Таємна водичка. Дитяча казка
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
Аннотация: Ранкове сонечко розбризкало мiстом веселi промiнчики. Один невгамовний опинився в дитячiй кiмнатi. Кого ж вiн побачив? У лiжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик i усмiхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом вiн солодко позiхнув, потер оченята i прокинувся. - Мамо, тато! - покликав голосно. До кiмнати увiйшли батьки. - Менi таке наснилося! - хлопчик миттєво скинув ковдру i сiв на лiжку. - Наче я патрулюю вулицi на справжньому джипi! Навкруги багато машин, я уважно слiдкую за дорогою. Було так класно! Навiть переслiдував злочинця! Мама сiла поруч i поцiлувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таємниче мовив : - Вiталiку, пам"ятаєш, я обiцяв винайти для тебе дещо незвичайне? - Нарештi я дочекався! - сплеснув у долоньки хлопчик. - Говори швидше, що це? - Гарантую, подарунок тобi сподобається, - сказала мама. У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками. - Скринька зi скарбами? - розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками. - Там водичка, але особлива, - сказав тато. - I що в нiй такого особливого? - поцiкавився син, розглядаючи незвичайний подарунок. - Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш... https://archive.org/details/@sci-fi-writer
|
Володимир Безверхнiй, Людмила Безверхня.
КАЗКА
ТАЄМНА ВОДИЧКА.
Роздiл 1. НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК.
Ранкове сонечко розбризкало мiстом веселi промiнчики. Один невгамовний опинився в дитячiй кiмнатi. Кого ж вiн побачив? У лiжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик i усмiхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом вiн солодко позiхнув, потер оченята i прокинувся.
- Мамо, тато! - покликав голосно.
До кiмнати увiйшли батьки.
- Менi таке наснилося! - хлопчик миттєво скинув ковдру i сiв на лiжку. - Наче я патрулюю вулицi на справжньому джипi! Навкруги багато машин, я уважно слiдкую за дорогою. Було так класно! Навiть переслiдував злочинця!
Мама сiла поруч i поцiлувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таєм-ниче мовив :
- Вiталiку, пам'ятаєш, я обiцяв винайти для тебе дещо незвичайне?
- Нарештi я дочекався! - сплеснув у долоньки хлопчик. - Говори швидше, що це?
- Гарантую, подарунок тобi сподобається, - сказала мама.
У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками.
- Скринька зi скарбами? - розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками.
- Там водичка, але особлива, - сказав тато.
- I що в нiй такого особливого? - поцiкавився син, розглядаючи незвичай-ний подарунок.
- Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш.
Неподалiк на столику ще вчора Вiталiк залишив динозаврикiв. Вони стояли рядочком, неначе живi. Тiльки були значно меншими за велетнiв з минулого. Помiж них хлопчик знайшов тиранозаврика.
- Це Тира. Вiн оберiгає i захищає iнших.
Тато взяв зелену колбочку, вiдкрив i легенько нахилив. Кiлька краплинок зблиснули i одна за одною полетiли донизу.
- Рятуйте, дощ! - несподiвано скрикнув тиранозаврик. Обернувся i побачив будиночок iз конструктора. Майнув усередину i за мить обережно виглянув у вiкно.
- Привiт, усiм! Будемо знайомитися? - сказав радiсно.
- Ти бiгаєш i розмовляєш! - здивовано мовив Вiталiк. Наблизився i нахи-лився, щоб краще роздивитися його.
- Так, - погодився тиранозаврик. Вiн залишив свою схованку i досить спри-тно видряпався на плече хлопчику.
- Як добре, що я можу говорити з тобою, - усмiхнувся Тира i обiйняв його маленькими лапками.
- Жива водичка! - захоплено вигукнув Вiталiк. - Дiйсно жива! Я хочу, щоб ми її так i назвали.
- Гарна назва, - сказала мама.
- Чому в зеленiй колбочцi?
- Це колiр життя, - пояснив тато. - Зеленi рослинки дають нам кисень, яким дихаємо.
- А водичка в зеленiй колбочцi дає життя iграшкам, - здогадався син.
