Аннотация: Iнодi за п'ять хвилин цiлий свiт може перевернутися, змiнивши не тiльки ваше життя, а й зламавши попереднiй свiтогляд i свiтовiдчуття, спрямувавши їх в iнше русло.
I П'ЯТЬ ХВИЛИН МОЖУТЬ ВИРIШИТИ ВСЕ
оповiдання
(30 вересня 2022 року)
***
Вадим i Валя познайомилися ще в школi. Тодi Валя на кiлька мiсяцiв приїхала з-за кордону до бабусi та пiшла до української школи. Нову десятикласницю, звичайно ж, всi помiтили. Тим бiльше, що була вона досить симпатичною, дивилася на свiт величезними яскраво-блакитними очима, мала розкiшну золотисто-русяву косу нижче пояса, була одягнена не так, як усi мiсцевi дiвчата i говорила чистою українською мовою, не вживаючи не те що лайки, але й цiлком нешкiдливих сленгових слiв.
- Красуня з iншого свiту... - Вголос висловив загальне захоплення хтось iз хлопцiв, коли Валя йшла по проходу мiж партами до вiльного мiсця у лiвому ряду. У вiльної парти було зламано одне сидiння, тож сидiти там могла лише одна людина. Мабуть, саме тому вона й була вiльна.
На 23 лютого, день хлопчикiв, усi дiвчатка тягли жереб, кому дарувати подарунки. Валi дiстався хлопчик, iм'я якого вона навiть не збиралася запам'ятовувати. Втiм, вона взагалi нiкого не збиралася запам'ятовувати, адже за кiлька мiсяцiв все одно мала їхати. Сидiв той хлопчик за передостанньою партою бiля вiкна, куди вона й мала покласти подарунок та вiтальну листiвку.
Призначеного дня усi дiвчатка урочисто вручили хлопцям подарунки. Дiвчаткам на 8 березня подарунки зазвичай дарували тi хлопцi, яких обдаровували дiвчата. Так було заведено у цьому класi.
Яке ж було здивування Валi, коли 8 березня вона отримала не один, а цiлих три подарунки. I три листiвки iз пропозицiєю "дружити". Це змусило її уважнiше придивитися до хлопчикiв, що зважилися на такий вчинок. Один iз них сидiв прямо перед нею, другий - за першою партою середнього ряду, а третiй - за передостанньою партою ряду бiля вiкна.
- Ну, про цього все ясно. - Сама собi сказала Валя. - Цей
дарував подарунок у вiдповiдь на мiй. А цi двоє...
"Цi двоє" були ще зовсiм хлопчаками, якi поки ще не виросли i були не набагато вище за саму Валю, а третiй - вже цiлком дорослий, навiть з рiдкими вусиками, що пробивалися над верхньою губою. Валя подивилася на кожного i ввiчливо посмiхнулася на знак подяки за подарунки. Всi уроки хлопцi дивилися не на вчителiв, а на неї, а той, що бiля вiкна навiть надiслав через весь клас записку, в якiй було написано:
"Валю! Ти менi дуже сподобалась. Давай не тiльки дружити, а й зустрiчатись. Я тебе кохаю! Коля."
- Ов-ва! - Подумки вигукнула Валя. - Так швидко ... Нi, так не буває!
Вiдповiдати на записку вона не стала, тiльки вкотре посмiхнулася Колi.
Хлопчик, який сидiв перед нею був дуже сором'язливий, час вiд часу повертався до неї, але нiчого не казав. У вiдповiдь Валя просто посмiхалася йому. Завдяки листiвцi вона вже знала, що звали його Женя.
Третього звали Вадим. Так вiн пiдписався. Вiн весь день крутився на своєму стiльцi, пiдводився, щоб його було видно з-поза великого хлопчика, що сидiв поруч, i намагався зловити її погляд. Цього дня вiн пiшов додому з кiлькома зауваженнями у щоденнику.
Наступного дня, коли Валя увiйшла до класу i пiшла до свого мiсця, вона побачила, що тепер за передньою партою сидiв не лише Женя, а ще й Вадим, а на її партi лежала цукерка.
