивiться! Деякi камеiнчики мають дiрочку, щоб їх можна було повiсити на шнурок. Можна, я такi складатиму в окрему скриньку?
   - Звичайно! Пересортуй їх усi.
   I я почала займатися сортуванням вже вiдмитого камiння, принагiдно розглядаючи їх вiзерунки. Камiнцi з дiрочками так i просилися, щоб я їх повiсила. Я знайшла на складi цiлу бобiну синтетичної мотузки i стала просувати її вiдрiзки в дiрочки таких каменiв.
   - Куди б їх повiсити? - Почала я озиратися.
   - Зараз зробимо! - Миттєво вiдгукнувся Адiму i кудись по-
   бiг.
   Всього через пiвгодини бiля нашого будиночка були вкопанi в землю двi рогатини на мiй зрiст. На цi рогатини Адiму поклав товсту палку, на яку я змогла вiшати стародавнi "кулони".
   Згодом "кулонiв" стало так багато, що довелося встановити ще кiлька таких "вiшакiв". Тодi я почала сортувати на них "кулони" за якiстю: просте камiння з борозенками без заливки, камiння з бурштиновою заливкою, окремо напiвдорогоцiнне камiння з вiзерунками, залитими металевими сплавами, та окремо дорогоцiнне камiння iз золотими та срiбними вiзерунками.
   Через кiлька днiв аналiзiв, перевiрок i повторних перевiрок стало ясно, що скелетам людей i знайденим у печерi артефактам бiльше мiльйона рокiв.
   - Неможливо! Цього просто не може бути! Але ж це є! - Бiгав табором головний антрополог Анджей. - Кроманьйонцi з'явилися лише сорок тисяч рокiв тому! Мiльйон рокiв тому не могло бути таких розвинених людей!
   - Та ще й таких вправних, якi вмiють створювати отакi складнi вiзерунки! - Пiдливав олiї у вогонь тато, коли Анджей пробiгав повз нашу камiнну вiдмивальну. - Неможливо! Неможливо! - I Анджей бiг далi.

-4-

   До середини серпня печера була майже повнiстю вiдчищена вiд землi та наносiв, усi кiстки зiбранi у скелети, покладенi в ящики та пiдписанi. Усi каменi розсортованi, сфотографованi, перемальованi та вiдтиснутi. Ложбинки вiзерункiв на деяких каменях були залитi золотом, срiблом, сплавом золота i срiбла i навiть смолою, яка за мiльйон рокiв перетворилася на бурштин. Самi каменi були i простими рiчковими, i обробленими уламками скелi. Попадалися навiть напiвдорогоцiннi та дорогоцiннi, наприклад, опал, смарагд, берил, колумбiт, егiрiн, бiсмутомiн, гранат, хризолiт, лазурит та iншi. Провiвши ретельний аналiз, Стiв заявив, що i з металами, залитими у вiзерунки, теж не все так просто. Усi вони виявились сплавами з якимось невiдомим металом, якого просто не було у таблицi Менделєєва.
   - Це що ж виходить, вони що, не з Землi? - Запитала я на чергових зборах навколо багаття. - Може, цi люди прилетiли з космосу?
   - Iнопланетна цивiлiзацiя! - Хмикнув керiвник усiєї експедицiї, найстарший дослiдник, професор iз Англiї доктор Грей. - Про це я забороняю навiть думати! Тiльки дослiдження, лише факти! Фантастичнi припущення, будь ласка, тримайте при собi. Висновки робитимемо потiм!
   - Все зрозумiло. Просто долюдська цивiлiзацiя. - Знизав плечима тато.
   - Чому долюдська? - Запитав геолог Стiв.
   - Тому що вид людей, до якого належимо ми, з'явився значно пiзнiше. - Пояснив антрополог Анджей. - А цивiлiзацiю ми створили взагалi порiвняно недавно, якихось п'ятнадцять-тринадцять тисяч рокiв тому.
   Про те, що знайденi люди мали цивiлiзацiю, нiхто й не сперечався. Вхiд у печеру, звiльнений вiд наносiв, виявився вирiзаним у скелi у виглядi складної ажурної арки i був розмiром лише три на п'ять метрiв. I зсередини, i ззовнi ця арка теж була прикрашена вiзерунками, в борозни яких була влита смола з домiшками невiдомого металу. Пiдлога в печерi виявилася колись ретельно вирiвняною та вiдполiрованою. На неї було нанесено симетричний вiзерунок, у борозни якого було залито сплав мiдi, золота i того "чогось невiдомого".
   Вiд дальньої стiнки печери до виходу в скелi вирiзали iдеально рiвний канал глибиною майже до метра, а шириною близько шiстдесяти сантиметрiв. Археологи зробили висновок, що колись ним текла вода. Можливо, в тi далекi часи нашого струмка не було, а був iнший, що витiкав iз печери. На серединi каналу в його стiнках було просвердлено отвори дiаметром сiм з половиною сантиметрiв, якi утворювали труби, що вели до бiчних стiн. Частина цих труб уже зруйнувалася i розкришилася, але деякi дiлянки цiлком збереглися.
   Ретельно очищенi та вiдмитi бiчнi стiни печери виявилися строго вертикальними та iдеально рiвними. Вони були оздобленi малюнками. Лiворуч сидiла жiнка в позi лотоса, її руки були пiднятi до рiвня голови та симетрично розведенi в сторони. На головi був якийсь складний убiр iз рослинними елементами, а на шиї зображено намисто з п'ятьма камiнцями. Каменi були такими самими, якi знаходили ми, але рiзних розмiрiв: у центрi - великий, по краях вiд нього - меншi, а потiм ще меншi. Всi вони були всiянi вiзерунками, обведеними овалами. Взагалi, всi каменi, якi ми знаходили, були схожi або на овали, або на прямокутники зi скругленими кутами, або на яйце в розрiзi, у якого верхня частина з дiрочкою для шнурка була трохи вужчою, нiж нижня. Жiнка була одягнена лише у коротку спiдничку з орнаментом по краю. Праворуч i лiворуч вiд неї сидiло по двi жiнки значно менших розмiрiв, зображених у профiль. Крайнi, сидячи на колiнах, поклали руки на плечi тих, що сидiли бiля головної, а тi простягали пiднятi руки до центральної, не дiстаючи навiть до її лiктiв. Все зображення було iдеально симетричним.
   До речi, я давно помiтила, що люди долюдської доби дуже любили симетрiю. Всi вiзерунки, виявленi нами i на камiнцях, i на входi, i на пiдлозi - були симетричними.
   Пiд центральною жiнкою був помiщений великий вiзерунок, а з бокiв вiд нього в два ряди ще по чотири меншi вiзерунки - два зверху та два пiд ними. Кожен вiзерунок був обведений овалом, а потiм вся композицiя вiзерункiв обведена прямокутником iз закругленими кутами. Таке ж симетричне зображення було i на правiй стiнi, тiльки тут були чоловiки - у центрi великий, а з бокiв вiд нього - меншi.
   Пiд найбiльшим вiзерунком лiвої композицiї зi скелi вис-
   тупала вирiзана у виглядi квiтки кам'яна чаша. Мабуть, колись у неї надходила вода iз центрального каналу. Чаша була майже цiлою, вiд неї лише вiдкололося кiлька фрагментiв, якi ми знайшли поряд. Тому цю чашу вдалося дуже швидко вiдновити. У нiй ми знайшли кiлька плоских опалiв iз вiзерунками у прямокутнiй рамцi iз закругленими кутами.
   Знаючи, що тi люди любили симетрiю, ми почали шукати чашу бiля правої стiни. Ця стiна вся була вкрита трiщинами, а сама чаша повнiстю зруйнована. Декiлька археологiв бiльше тижня збирали її з уламкiв, пiдбираючи i приклеюючи їх один до одного, як пазли.
   Коли вазу було зiбрано та встановлено, симетрiю вiдновлено i все ретельно вимито, зал став виглядати урочисто та чудово. Окрiм задньої стiни. Колись давно тут стався обвал, i вся задня стiна являла собою купу величезних валунiв вагою вiд ста кiлограмiв до п'яти-десяти тонн. Настав час зайнятися i цим камiнням.

