ЗАКОЛОТ ГОДИННИКАРIВ

1 частина

Так чомусь повелося, що у людей найбiльше знайомих серед колег. I тому не дивно, що в одному мiстi всi годинникарi були друзями. Тим паче, що зєднала їх спiльна бiда. Якби вони запросили нас на чашечку чаю, за якою вони збиралися один в одного, то ми почули б таку розмову:

- Як зявився цей великий годинник, все наше життя пiшло шкереберть.

- Так, вiн вбудований у таку величезну башту, що його видно з будь-якої частини мiста.

- I тепер люди не йдуть до нас, що б вiдремонтувати свої зiпсованi годинники. Вони їх просто викидають, бо про час i так можна дiзнатися.

- Цей годинник не залишив нам жодного клiєнта!

- Та вiн нас за вiтром пустив!

I одного вечора хтось iз них сказав:

- Усi нашi нещастя вiд цього годинника. А якщо вiн зiпсується...

Усi замовчали.

А хто найкраще може зiпсувати рiч, як не той, хто знає, як її полагодити?

За декiлька днiв змовники-годинникарi, вдягненi, як злодiї, кралися темними вуличками мiста.

Кралися через широку площу мiста.

Кралися бiля головної башти мiста.

Кралися камяними сходами башти i застигли перед величезними колiщатами, якi повертали стрiлки годинника. Шестiрнi стиха поскрипували, не швидко рухаючись, а десь у серединi стугонiло серце годинника.

Що там робили годинникарi, я не знаю, але за хвилинку до пiвночi стрiлка, що вiдлiчує хвилини, стрiпнулася, колiщата боляче заскреготiли, а величезне серце замовчало. Годинник зупинився.

2 частина (варiант 1)

Коли годинникарi прокинулися пiсля тривожних снiв i визирнули кожен у своє вiкно, виявилося, що... ранок не настав. За вiкнами будинкiв годинникарiв, як i за всiма iншими шибками колихалася густа темрява.

Городяни почекали трохи. Потiм ще трiшки. А тодi ще трiшечки, але морок не розходився.

Скiльки пройшло часу - не вiдомо, бо разом iз великим годинником зупинилися i тi, що ще працювали. Темними вулицями ходили наляканi люди: хто з лiхтариком, хто з гасовою лампою, хто з палаючою трiсочкою, а хто i зi свiчкою. Тихо було в мiстi, навiть собаки боялися гавкати.

I якось чи ввечерi, чи вранцi, чи посеред темного дня знову зiбралися годинникарi. їм було соромно дивитися один одному у вiчi. Тому вони лише зiтхали:

- Ох!

- Ех!..

- Ой-йо-йой...

- Ми повиннi все виправити!

I знов темними вуличками, провулками, через площу в башту прокралися нашi заколотники. Та скiльки вони не намагалися вiдремонтувати годинник, - жодне колiщатко не заскрипiло i годинникове серце не стрiпнулося. Бо той, хто зiпсував, не завжди може виправити. I коли вони (у котрий раз!) намагалися повернути стрiлки, перед ним зявився дивний хлопчик. Вiн злегка свiтився i на очах пiдростав.

- Вiтаю вас, годинникарi! - промовило хлопя. - не дивуйтеся, я знаю, хто ви i чому сюди прийшли. Я знаю, бо я - Час.

Годинникарi налякано дивилися на пiдрослого хлопця.

- Ви не можете вiдремонтувати цей годинник. Вiн, як ви вже помiтили, не звичайний. Хтось колись загубив на цьому мiсцi час. Цi декiлька загублених хвилин, як зернята впали в землю. I на цьому мiсцi на баштi, як на стеблинi, вирiс найголовнiший у свiтi годинник, який указує, як спливає час. Ви менi не вiрите? Тодi згадайте, хто i коли збудував цю башту? - Запитав уже великий парубок. Та годинникарi лише потисли плечима: колись вона просто зявилася в серединi мiста.

- Так от, - продовжував Час. - Ви зiпсували цей годинник. Вiн зупинився, i разом iз ним зупинилося все життя. Тепер дiти нiколи не стануть дорослими, квiти нiколи не розквiтнуть, а на деревах не зявляться плоди...

Годинникарi уявили, що у їх дiточок не буде бiльше жодного дня народження, i вони нiколи не побачать сонечка чи веселку i закричали:

- Але ж так не може залишатися!

- Ми хочемо все виправити.

- Вибач нас i допоможи нам, Час.

- Виннi лише ми, тож покарай нас.