- А це вчинок! - Подумки схвалила його Валя, а вголос сказала: - Це менi? Дякую!
От саме з Вадимом вона i почала зустрiчатися. Було i перше побачення, i перше кохання, i перший поцiлунок... А потiм вона знов поїхала за кордон. I все кохання перейшло в iнтернет та листування. А писати Валя вже вмiла, чи принаймнi вчилася, бо навчалася тепер на фiлологiчному та навiть писала оповiдання, викладаючи їх в iнтернетi. Вадим уже працював електриком i казав, що твори її читає, але розмовляти про прочитане не хотiв.
Через рiк, без попередження i навiть без натяку, вiн приїхав до неї на кiлька днiв. Це знову був вчинок. Вони гуляли майже цiлодобово i цiлувалися до запаморочення в парку на лавцi... Ночував вiн, як виявилося, на вокзалi, а через три днi поїхав. Тепер у листах все частiше висловлювалися мрiї щодо майбутньої зустрiчi та будувалися плани на спiльне життя...
Ще через рiк уся Валiна сiм'я зiбралася їхати до бабусi. Валя повiдомила про це Вадима, а Вадим висловив бажання познайомити її з батьками i навiть зробив онлайн-освiччення. До бабусi Валя приїхала вже в офiцiйному званнi нареченої. Звичайно ж, з Вадимом вона зустрiлася вiдразу ж пiсля приїзду, а знайомитись з батьками всi - Валя, мама та тато вирушили на третiй день.
***
Батьки Вадима зустрiли Валю та її близьких привiтно, хоча й помiтно нервували. Звали їх Вiктор Петрович та Наталiя Вiталiївна.
- Дуже приємно! А ми Алла Андрiївна та Семен Вiталiйович! - Потис руку майбутньому сватовi тато.
- Який збiг! У вас навiть по батьковi так само, як у моєї дружини! За це треба випити!
За великий стiл сiли не лише майбутнi родичi, а й два друга Вадима - Iгор та Сашко зi своїми подружками Iнною та Оленою - всього десятеро людей. Всi знайомилися, розмовляли, жартували i невдовзi навiть почали почуватися близькими та рiдними. А Валя та Вадим не могли вiдiрвати поглядiв одне вiд одного. Усiм було ясно, що кохання захлеснуло їх iз головою. Два роки iнтернет-спiлкування вимагали розрядки, тому нiхто не став перешкоджати їхньому бажанню на деякий час усамiтнитися.
Поки батьки обговорювали майбутнє весiлля, зiйшовшись на тому, що воно має бути скромним, закоханi пiшли до кiмнати Вадима. Зрозумiло, спочатку вони довго тонули в поцiлунках, але потiм Вадима для чогось покликала мама. Валя зiтхнула, виринаючи з океану кохання, озирнулася, i виявила навколо себе решту свiту. У кiмнатi Вадима стояла шафа, розкладний диван, стiл з комп'ютером i офiсним крiслом, ще один стiл з якимись електричними штуковинами та iнструментами, полиця з п'ятьма-шiстьма книгами та товстим зошитом, що лежав окремо.
- Що це за зошит? - Подумала Валя, беручи його до рук. - Може, Вадим теж щось пише?
Це були нотатки та питання щодо змiсту її оповiдань. Виявляється, Вадим справдi їх читав. Не всi, звичайно, але тi якi вiн уже прочитав, були глибоко проаналiзованi i навiть пiдданi деякiй критицi. Iнодi не дуже схвальнiй.
- Ну, не всi ж оповiдання у мене генiальнi... - Подумки вибачила йому Валя. - Деякi зауваження справдi цiлком резоннi... Але отут...
- Нас кличуть до кiмнати. - З'явився на порозi Вадим. - Вирiшують питання, чи залишатись тобi у нас на нiч.
- Невже? - Валя аж почервонiла вiд несподiванки. - Я навiть не думала...
- Ми вирiшили, що весiлля зiграємо через мiсяць. - Повiдомила Наталя Вiталiївна, коли всi знову розсiлися за столом. - Валю, ти впевнена, що справдi кохаєш нашого Вадика?
