Я тебе пам"ятаю. Ти - той самий хлопчик iз мого минулого життя, якому було смiшно слухати мо§ недолугi зiзнання у коханнi. Я добре пам"ятаю, як ти дивився на мене з насмiшкою. А я плакала.Хочу тобi подякувати! Бо саме тодi я навчилася переживати розрив. Я навчилася душити у собi почуття залiзними клiщами, забуватися в дощi власних слiз. Так, я була малим веснянкуватим дiвчиськом, яке не розумiло, чому доля вiдвертає людей спиною до малих i безсилих. Тодi я собi пообiцяла, що стану сильною, успiшною.Я мрiяла, як ми стрiнемося через багато рокiв i ти в мене закохаєшся. Розумiєш? Для мене було важливим, щоб я тобi була привабливою. Менi хотiлося, щоб тi дитячi мрi§ збулися. Чи збулися? Нi. Чи збудуться? Залежить вiд тебе.
Я вже давно не мале дiвча з на§вними очима. Мо§ очi стiльки вже всього бачили, що й уявити важко. Я i плакала, i смiялася, i кохала, i ненавидiла, i боялася, i боролася. Знаєш, саме боротьби менi випало найбiльше. Я боролася за все, що хотiла мати. За мiсце пiд сонцем, за кохання, за дружбу, за визнання, за повагу. Найдивнiше те, що нещодавно я зрозумiла, що саме ти менi дав перший стимул до боротьби. Я ще усадочку боролася за твою увагу. Я хотiла, аби ти грався зi мною частiше, нiж з iншими дiтьми.
Що я у тобi найшла такого, чого не було в iнших? Мабуть, те, що тобi я нiколи не подобалася... ти мiг зi мною погратися, мiг щось менi сказати, але ж то був такий мiзер, що й згадувати соромно. Ще менi згадалося, як я усiм дiвчаткам в садочку розказувала про те,яке у нас iз тобою чисте i сильне взаємне кохання. Фантазувала, що ти до мене ставишся, як до справжньо§ принцеси. Смiшно так. На принцесу я аж нiяк не буласхожа зi сво§м бiляво-рудуватим волоссям i веснянками. Я ненавидiла тi веснянки!!! У принцес веснянок не буває! У них чиста однотонна шкiра. А я зовсiм не принцеса була.
У в кiнцi початково§ школи я вирiшила для себе, що бiльше нiколи в життi не буду мрiяти про тебе. Тодi менi так сумно було. Всi казали, що я була найгарнiша на шкiльному випускному, але ти доводив протилежне. Ти навiть не дивився на мене. Я плакала. Ну я взагалi багато плакала у дитинствi. Зараз менше. Просто я навчилася тримати сльози у собi. Так простiше. Та й iншi думають, що я сильна. Так, я рiдко плачу i рiдко опускаю руки.
Але зараз... чому в мене зараз опустилися руки? Чому зараз я не вiдчуваю майже нiчого? Чому так порожньо. Навiть зовсiм не болить. Зовсiм. Такого ще нiколи не було.
Але я згадую, як ми iнодi ходили зi школи додому. Ти нiколи не носив мого портфеля. Менi взагалi нiхто нiколи не носив портфеля зi школи. Iншим носили. Я знаю. Розповiдали. А я ось така. Нетака. Невже я була так не схожа на дiвчинку? Невже нiкому нiколи не подобалася? Навiть друзiв у мене було троє. Всього.
Так все погано зi мною було? Така я була нехороша? Чому? Нiколи не могла зрозумiти. Знаєш. То, мабуть, карма у мене така. Я нiколи в життi не була схожа на ляльку. Нi тодi, нi зараз. Я навiть якщо i хочу, то не можу. Я не ношу супермодного одягу, не користуюся дорогою брендовою косметикою. Я не люблю, а тому нiколи не було в мене нарощених нiгтiв, волосся, вiй. Я щоранку дивлюсь на себе у дзеркало, але... я не впевнена, що заради тако§ хтось колись пiде на подвиг, зробить щось неординарне. Я невпевнена, що у мене будуть друзi. Є коло людей, iз якими я спiлкуюся, але не всi друзi. Їх майже немає. Нiчого не змiнилося, окрiм того, що розучилася боротися. Я опустила руки - а це найгiрше.
Ось так i стало... позбавлена тако§ популярно§ у сучасному життi ляльковостi, я випадаю iз реального свiту. Я просто втрачена у цьому поколiннi. Як залишки на ситi пiсля просiву. Всi пройшли, а я - неформат. Iронiя долi, що про це iз самого садочка менi натякав ще ти. А я вiдмовлялася повiрити в очевидне. I кому я що тепер доведу у цьому середовищi однакових, однотипних iстот, якi вiдмовляються чути i сприймати.
Маленький хлопчику iз мого минулого життя, скажи, що ще не все втачено, що я ще можу вiдчути себе живою, що ще не всi оточуючi вкрай збайдужiлi стали?
26.04.2011