Аннотация: Опритомнiвши в закритому примiщеннi з посиленою охороною, люди зi стертою пам'яттю намагаються згадати, хто вони такi. У цьому може допомогти антодот ...
АНТИДОТ
ОПОВIДАННЯ
(27 листопада 2011 року)
Я прокинулася i побачила над собою бiлу стелю. Повернула голову - бiлi стiни... Де я?.. Хто я?.. Я знаходилася в бiлiй, яскраво освiтленiй кiмнатi, на бiлiй кушетцi. На менi - бiла футболка i бiлi штани, на ногах - бiлi тенiски та бiлi шкарпетки... Навколо нiкого...
Раптом вiдкрилися бiлi дверi i до кiмнати зайшов чоловiк у сiро-зеленому одязi: брюки, футболка, кросiвки, бейсболка - все сiро-зелене.
- Де я? Хто я? Хто ви? - Я нiчого не розумiючи пiдвелася на кушетцi.
- Ви дуже небезпечна злочинниця. У виняткових випадках найлютiших злочинцiв засуджують до кремацiї, попередньо позбавивши їх пам'ятi. У вас якраз такий випадок.
- А що я зробила?
- Якщо я вам скажу, до вас може повернутися пам'ять. А позбавлення пам'ятi i є головним покаранням. А тепер давайте пройдемо в зал очiкування.
- Очiкування чого?
- Своєї черги на кремацiю. - Чоловiк вiдкрив ще однi дверi i жестом запросив увiйти в них.
Я опинилася в залi з бiлими пластиковими столами i стiльцями, що стояли в кiлька рядiв, як в бiблiотецi чи в класi. В кiмнатi було три вiкна без фiранок i решiток. Поруч з дверима на столi стояв бак з водою i стопкою одноразових стаканчикiв. По залу вешталося кiлька людей в такому ж одязi, як у мене, хтось лежав на столi, хтось сидiв на стiльцi, хтось дивився у вiкно... Нiхто не розмовляв. Моя поява не викликала у присутнiх нiякої реакцiї.
Дверi за моєю спиною клацнули замком. Я озирнулася, для чогось спробувала на них натиснути, але дверi не подалися. Пiшла вздовж ряду бiлих столiв... Дивна в'язниця: все в бiлому, як в лiкарнi, решiток немає...
Я пiдiйшла до вiкна - приблизно сьомий поверх, внизу - вулиця, машини, перехожi. Навпроти - дев'ятиповерхiвка, але не житлова, а, мабуть, офiсна. Прочитала рекламу на автобусi, що їхав повз: "Кращий вiдпочинок - на Мальдiвах!" Побачила великий рекламний плакат на протилежнiй будiвлi: "Я обираю "Вольво"! А ти?"
- А що обираю я? I, взагалi, хто я? I що такого жахливого я могла зробити, щоб потрапити сюди? Треба подумати... Я сiла на стiл обличчям до вiкна i стала мiркувати:
- Як мене звати? - Жодне iм'я не приходило в голову.
- Хто я? - За зовнiшнiми ознаками жiнка або дiвчина.
- Скiльки менi рокiв? - Судячи по руках, вже бiльше тридцяти. От би подивитися на себе в дзеркало...
- Чим я займаюсь? - Нiчого не пам'ятаю... Але читати вмiю, знаю про автомобiлi, зрозумiла, що будинок навпроти - не житловий... Отже, щось я все ж таки пам'ятаю!
- Хто мої батьки? Чи є у мене мама?.. Папа?.. А дiти?.. - Нiчого... Пустота... Бiлий аркуш... I все навколо бiле...
Ззаду почувся скрип дверей, я озирнулася - з туалету (?) в зал увiйшла маленька блондинка рокiв сiмнадцяти-вiсiмнадцяти. Невже i вона жахлива злочинниця?! Я вирiшила з нею заговорити.
- Здрастуй!
- Здрастуй,- Вона здивовано пiдняла на мене очi. Мабуть, я перша з присутнiх зважилася з кимось заговорити.
- Давай знайомитися!
- Давай! Ой, а як? Я не знаю хто я. А ти? - Вона з надiєю дивилася менi в очi.
- I я не знаю. Але якщо вже ми тут опинилися, треба ж себе якось називати... Давай подумаємо.
- Давай. - Зiтхнула блондинка i ми разом пiдiйшли до вiкна.
