Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

ДелIкатеси

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    ...А з ранку Земля виявилася окупованою. Всi телеканали транслювали цих прибульцiв. Вони були високими, бiльше двох метрiв, мали два обличчя - спереду i ззаду, якi роздiлялися широкою смугою короткого густого синього хутра, що переходив в такi ж хутрянi плащi за спинами. Шкiра у прибульцiв теж була темно-синього кольору. При розмовi язик переднього обличчя постiйно висовувався i звисав нижче пiдборiддя, на заднiх обличчях язики ховалися за зубами зловiсно усмiхнених вуст. У них було по парi рук i нiг в тазовому поясi i пара рук в плечовому. А хутрянi плащi за спинами раптом розкладалися у величезнi крила...
  
   ДЕЛIКАТЕСИ
  ПОВIСТЬ
  (10 листопада 2019 року)
  
  1. Земля. Нашi днi.
  - Галю! Галя!!! Стривай!!! - Почула я чийсь крик за спиною.
  Мене так, начебто, нiхто кликати не може. Про всяк випадок я озирнулася i побачила, що до мене поспiшає чоловiк у костюмi з краваткою, перекинутою за спину, i з щiльно набитою барсеткою у руцi. Когось менi ця краватка смутно нагадувала...
  - Що, не впiзнаєш?! - Чоловiк, весело посмiхаючись, зупинився навпроти мене. - Валерка!.. Шерлок Холмс!.. Згадала?!
  Шерлоком Холмсом у нас в класi називали Валерку Солодкина за те, що вiн мiг майже напам'ять цитувати твори про Шерлока Холмса з будь-якого мiсця. Вiн марив конандойлiвським героєм, вивчав його методи, намагався наслiдувати його звичкам, носив у кишенi сувенiрну трубку, спецiально пiшов до музичної школу на скрипку i навiть говорив трохи хрипкуватим голосом артиста Лiванова. I зараз вiн мав худорляву статуру як пошуковий собака, i хоча вже не наслiдував Лiванова, все так же не звертав уваги на те, чим займається його краватка.
  - А! Валерка! Тебе важко впiзнати - такий дорослий, солiдний... От тiльки краватка... - Я поправила йому краватку.
  - А я тебе одразу впiзнав! Ти майже не змiнилася! Що, якийсь секрет молодостi знаєш? - Зi змовницьким шепотом вiн взяв мене пiд руку. - Ходiмо, посидимо в кафе, стiльки рокiв не бачилися!
  - Ну, не знаю... - Почала було я.
  - У тебе що, чоловiк дуже ревнивий? Якщо запiзнишся на пiвгодини, вб'є i закатає в асфальт?
  - Та немає в мене нiякого чоловiка. Просто...
  - Дiти вдома однi i от-от квартиру пiдпалять?
  - I дiтей немає.
  - Тодi ходiмо! Вiдмовки не приймаються! - Вiн рiшуче потягнув мене до дверей найближчого кафе, примовляючи по дорозi: - Що ж це в свiтi робиться?! Така гарна дiвчина i досi без чоловiка, без дiтей! Собака або кiшка хоча б є? - Раптом рiзко зупинився вiн перед дверима.
  - Нi. - Зiтхнула я.
  - Жах! Неподобство! - Валерка вiдкрив передi мною дверi i пропустив у примiщення. - Бач, столик у кутку вiльний! - Вiн обiгнав мене, потiм якусь парочку, яка йшла попереду нас, i кинувся до примiченого столу. - Зайнято! - Оголосив вiн парочцi, що аж отетерiла i заклякла. - Галя, сiдай! - Пiдставив вiн менi стiлець. - Уф!.. Подивимося меню...
  Демонструючи, наче уважно вивчає меню, Валерка поверх нього взявся безсовiсно мене розглядати.
  - То що бачиш? - Нарештi не витримала я.
  - Об'єкт, мабуть, з головою поринув у науку i зовсiм не думає про особисте життя. - З видом експерта, злегка примружившись i тримаючи виделку, як Сталiн трубку, оголосив Валерка. - Що, бiологичкою стала? У школi дiтям про бджiлок та квiточки розповiдаєш?
  - З чого ти взяв?
  - Та ти ж у школi всi бiологiчнi олiмпiади вигравала! Та я через тебе навiть дезоксiрибонуклеїнову кислоту навчився вимовляти! Чим же тобi ще займатися, якщо не бiологiєю?!
  - Вибрали, що будете замовляти? - Пiдiйшла до нас молоденька офiцiантка.
  - Нам би парочку лобстерiв, пасту з морським коктейлем i "Бордо" 1814 року. - Кинувши на неї вивчаючий погляд, замовив Валерка.
  - Ой, у нас такого немає! - Дiвчина, знiяковiвши, почервонiла. - Це вам до ресторану треба.
  - По ресторанах ходити нам вже набридло. - Потягнувся Валерка. - Ну, якщо немає лобстерiв, то давайте, що у вас там є смачненького. Тiльки не пропонуйте чорну чи червону iкру - вона нам вже так набридла, що аж у печiнках сидить!
  - У нас є чудовi пельменi! I сардельки зi справжнього м'яса з картопляним пюре... А ще овочевий салат i чай!
  - От i давайте все це. Обом... Так чим ти, кажеш, займаєшся?
  - От тiєю самою дезоксiрибонуклеїновою кислотою i займаюся. А заодно i рибонуклеїновою. Ну, i ГМО трошки.
  - Отi всi твої ДНК, РНК, ГМО - все це для мене темний лiс! Я тiльки назви i повивчав... О, картопелька з сарделечкою!... Пельменi... - Валерка почав допомагати офiцiантцi розставляти на столi наше замовлення.
  - А ти, мабуть, слiдчим працюєш? - Перевела я розмову на нього.
  - Був слiдчим. Рокiв вiсiм. А потiм вирiшив зайнятися своїм бiзнесом. Тепер я приватний детектив! - Валерка сунув руку за лацкан пiджака i встав в позу пам'ятника.
  - Не нудно стежити за зрадливими дружинами i чоловiками, що ходять налiво?
  - А я цим майже не займаюся, менi бiльш серйознi справи трапляються. От, наприклад, про зникнення людей.
  - I багато зникають?
  - Уяви собi... - Валерка задумався, длубаючи виделкою по тарiлцi. - Живе собi людина, на роботу ходить, племiнникiв iз садка забирає... I раптом - хап! - як корова язиком. I нiяких слiдiв...
  - I ти...
  - А хто же ще?! Полiцiя за розслiдування ранiше, нiж через три днi не вiзьметься, а тут, може, кожна хвилина дорога! Але, розумiєш, тут мiстикою якиюсь пахне. Або навiть фантастикою...
  - А ти, як агент Малдер...
  - Отож! Хотiла би побути моєю Скаллi?
  - Взагалi-то я зараз працюю над докторською. Хоча всякi незвичайнi речi у мене викликають моторошну цiкавiсть.
  - Докторською ковбасою чи дисертацiєю? - Беручись за пельменi i вичавлюючи на них часточку лимону, байдуже запитав Валерка.
  - Сам ти ковбаса! - Я теж прикiнчила сардельку i пiдсунула до себе пельменi. - Я в Крiоцентрi працюю.
  - Це там, де небiжчикiв заморожують в очiкуваннi майбутнього, коли медицина їх зможе оживити?
  - Еге ж, там. Але я займаюся не з ними, а зi щурами. Я у них в ДНК такi цiкавi дiлянки знайшла!...
  - Дуже цiкаво, тiльки давай про щурiв за столом не будемо! - Зупинив мене Валерка.
  - Ось так завжди... - Я зробила вигляд, що образилася.
  - Нi, ти не зрозумiла! Менi все це дуже цiкаво, але зараз я просто не вникну - на вулицi вже темнiє, а у мене з сутiнками в мiзках теж освiтлення вимикається. Я хочу прийти до тебе завтра прямо з ранку, i ти менi все докладно розкажеш.
  - Ти що, справдi, хочеш прийти?
  - А що? Людинi для розвитку не завадить дiзнаватися про щось нове. Ти о котрiй на роботу приходиш?
   - На восьму.
  - Чудово! Отже, завтра о восьмiй я буду як штик бiля дверей цього твого морозильника! А зараз ми з тобою пiдемо у кiно.
  - Яке ще кiно?! Я додому...
  - Галя, скажи чесно, як колишньому однокласнику: коли ти останнього разу була у кiно? - Серйозно дивлячись менi в очi i поклавши свою руку на мою долоню, запитав Валерка.
  - Останнього разу... - Я замислилася. - Здається, це було ще на першому курсi iнституту. У нас тодi пари не було i ми усiєю групою пiшли...
  - Що й треба було довести! - Схопився Валерка з-за столу. - Людина вже чотирнадцять рокiв не була у кiно! У тебе ж життя проходить повз!
  - Нiчого, я потiм загуглю. - Спробувала пожартувати я.
  - Жодних потiм! Потiм може i не бути! Як я зрозумiв, тебе не часто у кiно запрошують?
  - Взагалi-то, iнодi запрошують, але я...
  - Йдемо негайно i нiяких вiдмовок!
  Найближчий кiнотеатр якийсь дотепник назвав "Голлiвудом". Сьогоднi в "Голлiвудi" показували нову, сьому серiю "Людей у чорному". Взявши квитки, Валерка провiв мене по всiх коридорах, старанно вдивляючись у всi камери спостереження.
  - Що ти там виглядаєш? - Не втрималася я.
  - Розумiєш, мiй останнiй клiєнт зайшов вчора до цього кiнотеатру. Це зафiксували всi камери - i на вулицi, i всерединi. А з кiнотеатру не вийшов. Просто зник. Анiгилював...
  - А може, його iнопланетяни забрали? - Зробивши страшнi очi, пожартувала я.
  - Може бути... Гаразд, пiшли, скоро сеанс розпочнеться.
  Кiно було цiкавим, захоплюючим i веселим. Я так розслабилася, що навiть дозволила Валерцi трохи себе обiйняти. А коли ми прощалися бiля мого будинку, у голову прокралася думка: "А чи не запросити менi його на чай?"
  - Ну все, бувай, до завтра! - Попрощався Валерка, чмокнув мене у щоку i заквапився до автобуса.
  ***
   Вийшовши з автобуса, я одразу ж помiтила Валерку. Вiн тупцював бiля входу в Крiоцентр i розкидав ногами опале листя.
   - Вiтаннячко! - Привiталася я. - Давно чекаєш?
   - Вже години двi. Розвiдав навколишнє середовище, записав номери машин, що пiд'їжджали, зафiксував у пам'ятi всi вiдеокамери...
   - А навiщо?
   - Просто так. Звичка. Ну, показуй свої володiння!
   Спочатку я провела Валерку до своєї лабораторiї. Ми разом погодували щурiв, запустили їх до iгрового лабiринту, полили квiти.
   - Ну, що там у тебе за цiкавi такi дiлянки ДНК? - Валерка сiв за стiл з видом професора, що iнспектує мою роботу.
   - Ну, ти знаєш, що ДНК - це молекула, яка забезпечує зберiгання, передачу i реалiзацiю генетичної програми живих органiзмiв?
   - Щось на зразок комп'ютерної програми?
   - Точно! Азотистi основи ДНК - А, Т, G i С - вiдповiдають чотирьом логiчним станам, що еквiвалентно двом бiтам iнформацiї. Геном людини, наприклад, мiстить бiльше шести гiгабiт в кожному ланцюзi, що еквiвалентно восьмистам мегабайтам. Це можна порiвняти з кiлькiстю iнформацiї на компакт-диску.
   - Якось ти нудно розповiдаєш ... - Валерка демонстративно позiхнув. - Та й дисками вже нiхто не користується, все бiльше на флешках зберiгають... Ти постарайся розповiдати якось веселiше.
   - Тут тобi не КВН! - Вiдрiзала я, але все ж таки представила себе на його мiсцi. Вiрнiше, на мiсцi п'ятирiчної дитини, якiй треба пояснити все простiше. - Коротше так... Базова генетична програма у всього живого - це як набiр кубикiв. З одних й тих самих кубикiв можна побудувати який-небудь замок, а можна просто стiнку викласти.
  - Я любив у дитинствi замки будувати, з рiзними там надбудовами i прибудовами...
  - Так от, ця базова програма виявилася настiльки вдалою i гнучкою, що в процесi еволюцiї органiзмiв змiнювалися тiльки надбудови, а не архiтектура. Тому й виходили черв'яки, мухи, рослини, ну й людина.
  - У людини тi ж самi кубики, що й у черв'яка?
  - Уяви собi! Генетично ми дуже схожi на актинiю, круглого хробака, муху дрозофiлу або... огiрок, наприклад.
  - Клас! А чому ми цього в школi не проходили?
  - Проходили, тiльки ти неуважно слухав.
  - Це тому, що передi мною сидiла ти, i я постiйно вiдволiкався на кучерики у твоєму волоссi.
  - Вiдмазка не приймається! Ти знаєш, що ДНК складається з двох ланцюжкiв, нiби скручених у спiраль?
  - Знаю.
  - Так от, коли я вводжу в геном певний мутаген, деякi зв'язки цього ланцюжка розриваються i стають пiд iншим кутом, розплiтаючи цей ланцюжок.
  - А що ж тут цiкавого?
  - А те, що комп'ютернi розрахунки показують, що ДНК прагне до чотирьохланцюгової конфiгурацiї! Виходить, що колись, багато-багато мiльярдiв рокiв тому, ДНК складалася з чотирьох з'єднаних разом ланцюгiв, закручених у щось надзвичайно гарне... - Я показала на екранi чотирьохланцюгову ДНК, створену комп'ютером.
  - Це, по-твоєму, гарно? - Задумливо подивився Валерка на зображення.
  - Звичайно! Ось бачиш, вiдростки теломерiв тут не скорочуються, а замикаються з однiєї пари на iншу. Органiзм з такою ДНК не старiв, мiг регенерувати i жити вiчно! - ДНК на екранi почала розпадатися на двi дволанцюговi частини, скручуючись у новi спiралi. - Виходить, що хтось штучно роздiлив первiсну ДНК, створивши органiзми, заздалегiдь запрограмованi на старiння i смерть.
  - А де живуть цi вiчнi органiзми?
  - Нiде. Розрахунки показують, що вони жили бiльше десяти мiльярдiв рокiв тому, за космiчними мiрками майже одразу же пiсля Великого Вибуху, коли Земля ще навiть не сформувалася.
  - Виходить, життя на Землю було занесене з космосу? Чи все-таки тут виникло?
  - Розумiєш, навiть чотири мiльярди рокiв тому Земля була абсолютно непридатною для життя. На неї нескiнченно лилися розплавленi астероїднi дощi, вiд яких кипiли океани, перетворюючись на пару. Поверхня Землi була розплавлена, а по нiй текли рiчки рiдкого камiння. Цi рiдкi кам'янi рiчки випаровувалися i ставали атмосферою. Така собi паро-кам'яна атмосфера. Коли вона охолоджувалася, пар перетворювався на рiдину, i на Землю випадали дощi з магми...
  - Моторошна картина!
  - Саме так! Бiлкове життя на такiй планетi iснувати не могло.
  - Отже, воно виникло десь в iншому мiсцi. - Валерка встав, пiдiйшов до вiкна i став перекочуватися з носкiв на п'яти, засунувши руки у кишенi штанiв.
  - Виходить так. А потiм Землю засiяли органiзмами з роздiленою навпiл ДНК. I ось з цього набору генiв почали будуватися рiзнi органiзми. От я i намагаюся за допомогою генної iнженерiї вiдтворити первiсну чотирьохланцюгову ДНК.
  - I як успiхи?
  - Не дуже. Єдине, що менi вдалося - це повторити дослiди вчених Пiвденно-Захiдного медичного центру Техаського унiверситету...
  - Це той, що в Далласi?
  - Так. Я теж вбудовую гени теломерази в клiтини рiзних органiв щурiв i подовжую їх життя приблизно в пiвтора-два рази. Менi навiть вдалося не давати їм розвиватися до ракових... - Я помiтила, що Валерка з останнiх сил намагається показувати зацiкавленiсть, але йому це все менше вдається. - Тобi вже все зрозумiло?
  - Так, я зрозумiв, що життя виникло десь у космосi, потiм тамтешнi геннi iнженери роздiлили ДНК навпiл i отриманими модифiкованими органiзмами засiяли нашу Землю. А ти намагаєшся перебудувати їх так, щоб вони не старiли i жили вiчно. Правильно? - Як на уроцi вiдтарабанив Валерка i подивився на мене з виглядом учня, який очiкує оцiнки за вiдповiдь.
  - З натяжкою - на четвiрочку. - З видом училки, поправляючи окуляри, сказала я. - Перейдемо до нової теми! Що там з твоїми зниклими?
  - Зараз розповiм, тiльки давай, щоб час даремно не витрачати, пройдемося по твоїх володiннях. Дуже хочеться подивитися на заморожених!
  ***
  Ми вийшли з лабораторiї, спустилися лiфтом у пiдземну частину, i я стала показувати Валерцi склянi куби-саркофаги з замороженими у них людьми. Замороженi, переважно, були дiти, пiдлiтки й молодi люди, померлi вiд невилiковних хвороб або загиблi у катастрофах. Лише зрiдка траплялися люди похилого вiку, якi понадiялися, що в майбутньому знайдуть спосiб повернення молодостi. Йдучи мiж рядiв крiо-саркофагiв, Валерка розповiдав про свої пошуки.
  Виявляється, останнiм часом дуже рiзко збiльшилася кiлькiсть зниклих людей. По всiй Землi, в рiзних країнах люди пропадали прямо на роботi i по дорозi додому, у багатолюдних мiсцях i на пустельних мiсцевостях, зникали вночi з лiжок i просто з автомобiлiв на дорогах. Усi зусилля полiцейських з пошукiв зниклих нi до чого не призводили. Поповзли чутки про втручання iнопланетян, хтось навiть бачив лiтаючi тарiлки...
  Коли до Валерки потрапила справа про зниклих близнюкiв, вiн зайнявся пошуком, навiть не подумавши зв'язати її зi схожими справами. Потiм знайомi слiдаки пiдкинули йому ще парочку "пропашок-висюкiв" i Валерка вирiшив переглянути статистику по мiсту. Виявилось, що якщо ранiше на рiк пропадало по двi-три людини, то з травня цього року кiлькiсть зниклих збiльшилася до двадцяти-тридцяти на мiсяць!
  - Виходить, що в мiстi орудує якась банда, або їх забирають iнопланетяни! - Розмахував Валерка руками, вiд чого його краватка вiдлiтала за спину.
  - Ти що, серйозно вiриш в iнопланетян? - Поправляючи йому краватку, запитала я.
  - Я нi в що не вiрю. Я просто не вiдкидаю жодних версiй. Я пiдняв архiви iнших країн - у них така ж картина. Скрiзь люди масово почали зникати приблизно з квiтня-травня цього року... То скiльки, ти казала, у вас поверхiв з цими замороженими? - Зупинився Валерка бiля лiфта.
  - Зараз у нас працює три пiдземних поверхи: один технiчний i два з замороженими "пацiєнтами". Ще два стоять порожнiми, але iнженернi конструкцiї розробленi так, що потiм, якщо цих примiщень не вистачить, можна буде добудовуватися вниз на стiльки, на скiльки буде треба.
  - Дивно... Три плюс два виходить п'ять пiдземних поверхiв. Плюс три надземних. Всього виходить вiсiм поверхiв, вiрно?
  - Вiрно.
  - Тодi чому тут так багато кнопок? - Вiн тицьнув пальцем в панель лiфта.
  У лiфтi була встановлена звичайна панель для дев'ятиповерхового будинку. Зеленi кнопки надземних поверхiв нумерувалися цифрами 1, 2 i 3, потiм йшов технiчний поверх пiд нульовим номером з чорною кнопкою, а нижче - ще чотири синi кнопки з цифрами 1, 2, 3 i 4. Тепер нижче цiєї панелi я побачила ще одну таку ж саму. Всi кнопки на нiй були синiми i пронумерованi цифрами вiд п'яти до чотирнадцяти.
  - Нiчого не розумiю, ранiше цього не було... - Розгублено подивилася я на Валерку.
  - Значить, треба перевiрити! - Валерка натиснув кнопку з цифрою 4.
  Весь четвертий поверх, який ранiше був порожнiм, тепер був заставлений рядами крiоблокiв. I у всiх були замороженi люди. Самi рiзнi, всiх вiкових категорiй.
  - Нiчого не розумiю... За документами нiхто не проходив. Взагалi, надходження нового "пацiєнта" на зберiгання - це цiла подiя. Оформляється купа документiв, задiюються технiчнi системи. Потiм приходять родичi попрощатися... Непомiченим таке залишитися просто не могло... - Я стояла в проходi зовсiм збентежена.
