Аннотация: Всi бояться побiчної дiї лiкiв, якi можуть врятувати людство вiд пандемiї. Та що робити, якщо iнакше вижити неможливо?
НОВИЙ СВIТ
ОПОВIДАННЯ
(11 березня 2021 року)
Спочатку пандемiю нiхто всерйоз не сприймав. Повiдомлення про тисячi хворих i сотнi померлих доносилися звiдкись здалеку. Здавалося, що уряди рiзних країн просто домовилися про якийсь глобальний експеримент, щоб тримати населення у страху та покорi, придумавши масковий режим, роботу вдома або через iнтернет, карантини i локдауни. Потiм стали хворiти i вмирати знайомi знайомих. З'явилися описи симптомiв: спочатку пропадав нюх, наступала слабкiсть i апатiя. Потiм починали знижуватися слух, зiр, дотик, смак. Якщо лiкування йшло успiшно, люди майже повнiстю видужували. Якщо органiзм лiкуванню не пiддавався, людина помирала у повнiй темрявi i тишi, без будь-яких вiдчуттiв... Люди впадали в панiку, а дехто, не витримавши карантинної iзоляцiї, навiть вдавався до самогубства. Уряди дозволили залишати домiвки i виходити на свiже повiтря...
Я працювала через iнтернет: робила розрахунки, креслила графiки, словом, все те ж саме, що i ранiше, тiльки з дому. З'явилося багато вiльного часу i ми з мамою щодня виходили на двогодинну прогулянку до моря i в парк, розташований вiдразу же за пляжем. Нi з ким не спiлкувалися, продукти замовляли з магазину додому. Iнодi з нами гуляв i тато, вiдриваючись вiд роботи над своїми науковими публiкацiями. Повiдомлення по телевiзору звучали все страшнiше й зловiснiше, вже вмирали мiльйони. Навiть дехто з наших близьких, знайомих та родичiв перехворiли i тепер перебували у дивному загальмованому станi.
У нашiй родинi першим захворiв тато. Спочатку ми помiтили, що вiн все частiше став вiдмовлятися вiд прогулянок i навiть нiчого не писав, вважаючи за краще весь день валятися у лiжку. Потiм, якось за снiданком, вiн насипав три чайнi ложки солi у свiй чай i, не скривившись, випив це пiйло. У вiдповiдь на нашi здивованi погляди вiн зiзнався, що вже кiлька днiв не вiдчуває запахiв i смакiв. Тодi ми викликали швидку допомогу, але було вже пiзно. Всього за кiлька днiв у тата щезли всi вiдчуття i вiн помер увi снi... Пiсля кремацiї ми з мамою розвiяли його попiл над морем з пiрсу i дали одна однiй слово, що при перших же симптомах хвороби вiдразу же звернемося до лiкаря.
Вже пiсля батькової смертi стали поширюватися чутки про якiсь лiки. Де вони з'явилися i чи були у них побiчнi дiї, нiхто не знав, але казали, що люди вiд них видужували протягом тижня i вiдчували себе чудово. Достовiрних вiдомостей про те, як вони виглядають, де їх дiстати, скiльки вони коштують i чи iснують взагалi анi в пресi, анi по телебаченню не було.
Зниження слуху у нас з мамою сталося непомiтно, просто ми частiше стали перепитувати одна одну при розмовах. Та коли пiд час однiєї з прогулянок ми не вiдчули запаху моря, вирiшили викликати лiкарiв. Додому поверталися дуже важко, нiби не прогулювалися, а розвантажували вагони з вугiллям. Сил з кожним кроком ставало все менше, втома накочувала, крутими хвилями. Крiм того, жахливо заважав темний туман перед очима, що перетворював яскравий сонячний день на густi сутiнки. Жили ми з мамою в сусiднiх багатоповерхiвках. Попрощавшись бiля перехрестя, домовилися, що як тiльки повернемося додому, вiдразу же зателефонуємо у швидку, i розiйшлися. До свого будинку я не дiйшла. Майже бiля самого пiд'їзду мене огорнула непроглядна темрява, всi звуки зникли, ноги пiдкосилися i я наче кудись попливла...
***
Спочатку у непрогляднiй темрявi з'явився бiль. Вiн то накочував порцiями, як хвилi на берег, то стрiмко поширювався по всiй темрявi, як величезне цунамi. Потiм з'явилися звуки - хтось розмовляв поруч зi мною. Я спробувала розплющити очi - повiки були настiльки важкими, що менi вдалося розiмкнути щiлинку лише на мить.