На пiдвiконнi танцював сонячний зайчик, то з'являючись, то зникаючи через
- Лучiя тобi дуже пiдходить - ти така свiтла, i очi у тебе променистi... Тодi я буду Хмарина... Нi, якось похмуро... Може, Хмарка?.. Теж не дуже... А, що там розмiнюватися на дрiбницi - я буду Небо! Як менi?
- У тебе такi ж блакитнi очi, як небо. На мою думку, пiдходить.
- Ну, тодi давай знайомитися! Я - Небо. А як звуть тебе?
- А я Лучiя! Дуже приємно. - I ми розсмiялися.
На наш смiх здивовано озирнулися майже всi, хто знаходився в залi, окрiм двох чоловiкiв, якi спали на столах.
- Чого ви смiєтеся?
- Ми щойно познайомилися! Я - Небо, а вона - Лучiя!
- Ви що, згадали свої iмена? - Всi, хто швидше, хто повiльнiше рушили до нас.
- Нi, але ми їх вигадали! I тепер ми не просто Нiхто, а Лучiя i Небо! До нас можна звертатися, нас можна покликати!
- Здорово! I як я ранiше не здогадався! - Всi почали вигадувати один одному iмена: Будинок, Свiтл (вiд свiтлофора в кiнцi вулицi), Промiнь, Хмар (хмара), Дора (дорога), Велик (велосипед), Маша (машина), Бус (автобус), Вiк (вiкно), Двера (дверi), Прох (перехожий)... I почалося знайомство. Всi пiдходили один до одного, представлялися, запитували, як звуть тих, кого не запам'ятали з першого разу... Вiд шуму прокинулися тi, хто спав, i теж включилися у гру. Через деякий час всi присутнi мали iмена i були знайомi один з одним.
Тепер можна було спiлкуватися. Але про що? Нiхто нiчого не пам'ятав, тем для розмов не було. Спробували говорити про погоду i про те, що бачили з вiкном, але це скоро набридло... Всi знову розбрелися по залу, але вже не поодинцi, а по двi-три людини. Ми з Лучiей залишилися удвох.
- Треба хоч щось згадати. - Запропонувала я.
- Добре було б, а як?
- Ну, от ти ще молода. Напевно жила з батьками. Закрий очi i спробуй сказати "мама".
- Мама мама...
- Щось уявляєш?
- Мама... Це щось свiтле, м'яке, тепле... Пахне пирiжками з яблуками i теплим молоком... I пiсенька... Слiп май бебi... I руки гладять мене по волоссю... I поправляють ковдру... I поцiлунок в щiчку...
- Уяви, як вона виглядає.
- Свiтле волосся, кучерики до плечей... Блакитнi очi, тихий ласкавий голос... Нi, обличчя не можу уявити!.. Я її обiймаю.., руки не сходяться, ось так, значить вона повна...
Я озирнулася навколо. Нiкого, хто б пiдходив пiд цей опис в залi не було. Проте я помiтила, що всi знову розбрелися i не розмовляють.
- Гей, слухайте! - Закричала я. - Якщо ми будемо сидiти поодинцi, ми нiчого не згадаємо. От Лучiя вже згадала маму! Давайте сядемо i будемо шукати якiсь зачiпки для пам'ятi!
Всi посiдали за столи, я стала перед ними. Почали ставити один одному питання, дехто почав щось пригадувати... I тут несподiвано вiдкрилися дверi, яких ми до цього не бачили, i до залу влетiло кiлька молодикiв в сiро-зеленому з кийками. Виявляється, за дверима перебував кабiнет вiдео спостереження: стiл з монiторами i телефоном, пара крiсел, диван, холодильник ...
- А ну, розiйдiться! Припинити розмови!
Нашi почали обурюватися, висловлювати своє невдоволення i непорозумiння.
- Тихо! Мовчати!
Нашi почали наступати на "зелених", а тi загрозливо пiдняли кийки.
- Сiдайте за столи! - Закричала я, побачивши, що справа йде до бiйки. - Я буду читати вiршi! - I одразу почала: "Мой дядя самых честных правил, когда не в шутку занемог, он уважать себя заставил и лучше выдумать не мог..."
Всi притихли i почали сiдати за столи. Я продовжувала читати. "Зеленi", задкуючи, вийшли за дверi, через якi я потрапила в наш зал. Почитавши деякий час, я звернулася до всiх:
- Це Пушкiн, "Євгенiй Онєгiн". Звiдки я знаю Пушкiна? Я вiдчуваю, що пам'ятаю на пам'ять дуже багато його вiршiв. Хто ще пам'ятає Пушкiна?