  - Зверни увагу - цi крiоблоки без табличок. - Помiтив Валерка. - Отже, в них замороженi невiдомо хто.
  Дiйсно. У нас кожного замороженого можна було впiзнати i через багато-багато рокiв. Прикрiплена до блоку табличка зберiгала всi вiдомостi про нього: iм'я та прiзвище, вiк, наявнiсть хвороб, причину смертi i заморозки, номер електронного файлу в архiвi, побажання родичiв про дату розморожування, стандартний посмертний рахунок у банку, очiкування пацiєнта на майбутнє життя... На нових блоках нiчого цього не було.
  - Давай перевiримо iншi поверхи! - Валерка кинувся до лiфта.
  Пiд будiвлею виявилося ще дев'ять поверхiв. Всi поверхи були заповненi. Моторошне вiдчуття проповзло пiд шкiрою до мозку. Ноги стали ватяними i вiдмовлялися йти. Я притулилася до стiнки одного з крiоблокiв i сповзла по ньому на пiдлогу. Так я i сидiла на пiдлозi, намагаючись нi про що не думати, поки Валерка носився мiж рядами, щось винюхуючи.
  - Ти тут ще не замерзла? - Нарештi, пiдiйшов вiн до мене. - Ну-мо, встанемо, пiднiмемося до тебе в кабiнет i вип'ємо чаю... - Вiн почав пiднiмати мене, але раптом рiзко вiдпустив, i я знову сiла на пiдлогу. - Стоп! Хвилиночку... - Вiн полiз до кишенi пiджака i вийняв з нього свiй смартфон. - Хвилиночку... Точно! Це мiй "пропашка"! Дивись!
  З екрану смартфона на мене дивився молодий симпатичний хлопець рокiв двадцяти восьми - тридцяти.
  - Схожий? - Валерка витягнув руку, виставляючи смартфон на рiвень голови замороженого. - Стрельников Iгор Степанович, двадцять вiсiм рокiв, iнженер-будiвельник, не одружений. Пропав вчора з кiнотеатру "Голлiвуд". До мене звернулася його наречена Волкова Iнна Сергiївна.
  - Може i схожий... Тiльки тут вiн посмiхається, а тут... та у нього ж просто жах на обличчi!
  - Послухай, Галина Батькiвна, не знаю, як тебе по батьковi...
  - Вiкторiвна. Але по батьковi не треба.
  - Гаразд, обiйдемося без по батьковi. Треба би його розморозити!
  - Ти що?! Для цього треба купу документiв...
  - Вони сюди з документами потрапили?
  - Наче нi...
  - Отож. Слухай, тут же злочин у наявностi! Цей труп - доказ. Якщо ми його розморозимо i проведемо експертизу, то, можливо, потрапимо на слiд i зможемо врятувати купу народу! Ти сама зможеш це зробити?
  - Взагалi-то, технiчно це не складно...
  - От i добре! Коли у примiщеннi нiкого не буде?
  - Пiсля п'ятої вечора залишається тiльки сторож.
  - А ти зможеш залишитися? Це не викличе пiдозру?
  - Не викличе, я частенько затримуюся за своїми дослiдами.
  - От i добре, от i добре... А зараз чай... - Як хвору, пiдхопивши пiд руку i обiйнявши за талiю, вiв мене Валерка до лiфта.
  ***
  До вечора у мене все валилося з рук, нi про якi експерименти не могло бути й мови. Щури були задоволенi i весело ганяли по своїй iгровiй площадцi. Ми випили шiсть чашок чаю, а у мене в головi крутилося лише одне питання: "Хто i коли зумiв так непомiтно побудувати цiлих дев'ять пiдземних поверхiв i заповнити їх "пацiєнтами"?
  Поки я з вiдмороженим виглядом сидiла за своїм столом бiля вiкна, Валерка носився по всьому Крiоцентру, щось винюхуючи, про щось розпитуючи спiвробiтникiв, переглядаючи вiдео з камер спостереження.
  - Нiхто нiчого не бачив, нiхто нiчого не знає, нiхто нi про що не здогадується! Уявляєш, нiхто навiть не звернув уваги на новi поверхи! Навiть директор. Ну, я, зрозумiло, поки не став нiкому про них казати, вони так нiчого й не знають... - Притягнув Валерка з найближчого кафе пакет з їжею. - Давай обiдати!
  Пiсля обiду я за допомогою Валерки стала готувати операцiйну. Бiльшiсть спiвробiтникiв, займаючись своїми дослiдженнями, то заморожують, то розморожують пiддослiдних щурiв, удосконалюючи свою практику i навiть оживляючи "матерiал", тож нi в кого моя робота питань не викликала. Валерку я представила як свого колишнього однокурсника по унiверситету, який теж збирався вiдкрити подiбний до нашого Крiоцентр в iншому мiстi. Не дивно, що вiн хотiв все подивитися i приставав до всiх iз запитаннями.
  - А чому тут двi камери? - Крутився вiн навколо мене, поки я налагоджувала апаратуру.
  - Одна - для розморожування трупiв, iнша - для оживлення заморожених живцем.
  - А чому ти возишся з трупною камерою?
  - А з якою треба? Ти що, думаєш, що вiн живий?
  - Ну, можливо... А раптом... Давай спробуємо оживити?
  - Ми ще жодного разу людей не оживляли, тiльки з щурами працювали. - Знизавши плечима, я перейшла до другої камерi. - В усякому разi, якщо вiн мертвий, то так мертвим i залишиться.
  - Тодi ми одразу же проведемо експертизу! А от якщо живий...
  Пiсля п'ятої народ став розходитися. Кабiнети, лабораторiї, коридори спорожнiли. Свiтло горiло тiльки в моєму кабiнетi i в операцiйнiй.
  - Андрiй Данилович! - Зателефонувала я сторожу. - Менi, як завжди, не вистачило часу. Я попрацюю ще трошки в операцiйнiй.
  - Все наука, та наука! I коли ви подумаєте про себе, Галино Вiкторiвно? Ще ж цiлком молода i симпатична жiнка! Ох, менi б скинути рокiв двадцять... - Звично забубонiв Андрiй Данилович.
  - От розроблю метод омолодження - i скинете! - Засмiялася я. - Може, я саме заради вас i стараюся!
  - Вам допомога якась потрiбна? Принести там щось, пiдвезти?
  - Нi, дякую, у мене сьогоднi є асистент.
  - Це той, який у всi дiрки лiзе i з запитаннями пристає?
  - Ви його бачили?
  - Нi, менi змiнник розповiв. Володимир, здається, звати?
  - Нi, Валерiй. Ми з ним разом вчилися.
  - Ну, успiхiв! - Побажав менi Андрiй Данилович.
  - У пiдвал? - Потер руки Валерка.
  - У пiдвал... - Зiтхнула я.
  Кожен крiоблок з розташованим всерединi нього "пацiєнтом" має пiддон з колесами, щоб легше було перевозити його i встановлювати в потрiбному мiсцi. Пiдкотити блок з Iгорем Стрельниковим до лiфта не склало нiяких труднощiв: ми просто штовхали його в потрiбному напрямку. Пiднявшись на перший поверх, ми покотили блок до операцiйної.
  - Галина Вiкторiвна! - Почула я вигук Андрiя Даниловича у спину, ледь ми вкотили блок до операцiйної. - Може, вам чаю заварити?
  - Нi, дякую, нiчого не треба! - Я обернулася, прикриваючи собою вхiд. - Я зараз буду заморожувати i оживляти "матерiал", тому вiдволiкатися менi буде нiколи.
  - Зрозумiв, заважати не буду!
  - Уфф!!! Здається, не помiтив. - Я зачинила за собою дверi на електронний замок. - Коти його до камери!
  Ми вкотили крiоблок у камеру для розморожування i оживлення "матерiалу" i я включила апаратуру.
  Не вдаючись у подробицi, зазначу тiльки, що розморожування скрапленого газу ведеться поступово. За допомогою роботизованих рук до "пацiєнта" пiдключаються датчики, електрострум, з органiзму виводиться антифриз, вводиться кров потрiбної групи... Вся процедура займає близько трьох з половиною годин. За цей час, згiдно з протоколом, потрiбно ознайомитися з файлами "пацiєнта", щоб мати можливiсть спiлкуватися з ним, "як з рiдним". Потiм у потрiбний час апаратура дає розряд - i "пацiєнт" оживає... Згiдно з протоколом. Але у цього "пацiєнта" нiяких документiв не було...
  Всi дослiди на щурах проходили у мене успiшно. Як це буде вiдбуватися з людиною, я не знала, тому страшенно хвилювалася. Ще бiльше хвилювання посилилося, коли крiоблок розкрився, його стiнки забралися за перегородку, а "пацiєнт" залишився лежити на каталцi.
  - Увага! Приготуватися до розряду! - Пролунав автоматичний голос. - П'ять, чотири, три, два, один - розряд! - Апаратура працювала самостiйно, нам залишалося тiльки спостерiгати.
  "Пацiєнт" смикнувся, по екрану осцилографа з монотонним писком побiгла пряма лiнiя.
  - Три, два, один - розряд! - Лiнiя сiпнулася i на нiй утворився злам, писк став переривчастим, а потiм я побачила майже звичайну кардiограму i почула майже звичайний пульс...
  - Iгоре Степановичу, ви мене чуєте? - Я нахилилася до пацiєнта, який лежав на каталцi з закритими очима.
  У розмороженого хлопця сiпнулися повiки.
  - Можете не говорити, просто подайте якийсь знак.
  Хлопець розплющив очi, але одразу ж закрив їх знову... В його вени продовжувала капати кров iз системи, я ввела в неї живильний розчин i заспокiйливе.
  - Тепер вiн буде спати. - Повiдомила я Валерцi, який сидiв осторонь i дивився на мене, як на чарiвницю. - Всi питання - завтра.
  Я вийшла з камери i опустилася на стiлець поруч з ним. Деякий час ми сидiли мовчки, потiм я вiд'єднала систему, прикрила пацiєнта ковдрою i приглушила свiтло.
  - Галя, але ж нам його тут залишати не можна. - Пошепки мовив Валерка. - Поки нiхто нiчого не помiтив, його треба вивезти.
  - Та ти що?! Пiсля розморожування пацiєнт повинен прийти до тями, йому необхiдний постiльний режим з поступовою реабiлiтацiєю! Постiйне медичне спостереження! - Я схопилася i почала швидко ходити по операцiйнiй з кута в кут.
  - От i подумай, як йому все це забезпечити, не привертаючи уваги.
  - Але...
  - Галю, це злочин. - Валерка пiдiйшов до мене i, взявши мене за плечi, зупинив i повернув до себе. - Хтось створив цiлий склад заморожених живцем людей. Людей викрадають i хтось за цим стоїть. Поки ми не розiбралися, треба дотримуватися секретностi. - Вiн дивився менi в очi. - Згадай - там сотнi заморожених! I всi вони мають право на порятунок.
  Я знову представила ряди крiоблокiв з безiменними пацiєнтами. Голова закрутилася, тiло обм'якло. Валерка пiдхопив мене на руки i перенiс на кушетку.
  - Надя. - Прошепотiла я.
  - Що Надя? - Не зрозумiв Валерка.
  - Надя працює в приватнiй клiнiцi. У них є стацiонар iз одномiсними палатами. Можна сказати, що це твiй родич або...
  - Добре! Дзвони Надi, попроси приготувати палату, скажи, що пацiєнт - дуже цiнний свiдок, за яким полює якась банда, тому спостерiгати за ним мають лише перевiренi люди, яким вона може повнiстю довiряти.
  Поки я дзвонила i домовлялася з Надею, Валерка викликав полiцейську машину. Його приятелi пiдiгнали "бобик" до самого вiкна операцiйної i обережно переклали сплячого Стрельникова на носилки. Ми з Валеркою, як нi в чому не бувало, попрощалися зi сторожем i вийшли через центральний вхiд. Хвилин десять шаленої їзди по вулицях нiчного мiста - i ми внесли пацiєнта в окрему палату приватної клiнiки.
  - Який дiагноз? - Запитала Надя, приставивши до сплячого доглядальницю.
  - Клiнiчна смерть. - Вiдповiла я. - Звичайна реабiлiтацiя, постiйний кардiоконтроль. Про всяк випадок комплексний огляд: томографiя, УЗД, рентген, аналiзи...
  ***
  Наступного ранку я взяла всi невикористанi за рiк "бiблiотечнi днi" i на роботу не вийшла.
  - То як ти, вiдпросилася? - Замiсть "здрастуй" зустрiв мене бiля пiд'їзду Валерка.
  - У мене цiлих дев'ять вiльних днiв! - Радiсно повiдомила я. - Можу зайнятися твоїм розслiдуванням.
  - Тодi поїхали! - Валерка вiдчинив передi мною дверцята старої "Шкоди".
   Пацiєнт Iгор Стрельников снiдав, сидячи на лiжку в одномiснiй палатi. Поруч з ним сидiла лiтня санiтарка i пiсля кожної ложки дбайливо витирала його рот серветкою.
   - Уфф! Наївся! - Стрельников вiдкинувся на подушки, якi санiтарка одразу ж почала поправляти.
   - Слiдчий Солодкин. - Валерка сунув пiд нiс санiтарки якусь книжечку i тут же заховав її в кишеню. - Нам треба поговорити з пацiєнтом.
   - Треба, так треба... - Жiнка без зайвих питань зiбрала тарiлки i вислизнула за дверi.
   - Тож... - Валерка осiдлав стiлець майже впритул до лiжка. - З чого б почати?
   Я сiла осторонь. Пацiєнт задумливо розправив на собi ковдру, зiтхнув i розгублено сказав:
   - Я взагалi не пам'ятаю, як сюди потрапив.
   - Як ви сюди потрапили, ми прекрасно знаємо. А ось що було до цього ... Що ви пам'ятаєте?
   - Ну, якщо я скажу, що саме я пам'ятаю, ви мене до психушки запроторите. Там таке було... Але, думаю, це просто марення.
   - От i розкажiть нам про свої марення.
   - А з чого почати?
   - З вiдвiдування кiнотеатру "Голлiвуд".
   - Отже... Отже, так, прийшов я до кiнотеатру...
   Все було як завжди: зайняв мiсце, вказане у квитку, свiтло вимкнулося, почав дивитися фiльм... Коли всi почали виходити, його раптом щось потягло вгору.
   - Головне, нiяких мотузок, а щось мене пiднiмає!
   У стелi вiдкрився отвiр i його втягнуло в якусь трубу. Скiльки часу вiн мчав по трубi, сказати важко. Мабуть, вiн кiлька разiв непритомнiв.
  - Вiдкрию очi - срiбляста гофрована труба. Закрию - повна вiдключка. I так кiлька разiв. Я вже було подумав, що це той самий тунель, про який розповiдають тi, хто пережив клiнiчну смерть. Але раптом труба закiнчилася, i я опинився лежачим на якомусь столi, а надi мною схилилися...
  - Ангели? - Не витримала я паузи.
  - Нi, на ангелiв вони зовсiм не схожi.
  - А на чортiв? - Запитав Валерка.
  - На чортiв теж... Вони... А давайте я їх просто намалюю?
  - Валяй! - Махнув рукою Валерка.
  Вiн дiстав з кишенi пiджака блокнот i ручку i простягнув їх пацiєнтовi. Той почав швидко малювати, примовляючи:
  - Зростом вони були близько двох з половиною метрiв, шкiра - темно-синя, очi - величезнi, чорнi. Волосся теж синє, а язики - темно червонi, довжелезнi... Напiвголi, тiльки якiсь блискучi спiднички... Ось! - Вiн простягнув нам блокнот.
  Зi сторiнки на нас дивилася безстатева iстота з чотирма руками i двома обличчями.
  - Це схоже на богиню Калi. - Прошепотiла я.
  - Отож, схоже. Тiльки у тої одне обличчя, хоча й з трьома очима. А в цiєї чи цього - одне обличчя спереду, а друге ззаду.
  - Який у неї страшний вираз обличчя... - Здригнула я плечима.
  - Вираз - це дурниця! А от язик... Вона чи то вiн... коротше, воно цим язиком хлебтало мою кров!
  - Як хлебтало?
  - По трубочцi, вставленiй у вену, кров стiкала в якусь чашу, а воно з цiєї чашi хлебтало, як кiшка молоко. А замiсть кровi в мене вливали щось темно-синє...
  - Маячня якась! - Вигукнула я.
  - Я й кажу, що марення. Я ж не шизик якийсь. Ще й не таке у мареннi привидиться... - Iгор намагався говорити переконливо, але в голосi вiдчувалося, що вiн тiльки прикидається, щоб його не прийняли за божевiльного.
  - А потiм? - Повернув Валерка його з роздумiв.
  - А потiм я почав замерзати i зовсiм вiдключився. Поки не прийшов до тями у лабораторiї. Але я її зовсiм смутно бачив, як у туманi. Потiм, здається, мене кудись везли... А сьогоднi вранцi я прокинувся тут.
  - Так... - Валерка почав гойдатися на стiльцi. - Витягнуло через дах, як трубою пилососа i викинуло на стiл в лабораторiю... Якiсь синi монстри випили кров i заморозили...
  - Ну я ж казав, що це просто марення! - Закричав, почавши хвилюватися, Стрельников.
  - Все, пацiєнту треба вiдпочивати! - Тiєї ж митi увiрвалася до палати пильна медсестра, яка, мабуть, пiдслуховувала пiд дверима. - Ви що, не розумiєте, що пiсля клiнiчної смертi хвилюватися не можна?! - I вона виштовхала нас у коридор.
  - Хвилюватися не можна... - Задумливо повторив Валерка. - Гаразд, пiдемо, запитаємо у твоєї Надi, як вiн!
  Надя повiдомила, що всi показники пацiєнта у нормi, нiяких вiдхилень не виявлено, крiм досить низького гемоглобiну.
  - На руках у нього слiди вiд уколiв, мабуть, здавав кров. Деякi так у кiлькох пунктах здають, щоб отримати бiльше грошей, а про своє здоров'я зовсiм не думають. Мабуть, клiнiчна смерть настала саме через це.
  - I ми так думаємо... - Не дав менi розкрити рота Валерка.
  - Якщо через три днi гемоглобiн прийде до норми, можна буде його виписувати.
  - Тiльки без нас не виписуйте! I снодiйного йому дайте, хай виспиться. - Валерка потягнув мене до дверей кабiнету. - Завтра ми знову прийдемо, поговоримо з ним... - Валерка акуратно прикрив за собою дверi i сiв поруч зi мною бiля вiкна пiд величезним фiкусом. - Треба ж дiзнатися, хто з нього кров викачав...
  I тут у нього в кишенi задзвонив телефон. Так задзвонив, що чути, мабуть, було навiть на вулицi.
  - Слухаю... Ого!.. Зараз буду... - Обличчя у Валерки побiлiло i витягнулося, а щелепа, здавалося, ось-ось впаде. - Уявляєш, кiлька "пропашок" знайшлося. В самому центрi мiста. Всi мертвi...
  ***
  Вийшовши з машини на площi бiля театру, ми побачили купу полiцейських, що стояли тiсним заслоном навколо чогось, огородженого смугастими стрiчками. Валерка показав свою книжечку i нас пропустили в середину. Такого я ще нiколи не бачила: тiльцями шести мертвих немовлят, що лежали на асфальтi нiжками до центру, а голiвками назовнi, було викладено коло. Навколо нього так само було викладено друге коло - тiлами дванадцяти дорослих. I дiти, i чоловiки, i жiнки були повнiстю голi, i в кожного були розiрванi груди. На обличчях дорослих закарбувався жах.
  - У всiх вийнятi серця, черепнi коробки розкритi, як консерви, i спустошенi. - Доповiдав сутулуватий слiдчий, потискуючи Валерковi руку. - Тiла повнiстю знекровленi. Я тобi подзвонив, бо тут, i твої є. Он там, бачиш, твої малята-близнюки...
  У мене застучало в головi так, що бiльше я нiчого не чула. Стояла з широко розкритими очима i бездумно дивилася на цей дивний "циферблат". "Тiк-так, тiк-так, тiк-так" - стукало в моєму мозку - "Тiльки стрiлок не вистачає..." Все це виглядало, як декорацiї до якогось фiльму жахiв: широка i рiвна площа перед колонадою театру, що виглядав як якийсь древнiй храм. Бiля сходинок "храму" - циферблат з мертвих тiл. Обабiч широких сходiв, на двох гранiтних кулях, на яких зазвичай люблять фотографуватися дiти, зараз були поставленi вiдрiзанi собачi голови. Рудi, з обвислими вухами... Собачими головами були "прикрашенi" всi п'ять сходинок, що вели до порталу театру: двi бiлi, двi чорнi, двi бiлi, двi чорнi, всього десять голiв...
