Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

ЛабораторIя Щастя

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Групi пенсiонерiв пропонують безкоштовно провести кiлька днiв на базi вiдпочинку. Там, беручи участь у рiзних експериментах, замаскованих пiд розваги, вони пiддаються фантастичним перетворенням. Виявляється, експерименти проводять не земнi вченi, а...
  
  ЛАБОРАТОРIЯ ЩАСТЯ
  ПОВIСТЬ
  (17 грудня 2018 роки)
  
  Глава 1. Запрошення до щастя.
  
   У мене задзвонив телефон.
   - Алло?
   - Ви хочете вiдчути себе щасливою? - Вiдразу ж поставили менi питання.
   "Сектанти якiсь, напевно" - подумала я, але все ж ввiчливо вiдповiла:
   - Звичайно, хотiла б. Але тут важливо те, що саме кожна людина розумiє пiд щастям. Адже у кожного воно своє...
   - Ось про це ми i запрошуємо Вас поговорити! Ви б змогли прийти завтра до одинадцятої в мiський будинок культури?
   - Не знаю...
   - Приходьте, не пошкодуєте! - I там вiдключилися.
   З мамою вiдбулася така ж розмова.
   - А що нам ще робити? - Вирiшила я. - Ходiмо, послухаємо, якщо не сподобається - пiдемо. А потiм погуляємо.
   Наступного дня ми поїхали до будинку культури. Народу зiбралося багато - чоловiк двiстi - двiстi п'ятдесят. I всi - пенсiонери. При входi в зал кожному вручали календарик, картку i ручку. Ми з мамою сiли в третьому ряду.
   На сцену вийшли зовсiм молодi хлопець i дiвчина, мабуть, студенти i звернулися до залу:
   - Вiтаю, дорогi друзi! Ви не проти, якщо ми саме так будемо до вас звертатися? Адже ми дiйсно щиро хочемо з вами подружитися!
   Почувся схвальний гул голосiв.
   - Пiднiмiть руки тi, хто вiдчуває себе щасливим!
   Я озирнулася - на весь зал пiднятими виявилося не бiльше десяти рук.
   - Так мало? Але ж кожен з вас хоче бути щасливим. I у вашому життi, звичайно ж, бували моменти щастя. Але щастя, як птах, довго залишатися на одному мiсцi не хоче.
   - Вiдкриємо вам секрет: в свiтi все влаштовано так, що коли однi дверi щастя закриваються, вiдразу ж вiдкриваються iншi, але ми часто їх не помiчаємо, втупившись поглядом у зачиненi дверi.
   - Отже, щоб знову вiдчути себе щасливим, треба просто озирнутися навколо i знайти новi дверi щастя!
   - Сьогоднi ми постараємося подарувати вам трiшечки щастя!
   На сцену вибiгли дiти в гарних яскравих костюмах i пiд веселу музику станцювали кiлька заводних танцiв.
   Знову вийшли ведучi:
   - Вченi встановили, що щасливi люди живуть в середньому на дев'ять рокiв бiльше, нiж нещаснi, тому що щастя подовжує життя, змiцнює здоров'я, пiдвищує iмунiтет.
   - Хто ж такi - щасливi люди? Древнiй фiлософ Марк Аврелiй говорив, що щасливим стає та людина, яка сам вважає себе щасливою. Тому єдиного рецепту щастя для всiх не iснує.
   - Щасливим або нещасним можна бути в будь-якому вiцi. Кожна людина народжується з заданим генетично рiвнем щастя, але його, виявляється, можна i пiдвищити, якщо, звичайно, працювати над цим.
   - З давнiх часiв у рiзних народiв число дванадцять вважається магiчним: рiк роздiлений на 12 мiсяцiв, iснує 12 знакiв Зодiаку, на циферблатi ми теж бачимо 12 годин...
   - А щоб стати щасливим, треба зiбрати дванадцять складових щастя!
   Свiтло стало згасати, на екранi пiд летючу музику Вiвальдi почали змiнюватися один за iншим кадри щасливих людей i титри: Здоров'я, Молодiсть, Мрiя, Любов, Удача, Успiх, Оптимiзм, Мудрiсть, Сiм'я, Друзi, Гармонiя, Мир. В повiтрi попливли аромати цитрусових, троянди, ванiлi та корицi...
   - Мабуть, з балончикiв розпилюють. - Нахилилася я до мами.
   - А якщо у когось алергiя? - Занепокоїлася мама.
   Але, як не дивно, нi у нас, нi у кого iншого в залi ознак алергiї не проявилося. Натомiсть з'явилося вiдчуття радостi, бадьоростi i... так, деякого щастя.
   - А може це якийсь наркотик? - Продовжувала недовiрливо озиратися мама, хоча вже i з посмiшкою.
   - Не думаю. Якби щось таке було, їм би не дозволили проводити цю зустрiч.
   - Та нашi можнеовладцi, якщо їм заплатити, що завгодно дозволять!
   Знову спалахнуло свiтло i вийшли ведучi. Вони запропонували написати на отриманих картках нашi iмена i прiзвища, а також номери телефонiв. Поки ми писали, а дiти збирали у нас заповненi картки, хлопець з дiвчиною заспiвали кiлька пiсень про щастя. Настрiй ставав все кращим i кращим - не кожен день пенсiонерам влаштовують безкоштовнi концерти. Особливо щасливою я себе вiдчула, коли замiсть заповненої картки отримала невеликий пакетик з цукерками! Такi пакетики отримали всi присутнi, i деякi, переглядаючись й радiсно посмiхаючись, вiдразу ж зашелестiли обгортками.
   - От бачиш, не дарма прийшли! - Повернулась я до мами, смакуючи велику шоколадну цукерку з горiшками. - I концерт, i гарний настрiй, i цукерки на халяву!
   - Дивись, якiсь артисти вийшли! - Звернула мама мою увагу до сцени.
   Концерт продовжився: гуморески, анекдоти в сценках, пiснi, танцi. Ми й не помiтили, як пролетiла цiла година. В кiнцi на сцену знову вийшли ведучi:
   - Ми пропонуємо всiм бажаючим вiдправитися в невелику подорож за щастям! Цiлих дванадцять днiв ви проведете безкоштовно на нашiй базi вiдпочинку! Їхати доведеться на автобусi приблизно чотири години...
   У залi розчаровано зашумiли.
   - Не поспiшайте з вiдповiддю! Ми вирушаємо в подорож за щастям рiвно за тиждень. Подумайте, вирiшите свої проблеми, переробiть необхiднi справи...
   - А через тиждень, у вiвторок, ми вам зателефонуємо i уточнимо, хто їде, а хто не їде. Тодi ж розповiмо, що потрiбно буде взяти з собою, звiдки i скiльки виїдуть автобуси.
   - А зараз бажаємо вам щастя! Не забувайте озиратися i знаходити до нього дверi!
   Свiтло на сценi згасло i ми потягнулися до виходу. На вулицi яскраво свiтило сонце, погода була чудовою, легкий снiжок яскраво виблискував на гiлках ялинок та дерев. Настрiй був пiднесений, в тiлi вiдчувалися давно забутi легкiсть i бадьорiсть, а в душi знову з'явилася надiя. Ми з мамою гуляли ще пiвтори години, обмiнюючись враженнями i розмiрковуючи, чи варто їхати невiдомо куди "за щастям". Я хотiла їхати, не дивлячись нi на що, а мама сумнiвалася.
   - Цiлих чотири години у дорозi! Ти ж не витримаєш! - Казала вона, натякаючи на мої хвороби.
   - Витримаю! Сидiння можна розкласти i їхати напiвлежачи, дрiмаючи. Я ж нiколи не була на базi вiдпочинку! Та ще безкоштовно!
   - Безкоштовний сир буває тiльки в мишоловцi!.. Нi, я навiть лежачи так довго не витримаю. - Наполягала мама. - У мене пiдвищиться тиск, та й що там взагалi буде вiдбуватися?...
   У четвер у мене почався напад. Так ми називаємо мiй стан, коли все крутиться, як на початку дiї наркозу, нудить так, що не можна навiть голову повернути, тiло вiдмовляється дiяти, i я лежу нерухомо з заплющеними очима, iнодi тiльки один день, а iнодi i цiлий тиждень. Чоловiк чергував вночi, згодовуючи менi пiгулки i пiдставляючи миску. Вранцi вiн передав мене мамi, i їй вдалося навiть погодувати мене бульйоном через трубочку. Приступ виявився коротким, i до вечора я вже могла повертати голову i ворушити руками.
   - Ну як тобi їхати! - Умовляла мене мама. - А якщо напад почнеться в дорозi або там, на базi?!
   - Напади поспiль не вiдбуваються! Я все одно хочу їхати!! Я з собою вiзьму купу лiкiв!!! Може, менi бiльше нiколи в життi не випаде нагода вiдпочити. Та й повипендрюватися в останнiй раз теж хочеться.
   - У тебе все, як в останнiй раз!
   - Ну так, лiкар казав, що тепер кожен день повинен бути, як свято! А тут така святкова авантюра!
   Такi розмови i з мамою, i з чоловiком, тривали до вiвторка. Чоловiк теж боявся вiдпускати мене одну.
   - Ну, тодi поїхали разом зi мною. Ти ж теж пенсiонер.
   - Нi, менi там буде не цiкаво. Ти будеш викаблучуватися, а менi що робити? Та й час втрачати не хочеться...
   У вiвторок менi зателефонували:
   - Галина? - почувся голос в трубцi. - Як Ви вирiшили: будете їхати чи нi?
   - Буду! - Вигукнула я, вiдмахуючись вiд мами, яка намагалася мене зупинити. - Коли ми виїжджаємо? Що треба брати з собою?
   - Виїжджаємо в середу, о сьомiй годинi ранку, вiд будинку культури. З собою мати ошатний i теплий одяг, фотографiї, на яких Ви були щасливi, Якщо хочете, можете пiдготувати якийсь номер на тему щастя: вiрш, пiсню, гумореску, що завгодно...
   - А куди ми поїдемо?
   - А ось це поки сюрприз! То ви їдете?
   - Так! - Дух авантюризму остаточно заволодiв моєю свiдомiстю та геть витiснив з неї спогади про хвороби.
  
  Глава 2. День перший - середа.
   Валiзу я зiбрала напередоднi. Вранцi, за чверть до сьомої, чоловiк пiдвiз мене на машинi до мiського будинку культури. Бiля нього вже стояв великий автобус, на якому було написано "Щастя". Поруч в яскравих помаранчево-блакитних куртках з написами "волонтер" стояли хлопець i дiвчина i радiсно посмiхалися. Навколо вже зiбралася невелика купка пенсiонерiв. Я пiдiйшла до них.
   - Ну що ж! - Голосно звернувся до нас хлопець-волонтер. - Всi валiзи водiй складе в багажник, а я, для початку, хочу повiдомити вам, що сьогоднi - четвертого грудня - Мiжнародний день обiймiв. Тому ми будемо обiйматися! Не соромтеся, обiймайтеся! - I вiн першим показав приклад, обiйнявши стареньку з паличкою, що стояла поруч з. - Бажаю щастя!
   Дiвчина-волонтер теж кинулася обiйматися. Ми, спочатку обережно, але потiм все з бiльшим натхненням стали обiйматися, бажаючи один одному щастя. До нас пiдходили новi люди i теж приєднувалися до обiймiв. Надихнувшись, деякi почали обiймати й рiдкiсних на цей час перехожих. Не знаю, як це виглядало з боку, але я дiйсно вiдчула прилив радостi i якоїсь легкостi. Я пiдходила то до одного, то до iншого i щиро бажала всiм щастя. Нарештi, переобiймавшись з усiма, волонтери оголосили посадку.
   Хлопець називав прiзвища, а дiвчина одягала кожному названому "браслет щастя" на руку i допомагала увiйти в автобус. Хвилин за п'ять ми рушили. За звичкою, придбаної ще з часiв роботи в дитячому садку, я всiх перерахувала. В автобусi їхало тридцять шiсть пасажирiв, двоє волонтерiв та один водiй. Серед пасажирiв виявилося тринадцять чоловiкiв i двадцять три жiнки. Три жiнки були з паличками. Одна з них сiла поруч зi мною:
   - Я тут, бiля проходу, щоб ногу випрямити... Ух, давайте знайомитися: Нелла Григорiвна.
   - Дуже приємно. Галя. - Вiдповiла я, посуваючись до вiкна.
   - А ви в якому районi живете? Я - в Ульяновцi, бiля Шкiльного аеродрому. А ви?
   - А я на Котовському.
   Поки вона копирсалася у своїй сумцi, я продовжила перераховувати вже зайнятi сидiння. Не встигла я все перерахувати, як хлопець-волонтер встав i оголосив:
   - Дорогi друзi! Вiтаю вас на борту нашого ковчега щастя! Супроводжувати до щастя вас будемо ми - Даша i Дiма! - Обидва волонтери по черзi вклонилися. За кермом - Коля.
   Ми зааплодували.
   - Їхати нам доведеться довго, тому ми приготували для вас невеликi похiднi снiданки.
   I вони почали роздавати нам паперовi пакети. У кожному пакетi було по два гарячих пирiжка, по парi великих шоколадних цукерок i по пляшцi з напоєм. Спочатку я не хотiла нiчого їсти, але по автобусу стали розноситися такi приємнi аромати, що втриматися було неможливо. I я все з'їла. Втiм, як i iншi. Запивши снiданок напоєм, я вiдчула таке блаженство i умиротворення, що непомiтно задрiмала. Чотири години поїздки пролетiли зовсiм непомiтно.
   Коли я прокинулася, ми їхали через лiс. По обидва боки дороги постiйно траплялися вивiски рiзних будинкiв вiдпочинку, санаторiїв, туристичних баз та баз вiдпочинку.
   - Дивiться уважно! - Звернувся до нас Дiма. Наша база вiдпочинку називається "Карнавал"! Хто першим помiтить вказiвник - тому приз!
   Ми дивились у вiкна. Першим вказiвник до бази "Карнавал" помiтив бадьорий дiдок, що сидiв на передньому сидiннi. За це йому вручили золотистий брелок-шишечку. База знаходилася на iншому березi рiчки, i переїжджати до неї треба було через вузький мiсток, на який наш автобус ледве-ледве вписався. Зi швидкiстю десять кiлометрiв на годину ми подолали цю споруду i пiд'їхали до ворiт бази, бiля яких вже стояв один автобус. Я подивилася на годинник - дванадцять хвилин на дванадцяту. "Знову дванадцять!" - подумала я. - "Як казали ведучi на концертi, - це щасливе число".
   Щойно ми почали виходити, до нас одразу ж вискочили кiлька чоловiкiв в бiлих халатах, пiдхопили нашi сумки i валiзи i повели до центрального корпусу. Озирнувшись по дорозi, я побачила, як до ворiт один за iншим пiд'їжджають ще два автобуси.
   На рецепцiї нас вiдразу ж почали викликати по прiзвищах i вручати електроннi ключi вiд номерiв. Потiм запропонували прикласти руку до екрану сканера, щоб залишити в комп'ютерi свої вiдбитки. Менi дiстався номер 212 на другому поверсi. (Знову дванадцять! - Ура, на щастя!)
   Тiльки я вiдiйшла вiд стiйки рецепцiї, як менi подали якийсь напiй. У довгому високому фужерi рiдина мiстилася смугами: червона, синя, жовта, зелена i помаранчева.
   - Це елiксир щастя! - Посмiхаючись, пiдбадьорила мене дiвчинка з двома хвостиками. - Нiякого алкоголю!
   На смак це нагадувало коктейль з якихось сокiв, вiдчувалися i цитрусовi, i полуниця, i банан, i ананас i щось ще. Всi, як i я, спочатку обережно торкалися губами до фужеру, а потiм вже смiливо випивали коктейль до кiнця.
   По номерах нас розвели все тi ж хлопцi в халатах. Парубок, який вiв мене по коридору до номеру, повiдомив, що за сценарiєм база вiдпочинку перейменована в "Лабораторiю щастя", отже, всi волонтери, якi будуть з нами працювати, стали "лаборантами", а тому i надiли бiлi халати.
   Бiля дверей номеру, хлопець показав, як треба користуватися електронним ключем. Причому, перш нiж задiяти ключ, треба було докласти руку до екрану сканера, вмонтованого в стiну бiля дверей.
   - Це щоб нiхто стороннiй, навiть знайшовши ваш ключ, не мiг увiйти в номер. - Пояснив хлопець-лаборант. - Всi номера розрахованi на двох. Ви вселяєтеся першої, тому можете одразу ж вибрати собi лiжко.
   Вiн поставив мою валiзу бiля входу i побiг на допомогу iншим.
   Я озирнулася. Цiлком пристойна кiмната з двома лiжками, письмовим i косметичним столиками, з холодильником i телевiзором, з шафою i тумбою для сумок. Французьке вiкно завiшене свiтло зеленуватим тюлем i срiблясто-зеленими шторами. Батареї гарячi. У номерi тепло. Вiдкривши дверi в санвузол, побачила там душову кабiну, умивальник i унiтаз. Просто чудовi умови!
   Поки я розбирала валiзу i розвiшувала речi в шафу, в кiмнату увiйшла моя майбутня сусiдка.
   - Давайте знайомитися! - Прямо з порогу сказала струнка темноволоса жiнка. - Мене звуть Оксана, я з Харкова.
   - Дуже приємно. Я - Галина, з Одеси. Проходьте, вiдчувайте себе як вдома.
   Не встигли ми привести себе в порядок i переодягнутися, як прозвучало повiдомлення по внутрiшньому радiо:
   - Увага! Пропонуємо всiм рiвно о дванадцятiй зiбратися на третьому поверсi у Великому Залi!
   Було без семи дванадцять, тому ми вiдразу ж вийшли з номера.
   Волонтери-лаборанти, якi стояли на кожному поверсi, допомагали нам зорiєнтуватися.
  ***
   - Як пройшов переїзд?
   - Як i планувалося. Всi учасники, отримавши снодiйне в напоях, одразу ж позасинали i поїздку перенесли чудово. Нiхто не знає, де саме ми перебуваємо. Для тих, у кого є навiгатор у смартфонах, задiяна програма збоїв.
   - Скiльки прибуло клiєнтiв?
   - Все за розрахунками: по тридцять шiсть чоловiк з чотирьох мiст - усього сто сорок чотири людини. Всi розмiщенi на трьох поверхах в сiмдесяти двох номерах, по двадцять чотири номери на поверсi.
   - Термiново проведiть аналiз кровi, взятої при скануваннi на рецепцiї до вживання "коктейлю щастя" i при скануваннi бiля входу в номер пiсля його прийому.
   - Програма вже приступила до систематизацiї аналiзiв.
   - У мене стався невеликий збiй: кiлька людей вiдчули мiкроуколи. Довелося на ходу вигадувати, що при скануваннi по екрану пробiгає слабкий електрострум, який може сприйматися як легкi уколи. Решта уколiв не помiтила.
   - Що показують браслети?
   - Безлiч хронiчних захворювань, порушення в тканинах, вiковi змiни... На першому заняттi всi дiагнози уточняться i придбають читаємий вигляд.
   - Оголошуйте загальний збiр у залi! Волонтерам приготуватися до виступу...
  ***
   У залi вже збирався народ. Стiльцi були встановленi рядами з проходом посерединi. Ми з Оксаною сiли в третьому ряду, поруч з проходом, i почали озиратися. Великий зал розмiрами приблизно 14 на 18 метрiв поступово заповнювався прибулими. Я помiтила, як моя попутниця з Одеси - Нелла Григорiвна, важко спираючись на паличку, сiла в першому ряду. Раптом пролунав бiй годинника i голос по радiо повiдомив:
   - Магiчний час - дванадцять годин, дванадцять хвилин! Числа збiглися! Час загадувати бажання! Сядьте зручнiше, закрийте очi, зосередьтеся i загадайте бажання!
   Настала тиша. Я закрила очi i почала згадувати: "Хочу бути здоровою. Щоб у моїх рiдних все було добре, i щоб я в наступному роцi видала свої книги..." I раптом загримiла пiсня, пiд яку на сцену висипали волонтери - хлопцi i дiвчата - i почали танцювати:
   Мрiї збуваються i не збуваються!
   Любов приходить iнодi не та!
   Але все добре ми не забуваємо,
   Бо здiйснить мрiї саме доброта!
   - Замовлення прийняте! - Повiдомив голос по радiо. - Бажання прийнятi до виконання!
   Вийшла ведуча - висока дiвчина з довгим розпущеним волоссям:
   - Вiтаємо вас усiх в Лабораторiї щастя! Нашi дослiдники встановили, що щасливим хоче бути кожен. Адже весь сенс життя якраз i полягає в щасливому проживаннi свого життя! Щастя - це прекрасний внутрiшнiй емоцiйний стан, це центр наших устремлiнь. Щасливо живе той, хто вмiє радiти, кому жити у задоволення! Щастя не обов'язково має бути довгоочiкуваним i вистражданим. Воно просто має бути! Нас всiх об'єднує бажання бути щасливими. Тому, як казав Козьма Прутков, "якщо хочеш бути щасливим, будь ним!" - I вона заспiвала:
   Знайдiть свою планету щастя -
   Для себе, i для iнших всiх!
   У душах розпалiть багаття -
   Для незнайомих та близьких!
   Рушаймо до планети щастя
   Всi тi, хто вiрить в чудеса!
   Усi ми разом, наче браття,
   Свiй хор пошлем у небеса! (Галина Гайдученко)
   - Ви пам'ятаєте, що сьогоднi - четвертого грудня - Мiжнародний день обiймiв? Тож давайте всi дружно станемо, обiймемося з тими, хто знаходиться поруч, i побажаємо один одному щастя! Всi хором, в один голос!
   Ми встали, обiйнялися з тими, хто був праворуч, з тими, хто був лiворуч, хором побажали один одному щастя. А потiм був концерт, який пiдготували волонтери. Вони i спiвали, i танцювали, i читали вiршi, i розiгрували невеличкi сценки... Наприкiнцi ведуча сказала:
   - Де ж вiдшукати шлях до щастя? Його не iснує, адже щастя - це i є шлях. Шлях вгору по сходах. Дванадцять магiчних днiв ви проживете на нашiй базi вiдпочинку. За цi днi ми пiднiмемося на дванадцять сходинок до щастя. Якi це сходинки? Я нагадаю: Здоров'я, Молодiсть, Любов, Мрiя, Удача, Успiх, Оптимiзм, Мудрiсть, Сiм'я, Друзi, Гармонiя i Мир! Кожного дня по черзi ми будемо розглядати одну з цих складових i кожного дня наближатися до щастя! Сьогоднi - перший день i перша сходинка - Здоров'я. Зараз волонтери роздiлять вас на групи, i ви розiйдеться по своїх "лабораторiях"!
   Виявляється, нашi картки-ключi були не просто так рiзного кольору. За цими кольорами нас i роздiлили - всього вийшло дванадцять груп по дванадцять чоловiк. У мене i в Оксани електроннi ключi були помаранчевого кольору, тому ми потрапили до групи "Помаранчевих". Волонтер Настя повела нас у кiмнату навпроти входу до Великого Залу. Там ми сiли за великий круглий стiл з величезною скляною кулею в центрi, яка переливалася всiма кольорами веселки.
   - Це Куля Щастя! - Повiдомила нам Настя. - Щоб стати щасливими, треба кожного разу, коли входите до кiмнати i коли виходите з неї, ось так торкатися до неї рукою i загадувати бажання.
   - Це такий аутотренiнг? - Уточнила я.
   - Так! I це допомагає! - Вiдповiла вона.
   Ми всi доторкнулися до кулi i загадали бажання. Свiтло всерединi кулi переливалося рiзними кольорами i по долонi проскакували легкi уколи розрядiв.
   Посiдавши, ми познайомилися. У нашiй групi опинилося чотири чоловiки i вiсiм жiнок. Вiк - вiд шiстдесяти до вiсiмдесяти рокiв. Ми з Оксаною виявилися ровесницями - по шiстдесят, наймолодшi. Нелла Григорiвна з паличкою теж потрапила до нашої групи.
   - А у мене сьогоднi день народження! - Радiсно повiдомила вона всiм. - Менi виповнилося вiсiмдесят два роки!
   Ми всi дружно привiтали її з такою чудовою датою, i побажали здоров'я.
   - От про здоров'я ми сьогоднi i поговоримо! - Почала Настя. - Здоров'я - це те, без чого неможливе життя. Без цiєї складової щастя все буде не в радiсть, все буде дратувати. Без нього то серце заниє, то горло почне дерти, а то i шматок до рота не полiзе. Тому давайте на цих листочках вiдповiмо на питання, що ми розумiємо пiд "здоров'ям" для себе особисто, а потiм будемо працювати в напрямку досягнення повного здоров'я.
   Нам видали анкети. У них треба було поставити свiй номер - кiмната i буква - у мене було 212-А, у Оксани - 212-Б, та позаписувати робочий тиск, нормальну температуру, перерахувати захворювання, вказати форму iнвалiдностi, якщо вона була, наявнiсть шкiдливих звичок, сiмейний стан, що б хотiли змiнити в органiзмi i так далi.
   А потiм почалися аутотренiнги i гри. Менi сподобалася "Звукова гiмнастика" - треба було зробити глибокий вдих, а на видиху говорити звуки, кожен з яких мав певну дiю на органiзм. Таку звукову гiмнастику не складно робити навiть лежачи в лiжку, а тому я взяла її на озброєння. А що? Можна щоранку пару хвилин поспiвати цi звуки, шкоди, в усякому разi, це не принесе.
   Ще менi запам"ятався аутотренiнг пiд назвою "Фонтан здоров'я": треба було встати, виструнчитися, закрити очi i уявити себе посудиною, з пробкою на макiвцi. Потiм через ноги впустити фонтан чистої джерельної води i уявляти, як, поступово пiднiмаючись, вода омиває всi органи i виносить бруд через дiрку в макiвцi назовнi.
   Закiнчили ми цей тренiнг девiзом, зiбраним з пазлiв:
  "У роботу треба вкладати все, крiм здоров'я".
   О 13-13 знову пролунав дзвiн годинника i нам запропонували загадати бажання. Я знову загадала те ж саме, що й першого разу: здоров'я, усього найкращого для своїх рiдних i видання своїх книг. I знову хвилина бажання закiнчилася пiснею про те, що мрiї збуваються, а голос по радiо повiдомив, що "замовлення прийняте", бажання будуть виконанi.
   Потiм була кольоротерапiя. Виявляється, кожен колiр - це певна колiрна вiбрацiя, що має конкретну довжину хвилi. Для кожного органу можна вибрати колiр, пiд дiєю якого вiн буде правильнiше працювати. Фахiвцi радять для полiпшення здоров'я носити одяг i прикраси певного кольору, пiдбирати колiрну гамму в iнтер'єрi або просто подовгу розглядати малюнки або предмети корисного кольору. Нам включили свiтломузику i запропонували потанцювати, адже рух - теж шлях до здоров'я...
   О другiй годинi ми вирушили на обiд. Обiдали ми в цьому ж корпусi на першому поверсi. Кафе "Венецiя" вразило мене своїми фресками: всi стiни були розписанi пiд вулички i канали Венецiї. Нашi столи, з'єднанi по два так, що за них могли сiсти по шiсть чоловiк, опинилися наче на островi, куди не подивишся - будинки, канали, гондоли, люди... Ми з Оксаною зайняли мiсця для Нелли Григорiвни i подружньої пари - Володимира та Валентини з нашої групи. Але Нелла Григорiвна знайшла якихось знайомих за сусiднiм столиком. Тому до нас пiдсiли двi незнайомi жiнки. Познайомившись, ми дiзналися, що чоловiк i жiнка Володимир i Валентина, як i Оксана, з Харкова, я - з Одеси, Лєна - з Полтави, а її сусiдка по кiмнатi Валя - з Сум. Причому Олена i Валя виявилися i нашими найближчими сусiдками - вони оселилися в номерi 211.
   А який у нас був обiд! Борщ, пюре з картоплi, топiнамбура i селери з iндичиною вiдбивною, салат зi свiжої капусти i помiдорiв черi з додаванням горiхiв, фiнiкiв та iнжиру. Кава, какао i чай - на вибiр, тiстечка з шоколадним кремом i фруктове пюре з бананiв та чорної смородини, прикрашене полуницею! Справжнiй ресторан - i все на халяву!!!
   Пiсля обiду до п'ятої години у нас був вiльний час, i ми з Оксаною пiшли на прогулянку.
  ***
   - Все анкети обробленi комп'ютером. Розробляються комплекси медикаментiв, вiтамiнiв, продуктiв i так далi для усунення хронiчних i застарiлих захворювань.
   - А як з аналiзами?
   - Пенсiонери, виявляється, як дiти! Легко включилися у гру з загадуванням бажань на Кулi Щастя, сумлiнно тиснуть кнопки при входi в свої номери - нiхто не скаржиться на поколювання. Зi збиранням аналiзiв нiяких проблем!
   - Що з шкiдливими звичками?
   - Серед ста сорока чотирьох вiдпочиваючих курять 69 осiб, мають схильнiсть до алкоголiзму - 3, зловживають лiкарськими препаратами - 8, переїдають - 26, ведуть малорухливий спосiб життя - 54.
   - Придiлiть їм максимум уваги. У всi напої додайте сироватки проти курiння, алкоголiзму, залежностi вiд лiкiв. Тих, хто мало рухається, залучайте до конкурсiв, обов'язково стежте за прогулянкою. Кольоро i звукотерапiю почали?
   - Поки тiльки загальнi налаштовуючi хвилi. Потiм, визначивши в групах захворювання, складемо необхiднi симфонiї - як за музикою, так i за кольором.
   - Iндивiдуальне лiкування?
   - До вечора закiнчимо розробку рецептiв. На ранок до кнопок житлових номерiв будуть подаватися необхiднi розчини, при кожному натисканнi спочатку будуть братися аналiзи i одразу ж вводитися мiкроiн'єкцiї.
   - Добре, дiйте!
  ***
   База вiдпочинку "Карнавал" розташовувалася на березi рiчки посеред мальовничого лiсу: на одному березi лiс був сосновим, на iншому - змiшаним. Всi дорiжки виявилися пронумерованими: Маршрут-1, Маршрут-2 i так далi. Всього маршрутiв було дванадцять.
   - Знову це число - дванадцять! Куди пiдемо? - Розгубилася я.
   - Давай почнемо по порядку, з першого маршруту! - Запропонувала Оксана.
   Перший маршрут йшов змiйкою навколо всiх корпусiв бази. Крiм нашого, чотириповерхового, ми нарахували ще п'ять будiвель - по п'ять, чотири i три поверхи. В одну з них, триповерхову, потягнулися всi нашi волонтери.
   - Що це у них там? - Вголос подумала я.
   - Мабуть, їх просто там оселили. Повиннi ж вони десь вiд нас вiдпочивати! Та й готуватися i репетирувати десь треба. - Вiдповiла Оксана.
   На територiї "Карнавалу" виявилося кiлька лiтнiх басейнiв, засипаних зараз снiгом, велопрокат i дитячий майданчик з гойдалками. Коли ми вже пройшли майже по всьому маршруту, побачили, що зi зворотного боку нашого корпусу прибудовано величезну куполоподiбну будiвлю.
   - Це що - цирк? - Здивувалася я.
   - Давай подивимося?! - Запропонувала Оксана.
   I двi жiнки похилого вiку полiзли через замети до вiкон дивної споруди. Приклавши свої носи до рiзнобарвного скла величезних вiкон, ми спробували розгледiти, що знаходиться в серединi. Але скло виявилося гофрованим i все всерединi все розпливалося.
   - Зайдемо зсередини! - Вирiшила я. - Тим бiльше, що ми вже цiлком нагулятися.
   Щойно ми почали роздягатися, як по радiо знову повiдомили:
   - Шiстнадцять годин, шiстнадцять хвилин - час загадувати бажання!
   I ми знову загадали.
   - Це, мабуть, оголошують кожну годину. - Здогадалася Оксана. - 12-12, 13-13, 14-14 i так далi.
   - Цiкаво, а вночi теж будуть оголошувати? - Занепокоїлася я.
   - Подивимося... - Похитала Оксана головою. - Ну, йдемо!
   Ми пройшли коридором до кiнця нашого корпусу. I вперлися у глуху стiну. Розгублено озирнувшись, я помiтила вказiвник на стiнi: "Аквапарк". Стрiлочка вказувала вниз по сходах.
   - Як я не люблю сходи! - Скрушно похитала головою Оксана. - Мої суглоби цього просто не виносять... Дивно, сьогоднi вони чомусь мовчать... - Спускаючись сходами, вголос аналiзувала вона свiй стан. - Спускаюся, наче дiвчинка!
   - А я навiть не помiтила, що ми спускаємося! - Теж зазначила я. - Мабуть, кольоротерапiя допомогла! Або самонавiювання, все ж таки стан щастя...
   - Ти теж помiтила? Ми весь час ходимо i посмiхаємося! А на душi - легко i радiсно!
   - Як сказала би моя мама: щось тут не чисто. Може, нам щось наркотичне в їжу додали?
   - А може, це просто психологiчний настрiй - адже нам весь час говорять про щастя, та й буваємо ми в таких мiсцях не часто.
   - Я взагалi вперше! Йой! - Ми вже спустилися на перший поверх i опинилися бiля дверей з рiзнокольоровим вiтражем, над якими було написано: "АКВАПАРК КАРIБИ". - Зайдемо?
   - Ну не дарма ж ми сюди йшли! - I Оксана рiшуче натиснула на ручку дверей.
   Всерединi були джунглi. Безлiч екзотичних лiаноподiбних рослин звисали над басейнами, вiдокремленими один вiд одного дорiжками i майданчиками для вiдпочинку, заставленими пластиковими крiслами i лiжаками.
   - Ух ти! I що далi? - Оксана зупинилася просто у дверях i захоплено дивилася вперед.
   Я озирнулася на неї i помiтила, що поруч з дверима сидить i, посмiхаючись, дивиться на нас якийсь чоловiк у бiлих брюках i бiлiй футболцi з написом "волонтер".
   - Доброго дня! - Чоловiк, зрозумiвши, що його помiтили, встав. - Я мiсцевий рятувальник. Вадим. Хочете поплавати?
   - Йой, а я купальника не взяла... Нам же не казали, що тут є басейн. - Я була засмучена - так люблю плавати, i на тобi!
   - Нiчого страшного! - Поспiшив заспокоїти мене рятувальник Вадим. - У нас є купальники будь-якого розмiру i на будь-який смак! Можна купити, а можна взяти напрокат. Подивитеся?
   Приголомшенi його напором, ми пiшли за ним у бiчнi дверi. Там виявився магазинчик плавального приладдя. Ми почали розглядати купальники i простирчали в магазинчику бiля пiвгодини. Часу на плавання залишалося зовсiм мало.
   - А як же... - Розгубилася я, тримаючи в руках чудовий синiй з бiлою окантовкою суцiльний купальник.
   - Забирайте, забирайте! - Вiдгукнувся Вадим. - Ми вiдкритi цiлодобово, приходьте, коли будете вiльнi! Поплаваєте, подумаєте, а потiм i вирiшите - купувати купальники або покористуватися i залишити!
   - А що, так можна? - Не повiрила Оксана. - Просто комунiзм якийсь!
   I ми з обновками знову пiшли до сходiв. Не знаю, як ми пiднялися. Просто не помiтила. Нiякої важкостi у ногах, нiякого болю у суглобах. Залишивши обновки в номерi, ми попрямували до Великого Залу, що знаходився на третьому поверсi. На нашому поверсi, прямо пiд залом i над кафе "Венецiя" ми помiтили якiсь темнi дверi.
   - У нас ще є п'ятнадцять хвилин. - Зупинилася я. - Може, подивимось, що знаходиться тут?
   - Подивимось! - Легко погодилася Оксана.
   А "тут" виявився величезний iгровий зал: i боулiнг, i мiнi-гольф, i бiльярд, i столи - шаховi, шашковi, картярськi... I лото, i iгровi автомати...
   - Рай для iгроманiв! - Констатувала Оксана. - Але нам нiколи!
   Тепер у Великому Залi всi стiльцi були розставленi в два ряди по периметру, залишаючи в центрi величезну вiльну площадку. Ми пройшли i сiли в передньому ряду ближче до центру залу.
   Поки всi розсiлися, поки перездоровалися з уже знайомими - сусiдами по номерам, сусiдами по столу, сусiдами по автобусу... Вийшла ведуча i оголосила, що подорож за щастям триває.
   - Всi ви знаєте, що для змiцнення здоров'я важливо вести рухливий спосiб життя. - Почала вона. - Але фiзкультурою i спортом ми вас займатися не змусимо. А тому пропонуємо потанцювати!
   На майданчик вибiгли чотири пари волонтерiв в бальних нарядах i почали танцювати вальс. Прекрасно танцювали! Ними можна було милуватися i милуватися. Але не тут то було!
   - Сьогоднi пiсля вечерi, о 19-30, у нас буде Вечiр Вальсу i Романсу! А щоб ви вiдчували себе у своїй тарiлцi, саме зараз ми вiдкриваємо школу танцiв! Прошу всiх встати!
   В цей час по радiо знову оголосили:
   - 17 годин 17 хвилин! Час загадувати бажання!
   Ми загадали i нас почали вчити танцювати. Колись я непогано танцювала, але за роки, що пролетiли... Коротше, вчитися довелося заново. Волонтери показали нам основнi рухи для пар чоловiк-жiнка, для пар жiнка-жiнка, для пар людина-палиця, для самотнiх танцюристiв, для групових танцiв... Я й не знала, що вальс можна танцювати в групi або наодинцi! Волонтери пiдходили то до одних, то до iнших, показували, направляли, радили... Рiзнi вальси змiнювалися один iншим, а ми все кружляли, кружляли й кружляли...
   - Школа танцiв закривається! - Раптом оголосила ведуча Олена i музика змовкла. - За п'ятнадцять хвилин чекаємо вас всiх у кафе "Венецiя" на святкову вечерю! Але перед тим, як ви розiйдетеся, пропоную всiм бажаючим записатися на виступи! На Вечорi Вальсу i Романсу кожен може заспiвати якийсь романс. Пiдходьте, записуйтеся!
   Кiлька людей одразу ж пiдiйшли до неї.
   - Ти спiвати вмiєш? - Запитала мене Оксана.
   - У мене немає нi слуху, нi голосу, один суцiльний талант! - Зi смiхом вiдповiла я. - Але спiвати я хочу.
   - Я б могла заспiвати "Калитку"... - Оксана не могла зважитися.
   - А я заспiваю "Очi чорнi"! - Раптом ляпнула я.
   - Ти ж не вмiєш спiвати!
   - Спiвати-то я вмiю, тiльки не всiм мiй спiв подобається. - Вiдповiла я. - Але спiвати я буду не за себе, а за якогось чоловiка, можливо басом.
   - Як це?
   - Ну, спiвати вiд себе менi не дозволяють комплекси. Через них я не потрапляю в ноти. А коли я придурююся i спiваю за когось iншого, у мене все виходить.
   - Пародуєшь, чи що?
   - Ага, тодi комплекси думають, що це не я, а хтось iнший. I якщо цей хтось сфальшує, винна не я, а вiн.
   - Як у тебе все складно... Тодi я точно заспiваю! - I Оксана рiшуче пiшла записуватися. Я задрiботала за нею.
   Записавшись, ми спустилися на перший поверх. Тепер столи в "Венецiї" були розставленi по iншому: довгими паралельними рядами, розташованими по двi сторони вiд двометрового проходу. Ми з Оксаною сiли ближче до проходу i я, як завжди, почала перераховувати. На нашому "березi" проходу стояло шiсть столiв по дванадцять чоловiк за кожним. На iншому березi - так само. Всього дванадцять столiв по дванадцять чоловiк. "Знову дванадцять" - подумала я, роздивляючись страви на столi. Чого тут тiльки не було! I м'яснi шашлички, i рiзнi салати, i млинцi з грибами, i рибнi рулетики, i запечена картопля, i...
   - Увага! - Раптом пролунав густий чоловiчий бас. Я озирнулася i побачила в проходi молоденького хлопчика з рiденькою борiдкою - рокiв двадцяти-двадцяти двох. - У нас сьогоднi банкет на честь вашого приїзду! Їжi ми приготували багато i рiзної, тiльки пам'ятайте, що ввечерi ви ще маєте танцювати!
   I в цей час прозвучало:
   - 18годин 18 хвилин! Час загадувати бажання!
   Поки ми загадували, офiцiанти пiднесли новi страви. З'явилися порцiйнi жульени, голубцi, смаженi банани з курятиною, паштетнi кульки в кокосовiй стружцi з какао-порошком...
   Якийсь час пiшов на те, щоб усе спробувати, i раптом погасло свiтло. У повнiй темрявi зазвучала iталiйська музика i почали запалюватися зiрки на небi... Ну, звичайно ж, не зiрки, а маленькi лампочки на стелi, але все одно було дуже романтично.
   Якби я не сидiла так близько до проходу, я б i не помiтила, як пiдлога почала роз"їжджатися i в проходi заплюскотiла вода. Кiлька секунд - i двi половини залу роздiлив справжнiй канал! Було темно i урочисто, лише "зiрки" вiдбивалися у водi. Всi завмерли i дивилися на воду. Ну, уявiть: я i в думках не допускала коли-небудь опинитися у Венецiї, а тут i Венецiя на стiнах, i канал з водою пiд ногами, i зiрки над головою, i субтропiчнi аромати у повiтрi, i венецiанська пiсня звiдкись здалеку... I тут крiзь ворота, що розкрилися на одному з намальованих будинкiв, в канал виплила велика гондола, по бортах якої загорiлися яскравi смолоскипи! Гондольєр на кормi гондоли продовжував спiвати, зрiдка пiднiмаючи весло, а на самiй гондолi... - як на столi, лежав величезний торт! Всi так i ахнули!..
   Не знаю, як саме на носi гондоли виникли двоє офiцiантiв - теж в костюмах гондольєрiв. Мабуть, вони лежали там нерухомо, i в темрявi їх не можна було одразу помiтити. Вони почали нарiзати торт шматочками, викладати їх на тарiлки i вiддавати iншим офiцiантам, якi пiдiйшли до берегiв каналу, щоб розносити тарiлки нам.
   - Звернiть увагу на те, що вага нашого торта становить тридцять шiсть кiлограмiв - три рази по дванадцять! - Пролунав голос басовитого юнака. - Якщо ви захочете добавки - не соромтеся! Офiцiанти пiднесуть вам ще! Знову спалахнуло яскраве свiтло i ми взялися за десерт.
   Я з'їла два шматочки - бiльше не змогла, хоча очi ще їли б i їли, такий вiн був смачний. Деяким особливо сильним вдалося здолати по три шматочки, i тiльки один чоловiк з густими сивими волоссям i об"ємним черевцем зумiв з'їсти чотири.
   - Все було дуже добре. - Пiднявшись, на весь зал заявив вiн, але у мене все ж є претензiя до кухнi!
   Всi перезирнулись: якi тут можуть бути претензiї?
   - Все б нiчого, але не вистачало iкри чорної, iкри червоної i iкри заморської баклажанної! - Випалив вiн.
   Всi так i зареготали!
   - Не переживайте, iкра буде! - Тут же вiдповiв хлопець з дорослим басом. - Тiльки не в сьогоднiшньому меню. А зараз, якщо ви бiльше нiчого не хочете...
   - А що, є ще щось? - Вiдгукнувся голосом Вiннi Пуха чоловiк з черевцем.
   - На жаль, бiльше нiчого. - В тон йому голосом Кролика вiдповiв хлопець.
   - Ну тодi...
   - Тодi у вас є пiвгодини, щоб переодягнутися у святкову одежу! О 19-30 ми запрошуємо вас на Вечiр Вальсу i Романсу!
   Переодягаючись у вечiрнi сукнi, ми знову загадали бажання о 19-19. Я одягла довге, до пiдлоги, червоне оксамитове плаття i червонi туфлi на пiдборах (ох, i давненько ж вони не виглядали з коробки!), повiсила на шию кулон з червоним каменем, одягла таку ж каблучку i нафарбувала очi.
   Оксана одягла темно-синє плаття до середини iкри, повiсила зверху срiбний ланцюжок, вклала феном волосся i збризнула його лаком. Всi такi ошатнi i красивi, скинувши з душi по парi десяткiв рокiв, ми пiднялися у Великий Зал. Як не дивно, незважаючи на безлiч з'їденої їжi, в тiлi вiдчувалася легкiсть i хотiлося танцювати.
   Бал вiдкрила молодь. Потiм танцювали всi ми. Мене запрошували i чоловiки, i жiнки, я теж когось запрошувала, танцювала не тiльки в парах, але i в групах та сама, ширяючi у своїй шикарнiй сукнi по всьому залу, як двадцятирiчна дiвчинка. Танцi переривалися вокальними паузами, коли всi бажаючi могли представити глядачам свої романси. Оксана заспiвала чудово. Її "Калитка" вiдрiзнялася вiд тiєї, яку спiвала Нанi Брегвадзе, але була дуже чуттєвою i нiжною. Потiм вийшов чоловiк в масцi i заспiвав арiю з "Мiстера Iкса". Менi дуже сподобалися виступи двох жiнок з гiтарою, а також подружжя, яке цього року вiдзначило шiстдесятирiччя з дня весiлля. Не дивлячись на вiк, вона була прекрасна в нiжнiй довгiй сукнi, яка переливалася вiд блакитного до рожевого, а вiн - мужнiй i прямий, з густою сивою чуприною, в смокiнгу з метеликом i з неймовiрно густим басом.
   Я теж заспiвала басом "Очi чорнi", наслiдуючи циганський ансамбль - i за спiвака, i за танцiвницю. Всi смiялися, я радiла i була щаслива. Ми всi знайомилися, обмiнювалися враженнями, танцювали... Час вiд часу нам нагадували, що сьогоднi Мiжнародний день обiймiв, i ми всi обiймалися.
   Коли бал закiнчився, виявилося, що вже пiв на одинадцяту. Втоми не вiдчувалося, але прийнявши душ i ковзнувши пiд ковдру, я одразу ж заснула. Без снодiйного!
  ***
   - Показання?
   - У деяких пiдвищився тиск майже до критичного, але вони цього не помiтили. У деяких вiдзначається тахiкардiя i аритмiя. Iнших загострень не виявлено.
   - Запустiть до вентиляцiю коктейль iз заспокiйливого, стабiлiзуючого тиск, трохи знеболюючого i загальнозмiцнюючого. На ранок починайте пiдготовку до омолодження - в повiтря додайте гiдрохiнон з цинком, а в iн'єктори - сумiш цинко-гидрохiнона i витяжки з плазми молодої кровi...
   - Питання є?
   - У мене питання з тренiнгiв. Чи треба пояснювати нашим пiдопiчним, що процес старiння багато в чому обумовлений окислювальним стресом, для боротьби з яким рекомендуються антиоксиданти, що мiстяться в ягодах, фруктах i овочах?
   - Я думаю, про це варто тiльки побiжно нагадати.
   - А я думаю, треба пiдкреслити, що нейтралiзучий вiльнi радикали ефект мають також чай, кава, червоне вино i шоколад, а також жирна морська риба - оселедець, скумбрiя, та ж червона i чорна iкра, i, не менше нiж iкра, лляна олiя.
   - Пропоную рекомендацiї щодо правильного харчування потiм роздати всiм бажаючим у виглядi роздрукiвок.
   - Чи треба уточнювати, що головним елементом цих антиоксидантiв є цинк i гiдрохiнон, що iмiтують дiю ферменту супероксиддисмутази, при якому супероксид метаболiзується i стає нешкiдливим, не скорочуючи теломери?
   - А ось цим не варто забивати їм голови! Досить перерахувати кориснi продукти.
  
