Мiрта збирала ягоди. Вона робила це з самого ранку, прокинувшись разом iз сонцем, i тепер ходила, присiдала, колола собi пальцi о кущi, i все збирала, збирала й збирала... В неї вже було п'ять повних кошикiв. Але цього замало. Треба було бiльше. Набагато бiльше! I вона знову йшла до лiсового паркану, знову блукала серед незграбних колонад дерев, шукаючи маленькi цяточки у родимих плямах тiнi i безформних свiтлих лоскутках, якi заповнювали тут усю землю, межуючи траву i кущi.
Врештi-решт вона закiнчила, але не надовго, тiльки для того, щоб були сили працювати далi. А роботи iще була прорва. Дiжки з вином i пивом, кнур i корова, яких треба було вбити i приготувати. I все за один день. Кожен день. Вже багато рокiв пiдряд. Вона не знала де все це брати. Не знала як може напастись такою безлiччю харчiв. Та доля допомагала їй. Бiльше допомагати було нiкому. Мiрта жила сама в горах. Вона багато працювала. Навряд чи свiт знав когось, хто б працював би з бiльшою завзятiстю i захопленням. Але такою вже була її доля, доля, яку вона вибрала сама.
Ввечерi, коли вона все закiнчила, а сонце давно опустилося за обрiй, її охопило з новою силою почуття турботи, хвилювання, сорому i провини за те, що її так довго не було. I вона поспiшала, щосили мчала додому, летiла по стежках понад самою прiрвою, майже не торкаючись ногами землi.
Яким має бути дiм маленької дiвчини, котра живе сама у горах? Має це бути землянка, яка вгрузла у ґрунт майже разом iз дахом, чи невеличка охайна хатка iз зеленою вiд моху стрiхою? Все це i справдi пiдiйшло би будь-якiй звичайнiй дiвчинцi, яка б опинилася у подiбному становищi. Але не маленькiй Мiртi. Велетенська вежа, складена iз необiйнятних брил, з масивними, окованими залiзом дубовими дверима i ґратами на вiкнах. Вежа така висока, що наче стовп, тiлом своїм пiдпирала небесне склепiння. Ось як виглядала її оселя. Ось яким було те мiсце, куди вона поспiшала. Страшним i могутнiм, таким, що заворожує i лякає, так виглядало воно для стороннiх перехожих, та тiльки не для Мiрти. Вона його справдi любила.
Вона запорхнула в кiмнату метеликом, ступаючи на самiсiнькi кiнчики пальцiв, аби не здiйняти багато шуму i не потурбувати своїм раптовим приходом того, хто тут на неї чекав.
Тiльки полум'я смолоскипiв, що похитнулося iз свiжим вiтром, який влетiв за Мiртою з двору, i довга розтягнута тiнь вiд її тендiтної постатi пiдказали йому про її присутнiсть.
Посеред кiмнати, в нечiткiм i слабкiм свiтлi сидiв, майже торкаючись головою стелi, жахливий i потворний велетень. Сидiв i уїдливо посмiхався.
--
А-а-а...- протягнув вiн таким глибоким i низьким басом, вiд якого, здавалося, попадають стiни. Нарештi прийшла!
Його iкла заблищали, як ряди списiв.
--
Принесла менi їсти? Я вже зачекався.
--
Так-так, я зараз, - заметушилася дiвчина, i поспiшила до дверей.
--
Я просто перевiрити як ти тут.
--
Як бачиш, все в порядку. Боялася чи я не втечу?
Повiтря аж позеленiло вiд його смердючого подиху, але Мiрта навiть не ворухнулася.
--
Тобi важко, Мiрто. Я знаю, - продовжував велетень. - Але все можна змiнити в єдину мить. Нещасна хвилина i ти бiльше не забов`язана будеш нiчого робити. Нещасна хвилина, i ти - королева! Нужбо! Кiлька жалюгiдних слiв i ми з тобою будем на вiки вiльнi! Подумай. Варто лише сказати: "Я скасовую свiй договiр" Тiдрiху, роби що захочеш!" I все.
Вона затрималась на мить на порозi, i поглянула на його блiде, мармурове обличчя. На чорнi зiницi, що свердлили її iз лукавством. На гострий капкан усмiшки. Сльози застигли у неї на очах.