- Очi ворухнулися! - Радiсно вигукнув хтось поруч. - Вона приходить до тями!
Над головою щось ритмiчно попискувало. Почулися чиїсь кроки.
- Ти мене чуєш? - Пролунав незнайомий голос.
Вiдповiсти у мене не було сил.
- Якщо можеш, клiпни очима.
Я знову спробувала вiдкрити очi, i знову менi вдалося зробити лише маленьку щiлинку на частку митi.
- Чує. - Констатував голос. - Стисни мiй палець.
Я вiдчула у своїй долонi чийсь палець i спробувала його стиснути.
- Працює. А тепер дихай!
Що таке "дихай"? Це слово для мене нiчого не означало. Як можна дихати, якщо не знаєш, що це взагалi таке?
- Не може... Вiд апарату поки не вiдключати. I серце теж.
На мене накотило нове цунамi болю, я потонула i розчинилася у темрявi...
Коли я виринула, очi могла розплющувати вже на кiлька секунд. Менi вдалося роздивитися невелику бiлу палату, заставлену якоюсь апаратурою, що миготiла та попискувала, i людину в бiлому халатi поруч з моїм лiжком. Це вiдкривання очей настiльки стомлювало, що пiсля кiлькох спроб, абсолютно знесилена, я знову засинала. Болюче цунамi перетворилося на потужний шторм, балiв на дев'ять, мабуть, менi зробили знеболюючий укол. При цьому свого тiла я не вiдчувала i що саме у мене болить, не знала.
Знову прийшов доктор.
- Вiдкрий очi! Стисни палець! - Це у мене виходило.
- Дихай! - Порожнiй звук.
- Доктор, i довго вона отак буде? - Розплющити очi, щоб подивитися, хто запитує, вже не було сил.
- Хто знає... Така довга кома... Ви з нею розмовляйте, може, вона згадає хоча б, як дихати.
I цей хтось став розмовляти.
- Привiт! Мене звуть Валера... - Голос був чоловiчим. - Це я тебе знайшов на вулицi i привiз до лiкарнi... Ось тут поруч стоїть твоя мама.
- Галочка, як ти? Ти мене чуєш? - Мамин голос.
Я розплющила очi i вони знову заплющилися.
- От бачите, чує!
- Про що ж з нею розмовляти?
- Про що завгодно, тiльки не про хвороби! Давайте, я анекдоти буду розповiдати? Тож... Потрапили росiянин, американець i українець на безлюдний острiв...
У мене засвербiв нiс. Як його почухати? Рук у мене не було, я їх вiдчувала тiльки тодi, коли в долоню потрапляв палець доктора. Мабуть, мiй нiс зморщився.
- Це їй смiшно чи вона чогось хоче? - Запитав голос Валери.
- Якби вона могла розмовляти... - Голос мами.
До речi, а чому я не можу розмовляти? Адже це слово я пам'ятаю, i навiть прекрасно розумiю, що зi мною розмовляють. Я спробувала ворухнути губами, але у мене нiчого не вийшло.
- Як же вона буде говорити, якщо у неї трубка в горлi? Отож... Буйна ти у нас, довелося тобi навiть руки до лiжка прив'язати.
Еге! Отже, руками я не можу поворушити тому, що вони у мене прив'язанi! Нiчого собi буйна, нi поворухнутися, нi дихнути...
- А давай ми пограємо в телепатiв! - Раптом запропонував Валера. - Ти про щось думай, а я буду намагатися твої думки почути.
Про що менi подумати? Нiчого не пам'ятаю... От тiльки цi хвилi болю, що постiйно накочуються у непрогляднiй темрявi... Я знову вiдкрила очi. Цього разу менi вдалося розгледiти фiгури якогось хлопця i мами, що сидiли на стiльцях поруч. Фiгури були розмитими, рис обличчя видно не було.
- Так... Ти думаєш... Ковбаска, рибка, сосиска... Блiн! Це знову той рудий кiт пiд вiкном ефiр засмiчує!
Менi стало смiшно i я хмикнула. Прилад за головою хрокнув.
- Що це? - Сполошилася мама. - Може, треба лiкаря покликати?