  Глава 3. День другий - четвер.
   Прокинулася я о сьомiй годинi ранку. Снiданок, казали, буде о 8-30. У мене було пiвтори години вiльного часу, тому я вирiшила вiдправитися в аквапарк. Поки я приводила себе в порядок, прокинулася Оксана.
   - Ти куди? - Пiднялася вона на подушцi, коли я вже збиралася виходити.
   - Хочу поплавати.
   - Ой, я теж хочу! Зачекай мене!
   - Чекати не буду - не хочу втрачати часу. Доганяй! - I я вийшла з номера.
   Зазвичай я ходжу, як солiдна дама. Але сьогоднi я просто мчала, як якась дiвчинка, iнодi навiть перескакуючи через сходинки!
   - Привiт, Вадим! - Кинула я рятувальнику, скидаючи на лежак, що стояв поблизу, халат.
   - Я не Вадим, я Єгор. - Вiдповiв рятувальник зовсiм молодим голосом.
   - Ой, вибачте, я в басейн не одягла окуляри, а бачу погано. - Почала виправдовуватися я.
   - Нiчого, я звик. - Розсмiявся хлопець. - Вам вiд мене потрiбна допомога?
   - Нi, я прекрасно плаваю! - Гордо похвалилася я. - Живу в Одесi, без моря навiть життя собi не уявляю, тому в сезон плаваю по два кiлометри на день!
   - Овва! - Здивувався Єгор. - Хотiлося б i менi в вашому вiцi... Ой, вибачте...
   - Нiчого! У моєму вiцi можна вже говорити i про вiк! - I я стрибнула у воду.
   Коли я пропливла два рази туди i назад в дванадцяти метровому (знову 12!) басейнi, з'явилася Оксана. Ми стали плавати разом туди i назад, поки о 8 годинi 8 хвилин не довелося загадувати бажання.
   - Ну все! - Загадавши все, що хотiла, i вiдкривши очi, сказала я. - Пора збиратися до снiданку.
   Ми вилiзли з води, попрощалися з Єгором, i весело розмовляючи, пiдстрибом пiднялися на другий поверх до свого номеру. Вже бiля номера я почула дзвiн мобiлки.
   - Ой, це мiй! - Вигукнула я, квапливо притискаючи руку до скануючого екрану. - Я його на лiжку забула!
   Телефонувала мама:
   - Ти чому ввечерi не подзвонила? Ми ж турбуємося!
   - Спочатку не було коли а закiнчилося все вже о пiв на дванадцяту - не хотiла вас будити.
   - Ну, як ти там?
   - Все в порядку. Вiдчуваю себе бадьорою, молодою та здоровою. Щойно повернулася з Карибiв - так аквапарк називається. Зараз переодягнемося i пiдемо снiдати до Венецiї - це наше кафе. А взагалi вся наша база називається "Карнавал".
   - А чим ви там займаєтеся?
   - Мам, менi нiколи! Потiм все розповiм! Бувай!
   - Ну, ти дзвони.
   - Гаразд.
   Переодягнувшись у зручнi штани i светри, ми вирушили до "Венецiї".
   - Люблю подорожувати! - Жартувала я. - З ранку поплавали на Карибах, снiдати йдемо до Венецiї, цiкаво, куди нас сьогоднi ще занесе?
   Снiданок був органiзований як шведський стiл. Столики стояли по одному, на чотирьох чоловiк, а на великому столi бiля стiни, стилiзованому пiд гондолу, в термо-контейнерах стояли рiзнi страви. Всi контейнери були пiдписанi: тушкована капуста з куркою, тушкована картопля з грибами, гречана каша з печiнкою, омлет з беконом, млинцi з сиром, капустяний салат з помiдорами i горiхами, вiвсянi пластiвцi з iнжиром i фiнiками, молоко, чай, кава, какао, соки, мiнеральна вода... На окремому столику стояли розкiшнi вази з сухофруктами, з чищеними горiхами, соняшниковим та гарбузовим насiнням, з нарiзаними бананами, ананасами, апельсинами i з шоколадними цукерками.
   Спробувати хотiлося все! I дехто навiть намагався це зробити. Менi вдалося здолати лише ложку тушкованої картоплi i ложку капусти, один млинець, ложку салату i двi чашки молока. Сухофрукти, горiхи i насiннячка я насипала в стаканчик, жменю цукерок сховала в сумочку, а трохи свiжих фруктiв вирiшила з'їсти по дорозi на тренiнг.
   Доторкнувшись руками до Шару Бажань в нашiй "лабораторiї", ми загадали свої бажання i розсiлися по мiсцях. Увiйшла Настя.
   - Доброго дня! Вiтаю вас всiх зi святом! - Прямо з порогу почала вона.
   Ми здивовано перезирнулися: яке ще свято?
   - У життi завжди є мiсце для свята! - Пояснила Настя. - I кожен день треба жити, наче святкуючи. Тодi i вiдчуття щастя не буде вас залишати. Але сьогоднi дiйсно святкова дата. Може, хтось знає, яка?
   Виявилося, що сьогоднi, п'ятого грудня - Мiжнародний день волонтерiв. Ми всi дружно привiтали Настю i побажали їй успiхiв в її потрiбнiй справi та задоволення вiд зробленого.
   - Дякую! - Подякувала Настя. - Щоб бути волонтером, не обов'язково докладати якихось особливих зусиль. Сьогоднi ви всi станете трохи волонтерами - ввечерi ми вiзьмемо участь в благодiйному Концертi-Лотереї на користь iнвалiдiв. Продумайте заздалегiдь, що б ви могли виконати: пiснi, вiршi, монологи... А зараз - друга сходинка до щастя. Хто пам'ятає, що це за щабель?
   Ми зашушукалися, пригадуючи, що нам розповiдали.
   - Молодiсть! - Вигукнула я, перекриваючи загальний шум голосiв. - Менi для щастя не вистачає молодостi.
   - От про молодiсть ми сьогоднi i поговоримо. - Погодилася Настя.
   - Де вона, моя молодiсть! - Скрушно зiтхнув лисуватий дядечко. - Розбилася, як чашка...
   - Над розбитою чашкою не варто ридати! - Бадьоро вiдгукнулася Настя. - Треба просто викинути осколки i вимити пiдлогу! I придбати нову чашку!
   - У сенсi, нову молодiсть? - Обережно поцiкавилася Нелла Григорiвна.
   - А чому б i нi?! - Обернулася до неї Настя. - Сьогоднi ми будемо повертати собi молодiсть!
   - Ну, це з областi чудес! - Розсмiявся хтось.
   - Як казав Ейнштейн, є тiльки два способи прожити життя. Перший - так, нiби нiяких чудес не буває, а другий - так, нiби все на свiтi є дивом. Той, хто живе першим способом, дуже швидко перетворюється на старого. А якщо жити, вiрячи в чудо, ми продовжимо молодiсть, а отже, i щастя! I бути молодим душею, це не означає, бути наївним i дурним. Ви самi скоро в цьому переконаєтеся.
   Настя розповiла нам про продукти, якi продовжують молодiсть, сказала, що омолодженню сприяють здоровi звички - прогулянки, сон, фiзичнi вправи, мистецтво - не тiльки його творiння, а й вiдвiдування концертiв, музеїв i виставок, а також психологiчний настрой.
   Серед безлiчi вправ для омолодження менi сподобалася ранкова гiмнастика для обличчя "Геть зморшки!", яку можна робити при умиваннi, лежача "Зарядка для ледачих", яку можна робити, не встаючи з лiжка i вправу-настрiй "Легкою ходою".
   Нагадавши, що наш мозок сприймає колiр так само, як шлунок - їжу, Настя розповiла, що впливаючи на райдужну оболонку ока, колiр збуджує певнi рецептори. Коротше, якщо знати, якi кольори як дiють, можна змусити працювати органiзм на омолодження.
   З кольорiв для омолодження найбiльше пiдходили червоний, що пробуджує фiзичну енергiю, життєлюбнiсть i збуджує розум; жовтий, який надає поштовх новим iдеям; i помаранчевий, що збiльшує бадьорiсть, радiсть i емоцiйнiсть. З кольорового паперу цих кольорiв i вiдтiнкiв ми робили квiти, якими потiм повиннi були прикрасити зал. Найбiльш вдалi екземпляри нашої творчостi Настя вiдiбрала для продажу на аукцiонi i для подарункiв для будинку iнвалiдiв. Ми з Оксаною дуже зрадiли, коли i по однiй з наших квiтiв виявилися гiдними уваги. Приємно усвiдомлювати, що справа твоїх рук можна буде комусь подарувати!
   О 12-12, загадавши, як i належить, бажання, я вирушила на прогулянку. На цей раз одна - Оксана домовилася з жiнкою, що грає на гiтарi, прорепетирувати кiлька пiсень для концерту.
   На вулицi було тихо i тепло. Рiдкiснi снiжинки падали на пiдталi дорiжки, роблячи їх мокрими. Я почала огинати наш корпус, маючи намiр пройтися по другому маршруту, як знову побачила низку волонтерiв, що прямували до триповерхового корпусу. "Цiкаво, а чим вони там займаються?" - подумала я i, ховаючись за конструкцiями, що траплялися на шляху, - за лавкою, за альтанкою, за металевою копiєю Ейфелевої вежi, за стендом-планом бази "Карнавал", - почала пiдкрадатися до вхiдних дверей корпусу волонтерiв.
   Дверi, стримуванi тугою пружиною, подавалися дуже важко. Втиснувшись у вузьку щiлину, я не втримала їх i вони голосно грюкнули. Я аж присiла вiд несподiванки. Але нiхто не звернув на стукiт уваги i не вискочив у коридор. Напевно, подумали, що це хтось iз волонтерiв.
   За кiлька крокiв вiд входу на вiшалцi висiли бiлi халати, на полицi стояла коробка з медичними масками, а пiд полицею - з бахiлами. Дух авантюризму, який не давав менi спокою в молодостi, заволодiв мною з новою силою. Пiдкоряючись йому, я одягла халат, маску i бахiли i пiшла далi.
   Бiля дверей з написом "ШЕФ" висiв розклад. Придивившись до нього, я впiзнала вчорашнiй i сьогоднiшнiй розпорядки. "Дуже добре знати все наперед" - подумала я i почала копатися в сумочцi, шукаючи там папiр i ручку. В однiй з кишень я виявила маленький блокнотик, а в футлярi для окулярiв - ручку. Щойно я почала переписувати розклад на завтра, як iз сусiдньої дверi з написом "СОЦIОЛОГ" вийшла висока молода жiнка з короткою бiлявою стрижкою, як у Мерiлiн Монро, i в морквяному дiловому костюмi.
   - А де ж твоя роздрукiвка? Загубила?
   Я кивнула.
   - Нiчого, я зараз винесу нову! - Вона зникла в кабiнетi i майже одразу ж повернулася з кiлькома аркушами паперу, скрiпленими степлером. -Поспiшай, всi вашi вже святкують в "Дорадчiй"! - I вона махнула кудись в дальнiй кiнець коридору.
   Довелося йти туди. Розглядати написи над дверима я боялася, не знаючи, чи стоїть ще в коридорi та симпатична блондинка. "Нiчого! Проте у мене вже є розклад!"- радiла я, вловлюючи шум смiху i розмов, якi все посилювалися. Пiдiйшовши до дверей "Дорадчої", я, вiдкривши маленьку шпаринку, зазирнула в неї. За дверима було весело. Майже всi волонтери сидiли за круглим столом, на якому були виставленi закуски i вино. "Ага, святкують День волонтерiв!" - подумала я - "Треба, щоб мене не застукали, а то доведеться знiмати маску i мене впiзнають". Я обережно озирнулася - блондинки в коридорi не було. В цей час до дверей, до яких я заглядала, хтось наблизився зсередини. Не довго думаючи, я моментально вiдскочила до протилежної стiни i прошмигнула в якiсь дверi. Це виявився лiфт. Начебто, нi на яку кнопку я не натискала, але лiфт раптом тихенько загарчав i поїхав донизу. "Нiчого собi, тут i пiдземелля є!" - промайнула в головi думка - "Сподiваюся, нiчого страшного я там не виявлю".
   Лiфт зупинився, дверцята вiдчинилися, я обережно визирнула - нiкого. Крадькома, як злочинець в кiно, я пiшла вздовж стiнки. Раптом просто передi мною вiдчинилися дверi, звiдти вийшов чоловiк у бiлому халатi i масцi, помiтивши мене, притримав дверi, пропускаючи. Менi не залишалося нiчого iншого, як увiйти. Чоловiк закрив дверi ззовнi i пiшов.
   Я стояла в лабораторiї. Посеред неї i уздовж стiн розташовувалися столи з якимись колбами, пробiрками, чашками Петрi та iншим хiмiчно-медичним начинням. На всiх стiнах висiли пласкi екрани комп'ютерiв, бiля найбiльшого булькотiв якийсь апарат зi скляними змiївиками, колбами i переходами. Три лаборанта в масках, не пiднiмаючи голiв вiд своїх приладiв, щось робили. Я, як нi в чому не бувало, пiшла вздовж стiн, розглядаючи дiаграми на екранах. Хтось кашлянув. Я застигла бiля екрану i, пiднiсши до очей блокнот i ручку, стала нiби звiряти данi з графiкiв: рiвень ендорфiну..., вiдсоток окситоцину..., дофамiн, вазопресин, серототiн... Цi слова менi нi про що не говорили.
   - Додай трохи окситоцину i гiдрохiнону з цинком i обмеж адреналiн. - Пiдiйшов до мене ззаду один з лаборантiв. - А то у наших пенсiонерiв замiсть щастя агресiя розiграється. - I вiн вказав на якiсь краники.
   Я придивилася i побачила, що пiд цiлим рядом краником знаходяться написи. Вiдшукавши написи "окситоцин", "адреналiн" i "гiдрохiнон + цинк", я трохи повернула перший i третiй вправо, а другий лiворуч.
   - В самий раз! - Пiдтвердив мої дiї лаборант. - А тепер постеж за моїми, менi в туалет треба вискочити. - I вiн махнув рукою у бiк столу бiля правої стiни. - Тримай на такому ж рiвнi.
   Я кинула погляд на "свiй" екран, помiтила розташування графiкiв i пiшла до зазначеного столу. Спочатку там було все майже так само, як i на "моєму", але потiм раптом почав йти в гору вазопресин.
   - А що буде, якщо вазопресин пiдвищиться? - Задала я питання лаборанту, який сидiв трохи далi.
   - У наших клiєнтiв буде затримуватися рiдина, почнуться набряки та й купа рiзних захворювань проявиться. - Не повертаючи голови вiдповiв той.
   Я прикрутила вазопресин. "Цiкаво, а куди це все подається?" - подумала я i уважнiше придивилася до екрану. У його верхньому лiвому кутку було написано: "Група Љ6 - Синi", а потiм йшли прiзвища та iмена. Я порахувала - рiвно дванадцять. Ще раз глянувши на екран i зазначивши, що всi свiдчення тримаються в потрiбних межах, я знову пiшла вздовж стiн. Знайшовши комп'ютер з написом "Група Љ3 - Помаранчевi", я побачила в списку своє прiзвище. Навпроти всiх прiзвищ однаково свiтилися блакитнi вогники, а навпроти мого вогник був бiлим. "Це тому, що мене там немає" - зробила я висновок - "От помiтять!... А може, я ще на прогулянцi!" - я глянула на годинник i побачила, що наближається час обiду. - "Хоча з прогулянкою вже пора закiнчувати".
   Тiльки я зiбралася виходити, як до лабораторiю увiйшов той чоловiк, який вiдкривав менi дверi.
   - Почекай! - Зупинив вiн мене вже майже в дверях. - Скоро обiд, допоможи завантажити в напої серотонiн i гiдрохiнон з цинком.
   - Що будемо робити з ендорфiном? - Повернувся до нього iнший лаборант.
   - Короткотривалого радостi i ейфорiї сьогоднi до вечора бiльше не треба. Нехай старички трохи заспокояться. Порадуємо їх увечерi. - I вiн пропустив мене в дверi поперед себе.
   Ми вийшли i пiшли до лабораторiї, що знаходилася через пару дверей вiд першої. Тут на екрани були виведенi столи з напоями. Я впiзнала наше кафе "Венецiя".
   - Ти пiдкрути тi столи, а я цi. Додай серотонiн на два дiлення, а ендорфiн зменшуй на три! I ще, сьогоднi день омолодження, тому гiдрохiнон з цинком - на п'ять додавай. - I вiн почав пiдкручувати крани бiля ближнiх комп'ютерiв. Я пiшла в дальнiй кут, пiдкрутила потрiбнi крани i подивилася на екран: у мене були чай, кава i цитрусово-полуничний сiк. Поки я пiдкрутила три комп'ютери, мiй "шеф" встиг пiдкрутити всi iншi.
   - Ну все! Встигли! Зараз нашi старички повалять на обiд. Можеш вiдпочити.
   Я вискочила за дверi i помчала до лiфта. Пара секунд - i я на першому поверсi. Пробiгаючи коридором до виходу, боковим зором вiдзначала написи на дверях: ПСИХОЛОГ, ЕКОЛОГ, БIОЛОГ, ДОКТОР, вже знайомi "СОЦIОЛОГ" i "ШЕФ"... Насилу потягнула на себе ручку дверей, протиснулася назовнi i помчала до нашого корпусу. Так швидко я вже давно не бiгала! Всього за три хвилини я влетiла в номер, скинула куртку i шапку, перевзулася в тапочки i побiгла до "Венецiї". Я виявилася не останньою, за мною в кафе увiйшли ще кiлька людей. Плюхнувшись на стiлець бiля Оксани, я, взявши в руки ложку i помiшуючи курячий бульйон з плаваючими в ньому шматочками м'яса, запитала, нi до кого не звертаючись:
   - А що таке ендорфiн, окситоцин, серотонiн i дофонiн, здається?
   - Не дофонiн, а дофамiн. Це гормони щастя. - Вiдповiла миловидна пенсiонерка з нашої групи.
   - Звiдки Ви знаєте? - Здивувалася я.
   - Я бiльше сорока рокiв пропрацювала фармацевтом. - Гордо вiдповiла та.
   - А цi гормони не шкiдливi?
   - Та що ви! Та якби ж у нас було достатньо цих гормонiв, ми б були щасливi i, напевно, нiколи не хворiли!
   - А ось ще... гiдрохiнон i цинк?
   - Це чудова комбiнацiя! Якби ми навчилися постачати потрiбну кiлькiсть цих елементiв до нашого органiзму, ми б могли не старiти! Сам по собi гiдрохiнон вiдповiдає за смак i запах, але в поєднаннi з цинком iмiтує дiю ферменту супероксиддисмутази. Цей фермент не дає теломерам клiтин зменшуватися i органiзм не старiє.
   - Здорово! - Вигукнув Володимир. - От би нам це до обiду подавали!
   "Ну слава Богу! Отже, можна їсти!"- полегшено зiтхнула я i опустила ложку в тарiлку.
   Пiсля обiду у нас була пара годин вiльного часу. Його я витратила на вивчення розкладу i аналiз того, про що дiзналася. Виходило, що "Лабораторiя щастя" - це не просто гра для створення гарного настрою, а дiйсно лабораторiя. I нам дають рiзнi гормони i препарати. Якщо вчора був день здоров'я, то нас, мабуть, оздоровлювали. Сьогоднi день молодостi - i нам додали омолоджуючих препаратiв. Як вони це роблять? Ну, елiксир молодостi я сама додавала в напої. А як додаються iншi речовини? Ну, хоча б тi, якi я контролювала в першiй лабораторiї? Адже там процес йде постiйно... Треба буде дiзнатися все досконально...
   - Що ти там вивчаєш? - Запитала, повернувшись з прогулянки, Оксана.
   - Та от, розклад занять роздобула... - Показала я на розкладенi передi мною паперцi.
   - Цiкаво, i що ж нас чекає зараз?
   - А зараз у нас будуть уроки молодостi. - Вiдповiла я. - Пора збиратися.
   Спочатку Настя запитала:
   - Як ви думаєте, що означає "бути молодим"?
   - Не хворiти!.. Виглядати на двадцять п'ять рокiв!.. Мати бажання, устремлiння, готовнiсть до змiн... - Почали ми висувати свої версiї.
   - Умiння ризикувати... Жити так, як хочеться, а не як треба... Цiнувати те, що маєш... Розвивати свої таланти... Нiчого не боятися... Думати про хороше... Робити добро... Любити...
   - Давайте згадаємо, якими ви були. У вас було бажання подорожувати?
   - Так!
   - I зараз би подорожували, але...
   - То здоров'я пiдводить, то пенсiї не вистачає...
   - Ви були романтиками?
   - Ще якими! Пам'ятаю, я в гуртожиток до своєї майбутньої дружини по водостiчнiй трубi на п'ятий поверх залазив тiльки, щоб кинути у вiкно букет!
   - А я серенади спiвав... А її мама одного разу на мене з глечика воду вилила...
   - А я...
   - От давайте i запишемо свої романтичнi спогади на паперi. - Роздала Настя нам листи i ручки.
   Потiм ми написали, куди б хотiли вiдправитися подорожувати i на чому. Я написала, що мiй улюблений вид транспорту - дирижабль, на якому я хочу вiдправитися в кругосвiтню подорож. А що? Все одно моє здоров'я подорожувати не дозволить, так хоч помрiю... Потiм ми уявляли себе молодими i складали план досягнень на п'ятдесят рокiв наперед. Зрозумiло, я стала вiдомим письменником. Потiм ми знову "Пiрнали у веселку" - танцювали в кольорових потоках свiтла. Тепер-то я знала, що всi цi тренiнги не просто так. Думаю, що пiдiбранi сьогоднi кольори сприяли омолодженню.
   Потiм ми прийшли до висновку, що особливе задоволення приносить не тiльки отримання подарункiв, а й умiння їх дарувати. Тому вирiшили зробити подарунки для iнвалiдiв. Нам принесли кiлька коробок з рiзними матерiалами i iнструментами i запропонували спорудити щось вiд душi. Покопавшись в коробцi, я вибрала кiлька клаптикiв тканин, голку, нитки i пошила з усього цього невеликого забавного кошенятка. Вiн у мене вийшов сiро-блакитного кольору, з бiлими лапками i "краваткою", з рожевими вушками i червоним язичком. Очi я зробила великi i зеленi, а пухнастий хвiст з бiлого штучного хутра загинався ковбаскою над спиною аж до голови.
   В кiнцi ми збирали пазл: посеред галявини. з квiтiв, викладених на травi, вийшов вислiв:
  "Бажання треба здiйснювати! Iнакше не варто бажати!"
   Загадувати щогодини бажання вже увiйшло у звичку. а цi два днi я вже стiльки всього собi назагадувала! До моїх перших бажань додалися i подорожi, i зйомки в кiно, i успiхи в онукiв, i... Напевно, за все життя стiльки не бажала. Тепер треба, щоб мої бажання почали здiйснюватися.
   Пiсля вечерi, знову у виглядi "шведського столу", ми переодяглися до концерту i допомогли волонтерам прикрасити зал зробленими нами квiтами. Всi стiни заряснiли червоними, жовтими, помаранчевими квiтами всiляких форм i вiдтiнкiв. Стiльцi знову були розставленi рядами.
   Ми з Оксаною, познайомившись вже з багатьма, зайняли цiлий ряд для себе i Олени, Валi, Нiни та Неллi Григорiвни - всього шiсть мiсць. Дванадцять рядiв з проходом посерединi - в кожному ряду по дванадцять чоловiк, усюди це число дванадцять...
   Вiдкрили концерт волонтери, а продовжили всi бажаючi. Причому, щоб виступити, треба було купити лотерейний квиток. Всi грошi вiд лотереї повиннi будуть вiдправити в будинок для iнвалiдiв. За двадцять гривень я купила квиток i отримала свiй виграш - червону вовняну нитку, до якої була прикрiплена металева вiсiмка - знак нескiнченностi. На знаку було викарбувано напис: "Нескiнченнiсть можливостей".
   - О бачите! - Смiючись i зав'язуючи цю нитку-браслетик на моїй руцi, сказала дiвчинка-волонтер. - У вас тепер є нескiнченнiсть можливостей для здiйснення своїх бажань на шляху до щастя!
   Оксана, витягнув квиток слiдом за мною, отримала такий же браслетик, але з металевим сердечком. На однiй сторонi сердечка було написано: "Любовi", а на iншiй: "Всi вiки покiрнi".
   - У будь-якому вiцi серце повинно бути вiдкрито для любовi! - Прокоментував її виграш хлопець, що стояв поруч з дiвчиною. - А вашi грошi пiдуть до будинку iнвалiдiв i людей похилого вiку.
   Вiдчуття того, що ми допомагаємо людям похилого вiку, ще бiльше вселяло впевненiсть у нашiй молодостi. А скiльки талантiв вiдкрилося серед тих, хто приїхав в "Карнавал"! Тут були i колишнi професiйнi артисти, i учасники самодiяльностi, i любителi: спiваки, музиканти, актори, балерини, танцюристи, читцi, мiми, фокусники... Оксана знову спiвала, а я показала пантомiму. Крiм того були рiзнi пiсеннi i танцювальнi конкурси для тих, хто не хотiв брати участь в концертi, причому всi конкурснi пiснi були зi словами "Щастя" i "Молодiсть".
   Закiнчився концерт о пiв на одинадцяту. Вже засинаючи, я подумала: "До речi, всi необхiднi речовини можна запускати i через повiтря..."
  ***
   - На нiч можна дати ударну дозу омолодження. Давайте додамо в повiтря коктейль для спокою, умиротворення i мрiйливостi. Завтра день "Мрiї", тому на ранок треба збiльшити дози для бадьоростi i радостi. Як там нашi "важкi"?
   - Вони вже почали брати участь у конкурсах, виходять на прогулянки i стали не такими важкими на пiдйом. Вечеря показала, що жадiбнiсть до їжi поступово знижується. Тепер кiлькiсть набраної їжi перевищує норму тiльки у двох клiєнтiв.
   - Добре. Як iншi?
   - Апетит нормальний, все в межах норми. Стрибки тиску припинилися, але деякi за звичкою ще приймають лiки. Зараз всi датчики показують спокiйний сон.
   - Ну, тодi i нам - вiдбiй! Хто чергує бiля комп'ютерiв?
   - Серьога i Нiна.
   - Бажаю всiм нам на добранiч!
  