Вiн обвiв поглядом кiмнату. Ведмедик, зайчик, котик, iншi великi й малi тваринки, виготовленi на радiсть дiтям, здавалося, спостерiгали за ними з по-личок. Армiя iграшкових вояк вiдпочивала пiсля бойових дiй. Неподалiк, на-че на парадi, вишикувалися машинки. Почесне мiсце попереду займав срiбля-стий джип.
- Ось хто оживе наступний! - сказав хлопчик i взяв улюблену машинку. - Я хочу це зробити сам, - звернувся до тата.
- Добре.
Вiталiк поклав машинку на килим i крапнув водичкою. Запрацював мотор i срiблястий джипик поїхав кiмнатою, набираючи швидкiсть. Промчав пiд сто-лом, повз диван i книжну шафу. Зробив кiлька кругiв навколо Вiталiка та рiз-ко загальмував.
- Вирушаємо патрулювати вулицi? - мовив джип.
- I ти говориш?!
- Безперечно, - вiдповiв той. - Тiльки не знаю, як менi це вдається.
- I я дивуюся, що можу говорити, - сказав тиранозаврик Тира. Пiдiйшов до машинки i вилiз на капот. - Тут зручно. Пiзнiше покатаємося удвох.
Вiталiк пiдiйшов до книжної шафи. Поруч iз рiзноманiтною дитячою лiте-ратурою знаходились книги, якi зацiкавили б i дорослих: про космос, нашу землю,про тварин, мешканцiв морiв i океанiв, вiйськова енциклопедiя. До однiєї iз книг притулилося руде левеня - м'яка iграшка. Мабуть, хотiло пiд-слухати мову лiтер i дiзнатися, що там написане. Великi склянi оченята гото-вi були дивуватися усьому новому i пiзнавати свiт в усiх його барвах.
- Лео, ти - чудовий охоронець, - звернувся до нього Вiталiк. - Втомився си-дiти нерухомо цiлий день? Пропоную розiм'яти лапки.
Левеня мовчало i дивилося кудись у далечiнь. Тодi хлопчик дiстав iграшку i поклав на килим. Кiлька краплин iз зеленої колбочки торкнулися гриви. Тiєї ж митi левеня пiдвелося на лапи,солодко позiхнуло й покрутило хвостиком.
- Моє шанування, - привiталося ввiчливо.
Левеня i хлопчик зачаровано дивились одне на одного.
- Сiдай верхи, покатаю, - запропонував рудий улюбленець.
- Ти невеличкий, трiшки бiльший за котика, - мовив Вiталiк. - Як зможеш мене повезти?
Левеня замислилося й почухало лапкою за вушком.
- У пригодi стане водичка з синьої колбочки, - пiдказав тато.
- Вона збiльшить мого Лео! - здогадався син.
Без вагання хлопчик дiстав колбочку та крапнув на ожившу iграшку. Леве-ня смiшно зморщилося, повiльно пiдвелося на лапи й почало рости. Незаба-ром посеред кiмнати стояв справжнiй лев. Вiн потрусив пишною гривою i го-лосно загарчав. Задрижжали шибки у вiкнах. Усi закрили руками вуха, а ти-ранозаврик забiг за будиночок.
- Тепер обов'язково покатаю, - запевнив лев i лiг на пiдлогу.
Хлопчик пiдiйшов до нього та торкнувся блискучої шерстi. Задоволений, подивився на батькiв. За мить маленький вершник був на спинi рудого дру-га. Несподiвано грива подiлилася на двi рiвнi частинки. Вони почали пере-плiтатись, й утворилися маленькi вожжики.
Цар звiрiв ступав поважно, iнодi легенько пiдстрибуючи. Хлопчик тримав вожжики i радiсно дивився навкруги. Таке може хiба що наснитись. Але все вiдбувалося насправдi. I це подобалося Вiталiку ще бiльше.
- Назвемо цю водичку велика, - запропонував вiн i зiстрибнув на пiдлогу. Став поруч з Лео i обiйняв за шию.
- Гаразд, - погодився тато.
- Я знаю, чому вона у синiй колбочцi... - мовив син i глянув у вiкно. - Он небо - синє i велике. А ця водичка збiльшує мої iграшки. Залишилася остання таємниця.
