Острiт отямився швидко, поводив очима у повнiй темрявi i зрозумiв, що зв'язаний. Геральта, який стояв поряд, вiн не бачив, але утямив, де знаходиться, i завив протяжно й розпачливо.
- Мовчи, - сказав вiдьмак. - Бо прикличеш §§ передчасно.
- Ти, клятий убивце! Де ти?! Розв'яжи мене зараз же, лайдаче! Пiдеш на шибеницю за це, сучий сину!
- Мовчи.
Острiт тяжко дихав.
- Зоставиш мене §й на поживу? Зв'язаного? - запитав вiн уже тихше, майже пошепки додаючи брудну лайку.
- Нi, - промовив вiдьмак. - Вiдпущу тебе, але не зараз.
- Це правда, що я хотiв повалити Фольтеста. I не я один. Та я один прагнув його смертi, хотiв, щоб вiн сконав у муках, щоби зшаленiв, щоб живцем згнив. Знаєш, чому?
Геральт мовчав.
- Я кохав Адду. Королiвську сестру. Королiвську коханку. Королiвську дiвку. Кохав §§... Вiдьмаче, ти ще тут?
- Тут.
- Знаю, що ти думаєш, але цього не було. Не насилав я нiяких прокльонiв, повiр, - не знаюся на жодних чарах. Лише раз зi злостi сказав... тiльки раз. Вiдьмаче, слухаєш?
- Слухаю.
- Це його мати, стара королева. Це певне вона. Не могла дивитись, як вiн i Адда... Це не я. Я тiльки раз, знаєш, спробував переконати §§, а Адда... Вiдьмаче! Найшло щось на мене i сказав... Вiдьмаче, то я? Я?
- Вже не має значення.
- Вiдьмаче, пiвнiч близько?
- Близько.
- Пусти мене ранiш. Дай бiльше часу.
- Нi.
Острiт не почув скреготу вiдсунуто§ могильно§ плити, та вiдьмак почув. Вiн нахилився i розтяв стилетом пута вельможi. Острiт не чекав на якiсь слова, зiрвався, незграбно накульгуючи задерев'янiлими ногами, побiг. Його зiр вже призвича§вся до темряви i вiн розрiзняв дорогу з головно§ зали до виходу.
Лунко вискочила з пiдлоги плита, що закривала вхiд до склепу. Геральт, завбачливо сховавшись за балюстрадою сходiв, побачив кострубату постать упирицi, що зграбно, швидко й непомильно кинулася вслiд за тупотом черевикiв Острiща. Упириця не зронила жодного звуку.
Потворний, моторошний, несамовитий вереск розiтнув нiч, струсив старi мури й тягнувся, пiдвищуючись i опадаючи. Вiдьмак не мiг достоту оцiнити вiдстань - заважав загострений слух - та вiн знав, що упириця наздогнала Острiта швидко. Занадто швидко.
Вiн вийшов на середину зали i став при входi у склеп. Вiдкинув плащ. Знаизав плечима, улаштовуючи зручнiше меч. Вдягнув рукавицi. Вiн мав ще трохи часу, знав, що упириця, хоч i сита з останньо§ повнi, не лишить так швидко труп Острiта. Серце i нутрощi були для не§ цiнною поживою на довгий час летаргi§.
Вiдьмак чекав. До свiтанку, за його пiдрахунками, залишалося ще близько трьох годин. Спiв пiвня мiг би його тiльки спантеличити. Щоправда, скорiш за все в околицi не було жодних пiвнiв.
Нарештi почув. Йшла поволi, човгаючи по пiдлозi. А потiм i побачив.
Опис був точним: непропорцiйно велика голова, посаджена на коротку шию, оточена сплутаним ореолом рудуватого волосся. Очi §§ свiтились у пiтьмi, як два карбункули. Упириця стала нерухомо, витрiщившись на Геральта. Зненацька вiдкрила пащу, наче вихваляючись рядами бiлих гострих зубiв, i лунко §§ захряснула зi звуком, що нагадував ляскiт залiзно§ ляди скринi. I одразу стрибнула, з мiсця, без розбiгу, нацiлюючи скривавленi пазурi на вiдьмака.