  Глава 4. День третiй - п'ятниця.
   Прокинувшись вранцi, я, звiрившись з розкладом, зазначила, що сьогоднiшнiй день буде присвячений темi "Мрiя" i закiнчиться Гавайською Вечiркою. Помрiявши трохи в лiжку i дочекавшись, поки прокинеться Оксана, я вирушила "на Кариби". Оксана вийшла разом зi мною.
   Залишивши свої вiдбитки на екранчику бiля замка, ми раптом зiткнулися в коридорi з Оленою i Валею з сусiднього номера.
   - Ви куди в такому виглядi? - Запитала Олена, розглядаючи нашi халати.
   - На Кариби, поплаваємо перед снiданком. - Вiдповiла я.
   - Якi ще Кариби? - Не зрозумiла Валя.
   - Тут є аквапарк! Тропiчна рослиннiсть, рiзнi басейни, воднi атракцiони! - Почала перераховувати Оксана.
   - Я теж хочу в аквапарк! Тiльки у мене купальника немає. - Стало прикро Оленi.
   - I в мене. Якби ж я знала!.. - Пiдхопила Валя.
   - Ой, та там цих купальникiв - завались! I навiть грошей платити не треба: вибираєш будь-який, плаваєш, а потiм можна або залишити, або викупити. - Пояснила Оксана.
   - Тодi ми з вами! - I "дiвчата" побiгли за нами.
   - А куди ви йшли? - Перескакуючи через сходинки поцiкавилася я у наших попутниць.
   - Та ми й самi не знаємо. Прокинулися, спати бiльше не хотiлося, вирiшили до снiданку обстежити мiсцевiсть...
   Поки новенькi вибирали собi купальники, ми з Оксаною поплавали наввипередки. А потiм, уже всi разом, вирiшили випробувати атракцiони. Ми i з'їжджали з гiрки, i стрибали на батутi, i каталися на водянiй каруселi, i пiрнали серед штучних пiдводних гротiв i коралiв... Взагалi-то я зазвичай просто чинно плаваю, а тут... Може, компанiя так дiє?
   Загадавши о 8 годинi 8 хвилин бажання, ми помчали переодягатися до снiданку. Дiйсно помчали! I навiть мало не збили з нiг подружню пару, що виходила зi свого номера. Наспiх переодягнувшись, ми обiгнали цю пару бiля самого входу в "Венецiю".
   - Ну i молодь пiшла! - Кинув нам навздогiн чоловiк нашого вiку, який ще не вiдчув себе молодим.
   Пiсля снiданку, як завжди доторкнувшись до Шару, наша група розсiлася за столом.
   - Сьогоднi ми з вами повиннi пiднятися ще на одну сходинку до щастя. - Почала Настя. - I ця сходинка - МРIЇ. Мрiї - це все, на що ми сподiваємося, про що постiйно думаємо, чого бажаємо, щоб воно здiйснилося. I якщо раптом мрiя збувається, стає реальнiстю - це i є щастя. У людини неначе виростають крила, хочеться лiтати, творити, смiятися, спiвати... Людина щаслива.
   Мрiяти можна про рiзне: про здоров'я i про сукню, про подорожi i про любов, про квартиру i про шоколадку... Але мрiяти неможливо без уявлення. Давайте потренуємося в розвитку уявлення. Для початку пiдiйдемо до цiєї стiни. - Настя пiдiйшла до стiни, на якiй був вивiшений великий аркуш паперу. - I залишимо на аркушi якi-небудь закарлючки.
   Ми стали по черзi малювати карлючки на чистому аркушi.
   - А тепер всi цi каляки-маляки треба об'єднати в одну картину, у якiй буде i сенс, i змiст. У кого будуть якi пропозицiї?
   Ми почали висловлювати свої варiанти перетворення карлючок на малюнки. Коли приходили до єдиної думки, виходив хтось i домалював потрiбну карлючку, надаючи їй сенсу. Поступово всi карлючки стали малюнками, якi ми об'єднали загальним сюжетом, домалювавши необхiдне вже без карлючок. Коли картина була готова, виявилося, що вона вимагає для себе назви. Одночасно, майже в один голос, вiдразу кiлька людей вигукнули: "Мрiї збуваються!" Так ми i назвали свою загальну картину.
   - Ну а тепер давайте покажемо свої мрiї у виглядi пантомiми , тобто без слiв. - Сказала Настя. - Це теж сприяє розвитку уявлення. От вiдгадайте, про що мрiю я? - I вона стала показувати.
   - Закiнчити iнститут i отримати диплом! - Здогадався Володимир.
   - Правильно! - Похвалила його Настя. - А тепер покажiть ваше бажання.
   Так ми i показували: хто першим вiдгадував, демонстрував свою пантомiму i так, поки в грi не взяли участi всi.
   - Всi ми з самого дитинства i до кiнця життя мрiємо. - Продовжила Настя. - Адже, як казав Моем, "мрiї - це не вiдхiд вiд дiйсностi, а засiб наблизитися до неї". Як? Дуже просто: якщо є мрiя - йди до неї! Не виходить йти - повзи до неї! Не можеш повзти - ляж i лежи в напрямку мрiї!
   Всi засмiялися.
   - Адже мрiї - така штука, яка має властивiсть збуватися! Головне, правильно мрiяти! Про що ви ще мрiєте?
   Ми почали перераховувати те, про що мрiяли.
   - Тепер би чарiвну паличку, щоб всi цi мрiї виконати! - Мрiйливо пiдсумувала я.
   - У мене є така паличка! - Вигукнула Настя, виймаючи з рукава скляну паличку, яка переливалася всiма кольорами веселки. - Але вона може виконати лише одне бажання. От, якщо б ви могли зробити собi чарiвнi Квiточки-Семифарбочки... Вона змахнула паличкою i тут же в нашу "лабораторiю" увiйшов хлопець, одягнений як Джин iз мультфiльму:
   - Слухаюсь i пiдкоряюся! - Джин поставив на стiл велику картонну коробку. - Матерiали для виготовлення Квiтiв Бажань доставленi! - I вiн, вiдступаючи спиною, пiшов, закривши за собою дверi.
   У коробцi виявилися: кольоровий папiр, ножицi, клей, фломастери, блискiтки, рiзна крупа, дрiт, ялинковi гiлочки, серпантин i щось ще.
   - З усього цього ви можете зробити Квiточкики-Семифарбочки i написати на кожнiй пелюстцi своє бажання. - Пояснила Настя. - Приступимо до роботи?
   Я вирiзала спочатку круглу серединку з жовтою паперу, потiм прикрiпила до неї сiм зелених нижнiх пелюсточок, а вже на них стала наклеювати рiзнокольоровi великi пелюстки своєї Квiтки: червоний, жовтий, синiй, блакитний, зелений, бузковий i рожевий. Взявши фломастери, я задумалася над бажаннями.
   - Ти що будеш писати? - Глянула на мої порожнi пелюстки Оксана, яка вже написала на помаранчовiй пелюстцi "Зимовi чоботи" i виводила на салатнiй "Ремонт у квартирi".
   - А я, напевно, напишу те, що пропонує Лабораторiя Щастя.
   I я почала гарно виводити: Здоров'я - менi i всiм моїм близьким. Молодiсть - i в душi, i в тiлi. Мир - всi вiйни повиннi закiнчитися вже в цьому роцi. Подорожi - хочу побачити свiт в дiйсностi, а не тiльки з екрана телевiзора. Творчiсть без обмежень - хочу вмiти i писати, i грати, i танцювати, i... (бiльше у мене не влiзло). Реалiзацiя - хочу, щоб мої книги друкувалися, ролi знiмалися в кiно, пiснi ставали популярними, картини були цiкавими... (все це довелося писати зовсiм маленькими лiтерами). Що б загадати на кiнець? Щоб збувалися всi мрiї, якi у мене ще можуть виникнути!
   - А тепер, напишiть на зворотному боцi пелюсток, яким чином цi бажання можуть здiйснитися. - Порадила Настя.
   Ого! Виявляється, загадати - це тiльки половина справи! На пелюстцi "Здоров'я" я написала, що менi, мабуть, потрiбна ще одна операцiя. Остання. У якийсь експериментальнiй клiницi з новiтнiми технологiями. На "Молодостi" побажала дослiдникам скорiше знайти спосiб припинення старiння. На зворотному боцi "Миру" я написала, що суспiльство повинно прийти до такого стану, коли вiйни взагалi стануть недоцiльними. У "Подорожi" менi повиннi допомогти змiни в станi здоров'я i несподiваний виграш великої суми. "Творчiсть" я вирiшила реалiзувати через позбавлення вiд комплексiв (нарештi, на сьомому десятку життя!) i бажання спробувати себе у всьому. Для того, щоб надрукуватися, менi потрiбен спонсор або видавець, який ризикне надрукувати мене безкоштовно. Реалiзацiя iнших талантiв можлива через участь в рiзних кастингах. Ну, а щоб збувалися всi iншi мрiї, треба мрiяти i не втрачати надiї!
   Я озирнулася. Майже всi вже пiдписали свої пелюстки. Дехто займалися прикрасою Квiтiв - додавали блискiток, мiшури, природних матерiалiв. Я теж вирiшила прикрасити свою. Змастивши серединку клеєм, висипала на неї гречку - вийшли тичинки. На кiнчики пелюсток приклеїла по блискучий зiрочцi. Знизу, зв'язавши їх серпантином, прикрiпила дротом двi ялинковi гiлочки.
   Пiд кiнець заняття Настя сказала:
   - Якщо ви мрiєте, щоб ваше бажання збулося, то для цього треба докласти певних зусиль, тодi ваша мрiя перетворюється на мету. Отже, формулу здiйснення мрiї можна записати так:
  МРIЯ - ПЛАН - МЕТА
   - А тепер напишiть свої найзаповiтнiшi бажання на листочках, засуньте у кульки i наповнiть їх гелiєм. - Настя показала на апарат, що стояв в кутку. - А на прогулянцi вiдпустiть свої мрiї у Всесвiт, нехай Всесвiт подбає про їх виконання.
   Ми так i зробили. Менi дiсталася блакитну кульку, а Оксанi - зелена. Взявши свої кульки, ми побiгли одягатися на прогулянку.
   До обiду залишалося близько години. Вiдпустивши кульки з мрiями в небо, ми деякий час постояли, спостерiгаючи, як вони вiддаляються, а потiм пiшли гуляти. Пройшовши половину Маршруту Љ3 я, нарештi, зважилася i повiдомила про свої вчорашнi шпигунськi пригоди.
   - Виявляється, вся ця База Вiдпочинку "Карнавал" - дiйсно лабораторiя щастя, а не просто iгровий сюжет! Нас дiйсно i оздоровлюють, i омолоджують за допомогою якихось експериментальних лiкiв!
   - Не може бути! - Не повiрила Оксана.
   - Я вчора залiзла до їх лабораторiї i дещо пiдгледiла.
   - Ну...
   - Не вiриш?! Тодi ходiмо, я тобi покажу! - I я потягла свою сусiдку до корпусу волонтерiв.
   По дорозi нам знову зустрiлися Лєна i Валя. Ми запропонували їм теж пошпигувати. Лєна погодилася майже одразу, а Валя вiдмовилася:
   - Я така боягузка! Я вам тiльки заважати буду. Краще ви все дiзнайтеся, а потiм менi розкажiть. А я, з боку, може, щось путнє i пiдкажу...
   Щойно ми увiйшли до лабораторного корпусу i натягнули на себе халати з масками, в коридор вийшов хлопець.
   - А ви хто такi? - Пiдiйшов вiн до нас.
   - Ми... той... - Почала мимрити Оксана.
   - Новенькi, чи що?
   - Так! - Зрадiла я. - Ми нiчого тут ще не знаємо. Хотiлося б зорiєнтуватися.
   - Я якраз звiльнився i можу вам тут все показати! За мною, не вiдставати! - I вiн повiв нас по коридору до лiфта. - На цьому поверсi знаходяться кабiнети наших кураторiв по кожнiй темi: соцiологiя, екологiя, бiологiя, генетика, волонтери i загальне керiвництво. Тут - зал нарад. На третьому поверсi - нiчого цiкавого, там нашi кiмнати. Та ви про це i самi знаєте?
   Ми старанно закивали головами.
   - На другому поверсi - бiблiотека, там зiбрана вся необхiдна лiтература з потрiбних нам тем. Кабiнети психолога, логiка, артистiв, художникiв, музикантiв, репетицiйнi та тренiнговi зали i мiнi-лiкарня, якою керує головний лiкар. Там пишуть сценарiї розважальних вечорiв, вiдпрацьовують тренiнговi вправи, складають музичнi композицiї i так далi.
   - А... - Спробувала вставити слово Оксана.
   - А все найцiкавiше знаходиться у пiдвалi! Зараз ми туди спустимося.
   Ми якраз дiйшли до лiфта i, ледь втиснувшись у нього, всi разом поїхали вниз.
   Хлопець, який представився Васею, показав нам лабораторiї, в яких розробляються необхiднi гормональнi сумiшi для iн'єкцiй i як добавки до їжi та напоїв. Показав лабораторiї кольорiв i запахiв.
   - Всi необхiднi сумiшi надходять в ємностi Головної лабораторiї, а вже звiдти - до наших пiдопiчних.
   - А як? - Наївно блимаючи пiдфарбованими вiями, запитала Олена.
   - Вiд цiєї будiвлi до житлового корпусу пiдведено безлiч труб. По них необхiднi речовини надходять i в їдальню, i до Куль Бажань, i до кнопок номерiв, i до повiтропроводiв. Причому, якщо в загальних примiщеннях розпорошуються i додаються загальнi для всiх компоненти, то в номерах вже йде iндивiдуальний пiдбiр. Ви знаєте, що тiльки запахами можна позбавити людей вiд безлiчi проблем i змiнити настрiй?
   - Ну так, парфуми...
   - Я не про парфуми кажу! Ви знаєте, що вiд одних запахiв збiльшується працездатнiсть, а iншi можуть заспокоїти? Що однi змiцнюють iмунiтет, а iншi здатнi знеболити? Та що там! Зараз багато установ та супермаркетiв замовляють у психологiв спецiальнi кольорово-аромо-музичнi композицiї, що полiпшують працездатнiсть, пiдвищують креативнiсть, змушують бiльше купувати!
   - Не може бути! - Скрикнув Лєна. - Ото ж бо я помiчаю, що в магазинах iнодi купую те, що менi зовсiм не потрiбно!
   - А як же не потрапити пiд вплив цих симфонiй? Адже у нас... Тобто у деяких людей i пенсiї, i зарплати не гумовi. - Поцiкавилася Оксана.
   - А ви порадьте їм перед походом по магазинах складати списки. I нехай навчаться зверх списку нiчого не купувати.
   - Я знаю, що в деяких приватних школах, наприклад з вивчення iноземних мов, розпилюють через фумiгатор масло лимона. Заняття, переважно, вiдбуваються ввечерi, пiсля роботи або навчання, i лимон пiдвищує працездатнiсть. - Згадала я, як мiй син розповiдав про свою приватну школу.
   - Правильно! От бачите, ви й на собi це вiдчули.
   - А як ви дiзнаєтеся, кому що треба? - Продовжувала допитуватися Оксана.
   - З iндивiдуальних браслетiв на комп'ютери постiйно надходять показники. Крiм того, ми постiйно отримуємо аналiзи через мiкроуколи -Куля, кнопки.
   - Ой, як цiкаво! - Вставила я, старанно ховаючи браслета, який визирнув з рукава. - А це не шкiдливо для здоров'я?
   - Нi, звичайно! Навпаки! Ми тому i вибрали пенсiонерiв, що на них яскравiше буде помiтно i оздоровлення, i омолодження. От, наприклад, з сьогоднiшнього дня ми вiдкриваємо "Стiл знахiдок" - багато хто вже почав забувати свої палички, окуляри, косметички з лiками.
   I справдi, я тiльки зараз звернула увагу, що ходжу без окулярiв! А коли я вживала останнi знеболюючi? Здається, ще вчора вдень...
   - Ну, це я вам в загальних рисах розповiв... - Пiдсумував Вася. - А завтра я чергую на кухнi! Хочете, покажу вам, як додають потрiбнi компоненти в страви та напої?
   - Так, звiсно! - Майже хором вигукнули ми.
   - Ну, тодi чекаю вас завтра без чвертi двi на кухнi! Тiльки не забудьте халати i маски! А я пiду. Вiдпочину в своїй кiмнатi. - I вiн помчав по сходах через двi сходинки.
   Ми вийшли на вулицю i тiльки тут помiтили, що халати i маски залишилися на нас.
   - От i добре! Завтра вони нам стануть у нагодi! - Зрадiла я.
   Повернувши за рiг, ми познiмали свої трофеї i сховали їх у сумки. Пора було йти на обiд.
   Пiсля обiду "лаборанти" оголосили нам, що проаналiзувавши нашi бажання, записанi на пелюстках квiтiв, вони прийшли до висновку, що 87 вiдсоткiв вiдпочиваючих в "Карнавалi" мрiють про подорожi.
   - Ми готовi виконувати вашi бажання! - Сказала Настя, зiбравши в одному з куточкiв коридору нашу групу. - I сьогоднi починається перша подорож з цiлого круїзу по Земнiй Кулi! Сьогоднi ми вирушимо на Гаваї! Прошу слiдувати за мною на посадку в лiтак! I ми пiшли за Настею на третiй поверх, до Великої Зали.
   Великий Зал був декорований пiд салон величезного лiтака. Дiвчата-волонтери надiли пiлотки, нашийнi косинки i вузькi спiднички, перетворившись на стюардес. Парубки стали пiлотами. Щойно ми розсiлися в "лiтаку", як на майданчику, в "носi" лiтака, "стюардеси" i "пiлоти" почали танцювати. Так, танцюючи, вони показали нам основнi правила поведiнки в лiтаку i де що знаходиться.
   Потiм на екранi з'явилися види Гаваїв з висоти польоту. Поступово "лiтак" знижувався, а земля наближалася: море, пальми, пiщанi пляжi, очеретянi бунгало, яскраво одягненi люди з гiрляндами квiтiв - все це так i заряснiло перед очима. "Лiтак" приземлився i в салон вбiгли "мiсцевi". Вони станцювали запальний танець i "стюардеси" запросили нас вийти з лiтака. На виходi з залу нам на шиї надягали рiзнокольоровi гiрлянди i вiтали словами "Алоха!", а в коридорi всюди на столах були розставленi вази з кокосами, ананасами, апельсинами, безлiч квiтiв i запалених свiчок. Повiтря пахло морем i вiтром, ароматами екзотичних квiтiв i очiкуванням дива.
   Нашi "стюардеси" розвели нас по лабораторiях, перероблених на гавайськi хатини. Спочатку Настя ознайомила нас з гавайськими традицiями, потiм провела невелику вiкторину по Гаваях з варiантами вiдповiдей. За правильнi вiдповiдi ми отримували невеликi штучнi квiточки. До кiнця заняття у мене була цiла дюжина таких квiточок. Потiм iз зароблених квiточок ми майстрували для себе прикраси - вiнки, заколки для волосся, браслети i так далi. Я зробила собi розкiшну заколку для волосся, а Оксана спорудила два браслета - на руку i на ногу.
   Настя показала нам кiлька рухiв нацiонального танцю "Хула", i ми всi дружно намагалися їх повторювати. Навiть Нелла Григорiвна, яка втратила десь свою паличку. Потiм ми повправлялися в емоцiях щастя - тренувалися робити рiзнi види посмiшок. А в кiнцi, як уже повелося, склали з пазлiв картинку-висловлювання: на тлi моря i пiщаного пляжу з пальмами було написано:
  "Сенс життя - в щасливому проживаннi свого життя!"
   Потiм у нас був "Гавайський шопiнг". В одному iз залiв влаштували "магазин" гавайської одягу i аксесуарiв, в якому кожен бажаючий мiг вибрати собi вбрання для вечiрки.
   До вечерi "Венецiя" перетворилася в Гаваї. Легкий вiтерець розносив аромати екзотичних квiтiв i моря. Усюди висiли гiрлянди квiтiв, звучала мелодiйна гавайська музика, на столах було безлiч фруктiв, багато з яких я до цього навiть не бачила. Серед страв гавайської кухнi запам'яталися курка, запечена з фруктами, сендвiчi з ананасами i шинкою, холоднi закуски з крабових паличок, рiзнi нарiзки i фруктовi асортi на шпажках. А закiнчилася вечеря величезним тортом-морозивом, прикрашеним всiлякими квiтами, майстерно вирiзаними з фруктiв. Причому цей торт винесли на носилках мiцнi гавайськi хлопцi в кольорових сорочках, зав'язаних вузлом на талiї, i в квiтчастих шортах.
   Пiсля вечерi ми, переодягнувшись у гавайськi наряди, знову вирушили до Великої Зали на гавайську Вечiрку. На вечiрцi було море коктейлiв з парасольками в келихах, танцi, iгри, фанти. Пробуючи рiзнi фруктовi коктейлi з додаванням рому, я дiзналася нове значення слова "аналiтик" - це той, хто стежить "а чи налито у всiх?".
   Ви можете собi уявити, щоб люди похилого вiку на сьомому-восьмому десятку грали в "Лiмбо"? Тi, хто лише кiлька днiв тому не могли обiйтися без палички або нахилитися за ключами, що впали, сьогоднi весело i радiсно прогиналися, в ритмi танцю проходячи пiд опущеною палицею! Такої подорожi я в своєму життi навiть i не очiкувала. Мрiя здiйснилася!
   Нашвидку зателефонувавши чоловiковi i повiдомивши, що я була на Гавайськiй вечiрцi i зараз страшенно хочу спати, я пiшла в душ.
  ***
   - Всi процеси йдуть нормально?
   - Так, все в повному порядку.
   - Як нашi пiдопiчнi?
   - Хронiчнi захворювання - знизилися до десяти вiдсоткiв, переломи i шрами - до дев'ятнадцяти, омолодження - пiднялося до сорока...
   - Деякi настiльки омолодилися, що як в дитинствi, всюди сунуть свiй нiс. Навiть в нашу лабораторiю занадилися! Надiли маски, халати i прикидаються волонтерами.
   - Сподiваюся, ви не показали виду, що впiзнали їх?
   - Звичайно! I розклад їм дали, i з основними процесами ознайомили.
   - А я призначив одразу трьом жiнкам назавтра побачення на кухнi! Нехай спробують себе в якостi хiмiкiв-дiєтологiв!
   - У мене вже було кiлька екскурсiй по лабораторiях. Спочатку прийшла одна бабуся, за нею подружня пара, потiм ще три бабусi, а сьогоднi два рази по парi жiнок. Думаю, з кожним днем таких цiкавих буде все бiльше, треба б вивiсити бiльше халатiв i масок.
   - Добре, вивiсьте! I поки вони ховаються i грають у шпигунiв, не показуйте вигляду, що здогадуєтеся про це.
  