-5-

   Вранцi 17 серпня я прокинулася з вiдчуттям свята всерединi душi. "У мене день народження! Менi виповнилося 16 рокiв!" - подумки спiвала я. Швиденько прийнявши душ i одягнувшись, я спустилася вниз. У якостi святкової страви мама приготувала торт iз бананово-борошняних млинцiв, складених один на одного, i перемазаних фейхоа-манговими прошарками, для яких тато вчора перемолов кiлька манго i купку фейхоа, а потiм змiшав їх в однорiдну масу.
   - Шановний Адiму! - Гукнула мама через вiкно шамана, який щоранку приходив до нашого будиночка i потiм цiлий день слiдував за мною, наче тiнь.- Зайдiть до нас! У Мiлади сьогоднi день народження!
   - Мир i благополуччя вашому будинку! - Вiтав нас Адiму, сiдаючи поруч зi мною на диван у вiтальнi. - То як? Вже спiлкувалася з духами? - Як i щоранку запитав вiн у мене.
   - Не знаю. - Ухильно вiдповiла я i, щоб не образити Адiму, додала: - Якщо за спiлкування з духами не прийняти звiдкись взяту впевненiсть, що сьогоднi станеться диво.
   - У день повнолiття обов'язково має статися диво! - Впевнено кивнув Адiму.
   - Якого повнолiття?! - Вiдгукнувся тато. - Мiладi лише шiстнадцять рокiв!
   - У нас шiстнадцятирiчнi дiвчата вже вважаються повнолiтнiми i можуть виходити замiж. - Пояснив йому Адiму.
   - Я тобi дам замiж! У нас за спокушання таких дiвчаток у в'язницю на п'ятнадцять рокiв можуть посадити!
   - Я це просто так сказав, я не збираюся брати за дружину вашу дочку! - Почав виправдовуватися Адiму.
   - А я не збираюся замiж! Де мiй подарунок?
   - Iз подарунком у нас не вийшло. - Засмучено пробурмотiла мама. - От повернемося додому, тодi щось купимо. Ось завжди у нас так! Адже можна було купити подарунок наперед!
   - Мудра мисля приходить опiсля. - Значущо пiднявши вказiвний палець вгору, сказав тато.
   - Нiчого страшного, я сьогоднi сама знайду собi подарунок! - Заспокоїла я батькiв. - То що? Йдемо на роботу?
   Сьогоднi почали розбирати та виносити назовнi найдрiбнiшi з каменiв завалу бiля задньої стiни печери. Розбирали завал робiтники пiд керiвництвом Стiва, потiм виносили їх назовнi для огляду археологами, а потiм пiд керiвництвом начальника експедицiї доктора Грея укладали у стiнку, вiдокремлюючи таким чином майданчик перед печерою вiд джунглiв.
   Я бiгала то до стiни, що розбирається, то оглядала винесене камiння, то радила, як краще укладати камiння в стiнку. Дуже потрiбнi були комусь мої поради! Але ж не могла я просто мовчки спостерiгати! Адiму бiгав за мною, час вiд часу втрачаючи то один, то iнший шльопанець i затягуючи мотузку, яка пiдтримувала його спiдницю та постiно намагалася розв'язуватися.
   - Тут скелет! - Раптом пролунав iз печери чийсь крик.
   Усi кинулися туди. Бiля краю завалу, притиснутий лише одним каменем вагою близько ста п'ятдесяти кiлограмiв, лежав повний скелет з пробитим черепом. То була жiнка. Серед кiсток був i камiнь iз вiзерунком та дiрочкою для шнурка.
   - Мамо, тату! Можна цей камiнь буде моїм подарунком? - Запитала я. - У нас таких уже багато.
   - Добре. - Погодився тато. - Тiльки спочатку помий його, опиши, зроби злiпок...
   - I вiдбиток, i фотографiї, i внести до комп'ютера, а ще пронумерувати... - Почала я перераховувати знайомi процедури.
   - От бачиш, ти й сама все знаєш.
   - А потiм можна буде з'їздити до мiста i купити до нього срiбний ланцюжок. - Додала мама.
   - Я вiдвезу її на мопедi! - Пiдхопив Адiму. - Тим бiльше менi самому треба у шаманську лавку, щоб купити деякi чаклунськi атрибути.
   Вiдмитий i вiдчищений камiнь виявився зеленувато-блакитним опалом п'ять на три з половиною сантиметри не овальної, а яйцеподiбної форми з дiрочкою у вузькiй частинi.

0x01 graphic
0x01 graphic

   У борозенки вiзерунка було залито сплав золота, срiбла i "того", як ми почали називати невiдомий на Землi метал. Товщина каменю виявилася сiм мiлiметрiв, а з тильного боку була зображена майже справжня Зiрка Давида - гексаграма з двох правильних трикутникiв, накладених один на iнший. Тiльки сторони цих трикутникiв були не прямими, а дугоподiбними, увiгнутими всередину. Символ юдаїзму мiльйон рокiв тому? Нi, мабуть, євреї просто запозичили цей давнiй символ, побачивши його на якомусь артефактi. Зiрка не була вигравiрована, вона складалася з прорiзаних i опуклих дiлянок, що чергувалися, а в серединi неї було кругле заглиблення дiаметром три мiлiметри i глибиною чотири. Домовившись, що до мiста ми з Адiму поїдемо завтра, я поки що повiсила свiй "кулон" на шнурок i надягла його на шию.
   А вночi я плакала. Плакала, не прокидаючись i не бачачи жодних снiв. Просто замiсть темряви навколо мене був розлитий безпроглядний смуток.

***

   Пiсля снiданку Адiму пiдiгнав до нашого будиночка свiй мопед, i ми поїхали до мiста. Адiму вiдразу ж повiз мене не в центр, а на окраїну ринку, до ятки, в якiй продавалися рiзнi чучели, черепи, сухi трави, дерев'янi маски, кiстянi голки та безлiч всiляких незрозумiлих речей, якi наводили священний жах. Тут же продавалися мiднi та залiзнi, алюмiнiєвi та мельхiоровi, золотi та срiбнi каблучки, ланцюжки, шпильки, заколки та iншi прикраси. Поки Адiму набивав свiй рюкзак якоюсь чаклунською атрибутикою, я вибирала срiбний ланцюжок. Вибрала досить мiцний, щоб не порвався пiд вагою каменю. Плетений вiн був не зi звичайних кiлець, а з майстерно переплетених мiж собою маленьких "вiсiмок". Продавець щось заговорив невiдомою менi (поки що!) мовою.
   - Що вiн каже? - Запитала я Адiму.
   - Каже, що зараз сам повiсить цей ключ на ланцюжок.
   - Ключ? Який ключ? Чому ключ?
   - Не знаю. Може, вiн так називає кулони.
   - Гаразд. Ти готовий? Поїхали назад!
   На мопед я сiдала вже з кулоном на срiбному ланцюжку. Мамi та татовi моя прикраса теж дуже сподобалася. I ввечерi ми обмили подарунок мангово-ананасовим соком. А вночi я знову плакала. Щоранку до самого сезону дощiв я прокидалася на мокрiй подушцi. I завжди пiсля цього мене тягло до завалу в печерi.

***

   Розiбравши все бiльш-менш дрiбне камiння завалу, геологи та спелеологи заявили, що для розбирання великих валунiв необхiдно пiдготуватися. Їм треба було розрахувати розмiри та перерiзи пiдтримуючих залiзобетонних балок, виписати необхiдну вантажопiдйомну технiку, намiтити план робiт. Тому перед початком дощiв табiр згорнули i майже всi роз'їхалися по домах. Необхiдно було опрацювати отриманi данi, написати звiти про експедицiю та науковi статтi. Доглядати за табором залишилося кiлька наукових спiвробiтникiв, а також Адiму, який зiбрав iз мiсцевих загiн сторожiв.
   А менi час було вчитися. Я пропустила цiлий мiсяць десятого класу, i тепер менi треба було наздоганяти програму. Завдяки чудовiй пам'ятi вчилася я непогано. Програму я наздогнала всього за пару тижнiв, тому мала багато часу для занять iз вiзерунками. Я вводила їх у комп'ютер, сортувала за розмiрами та формами, за частотою вживання i будь-яким iншим ознакам, що приходили менi на думку. Я вже не просто припускала, а була впевнена, що це не простi вiзерунки. То була писемнiсть!

-6-

   Перед тим, як розпочати систематизувати знаки, я привела всi вiзерунки до одного масштабу. Виявилося, що однi й тi самi елементи, якi зустрiчалися у рiзних вiзерунках, й за розмiрами були однаковими. Так, зовсiм маленьких знакiв було лише чотири. Горизонтальнi зображення розташовувалися одне пiд одним i вiдокремлювалися цими дрiбними знаками. Зверху завжди стояв один iз шести знакiв трохи бiльших розмiрiв. Потiм я вiдокремила десять знакiв середнiх розмiрiв та двадцять шiсть великих. Причому виявилося, що десять знакiв можна було скласти в п'ять симетричних пар. З двадцяти шести великих знакiв у пари складалося лише двадцять - тобто десять симетричних пар. Шiсть знакiв симетричних аналогiв не мали.
   Кожен вiзерунок в овалi я стала називати "реченням". Порядок "слiв" у цих реченнях завжди суворо дотримувався: зверху завжди стояв один iз шести маленьких знакiв, потiм "слово", що починається i закiнчується великими знаками, мiж якими стояли середнi, iнодi один над одним. За цим "словом" завжди стояв один iз найменших знакiв, пiд яким зображалося "слово", що складалося з середнiх знакiв по краях i великих у серединi. У всiх цих "словах" було, як правило, по чотири знаки - два великi та два середнi. Рiзниця була лише в тому, що в одних по краях були великi знаки, а в iнших - середнi.
   Ще були слова, що складалися з трьох знакiв. Якщо таке слово стояло пiсля першого, воно теж починалося i закiнчувалося великими знаками, якщо пiсля другого - великий знак мiстився мiж середнiми. Вiд чотирьохзнакових "слiв" тризнаковi вiдокремлювалися крапками з групи тих чотирьох найменших знакiв. Наприкiнцi "речення" нiчого не ставилося, тому я припустила, що тi шiсть знакiв на початку є знаками, рiвноцiнними нашим точкам, знаками оклику чи питання.
   Що означають ще шiсть великих знакiв, якi не мали симетричних партнерiв, поки що було зовсiм незрозумiло. Принаймнi до зимових канiкул у мене вже було складено граматичну таблицю. Залишалося тiльки навчитися читати цi знаки. Але як? Увi снi, як Менделєєву, розшифровка цiєї таблицi менi чомусь не снилася. Снився менi, як i ранiше, глибокий смуток i, хоча я вже не так часто плакала, увi снi мене весь час тягнуло до печери, до тiєї стiни, що обвалилася, яку я всю нiч намагалася розiбрати. Iнодi такi сни закiнчувалися обвалом i страшною темрявою, вiд якої я прокидалася у холодному потi.

***

   Батьки збиралися летiти до Африки вiдразу пiсля Нового року i поки не вирiшили, вiзьмуть мене з собою чи вiдправлять до бабусi та дiдуся до Тернополя. Я, звичайно ж, поривалася в Африку i приводила купу аргументiв на користь цього рiшення. Я просто була впевнена, що пiд завалом знайду розгадку всього, що сталося колись давно, майже мiльйон рокiв тому.
   I раптом розпочалася пандемiя. Передбачалося, що вона затягнеться на цiлий рiк, i все навчання було переведено на вiддалення. То яка рiзниця, звiдки включатись у мережу - з Африки чи з Тернополя? Хтось там нагорi прийняв рiшення за нас, i ми всi полетiли до Камеруну, до плоскогiр'я Адамауа.