- Тобi пiд силу її розгадати.
Вiталiк, розмiрковуючи, тримав у руках третю колбочку. Потiм рiшуче на-близився до Лео i блискуча крапелька заплуталася у гривi звiра.
Лев поклав голову на мiцнi лапи й заплющив очi. Одразу вiн почав зменшу-ватися.
- Невже заснув? - здивувався хлопчик й присiв поруч. - Вiдiзвися...
Та рудий друг не вимовив i слова.
Ще одна крапелька збiгла по капоту срiблястого джипика. Вiталiк спробу-вав пiдштовхнути машинку. Вона трохи проїхала й зупинилася. Мить - i ти-ранозаврик теж завмер.
- Все повернулося на свої мiсця, - сказала мама.
- Iграшкова водичка! - зрадiв Вiталiк. -Так i назвемо її. Чудовий подарунок!
- Цi водички добрi й розумнi, - сказав тато. - Iграшки, що ожили, захищати-муть тебе i будуть вiрними друзями.
Вiталiк склав колбочки з водичками у коробочку. Натиснув ледь помiтну кнопку i скринька зi скарбами зачинилася.
Роздiл 2. ДЖИПИКУ, ВПЕРЕД!
Вiталiк стояв на дитячому майданчику. Сьогоднi тут було незвично тихо. Подiї вчорашнього дня промайнули в пам'ятi, наче чудовий кольоровий сон. Згадав, як ожив тиранозаврик, як їздив на левовi...
- Чому зупинився? - почув знайомий голос. Це говорив джипик.
- Думаю, - озвався хлопчик i глянув на iграшку. Машинка була завбiльшки з долоньку. Майстерно зроблена, мiцна, вона гарно виблискувала на сонцi. - За мною, - вiддав наказ i поклав iграшку на землю. Джипик посигналив i по-їхав слiдом.
Знайшли мiсце, де не було людей i Вiталiк дiстав синю колбочку з великою водичкою. Повiяв легенький вiтерець i на iграшку впав листочок з дерева. Вiн майже накрив її, наче парасолька вiд дощу. Цiєї митi машинка почала ро-сти. За лiченi секунди збiльшилася до розмiрiв справжнього джипа. Листочок заколивався й полетiв.
- Фортеця на колесах, - задоволено мовив Вiталiк. - Я мрiяв їздити на такiй машинi.
Переднi дверцята вiдчинились, i хлопчик зайшов усередину. Вiдразу звер-нув увагу на невеличкий затемнений екран. Пiд ним побачив кiлька кнопок у виглядi геометричних фiгур.
- Це електронний сканер, - пояснив джип.
Вiталiк натиснув кнопку-квадрат, i на екранi з'явилася карта району. Потiм малюнок змiнився. Крупним планом була зображена вулиця, на якiй вони знаходились.
- У мене якесь дивне вiдчуття, - мовив хлопчик.
- Поясни.
- У кабiнi я вперше. Всi прилади, якi бачу, менi не знайомi. Але я впевне-ний, що знаю, як вони працюють.
- Не дивуйся. Щойно ти сiдаєш у кабiну, ми з тобою стаємо єдиним цiлим, - пояснив джип.- Ти автоматично отримуєш навички i знання, необхiднi водiю.
- Це одна з властивостей водичок?
- Безумовно. Ти та iншi люди повиннi бути в безпецi. Це - найперше прави-ло. Адже дорога - рiч серйозна.
- Розумiю, не маленький, - погодився хлопчик i зручно вмостився на сидiн-нi.
Запрацював мотор, i джип поїхав.
Здавалося, вулиця спала. Обминули кiлька будинкiв i невеличкий парк. Тут машин побiльшало. Хлопчик уважно слiдкував за дорогою. Жоден автомо-бiль не порушував правил дорожнього руху.
- Затишшя, - промовив вiн. - Без будь-яких подiй.
- Можливо, все ще попереду, - зауважив джип.
Несподiвано майже поруч iз ними промчала iномарка, яку переслiдувала мiлiцiя.
- Погоня! Справжня погоня! - вигукнув Вiталiк та увiмкнув найбiльшу швидкiсть. - Джипику, вперед!