  Глава 5. День четвертий - субота.
   Четвертий день ми знову почали з басейну. Купальники ми з Оксаною вирiшили викупити, бо вони нам дуже сподобалися.
   Сьогоднi в "Карибах" зiбралася мало не половина населення "Карнавалу". Тi, хто не вмiв плавати, плескалися в мiлких басейнах або пiд керiвництвом Вадима i Єгора вчилися плавати за допомогою рятувальних кругiв i дощечок. Тi, хто вмiли, атакували воднi атракцiони i веселилися вiд душi. Ми з Оксаною спочатку поплавали, а потiм вирiшили стрибнути з невеликою вишки. Навiть в молодостi я цього не робила, а тут вийшло!
   Вiд Нелли Григорiвни i її нової подруги - полтавки Надiї Василiвни - ми дiзналися, що в сусiдньому корпусi є чудовий спа-салон, в якому роблять рiзнi маски, обгортання, масажi i ще купу процедур, назви яких вони не запам'ятали. Ми вирiшили вiдвiдати спа-салон пiсля обiду.
   Цей день був присвячений Удачi. Виявляється, удача - це закономiрна вiдповiдь свiту на внутрiшнiй стан людини. А оскiльки свiт i людина нероздiльнi, то удача - це обов'язкова властивiсть людини, яка змiнюється вiдповiдно його внутрiшньому стану. Тобто, удача - це реакцiя свiту на нашi дiї. Ми дiзналися, що для того, щоб з'явилася удача, не треба сидiти склавши руки, i просто її чекати. Як казала Коко Шанель, "все в наших руках, тому їх не можна опускати!". Ну, а якщо i трапляються в життi якiсь труднощi, то на них не варто звертати уваги, тодi вони образяться i пiдуть. Удача просто так не приходить, її треба шукати. Знайшов гривню - удача. Цеглина впала з даху i не вдарила по макiвцi - удача. Провалився в каналiзацiйний люк, все переламав, але залишився живий - удача.
   А як шукати щастя й удачу, що робити, щоб Фортуна не просто регулярно потрапляла нам у сiтi, але й посмiхалася нам, нас навчали за допомогою тренiнгу "Способи знаходження щастя i удачi". Рецептiв залучення удачi, виявляється, iснує безлiч, головне, вмiти їх помiчати i радiти кожному з їх проявiв: - Ура! Менi попався щасливий квиток! - Ура! Я побачив щасливий номер на автомобiлi! - Ура, менi перейшла дорогу щаслива кiшка! - Ура, мене облили водою з балкона! Ура, я розбила тарiлку на щастя!..
   Нам показали, як залучати удачу за фен-шуй, по-японськи, по-українськи, по-нiмецьки i так далi.
   Зiбравши пазли, ми отримали вислiв:
  "Удача - це не сприятливий збiг обставин,
  а здатнiсть i готовнiсть ними скористатися ".
   На прогулянку пiсля тренiнгу домовилися йти вчотирьох - я, моя сусiдка по кiмнатi - Оксана i подружня пара Валентина i Володимир. Поки я чекала їх бiля входу, знайшла купу моментiв, що приносять удачу. По-перше, до виходу вели сiм сходинок - щасливе число! По-друге, до мене пiдiйшла щаслива триколiрна кiшка. По-третє, поряд зi мною "ляпнула" якась пташка, та ще й з синiми пiр'їнками! По-четверте, з лiсу долинало невпинне ку-ку, що обiцяло менi довге життя. По-п'яте, на мою долоню сiла напрочуд гарна снiжинка i не танула, поки я не загадала бажання. По-шосте, у мене в кишенi виявилося рiвно сiм шоколадних цукерок, якi я i з'їла, поки чекала попутникiв на прогулянку. А по-сьоме - я з подивом вiдзначила, що у мене нiчого не болить. Спробувала згадати про пiгулки, але махнула на це рукою - навiщо згадувати про те, що вже не потрiбно? Всього сiм вдалих прикмет!
   На прогулянку вийшов тiльки Володимир. Оксана i Валентина пiшли спiвати.
   - Гаразд, погуляємо вдвох. - Погодилася я, i ми пiшли по дорiжцi.
   - Тут десь повинен бути чотирьохсотлiтнiй дуб. - Почав озиратися Володимир. - Менi казали, що треба йти за Маршрутом Љ5.
   Розмовляючи про те, про се, ми пройшли весь п'ятий маршрут, але дуба-довгожителя так i не знайшли. Вже повертаючись, не доходячи до нашого корпусу якихось метрiв п'ятсот, ми зустрiли Неллу Григорiвну, Надiю Iванiвну i Нiну Василiвну. Тепер вони всi гуляли без паличок.
   - О, ви зовсiм, як молодi! - Вигукнула я. - Де ж вашi палички?
   - Я свою вчора зi столу знахiдок забрала i в номерi поставила. Навiщо менi її з собою тягати, якщо я знову десь забуду? - Посмiхаючись, вiдповiла Нелла Григорiвна.
   - А я свою взагалi в шафу сховала, щоб не заважала! - Пiдхопила Нiна Василiвна з Сум.
   - А куди це ви вдвох ходили? - Поцiкавилася Надiя Iванiвна з Полтави. - Дружина хоч знає?
   - Знає, ми разом домовлялися погуляти, але вона вирiшила поспiвати в хорi. - Вiдповiв Володимир.
   - Взагалi-то, ми дуб шукали. Не знаєте, де вiн?
   - Та ось же! Ви пройшли повз вказiвника!
   Дiйсно, за п'ять крокiв вiд мiсця, де ми зупинилися, праворуч вiд дорiжки стояв стенд-вказiвник, на якому було написано, що тут знаходиться пам'ятка природи - чотирьохсотлiтнiй дуб. Стрiлочка вказувала на стежку, що йшла праворуч.
   - Тодi нам туди! - Вигукнула я. - Ви з нами?
   - Нi, ми вже там були. - I панi пiшли до будiвлi.
   Дуб виявився всього в п'ятдесяти метрах вiд Маршруту Љ5. Великий i широкий, з розлогими гiлками. I тут задзвонив мiй мобiльник.
   - Галя! Ти що, забула? Нам же треба йти на кухню! Нас там Вася чекає!
   - Ой, я ще на вулицi! Почекай, я миттю!
   Наспiх попрощавшись з Володимиром, я помчала "додому".
   Оксана вже чекала мене в бiлому халатi i масцi. Я скинула куртку прямо на лiжко, скинула чоботи i шапку, натягнула халат, засунула ноги в тапочки i, наздоганяючи Оксану з Оленою по коридору, напнула на обличчя маску.
   Вася чекав нас бiля кухонних дверей. Пропустивши нас вперед, вiн зайшов слiдом i одразу ж почав показувати якiсь апарати з кранами, розташованими вздовж стiни, що виходила на лабораторний корпус.
   - Ось до цих кранiв з лабораторiй надходять необхiднi сумiшi для оздоровлення i омолоджування наших вiдпочиваючих. Мої розпорядження треба виконувати чiтко - нi мiлiграмом бiльше, нi мiлiграмом менше! Ми ж хочемо допомогти пенсiонерам, а не завдати шкоди їхньому здоров'ю?
   Ми закивали головами.
   - Кран номер один - загальнооздоровчий коктейль, який додається до перших страв. Сьогоднi у нас борщ, курячий бульйон i солянка - на вибiр. У кожну каструлю треба вiдмiряти ось таким мiрним стаканчиком до позначки сто двадцять. - Вiн набрав у стаканчик потрiбну дозу. - Хто ще хоче?
   Зголосилися я i Олена. Вiдмiрявши необхiдну кiлькiсть оздоровлюючого коктейлю, ми пiшли до каструль i пiд наглядом кухаря акуратно вилили вмiст стаканчикiв - я в бульйон, а Лєна - в солянку. Кухар ретельно все перемiшав, спробував i сказавши: "Чудово!", накрив каструлi кришками.
   - У другi страви ми додамо трохи молодостi, зовсiм небагато, у виглядi приправ. - Вася накапав в стаканчик якусь червону, схожу на томатний сiк, рiдину до позначки 40. - Понюхайте, як пахне!
   Ми дружно нахилилися до стаканчика i втягнули в себе повiтря. Пахло якимись спецiями i прянощами. Вгадувалися хмелi-сунелi, перець, тархун... i все, решта була абсолютно незнайома. "Молодiсть" ми додавали в усi другi страви - i в тушковану картоплю з м'ясом, i в пiдливу для голубцiв, i прямо на сковороду, де смажилися вiдбивнi.
   - А вiд температурної обробки кориснi властивостi не втрачаються? - Запитала Оксана, старанно вмiшуючи елiксир в м'ясну начинку для млинчикiв.
   - Нi, компоненти пiдiбранi так, що температурний режим їм не важливий. - Спостерiгаючи за нашими дiями, коментував Вася. - А тепер займемося щастям! Його треба додати в усi напої, вiдмiряйте до вiсiмдесяти!
   Закiнчивши хiмiчнi манiпуляцiї на кухнi, ми вийшли в коридор. Всi нашi вже сходилися на обiд.
   - Як нам халати i маски зняти, щоб не застукали? - Змовницьким шепiтом запитала Олена.
   - Давайте он туди, за кут повернемо! Там тупик i нiкого бути не повинно. - Я потягла дiвчат за собою.
   - У мене пакет є, давайте халати сюди! - Напiвголосм розпорядилася Оксана, запихаючи свiй халат в пакет.
   - А що це ви тут робите? - Раптом звiдкись пiдiйшла до нас симпатична моложава жiнка, в якiй я насилу впiзнала одну зi своїх попутниць по автобусу.
   - Та так, аварiя невелика трапилася... - Почала я.
   - У мене колготки порвалися, от зняла, штани на голi ноги надiла! - Знайшлася Оксана.
   Сховавши всi слiди злочину, ми, як нi в чому не бувало, знову вийшли в коридор i пiшли до "Венецiю".
   Пiсля обiду я хотiла погуляти, але... прилягла хвилин на десять вiдпочити i заснула! Спа-салон я проспала.
   - Ти стiльки втратила! - Дiлилася Оксана своїми враженнями. - Такий масаж - i тiла, i шиї, i рук, i нiг! А шоколадне обгортання! I манiкюр, i педикюр! - Простягала вона до моїх очей свої доглянутi руки! - Наче рокiв на десять помолодшала!
   - А що ж ти мене не розбудила?
   - Ну, ти так спала... Не хотiлося тебе будити.
   - Завтра обов'язково пiду! А якщо ненавмисно засну, ти мене розбуди!
   Пiсля обiду у нас були тренiнги, присвяченi правилам щасливого життя. Ми сiли в кружечок i аналiзували кожне правило, запропоноване Настею. Одним з правил Настя назвала вмiння посмiхатися i смiятися. А щоб це було робити легше, почали розповiдати анекдоти. Раз у раз заливаючись реготом, ми вчилися не закривати роти долонями, а смiятися i посмiхатися вiдкрито.
   I раптом у мене перед очима заструмувала якась блакитнувата серпанок i обличчя колишнього фармацевта Валентини, що сидiла навпроти мене, стало неймовiрно красивим i молодим. Жодної зморшки, очi широко розкритi, губи пiдтягнутi, щоки не обвислi. Я так i застигла, розкривши рот i втупившись на неї. Димка почала поступово танути, i жiнка знову стала лiтньою.
   - Що таке? - Запитала вона, помiтивши мiй збентежений погляд. - Не знаю... Щойно я вас побачила зовсiм молодою i приголомшливо красивою! Навiть зачiска була iнша - великi бiлявi локони до плечей.
   - Хвилиночку... - Валентина покопалася у себе в сумцi i витягла кiлька фотографiй. - Ось, подивися, такою я була в молодостi.
   Я просто не могла повiрити своїм очам: на фотографiях була та сама молода жiнка, яку я щойно бачила перед собою.
   - Я саме такою вас i побачила... - Пробелькотiла я.
   "Що це було?" - понеслися думки в головi - "Просто марення, чи вона дiйсно прямо на моїх очах почала омолоджуватися? Цiкаво, а як виглядаю зараз я?"
   Зайшовши до кiмнату перед вечерею, я довго стояла перед дзеркалом, аналiзуючи свою зовнiшнiсть. Зморшки зникли. Цiлковито. Небагато залишилося обвислостей, але шкiра стала майже чистою, без плям. Навiть на руках їх майже не залишилося. Крiм того, помiтно зменшилася талiя. Судини на ногах сховалися i навiть не просвiчувалися крiзь шкiру. "Ура! Що б не робили з нами лаборанти, менi це подобається! Хочу бути молодою, красивою i здоровою! Хоча б ще кiлька рокiв..."
   А ввечерi у нас була Одеська Вечiрка. Великий зал був стилiзований пiд одеський дворик з видом на море i Потьомкiнськi сходи. От уже не чекала знову опинитися в Одесi! При входi в зал нам роздавали Одесько-росiйськi словники-розмовники.
   Щойно ми сiли за столики, як вискочили волонтери в смугастих футболках i виконали танець пiд пiсню "Ах, Одеса, перлина бiля моря". Потiм майже справжнiй Остап Бендер вiдкрив вечiрку.
   - Ша! Говорить Одеса-мама! Крига скресла, панове присяжнi-засiдателi! Командувати парадом буду я! - I вiн заспiвав пiсню Володимира Висоцького: Дамы, господа - других не вижу здесь!
   Блеск, изыск и общество прелестны!
   Сотвори, Господь, хоть пятьдесят Одесс,
   Всё равно в Одессе будет тесно!
   А потiм почалася програма. Нам показували уривки фiльмiв про Одесу, а ми повиннi були вгадувати їх назви. Всi танцi пропонувалися пiд пiснi про Одесу. Нам провели майстер-клас з навчання танцю "Сiм-сорок". Посеред вечiрки раптом увiрвалися грабiжники на чолi з Мiшкою Япончиком. Зробивши кiлька пострiлiв у стелю, ватажок звернувся до нас:
   - Простих громадян з Молдаванки не влаштовує, шо ви, як справжнi буржуї, бенкетує, у той час, як дiтям Молдаванки нема шо покласти на тарiлки!
   - На допомогу дiтям здаємо цiннi речi! - Гукнув один з нальотчикiв i теж вистрiлив.
   Вся "банда" стала обходити нашi столики, вимагаючи цiннi речi: телефони, годинники, кулони, клiпси, окуляри i так далi. Волонтер Свєта спробувала вмовити їх повернути нашi речi, переконуючи, що ми не буржуї, а звичайнi пенсiонери, i Мiшка Япончик змилосердився:
   - Гаразд! Шо ми, не люди, чи шо? Тiльки де ви бачили, шоби чеснi нальотчики роздавали награбоване кому попало? Кожну рiч треба вiдпрацювати! Чия рiч - той виконує шось смiшне, ну там, гумореску, анекдот, вiршик чи пiсеньку...
   I ми почали "вiдпрацьовувати" свої речi. А пiсля цього нашi волонтери вибiгли на майданчик i стали танцювати, жонглювати, виконувати якiсь трюки. Потiм вони вiдiграли щось на зразок виступу в КВН на тему смiху i жартiв, а нам запропонували перевести на "одеську мову" уривки з деяких вiдомих лiтературних творiв. А закiнчився вечiр словами ведучої Олени:
   - Якi ви всi красивi, коли посмiхаєтеся i смiєтеся! Не забувайте робити це частiше, знаходите привiд радiти i веселитися завжди. Не варто звертати увагу на те, що подумають про вас iншi, нуднi люди. Як казав барон Мюнхгаузен, "Посмiхайтеся, панове, посмiхайтеся!" Настрiй був чудовий!
  ***
   - Пора б нам зробити повне тестування: МРТ, УЗД, рентген, зважування. Що зроблено, щоб провести все це непомiтно?
   - За нiч ми облаштуємо квест-кiмнату в аквапарку. Люди там майже роздягненi, тож роздягати нiкого не доведеться. Влаштуємо рiзнi конкурси i завдання, пiд час яких i зробимо всi необхiднi вимiрювання.
   - Але ж в аквапарк ходять не всi.
   - А ми зробимо так, що прийдуть всi! За конкурси будемо видавати призи. Люди так люблять отримувати подарунки!
   - Тодi, медики та екологи - на вас лежить завдання за нiч влаштувати все, що потрiбно, замаскувати обладнання пiд атракцiони... Ну, ви самi знаєте! Артисти, музиканти, художники, вам доведеться продумати iгровi та iнтелектуальнi завдання. Волонтери, приготуйте для всiх невеличкi призи.
   - У нас є багато рiзних брелочкiв, пiдiйдуть?
   - Цiлком! Соцiологи i психологи! На вас - найважче завдання: як змусити всiх вiдпочиваючих вiдвiдати аквапарк. Завдання зрозумiле? Тодi покваптеся, у нас залишилося всього вiсiм годин!
  
  Глава 6. День п'ятий - недiля.
   П'ятий день знову почався в басейнi. Причому чомусь до звичних завсiдникам приєдналися i всi iншi. Ми з Оксаною, Оленою i Валею вже наплавали метрiв по сто, коли в аквапарк увiрвалася цiла юрба.
   - Подорож до Бразилiї! Як це мило! - Дiлилися враженнями, проходячи повз нас, двi дами, якi вперше за багато рокiв переодягнулися в купальники. - А ми, виявляється, не так вже й погано виглядаємо в купальниках!
   - Увага! - Оголосив в мiкрофон басовитий хлопець-волонтер. - Бразилiя зустрiчає вас веселощами i розвагами! Сьогоднi ви всi можете заробити цiкавi призи, успiшно виконавши квестовi завдання i пройшовши наш незвичайний лабiринт! Чергу займати не треба, брати квест-кiмнату штурмом теж. Ми вас будемо викликати! А поки пiдiйде ваша черга, насолоджуйтеся плаванням i водними атракцiонами - гiрки, гойдалки, каруселi, хвилi, воднi лижi - все сьогоднi до ваших послуг!
   - А снiданок? - Запитав бодрячок на iм'я Вiктор.
   - Снiданок сьогоднi буде тут! У примiщеннi направо влаштований шведський стiл з бразильськими стравами - берiть, що хочете.
   - Здорово! Сьогоднi не треба поспiшати, щоб переодягнутися до снiданку! I накупаємося, i розважимося, i поїмо - i все тут! - Зрадiла я.
   А на столi були сендвiчi з тунцем, смаженi зеленi помiдори, тарталетки з помiдорами i гострим сиром, гострi м'яснi страви, печиво у виглядi карнавальних масок, кекси з вишнею...
   Не встигли ми з Оксаною перекусити, як нас викликали до квест-лабiринту. Увiйшли ми туди разом, пройшли по пружнiй дошцi, зiстрибнули в купу нарiзаного поролону, вилiзли на горизонтальну дошку, яка раптом загула i повезла нас в розкриту пащу крокодила... Нам доводилося i повзати, i лежати на рухомих стрiчках, i стрибати в якiсь ямки, i пропливати пiд низькими мiстками - то в темрявi, то пiд рiзнобарвним освiтленням. Чергувалися фiзичнi завдання з гумористичними питаннями веселої вiкторини... В кiнцi цього лабiринту я отримала приз - брелок у виглядi Русалочки з мультфiльму. Оксана вийшла, прокручуючи на пальцi брелок у виглядi морського коника. Лєна виграла морську зiрку, а Валя - веселого восьминожка.
   Бразильський день на групових тренiнгах був присвячений успiху. Спочатку ми намагалися вiдповiсти на питання, чи вважаємо себе успiшними, самi для себе. Виявилося, що не всiм вдалося в своєму життi досягти бажаних успiхiв. Та й саме поняття УСПIХ для всiх було рiзним. Хтось хотiв стати вiдомим, хтось - багатим, хтось хотiв реалiзувати свої таланти, хтось виграти купу грошей, хтось бачив свiй успiх у кар'єрi, а хтось - у сiм'ї.
   - Як казав Маркус Уошлiнг, "Всi, хто опинився на вершинi успiху, не з неба туди впали, а дiсталися знизу". - Почала тренiнг Настя. - Британськi вченi вирiшили вiдшукати точну вiдповiдь на питання, яка формула успiшної людини. Вони опитали тисячi людей, якi досягли успiху в життi, їх цiкавили найменшi подробицi їхньої кар'єри, характеру, психологiчних якостей, - i ось яка формула у них вийшла:
  УСПIХ = (Характер + Здоров'я + Самоповага)
  х (Почуття Гумору + Цiлеспрямованiсть + Стiйка Життєва Позицiя)
  х (Умiння знаходити Загальну Мову з рiзними людьми).
   - Чому ж не всi досягли у своєму життi успiху? Що вам завадило? Якi помилки заважають досягненню успiху, а значить i щастя? - Питала нас Настя, i ми намагалися знайти вiдповiдi на цi питання.
   Багатьом заважали комплекси i невпевненiсть в собi, дехто називав свої недолiки i небажання над ними працювати. Хтось боявся ризикувати, а хтось озирався на думку оточуючих. Деякi боялися змiн, а деякi вiдчували потребу скаржитися i звинувачувати кого завгодно, крiм себе... Знайшовши вiдповiдi на питання, що заважає успiху, ми визначали для себе шляхи усунення цих перешкод. Виявилося, що навiть в нашому вiцi багато що можна зробити, багато чого можна домогтися. Мене надихнуло висловлювання Арнольда Шварценегера про те, що успiху неможливо домогтися, тримаючи руки в кишенях. "Усе! Досить чекати, що успiх впаде з неба! Час дiяти. ть приїду додому i..."
   По дорозi до спа-салону я подзвонила мамi:
   - Мам, жахливо не вистачає часу, ми весь час чимось зайнятi, лягаємо спати пiсля одинадцятої. Давай, я бiльше не буду дзвонити, тiльки якщо щось трапиться.
   - Тьху-тьху-тьху!
   - Якщо не дзвоню, значить, все добре! Передавай привiт Володi! Бувай!
   Вiддавшись в руки професiоналiв, в напiв-медитативному станi я мiркувала над усiма своїми помилками, якi перешкодили втiлити в життя все, що я могла б. Це були мої комплекси i фобiї, з якими менi доводилося все життя боротися. Боротьба виявилася настiльки успiшною, що стороннi спостерiгачi нiяких комплексiв у мене не помiчають. Але, тим не менш, вони не дали менi здiйснити весь мiй потенцiал. Отже, треба боротися далi, вже не для стороннiх, а для себе особисто. Тим бiльше, що часу залишилося не так вже й багато. Треба поквапитися, треба встигнути!
   Закiнчивши всi спа-процедури, я ледь встигла на обiд.
   - Якась ти сьогоднi задумлива. - Помiтила мiй стан Оксана.
   - Може, щось трапилося? Щось болить? - Занепокоїлася Валентина.
   - Ви не соромтеся, якщо треба, ми допоможемо. - Додав її чоловiк Володимир. - Хочете, лiкаря покличемо?
   - Нi, нi! Що ви! Я абсолютна здорова. Наскiльки можна бути здоровою в нашому вiцi. Просто розмiрковую, як за той час, який менi залишився, встигнути зробити все те, що я хотiла i не зробила в молодостi. Треба скласти список...
   - Що, так багато нездiйсненого? - Поцiкавилася Олена. - Я, наприклад, тiльки шкодую, що колись кинула музичну школу. Зараз би з задоволенням пограла...
   - Я теж хочу грати - на фортепiано i на гiтарi. - Почала я загинати пальцi. - Хочу малювати картини, хочу писати книги, хочу розробляти дизайн примiщень, хочу шити ексклюзивний одяг, хочу подорожувати...
   - Ой, я теж все життя мрiяла подорожувати! - Вигукнула Оксана. - Думала, зможу весь свiт подивитися, але...
   - А чим вам тут не подобається! - Зупинила її Валентина. - Всього за кiлька днiв нам допомогли вiдчути себе i у Венецiї, i на Гаваях, i на Карибах, i в Одесi, i в Бразилiї...
   - Чує моє серце, що на цьому нашi подорожi не закiнчаться! - Додав Володимир. - То ли ещё будет!
   - То ли ещё будет, ой-ой-ой! - Проспiвала Лєна.
   - А пiсля обiду я пропоную всiм нову подорож на свiжому повiтрi! Хто пiде? - Володимир обвiв усiх запитливим поглядом.
   На цей раз гуляти погодилися всi, до нас навiть приєдналися кiлька людей з-за сусiднього столика.
   Володимир, як справжнiй гiд, повiв групу з дванадцяти (знову дванадцять!) осiб до дуба. Виявляється, дехто вже бачили його, дехто лише чули про нього, а дехто взагалi нiчого не знали.
   - А давайте обхопила його руками i подивимося, скiльки людей для цього знадобиться! - Запропонувала я.
   Ми взялися за руки i притиснулися до дуба. Щоб його обхопити, знадобилося десять чоловiк. Альона, яка приєдналася до нас з-за сусiднього столу, обiйшла дуб з камерою, знiмаючи нас i називаючи кожного по iменi. I як вона всiх запам'ятала? Менi б для цього цiлий мiсяць знадобився! Я дуже погано запам'ятовую iмена.
   - А тепер пiдемо годувати тварин! - Запропонували Люба з Женею. - Ми навiть дещо зi столу прихопили!
   - Якi тварини? Де? - Майже хором зрадiли я з Оленою.
   - На восьмому маршрутi влаштовано щось на зразок зоопарку. - Пояснила Люба. - Там є кролики, кiзоньки, баранцi, ослик, прилiтають рiзнi птахи...
   - А по дорозi ми зустрiнемо чудового кота! - Додала Женя. - Вiн величезний, пухнастий, рудий...
   - I вихований! - Люба вже виводила нас до восьмого маршруту.
   Дiйсно, вже за пару десяткiв метрiв на дорiжку вийшов величезний рудий кiт. Вiн сiв посеред дорiжки i радiсно нявкнув.
   - Це вiн вiтається. - Пояснила Люба, дiстаючи щось iз сумочки. - Ось я тобi котлетку принесла, на, їж.
   Але кiт i справдi виявився вихованим. Спочатку вiн пiдiйшов до кожного з нас i "привiтався", i тiльки потiм взявся за котлетку. Ми стояли навколо i спостерiгали, як вiн чинно з'їв одну котлетку, потiм другу, потiм шматочок курочки... Потiм вiн махнув лапою, даючи зрозумiти, що наївся, i став на заднi лапи, обiпершись переднiми на лавку i милостиво дозволивши всiм, хто хотiв, погладити його.
   - Йдемо далi? - Збираючи залишки котячої трапези в пакетик, запитала Люба.
   I ми пiшли. Через сосновий лiс, по мiстку через рiчку, повернули вправо, влiво i вийшли на круглу галявину, огороджену невеликими дерев'яними будiвлями. Кiт йшов за нами. У дерев'яних сарайчиках з вiдкритими в невеликi загончики дверцятами жили рiзнi тварини. В одному - кролики, всього дванадцять. В iншому - три баранчика, в третьому - двi кiзоньки i ослик. Пiд двосхилим дахом була влаштована велика годiвниця, наповнена сiном.
   - Кажуть, сюди приходять лосi i дикi кози. - Пояснила Женя. - Це для них приготували.
   - А он там зберiгається корм! - Показала Люба на окремий закритий сарайчик. - Ходiмо, я покажу!
   Сарайчик виявився зачиненим на клямку. Люба вiдкинула її, i ми зайшли за нею. Кiт увiйшов разом з нами i вiдразу ж застрибнув на один з ящикiв. У ящиках i корзинах, що стояли уздовж стiн, лежали морква, капуста, буряк, картопля. У великих пластикових бочках знаходилося зерно i насiння.
   - Берiть, кому що подобається! Будемо годувати! - Розпорядилася Женя, набираючи мискою якесь зерно.
   Виявляється, моркву люблять не тiльки кролики! Її iз задоволенням хрумкали i ослик, i кiзоньки. Баранцi теж не обмежували себе лише сiном. А яку метушню влаштували кролики, отримавши цiлу купу овочiв! Тим бiльше, що їм "допомагав" кiт, ганяючись то за одним, то за iншим. Але найцiкавiше сталося, коли Женя вийшла на середину галявини, розсипала по нiй зерно i голосно свиснула в два пальцi. Не встигла вона вiдiйти до нас, як до розсипаного корму злетiлася цiла зграя птахiв. Найрiзноманiтнiших. Кiт, набiгавшись за кроликами, влаштувався прямо на сiнi годiвницi.
   - Он, бачите? Такi жовтенькi бiля горобцiв? Це синички! А он, з червоною головкою - дятел!
   - А це ворони, я знаю. - Вказала на чорних птахiв Свєта.
   - Так, але не тiльки ворони. Бачите, серед них є i галки, i граки. - Почала показувати Люба.
   - "Прилетiли граки". Пам'ятайте, в букварi така картинка була? - Згадала шкiльнi роки Таня. - Але ж граки навеснi прилiтають? А зараз - грудень. Вони повиннi бути на пiвднi.
   - Граки перелiтають на пiвдень всього на кiлька сотень кiлометрiв. Нашi - пiвденнiше, а тi, що живуть на пiвночi - до нас. Це пiвнiчнi граки, навеснi вони полетять до себе.
   - Ой, дивiться, сороки-бiлобокi! Якi красивi! - Вигукнула Оксана.
   - А це хто такий? - Володимир звернув нашу увагу на величезного птаха з шикарним хвостом, який сполохав зграйку горобцiв на протилежному краї галявини.
   - Це фазан. Нам просто надзвичайно пощастило! Фазани не дуже-то довiряють людям.
   - Т-ссс! Не ворушiться. Подивiться на сосну прямо над сараєм... - Люба тихенько показала вгору. - Бачите, на гiлцi самка сидить? Вона така сiренька, з меншим хвостом, нiж у самця...
   Ми затихли i намагалися не ворушитися. Фазан, час вiд часу поглядаючи то на нас, то вгору, клював насiння. Приблизно через хвилину до нього спустилася i самка.
   - Шкода, що лось не прийшов. - Прошепотiла ззаду Альона.
   - Не все вiдразу. - Так само пошепки вiдповiла Свiтлана. - I так багатьох побачили.
   - Подивилися, погодували, пора йти! Не треба їм заважати. - Потягла нас за сарайчик Люба.
   Кiт, побачивши, що ми йдемо, встав, потягнувся, зiстрибнув з годiвницi i проводив нас до самого корпусу.
   Пiсля прогулянки нам запропонували зануритися в атмосферу Бразилiї. У Великому Залi показали фiльм про бразильськi пам'ятки i традицiї, про знаменитий карнавал i запальнi танцi. А потiм знову вiдкрили Школу Танцiв - на цей раз вчили танцювати "самбу" i "ламбаду". I знову запропонували вибрати собi костюми для вечiрки.
   - Цiкаво, де вони всi цi костюми беруть? - Нi до кого не звертаючись, вголос запитала я.
   - Може, в театрi? - Зробила припущення Лєна.
   - Або привозять прямо ЗВIДТИ. - Додала Оксана. - Я чула, що пiсля кожного свята ТАМ цi костюми просто викидаються, а на наступний рiк робляться новi.
   - Це скiльки ж грошей даремно пропадає! - Скрушно похитала головою Нелла Григорiвна, примiряючи яскраво-зелене боа.
   - У них там на карнавали грошей не шкодують! - Напнув на себе розкiшне сомбреро Вiктор. - Вони цього карнавалу весь рiк чекають, весь рiк до нього готуються.
   А пiсля вечерi у нас була справжня Бразильська вечiрка!
   - Запалюйте свiтло! Запалюйте серця! Прийшов час барвистого бразильського карнавалу, нестримного вечора танцiв i розваг! - Проголосив волонтер Дiма.
   - Вас чекають дикi iгри, гострi закуски, запальна музика та море позитивних емоцiй! - Повiдомила волонтер Свєта.
   Нам показали найвiдомiшi бразильськi танцi - самбу, румбу, форро, танго, ламбаду, макулеле i навчили основним рухам. Я зрозумiла, що головне в них - ритмiчнi рухи стегнами в так музицi. Танцювали всi. Дехто - сидячи. За краще виконання будь-якого танцю давали призи. Навiть я отримала карнавальну маску з пiр'ям за виконання ламбади. А потiм хлопчики показали "капоейру" - танець з мачете пiд бiй барабанiв!
   З усього розмаїття конкурсiв пам'ятаю тiльки тi, в яких брала участь. У бразильськiй вiкторинi менi вдалося правильно вiдповiсти на чотири питання - за кожен отримала по однiй цукерцi. Потiм з розсипаних по пiдлозi цукерок треба було за певний час зiбрати в стаканчик цукерки тiльки одного кольору. Я збирала зеленi, але виграла жiнка, яка набрала бiльше всiх цукерок в жовтих обгортках. Потiм, ховаючись за великий ширмою, ми показували свої голови в масках, а всi iншi повиннi були вгадати, хто за маскою ховається. Мене не вгадав нiхто!
   Потiм ми спiвали "бразильськi" пiснi. Я згадала i виконала пiсню з кiнофiльму "12 стiльцiв" про закоханого пiрата, який жив серед пампасiв з бiзонами i баобабами, над якими "заходи, немов кров" - заспiвала, знову ж, не за себе, а за чоловiка, заодно iнсценуючи все, про що спiвала. За пiсню я отримала шикарний супер-хвiст павича зi штучного пiр'я, який тут же причепила поверх шовкової строкатою спiдницi, застiбнувши пояс на талiї. До речi, у мене дiйсно з'явилася талiя!
   А на закiнчення нам запропонували ламбаду "паровозиком", що прямував до виходу. Бiля виходу всiм, хто перетинав дверний прорiз, вручався шматок величезного торта "Мардi Гра" на одноразової тарiлочцi.
   Так, з тортом в руках i вся в пiр'ї - вiнок на головi i хвiст на спiдницi - я i повернулася о пiв на одинадцяту в свiй номер...
  ***
   - Майже половина термiну пройшла, завтра - екватор. Пропоную трохи знизити темп i дати стареньким трошки вiдпочити.
   - Нехай помрiють, поринуть в спогади, додамо трошки меланхолiї.
   - Зробимо перерву в глюколiзi, знизимо температуру в примiщеннях.
   - I зробiть день бiльш шоколадним...
  