Час, вже кремезний чоловiк, потис плечима:

- Я не можу вас вибачити, чи покарати. Я усього-на-всього Час. Та якщо вас вибачать люди, тодi, можливо, годинник пiде. Але вони не повиннi знати, що їх прощення знову все поверне на свої мiсця. - Закiнчив сивобородий старий Час. Промовив, i розсипався яскравими жаринками.

Годинникарi чимдуж побiгли сходами вниз, а останнiй, коли озирнувся, то побачив, що з виру жаринок зявилася сяюча дiвчинка i, посмiхнувшись, помахала їм рукою.

Що було далi? А далi годинникарi зiбрали всiх жителiв мiста бiля башти. Площа сяяла яскравими вогниками в руках городян, а годинникарi розповiдали, як вони вирiшили зiпсувати годинник. Але про Час, що змiнюється, промовчали. Лише промовили на закiнчення:

- Отже, це ми виннi, що нiяк не прийде день. I, якщо хочете, люди, карайте нас.

Городяни не довго мовчали:

- Чиєсь горе нам щастя не додасть.

- Ви i так себе достатньо покарали. Iдiть iз миром.

- Вибачаємо! Вибачаємо! - почулося звiдусiль i в цей час стрiлка на годиннику стрiпнулася й пробило пiвнiч.

А вранцi зiйшло сонечко. Радiсно цвiрiнькали пташки i всi люди вийшли зустрiчати день.

2 частина (варiант 2)

Лише у вiконця зазирнуло заспане сонечко, як заколотники прокинулися. Вони повiльно йшли вулицями до своїх майстерень, придивляючись до оточуючих. А тут вiдбувалося щось дивне: то тут, то там чулося:

- Чверть по пятiй. - Та нi, половина десятої. - А я кажу, що зараз майже восьма година ранку.

Годинники у кожного показували iнший час.

Коли майстри дiйшли до своїх робочих мiсць, то ледве змогли пробитися крiзь натовпи клiєнтiв. Кожен iз годинникарiв радiв, пiдраховуючи майбутнi прибутки. Та досить скоро всi вони припинив роботу. Нi, ви не думайте, що вони забули, як лагодити годинники - пiд їх руками шестернi стрiпувалися, пружини скрипiли, а годинники стиха вiдзивалися: “Тiк-так, тiк-так!”. Але виявилося, що нiхто з них не знав правильного часу. Ранiше всi перевiряли годинники, дивлячись на башту, але тепер годинник мовчав.

Годинникарi знову зiбралися всi разом, iз сумом дивилися у вiкно на людей i пригадували все те, що сталося за цей день.

- Мої дiти кажуть, що сьогоднi нiяк не могли розпочатися уроки в школi, бо i учнi, i вчителi прийшли на заняття в рiзний час.

- А у мого сусiда-пекаря згорiли всi булочки у печi.

- Я чув, що посварилися пять пар закоханих, якi не змогли зустрiтися.

- I майже половину мiста звiльнили з роботи за запiзнення.

- А в лiкарнi, де працює моя дружина, ледве не помер хворий, якому вчасно не дали лiки.

Почувши останнє, годинникарi зiтхнули. I мовчали далi, сидячи навколо столу з охололим чаєм та пiдгорiлими тiстечками. А як тiльки втомленi городяни заснули i в мiст стало зовсiм тихо, вони знову вдягли мякенькi капцi, чорнi маски та рукавички i пiшли на центральну площу, до великої башти, щоб вiдремонтувати годинник.

2 частина (варiант 3)

Заколотники всю нiч мiцно спали й бачили у снах, що до їх майстерень стоять черги. Тому вони в рiзних частинах мiста поголилися, ретельно вдяглися i неспiшно пiшли на роботу. Але... люди йшли вулицями i нiхто з них навiть не дивився на башту з годинником, де стрiлка зупинилася за хвилину до дванадцятої.

Справа в тiм, що годинник так голосно цокотiв i вчасно бемкав кожнi пятнадцять хвилин, що всi люди, не знаючи цього, навчилися знати, котра година, навiть, не дивлячись на годинник.

Скiльки не чекали годинникарi у своїх будках, але нiхто до них не прийшов. Минув мiсяць, чи рiк i колишнi заколотники позакривали свої майстернi. Хтось iз них став пекти хлiб, хтось навчився лiкувати тварин, а хтось пiшов лагодити меблi. Але деякi з них так i не змогли розлучитися з дрiбними колiщатками та пружинками. I скоро в мiстi зявилися iграшки, що рухаються самi, та машини, якi могли виконувати нескладну роботу.

А годинник так i стояв. Лише на башту прибили блискучу дошку з написом ”Памятник давнини. Охороняється законом.”

Травень 2001