Жовтий автомобiль намагався вiдiрватися вiд мiлiцiї.
- Вiд нас не втечеш! Все одно наздоженемо! - у запалi кричав хлопчик i впевнено керував. Невiдомий вилетiв на зустрiчну полосу руху. Почулося, як гальмують машини. Кiлька з них миттю опинилося на узбiччi дороги. Вмiло маневруючи, переслiдуємий звернув у вузеньку вуличку.
- Що робити? - захвилювався Вiталiк.
Поруч промайнула машина мiлiцiї. Вона їхала туди, де тiльки-но зникла iномарка.
- Вмикай сканер, - якомога спокiйнiше сказав джип. - Вiн покаже об'єкт, що має найбiльшу швидкiсть. Невiдомий вiд нас не сховається.
Хлопчик натиснув комбiнацiю кнопок. З'явилося чотири зелених трикутни-ка, що повiльно рухалися дорогою. Раптом кiлька лiнiй зiйшлися в однiй точ-цi i Вiталiк побачив червоний квадрат, який їхав зi швидкiстю, недопустимою у межах мiста.
- Знайшов!
- Добре. Вiн намотає зайвий кiлометр, а ми виграємо в часi.
Вiталiк уважно дивився на сканер. Вiдстань мiж ними зменшувалась.
- Ось вiн!
Цього часу жовтий автомобiль промчав майже поруч. Вiталiк переключив передачу i натиснув на газ. Джип наздогнав утiкача швидко й одразу пiшов на обгiн. Без зайвих вагань притис iномарку до огорожi та переможно посиг-налив.До них наближалася мiлiцiя.
- Здається, патрулювання закiнчилося, - мовив Вiталiк.
Джип вiд'їхав вiд мiсця подiї та зупинився неподалiк.
- Здавайся! - пролунав голос iз гучномовця.
З машини вийшов високий чоловiк i пiдняв угору руки. Стражi порядку од-разу надiли на нього наручники.
- Все було майже, як у моєму снi, - сказав Вiталiк.
- Найкращi сни завжди здiйснюються, - запевнив джип.
У супроводi мiлiцiї вiд'їхала iномарка i джип рушив дорогою далi.
Вулиця за вулицею залишалися позаду. Знову всюди панували спокiй i по-рядок.
- Зупинимося на хвилинку, - сказав Вiталiк, помiтивши будiвництво.
Джип загальмував.
Зведений до половини будинок височiв над огорожою.
- Цiкаво там, - мовив хлопчик.
- Любиш дивитись, як виростають дома? - запитав джип.
- Так. Хiба це не диво: з нiчого спорудити таку будiвлю! Поглянь, як завзя-то трудяться крани та вантажiвки - невтомнi помiчники людей.
- Так. Тут людям самим не впоратись.
- А екскаватор чомусь засумував, - помiтив хлопчик. - Зламався, чи що?
- Нi, в нього закiнчилося пальне, - впевнено вiдповiв джип .
- Можливо, ти i правий, - сказав Вiталiк.
- Не сумнiвайся, я розумiю його думки.
- Жартуєш? Хiба може екскаватор про щось мiркувати? - розсмiявся хлоп-чик. Та раптом приклав долоньку до рота, наче хотiв узяти свої слова назад. - Як я одразу не здогадався! Це ще одна властивiсть водичок.
- Правильно, - погодився джип.
Хлопчик подивився на екскаватора.
- Опустив ковш, нiби сумуючи за чимось... Пiдкажи, про що думає?
- Йому прикро, що доводиться стояти без дiла, - вiдповiв джип.
- А он той кран, здається, пiдслуховує нашу розмову, - прошепотiв хлопчик. Виглянув у вiкно й уважно якийсь час дивився вгору.
- Дiйсно. Гадає, що нiхто цього не помiчає. З висоти спостерiгає за усiма, от i набрався гордощiв.
- Я хотiв би допомогти екскаватору, - несподiвано запропонував хлопчик. - Нехай займається улюбленою справою.
- У мене пальне нiколи не закiнчується, - мовив джип. - Отже,подiлюся з задоволенням.