-7-

   До табору ми прибули наприкiнцi сезону дощiв. При температурi 22-24 градуси було дуже задушливо через пiдвищену вологiсть.
   - Справжня сауна! - Весело подiлився своїми враженнями антрополог Анджей, який приїхав на пару днiв ранiше. - Зате у печерi вiдносно сухо. Ми вже почали встановлювати крiпильнi балки, а мiсцевi, поки нас не було, з дрiбного камiння висипали пiд'їзну дорогу для великої технiки.
   - Це я розпорядився! - Похвалився шаман-юрист Адiму.
   - То ти тепер керуватимеш будiвельними роботами? - Запитала я.
   - Нi, я буду твоїм асистентом.
   - Ов-ва! Не я асистент, а у мене власний помiчник?! Це ж
   треба! Чому ти так вирiшив?
   - Не я вирiшив, менi духи пiдказали.
   Взагалi добре, що йому так духи пiдказали. Я носилася пiд тихим дощем по схилах гiр, залазила в рiзнi щiлини та яри, долала вершини пагорбiв, зарослi джунглями, i тицяла свiй нiс усюди, де треба i не треба. Якби Адiму не слiдував за мною по п'ятах, я могла б або звернути собi шию, або провалитися в карстовий промив, або заплутатися у лiанах, або потрапити на обiд дикiй кiшцi, що причаїлася, або не помiтити змiю...
   Щодня я насамперед бiгла до печери, притискалася до найбiльшого каменю i слухала... Що слухала? Та хто його знає? За каменем чути нiчого не було, у печерi шумiли i розмовляли робiтники, якi закiнчували пiдготовку до розбору завалу, а в головi, серед повної темряви шарудiли якiсь незрозумiлi думки.
   Якось уночi, пiдкоряючись якомусь незрозумiлому поклику, я вийшла з будиночка i пiшла до печери. На пiвдорозi до неї мене наздогнали батьки.
   - Мiладо! Стiй! Ти куди йдеш у темрявi?
   Виявляється Адiму, який побудував свiй африканський курiнь над цiлком комфортним сучасним наметом бiля нашого будиночка, пiдняв тривогу, розбудив моїх батькiв, i вони втрьох кинулися мене наздоганяти.
   - Менi треба. Його треба врятувати... - Вiдбиваючись вiд їхнiх рук, я намагалася йти далi.
   - Кого його? - Здивувалася мама.
   - Не знаю. Треба поспiшати.
   - Завтра з ранку розпочнуться роботи. Сама ти все одно завалу не розбереш! - Утримував мене тато.
   Нарештi, пiсля хвилин п'ятнадцяти боротьби з татом i мамою, їхнi доводи, перебравшись через завали, що клубилися в моєму мозку, досягли мого розуму i я пiшла спати.
   На ранок усi фахiвцi, асистенти, робiтники та допитливi мiсцевi зiбралися бiля печери. Керiвник експедицiї доктор Грей дозволив розпочинати. Усерединi запрацювали вiдбiйнi молотки.
   - А чи не легше було би пiдiрвати це камiння динамiтом? - За пiвгодини очiкування поцiкавилася я. - Бах! I готово!
   - Бах! I буде новий обвал, який засипле все, що ми вже вiдкопали! - Iз нотками моїх iнтонацiй вiдповiв геолог Стiв.
   - Я вже не можу терпiти! Скорiше б!
   - Перший камiнь пiшов! - Пролунало з печери. - Розiйдись!
   Тягач, що з'явився з отвору, витяг назовнi величезний камiнь вагою, мабуть, близько пiвтони.
   - Ура! - Закричала я i кинулася повз тягач у середину.
   - Куди? - Схопив мене за руку доктор Грей. - Нiхто без мого дозволу туди не ввiйде!
   - Вiн там лежить! Пiд великим каменем праворуч! - Виривалася я.
   - Хто б там не лежав мiльйон рокiв, полежить ще трохи. Каменi треба розбирати поступово, за схемою, розрахованою геологами та спелеологами. Доберемося i до твого каменю.
   До "мого" каменю дiсталися вже по обiдi. Коли його пiдняли i завантажили на платформу, виявили розчавлений майже до плоского стану скелет. Роботи з розбору завалу були припиненi, i антропологи розпочали скрупульозний збiр уламкiв кiсток того, хто загинув мiльйон рокiв тому.
   - Ось тут! - Влiзла я пiд руку Стiва, розгрiбаючи кiлька кiсток грудної клiтини. - Ось! Знайшла! - Я намацала в пилюцi та кам'янiй крихтi такий самий кулон, як той, що висiв у мене на шиї. - Це моє!
   - Гаразд, добре, твоє! Тiльки не забудь запротоколювати! - Поспiшив позбутися мене тато.
   - Адiму, бiжимо! - Кинула я через плече шаману, i не дивлячись помчала до табору.
   Вiдмитий та вiдчищений кулон виявився дуже схожим на
   мiй: той же камiнь - зеленувато-блакитний опал п'ять на три з половиною сантиметри не овальної, а яйцеподiбної форми з дiрочкою у вузькiй частинi. Той же сплав золота, срiбла i "того", як ми стали називати невiдомий на Землi метал, влитий у борозенки вигравiруваного вiзерунка. Вiзерунок був iдентичним, тiльки верхнє слово вiдрiзнялося.

0x01 graphic

   Такою ж була i товщина каменю - сiм мiлiметрiв, i "Зiрка Давида" на тильнiй сторонi. Чередування прорiзаних та опуклих дiлянок цiєї зiрки було не таким, як на моєму кулонi. Там, де в мене була борозенка, тут була опуклiсть, де в мене була опуклiсть, тут була борозенка, а в серединi "зiрки" замiсть поглиблення був стрижень заввишки чотири мiлiметри i дiаметром близько трьох. Я поєднала опуклостi та борозенки обох кулонiв, i вони злилися в одне цiле.
   - З'єдналися! - Зрадiла я. - Це як ключ, вони, мабуть, створювалися у парi.
   - Так, тепер їхнi душi з'єдналися... - Пробурмотiв Адiму. - Тепер ти все дiзнаєшся...

-8-

   Цiєї ночi менi вже не снився смуток. Снилися лише радiсть та надiя, кохання та щастя. Ми вдвох (з ким?) лiтали у небi, узявшись за руки, i говорили одне одному слова кохання...
   Прокинувшись, я записала i ретельно замалювала знаки, що приснилися менi вночi: жiнка - МуаМ, чоловiк - ДуаД, кохання - ЛууЛ, кохати - уЛЛу.