Геральт вiдскочив убiк, крутнувся у блискавичнiм пiруетi, упириця майнула поряд, теж крутнулась, розтинаючи повiтря пазурами. Не втративши рiвноваги, знову атакувала, одразу ж, з напiвоберту, клацнувши зубами прямо перед грудьми Геральта. Ривiєць одскочив в iншу сторону, тричi змiнив напрямок обертання в стрiмкому пiруетi, дезорiєнтувавши упирицю. Вiдскакуючи, сильно, хоч i без замаху, вдарив §§ збоку по головi срiбними шипами, насадженими з тильного боку рукавицi.
Упириця моторошно загарчала, затоплюючи замчище гучною луною, припала до землi, завмерла й почала голосити, глухо, грiзно, хижо.
Вiдьмак зловтiшно посмiхнувся. Перша спроба, як вiн i сподiвався, була вдала. Срiбло було вбивчим для упирицi, як i для бiльшостi потвор, породжених чарами. Тепер з'явилася надiя: упириця була подiбна до iнших, що могло гарантувати ймовiрне розчаклування, у той час як срiбний меч - крайнiй засiб - мiг гарантувати йому життя.
Упириця не поспiшала нападати удруге. Тепер вона повiльно наближалась, вищиряючи iкла, бридко пускаючи слину. Геральт вiдступив, рухаючись пiвколом, обережно ставлячи ноги, то сповiльнюючи, то прискорюючи сво§ рухи, чим спантеличував упирицю, не даючи зiбратись для стрибка. На ходу вiдьмак розмотав довгий тонкий мiцний ланцюг iз тягарем на кiнцi. Ланцюг був срiбний.
Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистiв у повiтрi i, звиваючись, наче вуж, блискавично обплiв плечi, шию i голову потвори. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту. Вона борсалась на пiдлозi i дико гарчала, чи то вiд лютi, чи вiд пекучого болю, що завдавав §й ненависний метал. Геральт був задоволений - вбити упирицю, якби вiн того хотiв, не було б у ту хвилину великою проблемою. Але вiдьмак не дiстав меча. Поки що нiчого у поведiнцi почвари не свiдчило, що це мiг бути випадок невилiковний. Вiдьмак вiдступив на безпечну вiдстань i, не зводячи погляду з потвори, що звивалась на пiдлозi, глибоко дихав, зосереджуючись.
Ланцюг трiснув, срiбнi кiльця сипнули, мов дощ, на всi боки, дзенькаючи по камiнню. Заслiплена люттю упириця з виттям атакувала. Геральт чекав спокiйно, пiднесеною правицею креслячи перед собою Знак Аард.
Упириця вiдлетiла на кiлька крокiв назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурi й вищирила iкла. Волосся на нiй настовбурчилось i зама§ло, наче вiд сильного вiтру. Важко, з хрипiнням, крок за кроком, вона поволi наближалась. Усе-таки наближалась.
Геральт занепоко§вся. Вiн не очiкував, що такий простий Знак повнiстю паралiзує упирицю, але й не сподiвався, що потвора подолає його так легко. Не мiг утримувати Знак занадто довго - було це надмiру виснажливо, а упирицi залишалось до нього менше нiж десять крокiв. Несподiвано вiн зняв Знак i вiдскочив убiк. Як i очiкував, з несподiванки упириця полетiла вперед, втратила рiвновагу, перечепилась, пiдсковзнулася на пiдлозi i покотилася сходами вниз у зяючий отвiр склепу. Знизу долинуло §§ розлючене виття.