- Не знаю. Наче, все так само... Галя, а давай познайомимося! От я, наприклад, тебе вже i на руках носив, i безлiч ночей з тобою провiв, а ти про мене нiчого не знаєш! Отже так, знайшов я тебе пiд ногами, ти впала передi мною прямо в калюжу. Я, звичайно, не обдiлений увагою жiнок, але таке зi мною сталося вперше. Я не розгубився, схопив тебе на руки i потягнув до своєї машини. А ти, мiж iншим, i не пручалася! Але перш, нiж скористатися твоїм таким до мене ставленням, я, як справжнiй джентльмен, вiдвiз тебе до лiкарнi. До речi, я вже на цю хворобу перехворiв, правда, у легкiй формi, майже безсимптомно. Заодно доктор вилiкував мене i вiд манiї величi. Тепер я людина величезної, фантастичної, можна сказати феноменальної скромностi!
Я знову хмикнула. Хтось, мабуть, мама, навшпиньках пройшов до дверей.
- Ну, що ще?.. Пишатися менi особливо нiчим, але похвалитися - хоч греблю гати! Ось взяти, хоча б, лiнь. Знаєш, скiльки вона зберiгає менi сил для справжнього вiдпочинку?!
До палати хтось увiйшов. Я вiдчула, що вiн встав бiля лiжка.
- От, всi кажуть, що треба бiгати вранцi. - Продовжував Валера. - То i я теж бiгаю. Правда, варто уточнити, що я тiкаю вiд вiдповiдальностi i вiд проблем. I взагалi, я вважаю, що єдиний спосiб зробити ранок добрим, це проспати його.
Я знову хмикнула.
- Починає працювати! - Почувся голос доктора. - Продовжуйте!
- Отож, сам себе не похвалиш, як запльований стоїш... Я все це розповiдаю, щоб ти знала, за кого замiж виходиш.
Я знову хмикнула.
- Усе! Працює! Будемо виймати трубку! - Доктор нахилився надi мною. - Буде трошки боляче...
Нiякого болю вiд виймання з горла трубки я не вiдчула. Було тiльки страшно: чи зможу я сама дихати? Вийшло. Я дихала, як нi в чому не бувало, нiби нiколи й не забувала, як це робиться.
Через кiлька хвилин самостiйно запрацювало серце. Мене вiдключили вiд усiх трубок, крапельниць та проводiв i навiть вiдв'язали руки, а потiм перевезли з реанiмацiї у загальну палату. Правда, ще з тиждень тримали на знеболюючих.
***
Виявляється, я пролежала в комi близько двох мiсяцiв. За цей час встигла захворiти i вилiкуватися мама, яка лежала у цiй же лiкарнi. Валера не мiг залишити без свого контролю дiвчину, яка впала йому пiд ноги, а вiдвiдуючи мене, познайомився i з мамою. За цей час з"явилися й лiки, про якi ранiше лише ходили чутки. Їх роздавали всiм безкоштовно i пандемiя швидко пiшла на спад.
Свiт помiтно змiнився. Все бiльше людей тепер працювали на дому i через iнтернет, все менше людей вiдвiдували магазини, вважаючи за краще доставку товарiв додому. Я теж вирiшила на роботу кожного дня не ходити, досить було з'являтися там раз на тиждень, отримуючи завдання i взагалi показуватися начальству на очi. Ми з мамою так само гуляли щодня вздовж моря, iнодi до нас приєднувався й Валера.
Побiчнi дiї вiд "лiкiв" почали проявлятися поступово. Спочатку я раптом помiтила, що менi бiльше не потрiбнi окуляри. Бачила я прекрасно i зблизька, i здалека, причому свiт став набагато яскравiшим. Якщо ранiше я могла бачити один блакитний колiр, то тепер розрiзняла сотнi його вiдтiнкiв. Трава, що почала з'являтися з-пiд снiгу, мала безлiч вiдтiнкiв зеленого. Взагалi, якщо ранiше будь-який колiр мав вiд сили до десяти вiдтiнкiв, то тепер їх були сотнi i тисячi. З висоти свого зросту я могла у найдрiбнiших подробицях роздивитися, як повзе мурашка з його вусиками, очима, лапками i травичкою, яку вiн кудись тягнув. Я могла розгледiти кожне пiр'ячко у чайки, що летить над морем, кожну лусочку на бруньцi бузку, що набухає... Так само було з запахами, смаками i звуками - все набуло безлiч вiдтiнкiв i нюансiв. Потiм загострилися дотик i всi iншi почуття: радiсть та смуток, щастя i горе, любов i ненависть, злiсть i нiжнiсть - все стало настiльки насиченим, глибоким, величезним, що довелося придумувати для цих вiдчуттiв новi слова. На телебаченнi навiть з'явилася нова програма: "Словник нових термiнiв".