За третiм столом праворуч руку пiдняв хлопець, який назвав себе Дором:
- Я пам'ятаю пам'ятник Пушкiну. Вiн стоїть з тростиною, а лiвою рукою тримає цилiндр так, нiби хоче його кинути. Ще анекдот такий був, що вiн хоче цим цилiндром запустити в вiкна мiської адмiнiстрацiї - вона як раз стоїть навпроти Пушкiна...
- А я згадав фразу: "А робити хто буде? Пушкiн, чи хто?" - Вигукнув Хмар.
- От бачите, нам пам'ять не стерли, а тiльки дещо заблокували. Давайте подумаємо, чого ми не пам'ятаємо, а що можемо згадати.
I тут посипалося:
- Не пам'ятаю, хто я.
- Чим займаюся.
- Де живу.
- Родичi, друзi, знайомi... Нiчого.
- За що я сюди потрапив?
- А хто пам'ятає хоч що-небудь? Може, окремi фрази, слова?
- Мишка клишоногий по лiсу iде ...
- Вiн вiд нас не пiде!
- Вiн дуже товстий, прямо бегемот!
- I жує антидот, антидот...
- Стоп! - У мене виникло невиразне передчуття. - Хто сказав "антидот"?
- Я! - Вiдгукнувся Хмар. - А що?
- Якщо нам заблокували пам'ять за допомогою якоїсь речовини, то, можливо, вiд неї є антидот. А що ти ще пам'ятаєш?
- Якiсь цифри.
- Добре. Давай, диктуй, а я буду їх записувати. - Я забiгла в спорожнiлий кабiнет вiдео спостереження, дверi до якого залишилися вiдкритими, знайшла на столi ручку, в ящику - блокнот. - Диктуй!
- 0688045462. Все.
- А тепер ще раз!
- 0688045462.
- Ще раз!
- 0688045462.
- Це не просто так набiр цифр. Хто пам'ятає, для чого потрiбнi цифри?
- Номер будинку. - Сказала Лучiя.
- Номер автобуса. - Згадав Дор.
- Номер паспорта. - Вставила Двера.
- Номер телефону. - Додав Бус.
- Стоп! Це схоже на номер телефону? - Зупинила я.
- Дуже може бути. - Вiдповiв Хмар.
- Якщо ти пам'ятаєш номер телефону i слово "антидот", то, можливо, за цим номером нам зможуть допомогти... Слухай, Хмар, поки "Зели" не схаменулися i не закрили кабiнет, треба термiново зателефонувати. Говори швидко! Опиши, де ми знаходимося i що нам потрiбен антидот.
Хмар кивнув i попрямував до кабiнету. Я вийшла i стала бiля дверей. Хмар зняв трубку, набрав номер i через кiлька секунд заговорив:
- Слухайте i не перебивайте. У мене мало часу. Я нiчого не пам'ятаю. Пам'ятаю тiльки цей номер i слово "антидот". Нам потрiбна допомога. Нас тут двадцять п"ять чоловiк. Ми знаходимося в будiвлi приблизно на сьомому-восьмому поверсi. Навпроти нас стоїть дев'ятиповерховий офiсний будинок. На ньому - рекламний плакат: "Я обираю "Вольво"! А ти?". По вулицi, якщо дивитися з наших вiкон, з права на лiво ходить двадцять п'ятий автобус. Неподалiк, злiва - перехрестя зi свiтлофором. На тротуарi росте кiлька молоденьких дерев, здається липи...
I тут почали вiдкриватися дверi, бiля яких я чатувала. Я крикнула:
- Все, закiнчуй! - I вiдразу ж накинулася з питанням на "зеленого", який входив:
- А годувати нас будуть? Дуже хочеться їсти! - Краєм ока я помiтила, що Хмар вислизнув з кабiнету i, причинивши за собою дверi, змiшався з группкою людей, що стояли неподалiк.
- От саме зараз i буде обiд. - Вiдповiв менi "Зел" i, озирнувшись в дверi, додав: - Завозьте!
Ще один "Зел" вкотив у зал вiзок з великою каструлею. Всi озирнулися i почали пiдходити ближче.
- В чергу! В чергу! Поспiшати вам все одно нiкуди! - "Зел" почав розливати ополовником у пластиковi миски щось сiре, напiврiдке, схоже чи то на кашу, чи то на пюре. Другий "Зел" видавав пластиковi ложки.