  - Поїхали! - Вивiв мене з трансу голос Валерки, що прозвучав як крiзь вату.
  Я навiть не запитала, куди. Через деякий час ми вийшли на площi перед стадiоном. Вхiд на стадiон теж був прикрашений колонадою. I перед цiєю колонадою такий же "циферблат"...
  - Дивна естетика... - Обвiв Валерка поглядом всю картину.
  - Мабуть, якась секта орудує. - Зустрiв нас iнший полiцейський. - Схоже на релiгiйний ритуал. Жертвоприношення, чи що...
  - Тут все те ж, що i там? - Запитав Валерка.
  - Як двi краплi... Тiльки замiсть собачих голiв - котячi. I лежать просто на асфальтi.
  - Бо сходинок немає. - Втрутився в розмову ще один. - Думаю, можна вiдправляти на експертизу.
  - Валяйте! - Мовив Валерка. - Тримайте мене в курсi...
  I ми поїхали до центрального полiцейського моргу. Там, сидячи в коридорi на хисткiй табуретцi, я навiть з'їла якийсь абсолютно позбавлений смаку пирiжок з чаєм, який сунув менi в руку Валерка, що постiйно кудись бiг i знову повертався...
  Кримiналiсти-паталогоанатоми зробили висновок, що серця у всiх трупiв вирванi за допомогою якогось дивного пристосування, яке протикає шкiру i тканини до самого серця, розкривається на три пелюстки, розсовуючи ребра, i виймає серце, яке ще б'ється. На мiсце серця встановлюється невеликий насос з трубками, що викачує кров. У цей же час за допомогою чогось, схожого на лазер, розкривається черепна коробка i виймається ще живий мозок.
  - Матерiал насосiв повнiстю iдентифiкувати поки не вдалося, схоже на якийсь складний сплав з металiв i органiки. Причому переважає золото. Всi потерпiлi були "спорожненi" в абсолютно стерильному мiсцi, напевно, в лабораторiї. - Розсiяно витирав руки кримiналiст. - Такої високої мiри стерилiзацiї я ще нiколи не бачив. Причому, в рiзний час - деякi вчора, деякi три-чотири i навiть п'ять днiв тому... Шкiра на головi спочатку розрiзана вiд вуха до вуха, потiм знята з черепної коробки, а коробка зрiзана високоточним лазером вже горизонтально. Пiсля того, як вийняли мозок, череп накрили зрiзаною частиною, як кришкою i натягнули шкiру, щоб трималося...
  - Просунутi сектанти, з лазерами, золотими iнструментами... - Вголос розмiрковував Валерка в той час, як я бездумно розглядала носок своєї туфлi, який хитався туди-сюди пiд ритм "тiк-такiв" у моєму мозку.
  - Гей! Ти що, не чуєш мене?! - Валерка чомусь тряс мене за плечi.
  - Тiк-так. - Вголос промовила я i подивилася на нього. - А? Що? Ти щось сказав?
  - Е-е-е... Здається, тобi пора додому. - Валерка почав розтирати мої задубiлi руки.
  - А ти?
  - А менi ще у кiлька мiсць треба заскочити...
  - Не хочу додому, менi страшно. - Я почала цокати зубами.
  - Ти серйозний вчений чи сопливе дiвчисько?! - Валерка знову струснув мене. - А ну, вiзьми себе в руки! Менi дуже потрiбна твоя допомога!
  - Яка вiд мене може бути допомога? - Я на секунду перестала цокати зубами. - Я нiколи не розслiдувала вбивств. - Зуби знову зацокали морзянкою.
  - I не треба! Сядеш за комп'ютер i вибереш всi релiгiйнi культи - давнi й сучаснi, якi допускають жертвопринесення. Систематизуєш їх, подивишся, що в них спiльного, якi вiдмiнностi, чи пiдходять пiд нашi випадки...
  Це вже було схоже на мою роботу. Що-що, а збирати iнформацiю, систематизувати i аналiзувати я вмiла. Зуби припинили грати тарантелу, руки знову стали теплими i я поїхала додому, вже представляючи у думках, як i що буду робити.
  ***
  Я так захопилася роботою, що не помiтила, як настала нiч. Вже за пiвнiч до мене приїхав Валерка i розповiв, що лише за сьогоднiшнiй день по країнi виявлено двадцять сiм "циферблатiв", в рiзних мiстах, переважно на площах перед великими архiтектурними спорудами. Повiдомлення з iнших країн показали, що подiбна картина спостерiгається по всьому свiту. До першої години ночi Iнтерпол повiдомив, що вже нарахував три тисячi сiмсот п'ятдесят дев'ять "циферблатiв". У деяких країнах свiдки розповiдали про спостереження над площами "лiтаючих тарiлок", променiв свiтла, що спускалися з неба i вкладали на площах трупи по колу, про якихось дивних темно-синiх iстот з безлiччю рук... У свiтi починалася панiка.
  - То як там твої успiхи? - Вiдкинувся Валерка на спинку дивана, попередньо пошаривши в моєму холодильнику i майже цiлком проковтнувши двi знайденi там сардельки без хлiба.
  - Дуже цiкава картина виходить... - Почала я.
  А картина i справдi вимальовувалася досить колоритна. В усiх країнах, в усiх народiв з певного моменту раптом почали виникати культи богiв, якi вимагали людських жертвопринесень.
  - От як ти думаєш, в яких культурах це з'явилося вперше - в мисливських, в скотарських чи в землеробських? - Запитала я.
  - Ну, мабуть, в мисливських. Вони ж убивали тварин, могли i до людських жертв додуматися. - Почухав Валерка потилицю i повернув свою краватку зi спини на груди.
  - А от i нi! Виявляється, людськi жертвопринесення виникали лище в землеробських суспiльствах! Боги дарували людям де рис, де пшеницю, де кукурудзу, де горох, де боби, де ще щось, вчили їх вирощувати i готувати з них їжу, а натомiсть вимагали приносити їм людськi жертви! - Урочисто випалила я.
  - А якщо боги - це iнопланетяни, то... - Задумався Валерка.
  - То виходить, що вони нам дали цю вегетарiанську їжу не просто так.
  - А ну, покажи! - Валерка присiв до мого комп'ютера.
  Я розгорнула перед ним зiбранi матерiали. На раннiх етапах становлення землеробських спiльнот боги вимагали приносити їм у жертву правителiв, дiтей та жiнок.
  - Ну, так, вони ж менше працювали, отже, були нiжнiшими, тобто смачнiшими. - Валерка хижо облизнувся i якось дивно подивився на мене.
  - Я не смачна, я худосочна! - Долонею повернула я його голову до екрану. - Дивись далi!
  У Стародавньому Єгиптi богам родючостi Гебу i Iсiдi приносили в жертву царя разом з рабами. У семiтських народiв таких жертв вимагав Молох. Ацтеки i майя на щорiчному святi маїсу, тобто кукурудзи, приносили в жертву тисячi людей. Iнки, китайцi, монголи, iндiйцi також описують Темне Божество з синьою шкiрою, що вимагає людських сердець i кровi. Iндiйська богиня-мати Калi, джерело життя i родючостi, що уособлює космiчнi сили i вiчне життя, говорила, що вiчне життя має свою цiну: щоб отримати користь з вiчностi, треба принести жертву. Просунутi греки замiсть своїх спiвгромадян стали приносити в жертву полонених, для чого постiйно вели невеликi вiйни. В Римi гладiаторськi бої спочатку виникли як видовищнi жертвопринесення. Кельти i германцi для кращого врожаю, а пiзнiше i для удачi в бою теж приносили в жертву людей: для бога Таранiса - спалювали, для Тевтата - топили, для Єзуса i Одiна - вiшали на деревах. Слов'яни щорiчно обирали жертву для бога Сентовита за жеребом. Американськi iндiанцi вбивали людей для богiв Ксихо-Питао, Сонця, Дощу i навiть для своєрiдного дзеркала Тескатлипока - всiм їм потрiбнi були серця, якi ще билися, вирванi з грудей живої людини, i свiжа, ще тепла кров. Для ацтекського бога Сонця Уитсилопочтли з живих людей знiмали шкiру, як листя з качана кукурудзи - якщо Сонце щодня не годувати живими людськими серцями, воно взагалi перестане сходити. Мексиканськi богинi кукурудзи Чикомекоатль i Синтеотль теж вимагали сердець i кровi...
  - Цiкаво, що всi цi боги з'явилися на Землi приблизно в один i той же час. - Зауважила я. - Всi вони спустилися з небес, всi принесли якiсь сiльськогосподарськi культури i всi стали насаджувати свої культи.
  - А є десь опис того, як все починалося? - Поцiкавився Валерка.
  - Є, скiльки завгодно! Ну, ось, наприклад, Тескатлипока спустився з небес i для початку створив чотириста чоловiкiв i п'ять жiнок. Коли прилетiло нове Сонце - мабуть, новий корабель, - народилося ще чотириста осiб, яких одразу ж принесли в жертву, щоб Сонцю...
  - Або тим, хто прилетiв на цьому кораблi!
  - Так, мабуть... було що їсти. До речi, всi боги харчувалися по-рiзному. Одним жертви потрiбнi були щодня, наприклад, Уитсипотли, iншим - раз на мiсяць, третiм достатньо було одного разу на рiк. Однi волiли сердець, кровi i мозку ще живих людей, iншi задовольнялися лише кров'ю, яку можна було викачувати з однiєї людини протягом деякого часу.
  - Це хто ж був таким гуманним?
  - Кетсатлькоатль, покровитель науки i культури. Вiн брав кров, але не вимагав для цього вбивства.
  - Вампiр якийсь.
  - Краще вже вампiр, нiж пожирач трiпотливих сердець i тепленьких мiзкiв! - Я здригнулася всiм тiлом. - I всi вони мали темно-синю шкiру, зображувалися з довгими висунутими язиками, якими хлебтали кров...
  - Зовсiм як iнопланетяни, яких описав Iгор Стрельников.
  - Так, мабуть, схоже... А! А ще вони створили жерцiв для принесення жертв! Цiкаво, чим таким особливим вiдрiзнялися жерцi вiд звичайних людей? Навiщо для цього знадобилася генна iнженерiя? До того ж цi жерцi отримали якiсь iнструменти, за допомогою яких могли отримувати живi серця, зрiзати, як ножем по маслу, черепнi коробки, викачувати кров...
  Валерка дзигою закрутився на мiсцi, намагаючись вiдшукати за своєю спиною краватку, яка туди втекла.
  - От! - Я допомогла витягнути її наперед. - I навiщо ти її носиш? Адже краватки вже давно вийшли з моди.
  - Справдi? - Валерка зупинився перед дзеркалом. - Що, можна й так? - Вiн стягнув з шиї краватку i поправив комiр сорочки.
  - Цiлком. - Вiдповiла я i позiхнула.
  - Так, пора спати! Iди в ванну, я ночую в тебе! - Наказовим тоном розпорядився Валерка.
  - Але... - Розгубилася я.
  - Не бiйся, я ляжу на диванi, буду тебе охороняти.
  - I нiяких намiрiв?
  - Нiяких!
   "А шкода" - пробiгла у мене в головi думка, коли я закривалася у ваннiй...
  
  1. Далекий-далекий космос.
  Кiлька десяткiв тисяч рокiв тому.
  (Для зручностi, всi вимiрювання i основнi поняття приведенi до нашої системи.)
  Зев саме роздумував, на кого б пополювати - на якусь ситну їжу чи на делiкатеса, коли кора головного мозку отримала "Виклик на Збори". Це був другий Виклик в його життi. Першi "Збори" Крона-Батька з усiх дванадцяти одночасних братiв i сестер вдалося пережити лише одному Зеву. Скiльком кронам вдавалося пережити двоє i бiльше "Зборiв", вiн не знав. Просто нiколи не цiкавився. Тут самому би залишитися живим! Щоб з'явився хоч якийсь шанс пережити i цi, другi, треба було пiдготуватися.
  Часу до "Зборiв" залишалося мало, всього якихось кiлька сотень рокiв (земного часу). Дiяти треба було швидко, рiшуче, не задумуючись про майбутнє i не залишаючи для нього нiчого - адже цього майбутнього могло вже й не бути. "Пiсля мене - хоч гола планета!" - таким тепер повинен бути його девiз до самих "Зборiв". Пославши всiм своїм клiєнтам сигнал "Повна отключка", Зев, таким чином, припинив свою нотарiальну дiяльнiсть.
  В першу чергу треба накачати енергетичну масу. Зев, представивши подумки одному йому вiдомий код, пiдключився до iнформацiйного поля своєї планети, щоб визначити кiлькiсть їжi. Виявилося, що на його планетi зараз пасеться близько вiсiмдесяти величезних стад травоїдних i близько ста зграй великих хижакiв. Крiм того були три популяцiї рiзних делiкатесiв. Починати треба було з хижакiв - без них кiлькiсть i травоїдних i делiкатесiв тiльки збiльшиться.
  Озброївшись похiдними столовими приладами, Зев змахнув крилами i полетiв до найближчої зграї хижих вкуснозаврiв. Зграя складалася з семи п'ятиметрових дорослих звiрiв, якi саме в цей момент заганяли вiдбитого вiд стада травоїдного дитинча гигантопода. Семиметровий малюк гигантопода був приречений: у нього вже була вiдгризена задня нога, вiн втратив багато кровi i тепер ледь шкандибав на трьох кiнцiвках. Три пiвтораметрових дитинчати вкуснозаврiв, вiдставши вiд зграї, ласували тiєю самою вiдгризеною ногою. Дорослi продовжували полювання, з побоюванням поглядаючи на двадцятиметрових гигантоподiв, що паслися за пагорбом i якi поки їх просто не помiтили.
  Звичайно ж, кожен поважаючий себе крон волiє їсти, дотримуючись елементарних естетичних норм i користуючись усiма необхiдними для цього приладами. Але сьогоднi було не до цього: якщо Зев хотiв вижити, треба було просто жерти! Дочекавшись, поки знесилений гигантопод впав пiд вагою вкуснозаврiв, що навалилися на нього, Зев кинув на них уявний гипнозаряд й погрузив усiх у транс. Дiючи швидко i методично, двома руками вiн вирвав за допомогою жезла серце з грудей найближчого звiра i тут же вставив на його мiсце насос, поки закритий клапаном. Ковтаючи ще тремтяче серце, двома iншими руками вiн уже розрiзав лазерним ножем череп тварини i виймав з нього мозок. Ще тепла сiро-жовта речовина впала на серце, що билося в шлунку. Приєднавши до насоса довгий гнучкий шланг i засунувши другий його кiнець в заднiй рот, Зев взявся за другого вкуснозавра. Так, одного за одним, вiн обробив все стадо, в тому числi i зовсiм маленьких дитинчат, а заодно i напiвмертвого гигантопода. Як не хотiлося, довелося зжерти i вже остигаючi тiла, хоча за iнших обставин вiн залишив би їх на поталу iншим хижакам. За кiлька днiв (у земному вимiрi - кiлька десяткiв рокiв) Зев повнiстю винищив усiх хижакiв на планетi i взявся за травоїдних.
  Полюючи i пожираючи все живе, Зев мимоволi згадував минулi "Збори" та iсторiю подiй до них.
  ...Майже одразу пiсля утворення Всесвiту, на багатьох планетах виникло життя, а з ним i життя розумне. Найбiльш широко у Всесвiтi поширилися крони - гуманоїдна раса з одним тулубом, що мiстив всерединi, крiм усього iншого, два серця, двоє легенiв, двi печiнки i два шлунка. Вони мали чотири пари кiнцiвок: чотири руки, двi ноги, два крила i одну дволику голову з чотирма мозковими пiвкулями. Всi крони були безсмертними (якщо їх, звичайно, не позбавити одразу обох сердець i всiх пiвкуль мозку) хижаками, тому дуже швидко знищили майже всiх тварин у всьому Найближчому Космосi. В умовах дефiциту їжi, поки однi займалися генетичними дослiдженнями, намагаючись вивести новi види живого на основi власного геному, iншi почали поїдати своїх родичiв.
  Коли кiлькiсть кронiв зменшилася до критичного i загрожувала зникненням виду, було оголошено ПЕРШI КРОНОЗБОРИ. На цих зборах було вирiшено, що поїдати собi подiбних можна тiльки у власних кланах. Тобто, фермери могли їсти тiльки фермерiв, нотарiуси - тiльки нотарiусiв, iнженери - тiльки iнженерiв, генетики - тiльки генетикiв i так далi. На iншi клани навiть дивитися в сенсi їжi заборонялося. Щоб Угоду нiхто не мiг порушити, крони клану Нотарiусiв закрiпили її на генному рiвнi. Не минуло й кiлькох тисяч рокiв, як вiд кожного клану залишилося всього по одному представнику. Цi представники, назвавши себе Кронами-Засновниками, почали творення нового суспiльства.
  Народивши по дванадцять дiтей (а саме стiльки одночасно i народжується в одного крона, правда. дуже рiдко i тiльки при дуже сприятливих умовах), Крони-Засновники залишили собi на поживу рiвно по половинi своїх нащадкiв, на деякий час впали в напiванабiозний стан, а решту вiддали для дослiдiв генетикам. У короткий термiн, всього за пару тисяч рокiв, генетики пiд гаслом "Плодiться i розмножуйтеся!" створили новi види їжi. Розбивши четирьохланцюгову ДНК на двi дволанцюговi, вони вивели тварин з чотирма кiнцiвками, термiн життя яких був дуже коротким, проте головним завданням iснування яких було розмноження. А що для їжi ще треба?! Цими тваринами були засiянi всi планети, доступнi кронам. Безлiч автоматичних безпiлотних капсул з генним матерiалом було вiдправлено в Неосяжний Космос для засiвання придатних для бiологiчного життя планет.
  Найбiльшу життєву i розумну силу крони отримували вiд вживання в їжу живих сердець, живих мiзкiв i теплої кровi великих тварин. Поїдаючи їх, вони отримували i всю генетичну пам'ять з'їдених, а з нею i навички, вмiння, здiбностi, думки...
  Та справжнiми делiкатесами, якi робили кронiв практично всемогутнiми i безсмертними, були серця i мiзки, власне, самих кронiв. Тому час вiд часу вони i поїдали своїх дiтей, залишаючи лише кiлькох для продовження роду. Через те, що заборона на поїдання представникiв iнших кланiв все ще дiяла, а свої дiти народжувалися вкрай рiдко, генетики вивели рiзнi види гуманоїдiв найбiльш наближених за своїми смаковими якостями до кронiв. Цi гуманоїди, якi мали всього по чотири кiнцiвки i по одному обличчю, а отже й всього по двi мозкових пiвкулi, були названi делiкатесами.
  Делiкатеси виявилися дуже вразливими, тривалiсть їх життя на рiзних планетах варiювалася вiд п'яти до сорока рокiв (у земному вимiрi), та й розмножувалися вони набагато гiрше, нiж iншi тварини. Проте енергiї вiд вживання навiть одного делiкатесу додавалося набагато бiльше, нiж вiд цiлого стада величезних заврiв. Недарма за одну середню популяцiю делiкатесiв, що складалася з двадцяти дорослих особин i п'яти дитинчат, можна було купити цiлком пристойниу, придатну для розведення життя планету.
  На тi пам'ятнi Збори Крон-Батько клану Нотарiусiв по iменi Нот викликав сiмох своїх живих дiтей. Дiючи суто iнтуїтивно, а може, керуючись генетичною пам'яттю одного зi своїх предкiв, Зев тодi знищив все живе на своїй планетi, в тому числi i цiлу популяцiю делiкатесiв - двадцять двох дорослих мохнато-хвостатих гуманоїдiв, якi живуть на деревах, i чотирьох їх дитинчат. Саме тому йому вдалося прикрити телепатичним бар'єром свою збiльшену силу i на якийсь час приховати її вiд Крона-Батька. Саме ця сила i не дала Ноту з'їсти його в числi перших.
  Прикувавши телепатичними путами своїх синiв в особистому Храмi, Нот одразу ж з'їв чотирьох з них i виконав танець-екстаз на їх кiстках. Огорнувши себе захистом, вiн впав у сплячку, щоб народити дванадцять дiтей. Поки батько перебував у передпологовiй сплячцi, Зев з'їв решту двох своїх братiв i придбав їх силу. Свiй танець Зев виконував пiд потужне хропiння Засновника. Звичайно ж, цiєї сили було недостатньо, щоб здолати Крона-Батька, але постояти за себе Зев вже цiлком мiг.
