Аннотация: Сказка про страшную ночь и красивые звезды. (на укр. языке) есть и русский вариант (см. авторскую стр.)
Ця казка зовсiм не казка, а найправдивiша iсторiя в свiтi. I якщо колись тобi стане лячно в моторошнiй темрявi, згадай...
Чому людей лякає це просте слово “млин,” яке па-хне вiтром, i сонцем, i духмяним зерном, мука з якого так лоскоче у носi, що хочеться навiть чхну-ти, згадуючи це все. Що в ньому особливого?
Ця казка зовсiм не казка, а найправдивiша iсторiя в свiтi. I якщо колись тобi стане лячно в моторошнiй темрявi, згадай її.
Десь далеко-далеко, куди й дороги немає, стоїть невеличке село. Село, як село: ха-тки з садками, церква з дзвiницею, ставок з рибою, лiс, рiка i млин. Все, нiби, звичайне, але коли хтось промовляє останнє слово, то всi хрестяться i тихцем плюють через лiве плече. Чого ж бояться селяни? А невже я не сказала, що в цьому селищi не оди вiтряк, а два? Один — новий i веселий, в якому мелють муку i обмiнюються плiтками, а iнший... лише поглянувши на нього стає моторошно. Старезний, чорний вiд тисяч вiтрiв i дощiв, похилений i розсохлий, вiн стоїть на пагорбi, моторошно завиває вiтром в щiлинах i ди-виться на село єдиним вiконцем пiд дахом, нiби погрожуючи кострубатими крилами. Ка-жуть, що в ньому живе нечиста сила. А все тому, що...
Нiч в селi тиха та темна. Лише коли-не-коли гавкне сонний собака чи мукне коро-ва.
Та є одна нiч — найтемнiша i найтихiша за всi. Коли мiсяць стає тоншим за воло-синку, а потiм i зовсiм зникає, i коли навiть зiрок на небi стає менше, — темнота набирає силу. Вона пробирається у дверi. Вона заглядає у вiкно. I люди знають, що прийшла та, — найстрашнiша нiч. Навiть злi вовкодави ховаються у свої будки i мовчать. Тиша i темнота. I коли серед цiєї тишi, яблуко, переповнене соком, трiсне на тоненькiй гiлочцi, тодi най-тихесенькi протяги вибiгають iз своїх шпаринок, маленькi вiтерцi виплутуються з очерету, шумнi вiтри збiгаються з широкого степу, всi вони зливаються i здiймається вiтрюганище. Вiн бiжить через усе село, завiває пiд стрiхами, скидає у колодязi вiдра, сипле у вiкна пiс-ком, i, нарештi, мiцним поштовхом розкручує крила старого млина. I вiдразу серед вiтря-ної тишi розноситься зловiсний скрип. I ще один. I ще. Вони набiгають один на одного, перегукуються i зливаються у невiдому пiсню. Пiсню старого млина.
Коли б знайшовся якийсь смiливець, який не побоявся темряви, i тишi, i вiтру, i страшного скрипу, та зазирнув би через щiлинку в середину цiєї чорної, похмурої будови, то побачив би, як двi камiннi брилi, якi колись (ще коли прадiди наших дiдiв були паруб-ками) мололи зерно, iз глухим стогоном повертаються, згадуючи рух, торкаються один одного, i з-пiд них сиплеться... Нi, не мука, а iскри. Яскравi жаринки, якi не гаснуть, лише вiдлетiвши, а прямують до тонких щiлин у дерев’яних стiнах, чи до єдиного вiконця пiд самим дахом, чи до прочинених дверей, якi нiхто вже дуже-дуже давно не вiдкривав. Iскри кружляють в серединi i зовнi млина, спалахують примхливими рiзнокольоровими вогни-ками; i тодi, серед суцiльної темряви, здається, що млин запалав чарiвним мерехтливим вогнем. А цi казковi вогники, потанцювавши навколо дивної будови, злiтають вгору, пря-мо до темного неба i... глядь, — то ця, то та жаринка прилипла до оксамитового небосхи-лу. I стає зрозумiло, що то не просто iскри, а маленькi зiрки.
А iскри все летять i летять, небо вкривається яскравими зорями i стає так свiтло, що видно i тихi хатки, вкритi соломою; i звивистi дороги, що бiжать, нiби рiки; i саму рiку, таку тиху, як сама нiч; i навiть сонного пiвня, який прокричить вiтряку своє “Ку-ку-рi-ку,” що, мабуть, означає: “Досить зiрок! Тепер їх вистачить на цiлий рiк!”
Останнi зiрочки поспiшають до неба, вiтри розбiгаються спати, а старий млин, за-тихаючи, здається, задоволено посмiхається у свої вуса-крила.
Всi чари цiєї ночi мiг би побачити якийсь смiливець, але нi. Всi люди ховаються по своїх домiвках, лякаючись невiдомого, а на ранок кажуть про лиху силу, яка нiби, всю нiч гуляла у млинi. А той слухає їх балачки i посмiхається — вiн ще й не таке чув.