Аннотация: Мой первый этюд. Датируется девятым классом, второй четвертью, уроком биологии.
Я йду заснiженими полями душi але зiгрiта гарячим полум"ям серця. Плетуся пiском життя, з кожним кроком залишаючи за спиною все бiльше слiдiв. Їх змивають хвилi буденностi, замiтає вiтер невдач. я не знаю що то за рiчка попереду, але все одно заходжу в воду. Хвилi налiтають на мене, збивають з нiг, та я продовжую йти. Солоний присмак болю на губах стає нестерпним, але мiй шлях ще не скiнчився. Вiн довгий... А де змiст? Змiст iти, якщо всiх нас закриє каламутно-сiрим серпанком невiдомiсть. Нiхто не пожалiє, всi подивляться крiзь туман страху та байдужостi на безсмертне явище пiд назвою "смерть". Цей топонiм зазвичай не наносять на мапу розмови, боючись, що прийдеться побувати ТАМ... Там, звiдки нема вороття. Там, де вiє не легкий подих народження, а вiтер загибелi. Де свiтанок приносить не радiсть нового життя, а лише новий день, що по закiнченню зi звичайним шурхотом впаде у нижню частину пiсочного годинника, чиє iм"я - Вiчнiсть...