  Глава 7. День шостий - понедiлок.
   Цей день був присвячений коханню. Нам запропонували згадати своє перше кохання, свої любовнi переживання, любовнi пригоди i все в своєму життi, що було пов'язано з любов'ю. Пiд легку музику ми вдалися до спогадiв. Потiм тi, хто хотiв, почали розповiдати.
   Дехто прожили в одному шлюбi все життя, дехто протрималися лише кiлька рокiв. Хтось мiняв супутника кiлька разiв, а хтось взагалi не виходив замiж. Хтось закохувався один раз в життi, а хтось - щороку.
   Один раз в ргод сади цветут,
   Весну любви один раз ждут,
   Всього один лишь только раз
   Цветут сади в душе у нас,
   Один лишь раз, один лишь раз... - Зазвучала пiсня.
   - Є рослини, якi цвiтуть щороку, а є такi, якi цвiтуть лише раз в сто рокiв. - Пiд затихаючу музику почала розповiдати Настя. - Але i тi, й iншi - цвiтуть по-справжньому.
   - Отже, якщо хтось щороку закохується, - це не означає, що вiн розпущений i поверхневий, просто вiн така рослина багаторiчна? - Вирiшила уточнити Марина Олександрiвна. - От я була замiжня тричi, i кожного разу закохувалася по самi вуха.
   - А моя бабуся була замужем вiсiм разiв. Причому жодного разу не розлучалася. - Повiдомила Валентина.
   - Як це?
   - Вона довго жила i всiх чоловiкiв переживала. Останнiй раз вона вийшла замiж у 78 рокiв. Прожила з чоловiком майже десять рокiв i теж пережила.
   - А менi i похвалитися нiчим. - Сказала я, коли черга дiйшла до мене. - Я живу з одним чоловiком вже сорок рокiв. Хоча, якщо згадати молодiсть, у нас були такi пригоди! Адже йому довелося мене вкрасти - мої батьки були проти.
   - Як цiкаво! Розкажи! - Повернулась до мене Оксана.
   - Якось iншого разу, це дуже довга iсторiя. - Вiдповiла я.
   - I що, жодного разу не хотiла зрадити? - Запитав Вiктор. - Не повiрю, що у такої видною панi не було залицяльникiв.
   - Залицяльникiв було повно! I навiть зрадити iнодi хотiлося. Але навiщо менi зайве нервування в реальному життi? Я зазвичай поринала в сексуальнi пригоди увi снi. Вiдiрвуся там по повнiй, потiм напишу оповiдання або повiсть - i бiльше не хочеться.
   - Але ж в реальностi цiкавiше! - Стояв Вiктор на своєму.
   - Не думаю. Увi снi я потрапляю i в рiзнi країни, i в рiзнi епохи, i кавалери у мене най-най, i пригоди неймовiрнi, i секс офiгенний, i все таке романтичне... Думаю, в життi обов'язково було б щось не так.
   - Так, у мене було кiлька закоханостей. - Погодилася Оксана. - Спочатку все здається просто чудовим, але через деякий час починаєш помiчати його недолiки, потiм деякi з них викликають роздратування, а потiм i дивитися на нього не хочеться, не те що продовжувати вiдносини.
   - Ну а для здоров'я? - Не вгамовувався Вiктор.
   - До речi! - Зупинила нашу дискусiю Настя. - Вченi встановили, що закоханiсть i секс дуже кориснi для здоров'я: закоханий мозок починає активно виробляти речовини, якi змiцнюють iмунну систему i викликають ейфорiю, а значить, i пiдвищують рiвень щастя. Але вiчної любовi не буває. Пiдраховано, що стан закоханостi триває не бiльше року, в середньому - дев'ять мiсяцiв - поки в людському мозку мiститься необхiдна кiлькiсть бiлка NFG. Саме цей бiлок дарує ейфорiю i захоплення, характернi для кохання.
   - Тобто, кохання - це всього лише форма iснування бiлка NFG? - Розчаровано пробурмотiла Марина Олександрiвна.
   - Так. I як будь-яке бiлкове з'єднання, воно не безсмертне. Через дев'ять-дванадцять мiсяцiв кiлькiсть бiлка знижується з 227 одиниць до нормальних 123.
   - Майже в два рази менше! - Тут же пiдрахувала я.
   - I люди починають ставитися один до одного бiльш спокiйно, якщо не байдуже.
   - А як же розповiдi про вiчне кохання? А як же тi, хто живуть один з одним все життя i навiть думки не допускають про розставання? - Не могла погодитися Валентина.
   - Добре, коли у закоханих є спiльнi iнтереси, устремлiння, прихильностi i так далi - тодi вони залишаються разом. Але якщо нiчого цього немає, пари, як правило, розходяться.
   - Але ж всi, коли одружуються, сподiваються, що це на все життя! I у багатьох це дiйсно так! - Вигукнув Володимир, беручи за руку свою дружину.
   - Психологи встановили, що щасливий шлюб базується на п'яти китах: загальнi пристрастi в їжi, гармонiя в сексi, любов чи нелюбов до домашнiх тварин, схожi погляди на полiтику та одностайнiсть у виборi телевiзiйних програм. Якщо не збiгаються хоча б три параметри з п'яти, ймовiрнiсть розпаду шлюбу становить 60 вiдсоткiв. Тому психологи радять майбутньому подружжю заздалегiдь з'ясувати загальнi пристрастi, щоб потiм, коли знизиться рiвень бiлка, не було розчарувань.
   - Добре вам, молодим! - Вигукнула Марина Олександрiвна. - У вас i психологи, i соцiологи, i сексологи... А в наш час нiчого такого не було. Самi намагалися розiбратися - любов-нелюбов, здалося - не здалося, кохаєш - ненавидиш...
   - До речi, встановлено, що якщо у партнерiв немає нiчого спiльного, крiм бiлкової закоханостi, то вiд любовi до ненавистi проходить вiсiм етапiв: зацiкавленiсть, захопленiсть, звикання, невиразна тривога, розчарування, охолодження, роздратування i розрив.
   - От-от! У мене так i було: спочатку така любов, що прямо на крилах лiтаєш, а потiм вбити його хочеться! - Пiдтвердила Марина Олександрiвна. - Я до них i так, i сяк, але ставало тiльки гiрше. Кожного разу мало до бiйки не доходило i ми розлучалися. Проте у мене залишилося троє дiтей! Вiд рiзних чоловiкiв.
   - Щоб справа не дiйшла до ворожого розриву, вже на етапi невиразної тривоги необхiдно задуматися i проаналiзувати свої вiдносини. - Заглянула в свої записи Настя. - Якщо не знаходиться нiчого спiльного, то на етапi розчарування треба б зупинитися i не доводити справу до скандального роздратування. Краще поговорити по душам, все з'ясувати i розiйтися добрими друзями.
   - Ех, якби ж то повернути час назад! - Вiктор скрушно ляснув долонею по столу. - I де ви зi своїми вченими ранiше були?!
   - Так, тепер ми про кохання можемо тiльки згадувати. - Задумливо похитала головою Нелла Григорiвна.
   - Чому ж. - Не погодилася я. - От у нас з чоловiком дуже хорошi вiдносини, хоча сексу вже давно немає. - За цi роки ми дiйсно стали рiдними, хоча у нас дуже багато вiдмiнностей. Головне, не втручатися у внутрiшнiй свiт, дати внутрiшню свободу. Я просто вiдчуваю, що вiн - моя людина. I iншого менi не треба. Думаю, нiхто iнший зi мною просто не ужився б.
   - Що, такий жахливий характер? - Засмiялась Оксана.
   - Нi, характер у мене просто золотий. Тому й такий важкий. - Вiджартувалася я.
   - Ну що ж, час нашого заняття пiдiйшов до кiнця. - Пiдвела пiдсумок Настя. - Але день Кохання ще не закiнчився. Якщо хочете, пригадайте вiршi про кохання, пiснi про кохання, серенади - у нас сьогоднi буде Iспанська вечiрка, на якiй вони дуже знадобляться.
   I ми вирушили на прогулянку компанiєю з десяти осiб. Темп наших пiшохiдних прогулянок значно прискорився - це я помiтила тому, що за годину ми встигли пройти цiлих три маршрути. Якщо ранiше дехто ледь переставляв ноги, то тепер ходили швидким бадьорим кроком. Ми згадували пiснi нашої молодостi про любов, а Оксана записувала їх у блокнот. Хтось на ходу починав декламувати вiршi, ми всi дружно допомагали згадати деякi рядки i слова, що вискочили з голови, вирiшували, хто i що буде читати або спiвати.
   - Я буду i спiвати i читати. - Вирiшила я. - Але тiльки своє. Якщо згадаю.
   Пiсля обiду всi розiйшлися по своїх номерах. Оксана сiла до столу i з смартфона переписувала слова пiсень, якi збиралася заспiвати, а я почала копатися в своїй пам'ятi, вишукуючи щось про кохання. Але про любов у мене все вiршi виявилися серйозними, а я звикла ховатися за гумором. Так нiчого i не пiдiбравши, я вийшла на вулицю.
   Побродивши трохи по територiї, я раптом вирiшила зайти в корпус лаборантiв. "А раптом знову щось новеньке нарию?" - подумала я, насилу вiдкриваючи тугi дверi в тамбур. Другi дверi були вiдчиненi. Не встигла я пiдiйти до вiшалки з халатами, як вiдчинилися дверi з написом "СОЦIОЛОГ". Я шмигнула за вiдчиненi навстiж дверi i причаїлася, притулившись до стiни. Соцiолог зайшла до Шефа, вони про щось поговорили i обидва вийшли, сховавшись у кабiнетi соцiолога. Дверi до Шефа залишилися трохи прочиненими. "Ну прямо, як нiби запрошують увiйти!" - подумала я - "Одним оком гляну, що там, i пiду далi".
   Кабiнет як кабiнет. Стiл з комп'ютером, крiсло, диван, ще пара крiсел, кавовий столик, книжкова шафа з папками... Нiчого особливого. Я вже збиралася вийти, як якийсь чортик всерединi мене шепнув: "А що там, в комп'ютерi?" Я глянула на екран. У центрi робочого столу висiла папка "Виникнення iдеї". Пiдкоряючись нацьковуванням чортика, я кликнула мишкою по папцi.
   На екран стали виставлятися портрети якихось людей з пiдписами пiд ними: Шеф, Логiк, Волонтер, Генетик, Лiкар, Психолог, Соцiолог, Артист, Художник, Музикант, Еколог, Бiолог - всього дванадцять портретiв. Портрети стяглися в точку, i з точки виник напис, а потiм вiдео:
  Виникнення iдеї.
   Група людей, знайомих менi по щойно показаних портретах, зiбралася у великiй кiмнатi з крiслами i диванами. Зустрiчав всiх Шеф, очевидно, господар квартири. Поки всi невимушено розсiдалися, увiйшов, трохи запiзнившись, Бiолог.
   - Я не один, зi мною новий друг. - Сказав вiн, виймаючи з-за пазухи маленьке сiре кошеня. - Щойно на вулицi знайшов.
   - Проходьте обидва. - Вiдповiв Шеф. - Лише вас не вистачає!
   Бiолог сходив на кухню, принiс звiдти склянку молока i блюдце i почав годувати кошеня.
   - Щасливчик! - Прокоментував цю картину Художник. - Адже мiг зустрiти собаку або хулiганiв...
   Раптом Волонтер, схопившись, вигукнув:
   - Як би менi хотiлося зробити всiх людей щасливими!
   - Ну, це неможливо. - Заперечив йому Соцiолог. - Всi ми живемо в рiзних умовах, маємо рiзнi можливостi i прагнення...
   - У кожної людини своє iндивiдуальне поняття щастя i рiвняти всiх пiд одну гребiнку просто не можна! - Пiдхопив Психолог.
   - Всi з дитинства знають, що це чи це неможливо. - Посадив всiх трьох на диван Логiк. - Але завжди знаходиться неук, який цього не знає. Саме вiн i робить вiдкриття.
   Бiолог, який грався з кошеням, полiз пiд стiл за котушкою, яку кошеня, ганяючи, загубив.
   - А чи можна вимiряти щастя? - Задав питання господар квартири.
   - Ну, я вважаю, що весь свiт структурован i пiдпорядковується законам, умовам або випадковостям. - Почав мiркувати Логiк. - Хоча i випадковiсть - теж строго логiчне поняття.
   - От i давайте задумаємося над поняттям щастя, обдумаємо його, розкладемо на складовi, видiлимо закономiрностi, закрiпимо все це в цифрах або словесному формулюваннi i... - Окреслив наукову проблему Шеф.
   - I зробимо людство хоч трохи щасливiшими! - Пiдхопив Волонтер. - Адже можна все життя проклинати темряву, а можна запалити хоча б маленьку свiчечку.
   - Як ти собi це уявляєш? - Запитав Генетик.
   - Є тiльки два способи прожити своє життя! - Надихнувся Художник. - Перший - так, нiби чудес не буває, а другий - так, нiби все на свiтi є дивом! Я вважаю, що щастя - це диво. Треба зробити так, щоб воно виявлялося в усьому!
   - Але ж це абсурдно! - Засумнiвався Лiкар.
   - Тiльки тi, хто роблять абсурднi спроби, зможуть досягти неможливого! - Не вгамовувався Волонтер. - Давайте хоча б спробуємо!
   - А якщо у нас нiчого не вийде? - Висловив побоювання Соцiолог.
   - Краще погано почати, нiж добре нiчого не дiяти! - Вiдповiв йому Психолог. - Як казав Мартiн Лютер Кiнг, нам не потрiбно бачити всi сходи, для початку треба просто зробити крок на першу сходинку.
   - Н-да, будь-який крок може змiнити наше життя. Питання лише в тому, куди цей крок зробити. - Задумався, гортаючи якийсь журнал, Еколог.
   - Думаю, коли ми дiзнаємося, що саме викликає щастя, можна буде створити вiдповiдний препарат. Прийняв пiгулку - i став щасливим! - Висловив припущення Лiкар.
   - Я думаю, що одними пiгулками зробити людину щасливою неможливо. Потрiбнi будуть рiзнi тренiнги i вправи, заняття з самовдосконалення тощо. - Додав Психолог.
   - Ну а через те, що ми всi живемо в суспiльствi, не можна вiдкидати i соцiологiчну складову. - Погодився з Психолог Соцiолог.
   - До такого серйозного питання, як щастя, треба пiдходити творчо! - Пiдхопив Артист, а Художник i Музикант згiдно закивали. - Адже нi для кого не секрет, що зiткнення з прекрасним, в якому б виглядi воно не було, завжди приносить щастя.
   - Працюючи над проблемою щастя, треба враховувати навколишнє середовище - рослини, тварин, лiси й водойми. - Вiдiрвався вiд журналу "Природа" Еколог.
   Бiолог, який в цей час грав з кошеням, тiльки посмiхнувся.
   Далi замиготiли кадри пiдготовчих робiт. Волонтер пiдняв свої зв'язки i, за допомогою цiлої команди однодумцiв, знайшов спонсорiв. Спонсори допомогли викупити невелику базу вiдпочинку в лiсi, неподалiк вiд рiчки, перетворивши її в науково-дослiдний комплекс з безлiччю лабораторiй, обладнали їх необхiдною апаратурою i комп'ютерами.
   Було проведено безлiч соцiологiчних опитувань, якi вимiрювали рiвень щастя в рiзних країнах, у рiзних вiкових групах, у рiзних верствах населення i так далi. Дослiджувалися областi мозку, що вiдповiдають за вiдчуття щастя, гормони, бiлки i амiнокислоти, що дозволяють посилити i продовжити це вiдчуття. Розроблялися i перевiрялися на добровольцях препарати, дiєти, методики, тренiнги, рекомендацiї тощо.
   Психологи встановили, що формулу щастя можна було б записати так:
  щаслива людина = самодостатня людина
  Причому самодостатнiсть - це суб'єктивне вiдчуття, яке показує нам, що на даний момент все нам необхiдне є в наявностi - грошi, друзi, любов, творчiсть i так далi.
   Соцiологiчнi опитування вимiрювали рiвень щастя за шкалою вiд повної незадоволеностi життям до повного достатку. З графiкiв, що змiнювали один одного, я зрозумiла, що найбiльш щасливими вважають себе до 70 вiдсоткiв молодих дiвчат i жiнок, незалежно вiд країни i рiвня життя. У чоловiкiв рiвень щастя починав пiдвищуватися лише з вiком. Вища освiта пiдвищувало рiвень щастя до 57 вiдсоткiв, а середня - тiльки до 30,6. У студентiв i учнiв вiн становив 64,1 вiдсотка, а у домогосподарок - до 60, 2. Тi, у кого все є - i в матерiальному, i в духовному сенсi, - досягали 81,8 вiдсоткiв щастя.
   Дослiдження за расовою приналежнiстю показали, що найбiльш щасливими почуваються африканцi, потiм європейцi, i найбiльш нещаснi азiати, навiть якщо вони проживають в розвинених країнах.
   Генетичнi дослiдження показали, що на вiдчуття щастя величезний вплив справляє нейрогормон, який виробляється в шишкоподiбної залозi головного мозку i переносить серотонiн в нервовi клiтини, створюючи гарний настрiй. Iснує два варiанти цього гена - короткий i довгий. Саме довгий ген виробляє бiльше бiлка i продовжує вiдчуття щастя. Кожна людина отримує один ген вiд матерi i один вiд батька. Якщо дитина отримує два довгих гена щастя, то вона все життя вiдчуває себе на 17 вiдсоткiв щасливiшою, нiж дитина, що отримала обидва коротких гена. Якщо у людини один ген довгий i один короткий, вiн вiдчуває себе на 8 вiдсоткiв щасливiшими, нiж людина з двома короткими генами. Стала зрозумiлою причина вiдмiнностi у вiдчуттi щастя рiзних рас: європейцi, в основному, мали 1,12 довгих генiв, африканцi - 1, 47, а азiати - 0,69 з двох можливих.
   Пiдбiр рiзних дiєт показав, що найбiльш активно серотонiн переноситься, якщо органiзм отримує продукти з пiдвищеним вмiстом амiнокислоти триптофан, тобто, фiнiки, сливи, iнжир, томати, молоко, сою, чорний шоколад, а також пiддається впливу деяких ароматiв i ультрафiолету. Хоча надлишок сої у чоловiкiв мiг викликати пiдвищену агресiю.
   Крiм генiв, якi переносять серотонiн, були виявленi i iншi гени, що впливають на рiвень щастя. Одним з них виявився окситоцин, який виробляється гiпоталамусом i знижує рiвень тривожностi, а також полiпшує стан нервової i серцево-судинної систем. У людей з великим вмiстом окситоцину спостерiгалося бiльш мiцне здоров'я i бiльш довге життя. Дослiдники вiдзначили, що саме з викидом окситоцину пов'язанi почуття закоханостi, прояв доброти i довiри, а також всi нашi позитивнi емоцiї i контакти з оточуючими. Викид окситоцину збiльшується в учасникiв колективних заходiв радiсного характеру (вечiрки, корпоративи, свята i т.д.), а також при будь-якому позитивному контактi: з коханими, друзями, при рукостискання, обiймах, поцiлунках, вiд спiлкування з кiшками, собаками, природою. Аналiз кровi до i пiсля танцiв або хорового спiву показував iстотне зростання рiвня окситоцину навiть у диких племен. На жаль, молекула окситоцину живе недовго i зникає через три хвилини. Саме через це вiдчуття щастя таке недовговiчне. Необхiдно було знайти спосiб продовження життя молекули окситоцину якимось хiмiчним способом, крiм виявлених ранiше фiзичних - сексуального збудження, обiймiв i масажу.
   Гормон ендорфiн, який також виробляється нашим мозком, пiдвищує рiвень короткочасної радостi i ейфорiї. Пiдсилюють його викиди заняття спортом, ультрафiолетовi променi, солодке - зокрема, шоколад, i позитивнi емоцiї.
   Гормон дофамiн, що виробляється нирками i наднирковими залозами, додає впевненостi в собi, допомагає в досягненнi успiху i мети.
   Вазопресин, що виробляється в гiпоталамусi, викликає бажання пiклуватися про оточуючих. Але його надлишок призводить до затримки рiдини в органiзмi, а отже, i до безлiчi вiдповiдних захворювань.
   Викид адреналiну також на короткий час пiдвищує вiдчуття щастя, але часто призводить i до стресiв. А надлишок тестостерону збiльшує егоїстичнi нахили.
   Набiр гормонiв щастя пригнiчується курiнням, надмiрним вживанням алкоголю, використанням, як не дивно, антидепресантiв, ендокринними iнфекцiями, вiрусними захворюваннями, недостатньою фiзичною активнiстю, неправильним харчуванням i низькою самооцiнкою.
   До продуктiв щастя дiєтологи вiднесли також апельсини, полуницю, ананаси, банани, чорну смородину i, звичайно ж, шоколад.
   Всi цi гормони необхiдно було привести до спiльного знаменника, який мiг подовжити i посилити вiдчуття щастя, не викликаючи побiчних негативних ефектiв. За рiк iнтенсивної роботи були створенi "щасливi" речовини, якi можна було приймати у виглядi пiгулок i коктейлiв, пiдiбранi продукти для "щасливої" дiєти, розробленi комплекси "щасливої" гiмнастики, написанi сценарiї "щасливих" заходiв, тренiнгiв та майстер-класiв. Залишалося знайти людей, на яких все це можна було випробувати.
   - Якi будуть пропозицiї? - Поправляючи окуляри, обвiв Шеф допитливим поглядом усiх завiдуючих лабораторiями.
   - Я думаю, що щасливими треба робити всiх пiдряд! - Вигукнув Волонтер. Мої хлопцi i дiвчата працюють i в дитячих будинках, i з iнвалiдами, i в будинках для людей похилого вiку - може, наберемо групи з них?
   - Думаю, цей контингент не дасть правильної картини. - Заперечив Соцiолог. - Для всiх цих людей будь-яка увага - вже щастя. Показники можуть виявитися не коректними.
   - Потрiбнi звичайнi люди, якi з якихось причин втратили вiдчуття щастя. - Почав мiркувати Психолог.
   - От були-були щасливими, щасливилися собi все життя, а потiм раз... - Спробував поставити себе на мiсце нещасних Доктор.
   - I вийшли на пенсiю! - Пiдсумував Артист, якого як раз намагалися випхати на пенсiю з театру.
   - А що? Давайте випробуємо всi свої напрацювання на пенсiонерах. - Знову пiдвiвсяу Шеф.
   - Звичайнi люди, якi мали i свої мрiї, i свої досягнення, якi вже цiлком вiдбулися, але тепер виявилися як би на узбiччi життя... - Почав мiркувати Психолог.
   - З артритом та безсонням, пiдвищеннями тиску i купою вiкових захворювань... - Продовжив Доктор.
   - З недолiком матерiальних засобiв навiть для здiйснення дрiбних радостей, не кажучи вже про подорожi або початок чогось нового... - Соцiолог став загинати пальцi на руцi.
   - У яких вже дорослi дiти i внуки, зайнятi своїми справами i тому не мають достатньо часу, аби придiлити увагу людям похилого вiку. - Забiгав по кабiнету Волонтер.
   - Якi цiлком могли б малювати картини, спiвати, займатися музикою або грати в театрi, якби їх хтось навчив i запросив до творчостi. - Нiби розмахуючи диригентською паличкою, додав Музикант.
   - Якi, живучи в тiсних квартирах, не мають можливостi для спiлкування з природою: пройтися лiсовими стежками, помилуватися зоряним небом, вдихнути чисте повiтря на повнi груди, пригостити горiшком бiлочку, що спуститися з дерева... - Погладжуючи вже цiлком дорослого поважного кота, що вирiс за рiк з кошеняти, додав Бiолог.
   - Отже, нам потрiбнi звичайнi мiськi пенсiонери! - Зробив логiчний висновок Логiк. - Але як ми вмовимо їх взяти участь в експериментi?
   - А їм i не треба знати, що вони беруть участь в експериментi! - Потер руки Шеф. - Ми просто запропонуємо їм вiдпочинок на нашiй базi.
   - Безкоштовний! - Пiдхопив Волонтер. - З правильним харчуванням, прогулянками, розважальними заходами i тренiнгами, з творчими майстер-класами...
   - Залишається тiльки знайти логiчний привiд, за яким ми раптом, нi сiло, нi впало, звернули на них увагу. - Захлопнув свiй блокнот Логiк.
   - А у нас на днях буде велике свято! - Радiсно пiдскочив Волонтер. - День волонтера! Це ж просто вiдмiнний привiд зробити комусь щось корисне, ощасливити їх!
   - А як ви пропонуєте набрати з безлiчi пенсiонерiв пiддослiдну групу? - Зупинив запал волонтера Шеф.
   - А ми влаштуємо благодiйний концерт! Зателефонувавши пенсiонерам, запросимо їх у якийсь будинок культури... А потiм запропонуємо поїхати вiдпочивати.
   - З тих, кому ми зателефонуємо, на концерт прийде приблизно десята частина, з цiєї десятої частини погодяться їхати теж не бiльше десяти вiдсоткiв... - Почав пiдраховувати Логiк. - Частина бажаючих вiдсiється через хворобу або з якихось iнших причин...
   - Отже, так! - Встав Шеф. - Волонтери! Ви готуйте святкову програму i проводьте зустрiчi з пенсiонерами в чотирьох мiстах - виберiть їх на картi за жеребом. А всiм iншим - готуватися до їх зустрiчi на базi вiдпочинку!
   Потiм пiшли картини нашого приїзду на базу i вiдео закiнчилося. Я тiльки зiбралася вийти з кабiнету, як у коридорi почулися кроки, що наближалися, i голоси. "Ну все! Попалася!" - я аж присiла бiля дверей. Дверi почала вiдкриватися.
   - Шеф! Я ще дещо забула показати. Всього пару секунд! - Почувся жiночий голос.
   - Добре, давай! - I Шеф повернувся до кабiнету Соцiолога.
   Я вискочила за дверi, стрiлою влетiла в тамбур, i, вже вiдкриваючи дверi на вулицю, знову почула голосу за спиною. Весь шлях до нашого корпусу я пролетiла менше, нiж за хвилину. Кiлька людей поверталися з прогулянки, i я влаштувалася до їх групи, намагаючись непомiтно перевести подих.
   Вже переодягаючись до вечiрнього заняття, я подумала: "Це вiдео все пояснює. З нами проводять цiлком хороший експеримент. Але...Щось в ньому не так... Неначе це якийсь спектакль. Спектакль, який розiграли спецiально для мене. А за ним, як за фасадом, має ховатися щось бiльш важливе..."
   Пiсля обiду ми робили мило ручної роботи у виглядi сердечок - як знак любовi. Настя давала нам необхiднi iнгредiєнти, говорила, як i що змiшувати, додавала кому ванiль, кому корицю, кому рожеве масло або ще якiсь ароматичнi речовини зi свого набору, рiзнi барвники i блискiтки.
   Я готувала рожеве мило з ароматом троянди i ванiлi. Блискiтки в мою композицiю не вписувалися - адже я готувала його для свого чоловiка, а от маленький бутончик цiлком пiдiйшов. Всi нашi вироби Настя запропонувала поставити в номерах для затвердiння, а самим вирушати до "гардеробної".
   Там нам треба було пiдiбрати iспанськi костюми до вечiрки, потiм повчитися рухам iспанських танцiв, а потiм, пiсля вечерi, ми "вiдправилися" до Iспанiї.
  ***
   - Скiльки у нас вже таких цiкавих?
   - Всього сiм чоловiк. Решта задовольнилася вiдвiдуванням лабораторiй.
   - А тест на цiкавiсть вже всi пройшли?
   - Нi, поки лише п'ятнадцять чоловiк. Але згiдно соцiолого-психологiчного аналiзу, завтра очiкується пiк.
   - Постарайтеся, щоб цiкавi не стикалися один з одним. Якщо будуть вiдбуватися накладки, вони будуть йти парами або групами, - вiд'єднуйте їх i створюйте умови для iндивiдуального проходження тесту.
   - Все буде о-кей!
  ***
   На пiдступах до Великого Залу був влаштований прикордонний пропускний пункт, де нам видавали "iспанськi паспорти", вписуючи в картки придуманi нами новi iмена.
   - Хола, сеньйора! - Зустрiв мене "прикордонник" в костюмi кольору хакi з погонами, але у величезному чорному сомбреро. - Як вас звати?
   - Донья Iсiдора Коварубiо де Лось Льянос! - Випалила я, згадавши iм'я героїнi "Вершника без голови".
   - Повторiть ще раз. - Попросив "прикордонник", старанно записуючи моє iм'я в "паспорт".
   - Донья Iсiдора Коварубiо де Лос Льянос!
   - Грацiас! Навiщо ви приїхали в Iспанiю?
   - За веселощами!
   - Наркотики, зброя, тютюн?
   - Грацiас, не треба. Думаю поки обмежитися фруктовими коктейлями.
   - Ну, тодi проходите!
   У залi пiвколом були розставленi столики, накритi кольоровими скатертинами. На столиках стояли кошики з фруктами, закуски, холоднi м'яснi страви, хамон, паелья i кольоровi коктейлi.
   - Галя! - Крикнула менi Оксана з-за столика з червоно-жовтою скатертиною. - Ми тобi мiсце зайняли!
   За столиком вже сидiли Лєна з Валею, вони виглядали подружжя Володимира i Валентину.
   - Мене звуть Iзольда. - Повiдомила Олена. - А ти собi якесь iм'я вибрала?
   Я повторила своє iм'я.
   - Ну, ти й загнула! А коротше можна?
   - Можна просто Iсидора.
   - До нас! До нас! Пiдскочила Валя, помiтивши що входить подружжя. - Ми вам мiсце тримаємо!
   Оксана стала Розiтою, Володимир i Валентина - Хуаном i Хуанiтою, а Валя - Iзаурою.
   Поки все розсiлися, заново перезнайомилися, перепробували напої i закуски, роздивилися наряди - жiнки були в довгих спiдницях червоно-чорних i червоно-жовтих кольорiв, а чоловiки - в чорно-золотистих костюмах i сомбреро, - прийшов час загадувати бажання - 20 годин 20 хвилин.
   Iспанська вечiрка почалася з серенади, яку хлопець з гiтарою заспiвав iспанською мовою "пiд балконом" нашої Настi.
   - Ола-хола! Сеньйори i сеньйорити! - Почав iспанська мачо з тонкими намальованими вусиками. - Починаємо нашу iспанську Фiєсту, присвячену любовi! Я бачу, що гарячi сеньйорити одяглися так яскраво i привабливо, щоб пекучi кабальєро боролися за танець з ними! Тому не буду стримувати вашого бажання - танцюйте, хто хоче!
   I ми пiшли танцювати. Нам показали майстер-клас з користування кастаньетами i кiлька основних рухiв степу. Потiм ми спiвали найрiзноманiтнiшi пiснi i читали вiршi про кохання.
   Свої вiршi про кохання я прочитати не змогла - знову перешкодили комплекси. Читати я можу тiльки щось гумористичне, нiчого серйозного. А про любов у мене було все серйозно. Тому я знову заспiвала чоловiчим голосом: "Милая, ти услышь меня под окном стою я с гитарою!". "Ну все, досить ховатися за чоловiкiв! Час вже виходити назовнi!"- подумала я про себе - "Ось завтра i спробую - геть комплекси! Як-не-як, вже сьомий десяток, коли ж вiд них ще позбавлятися, якщо не зараз? Можу просто не встигнути..."
   и танцювали пiд вiдомi iспанськi хiти, всi бажаючi спiвали про кохання. Знову чудово виступила подружня пара, яка вiдзначила в цьому роцi дiамантове весiлля. Потiм всiм роздали слова пiснi "Бесаме мучо", надрукованi українськими буквами, i ми заспiвали хором.
   У паузах мiж пiснями i танцями жiнки робили кактуси з огiркiв за допомогою зубочисток, а чоловiки боролися за звання "Влучний кабальєро", кидаючи в сомбреро цукерки. А потiм почалася корида! Всi бажаючi могли виступити i в ролi матадора, i в ролi бика. Завданням бика було прочитати слово, прикрiплене на спину матадоровi. Завданням матадора - не дати бику зазирнути собi за спину, ухиляючись i розмахуючи червоним плащем...
   Спала я пiсля цiєї вечiрки, як убита!
  