Я скуштувала незрозумiлу сiру бурду: смак невiдомий, запах теж, але їсти можна...
Пiсля їжi ми здали ложки i миски "Зелам" i знову розсiлися за столи. Я прочитала напам'ять "Муху Цокотуху", Двера заспiвала якусь веселенький пiсеньку про те, що все буде добре, Бус розповiв анекдот про Штiрлiца...
Раптом вiдчинилися дверi i до залу увiйшла, здивовано озираючись, лiтня бiлява жiнка. "Зел", який її привiв, сказав:
- Приймайте поповнення! Але це не на довго - завтра вас чекають чотири кремацiї.
- Це незаконно! - Вигукнув Велик. - Кремацiя - виняткова мiра покарання, виконується не частiше одного разу на пiв-року! А ви вже вчора трьох забрали! ..
- Но, но! Поговори менi, законник! - Пробурчав "Зел" i закрив дверi.
- Ти знаєш закони? Може, ти юрист? - Запитала я Велика.
- Не знаю... Слово юрист менi знайоме... Треба подумати про закони, може, що-небудь згадаю... - I вiн вiдiйшов у дальнiй кут.
Я пошукала очима Лучiю. Вона якось дивно поглядала на новоприбулу жiнку. Дiйсно, жiнка дуже пiдходила пiд той опис, який дала Лучiя своїй матерi: повна, бiлява, блакитноока... Вона тихо сидiла за столом бiля вiкна, поклавши перед собою руки i дивлячись на них незрячим поглядом. Лучiя пiдсiла до неї.
- Здрастуй.
- Ми були знайомi? - Жiнка з надiєю подивилася на Лучiю.
- Може бути... Можна я тебе обiйму?
Жiнка кивнула i повернулася до дiвчини. Лучiя закрила очi i обiйняла її. Та поклала руку їй на голову i почала гладити по волоссю.
- Мама... - Лучiя посмiхалася, а по її щоках текли сльози.
- Я вiдчуваю щось рiдне, але нiчого не можу згадати... Я не знаю, хто я i чи були у мене дiти...
- Можна, я буду називати тебе "мама"?
Жiнка радiсно кивнула i вони знову обнялися.
Несподiвано пролунав дзвiн розбитого скла, посипалися скалки i ми побачили на пiдлозi камiнь, що влетiв у вiкно. Всi обернулися до вiкон. Знову дзвiн i ще один камiнь. Вiка поранило скалкою, по його руцi заструмувала кров.
- Все вiдiйдiть подалi вiд вiкон! - Закричав Луч.
Ми кинулися до iншої стiни i з жахом спостерiгали, як з даху протилежного будинку двоє якихось людей в масках обстрiлюють з рогаток нашi вiкна. Через пару хвилин вони припинили обстрiл i кинулися навтьоки.
Я подивилася на один з каменiв. Вiн був загорнутий у папiр. Розгорнула - це виявилася металева коробочка, а на паперi було написано "антидот".
- Антидот! - Закричала я, показуючи всiм папiр.
Ми почали розгортати "каменi", якi виявилися однаковими металевими коробочками, перетягнутими чорними гумками. На всiх папiрцях було те ж саме слово "антидот".
Двера обережно зняла гумку i розкрила коробочку. У нiй були акуратно покладенi пластиковi капсули з якоюсь жовтуватою рiдиною i маленькою голочкою пiд ковпачком.
- Це антидот. - Сказав Хмар. - Я думаю, нам треба це вколоти.
- Ой, не треба! А раптом ми потравимось? - Пискнула Маша.
- А що нам втрачати? - Знизав плечима Бус i першим вколов собi вмiст ампули.
Всi дивилися на нього. Нiчого не вiдбувалося...
- Де наша не пропадала! - Я теж взяла ампулу i зробила собi укол.
За мною пiшли iншi. Кiлька хвилин ми сидiли в тишi i раптом Хмар вигукнув:
- Я згадав! Мене звуть Мiша, Михайло Євгенович. Я хiмiк!
Тут i iншi почали згадувати. Велик виявився Павлом Петровичем, юристом. Прох був журналiстом i звали його Андрiй. Маша - телеведуча мiсцевого каналу Лариса...
Згадала i я... Я, Галина Вiталiївна Рiчкова, працювала вчителем лiтератури в школi. На одному з батькiвських зборiв я висловилася не надто схвально про нашого Президента. Через два днi мене звiльнили, видали якусь зеленувато-жовту картку i сказали, що по нiй я можу отримати вихiдну допомогу. На картцi була вказана адреса: вулиця Бузкова, будинок 18. Робити було нiчого, грошей теж i я пiшла за вказаною адресою...