0x01 graphic

   Верхнє слово на моєму кулонi було МуаМ - жiнка, а на другому - ДуаД - чоловiк. Я точно знала, що знайдений пiд великою брилою скелет належав чоловiковi, закоханому в жiнку, скелет якої ми знайшли ранiше i кулон якої я взяла собi як подарунок. А ще я знала, як їх звали: жiнку - ҐеаВеаХ (ранкова зоря), а чоловiка - ЦуоРуоЧ (зоряне небо). Взагалi, всi iмена у людей того часу мали по п'ять або по сiм знакiв - три великi i чотири або два середнi i всi вони означали що-небудь з їхнього життя.
   Наступної ночi менi наснилося, як проходив обряд вiнчання тих, чиї кулони, з'єднанi разом i повiшенi на один ланцюжок, я тепер носила. Обряд вiдбувався в одному з внутрiшнiх залiв печери, до яких ми поки що не дiсталися. Бiля стiни печери, вирiзаної у виглядi величезної стулки мушлi, сидiли кам'янi статуї Великої Матерi (Великої МааМ) та Великого Батька (Великого ДааД). Двома руками вони обiймали одне одного за плечi, а двi iншi склали так, що утворили долонями чашу. Усюди свiтилися, як свiтлячки, маленькi свiтильники, схожi на свiтодiоднi. Здавалося, що ми (я увi снi ототожнювала себе з тими, хто жив мiльйон рокiв тому) стоїмо посеред величезного Космосу, що належить Великiй Матерi та Великому Батьковi та їх численним нащадкам. Одягненi Велика Мати та Великий Батько були лише в однаковi коротенькi спiднички та великi головнi убори з рослинних елементiв. Придивившись уважнiше, я зрозумiла, що головнi убори створенi з написiв - у Матерi це було слово "МааМ", у Батька - "ДааД". Їхнi обличчя на витягнутих головах були вузькими витягнутими овалами, а прекраснi риси не належали до жодної вiдомої нам раси, хоча в них вгадувалися елементи всiх рас разом узятих i дивним чином перемiшаних.
   З чашi-рук, заповненої водою, виринули жерцi - Мати та Батько (жриця МааМ та жрець ДааД). Вони встали на великi пальцi рук статуй, як на п'єдестал i сказали:
   - Жiнка ҐеаВеаХ та чоловiк ЦуоРуоЧ! Пiдiйдiть ближче!
   Ми пiдiйшли i пiднялися по невидимих ??у темрявi сходах iз чорного каменю майже до пальцiв статуй.
   - Кажiть! - Одночасно наказали жрець та жриця.
   Ми подивилися одне на одного, кивнули i теж в один голос промовили:
   - Ми кохаємо одне одного. Ми хочемо вiчно жити разом. Ми хочемо, щоб ви нас поєднали.
   Жрець та жриця дiстали з води кулон i роз'єднали його половинки. Одну половинку дали менi, а другу - моєму партнеровi. Ми дiстали з-за поясiв шнурки, сплетенi з тканинних волокон i найтонших золотих ниток-дротiв, просунули їх в отвори кулонiв, з'єднали кiнцi i спаяли їх чимось, схожим на запальнички. Запальнички цi розмiщувалися, як камiнцi, на каблучках, одягнених на середнi фаланги наших вказiвних пальцiв. Я помiтила, що такi ж запальнички були i на пальцях жерцiв. Полум'я в цих запальничках не було, був електричний розряд, що вмикався пiд вказiвним пальцем великим пальцем тiєї ж руки. Потiм ми обернулися одне до одного обличчями i одягли кулони на шиї одне одному зi словами:
   - ҐеаВеаХ. МуаМ ЛуЛ ВаВ. (Ґеавеах, жiнка кохана моя)
   - ЦуоРуоЧ. ДуаД ЛуЛ ВаВ. (Цуоруоч, чоловiк коханий мiй).
   Ось цi "МуаМ ЛуЛ ВаВ" i "ДуаД ЛуЛ ВаВ" i були написанi на моїх кулонах! Кулони виявилися символами подружжя, як у нас обручки!
   Ми взялися за руки i знову повернулися до жерцiв.
   - Тепер ви разом назавжди. Йдiть у життя!
   Ми розвернулися, не вiдпускаючи рук, i пiшли до виходу з печери. Вийшовши до схилу гори, ми побачили внизу, у долинi, величезне кам'яне мiсто. У центрi мiста височiла шестиярусна, квадратна у планi пiрамiда. Навпроти кожної з її сторiн стояли три п'ятияруснi пiрамiди, а далi правильними квадратами розташовувалися квартали невеликих двоярусних пiрамiд. Не знаю звiдки, але я знала, що в кожному кварталi за п'ятиярусними пiрамiдами стоять по дев'яносто двоярусних. Квартали вiдокремлювалися один вiд одного зеленими смугами дерев, що утворювали сквери та парки. Все мiсто було обнесене кам'яною стiною, за якою коливалося море джунглiв. Дороги серед джунглiв не було, єдина вела лише до печерного храму.
   - Мамо, тату! - За снiданком повiдомила я. - Я тепер знаю, як звучала мова давнiх людей. - Менi наснився сон.
   - Хм! - Скептично хмикнув тато.
   - А що? Менделєєву та Чайковському можна, а менi не можна?! Менi весь сон снився стародавньою мовою, а паралельно я в головi чула переклад. Тепер я можу скласти справжнiй словник!
   - Ну, спробуй. - Кивнула мама. - Може, й справдi щось вийде. - Давай вiдразу пiсля снiданку i почнемо. Я тобi допо-
   можу.
   - Тату, а для тебе я теж знайшла роботу.
   - Яку ще?
   - Ти хотiв би розкопати мiсто невiдомої цивiлiзацiї?
   - Що за питання?! Кожен археолог мрiє про своє мiсто!
   - Я дарую тобi таке мiсто! - Урочисто проголосила я, вставши з-за столу у театральнiй позi.
   - Де?
   - Пiсля снiданку покажу.
   - Але ж ми пiсля снiданку збиралися... - Спробувала заперечити мама.
   - Зачекає ваш словник! - Нетерпляче обiрвав тато. - Показуй мiсто!
   Довелося нам усiм (з Адiму, звичайно, теж) йти до печери. Вставши бiля її входу i повернувшись до долини, я пригадала розташування мiста i вказала татовi орiєнтири його розташування.
   - Он той великий пагорб, що зарос пальмами i густо переплетений лiанами, бачиш? Це велика пiрамiда у центрi мiста. Там, пiд кронами дерев, ще багато пагорбiв. Кожен пагорб - це пiрамiдальнi будинки. Мiсто було обнесене стiною он звiдти до туди, утворюючи квадрат.
   Я вирвала сторiнку з блокноту та зробила замальовку плану мiста.
   - Потiм намалюю краще. - Вiддала я папiрець татовi.
   Поки тато органiзовував археологiв та робiтникiв на новi розкопки, ми з мамою пiшли складати словник давньої мови. Адiму носився вiд нас до печери, вiд печери до розкопок мiста, вiд мiста знову до нас. З вивезених iз печери великих брил Адiму за допомогою своїх одноплемiнникiв будував свою пiрамiду.
   - Це буде наш пам'ятник. - Заявив вiн. - Пам'ятник загиблої цивiлiзацiї, нащадками якої, мабуть, ми i є.
   Нiхто заперечувати не став, мали ж мiсцевi теж отримати
   якусь користь вiд розкопок, що проходили на їхнiй територiї. А нова пiрамiда зi старого камiння... Що ж, це теж цiкаво. Свою пiрамiду мiсцевi зводили бiля пiднiжжя гори, а вiд майданчика бiля входу у печеру до мiсця розкопок старовинного мiста почали викладати з дрiбного камiння дорогу.
   Мiста поки що видно не було, почалося лише розчищення джунглiв за моїми координатами. Розiбрати завал у печерi планували за кiлька днiв, ми з мамою замальовували вiзерунки, записували їхнє звучання, писали переклад вiдомих уже слiв.
   По вечорах я малювала. Малювала мiсто з висоти майданчика бiля входу в печеру, малювала його окремi вулицi та будiвлi, малювала людей у ??тому одязi, який вони носили, малювала прикраси, посуд, фонтани... У мене вийшла величезна папка малюнкiв, якi дуже допомагали татовi та iншим археологам у їх роботi.

***

   I ось, нарештi, завал у печерi був повнiстю розiбраний, а за ним вiдкрилося кiлька величезних залiв, всi стiни яких були вкритi вiзерунками в овалах i заокруглених прямокутниках. Тепер ми з мамою цiлими днями фотографували та малювали новi вiзерунки. А вночi, увi снi, я читала їх, дiзнавалася, як вони звучали, розумiла значення...
   Виявилося, що всi цi вiзерунки були не iєроглiфами, як побоювалася мама, а звуковими знаками. Голосних звукiв у мовi древнiх було лише п'ять пар - твердi та зображуванi симетрично їм, м'якi: А - Я, О - Йо, Е - Є, И - Ї, У - Ю. Усi голоснi зображалися символами середнiх розмiрiв.

0x01 graphic

   Приголосних було десять пар: Б - П, В - Ф, Ґ - Х, Д - Т, Ж - Ш, З - С, К - Кх (кашляючий звук), Р - Л (л - як погано вимовлене, гортанне "р"), М - Н, Ц - Ч. Всi приголоснi зображалися у пiвтора рази бiльшими, нiж голоснi.

0x01 graphic

   Звукiв "Й", "I", глухого "Г", "Щ" у їхнiй мовi не було, не було м'яких i твердих знакiв, зате було кiлька знакiв, яких немає в жоднiй з вiдомих менi мов. Вони означали Зiтхання, Стогiн, Смiх, Хмикання, Схлип та Плач. Цi знаки були таких самих розмiрiв, як приголоснi.
   Маленькi знаки на початку кожного речення означали: Оповiдання, Запитання, Наказ, Радiсний вигук, Вигук захоплення, Вигук здивування.
  

0x01 graphic

   Всi iменники починалися i закiнчувалися приголосними звуками, мiж якими розташовувалося два голоснi, якi малювалися один пiд одним. Всi дiєслова починалися i закiнчувалися голосними звуками, мiж якими було два приголосних. Прикметники до iменникiв починалися i закiнчувалися приголосними, мiж якими стояв лише один голосний звук, а слова, що стосуються дiєслова, починалися i закiнчувалися голосними, мiж якими мiстився один приголосний звук. Цi слова вiдокремлювалися вiд слiв, до яких вiдносилися, маленькими кружальцями.
   Слова у реченнi, обведеному овалом або заокругленим прямокутником, розмiщувалися одне пiд одним. Починалося речення зi знака, що означав яким це речення є - оповiдальним, запитальним або одним з окличних. Потiм йшло дiєслово, яке вiдокремлювалося вiд iменника знаком часу: Минуле, Сьогодення та Майбутнє.
   Родiв у мовi давнiх не було, нi чоловiчого, нi жiночого, нi середнього, всi слова були рiвноправними, як i саме давнє суспiльство. Були поняття:
   Я - "а", Ми вдвох - "аа", Ми багато - "ааа".
   Ти - "е", Ви удвох - "ее", Ви багато - "еее".
   Вiн - "о", Вони удвох - "оо", Вони багато - "ооо".
  

0x01 graphic

   Написи на моїх кулонах можна було, на наш погляд, прочитати як "Жiнка коханий мiй" та "Чоловiк коханий мiй". До речi, слова "жiнка" i мати дуже схожi - "МуаМ" i "МааМ", як i слова "чоловiк" i "батько" - "ДуаД" i "ДааД".
   Мабуть, бiльше не буду завантажувати вас стародавньою граматикою. Далi постараюся вести оповiдання у перекладi.