Валя вiдiрвала погляд вiд Вадимових очей i перевела його на майбутню свекруху. У її величезних i щасливих яскраво-блакитних очах хлюпалося стiльки кохання, що воно ось-ось могло ринути через край i затопити собою весь свiт.
Говорити нiчого не довелося, все й так було зрозумiло.
- Тодi я постелю вам у кiмнатi Вадима... - Наталя Вiталiївна встала i вийшла з кiмнати.
Валя розгублено озирнулася на батькiв. Тато пiдбадьорливо кивнув, мама схилила голову. Повисла незграбна тиша. Вiктор Петрович крекнув i почав наповнювати спустошенi чарки.
Валя представила себе наодинцi з Вадимом i навiть вперше в його лiжку... Обiйми, поцiлунки, торкання, пристрасть...
- А ось я читала твоє оповiдання про мутантiв. - Раптом вивела її з еротичних мрiй Iнна. - Менi дуже сподобалося. I про маятник теж. Але думаю, що не все тобi слiд публiкувати. От, наприклад, оповiдання "П'ять хвилин вирiшують все" - це взагалi нi про що!
- Точно! Я взагалi не зрозумiв, для чого ти його написала? - Зрадiв, що можна перейти з кохання на iншу тему Сашко. - А ще "Пошук себе"! Це взагалi щось безглузде!
- А менi здається ... - Почала було Валя, але її перервала мама.
- Справдi, Валю, ти би не все друкувала. Менi також цi "П'ять хвилин" не дуже сподобалися.
- А менi не подобається "По той бiк"! - Додала Олена.
- I "Мiкрокосм"! А ще "Кохання - це все"! - Знову додала Iнна. - Я, звiсно ж, розумiю, що для тебе зараз це все, але ж не всi так захопленi любов'ю, як ти. Iнодi i тверезо слiд подивитися на свiт. Вадику! Ось задай Валi тверезе запитання! - Вимогливо подивилася вона на Вадима.
Валю дещо покоробило це "Вадик". Сама вона називала свого коханого лише "Вадим", так, як вiн пiдписався першого разу, тодi на листiвцi.
Вадим опустив голову, подумав, а потiм раптом подивився в очi Валi якось не так, як завжди, i зовсiм несподiвано запитав:
- Ось ти весь час й у всьому зi мною погоджуєшся...
- Так. - Закохано дивлячись на нього, погодилася Валя.
- Отож через мiсяць ми одружимося, можливо, навiть че-
катимемо дитину...
- Так.
- А якщо я скажу тобi зробити аборт, ти погодишся?
- Так. - Валя навiть не вслухалася у питання, вона вся потонула в коханнi i була згодна на все заради коханого. Адже людина, яка любить, не запропонує нiчого поганого?
- Тодi навiщо менi така дружина? - Скинув голову Вадим. - На догоду менi ти готова вбити нашу дитину?!
- Я вже одного разу зробила таку помилку! Тепер все життя мучуся! - Пiдхопила Iнна.
- У нашiй родинi немає мiсця вбивцям! - Рiзко вiдрiзала Наталя Вiталiївна, а її погляд iз теплого та привiтного перетворився на жорсткий та холодний.
- Поворот... - Пробурмотiв Вiктор Петрович, цокнувся з Семеном Вiталiйовичем i перекинув чарку.
Семен Вiталiйович автоматично зробив те саме. Алла Андрiївна розгублено переводила погляд з Вадима, що раптом став для неї чужим, на дочку, що встала з-за столу з потемнiлими очима.
А в душу Валi звiдкись iз потойбiчного свiту ринув чорний потiк, змиваючи свiтле кохання. Стало холодно та незатишно. Ось щойно сяяло яскраве сонце щастя i раптом настали чорнi сутiнки порожнечi. Зiбравши всi свої сили, щоб утримати землю вiд всесвiтнього чорного потопу, Валя, як дамбу, вiдкрила свiй ноутбук i почала тихо i з душевним трепетом, таким, що у неї виник пiд час написання, читати...