--
Не спокушай мене, Тiдрiху. Благаю. Не спокушай...- сказала вона майже чутно, i вийшла на вулицю, тихо причинивши дверi.
Тiдрiх мовчав. Йому було сумно за неї.
Тепер Мiрта згадувала той день iз ненавистю. Вона обсипала його прокльонами, i лаяла себе, нещасне божевiльне дiвчисько, яке ще нiчого не розумiло у цьому суворому свiтi. Як же запiзно прийшло воно до неї це розумiння! Запiзнилось настiльки, що тепер до кiнця життя їй доведеться виправляти тодiшнi свої помилки.
Мiрта стояла i дивилась в рудувату воду всерединi балiї. Та вкривалася бульбами i колами. Дув вiтер. Вiн пригнав iз собою, i кинув у посудину пожухлий листочок осики. Наче лодiя iз пiвнiчними загарбниками, помчав той по штучному озерцю, кружляючи iнодi, затримуючись то в одному, то в iншому мiсцi. Нарештi листочок зупинився так, нiби на щось чекав.
Мiрта завмерла. Важко видихнула повiтря, нервово притискаючи руки до грудей. З роту вилетiла хмарка пари. Осiнь закiнчувалась, i зима була вже не за горами.
Як i кожна мешканка Рiгесфьорду, Мiрта вмiла чаклувати. Дар цей розкрився у неї з народження, i тепер вона збиралася ним скористатись. Нехай i для неї вiн зробить користь, а не тiльки для тих, кого вона лiкувала.
Мiрта чекала, дивлячись на густий туман, що збився у її нiг пуховою периною. Чекала, дивлячись на бронзовий смерч, який захопив листя з дерев, танцюючи перед нею не гiрше за схiдну спокусницю.
Чекала доки все це заспокоїться, щоби, врештi-решт сказати велету, який з'явився перед нею у гострокутних холодних блискавках, якi розривали тканину свiту, зазираючи у збори потойбiччя, такi солодкi i бажанi слова: " Тебе звати Тiдрiх! Я тебе створила. Я - Мiрта, твоя володарка i велителька! Захопи для мене королiвство!"
Вона ненавидiла це злиденне життя, в якiм двiр вкрито послiдом тварин. В якiм не вистачає грошей, щоби купити на зиму чоботi або нову сукню. Чому все влаштоване саме так? Чому вона має це терпiти? Чому ВОНА? Та, яка завжди вiдчувала себе у душi принцесою. Та, яка знає як можна зробити свiт прекрасним. Чому? Нi! Вона бiльше не могла спокiйно спостерiгати за цiєю несправедливiстю. В неї була можливiсть все змiнити, i вона не зволiкала. Так що: "Тiдрiху, захопи менi королiвство! Ти чуєш?!"
Коли вона побачила той жах, який розгорнувся у неї на очах, їй затамувало подих. Сцени насильства, смертей. Калюжi кровi. Розбитi долi, зруйнованi хати. Плач.
У грудях її загорiвся бiль, та вона, приголомшена, довго не могла вимовити нi слова, зачаровано дивлячись на страшенну рiзню.
"Ти зробила це. Ти!" - довго кружляло в її головi. Їй стало зле. У вухах шумiло. А потiм, не витримавши, Вона крикнула велетовi: "СТIЙ!"
Вiн зупинився. Дiвчина уклала з ним угоду. Не в змозi вiдправити його назад, в небуття, звiдки виволiкла його на зовнi, вона, натомiсть, обiцялася до самої своєї смертi доглядати за ним i годувать. Тiльки б вiн бiльше цього не робив! Тiльки б сидiв на мiсцi! Разом iз нею мало зникнути зi свiту i її творiння. Такi закони чаклунiв.
Тiдрiх сидiв. Сидiв i знущався. Йому було цiкаво на скiльки вистачить маленької Мiрти? Коли вона зiрветься? Коли скине з себе цей тягар? По-справжньому велетенський тягар.
Мiрта поки що трималася. Вона сподiвалась, що так буде й далi. Їй вже давно розхотiлося буть королевою.