Iшов дощ. Сiрi краплi вдарялися в вiкно корчми i сповзали по ньому в марнiй спробi потрапити всередину. Варр кинув срiбник на стiл i вiн покотившись легенько дзенькнув об маже недоторканий бокал вина. Пiдхопивши капелюх вiн вийшов на сiру i нудну вiд дощу вулицю. Було мокро i противно, але вiн уже просто не мiг сидiти в чотирьох стiнах, а тому вiн, натягнувши свiй ширококрисий капелюх пiшов до ворiт. Йому треба було провiтритись вiд людського багатоголосся, а найкраще зробити це в лiску неподалiк. Байдуже пройшовши повз стражникiв Варр попрямував до дерев. Пiд ногами хлюпала багнюка, але вiн не зважав - у грудях знову поселився бiль. Сивiлла любила дощ.
Вони взялися за цю роботу з радiстю. Плата була не занадто великою, селище i так ледве нашкребло її, але вони не зважали - адже противник обiцяв бути цiкавим. Колись на уррiв було оголошене тотальне полювання i вони тепер - рiдкiсть. Вони з Сивiллою аж свiтилися вiд азарту - їм так рiдко попадався настiльки сильний супротивник! А урр був дiйсно надзвичайно небезпечним - величезний, дуже сильний i вкритий майже непробивною шкурою, хоч i неповороткий. Староста видiлив їм кiмнату у своїй хатi i весь день вони готувалися в нiй. Звичайно вони збиралися "полювати" у своїх нелюдських формах, але пiдготовка все ж була необхiдною - такого противника одними кiгтями не завалиш, потрiбна була зброя. Вони вирiшили, що удар в незахищену бронею точку на спинi нанесе вiн, доки Сивiлла буде вiдволiкати урра. Зразу ж пiсля вирiшення цього питання Сивiлла почала заговорювати i натирати рiзноманiтними трав"яними мастилами його меч - вона була дуже талановитою травицею i магiчкою стихiй. На урра пiшли як тiльки смерклося. Вирiшили не лякати селян, i тому обернулися в лiску. Все йшло прекрасно - Сивiлла у сутностi марри мала чудовий нюх i легко знайшла лiгво урра, вони легко викурили його звiдти i iдеально провели свою зв"язку. Урр тiльки заревiв в останнє i здох. Тiльки от виникла маленька проблемка. Вiн був не один. Його самка неочiкувано напала на них ззаду, оскiльки вони, в запалi бою повернулись до печери спинами. Вони мало що встигали зробити, треба було, щоб хтось вiдволiк самку, поки другий дiстане меч з тiла мертвого чудовиська. I Сивiлла почала вiдволiкати, даючи час партнеру i приймаючи удар на себе. Самка урра не зовсiм така як самець - вона швидша, спритнiша i хитрiша. Сивiлла в формi марри теж нi в чому їй не програвала, але вона вже була трохи змучена попереднiм боєм. Не зважаючи на це їй поки що вдавалося уникати серйозних поранень. Варр постарався зробити все швидко. Меч, удар i от уже урра поливає його над мiцну шкуру своєю синюватою кров"ю. Захоплений рик уже готовий був вирватися з його горла. Втомлена Сивiла, дивлячись на нього i посмiхаючись, вже почала оборотню трансформацiю. Урра ще намагалася боротись за життя, але смерть уже стояла за її плечима. Вже падаючи урра раптом в останньому агонiзуючому русi кинулась до Сивiлли i кiгтями проткнула їй груди. Його щасливий крик вмер не народившись. Не тямлячи себе вiн пiдскочив до неї. Її обличчя кривилось вiд болю, але вона змогла знайти в собi сили посмiхнутися йому. "Все буде... добре. Знайди менi корiнь... вогнянки... I все буде...добре..." - прошепотiла вона, i вiн, зручно примостивши її пiд розкидистим деревом, помчав до селища. В вухах гримiло: "Скорiше! Скорiше!" i вiн ще прискорював свiй i так стрiмкий бiг. Ввiрвавшись в крайню хату вiн побачив, що йому пощастило - це була хата вiдунки селища. Лiтня жiнка прокинувшись вiд рiзкого грюкоту дверей, побiлiла вiд жаху. "Корiнь вогнянки!!" проричав вiн в обличчя жiнки. У жiнки затряслися губи: "Немає.." Вiн заричав вiд лютi. Жiнка ще бiльше побiлiла: " Нi в кого немає... Запаси закiнчились, а нової ще немає... У нас є тiльки настiйка жовтника, це майже те саме..." Вiн не вiдповiдаючи тiльки махнув лапою. Жiнка швидко витягнула невеличкий глечик i рукою, що тряслась подала його Варру. Вихопивши глечик вiн помчав назад ще швидше. Прибiгши до дерева вiн впав бiля неї на колiна. Вiн кликав її, але вона не чула. Вiн був у розпачi, вiн не знав що робити. Поглянувши на рану на грудях, з якої поштовхами витiкала кров, вiн вирiшив ризикнути. Вiдкривши глечик вiн зачерпнув жовтуватої драглистої маси i наклав на рану. I здригнувся вiд крику Сивiлли. Вона вiдкрила очi i з жахом дивилася на масу у себе на грудях. "Це ж...отрута...для...мене..." - змогла прошепотiти вона, i вiн одразу ж покрився холодним потом зрозумiвши, ЩО вiн наробив. Вона закрила очi i глухо застогнала, стискаючи у кулаках вирвану траву. Вiн уже просто плакав вiд безпомiчностi. Раптом вона знову вiдкрила очi i подивившись на нього затуманеними вiд болю очима сказала: "Не переживай... Ти не винен... Пробач..." А через секунду вона в останнє глибоко зiтхнула i померла. Вiн ридав, ричав i кричав рвучи землю кiгтями, але змiнити нiчого не мiг. Через годину, може бiльше, вiн, обернувшись людиною, почав копати для неї могилу. Ковтаючи сльози i проклинаючи себе вiн поховав її там, пiд розкидистим дубом, де вона i померла. А потiм майже весь день просидiв бiля дерева тупо ввiткнувши погляд в небо. Той, хто побачив би його тодi, подумав би, що вiн мертвий.
Варр сiв прямо на мокре листя пiд деревами i стиснув зуби, щоб не закричати. Гарячi солонi сльози, не зважаючи на його слабi потуги втримати їх знову потекли по щоках. "Нi, Сивiлла, ти була не права - я винен. Я винен!! Чому я не понiс тебе до вiдунки?! Вона ж напевно могла щось зробити!!" Вiн з силою вдарив по землi. Стiльки рокiв пройшло, а бiль не вщухає. З того часу вiн брався за найнебезпечнiшу роботу, гарячкою бою намагаючись забутись хоч ненадовго. Але нiчого не допомагало. У кожному русi, кожному подиху вiн пам"ятав Сивiллу, пам"ятав їх спiльну роботу, пам"ятав, як вона померла. I бiль ставав ще сильнiшим, ще нестерпнiшим. Вiн благав смертi, вiн шукав її, бiг за нею, але вона постiйно втiкала. Вiн пiдняв голову i знову спитав у неба, як тисячi раз до того: "Що може бути гiрше нiж вбити кохану своїми руками?!" Раптом вiн зрозумiв вiдповiдь. Гiршим може бути тiльки постiйна пам"ять про це.