***
"...Пробираючись крiзь колючi гiлки густого лiсу, Кiфрумс мiркував про iнопланетян:
- Хто їх зрозумiє? Вони ж зовсiм не схожi на нас! Однi кажуть, що вони вкритi бiлим мохом, iншi - що рудим, третi - чорним... Однi кажуть, що очi у них сiрi, iншi бачили чорнi, третi - блакитнi... А може, вони вмiють змiнювати свою зовнiшнiсть? Тодi вiд чого це може залежати - вiд настрою чи вiд бажання когось iз нас з'їсти? А розмiри? Це ж просто якiсь монстри! Скiльки людей треба поставити одне на одного, щоб заглянути їм у вiчi? Мабуть, чоловiк вiсiмнадцять... I чого це мене несе до них? Хiба недостатньо скласти свою думку за вiдео-думками тих, хто мав нещастя з ними стикнутися?
- А може, вони розумнi? - Думала космопсихолог Гея, йдучи по колiї, яку залишив нещодавно всюдихiд серед кучерявого чагарнику, - А що? Хоча вони й малесенькi, у них так само, як у нас по двi руки, по двi ноги та по однiй головi. Ну то й що, що вони з нами не розмовляють i розбiгаються по щiлинах у деревах, як таргани! Скелет розчавленого десантником одного з кiфрумсiв цiлком схожий на людський... Можливо, просто в умовах цiєї планети гуманоїди вийшли такими малесенькими... От би роздивитися цiлого, не розчавленого, а живого кiфрумса...
- Ось вiн! Прибулець з iншого свiту... - Сховавшись за сiро-зеленим листом лiфто-дерева, обережно спостерiгав Кiфрумс. - Не чорний, не бiлий, а... Золотавий! Мох на його головi золотавий... I зовсiм вiн не схожий на мох, скорiше на довжелезнi стебла трави... Он як вони колишуться за вiтром, навiть красиво... Якщо трохи абстрагуватися i уявити, що вiн такого ж зросту, як ми, то... Вiн цiлком схожий на людину - двi руки, двi ноги, одна голова... Може, в цiй головi навiть є думки... Треба обiгнати його i подивитися в очi...
Вiн обережно перебрався з-за одного листа за iнший, потiм за третiй, перелiз з однiєї гiлки на iншу. Лiфто-дерева, у внутрiшнiх порожнинах яких були влаштованi механiчнi лiфти-спуски до пiдкореневого поселення кiфрумсiв, тут росли настiльки тiсно, що спускатися на землю не доводилося. Щоб слiдувати за прибульцем, достатньо було перелазити з гiлки одного дерева на гiлку iншого.
- Якi колючi тут кущi! - Звiльняючи пасмо волосся, що заплуталося серед гiлок, подумала Гея. - А от цiкаво, де можуть жити цi кiфрумси, якщо вони ховаються у щiлинах дерев? Може, пiд корою? Може спробувати вiдiрвати шматочок?... - Гея розвела руками колючi гiлки i впритул наблизилася до стовбура куща.
Кора виглядала наче перфорована. Практично однаковi вертикальнi щiлини довжиною по вiсiм i шириною по пiвтора сантиметри всiювали кору у "шаховому порядку". Просунувши пилочку для нiгтiв в одну з щiлин, Гея пiдчепила шматочок кори та вiдiрвала її вiд стовбура. Пiд корою був рiвна та гладка поверхня стовбура дiаметром близько тридцяти сантиметрiв з такими ж самими отворами-перфорацiями.
- Пiд корою нiкого немає... Мабуть, отвори наскрiзнi. Може цi кiфрумси живуть у м"якотi дерева. - Подумала Гея i спробувала розковиряти одну з щiлин. Дерево не пiддавалося, воно була занадто тверде для пилочки. - Тверде... То ж як ця малеча прогризає у ньому свої ходи?
- Отакої! Тепер воно ламає наш лiфт! Не дай Всесвiт, добереться до поселення! Воно ж однiєю ногою перетопче кучу народу! Як же його зупинити? А може, спробувати з ним поговорити? Може зрозумiє?... Зупинись!!! - З усiєї сили послав мисле-iмпульс прибульцю Кiфрумс.