Вiталiк не примушував чекати довго. Набрав повну канiстру й залив бак по самi вiнця. Невтомний працiвник одразу пiдняв ковш.
- Дякує нам, - озвався джип, коли хлопчик повернувся.
- Бувай, - пiдморгнув екскаватору Вiталiк i зачинив вiкно. - Їдемо додому.
Роздiл 3. ДИНОЗАВРИ У МIСТI.
- Ловiть бешкетника! - галасував тиранозаврик Тира i щосили махав лапа-ми.
- Що трапилося? - Вiталiк миттю опинився поруч.
- Вiд мене тiкає сонячний промiнчик.
- Це - свiтло, - пояснив хлопчик. - Взяти його неможливо.
- Чому? - незадоволено мовив динозаврик. - А я все одно впiймаю пусту-на, i побiжу по промiнчику до самого сонечка.
- Сонце - це розжарена куля. Зрозумiй це, невгамовний, - сказав Вiталiк i торкнувся пальчиком до лобика iграшки. - Температура на його поверхнi п'ять- шiсть тисяч градусiв! А в серединi - взагалi мiльйони!
- Лагiдне i небезпечне, - замислився Тира i склав лапки на грудях. - Тодi хоча б половимо сонячних зайчикiв.
- Вирушаємо на стадiон, - погодився Вiталiк.
- Нарештi я набiгаюсь i настрибаюся! - зрадiв Тира.
До потрiбного мiсця дiсталися швидко.
- Нiкого. От i добре, - Тира виглядав iз кишеньки i з цiкавiстю роздивлявся навкруги. Вчепився переднiми лапами за штанцi, вiдштовхнувся мiцними заднiми й опинився на землi. Слiдом вистрибнуло ще четверо динозаврикiв.
- З задоволенням посмакую гiлочкою, - весело мовив один з них i повернув маленьку голiвку на довгiй шиї. Це був диплодок Кусалтик.
- Ми теж полюбляємо їсти рiзнi рослинки, - в один голос сказали стегозавр i еоплоцефал.
- Диплодоки в давнину були найдовшими мiж динозаврiв, - сказав Вiталiк.- I важили бiльше десяти тон.
- Зате у мене є кiстянi пластини уздовж спини, якi схожi на листочки. Тому й iм'я у мене таке гарне, - мовив стегозавр Листочок.
- Додам, що у стегозаврiв була грiзна зброя - чотири гострих шипи на кiн-чику хвоста, - сказав Вiталiк, - ними i вiдлякували хижакiв.
- Мiж iншим, я важив, як слон, - не вгамовувався Листочок.
- Знаю, - приязно сказав диплодок Кусалтик i простягнув йому зiрвану гiло-чку.
- У мене захист кращий, - хвалькувато мовив еоплоцефал. - Все тiло, крiм черева, вкрите шаром кiстяних пластин. Ще й на плечах стирчать товстi ши-пи.
- Ти дiйсно схожий на танка. Весь броньований. Тiльки немає чим стрiляти, - пожартував стегозавр Листочок.
- Назвали мене Танк i тепер глузуєте? - насупився еоплоцефал, на iм'я Танк. Суворо глянув з-пiд кiстяних повiк i вдарив об землю мiцним хвостом.
- Ми друзi - мовив п'ятий динозаврик, дуже схожий на страуса, - i нiколи не образимо один одного.
- Молодець! - усмiхнувся Тира. - Тиранозаврiв вважають найлютiшими хижаками. Але водичка зробила мене добрим.
- Колись i я живився ящiрками та малими тваринками, - мовив найменший з них. - Але тепер не торкнуся й комашки. У мене є iншi цiкавi справи. Напри-клад, побiгати. Ми - дромiсiомiми - найшвидшi мiж динозаврiв. Я можу роз-ганятися до вiсiмдесяти кiлометрiв на годину.
- Тому i назвали ми тебе Дромi-Блискавка, - озвався Танк.
Вiталiк обвiв поглядом iграшки i мовив урочисто :
- Готуйтеся стати такими, як вашi пращури!
- Ми готовi! - миттєво вигукнули динозаврики i стали рядочком. Хлопчик дiстав синю колбочку i по черзi крапнув на кожного з них.