Досить легко я знайшла потрiбну вулицю. Будинок 18 виявився сiрою, нiчим не примiтною дев'ятиповерхiвкою. Над дверима було написано "Лiкарня". Яка лiкарня? Причому тут вихiдна допомога? Про всяк випадок вiдкрила дверi i увiйшла.
У вестибюлi за столом сидiла дiвчина в сiро-зеленому костюмi. Вона суворо подивилася на мене i сказала:
- Давайте картку!
Я простягнула їй свою картку, дiвчина засунула її в апарат, що зчитував iнформацiю, потiм знову вiддала її менi зi словами:
- Лiворуч по коридору, третi дверi справа!
Я пiшла в зазначеному напрямку, постукала в потрiбнi дверi. Тi рiзко розчинилися, хтось схопив мене за руку, втягуючи в кiмнату, штрикнув щось у плече... Я вiдразу ж втратила здатнiсть рухатися. Двоє "сiро-зелених" поклали мене на кушетку, переодягли мене в бiлий одяг i перенесли в сусiдню кiмнату, посеред якої стояло велике крiсло. У нього мене i посадили.
З-за столу встав "доктор" в бiлому халатi, з-пiд якого виглядували сiро-зеленi штани i кросiвки, в бiлiй шапочцi. Вiн пiдiйшов до мене, заглянув в очi, помацав пульс i сказав:
- Можна працювати!
Доктор пiдкотив своє крiсло на колiщатках до мене, сiв у нього, включив тиху спокiйну музику i пiд неї почав говорити:
- Забути, забути, забути... Забути iм'я, рiк, роботу... Забути рiдних, близьких, друзiв, ворогiв... Забути де ти, хто ти, що ти... Забути, забути, забути...
У моїй головi почало повiльно темнiти, а потiм я прокинулася пiд бiлою стелею...
I нiякий я не найлютiший злочинець! Нiчого поганого я не зробила!.. Ну, якщо не брати до уваги висловлювання про Президента... I за це нас позбавляють пам'ятi з подальшою кремацiєю?!..
Виявилося, що бiльшiсть присутнiх знаходяться тут за схожими причинами.
- Отже, виходить, це полiтичний експеримент! - Скрикнув Велик, вiн же юрист Павло Петрович. - Всiх невгодних владi хочуть просто знищити!
- А щоб ми слухняно йшли на страту, нас позбавили пам'ятi i переконали, що ми страшнi злочинцi!
- Давайте тiкати звiдси!
- Нi свавiллю!
Всi кинулися до вхiдних дверей i вони пiд нашим тиском не витримали. На зустрiч нам вибiгли кiлька "Зелов" з кийками. Почалася бiйка.
- Колiть їм антидот! - Вигукнув хтось.
Тi з охоронцiв, яких вдавалося вколоти, ставали млявими i, припинивши бiйку, задумливо сiдали на пiдлогу... Ми побiгли по коридору в його кiнець, туди, де вгадувалися сходи. Ще одна невелика сутичка сталася у вестибюлi на першому поверсi. Але через кiлька хвилин вихiд був вiльний.
Бiльшiсть вiдразу ж кинулися на вулицю i розбiглася по домiвках. Лучiя тепло прощалася з бiлявою жiнкою. Виявилося, що це була не її мама.
Тут же з холу Прох-Андрiй дзвонив до редакцiї своєї газети i розповiдав про те, що трапилося. Маша-Лариса по вiдiбраному у "Зела" мобiльнику викликала в нашу "лiкарню" телебачення.
Охорона бiльше не намагалася нас зупинити. "Зели" кидали палицi i зв'язки ключiв на стiл i покидали будiвлю.
Велик (юрист Павло Петрович) запропонував менi i Хмару (хiмiку Михайлу Євгеновичу) пройтися з ним по поверхах i подивитися всi кiмнати. Нам вдалося звiльнити близько тисячi двохсот осiб.
Приїхав фургон з якимись людьми. Вони привезли ящики з антидотом. Протягом дня всiм "засудженим" була повернута пам'ять...
Вранцi я прокинулася у своєму лiжку, простягнула руку за пультом i включила телевiзор. У програмi новин диктор оголосив, що Президент подав у вiдставку за станом здоров'я. Нас чекають новi вибори ...