  Нот розродився дванадцятьма дiтьми i одразу ж виявив, що годувати їх нiчим - всього один син, що залишився, хоча i не мiг подолати силу тяжiння Батька, щоб втекти, залишався закритим для телепатичного жертвопринесення. Ослаблений пологами Крон-Батько одразу же з'їв шiстьох новонароджених, щоб набратися сил, але i це йому не допомогло.
  - Щойно ти заснеш, я з'їм твоїх дiтей i стану набагато сильнiшим! - Заявив осмiлiлий Зев. - Можливо, менi навiть вдасться з'їсти тебе i стати Другим Кроном-Засновником!
  Загроза була серйозною, тому Нот, засновник клану Нотарiусiв, вирiшив укласти Угоду з власним сином: вони домовилися, що Крон-Батько Нот залишить Крон-Синовi Зеву життя взамiн на те, що той буде годувати Батька i його нових дiтей протягом часу, необхiдного для досягнення ними зрiлостi, делiкатесами, зiбраними на планетах загиблих братiв. Якщо у Зева була всього одна планета, то у деяких з його братiв було по двi, i всi вони розводили делiкатесiв.
  Цiлих дев'ять земних рокiв Зев збирав на вiсiмнадцяти планетах делiкатесiв-гуманоїдiв: i пухнастих, якi жили на деревах; i голих, водоплавних; i покритих легким пухом, прямоходячих; i крилатих, що живуть високо в горах. Не забував вiн i про себе: по-перше, необхiдно було поповнювати свiй запас сили, а по-друге, по кiлька пар рiзних видiв делiкатесiв йому вдалося переправити на свою планету, щоб вiдновити свої популяцiї. Не прижилися у нього тiльки гiрськi крилани. Крiм того, вiн оформив право власностi на планети тих своїх братiв, яких з'їв. Таким чином, пiсля закiнчення термiну Угоди, у нього було чотири планети, заселенi делiкатесами i деякими видами великих тварин. На дрiб'язок Зев не розмiнювався.
  Крону-Батьковi тодi вдалося зберегти свiй статус Засновника i шiстьох дiтей, мiж якими вiн розподiлив чотирнадцять планет, що звiльнилися.
  ***
  Маючи такий досвiд, Зев i набирався зараз сил. Коли вiн покiнчив з хижаками i травоїдними, настав час гуманоїдiв. I хоча вони не дуже живучi i погано розмножуються, в трьох популяцiях на планетi Зева налiчувалося по тридцять-сорок дорослих особин i приблизно по десятку дитинчат. Нiколи i нiхто не з'їдав одразу стiльки делiкатесiв, сили у Зева зростали майже в геометричнiй прогресiї.
  Спорожнiлу планету Зiв одразу ж продав, придбавши невеликий, але дуже потужний зорелiт, i вирушив до планет, якi ранiше належали його братам. Одну з них вiн спустошив повнiстю, що дало йому сил народити власних дiтей. Дванадцятеро малюкiв довелося вiдгодовувати тваринами i делiкатесами з третьої планети. Коли вони трохи пiдросли i набули деяких сил, Зев всiх їх з'їв, ставши ще бiльш сильним.
   Розпродавши всi планети, Зев вивiз з них по кiлька пар тварин i велику популяцiю прямоходячих делiкатесiв на планету Великого Храму, де вiддав залишки своїх багатств Жерцям-Зберiгачам, з умовою, що якщо вiн не повернеться пiсля "Зборiв", вся ця їжа дiстанеться Великому Храму.
  До речi, Храмами у кронiв називають пункти приготування i прийому їжi, щось на кшталт наших ресторанiв, а Великий Храм вiдомий тим, що на ньому подають тiльки рiзнi види делiкатесiв. Жерцi (вiд слова "жерти" - тобто, кулiнари) Великого Храму придумують i розробляють все новi i новi способи подачi страв, тим самим полiпшуючи їх смаковi i енергетичнi якостi.
  По дорозi до планети Крона-Батька, Зев вловив слабкий сигнал одного зi своїх братiв - Геста, який намагаючись накопичити сил для протистояння Батьковi, теж знищував все живе на своїй планетi. Зев запропонував Гесту укласти тимчасовий договiр i вдвох вони здолали третього брата. Договiр не був закрiплений генетично, тому вже на пiдльотi до Храму Батька, Зев порушив його i з'їв Геста. Так само вчинив i ще один з його братiв - Деметр.
  Таким чином, на "Збори" прибуло всього п'ятеро синiв Крона-Батька, проте дуже сильних. Деметр не здогадався створити ментальний захист, а навпаки, навiть хизувався своєю силою, тому Крон-Батько, вирiшив з'їсти його першим. Отриманої енергiї йому цiлком вистачило, щоб накритися захистом i народити дванадцять дiтей. Поки вiн перебував у сплячцi, Зев з'їв всiх дорослих братiв i став чекати пробудження Батька.
  - Ти хороший син! - Вигукнув Нот, прокинувшись. - Вже другий раз ти примудряєшся стати менi майже рiвним!
  - Так, менi вдалося з'їсти i засвоїти гарнi геноми, я придбав багато корисних знань, здiбностей i навичок. - Гордо вiдповiв Зев.
  - Тому я й не буду з тобою змагатися, а, як i минулого разу, запропоную Угоду.
  - Цього разу лише життя менi замало. - Заявив Зев. - Я хочу бiльшого.
  - I ти, справдi, гiдний бiльшого! Я пропоную тобi Великий Бiй за Життя напередоднi наступних Зборiв. Переможець стане Кроном-Засновником. Саме вiн розселить своїх дiтей по планетах Великого Космосу i буде отримувати найбiльшi i найдорожчi Нотарiальнi Контракти.
  - Приваблива пропозицiя. Та я нещодавно припинив всю свою нотарiальну дiяльнiсть i, щоб гiдно дожити до наступних Зборiв, для початку менi необхiдна якась вартiсна "Справа".
  - Вибирай будь-яку! - Кивнув Крон-Батько головою на величезну золоту чашу, встановлену на тринозi у робочiй нiшi Храму i наповнену сяючими кристалами "Справ".
  Зев пiдiйшов до чашi, опустив у неї руку, поводив рукою по дну, перевертаючи i перемiшуючи кристали, i витягнув один з них назовнi.
  - Отже, я отримую Великий Бiй на наступних Зборах, коштовну нотарiальну Справу i Життя. А що натомiсть?
  - А натомiсть я хочу, щоб мої новi дiти отримали твої гени.
  - Але ж тодi!...
  - Життю твоєму нiщо не загрожуватиме! - Поспiшив заспокоїти Зева Батько. - Я навiть подiлюся з тобою трьома дитинчатами! Трьох з'їм я сам, трьох з'їси ти - все порiвну! А решта шестеро будуть щодня (доба у кронiв триває близько десяти рокiв за земним часом) виїдати по одному твоєму серцю, по однiй печiнцi, по однiй нирцi, по однiй легенi i по однiй заднiй пiвкулi мозку, випиваючи при цьому трохи твоєї кровi. За нiч ти зможеш вiдновитися i вiддати на поталу iншу пару, поки триватиме регенерацiя.
  - Але ж я буду вiдчувати неймовiрний бiль! - Вигукнув iз жахом Зев.
  - А хiба вiн не вартий нашої Угоди?
  - Так, заради такої Угоди можна i потерпiти... Скiльки часу ти просиш для своїх дiтей?
  - Трохи, щоб у них вистачило сил розлетiтися по планетам, якi я їм дам. Скажiмо... сто двадцять (земних) рокiв.
  - Згоден! Угоду закрiплюємо генетично.
  Закрiпивши Угоду, Зев улiгся на кам'яний стiл-лежанку в центрi Храму i вiддав себе на поталу своїм новонародженим братам...
  ***
  Пiсля закiнчення обумовленого термiну Зев, прихопивши з собою чесно зароблену "Справу", одразу ж вiдправився вiд'їдатися на планету Великого Храму. Там вiн i розгорнув iнформацiю, що зберiгалася у кристалi.
  "Справу" було укладено з представником клану Фермерiв по iменi Калi. Колись, сподiваючись вберегтися вiд поклику на Збори свого Батька Сiрiса, той спорядив Експедицiю до найдальших околиць Осяжного Космосу i, судячи з матерiалiв "Справи", навiть залетiв у середину Неосяжного Космосу. Подорожуючи ним, вiн натрапив на планету, вже засiяну генним матерiалом кронiв. Еволюцiя вивела на планетi безлiч видiв бiлкових об'єктiв, в тому числi i кiлька видiв делiкатесiв. Розмножувалися продукти тут досить добре, хоча до зрiлостi доживало не все потомство.
  Калi був хорошим Фермером, а в його Експедицiї був хороший Генетик.
  - Треба посилити дiю слогану "Плодiться та розмножуйтеся" - Запропонував Калi. - Давай зробимо так, щоб великi тварини i делiкатеси могли давати потомство кожного року.
  I генетику це вдалося! Поки вiн змiнював за допомогою штучних вiрусiв геноми їжi, iншi члени Експедицiї - Будiвельники, Iнженери, Жерцi i так далi створювали необхiдну iнфраструктуру на планетi, яку Калi назвав Террою. В рiзних її точках, на рiзних материках були побудованi великi Храми, встановлена система зв'язку, збудованi та обладнанi видобувнi i переробнi комплекси цiнних матерiалiв, облаштованi майданчики для космiчних кораблiв. Коли все це було готово, Калi, оплативши виконанi роботи великою кiлькiстю делiкатесiв, вiдпустив всiх членiв своєї Експедицiї, крiм Генетика Катлiпоки.
  Катлiпока, отримавши дозвiл на будь-якi дослiди, пiдвищив цiннiсть деяких видiв мiсцевих делiкатесiв, збiльшивши їх мозок i пiдвiвши їх смаковi якостi ще ближче до кронiв. Цi види почали навiть розвивати деякi подоби спiльнот, розробляючи для спiлкування щось схоже на мову.
  Через те, що до Терри не доходило ментальне поле Батька-Засновника Сiрiса, сам Калi став Батьком-Засновником на Террi. Народивши дванадцять дiтей, вiн розподiлив мiж ними всi землi Терри, щоб вони випасали i вигодовували стада i зграї їжi. Життя налагоджувалося, як на Раї - мiфiчнiй першопланетi кронiв, на якiй всього було в достатку i здiйснювалися будь-якi бажання. Варто було Калi i Катлiпоцi захотiти їсти, як дiти Калi влаштовували розкiшний бенкет, обставлений за найвишуканiшими, з кулiнарної та естетичної точки зору кронiв, мiрками.
  - А що, якби нам вдалося подовжити життя делiкатесiв до дванадцяти десяткiв мiсцевих рокiв? - Якось пiсля ситного бенкету розмрiявся Калi. - Тодi кожен з них мiг би навести бiльше ста поколiнь, а тi - ще по стiльки... Уявляєш, яке б у нас з'явилося поголiв'я?! Думаю, при сприятливих умовах, воно б зросло до декiлькох мiльйонiв. Ми б могли налагодити торгiвлю з Великими Храмами всього Космосу.
  - Так... Тодi б нам знадобилося бiльше кронiв на планетi для їх обслуговування, а вони теж їли б частину продуктiв. - Наблизив мрiї Калi до реальностi Катлiпока.
  - Отже, треба зробити так, щоб делiкатеси самi себе випасали й самi збиралися б у великi зграї, щоб їх не треба було розшукувати.
  - Для цього треба, щоб вони не бiгали по планетi у пошуках їжi.
  - А в чому проблема? Давай дамо їм таку їжу, за якою не треба бiгати! Нехай виробляють її бiля своїх закрiплених стоянок.
  - Ти ще скажи, що вони самi повиннi себе готувати i подавати нам у Храмах! - Засмiявся Катлипока.
  - А що?! Нехай так i буде! Подумай над цим!
  I Катлiпока подумав. За допомогою внесених у геноми делiкатесiв штучно створених вiрусiв, вдалося перебудувати їх спосiб харчування на змiшаний. Це дало поштовх для створення нових рослин, якi годилися в їжу делiкатесам i за якими не треба було бiгати. Сам Калi i його дiти прилiтали до великих зграй делiкатесiв, давали їм новi рослини, навчали вирощувати цi рослини, готувати з них їжу, а заодно i будувати постiйнi поселення. Натомiсть вони вимагали вiд делiкатесiв жертву - серця, мозок i кров деяких їх представникiв. В умовах збiльшення чисельностi популяцiй делiкатеси з радiстю на це погодилися.
  А от зi створенням з їх числа Жерцiв вийшла деяка заминка. Працюючи над всеїднiстю делiкатесiв, Катлiпока встановив обмеження на канiбалiзм, щоб вони не могли поїдати собi подiбних, залишаючи все своїм творцям-кронам. Тому i вбивати собi подiбних, влаштовуючи жертвопринесення, вони не могли. Довелося на пiдставi первинного матерiалу створити нову породу - делiкатеси-жерцi. В їх мозок були внесенi всi кулiнарно-естетичнi напрацювання кронiв, а також залишено поле для еволюцiї цих здiбностей. Тепер жерцi-делiкатеси самi придумували сценарiї, обряди, атрибутику жертвоприношень i влаштовували бенкети не гiрше, нiж у Великих Храмах. А натомiсть вони отримали деякий доступ до знань i технологiй кронiв, можливiсть допивати залишки кровi жертв i доїдати їх м'ясо.
  Кiлька десяткiв тисяч рокiв Терра нагадувала мiфiчну Раю. Делiкатеси плодилися i розмножувалися в такiй кiлькостi, що довелося найняти аж два вантажних човника для торгiвлi з Великими Храмами. На самiй Террi жерцi-делiкатеси влаштовували чудово iнсценованi бенкети, використовуючи для жертвоприношень не тiльки стандартнi столовi прилади кронiв, але й свої власнi, винайденi ними iнструменти. Приготування жертв присмачували витонченими садистськими методами, додаючи їжi ще бiльше смакових i енергетичних вiдтiнкiв. Здавалося, фантазiї жерцiв немає меж. У цих райських умовах Калi навiть дозволив Катлiпоцi народити своїх дiтей, щоправда, залишити живими тiльки двох.
  Як Батько-Засновник нової династiї Фермерiв, Калi склав власний Заповiт, в якому всi права на Терру, її фауну i флору повиннi були дiстатися останньому з клану Фермерiв, i вiдправив iнформацiйний кристал зi "Справою" найдорожчому Нотарiусу Всесвiту - Крону-Засновнику Ноту. А через кiлька тисячолiть кристал раптом активувався, даючи зрозумiти, що Калi перестав iснувати, а його майно повинно перейти спадкоємцям.
  Абсолютно випадково, з безлiчi "Справ" Зев обрав саме цю, яка обiцяла неймовiрнi багатства. Не гаючи часу, Зев одразу ж взявся за пошуки тих самих спадкоємцiв. Сигнал, посланий за координатами Терри, там нiкого не виявив. Можливо, Калi сам з'їв своїх дiтей перед загибеллю. Отже, спадкоємцiв належало шукати тут, в Осяжному Космосi.
  ***
  Iнформацiйна система показала, що спадкоємець залишився тiльки один. Перемiгши у Великому Бою власного Батька-Засновника Сiрiса, його останнiй син Гер сам отримав право називатися Батьком-Засновником Фермерiв. Правда, на це пiшли всi його ресурси i вiн вирушив на планету-заповiдник для бомжiв. Такi планети з безлiччю дрiбних тварин розкиданi по всьому Осяжному Космосу. Запастися великою енергiєю на них неможливо, але тимчасово перекантуватися i прийти до тями пiсля Великої Битви могли всi, хто цю Битву переживав. Гер пережив i тепер вiв жалюгiдне iснування, харчуючись всiлякими крисоликами, мишланами та iншим дрiб'язком. Єдиною втiхою було те, що його самого тепер нiхто не мiг з'їсти.
  Нотарiус Зев запросив пошук, i йому одразу ж видали координати планети, на якiй знаходився його клiєнт - Батько-Засновник Фермер Гер, спадкоємець останнього зi своїх братiв - Фермера Калi. Висадившись на бомжатнику, Зев перемiстився на ментальний маяк Гера.
  Гер в цей час вже проковтнув серце i мозок крихiтного мишлана, витягнувши їх просто пальцями, бо столовi прилади були занадто великими для такого дрiбного звiра, i приступив до висмоктування кровi, впившись у жертву просто зубами. Видовище було жалюгiдним i огидним, нiякої естетики, яка б надала їжi бiльшого енергетичного забарвлення i смаку.
  - Фу! - Не стримався Зев i вiдвернувся.
  - Вибачте, обставини. - Засоромився Гер i, вiдвернувшись в iнший бiк, за кiлька секунд досмоктав свою жертву i вiдкинув спорожнiлу тушку в кущi. - З якого приводу я знадобився Нотарiусу?
  - З приводу спадщини.
  - Вiд кого? У Великiй Битвi з моїм Батьком Сiрiсом ми знищили всiх його дiтей та всю живнiсть на їхнiх планетах i розпродали за енергетичних делiкатесiв самi планети. Звiдки могла взятися спадщина?
  - Ви щось знаєте про одного зi своїх братiв - Калi?
  - Калi втiк в Неосяжний Космос i загинув там, бо його ментальний зв'язок з Батьком-Засновником пропав. Ставши Батьком-Засновником, я цього зв'язку теж не вiдчув, отже, нiкого в живих не залишилося. Хiба не так?
  - Абсолютно вiрно, Калi теж загинув. Але в глибинах Неосяжного Космосу у нього залишилася планета, населена величезною кiлькiстю делiкатесiв. Цю планету вiн заповiв Останньому Фермеру, тобто вам.
  - Угу... Планета, заселена делiкатесами. Таке менi не завадить... От тiльки одна заковика - у мене немає коштiв на органiзацiю далекої експедицiї.
  - Я можу дати вам такi кошти! - Одразу ж озвався Зев. - А ви заплатите менi делiкатесами.
  - Платити доведеться i Будiвельникам, i Iнженерам, i Жерцям, i Генетикам, i...
  - Нiкому платити не доведеться! Планета вже оснащена всiм необхiдним, а Жерцi виведенi з самих делiкатесiв.
  - Як це? - Здивувався Гер. - В iсторiї кронiв ще не було такого, щоб їжа сама себе готувала i подавала.
  - На цiй планетi все влаштоване саме так.
  - Планета, випадково, не Раєю називається?
  - Нi, вона називається Терра, але дуже схожа на мiфiчну Раю.
  У голодних шлунках Гера загарчало i вiн склався навпiл вiд болю.
  - Вибачте, я щось погано мiркую. Недостача енергiї притуплює мiзки. Не могли б ви, як ласку, яку я, зрозумiло, потiм сповна оплачу, злегка вiдгодувати мене чимось поживнiшим, нiж мишлан?
  - Звичайно, звичайно! - Вигукнув Зев. - Прошу негайно на мiй корабель, ми полетимо на Великий Храм!
  Кажучи це, Зев пiдхопив Гера, що почав впадати у голодний анабiоз, на руки i телепортувався до свого зорельоту. Через кiлька днiв вони вже сидiли в трапезному залi Великого Храму i насолоджувалися делiкатесами. Зев згодував Геру бiльше половини своїх їстiвних запасiв, перш нiж той повернув свою колишню силу. Виконавши хитромудрий ритуальний танець, в якому руки так миготiли, що, здавалося, їх не чотири, а штук десять, вiн змiг, нарештi, переглянути матерiали спадкового Кристала.
  Пiсля напруженої роботи розуму компаньйони знову пiдкрiпилися делiкатесами з запасiв Зева.
  - Коли летимо? - Весело пританцьовуючи i виробляючи неймовiрнi па своїми чотирма руками, двома ногами i двома крилами, запитав повеселiшавший Гер.
  - Та хоч завтра! - Вiдповiв пританцьовуючи поруч Зев. - Зорелiт у мене є, невеликий запас делiкатесiв теж. З мiсцевими Жерцями я розплатився, нас нiщо не затримує. Полетимо в напiванабiозi, на пiдльотi до планети вiдгодуємося iз запасiв, народимо собi на допомогу дiтей, а там...
  - А там нас чекає Рай! Делiкатеси самi будуть себе готувати i влаштовувати нам бенкети!...
  I самi крони, i запас делiкатесiв занурилися в анабiоз до самої Терри. Вже на пiдльотi до її орбiти, Зев i Гер вийшли з анабiозу i з'їли половину припасiв. Сканування планети показало, що делiкатесiв на нiй бiльше семи мiльярдiв! Такої кiлькостi їжi навiть на вдесятеро бiльших планетах неможливо було уявити! Причому, тут делiкатеси були домiнуючим видом тварин. Жили вони великими спiльнотами по кiлька сотень тисяч i навiть мiльйонiв особин в дивних поселеннях, забудованих величезними будiвлями, схожими на коробки i вежi.