- Мої лапки набирають силу, - тиранозаврик Тира крутився на мiсцi, наче дзига. - Я знову буду велетнем.
- Шия стає довгою, як колись, - мовив диплодок Кусалтик. - Я ось-ось дiста-ну верхiвку дерева.
- Хто з нас буде вищий ? Хто? - вигукували еоплоцефал Танк та стегозавр Листочок.
- Ще Мить - i я побiжу навипередки з ким завгодно, - радiв дромiсiомiм Дромi-Блискавка.
Незабаром перед Вiталiком стояли п'ять справжнiх динозаврiв. Iграшки, якi стали такими дивовижно великими, усмiхались йому.
- Оце так водички! - задоволено сказав Вiталiк.
- Я буду тебе везти, - запропонував тиранозавр Тира. Нахилився i простяг-нув передню лапу. Допомiг вилiзти на неї та обережно встав.
- Iдемо за мiсто, - вiддав наказ хлопчик.
I велетнi побiгли. Який тут пiднявся тупiт! Здавалося, почався землетрус. Шибки у вiкнах дзвенiли, дерева коливались. А динозаври бiгли, наче їм не було вiдомо, що таке втома.
- Не гупай так сильно, - крикнув Дромi-Блискавка диплодоку. - Бери прик-лад з мене. Я, наче метелик, а ти як гора з ногами.
- Все, стiйте, - гукнув Кусалтик. - Гора з ногами хоче поїсти.
- Подивiться, яке чудове мiсце, - пiдтримали його стегозавр Листочок та еоплоцефал Танк. - I стiльки травички...
- Зупиняємося, - погодився Вiталiк.
Тиранозавр поклав хлопчика на землю i лiг поруч. Задоволено заплющив очi, насолоджуючись сонячним теплом. Танк, Листочок та Кусалтик смаку-вали травичкою. Дромi щось вишукував мiж квiтiв.
Неподалiк Вiталiк побачив мурашник. Пiдiйшов i здалеку спостерiгав за тим, як вправно працюють цi невтомнi комашки.
- Постiйно чимось зайнятi, - мовив Дромi-Блискавка. Вiн пiдiйшов до хлоп-чика i теж дивився на мурашок. - Пригостимо їх суничками, я сам назбирав, - i висипав жменьку ягiд на травичку.
- Не будемо заважати ласувати гостинцями, - сказав хлопчик. - Настав час показати вам мiсто.
...Велетнi обережно обходили будинки. Не поспiшали та роздивлялися довкола. З цiкавiстю заглядали у вiкна. Дорослi, побачивши їх, тiкали, а дiти смiялися й кликали дивних тварин погратися.
- Наближаємося до центральної дороги, - попередив Вiталiк. - Будьте ува-жнi. Тут багато машин.
- Як цiкаво! - сказав Листочок. - Цi динозаврики на колесах так схожi на тебе, Танку.
- З ними, мабуть, можна позмагатися, - зрадiв Дромi-Блискавка i побiг до дороги.
- Стiй! - закричав Вiталiк, але Дромi його вже не чув. Обминаючи машини, швидко опинився на протилежному боцi. Потiм обернувся i щодуху помчав назад. Йому так хотiлося довести, що вiн дiйсно найпрудкiший.
- Ось що я можу! - вигукнув динозавр. Зупинився й побачив, що накоїв. За грою Дромi зовсiм забув про обережнiсть i не помiчав, що вiдбувалося навк-руги. А поруч творилося неймовiрне. Водiї сигналили й виглядали у вiкна. Перехожi бiгли хто куди. Машини гальмували i перегороджували дорогу. За-гули сирени мiлiцiї.
Не гаючи часу, Дромi побiг туди, де на нього чекали друзi.
- Я не хотiв, - тiльки i встиг мовити винувато.
- За багатоповерхiвку! Негайно! - наказав Вiталiк.
- Велетнi тiкають! - переможно кричали всi.
- Дивiться, один з них щось тримає у лапах. Це людина! - зойкнув хтось у натовпi.
- Не може бути! Мабуть, здалося!
- Їх не видно. Невже злякалися?
У повiтрi з'явився патрульний вертолiт.