Щоб виграти час, Геральт скочив на сходи, що вели на галерею. Вiн не подолав навiть половини, як упириця видерлася зi склепу, сунучи, наче велетенський чорний павук. Вiдьмак дочекався, поки вона забiжить за ним на сходи, пiсля чого, перескочивши балюстраду, стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, вiдштовхнулась i в неймовiрному десятиметровому стрибку полетiла на нього. Пiруети збивали §§ з пантелику дедалi менше - двiчi гострi кiгтi лишили слiд на кафтанi ривiйця. Але новий, небувало§ сили удар срiбними шипами на рукавицi вiдкинув упирицю, аж та захиталась. Геральт, вiдчуваючи у собi наростаючу лють, вiдхилився й потужним ударом ноги повалив упирицю на землю.
Вона загарчала голосно, як нiколи досi - аж тиньк посипався зi стелi.
Упириця зiрвалася, тремтячи вiд нестримно§ злостi й жаги кровi. Геральт чекав. Уже видобувши меча, описував ним у повiтрi кола, поволi ступав навкруг упирицi, пильнуючи, щоб рухи меча не збiгалися з ритмом i темпом крокiв. Упириця не кидалась, наближалась поволi, стежачи очима за свiтлою смугою леза.
Геральт раптом застиг iз пiднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Вiдьмак описав вiстрям нехапливе пiвколо, ступив крок до не§. Тодi ще один. А тодi скочив, розкрутивши млином меча над головою.
Упириця зiщулилась, вiдступила, Геральт знову був близько, лезо мерехтiло в його руках. Очi вiдьмака зайнялися зловiсним блиском, крiзь зцiпленi зуби виривався хриплий рик. Потвора знову вiдсахнулась пiд натиском сконцентровано§ ненавистi, лютi й сили, якi випромiнював цей чоловiк, якi били в не§ хвилями, вдиралася в мозок i нутро. До болю вражена цим незнайомим §й вiдчуттям, вона видала з себе тривожний тонкий зойк, крутнулася на мiсцi i у панiцi кинулась навтьоки темними лабiринтами палацових коридорiв.
Геральт, тремтячи, став посеред зали. Один. Довго ж це тривало, подумав вiн, аби той танок на краю безоднi, той шалений, макабричний балет сутички призвiв до бажаного результату - дозволив йому досягти з'єднання з супротивником, проникнути до найглибших шарiв сконцентровано§ волi, що сповнювала упирицю. Лихо§, хворобливо§ волi, з яко§ упириця й постала. Вiдьмак затремтiв, згадавши мить, коли ввiбрав у себе той згусток зла, аби скерувати його, немов дзеркалом, на потвору. Нiколи ще вiн не стикався з такою концентрацiєю ненавистi i жаги вбивства, навiть серед василiскiв, що прославились цим найдужче.
Тим краще, думав вiн, простуючи до входу в склеп, що чорнiв у пiдлозi, як велика калюжа. Тим краще, тим сильнiшого удару зазнала сама упириця. Це дасть йому трохи бiльше часу на подальшi приготування, поки почвара оклигається вiд шоку. Вiдьмак сумнiвався, чи спромiгся б вiн на ще одне подiбне зусилля. Дiя елiксирiв слаба, а до свiтанку було ще далеко. Упириця не повинна потрапити до склепу до свiтання, iнакше вся його дотеперiшня праця пiде намарне.
Вiн зiйшов сходами вниз. Склеп виявився невеликим, умiщував лише три кам'янi саркофаги, на першому вiд входу плита була напiввiдсунута. Геральт видобув з-за пазухи третю пляшечку, швидко випив увесь вмiст, зайшов до домовини й лiг. Як i гадав, домовина була подвiйна - для матерi й доньки.
Вiн насунув плиту якраз тодi, як знову почув ричання упирицi. Лежачи на спинi опрiч мумiфiкованих решток Адди, накреслив на внутрiшнiй сторонi плити Знак Орден. На грудях вложив меч i поставив малу клепсидру з фосфоричним пiском, схрестив руки. Вiн не чув уже вереску упирицi, що пронизував замчище. Перестав чути будь-що, позаяк хрещате й ластiвчине зiлля почали дiяти.