- Ой! - Скрикнула Гея, отримавши наче розряд струму просто у мозок. - Що це зi мною? Нiколи в життi голова в мене не болiла...
I тут вона побачила просто перед своїми очима малесенького чоловiчка. Вiн стояв на гiлцi за сiро-зеленим вузьким листочком i дивився на неї двома фiолетовими оченятами, розташованими на головi, наче покритiй сiрувато-зеленим оксамитом. Чоловiчок стояв нерухомо i був схожий на ляльку, але очi... Очi його були розумними та стривоженими.
- Вiн мене почув! - Здогадався Кiфрумс. - Вiн зупинився
i навiть здригнувся, коли я закричав. А очi в нього зараз блакитнi, як наше небо... Цiкаво, а якщо спробувати з ним поговорити, вони змiнять свiй колiр?... А якщо вiн мене схопить та з"їсть?... Все одно вже не встигну втекти! Зрештою, має ж хтось спробувати налагодити з цими прибульцями зв"язок!... Гей!!! Я Кiфрумс! А ти хто? - Спробував вiн якомога чiткiше сформулювати своє мисле-звернення.
- Я - Кiфрумс! - Почула Гея у своїй головi думку, що ледь прошурхотiла по мозку. - А ти хто?
Прибулець роззявив свою пащеку, всипану величезними зубами, наче збирався єдиним махом проковтнути Кiфрумса, але ковтати не став. З цiєї пащi почувся надзвичайно голосний звук, разом з яким у голову Кiфрумса надiйшла думка: "Я - Гея, людина."
- Вони теж вважають себе людьми?! - Дуже здивувався Кiфрумс. - I вони здатнi до спiлкування. Але отой жахливий звук, що супроводжує їх думки...
- Вибач. - Ледь ворухнувши губами, прошепотiла Гея. - Я не врахувала, що нашi голоси для вас можуть здатися громовими.
- А навiщо ти ворушиш губами, видаючи цi дивнi звуки? - Запитав Кiфрумс. - Не роби цього, бо я боюся, що ти мене з"їси.
- Ми ворушимо губами, щоб створювати звуки для спiлкування.
- А ми спiлкуємося без звуку, лише думками. Навiщо вам звуки, якщо ви теж формулюєте думки?
- Ми не можемо чути думки одне одного. Щоб їх почути, ми винайшли мову.
- Мабуть, думки для таких великих монстрiв занадто тихi, якщо вони їх не чують. - Припустив Кiфрумс.
- Але ж я тебе чую! - Гея намагалася не говорити, а лише рухати губами. - Чи менi це лише вважається?
- Не думаю, що вважатися може обом одночасно. Думаю, ми налагодили спiлкування.
- Отак, лише за п"ять хвилин ми все вирiшили?!
- Що все?
- Головне завдання нашої експедицiї - знайти розумних створiнь та налагодити з ними контакт. У мене стiльки запитань!...
Десь вдалинi почувся гуркiт всюдихода.
- Знову ця ваша жахлива машина! - Послав стривожену думку Кiфрумс. - Ви ж усi нашi поселення зруйнуєте!
- Ой, вибач! Я так зрадiла нашiй зустрiчi, що зовсiм забула вiдправити повiдомлення. Затули вуха, я буду розмовляти голосно. - Гея натиснула на браслетi кнопку загального зв"язку i почала говорити: - Увага всiм! Говорить космопси- холог Гея. Я налагодила контакт з мiсцевими ересами. Усiм припинити поїздки i походи по планетi й повернутися до корабля, щоб не спричинити непорозумiння..."
***
Валя пiдняла очi, щоб перепочити. Всi сидiли мовчки та слухали.
- То як? Цiкаво? - Дивлячись на стiну навпроти себе, запитала вона. Подивитися в очi Вадима у неї не вистачало мужностi. - Цiкаво, як зовсiм рiзнi створiння з рiзним способом життя та свiтоглядом зможуть порозумiтися?
- Дуже цiкаво! А що це? - Озвалася Iнна.