  Глава 8. День сьомий - вiвторок.
   Вранцi я прокинулася пiзнiше, нiж зазвичай. "Ну от, басейн проспала!" - подумала я, потягуючись - "Гаразд, якщо вже я сьогоднi така ледача, то зроблю ледачу гiмнастику" - i я зробила лежачи кiлька вправ. До снiданку залишалося ще близько пiвгодини i я вирiшила просто походити по коридорах.
   Пiдiйшовши до сходiв, я зупинилася: "Вгору чи вниз? Нагорi я кожного дня буваю, на першому поверсi - теж, але ж сходи спускається й нижче. А раптом там, у пiдвалi, ховаються якiсь таємницi та загадки?... Гаразд, пiду. Якщо застукають, скажу, що заблукала. Що взяти iз старою маразматички?" I я, обережно озираючись, почала спускатися в пiдвал.
   Спочатку було темно. Потiм я трохи звикла i помiтила на стiнi вимикая, що тьмяно вiдсвiчував. Клацнула ним i ахнула - весь пiдвал залився вiдблисками свiтла, що переливалися вiд блакитного, через рiзнi вiдтiнки синього i зеленого, до фiолетового. Видовище було приголомшливим i захоплюючим. Чи то в моїй головi, чи то десь пiд стелею, зазвучала дивна, якась неземна музика. Я спробувала видiлити i визначити iнструменти, на яких вона виконувалася, але це у мене не вийшло. I свiтло, i музика, здавалося, звали мене за собою i запрошували пройти углиб коридору.
   Пройшовши кiлька крокiв, я озирнулася - ззаду нiчого не було, крiм переливчатого свiтла, - нi сходiв, нi входу. "А раптом я потрапила в iнший вимiр? А раптом тут все зовсiм iнше - i час, i простiр помiнялися мiсцями, а я... А що я?" - Я обмацала себе руками - начебто все в порядку. Пiднесла руку до очей - вона була напiвпрозорою i бузково-фiолетовою. Свiтло пахло фiалками i лавандою, нiг пiд хвилями свiтла видно не було. "Якщо я стою i можу йти, значить, вони десь там є!" - зробила я логiчний висновок я i впевнено пiшла далi.
   Поки не вперлася у щось пружне. Обмацуючи це "щось", я раптом вiдчула, як мене затягує в середину. "Хлоп!" - i я вилетiла, як пробка з пляшки, з фiолетово-синього простору в зелений, що пах м'ятою i чайним деревом. Тут ноги тонули в чомусь м'якому i пружньому, здавалося, що падаєш в яму, але щось тебе зупиняє. Йти так було важко, тодi я стала стрибати. Так, стрибками, я добралася до наступної невидимою перепони. "Блюм!" - я випала в жовтувато-перлиновий туман, що пах ванiллю i мандаринами. "От цiкаво, я ще в пiдвалi чи на якийсь iншiй планетi? I цiкаво, скiльки вже пройшло часу?" Я хотiла дiстати з сумки мобiльник, але сумки при менi не виявилося. "Я її тут загубила, чи в тих, iнших вимiрах?" - спробувала я роздивитися хоч щось пiд ногами. Крiзь вологий, липкий, ванiльний туман нiчого не було видно. Я облизала губи - смак заварного крему i чогось незрозумiлого. "Ну от, тепер одяг доведеться прати!" - я спробувала провести руками по штанях - руки прилипали до одягу, нiби були обмазанi клеєм або згущеним молоком. "Де ж тут вихiд?"
   "Плюх!" - я впала в чорну воду. Навколо була абсолютно чорна темрява, що пахла сумiшшю какао, цикорiю i кави. Я висунула язик i спробувала - дiйсно кава! Сьорбнувши кiлька ковткiв, я подумала: "Це я по поверхнi пливу чи пiд водою? Мабуть, по поверхнi, адже я дихаю... Хоча, хто знає, може ТУТ i пiд водою можна дихати..." Я повiльно гребла незрозумiло куди, поки не вiдчула, що лежу животом на якiйсь поверхнi. Раптом ця поверхня кудись помчала з шаленою швидкiстю крiзь струменi прiсної води, i мене винесло у червоно-помаранчевi язики полум"я.
   "Якщо не згорю, то висохну!" - оптимiстично подумала я, намагаючись роздивитися чорно-золотистi пейзажi, якi час вiд часу проступали крiзь полум'я. Пахло димком лiсового багаття. Було тепло i сухо, але не жарко. "А я, виявляється, i в водi не тону, i у вогнi не горю!" - аналiзувала я свiй стан, перевертаючись з боку на бiк на невидимiй поверхнi, що продовжувала нестися крiзь вогонь, намагаючись хоч якось роздивитися на всi боки i попереду. Вогонь ставав все яскравiшим i яскравiшим, настiльки, що довелося закрити очi не тiльки повiками, а й руками. Але бiле свiтiння проникало i пiд руки. Я натягнула на голову светр i раптом вiдчула, що рух припинився.
   Обережно звiльнила голову i вiдкрила очi - я стояла бiля входу в пiдвал, обiпершись об стiну бiля вимикача. Одяг на менi був сухим, у руцi - сумка, яка звiдкись знову з'явилася. "Що це було? Галюцинацiя чи подорож крiзь вимiри?" - я зробила обережний крок уперед, i все навколо знову залило синьо-фiолетовим свiтлом. Миттєво вiдскочивши назад, я стрибнула на сходинку. Свiтло в пiдвалi повiльно i як би знехотя згасло. "Гаразд, пiду-но я звiдси. Бо снiданок пропущу..."
  
  ***
   - Вiсiмнадцята людина пройшла тест на цiкавiсть. Рiвень вiдповiдає двадцятирiчному вiку. Коефiцiєнт омолодження 1,75.
   - Тиск, пульс?
   - Все в нормi.
   - Адреналiн?
   - В межах допустимого.
   - Негативнi наслiдки?
   - Не спостерiгаються.
   - Зовнiшнi показники?
   - Одяг чистий i сухий, сумку ми вилучили ще на другiй стадiї, вигляд охайний...
   - Увага! Наближається дев'ятнадцятий!
   - Всi по мiсцях! Включаємо програму...
  ***
   На снiданок я прийшла, коли вже майже всi розiйшлися, залишалися доїдати людини три-чотири. Швиденько поклавши на тарiлку млинець з сиром i схопивши чашку з молоком, я проковтнула свiй снiданок i помчала в "лабораторiю" на тренiнг.
   Настя вже щось розповiдала. Вибачившись, я сiла на своє мiсце i, склавши руки на столi, як старанна учениця, стала слухати.
   Виявляється, сьогоднi знову було свято: десяте грудня - день прав людей i тварин. А я думала, що у нас права мають тiльки люди, та й то не всi. Але двадцять перше столiття зрiвняло в правах всiх. Поки тiльки на паперi. Розмова про права вже закiнчувалася i Настя, повернувшись до теми щастя, сказала, що сьомою сходинкою до щастя є ОПТИМIЗМ.
   - Якщо в життi трапляються якiсь неприємностi або труднощi, то на них не варто звертати уваги, тодi вони образяться i пiдуть! Тобто, треба дивитися на життя з оптимiзмом. Оптимiст знайде позитив у будь-якiй ситуацiї. Якi ви можете навести приклади оптимiстичного ставлення до життя?
   - Ну, наприклад, можна на напiвпорожню склянку сказати, що вона наполовину повна. - Першим почав Вiктор.
   - Пiд дощем можна мокнути, а можна гуляти. - Продовжила Марина Олександрiвна.
   - Всi нашi проблеми i неприємностi - це нашi вчителi. Якщо робити правильнi висновки, бiльше вони не повторяться. Нелла Григорiвна пiдсунула стiлець ближче до столу.
   - Навiть падаючи з великої висоти, можна або журитися, що життя закiнчилося, або насолоджуватися вiльним падiнням i милуватися видами, - Процитувала я десь прочитану фразу.
   Ми ще деякий час навчалися знаходити позитив у будь-яких ситуацiях, а потiм Настя запропонувала:
   - Давайте спробуємо слово "щастя" на смак.
   - Як це? - Не зрозумiли ми. - Ви що, будете нам давати якiсь продукти, якi викликають щастя?
   - Нi, все набагато простiше. Слово "щастя" рiзними мовами звучить по-рiзному, а тому й асоцiацiї викликає рiзнi. Давайте спробуємо:
   - Щастя... Яке щастя на смак по-українськи?
   - М'яке, тепле.
   - Глюк - по-нiмецьки?
   - Як ковток води або теплого молока.
   - Фелiчiта - по-iталiйськи?
   - Як темна фантастично-романтична нiч, можливо з шоколадом.
   - Хеппi - по-англiйськи?
   - Схоже на халву.
   - Мазаль - на iвритi?
   - Як м'яке масло, що намазують на булку.
   Звичайно, всiх мов, запропонованих Настею, я не запам'ятала, але все одно було дуже цiкаво.
   - А ви знаєте, що в iсторiї була цiла епоха щасливих людей? Хто-небудь пам'ятає, як вони називалися?
   - Хiпi! - Вигукнув Володимир. - Я i сам свого часу хiпував. Носив ось таке довге волосся, розклешенi джинси, сорочку, зав'язану вузлом на животi...
   Всi почали згадувати тi часи, коли в модi були хiпi. Ту музику, той одяг, то час, тi звичаї... Здається, тодi ми всi були щасливi.
   - Не треба жити тiльки спогадами. - Повернула нас до суччасностi Настя. - Щасливий той, хто вмiє отримувати радiсть i задоволення вiд життя тут i зараз.
   - А якщо не виходить? - Запитала Нiна Василiвна.
   - Якщо ви нещаснi, то це лише ваша вина. Перестаньте себе жалiти i чекати фею, яка принесе щастя на тарiлочцi. Озирнiться - можливо, синiй птах щастя просто поруч з вами махає своїми крилами!
   - Ну який птах щастя в нашому вiцi?! - Продовжувала чiплятися за буденнiсть Нiна Василiвна.
   - Шукайте нове! Краще що-небудь зробити i пожалiти, нiж шкодувати про втраченi можливостi.
   - Та якi у нас можливостi? Все скiнчилося, попереду тiльки старiсть, хвороби i неприємностi!
   - Якщо у вас зiпсувався настрiй через дощ, дощ вiд цього не припиниться. Чи варто переживати через те, що вiд вас не залежить? - Зупинила скиглення Нiни Василiвни Настя. - Вiдпустiть то, на що не можете вплинути i шукайте iнший шлях до щастя. От сьогоднi ми i спробуємо вiдчути знову радiсть життя, сьогоднi у нас буде Хiпi-Вечiрка!
   Замiсть прогулянки нас повезли в зоопарк. Скiльки часу ми їхали, я не знаю, тому що знову всю дорогу проспала. Де знаходився зоопарк? Важко сказати... I взагалi не зрозумiло! У нас же зараз зима? А в зоопарку була весна! Тварини бiгали по величезних вольєрах, як на природi. Людей в зоопарку не було, тому навiть запитати, де ми опинилися, було нi в кого. Невже нас сюди переправили лiтаком? Вiдкинувши всi цi думки, як нерозв'язувальнi, а отже, i несуттєвi, я занурилася в щастя спостереження за тваринами. Тут були леви, тигри та iншi котячi, мавпи, носороги i слони, жирафи, лами i крокодили, ведмедi, вовки та лисицi, кенгуру, коали i лiнивцi... Нашi волонтери розповiли, що ранiше, коли до тварин ставилися як до чогось менш важливого, нiж людина, навiть вченi вважали, що у них немає нi розуму, нi iнтелекту, лише iнстинкти. Тепер, коли встановлено, що i розум, i iнтелект у них є, коли з'явилися навiть зоопсихологи, у багатьох зоопарках свiту захищають права тварин, а тому розмiщують їх в комфортних для них умовах. Причому нiкого спецiально не вiдловлюють - сюди потрапляють тiльки тi, якi з якихось причин не можуть самостiйно жити в природi.
   Обiдали ми теж у зоопарку. Коли ми увiйшли в кафе, столи вже були накритi, нiяких офiцiантiв не було. Над входом було написано "Leipzig-Zoo". От i розберися, чи то ми знаходимося в Нiмеччинi, чи то просто кафе так назвали...
   Пiсля обiду ми разом з волонтерами прибирали у вольєрах i годували тварин - кому де сподобалося. Ми з Оксаною i Оленою пiшли в "Дитячий садок" - вольєр для молодняка. Тут разом грали ведмежата, тигренята, козенята, рисята, вовченята i ще якiсь незрозумiлi маленькi звiрята, що народилися в зоопарку. Їх можна було гладити, деякi самi лiзли на руки. Але бiльшiсть, майже не звертаючи на нас уваги, займалися дуже важливими справами: перекидалися, каталися з гiрки i на гойдалках, лазили по лабiринту, рвали зубами картоннi коробки, ганяли м'ячики... Ну, справжнi дiти!
   Ми поприбирали на майданчику, нарiзали пiднесенi нам у кошиках i вiдрах корми - кому овочi, кому м'ясо, а потiм пiшли годувати цих зоо-малюкiв. Як тiльки звiрята зрозумiли, що настав час годiвлi, хижаки побiгли на трав'яну галявину, а травоїднi - до дерев'яних годiвниць. Такi маленькi, а вже знають, що грати можна разом, а обiдати - нарiзно!
   Коли ми пiд'їжджали до бази "Карнавал", настав вечiр. Ми ледве встигли пiдiбрати собi вбрання до Хiпi-Вечiрки i вирушили на вечерю.
   А потiм почалася вечiрка. Всi люди знову змiнилися: чоловiки ходили в довгих перуках, в розклешених джинсах i в строкатих сорочках, зав'язаних на грудях вузлом. Але пiд сорочками були надiтi футболки. Жiнки понадiвали квiтчастi спiдницi та брюки-кльош, пiдiбрали собi сумочки з бахромою або мотузяною вишивкою. У багатьох на головах були зав'язанi мотузочки, майже у всiх - ланцюги або прикраси з макраме на грудях. Я була в шовкових штанях-спiдницi в червоно-золотисто-чорних кольорах, Оксана - в джинсовому костюмi, Лєна - в квiтчастому пончо i таких же штанях, Володимир - у чорнiй перуцi i чорних окулярах, його дружина Валентина - в легкiй свiтлiй сукнi в квiточки...
   Всi конкурснi пiснi були про щастя, всi танцi - заводнi й веселi, всi конкурси i вiкторини - на тему щастя, радостi i свободи, мiсця для фотографування - в стилi шiстдесятих. Потiм хто хотiв - грали на барабанах, хто хотiв - малювали абстрактнi картини, хто хотiв - лiпили горщики з глини, а хто хотiв - спiвали пiд гiтару бiля штучного багаття...
   Я потроху брала участь у всьому, але найдовше затрималась на малюваннi. Вибравши з купи повалених бiля стiни обрiзкiв фанери лист 50х60, я поставила його на пiдставку, закрила очi i подивилася, що ТАМ менi показують. Показували рiзнобарвнi струменi, що клубилися й перетiкали один в iнший, причому переважали бузковi i синi вiдтiнки. От саме це я i намагалася зобразити за допомогою фарб у балончиках.
   Всi нашi твори пообiцяли виставити на завтра в Галереї Мистецтв...
  
  Глава 9. День восьмий - середа.
   - Мудрий в гору не пiде, мудрий гору обiйде. - Сказала Настя на тренiнгу. - До речi, сьогоднi ми розглянемо наступну сходинку до щастя - МУДРIСТЬ. I сьогоднi, одинадцятого грудня - Мiжнародний день гiр. Тому ми спробуємо пiднятися до вершин мудростi. Звiдки приходить мудрiсть? Не зi знань, адже знання - це минуле, те, до чого колись дiйшли нашi попередники. Мудрiсть - це майбутнє, те, до чого доходимо ми самi. А до чого дiйшли ви?
   Ми почали перераховувати свої життєвi вiдкриття, осяяння, висновки, говорити про власнi помилки, якi сьогоднi, з висоти досвiду i рокiв, могли б уже не допустити.
   - А що таке IQ? - Зупинила нашi роздуми Настя.
   - Це показник iнтелекту. - Випалив Вiктор.
   - А хто-небудь знає свiй IQ?
   - Нi, на жаль, в нашiй країнi його не вимiрюють. От в Америцi кожна дитина знає свiй IQ, а ми тут живемо i не знаємо, може, ми генiї? А може, iдiоти? - Почала розмiрковувати я.
   - А взагалi, який показник вважається нормальним? - Запитала Марина Олександрiвна.
   - Середнiм вважається рiвень IQ близько 100. Люди з показником 150, як правило, є великими вченими i нобелiвськими лауреатами. От, наприклад, у Ейнштейна, Бiлла Гейтса i Стiвена Хоукiнга показник IQ близько 160. Але людей, з показником iнтелекту вище 140 дуже мало, всього 0,2 вiдсотка населення Землi. Тих, хто має показник нижче 90 теж не дуже багато, а от iз середнiм показником - бiльшiсть, по 25 вiдсоткiв з показником 91-100 i з показником 101 - 110, тобто, половина населення земної кулi.
   Нам усiм дуже кортiло дiзнатися, який же iнтелект у нас. Тодi Настя провела нам невеличке тестування. За його пiдсумками виявилося, що серед дванадцяти чоловiк нашої групи показник вiд 90 до 100 мала усього одна людина, вiд 100 до 110 - двоє, близько 120 - шiсть чоловiк, близько 130 - двi людини i одна з показником 138.
   - От бачите, в середньому ваша група має iнтелект вище середнього! - Зрадiла Настя. - Отже, з мудрiстю у вас проблем немає! До речi, з моменту народження в мозку людини налiчується 14 мiльярдiв клiтин, i до двадцяти п'яти рокiв їх число не збiльшується. Проте з двадцяти п'яти рокiв воно починає зменшуватися на 100 тисяч кожного дня. Пiсля сорока рокiв деградацiя мозку рiзко прискорюється. Що ж робити, щоб цей процес загальмувати?
   - Що до чого доложити, щоб жити й не тужити? - Сумно обвiв усiх поглядом Володимир.
   - Вченi встановили, що чим вищий iнтелект, тим бiльше тривалiсть життя. - Продовжила Настя. - На розвиток мозку впливає музика, розучування вiршiв i пiсень, розгадування кросвордiв, заняття будь-якою творчiстю i мiлка ручна праця - вишивання, плетiння з бiсеру тощо. Тим, хто цим займається, старечий маразм не загрожує!
   - Я пишу вiршi! прозу. - Зрадiла я. - Отже, маразматичкою поки не стану.
   - А я вишиваю хрестиком. - Повiдомила Нелла Григорiвна. - А вiршi вчити у мене не виходить.
   А я люблю спiвати. - Оксана встала i заспiвала кiлька рядкiв: - Миллион, миллион, миллион алых роз, из окна, из окна, из окна видишь ты... А щоб спiвати, доводиться вчити слова.
   - А я граю в самодiяльному театрi! - Це похвалився Вiктор. - Там теж i слова вчити треба, i творчо їх вiдтворювати.
   Виявилося, що всi нашi люди чимось займаються, хто читає, хто малює, хто розгадує кросворди, а Валерiй, вийшовши на пенсiю, навiть зайнявся художнiм куванням металу, i у нього вже була своя персональна виставка.
   - Як ви думаєте, у кого маса мозку i кiлькiсть звивин бiльше?
   - У найрозумнiших! - Випалила Валентина.
   - А от i нi! Найбiльший мозок i найбiльше звивин саме в iдiотiв! - Ошелешила всiх Настя. - Мозок бiльший не у вчених, а у робiтникiв.
   - А у блондинок? - Запитав Вiктор i тут же, подивившись на бiляву Настю, вибачився: - Вибачте, вас я не мав на увазi.
   - З блондинками взагалi цiкава iсторiя! - Пыдхопилася Настя. - Вченi пiдрахували, що IQ блондинок в середньому вище, нiж у брюнеток. Багато блондинок володiють показником iнтелекту вищим за 130.
   - Ой, а я читала статтю, що в Чехiї збиралися випустити на телебаченнi iнтелектуально-розважально-гумористичну програму за участю блондинок. Вести програму запропонували фiзику-ядернику з IQ близько 140. Але програма не пышла.
   - Чому? - Запитала Оксана.
   - Тому що майже у всiх блондинок, якi прийшли на кастинг, IQ виявився вищим, нiж у цього фiзика. У нього стався збiй стереотипiв, i вiн вiдмовився.
   - Ага! Хотiли познущатися над блондинками, а нiчого не вийшло! - Переможно вигукнула Нiна Василiвна, поправляючи свої бiлi локони.
   - Так, стереотипiв в нашому життi ще достатньо, але про них ми поговоримо пiзнiше. А сьогоднi - про мудрiсть.
   - I найголовнiшою мудрiстю, я думаю, потрiбно вважати вмiння не йти на поводу у стереотипiв, а аналiзувати i робити висновки самостiйно! - Зробив свiй висновок Вiктор.
   - Повернiмося до роботи над мозком. - Знову заговорила Настя. - На працездатнiсть мозку впливає i те, в якому становищi ви думаєте. Дослiдження показали, що лежачи люди набагато швидше справляються навiть з найскладнiшими завданнями. Розвалившись на диванi, ви знайдете рiшення найскладнiшої головоломки набагато швидше, нiж сидячи.
   - То от чому деякi з моїх учнiв на контрольних розвалюються за партами!... - Стрепенулася Марина Олександрiвна, яка, виявляється, ранiше була вчителькою. - А чому так?
   - У горизонтальному положеннi в кров надходить бiльше норадреналiну, який пiдвищує пiзнавальну здатнiсть i увагу. Коли ви стоїте або сидите, кровообiг йде важче.
   - А я пишу свої книги лежачи. - Зiзналася я. - Менi чоловiк зробив складаний столик, який я ставлю над своїм животом, я на нього кладу ноутбук i пишу. Взагалi-то я це робила, щоб спина не болiла, але тепер бачу користь i для мозку.
   - У мене є ще кiлька порад для пiдвищення iнтелекту. - Настя дiстала картку i почала читати: - Потрiбно бiльше їсти морепродуктiв.
   - Точно! Пам'ятайте, навiть Штiрлiц для мозку їв рибнi консерви?! -Стрепенувся Вiктор.
   - Пити зелений чай на снiданок i на обiд. - Продовжила Настя. - Дотримуватися спокою.
   - Це коли все по барабану, фiолетово, паралельно i до лампочки? - Виставивши пальцi вiялом на "Братковський" манер запитав Володимир.
   - Нi, це коли не варто хвилюватися через дрiбницi. Ще треба побiльше гуляти на повiтрi, ходити пiшки i видiляти хоч трохи часу для денного сну.
   - А справи тодi коли ж робити? - Здивовано знизала плечима Надiя Iванiвна.
   - А якi у вас справи? - Повернулася до неї Нелла Григорiвна. - Обiд зварити, посуд вимити, пил повитирати? Все це можна розподiлити по однiй справi на кожен день i спи-вiдпочивай, та дихай-гуляй!
   - А ще корисно грати у вiдеоiгри. - Зупинила їх Настя.
   - Як це? - Обурилася Валентина. - Я своєму онуку весь час кажу, що це шкiдливо.
   - Не шкiдливо, а навiть корисно для розвитку мозку! Але, звичайно, якщо все в мiру - пари годин на день цiлком достатньо. I краще не стрiлялки. Шкiдливо, це коли захоплення iграми переростає в манiю i залежнiсть.
   - А телевiзор? Як же тодi з телевiзором?
   - I телевiзор корисний. Але замiсть бойовикiв i серiалiв краще дивитися пiзнавальнi та гумористичнi передачi.
   Виявилося, що всi дивляться i Дiскаверi, i МЕГА, i ВПС, i iншi передачi, не кажучи вже про Дизель-шоу, Квартал, Мама-хохотала i тому подiбнi. Але i серiалами зловживають теж багато.
   - А ще корисно постiйно вчитися чогось нового. - Додала Настя пiд, кiнець. - Вчити iноземнi мови, вiдвiдувати курси водiння автомобiля, вивчати можливостi нових телефонiв i смартфонiв, навчитися якiйсь творчiй справi i так далi.
   - А куди ми сьогоднi поїдемо? З якою країною ми сьогоднi познайомимося на вечiрцi? - Нi з того, нi з сього, раптом запитала Марина Олександрiвна.
   - Сьогоднi ми вирушимо до Парижу! I весь день будемо готуватися до показу мод.
   - I яким боком це вiдноситься до мудростi? - Не зрозумiв Володимир.
   - Кажуть, гарненька, але дурненька дiвчина дуже швидко втрачає привабливiсть, а розумна - сама себе зробить красивою, ховаючи свої недолiки i пiдкреслюючи достоїнства. - Вiдповiла Настя. - Мудрi люди кажуть: "Вчитися нiколи не пiзно". От сьогоднi ми i будемо вчитися бути привабливими, чарiвними i красивими, щоб ввечерi вiдправитися на Паризьку Вечiрку, гiдно пройтися по подiуму i взяти участь у фото-сесiї.
   Коли ми вийшли на прогулянку, виявилося, що волонтери всiх збирають для походу.
   - День гiр треба вiдзначити походом у гори! - Повiдомила волонтер Свєта. - Великих гiр у нас немає, але невелику ми для вас пригледiли. Отже, всi зiбралися?
   Виявилося, що зiбралися всi.
   - Тодi вперед i з пiснею!
   Хтось заспiвав похiдну пiсню, решта пiдхопили, i дружна колона рушила до лiсу.
   Весело крокуючи i пiдспiвуючи, я раптом помiтила, як з п'ятиповерхового корпусу, в якому розташовувався спа-салон, волонтери вивозять щось велике, накрите брезентом. "От i нова загадка!" - зрадiла я. - "Треба пiти, подивитися, звiдки це щось везуть?" Я смикнула Оксану за рукав:
   - А що, якщо нам ще трохи пошпигувати?
   - Мудрий в гору не пiде? - Змовницьки пiдморгнула та.
   - Мудрий щось собi знайде! - В тон їй вiдповiла я.
   - Пригоди на п'яту точку. - Оксана почала вiдставати вiд свого мiсця в колонi.
   - Ви куди? - До нас пiдiйшли Олена i Валя.
   - Шпигувати! - Страшним шепiтом вiдповiла я.
   - Хто тут збирається шпигувати? - Нашу розмову випадково пiдслухала Альона. - Я з вами!
   Дверi п'ятиповерхiвки залишалася вiдкритими i ми, роблячи вигляд, що хочемо пройти до спа-салону, прогулянкової ходою увiйшли. Пройшовши по коридору першого поверху, нiчого нового ми не знайшли: налiво був спа-салон, направо - тренажерний зал. Бiля сходiв висiв вказiвник зi стрiлкою вгору: "Житловi кiмнати".
   - Нi, там нiчого цiкавого бути не може. - Як командир розвiдувального загону сказала я. - Нам треба вниз!
   А внизу виявився величезний склад карнавальних костюмiв! Весь пiдвал був роздiлений на секцiї, на стiнi у кожнiй секцiї були прикрiпленi таблички: Аргентина, Бразилiя, Iспанiя, Iзраїль, Iншi свiти, Зоопарк, Динозаври i так далi. А в кожнiй секцiї - багатометровi вiшалки з костюмами.
   - Так от звiдки нам доставляють костюми! - Захоплено обходячи примiщення вигукнула Олена.
   - Напевно, тому i база називається "Карнавал". - Зробила припущення Лєна.
   - Хороша iдея - навезли рiзних костюмiв, i кожен день можна влаштовувати тематичнi вечiрки, подорожуючи по всьому свiту, не вiдходячи вiд бази. - Я була у захватi.
   - Мабуть, те щось велике, що ти бачила пiд брезентом, були вiшалки з костюмами. - Здогадалася Оксана. - Давайте подивимося, що тут є. - I вона попрямувала в секцiю "Зоопарк".
   Там були костюми самих рiзних тварин: ведмедi, тигри, вовки, зайцi...
   - Ой, я давно мрiяла стати лисичкою! - Лєна накинула собi на шию рудий хутряний комiр, примiряла шапочку з вушками i мордочкою, пристебнули розкiшний хвiст i стала крутитися перед дзеркальною стiною секцiї.
   - У-ррр! - Раптом пролунало за нашими спинами.
   Ми озирнулися i побачили тиранозавра Рекса з величезною зубастою пащею.
   - Бiжимо! - Крикнула Альона i кинулася за вiшалки.
   - Дiвчата, ви що?! Це ж я! - Тиранозавр почав стягувати з себе голову. Пiд нею виявилася Валя.
   - Ну, налякала! - Обурилася Альона. - Бiльше так не роби.
   - Бачили б ви свої обличчя! - Радiла створеному ефекту Валя. - Просто смiхота!
   Ми лазили по гардеробному складу бiльше години, розглядаючи i примiряючи рiзнi образи, поки не прийшов час обiду.
   - Ну все, пора вибиратися! - Зупинила я розваги дiвчат. - Нашi, мабуть, вже з гiр спустилися.
   - А на Паризьку Вечiрку костюми, напевно, вже в корпус завезли. - По дорозi припустила Оксана. - Пiсля обiду пiдемо вибирати.
   Але пiсля обiду нас повезли в величезний магазин секонд-хенду.
   - Вашим завданням буде пiдiбрати собi три комплекти для Паризької Вечiрки. Може, хтось впорається сам, а тим, хто не зможе, допомагатимуть нашi консультанти. - Оголосила нам Настя, коли ми вийшли з маршрутки. Слiдом за нами стали пiд'їжджати iншi, пара маршруток вже стояла на стоянцi порожнiми.
   - А чи не занадто багато народу буде в магазинi? - Занепокоїлася я, бо терпiти не можу стовпотворiння. - Адже тiльки нас приїде сто сорок чотири людини!
   - А бiльше нiкого i не буде, тiльки нашi! Сьогоднi весь магазин лише в нашому розпорядженнi. А площа там величезна. Ми ще й загубитися можемо.
   - А я чула, що секонд-хенд дуже шкiдливий. - Зупинила всiх Нiна Василiвна. - Цi речi чимось обробляють, там навiть формальдегiд є. А ще невiдомо хто все це носив, може, погана енергетика...
   - Ой, та що ви слухаєте всяку нiсенiтницю! - Вигукнула Нелла Григорiвна. - Це тiльки недавно речi стали носити новi, а ранiше з поколiння в поколiння передавали один одному.
   - Так, i пiсля похорону було прийнято роздавати одяг покiйного всiм бажаючим! - Згадала Оксана. - I нiхто нi про яку енергетицi не замислювався.
   - А я дивилася по телевiзору передачу про секонд-хенд. Згадала я. - Там ревiзори купили кiлька речей i розрiзали кожну навпiл. Однi половинки вiдразу вiдправили в лабораторiю, а другi випрали в пральнiй машинi.
   - I як? - Поквапила мене Нiна Василiвна.
   - Тi, якi випрали, взагалi не мали нiяких слiдiв формальдегiду, а тi, якi не прали, мали його слiди, але в абсолютно нешкiдливiй кiлькостi.
   - Значить, йдемо i працюємо! - Пiдвела пiдсумок Оксана. - А то тi групи, якi приїхали пiзнiше нас, вже увiйшли, а ми все ще бiля входу тупцюємо.
   У магазинi з нас спочатку зняли верхнiй одяг i повiсили в гардероб. Потiм для двох груп провели iнструктаж:
   - Всього за одну годину вам треба пiдiбрати три комплекти. - Почала пояснювати симпатична жiнка рокiв сорока, що виглядала як супермодель. - Один - стилiзацiя пiд Францiю: синьо-бiло-червонi кольори, тiльняшки, корсети, нашийнi косинки або шарфи, берети або капелюшки i так далi, хто як бачить. Раджу спочатку вимiряти всi свої параметри, щоб зайвий раз не примiряти.
   - Зрозумiло! Що там далi? - Поквапив її Вiктор. - Он, iншi групи вже бiгають, щось шукають, а у нас часу не залишиться.
   - Кожна група отримує рiвно годину часу, за секундомiром. - Заспокоїла його Настя.
   - Так вони все розберуть, нам нiчого не дiстанеться! - Вигукнула Валентина.
   - Речей тут бiльш, нiж достатньо. Головне - правильно пiдiбрати одяг. Увечерi у нас буде дефiле i тi, хто посядуть перше, друге i третє мiсця в будь-який категорiї, отримають свiй одяг у подарунок. - Заспокоїла Настя.
   - А хто не займе нiякого мiсця? - Поцiкавилася Нелла Григорiвна.
   - Поверне речi в магазин. Вiрнiше, просто залишить, а ми самi повернемо.
   - Я можу продовжувати? - Запитала супермодель. - Другий комплект - наряд кiнозiрки для Каннського фестивалю. А третiй - ваш власний вибiр, те, що вам самим сподобається.
   - Можна бiгти? - Заквапилася я.
   - Зачекайте, зараз я дам старт - тодi побiжите. - Настя дивлячись на циферблат секундомiра, постояла нерухомо кiлька секунд, потiм махнула рукою i вигукнула: Старт!
   I ми помчали. Хто - куди, а я першим дiлом схопила сантиметр. Взагалi-то я прекрасно знаю свої параметри, тому що i шию час вiд часу i перешиваю те, що купую в секонд-хендi. Моя пенсiя не дозволяє купувати речi десь ще. Ранiше мої параметри були 90-60-90, а вага - 48 кiлограмiв - просто модель, якби не зрiст. Зрiст у мене був метр шiстдесят один. Потiм, пiсля п'ятдесяти, я стала розростатися в широчiнь, i тепер вага у мене - 62 кiлограми, талiя - 75, проте зрiст зменшився до метра шiстдесят. Яке ж було моє здивування, коли сантиметр показав, що талiя у мене зменшилася до шiстдесяти дев'яти. Нiчого собi - за тиждень на цiлих шiсть сантиметрiв!
   Озброївшись сантиметром, я повiльно пiшла вздовж рядiв вiшалок. У виборi одягу не варто поспiшати. Повз мене до примiрочних кабiнок снували то однi, то iншi, щось примiряли, знову вiшали на мiсце, хапали наступну вiшалку i знову бiгли в примiрювальну. Навiщо примiряти все пiдряд? Пiдберiть кiлька варiантiв, вимiрюйте їх параметри, прикладiть перед дзеркалом до себе, уявiть, як це буде виглядати, подумайте, а примiряти можна, тiльки якщо виникнуть сумнiви. Я майже завжди обходжуся без примiрок.
   У пiдсумку в якостi французької стилiзацiї я пiдiбрала собi вузьку червону спiдницю до колiна з розрiзом ззаду, футболку в широку синю i бiлу смужку - майже тiльняшка, пояс-корсет синього кольору, червонi лакованi туфлi на пiдборах, червоний крислатий капелюх i червоний у бiлий горошок шовковий шарфик.
   Для "Канського кiнофестивалю" я знайшла шифонове довге плаття, колiр якого пiднiмався знизу вгору вiд чорного через фiолетовий до бузкового. Потiм менi попався широкий фiолетовий комiр зi штучного хутра, який можна було накинути на плечi, i чорнi туфлi на високих пiдборах. Менi захотiлося завершити ансамбль фiолетовим капелюхом, але такого нiде не було. Проте я знайшла бузковий. "Гаразд, зiйде i так, хоча й не фонтан" - подумала я i вiдправилася на пошуки третього наряду.
   Спочатку я дивилася тiльки на колiр. То мою увагу привернув яскраво-синiй - але це виявилася просто футболка, то - нiжно-рожевий, який виявився сукнею неймовiрного розмiру. Зрештою, я знайшла те, що менi сподобалося - широкi шифоновi штани-спiдницю оливкового кольору, з розрiзами i запахами на кожнiй холошi, майже таку ж блузку, темно-оливковi замшевi туфлi на танкетцi, невелику сумочку такого ж кольору зi штучного крокодила i фетровий оливковий капелюх.
   Поки я шукала оливковий шарфик, який хотiла пов'язати на капелюх, в кутку побачила величезну вазу зi штучними квiтами. Покопавшись у нiй, я знайшла гiлку фiолетово-бузкових троянд. "От їх-то й треба прикрiпити до бузкового капелюха, щоб "зоряний" комплект вийшов закiнченим!" -подумала я i озирнулася. Нiхто в мою сторону не дивився. Тодi я обережненько вiдiрвала кiлька квiток вiд гiлки i сховала серед своєї купи одягу. "Цi квiти повернути вже буде неможливо. Але - самi виннi! Якби я сама була в цьому магазинi, я б просто купила всю гiлку i робила б iз нею потiм все, що завгодно".
   Повернувшись до "Карнавалу", всi розбрелися по своїх номерах приводити до ладу свої комплекти. Я на швидкоруч пришила квiти до капелюха, допомогла Оксанi пiдiгнати пiд неї плаття - благо у мене в манiкюрному наборi завжди є голка i двi котушки ниток - чорна i бiла, а потiм ми пiшли на вечерю.
   Венецiї не було. Замiсть неї була паризька вуличка з вуличним кафе. Усюди стояли столики пiд смугастими i картатими скатертинами, на столиках в вазочках - маленькi букетики лаванди, навколо - корзини та ящики з квiтами, на стiнах - паризькi мiськi пейзажi. Подали нам м'ясо по-французьки, овочевi салати, сирнi тарiлки i червоне вино, а на солодке на кожен стiл поставили по великому блюду з круасанами, бiзе, профiтролямi, тiстечками крем-брюле i еклерами - обирай, що хочеш! Живих равликiв, устриць i страв з жаб, слава богу, не було.
   Весь коридор третього поверху був перетворений на картинну галерею. Спочатку я подумала, що до нас привезли якусь виставку, але потiм зрозумiла, що це нашi картини, якi ми малювали на Хiпi-Вечiрцi. Картини були вставленi в рамки, розвiшанi на стiнах, пiд кожною - назва, яку придумали волонтери. Мою картину вони назвали "Мрiя ширяє бузковим туманом".
   - Якщо ви захочете, свої картини можете потiм забрати з собою. А якщо не хочете, можете виставити їх на аукцiон - раптом вони комусь сподобалися настiльки, що їх захочуть купити. - Повiдомила Настя в кiнцi перегляду, запрошуючи нас до Великої зали.
   У залi вся передня стiна являла собою конструкцiю зменшеної Ейфелевої вежi. По периметру були розставленi столики, в настiнних кашпо - квiти в горщиках. Грала музика, звучали французькi пiснi.
   Волонтери показали нам мiмiчну виставу, а потiм запропонували взяти участь в конкурсi пантомiми. Тут я була в своїй тарiлцi i, виконавши їх завдання, показала ще й три власних мiнiатюри. Потiм команди будували Ейфелевi вежi з пластикових стаканчикiв, ставали в рiзнi пози, зображуючи картини Лувру, серед безлiчi голосiв, що парадiювали тварин, вiдшукували за кваканням улюблену французами жабу.
   А потiм оголосили початок показу мод. Всi, хто хотiв, могли пройти в гримернi, обладнанi в кiмнатах, в яких нашi групи проводили тренiнговi заняття, i вiддатися в руки майстрiв. Тi, пояснюючи що i навiщо, робили пiд нашi костюми вiдповiдний макiяж.
   Брати участь у дефiле зголосилися не всi, а лише близько третини нашої тусовки. Зрозумiло, ми з Оксаною зголосилися у числi перших. Кожен учасник показував по три наряди, а глядацьке журi голосувало за них, кидаючи в склянi банки з приклеєним портретом учасника круглi рiзнокольоровi цукерки. У кого цукерочок бiльше - той i перемагає.
   Поки ми готувалися до показу, зал перетворили на будинок мод: постелили по центру червону дорiжку, столи прибрали, а стiльцi розставили рядами уздовж неї. Кожнiй "моделi" треба було пройти по дорiжцi туди i назад два рази, потiм зупинитися посерединi i зробити кiлька рiзних поз для фотосесiї. Всi нашi наряди, ходу, вмiння триматися i позувати коментувала та сама "супермодель", яка консультувала нас у секонд-хендi.
   Не буду описувати всiх учасникiв з їх нарядами, скажу тiльки, що я отримала в подарунок свiй оливковий наряд, а Оксана - шикарну чорно-червону вечiрню сукню.
   Вже у коридорi до мене пiдiйшов волонтер Дiма i запропонував залишити мою картину для аукциона. Я погодилася.
  ***
   - Готуємося до завершальної фази! За три днi пiдняти всi лiкувальнi коктейлi до максимуму! Гормони - на середину.
   - Усi аналiзи, всi графiки, всi висновки пiдготувати до роздрукiвки!
   - З цiкавiстю та допитливiстю обережнiше, до п'ятницi вона повинна припинитися. Не треба, щоб хтось не сунув свого носа туди, куди не слiд. Пiдготуйте кiмнати для гостей ...
  