Це вiдбувалося в усьому свiтi. Всi, хто вижив пiсля хвороби, скориставшись "лiками", здобули новi почуття i вiдчуття. Додалося роботи психологам, бо деякi люди вiдчували настiльки глибоку депресiю i нещастя, що бачили для себе тiльки один вихiд - самогубство. Слава богу, у нас з мамою в цьому вiдношеннi все було добре. До того ж у мене почало зароджуватися кохання до Валери...
Ми з мамою продовжували так само обмежувати своє спiлкування з оточуючими, не ходили по магазинах, не вiдвiдували громадських мiсць, тому лише зрiдка помiчали змiни навколо: там змiнилася вивiска, там зник магазин, там з'явився якийсь салон. Нам було все одно, ми отримували велике задоволення вiд нового яскравого свiту, повного небачених ранiше кольорiв та вiдтiнкiв, звукiв та запахiв, смакiв та вiдчуттiв.
Напередоднi восьмого березня менi зателефонував Валера:
- Галя, вiтаю тебе i твою маму зi святом! Попереду цiлих три вихiдних, то чим ви збираєтеся зайнятися?
- Ну, ми збиралися спекти торт i, як завжди, погуляти бiля моря.
- Нiчого не робiть Я сам влаштую для вас свято!
- Але хоч щось ми повиннi приготувати? Може, хоча би чай?
- Чайник поставити можете, але чай готувати не треба! Я все сам! Чекайте на мене о дев'ятiй!
***
Восьмого березня рiвно о дев'ятiй ранку в дверi подзвонили. Мама до цього часу вже прийшла до мене i навiть встигла зняти плащ i перевзутися у капцi. Валера прямо з порога вручив нам по маленькому букетику: менi - конвалiї, а мамi - фiалки.
- Не бiйтеся! Я прекрасно знаю, що цi квiти занесенi до Червоної Книги, тому анi сам їх не рвав, анi приватних торговок не заохочував. Цi квiти виростила моя сестра у своїй власнiй теплицi!
Квiти пахли чудово. Ми з мамою пройшли до кiмнати, щоб поставити їх у вазочки.
- О, у вас вже i стiл готовий! - Вигукнув Валера, побачивши бiлу скатертину на столi. - Тодi ми цей бiлий простiр заповнимо! - I вiн почав щось виймати з величезної сумки.
Спочатку з'явилася величезна кругла коробка. Я подумала, що це такий великий торт, але це був не торт.
- Свiт змiнився! - Коментував свої дiї Валера. - Тож змiнилися i страви, їх форма i подача. От ви все готуєте по-старому, замовляючи в магазинах звичнi продукти. А я сьогоднi познайомлю вас з новою кулiнарiєю!
У коробцi стояло дев'ять пластикових контейнерiв так, нiби хтось розрiзав круглий пластиковий торт на дев'ять частин, причому цi частини були рiзного кольору - три по три. А в серединцi цього "торта" стояло щось кругле невеликого дiаметру.
- Нам знадобляться тiльки виделки i ложки! - Командував Валера. - Нiяких тарiлок, нiяких чарок або фужерiв - все тут!
Я побiгла за столовими приладами, прихопивши про всяк випадок виделки двох розмiрiв i ложки вiд супових до десертних та чайних.
- Сiдайте до столу. Я починаю кулiнарну виставу! - Валера вклонився, як фокусник спочатку мамi, потiм менi.
Вiн натиснув якусь кнопку на кришцi круглої серединки "торта" i по кiмнатi почала поширюватися музика, супроводжувана кольоровим свiтловим серпантином, в якому переважали червоно-бордовi i рожевi кольори. Музика була незвичайною, вона несла радiсть i святковий настрiй, якi посилювалися червонувато-бордово-помаранчевими колiрними спiралями, що пiднiмалися до стелi i переплiталися мiж собою у хитромудрi вiзерунки. В цей час Валера поставив перед нами по оранжево-рожевому контейнеру з "торта" i зняв з них кришки. До колiрного серпантину приєднався серпантин пахощiв. На трапецеiдальнiй "тарiлцi" лежав красивий шматочок чогось червонувато-коричневого з безлiччю їх вiдтiнкiв, а у вузькiй частинi ще й куляста пляшечка, закручена кришкою на рiзьбi.