- Це те, що ви радили нiколи не друкувати.
- Я такого не читала. - Заперечила мама.
- Читала. I щойно засуджувала.
- Скажи назву. - Попросив Вадим.
- Це "П'ять хвилин вирiшують усе". Я просто почала читати перший iз тих творiв, якi ви розкритикували.
- А, пригадую... Але я читав це якось не так, у мене сенсу
взагалi не було видно. - Задумливо промовив Сашко.
- А я взагалi нiчого твого не читав. - Сказав Iгор. - Але тепер обов'язково почитаю.
- Читай далi! - Попросила Олена.
- Мої оповiдання багатошаровi, як пирiг на будь-який смак. Когось зацiкавить лише сюжет, когось соцiальнi, моральнi, етичнi, психологiчнi, релiгiйнi, фiлософськi, побутовi проблеми... Але не треба їх шукати! Просто читайте та знаходьте лише те, що вам потрiбно та цiкаво на даний момент. - Опустивши очi в пiдлогу, говорила Валя. - Адже на однi й тi самi подiї рiзнi люди дивляться зовсiм по-рiзному. Однi бачать лише двадцяти сантиметровий бордюр, а для iнших це глибока прiрва. Однi кидаються у бурхливий потiк, iншi бачать крихiтну калюжку. Для одних почуття, що виникли, здаються коханням всього їхнього життя, а для iнших це лише дружня прихильнiсть. Для одних пройшло якихось п'ять хвилин, що нiчого не значили, а для iнших пролетiла цiла епоха, що вiдокремила один яскравий i свiтлий, повний щастя перiод життя вiд зовсiм iншого - темного, холодного i жахливого, наповненого гiркотою i болем... - Валя обвела всiх присутнiх сумним поглядом.
Її очi вже не були такими радiсно розкритими i яскраво-блакитними, як ранiше. Здавалося, вони зменшилися майже вдвiчi i потемнiли. Тепер у них не плескалося кохання, здавалося, що вони ледве стримують чорний потiк чогось потойбiчного.
- Вадиме, ти поставив менi питання, над яким, напевно, думав довгий час. Ти вирiшив для себе, якою має бути правильна вiдповiдь. Я навiть не вникла в нього, не зрозумiла, не усвiдомила. Я була захоплена коханням i готова для тебе на все, адже любляча людина не здатна завдати болю, не вимагатиме неможливого. Не замислюючись, я сказала "так"... Лише одне питання, всього п'ять хвилин - i ти вiдкрив портал у потойбiчний свiт. - Продовжувала Валя. - Тепер у твоєму життi немає мiсця для мене, його займе сумна порожнеча. Хiба що ти iнодi згадуватимеш про мене, читаючи мої оповiдання... - Валя закрила кришку ноутбука. - Це оповiдання ви дочитаєте самi, без мене. А менi треба закрити портал, щоб не настав свiтовий потоп... Я знаю, що спровокувала те питання Iнна. - Валя рiшуче пiдвела голову, злiсно подивилася на Iнну, i голос її зазвучав, як подзвiн. - Iнна винна в тому, що зруйнувався кордон свiтiв, тому саме її я принесу в жертву: дорогою додому ти щось зламаєш!!!
Iнна схопилася i почала збиратися додому. Решта теж заметушилися. Вадим спробував було затримати Валю за руку, але вона так глянула на нього, що вiн зрозумiв: бiльше нiколи їм не бути разом. Справдi, лише п'ять хвилин, лише одне питання...
Додому Валя повернулася з мамою та татом. Нiчого не кажучи бабусi, Валя лягла спати. Спала вона без сновидiнь, просто занурившись у темряву.
Вранцi, за снiданком, мама, нiби мiж iншим, сказала:
- До речi, дзвонив Сашко. Повiдомив, що Iнна дорогою додому спiткнулася i впала зi сходiв. Усього через п'ять хвилин пiсля нашого вiдходу. Зламала ногу, тепер лежить у лiкарнi у гiпсi. Кажуть, з пiвроку ходитиме на милицях...
- I п'ять хвилин вирiшили все... - Промовила Валя.