  Глава 10. День дев'ятий - четвер.
   Пiсля снiданку Настя принесла нам справжнi портфолiо! Майже вся наша група, крiм трьох чоловiкiв, брала участь у показi мод. Але навiть тi, хто не брав участi, отримали свої фотографiї. В акуратних теках були помiщенi нашi фото в усiх нарядах - i за столиками, i пiд час танцiв i конкурсiв, i на подiумi. Деякий час ми розглядали все це i дiлилися враженнями, а потiм Настя сказала:
   - Сьогоднi, 12 грудня - щаслива дата: 12.12 - цифри повторюються, причому не звичайнi цифри, а дванадцятки. Це означає, що сьогоднi Всесвiт буде приймати до виконання будь-якi вашi бажання. А о дванадцятiй годинi дванадцять хвилин взагалi вийде чотирикратне повторення числа 12. У цей час постарайтеся загадати найпотаємнiше, вiдшукайте найпотрiбнiшi бажання, можете навiть записати їх, щоб в потрiбний момент не забути i все встигнути загадати. - I Настя роздала нам папiр i ручки.
   На деякий час ми зосередилися, обдумуючи бажання. Потiм Настя продовжила:
   - Ще однiєю сходинкою до щастя є СIМ'Я. Члени сiм'ї пiдтримають у важку хвилину, подбають у днi хвороби, допоможуть дiстатися на вершину успiху, роздiлять удачу, проженуть нудьгу, дадуть мудру пораду, продовжать молодiсть, огорнуть вас любов'ю! Давайте поговоримо про вашi сiм'ї.
   I ми стали дiлитися сiмейними подiями, проблемами, досягненнями. У когось дiти виступають по всьому свiту з концертами, у когось внуки виграють олiмпiади, у когось майже всi виїхали за кордон, а хтось не може знайти з молоддю спiльної мови.
   Я подумки пiдвела сiмейний пiдсумок. З чоловiком ми живемо вже сорок рокiв i, хоча i бували в життi рiзнi неприємностi, i в хворобах, i в радощах ми завжди знаходили спiльну мову. Чоловiковi за своє життя я вдячна - i за любов, i за терпiння, i за турботу. Думаю, якщо б я його не влаштовувала, вiн би давно мене кинув. Отже, подружнє життя вдалася. Сина ми виростили. Дали йому хороше виховання i освiту, вiн влаштований у житi, має свою власну справу, свою сiм'ю, свого сина. Багато знайомих заздрять моїй невiстцi - такий вiн ввiчливий, вмiє все робити не тiльки на роботi, але й по дому. I невiстка у мене просто чудова: самодостатня, любляча, кохана, розумна, талановита, творча, не кажучи вже про те, що красива.
   I онук-десятикласник цiлком радує, щороку займаючи першi мiсця в мiських i обласних олiмпiадах з фiзики. I з мамою у мене чудовi стосунки - ми з нею кожного дня гуляємо, нам є про що поговорити, що обговорити, сходити на концерт або в театр... Можна зробити висновок, що сiмейне щастя менi вдалося.
   Перед прогулянкою, о 12 годинi 12 хвилин, ми позагадували свої бажання, причому на цей раз на загадування нам дали не одну хвилину, а цiлих дванадцять.
   Гуляти я пiшла одна. Задумливо ходила колами навколо триповерхового корпусу i нiяк не могла позбутися вiд зудячого вiдчуття якоїсь недомовленостi, загадковостi, навiть фальшивостi вчорашнього вiдео. Все, про що говорили Шеф, Психолог, Доктор та iншi, всi дослiдження, якi вони проводили i навiть експерименти, якi проводили над нами, сумнiвiв не викликали. Але за цим фасадом вiдчувалося щось ще, щось настiльки велике i таємне, що не давало менi спокою. Ось так, гуляючи, я раптом представила всю картину розмови Фахiвцiв, як постановку театру марiонеток. Хтось, сховавшись за ширмою, смикав їх за мотузочки i говорив за них потрiбнi слова. "Хто ж це може бути? Кому потрiбно, щоб ми стали здоровими, молодими i щасливими? Хто настiльки могутнiй, що може свої iдеї втiлювати в життя, залишаючись "за кадром"? Що взагалi вiдбувається?" - цi питання ганялися друг за другом по коридорах звивин у моїй головi i не давали менi спокою. Так, не дiйшовши нi до якого висновку, я i вiдправилася на обiд.
   Цi питання звучали фоном у моєму мозку i пiд час пiдведення пiдсумкiв пройденого життя на вечiрньому тренiнгу, i пiд час постановки цiлей i завдань на подальше життя, i пiд час пiдготовки до Ковбойської Вечiрки. Я нi на чому не могла зосередитися, сприймала наче з боку, крiзь якийсь туман...
   Вбравшись в джинси i чоботи з металевими носками, в шкiряну куртку з бахромою i картату сорочку, надiвши ковбойського капелюха, картатий хустку на шию i кобуру з водяним пiстолетом на пояс, я вирушила до Великого Залу. Оксана, вiдчувши мiй меланхолiйне стан, втекла ранiше разом з Лєною i Валею.
   Вже в коридорi на мене вiйнуло запахом прерiй, по дорозi раз у раз траплялися височеннi кактуси, до них були прив'язанi "осiдланi конi" - стiльцi з приклеєними до них картинками. Замiсть дверей, до залу треба було пройти крiзь низькi стулки хвiртки на манер "салуна". Праворуч вiд входу розташувалася барна стiйка, бармен за якою пропонував всiм вiскi, пиво i шматки яблучного пирога.
   Сам зал, завдяки величезним постерам на стiнах, перетворився на безкрайню прерiю з горами на обрiї. Навколо пiд музику кантрi та рок-н-рол бродили ковбої з пiстолетами в кобурах i з ласо на поясi, iндiанцi з луками через плече i стрiлами в сагайдаках, панi та дiвчата в картатих сукнях i мереживних нижнiх спiдницях...
   В одному кутку розташувалося три вiгвами iндiанського поселення, в iншому - на грилi смажилося м'ясо, курячi нiжки, шашлики i овочi. То там, то тут, на тюках сiна, зв'язаних у виглядi кубiв, сидiли люди i ласували попкорном, квасолею пiд соусом, картоплею-фрi, консервованою кукурудзою i салатами. Я ходила з одного кiнця в iнший, то спостерiгаючи, як люди змагаються в накидання ласо на пляшки, то беручи участь в пошуках скарбу Старого Бiллi - шоколадних медальок, захованих по всьому залу, то кидаючи дротики дартсу в повiшену на стiнi мiшень, то ухиляючись вiд танцюючих пар.
   Потiм волонтери розiграли жартiвливу вiйну мiж ковбоями та iндiанцями, де в хiд пiшли i водянi рушницi, i стрiли з присосками, i томогавк вiйни i трубка миру. Наприкiнцi вечора "вождь" iндiанцiв запропонував усiм бажаючим навчитися грати на там-тамах. Там-тами винесли сучаснi - щось на кшталт великих пластикових вiдер з кришками, при ударi по яким всерединi запалювалися рiзнокольоровi вогнi. Я нарахувала двадцять там-тамiв, отже, барабанили по ним двадцять чоловiк.
   Не чекаючи вже бiльш нiчого цiкавого, я пiшла спати. Увi снi, як на сценi, метушилися ляльки-марiонетки, а керувало ними щось велике, темно-коричневе, схоже на хмару, яка постiйно мiняла свої обриси...
  
  Глава 11. День десятий - п'ятниця.
   Наступною сходинкою до щастя виявилася наявнiсть ДРУЗIВ. На тренiнгу ми розповiдали про своїх друзiв i приятелiв, згадали друзiв дитинства i юностi, помiркували про друзiв своїх дiтей та онукiв.
   Потiм з нами провели тренiнг на тему "Як знайти друзiв i не нажити ворогiв", здiйснили психологiчне тестування "Чи вмiєш ти дружити?", поговорили про чоловiчу i жiночу дружбу.
   - А якi ви знаєте приказки або висловлювання про дружбу? - Запитала Настя, дiстаючи якусь коробку. - Зачекайте вiдповiдати! За кожне висловлювання ви будете отримувати по маленькому призу - кому що дiстанеться, я буду не дивлячись дiставати з коробки. Хто отримав подарунок, з гри виходить, даючи слово наступному.
   I ми по черзi почали: - Сам гинь, а друзiв виручай! - Друзi пiзнаються в бiдi! - Мiцну дружбу i водою не розiллєш! - Птах сильний крилами, а людина - дружбою! - Не май сто рублiв, а май сто друзiв! I так далi. Настя дiставала з коробки i вiддавала нам кишеньковi гребiнцi, затискачi для волосся, запальнички, блокнотики, магнiтики, ручки, фломастери, календарики i iнший дрiб'язок. Коли всi отримали по два призи, гра припинилася.
   Я сховала в сумку магнiтик i запальничку - "Навiщо вона менi, якщо я не курю? А, добре, якось стане в нагодi вогонь запалити!", Оксана збагатилася шпилькою для волосся i календариком, Оленi дiсталися гребiнець i блокнотик, а за iншими я не стежила.
   - Дуже часто дружбi заважають стереотипи. - Продовжила Настя, коли ми порозглядати подарунки i поприбирали їх хто в сумки, а хто в кишенi. - Наприклад, молодь вважає, що всi бабусi сидять бiля пiд'їздiв на лавочках i перемивають сусiдам кiсточки. Ви сидите на лавочках?
   - Нi, не сидимо! - Обурилися всi ми.
   - А старше поколiння вважає нас, молодих, невихованими i хамами.
   - Ми так не вважаємо!
   - От бачите, це все стереотипи. А одним з видiв стереотипiв, що заважають дружбi, є навiшування ярликiв. Хто-небудь стикався з таким явищем?
   - Так, мене в дитинствi називали Зубрiлою, тому що я добре вчився. А я нiколи нiчого не зубрив, все само запам'ятовувалося. - Вигукнув Вiктор, i в його голосi явно вiдчувалася незгасла образа.
   - А мене називали ябедою, хоча я наябедничала лише один раз у життi, ще в дитячому садку. Але ябедою мене дражнили аж до випускного. - Поскаржилася Марина Олександрiвна.
   - А мене називають випендрьожницею. - Подiлилася я. - I це справдi так. Але я не просто так випендрююсь, просто у мене дуже багато комплексiв, а за випендрюванням я їх ховаю.
   - А мене в дитинствi називали плаксою.
   - А мене - Квазiмодо. Хоча я i тодi була гарненькою. Просто хтось позаздрив i назвав так, а ярлик причепився...
   - Давайте не згадувати старi ярлики! - Зупинила нас Настя. Я вам зараз роздам липкi листочки i ручки. На цих папiрцях ви напишiть те, що бачите в присутнiх тут, а потiм ми будемо наклеювати цi ярлики тим, кому захочемо.
   Я сiла зручнiше i подивилася на своїх одногрупникiв. Вiктора я б назвала артистом, Володимира - лiдером, Марину Олександрiвну - перфекцiонiсткою... Написавши, ми вставали, пiдходили до потрiбної людини i приклеювали прямо до її одягу свої папiрцi.
   - А тепер познiмайте свої ярлики, розсортуйте їх i приготуйтеся або погодитися з ними, або спростувати.
   У мене виявилося три ярлика "випендрьожниця", три - "вискочка", два "артистка" i один "темна конячка" - всього чотири типи. Приблизно по стiльки ж ярликiв отримали й iншi. У деяких всi ярлики були однаковими, у деяких всього по двi рiзнi групи, i лише у трьох по три-чотири. Всi по черзi ми розкривали змiст своїх ярликiв, з деякими погоджуючись, деякi розвiнчуючи. Коли всi висловилися, Настя пiдвела пiдсумок:
   - От бачите, не завжди те, що нам здається, дiйсно розкриває людину. Уважнiше придивляючись, намагаючись зрозумiти iнших, встати на їх мiсце, ми зможемо розкрити людину бiльш повно i, можливо, стати його другом. Адже кожна людина - особлива, кожен має якийсь талант чи хоча б творчi задатки. - Плавно перевела Настя розмову з ярликiв на iншi рейки. - Хтось прекрасно володiє словом, хтось добре малює, хтось спiває або грає на музичних iнструментах, хтось може цiлий вечiр напам'ять читати Пушкiна, хтось пророкує майбутнє, бачить вiщi сни або володiє мистецтвом масового гiпнозу. А у вас є якiсь особливi таланти?
   - З великим сумом мушу зауважити, що нiяких талантiв у мене немає. - Сказала Нелла Григорiвна.
   - А от i неправда! - Заперечила їй Настя. - Незвичайнi здiбностi є у всiх без винятку, просто не всi їх у собi знайшли. Давньогрецький фiлософ Сенека-молодший казав: "Про свої здiбностi людина може дiзнатися, тiльки спробувавши застосувати їх". Той, хто не говорить собi заздалегiдь: "Я цього не вмiю" або "Я цього не зможу", а пробує себе в рiзних сферах, той i виявляється якимось особливим, що володiє неабияким талантом.
   - Ну, якщо я спробую намалювати ваш портрет, то не думаю, що у мене одразу ж вийде! - Продовжувала не вiрити в свої сили Марина Олександрiвна.
   - А ви спробуйте! Нiчого страшного не станеться, навiть якщо у вас нiчого не вийде - нiхто вас за це не з'їсть.
   - Хотiлося б одразу знати, на що здатний. - Зiтхнув Володимир. - От я нiколи ранiше не спiвав. А одного разу вночi менi наснилося, що я спiваю в Великому Театрi арiю з "Мiстера Iкса". I менi захотiлося спiвати. Я довго репетирував i таки заспiвав свого "Мiстера Iкса"!
   - От бачите, якщо дуже захотiти, то всього можна навчитися. А щодо здiбностей... Зараз ми проведемо психологiчне тестування i дiзнаємося, у кого який творчий потенцiал! - I Настя стала задавати нам питання з варiантами вiдповiдей. Виявилося, що серед нас присутнi i потенцiйнi письменники, i поети, i художники, i артисти, i музиканти, i танцюристи, i навiть екстрасенси...
   - А ви знаєте, що навiть їжа впливає на нашi здiбностi? - Запитала Настя. - Наприклад, салат розвиває музичнi здiбностi, цибуля - логiчне мислення, морква i шпинат наводять меланхолiю...
   А потiм Настя стала розповiдати, як розвинути в собi iнтуїцiю, полiпшити пам'ять, знайти здатностi телепатiв.
   Пiсля обiду ми "вiдправилися" до Iзраїлю. Спочатку нам показали фiльм з чудовими видами Iзраїлю, трохи розповiли про його iсторiю та повiдомили, що сьогоднi, в п'ятничний вечiр починається Шаббат. Ми дiзналися, що Шаббат був дарований євреям у пустелi пiсля виходу з Єгипту в пам'ять про звiльнення їх вiд єгипетського рабства i в честь сьомого дня творiння Бога, в який вiн вiдпочивав.
   Поки ми дивилися фiльм, волонтери виставили по периметру залу семисвiчники - менори, в центрi залу поставили стiл, накритий скатертиною i багато маленьких свiчок. Всiм бажаючим чоловiкам запропонували надiти кiпи - маленькi круглi шапочки. Потiм ми запалювали свiчки, а волонтер Свєта прочитала молитву. Хлопчики-волонтери розлили в стаканчики вино i виноградний сiк, по колу пустили кiлька великих булок, заплетених у косу - хали, щоб всi могли вiдламати по шматочку. Зазвучала єврейська музика i ми всi, вставши в два концентричних кола, стали танцювати. Пiсля всього цього нам запропонували обiйнятися один з одним i побажати щастя i веселого Шаббата. Так, переобiймавшись з усiма i бажаючи один одному щастя, ми всi вiдправилися на святковий банкет.
   Кафе "Венецiя" перетворилося на "Iзраїль". Всi столи були з"єднанi в один i розташованi змiйкою по залу. Спочатку молодий хлопець з густим басом прочитав молитву, потiм по столах знову почали передавати халу, а потiм ми змогли спробувати фалафель в лавашi, хумус з овочами, рибу-фiш i iншi єврейськi страви.
   Пiсля вечерi ми знову пiднялися на третiй поверх. Бiля входу в зал чоловiкам пропонувалися на вибiр кiпи або чорнi капелюхи з прикрiпленими до них пейсами, а також накладнi бороди, сюртуки i жилетки. Всього кiлька хвилин - i чоловiкiв вже неможливо було впiзнати.
   Жiнкам пропонували хутра, боа, вiяла, капелюшки. Бiля величезного декорацiйного сувою Тори стояв скрипаль i, поки ми сiдали, грав на скрипцi. А потiм почався концерт. Спочатку нам показали кiлька мiнi-театралiзацiй на теми Шаббата, а потiм сценки з єврейських анекдотiв. Мiж ними виконувалися пiснi росiйською, на iвритi, на iдишi. Нам роздали роздрукiвки пiснi "Хава Нагiла" українськими буквами, i ми теж спiвали.
   Потiм єврей-фокусник показував, як робити грошi з нiчого. Звiдки тiльки вiн їх не дiставав! А в кiнцi волонтери викотили невелику гармату, засипали в її дуло конфеттi, фокусник пiдпалив гнiт i гармата вистрiлила. Разом з конфеттi на нас зi стелi посипалися рiзнi купюри (зрозумiло, сувенiрнi).
   А потiм нам всiм запропонували вийти на вулицю, щоб вiдправити нашi бажання у Всесвiт. Кожнiй групi дали по величезному паперовому лiхтарю вiдповiдного кольору. Нашiй, помаранчевiй групi, дiстався помаранчевий лiхтар. Ми всi взялися за нього руками i почали подумки повторювати всi нашi бажання, а Настя запалила прикрiплену пiд ним свiчку. За сигналом всi групи одночасно вiдпустили руки i нашi кулi стали пiднiматися у нiчне небо. Погода була тиха, вiтру не було i кулi пiднiмалися вертикально вгору, до тьмяних зiрок. Всi стояли, задерши голови, дехто, втомившись стояти, присiли на розташованi по колу лавки.
   Я вiдступила ближче до будiвлi i помiтила там у темрявi лавку. Лавка була не зайнята, тому що дверi в будiвлю були розчиненi назовнi i вона ховалася в їх тiнi. Я прилягла i втупилася у небо. Вогнi лiхтарикiв зiбралися в одну розмиту точку i вже ледве розрiзнялися на тлi неба. Раптом я почула голоси бiля виходу з будiвлi:
   - Ви засiкли сигнал?.. Так, в самий центр кола... Ми вийдемо вас зустрiчати рiвно о першiй годинi... Нi, нiхто не прокинеться: у повiтряну сумiш сьогоднi вночi буде додано снодiйний газ... Звичайно ж, завдяки браслетам, ми ведемо спостереження за всiма...
   "Кому це ми вiдправили сигнал?Хто збирається сiсти в центр нашого двору? I як зробити так, щоб мене не засiкли?"- цi думки швидким табуном пронеслися у мене в головi, поки я обережно сповзала з лави i майже на четвереньках тiкала у бiк. Вiдiйшовши на кiлька метрiв вiд входу в лабораторний корпус, я приєдналася до решти. Всi якраз прямували до житлоого корпус, пора було лягати спати.
   Я вирiшила не лягати. Надавши Оксанi можливiсть першою прийняти душ, я потихеньку зняла з руки браслет i сховала його пiд подушку. Потiм, прийнявши душ, я переодягнулася в штани i светр i, прикриваючи обличчя носовичком, щоб не вдихати снодiйний газ, вислизнула в коридор. Менi просто необхiдно було пробратися до лабораторного корпусу i подивитися, що ж приземлиться у дворi.
   Було двадцять хвилинна першу. Походивши трохи в тiнi будiвлi, я замерзла. Я i стрибала, i бiгала, але годинник на мобiльнику нiяк не хотiв наближатися до першої години. Я вже хотiла зайти в коридор лабораторного корпусу, але тут дверi раптом рiзко розчинилися, мало не вдаривши мене по носi, i звiдти почали виходити Шеф, Соцiолог, Психолог, Бiолог та iншi. Сховавшись за розчиненою стулкою дверей, я нарахувала дванадцять осiб. У всiх в руках були лiхтарики. Ставши по колу, вони направили променi свiтла в небо i застигли з пiднятими до нього головами. Я теж дивилася вгору.
   Спочатку небо було зовсiм звичайним. Потiм я помiтила кiлька зiрочок, якi помiтно наближалися. Зiрочки ставали все яскравiшими, i вiдстань мiж ними стала збiльшуватися. Дванадцять зiрочок по колу. I раптом в свiтлi лiхтарикiв я побачила, що цi зiрочки - вогники по краях лiтаючої тарiлки!
   "Так i знала! Тiльки iнопланетян тут не вистачало!"- подумала я i про всяк випадок шмигнула в тамбур. Тарiлка з тихим гулом опустилася, в її днi вiдкрився люк i звiдти почали виходити люди. Знову дванадцять. I гостi, i господарi попрямували до входу, тому менi довелося сховатися за другими дверима тамбура.
   - Зараз всi розiйдемося по кабiнетах, а через десять хвилин збираємося у Дорадчому Залi. - Оголосив Шеф. - I не забувайте, на Землi ми все говоримо мiсцевою мовою!
   До кабiнета Шефа увiйшли вiн i ще один з прибулих, навпроти - Соцiолог i ще один. Присiвши навпочiпки, я чула, як i iншi розходилися по кабiнетах, хтось подався на другий поверх. Щойно коридор спорожнiв, я уздовж стiнки поповзла до Дорадчого Залу.
   Свiтло в залi включалося автоматично вiд датчикiв руху. Щойно я увiйшла, свiтло одразу ж включилося. "Ой, тепер вони мене помiтять!.. Нi, вони вiдкриють дверi i подумають, що свiтло тiльки що включилося" - заспокоїла я себе. У залi стояли столи i стiльцi в два ряди один навпроти одного. Нiяких шаф, нiяких скатертин, щоб можна було сховатися. Тiльки короткi, до пiдвiконня, фiранки на вiкнах. А в коридорi вже були чутнi кроки i голоси, що наближалися.
   Я забiгала по залу з кiнця в кiнець, зупинилася навпроти останнього вiкна, озирнулася на дверi. Ручка дверей, як у сповiльненiй зйомцi, почала опускатися донизу. В одну мить я скочила на пiдвiконня i сховалася за фiранкою, вiдсунувши її на себе в дальнiй кут. Зробивши собi щiлинку, через яку можна було пiдглядати, я побачила, як до зали увiйшли дванадцять старих i дванадцять нових фахiвцiв. Вони сiли за столи один навпроти одного i, склавши руки на грудях i пiднявши голови до стелi, посидiли так близько хвилини.
   Потiм заговорив Шеф:
   - Вiтаємо ваш клас в Лабораторiї щастя! Пройшовши практику в цiй лабораторiї, ви перейдете до старшої школу. Тут вибудете практикуватись у земних мовах, у соцiологiї, спостерiгаючи за мiсцевими людьми, i навiть внесете вклад у наближення землян до нашої цивiлiзацiї.
   "Нiчого собi! Цi високi (приблизно метр вiсiмдесят) прибульцi - всього лише дiти! Як нашi учнi приблизно сьомого класу..."- я придивилася до них уважнiше. При великих i ставних фiгурах дорослих людей, прибульцi мали обличчя, що дiйсно виглядали зовсiм по-дитячому.
   - Але ж втручання в земну цивiлiзацiю вже бiльше двох тисячолiть перебуває пiд забороною! - Вигукнув один з прибулих.
   - Хоча практика на Землi входить в обов'язкову програму середньої школи вже понад триста тисяч рокiв, її програма час вiд часу змiнювалася. Неодноразово ми пробували впливати на розвиток мiсцевих цивiлiзацiй, але це не приносило потрiбних результатiв, бо мiсцевi вважали нас за Богiв i самостiйно нi на що вже не наважувалися. Тому в останнi два тисячолiття втручання в мiсцеву цивiлiзацiю i масовi контакти були забороненi. У цих умовах практика зводилася лише до спостережень. Потiм були дозволенi деякi обмеженi дослiди, наприклад, щодо впровадження наших заплiднених яйцеклiтин у мiсцевих жiнок, щодо надiлення окремих iндивiдуумiв нашими здiбностями, по вiдкриттю для деяких з них законiв природи i так далi. Останнi статистичнi прогнози показали, що розвиваючись своїм шляхом далi, земляни можуть не тiльки знищити людство, а й поставити пiд загрозу iснування самої Землi.
   - Але ж тодi i наша... А як мiсцевою мовою буде називатися наша планета?
   - Якщо по-нашому наша планета називається Аррес, а ця - Ресар, то, переставивши мiсцями склади в мiсцевому назвi "Земля", ми отримаємо...
   - Лязем!
   - Абсолютно вiрно!
   - Я хотiв сказати, що якщо зруйнується Земля, то i наш Лязем зiйде з орбiти, почнуться непередбачуванi катастрофи i наше iснування буде поставлено пiд загрозу!
   - От саме тому полiтика вiдносин з землянами була змiнена. Нашi соцiологи встановили, що пiдвищена агресивнiсть землян, що почала розвиватися в умовах льодовикового перiоду, коли вона була необхiдна для виживання, з плином столiть стала призводити до все бiльш i бiльш кровопролитних воєн. Технiчний прогрес призвiв до того, що цi вiйни можуть розiрвати Землю на частини. Щоб знизити рiвень агресiї у людей, треба зробити їх бiльш щасливими. Ставши щасливими, а отже i здоровими i бiльш довго живучими, вони стануть бiльше схожi на нас i позбудуться вiд агресiї. Ось цим i займається наша лабораторiя.
   - Ця лабораторiя єдина?
   - Нi, ви ж не єдиний випускний клас середньої школи! Такi лабораторiї побудованi в самих рiзних куточках Землi, там, де висока щiльнiсть населення i низький рiвень життя.
   - Китай, Iндiя, Росiя, Африка, Мексика, Бразилiя... - Почала перераховувати неблагополучнi райони Землi одна з новоприбулих.
   - Так, там теж з'явилися подiбнi лабораторiї. Наш випуск займався будiвництвом перших лабораторiй i першими експериментами в них. Група пенсiонерiв, яка зараз тут живе, як раз i є першою пiддослiдної групою. Ви будете працювати тут за нашою програмою з наступною групою, а потiм побудуєте ще один комплекс в iншому мiсцi.
   - Тобто, ви спочатку побудували, а потiм експериментували, а нам спочатку потрiбно експериментувати, а потiм будувати?
   - Так. З усiма необхiдними матерiалами ви зможете ознайомитись за допомогою нашого комп'ютера, захованого за зачиненими дверима в бiблiотецi на другому поверсi цiєї будiвлi. Питання є?
   Поки бiльше немає. Пiсля спiлкування з комп'ютером, можливо, i з'являться.
   - До речi, спiлкування з комп'ютером теж ведеться мiсцевою мовою. Не забувайте, що крiм експериментiв над людьми, ви повиннi так само удосконалити знання мов, психологiї, людської iсторiї, бiологiї i так далi. Тiльки комплексне вивчення Землi дасть вам право перейти в старшу школу. - Тепер з моєї спецiальностi! - Вигукнув Лiкар. - Ви, певно, помiтили, що ми, будучи пiдлiтками, виглядаємо як дорослi? Справа в тому, що мiсцеве населення значно нижче нас - умови їх розвитку були несприятливими. Зрiст наших пiдлiткiв перевищує середнiй зрiст дорослої людини. Тому нам довелося тимчасово зiстарити нашi обличчя. Цiй процедурi маєте пiддатися i ви.
   - Нам казали, що з нинiшнього року всi, хто проходить практику на Землi, повиннi будуть отримувати щеплення старостi. - Кивнула одна з дiвчаток.
   - Тодi приготуйтеся. - Сказав Лiкар i подав знак "старим".
   Всi вони одночасно вийняли з кишень пластмасовi пiстолети i направили їх на новоприбулих. Шеф махнув рукою i всi вистрiлили. До лобiв новачкiв приклеїлися шприци з присосками, з них ввелась якась блакитнувата рiдина i шприци вiдвалилися.
   - Вже до ранку ви будете виглядати значно старшими. - Повiдомив Шеф. - Приблизно, як мiсцевi студенти. А до приїзду нової партiї пiддослiдних ви вже будете зовсiм дорослими. Щеплення дiє приблизно три мiсяцi, i до моменту повернення на Лязем ви знову станете колишнiми.
   - Ми приготували для вас кiмнати на третьому поверсi. - Встала Соцiолог. - Прошу пройти за мною.
   I всi потягнулися до виходу. Я почекала, поки в коридорi все вщухне, визирнула i швидко побiгла до свого номеру. Ковзнувши пiд ковдру, я одразу ж заснула.
  