- Нiкого не бачу. Де подiлися динозаври? - передавали по рацiї.
- Цього не може бути. - Бiля однiєї з машин стояв мiлiцiонер i приймав по-вiдомлення. - Я їду туди сам.
Тварин дiйсно не було.Чоловiк набрав повнi груди повiтря i долонею витер кiлька крапель поту. Раптом побачив чорнявого хлопчика рокiв семи. Вiн дивився на вертолiт, який кружляв над будинками. Потiм обернувся, i їхнi погляди зустрiлися.
- Як ти тут опинився? - здивувався мiлiцiонер. - Хiба не чув про динозав-рiв?
Хлопчик зiтнув плечима.
- Ось тут у мене є ... - i дiстав маленьких iграшкових динозаврикiв.
- Я говорю про справжнiх велетенських тварин. Вони забiгли сюди, а по-тiм... Кудись зникли, - мовив похмуро. - Тiкай негайно.
Мiцно тримаючи iграшки в долоньках, Вiталiк (а це був саме вiн) побiг. Чо-ловiк глянув йому услiд i попрямував до машини ...
- Нарештi дома. - Вiталiк виклав на столик динозаврикiв i сiв у крiсло перед телевiзором. Iшли новини.
- Надзвичайна подiя, - говорив диктор. - На вулицях нашого мiста - дино-заври. Дивiться репортаж з мiсця подiї...
Хлопчик натиснув ще кiлька кнопок. На всiх каналах одне i теж: розповiда-ють про велетнiв з минулого.
Задзвонив телефон. Вiталiк пiдбiг до апарату, пiдняв слухавку й почув го-лос тата:
- Ти вчинив необережно.
- Я не мiг нiчого пояснити людям.
- Не дивно.Надалi будь далекогляднiшим. Домовились?
- Гаразд, - вiдповiв хлопчик i поклав слухавку.
Роздiл 4. ДИПЛОДОК РЯТУЄ ДИТИНУ.
Попереднiй урок Вiталiк добре запам'ятав. Пояснив i друзям динозаврикам, як слiд поводитися мiж людей. А щоб не повторилося нiчого подiбного, вирi-шив поки що їх не збiльшувати. Зранку хлопчик, тиранозаврик Тира i дипло-док Кусалтик домовились з'їздити до найбiльшої рiчки у мiстi. Незабаром Вi-талiк стояв на мiстку i милувався краєвидом.
- Дуже гарно, - почув голос Тири, який обережно виглядав iз кишеньки. - Он i красень- корабель пливе. А там, далеко, можливо, новi свiти...
- Як романтично, - озвався Кусалтик i оцiнюючи вiдстань, заплющив одне око. - Там будинки, дерева i вулицi. - Його маленька голiвка була схожа на пролiсок, i з'явилася вона так само несподiвано, як цi першi квiти навеснi.
- А я б нафантазував, що за обрiєм є мiсто динозаврiв, - сказав Тира. - А корабель нас туди вiдвезе.
- Що за вигадки! - заперечив Кусалтик. Сказав вiн це настiльки голосно, що Тира одразу закрив йому лапою рота.
- Ми ж домовились стати на кiлька годин невидимками, - прошепотiв ти-ранозаврик.
Кусалтик не опирався. Лише винувато глянув спочатку на Вiталiка, а потiм на Тиру.
- Не бешкетуйте, - хлопчик звiльнив Кусалтика i поставив собi на долоньку. - Зручно?
- Дуже, - тихенько мовив Кусалтик i зiтхнув з полегшенням.
- Тато нам дозволив погуляти, але цього разу без пригод.
- Покупаємося? - запропонував Кусалтик. - От буде добре. - Вiн замрiяно заплющив очi i уявив, як маленькi хвильки торкаються його тiла. Крапелька поту ковзнула по щiчцi i потрапила до рота. - Яка ж спека, - незадоволено сказав вiн.
Тира дiстав три невеличкi яблучка. Вiдкусив шматочок вiд одного, а ще два дав Кусалтику i Вiталiку. Хлопчик проковтнув яблучко, наче горошину. А динозаврики їли, не поспiшаючи, i млiли вiд насолоди.