-9-

   Я закiнчила десятий та одинадцятий класи, навчаючись через iнтернет, i так само складаючи iспити, поступила на заочне вiддiлення археологiчного факультету до унiверситету. I весь цей час я продовжувала працювати вже штатним археологом та фiлологом в археологiчнiй експедицiї бiля пiднiжжя плоскогiр'я Адамауа.
   За цей час стародавнє мiсто, яке ми назвали БеоП - "Явлення", було вже повнiстю розкопане i на вулицi навiть почали пускати невеликi групи туристiв. Маленькi двояруснi пiрамiди, якi виявилися житловими будинками, теж були доступнi для оглядiв, а в п'ятиярусних та центральнiй семiяруснiй пiрамiдi ще працювали археологи. Я вже цiлком стерпно розмовляла i писала стародавньою мовою, а жрець Адiму проводив для туристiв якiсь придуманi ним ритуали, в яких йому допомагали мiсцевi жителi, створюючи загадковий антураж i супроводжуючи його виступи музикою та спiвом iз використанням мiсцевих iнструментiв.
   Якщо в археологiв виникали питання, вони, як i ранiше, обговорювали їх на загальних зборах навколо багаття. Зазвичай пiсля цих обговорень менi снилися сни, в яких з'являлися необхiднi вiдповiдi. Отже, iсторiя давньої цивiлiзацiї писалася досить швидко.
   Стародавнi люди були не зовсiм такими, як ми. По-перше, середнiй зрiст у них був набагато вищим, нiж у нас. По-друге, скелет був витонченiшим, нiж наш, подовженими i звуженими були i черепи. Очевидно, жили цi люди на Землi лише в одному поселеннi БеоП, оскiльки жодних дорiг i письмових вказiвок на iншi мiста не траплялося. Звiдки вони тут з'явилися i куди зникли, проживши в мiстi кiлька тисяч рокiв, теж було загадкою. Всi письмена, знайденi у печерi, описували лише ритуали та звичаї стародавнього суспiльства, а сама печера була мiсцем зберiгання цих традицiй та мiсцем здiйснення ритуалiв.
   Керували мiстом Старша Мати та Старший Батько, якi обиралися на рiк, а решта мешканцiв вважалися на цей час їхнiми дiтьми, вiрнiше людьми, оскiльки слова "дiти" в їхнiй мовi не було. Поклонялися прадавнi Великiй Матерi та Великому Батьковi, якi породили все, що iснує. Усi релiгiйнi та громадськi ритуали Старшим Матерi та Батьковi допомагали виконувати жерцi - жриця-Мати та жрець-Батько. Усi iншi мешканцi називалися чоловiками та жiнками. Поняття "дитина", як я вже казала, у них не було, отже, вiд народження всi люди вважалися рiвноправними. Жiнки та чоловiки, якi народили дiтей (людей), називалися матерями та батьками. Все життя суспiльства оберталося навколо пiдтримки iснування мiста та збереження у ньому давнiх традицiй. Наскiльки давнiх? Про це нiде не йшлося. Мене дуже цiкавили питання, звiдки з'явилися цi люди, i наскiльки давньою була їхня цивiлiзацiя? Навiщо, перебуваючи тут, вони продовжували дотримуватися своїх традицiй? Може, вони сподiвалися повернутись на свою батькiвщину? Тодi куди? I чи вийшло це? Напевно, вийшло, оскiльки жодних слiдiв руйнувань, пов'язаних iз вiйною чи катаклiзмами, у мiстi виявлено не було. Та й з ким їм було воювати, якщо в Африцi на той час ледве почали зароджуватися першi гомiнiди, а до появи неандертальцiв та кроманьйонцiв були ще сотнi тисяч рокiв?!
   I ось одного разу увi снi до мене прийшли ҐеаВеаХ i ЦуоРуоЧ.
   - Знайди вхiдну стелу! - Наказали вони менi. - Вiдгадай загадку та вiдкрий прохiд!
   Яку стелу? Яку загадку? Який прохiд? Я блукала навколо мiста, невпинно думаючи про це. Як завжди, за мною по п'ятах слiдував Адiму у супроводi чотирьох своїх помiчникiв, якi записували щось у своїх планшетах, коли вiн подавав їм знак.
   Нарештi, менi спало на думку (голосами ҐеаВеаХ i ЦуоРуоЧа), що шукати треба по прямiй, перпендикулярнiй до середини мiської стiни. Якої саме? А все одно! У давнiх все було симетрично. Я вирiшила, що якщо стiн чотири, то i "вхiдних стел" теж має бути чотири. Головний вхiд у мiсто розташовувався посерединi стiни, зверненої до ритуальної печери. Вiд цього входу до печери було прокладено монолiтну кам'яну дорогу, начебто виплавлену в скелi. Вона вже була розкопана, i жодних стел на нiй не було виявлено. Залишалися три стiни.
   Ми з Адiму вiдмiряли середину правої стiни (якщо дивитись з боку печери), i пiшли вiд неї вглиб джунглiв, уважно придивляючись, чи не трапиться щось схоже на стелу. Нiчого схожого не траплялося. Може, за мiльйон iз лишком рокiв вона просто розсипалася? Або засипалася наносами.
   Я вже просто йшла, нi на що не дивлячись i нi про що не думаючи, i раптом наче уперлася в невидиму стiну. Усi, хто йшов за мною, також зупинилися.
   - Що? - Запитав Адiму. - Щось знайшла?
   - Нiчого не знайшла, але менi здається... Точнiше, я просто впевнена, що ось тут треба щось вiдкопати. Де взяти лопату? - Почала я озиратися.
   - Зараз я когось пошлю у мiсто. - Адiму вiдiйшов i щось сказав одному з людей, якi нас супроводжували.
   Той, що є духу, помчав назад. Поки його не було, я записала в блокнот координати цього мiсця - сiмсот вiсiмдесят шiсть метрiв вiд середини стiни по прямiй.
   Хвилин за сорок (i чого так довго?) повернувся чоловiк з лопатою. За ним поспiшали мої батьки.
   - Ти щось знайшла? - Нетерпляче запитав тато.
   - Поки ще нi. Але, здається, зараз знайду... - Я взялася за лопату.
   - Дай її менi! - Тато мало не вирвав лопату з моїх рук. - Де копати?
   - Ось тут. - Тицьнула я пальцем у землю.
   - Впевнена?
   - Абсолютно.
   - Як широко? На яку глибину?
   - Приблизно метр у дiаметрi, а глибина... Там видно буде!
   Спочатку земля була м'якою, а потiм... За мiльйон рокiв ґрунт так утрамбувався, що перетворився на камiнь. Довелося бiгти i за вiдбiйним молотком, i за електрогенератором. Робiтники працювали по черзi, прислухаючись, чи не натрапить молот на щось незвичне. Тiльки через двi доби вiдбiйний молоток уперся у щось металеве.
   - Стоп! Тепер руками, ножами, лопаточками та обережно! - Зупинив технiку тато.
   Наприкiнцi дня ми повнiстю вiдкопали невисоку, всього пiвтора метри, стелу прямокутного перетину сорок на п'ятде-
   сят сантиметрiв зi зрiзаною навскоси верхiвкою. Я стала перед нею так, щоб нижня частина зрiзу виявилася передi мною:
   - Треба її вiдчистити та вiдмити. Тут мають бути написи.
   - Не встигнемо. - Подивилася мама на сонце, яке вже ледве визирало з-за верхiвок дерев. - Скоро стемнiє.
   - Тодi давайте хоч обкладемо її мокрими ганчiрками! - Попросив тато. - Нехай за нiч хоч трохи вiдмокне.
   Наступного дня нам удалося повнiстю вiдчистити цю невелику стелу. Вона була виконана з якогось зовсiм невiдомого нам сплаву, одним iз компонентiв якого був "той" метал. Я провела рукою по матовому зрiзу i пiд спiтнiлою рукою поверхня стала глянсовою i рiвною, як дзеркало. На переднiй гранi стели у прямокутнику iз заокругленими кутами красувався вiзерунок.

0x01 graphic

   - Напис! - вигукнула я. - Зараз прочитаю!... Це наказ ... "Е аҐХа РууР ФаФ" ... "Е" - це "ти", теперiшнiй час, отже, "зараз" ... "аҐХа" - значить "напиши" або "намалюй" - у них це означає одне й те саме... "РууР" - це "слово". А що означає "ФаФ", я не знаю. Крапочка показує, що це "ФаФ" вiдноситься до "слова", це його визначення. Яке слово? "Ти напиши слово ..." яке? Треба подумати...
   Зi зворотного боку стели знакiв було значно бiльше. Я переписала їх, щоб потiм розшифрувати. Повертаючись до табору, я помiтила, що анi Адiму, анi його чотирьох супроводжуючих нема. Куди вони подiлися? Виявилося, що Адiму повiв їх вiдкопувати такi ж стели навпроти кожної зi стiн мiста, що залишилися. Усього стел виявилося три. Над кожною з них вiн встановив по традицiйному камерунському куреню i поставив по охоронцю, якi змiнювалися двiчi на добу.
   Вночi, увi снi, я дiзналася, що слово "ФааФ" означає "код", отже "ФаФ" - це "кодовий". "Слово кодове". Дiзнатися його можна було лише розгадавши загадку, написану на протилежному боцi. У перекладi загадка звучала так: Шiсть пелюсток на нiжцi, а в головi - горошки.
   - Ну, це легко! Дитяча загадка! Якщо пелюстки на нiжцi, отже, це квiтка! - I я спробувала зобразити вiзерунковими знаками слово "квiтка" - "ЗеоС". Нiчого не трапилося.
   - Може, треба вказати якусь конкретну квiтку? - Припустила мама.
   - Хто ж знає, як називали кожну ромашку чи орхiдею в давнину?! - Я безпорадно озирнулася на Адiму.
   Той сiв просто на землю, опустив голову майже помiж колiн i надовго замислився. Мама з татом повернулися до мiста, а я стала блукати навколо, збираючи квiти, що траплялися на шляху.
   - Як вашою мовою називаються цi квiти? - Пiдiйшла я до шамана, що сидiв все так само.
   - Нi, цi квiти не пiдходять. - Подивився вiн на мiй букет.
   - А якi ж пiдходять?
   - У нас є давня легенда про чарiвну квiтку Зойоссему, з насiння якої з'явилися люди. Може, це та сама квiтка?
   - Зойоссему... - Спробувала я слово на смак. - У стародавнiх не було таких довгих слiв, хiба що iмена людей. Але ж квiтка не може мати iменi? А якщо ваша назва обросла непотрiбними лiтерами? Якщо ми вiдкинемо закiнчення, то отримаємо "ЗойоС" - це цiлком симетричне за написом слово! У дусi давнiх. Спробуємо?

0x01 graphic

   - Нi! Сьогоднi не можна! - Схопився Адiму, зупиняючи мене на пiвдорозi до стели. - Завтра вранцi.
   - Чому?
   - Так духи кажуть!
   - Ну, якщо духи кажуть...
   Менi й самiй чомусь розхотiлося писати слово на зрiзi стели. Тому я не стала сперечатися, i ми повернулися до табору.