- Це перша страва. - Коментував Валера, беручи до рук виделку. - Я не кулiнар i подробиць не знаю, але це щось бiлкове з домiшкою рослинного. Тепер кулiнари не просто готують продукти, а складають рiзнi смаково-парфумернi композицiї, для яких пiдбирають вiдповiдну музику i кольори. В сучасних кафе i ресторанах тепер працюють i кухарi, i художники, i парфумери, i композитори, i психологи i ще хтось. Отже, давайте куштувати! Взагалi-то, якщо взяти меню, то там написано щось дуже довге i незрозумiле. Я назвав це "м'ясна фантазiя".
На смак це було дещо схоже на щось м'ясне з неймовiрною кiлькiстю приправ. На запах - теж. Дотик язиком вiдкрив безлiч нюансiв чогось м'якого та пружнього. У пляшцi було слабке червоне вино, яке ще бiльше пiдкреслювало i вiдтiняло запропонований смак i запах.
Потiм Валера розкрив перед нами зеленувато-жовтi контейнери. До дотику додалися хрусткi та слизькi нотки, смаковi рецептори почали розпiзнавати знайомi та незнайомi овочi, вино у нових пляшечках виявилося жовтувато-зеленуватим i пахло екзотичними фруктами i травами.
- Я називаю це салатом. - Оголосив Валера, знову натискаючи кнопку в центральнiй частинi "торта". Музика i колiр змiнилися. Здавалося, крiзь летючу фантазiйну мелодiю доносяться звуки океанських хвиль, шумливого листя дерев, спiву птахiв, а до стелi пiднiмалися та звивалися струменi зеленувато-блакитно-жовтих кольорiв i вiдтiнкiв.
- А тепер - десерт! - Валера розставив перед нами бiлi контейнери з вмiстом голубуватих, рожевих i кремових вiдтiнкiв.
На смак це було схоже на сумiш рiзних тiстечок, морозива i фруктiв, на дотик - крем з фруктовими вкрапленнями. Мелодiя стала нiжною i мрiйливою, а до стелi почали пiднiматися бiлi хмари рiзних вiдтiнкiв вiд фiолетово-бузкових до рожево-жовтих. Замiсть вина в пляшечках виявилася якась дуже складна сумiш сокiв, що бадьорила та надавала свiжостi.
- Нiчого схожого я ще не куштувала. - Зiтхнула мама, коли зi святковим снiданком було покiнчено i Валера, склавши всi контейнери i пляшки в коробку, прибрав їх в сумку.
- I це тiльки маленька частинка нового свiту! - Вигукнув Валера. - А щоб познайомити вас з ним трохи бiльше, я вирiшив подарувати Галi духи.
- Ой, тiльки без мене! - Замахала мама руками на витончену коробочку, що з'явилася в руках Валери. - У мене алергiя на всi духи!
- А давно у вас була остання алергiя? - Запитав Валера.
- Точно не пам'ятаю ... Здається, ще влiтку ...
- Так ось, повинен вам з великим сумом повiдомити, що пiсля пандемiї i появи лiкiв, таке поняття, як "алергiя", в усьому свiтi бiльше не iснує. - Валера стояв у позi священика на похоронi, скорчивши вiдповiдну мiну. - Тому прошу насолодитися симфонiєю запахiв! - Раптом радiсно вигукнув вiн, вiдкрутив ковпачок флакона i поставив його в центр уже порожнього столу.
Маленький флакончик, виконаний у виглядi подовженого кристала з синього скла, засвiтився зсередини блакитними iскрами i над ним попливли синi свiтловi i звуковi хвилi, якi в мiру набуття iнших вiдтiнкiв, набували i рiзних ароматiв. Вiдтiнки блакитної палiтри розсовували простiр до нескiнченностi, кольори заспокоювали i в той же час бадьорили, вносили вiдчуття прохолоди, вiзуально вiдсуваючи предмети у кiмнатi на невизначену вiдстань, музика забирала кудись у далечiнь. Свiтло струменiло вiд темно-фiолетового через всi вiдтiнки синього до блакитних, аромати передавали букети синiх i блакитних квiтiв - фiалок, лаванди, барвiнку, волошок, незабудок, браткiв, гелiотропiв, льону, примули, дельфинiумiв, дзвiночкiв, iрисiв, бузку i безлiчi iнших. У легку блакитну музику вплiтався дзвiн дзвiночкiв i вiдгомiн вiолончелi...
- Це тепер називають парфумами? - Першою отямилася мама.
- Майже. Тепер парфумерних магазинiв зi звичайними парфумами та одеколонами не iснує. Замiсть них з'явилися парфумерно-музичнi салони. Тож в один з них ми сьогоднi з вами i заглянемо. Прошу одягатися на прогулянку!