- Може покатаємося на катамаранi? - не вгамовувався Кусалтик.
- Рятуйте! Рятуйте! - несподiвано закричав хтось зовсiм близько. - Дитина тоне!
Вiталiк обернувся й побачив чоловiка та жiнку, якi з вiдчаєм дивилися вниз. До них бiгли люди.
У рiчцi безпомiчно борсався хлопчик.
- Тримай! - на блакитнiй поверхнi загойдався надувний круг. Малюк прос-тяг руку, але така маленька вiдстань зараз була надто великою. Вiн вдарив кiлька разiв по водi й круг повiльно поплив у протилежний бiк.
Кожна секунда була на вагу золота.
- Кусалтику, уся надiя на тебе! - вигукнув Вiталiк. Крапнув на диплодока великою водичкою й миттєво кинув його у рiчку. Майже одразу пiднялася хвиля й вода на кiлька метрiв вийшла з берегiв.
Велетенська фiгура виникла, неначе примара.
- Чудовисько! Бережiться! - закричали люди.
Диплодок нiкого не чув.Обернувся й одразу побачив хлопчика. Триматись на поверхнi той вже не мiг. Приречено заплющив очi й байдужа хвилька на-крила його. Не гаючи часу, Кусалтик занурив голову пiд воду. Мiцне тiло за-вмерло. Було лише помiтно, як рухається шия: то в один, то в iнший бiк.
Мати хлопчика наче скам'янiла. Дивилася перед собою i не могла вимовити жодного слова. На водi розiйшлися круги i всi знову побачили велетня. Вiн йшов до жiнки. Їй нiчого було втрачати. Несамовито стисла кулаки й готова була кинутися на кривдника. Розмiри не лякали. Вона хотiла помститися. Од-не здивувало: в очах тварини не було злостi, або агресiї. Чому?
Диплодок порiвнявся iз жiнкою й розкрив пащу. Там, усерединi, наче у про-сторiй кiмнатi, сидiв її хлопчик, тримав увiмкненого лiхтарика i свiтив перед собою.
- Синку, - скрикнула знесилено мати й простягла до нього руки. Малюк ви-мкнув лiхтарика й за мить був бiля неньки.
- Велика i темна печера, - мовив здивовано. Потiм звiв брiвки i додав: - i нi-хто не здогадався лампочку примайструвати до стелi.
Мати усмiхалася й тулила до грудей сина. До них бiг тато. Щось вигукував i махав руками. Коли опинився поруч, мiцно обiйняв сина i дружину. На його очах блистiли сльози. Такими щасливими вони, мабуть, не були нiколи.
- Я так за вас злякався, - говорив тато хлопчика. - Це чудовисько... Вiд ньо-го можна було чекати чого завгодно.
- Вiн врятував нам сина, - сказала мати.
- Допомiг i розтанув, - мовив схвильовано чоловiк. - Дуже дивно...
Тим часом диплодок дiстався берега, де на нього чекали Вiталiк i Тира.
- Не даремно сюди приїхали, - сказав тиранозаврик.
- Молодець, - похвалив друга хлопчик, зменшив i поклав у кишеньу...
- Дякуємо тобi, динозавре, - мовили разом тато, мати й син i подивилися туди, де мить тому був їх рятiвник.
- Це для вас, - раптом почули незнайомий голос. Поруч стояв Вiталiк i про-стягав їм на долонцi ягоди, схожi на яблука, але дуже маленькi. - Вони дода-дуть сил...
Мати дитини взяла дивнi плоди, а Вiталiк попрямував до зупинки тролей-буса.
Роздiл 5. ДРУГ ЛЕО.
Вiталiк навiть уявити не мiг, що колись водичок не було. Щодня вигадував новi iгри. Бажань було так багато, що хотiлося, аби доба тривала вiчно...
- Чудовий день, - мовило левенятко Лео, розлягшись у м'якому крiслi. - Погуляємо?
Вiталiк спорудив iз конструктора мiцну башту й задоволено оглядав робо-ту.
- Яка краса! - гукнуло левеня, миттєво пiдвелося й за кiлька стрибкiв опи-нилося на вершечку будiвлi.