  Перш нiж висадитися на райську планету, крони вирiшили народити собi помiчникiв, а тому впали в передпологову сплячку. Народивши по дванадцять синiв, вони разом з потомством доїли все, що залишалося, i через деякий час були готовi до висадки.
  
  3. Земля. Наш час.
  Коли я вийшла з ванної, Валерка вже мирно сопiв на диванi. Прикривши його пледом, я пiшла до спальнi...
  А з ранку вся Земля виявилася окупованою. Над кожною країною завислi новi "Сонця", а з них на кораблях спустилися "боги". Всi телеканали транслювали цих прибульцiв. Вони були високими, бiльше двох метрiв, мали по два обличчя - спереду i ззаду. Обличчя роздiлялися широкою смугою короткого густого синього хутра, що переходив у такi ж хутрянi плащi за спинами. Шкiра у прибульцiв теж була темно-синього кольору, очi - чорнi, зуби - гострi i бiлi, язики - темно-червонi. При розмовi язик переднього обличчя постiйно висовувався i звисав нижче пiдборiддя, ззаду язик ховався за зубами зловiсно усмiхнених вуст. У них було по двi ноги i по чотири руки - по парi рук i нiг, тазового пояса i пара рук, плечового пояса. А хутрянi плащi за спинами раптом розкладалися у величезнi крила. Зовнiшнiх статевих ознак у них не спостерiгалося, тому важко було зрозумiти, хто з них чоловiк, а хто жiнка. А може, вони взагалi не мали статi? З одягу на них були тiльки короткi спiднички, а на ногах - сандалi. I дуже багато прикрас: намиста, браслети на руках i ногах, короткi спiднички з безлiччю золотих ланцюжкiв, прикрашених дзвiночками, каблучки, сережки, дивнi головнi убори з безлiччю дорогоцiнних каменiв i якогось дивовижного пiр'я... При будь-якому русi i ланцюги, i дзвiночки видавали мелодiйний дзвiн, який можна було б назвати приємним, якби не знати, вiд кого вiн йшов.
  Зрозумiло, звичайнi будинки їм не пiдходили, тому вони зайняли всi великi споруди: театри, музеї, критi стадiони, виставковi комплекси i так далi, якi тепер називалися "храмами".
  Звичайно, богами їх нiхто не називав, всi розумiли, що це якiсь iншопланетяни. Уряди не сидiли склавши руки, поки нас завойовували. Вони посилали до "сонячних кораблiв" винищувачiв, намагалися їх бомбардувати, запускали до них ракети з боєголовками... Але все це просто зникало. Чим бiльше намагалися можновладцi вiдстояти незалежнiсть своїх держав за допомогою вiйськ, тим бiльше потiм на головних площах великих мiст влаштовувалося урочистих жертвопринесень людей у вiйськовiй формi.
  Якщо спочатку ми дiзнавалися про них тiльки з теленовин, як факт, що вже здiйснився, то вже через пару тижнiв жертвопринесення стали здiйснюватися при величезному скупченнi народу. Поки в жертву приносилися вiйськовi, цивiльне населення могло бути спокiйним. Про це навiть оголосили по телебаченню. Але всiх людей, якi опинялися вiд площi в радiусi до двох кiлометрiв, нiби тягнуло якоюсь силою до "храму", i чинити опiр їй було неможливо.
  - Їм що, глядачi обов'язково потрiбнi? - Дивувалася я.
  - А може, так смачнiше. - Розмiрковував Валерка. - Так сказати, кулiнарна естетика. Адже можна просто навалити в тарiлку картоплi i кинути туди котлету, а можна в ресторанi отримати красиво сервiроване блюдо, прикрашене зеленню i соусом...
  Валерка тепер не залишав мене нi на хвилину. Вiн остаточно перебрався в мою квартиру, хоча i продовжував спати на диванi у вiтальнi. Через те, що необхiднiсть розшукувати "пропашок" сама собою вiдпала, вiн вирiшив стати моїм особистим охоронцем. Разом зi мною вiн ходив до Крiоцентру, щодня проводив ревiзiю "холодильника" i записував результати в спецiальний блокнот, на обкладинцi якого великими лiтерами вивiв "КОНСЕРВИ".
  Сам Крiоцентр тепер налiчував бiльше десяти пiдземних поверхiв, майже повнiстю заповнених "пацiєнтами". I хоча людей заморожували повнiстю оголеними, за татуюваннями на руках ми розумiли, що всi вони - вiйськовi. Коли всi десять пiдземних поверхiв повнiстю заповнилися, новi надходження припинилися.
  - Склад НСЗ заповнений. - Констатував Валерка.
  - Який ще НСЗ? - Не зрозумiла я.
  - Недоторканний Стратегiчний Запас. - Пояснив Валерка. - Так завжди роблять. Якщо раптом їжа закiнчиться, то її можна буде взяти в НСЗ.
  - Ти впевнений, що люди - це їжа?! - Жахнулася я.
  - Абсолютно! - Пiдтвердив Валерка.
  Iгоря Стрельникова тримати в лiкарнi бiльше не мало сенсу, i ми його вiдпустили. Разом зi своєю нареченою Iнною вiн вже на третiй день прийшов у наш Крiоцентр i запропонував свою допомогу.
  - Чим же ви можете нам допомогти? - Дивувалася я.
  - Нiчого, нехай просто посидять, поспостерiгають. А потiм, може, i знадобляться. - Вiдповiв Валерка.
  Поки допомога Iгоря та Iнни полягала у походах по магазинах "за їжею", як говорив Валерка, у переглядi теле та iнтернет-новин, у набiгах за "пацiєнтами", яких я розморожувала по одному-два на день.
   - Крапля в морi... - Розмiрковував Валерка. - Галю, а може, поки їх i не треба розморожувати? Адже з ними у такому виглядi нiчого не трапиться?
   - Теоретично, вони можуть лежати так i кiлька сотень рокiв. Але якщо, як ти кажеш, це консерви, у будь-який момент їх можуть з'їсти.
   - А навiщо їсти консерви, якщо уряди кожного дня посилають все новий та новий свiжак у виглядi вiйськових?! Думаю, в замороженому виглядi вони знаходяться у бiльшiй безпецi.
   I ми припинили розморожувати людей. Я знову взялася за дослiди над щурами. Тепер мене бiльше цiкавили останки ретровiрусiв, якi колись вбудовалися в ДНК живих органiзмiв i якi викликали активнi мутацiйнi процеси. В якостi гiпотези на задньому фонi пiдсвiдомостi складалася iдея, що цi ретровiруси вводилися кимось свiдомо для отримання якихось потрiбних їм якостей...
   Нiкого з працiвникiв Крiоцентра iнопланетяни не викрадали. Тому i Валерка, i Iгор з Iнною продовжували кожного дня приходити до мене на роботу.
   - Так, Штаб по боротьбi з прибульцями зiбрався! - Оглядав вранцi нашу команду Валерка. - Все в повному порядку, пора снiдати!
   Iнна та Iгор, якi купували по дорозi до Крiоцентру продукти, одразу ж приймалися за приготування снiданку в лабораторних умовах.
   - Набридло вже називати їх прибульцями чи iншопланетянами! - Запиваючи бутерброд чаєм, вигукнула Iнна. - Пора придумати їм якусь назву.
   - Хлебальники! - Вигукнув Iгор. - Тому що вони хлебчуть кров.
   - Нi, краще Синюшники! - Заперечила я. - Тому що у них шкiра синя.
   - Синюшники занадто довго... Нехай будуть Синцi! - Запропонував Валерка.
   - Синцями алкашiв називають. - Не погодилась Iнна.
   - Тодi - Синюки! - Пiдсумував Валерка, i ми всi з ним погодилися.
   - То ж як ми будемо з цими Синюками боротися? - Поставив Iгор питання, яке давно нас мучило.
   - Вiдкритим шляхом з ними боротися не можна, одразу на жертвопринесення потрапиш... - Задумливо пробурмотiв пiд нiс Валерка. - Треба придумати щось iнше...
   - Придумуй, будь ласка, швидше! - Благально складаючи руки, попросила я. - Бо скоро вiйськовi закiнчаться i цi Синюки вiзьмуться за нас!
   - Гаразд, треба пiдiйти до них ближче. Ворога треба знати в обличчя, а не тiльки з телеекрану!
   Жертвопринесення, що здiйснювалися спочатку щодня, потiм через день, ставали все рiдше. Тепер вони вiдбувалися раз на тиждень, проте бiльш витончено. Телеекран, вiд якого ми чомусь не могли вiдiрватися, показував все бiльш i бiльш iнсценованi садистськi дiйства з рiзних країн.
   - Наїлися, мабуть. - Вголос подумав Валерка. - Тепер їм естетику подавай.
   - Це нiби у них проходить конкурс на кращого садиста. - Зауважив Iгор.
   - Або на кращого кулiнара. - Припустив Валерка.
   Ми з Iнною тiльки перезиралися i мовчали.
   - Вирiшено! Йдемо на конкурс! - Ляснув Валерка в долонi так, що ми аж пiдскочили.
  ***
   Найближчої суботи з самого ранку ми вирушили до площi. День був похмурий, Сонце зовсiм не могло пробитися крiзь щiльнi хмари, з неба накрапав противний осiннiй дощ. Щойно ми звернули на Фонтанну Алею, що прямою стрiлою пролягає вiд унiвермагу до театру, як вiдчули непереборний потяг, що змушував йти до площi.
   - Схоже на масовий гiпноз. - Констатував Валерка, не вiдпускаючи моєї руки у натовпi.
   Iгор з Iнною йшли впритул за нами, також тримаючись за руки. Пару разiв ми заради експерименту намагалися вибратися з натовпу, але потяг до центру вiд цього ще бiльше посилювався, набуваючи больового забарвлення у мозку.
   - Та ладно! - Крiзь зчепленi через головний бiль зуби процiдила я. - Давайте вже не рипатися, все одно збиралися подивитися.
   Проштовкавшись крiзь натовп, ми опинилися у перших рядах глядачiв. Люди стояли, утворивши пiвколо перед театром. Рiвно опiвднi з неба пролунав якийсь неймовiрно моторошний звук i iнопланетне "Сонце" слiпучо засяяло на темному осiнньому небi, затягнутому хмарами. Дощ припинився.
   - Цi сонячнi кораблi висять не так вже й високо, у всякому разi, пiд хмарами... - Зазначив щось Валерка у своєму блокнотi.
   - Ох! - Рознеслося над площею.
   Весь натовп з широко вiдкритими очима вказував пальцями на театральнi сходи. Як з нiзвiдки, на них з'явилося п'ятеро "Синюкiв".
   - Це вони! - Вигукнув Iгор. - Зовсiм такi ж, як мої!
   - А як вони з'явилися? Щойно нiкого не було, i раптом - бац! - стоять... - Здивовано хлопала вiями Iнна.
   - Нiчого незвичайного. - Шепотiв Валерка. - Вiдволiкаючий маневр у виглядi спалаху на "сонцi", i, поки всi дивляться вгору, з'являються фокусники. Мабуть, вийшли з театру...
   Найголовнiший Синюк завис на своїх крилах у центрi i тiльки ритмiчно помахував ними, зберiгаючи злобно-байдужий вираз обличчя з висунутим язиком. Головний убiр з пiр'ям на ньому мав радiус близько метра. Двоє iнших, в уборах до пiвметра, стояли впiвоберта до нього i до нас, на двi сходинки нижче. Крила їх були складенi i плащами спускалися по спинах. У всiх своїх руках вони тримали великi золотi чашi.
   - Вiсiм чаш. - Занотував собi Валерка.
   Переднi їхнi обличчя дивилися на головного, а заднi пильно стежили за нами. Унизу, бiля початку сходiв, стояли ще двоє. Їхнi головнi убори були всього близько двадцяти сантиметрiв у дiаметрi. Стояли вони до нас спинами з темно-синiми плащами крил, але пильно спостерiгали за всiєю юрбою очима на заднiх обличчях. У середнiх та верхнiх руках у них були якiсь дивнi предмети.
   З неба пролунала жахлива мелодiя, переважно на басах, i на майдан виїхала вантажiвка Крiоцентра.
   - Це ж наш! - Вигукнула я.
   - Було ваше, стало наше. - Гiрко пожартував Валерка. - Думаю, привезли продукти.
   - Якi ще продукти?! - Обурилася я, не бажаючи, щоб вiн жартував у такiй обстановцi.
   - Сподiваюся, свiжi...
   Головний Синюк склав крила i опустився на верхню терасу.
   - Як це такi великi крила склалися у порiвняно невеликий плащ? - Пошепки запитала Iнна.
   - Мабуть, у них кiлька суглобiв, що згинаються у рiзнi боки. - Припустила я. - Склав, як парасольку.
   - Угу... - Знову щось позначив у блокнотi Валерка.
   З вантажiвки вийшли люди у вiйськовiй формi i ланцюжком потяглися до центру вiльного мiсця на площi.
   - Один, два, три... - Почав перераховувати їх Валерка. - Всього дванадцять!
   - Люблять вони це число... I в усiх мiфологiях це число теж грає важливу роль. - Згадала я.
   - Напевно, вони нам його i нав'язали, ще коли прилiтали першого разу... Нам бiльше пiдходить число десять - за кiлькiстю пальцiв на руках. - Авторитетно заявив Валерка.
   - А полоненi йдуть, як на парадi. I нiхто їх не змушує. - Зауважив Iгор.
   - А може, вони пiд гiпнозом! - Припустила я.
   В цей час вiйськовi встали у коло i почали роздягатися. Весь одяг вони склали в центрi кола i присiли навпочiпки. Одяг спалахнув i майже миттєво перетворився на купку попелу. Камiння, яким була викладена площа, придбало червонуватого вiдтiнку, а всi калюжi миттєво висохли. Я вiдчула тепло пiд ногами i опустила погляд вниз - абсолютно сухо, наче й не було нiякого дощу.
   Оголенi люди лягли на спини, ногами до центру, а головами назовнi, i взялися за руки. "Синюки" стали спускатися по сходах i наближатися до людського "циферблату". Деякi люди в натовпi почали закочувати очi, втрачаючи свiдомiсть, але продовжували стояти, затиснутi з усiх бокiв.
   - Зараз почнеться! - Вигукнув хтось праворуч. - Я вже третiй раз дивлюся...
   Нижнi "Синюки" з незрозумiлими iнструментами в руках пiдiйшли до "циферблату" з протилежних бокiв. Середнi стали бiля нього по центру i простягнули вперед чашi. Головний розставив в очiкуваннi руки, поверненi долонями догори.
   - Раз, два, три, чотири... У них по шiсть пальцiв на руках! - Штовхнув мене Валерка у бiк, продовжуючи записувати спостереження. - От i пояснення числа дванадцять!
   Цим поштовхом вiн вивiв мене з темряви, в яку я чомусь почала занурюватися.
   - Гей! Не здумай втрачати свiдомiсть! - Помiтив вiн мiй стан. - Ти ж науковець! Спостерiгаємо, записуємо, потiм будемо аналiзувати. Потрiбнi будь-якi подробицi. Повiр моєму досвiду, будь-яка дрiбниця може стати у нагодi.
   I я стала спостерiгати. Нижнi Синюки двома середнiми руками, прикрiпленими до тiла в тазової областi, за допомогою iнструментiв, схожих на трьохпелюстковi бутони лотосiв, одночасно розкрили груднi клiтини двох людей, що лежали на цифрах 9 i 3 людського циферблату, i вирвали з них по серцю. У цю ж мить їх верхнi руки за допомогою iнших iнструментiв зрiзали верх черепних коробок i вийняли мозок. Ще трипотливi серця i мiзки були опущенi в золотi чашi середнiх Синюков i переданi Головному у всi його чотири руки. Той по черзi проковтнув цiлком серця i тут же вiддав спорожнiлi чашi пiдлеглим. Було видно, як серця продовжують битися пiд тонкою синьою шкiрою в його шлунку. Потiм вiн неквапно згрiб язиком до рота i мiзки.
   - О, Господи! - Вигукнула Iнна. - Це ж вони так могли i тебе!... Добре, що заморозили на потiм... - I вона обхопила Iгоря за талiю, зчепивши руки замком i притулившись до нього всiм тiлом.
   Тепер я спостерiгала процес бiльш уважно. Ось головний Синюк закинув голову, перекинув над запрокинутою головою чашу, змiв з неї язиком тремтяче серце до рота i проковтнув його, не пережовуючи. Кiлька секунд прислуховування до биття у шлунку i знову ковток... Всього Головний з'їв шiсть сердець i шiсть мiзкiв.
   - Як так можна - їсти живих! - З вiдразою вигукнула Iнна.
   - А у нас теж живих їдять! - Тут же заперечив їй Валерка. - Багатiї з подачi французiв ковтають живих устриць, якi аж пищать, коли їх збризкують лимоном. А ще у них в ресторанах подають живих равликiв, що розповзаються по тарiлцi.
   - Точно! А у деяких народiв прийнято їсти живих комах, личинок усiляких, жучкiв-черв'ячкiв... - Пригадав Iгор.
   - А я у програмi "Свiт навиворiт" бачила, як в'єтнамцi ковтають ще живi серця змiй. - Згадала я.
   - От бачите, нiчого незвичайного! - Пiдсумував Валерка. - Просто тварини у всiх рiзнi.
   - Ми не тварини, ми люди! - Обурилась Iнна.
   - А може, вони так не вважають. - Похитав головою Валерка.
   Нижнi наближалися по колу один до одного, поки не зiйшлися на "12-ти годинах". При цьому вони не просто виймали серця, а тими ж iнструментами вставляли на їх мiсця якiсь предмети.
   - Насоси вставляють, пам'ятаєш, ми їх бачили. Напевно, для викачування кровi. - Шепотiв над моїм вухом Валерка.
   Пiсля цього нижнi Синюки перейшли до "цифри шiсть" i застигли в очiкуваннi. Моторошна музика стихла i в повнiй тишi на площi стало чути стогони i приглушенi крики ще живих людей, принесених у жертву таким жахливим способом.
   - Якось слабо вони кричать. - Зауважила я. - Я б, напевно, кричала на все горло.
   - А може, вони знаходяться пiд дiєю якогось наркотику? Та ще гiпноз. Думаю, у них знижений больовий порiг. - Припустив Валерка.
   Середнi Синюки пiдiйшли до жертв i почали зливати з людей кров у свої вже спорожнiлi чашi, по черзi запускаючи насоси. Всього з шести чоловiк Головний випив, вiрнiше, вихлебтав язиком, дванадцять чаш.
   - Якщо в кожнiй людинi в середньому по п'ять лiтрiв, то виходить тридцять лiтрiв. А в чашi, значить, помiщається два з половиною лiтри... - Пiдраховував у блокнотi Валерка.
   В цей час Головний, наївшись i напившись, пустився у танок, перестрибуючи в танцi через тiла вже мертвих людей. Причому його руки рухалися так швидко, що здавалося, нiби їх не чотири, а всi дванадцять.
   - Так ось чому iндiйцi малюють своїх богiв багаторукими!.. - Прошепотiла Iнна.
   Iншi Синюки взялися за людей другої половини циферблату. Чотирма пообiдали середнi i двоє дiсталися нижнiм. По мiрi насичення всi вони пускалися у танок, все голоснiше i голоснiше брязкаючи ланцюгами i дзвiночками, що прикрашали їх тiла.
   - Справжнi Крампуси! - Не витримала я.
   - Що за Крампуси? - Зажадав пояснень Валерка.
   - У нiмцiв i австрiйцiв є такий мiфiчний персонаж - Крампус. Вiн великий, темний, з висунутим довгим язиком i з рогами.
   - У цих рогiв немає. - Заперечив Iгор.
   - А може, у них головнi убори були схожi на роги. Крампуси були обмотанi безлiччю ланцюгiв з дзвiночками, якi постiйно дзвенiли. Прилiтав Крампус завжди на якомусь екiпажi i складав у мiшок дiтей, щоб потiм їх з'їсти.
   - Гурман! - Хмикнув Валерка.
   - А коли прийняли Християнство, вiн став прилiтати разом з Санта Клаусом на санях. Хорошим дiтям Нiколаус дарував подарунки, а поганих Крампус забирав у мiшок.
   - Зауважте, Синюки їдять лише переднiми ротами. Може, заднi у них не робочi? - Розминаючи затерплi вiд довгого стояння ноги, зазначив Валерка.
   - А що нам це дає? - Запитав Iгор, теж переступаючи з ноги на ногу.
