Повiтря з шипiнням вийшло зi шлюзу. Пролунав щуток, i динамiк байдужо пiдвiв: "Розгерметизацiю завершено, приготуйтесь до виходу. Ми рахуватимемо до десяти, пiсля чого дверi вiдчиняться. Тримайтесь за поруччя. Вiдлiк почався. Один, два, три, чотири..."
У скафандрi було спекотно, хоча прибори показували, що все нiби-то в нормi. Свiтло-дiоди веселе блимали своїми рiзнокольоровими оченятками. Чулась пульсацiя серця.
"Цiкаво, невже вiн i справдi виглядає таким бадьорим тим, хто сидить собi там, на Землi, дивляться на монiтори, i слiдкують за показниками його медичних даних, зовнiшнiх даних, що їх знiмають цi всiлякi дурнуватi присоски-детектори?" - подумалось чомусь.
Вiн знову подивився на дiоди. Жовтий, червоний, зелений. Жовтий, червоний, зелений... Вони нагадували йому свiтлофора. I коли ж можна буде виходити? Нещаснi десять секунд, а таке враження, буцiмто це десять рокiв. Маленька кiмната шлюзу. Хоча... не така вже i маленька. Здається, коли вiн був малим, його дитяча була десь такого ж розмiру.
--
Десять! - завершив динамiк. Дверi вiдчинилися. Стало холодно. Клятi прибори вперто вважали, що все знаходилося в межах норми. А може це просто страх? Чого ж вони тодi не помiтили? Їх же там так багато, там, у керуючому центрi. Вони всi доглядають за ним, дивляться, щоб все було добре, i не помiтили... А-а-а... - Вiн подумки махнув рукою.
Їм усе байдуже. В кожного своя родина, свої проблеми. Їх всiх чекають дивитися вечiрнi телепередачi за чашечкою чаю або какао, а вони замiсть цього дивляться на нього. Щож, теж свого роду розвага... хоча i не така приємна.
Вiн посунувся вперед спиною. Пальцi нiяк не хотiли розжиматися, i вiдпускати поруччя.. Врештi-решт вiн себе пересилив. Серце на хвилину завмерло. Цього разу апаратура не змовчала i пискнула, як миша, що їй придавили хвоста, прямо йому у вуха. Певно, не тiльки йому, бо почувся шум, який мiг говорити тiльки про те, що людина по той бiк зв'язку зачепила мiкрофона внаслiдок якогось рiзкого руху - швидше за все - знiмала навушники.
Вiн вже звик до невагомостi, мiсяць на станцiї минув не даремно. Але станцiя не вiдкритий космос, там не так моторошно. Зараз же вiн почував себе абсолютно самотнiм, всiма полишеним, без жодної опори пiд ногами...тiльки маленька пуповина з'єднувала його iз зовнiшнiм свiтом. Стоп! Яким зовнiшнiм? Це вiн - на зовнi, а вони - нi. Вони живуть в собi i мiж собою, в своїх квартирках, мiстах... А вiн над ними, над Землею, вiтає не прив'язаний нi до чого окрiм станцiї i скафандру через цих хробачкiв-дротiв.
Вiн полишив це безглузде копання у собi, i вирiшив ненадовго розслабитись i поспостерiгати.
Космос був схожий на велике нiчне мiсто з безлiччю неонового освiтлення. Рiзниця була тiльки в тому, що тут панувала суцiльна тиша. Вакуумна. "Тут нiкуди подiтись, нiхто не пустить тебе до хати, i ти всюди залишатимешся чужим для всього свiту, уродженцем якого ти не є,"- мислив вiн. - "Ах! А здавалося таким прекрасним це зоряне небо, доки не опинився в ньому, i не вiдчув.
Вiн не встиг вчасно вимкнути ракети. Очi заворожено дивилися з тим, як намотана на гострий край зiпсованої обшивки петля пуповини поступово натягувалась, зi сковзала, начебто по лезу, i трiскалась. Вiн отримував волю про яку колись довго мрiяв. Цiлковиту незалежнiсть вiд будь-чого на свiтi.
Вiн подивився на прибори - система живлення мала працювати ще з годину.