***
Спочатку ми, як завжди, погуляли бiля моря. Погода сьогоднi стояла сонячна i майже безвiтряна. По пляжу гуляло безлiч сiмей з дiтьми та собаками, деякi особливо смiливi молодi люди навiть наважувалися позасмагати. Ми йшли по кромцi води, пiдставляючи обличчя березневому сонцю i вдихаючи аромат моря. Я не вiдмовила собi у бажаннi занурити руку в воду i лизнути кiлька крапель морської води. Тепер, пiсля одужання, вода була не просто солоною, в нiй була цiла гама "морських смакiв", описати якi iснуючими словами я не можу. А коли ми поверталися додому, Валера звернув нашу увагу на новi вивiски: "Кафе Кулiнарна Мелодiя", "Салон сiнтезiйних гаджетiв", "Ресторан Симфонiя Смакiв i Запахiв".
- Нам сюди! - Зупинився Валера перед дверима з вивiскою "Салон Парфумерної синтезiї".
Я згадала, що колись тут знаходився невеликий парфумерний магазинчик "Фiалка", який торгував, крiм рiзної парфумерiї, також i шампунями, косметикою, миючими засобами та iншими дрiбницями. Тепер усерединi все виглядало iнакше. Замiсть рядiв з товарами, вдалину йшов коридор, стiни якого, оснащенi нитками свiтлодiодiв, переливалися рiзними кольорами, на найменшу змiну вiдтiнкiв яких змiнювалася i тональнiсть музики. Замiсть прилавкiв або полиць, з бокiв коридору були влаштованi невеликi кiмнатки. В одну з таких кiмнаток нас провела працiвниця салону. У кiмнатцi було всього чотири крiсла i невеликий столик у виглядi скло-пластикової квiтки у центрi.
- Ви хочете щось купити чи прийшли послухати? - Запитала вона, пропонуючи нам зайняти крiсла.
- Ми вперше. - Вiдповiв за всiх Валера. - Нам би щось весняне i святкове, щоб було радiсно i спокiйно. Ну, i романтики трошки... - Покосився вiн на мене.
Дiвчина вийшла, через пару секунд повернулася i вставила щось в центр столу, вiдкрутила ковпачок i вийшла, мiцно причинивши за собою дверi. Свiтло в кiмнатцi почало згасати а потiм... Це була справжня фантастика зi снiв: звуки, запахи, кольори - все струменiло i переплiталося в невимовно красиву i гармонiйну симфонiю, що наповнювала душу щастям, радiстю i коханням...
Коли це все закiнчилося i знову спалахнуло звичайне свiтло, ми, продовжуючи сидiти за столиком-квiткою, змогли розгледiти в його центрi флакон. Вiд звичайних парфумерних флаконiв вiн вiдрiзнявся товстим дном, в яке, як розповiв Валера, була вмонтована складна електронна схема зi свiтлодiодiв, музичного запису i каталiзаторiв, "що включають" пiд потрiбний колiр i звук вiдповiдний запах.
Дверi вiдчинилися i до нас знову увiйшла... Як тепер слiд називати колишнiх продавчинь? Працiвниця салону? Консультантка? Спецiалiст з парфумерних симфонiй?... Гаразд, потiм подивлюся в iнтернетi. Вона закрутила ковпачок на флаконi i запитала:
- Вам сподобалось?
- Дуже! - Вiдповiли ми все хором.
- Може, якихось нюансiв не вистачало, чогось було занадто багато?
- Нi, все було чудово.
- Якщо хочете, ви можете цей флакон купити. Для його активацiї достатньо вiдкрутити ковпачок. Тривалiсть парфумерної симфонiї - п'ять хвилин. Флакон розрахований на п'ятдесят сеансiв.
Всього п'ять хвилин?! Менi здалося, що симфонiя тривала, як мiнiмум, пiвгодини, стiлькома почуттями i вiдчуттями вона мене наповнила! Звичайно ж, ми купили цей флакон.
- До речi! - Уже на вулицi повiдомив нам Валера. - Парфуми у салонах не обов'язково купувати. Ви можете приходити i замовляти будь-яку симфонiю за настроєм, за кольором, за музикою, за запахом. Оплачуєте тiльки за сеанс, а потiм йдете.
- Але цi парфуми, чи як там тепер це називати, менi дуже сподобалися. - Заперечила мама. - Я просто не могла їх не купити.
- Стiльки нових вражень! - Додала я. - I нова кулiнарiя з музикою, кольором, запахами, i новi парфуми...