-10-

   Вранцi наступного дня ми з мамою та татом пiшли до стели. Адiму з чотирма супроводжуючими також. Вiдчуття у мене було таке, нiби я вперше в життi зiбралася стрибати у воду з двадцятиметрової вежi. Я глибоко зiтхнула i провела долонею по похилiй поверхнi стели. Матова поверхня стала схожою на чорний дзеркальний екран. Слово "ЗойоС" (та сама квiтка) я стала писати одночасно двома руками, симетрично вiд країв до центру. Тiльки я поставила останнi кружечки в центрi букв "о" i "йо", як за стелою заструменiв блакитно-зелений туман. Цей туман мав чiтку овальну форму, нiби ув'язнену в невидимiй рамцi.
   - Вхiд! - Вигукнув тато.
   - Майже як у кiно. - Додала мама. - Тiльки там входи бiльше схожi на воду, що стоїть вертикально, а тут туман...
   - За яким нiчого не видно. - Тато обiйшов туманний овал навколо i спробував подивитися крiзь нього на мене з протилежного боку. При цьому вiн не припиняв знiмати на камеру i навколишнi джунглi, i стелу, i туманний овал, i нас
   поруч.
   - Отже треба до нього увiйти! - Вирiшила я. - Я пiду? - Я озирнулася на батькiв.
   - Ми з тобою! - В один голос вигукнули вони.
   Я, як i герої фiльмiв, спочатку сунула в туман руку. Жодних вiдчуттiв. Знову глибоко вдихнула i нiби пiрнула. Вийшла я в такi ж самi джунглi. Вiдiйшла на пару крокiв i почекала, доки до мене приєднаються мама, тато та Адiму. Його супроводжуючi залишилися "там".
   - Нехай охороняють, про всяк випадок. - Пробурмотiв вiн у вiдповiдь на мiй нiмий запитальний погляд.
   I тут я почала помiчати деякi вiдмiнностi. По-перше, жодних слiдiв розкопок довкола стели не було. Стела стояла за зовнiшнiм краєм дорiжки, що прямокутником оперiзувала квадратне мiсто.
   По-друге, джунглi ряснiли величезною кiлькiстю квiтiв, а листя та квiти на рослинах були не зовсiм такими, як "у нас". Всi дороги були обсадженi невисокими кущами з квiтками ЗойоС - з однiєї точки землi виростали шiсть довгих пагонiв, на кожному з яких красувалося по однiй шестипелюстковiй блакитнiй квiтцi з бiлими прожилками. Пелюстки були гарно закрученi до стебла, утворюючи майже круглу "голову". У серединi цiєї "голови" на коротеньких нiжках гойдалися шiсть темно-синiх горошин. Справдi, як говорилося у загадцi: шiсть пелюсток на нiжцi, а в головi - горошки.
   По-третє, повiтря тут було сухiшим, нiж у наших африканських джунглях, клiмат бiльше схожий на субтропiчний.
   По-четверте, з боку мiста долинав якийсь незрозумiлий гомiн. Поступово у ньому стали вирiзнятися звуки музики та голосiв. Мiсто було яскравим та живим! Дорогою до печери тягнувся ланцюжок ошатних людей, а сама дорога була викладена жовтувато-зеленими великими опалами. Ви коли-небудь бачили дорогу з дорогоцiнного камiння? Я спробувала зробити по нiй кiлька крокiв - одразу ж захотiлося пiдтягнутися, а в душi розлилася дивна урочистiсть.
   - Ти знiмаєш? - Озираючись довкола, запитала мама тата.
   - Звичайно! - Вiдповiв той, опускаючись на колiна, ближче до обтесаних i дуже тiсно пригнаних один до одного опалових "брукiвок".
   - Куди пiдемо? - Запитав мене Адiму. - До мiста чи до Храму?
   Я вiдчула, що не змовляючись i батьки, i Адiму визнали за мною керiвництво експедицiєю в цей свiт.
   - Ходiмо до мiста! - Вирiшила я. - Тiльки... Тут, на цiй стелi, iнша загадка. Зараз я її сфотографую, щоб потiм розшифрувати.
   Чим ближче ми наближалися до ворiт мiста з боку нашої стели, тим голоснiше лунала музика. Вона не була схожа на жодну з чутних нами ранiше мелодiй i виконувалася на невiдомих нам iнструментах. Вiд цiєї мелодiї на душi ставало радiсно, ??святково та урочисто, а розносилася вона звiдкись зверху, наче з вершини центральної шестиярусної пiрамiди.
   - Майже як наше мiсто! Наш БеоП! Тiльки живий i процвiтаючий... - Тато ледве встигав крутити головою та повертати камеру.
   - ҐеиХ ЛюеР! (Люди ЛюеР - що таке ЛюеР?) - Вказували на нас руками, пiднятими долонею вгору, зустрiчнi люди i посмiхалися.
   Ми усмiхалися у вiдповiдь, роблячи вiтальнi знаки складеними разом i витягнутими до зустрiчних рук.
   - Ере! - Спробувала я вимовити при цьому привiтання, написане над зображеннями Великих Батька та Матерi у печерi.
   - еРРе! - Поправила мене дуже гарна молода жiнка i показала, як треба робити вiтальний жест: спочатку долонi скласти разом пальцями вгору, потiм пiднести до губ i дунути, розкриваючи їх, а вже потiм розкритими i перевернутими долонями вгору, простягнути вперед, до зустрiчного.
   Тепер ми вiталися правильно. Але якими гарними були мiсцевi люди! У рисах їхнiх облич було неймовiрно гармонiйно об'єднане все найпрекраснiше з рiзних земних рас, подовжено-витонченi фiгури рухалися так грацiйно, нiби вони не ходили, а танцювали, а одяг... Найзвичайнiшi полотнища тканини, обгорнутi навколо тiл, не приховували, а вигiдно пiдкреслювали їх витонченi фiгури, змiнюючи переливи всiх вiдтiнкiв домiнуючого кольору. У всiх було безлiч прикрас - ручнi та ножнi браслети, головнi убори, кулони - i все з вiзерунковими написами. Навiть дiти тут виглядали не незграбними, як нашi, а такими ж грацiйними, як дорослi.
   Всi прямолiнiйнi вулицi мiста були викладенi опалами рiзних кольорiв i вiдтiнкiв, а перпендикулярнi їм провулки - апатитами "котяче око" теж рiзних вiдтiнкiв. Цi дорогоцiннi "брукiвки" були овалами приблизно десять на п'ятнадцять сантиметрiв. Коли ми йшли, здавалося, кожен камiнь дивився на нас задумливим i загадковим поглядом. Навiть незручно було тупцювати по них нашими шльопанцями. Я придивилася до того, як ступають по них мiсцевi - ледве торкаючись поверхнi носочками, взутими у витонченi туфельки, зшитi з тонкої тканини, що переливається рiзними вiдтiнками одного кольору, на вигляд без пiдошви.
   Ми йшли до центральної пiрамiди. Нiхто нас не зупиняв. Усi привiтно вiдповiдали на наше "еРРе" i посмiхалися. А ми виглядали в порiвняннi з ними як горили поряд з балериною, як грубi дикуни, печернi люди, якi потрапили в неймовiрно прекрасне майбутнє.
   Бiля головної пiрамiди нас зустрiли Старша Мати та Старший Батько мiста. Вони запропонували нам погостювати у них деякий час i вiдвели до однiєї з дванадцяти чотириярусних пiрамiд, якi стояли по периметру головної.
   Весь час, що ми провели в мiстi РейоЛ - "Основа", нам дозволялося ходити скрiзь, де нам заманеться, потикатися навiть у будинки мiсцевих жителiв, кожен зустрiчний охоче вiдповiдав на будь-якi нашi запитання, пояснював усi незрозумiлi для нас звичаї, технiчнi досягнення, побутовi предмети тощо. Спробую описати життя мiста РейоЛ у цьому свiтi, намагаючись перекладати все якнайточнiше i використовуючи при цьому нашу, земну, географiю.
   Кут нахилу Землi по вiдношенню до орбiти тут був дещо iншим, нiж у нас, тому мiсцевий Камерун опинився не поблизу екватора, а скорiше в субтропiках. Антарктида тут була зеленим континентом iз клiматом, схожим на нашу середню смугу, а на "Пiвнiчному полюсi" був архiпелаг iз чотирьох великих i бiльше десятка дрiбних островiв. Пiвденна i Пiвнiчна Америка не були з'єднанi разом, помiж них розташовувалося велике море. Широкий океан вiдокремлював i Європу вiд Азiї, тому клiмат нiде не був рiзко-контирентальним, як у нас. Тутешня Сахара не була пустелею, у центрi її розташовувалося велике озеро, на берегах якого буяли лiси, а пiд їхнiми кронами розташовувалися такi ж квадратнi у планi мiста, як РейоЛ. Такi мiста були розкиданi по всiй планетi i були приблизно однаковi. У кожному мiстi мешкало вiд десяти до дванадцяти тисяч мешканцiв.
   Дороги були прокладенi лише всерединi мiст, по їхньому зовнiшньому периметру i вiд головних ворiт мiста до Храму - мiсця, де вiдбувалися урочистi ритуали, зокрема поєднання закоханих у пари, народження дiтей та присвоєння їм iмен, затвердження якихось клятв та обiтниць, закрiплених письмово на овальних каменях, проголошення подяки Великим Батьковi та Матерi та iншi традицiйнi дiї.
   Мiж мiстами люди пересувалися не на колiсних вiзках чи будь-яких тваринах, а на... На килимах-лiтаках! Саме так виглядали їхнi засоби далекого пересування та перевезення вантажiв - квадратне полотнище розмiрами два на два метри мiнiмально та п'ять на п'ять максимально. Краєм вантажного полотнища спецiальними фарбами писалася адреса i воно само летiло до потрiбної точки. Люди не перемiщалися великими групами, а найчастiше лiтали парами чи сiм'ями. Щоб потрапити в потрiбне мiсце, достатньо було проспiвати-промовити (що одне й те саме) певну фразу-адресу.
   У роцi тут було 343 днi - 12 мiсяцiв по 4 тижнi, у кожному з яких по 7 днiв, i ще один тиждень. У добi було по 26 годин, тому за кiлькiстю годин рiк був майже рiвний нашому - тут у роцi було 8918 годин (у нас - 8765,813 годин), тобто їх рiк був довшим за наш лише на 6 наших днiв.
   Кожне мiсто являло собою один великий календар. Дванадцять чотириярусних пiрамiд вiдповiдали дванадцяти мiсяцям по чотири семиденнi тижнi - всього 336 днiв. Центральна семиярусна пiрамiда - ще один тиждень. Якщо додати її до днiв дванадцяти мiсяцiв, виходило рiвно 343 днi. Число годин у добi вiдповiдало кiлькостi сходинок мiж ярусами пiрамiд: 26 сходинок - 26 годин. У кожному кварталi за трьома чотириярусними пiрамiдами стояло по 84 двоярусних, що вiдповiдало 84 добам у кварталi, а два яруси - частини доби: 13 годин дня i 13 годин ночi.
   Закiнчувалося мiсто периметром виробничих будiвель i майстерень, що майже впритул примикали до мiської стiни. Усерединi мiста люди вважали за краще пересуватися пiшки, по дорозi до Храму, який або будувався на певнiй вiдстанi вiд мiста, або мiстився, як у нас, у печерi, теж. Транспортом, схожим на килими-лiтаки користувалися для перемiщень мiж мiстами.
   Центральна пiрамiда - це адмiнiстративна будiвля, науковий заклад, центр знань та бiблiотека. Кожна з дванадцяти пiрамiд навколо - мiсця творчостi, навчання, набуття навичок майстерностi, а також управлiння мiстом протягом мiсяця, якому вiдповiдала дана пiрамiда. Таким чином, кожна пiрамiда могла представляти iнтереси певного прошарку суспiльства та впливати на керування ним протягом вiдведеного їй мiсяця на рiк.
   Сiм'я, як правило, складалася з чоловiка та жiнки - матерi та батька, а також двох дiтей. Дiти, здобувши достатню, на їхню думку, освiту, пiсля досягнення повнолiття - тридцяти рокiв - йшли не лише з сiм'ї, а й з мiста, поселялися десь в iншому мiсцi i вже жили там. Таким чином, населення всiєї планети постiйно перемiшувалося i окремих рас чи народностей не мало.
   Стало зрозумiлим i значення будiвель нашого мiста БеоП, яке, виявляється, мiсцевi називали ЛюеР, що означало їх мовою - "право" у сенсi напрямку. Тобто, виходить, що наш свiт знаходиться праворуч вiд їхнього свiту. Стародавнi люди намагалися пiдiгнати наш час пiд свiй календар, тому у них вийшло так: у тижнi - по 6 днiв, у мiсяцi - 5 тижнiв чи 30 днiв, у роцi - 12 мiсяцiв. Виходить 360 днiв. Це пiдтверджували i чотири квартали по 90 двоступiнчастих пiрамiд. Центральна шестиступiнчаста пiрамiда означала ще один тиждень, тобто 6 днiв. Але ж 366 днiв у нас буває лише один раз на чотири роки, тобто у високосному роцi? Треба уважнiше придивитися до цiєї центральної пiрамiди там, у нас! Ну а кiлькiсть сходiв мiж ярусами пiрамiд у нас завжди дорiвнювала двадцяти чотирьом, тобто кiлькостi годин у нашiй добi.
   Все, хоч би чим займалися тутешнi люди, вони робили одночасно двома руками. Обидвi половини їхнього мозку працювали рiвноцiнно. Писали чи малювали вони, наприклад, одразу двома руками. Слова могли писати як вiд середини до країв, так i вiд країв до середини, одразу уявляючи малюнок слова в головi, як закiнчений вiзерунок. Паперу у них не було, всi записи велися на каменi - звичайному для повсякденних нотаток та дорогоцiнному для ритуальних предметiв чи передачi цiнних знань. Кам'янi пластини заготовлялися рiзьб'ярами у великих кiлькостях та рiзних розмiрiв, а взяти їх можна було в адмiнiстративних пiрамiдах. Для писання в тонкi трубочки заливалася якась рiдина, що роз'їдала камiнь тонкими борозенками. Якщо запис не мав нiякої цiнностi, вiн так i залишався просто вигравiруваним на каменi. Якщо ж його треба було зберегти на довше або надати йому особливого значення, борозенки заливали або рослинною смолою, змiшаною з "тим" металом, або сплавом "того" металу iз золотом, срiблом, платиною, мiддю та iншими металами. "Той" метал робив будь-яку речовину пластичною при температурi навколишнього повiтря, а застигала сумiш лише за пару годин.
   Взагалi, все, що би вони не робили, виглядало як акт творчостi, предмети, що виходили - як твори мистецтва, мова - як пiсня, рухи - як танець... I поряд з цiєю досконалiстю - незграбнi i грубi ми. Цивiлiзацiя ҐеиХ - людей iснувала тут уже понад три мiльйони рокiв. Iнших гомiнiдiв, на вiдмiну вiд нашої Землi, тут нiколи не було. Їхня iсторiя не знає нi неандертальцiв, нi еректусiв, нi фловерсiв нi когось iншого. Вони вiдразу виникли, як цiлком гармонiйнi створiння i лише поступово розвивали цивiлiзацiю, еволюцiонуючи лише в iнтелектуальному планi, не змiнюючи своєї фiзiологiї.
   На певнiй дiлянцi свого розвитку вони навчилися перемiщатися у чотирьох вимiрах - чотирьох паралельних свiтах. Наш вони назвали ЛюеР, i вiн у їхнiй iєрархiї свiтiв вважається сусiдом праворуч. Свiй свiт вони назвали на iм'я найпоширенiшої квiтки - ЗойоС. Сусiднiй свiт лiворуч - ЖеюШ, а свiт, прохiд в який вiдкривався бiля протилежної вiд головного входу в мiсто стiни, позначався єдиним знаком, що означає Зiтхання.
   Час у кожному паралельному свiтi тече зовсiм по-рiзному. Так, наприклад, їхня експедицiя у наш свiт вiдбулася лише двiстi рокiв тому за мiсцевим часом i тривала не тисячi рокiв, що минули у нас, а лише з десяток рокiв у них. Тепер вони здiйснюють лише короткочаснi науковi експедицiї до нашого свiту, спостерiгаючи за розвитком нашого людства. Саме вони намагалися прищепити свої гени нашим першим гомiнiдам, через що вийшло кiлька абсолютно рiзних видiв людей.
   Як не дивно, у нашому свiтi види, бiльш схожi на них, не прижилися, а найменш пристосований до земних умов вид Кроманьйонцiв раптом чомусь вистояв серед вiрусних iнфекцiй, що вирували в тi часи i були занесенi з космосу метеоритами. Усi iншi види людей не вижили. Щоправда, i першi Кроманьйонцi були не зовсiм такими, як сучаснi люди. Вони були бiльш високими i тонкими, розмiр мозку у них теж був трохи бiльшим, нiж у нас, але в процесi еволюцiї ми поступово набували iнших якостей, втрачаючи деякi зi спочатку заданих.
   Проживши в мiстi РейоЛ близько мiсяця, подорожуючи iншими континентами та мiстами, ми, нарештi, вирiшили спробувати перейти в iнший свiт. Якщо вважати наш свiт ЛюеР правим, то лiвий ЖеюШ треба було шукати через стелу, розташовану навпроти протилежної стiни.