  Глава 12. День одинадцятий.
   Вранцi я проспала басейн, ледь встигла поснiдати i, як навiсна, примчала на тренiнгове заняття.
   - Щось ти зовсiм вiд рук вiдбилася, загуляла? - Нахилилася до мене Оксана. - Знову щось винюхуєш?
   - Ой, там таке! Але якщо я розповiм, ти подумаєш, що я з глузду з'їхала.
   - Ми всi тут трiшечки з"їхали. Розкажи!
   - Гаразд, потiм. - Погодилася я, вiтаючись, як i всi, з Настею, що входила.
   Сьогоднiшнiй день був присвячений ГАРМОНIЇ.
   - От скажiть, ви все життя переслiдували поставленi перед собою цiлi? Чогось досягали? - Звернулася до нас Настя.
   - Було таке. - За всiх вiдповiв Вiктор.
   - Хтось досягав їх, хтось не дуже.
   - Яка рiзниця, якщо тепер ми всi опинилися за бортом! - Вигукнула Марина Олександрiвна.
   - А от i нi! - Вiдповiла їй Настя. - Саме зараз для вас настає новий етап. Ставлячи i досягаючи мети, ми перетворювалися на амбiтних досягаторiв. Тепер прийшла пора задуматися про головне - що саме для вас важливо i цiнно? Не для сiм'ї, не для суспiльства, не для чиєїсь думки, а саме для себе? Для свого внутрiшнього Я?
   Поки всi щось там говорили, я прокручувала в головi вчорашнє приземлення ляземцiв. "Дiтки пiд два метри! А якого ж зросту дорослi? I чому вони сюди не прилетiли? Невже, дiтки самi?... Не може бути, напевно, їх контролюють з орбiти. Або з Мiсяця. А що, розмiстилися на зворотному боцi Мiсяця i керують навчальним процесом..."
   - Соцiальна активнiсть змушує нас порушувати свiй внутрiшнiй ритм. - Долинув до мене, як крiзь вату, голос Настi. - Вихiд на пенсiю - це не викид за борт, це час, даний вам, щоб налагодити свiй власний ритм, вступити в резонанс iз Всесвiтом i, таким чином, знайти гармонiю. А якщо у вас буде гармонiя, то, само собою, зцiляться хвороби, i ви станете щасливими.
   - Отак все просто! - Вигукнула Оксана.
   - Не зовсiм. Звичайно ж, треба над собою працювати, робити якiсь вправи. Давайте зробимо найпростiше: збiльшення енергоресурсiв. Вставайте!
   Ми всi встали, слiдом за Настею розтерли долонi, зiгрiваючи руки, i поклали їх на область нирок. Простоявши так приблизно двi хвилини, Настя сказала, що ми звiльнили додатковi ресурси органiзму i у нас має з'явитися приплив енергiї.
   Не знаю, як у iнших, але у мене енергiя i так била через край. Менi треба було термiново бiгти в лабораторний корпус, але Настя ще не закiнчила заняття. Вона почала розповiдати, що всi звуки - це вiбрацiї. Залежно вiд того, якi вiбрацiї нас оточують, з якими вiбрацiями ми входимо в резонанс, ми будемо або жити довго, вiдновлюючи своє здоров'я, або хворiти, знищуючи його. Виявляється, частоти, якi благотворно дiють на нас - вiд 5000 до 8000 Герц. Класична музика вiбрує саме з такою частотою: Бах - 5000, Моцарт - 8000.Твори Моцарта благотворно впливають на весь органiзм, приносять нам абсолютне здоров'я.
   - Включайте музику, насичуйте мозок гармонiєю i красою i вiн вiдгукнеться цiлющою енергiєю! - Сказала Настя i в лабораторiї зазвучала Симфонiя Љ40 Моцарта...
   Пiд цю мелодiю я раптом ясно зрозумiла, що менi просто необхiдно пробратися в бiблiотеку i знайти тi таємничi "зачиненi дверi", за якими ховається iнопланетний комп'ютер.
   Музика закiнчилася i Настя продовжила:
   - Але найбiльше ендорфiнiв - гормонiв щастя виробляється пiд час медитацiї. Зараз ми трохи помедитуемо.
   Яка там медитацiя! Я вже не могла всидiти на мiсцi.
   - А можна менi вийти? - Як в школi пiдняла я руку. - Я не можу вже сидiти.
   - Та будь ласка. - Вiдповiла Настя, i я кулею вилетiла з кiмнати.
   "Пока все медитируют, в библиотеку надо мне! Пока все медитируют, - в библиотеку я! Пока все медитируют..." - На мелодiю з "Летючої мишi" наспiвувалося в моїй головi весь час, поки я, накинувши куртку i навiть не переобувши капцi, мчала до лабораторного корпусу. Увiйшла. Сунула руки в рукави халата, напнула маску. Пiднялася сходами на другий поверх. У коридорi нiкого не було. Як нi в чому не бувало, пiшла коридором, шукаючи напис "Бiблiотека". Ось вона! Увiйшла i пiшла вздовж стелажiв у дальнiй кiнець залу. Нiяких дверей, крiм вхiдних, видно не було.
   Раптом почулися голоси i в бiблiотечний зал увiйшли двоє - Шеф i один з новоприбулих.
   - Зараз я покажу, де знаходиться комп'ютер. - Говорив Шеф, ведучи ляземця в моєму напрямку. - Але навiть з рiдними говорити треба мiсцевою мовою - такi умови земної практики.
   Я присiла за стелажем, сховалася за його торцем, потiм, коли вiдвiдувачi пройшли повз, випросталася з iншого його боку i затамувала подих.
   - Ось так легенько натискаєш збоку на шафу. Показував Шеф, стоячи бiля громiздкої шафи з книгами. - Шафа вiдсувається в сторону i вiдкривається прохiд у комп'ютерну кiмнату. - Вони увiйшли в кiмнату, а я перейшла до самого останнього стелажу. - Включення голосове, всi запити - теж голосом. Все ясно?
   - Так, звiсно.
   - Тодi я пiшов. - I Шеф стрiмко пройшов по проходу, я ледь встигла прошмигнути за торець стелажа.
   - Номер 173 428 695 374 281 745! - Почав називати цифри практикант, стоячи в центрi квадратної кiмнати.
   "Я ж не запам'ятаю!" - з тугою подумала я. - "Невже менi доведеться пiти нi з чим?"
   У залi з"явилася величезна голограма гарної жiнки.
   - Привiт мамо! - Радiсно заговорила "дитина". - Я вже на Землi!
   - Ну, як ти там? - Як будь-яка мама поцiкавилася жiнка.
   Поки вони розмовляли на цiлком побутовi теми, я подумала: "Цiкаво, її зображення збiльшено, чи дорослi i справдi мають зрiст близько трьох метрiв? А яка вона гарна! Ну звичайно ж, якщо вони не хворiють... А тi цифри, напевно, особистий номер, як в наших телефонах..."
   - Ну все, мам! Менi ще треба дещо уточнити по практицi. - Закiнчив розмову син.
   Мама зникла, кiмната знову стала звичайною.
   - Висновки, що призвели до змiни програми на Землi! - Голосно i чiтко невiдомо кому сказав хлопець, на вигляд цiлком схожий на земного студента. По кiмнатi почали пропливати об'ємнi зображення деяких земних подiй i зазвучав голос:
   - Маючи негативний досвiд спiлкування з земними цивiлiзацiями, пiсля якого тi приходили до занепаду, в останнi два тисячолiття втручання в земну цивiлiзацiю i масовi контакти були забороненi. Окремим екiпажам дозволялося лише вести спостереження. З середини мiсцевого двадцятого столiття були дозволенi деякi обмеженi дослiди, наприклад, по вивченню анатомiї i фiзiологiї людей, визначенню ступеня їх мутацiї по вiдношенню до нас, по впровадженню наших заплiднених яйцеклiтин у мiсцевих жiнок, щодо надiлення окремих iндивiдуумiв нашими здiбностями, по вiдкриттю для деяких з них законiв природи i так далi. Цi дослiди породили спочатку чутки про наше iснування, а потiм стали модною темою для розмов, кiно i книг. Таким чином, люди виявилися пiдготовленими до контакту психологiчно. Але, в умовах їх агресивно орiєнтованої ментальностi офiцiйний Контакт все ще не представляється можливим.
   Щоб запобiгти знищенню Землi, а отже, i врятувати Лязем, було вирiшено прискорити пiдготовку землян до Контакту. До цього також пiдштовхують i їх космiчнi дослiдження: як тiльки вони покинуть зону невидимостi Лязема, вiдправившись до Марса, вони дiзнаються про наше iснування. Для безпечного Контакту треба змiнити геном людини, усунувши з нього агресiю i зробивши людей бiльш щасливими. Першим кроком на цьому шляху є будiвництво "Лабораторiй Щастя". На другому етапi...
   - Досить! - Зупинив комп'ютер учень i вийшов з кiмнати, акуратно засунувши за собою шафу.
   Щойно вiн вийшов, я пiдiйшла до шафи. Вона виглядала такою важкою i монументальною, що я напружила всi сили, збираючись її зрушити. Але сил менi не знадобилося. Ледве я торкнулася до торця шафи, як вона вiд'їхала убiк. Я вийшла на середину кiмнати. "З чого б почати?" - розгубилася я.- "З самого початку!" - i я голосно сказала:
   - Коротка iсторiя вiдносин Землi та Лязема!
   Як в телевiзорi, тiльки не на екранi, а навколо мене, в прискореному темпi почали вiдбуватися подiї далекої iсторiї, що нараховує бiльше ста мiльйонiв рокiв.
   Виявляється планета Лязем знаходиться на однiй орбiтi з Землею, тiльки на її протилежному боцi по вiдношенню до Сонця. Навколо Землi з самого початку оберталися два Мiсяцi - один бiльший, друга трохи менший. А навколо Лязема - один бiльший супутник. На обох планетах, у майже однакових умовах почало розвиватися життя. Землю населили рiзнi види динозаврiв, ящiрок, плазунiв, птахiв, а Лязем - безлiч видiв людей, людиноподiбних тварин, ссавцiв - як сухопутних, так i морських i лiтаючих.
   До певного часу, поки не почалися польоти в космос, нi тi, нi iншi не знали про iснування один одного. I тi, i iншi майже одночасно вступили в Контакт з марсiанами - високоiнтелектуальними iстотами, схожими на восьминогiв, якi жили в комфортних умовах планети-океану Марса.
   Спiльна космiчна цивiлiзацiя восьминогiв, динозаврiв i людей проiснувала кiлька мiльйонiв рокiв. Кожен вид розумних залишався жити на своїх планетах, вiдвiдуючи iншi лише в наукових або екскурсiйно-пiзнавальних цiлях, поки в Сонячну систему не почали залiтати осколки з метеоритного рою, який пролiтав повз.
   Першими постраждали марсiани - величезний метеорит зiрвав з Марса не тiльки атмосферу, але i майже всю воду, не кажучи вже про будiвлi i технiку. Загинули майже всi марсiани, крiм тих, хто в цей час перебували на Землi та Ляземi.
   - А що з ними зараз? - Не втрималася я вiд додаткового питання.
   - Зараз i на Землi, i на Ляземi живуть їхнi нащадки. I якщо на Ляземi вони вписалися у мiсцеву цивiлiзацiю, то на Землi зазнали деяких мутацiй i деградацiї. Живуть вони в земних морях i океанах, мiсцевi називають їх восьминогами, спрутами i кальмарами. Вiд високорозвинених марсiан їм дiсталися високий iнтелект, розташування мозку по всьому тiлу, блакитна кров, три серця, спiлкування мовою змiни кольору тiла. Вони ще й досi будують будiвлi i мiста з каменiв i черепашок, передають свою iсторiю пiдростаючому поколiнню, але в контакт iз землянами не вступають.
   - А що там далi з Землею i Ляземом?
   - За розрахунками астрономiв, один з величезних астероїдiв прямував до орбiти Землi-Лязема i повинен був врiзатися в Лязем. За домовленiстю з динозаврами, почалася евакуацiя частини населення Лязема на Землю. Астероїд не врiзався в Лязем, а, проходячи повз, захопив його Мiсяць. Орбiтальний баланс порушився, бо маса Землi з її двома супутниками перевищувала масу Лязема, який став самотнiм. Це загрожувало тим, що в майбутньому Земля i Лязем могли зiткнутися. Спiльними зусиллями трьох цивiлiзацiй менший Мiсяць Землi був перенесений на орбiту навколо Лязема, баланс був вiдновлений. На це знадобилося кiлька сотень рокiв, пiд час яких на Землi iснували разом i динозаври, i люди. Потiм бiльша частина людей повернулася на свою батькiвщину.
   Приблизно 65 мiльйонiв рокiв назад до орбiти Землi-Лязема знову прорвався великий метеорит. На цей раз вiн погрожував Землi. Динозаври, сподiваючись, що все обiйдеться так само, як на Ляземе, переселятися не стали. Метеорит врiзався в Землю, настала метеоритна зима, через рiзку змiну клiмату загинули навiть тi, хто не згорiв в першi хвилини пiсля вибуху. Майже все живе на Землi було знищено. Поки не стабiлiзувався клiмат, кiлька тисяч рокiв життя на Землi залишалося тiльки у морях i океанах. Саме тодi, без зв'язку з цивiлiзацiями i почали деградувати восьминоги.
   Через кiлька тисяч рокiв на Землю прилетiла ляземська експедицiя i почала вiдновлювати флору i фауну, переважно своїми зразками, бо земних зразкiв на Ляземi було мало. Цивiлiзацiйну нiшу на Землi зайняли люди з Лязема. Кiлька мiльйонiв рокiв земна i ляземська людськi цивiлiзацiї розвивалися в одному напрямку, але потiм знову стався всепланетний катаклiзм i на Землi почався льодовиковий перiод.
   Ляземцi думали, що все живе знову загинуло i не прилiтали на Землю до тих пiр, поки не почалося потеплiння. Яке ж було їх здивування, коли на звiльненiй вiд льодовикiв Землi вони виявили не тiльки життя, але i вцiлiлi племена людей! Правда, в умовах виживання збереглося лише кiлька видiв людей, причому вони значно деградували i мутували: у всiх тих, хто вижив закрiпився ген агресiї, вони стали помiтно нижчi ростом, у деяких видiв зменшився обсяг мозку.
   (Серед кадрiв, що демонструвалися навколо, я впiзнала неандертальцiв, кроманьйонцiв, денисовцiв, флоренсiв, еректусiв, пiтекантропiв, хабилiсiв).
   Космонавтiв, якi прилетали з Лязема, вони сприймали за Богiв. Боги заново навчали їх землеробству, виготовленню нових знарядь, будiвництву жител, видобутку металiв i так далi...
   У залi за моєю спиною почулися голоси. Насунувши на обличчя маску, я кинулася до виходу, встигнувши кинути комп'ютеру: "Вiдбiй!". До комп'ютерної кiмнатi прямували ще двоє "студентiв". Я, роблячи вигляд, що шукаю потрiбну менi книгу, повернулася до однiєї з полиць, "знайшла" те, що шукала, i вийшла з залу.
   Виявляється, вже настав час обiду. Я наздогнала Оксану в коридорi i ми разом увiйшли в кафе. Тепер це був космiчний корабель. Крiзь iлюмiнатори свiтили яскравi зiрки, на столах стояло щось незрозумiле.
   - Вiтаємо вас на космiчному кораблi! - Вийшов на середину залу високий хлопець в легкому скафандрi без шолома. - Наш корабель прямує на Марс!
   - Ура !!! - Закричали багато з нас.
   - На Марсi ми будемо вже до вечора, i там для нас влаштують марсiанського вечiрку. А поки...- Iнтригуюча пауза. - Ми хочемо познайомити вас з молекулярною кухнею.
   Вiн i ще двоє лаборантiв викотили в центр залу столик з пробiрками, колбами, якимись боксами i агрегатами i почали... Чого вони тiльки не робили! Засипали в якийсь апарат рiзнокольоровi порошки i розпечатували найрiзноманiтнiшi страви на 3D-принтерi. Брали деякi знайомi нам продукти i переганяли їх в їстiвний пар - без калорiй, але з будь-яким смаком. Вiдщипували мiкро-шматочки вiд живого поросяти i тут же в якомусь агрегатi вирощували шматок м'яса. Причому порося, яке їло з миски щось смачне, навiть не помiтило, що вiд нього щось вiдщипнули.
   Готували страви з рiзних порошкiв, просто додаючи воду i розмiшуючи. Пропонували охочим живильний пластир, який поставляє в органiзм необхiднi мiкроелементи i вiтамiни. Робили "суху воду" i "сухi соки", для яких не потрiбнi пляшки - водянi або соковi краплi заморожували за допомогою рiдкого азоту, помiщали в гелевi мембрани з хлориду кальцiю i бурих водоростей - виходила їстiвна желеподiбна маса, яка до того ж мала вгамовувати спрагу.
   Потiм в хiд пiшли морськi продукти. Виявляється, у медузах при мiнiмумi калорiй, дуже багато вiтамiнiв, амiнокислот, мiнералiв - марганець, залiзо, хром, мiдь. З водоростей, додаючи iмiтатори смакiв, можна готувати i "м'яснi" i солодкi страви, багатi бiлками i мiнералами. Навiть звичайна болотяна ряска має бiлка в два рази бiльше, нiж свинина, не кажучи вже про безлiч мiкроелементiв i ненасичених жирних кислот. Нас пригощали i бiфштексами, i кашами, i тiстечками, i цукерками, i морозивом... Потiм принесли кiлька великих колб з комахами.
   - Ви знаєте, що в багатьох дорогих ресторанах свiту вже подають страви з комах? Запитав головний лаборант. - Сьогоднi ми запропонуємо такi страви i вам!
   - Ой, я нi за що не буду їх куштувати! - Замахала руками Оксана.
   - Це дивлячись як приготують. - Не стала одразу ж вiдмовлятися я.
   - В умовах перенаселення Землi i загрози голоду, все бiльше кулiнарiв звертають свiй погляд на свiт комах. - Висипаючи вмiст однiєї з колб в блендер, говорив ведучий. - Бiлка в комах стiльки ж, як у яловичинi, багато мiкроелементiв, ненасичених жирних кислот...
   З блендера комашина маса перекочувала в якийсь агрегат, потiм в мiкрохвильовку - i вийшли симпатичнi кульки, якi пахли шашликом.
   - Хто хоче спробувати? Є смiливцi? - Хлопець обвiв усiх поглядом.
   - А, була не була! - Я рiшуче встала i попрямувала до нього. - Давайте спробую! Не збираєтеся ж ви отруїти мене на очах у такої кiлькостi народу?!
   - Нiхто вас труїти не збирається!
   На тарiлочку менi поклали кiлька кульок. Сияй - на смак, як справжнiй шматочок шашлику. Зелена - шоколадне тiстечко. Рожева - фруктове желе з нотками ванiльного морозива... Поки я куштувала, знайшлося ще десятка два смiливцiв. Коментуючи нашi смаковi вiдчуття, ми надихнули спробувати незвичайну їжу майже всiх, лише одиницi залишалися на своїх мiсцях.
   Незвичайний обiд з молекулярними дослiдами затягнувся на три години, тому до вечiрки ми встигли тiльки пiдiбрати собi костюми. Я, наприклад, стала якимось блакитно-зеленим гуманоїдом з желеподiбними щупальцями на головi, а Оксана - космiчним пiратом в легкому скафандрi i з купою незрозумiлої зброї, що стрiляє водою, гелiвими нитками, свiтловими променями i музичними акордами.
   Великий Зал знову змiнився: пiд стелею висiли галактики, туманностi, комети i блукаючi зiрки. Тут i там рiзнокольоровими потоками свiтилися лавовi лампи. Крiм космонавтiв в неймовiрних космiчних костюмах, по залу снували Люди в Чорному i якiсь мутанти, герої фiльму "Зорянi вiйни" i кiлька Аватарiв. У деяких iнопланетян було по три хвости або чотири руки, у деяких - по п'ять нiг i по третьому оцi в лобi. Варiантiв зi щупальцями теж було кiлька, а блискучi з металевим вiдливом тканини скафандрiв переливалися безлiччю кольорiв та вiдтiнкiв.
   В космiчних скафандрах ходили i нашi керiвники: Шеф, Соцiолог, Психолог, Волонтер, Бiолог, Еколог, Лiкар, Артист, Музикант, Художник, Логiк i Генетик, яких можна було впiзнати по росту вище ста вiсiмдесяти сантиметрiв. Хоча так само високих стало бiльше за рахунок нових лаборантiв. "Ось так i можна вiдрiзнити iнопланетян вiд землян!" - подумала я. - "Всi, хто занадто високi - ляземцi. Хоча i наших таких теж достатньо..."
   Позаземний круговорот закрутив музикою в стилi техно, електро i хаус, iграми та конкурсами на iнопланетну тематику, уривками з фiльмiв i фотосесiями "на рiзних планетах". Ми вгадували фiльми з уривкiв мелодiй, знищували дротиками-кометами планети - надувнi кульки, завойовували i рятували цивiлiзацiї i навiть вчили "ляземскiй мову". I тiльки я одна здогадувалася, що ця мова не вигадана, а справжня i що серед нас ходять справжнi iнопланетяни.
   Я спробувала було розповiсти про це Оксанi, але вона, як i очiкувалося, менi не повiрила.
   - Так-так, звичайно! I я теж справжнiй пiрат, i у тебе щупальця на головi виросли! - Смiялася вона, коли ми переодягалися до сну.
   Ну що ж, значить, я залишуся наодинцi зi своїми знаннями...
  
  Глава 13. День дванадцятий - недiля.
   П'ятнадцяте грудня виявилося Мiжнародним днем чаю. Настя приготувала нам кiлька видiв чаю i розливала їх в маленькi чашечки. Так, попиваючи чай з сухим печивом, ми дiзналися багато цiкавого з iсторiї чаю i про чайнi традицiях рiзних країн.
   - Добре сидимо! - Подiлилася своїми вiдчуттями Нелла Григорiвна.
   - Так, так мирно i спокiйно... - Погодилася Марина Олександрiвна.
   - Добре, коли на серцi мир. - Благодушно зiтхнула Нiна Ваилiвна.
   - Але ж мир не скрiзь. - Нагадала нам Настя. - Десь йдуть бої, десь вмирають люди.
   - Добре було б, якби вiйни взагалi зникли! - Вiдставити Оксана порожню чашку в сторону i потягнулася за наступною. - Ну чому люди не можуть жити мирно?!
   - Я думаю, що їм заважає ген агресiї. - Обережно вставила я. - Адже їм часто доводилося боротися з дикими звiрами i з собi подiбними за шматок їжi або за печеру. От ця агресiя i вкоренилася. А коли жити стало краще, агресiя перетворилася на вiйни.
   - От би цей ген видалити! - Висловив спiльну думку Володимир. - Як би стало жити добре...
   - А як ви вважаєте, ви агресивнi? У вас є ген агресiї? - Запитала Настя.
   - Хто його знає. - Задумався Володимир. - Начебто я - людина мирна, але iнодi декому хочеться врiзати.
   - От-от! - Пiдскочила я. - Iнодi я пухнасте кошеня, iнодi - грозний тигр, а iнодi просто хочеться осiдлати мiтлу i полетiти, збиваючи все на своєму шляху!
   - Давайте перевiримо ступiнь вашої агресiї за допомогою тесту? - Запропонувала Настя i ми всi погодилися.
   Виявилося, що всi ми цiлком мирнi люди, лише у двох ступiнь агресивностi перевалила за сприятливий мiнiмум. Через те, що сьогоднiшньою сходинкою до щастя був МИР, Настя показала кiлька вправ, що знижують агресiю i допомагають заспокоїтися. Потiм ми прослухали, пiдспiвуючи, кiлька пiсень про мир i гармонiю, а потiм пiшли на прогулянку.
   Взявшись за руки, ми зробили величезне Коло Миру - всi сто сорок чотири пенсiонери, бiльше п'ятдесяти лаборантiв i волонтерiв, iнопланетяни i земляни.
   - Давайте всi, в один голос, крикнем: "Нехай буде мир!" - Запропонував Шеф.
   - Нехай буде мир!!! - Все разом прокричали ми в небо.
   I я дiйсно повiрила, що мир обов'язково настане, на всiй Землi, i всi люди будуть щасливi...
   Обiд пiсля прогулянки виявився японським. Хоча ми i не переодягалися в японськi костюми, все в кафе дихало Японiєю: дракони i вiяла на стiнах, гiлки сакури в високих вазах, низькi столики з подушками-валиками для сидiння замiсть стiльцiв, прямокутнi тарiлки на столах. Всi волонтери, одягненi в кiмоно, принесли до столикiв набори продуктiв в скриньках i для початку оголосили конкурс сушi.
   Ми робили сушi з усього, що було в ящиках. Вони у нас вийшли i з м'ясом, i з рибою, i з фруктами, i з рисом, i з картоплею-пюре, i з гречаною кашею. Потiм на невеликих коржах ми вчилися писати iєроглiфи майонезом i тут же їх з'їдали.
   Волонтери показали невеличку виставу в японському стилi. Пiсля неї артисти запропонували нам вiкторину приказок: вони зачитували приказку так, як вона звучить у перекладi з японської, а ми вiдшукували її аналог в нашiй мовi.
   З конкурсу перекладу ми вiдкрили для себе, що, виявляється, знаємо дуже багато слiв японською: гейша, орiгамi, камiкадзе, харакiрi, кiмоно, саке, iкебана та iншi. Закiнчився обiд справжньою японською чайно церемонiєю.
   - А тепер ми змушенi сказати вам, що вiдпочинок на базi "Карнавал" в нашiй Лабораторiї Щастя пiдiйшов до кiнця! - Вийшов у центр залу Шеф. - Але ми б не хотiли, щоб ви забули про цi днi, тому приготували вам подарунки. Вашi волонтери роздадуть їх у ваших тренiнгових лабораторiях. Пiднiмайтеся за ними!
   В якостi подарункiв були пакети з брошурами про правильне харчування з розробкою необхiдних рацiонiв по днях, про психо-тренiнги на рiзнi випадки життя, про лiкувальну i пiдтримуючої гiмнастику з малюнками. Але найголовнiше - пакети з порошками.
   - Цi порошки треба розводити: одна ложка на лiтр води. - Iнструктувала нас Настя. - Пити треба по однiй ложцi розчину на склянку кип'яченої води перед сном. Вийде смачний i корисний напiй, який лiкує вiд будь-яких хвороб, змiцнює i омолоджує, надає бадьоростi, радостi i щастя.
   Здорово! - Зрадiла Валя. - А на скiльки вистачить такого пакета?
   - Одного пакету вистачить на пiвроку для однiєї людини.
   - А якщо я захочу i для чоловiка? - Про всяк випадок запитала я.
   - Я дам вам i для чоловiка.
   - А для сина? А для сусiдки? - Посипалися питання.
   - Ну, у мене зараз стiльки немає... Та ви й не довезе все. Занадто важко буде... Давайте зробимо так: ви напишiть, на скiльки людей вам треба, свою адресу та телефон, а ми потiм вам надiшлемо.
   Так всi i зробили. Зiбравши речi, ми розсiлися по автобусах i поїхали по своїх мiстах.
   - Привiт, Володя! - Подзвонила я чоловiковi. - Я вже виїхала. В Одесi буду, кажуть, до дев'ятої вечора. Зустрiчай!
   Всю дорогу я знову проспала. Увечерi, вже в темрявi, мене зустрiв Володя, допомiг покласти валiзу в багажник, i всього через пiвгодини я була вдома.
   - Якась ти... Молода, красива, здорова... - Розглядав мене Володя вдома вже при свiтлi. - Наче я тебе вiдправляв не просто вiдпочивати, а на машинi часу в минуле.
   Я придивилася до себе - дiйсно, менi було не бiльше сорока рокiв!
   - Чи то ще буде! - Розсмiялася я. - Ти у мене теж помолодшаєш!
   - Тiльки б на немовля не перетворитися! - Пожартував Володя, важко нахиляючись, щоб розв'язати шнурки на черевиках.
  ***
   Через три днi менi на Нову Пошту прийшло кiлька посилок - порошки i для мами, i для чоловiка, i для сина з невiсткою та онуком. Вже за тиждень мама разом зi мною бiгала, як дiвчинка. Чоловiк забув, коли у нього щось болiло i, встаючи вранцi з лiжка, одразу ж бiг пiдтягуватися на турнiку, вбудованому в дверний прорiз. За мiсяць син забув про спадковi головнi болi, а онук. Який часто страждав на застуди, став абсолютно здоровим.
   Бадьора, щаслива, весела i завзята, я раптом звернула увагу, що по телевiзору все частiше говорять про те, що то там, то тут припиняються вiйни, конфлiкти, напруженi ситуацiї. Почастiшали випадки несподiваного оздоровлення важко хворих, все бiльше лiтнiх людей виглядали i почувалися, як молодi, значно збiльшилась кiлькiсть довгожителiв, почали зникати епiдемiчнi хвороби. Може, для когось це i не помiтно, але я-то знаю - ляземцi готують нас до Контакту.
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"