Аннотация: Самое начало, очень мало. Дальше будет больше.
Вiтер гнав по безкрайньому сiрому полю безколiрну сiру пилюку. Темне, сiро-зелене небо неприязно дивилося вниз на скрюченi, подiбнi на висушенi руки, чорнi дерева. Вдалинi височiли темнi, коричнево-чорнi поламанi iкла гiр. Сонця не було. Воно нiколи не заглядало сюди. Освiтлення тут було, але краще би його не було зовсiм. Таке ж сiре i безколiрне як i все тут, воно було лиш сумною пародiєю, наводячи страшну тугу на тих, хто хоч раз бачив нормальне, прекрасне сонячне свiтло.
Висока, статна дiвчина сидiла на сiрому каменi i дивилась в далечiнь. Вiтер, що постiйно гуляв тут, розвiвав її довге, бiле, нiби вигорiле волосся. Вона майже не рухалась, завмерши як нежива. Раптом зiницi на її мигдальних очах звузились. Вона пiднялась, провела рукою по лицю, нiби знiмаючи з нього щось, зтрусила зi свого нiжно-зеленого довгого одягу пилюку i швидко пiшла в сторону гiр. Вона вiдчула знак. Час прийшов.
Сивiлла вiдкрила свої пронизливо-сiрi очi i пiдняла голову зi складених рук прислуховуючись до себе. Потiм пiднялась i оглянула свiй скелястий острiв посеред океану. Солонi хвилi продовжували одвiчну боротьбу з скелями, раз-за-разом вдаряючи в них. Свинцеве небо продовжувало спостерiгати за цим, як i весь час що вона жила тут. Вона розправила свої величезнi, подiбнi до драконячих, крила i полетiла на захiд. Вона теж вiдчула знак i зрозумiла - час прийшов.
Лаерт вiдняв вiд губ флейту. Чудова мелодiя перервалась. Знак! Вiн швидко зiбрав свої нехитрi пожитки i в останнє кинув погляд своїх яскраво зелених очей на iстинно райське мiсце, що прихистило його на цей раз. Прекрасна зелена галявина, оточена високими деревами, струмочок, який легенько дзюркотiв бiжучи по каменям - все дихало спокоєм i iдилiєю. Потiм вiн повернув на схiд i почав швидко пробиратися по лiсу. Час прийшов, не можна зволiкати.
Майстер зупинив безумно швидкий рух свого меча припиняючи тренування. Пiт котився по його, хоч i не такому молодому i гнучкому як колись, але все ще сильному тiлу. Вiн був голий по пояс, з розпущеним волоссям стягнутим шкiряною стрiчкою. Постоявши деякий час прислуховуючись вiн бережно опустив меч у ножни, i пiшов до бочки, що стояла неподалiк. Там, виливши на себе два вiдра води Майстер почав неспiшно збиратися. Вiн недалеко вiд мiсця зборiв, але оскiльки знак проявився не слiд зволiкати.
Жiнка обвiшана рiзноманiтними намистами з костей, пiр`їнок i бусин, одягнена в вишиту шкiряну блузку, шкiрянi штани i м`якi мокасини сiла на свiй улюблений камiнь бiля печери в якiй вона жила i глянула на сонце. Вона подала знак i чекати тепер залишилось недовго, тi хто його почув, не будуть зволiкати.