   - Поки нiчого, iнформацiя для роздумiв...
   - Ноги вже ходять! - Зрадiла Iнна, значить, ми можемо звiдси забратися! - I вона почала пританцьовувати на мiсцi.
   - У Синюкiв по шiсть кiнцiвок: по двi ноги i по чотири руки. - Пiдказав Iгор Валерцi, який знову щось записував до блокнота.
   - А крила?! Чи ти їх за кiнцiвки не вважаєш? - Нагадала я. - Пiшли, - потягнула я Валерку за руку, треба звiдси вибиратися мерщiй.
   - У павукiв по вiсiм нiг... У мух - по шiсть нiг i два крила... - Задумався Валерка, роблячи за мною кiлька крокiв вiд центру площi. - Слухай, Галя, а комахи могли потрапити до нас вiд них, у перший їх прилiт?
   - Комахи цiлком земнi, у них геном майже такий самий, як у нас.
   - Ми що, генетично схожi на черв'якiв?! - Здивувалася Iнна.
   - У всього живого на Землi - i у людей, i у черв'якiв, i у актинiй яких-небудь, i навiть у рослин однi й тi ж самi набори генiв. Так би мовити, алфавiт один, тiльки тексти рiзнi. Одними й тими ж лiтерами можна описати i людину, i...
   Не встигла я договорити, як знову зазвучала моторошна музика, вiд якої всi люди на площi застигли з виразом жаху на обличчях. Я не могла поворушити не те що рукою або ногою, навiть моргнути не виходило. Поступово, у якомусь моторошному зацiпенiннi вся юрба затанцювала. Вiд "Сонця" до площi витягнувся тонкий промiнь i почав ковзати по натовпу, позначаючи то одного, то iншого золотистим свiтлом. Таке свiтiння з'явилося i на моїй головi...
  ***
   Прокинулася я лежачою на столi в якомусь дивному примiщеннi з темно-синiми стiнами, сiрою стелею i сiрою пiдлогою. Звiдкись зверху струменiло зеленувато-блакитне свiтло, тому все у примiщеннi набувало моторошного вiдтiнку. Я пiднесла до очей руку - вона теж була зеленувато-блакитною. "Я мислю, отже, поки ще iсную" - подумала я i одним ривком сiла на столi. Свiтло стало набувати жовтувато-бiлого вiдтiнку, поступово перетворюючись у звичне для мене денне, за стiною ритмiчно зазвучали баси. До кiмнати увiйшов (чи увiйшла?) Синюк у золотисто-срiблястiй спiдничцi i без пiр'я на головi.
   - Встати! - Гучним рокотом пролунав наказ невiдомою мовою.
   "Чому я його розумiю?" - промайнула думка - "А, мабуть тому, що саме вони дали нам прадавню мову, яка з часом трансформувалася у безлiч рiзних..."
   Синюк обiйшов мене з усiх сторiн, розглядаючи, обмацуючи i обнюхуючи, як якийсь оселедець.
   "I навiщо я йому знадобилася? У них що, вiйськовi закiнчилися?.."
   Нiби вiдповiдаючи на моє уявне запитання, Синюк заговорив:
   - У твоєму геномi виявленi залишки генiв Жерця. Необхiдно активувати твою генетичну пам'ять. Якщо ти будеш старатися, то зможеш стати Жерцем i служити нам. Якщо намагатися не будеш, тебе саму принесуть у жертву.
   "Гарненький вибiр: або стати садистом-вбивцею, або бути з'їденою живцем!" - подумала я.
   - Йди! - Пророкотав Синюк, i я вiдчула виразний поштовх, хоча вiн до мене не торкався.
   Поштовх був ментальним. Так, пiдштовхуючи мене у спину, Синюк провiв мене довгим звивистим коридором i заштовхнув у якесь величезне примiщення з арочною стелею. Примiщення було заповнене народом, що стояв уздовж стiн або сидiв просто на пiдлозi.
   - Згадуйте! Вiд того, як багато ви зможете згадати, залежить ваше життя! - Пророкотав Синюк i зник.
   Просто розчинився у повiтрi. А може, телепортувався? До речi, жодних дверей вiн не замикав. Тому я спробувала вийти з примiщення. Дзуськи, розмрiялася! Все примiщення було оперезане невидимим силовим полем, яке вiдштовхувало мене назад. I чим сильнiше я намагалася прорватися крiзь нього, тим сильнiше i болючiше било мене поле.
   "Гаразд, треба сiсти i заспокоїтися" - сказала я собi - "Що там я повинна згадати?..."
   I я згадала!...
  ***
   ...Я була Головним Жерцем в якомусь давньому чи то мiстi, чи то поселеннi. Наближався час Жертви.
   Якщо всього пiвроку тому ми з помiчниками просто падали вiд непосильної роботи, приносячи в жертву по декiлька сотень чоловiк на день, працюючи i вдень i вночi протягом декiлькох тижнiв, то останнiм часом вони стали не такими великими. Тепер було досить однiєї людини на тиждень.
   - "Привiт!" - Прошепотiла якась тiнь у моїй пiдсвiдомостi - "Тобi пощастило, що зараз на небi лише одне Сонце. Пiвроку тому їх було безлiч".
   - "Ти хто?" - Подумки запитала я.
   - "Я твiй предок" - Прошелестiло у вiдповiдь.
   Звiрившись з календарем, який подарували нам Боги, я переконався, що розрахував (адже я була жерцем-чоловiком) усе вiрно. Щойно перший промiнь сонця торкнеться верхiвки пiрамiди Храму Сонця, Бог прилетить за своєю жертвою. Сьогоднi це буде молодий воїн, узятий в полон п'ять днiв тому.
   Всi цi днi на честь полоненого влаштовувалися бенкети i танцi, йому подносились найласi шматочки оленини i зубрятины, на його шкiру наносилися вiзерунки-послання для принесених ранiше в жертву родичiв, душi яких тепер супроводжують Богiв в їх мандрiвках по небесам. Нiхто нi в нашому племенi, нi в сусiднiх не хотiв би померти своєю смертю, адже тодi душа потрапить у Миктлан - сумне царство мертвих, а потiм, через кiлька рокiв зникне без слiду. А в мандрах з Богами душi живуть вiчно - так кажуть Боги.
   Я приготував необхiднi iнструменти - предмети, що були данi Богами спецiально для жертвопринесень, i вiсiм золотих чаш. Пiсля цього взявся за розведення фарби. Фарба повинна бути однорiдною, без грудочок, не рiдкою i не густою, i синьою, як вечiрнє небо. Крiм того, в неї треба додати порошок з сушених мухоморiв i трав, який викликає легку ейфорiю i притуплює бiль.
   Вже при згасаючих зiрках помiчники привели до мене полоненого, i допомогли нам забарвитися - йому належало стати повнiстю синiм, як самi Боги, менi достатньо було пофарбувати лише обличчя i руки.
   Надiвши собi на голову вiнок з рiзнокольорового пташиного пiр'я i прихопивши все необхiдне, я повiв полоненого вгору, до вершини пiрамiди. Знизу долинав стриманий гомiн натовпу, що зiбрався в очикуваннi ритуалу. Коли ми зупинилися на верхньому майданчику, зiрки вже майже повнiстю згасли, небо почало сiрiти, подув легкий вiтерець. Я розклав iнструменти на жертовному каменi i втупився в горизонт, очiкуючи сходу.
   Ось з'явився перший сонячний промiнь i за моєю спиною почувся спочатку легкий передзвiн дзвiночкiв, а потiм i потужний помах крил - Бог вже височiв надi мною. Його м'якi крила, вкритi замiсть пiр'я хутром, склалися у широкий синiй плащ за спиною, довгий червоний язик висунувся в очiкуваннi ласощiв. Я змахнув руками, i люди бiля пiднiжжя пiрамiди заспiвали урочисто-веселу пiсню, пiдтупуючи в такт ногами i вiдбиваючи ритм руками. Я i моя жертва теж затанцювали.
   Спiвати i танцювати нас, звичайно ж, теж навчили Боги. Зрозумiло, нашi танцi i порiвняти не можна з божественими, але ми стараємося. А бiльше за всiх сьогоднi стараються родичi воїна, який взяв у полон жертву - адже їм випаде честь доїсти тiло вбитого пiсля того, як його кров'ю i серцем, насититься Бог.
   Бог ляснув у долонi, спiв припинився, всi завмерли. У повнiй тишi я пiдiйшов до полоненого i приставив ножа-бутона до його грудей. Легке натискання кнопки на рукоятцi - i нiж, проколовши груди, розкрився в них на три пелюстки. Знову натискання кнопки - бутон закрився, охопивши пелюстками серце, i я смикнув його на себе, одночасно пiдставляючи пiд трубку, що присмокталасяся до артерiї на мiсцi серця, одну з золотих чаш. У полоненого пiдкосилися ноги, i вiн зi стогоном упав навзнак на жертовний камiнь. Я пiдняв руку з серцем, яке продовжувало битися, над головою, щоб усiм було краще видно, голосно заспiвав i, поклавши його в iншу чашу, подав Богу. Бог узяв чашу спочатку двома нижнiми руками, потiм перехопив її двома верхнiми, пiдняв над головою i перекинув до вiдкритого рота. Лише одна мить - i я бачу крiзь синю шкiру, як серце полоненого б'ється всерединi Бога.
   Я спiваю все голоснiше. Цей спiв я придумав сам, щоб менi було не так моторошно здiйснювати обряд. Бог схвалив його i невдовзi зажадав подiбного i вiд iнших жерцiв, що виконують цей важкий обов'язок в iнших племенах.
   - Зi спiвом душа швидше потрапить у свiт Богiв. - Сказав вiн.
   Поки перша чаша наповнюється кров'ю, я беруся за рукоятку божественного ножа, натискаю на нiй червоний камiнь i зрiзаю невидимим лезом череп жертви. Тiло воїна здригається у конвульсiях, i в приготовану третю чашу падає ще живий мозок. Я подаю його Богу i замiнюю наповнену кров'ю першу чашу четвертою. По черзi менi вдається наповнити чотири чашi. Бог випиває з них ще теплу кров i, зiштовхнувши тiло вже мертвої жертви вниз, схоплюється на жертовний камiнь. Звiдкись з неба лунає музика i ситий Бог пускається у танок. Всi боги пiсля насичення обов'язково танцюють, i чим довше триває танець, тим бiльше задоволений Бог нашою жертвою. Темп його рухiв постiйно прискорюється, кiлькiсть його рук з кожним поворотом все збiльшується i збiльшується, досягаючи, мабуть, десяти. Дзвiночки на ножних i ручних браслетах, на головному уборi i в вухах, на ланцюжках, що прикрашають спiдничку, i на намистах дзвенять все голоснiше i мелодiйнiше. Всi люди спочатку стоять у зацiпенiннi, не в силах вiдвести поглядiв вiд цього заворожуюче-прекрасного танцю, а потiм i самi починають танцювати...
  Нарештi, Бог заспокоюється. Перш, нiж змахнути крилами i зникнути, вiн громовим голосом оголошує:
   - Наступного тижня я хочу прийняти вiд вас у якостi жертви жiнку, яка виношує дитину!
   Я вклоняюся, показуючи, що зрозумiв наказ. У нашому племенi зараз немає вагiтних, доведеться шукати жертву десь в iншому мiсцi. Боги люблять ковтати ще не народжених немовлят, вийнятих з утроби матерi. У вiдповiдь на мiй уклiн просто з неба до пiднiжжя пiрамiди падає мiшок з зерном - тепер у нас буде бiльше посiвного матерiалу. Iз зiбраного врожаю ми не тiльки зваримо ритуальне пиво, але й зможемо залишити собi на їжу. Будь моя воля, я би все зерно витрачав тiльки на їжу та посiв, але Боги вимагають вживання пива - цей ритуальний напiй змушує нас веселитися навiть проти волi.
   Я спускаюся по сходах до тiла вбитого. На його обличчi застигла щаслива посмiшка - ще б пак, адже вiн вiдправився разом з Богом у дивовижнi мандри! Мої помiчники викочують бочки з пивом, всi люди по черзi пiдходять до неї, зачерпують пиво долонями i п'ють. Ланцюжок танцюючих людей, що коло за колом проходить повз бочку, буде витися навколо пiрамiди, поки родичi воїна, який забезпечив нинiшню жертву, не закiнчать ритуальну трапезу. Я на цiй трапезi - головна особа, менi дiстанеться найважливiше, те, що i за життя наблизить мене до Богiв...
  ***
   Зiбравши всю свою волю, я сiпнулася i виринула з цих страшних спогадiв. Ще трохи, i я б з'їла людину! Бр-р-р!!! Нiчого собi, дав Господь предка! Мало того, що приносив жертви богам, так ще й сам їх доїдав!.. А з iншого боку, не вiн, так його...
   Я озирнулася. Деякi люди навколо перебували у трансi - мабуть, теж щось згадували, дхто так само ошелешено озирався, як я, а дехто просто сидiв, стояв, або лежав з приреченим виглядом. Нiкого нi про що запитувати не хотiлось. Я вирiшила ще трохи "прогулятися" по коридорах пам'ятi, не надто заглиблюючись, i знову закрила очi.
   Представивши свiй мозок у виглядi нескiнченного лабiринту звивистих коридорiв, я подумки попливла вздовж одного з них. Час вiд часу в стiнах коридору траплялися дверi. Я вiдкривала деякi з них i заглядала в середину темних примiщень. Причому на всьому шляху мене не покидало вiдчуття чиєїсь невидимої присутностi...
   ...Боги вимагали все нових i нових обрядiв для жертвоприношень. Чим бiльше садизму ми з помiчниками виявляли, чим витонченiшими придумували ритуали, тим прихильнiше ставали Боги, тим бiльше знань та зерна вони нам давали. Цi знання, як наркотик, ставали просто необхiдними, затуляючи собою будь-якi iншi цiнностi. Знання i людська кров.
   Одного разу, коли Богiв довго не було, я сам призначив жертвопринесення, оголосивши людям, що Бог прийде за серцем i мозком пiзнiше, i сам з'їв жертву, призначену Богам. Боги цього не помiтили...
   Тепер я спостерiгала за спогадами нiби трохи збоку, наче дивилася страшне кiно, не занурюючись у них повнiстю i вiдразу ж вiдскакуючи вiд "дверей спогадiв", щойно тi ставали бiльш жахливими.
   Отож, пливу я вздовж коридору пам'ятi i краєм ока помiчаю, що в стiнi крiзь миготiння то з'являються, то знову зникають якiсь майже непомiтнi дверцята. Тiльки я хотiла наблизитися до них, як тiнь мого предка застережливо прошепотiла:
   - "Не можна! Небезпечно! Згадаєш потiм, без Них!"
   Надалi таких дверей iз застережливим шепiтом предка ставало все бiльше i бiльше.
   - "Сховай! Не говори Їм! Це допоможе їх перемогти!..."
   I я мчала далi, роблячи вигляд, що нiчого не помiтила. Зовсiм знесилену, мене вивiв з цих уявних блукань громовий розкат голосу Синюка:
   - Приготуйтеся! Зараз ви будете розповiдати нам свої спогади!
   Двоє невеликих, всього двометрових Синюкiв вiдрахували з натовпу дванадцять чоловiк i вивели їх за силовий бар'єр.
   - "Це Їх дитинчата". - Промайнуло в мозку. - "На вигляд вони нiчим не вiдрiзняються вiд дорослих, тiльки трохи меншого росту".
   Що розказували люди, чути не було. Деяких Синюки милостиво обдаровували синiми плащами i, вiдкривши дверi, випускали на вулицю. Деяких роздягали i вiддавали меншим Синюкам, якi одразу ж приносили їх у жертву вже знайомим менi способом, пiдносили серця i кров старшим, а мозок з'їдали самi. Покiнчивши з вiдiбраною дюжиною, всi Синюки пустилися в танок. На вулицю з дванадцяти чоловiк вийшли лише двоє...
   - Згадувати! - Зайшов до нас за силову перегородку маленький Синюк, коли прибульцi наїлися i натанцювалися. - Завтра розпитаємо ще дванадцятьох!
   Вночi менi снився мiй далекий предок. Вiн якось хитро пiдморгував i, подхихикуючи, шепотiв: "З'їсти самих Богiв! З'їсти самих Богiв!"...
   Назавтра я потрапила до дванадцятки. Я докладно розповiдала Синюкам про всi способи принесення жертв, зупинялася на самих витончених кровавих подробицях, бачачи, як їм це подобається. Розповiдаючи, я поспiхом проскакувала повз "дверцята", на яких передбачливий предок написав: "Небезпечно! Потiм! Спочатку вийди звiдси!" I я вийшла. Синюки сказали, що я пройшла випробування, моя генетична пам'ять вiдновилася i я стану хорошим жерцем. Я, не вiдкладаючи справи у скриню, заявила, що менi будуть потрiбнi помiчники, яких я хочу обрати сама. Як не дивно, Синюки погодилися. Додому я прийшла в синьому хутряному плащi з капюшоном...
  ***
   Вся трiйця друзiв чомусь перебралася до моєї квартири i жила тут вже, виявляється, днiв п'ять.
   - Галя?! Ти жива? - Кинувся до мене Валерка. - А чому вони тебе не з'їли?
   - Тому що я тепер Жрець. Мене примусять виконувати обряди жертвопринесення. - I я розповiла все, що зi мною сталося, а також всi свої генетичнi спогади.
   - Як?! - Жахалась Iнна. - Ти виймала плоди з вагiтних жiнок i вiддавала не народжених немовлят цим...
   - По-перше, не я, а мiй далекий предок... - Почала виправдовуватися я.
   - А що тут такого?! - Став на мiй захист Валерка. - Ми теж їмо червону i чорну iкру! А це, мiж iншим, не народженi рибки! I курячi яйця дехто сирими любиь пити!
   - А ще тiнь мого предка у пiдсвiдомостi натякнула, що їх можна перемогти. - Згадала я неясний шепiт в головi. - Менi треба ще дещо згадати, поки поруч немає Синюкiв...
   - Потiм будеш згадувати! - Зупинив мене Валерка. - На тобi ж обличчя немає! Ти хоч щось у цi днi їла, чи тiльки спогадами харчувалася?
   - Взагалi-то нiчого не їла...
   - Так, я варю пельменi, а ти йди у ванну! - Скомандував Валерка. - А потiм спати! I нiяких спогадiв!
   Спогади прийшли до мене увi снi... Причому всiлякi обряди i ритуали жертвопринесень я тепер могла вiдсунути у бiк i зосередитися на "знаннях". Цi знання були уривчастими i не зовсiм корисними. Ну, наприклад, навiщо менi знати, зi скiлькох галактик складається материнський свiт Синюкiв, якщо вiн розташований за сотнi тисяч свiтлових рокiв вiд нас? Або їх календар, в якому враховуються смертi та народження зiрок у далеких свiтах, зближення i роз'єднання галактик, якiсь Вселенськi Збори Синюкiв, що мають для них значення, i тому подiбне? Нам i свого календаря вистачає, спасибi Синюкам, що колись його для нас склали.
   З корисного я дiзналася про їх спосiб живлення i розмноження. Цi два процеси у Синюкiв пов'язанi нерозривно. Виявляється, у них немає подiлу на жiночу i чоловiчу стать, всi вони однаковi i самозаплiднюються пiсля дуже ситного обiду, що складається з собi подiбних. Тому вони i поїдають своїх дiтей - i вже дорослих, i немовлят. А тому Синюкiв у Всесвiтi не так вже й багато, всього кiлька кланiв, деякi з яких представленi лише однiєю особиною. Зате поїдаючи своїх родичiв, вони отримують вiд них i записують до генетичної пам'ятi всi їх знання, всi вмiння, хитрощi, всi досягнення. Це все одно, що переписати данi з декiлькох рiзних комп'ютерiв на один.
   До речi, це саме вони засiяли бiологiчним життям нашу i багато iнших планет, i саме у них виявилася чотирьохланцюгова ДНК! Всi iншi органiзми вони створювали з власної ДНК, роздiливши її навпiл. А нас та iнших гуманоїдiв створювали майже за своїм образом та подобою.
   Але найголовнiше виявилося за тими "дверима" пам'ятi, якi не можна було вiдкривати при Синюках. Виявляється, нашi предки зумiли перемогти i знищити всiх Богiв, якi змусили приносити їм страшнi жертви! Шепiт предка натякнув, що менi треба зав'язати дружнi стосунки з iншими жерцями, щоб, як вiн висловився за допомогою банера в мозку: "З'їсти бога!" Потiм невиразно стали з'являтися картинки якихось зборiв, поїдання людьми малюкiв Синюкiв, багато кровi i вiдчуття свята...
