* * *
Плач гiтари. Чи може то смiх...
I здригнулась Душа, затремтiла,
i зворушено зашепотiла
про казковiсть душевних утiх;
пiдiйняла опущенi вiї,
розтулила рожевi вуста...
А мелодiя, нiби проста,
несла Вiру, Любов i Надiю.
I нестерпно прекрасний мотив
закружляв пiд самiсiньким серцем,
i в думки, не питаючись, вдерся,
i на крила свої пiдхопив:
несвiдомо помчала, ПОМЧАЛА
по ефiру до хмар, до зiрок.
ШАЛЕНIЛА! За кроком крок -
i вже вiд насолоди КРИЧАЛА!!!
.................................................
...Щастя сипалося поза край,
очi сяяли iзсередини,
i летiли, мов кулi, години...
Ти спiвай, милий друже! Ти грай!
Я не просто прошу: я БЛАГАЮ!
Мене поруч з тобою нема...
Я вже пiснею стала сама...
Подаруй ще хвилиночку раю!
.......................................................
...Плач гiтари (чи може то - смiх).
I слова про щасливе кохання.
I зомлiлих сердець калатання.
I Твiй Голос... один на всiх.
* * *
Зимовий парк. Заснiження стежин.
Безлистi крони. Небо - нiби поруч.
З тобою я. Ти зараз не один.
I зараз ти про це менi говориш -
так радiсно, так щиро... Щось про те,
що ти мене чомусь не стрiв ранiше
(напевно, так задумано)... Проте,
тебе не чую. Думаю про iнше:
он дерево, дивись. З одного - три
могутнi вiтки, товстелезнi, впертi.
Двi пнуться, обiйнявшись, догори,
а третя... навiть тут - всього лиш третя.
- Трикутник... - не вагаючись, сказав, -
що в свiтi є банальнiше вiд цього?
Аж бiль менi до серця заповзав:
звичайно, ти правий. Мабуть, нiчого.
Трикутник... Ми з тобою теж кути
безжального трикутника. Не знаєш...
I навiть не здогадуєшся ти,
що завтра третiм виявитись маєш.
* * *
Поранила до коренiв глибоких
твоє чутливе серце власноруч.
Поранила бездумно i жорстоко,
мов зiштовхнула з пiднебесних круч
в безводну i безвiтряну пустелю.
Та не навмисне, НЕ НАВМИСНЕ, НI!!!
Адже в душi моїй знайшли оселю
твої такi близькi менi пiснi.
Вони її красою полонили,
вливаючись джерелами звучань,
i щастям мелодiйним напоїли,
i музикою стомлених мовчань.
Хто ж уявити мiг, що ти потрапиш
в полон моїх невиразних очей,
що спокiй втратиш, i свободу втратиш,
i сон загубиш в маревi ночей?
Хто знав, що будувати станеш замок,
тендiтний замок з мрiй i сподiвань?..
На плечi падав зоряний серпанок.
На серце - колючки моїх зiзнань:
Ми... вiн i я... а ти......
- О нi, не треба!
Не треба бiльше... Я все зрозумiв.
Але тепер так порожньо без тебе.
Чому тебе ранiше не зустрiв?
Я все життя шукав тебе, кохана,
щоб так любила зорi мандрiвнi,
безодню неба, весни, i тумани,
i плач гiтари, i мої пiснi...
Дозволь дивитись у бездоннi очi
i дарувати, що в душi ношу!
Нi, я тобi зашкодити не хочу,
тому нiчого бiльше не прошу.
* * *
Вiн є! Ми з ним навчилися давно
кохати через сотнi кiлометрiв,
крiзь тисячi розлук - не все одно,
якщо кохання вiрне i вiдверте?
Нестямне, адже вперше у життi,
шалене, по-земному божевiльне...
Навiщо простягаєш руки ти
до вогнища чужого богомiльно?
Гiтара застогнала вiд жалю
i заридала болiсно i лунко,
i ти стогнав: "Кохана, я молю
хоч крихту, хоч краплину поцiлунку!
Нi, це не зрада! Це - ковток життя!
Один ковток теперiшнього часу.
Не варто жить минулим забуттям
i мрiями, бо ТУТ не буде щастя,
бо ТУТ - життя, ТЕПЕР, а не колись,
коли були чи будете ви поряд...
Хоч пальчиком до вуст моїх торкнись,
хоч на хвилину винеси iз горя..."
Не винесу. Не вимолиш - облиш.
Торкнуся зради - втрачу власну сутнiсть.
...Чи зможеш ти пробачити колись
ту першу пiсню за мою присутнiсть?..
|