- Це що! От я вас завтра ще в фiлармонiю вiдведу! - Валера, хорохорячись, розправив плечi.
- А що, фiлармонiя тепер теж змiнилася? - Запитала я, пригадавши, що не була в нiй вже майже рiк.
- I фiлармонiя, i театри, i бiблiотеки, i дискотеки, i музеї - все, в тому виглядi, в якому воно було колишнiм, зникло. Новий свiт вiдкрив безлiч нового! - Запевнив нас Валера. - Завтра я заїду за вами рiвно о шостiй вечора i ми поїдемо до фiлармонiї!
Ми вже пiдiйшли до перехрестя мiж нашими будинками, довели маму до її пiд'їзду i попрощалися. Валера зайшов до мене на "чашечку кави" та затримався до вечора. Перед сном я поставила на тумбочку бiля лiжка синiй кристалоподiбний флакончик, подарований менi сьогоднi вранцi Валерою, i вiдкрутила кришечку. Нiч я провела у синiх космiчних далях, де кожна галактика спiвала свою пiсню, наповнену пахощами квiтiв...
***
Вранцi я вперше у життi спробувала замовити додому готовий снiданок. Спочатку хлопець в телефонi задавав менi купу питань, намагаючись зрозумiти, чого ж саме я хочу. Нарештi, я сказала, що замовляю вперше, нiчого в новiй кулiнарiї не розумiю, тому просто хотiла би ситно поснiдати без зайвої екзотики, до якої ще не звикла. Всього за двадцять хвилин дрон з написом "Доставка страв", пiдлетiвши до балкону, принiс менi пластиковий прямокутний контейнер. У ньому виявилася тарiлка з прекрасною вiдбивною, що лежала на пiдстилцi з пюре, прикрашена нарiзаними у виглядi квiтiв овочами. Як тiльки я вийняла тарiлку з контейнера, включився якийсь механiзм, зазвучала ода "До радостi" Бетховена, до якої були доданi звуки струмуючого потiчка, спiву птахiв i далекої пастушачої сопiлки; заструменiли аромати смаженого м'яса, димочку вiд лiсового багаття, лугових квiтiв; завихрилися спiралi туману сiрувато-зеленуватих вiдтiнкiв, а в ротi почали розтiкатися потоки м'ясних i овочевих смакiв з неймовiрними приправами...
Прогулюючись бiля моря, мама зiзналася, що теж замовила снiданок додому. Їй принесли цiлу купу розеточек з рiзними видами iкри - чорна осетрова та севрюжа, червона - кетова та з горбушi, iкра форелева та омарова, з морських їжакiв i з летючої риби. Все це було накладено на рiзнi види хлiбцiв, булочок, коржикiв з якимось соусами i водоростевими салатами. Кольори у маминого снiданку переважали синьо-зелено-фiолетовi, як морськi глибини, а музичним фоном служила "Морська далечiнь" Сергiя Чекалiна з додаванням шуму прибою i крикiв чайок.
А ввечерi ми з мамою вперше за пiвтора року надiли вечiрнi сукнi з прикрасами, зробили зачiски та вечiрнiй макiяж, i Валера повiз нас до фiлармонiї. Будiвля фiлармонiї виявилася на колишньому мiсцi i з колишньою вивiскою. На афiшi красувався напис: "Мелодiї з фiльмiв i мюзиклiв". У фойє у нас прийняли верхнiй одяг i запросили пройти до зали. А в залi... Нiяких рядiв з вiдкидними крiслами. Сцена тепер була круглою i з торця залу перемiстилася до його центру. Навколо неї амфiтеатром розташувалися групками м'якi диванчики на двох, крiсла на двох, трьох та одного. Нас провели до трьох крiсел, що розташувалися впритул одне до одного на третiй сходинцi амфiтеатру. Ми сiли i роззирнулися. До зали заходили ошатно вдягненi люди, займали свої мiсця, перемовлялися, смiялися...
- Шкода, що нам дiсталися такi мiсця. - Нахилилася я до Валери. - Музиканти будуть сидiти до нас майже спинами.
- А от i нi! - Весело пiдморгнув Валера. - Не буду розкривати секрету, бо буде не цiкаво.
Свiтло в залi почало згасати, у напiвтемрявi ледве можна було помiтити, як у центрi круглої сцени з'явився цилiндр лiфта i з нього по кiлька чоловiк стали виходити музиканти. Сiдали музикантами обличчями до центру i спинами до залу. Останнiм з'явився диригент i встав на невеликому пiдвищеннi у центрi. Пiд моїм пiдлокiтником крiсла щось завiбрувало. Я вiдсмикнула руку i з пiдлокiтника пiднялася прозора колба, наповнена рiзнобарвними трубочками, якi почали гойдатися, наче букет квiтiв.
