Аннотация: Копирование этого стихотворения и признание его за свое, будет наказуемо законом.все права на этой страничке защищены.
Почати б все красиво. Як у казцi.
Звернутись вкотре до вечiрнiх злив,
До снiгопадiв, що вночi i вранцi
Лякають всiх присутнiстю зими.
Згадати сонце. Лiтнє i весняне.
Тепло, яким огорнутий наш свiт.
Згадати те, що не наносить рани.
Це мiсто досi плаче i болить.
Банальнiстю заповнити мовчання
I до прекрасного звернутись знов i знов.
Побачити i сутiнки, й свiтання...
Сентиментальнiсть, кажеш?.. - нi, любов.
Весна
Мiсто весни. Красиве i квiтуче,
Хоч довго зволiкає iз теплом.
Легким туманом звабливо-пророче.
Вже манить ледь пробудженим добром.
Весна приходить в травнi. А до цього
Блукаєш в мiстi холоду й зими.
Думки щоразу зверненi до нього,
Бо просиш криворiзької весни.
Калюжi в березнi. I вiтер в квiтнi.
Повiльно змiнюються ночi, днi.
I небеса - не сiрi, а блакитнi
Повiдають про iстини простi.
Ковток повiтря вiд розквiтлих вишень.
Затримати б. I в грудях зберегти.
I бiля Мiсяця знайти сузiр"я тишi,
Сузiр"я сонця, квiтiв i весни.
I в цi хвилини, в митi випадковi
Не вiриш у вже завченi слова:
"Залiзне серце в мiста. Руди - з кровi..."
Але ж душа, душа його жива!
Залiзне серце?.. Дивишся у воду
I камiнцi кидаєш в Саксагань.
I в очi дивишся йому, Кривому Рогу.
Залiзне серце... з безлiччю вагань.
Весняний вiтер поверта у дiйснiсть.
Залiзний мiст дарую висоту.
Стоїш, немовби граючись у вiчнiсть...
А здатен тiльки на любов. Просту.
Лiто
Щоразу лiто, нiби сон приходить.
Гарячим вiтром диха, зiгрiва.
I кожен в ньому щось своє знаходить,
Чого нi в осенi, анi в зими нема.
Ми не п"ємо з росою чисту воду -
Вона у нас червона i брудна.
Але давно це не вселя тривогу.
В нас iнше лiто. I своя краса.
Гарячий день, ледь прохолодний вечiр.
Розпеченi дороги, люди, сни.
Вiдверта спека огортає плечi.
Єдине, чого хочеться - води.
Моє звабливе, криворiзьке лiто!
Де навiть сонце душу вiдчува,
Де лиш одного хочеться просити -
Залишити холоднi згадки в снах.
На пам'ять фото має нагадати
Про Iнгулець, про мiсто, про людей...
Життя не вмiє в сторонi чекати,
Воно не зачиняє всiх дверей.
Лiтнє життя. Близьке таке i щире,
Як погляд сонця й посмiшка душi.
Без зеленi та квiтiв неможливе,
Ховається в зiрковiй глибинi.
Його вдихати можна iз повiтрям,
I вiдчувати з краплями дощу.
Iз ним горiти можна, як в багаттi
Й любити кожну iскорку вогню.
Осiнь
Я виплачу любов осiннiх вулиць
Дощем осiннiм. Свiжим i п"янким.
Не обiйти усiх мiських околиць,
Не охопити поглядом слiпим.
Додолу опадає жовте листя.
Цi першi кроки осенi влови!
Пiймай миттєвiсть теплої, м"якої,
Не брудно-сiрої осiнньої пори
Вiдчуй iще-не-прохолоднi ночi,
I не задушливо-спекотнi днi.
Вiдчуй, як сонце посмiхнутись хоче,
I в очi зазирни його сумнi.
Пройдись по вересню, по жовтню, листопаду.
Таких, як тут, осiннiх днiв нема.
Поглянь на себе в не-дзеркально-чисту воду
I зрозумiй - вона така одна.
Склади життя, як бiлий паперовий
Кораблик. I повiльно вiдпусти.
У дощовiй калюжi непрозорiй
Теж має бути часточка краси.
З думками знов приходить ностальгiя,
Що в тихiм губиться листодощi.
До забуття приємне божевiлля!..
Цi нiжнi кроки осенi - святi...
Тут ця пора грайливо-особлива.
Тут - затишна вона i золота.
I Криворiзька. Глибокомрiйлива.
Любов осiння. Вiтряна. Легка.
Зима
Не чорно-бiла. Навiть не холодна.
Так, звична завжди. I чомусь сама.
Дивна якась - проста i безтурботна -
По мiсту тихо човгає зима.
З туманним димом нiби обвiнчалась.
Скрiзь - бiлий снiг i бiлi небеса.
Чарiвнiсть. Я б iз нею не прощалась,
Була би вiчною твоя душа...
Чи то зiрки так сяють, чи хмаринки?
Мiж небом та землею, навкруги.
У них своє життя, свої зупинки,
В якi чомусь втручаємося ми.
За звичкою чекаєм розтавання
Цiєї надприродної краси.
I так щоразу - награне зiтхання.
I так щодня, щороку, щозими...
Зима Кривого Рогу. За вiкном.
Завжди не тут, не з нами, не тепер.
I знову й знов нагадую про сон
З застиглих льодовитих днiв-озер.
Довгi, пустi, холоднi, темнi ночi,
Як довгi вулицi, зливаються в життя.
Пустий, холодний погляд очi в очi.
I довге, не зимове каяття.
Зима любовi. Нi, любов зимова.
Що грузне в смутку, нiби у водi.
Не чорно-бiла - рiзнокольорова.
Вiд грудня - i до лютого. В менi.
Не чорно-бiла. Навiть не холодна.
Нiяка в дiйсностi. Нiяка увi снi.
Налякана безснiжжям випадковим
Зима лишає Кривий Рiг веснi.
"А напоследок я скажу..." :)
Хiба про тебе можна все сказати,
Моя окрилена Кривбасiвська любов?
I що тобi iще подарувати,
Окрiм цих слiв, розкиданих кругом?..
I знову погляд вгору вiдлiтає,
Вiн губиться мiж глибиною снiв,
Мiж темних вулиць, де гiтара грає,
Де сотнi доль i тисячi життiв.
Думки не тут. Вони лiтають мiстом.
Та не у пiдземеллi їх шукай, -
Де пiд контролем все, i все пiд тиском, -
Окрiм кар"єрiв в нас iще є гай.
Згадати вибухи? камiння? шахти?
Писати про задимленi шляхи?
I "Скорпiона" можна пригадати,
Червоного, котрий постав з руди.
I говорити тiльки про безвихiдь -
Колись ця тема дiйде i до нас.
Чекатимемо сльози непролитi?
Як кажуть мудрi: "Усьому свiй час..."
Поглянем вкотре на одвiчнi рани?
Омиєм власнi руки у водi.
То хто ж кого заковує в кайдани?
I хто знаходить щастя у рудi?
Нам залишилось тiльки сподiватись?
I вiрити в новий прийдешнiй день?
Не в честь залiза цi рядки писались.
Це мiсто досi вiрить у людей...
У нас багато мрiй. Красивих, свiтлих.
Та всi вони зачиненi в серцях.
Любов любов"ю можна пробудити.
Не грою, розпочатою з кiнця.