-11-

   Щоб вiдкрити прохiд у свiт ЖеюШ, нам теж треба було розгадати загадку, яка у перекладi звучала так: "Який ти є - таким покаже, все про тебе без слiв розкаже".
   - Це навiть я знаю! - Вигукнув Адiму, почувши мiй переклад англiйською. - Це ж дзеркало!
   Дзеркало мовою древнiх звучало як "ЖияШ", майже як назва їхнього свiту ЖеюШ, лише iншi голоснi.
   0x01 graphic
0x01 graphic
   Малюючи це слово на поверхнi зрiзу стели одночасно двома руками вiд країв до центру, менi навiть не довелося його попередньо замальовувати на паперi, я вже навчилася уявляти слово-вiзерунок повнiстю й вiдразу. Думати вiзерунками було дуже цiкаво.
   Дороги в цьому свiтi були не з опалових та апатитових каменiв, а з гранiтiв рiзних кольорiв та вiдтiнкiв, викладених красивими вiзерунками, схожими на вишивку.
   - Не дороги, а вишиванки! - Вигукнула мама.
   Були вони теж тiльки у мiстах i навколо них, зате у повiтрi лiтали не тiльки килими-лiтаки, а й повiтрянi кулi та дирижаблi, а також iндивiдуальнi засоби, схожi на дельтаплани, якi рухалися силою вiтру та м'язiв.
   Мiсто, в яке ми потрапили, вiдразу ж розповiло нам багато про що. У добi цього свiту було по 30 годин, у тижнi - 6 дiб, у мiсяцi - 4 тижнi, тобто 24 днi, а у роцi - 12 мiсяцiв i ще один тиждень - всього 294 днi або 8820 годин (всього на два з невеликим наших днi бiльше, нiж у нас). Все це ми дiзналися з вигляду пiрамiд: шестиярусна пiрамiда в центрi, по 30 сходинок мiж ярусами, 12 чотириярусних пiрамiд по периметру та по 72 двояруснi пiрамiди в кожному кварталi.
   Ми потрапили в мiсто саме у той момент, коли з шостого яруса центральної пiрамiди почалв виростати сьомий. Виявилося, що один раз на п'ять рокiв тут наставав високосний рiк, тому в шостому ярусi центральної пiрамiди був захований сьомий, який спецiальним пристроєм висувався на поверхню раз на п'ять рокiв.
   - Мабуть, i в нашiй пiрамiдi на Землi теж захований такий пристрiй. - Вирiшив тато. - Адже у нас також бувають високоснi роки. Треба буде його пошукати.
   Земна вiсь у цьому свiтi не змiнювала свого нахилу, тож клiмат протягом року не змiнювався. Над Антарктидою тут був вiчний день, а над Пiвнiчним полюсом - вiчна нiч. Три майже однаковi за розмiрами материки - Пiвденна Америка, Африка та Австралiя майже примикали до Антарктида трьома пелюстками. За ними слiдував океан, а потiм ще три пелюстки материкiв - Пiвнiчна Америка, Європа та Азiя, що розташовувалися над промiжками мiж першою трiйкою материкiв. Далi йшла смуга Льодовитого океану, Крижанi поля та Крижанi гори. Три теплi течiї омивали Америку, Європу та Азiю, розтоплювали лiд Крижаних полiв i вже охолоджену воду несли назад до Антарктиди.
   У цьому свiтi розвинулися три незалежнi види людей з абсолютно рiзними геномами. Змiшуватись цi види не могли, але й воєн за територiї не вели. В Антарктидi та пiвденних краях Африки, Пiвденної Америки та Австралiї жили темношкiрi люди з дуже тонким скелетом та повною вiдсутнiстю пiдшкiрного жиру. Вони були напiвавтотрофами - могли харчуватися сонячною енергiєю та рослинами: плодами, бульбами, травами. Основну площу Африки, Пiвденної Америки та Австралiї займали люди, схожi на ЗойоСiв, якi були всеїдними. Холоднi та заснiженi Пiвнiчну Америку, Європу та Азiю населяли триметровi мiцнi люди, повнiстю вкритi густою шерстю. Вони вживали в їжу рибу та морських тварин, а рослини у них просто не перетравлювалися.
   Незважаючи на такi видовi вiдмiнностi, культура у них була загальною, а всi технiчнi досягнення однаково доступнi для всiх видiв. Мова ЖеюШцiв була вiддалено схожа на мову ЗойоСiв, але її ще потрiбно було вивчити.
   Тут ми пробули лише кiлька днiв, вирiшивши, що для першого знайомства такої короткої екскурсiї буде цiлком достатньо. Тепер треба було подивитися, що являє собою свiт Зiтхання.

