Булы б Богы - стоялы б край дорогы!
А як не стоять - знать не болять!
За люд вродлывый, да край гноблывый!
З тiэi казки напилися й ласки!
В даленi все тужу по тобi,
та гадаю,
ти почому така?
I чого я не знаю.
Не питай мене бiльшь,
чому в ранцi, колись
украiнською мовою
вiрши родились.
I, чому, все iдуть
до моiй голови,
може я що учуяв
з небеснiй молви?!
Я не знаю, не знаю,
чом в далеким краю
украiнськую мову
згадав я мою.
Може туга моя
по коханiй сторонцi
затумарила сни
и замарила сонце?!
Вiдповiти,
що кинути камiнь зо шiи.
Не гадав, не гадав
що днi прийдуть такii.
Воротитись, вже бiльше, назад
не гадаю.
Потому, що Вкраiна тебе
не впiзнаю -
Де розлюченi баi
малинять жакети,
досягая богатства
эдиноi мЕти,
побиваючi правду
до брУдних пiдстав...
Я живу в даленi,
тiльки iншим не став,
i не можу прийняти
свободу о ту,
що зiйшла, так ганебно
продав висоту:
Жити правдой - любовью
во рiднiй сторонцi,
i дитей годувать,
що вражаi на сонцi!
Ти не зможешь мене зрозумiти,
я знаю
потому, потому я i вiршi
складаю.
Ти смiэшся, как хорошо
в моiй душi...
Но говоришь:
... ти, бiльше менi
не пиши,
То не мова Богiв,
то не мова рабiв -
тая мова твоiх
загубившихся снiв!
Повертайся до бою.
Повертайся в краiну
спiвчувати до болю,
як написано сину...
- Не зумiю я бiльшь
спiвприйняти всю сiль -
голова уся бiла -
по тобi тая бiль!
- Я прийму тебе всякого,
тiльки прийди!
Щоб себе вiдвести
вiд бiди, вiд бiди!
Що ж, ти бiль,
все збираэшь собi,
i по свiту,
всю о ту маяту,
и надiю убиту?!
- Знаю, бiльше менi
не знайти вороття.
Що ж, так склалися днi!
Так склалося життя!
В тобi Дiти розтуть
непривитi любовью,
що в твоiй полиньi,
стануть м,ясом и кровью.
Вони бiй твiй й разум,
надiя - Все Разом!
Не питай нiчого
де шукати дороги,
по якiй ти пройдешь
не ломаючи ноги!
Все в тобi,
Моя Ненька i Киiвська Русь!
Тiлом, я не зумiю -
а з вiршaми - вернусь!
Потому, що вони
лишь в тобi розумiлi,
народились, зросли,
и зiсталися милi.
Нi в книжках, а в просторi,
над рiдним Днiпром!
Де им справжнэ життя!
Де покiй iм, та й Дом!
*
7517 лiто -
29.6.2009 - 5.7.09.
*