- Ой, що це? - Вiдсмикнула руку вiд пiдлокiтника i мама.
- Це смаковi доповнення. - Пояснив Валера. - Пiд час виконання музики то одна, то iнша, то третя трубочки будуть подовжуватися, пропонуючи напої, якi пiдкреслюють смак мелодiї. Їх можна пити, а можна i не пити, як хочете.
Диригент пiдняв руки вгору i в залi стало абсолютно темно. А потiм зазвучала музика. Разом з нею замиготiли рiзнi свiтлодiоди пiд стелею, на стiнах i в проходах. Сцена поволi почала обертатися так, що ми по черзi могли бачити всiх музикантiв. Звiдкись повiяло запахами. Одна з трубочок в моїй колбi подовжилася так, що я, не нахиляючись, змогла взяти її до рота. До музики, кольорiв i запахiв додався смак, який змiнювався майже з кожною нотою. Одна мелодiя змiнювалася iншою, колiрнi променi малювали в повiтрi неймовiрнi композицiї, запахи i смаки настiльки гармонiйно вплiталися в музику, що створювали неймовiрну глибину сприйняття цього концерту. До деяких мелодiй додавалися вiдчуття вiтру, снiгу, бризок, спеки або холоду...
Вийшли ми з фiлармонiї повнiстю ошелешенi.
- Це ще що! - Радiв нашiй реакцiї Валера. - От коли ми пiдемо до РАГСу розписуватися...
- Не зрозумiла? - Обернулася до нього мама.
- Як? Хiба я ще не зробив Галi пропозицiї? - Здивувався Валерка.
Я заперечливо похитала головою.
- Не може бути! У нас же наступної суботи весiлля!
Я трохи не сiла прямо в калюжу, що утворилася вiд грудки снiгу, який не повнiстю розтаяв на газонi.
- Ти що, вiдмовишся?! - Валерка ледь встиг мене пiдхопити. - Тiльки не треба знову падати менi пiд ноги! Другий раз я твоєї тривалої коми не переживу!
- Та не збираюся я в кому впадати! - Вирвала я у нього свою руку.
- Ти це серйозно? - Запитала Валерку мама, мiцно вчепившись у дверцята його машини i роблячи вигляд, що ноги у неї зовсiм не пiдкошуються.
- Звiсно! - Вигукнув Валерка i впав перед нею на колiна. - При всiх свiдках та перехожих, що снують повз, урочисто прошу руки вашої дочки! - I вiн, дiставши з кишенi пальто оксамитову коробочку, розкрив її чомусь не передi мною, а перед мамою.
- Попереджати треба... - Пробурмотiла мама i подивилася на мене.
Навколо стали зупинятися зацiкавленi перехожi. Я розгорнула обличчя Валерки до себе i взяла з його рук коробочку.
- Каблучка нiчого, симпатична... - Нiби у задумi промовила я. - Хлопець передi мною теж, начебто, непоганий... Погодитися, чи що?..
- Погодитися! Погодитися! - Почулося з усiх бокiв.
- Погоджуйся, будь ласка, швидше! - Жалiбно промовив Валерка. - Менi стояти колiнами в калюжi вже холодно.
- Ну, хiба що тiльки через це... Гаразд, згодна!
- Ура!!! - Заволав, скочивши, Валерка i стис мене у таких тiсних обiймах, що я мало не задихнулася. - Весiлля через сiм днiв! Рiвно о десятiй! Не запiзнюватись!
- А як же сукня?.. - Намагалася взяти себе в руки мама.
- Нiчого не треба! Нас прямо у РАГСi чекає весiльна подорож по рiзних країнах, а в кожнiй країнi потрiбен рiзний весiльний одяг. Це буде кулiнарно-весiльна подорож з рiзними традицiями та обрядами! I все - не виїжджаючи з мiста! З вас тiльки список гостей до п'ятницi! Але не бiльше ста! - Валерка вже допомагав нам сiсти в автомобiль.
Маму ми висадили першою, а приголомшену мене Валерка провiв до самої квартири.
- Ой, щось менi не подобається твiй вигляд. - Примовляв вiн, допомагаючи менi зняти пальто. - Треба би привести тебе до тями. - I вiн залишився приводити мене до тями до ранку...