-12-

   Стела, що стояла за стiною найвiддаленiшої вiд Печерного Храму дзеркального мiста ЖияШ, виявилася тут порослою мохом.
   - Цю стелу вже давно нiхто не чiпав. - Помiтив тато.
   - Може, й нам не варто? - З побоюванням подивилася на
   неї мама. - Щось менi туди не хочеться.
   - Нi! - Вiдповiла я. - Якщо вже взялися за дослiдження, то доведемо його до кiнця! Давайте зчищати мох.
   Пiд мохом, як i на рештi стел, ми знайшли звернення: "Ти намалюй кодове слово!", але загадки на зворотi не було.
   - I що менi писати? - Озирнулася я на всiх.
   - Ох... - Зiтхнула мама.
   - Правильно, треба намалювати зiтхання. - Пiдтвердив тато.
   - Але зiтхання - це не слово, а один знак.
   - Багатомовний знак. Iнодi вiн значить навiть бiльше, нiж слово. - Мама розгублено подивилася на мене. - Менi якось моторошно, як би це зiтхання не виявилося останнiм...
   - Не хочеш, можеш не йти. - Безтурботно вiдповiла я, хоча в мою душу теж почав прокрадатися дивний сумнiв.
   - Таке скажеш! - Обурилася мама. - Рiдну дочку вiдправити у невiдомiсть, а самiй залишитися у безпецi?!
   - Якщо йти, то всiм! - Пiдтвердив тато. - Вся родина має бути разом.
   - Я не ваша родина. - Заперечив Адiму. - Я, мабуть, залишусь тут. Тiльки ви не довго там...
   - Гаразд, швиденько подивимося - i назад... - Я вже почала малювати знак зiтхання - чотирипелюсткову квiтку з кружечком посерединi i загостреними з трьох сторiн пелюстками.

0x01 graphic

   Туманний прохiд, що вiдчинився пiсля цього, був не зеленувато-сiрим, а чорним. Довелося пiрнати в цю чорноту. Спершу було темно i нiчого не видно. Поступово очi почали звикати до темряви, i ми побачили, що чорний колiр має безлiч вiдтiнкiв.
   - Мiладо! Мiладо! - Раптом пролунало наче з усiх сторiн i навiть усерединi мене. - Це ми - ҐеаВеаХ та ЦуоРуоЧ! - До нас пiдлетiли двi чорно-синi тiнi.
   - Свiт тiней... - Видихнула мама.
   - Свiт душ... - У тон їй додав тато.
   Так, свiт Зiтхання виявився свiтом тiней. Сюди йшли душi з усiх трьох уже вiдомих нам свiтiв - центрального ЗойоС, правого ЛюеР (Землi) та лiвого ЖеюШ.
   Поступово ми почали розрiзняти й iншi душi-тiнi, що лiтали навколо у повiтрi. На шиях душ ҐеаВеаХ i ЦуоРуоЧа висiли туманнi копiї моїх кулонiв, знайдених у Печерi та з'єднаних мною разом. Я спробувала простягнути до них руку, але вона пройшла крiзь тiнi, нiби крiзь звичайний туман.
   - Наша матерiя невловима для вас. - Пояснили нашi знайомi.
   - Але ж це матерiя? - Здивувався тато.
   - Матерiя, але у цьому вимiрi вона має iншу хвильову характеристику.
   - А мiста у вас є?
   - Подивiться самi! - ҐеаВеаХ повела рукою убiк.
   Серед загальної чорноти й душ-тiней, що пропливали туди-сюди, проступили обриси витягнутих i струменiючих до неба чорним серпанком сiрого вiдтiнку будiвель. Вони постiйно змiнювали форму i контури, перетiкали одна в iншу, розвiювалися, наче вiд вiтру, i знову з'являлися.
   - Може, пройдемо до мiста? - Невпевнено запитала я.
   - Ви його не вiдчуєте i не роздивитися. - Вiдповiв ЦуоРуоЧ. - Для вас це буде, як прогулянка серед шматкiв туману.
   - А якi тут материки, яка тривалiсть року, як минає час?... - Почав сипати запитаннями тато.
   - Тут немає анi материкiв, анi часу. Тут лише вiчнiсть.
   - А як же ви тут мешкаєте? - Здивувалася мама.
   - Живемо, творимо, радiємо... Але все не так, як у ваших
   свiтах. Пояснити це душам, ув'язненим у тiла, неможливо. Ви самi все дiзнаєтесь, коли настане ваш час i ви перелетите сюди.
   - Як перелетимо? - Не зрозумiла я.
   - Природним шляхом, коли ваш земний час закiнчиться... - Наче само собою зрозумiле закiнчила ҐеаВеаХ.
   - Тож ми, мабуть, повернемося назад? - Подивився на мене тато.
   - Мабуть... - Я озирнулася на стелу. Стела тут теж була струменiючою i туманною. - Але як же я намалюю знак?
   - Тут малювати не треба. Просто пiдiйди до стели, уяви потрiбний свiт i зiтхни.
   Мама i тато взяли мене за руки i ми пiдiйшли до стовпчика, що постiйно струменiв у рiзнi боки. Я вибрала момент, коли вiн набув цiлком видимих ??обрисiв i, представивши свiт ЖеюШ з Адiму, який чекав нас там, глибоко зiтхнула.
   Нiчого не змiнилося. Нас оточувала непроглядна чорнота. Але в цiй чорнотi почали з'являтися звуки: заскреготали цикади, заспiвали нiчнi птахи, десь трiснула гiлка. Раптом нам у вiчi вдарив промiнь яскравого свiтла - Адiму ввiмкнув лiхтар.
   - Чого ви так довго? - Занепокоєно заторохтiв вiн. - Я на вас тут уже бiльше доби чекаю, вже хотiв йти за вами!
   - Як бiльше доби? Ми ж там були лише хвилин з десять! - Здивувався тато.
   - Або цiлу вiчнiсть. - Додала мама. - Там немає часу.
   - А на Землi час є! - Нагадав нам Адiму. - Ми рiзними свiтами подорожуємо вже бiльше мiсяця, а там люди турбуються! Час повертатися додому! Ходiмо до правої стели!
   - Нi, давайте спочатку повернемося до ЗойоСiв. Я маю ще
   кiлька запитань. - Заперечила я. - А вже звiдти...
   Запитання в мене були такi:
   - Чому люди ЗойоСу, вiдвiдуючи наш свiт, не вступають з нами у контакт?
   - Чи можна нам здiйснювати екскурсiї до ЗойоСу та ЖеюШу?
   - Чи можуть вони подiлитися з нами своїми здобутками технiки та культури? Ну, i ще кiлька.
   Головнi Мати i Батько мiста РейоЛ сказали, що земне людство надто агресивне, тому до масового контакту з iншими свiтами ми ще не готовi. Але нас чотирьох вони завжди будуть радi тут бачити. Дiлитись з нами деякими здобутками, вiдповiдати на питання, що стосуються iсторiї та культури мiста БеоП, вiдкритого нами на Землi вони також згоднi. Але розповiдати про паралельнi свiти ми нiкому не повиннi.
   - А як ми пояснимо археологам виникнення вашого стародавнього мiста у нас на Землi? - Дивувався тато.
   - Висуньте припущення, що це була позаземна цивiлiзацiя, яка прожила на Землi деякий час i вiдлетiла до себе.
   - Оце астрономи голови поламають, шукаючи у космосi вашу планету! - Засмiялася я.
   - То й нехай ламають! - Обiзвався Адiму. - А ми ще туману напустимо, творячи новi легенди. Нашi, камерунськi...
   Попрощавшись iз ЗойоСами, ми пiшли до правої стели. Загадка для повернення назад звучала так: Це мiсце не просте, а дрiмуче та густе.
   - Це лiс! - Вигукнула мама.
   - Це джунглi! - Одночасно з нею вигукнув Адiму.
   - Джунглi та лiс мовою стародавнiх звучать однаково - СияЗ! - Згадала я. - Приготуйтеся!

0x01 graphic

0x01 graphic

   Я намалювала вiзерунок-слово, ми зробили крок в овальний туман i опинилися знову бiля розкопаного мiста БеоП, де нас чекали четверо асистентiв шамана.
   - О! Як довго я вас не бачив! Як я за вами скучив! - Адiму кинувся обiйматися зi своїми одноплемiнниками.
   - Чого це ти? - Здивувалися тi. -- Минуло лише години зо три.
   - Як це - три години?! Ми ж там понад мiсяць подорожували!
   - Де це - там? - Поцiкавилися помiчники.
   - У потойбiчному свiтi, свiтi духiв та демонiв. - Прикусив язика Адiму. - Тiльки справжнi шамани та чаклуни можуть звiдти повернутися живими, та й то з великими труднощами. Непосвяченi, що потраплять туди, залишаться там навiки. Тому ми повиннi приховати всi стели i ретельно охороняти їх, щоб анi люди туди не потрапили, анi духи звiдти до нас не проникли!
   Нашої вiдсутностi нiхто у дослiдницькому таборi не помiтив. Мало чим ми займалися пару годин?! Розповiдати про нашi подорожi паралельними свiтами ми нiкому не стали, ну а самi... Про нашi подорожi та пригоди "там" я колись напишу окремо. А поки що ми продовжили вивчення долюдської цивiлiзацiї БеоП у Камерунi.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  

49

  
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"