  ***
   - Цiкаво, що це за хутро? - Крiзь сон почула я голос Iнни.
   Я розплющила очi i побачила, що ранок вже давно настав. Крiзь прочиненi дверi зi спальнi видно було, що всi нашi сидiли за столом i снiдали. На стiльцi, залишеному для мене, висiв плащ, подарований Синюками.
   - Це хутро з крил дитинчат Синюкiв. - Вiдповiла я, спускаючи ноги з лiжка.
   - А де самi дитинчата? - Запитав Iгор.
   - Вони їх з'їли. - Як само собою зрозумiле повiдомила я.
   - Як?! Вони що, своїх теж їдять?! - Здивувалася Iнна, скочивши з-за столу, i забiгала по кiмнатi.
   - Своїх вони їдять у першу чергу. - Я вийшла зi спальнi й сiла за стiл. - Вони найсмачнiшi, крiм того передають генетичну пам'ять. А нас вони вивели, як замiнник своїх. Ми, так би мовити, ГМО - генетично модифiкованi органiзми. У нас половинка їх ДНК.
   - А чому крила вкритi хутром, а не пiр'ям? - Запитав Валерка, накладаючи менi в тарiлку смаженої картоплi.
   - Тому що вони не птахи, а... нi, ссавцями їх теж назвати не можна... - Задумалася я. - Вони вигодовують дитинчат не молоком, а кров'ю... Взагалi-то, це такi створiння, у яких крила, як у наших кажанiв, тiльки утепленi хутром.
   - То що ти будеш робити далi? - Iгор поставив свою i Иннину тарiлки в раковину i знову сiв за стiл, вичiкувально дивлячись на мене.
   - Дайте людинi поснiдати! - Вигукнув Валерка.
   - А я можу i снiдати, i говорити. - Сказала я, зробивши ковток. - Через кiлька днiв мене з моїми помiчниками заберуть на Базу, щоб дечого навчити. А потiм доведеться працювати.
   - З якими помiчниками? - Тут же вирiшив уточнити Iгор.
   - З вами.
   - Як це з нами?! - Iнна аж пiдскочила на стiльцi. - А якщо ми не погодимося?
   - Тодi вас теж з'їдять. - Я, як нi в чому не бувало, поклала до рота картоплю i незворушно почала її пережовувати.
   - Тобто, у нас є вибiр: або бути з'їденими Синюками, або допомагати їм їсти iнших? - Iгор не зводив з мене погляду, так i пропалюючи мене наскрiзь.
   - Так. Але це дасть нам вiдстрочку, щоб потiм перемогти Синюкiв.
   - А хiба їх можна перемогти? - Стрепенувся Валерка.
   - Нашим предкам це вдалося.
   - Тодi добре, можна спробувати. - Погодився Iгор.
   - Ви як хочете, я вас засуджувати не буду, але сама жертви приносити не хочу! - Iнна поставила на стiл мiцно стиснутi кулаки.
   - То й не треба, ми для тебе iншу роботу знайдемо. Головне, щоб ти погодилася бути моєю помiчницею. Iнакше я не зможу тебе захистити.
   - Вирiшено! - Валерка пiднявся з мiсця. - З чого почнемо?
   - Поки що нi з чого. Через пару днiв мене покличуть, i я повинна з'явитися зi своєю командою. А поки просто чекаємо.
  ***
   Нас покликали через три днi. В головi просто пролунав наказ: "Iди на площу!" Перед театром вже стояла одна група - чоловiк у синьому хутряному плащi й двоє його помiчникiв. Ми стали поруч.
   Небо сьогоднi було безхмарним i по-осiнньому синiм. Сонце свiтило яскраво i здавалося, що нiчого поганого в цьому свiтi вiдбуватися не може. Але ось з'явилося ще одне Сонце, затьмаривши перше i несучи з собою тривогу. Ми й отямитися не встигли, як опинилися у круглому примiщеннi космiчного корабля. Нiяких меблiв тут не було, проте просто на пiдлозi сидiли купками такi ж люди, як ми. Ми, вiдчувши прискорення, теж сiли на пiдлогу.
   "Скинули" нас бiля двох пiрамiд, що стояли на розчищеному в джунглях майданчику. Одна пiрамiда була досить високою, друга - вдвiчi меншою. Вся площадка була викладена великою брукiвкою, а на нiй невеликими групками стояли люди, дехто з яких, як i я, були в синiх плащах.
   "Невже вони встигли все це побудувати?" - подумала я.
   "Нi, ми розчистили i вiдремонтували те, що було створено нашими попередниками" - пролунала вiдповiдь у головi.
   - Вони спiлкуються з нами телепатично! - Вигукнув Валерка. - Я щойно подумав: "Куди це нас занесло?", i отримав вiдповiдь, що ми знаходимося в джунглях Камбоджi.
   - А я подумала: "Чому тут так тепло?", i менi повiдомили, що тут оцю пору року температура не знижується нижче двадцяти п'яти градусiв. - Подiлилася Iнна.
   - А я... - Почав Iгор, але його перервав громовий рик прибульця:
   - Всiм сiсти!
   Ми так i сiли прямо на брукiвку. I нас почали "навчати". Все навчання було телепатичним. Спочатку нам нагадали стародавнiй календар, тиждень у якому складався з шести днiв, мiсяць - з п'яти шестиденних тижнiв, а в роцi було дванадцять однакових тридцятиденних мiсяцi. Залишалося ще п'ять додаткових святкових днiв. Весь рiк орiєнтувався за сонцем i цi святковi днi припадали на сонцестояння. Нам пояснили, що у вiдсутнiсть Кронiв (так вони самi себе називали), люди зiпсували календар, тому його знову доводиться приводити до ладу. Новий рiк тепер буде припадати на день Весняного Рiвнодення, на яке зрушиться i дата - 1 березня. Перед Новим роком буде два днi Великих Свят з великими жертвопринесеннями. Найдовший лiтнiй день називається Великдень, а найкоротший зимовий - Коротдень. Цi днi також вiдзначаються без приналежностi до якогось мiсяця. День Осiннього Рiвнодення називається Антипод (тому що стоїть навпроти Великих Свят Нового року), у звичайнi роки вiн святкується один день, а у високоснi - два. До цих п'яти головних свят року всi Жерцi Терри (як вони називали нашу Землю) i повиннi були влаштовувати найвишуканiшi i найвiртуознiшi жертвопринесення. Iншi свята встановлять мiсцевi божки Крони-дiти i розкажуть про них своїм особистим Жерцям.
   - Ух ти! - Стрепенувся Валерка, коли трансляцiя в нашi мiзки закiнчилася i ми змогли ворушитися i навiть вставати. - Я ж казав, що у них лiчба повинна бути прив'язана до цифри 6 - за кiлькiстю пальцiв на руцi! Тому тижнi по шiсть днiв, у мiсяцi - по тридцять днiв, а в роцi - триста шiстдесят.
   - I п'ять. - Додав Iгор.
   - I в цi п'ять днiв - величезнi жертвопринесення! - З жахом на обличчi уточнила Iнна.
   - Всього п'ять! - Оптимiстично заявив Валерка. - Можна i перетерпiти.
   - Ще невiдомо, скiльки запросить наш особистий Крон! - Охолодила я його оптимiзм.
   - А мене зараз цiкавить зовсiм iнше питання. - Задумливо промовив Iгор, втупившись кудись у далечiнь.
   Ми повернулися у напрямку його погляду i теж придивилися до пiрамiд.
   - Чому тут поруч стоять двi пiрамiди?
   - Треба б запитати... - Пробурмотiла я i попрямувала до пiрамiд.
   Всi рушили за мною.
   - Стiйте, давайте всi хором сформулюємо одне питання: "Чому тут двi пiрамiди?" Домовилися? - Скомандувала я. Всi кивнули. - Тодi на рахунок "три": один, два, три!..
   У вiдповiдь ми отримали не тiльки голоси в головi, але й, так би мовити, вiдео. Виявляється, що на Землю прилетiло два Крони. Головний - Гер оселився у великiй пiрамiдi. Його помiчник Зев - у маленькiй. З ними разом на Землю висадилися дванадцять дiтей Гера i дванадцять дiтей Зева. Гер i Зев мали якiсь незрозумiлi нам статуси, згiдно з якими вони не могли їсти нi один одного, нi дiтей одне одного. Проте своїх - скiльки завгодно! Але поки делiкатесiв, тобто людей, було досить, їх дiтям нiщо не загрожувало i вони могли стати богами-Кронами на видiлених їм землях. Саме цим Крон-дiтям ми й повиннi будемо служити.
   "Знайомства! Знайомства!" - Прошелестiло на задвiрках моєї свiдомостi. Я озирнулась. "Як тут заводити потрiбнi знайомства, коли навколо так багато людей? Кому можна довiряти, а кому нi?" - розгублено подумала я. "Наш вiтальний знак - пiднести долоню до рота, зробити ковток i погладити себе по животi!" - прошелестело у вiдповiдь - "З'їсти Бога!" - це вже навiть не шелестело, а вгадувалося з найтемнiших куточкiв мозку. I я повела свою групу в обхiд площi, вiтаючи зустрiчних пiдказаним знаком.
   - Їжу видають он там, бiля кубiв! - Вiдповiв менi один iз зустрiнутих жерцiв.
   Саме вчасно. Ми вже вiдчували голод i бурчання в животах. "Їжею" виявилася рисова каша з якоюсь пiдливою i рисове пиво.
   - З мiсцевих продуктiв приготували! - Констатував Валерка. - Цiкаво, з чого ця пiдлива?
   - З мiсцевої гусенi. - Пролунала вiдповiдь за спиною. - Суцiльнi бiлки i багато калорiй.
   - Ой, а я вже все з'їла! - Вигукнула Iнна.
   - То й що? Не отруїлася ж! Цiлком смачно! - Вiдповiв їй Валерка.
   Я привiталася з чоловiком за допомогою "знаку".
   - Привiт! - Вiдповiв вiн. - У нас вiтаються не так.
   Пообiдавши, ми знову вирушили на пошук "своїх" i деякi вiдповiдали нам потрiбним жестом. Всього таких набралося п'ять осiб: великий сивочолий чоловiк з африканськими коренями у шортах i яскравiй сорочцi; спадкова якутська шаманка, яка всюди таскала з собою великий бубон; цiлком респектабельний американець з рудою шевелюрою i в окулярах з золоченою оправою; австралiйський абориген у пов'язцi на стегнах i зовсiм молодесенький хлопчина з Бразилiї, який виявився нащадком стародавнiх майя. Ну, i я шоста.
   "Нiяких розмов тут!" - Надривався шепiт у моїй головi. - "Вас можуть почути!" Мабуть, такi вказiвки вiд своїх голосiв отримали й iншi, тому ми мовчки обмiнялися телефонами i розiйшлися.
   При свiтлi "сонця", завислого над пiрамiдами в абсолютно чорному небi, менi повiдомили, що моя група повинна пiдiйти до блакитного куба, в колi майже таких самих, але iнших кольорiв, що стояли по периметру площi. Куб був схожий на бетонний i мав розмiри ребер близько шести метрiв. У ньому не було анi вiкон, анi дверей. Поруч вже стояла невелика юрба людей. Такi ж натовпи зiбралися i бiля iнших кубiв, яких налiчувалося... нi не дванадцять, i не двадцять чотири, а всього вiсiмнадцять. На нашому кубi якимись iєроглiфами було написано "Захiдна Європа". Причому, прочитати цей напис, крiм мене, нiхто з моєї групи не мiг.
   - От i будеш нам все читати i перекладати! - Буркнув Валерка у вiдповiдь на моє зауваження.
   Раптом у кубi розсунулися ранiше не видимi дверi i нас запросили зайти. У залi шiсть на шiсть метрiв, в протилежному вiд входу кутку на кам'яному крiслi, прикрашеному золотом i рiзьбленням, сидiв Крон-дитина зростом трохи бiльше двох метрiв. Всiм нам було запропоновано сiсти на пiдлогу. А увiйшло нас дванадцять Жерцiв зi своїми командами.
   - Я ваш Бог - Крон-Калi-Ка, син Крона-Батька Гера, господаря цiєї планети! У мою власнiсть Крон-Батько Гер вiддав частину Терри, звану вами Захiдною Європою. Ви - мої Жерцi. Вас сорок вiсiм осiб: дванадцять Головних Жерцiв i тридцять шiсть помiчникiв.
   - Навiщо нам ця арифметика? - Прошепотiв менi на вухо Валерка.
   Я лише знизала плечима.
   - По всiй своїй територiї я встановив дванадцять Храмiв, в яких вам належить служити. По дванадцять Храмiв мають i всi мої брати - дiти Крона Гера. Дiти Крона Зева отримали всього шiсть територiй, а тому мають шiсть Храмiв.
   - Як же вони їх будуть дiлити? - Єхидно прошепотiв Валерка. - Два крона на один храм? Не побилися б...
   - Крон Гер взяв собi найбiльш густонаселенi областi - це Китай, Японiя, В'єтнам, Корея, Камбоджа i ще кiлька дрiбних навколишнiх країн. Крону Зеву дiсталася Iндiя. Крон Гер оновив для себе дванадцять древнiх Храмiв, а Крон Зев - шiсть. Але вони можуть прилiтати i в будь-який Храм своїх дiтей. Служити Господаревi планети - велика честь. Якщо ви її здобудете, вас можуть узяти до Храмiв Батькiв.
   - Тiльки не це! - Склавши руки i пiднявши очi до стелi простогнала Iнна.
   - Чим ближче ти до бога, тим бiльше шансiв... - Почав Iгор.
   - Тс-с-с! - Шикнула я на нього. - Мовчи!
   Потiм почався розподiл Храмiв. Нам дiстався Храм десь у Боснiї. А потiм ми нiби провалилися у темряву...
   Прокинулися ми на свiтанку, встали з пiдлоги i вийшли у вiдкритi дверi на площу перед пiрамiдами. Сьогоднi нас навчали мистецтву жертвоприношень. Головний Синюк - Крон Гер вийшов на середнiй майданчик своєї ступiнчастої пiрамiди i сiв у крiсло-трон, який виблискував на сонцi золотом. Його дiти приступили до жертвопринесення, пояснюючи значення кожної дiї i принцип роботи необхiдних для цього iнструментiв. Працювали вони з людським матерiалом. При цьому дiти Крона Зева виконували допомiжнi ролi, спiвали, танцювали, влаштовували якiсь вистави. Виявляється, кожне жертвоприношення повинно вiдбуватися за певним сценарiєм, i чим яскравiше та цiкавiше буде сценарiй, тим смачнiше виявиться "їжа". Все це повинен враховувати Головний Жрець у своєму Храмi.
   Пiсля невеликої перерви на обiд, який складався з того ж рису та пiдливи, ми перейшли до меншої пiрамiди. I тут стало зрозумiло, як будуть розподiлятися Храми i територiї мiж дiтьми Зева - зайвих шiстьох просто принесли йому в жертву. Причому своїх дiтей вiн з'їв майже повнiстю. Спочатку у них вийняли по одному серцю, по однiй переднiй i заднiй пiвкулi мозку та по однiй печiнцi. Потiм з живих зняли шкiру та розвiсили, як бiлизну, на гiлках дерев. Потiм вийняли iншi серця, мiзки i печiнки, викинули нутрощi i розчленували тiла. Зев з'їдав найм'ясистiшi частини тiл своїх дiтей, поки вони були теплими. Як тiльки вони трохи охололи, вiн кинув недоїдки своїм дiтям, що залишилися в живих, а тi з радiстю їх доїдали. "Культурну програму" пiд час цiєї трапези виконували дiти Гера.
   Спочатку ми з Iнною вiдвернулися, щоб не бачити всiх цих звiрств, але Валерка сказав:
   - Треба дивитися! Це може стати у нагодi - може, нам доведеться i їх...
   Наступного дня у нас була практика. На баранах та вiвцях ми тренувалися правильно користуватися iнструментами. Головним правилом самого жертвопринесення було те, що в тiлi убитого повинно залишатися не бiльше однiєї шiстдесятої частини кровi. Це контролювалося лiчильником на мiкро-насосi, який автоматично прикреплявся на мiсце вийнятого серця. Синiй вогник показував, що кров для Крона закiнчилася i можна пiдставити чашу для Жерця. Цю останню чашу Жрець повинен випивати пiсля уходу Крона-покровителя. Поки ми тренувалися, менi довелося випити три таких чашi. Взагалi-то їх було сiм, але чотири взяли на себе Валерка i Iгор, за що я їм була дуже вдячна. Iнна погодилася тiльки подавати iнструменти i мити їх пiсля обряду.
   Потiм нам "показали" (вiрнiше транслювали прямо в мозок) кiлька великих свят з Великих Храмiв кронiвської дiлянки Всесвiту. Цi Великi Храми складалися зi ступiнчастих пiрамiд i цiлих мiст навколо, в яких проживали сценаристи, артисти, музиканти, танцюристи i багато iншого народу. Представникiв всiх цих професiй треба було найняти i нам. До речi, ми дiзналися, що гуманоїднi жертви обов'язково повиннi фарбуватися в синiй колiр - це надає їм бiльшої схожостi з кронами.
   Увечерi, отримавши в своє розпорядження чотири лазерних ножа, чотири ножа у формi бутонiв трьохпелюсткових лотосiв, чотири закритих кришками вiдра з синьою фарбою i три додаткових синiх плаща, наша команда була готова до вiдправки в Боснiю.
  ***
   У Боснiї нас висадили на площу бiля пiднiжжя величезної пiрамiди, до якої вели прямолiнiйнi яскраво освiтленi вулицi, забудованi трьох i чотириповерховими прямокутними будинками-коробками i викладенi кам'яними плитами. Причому цi плити були з пiдiгрiвом! Висота ступiнчастої пiрамiди виявилася 220 метрiв - на 83 метри бiльше Великої Єгипетської Пiрамiди! А форма в неї була зовсiм iнша: спочатку три щаблi-тераси утворювали основу шириною близько чотирьохсот сорока i висотою близько ста метрiв. У цю основу симетрично були вбудованi двi лiфтовi колони, круглi у перерiзу. На верхньому майданчику основи була встановлена менша пiрамiда: п'ять терас-сходiв становили усiчену пiрамiду висотою та шириною теж близько ста метрiв. Нагору цiєї пiрамiди вела одна лiфтова колона по центру споруди. А зверху була кругла споруда заввишки близько двадцяти метрiв - обсерваторiя, орiєнтована по сонцестоянням. Все це було викладено рiзьбленим каменем i освiтлене прожекторами з довколишнiх будинкiв.
   - Коли це вони встигли її побудувати? - Здивувався Iгор.
   - Нам же казали, що вони розкопали i вiдновили стародавнi пiрамiди. - Пояснила я. - Ця знаходилася пiд горою Височица.
   - Якi ж у них технологiї, якщо так швидко розкопали цiлу гору?! - Вигукнув Валерка.
   - Iншопланетнi технологiї. - Зiтхнула я. - Нам такi й не снилися. - А потiм додала: - Це пiрамiда Сонця, я її впiзнала. Саме в нiй служив мiй предок.
   - А мiсто вони побудували чи... - Поцiкавився Iгор.
   - Чи! Теж розкопали, вiдремонтували, вiдновили водопровiд i каналiзацiю, встановили новi сонячнi батареї i вiтрогенератори...
   - Нам би так! - Ахнула Iнна.
   - Нам це все i дiстанеться, якщо ми їх... - Я не стала договорювати.
   - А ми де жити будемо? - Дiловито озирнувся Валерка. - В самiй пiрамiдi чи в якомусь будиночку?
   - Давайте в будиночку. - Запропонувала я. - I так, щоб нiхто i не знав, що ми жерцi.
   - Як це? - Здивувалася Iнна.
   - Ну, коли ми будемо жити в будинку, ми будемо виглядати як звичайнi люди. А для жертвоприношень ми будемо надягати плащi з капюшонами i фарбувати обличчя синьою фарбою - тож нас нiхто й не впiзнає.
   - Але ж всi здогадаються, коли ми будемо виходити у такому виглядi з дому! - Заперечив Iгор.
   - Значить, нам потрiбен таємний хiд! - Зрадiв Валерка. - З дому прямо всередину пiрамiди!
   - Тодi будинок треба вибирати ближче! - Iгор рiшуче попрямував до найближчого чотириповерхового будинку.
   - Чому саме цей будинок? - Побiгла за ним Iнна.
   - Так вони ж зовсiм однаковi! - Показав Iгор на будинок, що стояв на протилежному боцi вулицi.
