Аннотация: "Звiдти" - фiлософський начерк про силу кохання!
Нiчого дивного вiн у цьому не бачив. Не так як всi. Не так, як йому говорили. Вiн не мiг так поступити. I не хотiв.
Що з того, що перед поглядом - безмежна пустеля аж до самого обрiю. Що з того, що йтиме вiн так аж поки не згорить чи просто втратить свiдомiсть. Вiн вже й так чимало втратив. Вiн уже не маленький. Годi грати роль дитини чи старого iнвалiда. Зрештою, цей театр йому вже добряче набрид. Простiше заглянути вглиб себе i вiдшукати там щось таки справдi варте уваги. Наприклад вмiння будь-що добиватися своєї мети... I тому вiн дiйде.
Сонце нагрiвало пiсок з кожним кроком - перший день. Цiкаво, чи iснують тут ночi. I чи буде вночi так само холодно як у них.
Iнша планета? Сумнiвно! Мабуть це таки iнший свiт, хоч i дуже схожий на той, справжнiй...
Думати було складно. Навiть складнiше, нiж пересуватися. Хоча рух ставав дедалi нестерпнiшим. Виникало шалене бажання просто сiсти на пiсок i завмерти. Але цього зробити вiн не мiг, бо не мiг бути переконаним, що змусить себе встати. I, тим не менше, вiн постiйно над чимось думав. Це було наче самокатування. Такий собi мазохiстичний прийом. Як, коли ти їси морозиво i натрапляєш зубами на шорстке дерево. Неприємно, але м'язи наче самi стискають щелепи, щоб ще раз протягнути по паличцi. Аж за шкiрою дере.
...Вони стверджували - шлях назад лежить через велетенську пустелю, дорога через яку навряд чи буде приємнiшою за пекло. Пустеля ця у сотнi разiв бiльша за Сахару, та де там - у сотнi тисяч разiв бiльша, i щоб подолати її - одного лише бажання i сили буде замало. Та найбiльше безумство - вiрити в те, що вона справдi має кiнець... Нiхто насправдi не вiрив, хоча всi говорили.
А вiн повiрив. I пiшов.
* * *
Хто скаже, як виглядає рай? А вiн його бачив на власнi очi. Описати це неможливо. Можна хiба спробувати.
Iдеальний клiмат, помiрна вологiсть, вiчна весна, завжди прохолодний вiтерець... чудовий ландшафт... п'ятиразове харчування... телевiзор... це все й близько у порiвняння не йде з тим, що вiн втратив, рушивши у цю безкiнечну подорож. Там вiн мав усе...
УСЕ?
* * *
Вони переконували його залишитися, але всi вмовляння були марними. З таким само успiхом можна намагатися самотужки вiдтворити Єгипетськi пiрамiди. Єдине, на що вiн справдi звертав увагу - це короткi розповiдi про шлях, який (вiн знав) його чекає.
Пустеля не триватиме вiчно. Як нiщо не триває. Але вона тричi видасться безкiнечною. I тiльки через тисячi (сотнi тисяч) рокiв...
Про це думати не хотiлося. Вiчнiсть у русi - стократ приємнiша за вiчнiсть у спокої (кiнетична та потенцiальна енергiї - основи фiзики). Вiн вибрав її - вiчнiсть у русi - а вона пообiцяла залишитися з ним надовго...
I все таки, десь же мусить бути кiнець. Його вiдчайдушна мета, заради якої, зрештою це все було потрiбно. Гаразд, нехай через мiсяць вiн зненавидить пустелю, нехай через рiк вiн перестане помiчати пiсок пiд ногами (бо не помiчатиме нiчого крiм нього), через столiття - забуде як виглядає людина, через тисячу рокiв - забуде про її iснування...
* * *
Отож, що ми маємо? Божевiльного, який за власним бажанням покинув Рай i пiшов назад. Несамовитця, що вiдмовився вiд видимих насолод заради можливостi повернутися до саду смертi. Скаженого, який не знайшов на небi того, чим володiв на землi...
Дурня...
Що хотiв вiн вiдшукати, повернувшись назад? Адже iстина, яка так довго висiла у нього перед носом, так i залишилася таємницею. Адже вiн швидше здогадувався, нiж знав, заради чого послухав казки ангелiв i вiдмовився вiд Раю. Свiдомо обрати пекло - такого ще не бувало навiть на їхньому вiку. I тiльки Бог таке уже бачив...
Єдине, чого не можна знайти у раю - живу людину. А вiн, будучи мерцем, з мерцями спiлкуватися не бажав.
Пекло, матерiалiзоване перед ним у виглядi безмежної пустелi не обiцяло приємностей, але воно давало дещо бiльше - надiю. I вiн вiрив, що зможе повернутися у ниций свiт людей. Повернутися тiльки задля того, щоб знов побачити ЇЇ.