Аннотация: Написаний давно, десь 2-3 роки тому. Вирiшила просто викласти. (((Детский лепет)))
Оля + Коля
Вона сидiла у кафе i пила каву. Задзвонив телефон. Це був вiн. З Колею вона зустрiчається вже рiк. Сьогоднi рiчниця їхньої зустрiчi.
--
Привiт, що робиш? - запитав вiн.
--
Привiт, я сиджу у нашому кафе, згадую нашу першу зустрiч.
--
О, так. Пам'ятаю. Олю, я маю до тебе серйозну розмову.
Вона подумала: вiн все ж не забув.
--
Я тебе уважно слухаю.
--
Розумiєш, ми з тобою зустрiчаємося вже досить довго, i менi здається нам час розлучитись.
--
Але чому? У тебе iнша?
--
Нi, зрозумiй, я не пiдходжу для тебе. Ти.., ти така. Ти не така, як всi. Ти особлива.
--
Так в чому ж рiч?
--
Я. Я такий, як всi, а тобi потрiбен особливий. Не тримай на мене зла. Давай залишимося друзями...
Вони мовчали. Вона сказала крiзь сльози, якi доходили до її серця:
--
Ти.. Я тебе ненавиджу. Ти.. Ти покалiчив мою душу. Прощай!
В трубцi почулися довгi гудки. Вони розумiли, що все. Вони бiльше не почують один - одного. Може, колись, але не зараз.
Вона сидiла i думала, чому саме сьогоднi. Чому не завтра, не через тиждень, мiсяць, рiк.
Вона плакала, i нiхто не мiг зарадити її горю.
Днi стали сiрими та летiли швидко. Їй уже двадцять три. Здається, вона прожила все життя, i жити немає за ради чого. Було кохання, та все воно полетiло. Полетiло назавжди i бiльше нiколи її не потурбує.
Пройшов рiк.
Вона знову сидить у тому кафе i думає про нього.
Бiля неї пройшов хлопець. Вiн ненароком зачепив рукою чашку кави i пролив на її плаття. Вона заплакала. Вiн повернувся. Нiчого не сказавши, усмiхнувся i пiшов далi.
Це все бачив один чоловiк, який сидiв за сусiднiм столиком. Вiн пiдiйшов до Олi.
--
У нього не має нi сорому, нi совiстi. Бувають же такi люди.
Крiзь сльози вона побачила, це був вiн. З ним вона не бачилась уже рiк. Вона посмiхнулась.
Спочатку вiн не зрозумiв, чому ця незнайомка усмiхається.
Але потiм..
З Олею вiн порвав вже як рiк, але вона ще досi стоїть у нього перед очима. За цей час у нього нiкого не було.
- А ти змiнилась.
- Ти також. Але я зразу тебе впiзнала. Твої рухи, вимова. Ти змiнився зовнi, але не всерединi.
- Як же я сумував за тобою. Не було i хвилини, щоб я не думав про тебе.
- То чому ж ти покинув мене тодi?
- Менi тодi здавалось, що нашi почуття вже охололи. Але це не так. За цей час змiнилося багато чого. Як тiльки я побачив тебе. Мої почуття спалахнули знову. А твої?
- Я не знаю.... Ти зробив менi дуже боляче. Я намагалась про тебе не думати. Але.. Я тебе кохаю. Кохала. I завжди кохатиму.
- Я тебе також. Давай почнемо все спочатку.
Вона усмiхнулась. Вiн стиснув її у своїх обiймах.
Пройшло вже майже десять рокiв. У них двоє дiтей. Вони дуже щасливi. Вони кохають один одного. Навiть маленькi сварки не розлучають їх так надовго, як колись.