   Дiйсно, всi будинки, що стояли навпроти один одного, були однаковими. Найближчi до пiрамiди були схожi на куби з четирма колонами на фасадi, за ними - двi триповерховi будiвлi з трикутними дахами, пiдтримуваними двома колонами, потiм знову двi чотириповерховi будiвлi, але iншої форми...
   - Кожної тварi по парi... - Пробурмотiла Iнна.
   Ми увiйшли в обраний Iгорем будинок. На першому поверсi був величезний хол з безлiччю колон i чотирма санвузлами з невеликими басейнами в його кутах. Другий поверх являв собою величезну кухню з їдальнею.
   - Та тут банкети можна влаштовувати з дискотеками! - Здивувався Iгор.
   Третiй i четвертий поверхи можна було назвати житловими, бо вони були подiленi на окремi кiмнати, що виходили в холл, розташований по центру. Сходи на верхнi поверхи розташовувалися симетрично з двох бокiв за колонами, утворюючи невеликий коридор.
   - Я обираю третiй поверх! - Одразу ж заявила я.
   - Я теж! - Тут же випалив Валерка.
   - Ну, нам тодi дiстається четвертий. - Iгор обняв Iнну за плечi i повiв її наверх.
   Нi меблiв, нi лiжок у нас поки не було, тому довелося спати просто на кам'янiй пiдлозi, загорнувшись у синi хутрянi плащi. Добре, що пiдлога в будинку теж була з пiдiгрiвом...
   Вранцi ми виявили, що з пiдвалу нашого будинку виходить пiдземний хiд, а пiд вулицею вiн розгалужується на кiлька рукавiв. Один з них вiв до лiфтiв Пiрамiди Сонця. Лiфти виявилися робочими i ми пiднялися на вершину. З верхнього майданчика нам вiдкрився вид i на храмове мiстечко, i на мiсто Високо, що потопало в жовто-зеленому осiнньому листi дерев, i на пагорби, порослi лiсом.
   - Цi пагорби колись теж були пiрамiдами. - "Згадала" я.
   - А чому ж Синюки їх не розкопали? - Запитала Iнна.
   - Мабуть, зараз їм достатньо i цiєї. - Знизав плечима Iгор.
   - Їсти хочеться! - Раптом вигукнув Валерка. - Давайте пiдемо в мiсто, купимо чогось!
   Йдучи з моєї квартири у невiдомiсть, ми про всякий випадок прихопили з собою всi заощадження i документи. Грошей у нас вистачило i на їжу, i на одяг, i на оренду невеликої вантажiвки, i на лiжка. Крiм того ми купили з доставкою додому необхiднi меблi, телевiзори i комп'ютери, а також супутникову антену.
   - А нашi супутники Синюки не знищили? - Занепокоїлася Iнна.
   - Нi, телевiзори i мобiльники працюють, отже, все на мiсцi! - Вiдповiв їй Iгор.
   - Куди везти? - Запитав водiй, коли вантажники закiнчили завантаження.
   - До Височице! - Вiдповiла я.
   - У розкопане мiсто? - Здивувався водiй. - Що ви там робите?
   - За оголошенням приїхали. - Ухильно вiдповiв Валерка.
   - Яке ще оголошення?
   - На роботу завербували. Там ще багато кого треба. Хочете, ми вам завтра роздрукуємо?
   - Швидко вони...
   Iз розмов з мiсцевими ми дiзналися, що храмове мiстечко з'явилося кiлька днiв тому всього за одну нiч.
   - Як корова язиком злизала все, що наросло за тисячолiття! - Похитуючи головою i прицмокуючи язиком, повiдомив дiдок у джинсовiй бейсболцi. - Молодь вже ходила туди, кажуть, цiле мiсто розкопали.
   На облаштування в новому будинку пiшов весь день. Увечерi ми зiбралися в "банкетному" залi, щоб обговорити "Оголошення". В ньому ми пропонували всiм бажаючим цiєї країни пройти кастинг на музикантiв, хореографiв, сценаристiв, спiвакiв, постановникiв масових свят i так далi, для обслуговування обрядiв жертвопринесення. Найголовнiшим в оголошеннi було гарантовано всiм прийнятим захист вiд принесення в жертву навiть пiсля виходу на пенсiю. Розмiстивши оголошення в iнтернетi i роздрукувавши кiлька десяткiв примiрникiв для жителiв Високо, ми розiйшлися по своїх спальнях.
   Вранцi Валерка вийшов до столу з заклопотаним виглядом.
   - Чого такий? - Запитав Iгор.
   - Пiдземнi тунелi спокою не дають. Треба б обстежити їх i позакривати, бо нас там вирахують...
   - Ну, то й займися цим! - Схвалила я.
   Весь наступний тиждень вiн дослiджував пiдземнi ходи. Виявилося, що вони розгалуженi пiд Храмовим Мiстом i навiть пiд рiвниною до самого Високо i навколишнiх поселень. За допомогою лазерного ножа, призначеного для зрiзання черепiв, Валерка рiзав камiння i закривав всi ходи так, щоб до пiрамiди вiв тiльки один наш коридор.
   Ну а ми весь тиждень проводили кастинги: сховавшись у пiрамiдi, прослуховували i переглядали колективи та окремих виконавцiв, якi виступали просто на площi. Всiх, кому ми давали "добро", Iнна розселяла по домiвках, представляючись найнятим Жерцями квартирмейстером, записувала в спецiальну книгу i видавала "ордери", якi для неї роздрукував Iгор. Крiм артистiв, у нас були i освiтлювачi, i костюмери, i швачки, i гримери, i вiзажисти, i комп'ютерники, i iнженери, тому нiхто i не питав, чим ми займаємося. Якщо нас взяли, значить, ми для чогось потрiбнi.
   Вже через тиждень ми отримали повiдомлення вiд нашого Крона, що перше пробне жертвопринесення нам належить провести через три тижнi. Довелося поставити термiнове завдання сценаристам i органiзаторам свята.
   До цього часу всi уряди, зрозумiвши, що нiякими вiйськами здолати прибульцiв не вдасться, розпустили вiйськових по домiвках. Синюки перестали органiзовувати свої бенкети самостiйно i очiкували годiвлi вiд людей. Тепер жертв повиннi були обирати новi Жерцi. Ми отримали завдання знайти для першої жертви шiсть осiб. Перевдягнувшись у жрецькi костюми i пофарбувавши обляччя синьою фарбою, ми з'їздили в Сараєво, найняли там невеликий вертолiт i попросили, щоб нам видали з в'язницi шiсть ув'язнених.
   - Це ж не гуманно! - Вигукнув начальник в'язницi, коли дiзнався, для чого вони нам потрiбнi.
   - А гуманнiше буде, якщо Крони будуть самi вихоплювати жертв серед населення? Адже в їх число можуть потрапити i члени вашої родини!
   - Потрiбен закон про жертвопринесення! - Не вгамовувався начальник.
   - Ну, так приймiть такий закон! - Не витримав Валерка. - Поки ви тут у гуманiзм граєте, нiхто не застрахований вiд ролi жертви!
   Начальник в'язницi видав нам шiстьох особливо небезпечних злочинцiв, написавши у своєму журналi: "Переведенi в iнше мiсце", а сам побiг до бургомiстра. Урядовцi всiєї Захiдної Європи, зв'язавшись по iнтернету, радилися не довго. Вже через кiлька днiв такий закон був складений i опублiкований у всiх засобах масової iнформацiї. Не знаю, якi закони писали в iнших країнах, але тут у число жертв потрапляли будь-якi злочинцi, хоч злiснi, хоч тi, що злегка порушили загальноприйнятi правила, а також наркомани та алкоголiки - все одно вони знаходяться пiд кайфом.
   Забiгаючи наперед, скажу, що у всьому свiтi встановився небачений ранiше порядок. За будь-яке незначне порушення можна було потрапити до в'язницi, а звiдти - на обiд прибульцям. Злочини просто припинилися, всi старалися жити "по закону", полiцiї все важче було знаходити тих, що "схибилися".
   Затвердивши сценарiй першого жертвоприношення, ми дозволили репетицiї. Все Храмове Мiстечко кипiло з ранку до ночi. Освiтлювачi i свiтлосценарiсти, якi оселилися в будинку навпроти, встановлювали прожектори навколо пiрамiди i на дахах сусiднiх будинкiв. Наш дах теж був задiяний. Щоб нiхто не мiг проникнути в наше приватне життя, довелося вiдгородити однi сходи для свiтлотехникiв, зробивши для них окремий вхiд.
   I от настав день Х. З ранку ми пiдземним ходом перебралися в пiрамiду i там вже переодяглися i пофарбувалися, перетворившись на Жерцiв. Ув'язненi перебували в примiщеннях першого ярусу i чекали своєї долi, попиваючи пиво з наркотичними добавками. З ранку на поклик Кронiв до мiстечка, яке мiсцевi почали називати просто Храм, почали прибувати глядачi з рiзних мiст i поселень. Рiвно об одинадцятiй годинi розпочалася святкова карнавальна хода... Музика, пiснi, танцi, вистави змiнювали одне одного до самого вечора. А о сьомiй годинi вечора в променях прожекторiв i лазерiв, що створювали чудовi вiзерунки свiтлового шоу, на верхню площадку пiрамiди спустився наш новий бог - Крон Калi-Ка...
   Саме жертвопринесення пройшло для мене, як у туманi. Я робила все автоматично, так само, як на тренуваннi з баранами. Єдине, що я привнесла нового - це веселий спiв, який мав заглушати мої думки, на випадок "пiдслуховування" їх Кроном - спасибi предку за пiдказку! Нав'язливий мотивчик з повторюваними по колу словами не давав крамольним думкам вибратися на поверхню свiдомостi. Так само, як i в Камбоджi, випити чашi кровi менi допомогли Валерка i Iгор. Так само, як i там, Iнна тiльки подавала i мила чашi та iнструменти, залишаючись у верхньому примiщеннi i не виходячи на майданчик пiрамiди.
   Крон Калi-Ка був задоволений i танцював над трупами несамовито i довго. Нарештi вiн скинув мертвi тiла зi сходiв пiрамiди, i покликав мене з помiчниками у примiщення верхньої тераси. Там вiн оголосив, що буде у нашому Храмi по середах кожного шестиденного тижня. В iншi днi вiн буде вiдвiдувати iншi Храми. Калi-Ка настiльки сподобалося наше свiтлове шоу, що вiн призначив час жертвопринесень на вечiр. Буденнi його трапези повиннi були складатися з двох великих тварин в одну середу i з двох людей в наступну - i так по черзi. Потiм iз дзвоном дзвiночкiв i ланцюгiв вiн зник...
   Ми так i залишилися сидiти в зацiпенiннi.
   - А навiщо йому тварини? - Перервала наше мовчання Iнна.
   - Якщо ти весь час будеш харчуватися тiстечками, тебе i на хлiб колись потягне. - Вiдповiв Iгор.
   - Гаразд, досить сидiти! - Встав Валерка i попрямував до лiфта. - Свято ще триває, треба подивитися, як там трупи...
   Звичайно ж, трупiв принесених в жертву нiхто їсти не став. За нашим задумом, вони були вiдданi родичам для поховання. Як не дивно, свято настiльки сподобалося людям, що вони святкували до самого ранку. Допомагав у цьому i безкоштовний розлив пива i вина на кожному розi - алкогольнi продукти тепер були невiд'ємним атрибутом всiх Храмових свят.
  ***
   А потiм почалися Храмовi буднi. Навколишнi села встановили черговiсть поставок нам худоби: корiв i бикiв, овець, баранiв i кiз, коней i свиней. В'язницi постачали ув'язнених. За допомогою iнтернету ми зв'язувалися з усiма Жерцями i навiть створили свiй сайт. Синюкiв нашi засоби iнформацiї не цiкавили, тому ми могли там обговорювати будь-якi проблеми. Скориставшись моїм досвiдом, всi Жерцi замовили у поетiв i композиторiв простенькi пiсеньки i спiвали їх при спiлкуваннi з Кронами якщо не вголос, то хоча б подумки.
   Чим взагалi жили Крони, ми так i не зрозумiли. Ну, харчувалися вони тваринами i людьми, iнодi поїдали своїх. Ну, наївшись, любили потанцювати. Ну, влаштовували полювання на великих тварин, причому користувалися при цьому тiльки вже вiдомими нам iнструментами, якi у них називалися столовими приладами. Крiм домашнiх тварин, якi мирно випасалися на полях, вони заганяли i диких: лосiв, оленiв, зубрiв, кабанiв, слонiв, жирафiв, зебр, китiв, дельфiнiв, акул... Але убивали рiвно стiльки, скiльки могли з'їсти за раз. Iнодi на кiлька мiсяцiв вони всi одночасно кудись зникали, мабуть, подорожували у Космосi. Тодi вони брали з собою "консерви" - заморожених людей з крiоцентрiв. Пiсля їх прибуття крiоцентри знову поповнювалися, причому спiвробiтники повиннi були тепер самi цим займатися, отримуючи натомiсть iмунiтет.
   З генних "спогадiв" ми дiзналися, що навiть коли древнi перемогли богiв, за сотнi i тисячi рокiв їх iснування дехто з жерцiв настiльки звик до жертвопринесень, що вiдмовитися вiд них вже не могли. Вони продовжували цю практику на протязi декiлькох тисячолiть вже за вiдсутностi Кронiв, переконуючи пiдлеглих, що тi продовжують iснувати та вимагати жертв. Необхiдно було заздалегiдь пiдготуватися до таких наслiдкiв жрецької служби, тому ми створили Службу Психологiчної Допомоги Жерцям, послугами якої користувалися час вiд часу вже зараз.
   Древнi "пiдказали", що здолати Кронiв можна буде лише тодi, коли Крони-Батьки, побоюючись зростаючої сили своїх дiтей, вирiшать їх з'їсти, народивши їм на змiну нових, молодих, а тому i менш небезпечних дiтей. Здiйснювати жертвопринесення Кронiв-Дiтей повиннi будуть найкращi з Жерцiв.
   Всi великi свята жертвопринесень тепер транслювалися по телебаченню. Синюкам цей новий вид розваг дуже сподобався i вони подарували телевiзiйникам iмунiтет. Тi, зрадiвши, створили кiлька спецiальних каналiв, що займалися лише освiтленням жертвопринесень у Храмах всього свiту. Був оголошений навiть конкурс на кращу жертовну виставу i кращу команду Жерцiв. Причому найбiльш вагомими голосами вважалися голоси самих Кронiв. Крони-Батьки бували в Храмах-переможцях частiше, нiж в iнших i додавали їм додаткових балiв. Поступово вимальовувалася дванадцятка кращих команд свiту, i моя була в їх числi.
  ***
   Через пiвтора року наш Калi-Ка оголосив, що на Новий рiк, тобто на День Весняного Рiвнодення моя команда, визнана однiєю з кращих в Захiднiй Європi, вiдправиться разом з ним на Збори в Камбоджу. Це був шанс.
   Сценаристи i режисери, зв'язавшись зi своїми кращими в свiтi колегами, взялися за написання загального сценарiю, артисти репетирували, освiтлювачi i технiки готували свiтло та декорацiї - працювали всi. У "вiдрядження" я мала взяти обмежену групу: всього дванадцять танцюристiв, невеликий колектив музикантiв i спiвакiв, технiкiв-освiтлювачiв, гримерiв i костюмерiв. По стiльки ж брали i iншi дванадцять кращих Жерцiв, якi в таємницi вiд всiх розробляли план знищення iншопланетних загарбникiв.
   А потiм ми полетiли в Камбоджу до пiрамiд господарiв планети влаштовувати їм Велике Свято. У перший день ми органiзували виставу з тваринами i людьми. П'ятиметровi Крони Гер i Зев сидiли на золотих тронах, що стояли поруч на Великiй пiрамiдi. Їх двометровi дiти, як глядачi, влаштувалися на три щаблi нижче. Музиканти зайняли щаблi ще нижче, утворивши зведений оркестр. Спiваки, озброєнi мiкрофонами, стояли бiля пiднiжжя пiрамiди. Безлiч людей сидiли i стояли на бетонних кубах-будинках, у провулках i по краях площi.
   Ми, всi дванадцять Жерцiв, сидiли на слонах, яки йшли в колонi iнших тварин, прикрашених складними прикрасами з пiр'я i квiтiв. Мiж ними виробляли хитромудрi рухи танцiвники i танцiвницi в неймовiрно яскравих нарядах. Нам треба було продемонструвати повну лояльнiсть, неймовiрний захват i безмежне обожнювання до наших Богiв.
   Судячи з їх висунутих язикiв i блаженних обличч, свято вдалося. Гер i Зев з'їли серця i мiзки дванадцяти слонiв, дванадцяти зебр, дванадцяти крокодилiв i дванадцяти кенгуру, запивши все це кров'ю. Крони-Дiти не їли нiчого. Пiсля ситого танцю знекровленi тiла тварин були вiдданi людям, якi тут же розвели на площi багаття i заходилися їх смажити. Сьогоднi ми повечеряли слонятиною.
   Другого дня артисти влаштовували рiзнi вистави, було багато пiсень i танцiв, вино i пиво лилося рiкою, всi веселилися i чекали чогось незвичайного. Жертвопринесення Кронiв-Дiтей було призначено на восьму годину вечора. Коли Сонце сховалося за деревами, серед факелiв у напiвтемрявi раптом замерехтiли прожектори свiтлового шоу. В їх свiтлi на площi з'явилися вiсiмнадцять Кронiв, кожного з яких, взявшись за їх нижнi руки, виводили по двi танцiвницi. Вони i розставляли їх у танцi по площi - одне маленьке коло з шести Кронiв Зева i одне велике з дванадцяти Кронiв Гера. Найголовнiшим оформленням цiєї трапези був надзвичайно яскравий i барвистий концерт.
   А для самого жертвопринесення ми не стали вигадувати нiчого нового, зробили все так само, як вони показували пiвтора роки тому. Крони-Батьки, з'ївши всiх своїх дiтей, пустилися у танок серед розвiшаних на мотузках їх шкiр та нутрощiв, а Жерцi i артисти єдиним хором пiд урочисто-веселу мелодiю спiвали хвалебну пiсню на їх честь, ховаючи за нею свої думки. Ми теж пританцьовували, наслiдуючи Синюкiв, але швидше вiд нетерпiння, нiж вiд радостi. Богiв-прибульцiв залишилося на Землi всього двоє i вони от-от повиннi були заснути...
   Заснули вони далеко за пiвнiч, кожен у своїй пiрамiдi. Дiтей-конкурентiв вже не було, а нас вони не боялися. Хiба може страва з'їсти Бога? I хоча в наших головах все сильнiше лунав саме цей клич: "З'їсти Бога! З'їсти Бога!" їсти ми їх, звичайно ж, не стали. Шестеро з нас зайнялися Гером, шестеро - Зевом. Дiяли всi дуже швидко i злагоджено. Майже одночасно були вийнятi всi їхнi серця i мiзки i тут же кинутi у багаття. Агонiзуючi тiла ми порiзали лазерними ножами на шматки i вiдправили туди ж. До самого ранку ми стояли над багаттями, стежачи за тим, щоб вiд Кронiв нiчого, крiм попелу, не залишилося...
  Епiлог.
   Через деякий час ми повернулися у своє рiдне мiсто. Про те, що ми були Жерцями, тут нiхто не знав. Наче пiсля тривалої вiдпустки, я повернулася на свою роботу. Справ було багато - всi спiвробiтники Крiоцентра розморожували людей з пiдвалу. Крiм того я отримала новi iдеї для своїх генетичних дослiджень.
   Якось так вийшло, що пiсля пережитого ми з Валеркою вже не уявляли життя один без одного, а тому стали жити разом. Тепер вiн не ходив зi мною на роботу, а лише зустрiчав пiсля неї. Свою детективну практику вiн кинув, натомiсть зайнявся вивченням пам'яток старовини. Особливо його цiкавили не розкопанi пiрамiди Європи.
   Iнна з Iгорем, з якими ми пiдтримуємо дружнi стосунки, запропонували зiграти одразу два весiлля, вiдзначивши ними рiчницю Перемоги. До цього часу у них повинна буде з'явитися дитина.
   Хоча населення Землi i поменшало, дещо стало i позитивним: припинилися вiйни, зменшилася злочиннiсть, з'явилося багато нових об'єктiв для туризму. Iнженери вивчають космiчнi кораблi та їх обладнання, генетики копаються в геномi прибульцiв, сподiваючись знайти секрет безсмертя, археологи розкопують все новi i новi пiрамiди по всьому свiту, iсторики переписують iсторiю... А все людство об'єдналося, розумiючи, що Крони, або ще хтось їм подiбний, можуть прилетiти до нас знову i їм треба буде дати гiдну вiдсiч.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"